Більше ста років тому, коли від підтримки міжнародного співтовариства залежала доля відродженої Української самостійної держави, за океаном зовсім не переймалися цим питанням, оскільки вважали, що їм простіше мати справу зі спадкоємцями царської росії, ніж з новими національними країнами, які повстали на руїнах цієї імперії.

Тож коли Уряд УНР звернувся до керівництва США з проханням про визнання й допомогу проти червоної й білої москви, то державний секретар узагалі ухилився від зустрічі з дипломатичним представником нашої країни.

На письмі він повідомив:

«Уряд і народ Злучених Держав жваво й  симпатично зацікавлені долею людей у всіх частинах Росії, включно з Україною; одначе Злучені Держави ані не признали незалежність України, ані ніякого уряду, який є там при владі, і, природно, не є приготовані прийняти ніяких представників цього уряду».

А далі Роберт Ленсинг додавав і таке:

«Ви можете бути певні, якщо взагалі якийсь уряд буде визнаний, то це станеться тоді, коли буде всеросійський уряд, бо я не хочу бачити Росію розчленованою». Це означало, що у Вашингтоні Україну продовжували вважати частиною Росії.

Тоді у Вашингтоні холодно поставилися навіть до відправки в Україну вже закуплених нею медикаментів для армії, яку косив тиф, про що повідомляли дипломати УНР:

«Маємо перешкоди політичного характеру від сторони Державного департаменту».

А представники Української торговельної організації та Федерації Українських споживчих товариств, які мали доставити закуплене в Україну, писали:

«Ми жадаємо, щоби була назначена независима компетентна комісія для розглядення обставин і умов, на яких Ліквідаційна Комісія Армії Злучених Держав в Парижі спродала одягів, автомобілів і медичних засобів вартости вісім міліонів долярів агенції Українського уряду Украілінян, як не допущено до привезення висше згаданих засобів на Україну і як зараз Ліквідаційна комісія Армії Злучених Держав намагається силою відібрати згадані засоби, щоби їх перепродати иншій державі.

Ми протестуємо проти цих своєвільних вчинків, як безправних і несправедливих для обох заінтерисованих сторін, які певно викличуть глубоке обурення на Україні. Український уряд придержується умови і постарався о додаткову гарантію Федерації Українських Кооперативних товариств, яка має достаточні средства для виконання цих зобов’язань, і не бажає нічого иншого як лише слушної нагоди сповнити контракт і встановити здорові торговельні зносини між обома дотичними краями».

Таку офіційну позицію Білого Дому добре знали й представники США за кордоном. Скажімо, американський посол у Норвегії Фіш, приймаючи українського дипломата, стереотипно твердив: «Америка ніколи не погодиться з розчленуванням Росії і не допустить до того». При цьому хіба що заспокоювали:

«Український нарід, як культурніший, повинен взяти на себе провідну ролю в федерації народів Росії не лише в Европі, але й на Сибірі, де не можна перейти до денного порядку над тамошніми українцями, що теж висуваються вищістю своєї культури».

Зрозуміло, що завороженість росією, яку започаткував ще президент Рузвельт, визнаючи червону москву в рік її найбільшого злочину проти Української нації, настільки глибоко проникла в політичну складову американського істеблішменту, що навіть наприкінці ХХ століття Вашингтон боявся розпаду цієї імперії.

Бо з якого б то дива американський президент Джордж Буш-старший (той що раніше проголошував гасло: «Слава Україні!» на передвиборних зібраннях нашої діаспори) у Києві в 1991 році вмовляв Українців не виходити зі складу СРСР!

Чи ж не таку позицію займають США і сьогодні стосовно підтримки України, коли, запобігаючи перед москвою, не забезпечують нас необхідною зброєю для відбиття російської агресії. І найбільше старається в цьому Дональд Трамп, який як колишній президент США мав би достеменно знати про аґресивний характер їхніх планів, що після своєрідної репетиції 2008 року в Грузії вже широкомасштабно втілюються в Україні.

Так, понад сто років тому американці не мали перед нами ніяких офіційних зобов’язань, бо й не визнавали нас як окрему державу. Сьогодні ж вони мали б тримати своє слово, яке давали при підписанні Будапештського меморандуму в 1994 році, видурюючи в нас ядерну зброю.

Що ж бачимо нині ми й увесь Світ? А те, що нібито всі політичні сили в США за підтримку України, але її кращі сини й дочки гинуть на фронті через нестачу зброї й боєприпасів. І це при тому, що наші воїни захищають увесь застрашений росією демократичний світ, у тому числі й наймогутнішу державу Світу.

Так, ми захищаємо сьогодні весь Світ, у першу чергу наших сусідів. Але чи вони до кінця усвідомлюють значення нашої самопожертви в ім’я їхнього майбутнього? Чи ж згадують у тій же Польщі про події 1920 року, коли не була виконана не тільки політична конвенція між цією країною та УНР, а армія першої, всупереч домовленостям, з жовтня припинила постачання зброї й амуніції українцям, що змусило наших вояків відступати до Збруча.

Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра тоді все ще сподівався вмовити поляків виконувати взяті на себе зобов’язання. У листі до керівника Польської держави від 8 листопада 1920 року наголошувалося, що «перше, з чим хотів би Петлюра до Пілсудського звернутися, це справа про набої, аби поляки передали їх армії УНР. По-друге, він просить не чинити перешкод у справі транспортування через Польщу закуплених у Німеччині боєприпасів».

Замість цього, як свідчить генерал-хорунжий армії УНР Кость Смовський, польський комендант Львова «одержав наказа з Варшави, що 7 і 8 листопада… всіх українських старшин, що були при команді міста, а також усіх вояків, що лежали пораненими по шпиталях, навіть тяжко поранених, відправити за Збруч». А в Старокостянтинові в цей час «польські старшини спільно з московськими чекістами приливають «союз зброї» та «побєду» над … розділенням України».

Тож за таких обставин 18 листопада 1920 року Уряд УНР констатував, що причина поразки української армії – це брак набоїв та амуніції, відтак ухвалено рішення про перехід за Збруч, аби зберегти її єдність, а в майбутньому боєздатність. Щоправда, поляки не дотримали свого слова щодо поваги до статусу вчорашніх союзників: армія УНР на Збручі була роззброєна й кинута на три роки за дроти…

Зрозуміло, що цим тоді в США не переймалися. А от полякам прилетіло, як кажуть, через 19 років, коли їхній вчорашній московський союзник учетверте поділив міжвоєнну Річ Посполиту з німцями…

А після Другої світової війни СРСР ще десятки років патронував над маріонетковою польською державою – аж до свого остаточного розпаду, який був спричинений насамперед потужним українським національно-визвольним рухом наприкінці 1980-х років. Чи пам’ятають про це польські фермери, які висипають українське зерно з вантажівок і вагонів на землю?..

Чи ті польські політики, які стоять за протестувальниками?

Таке враження, що в цій країні досі не проаналізували свої стратегічні прорахунки 1920 року, коли без обґрунтованих пояснень відмовилися підтримувати Україну як союзника, поласившись на нібито «щедріші» московські територіальні поступки чужих земель.

Як у Варшаві, так і у Вашингтоні, очевидно, не взяли до уваги застереження Симона Петлюри, який  тоді намагався ще раз розтлумачити всьому Світові значення нашої незалежності: «Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу.

Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахисного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її».

Ця далекоглядність Симона Петлюри наглядно підтвердилася в 1939–1940 роках у долі Польщі, Литви, Латвії, Естонії, коли так званий демократичний Захід спокійно поставився до їхньої анексії шляхом закулісної змови Гітлера й Сталіна.

Сьогодні це може повторитися, бо ж американське суспільство відділене океаном, його більше цікавлять міґраційні проблеми на південному кордоні – це відсовує вбік українську справу, вона для багатьох тамтешніх політиків не є першочерговою.

Але ж чому поляки знову наступають на свої ж граблі? Коли вони втратили власну історичну пам’ять, яка мала б протверезити їх руїнами хоча б своїх сіл і міст, зокрема Варшави, та величезними власними людськими втратами в Другій світовій війні, особливо в концтаборах?

Невже той польський фермер, який роз’їжджає нині трактором з радянським прапором міжнародною трасою із закликом до Путіна прийти й навести порядок у Києві, Брюсселі й зі своїм урядом, не бачив зруйнованих за останні два роки донецьких міст і сіл, звідки десять років тому також з подібними вимогами благали прийти московського диктатора? Невже той польський фермер й донині не бачить, що на українсько-польському кордоні не припиняється потік українських біженців від російської агресії?

Відтак історія повторюється: як і понад 100 років тому американці не дають нам зброї, а поляки перекривають кордон…

То що, «імперія зла», як назвав росію великий Рональд Рейган, буде торжествувати й далі?

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор

Джерело: «Український світ»

Запис Як і 100 років тому: американці не дають нам зброї, а поляки перекривають кордон спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Гучні перемоги козацького війська за допомогою кримськотатарської орди над польською шляхтою в битвах на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 року виявилися до певної міри несподіваними для провідника народних мас Богдана Хмельницького

Про це свідчить і його дипломатичний лист до польського короля, і припинення подальшого наступу на захід, хоч цього вимагала повстанська стихія й кримський хан.

Зрештою, козацькі полки відступають до Маслового Ставу, де відбувається Чорна рада, на якій аналізуються успіхи повстанських мас й ухвалюється рішення щодо підготовки до подальших військових операцій. Крім того, гетьман хотів одержати збройну підтримку московського царя, до якого листовно звернувся на початку червня з Черкас.

Протягом літніх місяців народна армія Богдана Хмельницького завершила мобілізацію необхідних сил і поступово висувалася на захід, де очікувався майбутній театр бойових дій, на який мали підтягнутися й кримські татари. Згідно з попередніми планами, необхідно було закріпитися на західному Поділлі, що відповідало вже усталеній поговірці:

“Не скач, ляше, по Случ наше!”.

Пилявецький погром польського війська підніс ентузіазм народних мас на нову висоту, відтак чергова козацька рада за участю хана зажадала продовження бойових дій, чому гетьман уже не противився. Відтак, не зустрічаючи серйозного опору, народна армія продовжувала звільняти українські терени й далі на захід, тепер уже під зміненим гаслом:

“Не скач, ляше, по Сян наше! “.

Упевненості в силах додало під час облоги Львова прибуття посольства від турецького султана з пропозицією укласти українсько-турецький договір, на що гетьман погодився, парафувавши підготовлені його статті.

Тимчасом козацькі відділи перейшли Сян, карпатські перевали, в деяких місцях форсували Віслу, наближаючись до Варшави. У цій катастрофічній ситуації польська політична верхівка знайшла вихід з ситуації: відправила на переговори до українського гетьмана його колишнього вчителя Мокрського.

Тому вдалося переконати Богдана Хмельницького зупинити облогу Замостя, як і всі бойові дії, до обрання нового короля Речі Посполитої. Більш того, поляки просили гетьмана вказати на того з двох претендентів, хто козацтву буде кращим.

Очевидно, це спрацювало: владна еліта Польщі, яка ще вчора мала за нікого колишнього козацького сотника, тепер просила його поради! І він погодився припинити бойові дії й розвернув свою армію в напрямку Дніпра.

Той місячний перехід у грудні 1648 року до Києва дав багато для роздумів гетьману, була можливість детально проаналізувати з бойовими побратимами перебіг військових і політичних подій, оцінити здобутки і втрати, передбачити розвиток майбутніх подій.

Природно, козацька старшина пробувала усвідомити реалії створеного нею нового самоврядування, що спиралося на визвольний ентузіазм народних мас. Як його оцінить Київ, куди вони прямували для звіту про досягнуте перед “матір’ю городів руських” — ще не знали.

Самим же їм, вихідцям з провінції, важко було збагнути велич того, що їм вдалося зробити за неповний рік.

Київ справді оцінив цей здвиг – гетьмана біля Золотих воріт духовенство величало новітнім українським Мойсеєм, спудеї співали йому найпроникливіші хорали. А вже потім гетьман днями й ночами розмірковував про подальшу долю України з київським духовенством, а найбільше — з Митрополитом Київським Сильвестром Косовим. І з тих розмов викристалізовувалося майбутнє рідної землі, її обшири, повернення на її терени давніх звичаїв і прав.

Усе це закарбувалося в свідомості гетьмана, утверджувало його поставу на переговорах з сусідами. Тож виступаючи в лютому 1649 року перед польськими комісарами в Переяславі Богдан Хмельницький виклав ось такі свої державницькі погляди:

“…тепер воювати буду о віру православную нашую. Поможет мі то чернь всяя по Люблин і Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая, — люди, коториє, холопства не витерпів, ушли в козаки… За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи”…

Перша тріщина Соборного Єднання

(до 105-річчя провалу переговорів з Антантою)

Проголошений 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві Акт Злуки українських земель невдовзі мав пройти перевірку на свою міцність. Викликалося це бойовими діями польських військ на теренах Галичини, які прагнули остаточно закріпити там владу другої Речі Посполитої.

Розв’язати цю проблему взялися західні держави, відтак 26 лютого 1919 року на переговорах з представниками Антанти українська делегація запропонувала за лінію розмежування між поляками й українцями ріку Сян.

Ця демаркаційна лінія була висунута як умова перемир’я і польській делегації того ж дня. Поляки від себе виставили таку ж лінію по Збручу, а опісля ніби поступилися задля компромісу, зажадали розмежуватися по лінії гора Попадя—Калуш—Галич—Рогатин—Перемишляни—Буськ — Берестечко.

Зрозуміло, що це не могло задовольнити українську сторону, відтак переговори закінчилися безуспішно.

Наступного дня коаліційна комісія поїхала до Ходорова, де мала можливість дізнатися про погляд на цю справу Головного Отамана Симона Петлюри.

Він “поставив домагання, щоб Антанта, полагоджуючи польсько-український спір, мала на увазі те, що тільки рішення, вдовольняюче українську суспільність, може стати основою ладу та нормальних відносин на сході Европи”.

Тож 28 лютого від імені Антанти французький генерал Бартелемі заявив українцям:

“Ми — себто представники держав Антанти, а саме: Англії, Америки, Франції й Італії — розглянули совісно і основно справу, яку отсе рішаємо. Від обох сторін жадаємо жертв, та жертв тільки тимчасових, до часу рішення мирової конференції.

Ваше воєнне положення нині добре, та завтра воно може змінитися на вашу некористь. між Чехами і Поляками заключено вже перемирє, через Чехію поляки могтимуть довозити амуніцію для себе; на днях буде заключене перемирє між німцями і поляками, большевики ще не заняли ніяку частину польської території і ніщо не приневолює поляків
посилати зараз свої війська проти большевиків.

Все те знають поляки і в тій свідомости їх надія і сила. Коли ви не приймете нашого предложення, возьмете відповідальність за той крок перед цілою Антантою, будете мати тут війну з поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армія Галєра, зложена з 6 дивізій, про якої хоробрість ми особисто могли переконатися у Франції.

З другої сторони йдуть на вас большевики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших. Коли ж ви приймете наше предложення, ми постараємось о признання вашої суверенности.

Факт, що з вами говоримо і вам ставимо своє предложення вже є до певної міри признанням: не предкладається нічого тому, що не істнує. Далі ви при нашій допомозі поборете большевиків, відберете у них забрану тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожніми руками.

А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти куди більші, як одеських послів. Ми подбаємо, щоб ваших представників допущено на мировий конгрес. Пішлемо до вас свою місію, яка постійно у вас перебувала би і здавала би нашим державам справу про ваші домагання і потреби.

Поручимо, щоби були нав’язані дипльоматичні зносини між державами Антанти і вашою державою. Тямте пословицю: Помагайте собі, а небо вам поможе; те небо — се держави коаліції. Ваше рішення буде початком нового життя і вашого народного щастя. Не будете мати більше тої нагоди, що нині. Се святочна і велика година. У ваших руках доля
вашого народу”.

Після цього українській і польській делегаціям було вручено ухвалу коаліційної місії з означенням демаркаційної лінії, що тягнулася від кордону Галичини вздовж Західного Бугу до впадіння в нього Язениці і далі по адміністративній межі між Жовківським і Кам’янсько-Струмилівським повітами, потім кордоном між Кам’янським і Львівським, Перемишлянським і Львівським, Бібрським і Перемишлянським і від Миколаєва східним кордоном Дрогобицького й Турківського округів.

До карти прикладалися проекти договорів про перемир’я, обміну полоненими, тимчасове влаштування правних відносин в обох областях тощо. Окремою постановою передбачалося доставку українцям з Борислава за окрему плату стільки нафтопродуктів, що принесла б їм стільки доходів, як у січні 1919. Відповідь представники Антанти хотіли
одержати до восьмої ранку 5 березня.

Уряд УНР звернувся до провідних галицьких діячів, котрі вже мали досвід політичної боротьби у віденському парламенті, й воєначальників із закликом, попри тимчасові територіальні втрати, погодитися на “лінію Бартелемі”, що дало б військові перепочинок і можливість сконцентрувати основні сили на антибільшовицькому фронті.

Петлюра особисто погоджувався підтримати вимогу Бартелемі за умови, якщо Антанти визнає соборну УНР і надасть військову допомогу в боротьбі проти радянської росії. Саме з цих мотивів він переконував галицьких політиків і воєначальників піти на поступки.

Проте 2 березня Рада державних секретарів Західної області УНР після заслуховування звіту делегації без обговорення вирішила відмовити пропозиції Антанти. Ухвалено також протестувати проти поведінки місії Антанти у Львові, мовляв, її пропозиції не можуть бути прийняті та “що в обороні своєї землі мусить Західня Область нашої держави продовжати свою війну проти Польщі…”.

Крім того, було сформовано нову делегацію й маніфести, серед яких вирізнявся такий:

“Хай розсудить нас залізо і кров! ” — під таким заголовком командувач УГА Омелянович-Павленко і начштабу В. Курманович заявляли: “На третий день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цеї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остати далі в руках поляків аж до остаточного вирішення на мировім конгресі. Рівно ж до рішення мирового конгресу заборонено поділ землі великої польської власности, через що утруднено було би переведення земельної реформи”.

Галичани, як і на початку листопада 1918 року, найбільше боліли за Львів. Петлюра ясно бачив, що це засліплення призведе до втрати ще більших територій. Переконувати галичан і в березні 1919 про те, що з тимчасовою втратою Львова й околиць ще не втрачається Україна, виявилося марною справою.

Симон Петлюра дуже болісно переживав провал переговорів у Ходорові. Як згадував командир Золочівської бригади УГА отаман Степан Шухевич, Головний Отаман армії УНР говорив йому:

“Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би заняти Східну Галичину”.

У зв’язку з відновленням бойових дій 1 березня 1919 року генерал Бартелемі, який чекав на обидві делегації до означеного терміну у Львові, надіслав командуючому галицькими збройними силами Омеляновичу-Павленку телеграму, в якій ультимативно заявив: якщо українська сторона не припинить вогонь, вона бере на себе відповідальність за зрив перемир’я, а місія вже 2 березня покине Львів.

На те голова уряду ЗУНР С. Голубович відповів радіограмою до керівництва країн Антанти. Він, зокрема, зазначав, що місія Бартелемі у своїй діяльності і пропозиціях враховувала лише інтереси польської сторони, мала намір віддати половину території ЗУНР Польщі. Незважаючи на щире бажання жити у мирі з сусідами, українці мусять захищатися. С. Голубович пропонував надіслати в Галичину іншу, незалежну місію.

Не дочекавшись української делегації, антантівська місія виїхала до Варшави, “аби в мірі своїх сил допомогги полякам”, — писав у спогадах А. Картон. Бартелемі провал своєї місії повністю переклав на українців.

Представник Антанти у Варшаві висловив обурення поведінкою галичан і нездатністю вплинути на них Головного Отамана.

“Петлюра за то заплатить”, — погрожував колишній посол Франції у Росії Нуланс.

Тож цілком очевидно, що місія Бартелемі, яка 10 березня виїхала з Польщі до Парижа, мала вже цілком антиукраїнське наставлення. Про її діяльність і пропозиції особисто Ллойд Джорджу і В.Вільсону доповідав генерал А. Картон, який підтримував поляків, зокрема пропонував надіслати в Галичину армію Галлера і 1500 французьких офіцерів, або організувати інтервенцію війська Антанти.

Генерал Бартелемі звітував Комісії Ж. Камбона 12 березня, акцентуючи на загрозі падіння Львова. Польська комісія також рекомендувала Верховній Раді негайно вислати армію Галлера до Польщі.

Водночас стурбовано зазначалося в інформації військово-дипломатичної секції польського Генерального штабу, що комісія Камбона підготувала також проект, який пропонував
розмежувати Східну Галичину і Польщу етнічним кордоном. Лейтмотивом усіх повідомлень до Парижа було те, що “лише Польща може виконати місію захисту Європи, бо українці не здатні організувати політичне життя і скоріше схиляться до більшовизму”.

А Бартелемі не тільки говорив — він активно діяв. Зокрема, виконав свою обіцянку надіслати озброєння полякам: до Кракова привезли 5 млн набоїв, 1400 карабінів, 10000 багнетів, 163 скорострілів. Крім того, з Італії до Варшави надійшло 20 млн набоїв і 200 автомобілів.

Як зазначають дослідники, провал ходорівських переговорів щодо перемир’я у лютому 1919 року під егідою Паризької мирної конференції — ключовий момент у ході війни, бо він визначив радикальний зсув у політиці керівництва країн Антанти на користь Польщі. Насамперед це прискорило вислання армії Галлера до Польщі, присутність якої спричинилась до вирішення долі війни в її інтересах.

Засоби масової інформації країн Західної Європи, зокрема Франції та Англії, використали провал місії Бартелемі для формування антиукраїнських настроїв у громадській думці своїх країн.

А що найважливіше — це була перша глибока тріщина в задекларованій Актом злуки політичної єдності українства.

Володимир СЕРГІЙЧУК. Соборна пам’ять України

Запис «По Люблин і Краків». (до 375-річчя викристалізації державницьких поглядів Богдана хмельницького) спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

СОБОРНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНИ

Календар-альманах 2024

Володимир СЕРГІЙЧУК

У пропонованому календарі-альманасі наводяться найзнаменніші
події української історії та згадуються найвизначніші постаті нашого
народу, яких ушановуємо в 2024 році.

СОБІ — ПАМ’ЯТЬ, ЧУЖИНЦЯМ — ПРАВДУ

Десять років триває російська агресія в Україні, десять років, починаючи з 22 січня 2014 року, ллється українська кров на наших землях. Хто винен? Ми! Бо повірили на слово так званим російським демократам, які зовні нібито й справді підтримували українську національну революцію, адже саме завдяки її успіху вони могли перебрати владу в комуністів, котрі за 70 років владарювання на шостій частині планети показали повну нездатність організувати цивілізоване життя.

А те, що москва нападе в черговий раз на нас, можна було передбачати вже 27 серпня 1991 року, коли її повпреди Собчак і Руцькой прилетіли до Києва вимагати, аби Україна не виходила зі складу СРСР.

Винні ми, бо повірили знову ж таки тільки на слово й тій західній демократії, яка поспішала видурити в нас ядерну зброю, що могла гарантувати безпеку незалежної України. І не треба було далеко ходити за аргументами, що дуже непевна обіцянка щодо збройної підтримки буде реалізована.

Треба було просто вивчити події 1917—1921 років, щоб зрозуміти, як нас той Захід кине. Але ж наші провідники не звикли читати книги з історії. Деякі з них мають докторські дипломи, але то ж тільки для запису в анкеті.

Ми тільки могли мати впевненість, що не скоримося, виступимо — хоч і голими руками, але зупинимо не тільки ворожі танки, а чужі літаки й ракети будемо збивати. Ми й це робимо на очах занімілого світу, з якого й досі не вийшли зашпори страху від залякувань москви так званою другою армією.

І хай той Захід звикає тепер до того, що завтра, як колись він наймав українське козацтво, так і завтра новітню нашу армію будуть наймати для захисту своїх рубежів. Зрештою, наші збройні сили вже захищають світову цивілізацію від новітнього варварства.

Можемо про це впевнено говорити, бо в нас завжди виростала патріотична юнь, яка негайно брала на себе обов’язок захищати рідну землю, якщо старші віком занадто довго радилися. Нам Крути — не забути, а новий чин постійно підростає. І якщо сто з лишком років студенти Київського університету зупинили московську навалу під
Крутами, то тепер їхні спадкоємці з тих же аудиторій пішли на Донбас, Харківщину, Херсонщину, Запоріжжя…

Дуже багато вже їхніх прізвищ вписано у віртуальному меморіалі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І це та вікопомна сторінка з його 190-річної історії, яка сьогодні пишеться кров’ю. А ще цей провідний виш нашої держави може похвалитися тисячами своїх випускників, котрі прислужилися людству своїми винаходами чи мудрими порадами, як жити далі.

І зараз ще не пізно аналізувати свої помилки — сьогоднішні й давні, витягувати з облуду московської пропаганди насамперед тих українців, з теренів котрих за державним кордоном України летять російські ракети на землю предків. Бо ж багатьом їм “всьо равно”, а деякі з них після байдужої заяви “какая разніца” стріляють з танків, літаків, артилерії по цвинтарях, де упокоїлися їхні діди й прадіди, або ж по дитячих майданчиках, де граються внуки й правнуки тих самих предків.

Бо сто років тому ті предки не пішли за Петлюрою виборювати свою державу, а повірили російським більшовикам про безплатну землю. Дев’яносто років тому ті вже обіцяли рай у колгоспах. Тих, хто не вірив, — відправили до білих ведмедів на дискусію, з тими, хто залишився, розрахунок не забарився в 1932—1933 роках, коли понад десять мільйонів їх пішли в ту землю навічно.

Був шанс підніматися і в роки Другої світової війни, але був знищений політичний провід української нації, тож довелося чекати ще довгі десятиліття, коли він відродиться на такому рівні, що за ним підуть народні маси.

Героїчний здвиг створеної головним чином за Збручем і Дністром ОУН і УПА був важливим чином, але в тих міжнародних умовах їхніх сил забракло. І в середині ХХ століття навіть Провідник Революційної ОУН Степан Бандера визнав, що здобувати Українську державу доведеться спільно з комуністами.

Бо ж хіба не українські комуністи проголосували за Акт про незалежність України, хіба не вони закликали народ прийти на Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року й сказати “Так!” на підтримку їхньої постанови 24 серпня 1991 року?

Якби ж вони були послідовними, то не гриміли б сьогодні гармати в Україні. Якби жителі окремих донецьких сіл не дозволили б усіляким зайдам блокувати в їхніх селах підрозділи Збройних Сил України, що висувалися для захисту державного кордону, то не лежали б сьогодні ці населені пункти в руїнах…

Багато можна відшукати власних помилок. Тепер важливо не повторити тих, що вже відбулися десять років, сто, понад триста п’ятдесят, понад вісімсот, понад тисячу.

Тож треба читати й думати…

Джерело: «Український Світ»

Запис Володимир СЕРГІЙЧУК. Соборна пам’ять України. Календар-альманах 2024 спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Володимир СЕРГІЙЧУК

ТРИ ДОКУМЕНТИ ВІЧНОЇ ГАНЬБИ,
або Як тепер подають булочку

Вишгород
2023

Різко картаючи оте запопадливе самоприниження, яке окремі українці маніфестували перед чужинцями-колонізаторами, Великий Кобзар дав їм вичерпну оцінку: «Раби, подножки, грязь Москви…».

І не помилявся також, коли гнівно таврував: «За шмат гнилої ковбаси ти рідну матір продаси»…

Тепер це називається делікатніше: «Взяти булочку».

Скажімо, зібрати з периферії в Києві інтелігентну публіку, якій пропонують під вивіскою дискусійного клубу про Голодомор 1932—1933 років лекції про кулінарні смаки радянського кінематографу. Але при цьому не рекомендують згадувати про кількість жертв Голодомору.

Або ж окрема розмова про п’єсу О. Корнійчука «В степах України», яка не має жодного стосунку до трагедії Голодомору-геноциду. Чи демонстрація в прямому ефірі пам’ятників терористам, які ставлять в ОРДЛО!

І зібрана публіка не протестує. А для чого, коли в час матеріальної скрути є можливість на дурняк побувати в столиці, посидіти за чашкою кави, до якої додається й булочка…

Цієї булочки, навіть крихітної скибочки чорного хліба так не вистачало багатьом дітям у 1932—1933 роках, і вони передчасно пішли в засвіти, не виконавши свою місію людського існування…

У пропонованій праці аналізуються три документи українського походження, що стосуються нашого національного самоприниження, яке розквітало в умовах бездержавності. Продовження угодовської практики окремими науковцями та їхніми прихильниками в добу незалежності України компрометує її перед світом.

Видання розраховане на широке коло читачів.

ТРИ ДОКУМЕНТИ ВІЧНОЇ ГАНЬБИ

Читати тут:

Три документи вічної ганьби

Джерело: «Український Світ»

Запис В Україні й далі плодяться: «Раби, подножки, грязь Москви…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Напередодні чергової річниці сумнозвісної Переяславської ради 1654 року в українському інформаційному просторі поширюються пропозиції про зняття пам’ятників гетьману Богдану Хмельницькому, відміни державних нагород і перейменування населених пунктів, пов’язаних з його іменем, Тобто, декомунізація торкнулася і цього видатного державника нашого народу.

Так, Переяславська рада стала тією подією, яка докорінно змінила вектор розвитку українства на цілі століття, принісши численні жертви населення й втрату державності, економічного й інтелектуального потенціалу, занепаду духовного життя. І сталося це після присяги на вірність єдиновірному, православному московському цареві Олексію Михайловичу. Тож тут якраз нібито й слушними залишаються слова Тараса Шевченка: «Ой Богдане! Нерозумний сину!..».

Печаль і гнів Великого Кобзаря від усвідомлення побаченого в Україні 1843 року після довгої розлуки з нею, можна зрозуміти. Але хіба не шукав Богдан Хмельницький іншого союзника протягом тривалої виснажливої війни з такою могутньою тоді державою, як Річ Посполита? Хто по-справжньому з європейських країн підтримав тоді відродження Української держави?

Зрештою, на згаданій уже Переяславській раді, як свідчить автор «Історії Русів», спочатку виявилася прихильність до союзу з Османською Портою:

«Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індиктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині розумні у них люди або великі міністри і політики».

Але ж настрій був яким: «Волимо під царя східного, православного!…». Тож і присягали, цілуючи православний хрест, хоч не мали на руках бодай якогось папірця про гарантії збереження всіх давніх прав і вольностей, як обіцяв на словах від імені православного московського царя його посол Бутурлін.

І вірили в це – гетьман, старшина, козацтво, поспільство, міщанство…Як, до речі, їхні нащадки вірили згодом запевненням російських соціалістів про майбутню рівність в Союзі РСР, як вірили на слово світовим демократам, коли під їхнє чесне слово про гарантії цілісності й непорушності наших кордонів і державної самостійності здавали ядерну зброю та її носії … Росії.

Та все ж таки: чому так глибоко повірили в благородство московського царя – бо православний, неправедні дії якого висвячувала церква?! Невже наше козацтво не бачило цього?

І бачило, і чуло в 1618 році, коли хресні ходи московської православної церкви зупиняли військо Петра Сагайдачного в Єльці й у самій «білокам’яній», відтак остання зуміла втриматися, а наше козацтво несподівано відступило з неї…

А потім хтось підказав тому ж Сагайдачному послати посольство до московського царя з пропозицією перейти до нього на службу з усім козацтвом. Цар не прийняв цієї депутації, похваливши лише за «усердность», але через півроку гетьман уже сам виїхав аж до московського кордону зустрічати єрусалимського патріарха Феофана, котрий перед тим в «білокам’яній» висвятив нового московського патріарха. І тепер козаки на чолі зі своїм гетьманом супроводжували Феофана до Києва, де «обточиша его стражбою, яки пчелы матицу свою».

І хтось підказав нашому гетьману, що вславився своїми походами на Москву, Крим і Туреччину, стати на коліна перед названим східним патріархом і просити його таємно висвятити відвертого москвофіла Йова Борецького на київського православного митрополита. І це дійство відбувається глупої ночі в церкві на Подолі.

Нажаль, навіть не зажевріла тоді в козацького гетьмана державницька думка просити висвятити свого, українського патріарха в Києві, в справи якого не могли б втручатися ні москвини, ні поляки.

Зате Петро Сагайдачний погоджується за порадою Феофана присягнути, що ніколи не буде воювати проти Москви, розкаюючись за свій недавній похід і просячи в того відпущення за це гріхів. Феофан, як засвідчують тогочасні джерела, «с облитым от слез лицом» запевняв українського гетьмана, що в тому поході немає ніякого гріха і його, зрештою, легко загладити війною проти невірних, тобто підштовхував козаків виступити проти Туреччини, яка вже готувала величезну армію під Хотин.

Крім того, патріарх підмовив гетьмана, аби той написав листа до недавно настановленого там патріарха і його сина – царя Михайла Романова, розсипаючись перед ними похвалами.

Нововисвячений митрополит одразу ж став заявляти, що українців пов’язує з москвинами «одна віра, одно Богослуження, одне походження, язик і обичай». Маючи збройну підтримку козацтва, очолює антиунійний рух, відтак не прислухається до пропозиції греко-католицького митрополита Вельяміна Рутського щодо створення спільного українського патріархату в Києві.

В Україні розпочинається війна «Русі з Руссю», яка буде супроводжуватися не тільки релігійною полемікою, а й освячуватися кров’ю прихильників тієї чи іншої конфесії. Уніати вперто боронитимуться проти спроби поляків навернути їх на римокатолицизм, а православний митрополит Борецький проситиме московського царя Михайла Федоровича взяти Україну під свою опіку. Зрештою, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший нагадував цареві о його історичних правах на Київ».

Цілий комплекс ретельно спланованої акції щодо взяття під контроль українського духовенства, що має великий вплив на козацтво, з часом дає Москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування останнього православному цареві. 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «и он де духовный их чин, говаривали им, что де оне поедут на твое государево имя».

Уже через два місяці цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь на згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року: «И собралося черкас в Корсуне з гетманом с Ондрюшком Деденком з 2000 человек, а были из городов лутчие люди». І ось ці «лутчие люди» тоді «в раде и приговорили, что бить государю челом».

Тобто, як цілком справедливо з цього приводу зазначив Пантелеймон Куліш, наші православні «монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру русского світу». Саме вони, на глибоке переконання цього автора, надавали в Україні «православно русское направление».

Тому з огляду на це Богдану Хмельницькому було непросто відмовляти козацьку стихію від союзу з православним московським царем, тим паче, що козацька старшина сприймала його як угоду про військову допомогу єдиновірного правителя. Відтак Богдан Хмельницький, сподіваючись на московську збройну допомогу, 17 січня 1654 звертається до царського посланця Бутурлина з проханням, «чтоб рать его царского величества, которая на рубеже стоит, х Киеву поспешила…».

І московська збройна сила негайно рушила від Путивля українськими теренами на захід. Однак проти поляків чи литовців вона не пішла воювати, а вступила до Києва, з якого вже ніколи не вийде, облаштувавшись на монастирських городах Святої Софії, незважаючи на категоричні протести митрополита Сильвестра Косова. Останній навіть погрожував москвинам: «учнете на том месте ставити город, и я де учну с вами битися».

Митрополит Сильвестр Косів, який «его царскому величеству…николи не бивал челом, и не писывал, и его царской милости к себе не поискивал», з київським духовенством відмовився присягати, оскільки він, мовляв, «как де под государеву высокую руку гетман Богдан Хмельницкой и все Войско Запорожское били челом, и он, митрополит, про то не ведал, а ныне он за государево многолетнее здоровье, и за государиню царицу, и за благоверные царевны должен бога молить».

А гетьман із старшиною тільки тепер почав готувати свій проект угоди з Олексієм Михайловичем. Цей документ, яким бачився статус України під протекторатом московського царя, увійшов в історію під назвою “Статті Богдана Хмельницького”, складався з 23 статей. Їх мали розглянути в «білокам’яній» і дати свою відповідь. Та відповідь була проголошена в 11 пунктах так званих «Березневих статей», де вже були виписані обмеження для України, зокрема, в сфері міжнародних відносин.

Зрозумівши, в яку пастку заманило українців московське православне «благочестіє», Богдан Хмельницький взявся рішуче розширювати козацьке самоврядування на етнічних розселеннях нашого народу. Так, 1655 року він дав директиву наказному гетьману Данилу Виговському приймати присягу від православних мешканців надвіслянських теренів, куди прийшло спільне українсько-московське військо.

Гетьман також сам, всупереч бажанням москви, окреслює козацькі терени у нинішній Білорусі, призначаючи туди на початку 1656 року спеціальним універсалом Івана Нечая:

“… от боку нашого зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Ново-Бихова і Гомля, і інших мест і мястечек і сел, там се знайдуючих, аби там, зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вцале бил захований для дальшеє послуги…”.

Більше того, на царські протести Іван Нечай заявив листовно до московського воєводи Рєпніна, “что полковничество Могилевское гетман Богдан Хмельницкий дал ему, Ивану, и там он хочет и велел ему над Белою Русью пановать и уряжать. Да он же пишетца полковником белоруским, могилевским, гомельским, чаушским”.

Тоді ж козацька територія поширювалася і на захід. До Гетьманщини входять Турів, Пинськ, Лахва, Давидгородок, Янів і Любешів на Поліссі. Царському послу Василю Кікіну, який у липні 1656 року прибув до Чигирина, гетьман подав свої пропозиції, аби кордон з Польщею встановлювався “як за давніх князів руських”.

При цьому царському послу роз’яснювалося, що “…від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон”.

Проте московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не поставила, натомість, не допустивши козацьких послів на переговори, заявила королівським послам: “А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки”. А це відрізало від суцільного етнічного українського масиву Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя.

Тож така інформація була сприйнята в Чигирині гнітюче:

“Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось”. Тож коли на початку жовтня 1656 року тут відбулася загальна козацька рада для обговорення результатів Віленської комісії, і посли, що повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, говорили: “Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам – козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви”.

Розповідь послів так вразила Хмельницького, що кинувся “як божевільний, як такий, що зійшов з ума”, і заявив: “Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, – не тільки під християнського царя, але й під бусурманського”. Тобто, Богдан Хмельницький тоді чітко сказав: геть від москви!

Підписанням Віленського миру 1656 року вона, по суті, перекреслювала ту переяславську усну домовленість, що давало нові карти в руки Богдана Хмельницького проти царського самодержавства. Відтепер український гетьман і сам починає рішуче відходити від “Березневих статей”: не платить ніяких податків, утримує понад 60.000 козаків Війська Запорозького, незважаючи на протести Олексія Михайловича, веде переговори з Швецією, Угорщиною, Туреччиною, Польщею, Австрією. Не прислухаючись до застережень і прямих заборон з боку Москви, продовжує розширювати кордони своєї держави. Більше того, перебуваючи на початку 1657 року в москві, полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького, що той Віленського перемир’я між поляками й москвинами не визнає.

Усвідомлюючи власну помилку щодо переяславської присяги, гетьман тепер обмірковував нові політичні комбінації, до яких залучав сусідів України. Зокрема, наприкінці 1656 року Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі.

За його наказом на допомогу Юрієві Ракоцію було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити приєднання західних «руських земель». Гетьман водночас розсилав універсали до тих, “хто-колвек горнутися маєть до Войска Запорожского, аби найменшоє кривди не міли ні от кого і назначений висланий наместник наш того постерегати маєт, жеби никому утяженья не було, хто при ласце нашой і Войску Запорожском зостават будет; спротивних теж і Войску Запорожскому незичливих і неприхилних росказалисмо громить єго, іначей не маєт бить над росказаньє наше”.

У березні 1657 року Богдан Хмельницький у спеціальному універсалі повідомляє про підданство Війську Запорозькому Старого Бихова: “їж з волю божоє упаметавшим шляхта, месчани і вси обивателі… цале і вірне поддалися под владзу і протекцию нашу і присягу виконали нам, нікгди юж нікому іншому тоєй фортеци не подадут, але во вік при Войску Запорозском оную заховати мают”. З липня 1657 року до козацької території прилучаються землі Пинського повіту після того, як у Чигирині “приязно і прихильно прийняли послів, присланих від них для затвердження вічної дружби”.

Таким чином набув розвитку незворотний процес розширення державних кордонів до історичних меж Русі. І цілком закономірно, що в цій ситуації для козацької старшини “найбільше природною розв’язкою було прилучення західних українських земель — Поділля, Волині, Галичини, Холмшини. Ці землі були заселені вдвоє густіше, як Наддніпрянщина, мали старі осередки культури, вище розвинене хліборобство, заможні міста, та, що найважливіше, через них ішов торговельний шлях до Балтійського моря, одинокий шлях, котрим прямував експорт з України за кордон».

Хмельниччина стала й справді етапом максимальної мобілізації суспільної енергії українських народних мас. Їхня творчість проявилася в небачених до того військових успіхах, в економічному піднесенні, що давало можливість вести довготривалу війну з таким могутнім противником, як феодальна Річ Посполита.

Сила козацької армії визначалася чіткою організацією її комплектування, складом командних кадрів, озброєнням, матеріальним забезпеченням, моральна сила — духом народу, вихованням його на кращих військових традиціях, починаючи з часів Запорозької Січі на Хортиці. Це й справді була, за словами зарубіжного вченого Гюнтера Штекля, золота доба для українця, його історії. Ім’я Хмельницького означало для нього майже завершену побудову окремішньої державності, виключна належність якої українському народові не могла викликати заперечення.

Зрештою, навіть ті історики, котрі засуджували українського гетьмана за акт Переяславської pади, змушені були визнати, що “жоден гетьман перед ним чи після нього не відігравав навіть і приблизно такої виняткової ролі в європейській політиці, як Хмельницький. Жодна важлива політична комбінація не відбувалася без його участі або хоч без того, аби з його особою не рахувалося. Це засвідчує велика кількість сучасних історичних трактатів про Хмельницького в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, Англії».

У роки визвольної війни гетьман був не тільки головнокомандувачем української народної армії. Його прерогативи полягали в таких функціональних обов’язках, як вирішення адміністративних, судових, фінансових і дипломатичних справ. Поєднуючи функції військової та адміністративної влади, він впливав на цивільне населення, закликаючи його до мобілізації економічних ресурсів народної армії, видаючи з цією метою спеціальні універсали про підготовку до походу.

Крім того, важливим для нас є те, на що справедливо вказував відомий теоретик вітчизняної воєнної доктрини Михайло Колодзінський:

“Хмельниччина є доказом бойової спроможності українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, коли весь народ стояв під зброєю. Бо якщо взяти до уваги той факт, що Хмельницький виставляв 1649 року понад 300 тисяч війська, крім залог по містах і тих, хто був зайнятий виготовленням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також постачанням продовольства, то без зайвого перебільшення можна стверджувати: за Хмельницького буквально весь двомільйонний народ України брав участь у війні проти Польщі. Це була війна цілої нації проти ворога. Таку війну два століття тому вела французька революція”.

А ось як написали для Наполеона-Бонапарта про провідника Української національної революції середини ХVІІ століття: “Ніколи козаки не мали вождя, якого можна було б рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпний у втратах і засобах, активний у перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістю характеру, варварської поведінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів. Він бажав надати козакам дисципліну, зробити з них націю, дати їм закони, приготовити їх до того, щоб були нацією, яку певно зробив би незалежною, якщо вона була б здатна до цього”.

Він мав політичну волю узяти на себе провід революційної України в надзвичайно важкий для неї час і мав мужність визнати власну помилку щодо присяги самодержавній москві. А тому закликав українське суспільство відступити від православного царя…

Цей політичний заповіт виконав його наступник – гетьман Іван Виговський, який Гадяцьким трактатом 1658 року розірвав переяславську присягу, а перемогою в Конотопській битві через рік остаточно утвердив відмову від союзу з москвою.

А чому це не втілилося в життя, може краще запитати в її доброго приятеля кошового отамана Івана Сірка, якого й досі возвеличують у нас як доблесного народного месника? Адже це саме він своїм безрозсудним походом на Крим спровокував хана після цієї перемоги на погром Полтавщини – як помсту за розбишацтво запорожців на півострові якраз тоді, коли татари воюють спільно з нами під Конотопом. І це обернулося нашою поразкою й поверненням московської окупації…

1664 року Іван Сірко не тільки здобував для москви українські міста, але й просив царя, щоб той присилав своїх ратників до них “посылайте, ваше царское пресветлое величество, ратных руских людей в Бряслав, в Умань, в Кальник и в иные надобные городы…”.

Коли ж восени 1668 року новий гетьман соборної України Петро Дорошенко, якого Тарас Шевченко назвав «Сонцем Руїни», виганяв царських ратників під Глуховом з української землі, то хіба не Сірко організував похід запорожців з метою захопити столицю Гетьманщини Чигирин – аби відтягнути верховного головнокомандуючого від вирішальних битв з московськими окупантами? І закінчилося це новим поділом на дві України…

А втрата української присутності в Криму, де за ханським переписом 1666 року вона обраховувалася в 720 тисяч – чи не на совісті Сірка винищення її, в першу чергу народжених уже на півострові, через небажання повертатися в Україну, де вони ніколи не були, а відтак і вимушений перехід в мусульманську віру, щоб не загинути як неповоротці? У літописі Самійла Величка про це детально описано…

У народній пам’яті і в документах невдача переяславської присяги ніколи не виставлялася як свідомий злочин Богдана Хмельницького й козацької старшини проти української державності. Навпаки, з кожним роком, потім десятиріччями, століттями, а відтепер і поготів підтверджувалися віроломство, цинічний обман довірливих українців як нібито ж єдиновірних православних…

Бо якби Богдан Хмельницький свідомо завинив перед українським народом, то хіба б у 1917 році, на злеті нашого національного відродження, перший полк рідного війська в Києві назвали б його іменем? Вручили б йому освячений синьо-жовтий прапор?

Так, наш Великий Гетьман у безвиході помилився. Але він усвідомив свою помилку й привселюдно закликав виправити її. Через передчасну смерть він не здійснив цього. Але за 367 років ми мали не одну можливість виконати його політичний заповіт. Якщо досі не змогли, то ще не пізно виправитись.

До зброї всім Українським світом!

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор

Джерело: «Український Світ»

Запис До зброї всім Українським світом! спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.