«Вчений муж із сильним характером»

До 215-ліття від народження Осипа Бодянського

Осип Максимович Бодянський (1808–1877) – всесвітньовідомий український вчений-славіст, історик, археограф, видавець джерел з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст., фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола…

Родовід

Народився Осип Бодянський 31 жовтня (12 листопада, за новим стилем) 1808 р. в сотенному селі Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) в козацькій родині Максима Гавриловича й Тетяни Василівни Бодянських – нащадків давнього сіверського козацького роду.

Рід Бодянських споріднений з іншим знаменитим українським родом Фальковських. Рід Фальковських походить з близького до Варви козацького села Білоцерківці (донедавна було в Пирятинському районі, а тепер – у Лубенському).

У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальковський (у чернецтві – Іриней) (1762–1823) – видатний український енциклопедист: астроном, математик, географ, філософ, історик, письменник, композитор, найталановитіший серед усіх відомих в Україні й усій Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть.

У 1773 почав навчатися в початковому класі Київо-Могилянської академії, у 1775–1783 навчався в Токайському протестантському колеґіумі, Пресбурзькій (Братиславській) гімназії, в університеті в Буді (Будапешті) й далі продовжив навчання в Київо-Могилянській академії. І. Я. Фальковський пройшов шлях здобування української й європейської освіти услід за своїм близьким земляком Г. С. Сковородою.

У 1803–1804 роках І. Я. Фальковський був ректором Київо-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там 13 наук: алгебру, геометрію, змішану математику, гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поетику, німецьку мову, філософію, теологію. Організував при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства.

Життєве кредо духовного подвижника і вченого: «Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання». 92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству.

І. Я. Фальковського поховали у Київі, в Михайлівському Золотоверхому соборі, в боковому вівтарі св. Варвари (поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.). Майно І. Я. Фальковського дісталося в спадщину його небожам Бодянським: Іллі Гавриловичу – батькові Павла Бодянського та Максимові Гавриловичу – батькові Осипа й Федора Бодянських. Та не майно Фальковського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української культури.

Осип Бодянський гідно продовжив справу свого славного діда Івана Фальковського. Батько спрямував усі родинні заощадження й позичені кошти на забезпечення освітніх прагнень сина. Осип усе життя був сердечно вдячний своїм батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».

Освіта

У 1831 О. М. Бодянський закінчив Полтавську духовну семінарію, яка містилась у Переяславі, в колишньому Переяславському колеґіумі, де в 1750–1751 викладав Григорій Сковорода. У 1834 закінчив Московський університет, де й працював професором з 1842 по 1868.

Учителем О. М. Бодянського був українець зі Слобідщини, видатний історик і літературний критик, доктор філософії й мистецтв, професор Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) – випускник Харківського колеґіуму (1789), де в 1759–1769 викладав Г. С. Сковорода.

М. Т. Каченовський став основоположником скептичної школи в українській і руській історіографії. Він був визнаним майстром критичного аналізу й нового погляду на історичні джерела, передусім на підроблені руські каганські (княжі) літописи. М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди.

Історик М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало.

Та зрештою, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені, вважав учений. Лекції М. Т. Каченовського з історії постійно збирали повну аудиторію. Ідейним супротивником М. Т. Каченовського був професор Московського університету Михайло Петрович Погодін (1800–1875), який протиставляв критичності наукової думки авторитет імперської політичної догми й вимагав од студентів молитися на нього як на святого.

О. М. Бодянський вирізнявся серед учнів М. Т. Каченовського талановитістю, освіченістю й прагненням до знань. Цим студент-українець одразу привернув увагу професора-українця. Колега О. Бодянського по історико-філологічному факультету й по літературно-філософському «гуртку Станкевича» Костянтин Аксаков (1817–1860), руський публіцист, історик, лінгвіст, ідеолог слов’янофільства, свідчив:

«Бодянский был одним из самых дельных студентов, серьезно занимался историей и теперь занимает в области науки всем известное почетное место».

Український історик і політичний діяч Микола Василенко (1866–1935) зазначав, що критичний метод М. Т. Каченовського цілковито відповідав інтелектуальному складу О. М. Бодянського, який володів аналітичним розумом. Іван Франко писав про О. Бодянського:

«В університеті мав на нього вплив проф. Каченовський, що заохотив його до нових тоді в Росії студій славістики».

О. М. Бодянський був талановитим учнем і самовідданим послідовником істинного вченого М. Т. Каченовського. Під керівництвом професора Каченовського студент Бодянський написав кандидатську дисертацію «О мненіях касательно происхожденія руси», яку захистив у 1834 році. Положення цієї ґрунтовної праці О. Бодянського базуються на наукових здобутках скептичної школи М. Каченовського та на самостійному вивченні й критичному аналізові першоджерел.

Зберігаючи відданість учителеві й істині, О. Бодянський розвінчав походження русі від варягів та від слов’ян, а також заперечив саме існування «древнерусской народности», спростовуючи догму опонента М. Погодіна. О. Бодянський критично проаналізував на науковій основі скептичної школи руські каганські (княжі) літописи, західні й східні історичні джерела та обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та довів східне, туранське, походження зайшлих військово-кочових угрупувань русі:

«Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не слов’яни».

Грабіжницька русь підкорила корінну слов’янську людність, зруйнувала систему питомої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському самоврядуванні, та насадила свій тиранічний колоніальний режим зі спадковим владарюванням каганів (князів).

Вчений написав ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів і став основоположником української й російської славістики. О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний. Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у Світі етнокультурна спільнота:

«Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя».

Вчений розкриває через народну поезію особливості виявлення абсолютної ідеї в національній ідеї кожного зі слов’янських народів:

«…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його світоглядом, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).

Професор М. Т. Каченовський запропонував О. М. Бодянському написати магістерську дисертацію зі слов’янознавства. О. Бодянський радо прийняв пропозицію і у вересні 1836 в присутності нового попечителя Московського навчального округу, мецената, графа Сергія Григоровича Строганова (1794–1882) успішно склав відповідний іспит. Уже тоді С. Г. Строганов звернув увагу на здібного молодого вченого та вирішив відправити О. М. Бодянського за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства.

О. Бодянський написав магістерську дисертацію за п’ять місяців, що характеризує його наполегливу вдачу. На початку 1837 вчений представив готову роботу:

«О народной поэзіи славянских племен. Рассужденія на степень магистра философского факультета первого отделенія, кандидата Московского университета Іосифа Бодянского».

А швидку публікацію дисертації забезпечив М. Т. Каченовський, який на той час уже був ректором Імператорського Московського університету (працював на цій посаді з 1837 до 1842).

О. Бодянський захистив магістерську дисертацію 31 травня 1837 року, а вже 16 червня його затвердили магістром словесних наук і в цьому ж місяці обрали дійсним членом «Императорского Общества исторіи и древностей российских».

У магістерській дисертації О. Бодянський науково обґрунтував ідею народності, яка несумісна з космополітизмом. Народну поезію вчений розглядає як першоджерельну основу національної літератури. В українській народній поезії живодіє сповнене духом волі родинно-інтимне й громадсько-історичне життя і зовсім відсутні згадки про руських князів, їх усобиці, бо зайди були чужі українському народові. А руська поезія пройнята вірнопідданством, покорою перед «вінчаними главами» князів і царів. Більшовицька імперська ідеологія піддавала наукові висновки О. Бодянського жорсткій критиці за «поляризацію російського та українського народів, їх пісень».

Після успішного захисту дисертації О. Бодянського, за рекомендацією М. Каченовського й за підтримки С. Строганова відправили за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства. Протягом 1837–1839 років Бодянський наполегливо займався дослідницькою працею в Чехії, Словаччині, Сербії, Хорватії, Польщі, Угорщині, Австрії, а також побував в Італії, Німеччині й Пруссії.

До закордонної поїздки О. М. Бодянського мав певне відношення й супротивник М. Т. Каченовського – професор Московського університету М. П. Погодін, який тоді починав поширювати в слов’янському світі ідеї русофільства (москвофільства) і згодом став ідеологом тієї імперської доктрини, куратором імперського проекту русофільства на західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Закарпаття).

У 1835 М. Погодін побував у Празі й познайомився з П. Й. Шафариком, Ф. Палацьким, іншими слов’янськими вченими, тож перед молодим О. Бодянського він демонстрував свою обізнаність у слов’янських питаннях, Проте О. Бодянський, маючи самостійний український характер, не схиляв голови перед авторитетами і наполегливо відстоював свою наукову позицію. В одному з листів до Погодіна Бодянський з гідністю відповів на його звинувачення в «упертості»:

«Вы говорили, что я виноват кругом, находя в этом малороссийское упрямство. Точно, малороссиянин вообще стоек и упрям, если Вы хотите, но упрям не без оснований, не на авось, напротив, по сознанию своей правости, по убеждению – умственному и сердечному…».

Народознавчий доробок: «Яка мова – такий і народ…»

Ще з 1830 по 1837 О. М. Бодянський, за участю меншого брата Федора (1812–1873), записав у Сіверщині (переважно на рідній Варвинщині й значною мірою від своєї матері Тетяни Василівни) вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок (це він зазначив у магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен»).

Крім цього, пристрасний збирач духовних скарбів рідного народу переписав близько двох тисяч українських пісень із рукописної збірки З. Доленги-Ходаковського, яку 1833 р. придбав М. О. Максимович і якою користувався й М. В. Гоголь. О. М. Бодянський готував своє багатюще пісенне зібрання до друку, про що свідчать підготовлені для цього списки, в яких упорядковано до трьох тисяч назв неповторюваних пісень.

У 1835 р. О. М. Бодянський, під псевдонімом Запорожець Ісько Матиринка, видав «Наські українські казки», написані в поетичній формі на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі.

А в 1840–1850 роках Федір Бодянський, фольклорист і педагог, уклав два рукописні збірники українських народних пісень, один з яких назвав, наслідуючи брата, «Наські українські саги або малоросійські пісні, зобрани Запорожцем Хведором Горкавенком Міським. Часть первая».

У цих збірниках збереглися ті пісні, які готував до друку О. М. Бодянський. А його власне зібрання лишилось в 11 зошитах у небожа дружини, Марфи Микитівни Бодянської, Н. М. Артем’єва в Полтаві. Про нього пише очевидець І. Ф. Павловський:

«…Можна бачити, яке це було б ґрандіозне зібрання, що перевищувало б усі видані досі збірники, якби воно тільки повністю збереглося…».

Подальша доля того зібрання невідома, а частину збережених записів уперше опубліковано аж 1978 р. в збірнику «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських».

У народних піснях О. М. Бодянський знаходив вияв народного духу, найточніше відображення народного життя: «Пісні складають природну, істинну поезію народу, якому вони належать. У них віє те саме повітря, яким дихає народ, те саме небо, під яким живе народ, те саме життя народу, яке він прожив, без найменшої зміни в барвах; кожен…, незважаючи на всі свої приватні дрібні особливості, поглянувши в це дзеркало, зразу ж упізнає себе». Вчений надзвичайно проникливо охарактеризував сутність української народної пісні: «Пісня – щоденник українця», а в магістерській дисертації навів характеристичне українське прислів’я: «Москаль – до читання, ляшок – до скакання, а наш брат козак – до співання». Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, О. М. Бодянський як вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів: «Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».

У своїх працях вчений користувався і офіційним терміном «малоросійська мова», і питомим означенням «українська мова», наголошуючи, всупереч імперському офіціозу, що українська мова – не наріччя, а повноправна, досконала народна мова.

 О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови: «Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…».

О. Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже – чужим, своє – своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався, як і дома, в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на «русский язык».

Педагогічна праця: «Козак-запорожець за професорською кафедрою»

Коли О. М. Бодянський став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його: «Козак-запорожець за професорською кафедрою», а ще між собою шанобливо величали його з українською вимовою: «Осип Максимович». Так і Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу».

Переповідали, як одну з лекцій О. М. Бодянського слухав попечитель навчального округу С. Г. Строганов і звернув увагу, як лектор читав латиномовний текст з явною українською вимовою. На зауваження Строганова:

«Как дурно вы читаете по латыни» гострий на слово Бодянський одразу відповів: «А вы почему знаете, что я дурно читаю, быть может, римляне читали еще хуже меня!».

Граф Строганов поважав відважні й ориґінальні відповіді, тож заповажав Бодянського і особисто сприяв професійному розвиткові талановитого й працелюбного вченого.

Граф С. Г. Строганов як нащадок відомого діяльного роду був неординарною особистістю: самовладний і прямий за характером, любив правду й не терпів інтриг, високо шанував освічених і вчених людей, тому порядні, знаючі люди знаходили в нього підтримку.

Свою добродійну енергію граф-меценат спрямовував на розвиток освіти. У 1825 заснував у Москві першу в Росії безкоштовну й відкриту для талановитих дітей, незалежно від їх станового походження, «Рисувальну школу», якою сам керував 12 років. (У 1860 московські рисувальні школи об’єднано в Строгановське училище технічного рисунку, нині – Московська державна художньо-промислова академія імені С. Г. Строганова).

Найпроникливіше охарактеризував свого вчителя земляк О. М. Бодянського, відомий славіст, професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету в Одесі О. О. Кочубинський (1845–1907): «Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.».

Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком. Характерно, що вони й на чужині спілкувалися між собою тільки рідною мовою.

Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко:

«Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!».

П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління народу, вільне од рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.

О. Бодянський разом з М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем, О. Потебнею підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень.

Коли П. Куліша, після ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслали на три роки до Тули, О. Бодянський постачав йому необхідні для роботи книжки зі своєї професорської бібліотеки й з видань, що виходили за його редакцією з друкарні Московського університету. Пантелеймон Олександрович дуже шанував Осипа Максимовича за ту громадянську відвагу й величав його – «Вчений муж із сильним характером»:

«Такі люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж велемовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують».

Осип Максимович відійшов у Безвічність 6 (18 вересня, за новим стилем) 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря.

Подвижницька праця: центр україністики в Москві

Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет стає важливим центром україністики. Працюючи з лютого 1845 р. на посаді секретаря «Императорского Общества исторіи и древностей россійских» при Московському університеті та паралельно редактором його друкованого органу – «Чтеній в Императорском Обществе исторіи и древностей россійских» (ця неоплачувана подвижницька праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки.

Першими вийшли «Історія Русів» та «Літопис Самовидця» (у двох книгах; за списком і з передмовою П. Куліша, який знайшов його 1840 р., розшифрував, дав назву й рекомендував до друку як «краще пояснення» «прагматичної» «Історії Русів»). Процес появи цих видань потребує докладнішого висвітлення.

П. Куліш перший критично підійшов до анонімної, спершу приписуваної Г. Кониському, «Исторіи Русовъ или Малой Россіи», яку вперше видав Осип Бодянський у Москві 1846 року в «Чтеніях Общества Исторіи и Древностей Россійских». Про «псевдолітопис Кониського» П. Куліш написав у листі до академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»):

«Видел я чтенія Вашего общества Исторіи… Не понимаю только, зачем историческіе малороссийскіе источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочиненія не прагматическіе. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинскій современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Исторіи Русовъ». На основаніи этих двух сочиненій можно будет многое сказать не только о фактах исторіи Украины, но и о направленіи, принятом этою исторіею в смысле науки…» (1846, марта 23).

Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію й доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтеній…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок «Літопису Самовидця», а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша.

«Літопис Самовидця» вийшов у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року в редагованих О. Бодянським «Чтеніях…». Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з фундаментальних джерел з історії Східної Європи ХVІІ століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни в Україні. «Літопис Самовидця» – унікальне джерело з української історії, правдиве й позбавлене тенденційності, якою пройнята публіцистична «Исторія Русовъ…».

Сенс замовної, анонімної «Исторіи Русовъ…» полягає в тому, що тодішнє малоросійське панство (козацька старшина) прагнуло дорівнятись до привілейованої московської касти – великоросійського дворянства й тому намагалося показати себе правонаступником русі, а Малоросію – правонаступницею Київської Русі. Більше того, малоросійські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русі, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догми русинізму й сарматизму.

Також вийшли в Кулішевому упорядкуванні: збірник «Українські народні перекази» (після арешту й заслання Куліша майже весь наклад конфіскували) та «Діаріуш» Миколи Ханенка (підготував до друку П. Куліш, отримавши його у 1844 р. від Олександра й Михайла Ханенків – правнуків генерального хорунжого).

Серед інших найзначніших видань:  автономістський літопис Петра Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і його військові справи…»; «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана й твори інших козацьких літописців; «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського; «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського подвижника.

У 1847 О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтеніях…»: «Я вирішив будь-що оприлюднити українські літописи; зібрав їх безліч і збираю безперестанку. Сподіваюся… встигнути, і мене нікому не наздогнати, хоч би й на українському коні. Я ж і сам козак. Після літописів візьмусь і за офіційні папери, яких не бракує та й не може бракувати…». Ось як поцінував подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтенія».

Ще в своїй магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен» (1837), яка вийшла окремим виданням і невдовзі набула великого успіху (її перекладено чеською, сербською, німецькою, італійською мовами), О. Бодянський з властивою йому вірністю істині й громадянською відвагою обґрунтував національну ідею:

«Минула вже пора космополітизму… Тепер народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати… Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, жити всіма силами свого буття». «…Я таки не розумію, як можна не бути національним у наш час», – записав О. Бодянський у щоденнику, заперечуючи своєму опонентові російському літератору Д. Свєрбєєву, який сказав: «Не розумію, як можна бути в наш час національним».

Через півтори сотні років мужня національна позиція О. Бодянського актуалізується з новою силою, так само, як і позиція П. Куліша:

«Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з якої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи».

Як і П. Куліш, О. Бодянський домагався реформування освіти на основі традиційних питомих знань і етнопедагогіки, оскільки класичне навчання як мавпування чужого стало гальмом у розвитку системи істинних, дієвих знань.

Таким жаданим реформатором шкільної освіти, основоположником народної школи й нової педагогіки як мистецтва виховання постав їхній земляк-сіверець Костянтин Дмитрович Ушинський (1823–1871). Цей великий український педагог узяв за основу виховання й освіти духовну силу рідної мови. У підручнику «Рідне  слово» (1861) К. Ушинський глибинно обґрунтував визначальну педагогічну функцію рідної мови в житті народу:

«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле…».

Та педагогічним новаціям, науковим і видавничим ініціативам українських подвижників чинили опір «учені вороги» (за висловом П. Куліша) – його незмінні недоброзичливці М. Погодін і С. Шевирьов. Ті «учені вороги»  й намагалися усунути О. Бодянського від подвижницької видавничої праці. І така нагода трапилась.

У 1848 р. О. Бодянський опублікував у «Чтениях…» переклад книжки англійського письменника й дипломата, посла в Московщині (1588–1589) Джілда Флетчера «О государстве Русском, или образ правленія русского царя…», де той описав повальне рабство в країні за царювання Івана Грозного і його сина Федора, захланність московського дворянства й духовенства, грабіжництво війська й страшну пригнобленість народу. М. Погодін і С. Шевирьов донесли про вихід книжки міністрові народної освіти С. Уварову, який віддавна ворогував з прихильним до О. Бодянського попечителем Московського навчального округу С. Строгановим, і той доповів цареві Миколи І.

У результаті книжку заборонили як шкідливу, а О. Бодянського звільнили з посади секретаря Товариства й редактора «Чтеній» та з університетської кафедри й перевели до Казані.

«Так поглумились учені вороги» над українським патріотом, – згадував П. Куліш. Та О. Бодянський виявив громадянську мужність – відмовився виконувати наказ, подав у відставку й залишився в Москві. Наприкінці 1849 р. цар, за сприяння С. Строганова, підписав указ про повернення О. Бодянського на посаду ординарного професора Московського університету, а до Товариства й до «Чтеній…» він повернувся аж наприкінці 1857 р. і одразу відновив видання праць, документів з історії України.

Учень і земляк О. М. Бодянського О. О. Котляревський (1837–1881), відомий славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця, характеризував свого вчителя як людину «твердого й стійкого характеру…, …що не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням».

 Згадуючи про О. Бодянського, М. Драгоманов наголошував: «…Ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична твердодуха Україна!».

 Осип Бодянський популяризував серед слов’ян поезію свого однодумця – українського генія Тараса Шевченка. Познайомились вони в лютому 1844, хоч знали один про одного й раніше. Зустрічалися 1845, 1858, 1859, листувалися. У 1844 Бодянський надіслав до Чехії В. Ганці, П. Й. Шафарикові й Національному музею Шевченкові поезії – «Тризну», поеми «Гамалія», «Гайдамаки», видання – «Чигиринський Кобзар», а до Хорватії С. Вразу – «Тризну» й «Гамалію». Обговорюючи з Шевченком задумане ним видання «Живописной Украины», Бодянський зацікавив його історією чехів і Шафариком, якому Шевченко присвятив поему «Єретик». Бодянський підтримував Шевченка в роки заслання, писав йому листи, висилав книжки. 9 травня 1861 О. Бодянський і О. Котляревський були на прощальній панахиді з Шевченковим прахом у церкві Тихона-чудотворця в Москві.

Доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В. Ю. Мельниченко у ґрунтовному дослідженні «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський) (2008) на основі новознайдених архівних матеріалів висвітлив життя й подвижництво видатного вченого Бодянського, який справив значний вплив на поета Шевченка, зокрема на його проникливе бачення української історії:

«…Саме завдяки повному зануренню в історичні праці, прислані Бодянським на заслання, Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України».

Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує:

«До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел з патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин».

«Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України», «на славу нашої преславної України», – так лаконічно й проникливо сформулював Тарас Шевченко ідею життя славних українців, які працювали на теренах Російської імперії для України. До цих великих трудівників, поряд з Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, належить і мало згадуваний досі Осип Бодянський.

Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії знана в усьому слов’янському світі й належно поцінована там. Гідно поцінувати здобутки цього великого українця, вченого-подвижника в царині україністики й славістики в цілому – обов’язок України. Багатий архів О. М. Бодянського зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, а також у сховищах Москви й Санкт-Петербурга.

Сподівання на підростаюче покоління українських подвижників, які гідно продовжать справу свого великого попередника. Як писав сам О. Бодянський у передмові до «Діаріуша» М. Ханенка, виданого ним на початку 1858 р. після повернення до редагування «Чтеній…»: «Минулі долі України повинні привертати увагу й турботливість на себе переважно Українців, її синів. Не подбають вони про те, то хто ж подбає? Будь-яка повага й значення наше іде від нас самих, і від нашого самопізнання й самоповаги».

Запис 215-ліття Осипа Бодянського: «Вчений муж із сильним характером» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – геніальний Український поет-мислитель і художник-академік. Геніальність Шевченка цілковито відповідає Кантовому критерію: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися». Силою свого геніального поетичного таланту Т. Шевченко здобув найвище всенародне визнання Поета-Співця – Великого Кобзаря й сягнув духовних верховин Української та вселюдської культур.

Тараса Шевченка називають основоположником нової Української літератури й літературної мови, новатором у сфері офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі поезії, драматургії, прози, живопису й ґравюри. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу, синтезував тисячолітні набутки рідної культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний Співець успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу, про що мовив сам: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Тож за свій короткий вік Український ґеній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини, явивши своє осягнення в провідницьких філософемах: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм …»; «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля!»; «Встане Правда! Встане Воля!..».

Родовід і життєвий шлях

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Київської губернії (тепер – Звенигородського р-ну Черкаської обл.) в родині покріпачених селян Григорія Івановича й Катерини Якимівни, хоч батько й мати походили з вільних козацьких родин. Батьків рід веде свій початок од запорозького козака Андрія, материн рід походить з Бойківщини. Тарас був третьою дитиною після сестри Катерини й брата Микити.

У 1816 родина Шевченків переїхала в сусідню Кирилівку, тут народилися сестри Ярина, Марія й брат Йосип. Рано Тарас залишився сиротою: мати померла, коли йому було дев’ять років, а на одинадцятому році помер батько. Зазнав гіркого сирітства з жорстокою мачухою, яка вижила пасинка з дому.

З 1822 Тарас навчався грамоти в сільського дяка Совгиря. Сиротою наймитував у рідного дядька Павла й сільських дяків, був поводирем у сліпих кобзарів, учився малярства у сільських малярів. З 1828 служив козачком у поміщика П. Енгельгардта й жив у м. Вільно (тепер – Вільнюс), а з 1831 – в Петербурзі. З 1832 чотири роки навчався у майстра декоративного живопису В. Ширяєва, згідно з контрактом Енгельгардта з Ширяєвим.

У 1836 познайомився з учнем Академії мистецтв, земляком І. Сошенком, а через нього – з Є. Гребінкою, М. Гоголем, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, К. Брюлловим, які взяли дієву участь у його звільненні з кріпацтва. Вирішальна ініціатива у звільненні Тараса Шевченка належить Миколі Гоголю. Діставши вільну 22 квітня 1838, Т. Шевченко вступив до Академії мистецтв у майстерню К. Брюллова, яку закінчив у 1844.

У 1840 в Петербурзі вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» накладом 1 000 примірників. До першого видання «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

З 1838 заохочував художника Шевченка до поетичної творчості поет Гребінка, який був у захваті від його поезій та обіцяв видати їх. 1839 з України до Петербурґу приїхав земляк і гімназійний товариш Євгена Гребінки поміщик з Полтавщини Петро Мартос.

Гребінка познайомив Мартоса з Шевченком і його поезією та попросив грошей на видання. Так 1840 явився у світ Шевченків «Кобзар», що згодом у повному обсязі свого поетичного багатства приніс Українському поетові світову славу.

Навесні 1843 приїхав в Україну, відвідав рідні місця й історичні пам’ятки. Навесні 1845 знову приїхав в Україну з наміром залишитися в Київі. Працював у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1847 Т. Шевченка затвердили на посаді вчителя рисування в Київському університеті.

5 квітня 1847 Т. Шевченка заарештували в справі Кирило-Мефодіївського братства, хоч формально він, як і П. Куліш, не належав до нього, і заслали в солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

У 1848 як художника увели до складу Аральської експедиції. Незважаючи на заборону, Т. Шевченко писав поетичні твори й повісті, вів щоденник, написав цикл малярських творів. У 1850 за доносом про порушення царської заборони Т. Шевченка ув’язнили в Орській фортеці, згодом перевезли у віддалене Новопетровське укріплення (тепер – Форт Шевченка).

Після клопотань друзів Т. Шевченка звільнили з заслання у 1857. Повернувшись до Петербурґу в 1858, митець натхненно працював у поезії, живопису й офорті. У 1859 Т. Шевченко дістав дозвіл поїхати в Україну. На Батьківщині його знову заарештували й вислали до Петербурґу.

У 1860 в С. Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша вийшло третє й останнє прижиттєве видання Шевченкового «Кобзаря», надруковане коштом відомого українського цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка, який виділив для друку 1100 рублів. «Кобзар» вийшов накладом 6050 прим., з портретом Тараса Шевченка. «Кобзар» 1860 значно повніший, порівняно з попередніми, й містить 17 поетичних творів.

У 1859 році Т. Шевченкові за серію офортів присвоїли звання «академік ґравірування» Імператорської Академії мистецтв, а диплом «за підписом президента» й завірений печаткою видали 31 жовтня 1860 р. В ухвалі Ради Академії мистецтв зазначено: «Відомо, що як сама ця робота, так і особливо уживаний художником спосіб гравірування, удостоїв йому почесне звання академіка»». Т. Шевченко став першим академіком з гравірування в Російській імперії.

Помер Тарас Григорович Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. 13 березня поховали спочатку на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 перепоховали, згідно з заповітом, на Чернечій (тепер – Тарасовій) горі біля Канева.

Спадщина

Тарас Шевченко – поет, прозаїк, драматург, художник (ґравер, живописець, скульптор), філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог.

Творча спадщина Тараса Шевченка: поезії, які увійшли до зібрання «Кобзар», драми й повісті, щоденник, живописні й графічні твори, «Буквар» (укладений для початкового навчання українською мовою в недільних школах).

У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце належить поетичному збірнику «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі. Всього Шевченко написав 237 віршів та поем, з них 235 по-українськи й 2 по-руськи.

Деякі з віршів мають по кілька варіантів, дуже відмінних один від одного й тому вони вважаються окремими творами. Шевченкова драматургія й проза складає 11 творів: 2 п’єси й 9 повістей, написаних по-руськи. Велику світоглядно-біографічну цінність має його «Щоденник» («Журнал» або «Дневник»), також писаний по-руськи.

Тарас Шевченко – новатор у мистецтві офорту, автор живописних і графічних творів: збереглося 835, а понад 278 втрачено.

Титанічна сила національного феномену Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний митець-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік Український духовний подвижник устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини і виявив це у ясновідній поемі-посланні  «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845).

Т. Шевченко сягнув верховин Української та вселюдської культур як ґеніальний поет-мислитель і художник-академік. Силою цих природних талантів у цілісності з безвічною, загальнолюдською моральною суттю слова він здобув найвище всенародне визнання духовного подвижника, Поета-Співця – Великого Кобзаря.

Тарас Шевченко – один з найсовісніших, найправдивіших поетів у Світі. Його чесна, неегоїстична поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на Світі.

Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у великосвітському середовищі. Т. Шевченко цілковито уособив високу совісливість, моральність Української людини.

Так, як Тарас любить рідну Україну, можна любити тільки рідну неньку. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається поет до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну духовну сутність історичного життя свого народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Пісенність Шевченкової поезії

Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній Українській народній співочій традиції, що є виявом ясновідності й волелюбності Українців; у мелодійно-смисловій досконалості Української мови, яка є всеосяжним кодом національної самосвідомості, світогляду, культури. В Українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят Сонячного кола та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику.

Всі ці визначальні особливості Української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам проникливо співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим митець-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «…Коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали.

Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. …Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873): «…Заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі Українських пісень».

За переказами сучасників: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним пісенним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, явлені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища Української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього Українського музичного мистецтва.

У поетичному мистецтві Т. Шевченка й Українській пісенній традиції виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття Українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи Української мови й звуковисотної системи Української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.

У мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та уладування ними свого природно-культурного життєвого середовища.

А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі народного духу. Витончене музичне почуття властиве Українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування.

Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу.

Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духов­ної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності народного духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом Правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.

Українська світловизнавча звичаєва пісенність сповнена глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом.

А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з джерелом Усеєдиного Життя й Усеєдиним Ладом. За глибинним відчуттям українського дириґента-шевченкознавця П. І. Муравського: «Спів дає відчуття волі». Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені Українського хорового співу, став потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело волі народного духу, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкривається її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо – серцем.

Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції Української пісенної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури.

Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибокі внутрішні асоціації. Шевченкова поетика ґрунтується на тонкій ладовій основі Української народної пісенності, що зближує його поетичне світосприйняття з музичним світовідчуттям народу. Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється в природній ритміці й вільній інтонації. Інтонаційна воля, явлена в природному ладовому інтонуванні, забезпечує мелодійність Шевченкової поезії, тому вона легко надається музичній інтерпретації.

Шевченків поетично-пісенний феномен в усьому своєму розмаїтті представлений у Комплексному нотно-звуковому виданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Комплексне видання складають:

1) Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше найповніше, систематизоване нотне видання, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки;

2) Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше систематизоване, масштабне звукове видання, яке записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Аудіовидання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників, його обсяг – три музичні альбоми (по три CD в кожному);

3) «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране» – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Цю унікальну працю здійснив протягом 2014–2023 років творчий колектив Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря», за моєї ініціативи й керівництва.

Пісенний «Кобзар» – результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Шевченків поетично-пісенний феномен – рідкісне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, скажімо, близько 150 варіантів «Заповіту». А є по кілька хорових пісень на основі одного поетичного твору, скажімо, п’ять – на текст «І мертвим, і живим…», по три – на тексти «Гайдамаки» й «Тополя». У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1315–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Хоч в ісламі й тлумачать гафіза як мусульманина, який знає напам’ять весь текст Корану і вміє роз’яснювати його, одначе феномен народних співців – гафізів, як і народних мудреців – суфіїв, набагато давніший за іслам і сягає прадавньої Орійської (Зороастрійської) традиції ясновідання й збереження істинного знання. Іслам лише привласнив ті давньоорійські феномени, як і інші духовні досягнення Зороастризму.

Гафізову ліричну поезію співають Таджики, Перси, Афганці, а Кобзареву – Українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в Українській культурі.

Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Кобзар і Гафіз мають однозначні сутності – народні співці, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду, провісники правди й справедливості. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у Світі.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Ясновідна духовна практика в безпосередньому пізнанні Істини передує релігійному догматизму й марновірству, що перекривають шлях пізнання Істини.

Такою ясновідною здатністю наділені Українські народні співці – кобзарі. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів  гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки, в казахів і киргизів акини  – народні поети-співці; в узбеків і туркменів бахши – народні співці, оповідачі; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті втаємничені знання.

З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і воля народу відроджується з могили, де поховано духовного подвижника. В Українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко).

Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні лихого. Могили-гори як сонячні вершини та знаки пам’яті насипали в Українських землях з давніх давен та оберігали як найбільші святині.

Тому для українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людським знанням і пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі…».

У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора, де справляли сонячні обрядодії та ховали славних предків, символізує вивершену родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до Безвічності.

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, моральна сила якого в триєдності істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. В Україні з давніх-давен утаємничених співців священних піснеспівів називають кобзарями.

Співці-кобзарі як мудреці-подвижники, носії істинних знань і моральної волі одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях Істини нещадною Правдою. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя.

Тож Українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці Правди й Волі.

Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Саме від своїх народних учителів кобзарський поводир Тарас з пам’яті «списував Сковороду». Ці народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники розносили Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода».

Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Тараса Шевченка визнають основоположником нової Української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві поезії.

Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.

Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в Українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову Українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок з утаємниченими співцями України – кобзарями.

Тарас і сам вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Протягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям.

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем.

На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо!  як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння аморальною, безтямною школою своєчасне досі…

Тому Шевченко так високо поцінував Кулішеву «Граматку» (1857): «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову».

Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих Українців рідною мовою в безплатних недільних школах. Шевченкові «Кобзар» і «Буквар» сповнені моральної суті ясновідного знання.

Тож поетичний феномен і просвітництво Тараса Шевченка необхідно розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції Української культури, реліктовим явищем якої є кобзарство. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши свою поетичну збірку «Кобзар».

Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості Українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені чужим месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії.

Але ж поетична умовність – не ознака релігійності світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності – вивищення «обраного народу» над іншими.

У проникливій, мудрій сатирі «Саул» (13.10.1860 р.) Шевченко нагадує про найдавніші сільськогосподарські культури Китаю, Єгипту, Індії, Межиріччя й України та на цьому широкому історичному тлі розкриває появу грабіжників, завойовників і релігійної влади магів, жерців, попів, князів, царів, паразитарна суть якої однакова в різні часи і в різних країнах. До біблійних переказів про перших юдейських царів Т. Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати догму божественного походження царської влади.

Згідно з біблійною версією походження царської влади, юдеї самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла замінити теократичну владу жерців на жорсткішу владу царя для ефективнішого здійснення державою військових функцій. Першим царем Ізраїльсько-юдейського царства, яке виникло в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. унаслідок об’єднання юдейських племен, очолюваних жерцями, став пастух Саул.

Самуїл здійснив магічний обряд «помазання» на царську владу спершу Саула, а потім його зятя Давида. На підставі тієї легенди, Давидові нащадки теж вважалися «помазаниками божими» – «богообраними». Саме з біблійної догми й магічного обряду «помазання єлеєм» царя на владу утвердилася доктрина «богообраності» царської влади в юдеїв, а потім і в християн. Правдиво розкривши  походження паразитарної влади, яка породжує рабство, Т. Шевченко зробив застережний висновок:

Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!

Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про неповторність народних культур і національних держав Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803): «Не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».

У зв’язку з історією народів і неповторністю їхніх культур своєчасним є Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності». Розвиваючи цей Сковородин концепт, Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. …Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».

Кожному народові належить жити самостійно у світі власної культури й у власній державі, що їх він породжує збірною волею національного духу. А явителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.

Феномен Співця-ясновідця Тараса Шевченка – явище питомої Української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував Українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник волі народного духу, Правди, справедливості нещадно викриває облудність служителів усяких релігійних і політичних культів, гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його паразитування на Українському народові.

А також засуджує марновірство й богобоязливу покірність безвольного, знетямленого люду та будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії.

Месії й пророки проповідують чужу сваволю, а Шевченко як народний співець є подвижником волі народного духу, правди й справедливості людської. В традиції Української культури провідниками національного духу з первовіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу.

А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.

Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-Співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення Українських людей до волі, яке вони плекають у духовній глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких чужих догм і свого недомислу.

Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути «нечистим розумом», затуманеним марновірством, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор».

Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому Світі, та їх так мало: «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей подвижницького духу – людей волі стало ще менше…

Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В Українському світогляді Воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові чужої сваволі.

В Українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник Українського традиційного природно-звичаєвого права й принцип-закон справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини та збірної цілісності народу. Волю-закон в Україні приймали на всенародному віче всі й виконував кожен.

Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії Волі, особистої людської гідності й взаємоповаги Українців у громаді та чіткого відмежування своїх людей од чужих нелюдів – захланних панів, паразитів-нахлібників, чужинців-загарбників: «То пани, а ми люди».

Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості Українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.

Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».

Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції Українців стосовно паразитарного панства:

А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).

Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).

Тут воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. Шевченко в «Кобзарі» нагадує нам про волю 249 разів.

Наші звичаєві козацькі звертання брате, товаришу засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.

Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав П. Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи «українських панів»: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти то збиваєш нас із прямої дороги!».

Чуже Українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися в Україні з Галичини унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан (власник) дісталося од їхніх колонізаторів-панів – Сарматів, од яких вони успадкували й сарматську експансію щодо Українців. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі власники-вельможі.

Від польського панства й руського дворянства завелося в Україні «своє» панство й дворянство – полонізована й русифікована паразитарна еліта, яка разом з чужинцями визискувала Український люд. Нещадно висміяв украй звиродніле од неробства й паразитства «українське» панство Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843) у сатиричному романі «Пан Халявський» і повісті «Конотопська відьма». А Тарас Шевченко вирік історичний присуд остаточно виродженим покручам – нащадкам продажної козацької старшини, яка проміняла волю на рабську службу Московії й Польщі заради панування над своїм же людом:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Так от як кров свою лили
…
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

І ось «нарожденне» нині деґенеративне панство так само, як і його звироднілі предки-покручі, претендує на звання національної еліти, хоч насправді є аморальною, соціопатичною потолоччю, яка своїм нелюдством паскудить людське ім’я, знетямлює, заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити нещадною правдою й справедливо покарати пануючих нелюдів за людським правом. Адже право починається зі справедливої покари…

Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим людством. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводить до деґрадації націй і розпаду національних держав. Сумну нинішню інволюційну реальність можна здолати тільки взаємодопомогою людей та справедливою покарою нелюдів.

У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і мислитель уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, соціально-правову й поетично-пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства.

Кореневу, реліктову заглибленість кобзарської народнопісенної традиції в рідну праукраїнську основу визначив польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були Українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу.

Виявами моральної зрілості й волі подвижницького духу людей агрокультури є совісливість, чистота, ясновідність. Ці характерні моральні риси Українського духовного типу наш народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу.

Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців Української народної поезії, один із зачинателів Української фольклористики грузинський і український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) зробив важливий висновок: в українській народній поезії «…видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають по цей час, як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від жадібності народів, що їх оточують. …Український автор без сумніву не читав Іліади й не чув про Гомера; та закони Природи загальні й незмінні.

Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, але перебуває в подібному стані».

Безвічність небесно-земної суті України в Шевченковому світообразі

Класик світової літератури зі старовинного Українського роду Бунянських Іван Олексійович Бунін (1870–1953) надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну сутність Українського хліборобського народу й Української народної пісенності, явлених у феномені кобзарства: «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». «… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім».

Це Шевченко, – абсолютно геніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни в Світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, – якась вневременность.

Це мене захоплює найдужче». Так проникливо-зворушливо написав про Шевченка й Україну залюблений у них Бунін у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок письменника про її історичне життя.

Іван Бунін щиро зізнавався, що протягом 30 років мандрівного життя в Україні «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Україна стала для Буніна єдиним місцем на Землі, де він знайшов душевний лад і «вневременность» – позачасовість.

Світовий письменник, наснажений духом Українських народних легенд і пісень, Кобзарського співу й Шевченкової поезії, прозірливо характеризує Тараса Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, Українських народних пісень і легенд, які зберігають позачасову сутність Українського життя. До речі, з понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів Світу Іван Бунін найпроникливіше передав його глибинний ясновідний смисл по-руськи.

Оту ледь уловиму «вневременность» – позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності корінного Українського народу.

Безвічність у відчуттях і свідомості людини становить світоглядну основу традиції прадавньої Української агрокультури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини.

Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо циклічний часоплин є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі, ритмі й силі струмування крізь нас Безвічної енергії Всеєдиного Життя й Безвічного світла Всеєдиної Істини. Безвічне джерело гармонії Всеєдиного Життя – в його Ладовій основі, в безвічній Любові.

За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У взаємній любові відбувається взаємообмін життєвою енергією, і в синергії люблячі люди примножують свою життєву силу та розвиваються своєю духовною сутністю до осягнення Істини й життя в Істині для здійснення свого безвічного покликання в Білому Світі й Світовій Всеєдності.

Саме це Шевченкове світоглядне поняття безвічність слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість вічність, що означає кінечність тлінного. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного життя й минає з часом. Безвічне не має вікових меж – позачасове, непроминуще.

Тарас Шевченко незмінно являє глибинне і всеосяжне світоглядне поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя наприкінці свого земного шляху:

І славу святую —
Молодую, безвічную…
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід Небом… («Чи не покинуть нам, небого», 1861)

Безвічність віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь духовної сутності життя та являється нам через реліктову музику й поезію.

Сам Тарас Шевченко проніс у серці тонке відчуття безвічності й уповні явив цю духовну сутність життя у власній пісенній поезії.

Водночас геній вивищує над усім проминущим безвічну сутність людської гідності, моральної волі Українців як людей агрокультури й так проникливо характеризує свій народ: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці Тарас Шевченко означив безвічну сутність духовного типу Українських селян-хліборобів.

Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, засвоїв глибини пам’яті й силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Всеосяжна безвічна сутність морального світогляду, самосвідомості, культури Українського народу є джерельною духовною основою прадавньої співочої традиції Українців і пісенної Шевченкової поезії, в яких виявляється воля духу, гідність і глибинна історична пам’ять давнього народу.

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали од Сонця своєї рідної, Осонценої землі – України.

Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Антонович Кошиць (1875–1940): «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.

Цю безвічну сутність світла Сонця зберігає в собі астральне наймення Україна, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, зафіксованій в іраноорійській Авесті (Основне знання) та індоорійській Ріґведі (Славенів знання). Отже, сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Наймення Устраяна, Уштраяна, Укхраяна походять від Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Денниця, яка вістує схід Сонця – астрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й відповідно зветься Вранішня (Досвітня) Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «Зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Безвічність і справедливість є скрізь і в усьому, що сповнене життєсійної сили Сонця й життєродної снаги Землі та моральної волі духу – життєвої сили людини. Реальність оспіваної Шевченком безвічної суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків – просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також з нами й попереду нас.

І Тарас Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо незмінно своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Тараса Шевченка серед рідного люду його земляк Олександр Кошиць: «Пам’ять і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…».

Шевченків ясновідний, світловизнавчий дух безвічно присутній у Білому Світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях морально зрілих поколінь Українського народу. Це і є моральним підтвердженням безвічності волі народного духу  –  дужості волі Українців, волі, яка долає неволю. «Воля дужча за всяку неволю», – ствердив Український мудрець Григорій Сковорода.

Тільки ті перебувають духом своїм у Безвічності, хто народився духовно у власній культурі. Адже, за Сковородою: «Культура – друге, духовне, народження людини». Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.

У Шевченковому світообразі найповніше виявились Український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Тож і сповнені безвічної ясновідної, світлоносної суті Українська народна міфопоетична пісенність і Шевченкова пісенна поезія є найвищими критеріями істинності для всієї Української культури – системи самоорганізації й саморозвитку людини й народу. Бо тільки наповнене світлом Істини, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею, в якій являється тонке відчуття природного музичного ладу, що єднає людину з Усеєдиним Ладом і безвічним джерелом Усеєдиного Життя.

Отже, безвічність України – в безвічності волі народного духу.

Своєчасність безвічної Шевченкової поезії

У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в  поетично-пісенному феномені Кобзаря?

Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні – несуть у собі , позачасову духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурно-соціального саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під руським колоніальним гнітом, а профанація Істини, облудність імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері “узаконеного беззаконня”, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль, і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей служити нелюдам, безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ярим світлом Правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя.

Секрет своєчасності ясновідної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й «збірної особи народу».

Тож Шевченко надзвичайно гостро уболіває за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):

Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…

Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):

Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.

Шевченків поетичний світ неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми. Та профанатори робили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великого поета й відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, знелюднити й винародовити.

Шевченко саркастично викриває нелюдство російського колоніалізму, який знелюднює людей і винародовлює народи:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! («Кавказ», 1845)

І той сарказм лишився своєчасним для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу руського колоніалізму під камуфляжом блюзнірсько-аґресивного православно-чекістського «русского мира» – рашизму, який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, від Балтійського моря до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».

Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну суть людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

Коли людина збулась у другому, духовному, народженні, вона лишається людиною навіки.

Шевченко – один з найлюдяніших, найправдивіших поетів у Світі. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчяться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені.

Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом.

Шевченко правдивістю застерігає людей од марновірства, омани та викриває безсердечних недолюдів і нелюдів:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

Отакий справедливий присуд чекає недолюдів, що загубили в собі людське й вироджуються в нелюдів. Та цей нещадний моральний вирок недолюдам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові наснажену волею духу ясновідну поезію серця.

Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім Правди.

За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна Шевченкова правдивість – од великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю»  – рідної України, яку він любить як рідну матір.

Велике синівське почуття любові Тараса до материзни пригнічене тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.
(«Н. Маркевичу», 1841).

І якої то сили любов треба було мати від народження, аби пронести її нерозтраченою через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в ній свою волю – волю Українського духу!

Своєчасність небесно-земної суті Шевченкової України

Шевченкова Україна – «Світ ясний, Світ вольний…».

Усьому чужому, проминущому Шевченко протиставляє безвічну сутність рідної України – «Світу ясного»:

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
(«Світе ясний!», 1860).

Шевченкова світоглядно-суспільна програма – отямити людей Правдою, просвітлити їхній розум і розбудити совість, волю духу та гуртом очистити свій «Світ ясний» од чужого релігійного мороку й мотлоху, від «облудних призм усяких партій» (М. Гоголь), політичного ошуканства й паразитарного визиску.

Понад 300 років Українці гибіли в неволі москворуської імперії, понад 70 років більшовики визискували Український люд у темниці державного соціалізму й ошукували оманою «світлого майбутнього», а останні 33 роки необільшовики заколисували ошуканих оманою «незалежної України» – присипляли остаточно. А під ширмою тієї «незалежницької» омани неоколоніальний режим узурпував владу в Україні, розікрав усі народні багатства й готувався тріумфально передати обкрадену країну кремлівському необільшовицькому кагалу на пожертву відновлюваної руської імперії. Так почалася окупаційна аґресія русні, яка розбудила Українців од «незалежницької» летаргії в огні війни. Ще 175 років тому Шевченко своїм ясновіданням передбачив трагічний наслідок 400-літнього заневолення й присипляння України:

          Мені однаково, чи буде
          Той син молитися, чи ні…
          Та не однаково мені,
          Як Україну злії люди
          Присплять, лукаві, і в огні
          Її, окраденую, збудять…
          Ох, не однаково мені.
         («Мені однаково, чи буду…», 1847)

Великий Кобзар спонукає Українців пробудити в собі волю і звільнитись од чужинської омани й неволі та зберегти Україну всією силою любові до рідного й справедливо покарати чужинців:

         …А щоб збудить
         Хиренну волю, треба миром,
         Громадою обух сталить,
         Та добре вигострить сокиру,
         Та й заходиться вже будить.
         А то проспить собі небога
         До суду Божого страшного!
         А панство буде колихать,
         Храми, палати муровать…
         (« Я не нездужаю, нівроку…», 1858).

Так, як Тарас Шевченко любить Україну та вболіває за неї, можна любити тільки матір. Тарас мало зазнав материнської любові, тож його нерозкрите дитинне почуття до рідної неньки з усією силою виявилося в любові до рідної землі – України.

В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком коло рідної хати. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій пісенній поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого Українського народу про щасливе життя на рідній землі.

Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ визнавав тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях.

Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації Українців. Зрештою садок – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.

Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних заповітних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.

Т. Шевченко разом з М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї рідної землі й свого рідного народу. Саме вони повернули своїй материзні первовічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині.

Та подвижники повернули Українському народові його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного Українця історичне питання:

Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного.

Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї неподільної рідної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.

Шевченкова Україна – не глобалістичний «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний космополітичний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому Світі.

Та щоб осягнути безвічну сутність цієї Правди, необхідно звільнитися од мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі героїв і неславі антигероїв, лицарів і підлих боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками Правди як Тарас Шевченко…

Віддавна Україна являє себе як образ світу людської культури, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили й власною правдою – саморозвивається, самовладовується й самозахищає себе, бо:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами.

Шевченкова Україна – його ясновідний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине чистим серцем і просвітленим розумом.

Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася Світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в його любові до рідного смуток і тугу. Тож любов, совісливість, правдивість і  добродійність – провідні риси Шевченкової особистості й найвищі ознаки його людяності.

Такою Шевченкова Україна була з первовіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Українського роду послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу.

І це є непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія їхнього «другого, духовного, народження» у власній культурності й справедливого, щасливого життя під Сонцем,

…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
(«О люди! люди небораки!», 1860)

Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Та, за Шевченком, Сонце водночас – і щедра життєсійна, й нещадна караюча сила.

Саме в сердечній любові Шевченка до рідної України й рідного народу, в його нещадній справедливості заради Правди й Волі людської – сила Шевченкового ясновідного світогляду й поетичного таланту.

Шевченко – один з ясновідних, справедливих поетів Світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для всіх поколінь Українців та людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень.

Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духов­ного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні осяяння Співця-Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності Українського духу.

Волею безвічного Українського духу сповнені пісенна поезія Тараса Шевченка й живописні образи рідної землі. І Шевченків безвічний дух повсякчас являє нам заповітні первені істинного людського життя: «Велике щастя бути вольним чоловіком…»,  «Світ широкий, Воля…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля», «Встане Правда! встане Воля!..». Тож нам належить збірною волею національного духу відновити свій справедливий суспільний лад і утвердити в Українському світі свою Правду й Волю.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ

© О. А. Шокало

Джеерело: Наука і Суспільство, 03, 2024

Запис 210-ліття Тараса Шевченка: «Встане Правда! Встане Воля!..» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо,
а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю правдою,
аніж пристану до «стоустого непорозуміння»

Пантелеймон Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш (псевдоніми: Павло Ратай, Панько Хутірний та ін.) – великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч, який яскраво виявив себе в різноманітних сферах української культури як прозаїк, поет, драматург, перекладач, філософ, історик, історіософ, культурософ, етнолог, фольклорист, мовознавець, літературознавець, літературний критик, публіцист, соціолог, педагог, художник, видавець. 

У цілому – це унікальна постать, «першорядна звізда» (Іван Франко) в літературному й громадському житті України ХІХ ст. Пантелеймон Куліш – «постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности, ні за життя, ні по смерті, дарма, що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель» (Степан Томашівський).

П. Куліш – великий трудівник, ґенератор української національної ідеї й ідеології, провідник української нації, подвижник культурного саморозвитку народу й суспільного самоврядування волею національного духу: «Нарід український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою… Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті… Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».

Сіверський родовід і джерельна основа світогляду

Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня за новим стилем) 1819 року в родовому літньому осідку Кулішів – Кулішевому хуторі біля містечка Вороніж Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер околиця села Гукове Шосткинського району Сумської області) в родині нащадків давніх козацьких родів. Охрестили хлопця на другий день, 27 липня (8 серпня), на свято Пантелеймона, у старовинній воронізькій церкві. Глибоко символічне значення свого імені (Παντελεήμων – досконала, довершена людина) духовний спадкоємець родовитих предків підтвердив сповна.

Пантелеймон жив з родиною взимку у Вороніжі, а влітку – в родовому хуторі. Його батько, Олександер Ондрійович (Андрійович), був онуком воронізького сотенного отамана Івана Михайловича Куліша й мав давнішим предком січового кошового отамана Куліша. А мати, Катерина Іванівна, донька сотника Івана Гладкого, веде свій родовід од миргородського полковника Матвія Гладкого, який у битві під Берестечком (1651) після втечі Хмельницького з татарами був наказним гетьманом. Хмельницький стратив Гладкого як свого супротивника, бо полковник був незгідний з подвійною антиукраїнською політикою гетьмана – його таємними угодами з Польщею й Московією.

Пантелеймонові батько й мати були дуже вродливі й мудрі, мали аристократичні постави, що свідчило про їхню родовитість. На противагу палкій, суворій батьковій натурі (за цю особливість Кулішів прозивали Гарячі), мати мала розважливу, лагідну вдачу.

Пантелеймон був у батьків восьмою дитиною; з попередніх дітей лишився живим тільки брат Тимофій, який теж помер маленьким. А від першого батькового шлюбу був брат Микола, старший на 16 років. Пантелеймонів батько – хлібороб і майстер на всі руки, мав добре господарство й за освіченістю «був серед сусідів Арістотелем».

На відміну од високоосвіченого батька, мати була неписьменна, «уміла розмовляти тільки українською мовою й, що мала в голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи. …Не було кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матері; ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями», – згадував Пантелеймон в автобіографії «Жизнь Куліша», написаній од другої особи.

Усі ці скарби народної пам’яті (старовинні пісні, думи, легенди, казки, приказки) від мами засвоїв син, і вони стали джерельною основою його світогляду, письма, педагогіки, філософії й історіософії, де фундаментальними є архетип материзни й ідея святого материнства.

Світоглядному поняттю материзна П. Куліш послідовно надає перевагу перед загальноприйнятим політичним поняттям батьківщина і вбачає в материнстві провідну суспільну силу.

Він переконаний, що тільки чисте материнське серце спроможне народити й виховати оновлену людину. Особливу надію в вихованні нового покоління українців педагог-мислитель покладає на матерів: «І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя». 

В українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».

У своїх педагогічних працях Куліш відстоює первинність родинного виховання. Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи української етнопедагогіки: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати». 

Зараз ми переконуємся в абсурдності шкільного навчання без родинного виховання, що відбиває в дітей бажання до освіти й культурного розвитку. Тому набувають поширення родинні дитсадки й школи – люди повертаються до своєї виховної традиції. Отже, й тут Кулішеві ідеї своєчасні.

Для Пантелеймона батьківський хутір, де він з’явився на Світ, лишився на все життя найріднішим місцем. Ось як він писав про рідний хутір з Варшави 31 березня (12 квітня) 1847 р. в листі до свого земляка-вороніжця й близького з дитинства товариша Петра Омеляновича Чуйкевича (1818–1874), українського педагога й етнографа:

«Хутір свій я постараюсь облаштувати так, щоб можна було й мені пожити в ньому з тиждень, коли трапиться проїздити через Чернігівську губернію. А хто знає? Може, на старість мені не захочеться жити ніде, крім цього малолюдного куточка, під яким, з волі Божої, зійшла зоря моя! Принаймні, ніде вечірні й до́світочниї казки не видаються мені такими чарівливими, як під тамтешніми солом’яними стріхами…».

Після смерті Пантелеймонового батька Кулішів хутір занепав, і від нього лишилися тільки печище й старезні липи. А на давніх землях Кулішів загосподарював їхній сусід Семен Гук, звідси й назва його осідку – Гуків хутір, який постав поряд з колишнім Кулішевим хутором.

Пантелеймонів світогляд сформувався в природно-культурному просторі старосвітського хутірського побуту, де люди жили за звичаями народної культури. Тут, у живому рідномовному культурному середовищі, збереженому з часів Гетьманщини, козаки-хлібороби плекали духовно-господарську традицію прадавньої Сіверії (так любовно називав свою материзну-батьківщину П. Куліш).

Сіверія – це Сіверська або Чернігівська земля. Вона розпросторювалась на величезних обширах Східної Європи в нинішніх межах України, Білорусі й значної частини Росії. Сіверія починалася на півдні – в Передкавказзі, Кубані та Приазов’ї, де була її південна частина – Сувірія або Сіндія, де згодом постала Тмуторокань.

Східна межа Сіверії пролягала по Дону, а західна – по Дніпру. А на півночі Сіверія сягала майже нинішньої Москви й межувала з землею в’ятичів.

Корінна людність, яка з передвіку населяла Сіверію, в давнину звалася сувірами-сіврами, а згодом сіверами, сіверцями, сіверянами. Сівери – найдавніший корінний народ орійського кореня на теренах України.

Незначна частина південно-східних сіврів, в основному з Сіндії, близько 4 тисячоліть тому розселилась на Схід – в Іран та Індію, а основна частина осталась на рідній, предківській землі, розпросторившись далі на Північ. Звідси ще одна самоназва корінного сіверського люду на рідній землі – останці.

Останці зберегли прадавнє наймення сіверів-сувірів і стали зватися сіверці або сіверяни. Ця північна частина сіврів відзначалась витривалістю й завзяттям, суворою й справедливою вдачею, ясним розумом і твердою волею духу, економністю й упевненістю в своїх силах. Їхній покровитель – справедливий і суворий дух хліборобства й воїнства Сівар або Сівер. Тож сівери – люди суворої й справедливої вдачі. А Сіверія – осердя України, первинна Україна.

Частина корінної орійської хліборобської спільноти, яка залишилася на матірній землі (так звані останці), окультурювала східну частину Лівобережжя Дніпра від Північного Надчорномор’я до північного краю України – Полісся, й назвала свою хлібородну землю, що була під захистом Духа Сонця й північного Вітру – Сівера, який оберігав дбайливих господарів-хліборобів і карав недбальців, – Сіверія, а себе – сівери (північні орії-хлібороби). Сіверія споріднена також із другою назвою Таманської Сіндики (Країна сіндів) – Сувіра (Країна сувірів – справжніх чоловіків, доблесних богатирів, лицарів).

Належність сувірів-сіверів-сіверян (греки називали їх кіммери, кіммерійці) до військово-хліборобського об’єднання оріїв засвідчується також тим, що покровителем сіверян, поряд із Сівером, був Перун (індоорійський Індра) – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що виявляються в блискавці й громові, наступник Сварога. В Індії живе орійський народ сінди або сувіри, й край їхній зветься Сіндгу або Саувіра (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000).

Від тієї прадавньої пори збереглися на Сіверський землі (нині Чернігівщина) назви річок Удай (у санскриті, давньоіндійській мові – Небесна, Просвітлена, Священна вода); Рудка (в іранських мовах – річечка); міста Ладан (від Ладиної гори – святилища благословительки любові Лади); села Леляки (від Лелеки – птаха-тотема сіверів чи від Леля – юного бога любові); селище Варва (історичне місто Вар, Варин) – одне з найдавніших поселень Сіверії-Чернігівщини.

Я народився й виріс у цьому благословенному Приудайському краї, пив Удайську воду, ходив на вершину історичної Вари, що її в народі тепер називають Холодниця (бо перепиняє холодний північний вітер), і тільки згодом розкрив дивовижний смисл цих таємничих назв, що на них звертав увагу мій дідусь Федот Степанович, зацікавлюючи й мене.

Вар у санскриті й інших індоєвропейських мовах означає – сонячний захист, поселення на горі; річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), де на ній стоїть місто Удайпур (Удайпіль, колись столиця однойменного князівства); а біля Гімалаїв розташоване священне місто Варанасі – центр шиваїзму (напрям в індуїзмі). Прадавній корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…).

Топоніми й гідроніми рідного краю зберігають пам’ять про наших предків сіверів, частина яких ще до нової ери переселилася в Іран та Індію, узявши з собою ці священні наймення прабатьківщини й саму назву України, що авестійською (давньоіранською) й санскритом (давньоїндійською) мовами зветься Уштраяна-Устраяна-Ушраяна-Ухраяна-Украяна.

Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської патріархальної культурної традиції, лицарства, духовного аристократизму й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом.

Сівери, як і в’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям і не знали князів. До XІV століття сівери й в’ятичі зберігали свою сонцесповідну агрокультурну звичаєву традицію, явлену у ясновіданні й природно-звичаєвому праві.

Про це занотовано в «Іпатіївському літописі»: «…В’ятичі та інші погани, це кривичі, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом». Зокрема сіверці й в’ятичі спалювали померлих, зводячи над місцем поховання курганні насипи – могили. Найбільше скупчення сіверських курганів, які помилково ототожнюють зі скіфськими, досі простежується по всій Чернігівщині й Полтавщині.

Після насадження серед сіверів і в’ятичів християнства ямне поховання поступово витіснило обряд кремації. За реконструкцією зовнішнього вигляду сіверців і в’ятичів антропологи вирізняють притаманні сіверцям і в’ятичам характерні антропологічні риси: вузькі обличчя й гострі підборіддя. В цілому сіверці належать до північноіранського антропологічного типу: вузькі високочолі обличчя й вузькі горбаті носи.

Ці характерні риси козацького типу переважали в сіверців. Та й саме явище козацтва зародилося в Сіверщині. На думку українського археолога й історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001), сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, але їй не дали сформуватися сусіди.

Сіверці як найбільше східнослов’янське плем’я з глибоким орійським корінням мало всі історичні передумови сформуватися в четверту східнослов’янську націю. Але через грабіжницьке сусідство юдеїзованих хозарів і міжусобну, деструкційну політику зайшлих русів, процес національного формування не завершився.

Проте Сіверія-Сіверщина завжди відстоювала свою культурну й політичну незалежність і тяжіла до автономії (недарма гетьман Іван Мазепа мріяв про корону Сіверського володаря). На теренах Сіверщини були три козацькі столиці Української національної держави – Гетьманщини (Гетьманська держава 1648-1782 років) – Гадяч, Батурин і Глухів. Ось звідки витоки унікальної сіверської культурної традиції, зокрема хліборобства, лицарства й духовного аристократизму.

Сіверці стали етнокультурним ядром формування й розвитку загальноукраїнської етнокультурної спільноти. А Сіверія стала геокультурним осердям України.

В етногенезі корінної аграрної української людності брали участь хвилі кочових племен: скіфи, сармати, половці, готи й інші. У результаті виформувалася синтетична спільнота – українці, спільнота не стільки генетична, як світоглядна, агрокультурна, яка розмовляє мовою корінного народу.

Осердям українства є духовний тип, закорінений у агрокультурну традицію. А ще є адаптивний тип, сформований з кочівників, який виробив здатність пристосовуватися й міґрувати по цілому світу. Так що в самоідентифікації українців визначальним є духовний тип людини.

Відродження в ХІХ столітті сакральних наймень Сіверія й Україна, а відтак нашої духовної й політичної традиції, розпочалося головно завдяки великому козакові-сіверцю Пантелеймонові Олександровичу Кулішу, який сам промовляв ці священні наймення з великою любов’ю й перший у своїх творах надав цим українським антеїстичним первеням статусу літературного, історичного й політичного. (Антеїзм – характерна ознака українського світогляду, зорієнтованість на духовні цінності хліборобської культури й наснажну силу рідної землі, з якою людина з’єднана серцем).

Роди Кулішів і Гладких походять із сіверських козаків-селян – воїнів і хліборобів, суворих і справедливих, справжніх людей. Як ствердив Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству традиційного українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй землі.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацьке звертання до людини – добродій. А козацькі діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, громадянської війни, колективізації й голодоморів.

Життєвий шлях

Початкову освіту Пантелеймон отримав удома – від батька й двоюрідної сестри Лесі, а також од дяка Ондрія в церковно-парафіяльній школі. А від матері Пантелеймон засвоїв рідну мову так, що знав її потім так досконало, як ніхто з тогочасних українських письменників, з Тарасом Шевченком включно.

Значний вплив на виховання й освіту Пантелеймона справила благородна добродійка з сусіднього хутора Уляна Терентіївна Мужиловська (Мезжелова), яка після смерті матері, «сталась йому за другу матір».

У малого Панька прокинулося сердечне почуття до цієї не­звичайної жінки, яка стала його покровителькою-заступницею.

«Боже, скільки добродійних навіянь у моїй душі, скільки благо­родних понять у свідомості моїй залишила ця чудова жінка! З розчуленням пишу ці рядки, пишу з почуттям сина, який молить­ся на могилі матері, – згадував Пантелеймон через три десятки років. – …Любов до мене цієї жінки була істинно незвичайна і незвичайну справляла на мене дію…».

Пантелеймонова покрови­телька, жінка високої духовності, побачила в хлопчикові Шіллера і в тій можливій перспективі плекала свого вихованця, навчаючи засад філософії та німецької мови. Була в неї й годованка. І ось одного вечора Панько спитав свою покровительку, кого вона дужче лю­бить.

І та відповіла, що дужче любить його, хлопчика, ніж дівчинку, «бо вона – здійснення, а ти –  можливість; а в скільки разів можливість вища за здійснення? в стільки, в скіль­ки нескінченне вище за минуще». Хлопчик багато разів подумки повторював ці слова, однак збагнув усе-таки дуже нескоро, через кілька років, коли вичитав цю думку в Шіллера.

У 1831 Пантелеймон закінчив два класи Новгород-Сіверського повітового училища. В училищі наука давалася йому нелегко, бо він не знав російської мови. Та вивчивши російську, як латину й ні­мецьку, Панько став першим учнем, маючи особливі успіхи в граматиці, літературі й історії. Після училища батько хотів віддати Пантелеймона на службу в Глухівську повітову судову канцелярію, де працював його старший син Микола. Але хлопець хотів навчатися далі. Мати, за підмогою Уляни Мужиловської й дяка Ондрія, спонукала батька віддати сина до Новгород-Сіверської гімназії, яка була одна з найкращих у Російській імперії.

Серед видатних випускників цієї гімназії – вчений-енциклопедист Михайло Максимович (закінчив 1819) та основоположник нової педагогіки Костянтин Ушинський (закінчив 1840).

Під час навчання Пантелеймона в гімназії вирішальний вплив на його самопізнання, на формування українського світогляду й розвиток самосвідомості справили фольклорні збірники «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), що їх упорядкував і видав у Москві М. Максимович, «Енеїда» І. Котляревського (1798, 1808, 1809), «Наські українські казки запорожця Іська Материнки» (1835), що їх склав віршами Осип Бодянський.

У 1836 П. Куліш залишив гімназію після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем дворянських дітей, канцеляристом Ніжинського фізико-математичного ліцею, аби заробити собі на навчання в Університеті св. Володимира, який відкрили в Києві 1834 року. Оскільки Пантелеймон не виконав батькової вимоги стати урядовцем, то батько не дав йому грошей для навчання в університеті.

У 1839 П. Куліш вступив до Університету св. Володимира на історико-філологічне відділення філософського факультету, а через рік перейшов на юридичний факультет. У кінці 1840 здібного й сумлінного студента відрахували через відсутність підтвердження його дворянського походження. Відтоді П. Куліш здобуває освіту самостійно, вільний від схоластичної гімназійної й університетської науки. З 1841 по 1845 викладав історію, географію й словесність у Луцькому, Київо-Печерському, Київо-Подільському дворянських училищах та в Рівненській гімназії.

У 1845–1846 працював старшим учителем російської словесності в П’ятій С.-Петербурзькій гімназії та викладав російську мову для студентів-чужородців у С.-Петербурзькому університеті. А також допомагав Петрові Олександровичу Плетньову (1791–1866), літератору й ректору С.-Петербурзького університету, редагувати журнал «Современник». П. Плетньов, який видавав журнал після О. Пушкіна, готував П. Куліша на посаду редактора цього часопису.

У 1846 Петербурзька Академія наук, за поданням ректора університету П. О. Плетньова і всупереч сильному спротиву антиукраїнського академічного середовища, ухвалила надати П. Кулішеві як перспективному молодому вченому оплачуване наукове відрядження на два з половиною роки до Прусії, Саксонії, Австрії для вивчення мов, літератур та історії тамтешнього корінного слов’янського населення. Перед поїздкою Пантелеймон провідав батька в хуторі та одружився з Лесею Білозерською (в заміжжі – Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, а в літера­турі – письменниця Ганна Барвінок, підписувалася й ін­шим псевдонімом – А. Нечуй-Вітер).

Леся народилася 5 травня 1828 року на хуторі Мотронівка під Борзною. Там була садиба Лесиного батька – Михайла Васильовича Білозерського, вихо­ванця Київської академії, виборного предводителя повітового дворянства. Назвав він свою садибу Мотронівка на честь дру­жини – Мотрони Василівни Селевич, доньки козацького сотни­ка. Батьки Лесині були шляхетні високоосвічені люди й достойно виховали своїх дітей – двох синів і трьох дочок.

Весілля відбулося в родинній садибі Білозерських у Мотронівці. Старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко, якого Куліш високо шанував і цим показав «малоросійським панам, що не чини й багатство, а особисту гідність» цінує в людині. Шевченко все життя беріг вінчаль­ну квітку, що її пришпилила йому Леся.

Після весілля Пантелеймон з Лесею вирушили до Праги. У квітні 1847 в Варшаві Пантелеймона Куліша й Василя Білозерського (Лесин брат) заарештували за підозрою в зв’язках з «Кирило-Мефодіївським братством» (перша українська таємна політична організація з ідеологією відродження України та рівноправного співробітництва слов’янських народів; інспірована ІІІ Відділенням – органом політичного стеження й слідства).

Хоч слідство й не довело причетності П. Куліша до «братства», бо він не брав безпосередньої участі в його діяльності, але йому інкримінували «дружеские сношения» з «братчиками» й вирекли присуд за «чрезмерные мысли о мнимой важности Украйны», висловлені в поемі «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» й романі «Михайло Чернишенко», які опубліковані 1843 року в Києві.

Та особливу небезпеку від Кулішевих думок слідчі ІІІ Відділення вбачали в популярному історичному нарисі для дітей старшого віку «Повесть об Украинском народе» (опубліковано 1846 року в Петербурзі в підлітковому журналі «Звездочка» й окремою книжкою) за антикріпосницький український дух та за утвердження природних прав і політичної волі українського народу.

На їхнє переконання «Повесть об Украинском народе» «могла производить тем больший вред, что сочинена для детей старшего возраста». Як природжений мудрий навчитель П. Куліш надавав особливої уваги вихованню молодого покоління й апелював не до механічної пам’яті, а спонукав до роздумів, до глибокого осмислення історії як основи формування суспільної свідомості.

«Повесть об Украинском народе», заґрунтована в достовірній джерельній основі віднайденого й ідентифікованого П. Кулішем 1840 року на Київщині «Літопису Самовидця». Куліш уперше показав у «Повести об Украинском народе» людей, на яких раніше не звертали уваги. Це передусім селяни-хлібороби, які найдужче страждають під час історичних руїн, але вони лишаються становим хребтом нації, бо забезпечують основу розвитку народу й передачу багатовікової звичаєвої традиції корінної агрокультурної людності.

У слідчих висновках про П. Куліша також записано: «в письмах своих он везде выражал чрезмерную любовь к родине, Малороссии, ложные понятия о ее прежней будто бы славе и заботился о восстановлении ее литературы и народности»; при цьому надто небезпечні були в його творах «многие двусмысленные места, кои могли поселять в малороссиянах мнение о праве их на отдельное существование от империи».  

Куліш, як і Шевченко, організаційно не належав до «братства», але контактував з «братчиками», застерігаючи їх від усякої псевдополітичної марноти:

«Не організовуйте, друзі мої, ніяких товариств, ні таємних, ні відкритих, виховуйте тільки кожен у собі дух премудрости, дух розуму…»; «Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські».

І через три десятиліття П. Куліш ствердить свою позицію в «Хутірській філософії…»:

За цю зухвалу думку його було жорстоко покарано, та вона пережила його сум, його убозтво, його зневір’я у власних силах, і знову з’являється в друкові, нібито 28 років приниження, переслідування, боротьби за саме існування тільки додали їй нової сили, нової поваби над нещасними, непоправними головами!».

П. Куліш непохитно стояв на позиції моральної дієвості істинної думки, а всякі облудні слова, позбавлені правдивості й моральної дієвості, для нього – «ледача мова», а словоблуди – «ледача інтелігенція».

П. Куліша запроторили в Олексіївський равелін Петропавловської фортеці, де через місяць він захворів і ще два місяці був в арештантському відділенні військового шпиталю. Через слабке здоров’я його заслали замість Вологди до Тули, з забороною друкуватись, а всі твори вилучили з продажу й бібліотек та знищили.

Цей перший страшний удар і подальші злигодні Пантелеймон і Леся пережили обоє дуже тяжко. Та для жінки потрясіння й від­чай заподіяли страждання на все життя. У Лесі стався зрив вагітності, після чого вона не могла мати дітей.

Після трирічного заслання цар Микола І наприкінці 1850 дозволив П. Кулішеві оселитися й працювати будь-де в імперії, але заборону друкуватися не скасував. Повернувшись у Петербург, Куліш став працювати урядником у департаменті сільського господарства Міністерства державного майна, а для підробітку перекладав з німецької, англійської, французької, польської наукову літературу й додатково вивчав іспанську, давньогрецьку й арабську мови. Власні твори публікував у столичних журналах анонімно й під псевдонімом Николай М.

Мріючи «мати незалежний шматок хліба» й бути подалі від «болотньої цивілізації» Петербургу, П. Куліш улітку 1853 придбав у фольклориста й етнографа Матвія Симонова землю (80 десятин чорнозему та 40 десятин сіножатей, лісу й занедбаного саду) в козацькому хуторі Заріг біля містечка Оржиця Лубенського повіту на Полтавщині (для цього позичив 500 рублів у П. Плетньова й 400 в родича).

На леваді Баївщина, де колись жили козаки-запорожці Баї, збудував хату. Сюди П. Куліш приїздив щоліта. Тут він розгорнув плідну літературну й наукову діяльність: уклав перший том «Записок о Южной Руси», написав «Записки о жизни Н. В. Гоголя»; звідси їздив у Гоголеву Василівку, на прохання матері письменника – Марії Іванівни, для підготовки першого посмертного зібрання творів і листів М. Гоголя в шести томах (за три місяці він власноручно скопіював усі рукописи письменника).

У 1857 П. Куліш опублікував «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» в шести томах у щойно заснованому власному видавництві в Петербурзі. Свій гонорар за це видання Куліш уклав у розвиток української видавничої справи – так Гоголева спадщина працювала на українську культуру. Кулішеве видавництво з друкарнею дуже посприяло розвитку українського книговидання, літературного процесу й суспільної думки.

У власному видавництві з друкарнею П. Куліш уперше запровадив український фонетичний правопис (Кулішева абетка) й надрукував ним два томи безцінного джерела з українського народознавства «Записки о Южной Руси» (1856–1857); перший український буквар і читанку «Граматка» (1857, 1861); перший найповніший Шевченків «Кобзар» (1860) у власній редакції.

Потім заходився організовувати журнал «Хата» для поширення української літературної мови й рідного письменства. Але він не домігся підтримки в земляків-поміщиків та дозволу в цензури, й задум обмежився альманахом «Хата» (1860). Тим часом В. Білозерський домігся видання в столиці імперії першого українського журналу «Основа», який виходив у 1861–1862 роках за підтримки й участі П. Куліша, Ганни Барвінок і М. Костомарова. Редагував «Основу» В. Білозерський, а Куліш був її натхненником.

У 1862 між П. Кулішем та В. Білозерським й іншими членами редакції стався світоглядно-психологічний конфлікт, Куліш залишає «Основу», й журнал перестає виходити. Потім збанкрутувала й Кулішева друкарня через непорядність його помічників.

Того ж року П. Куліш повертається в Україну. Оселяється на жінчиній батьківщині, в хуторі Мотронівка (тепер – куток села Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл.), та для унезалежнення від родичів заходжується будувати неподалік від старого хутірського бу­динку Білозерських свою садибу, назвавши її Піддубень, і заводить власне господарство, не полишаючи літературної й наукової праці.

У 1864 не тільки через матеріальну скруту, а й через науковий інтерес до польських архівів та бібліотек П. Куліш подався на державну службу до Варшави, де працював директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів. Ті установи було створено після польського повстання 1863 р. з метою широкої русифікації.

Працюючи в Польщі, П. Куліш багато зусиль спрямовує на Галичину, «рятуючи галицьку Україну перед польським натиском», аби «зміцнити там культурно-національну українську течію», та літературно й матеріально підтримує галицькі видання.

Великий подвижник українського відродження опинився в суперечливій ситуації: працюючи в державній структурі, яка провадила русифікацію, він намагався об’єднати патріотичні зусилля наддніпрянських, галицьких та буковинських українських культурних діячів у боротьбі з денаціоналізацією. Скінчилося тим, що російський уряд, довідавшись про Кулішеву участь в українських справах, зажадав, аби він публічно зрікся цього в пресі. Та П. Куліш категорично відмовився й звільнився з державної служби.

У 1869–1871 роках П. Куліш жив у Львові й Відні, а в 1871 повернувся до Петербургу, де в 1873–1874 працював редактором «Журнала Министерства путей сообщения». У 1877 П. Куліш назавжди покинув державну службу й повернувся в Мотронівку, де зайнявся сільським господарством і письменницькою працею.

Наприкінці 1881 П. Куліш знову їде за кордон, у Галичину, й намагається заснувати у Львові «Українську друкарню» й політичний журнал – «Нову Основу».  Тоді він орієнтувався на Західну Європу, зокрема на «культурну» Австро-Угорську монархію. В ту пору П. Куліш орієнтувався на Західну Європу, зокрема на «культурну» Австро-Угорську монархію.

Про серйозність Кулішевих планів, які він прагнув здійснити в Австро-Угорщині, свідчить його вихід з російського підданства й підготовка до прийняття австрійського. 9 березня 1882 року П. Куліш пише зі Львова до Праги своєму учневі й молодшому колезі, видатному фізикові й філософові Іванові Пулюєві (1845–1918):

«Австрійське підданство треба мені, любий друже наш, і для того прийняти, щоб мені можна було видавати і «Нову Основу» та нею підняти молодіж червоноруську, а ближчих людей запомогти і духовно, і економічно, даючи їм сотрудницьку роботу в руки. Тут не бачу такого чоловіка, щоб умів журналом орудувати на користь науковому і соціальному чи лучче сказати громадянському проґресові».

Та зіткнувшися з лукавством тамтешніх культуртрегерів і чиновників, розчарований Куліш повернувся у квітні 1883 р. в Мотронівку, де земляки одразу обрали його почесним мировим суддею.

Але місцева борзнянська поліція спершу видала позбавленому російського підданства Кулішеві посвідчення на право проживати в Російській імперії, а потім з веління вищого начальства відібрала те посвідчення і встановила над Кулішем пильний нагляд – «личный надзор». Тільки через два роки чернігівський губернатор дозволив борзнянському справникові повернути посвідчення на право проживання, а російське підданство формально повернули тільки в 1891 році.

Після тієї невдалої галицької місії Пантелеймон Олександрович безвиїзно живе в Мотронівці. Продавши свою садибу Піддубень і частину землі, переселився в старий буди­нок Білозерських. Та наприкінці 1885 в хуторі сталась пожежа – згоріли будинок і всі господарські будівлі. Але найбільша втрата – у вогні загинула бібліотека, яку Куліш збирав ціною всього свого дбання, й багато рукописів.

Підпал учинив переселенець із Сибіру «лях-орендар Залєнскій», який орендував у Куліша більшу частину садиби й 50 десятин землі та загодя застрахував «у три дороги» збіжжя, обмолотив і продав зерно, а за спал отримав добрячий зиск. Коли взяти до уваги, що спільниками орендаря-палія були нотарі «русак Суворов і поляк Богушевич» та адвокат «тамбовець Окуньков», то все нагадує спецоперацію імперських служб зі знищення українського осідку Куліша.

Після того руїнництва родового гнізда Білозерських Куліш перейменував Мотронівку на Ганнину Пустинь. Три роки вони з дружи­ною жили в єдиній уцілілій після пожежі коморі, об­ладнавши її під житло, а потім поставили невелику, на чотири кімнати, хату. У цій хаті й прожив Пантелеймон Олександрович свої останні чотири роки на сім світі.

З властивим йому завзяттям Гарячий Куліш заходився коло літературної й наукової праці: на основі вцілілого після пожежі уклав поетичну збірку «Хуторні недогарки», написав і видав протягом 1888–1889 рр. тритомну історіографічну, історіософську працю «Отпаденіе Малороссіи от Польши», працював над відновленням втраченого в пожежі перекладу Біблії (встиг удруге перекласти три чверті, завершили переклад І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький).

До останнього дбав про українську періодику: прибуток від збірки «Дзвін», що вийшла в Женеві 1893 р., віддав на видання галицького журналу «Народ» (редактори І. Франко й М. Павлик) та першої на Наддніпрянщині україномовної газети «Хлібороб». В останні роки великий подвижник зосередився також на перекладах з інших мов, аби вивести рідну мову на світові обшири й утвердити її як рівну серед вільних.

Енциклопедична спадщина рушія національної культури

Будучи різнобічно обдарованим від природи та енциклопедично освіченим, Пантелеймон Куліш виявив себе як могутній подвижник в усіх сферах української культури. Багатогранна творчість Пантелеймона Куліша в усьому новаторська: він перший почав писати українською народною мовою наукові праці, зокрема історичні, історіософські, філософські, літературознавчі, етнологічні, фольклористичні, соціологічні, педагогічні, публіцистичні, чим заклав основу української наукової мови. А для адекватної передачі української мови на письмі уперше запровадив український фонетичний правопис (Кулішева абетка).

У дотепер діючому українському фонетичному правописові П. Куліш зібрав докупи 36 літер: стару абетку й додав нові літери. Новими літерами Е та G передає відсутні літери Є і Ґ. Старі літери Ы, Э, Ъ, ять, фіту, іжицю зберіг, бо вони є в церковних текстах, уривки з яких подавав у своїй «Граматці» (1857, 1861). Одначе Куліш не використовував церковно-руських літер для написання українських текстів. Як мовознавець П. Куліш чітко дотримувався принципу збереження на письмі особливостей фонетичної системи української мови.

Про його принципову позицію свідчить лист від 28.02.1857 р. до П. І. Капніста (1830–1898), російського письменника українського походження, який тоді працював цензором Московського цензурного комітету: «Єри не наша літера… не кажемо ми штаны, паны… прислухайтесь, то в тому нашому звукові більше почуєте звука э, ніж московське ы. …Те ж і зі звуком ы (волы): нема тут ні ы московського, ні y польського». У первинному вигляді Кулішева абетка вживалася з 1857 до 1876, до заборони Емським указом видавати й друкувати будь-які книжки українською мовою. Цим Емський указ перевершив Валуєвський циркуляр 1863 року. Після зняття заборони в 1905–1914 абетку Пантелеймона Куліша трохи змінив Борис Грінченко: прибрав церковні літери, додав Ґ, Є, Ї. Тепер ми користуємося Грінченковим варіантом Кулішевої абетки.

У своєму мовознавчому подвижництві П. Куліш чітко дотримувався принципу збереження природної основи української мови:  «…людський розум творить мову, а граматики знаходять правила мови і забезпечують її на дальше. Ледача буде та мова, котру б збудували a priori граматики».

У 1844–1845 роках П. Куліш зібрав, упорядкував, а в 1856–1857 випустив у світ у своєму видавництві в Петербурзі два томи фольклорно-етнографічного й історіографічного зібрання скарбів народної пам’яті «Записки о Южной Руси» – безцінного джерела з українського народознавства. Тут він уперше запровадив свій український фонетичний правопис. Всі українські книжки у власному видавництві Куліш друкував цим правописом.

У 1857 році П. Куліш випустив у світ перший український буквар і читанку «Граматка» для навчання українських дітей рідною мовою, покладаючи на «Граматку» велику надію в освіті народу. Поширювалась «Граматка» в Україні за ціною 50 копійок; на Лівобережжі – безперешкодно, а на Правобережжі польська шляхта домоглась заборони, мовляв книжка пробуджує давній козацький дух. «Граматка» набула великої популярності серед українців, і до кінця 1860 весь наклад (5 000 примірників обсягом 149 сторінок) розійшовся.

П. Куліш одразу підготував нове видання, та через цензурні обмеження нова «Граматка» вийшла тільки в 1861 й наполовину скорочена (69 сторінок). Дуже високо поцінував «Граматку» Т. Шевченко:

«Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову».

Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою в безплатних недільних школах.

У 1840 році П. Куліш знайшов на Київщині козацький літопис, переписав, розшифрував, підготував до друку й дав назву – «Літопис Самовидця», оскільки цей літопис написав очевидець подій, виходець із Війська Запорозького, добротною тогочасною українською мовою, близькою до народної.

«Літопис Самовидця» опубліковано 1846 року в Москві з передмовою П. Куліша. Далі П. Куліш заклав основи української історіософії в працях: «Повесть об Украинском народе» (1846), «Исторія возсоединенія Руси» (1874–1877), «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1979), «Отпаденіе Малороссіи от Польши» (1888–1889).

П. Куліш – батько українського історичного роману й один з фундаторів російської історичної романістики: свою знамениту «Чорну раду» видав у російському (1843–1846) та українському (1857) варіантах. Хоч варіанти ті нерівноцінні. Про це П. О. Куліш щиро зізнався в листі до свого старшого колеги – російського письменника й літературного критика С. Т. Аксакова: «На русском языке «Черная рада» есть вещь из меди, а на малороссийском – из золота».

Високий літературний талант П. Куліш виявив у поезіях, віршованих драмах, поемах, оповіданнях, повістях. За справедливим визначенням І. Франка, П. Куліш – перший «справді національний писатель український», який у плеяді українських літературних корифеїв був «першорядною звіздою». Як художник Куліш залишив малярські й графічні твори.

Пантелеймон Куліш – перший вимогливий і доброзичливий критик та редактор Тараса Шевченка (за свідченням сучасників, Куліш знав українську мову так досконало, як ніхто з тогочасних українських письменників; Кулішеве поетичне редагування справило значний вплив на розвиток образно-світоглядної системи Шевченкової поезії, наприклад, Кулішеві належить знаковий образ «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…»).

Пантелеймон Куліш – перший біограф, текстолог, упорядник і видавець найповнішого на той час шеститомного зібрання творів Миколи Гоголя (1809–1852) – генія світового письменства з українським серцем. З 1852 по 1856 П. Куліш написав і видав шість біографічних праць про М. Гоголя, а в 1857 році здійснив перше посмертне повне зібрання творів великого земляка – «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» в шести томах у власному видавництві в Петербурзі.

П. Куліш – перший перекладач українською мовою драматургії Шекспіра: переклав 13 драм із запланованих 27 у 9 томах. За життя вийшов у Львові в 1882 перший том; наступні томи вийшли в 1899, 1900, 1901, 1902 (за редакцією, з примітками й передмовою І. Франка).

Кулішеві переклади Ґете, Байрона, Шіллера, Гайне увійшли до збірки «Позичена кобза» (1897). З польської перекладав Міцкевича, з російської – Пушкіна, Кольцова, О. Толстого, Нікітіна, Фета, Мінаєва, Некрасова. П. Куліш разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким уперше здійснили повний український переклад Біблії: Наукове товариство імені Шевченка видало 1881 р. у Львові в їхньому перекладі Новий Заповіт, а повний переклад Біблії видало Британське біблійне товариство в 1903 р., потім переклад виходив 1912 у Відні, 1921 й 1930 в Берліні, 1947 в Нью-Йорку й Лондоні, а в Україні уперше видано у 2000 р.

Перекладацька праця П. Куліша як неперевершеного знавця української мови й високомистецького інтерпретатора з європейських мов належним чином не поцінована, а він по суті – основоположник української перекладацької школи, яскравим виявом якої стала його Шекспіріана. Високомистецьке перекладацтво П. Куліша – важливий чинник його концепції культурництва, який значною мірою вплинув на становлення української літератури як європейської й самобутньої.

Як мислитель, П. Куліш створив ориґінальну філософську систему й назвав її хутірська філософія чи філософія природи. Народжена з його власного культурного селянського життя хутірська філософія стала символом української національної ідеї – життєвої програми людини й народу.

Свою практичну філософію П. Куліш започаткував у публіцистиці «Листи з хутора» (1861), а сконцентрував у праці «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1879). Весь наклад цієї книжки імперські ідеологи одразу ж вилучили й знищили. (Дивом збереглося з півдесятка примірників.

З одного з них я зробив переклад і видав у 2005 році в зібранні раритетних творів «Пантелеймон Куліш. Моє життя». До того ця праця лишалася маловідомою, найрідкіснішою пам’яткою української філософської й суспільно-політичної думки).

По суті, Кулішева хутірська філософія – це питома українська філософія кордоцентризму, філософія серця, що яскраво виявилася в духовній практиці Г. Сковороди й філософській теорії П. Юркевича. Отже, П. Куліш поновив у пам’яті свого народу традицію життя за законом внутрішньої волі людини. Водночас український мислитель став предтечею західноєвропейського екзистенціалізму.

Особливість Кулішевої екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається внутрішня воля як індивіда, так і народу:

«… Народи живуть по закону Божому, по закону Природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись…».

Свою концепцію «української національности й духовної волі» П. Куліш ґрунтує на науковому осягненні універсальних космічно-природних законів, які визначають закони людського життя, та на морально-світоглядній, духовній традиції рідного народу.

Історіософ-новатор, провісник волі «збірної особи Українського народу»

Витоки історіософії Пантелеймона Куліша – в живій українській народній мудрості й пісенності, засвоєних од матері, у прадавній звичаєвій поезії та в сповнених духом позачасовості, безвічності заповітних кобзарських думах та історичних піснях. Для П. Куліша українські народні пісні є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Так само проникливо розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань Микола Гоголь:

«Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя».

Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до того численного стану козаків, які, за визначенням Куліша, «відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Знакова сторінка історіософії Пантелеймона Куліша – віднайдення, ідентифікація й видання «Літопису Самовидця». П. Куліш критично підійшов до анонімної, спершу приписуваної Г. Кониському, «Исторіи Русовъ или Малой Россіи», яку вперше видав Осип Бодянський у Москві 1846 року в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских».

Про це П. Куліш пише в листі до російського історика, академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»):

«Видел я чтения Вашего общества Истории…Не понимаю только, зачем исторические малороссийские источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочинения не прагматические. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинский современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Исторіи Русовъ». На основании этих двух сочинений можно будет многое сказать не только о фактах истории Украины, но и о напрвлении, принятом этою историею в смысле науки…» (1846, марта 23).

Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію й доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтений…» розпочати підготовчу роботу.

У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок «Літопису Самовидця», а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша. «Літопис Самовидця» вийшов у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року в редагованих О. Бодянським «Чтениях…».

Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з фундаментальних джерел з історії Східної Європи ХVІІ століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни в Україні.«Літопис Самовидця» – унікальне джерело з української історії, правдиве й позбавлене тенденційності, якою пройнята публіцистична «Исторія Русовъ…».

Слідом за анонімною «Исторіей Русовъ…» пропагує тотожність русів і українців 10-томна монографія М. Грушевського, яка справила хибний вплив на формування української історіографії новітнього часу. Українські квазіпатріоти впадають у безтямність, пропагуючи спопуляризовану анонімним канцеляристом колоніальної адміністрації, автором замовної компіляції «Исторіи Русовъ, или Малой Россіи» та народником-соціалістом М. Грушевським штучну, вірусну назву Україна-Русь.

Сенс замовної «Исторіи Русовъ…» полягає в тому, що тодішнє малоросійське панство (козацька старшина) прагнуло дорівнятись до привілейованої московської касти – великоросійського дворянства й тому намагалося показати себе правонаступником русів, а Малоросію – правонаступницею Київської Русі. Більше того, малоросійські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русів, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догми сарматизму й русинізму.

В українській історії сармати й їхні наступники руси – «кочові грабіжники». Сармати й руси – не народи, а винародовлені кочові воєнно-торгові угрупування, які завойовували корінні народи, змішували й перетворювали їх на подібні до себе конгломерати.

Руси як винародовлений, різномовний конгломерат складалися з маси степових кочовиків – раші-расія, що були нащадками туранців-туруджів; морських кочовиків (піратів) з південної Європи – рузі-рус та юдейських торгових груп, «комерційних компаній» з Близького Сходу – расія, які еллінізувалися в Північному Причорномор’ї (саме юдеї-расія й стали комерційним, фінансовим ядром руського конгломерату).

Отже, русь, руси – збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, воєнно-торгових угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з тюрксько-іранських, кельтсько-фризьких та юдейського етнотериторіальних середовищ. Тому в тих безземельних, винародовлених химер така невтоленна жадоба до чужих земель і патологічна ненависть до корінних народів.

Руси, русь – не народ, а професія: грабіж, війна, торгівля, визиск. Колонізувавши українські землі, руси стали «осілими грабіжниками» й своїх підданців назвали руськими. Руси – соціопатичний тип «кочового грабіжника», який, ставши «осілим грабіжником», почав наймати на службу інших «кочових грабіжників» – варягів, вікінгів, що спричинило до ототожнення русів з варягами, норманами, хоч руси як винародовлений конгломерат не мають нічого спільного ні з варягами, ні зі слов’янами.

Всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877), критично проаналізувавши вітчизняні літописи, західні й східні історичні джерела в праці «О мненіях касательно происхожденія руси» (1834), обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та існування давньоруської народності й довів східне, туранське, походження зайшлих військово-кочових угрупувань русів: «Руссов, как народа особенного, Нормандского, никогда не было…; руссы также не славяне» («О мненіях касательно происхожденія руси», 1834).

А білорусько-український історик, археолог Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927) підтвердив цю істину: «…Не было народа, который сам себя называл русью» («Происхождение и первоначальная исторія имени «Русь», 1892).

Руссю спершу називали чужинську владарюючу верхівку, яка узурпувала владу в Київській землі й підкоряла інші землі. Колонізуючи слов’янські землі, руси садовили на престоли своїх каганів, а самі мали статус військової дружини при них. Коли «кочові грабіжники» ставали «осілими грабіжниками», вони утворювали в підкореному соціумі паразитарну касту й відповідну владну структуру, декоровану етнічними найменнями корінних народів. Ту паразитарно-злочинну владарюючу корпорацію П. Куліш назвав «державою в державі».

Паразитарно-злочинні угрупування мімікрують – пристосовуються до соціального середовища й часу. Так у новочассі руси стали неорусами. Неоруси породили у ХХ столітті свою новітню форму політичного владарювання – більшовизм.

А партія більшовиків породила нинішній багатопартійний необільшовизм, декорований демократією й декомунізацією. Чекістсько-кримінальні клани поділили й привласнили національні багатства, надбані народами СРСР за 74 роки більшовицького державного соціалізму, та утворили свою необільшовицьку олігархічну корпорацію – паразитарну «державу в державі», декорувавши її «незалежністю» й багатопартійністю.

Що ж таке партії? Партія (фр. рartie – частина від лат. partīre – ділити) – певна (фінансова, ідеологічна, політична) соціальна паразитарна група, яка ставить за мету заволодіти суспільством, розділяючи його на частини.

Про загальновідому партійну технологію «Розділяй і володарюй» люди, на жаль, постійно забувають. Всі нинішні політичні партії, одурманюючи народ ілюзією багатопартійного народовладдя, насправді становлять основу корупції владарюючих кланів. Сто років тому українські більшовики заклали основу необільшовицької корупції:

«Те, що ми називаємо корупцією, а не дрібними зловживаннями, почалося в період Директорії, після семи з половиною місяців гетьманату Скоропадського, коли були накопичені великі кошти в бюджеті, коли гроші з’явилися на іноземних рахунках. Тоді вже було, в яку кишеню сунути руку. Коли Винниченко зрозумів, що він не має впливу як голова Директорії, постало питання, щоб він припинив головування в ній і членство. І щоб він спокійно пішов зі своєї посади, то йому дали «відкат» у 20 мільйонів гривень. А потім ми дивуємося, звідки у нього взялася дача на півдні Франції» (Павло Гай-Нижник, історик).

Тобто Директорія як модель державного соціалізму в Україні стала прообразом нинішньої необільшовицької корпоративної «держави в державі», яка паразитує на Українській державі, руйнуючи її зсередини.

Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Микола Гоголь застеріг:

«У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Вже утворилися цілі партії, які одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків ще не мали – і вже одна одну ненавидять. …У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього… Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей… Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває… на поверхні зовнішніх відомостей, …поданих крізь облудні призми всяких партій…».

А через півстоліття Іван Франко розкрив суть тієї багатопартійної облуди: «За кожною з партій – соціялістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида»…

Зараз як ніколи проявилась облудна суть усіх партій, від чого застерігали Микола Гоголь та Іван Франко. В Україні вже понад 350 політичних партій і стільки ж релігійних організацій. Нині церкви й партії змагаються, кому з них люди більше довіряють, тобто, котрі з них спритніше одурманюють людей.

А людям належить стерегтися релігійно-політичних підступів, коли легковірні, піддаючись омані й «єднаючись» у церковні громади, секти, політичні партії, руйнують культурну цілісність народу. Нинішні партії, які нібито покликані структурувати суспільство, насправді абсурдною безліччю своєю й спільною для всіх їх ідеологією фінансового інтернаціоналу руйнують морально-світоглядну основу й суспільну цілісність української нації.

Не вистачає навіть спектру кольорів для партійних знамен, а своїми назвами облудні партії споганили всі святі поняття від волі до батьківщини. Партії змушують людей дивитися на життя крізь свої облудні призми.

А людям належить бачити життя цілісно з цілісної морально-світоглядної позиції питомої культури та жити згідно зі своїм усеосяжним світобаченням, здійснюючи життєві програми своїх душ та взаємодією відновлювати морально-світоглядну основу українського громадянського суспільства. Небувала досі абсурдна кількість партійних і релігійних організацій уже є застереженням для людей: не піддаватися їх облуді, а покладатися на власну совість, самосвідомість і самостійну силу – волю свого духу.

Своєчасним є застереження Пантелеймона Куліша: «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові і свого суддю в серці – їх нехай і слухає».

П. Куліш ґрунтує свою концепцію «української національности й духовної волі» на природно-моральному принципові волі. В українському природно-моральному світогляді воля – самовияв внутрішньої сили духу людини й народу.

В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий природно-моральний чинник українського традиційного права. Воля – це самовияв особистого й народного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові. Волю приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне віче (від староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ.

Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-звичаєвого права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною волею владовує між собою особисте й суспільне. Відповідальність людини забезпечує її права та обов’язки. Відповідальність суспільства забезпечує суспільний лад.

Звідси суспільна суть права – справедливе самоладування народу власною волею. Пізньоантичний, візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.) так описав самоладування слов’ян: «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді, й тому в них щастя й нещастя в житті вважається справою спільною; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони радяться спільно». Готський історик Йордан (VI ст.) підтвердив, що слов’яни (анти й волиняни) живуть самоврядуванням і не люблять влади; а коли треба воювати, обирають вождя й після війни його усувають і знову живуть самоврядуванням.

Так само й Пантелеймон Куліш розкриває суть українського народовладдя: «Український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього».

П. Куліш перший провістив про необхідність суспільної самоорганізації «збірної особи Українського народу» волею національного духу. А Іван Франко на цій ідейній засаді розвинув концепцію культурно-політичного визрівання народу:

«Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…».

Український вчений-металург, громадський і політичний діяч Іван Фещенко-Чопівський (1884–1952) в «Економічних нарисах України» (1918) застеріг:

«Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, – тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним» капіталом…, єврейським, московським… – і все це буде зватися «Україна».

Його тривожне застереження справдилось через 100 років як моторошна реальність. Україну окупував інтернаціональний капітал (фінансовий інтернаціонал) і перетворює на безіменну країну, утверджуючи свою підступність гаслом: «Єдина країна – Единая страна».

Нинішній стан України нагадує наше минуле, що його проникливо охарактеризував Микола Гоголь:

«Тоді історія, здавалося, застигла й перетворилася в географію: одноманітне життя, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни».

А тим часом нинішні безтямні ентузіасти чи агенти «руського міра» вже пропонують замінити назву Україна назвою Русь: так, мовляв, перехопимо в москалів, спадкоємців Золотої Орди, «монополію на історичну спадщину Київської Русі» й позбавимо Росію давньоруської спадщини, яка належить «тільки нам – справжнім русам».

Сказано, маразм дужчає. Це про таких, заражених епідемією руськості з сумом констатував Іван Франко: «Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію…».

Ось тому П. Куліш дуже критично поставився до тенденційної «Исторіи Русовъ» та домігся видання «Літопису Самовидця» й, орієнтуючись на його достовірність, написав першу в українській історіографії ясну й глибоку історіософську працю «Повесть об Украинском народе». 1846 року дитяча письменниця Олександра Ішимова (1804–1881), яка видавала для дітей старшого віку журнал «Звездочка», замовила П. Кулішеві, за рекомендацією П. Плетньова, нарис про історію України для підліткового читання.

Цього ж року він написав і опублікував у «Звездочке» та окремою книжкою «Повесть об Украинском народе», де вперше явив історіософський, погляд «на минуле, а відтак і на теперішнє України в головних фактах і значних моментах». Замість поодиноких героїв, славлених і переславлених істориками, та політичних авантюристів, які відчужені від народу й ворожі йому, П. Куліш показав людей – «правосильних членів нації», на яких раніше не звертали уваги. Це передусім селяни-хлібороби, які найдужче страждають під час історичних руїн, але вони лишаються становим хребтом нації, бо забезпечують основу розвитку народу.

Як природжений мудрий навчитель П. Куліш апелював не до механічної пам’яті й масової свідомості людей, а спонукав до особистих роздумів, до глибинного осмислення історичного знання як основи формування національної самосвідомості й збірної суспільної цілісності – «збірної особи Українського народу».

Суть Кулішевої історіософії й державницької ідеї полягає в тому, що сам народ є свідомим творцем своєї історії, своєї держави, якщо він не піддається впливові всяких політичних пройдисвітів і запроданців та не стає «безсилим, безголосим і нарешті безтямним»; тому кожен громадянин зобов’язаний стати «правосильним членом нації». Історик показав тут, що українське політичне життя лише на коротку мить було відродилося з-під чужинського гніту в «добу Хмельниччини» й потужно явилося волею національного духу в природно-звичаєвому праві.

Та недовго правувала в Україні всенародна воля, яка пробудилась від хмельничанського революційного збурення:

«Через ослаблення демократичної партії Московські вельможі здобули великий вплив на справи України й, тримаючи в залежності від себе негідних її представників, чинили з цією бідолашною країною все, що хотіли. Відтоді починається те затуманення простого люду Українського, те невідання  про відносини його з іншими станами, в якому бачимо ми його і в наш час.

За Богдана Хмельницького судові закони жили в устах людей, які вирікали присуди, коли скликали їх на невеликі ради в селах і на важливі в містах; кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своїм домом, своїм селом, містом; думка його була така широка, як широка Україна, і все, що запроваджувалося в Україні, було кожному добре відомо… – все це проходило через усі голови, проникало в усі душі. …і якби протримався лад, заведений Богданом Хмельницьким, в Україні цивілізація так само тривко розвинулася б із власних первенів, як і в західних країнах Європи.

Але удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним!..».

Починаючи з «чорної ради» Брюховецького, в Україні запроваджено московську політтехнологію. Так українське традиційне самоврядування самостійною волею народного духу підмінено обіцянками запроданців, які вислужувалися перед царем заради особистих вигод. І на зміну давньоукраїнському вічовому праву з одностайно ухвалюваним законом волі, де нерозривно поєднувались права, обов’язки й відповідальність громадян та їхніх повноважних виборних представників, прийшов охлократичний безвідповідальний парламентаризм.

Тож моральні й політичні мертвяки, зазомбовані на захланне існування для самих себе, наввипередки продаються самі, запродують свій народ, свою країну. Тодішні «чорні ради» з приборканою, безтямною «черню» перейшли в нинішні «виборчі кампанії» з прирученим, ошуканим усякими партіями «статистичним електоратом», у результаті чого не маємо ні представницької демократії, ні демократії за участю. Є тільки цілковита відсутність демократії в політичних партіях та є цинічна форма тоталітарної наруги над людськими особистостями й цілим суспільством.

У «Чорній раді» Куліш уперше розкрив тодішню (й нинішню) технологію охлократії: показав мічену кольоровими знаменами партійну належність, підкуп одних, підпоювання інших, обіцянки, залякування.

Це партійна політтехнологія збурювання несвідомої маси, коли безтямні люди побивають одне одного, не  знаючи за що, бо дивляться на світ «крізь облудні призми всяких партій». На диво своєчасне звернення П. Куліша до своїх сучасників і до нас:

«Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й инших. Занедбайте політику…».

У своїй найголовнішій тритомній праці «Исторія возсоединенія Руси» (1874–1877) П. Куліш систематизував власні історіософські погляди на українську історію, здійснив критичну переоцінку всіх історичних джерел, зокрема літописів, яким сліпо вірили дослідники. Тодішня історія, за визначенням самого Куліша, була «не що инше, як доладно розказана казка». Тому свою чесну працю історіософ починає з застереження:

«Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомості (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…».

Ця прониклива Кулішева думка глибоко пройняла мене в читальній залі бібліотеки Самаркандського університету, де я в 1974–1977 роках вивчав іраністику й тюркологію і в вільному доступі простудіював майже всі основні праці Куліша, що в Києві тоді було неможливим, бо їх тримали у спецфондах.

Мислитель розглядає історію українського народу в цілісності всіх йо­го суспільних верств і, на противагу романтичній поетизації ко­зацтва, показує виродження військової верстви українського суспільства, виокремленої з етнокультурної збірної цілісності в привілейовану соціальну верству – в «диких по-східному представників охлократії» заради самозбереження й утримання своїх верствових привілеїв. І те виок­ремлення неминуче призвело до занепаду самого козацтва й усьо­го українського агрокультурного суспільства, позбавленого захисної вій­ськової сили.

Розглядаючи й оцінюючи козацтво як історичне явище з позиції українського державотворення, П. Куліш розкрив руїнницький характер козацьких революцій, зокрема козацько-старшинської революції Хмельницького, яка зрештою призвела Україну до поневолення Московщиною й до Руїни (такої позиції дотримувався й український історик, археограф В. Б. Антонович).

Епоха Руїни призвела до масового скорочення чисельності української людності, до забуття, безтямності й бездумного прославляння козацтва, яке вже не було державотворчим чинником. Куліш критично розглядав козацтво з позиції національного державотворення.

І його критичний підхід до того захваленого явища у багатьох викликав несприйняття. Більшості було легше прославляти лицарів, які відважно воювали по всіх усюдах. Воювали за чужі землі, а свою втратили. Цей історіософський підхід Пантелеймона Куліша до аналізу козацтва  далі розвинув у своїх історико-економічних працях Михайло Слабченко (1882–1952) – основоположник української історико-правової науки, державницького напряму в національній історіографії, засновник і керівник Одеського осередку українознавства.

На цій же державницькій позиції стояв і «найвизначніший історик Галичини» Степан Томашівський (1875–1930) – один з чільних основоположників української державницької історіографії та провідник державницької ідеології. Куліш, Слабченко, Томашівський – люди одного глибинного селянського кореня й цілісного знання своєї рідної історії. Всі троє зазнали гонінь. П. Куліша піддали забуттю, С. Томашівський помер в еміґрації в Кракові. М. Слабченкові, соловецькому в’язневі, вкоротили життя в більшовицьких катівнях.

П. Куліш також дав історіософський ключ до розуміння етнополітичних стосунків підневільної України з царською Московщиною й шляхетською Польщею (продовжує цю тему в пізнішій тритомній праці «Отпаденіе Малороссіи от Польши», 1888–1889) та розкрив «чужоїдну» суть «держави в державі», керованої колонізаторами й лихварями.

Ті представники «фінансового племені» – «передові жиди стосовно «збирання землі Руської» випереджують і самих Іоанів московських» («Передовые жиды», 1861). І те колоніальне «збирання землі» чинять під прикриттям облудних гасел: «проґресу», «цивілізації», «вітчизняних інтересів», а в самостійній силі корінного народу вбачають загрозу для своєї паразитарної «держави в державі».

П. Куліш виголосив інвективу «збирачам землі Руської», «провідникам прогресу» – «цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбыт и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…» («Листи з хутора», 1861).

В історіософській праці «Хуторская философія и удаленная от света поэзія» (1879) мислитель послідовно розвиває свою історіософську концепцію: обґрунтовує вплив рідної землі на формування «народного духу», вплив моральності на визрівання «збірної особи українського народу»; розкриває суттєву різницю між двома країнами (Україною й Московщиною), які «несхожі одна на одну, хоч і належали до одного й того ж царства», насамперед різницю в їх народах – «передусім у їхньому способі життя й праці», через що між ними «споконвіку існував… антагонізм», зумовлений «любов’ю хліборобити» одного та «торговим і войовничим характером» другого, який існував за рахунок «збагачення чужим добром». Оте «збагачення чужим добром» і є суттю «держави в державі».

Викрита Кулішем «держава в державі» процвітає й досі, тримаючись на облуді й визиску чужого колонізаторам люду та на сервілізмі (психосоціальному рабстві) запроданців, з яких формується колоніальна адміністрація й догідлива вірнопіддана еліта – «ледача інтелігенція» та приспана нею покірна імперська маса, яка гнітить «збірну особу українського народу».

Суть Кулішевої історіософії: кожній людині й кожному народові належить жити власною волею й у культурному саморозвитку творити свою історію власним правом – волею особистого й національного духу.

Суть національної ідеї в Кулішевій історіософії: кожному народові як збірній особі належить здійснити життєву програму своєї збірної душі на питомій природно-культурній основі.

Тобто людям неминуче належить стати «збірною особою народу» з самостійною волею національного духу – стати свідомим самостійним суб’єктом культурно-соціального саморозвитку для здійснення життєвої програми своєї збірної душі та організації системи питомого суспільного ладу – самостійної національної держави. Тоді народ не піддасться облуді чужих політичних догм та не стане «безсилим, безголосим і … безтямним» знаряддям усяких поневолювачів і ошуканців, а збереже свою самостійну силу – волю національного духу. Тому обов’язок кожного громадянина – стати самостійним «правосильним членом нації».

«Історію неможливо змінити – треба мати мужність знати її…», – ствердив П. Куліш. Тобто мати відвагу знати Правду – осягати в історії непроминущу, безвічну Істину, яка становить суть минулого й нинішнього. Лише тоді можна змінити нинішню моторошну реальність. Ще можна… Бо Істина не лишається в минулому, Істина живе в нас, і її світло попереду нас. І ті просвітлені люди, які осягнули світло Істини й жили в Істині, також попереду нас.

Та щоб осягнути безвічно живильне світло Істини, необхідно продертися крізь морок доморощеного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії – в славі й неславі її героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи шляхом Правди, яким несхибно прямував Пантелеймон Куліш.

Подвижник Правди

«…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої Правди…»
«Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати»
Пантелеймон Куліш

Правда – основна категорія дієвої, життєвої філософії або мудрості. Правда – це Істина, осягнута в особистому досвіді. Жити по Правді – жити істинно, справедливо, мудро. Мудрість життя полягає в дотриманні вселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Цей принцип моральної зрілості людини – дієвий чинник Кулішевої філософії Природи або хутірської філософії й усієї глибинної української світоглядної традиції як основи життєвої філософії-мудрості національної культури. За Кулішем, моральна зрілість забезпечує культурний саморозвиток людської особистості й «збірної особи українського народу». Звідси моральний імператив П. Куліша: «…єдиними устами і єдиним серцем» трудитися над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні».

Ця морально-світоглядна позиція Пантелеймона Куліша перегукується з такою ж позицією Станіслава Оріховського (Роксолана) (1513–1566) – найвизначнішого гуманіста в українській і польській культурах доби Відродження, філософа, історика, публіциста, оратора, полеміста, який звертався з настановами до правителя середини ХVІ століття, наче сьогодні:

«Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди й справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою».

І в середині ХІХ століття найбільший наш філософ права й глибинний педагог Памфіл Юркевич нагадує, що моральність законів і влади забезпечують люди дотриманням одвічної ідеї правди й справедливості, яка не залежить від зовнішніх, мінливих чинників історії:

«…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо… поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Взаємність, як і справедливість, становлять основу держави».

А ось безвічний дієвий досвід великого й неосягнутого досі філософа-мудреця, педагога-новатора Григорія Сковороди (1722–1794): «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».

А Пантелеймон Куліш нагадав українську народну мудрість про первинність і безвічність Правди: 

«Правда всюди нівечицця, а все колись визначицця».

І досі будить нас до діяння в ім’я Правди подвижницький дух титанічного мислителя-енциклопедиста, громадсько-політичного діяча Івана Франка (1856–1916):

«Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства».

Надзвичайно своєчасні ці моральні імперативи С. Оріховського, Г. Сковороди, П. Куліша, П. Юркевича, І. Франка, бо 500, 300, 100 років тому й нині так багато дурнів, невігласів, лицемірів і так мало мудрих, освічених, правдивих і справедливих людей.

Хоч ці люди й нечисленні, та вони свідомі свого подвижницького покликання в Білому світі. Люди подвижницького духу забезпечують нескінченність передачі морально-світоглядної традиції національної культури – єдиної непроминущої реальності, яка забезпечує культурний саморозвиток людської особистості, «збірної особи народу» й культурний добір людства.

Серед морально-світоглядної цілісності українського подвижництва феноменальна постать Пантелеймона Куліша є особливою: 

«Серед безлічі прославлених батьків народу, якими обдарувала нас історія ХІХ ст., є одна постать самітна, яка не зазнала благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности ні за життя, ні по смерті, дарма що ся постать висока і далеко перевищує пересічного національного святого всіх українських земель. Це П. О. Куліш. Людина найменше популярна, найменше оцінена і, мабуть, найменше зрозуміла в усьому українському письменстві. Наче другий Іван із Вишні, анахорет за життя, радо промовчуваний по смерті.

…В Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себто сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові…», – так проникливо-правдиво охарактеризував феномен Пантелеймона Куліша основоположник державницького напряму в українській історіографії Степан Томашівський (1875–1930) у статті «Куліш і українська національна ідея» (1922).

«Головний двигач українофільського руху в Галичині…»

Працюючи в 1864–1868 роках у Варшаві директором департаменту духовних справ та членом комісії з перекладу польських законів, П. Куліш багато уваги звертає на Галичину і всіляко намагається підсобити українській справі.

«…Постійно був зайнятий убогими русинами… жертвував значні для мене гроші на львівські видання й на підтримку тружденних бідняків, які зверталися до мене за порадами», – писав Пантелеймон Куліш у листі до свого побратима художника Льва Жемчужникова.

Особливо багато сил і коштів П. Куліш віддав на видання заснованого за його допомогою львівського наукового й літературного тижневика «Правда». П. Куліш не тільки фінансує цей народовський часопис, а й стає «духовним керманичем «Правди» (І. Франко) – очолює народовське рушення в Галичині.

Як головний редактор часопису «Правда» (від початку 1869 року) Куліш формує його концепцію, впроваджує нові правописні норми на основі власної питомо української фонетичної абетки, яку він запровадив у своїх виданнях ще в Петербурзі.

Одначе галичани противились її застосуванню й назвали кулішівкою. А в Російській імперії Кулішів правопис був табуїзований Емським указом 1876 року, який забороняв видання й друкування будь-яких книжок українською мовою, перевершивши тим Валуєвський циркуляр 1863 року. Зрештою Кулішева абетка стала основою офіційного українського правопису.

Знаний літературний майстер широко знайомить галичан зі східноукраїнським письменством, віддаючи багато сили літературному редагуванню (саме П. Кулішеві завдячував своїм літературним становленням Іван Нечуй-Левицький). Куліш друкує в «Правді» й свої твори, а публікація автобіографії «Жизнь Куліша», яку він написав від другої особи, значно посприяла утвердженню його морального авторитету, хоч він і так мав великий вплив на галичан як патріарх письменства й національний ідеолог: «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років» (І. Франко).

Одначе П. Куліш сам-один не міг розворушити тогочасну галицьку інтелігенцію, яка мало вболівала за народну справу, плутаючись у далеких від життя церковних, партійних і правописних суперечках (на жаль, те саме відбувається й з нинішньою псевдоінтелігенцією).

Живучи з 1868 по 1871 у Львові й Відні, П. Куліш опублікував у Галичині під псевдонімом статтю «Гадки при святкуванню осьмих роковин Шевченкової смерти», де рішуче осудив імперську колоніальну політику Росії – «лукавої Московщини», в якої «нема … іншого взоровзіру, як усе не-московське помоскалити»; а українцям, які піддалися «лукавій Московщині», лишається одне: «тільки говори й думай по-московськи; знай правду тільки московську, знай честивость тільки московську, а свого нічого того не проповідуй».

Прибувши знову в 1881 в Галичину й намагаючись заснувати у Львові «Українську друкарню» й політичний журнал – «Нову Основу», П. Куліш зближується з польською аристократією й умовляється про фінансову підтримку видання журналу задля просвіти галицької молоді.

Спонукаючи українську й польську інтелігенцію до співпраці заради розвитку своїх культур, видає у Львові «Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882 року» («Се христосування з друзями й ворогами бідолашний автор, стоячи між Сциллою й Харибдою, благоговійно присвячує свободженим од нашої великої туги мученикам чоловіколюбства Тарасу Шевченкові і Адаму Міцкевичові»), де закликає обидва народи до злагоди в ім’я майбутнього.

Проте ні поляки, ні українці не сприйняли святої ідеї примирення, й на провісника Правди знову посипалися злостиві нападки з боку галицьких народовців і церковників-москвофілів та російських православних клерикалів, які погрожували йому Сибіром за нібито Кулішеве «полонофільство».

А поляки, звичайно ж, лукавили: умовляючись із Кулішем, вони водночас готували закон, на догоду папі Римському, про передачу галицьких василіянських монастирів єзуїтам. Довідавшись про це, П. Куліш порвав усі стосунки з поляками й виїхав до Відня, де видрукував німецькою мовою брошуру на опротестування того закону. Але австрійська влада конфіскувала брошуру.

Досі своєчасним лишається Кулішеве одкровення в «Крашанці…»: «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати».

Усамітне­не хутірське життя духовного подвижника

Розчарований тією невдалою місією Пантелеймон Олександрович повернувся 1883 року додому, в Мотронівку, й тут безвиїзно живе поруч з вір­ною Олександрою Михайлівною.

Провадить старосвітський спосіб життя: оре землю своїми улюбленими волами, сіє жито, столярує, пише й малює – господарює й працює духовно, як давній ратай-хлібороб за плугом з молитвою до Сонця (в ратайстві Куліш убачав високий духовний смисл і взяв собі літературний псевдонім – Павло Ратай). Скром­не хутірське життя невгамовного духовного подвижника нагадує схимництво завзятого вояки-запорожця.

«В хатах хуторного двора була всюди простота, достойна угодників божих. Не було там жадної городської роскоші, панської пихи або якої непотреби» (І. Пулюй. «Мотронівський хутір»).

Куліш усамітнився на хуторі од лукавого миру й самовіддано працював задля непроминущих цінностей української культури, та все одно не полишав надії достукатися до людей зі своїм осягненням Істини – зі своєю Правдою.

П. Куліш глибоко переживав розбрат слов’янських народів, що до нього призвели людей вищі ієрархи християнства та постійно підбурювали ксьондзи й попи. Духовний подвижник зазнавав світоглядного розходження з лукавим римо-католицьким, уніатським і російським православним духовенством, з таким же самим польським, австрійським, російським державним чиновництвом та з українськими суспільно-політичними течіями – консервативними москвофілами й ліберальними народовцями.

П. Куліш переконався, що людей роз’єднують захланні вигоди кліру через різні конфесії; там стільки ж віри, як і в церкві, підпорядкованій імперським інтересам. Звідси його висновок:

«…Немає віри ні руської, ні грецької, а є віра царська…».

У своїй самовідданій подвижницькій праці для відродження рідного народу П. Куліш покладається на основоположні духовні цінності української культури – ясновідний світогляд і звичаєву традицію та на вселюдський моральний принцип, суть якого розкривається в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Українці-аграрії у своєму ясновіданні дотримувалися звичаю, а не писаного закону, бо в звичаях безпосередньо виявляється моральний принцип Усеєдиного Ладу як дієва сутність Рода (Всеєдиного, Абсолюту), який, за Кулішем, «є повсюдний Дух, і хто сповідує його в духові й Істині, той і є справжній сповідник його».

«Я атеїст, що знає тілько Бога, А чорта і святих не признає…», – зізнався він у поезії «На сповіді».

Для Куліша істинною релігією є природно-моральний світогляд і духовна практика. Природна релігійність плекає живе чуття безособової й безвічної духовної сутності Рода-Всеєдиного в чистому людському серці, просвітленому любов’ю: «Релігія – це наша стара няня, яку не можуть цінувати й любити сторонні».

Саме з позиції внутрішньої сутності, морального сенсу людського життя слід розглядати всю подвижницьку працю Пантелеймона Куліша й зокрема його переклад Біблії, якому часом приписують виняткове значення в Кулішевому перекладацтві.

Як уже зазначав, до перекладів з чужих мов Куліш узявся, аби вивести рідну мову на світові обшири. Над інтерпретацією Біблії П. Куліш працював з 1860-х років і публікував частинами в періодиці. Непросто давалася Кулішеві та праця, що нею він зайнявся головно заради узаконення української мови в християнському цивілізаційному просторі.

Іван Франко, аналізуючи в «Поемі про сотворенє сьвіта» (1905) джерела й ідеологічну сутність книг іудаїзму та з позиції науки спростовуючи біблійне твердження про створення Світу й богообраність юдеїв, критично підійшов до Кулішевої праці:

«…Мушу тут з жалем зазначити, що той Кулішів переклад святого письма зовсім не оправдує надій, які покладав на нього сам небіжчик Куліш та й широкий загал українців».

Та й сам Куліш ще наприкінці 1878 писав Пулюєві з Парижа:

«Я спалив Старий Завіт і через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне».

Скептичний погляд стосується не тільки мовно-смислових сутностей перекладу тексту Біблії.

Куліш і Франко, як Сковорода й Гоголь, усвідомлювали відчуженість вигаданої біблійної доктрини юдаїзму й мертвонароджених нею церковно-конфесійних догм християнства од природно-моральної основи агрокультурного світогляду та глибинних духовних прагнень живої української душі й знаходили традиційні світоглядні первені в забутому природному ясновіданні, яке розкрилось у філософії серця – філософії природи.

У природному хутірському середовищі, майже забуті безпам’ятним громадянством, доживали віку двоє умиротворених просвітлених людей – Пантелеймон Олександрович та Олександра Михайлівна Куліші.

У січні 1897 року подружжя Кулішів відсвяткувало своє золоте весілля. А невдовзі Пантелеймон Олександрович застудився в холодній хаті й захворів на запалення легенів…

За кілька днів до чо­ловікового відходу з цього світу Олександра Михайлівна зізналася йому:

«Яка я була розумна, що в 15 років зуміла оцінити й виріз­нити тебе з-поміж усіх інших».

Так підсумувала мудра дружина своє життя, сповнене злигоднів, але й осяяне світлом чоловіко­вого духу. Тому вона з цілковитим моральним правом змогла да­ти таку оцінку духовному подвижництву Пантелеймона Олексан­дровича:

«…Подібні люди, як він, дуже рідкісні – віками родяться…».

Ще раніше Пантелеймон Олександрович писав дружині: «Сашо, хай буде благословен день нашого зна­йомства. Багато горя зазнав я від своєї власної й твоєї нерозсудности, та душа моя вдоволена свідомістю, що мене любила й лю­бить така благородна, прекрасна жінка»; а Пулюєві зізнався: «…Крашчої бо истоти не знаходжу и в Шекспирових творах. Убога оселя з нею багата й повна радощів…». У присвяченій дружині поезії «Чолом доземний моїй же таки знаній» П. Куліш виповідає свої щирі переживання:

Я знав тебе маленькою, різвою
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ,
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще полюбились.

Відійшов Пантелеймон Олександрович з «прегордого» світу 1897 року в хуторі Мотронівка, де він жив найвільніше й працював найплідніше.

Великий подвижник українського духу упокоївся по-праведницьки: до останнього подиху виводив рукою письмена в повітрі, бо пальці від холоду й знемоги вже не тримали олівця й паперу.  

Поховання відбулося 2 лютого (14 за старим стилем), на Стрітення, за старовинним козацьким звичаєм: везли господаря в останню дорогу дві пари волів у жалобних попонах – «любимі його волики, що він їми пахав, Лебедь, Половий, Лобас, Таран» (занотувала Олександра Куліш). У домовину поклали смушеву шапку, папір і олівець. Поховальний хід змалював чернігівський художник і громадський діяч Григорій Коваленко.

Тлінні останки поховали у виплеканому самим Кулішем саду й заповіданому ним місці. А безвічний Кулішів дух лишився жити у виплеканих ним натхненних працях.

Пантелеймон Куліш не лишив заповіту про увічнення пам’яті – він був проти всяких пам’ятників. Коли після смерті Тараса Шевченка побратими зібралися й почали вирішувати. як увічнити пам’ять про великого поета, то Куліш сказав:

«Тільки не пам’ятники, давайте на зібрані кошти відкривати училища для дітей. Освіта – перше діло для культурного розвитку народу. І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».

П. Куліш не тільки не зазнав «благовонних кадил громадського почитання і візантійської чолобитности, ні за життя, ні по смерті», як підсумував С. Томашівський, а ясним розумом передбачив іґнорування своєї подвижницької праці: «вб’ють самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!».

Та символом безвічності Кулішевих писань – Кулішевого духу стала його ж нетлінна думка з «Покобзарщини»: «І буде дух його із віку в вік сіяти, серця зцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати». Ці слова вирізьбили з волі Олександри Білозерської-Куліш на брамі до саду, де упокоївся прах її чоловіка.

Останній Кулішів прихисток опорядив український культурний діяч, меценат Василь Васильович Тарновський (молодший; 1838–1899) власним коштом. На могилі було встановлено чавунного хреста, зробленого під дуба, заввишки близько двох метрів. Довкола могили – невисока чавунна огорожа. Згодом поряд поховали Василя Михайловича Білозерського (1825–1899) та Олександру Михайлівну Білозерську-Куліш (1828–1911).

Отак поруч спочили люди, які були найближчі, найвідданіші одне одному за життя… Селяни доглядали за похованнями, а на могилу до Куліша ходили на свято Пантелеймона як на прощу. І у війну люди дивилися за могилами.

Я ще застав у 1984 ці любовно доглянуті поховання з горбками живої землі. А нинішні ентузіасти-невігласи зруйнували історичні поховання, позаливали могили бетоном і пригнітили гранітними плитами прах і заодно дух. Це – наруга над Кулішевим духом і українською меморіальною культурою. А старі люди пам’ятають Кулішеву могилу, за якою вони любовно доглядали…

Проникливо відгукнувся на відхід старшого побратима Іван Пулюй:

«Друже Пантелеймоне!.. Ти стояв вірно не по стороні сильних світа сього, а по стороні підневоленого і гнобленого народу.

Ти гордував ласкою і почестями тих, що держать людей в темноті духовній і в безвихідній бідоті.

Знаючи з історичного досвіду, як вставали упавші нації, заповідав ти українському світу, що дика сила викликає дику силу, а темрява темряву, так, певно, як любов множить любов, а наука піддержує науку. Ти заповідав, що не декрети та й не писане право, а культура нищила і нищить рабство народів.

Ти поставив наше національне знамено на високих баштах науки і гуманности. Ти не кликав людей на криваве діло, на грабанє чужої предківщини, на топтанє під ноги чужих святощів. Ти закликав і збирав докупи українську розпорошену і розсіяну сем’ю до наслідування предківського рідного слова, до наслідування його скарбів правом науки і словесности…».

«Тільки його можна вважати за справжнього європейця…»

Кулішева смерть примусила зниділе українське громадянство схаменутися й згадати свого ідейного проводиря, його самовіддане подвижництво й духовну велич, його феноменальну працьовитість.

У 20-х роках ХХ століття, в короткий період національного відродження, Кулішеві ідеї знову стали провідними для української інтелігенції. Як обґрунтовано засвідчив учений-літературознавець Василь Щурат (1871–1948):

«Куліш сам-один написав більше, ніж усі його попередники, почавши від Котляревського, а ідейних горизонтів створив більше, ніж судилося опанувати їх зором духа всім українським письменникам до найновішої доби».

Інший учений-літературознавець Олександер Дорошкевич (1889–1946) так означив подвижництво П. Куліша:

«Мабуть, я не помилю­ся, коли скажу, що в тодішній українській літературі ми не знай­демо твору – поезії, белетристики, публіцистики, – де б так повно, з такою силою переконання було окреслено завдання ук­раїнського національного відродження. Куліш – ідеолог і тво­рець української нації в її шляхетських елементах, Куліш – консолідатор розпорошених прошарувань української дрібномаєткової інтелігенції, Куліш – організатор національної культури…».

Істинність Кулішевих осягнень переконливо підтвердив ідейний провідник українського відродження 1920-х років Микола Хвильовий (1893–1933): 

«Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента…».

Та на ту саму пору припадає й сумна констатація письменника й літературного критика Віктора Петрова (1894–1969):

«На жаль, Куліш до цього часу лишається архівним письменником. Більшість його літературної спадщини, особливо листів, переховується в архівах, малодоступних для нефахівця».

Майже за сто років мало що змінилося. Із запланованого в 30-х роках багатотомного видання Куліша вийшло кілька томів, і більшовицька ідеологія табуювала цю титанічну постать на довгі роки. Тільки в 60-х роках вийшов двотомник вибраного та в 90-х з’являлися поодинокі видання окремих творів, хоч був замір 10-томного популярного видання.

І ось у 2005 році Редакція журналу «Український Світ» опублікувала окремою книжкою під назвою «Моє життя» три малознані (два з них були заборонені й знищені) твори П. Куліша: «Повість про Український народ», «Моє життя» («Жизнь Куліша»), «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (в моєму упорядкуванні, перекладі, редакції, з моєю передмовою й примітками).

Того ж року Інститут критики взяв на себе велику відповідальність здійснити Повне зібрання творів Пантелеймона Куліша в 35 томах і вже випустив перші чотири томи.

Минуло майже ціле століття замовчування, іґнорування подвижницького духу Пантелеймона Куліша, що він сам передбачив у «Хутірській філософії…»: «вб’ють самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!».

Та хоч як заздрісники, недоброзичливці, вороги іґнорували й таврували Кулішеві осягнення, та не вдалося порушити цілісності його морально-світоглядної системи й дієвої життєвої практики, об’єднаних потужним особистісним духовним осердям. Кулішів творчий дух, Кулішеві ідеї незнищенні й незабутні, вони самі доводять свою правоту.

Хутірська філософія – філософія Природи, філософія життя

У 1879 році, саме в розпал імперської політичної реакції, П. Куліш випустив у світ унікальну працю «Хуторская философія и удаленная от света поэзія». Вона й нині вражає своєчасністю, щирою сповідальністю й глибиною проникнення в сутність культурної й політичної сфер людського життя, в природу міжетнічних стосунків українців і руських, у першопричину занепаду духу народу та його політичної волі.

Саме цим і пояснює Куліш виникнення чужоїдної «держави в державі», яка тримається облудою й насиллям над волею чужого для неї народу та рабською догідливістю запроданців.

Кулішеву «Хутірську філософію…» піддали шельмуванню ще в Російській імперії й нарекли подвижника культури ідеологом українського націоналізму. А більшовики продовжили ту імперську тенденцію та обізвали першорядного мислителя ідеологом хуторянства й українського буржуазного націоналізму. А з інших сторін на хутірську філософію накинулися зайшлі й доморощені осквернителі – прогресисти-космополіти й демоліберали, які споганили її ідеологічною лайкою – «українське хуторянство», а багатовікову традицію української аграрної культури оголосили хутірною – відсталою.

Чому таке шалене неприйняття хутірської філософії з нібито антагоністичних таборів? Господарський досвід хуторянства й світогляд хутірської філософії засновані на природній стабільності вільного хутірського життя хліборобів, на природно-звичаєвому праві, на морально-світоглядній основі аграрної культури, суттю якої є вільний саморозвиток.

Кулішеве хуторянство – не марґінес українського життя, як намагається й досі його тлумачити космополітична «ледача інтелігенція». Хутір для Куліша – живий образ природно-духовного осердя земного життя, де людина чесно напрацьовує статків та набуває внутрішньої сили й стійкості супроти зовнішньої агресії, досягає просвітлення. Український хутір як природне поселення має споріднену етимологію з латинським hortus – сад і давньонімецьким huntari – округа.

В Кулішевій хутірській філософії – філософії Природи явився багатовіковий духовно-господарський досвід українців-аграріїв, набутий у процесі взаємодії з природою рідної землі. Хутірська філософія – синонім філософії Природи, філософії серця.

Ось як Куліш сформулював природний принцип своєї філософії як основу культурно-соціального життя рідного народу: «Український народ має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою». Цей природний закон він формулює на підставі найновіших наукових здобутків у природничій сфері. На основі законів Природи й морально-світоглядних принципів своєї питомої хліборобської культури українці розвинули своє природно-звичаєве право й ясновідні знання селянської духовної культури.

Природа – система саморозвитку земного життя в різноманітті всіх його видів за Всеєдиним принципом еволюції Всесвіту. Культура – система саморозвитку життя людини й народу на природній основі за Всеєдиним моральним принципом – вселюдським законом еволюції.

Природа у своїй еволюції ґенерує енергію світла й ґрунтується на плідних, позитивних результатах саморозвитку, чим убезпечує себе від інволюції – деґрадації й деґенерації. Так само й людям у власній культурній еволюції необхідно ґенерувати енергію духу та ґрунтувати своє життя на успіхах свого культурного саморозвитку й на духовному досвіді, аби убезпечитись від деґрадації й деґенерації. Культура – явище конкретно національне, цивілізація – явище узагальнено транснаціональне.

Культурний саморозвиток народів відбувається за природним правом і Всеєдиним моральним принципом, а цивілізаційний прогрес утверджується штучними законами й соціальними умовностями. Зрештою, культура – природне життя людського світу, цивілізація – штучне існування. Як Природа саморозвивається, еволюціонує на основі своїх законів за Всеєдиним принципом Життя, так і людська культура еволюціонує на природній основі за вселюдським моральним принципом.

На переконання П. Куліша, міста як породження цивілізації відчужені од природи рідної землі, бо «не знать, по якому постали». Міста невідомого походження українці називають городами – огородженими й одгородженими від людей поселеннями чужинців. Ось як характеризує Куліш ті чужинські форпости: «…городи нас руйнували і, мов те полохане стадо, з кутка в куток по Вкраїні ганяли».

П. Куліш пише про цілком конкретні історичні події: колонізацію України Польщею й Московщиною, а також юдеями – збирачами колоніальної данини й торгашами-гендлярами, лихварями. Куліш називає юдеїв-здирників «цивілізаторами», «передовими жидами», які «стосовно «збирання землі Руської» випереджують і самих Іоанів московських».

Чужинська урбанізація України призвела до масового винародовлення корінного українського люду – орачів, ратаїв, до винищення прадавньої селянської культури та ліквідації народовладдя й насадження русько-юдейської теократії. Куліш називає великоміську юрбу «вавилонським стовпотворінням», яке руйнує природне мовно-культурне середовище корінного народу, і «люди перестають розуміти одне одного і з відчаю готові порозходитися в різні боки».

Русько-юдейські кочівники – грабіжники й торгаші, гендлярі й лихварі руйнують природні ландшафти, нищать обжиті людьми агрокультури місця – живе єство, сакральний образ їхнього рідного краю. Городська цивілізація осілих грабіжників-торгашів насадила в Україні гендлярський прагматизм, чужу пансько-рабську релігію й схоластичну науку замість морального принципу взаємодопомоги та живого ясновідного знання як основи селянської культури й звичаєвого права. Суттєву різницю між городом і селом П. Куліш сформулював лаконічною філософемою:

«У город по гроші, в село – по розум».

Морально-світоглядні засади селянської культури є основою питомо української хутірської філософії – філософії природи, філософії серця, суть якої – в чистоті людського серця й просвітленні розуму. Чистоту серця в людині забезпечує природна простота її життя.

Жодна наука й ніякі цивілізаційні набутки не забезпечать чистоти серця. Бо цивілізованість не має моральної переваги над природним способом життя. Навпаки, інтелектуальність без моральної зрілості призводить до деґрадації, до втрати моральної волі й самостійності, в результаті чого навчені, але морально незрілі, невиховані інтелектуали стають об’єктами маніпуляцій чужими сторонніми силами.

Сам Пантелеймон Куліш ніколи не ставав знаряддям чиєїсь сили, а за будь-яких обставин лишався самостійним, маючи власну моральну опору в духовній волі свого чистого серця й справедливій дієвості свого ясного розуму. Це становить сутність його духовного типу. Звідси Кулішів моральний імператив:

«Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили»; «…всяк має свого царя в голові й свого суддю в серці – їх нехай і слухає».

Ясність Кулішевої філософської думки можна порівняти то з осяйним грозовим зблиском, що розтинає затхлість забуття й завмирання, то з живодайним сонячним світлом, що звільняє народ від мороку невігластва й чужої схоластичної науки, страшнішої од незнання. Він нещадно картає «ледачу інтелігенцію», яка розтлівається в розкошах на руїнах славно-безславного минулого:

«Майже з відчаєм у душі, я тільки на рівні неграмотности та на рівні найвищого розумового розвитку бачив людей, не скалічених розумово й морально».

Справді, сердечної мудрості й святого розуму за гроші не купиш. На жаль, досі лишається правочинним Кулішів осуд: «Професорські голови були коморами для зсипки зерна, але не полями, які відроджують зерно сторицею. …Дитина на руках у матері більше знає Істини, ніж цілі школи, синагоги й академії мудреців».

Чужа, штучна, схоластична освіченість зіґнорувала скарби народної пам’яті, високу моральність народних звичаїв, святість законів природно-звичаєвого права – ці явища національного духу, вона призвела до розтління моралі й занепаду духовності, до правового нігілізму й беззаконня.

Мудра, гостра, дотепна філософська публіцистика на диво своєчасна нині. «Хутірська філософія…» досі зберігає надзвичайну ясність і свіжість Кулішевих осягнень. Сила духу не пропадає!

Пантелеймон Куліш як мислитель-практик створив оригінальну філософську систему – хутірську філософію або філософію Природи. Світоглядна суть хутірської філософії – зорієнтованість на природну силу рідної землі й на морально-духовні цінності хліборобської, аграрної культури. Цим самим П. Куліш відродив давньоукраїнську (орійську) морально-світоглядну основу агрокультури, що ґрунтується на нерозривній єдності людини й Природи, на взаємодії господаря зі своєю землею-матір’ю.

Ця природна зорієнтованість є первинною основою українського традиційного світогляду, і в філософській літературі означується як антеїзм (від давньогр. ὁ Ἀνταίος – Антей, титан, син духа моря Посейдона й матері-Землі Геї) – нерозривна єдність людини з рідною землею-матір’ю, зі своєю природною основою.

Адже нездоланна сила титана Антея корінилася в рідній землі. Антеїзм – зорієнтованість на наснажну силу питомої землі й на моральні, духовні цінності корінного хліборобського народу. Бо тільки рідна земля для людей агрокультури є джерелом їхньої самостійної життєродної сили, що є основним ресурсом культурного саморозвитку.

П. Куліш називав свою рідну землю-материзну Україною, послідовно відроджуючи це призабуте стародавнє наймення в літературних, історичних та філософських працях. Астральне наймення Україна має безвічну небесно-земну суть – у ньому поєднано життєсійність Сонця й життєродність Землі.

Наймення Україна закорінене у світоглядній традиції агрокультури й походить од первинної, архетипної назви, зафіксованої в ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі: Устраяна-Ухраяна – Уранішньої, Досвітньої Зорі країна, де хліборобський люд прокидається до праці вдосвіта.

Устра – Уранішня, Досвітня Зоря, яка вістує схід Сонця – джерела земного життя. Тож у прадавніх славенях Сонцю Устраяна-Ухраяна-Україна – центральний образ-символ рідної землі з астральним, сонячно-земним смислом. Від астрального, сонячно-земного наймення Україна походить і самоназва хліборобського народу: українці – сповідники Досвітньої Зорі й чистоти світла, тобто діти Землі й Неба, люди агрокультури.

Неподільну небесно-земну сутність рідного народу уособив своїм подвижництвом український мудрець Григорій Сковорода (1722–1794), розглядаючи своє життя в космічній проекції:

«Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

Надзвичайно проникливо визначив небесно-земну сутність українського хліборобського народу через духовно-вольовий феномен кобзарства геній слов’янства Іван Бунін (1870–1953):

«Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…».

Адже кобзар-ясновідець уособив собою небесно-земну сутність свого сонцесповідного народу. Таким феноменальним кобзарем-ясновідцем став Тарас Шевченко, який також уособив своїм подвижництвом неподільну небесно-земну сутність рідного народу.

Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши першу поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем.

Згідно з ясновідним моральним світоглядом свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії.

Але ж поетична умовність – не релігійна ознака світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими.

У ясновідному моральному світогляді народів агрокультури відсутні месіанізм і богообраність, а провідним дієвим, усеоб’єднуючим внутрішнім чинником життя народу є духовне подвижництво.

Моральну суть духовного подвижництва Співця-ясновідця, Поета в образі Кобзаря проникливо розкрив Пантелеймон Куліш у поезії «Поетові» (1890):

Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
Не ярмарку тебе гучному зрозуміти…
Ти на високий лад не перестроїш їх.
Їх небеса – базар, їх божество – мамона…
Купують, продають, міняють крам на крам,
І буквою свого житейського закона
Готові зруйновать духовний Правди храм.

Для українців-хліборобів Правди храм – природна єдність світлих сил Землі й Неба, а сама Правда – єдина для всіх, усеоб’єднуюча внутрішня провідна сила Істини, яку належить осягнути кожному за прикладом визнавця Істини – народного співця, духовного подвижника, персоніфікованого в українців у образі Кобзаря. Кобзар не потребує славослів’я – безвічну Істину вістує його кобза:

Не славте кобзаря піснями голосними:
Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
Колись він заблищить між душами ясними,
І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
І буде дух його із віку в вік сіяти,
Серця зцілющою водою покропляти,
І рани гоїти, і сльози обтирати («Покобзарщина»).

Так само і в Куліша провісницею Правди-Істини є кобза:
Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом Правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом’яни («До кобзи»).

Знання Правди-Істини розширює людську свідомість і розпросторює світобачення. У природній єдності-взаємодії Землі й Неба відбувається взаємодія між людьми, взаємообмін життєвою енергією. У любові до Правди-Істини, у спорідненій, вільній продуктивній праці на своїй рідній землі, у взаємодії з Природою й між собою хлібороби плекають моральну основу життя й саморозвиваються у власній культурі.

Суть моральності хлібороба в тому, що він спершу дає рідній землі свою силу, наснажуючи її в праці, а вже потім отримує від землі продуктивний приріст – плоди своєї праці.

Якщо хлібороб плекає рослини й бере від землі тільки те, що надбав сам, він так само доброзичливо ставиться й до інших людей та не зазіхає на чуже дбання. Отже, філософія Природи з її антеїстичною основою закорінена в моральній основі українського агрокультурного світогляду й стала осердям української національної ідеї – життєвої програми народу та національної ідеології – системи ціннісної орієнтації суспільства, що їх перший цілісно явив своєму народові П. Куліш.

Згодом великі українські вчені-природознавці, філософи Сергій Подолинський (1850–1891) і Володимир Вернадський (1863–1945) теоретично розвинули моральні засади українського агрокультурного світогляду в екологічних ученнях про природообумовлений економічний розвиток і космогенний розвиток суспільства, про біосферну діяльність аграрія (взаємодія з Природою) й ноосферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий продукт культурного саморозвитку народів.

Суттю філософії Природи є внутрішня моральна воля людини та збереження людиною своєї самостійної сили й природної основи земного життя. Доки народ вільно працює на рідній землі, доти він має власний ресурс самостійного життя й культурного саморозвитку.

Кулішеве хуторянство – не марґінес українського життя, як намагається й досі його тлумачити космополітична «ледача інтелігенція». Хутір для Куліша – живий образ осердя земного світу, де людина досягає духовного просвітлення й «людське серце творить шанувитий побит». Зрілий дух у чистому серці породжує справедливу реальність людського життя, а моральна воля як мірило самостійної сили людської особистості й «збірної особи Українського народу» – запорука справедливого суспільного ладу.

Кулішева філософія Природи, хутірська філософія – надзвичайно своєчасний світоглядний орієнтир для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між людиною й Природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного суспільства – породження фінансової цивілізації, втрачаючи основу свого культурного саморозвитку.

Культурному саморозвитку суспільства заважають його мертводушні утворення з еклектичною ідентифікацією, які подібні до ракових утворень в організмі. Ті деґенеративні сутності з паралельного світу Сковорода означив мотивом живої смерті, Гоголь назвав мертвими душами, а Куліш виносить мертвим душам остаточний присуд: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Воля до життя як культурософський принцип української агрокультури знаходить відгук у західноєвропейській культурософії, у філософії життя – ірраціоналістичному напрямку, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму.

Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. Надалі цей напрямок втрачає свою самостійність і виявляється в екзистенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філософській антропології. Представники філософії життя: Ф. Ніцше, А. Берґсон, В. Дільтей, Ґ. Зіммель, О. Шпенґлер  та ін.

Девіз представників філософії життя – зрозуміти життя з нього самого, бо життя є первинною реальністю й вище будь-якої цілеспрямованості. Тому життя пізнається не раціонально, а інтуїтивно, не розумом, а серцем. Особистісну моральну суть філософії життя ясно сформулював німецький і французький культурософ Альберт Швейцер (1875–1965): «Я – життя, що хоче жити, я – життя серед життів, які хочуть жити». Свій основоположний морально-світоглядний принцип схиляння перед життям Швейцер вважав основою морального оновлення людства.

Кулішева хутірська філософія, філософія життя – це практична філософія життя, філософія культури, українська культурософія, український екзистенціалізм, що став попередником європейського екзистенціалізму.

Морально-світоглядні засади  хутірської філософії Пантелеймона Куліша відгукуються у вченні про сутність і смисл буття зачинателя німецького екзистенціалізму Мартіна Гайдеґера (1889–1976). Основа хутірської філософії, філософії Природи – зорієнтованість на наснажну силу рідної землі й на моральні, духовні цінності корінного народу.

В цьому сенсі з Кулішевим сіверським антеїзмом перегукується Гайдеґерова швабська закоріненість: обидва мислителі переважну частину свого життя провели в рідних місцях і зберегли діалектні особливості своїх рідних мов. Саме за закоріненість у питому національну основу, за сповідування ідеалів природного життя в рідному краї, за оборону традиції агрокультури і Куліш, і Гайдеґер зазнавали нападок космополітів, які, тяжіючи до кочової традиції юдаїзму, стали пропагаторами технологічно-глобалізаційних тенденцій нинішньої фінансової цивілізації.

Кочівники, не маючи своєї рідної землі, не закорінені в певне місце на Землі, не мають відчуття природних і культурних граней, а переміщуються в просторі в пошуках життєвих ресурсів і привласнюють господарські й культурні набутки аграрних народів, призводячи їх до міґрації та змінюючи ландшафти їхніх країн техногенними засобами.

У тих нападках апологетів космополітизму й цивілізаторського глобалізму проявилась агресивність кочового світосприйняття й міґраційного способу існування стосовно загальноєвропейської морально-світоглядної традиції стійкої агрокультури, природно-космічну сутність якої висловив Гайдеґер в есеї «Путівець» в образі дуба: «…Міць і запах дуба починали виразніше твердити про повільність і поступовість, з якими зростає дерево. А сам дуб говорив про те, що єдино на такому зростанні ґрунтується все довговічне й плодовите, про те, що зростати означає – розкриватися назустріч широті Небес, а заодно вкорінюватися в непроглядну темінь Землі; він говорив про те, що самородно-справжнє народиться лише тоді, коли людина однаково і по-справжньому готова виконувати веління найвищих Небес і боронитися під захистом Землі, яка несе її на собі». 

Символічний Гайдеґерів дуб нагадує образ самородного світового дерева в українській міфопоетичній традиції. У природно-моральному світогляді агрокультури Небо й Земля, людина й Природа, особистість і народ становлять неподільну цілісність.

Як Куліш ідентифікував життя людини в Природі з життям «збірної особи Українського народу» в національній державі, так і Гайдеґер ідентифікував ідею буття самотнього індивіда з колективним буттям народу, з історично визначеним життям нації, з її здатністю бути. В збірній цілісності народу людина долає знеособлення особистості, до чого призводить винародовлений натовп, і в людині визріває її національна гідність, яка, за визначенням Гайдеґера, є моральною основою міжнаціонального взаєморозуміння: «Взаєморозуміння на основі морального здійснення історії… передбачає правдиву гідність кожного з народів».

І буття кожної особистості в збірній цілісності народу набуває морального смислу: «Людина стає тим, ким є, власне тоді, коли засвідчує власне існування». У світоглядному маніфесті Гайдеґера «Творчий ландшафт: чому ми залишаємося в провінції?» провідним мотивом природної людської діяльності є «органічна праця» («споріднена праця» Сковороди) в сільському середовищі. З «органічною працею» пов’язане «усамітнення» людини в сільському середовищі на противагу «одиноцтву» в міському середовищі.

Це проникливо розглядає Гайдеґер:

«Жителі міста дивуються, як то можна так довго залишатися одному серед одноманітного сільського життя. Однак я тут не одинак – я в усамітненні. У великих містах легко залишатися одному… А от жити усамітнено там неможливо».

Духовно усамітненим був мудрець Григорій Сковорода й підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: 

«Мир ловив мене, та не впіймав».

«Мир» (натовп, соціум) не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм незрілим, темним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. В цій філософемі Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самостійність, незалежність од речей і людей.

Сковороді вторує й Куліш: «Од світу ми прегордого відбились». Кулішева хутірська філософія, філософія Природи якраз і передбачає духовне усамітнення, в якому духовний подвижник плекає свою самостійну силу – волю духу. Духовне усамітнення за культурософським принципом філософії Природи стає надзвичайно своєчасним світоглядним орієнтиром для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між людиною й Природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу в серці як джерело щастя та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного соціуму, породженого фінансовою цивілізацією.

П. Куліш нагадує українцям про непорушні морально-світоглядні принципи людського життя: «Щастя нашого, що живе в нас у серці, не одніме в нас ніяка лиха доля; а воно ж то й є суть нашого життя».

А до лихої долі, до іґнорування завжди був готовий і передбачив у «Хутірській філософії…», що його «вб’ють самим іґноруванням, не проливши навіть краплі чорнила на спотворення суті твоїх писань!».

Лишалося тільки іґнорувати, бо спотворити, перебрехати, перекрутити суть Кулішевих осягнень неможливо, як неможливо порушити цілісності його морально-світоглядної системи, його національної ідеології й дієвої життєвої практики, об’єднаних потужним особистісним духовним осердям. Тому по смерті його піддали забуттю, намагаючись знепам’ятити.

Та Кулішів подвижницький дух, ясний світогляд незнищенні й незабутні, вони самі через сто років доводять свою правоту. Секрет життєвості Кулішевого етосу як системи цінностей – у його високому духовному ідеалізмі й глибокій правдивості: «Якби я знав, що я неправий, то зразу спалив би свої папери й поламав перо, а оскільки правих людей не бачу, то краще один залишусь із своєю Правдою, аніж пристану до «стовустого непорозуміння».

П. Куліш усе життя високо й гордо ніс через непорозуміння, незгоду незрілого, обмеженого й ледачого громадянства високий ідеал рідної культури – «цей народний стяг, який ніколи не понижується на очах у політичного ворога й переходить, в усій своїй величі, у спадок далеким нащадкам». Ця культурна спадкоємність поколінь народу забезпечує безвічність національного духу.

Світ національної культури – функція національного духу. А провідники-маяки національного духу – подвижники. Це люди потужної внутрішньої духовної сили, які самовіддано працюють в усіх сферах суспільного життя, лишаючись при цьому малозрозумілими сучасному їм суспільному загалу.

Серед них вирізняються митці, мислителі, філософи й мудреці. Митці володають символами національної культури, її духовними кодами, й від них зародилось мистецтво – ірраціональна система втаємниченого, сакрального, внутрішнього знання, заснована на первинних архетипах і символах національних культур.

Мислителі володають загальнолюдськими поняттями, й від них зародилась наука – раціональна система відкритого, зовнішнього знання, заснована на загальнолюдських поняттях. Філософи як любителі мудрості, працюючи в різних сферах людської діяльності, знають суть дійсного, й від них зародилась філософія – любов до мудрості, знання істини, принцип життя в істині.

А мудреці володають утаємниченим, внутрішнім, істинним знанням і вміють жити згідно зі своїм правдивим знанням, і від них зародилась мудрість – дієве знання істини, практична філософія культури, система життя в істині, по правді. Мудрецями стають люди подвижницького духу, які власним прикладом навчають інших жити мудро – істинно.

Усі ці внутрішні можливості особистого людського духу та розуму цілісно й найповніше реалізуються в житті «збірної особи народу» – в його культурному саморозвитку, в напрацюванні й передачі духовно-господарської традиції на основі законів питомої природи й загальнолюдської моральності з внутрішнім провідництвом духовних подвижників.

Духовні подвижники найповніше уособлюють неповторність духовного типу рідного народу та особливість національної світоглядної традиції й здійснюють своє покликання – суспільне провідництво в культурному саморозвитку своїх народів та в культурному доборі людства.

За Григорієм Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання й осягнення нею «заповітного, священного в собі». Звідси глибинний смисл практичної філософії культури або культурософії – системи осягнення й здійснення духовної суті особистості й «збірної особи народу».

За Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні». Григорій Сковорода як витончений музика й композитор чув у духовному народженні людини «октаву світла». Тож культура – вияв світла людського духу. «Культура є шанування світла. …Культура є зброя світла» (М. Реріх); «…Усі шляхи перегороджені початками культури» (П. Куліш).

Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу.

Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.

Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі. Національна культура як вища нервово-духовно-розумова діяльність збірної цілісності народу проймає, охоплює всі сфери його життєдіяльності. Національна культура – системна основа саморозвитку нації.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати; та culto – ладувати, доглядати, порати, вдосконалювати; звідти й сulturа – ладування, плекання, виховання, довершення. 

Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. 

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, ладування, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття культура означало – розвиток людського світу на природній основі. У ХVІІІ – ХІХ століттях поняття культура увійшло в європейські мови. Отже, культура – спосіб морального, духовного життя, система саморозвитку людського світу в усіх сферах життєдіяльності.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській, слов’янській архаїці, а саме в природному славленні Сонця – джерела земного життя, агрокультури й сонцесповідного світогляду, спорідненого з греко-римським аграрним, сонцесповідним світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу, річний уладований цикл праці хлібороба, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – небесне джерело хліборобства й центральний архетип агрокультури.

Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати. Агрокультура – це розвиток людського світу у взаємодії життєвих сил Неба й Землі. Отже, як основою розвитку агрокультури є спрямування до світла Сонця, так основою розвитку цілісної системи культури аграрної людської спільноти є спрямування до світла Істини – свого духовного першопочатку: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити» (Сократ).

Як людина покликана народитися вдруге, духовно, й жити самостійною силою – моральною волею духу в серці, так і народ покликаний народитися вдруге, в своїй духовній збірності, й жити власним правом, яке є явищем національного духу, власною політичною волею – бути не безвольним об’єктом, а вольовим суб’єктом історії.

Й воля особистості, й воля народу набувають моральної дієвості, коли й особистість, і «збірна особа народу» досягають моральної зрілості й являють у собі Всеєдиний моральний закон. Політична самосвідомість народу й самостійна політична воля визрівають зі світоглядного осердя на основі питомої культурної традиції. Культурна традиція народу – продукт його збірного духовно-господарського досвіду, вияв моральної зрілості його як збірної особи.

Традиція завдяки своїм основним механізмам культурної еволюції безперервно прилучає людину до першопочатків духовного народження й культурного життя, до дієвого духовного досвіду, єднає людей однієї культурної системи в етнічну спільноту.

В процесі культурного самоздійснення «збірної особи народу» визріває національний дух – осердя самостійного культурно-господарського життя. Феноменальним явищем національного духу є природно-звичаєве право, яке владовує всі сфери народного життя:

«Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю» (Памфіл Юркевич. «Філософія права»).

Витоки філософії Природи Пантелеймона Куліша – в морально-світоглядній традиції агрокультури, в природно-звичаєвому праві українського хліборобського народу й живій народній мудрості. У віддаленні од світської метушні, в усамітненні природного, хутірського життя людина подвижницького духу осягає Правду-Істину безпосередньо в її первинності й відкриває людям.

Суть Кулішевої філософії Природи, хутірської філософії – збереження людиною питомої природної основи земного життя й розвиток, зміцнення волі духу в серці. Бо тільки так людина здійснює свою суть, життєву програму своєї душі – породжує тонкоенергетичне інформаційне поле як продукт власного культурного саморозвитку, в чому й полягає смисл її біологічного й духовного народження та плідного життя в Білому світі.

Кулішеві ідеї – завжди своєчасні. Тільки їх не залучають до суспільного життя. Кулішева філософія Природи, хутірська філософія дієва й продуктивна, бо до всього він підходив з практичним сенсом. Куліш переконаний: «Нічого не варте слово, доки воно не буде підтверджене ділом… Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації». Куліш непохитно дотримувався морального принципу мудрості в триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Завважмо – слово не передує Істині й дії, а завершує, підсумовує, підтверджує зроблене.

Послідовник східного містицизму

У своїй подвижницькій культурософській практиці П. Куліш звертається до культурних набутків Сходу, зокрема до морально-світоглядної основи ісламу, закоріненої в світлосповідній традиції зороастризму й суфізму.

Найближчий Кулішеві був особистий духовний досвід вільної людини в суфізмі. Філософія й духовна практика суфіїв як осягнення Істини через просвітлення серця Любов’ю надзвичайно близька староукраїнському ясновідному духовному досвіду й заснованій на ньому практичній філософії серця – філософії кордоцентризму, найменованій Кулішем  філософією Природи – хутірською філософією.

Духовні засади староукраїнського ясновідного світогляду й суфізму найчіткіше простежуються в П. Куліша у «Бесіді Старого Розума з Недомислом» (1874) – інтерпретації поетичної частини біблійної Книги Іова. Недомисел – властивість людей, які розумні чужим розумом. Тому Недомисел вдається до уявного спілкування з вигаданим і неіснуючим, аби впливати на Старого Розума.

Зосередженість на внутрішній сутності людини зближує Пантелеймона Куліша з персько-таджицьким поетом-суфієм і філософом-містиком Джалоледдіном Румі (1207–1273). Покликання людини на Землі Румі вбачає в саморозвитку власного внутрішнього світу й удосконаленні довколишнього світу. Джерело сили духу людського – в чистому серці:

«Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа моральної зрілості людини – в триєдності істинного знання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

У цьому сенсі П. Куліш глибоко зацікавився дієвою моральною силою ісламу з його традицією особистого духовного досвіду в осягненні Істини. Глибинну моральну суть ісламу розкрив його основоположник Мугаммад: «Пошуки знання – релігійний обов’язок кожного мусульманина»; «Покликання мусульманина – пізнавати Істину й жити в ній». У духовній традиції ісламу «знання» слід розуміти як «сакральне знання», «істинне знання», «знання серця», яке людина осягає в духовному досвіді й завдяки дієвості якого досягає щастя в житті.

Дієвість сакрального знання є сутнісною ознакою ісламу як світогляду й як життєвої практики, що й становлять систему культури. Поняття «сакральне знання», «знання серця», «корисне знання» тобто дієве знання поширене в суфійських подвижників, ним користуються й Г. Сковорода, П. Куліш, П. Юркевич, Ф. Ґюлен, підкреслюючи практичну, дієву суть внутрішнього, глибинного знання в культурному житті людини.

Яскравим плодом духовних пошуків П. Куліша в цьому напрямі стала поема «Магомет і Хадиза», яку він написав у Відні 1882 р. Наприкінці того ж року Пантелеймон Куліш повідомляв у листі до свого молодшого колеги Михайла Драгоманова:

«Мені хотілося б надрукувати швидше поему … Може бути, деякі з моїх думок послужили б керівництвом для нових діячів української ідеї в антипопівскому й антидеспотському дусі».

Видавши поему у Львові 1883 р., П. Куліш сповіщає М. Драгоманова, що вона є «тільки прелюдією до кількох інших поем», у яких він планує «змалювати найвиразніші прояви арабо-магометанської культури, до її занепаду в перевазі над нею варварства, з одного боку, азіятського, з другого – європейського». 

Поет сподівається, що читач «у поезії чужої жизні відпочиватиме духом од польсько-єзуїтського, москово-російського і нашого козако-українського фанатизму…, одчинятиме собі двері на Восток, звідкіля прийшли найвищі наші ідеали, найкращі перекази нашого духа».

В поемі «Магомет і Хадиза» поєднались духовно-філософські й психологічно-особистісні мотиви. П Куліш подарував примірник поеми своїй дружині – талановитій українській письменниці Ганні Барвінок з віршем-присвятою, де порівнює її самовіддану любов із самовідданою любов’ю Хадизи. На думку українського філософа й літературознавця Дмитра Чижевського, в цій поемі «Куліш розвиває романтичну філософію любови». Поема «Магомет і Хадиза»  належить до найвищих здобутків ліро-епічної поезії.

В українців, як і в народів Сходу, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. У суфійській системі самовдосконалення серце – нематеріальна світлоносна субстанція, розташована між духом і душею, завдяки чистоті якої людина осягає Істину й живе істинно. На світоглядній засаді первинності серця ґрунтує свою систему духовного самовдосконалення й П. Куліш: «Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тілько благість і милосердіє».

У світоглядній основі первинності серця й любові закорінена просвітницько-педагогічна концепція П. Куліша: «І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя». З цими морально-світоглядними засадами просвітництва Пантелеймона Куліша перегукується принцип світоглядно-просвітницького руху Гізмет сучасного турецького просвітителя Фетхуллаха Ґюлена (1941), який основну увагу приділяє вихованню й освіті молоді, бо покращення світу можливо досягти тільки через покращення людини – виховання нового покоління людей.

Світоглядна зорієнтованість на внутрішню сутність людини, на внутрішню волю духу в серці людини зближує українську морально-світоглядну традицію з давньою традицією східного містицизму й новоявленим західним екзистенціалізмом.

На цій мудрій позиції взаємодоповнення духовного й інтелектуального досвідів народів Сходу й Заходу для організації позитивної культурної основи майбутнього розвитку людства ґрунтується й просвітництво Ф. Ґюлена: «Культурна цивілізація майбутнього сформується завдяки синтезу наукових досягнень Заходу й моральності Сходу».

При цьому в міжетнічних стосунках, Ф. Ґюлен рекомендує чітко дотримуватися принципу діалогу культур і провідну роль у цьому процесі відводить національному духові, особливо акцентуючи, що міжкультурні діалоги, комунікації та взаємодії в умовах глобалізації повинні відбуватися через «фільтри» національного духу»:

«Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча».

Саме «фільтри» національного духу» забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур та убезпечують їх від асиміляції, акультурації. «Фільтри» національного духу» формуються на основі духовного досвіду в процесі моральної зрілості й культурного саморозвитку людської особистості та «збірної особи народу», а їх дієвість виявляється в міжособистісних та міжкультурних комунікаціях як моральна воля людського духу.

У П. Куліша мірилом самостійної сили людини й народу є моральна воля людського духу, а його функціями є особиста й національна культура. Як система саморозвитку людини й народу культура пропускає через себе, фільтрує всі цивілізаційні, політичні збочення людства: «…Усі шляхи перегороджені початками культури».

Провісник західного екзистенціалізму

Перший в українській і загальноєвропейській філософії ясно визначив внутрішню, екзистенційну, сутність людини Григорій Сковорода: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині».

Після Григорія Сковороди Пантелеймон Куліш розвинув етнокультурну світоглядну основу українського екзистенціалізму й став провісником європейського екзистенціалізму. П. Куліш надав цій новітній філософії життя індивідуальної й суспільної дієвості, яку живить воля людського духу – мірило самостійної сили людини й народу. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили» – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя.

Людина становить собою самостійну силу, коли керується прагненням душі жити – здійснює власною волею свою життєву програму, свою духовну мету, свою сутність. А коли послуговується тільки потребами організму бути, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили.

Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному розумінні, не мають самостійної сили й волі, і ними легко маніпулювати як засобами, бо вони позбавлені гідності. Тільки самостійна людина, внутрішня сила якої спрямована на здійснення прагнення душі й не залежить від потреб організму, має власну гідність, моральну волю й здатна саморозвиватися.

Ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку запропонував великий український педагог, основоположник народної школи й педагогіки як мистецтва виховання, реформатор шкільної освіти в Російській імперії Костянтин Ушинський (1824–1870).

У своєму «Досвіді педагогічної антропології» К. Ушинський дав ясний світоглядний орієнтир: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

Розглядаючи людину як предмет виховання, педагог-мислитель з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути. Це органічне прагнення до буття відбивається в душі безліччю вроджених для нас органічних прагнень, але не становить сутності душі й не абсолютно обов’язкове для душі людської, яка може відкинути й придушити ці органічні прагнення, якщо вони суперечать її власному прагненню до життя».

Отже, головна функція людського організму, найвища мета його буття – це забезпечення здійснення життєвої програми душі, безвічного життя духу, бо «…Для людини буття має тільки відносне значення як засіб життя, а отже і всі потреби, що зумовлюють буття, є тільки засобами для життя, тобто для задоволення …душевного прагнення …до життя». Потреби організму бути – це природні потреби людини в самозбереженні, біологічній безпеці.

А прагнення душі жити – це духовне прагнення людини до культурного саморозвитку за програмою своєї душі. Коли потреби організму – засоби життя душі, то прагнення душі – програмна духовна мета людського життя.

Душа є первинною і найвищою цінністю людського єства, а духовне прагнення душі є волею серця –  внутрішньої сутності людини, її внутрішньої гідності. Ми осягаємо життя тільки у внутрішньому переживанні його в душі, бо «…душа наша живе й поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається, і в ті проміжки часу, коли цей процес у ній на час припиняється. …Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково».

І це внутрішнє переживання життя в душі відбувається в процесі реалізації нашої еволюційної програми, бо душа – це, власне, і є особиста програма саморозвитку людини.

В антропологічному вченні К. Ушинського про мету виховання провідною засадою є особиста воля людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер, а завдяки моральній волі людина цілком реалізує життєву програму своєї душі: серцем людина безпосередньо сприймає вищий сенс життя, розумом осмислює його й приймає рішення, а завдяки волі здійснює рішення просвітленого розуму. 

Цей принцип К. Ушинський ставить в основу формування характеру: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Так формується, визріває моральне осердя людини, що забезпечує їй внутрішню гідність.

За моральним вченням великого прусського філософа Іммануїла Канта (1724–1804), внутрішня гідність гарантує людині бути метою в собі, а не засобом. Цю екзистенційну ідею І. Канта розвивав П. Юркевич: «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність».

Так постає необхідність моральної відповідальності людини за духовну мету власного життя, за власну сутність, яку вона зобов’язана розвинути сама в собі у власній життєвій практиці, в процесі «другого, духовного, народження» й здійснити в самостійному культурному житті. Практика тут має не західний, раціональний, смисл, а східний, ірраціональний, як внутрішній, містичний духовний досвід, що передбачає моральну зрілість і моральну вольову дієвість. Тобто практична філософія культури – культурософія власне є дієвою моральною силою людського духу, мудрістю.

У відповідь на запитання одного з учених, що таке філософія, Григорій Сковорода проникливо визначив її дієву, моральну суть:

«Головна мета людського життя… Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя. Один займається черевом життя, тобто спрямовує всі свої справи, щоб дати життя череву; інший – очам, інший – волоссю, інший ногам і іншим членам тіла; інший же – одягові й іншим бездушним речам; філософія, або любов мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».

Так наш навчитель істинного життя став основоположником культурософії – духовної практики осягнення людиною сакрального в собі та культурного самоздійснення в «другому, духовному, народженні».

У XVIII ст. Григорій Сковорода власним духовно-філософським досвідом і життєвим прикладом відкрив людям практичне, дієве знання того, як кожна людина може пізнати свою духовну сутність, свою життєву програму і здійснити її в культурному житті.

Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у спорідненій – улюбленій праці, що є засобом самопізнання людини й здійснення нею життєвої програми своєї душі, свого покликання в процесі моральної зрілості й «другого, духовного, народження».

У процесі моральної зрілості й «другого, духовного, народження» людини визріває її духовний тип. Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Цю істину ствердили своїм українським духовним типом і подвижницьким життям геній світового письменства з українським серцем Микола Васильович Гоголь: «Справжня національність перебуває… в самому духові народу» та великий український мислитель-енциклопедист, митець, історіософ, культурно-освітній діяч Пантелеймон Олександрович Куліш: «Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».  Духовний тип людини – це її внутрішня моральна гідність і внутрішня ознака національного духу.

Український духовний тип, український природно-моральний світогляд, українська національна ідея-програма, моральна воля національного духу належать до основоположних дієвих чинників української культури – системи самоорганізації й саморозвитку народу. 

На цій системній культурній основі має відбуватися самоладування (самоврядування) українського суспільства  та його національний стратегічний розвиток з базовими світоглядними орієнтирами української державницької ідеології. Усе це разом становить культурософську систему визначальних дієвих чинників саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» та організації національної держави.

Підсистемами культурософії є геософія – пізнання народом природної сутності рідної землі (природа рідної землі істотно визначає життєдіяльність, вдачу, історичну долю корінного народу) та історіософія – осмислення народом смислу своєї історії й осягнення непроминущого в ній.

На цій триєдиній основі людина осягає комплекс життєво необхідних дієвих знань і досягає життєвої мудрості – моральної зрілості, й відповідно етнічна спільнота народжується вдруге, духовно, визріває в збірну особу народу та волею (правом) національного духу самоорганізовується в систему питомого суспільного ладу – самостійну державу.

Сковородине «друге, духовне, народження людини» стало первинним принципом культурного життя й відповідно філософії культури, дієвим чинником яких є моральна воля духу особистості. Згодом цю життєву філософію данський філософ Сирен К’еркегор (1813–1855) назве екзистенціалізмом, а розвиватимуть його німецькі філософи Фрідріх Ніцше (1844–1900), Карл Ясперс (1883–1969), Мартін Гайдеґґер (1889–1976) та інші західноєвропейські мислителі.

Основним положенням екзистенціалізму вони визначили постулат, що екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Видатний французький філософ-екзистенціаліст Жан Поль Сартр (1905–1980), спростовуючи обмежені й помилкові тлумачення екзистенціалізму, так пояснює в праці «Екзистенціалізм і людські емоції» (1957) цей основоположний принцип: «Що це означає – «існування передує сутності»? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі й тільки потім вона визначається, знаходить себе.

Для екзистенціаліста людина тому не надається визначенню, бо первинно нічого собою не являє. Людиною вона стає тільки потім, причому такою людиною, якою вона робить себе сама.

…Та якщо існування справді передує сутності, то людина відповідальна за те, що вона є. Таким чином, передусім екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її життя й покладає на неї цілковиту відповідальність за існування.

…Наша теорія – єдина теорія, яка надає людині гідності, єдина теорія, яка не робить із неї об’єкта. Будь-який матеріалізм призводить до розгляду людей, у тім числі й себе самого, як предметів, тобто як сукупності певних реакцій…А стосовно нас, то ми саме й прагнемо створити царство людини як сукупність цінностей, відмінну від матеріального царства».

Екзистенціалізм визначає людину за її справами й нагадує, що її доля в ній самій – у волі її духу, що всі сподівання в її діях, що тільки моральна дієвість забезпечує людині гідне життя.

Згідно зі світоглядним принципом української культурософії та педагогічної антропології, людський індивід народжується вдруге, духовно, й розвивається в людську особистість, стає культурною людиною, коли у внутрішньому самопізнанні розрізняє серцем «прагнення душі жити й потреби організму бути» (К. Ушинський) та осягає життєву програму своєї душі й визріває морально – являє особисту моральну волю.

Така людина несе моральну відповідальність за свої думки й дії. Згідно з дієвою філософією П. Куліша, такий самий шлях осягнення своєї життєвої програми-ідеї й моральної зрілості та культурного становлення в духовному народженні й збірності проходить і народ. У цьому етнокультурному аспекті й полягає особливість Кулішевої української екзистенційної концепції.

Особливість Кулішевої української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається не тільки воля духу людської особистості, а також воля духу «збірної особи Українського народу»: «Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові»; «Український народ зазначується між народами тим, що дух його не терпить касти, що підклонявсь він доброхіть під один громадський суд, і громаду вважав за єдиний розумний образ життя політишнього» («Нарис істориї словесности русько-української», 1869).

Так П. Куліш розкриває суть українського народовладдя. Звідси суть Кулішевої історіософії: кожен народ повинен розвивати свій суспільний лад власною політичною волею, що є виявом його самостійної моральної сили. Свою концепцію «української національности й духовної волі»

П. Куліш ґрунтує на глибинному осягненні універсального, Всеєдиного космічно-природного принципу, який визначає і вселюдський моральний принцип життя: «…Народи живуть по Всеєдиному закону, по закону Природи, і вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись. Тим же то і наш мизерний, знівечений і незгідний нарід український має таке велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою» («Історичнє оповіданнє», 1882).

Кулішева українська екзистенційна концепція, в якій цілісно поєднані внутрішня воля людської особистості й воля «збірної особи Українського народу», розвінчує ліберальну диктатуру прав і свобод людини, на чому тримається антинародний політичний режим новітньої фінансової цивілізації.

Фінансова ідеологія підмінює духовні цінності національних культур облудними «європейськими цінностями» (толерантність, політкоректність, гендерність, мультикультурний расизм), а засноване на принципі культурного саморозвитку народне самоврядування руйнує менеджментом антинародного глобального мережевого політикуму, який обслуговує комерційні вигоди ієрархічної піраміди фінансового інтернаціоналу з його аморальною анонімною владою.

На світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі та Світовій Всеєдності, що зближує українську філософію серця, хутірську філософію, філософію Природи, філософію життя як дієву філософію культури – культурософію зі східним містицизмом і західним екзистенціалізмом, розвинулася світоглядна система антропокосмізму. Антропокосмізм – оновлене світорозуміння, засноване на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів.

Основоположником антропокосмізму як світоглядної системи, що спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю, став видатний український біолог і філософ Микола Холодний (1882–1953). Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Світової Всеєдності, яка через свою духовно-інтелектуальну дієвість несе моральну відповідальність за все, що відбувається на Землі й у Всесвіті:

«Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (Микола Холодний. «Думки натураліста про природу й людину»).

І хоч Сковорода, Куліш, Холодний, Гайдеґґер, Сартр дотримуються принципів антропокосмічного світогляду, а в Канта і Юркевича присутні елементи і антропокосмізму, й антропологізму, в них багато спільного в осягненні людської волі й дієвої суті людини у Світі та її моральної відповідальності за своє життя.

Українські духовні подвижники у своїй спрямованості на внутрішню людину мають багато спільного зі східною філософською традицією, зокрема з містичним духовним досвідом даосизму, йоги й суфізму, та з західноєвропейською екзистенційною філософією, де також головною в людині є її внутрішня сутність – екзистенція.  

Моральність і духовність, вільно осягнуте у внутрішньому самозаглибленні сакральне дієве знання – це основний зміст життя на Сході. А на Заході на перший план вийшли розум і наука, які користуються десакралізованим знанням – зовнішньою інформацією, сприйнятою на віру духовно незрілим, нечистим, прагматичним розумом, на відміну від чистого, духовного розуму (так класифікував розум Іммануїл Кант).

Кант убачає первинну основу людського життя в моральності, яка передує релігійності, а вроджену цінність людини вбачає в її розумності й закони моралі розглядає як наслідок духовної розумності людей.

Українська філософія серця, не заперечуючи розумної природи моральності, убачає основу цінності людини в її внутрішньому ясновідному знанні, осягнутому серцем, у волі людського духу в серці, в любові й життєвій мудрості, які становлять природно-моральну основу Життя.

Мудрість як духовний досвід, система істинних дієвих знань, моральне мірило істинності людського життя є антитезою вченого невігластва, яке намагається раціоналістично-емпірично тлумачити життя й культуру, ігноруючи їх духовну сутність, що призводить до морального, розумового калічення й знедуховлення людей.

Цю ціннісну основу істинного життя людини стверджують своїм ясним світоглядом і моральним життєвим досвідом українські духовні подвижники – провідники філософії серця.

Провідною силою філософії серця, питомо української філософії кордоцентризму, є моральна воля людського духу в серці. Саме внутрішня воля духу в серці людини зближує українську світоглядну традицію з традицією східного містицизму й новоявленим західним екзистенціалізмом.

Пантелеймон Куліш, слідом за Григорієм Сковородою, своєю хутірською філософією, філософією Природи заклав етнокультурну основу українського екзистенціалізму, надавши дієвості цій новітній філософії життя:

«Роблю я добро, шануючи себе самого, бережусь лихого діла…  Треба угождати тілько Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божим, і з його тілько благість і милосердіє».

На ідейно-правовій основі екзистенційної концепції П. Куліша, що передбачає духовну волю особистості й «збірної особи Українського народу», ідеолог державної самостійності України Микола Міхновський (1873–1924) сформулював основні принципи української національної ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю особи й громади та яка спрямована на утвердження українцями культурної самобутності й здобуття державної самостійності, національного суверенітету, що взаємозалежно поєднує народний і державний суверенітети.

Вся сила народу й запорука суспільного ладу – в моральній зрілості людей, у взаємності людських сердець, у взаєморозумінні й взаємодії, в збірності національного духу. Збірний національний дух породжує й зберігає народні звичаї та вічовий принцип волі, що становлять собою морально-правову основу природно-звичаєвого права.

У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (Микола Гоголь). На живій звичаєвій основі народної традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор, 570 до н. е. – 495 до н. е.).

Звичаї є психосоціальними моральними чинниками взаємодопомоги людей і самоладування (самоврядування) суспільства, у процесі чого духовно народжується й саморозвивається збірна особа народу. Культурний саморозвиток збірної особи народу, як і особистості, відбувається з ресурсу внутрішньої самостійної сили, мірилом якої є моральна воля духу.

Внутрішня самостійна сила – основа саморозвитку всіх живих сутностей у Природі й Світовій Всеєдності. П. Куліш знав цей Всеєдиний закон життя й наполегливо воскрешав у пам’яті свого народу одвічну й непроминущу традицію життя за цим законом: «Боже мій! та ж ти, по суті, створив тільки один закон… один закон Правди, один закон Природи, один закон Життя…».

Провідник національної ідеї – рушій українського відродження

«Кращого від українців в ідеї нема нічого, але … небагато в нас людей гідних, решта – дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї», – занотував П. Куліш 1862 року, в період конфлікту зі своїми земляками по Петербурзькій Громаді.

Дві проблеми заважають українцям стати «збірною особою народу»: втрата зв’язків між поколіннями (кожне нове покоління змушене починати з нуля) і втрата взаємодопомоги як показника моральної зрілості особи, громади, суспільства.

Що ж є основою саморозвитку «збірної особи Українського народу»? Цією основою є безперервність світоглядної традиції й духовно-господарського досвіду та моральна воля національного духу.

Аби людській особистості здійснити життєву програму своєї душі, а збірній душі народу – свою національну ідею-програму, передусім необхідно мати ресурс самостійної сили, явленої в волі особистого духу людини й волі національного духу народу.

А для результативного застосування самостійної сили необхідно мати власну опору. Такою опорою для самостійної сили – волі духу людини й народу є світоглядна традиція й духовно-господарський досвід. Ясний моральний світогляд – це вихідна позиція, основа основ культурного людського життя. А для ясного бачення свого майбутнього – перспективи культурно-соціального поступу необхідно мати світоглядні духовно-соціально-правові орієнтири національної ідеології.

Національна ідеологія – це не що інше, як світоглядне вчення про національну ідею. Світоглядна система національної ідеології – вестибулярний апарат у єстві «збірної особи народу». Моральні ціннісні орієнтири національної ідеології визначають поза всіма життєвими цілями найвищу мету людського життя в культурному саморозвитку – духовне довершення. Ця духовна мета є метою в собі самій і виявляється в радості людського духу в серці – в щасті як цілісності відчуття гармонії життя. Щастя – програмна мета людського життя.

«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя», – вістує Григорій Сковорода. За Сковородою, джерело особистого й суспільного гаразду – «природжена праця». Г. Сковорода є духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя народу визначає самоусвідомлення ним своєї священної духовної єдності, а національний дух пробудженого народу є джерелом його природного права й передумовою державного відродження України на основі культурно-соціального саморозвитку.

Слідом за Григорієм Сковородою Пантелеймон Куліш став провідником національної ідеї, ідеологом і рушієм відродження української нації. П. Куліш назвав Г. Сковороду своїм учителем і проникливо розкрив суть його морально-світоглядного вчення й національної правосвідомості в поемі «Грицько Сковорода» (1861):

Грицько з Христа й його науки
Театрування не чинив,
Не брав хреста його у руки,
Йому кадилом не кадив…
…Бездомним странником блукав
І між людьми людей шукав…
Між Німцями не ’дну людину
Вподобав ритор мій бурсак;
Та з серця рідну Україну
Чужий не випроводив смак…
Так! Воля, розуму свобода
Серед неволі, дар святий
Тому, хто між лукавих рода
Служив закону правоти.
Служив Грицько сьому закону,
Як музи богу Аполлону,
І дух його благословляв,
Хто про народне благо дбав.

Кулішева філософія природи або хутірська філософія закорінена в Сковородиній філософії мудрого серця й становить світоглядну цілісність з культурософією, історіософією, українською національною ідеєю й національною державницькою ідеологією. Куліш актуалізує Сковородинство: «Нова доба, нові жадання, Нова науки могота…».

Філософія мудрого серця явилася з новою силою у філософії природи – «философиї природовідання» й стала суттю української національної ідеї. А національна державницька ідеологія стала природним виявом духовно-господарської, соціально-правової традиції української аграрної культури як системи саморозвитку «збірної особи Українського народу».

Та нині національну ідею в нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея – конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Українська національна ідея – це життєва програма саморозвитку неповторної «збірної особи Українського народу», нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею.

Завдяки національній ідеї, своїй життєвій програмі, народ самоорганізовується, саморозвивається з власних первенів самостійною силою – моральною волею духу. Кожен народ має свою життєву програму. Коли українська національна ідея – це життєва програма культурно-соціального саморозвитку й духовного самоздійснення «збірної особи Українського народу», то національна державницька ідеологія – це система духовно-соціально-правових орієнтирів на шляху здійснення народом своєї національної ідеї й творення питомого суспільного ладу – національної держави.

У Кулішевому усвідомленні здійснення української національної ідеї розраховане не на усереднену масову свідомість, а на людей сильної моральної волі. Тому довкола нашої питомої ідеї люди гуртуються не в механічно змішаний колектив на чолі з партійними зверхниками, а в громаду морально зрілих, духовно сильних, вільних людей, що й становлять «збірну особу народу».

Духовно-соціально-правову концепцію української національної ідеології П. Куліш ґрунтує на законах Природи й на духовно-господарській і світоглядній традиції рідного народу та на універсальних космічних законах. Ґрунтуючи свої міркування на Пулюєвій науковій концепції «непропащої сили» (збереження енергії), Куліш робить життєствердний висновок щодо перспективи української нації: «Національна й соціальна динаміка підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини»; «Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої философиєю Природи. …Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання» («Зазивний лист до української інтелігенції», 1862).

На такій світоглядній засаді філософії природи як «философиї природовідання» ґрунтує свою природничо-філософську й наукову позицію великий український природознавець-мислитель Володимир Вернадський (1863–1945).

У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) В. Вернадський розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»:

«Наука в соціальному житті різко відрізняється од філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обов’язковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті».

Згадаймо Кулішеву позицію: «…Вся правительська мудрість тілько в тому і єсть, щоб сього закону не ламати, – скажемо лучче: щоб об сей закон не розбитись».

За Кулішем, головна причина трагічної української історії – непримиренне протиборство між культурницькою, господарською працею корінного народу, що є основою державності, та визиском і руїнництвом владарюючих чужинців і запроданого їм місцевого панства.

У «Зазивному листі до української інтелігенції» П. Куліш подає глибокий історіософський аналіз українського життя під руйнівним гнітом Московського царства, що є дуже своєчасним у нинішніх геополітичних реаліях: «Аж два царювання сплямовано вже гашеннєм нашого духа. І хіба ж його вгашено? Хіба ми злились ув одну націю з «православним» Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нього, через те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польського католицького королівства».

Але «через те насильство й тиранство», через «піддобрювання москалеві» українці втратили безліч «неоплатимої сили»: «…Не маємо вже і своїх сановників… Не маємо ні свого українського трибуналу, ні свого звичаєвого права. Не маємо ні такої церкви, яка підлягала б суду громадської совісті, ні такої школи, яка виховувала б наших дітей згідно з духом нації. Не маємо навіть рідної преси, яка не давала б національній мові миршавіти під напливом чужої…

Одно тілько наше зосталось при нас – живе українське слово… Закинене серед чужої нам громадянщини, серед чужоплемінного і чужоядного натовпу, слово наше ховалось тільки по невмирущих піснях та в тайниках наших сімей – у тайниках, недоступних політичній інспекції. Викликаємо його тепер з останнього сховища на ширшу просторінь. …Тож воно служило в боротьбі сили мускульної з мускульною. 

Тепер наступив для нього час боротьби духа з духом… Москва виросла якимся дивом перед очима в Історії. Про нас, що помогли їй знятися од землі, аж під небо, ніхто й не згадував, прославляючи її царів та героїв. Нас мовби ніколи не було й на світі…».

Культурницьке подвижництво П. Куліша стало правдивим героїзмом серед тогочасної української суспільної руїни, коли «історія, здавалося, застигла й перетворилась у географію» (М. Гоголь).

Традиційну структуру соціального ладу в Україні в цілому було зруйновано, а джерела національного духу, природного й звичаєвого права животворили тільки по хуторах – невеликих вільних поселеннях серед багатої української природи, заснованих нащадками «могутнього колись козацтва» – «козаками-селянами»: «Вони утворюють численний стан і відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його в вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення» («Повість про Український народ», 1846).

Національне для П. Куліша – природна даність, закономірна основа, запорука духовно-соціальної самореалізації людини. Він не замикається на зовнішніх виявах етнічного, а домагається, щоб у національній формі зростала й постійно употужнювалась духовна суть і моральна воля. Будучи сам природним українцем і аристократом духу, П. Куліш усе в своєму житті наповнював духовною суттю, употужнював моральною волею й правдивістю, що є найсуттєвішими українськими рисами – єдиною й найціннішою спадщиною предків, і спонукав до цього своїх одноплеменців.

У цьому він убачав найвищий сенс життя, і цьому підпорядковував усю свою культурницьку діяльність на полі національного відродження. Тому й українська національна ідея в Куліша вивірена праведністю його особистого життя й стала необхідною дієвою передумовою саморозвитку нації й становлення національної держави.

Заглиблюючись у суть Кулішевих праць, мудра, правдива людина переконується, що Куліш зовсім не суперечливий, як намагаються й досі його трактувати представники тієї самої «ледачої інтелігенції», а на диво послідовний у своїх високих культурницьких спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність його замірів, бо ледачому розуму важко виходити за межі свого недомислу й своєї пихи.

Тим паче, правдиві помисли Куліша неможливо виміряти хибними мірками облудних суджень; його грандіозні задуми, які долали тодішні умови й умовності та виламуються з нинішніх, можна осягнути тільки перспективним, ясним мисленням. Куліша не можна збагнути, трактуючи його мудрі думки на рівні ледачого, стуманілого недомислу –  Кулішів феномен належить осягати чистим серцем і просвітленим, ясним розумом.

П. Куліш справив визначальний вплив на весь подальший розвиток української державницької ідеї – програми життя нації. Він перший провістив про необхідність самоорганізації національною ідеєю «збірної особи Українського народу».

А Іван Франко на цій ідейній засаді розвинув концепцію культурно-політичного визрівання народу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…» («Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі», 1905). Які стислі й потужні визначення суті народу – «збірна особа Українського народу» й нації – «суцільний культурний організм»!

«Збірна особа народу», як і людська особистість, народжується «вдруге, духовно» завдяки своїй самостійній силі – волі духу та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал. Тому саме народність, національність – вища форма й зміст гідного людського життя, його визначальна цінність у моральному, духовному, культурному сенсі, а не тільки в економічному чи політичному.

Запорука моральної основи майбутнього культурного життя – культурний саморозвиток збірних осіб народів та суцільних культурних організмів націй самостійною життєвою силою – волею національного духу. Бо як внутрішньо переконливо визначив Микола Гоголь: 

«Справжня національність перебуває… в самому духові народу».

Для успішного культурного саморозвитку народу й творення української національної держави необхідно осягнути ідейно-світоглядні засади подвижницької праці наших визначних попередників та запровадити стратегію розвитку, створену на засадах української національної ідеї й державницької ідеології.

Інакше нам загрожує повторення трагічних помилок минулого. Нагадаю застереження П. Куліша: «Доки тяжіє над нами нерозуміння нашого минулого… Доки не з’ясується для нас пройдений уже нами шлях, доти ми раби, позбавлені самосвідомості (в чому, власне, й полягає рабство); доти ми не відаємо, що і як нам робити; отже, будучину свою віддаємо влаштовувати комусь іншому…».

Кулішева філософія Природи, хутірська філософія стала надзвичайно своєчасним світоглядним орієнтиром для подолання загроз третього тисячоліття, коли розрив між соціумом і Природою, між цивілізацією й культурою дійшов критичної межі, коли людина губить волю власного духу та перетворюється на безвольне пожиточне знаряддя техногенного суспільства – породження фінансової цивілізації, втрачаючи основу свого культурного саморозвитку.

Культурному саморозвитку суспільства заважають його мертводушні утворення з еклектичною ідентифікацією, які подібні до ракових утворень в організмі. Як у Сковороди «жива смерть» і в Гоголя «мертві душі», так у Куліша «мертві душі» – деґенеративні сутності з паралельного світу: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Культура за суттю своєю – система самоорганізації й саморозвитку. А саморозвиток можливий з внутрішнього джерела самостійної сили. Говорячи про культуру, люди мають на увазі переважно її зовнішні прояви. А культура – принцип розвитку. Людська культура як система розвинулася з агрокультури, з її моральних засад: перш ніж узяти в Природи, люди агрокультури докладають до Природи свої сили. І тоді отримують результати своєї праці. Це і є суть культурного саморозвитку.

Цей принцип культурно-природної взаємодії Куліш знайшов у хутірському житті й сам жив цим життям. Тільки на хуторі, серед рідної природи, людина може бути вільною, самостійною. Але самому Кулішеві це давалось нелегко, бо довкола було недоброзичливе соціальне середовище вірнопідданого імперському режимові панства й чиновництва, що втратило відчуття волі. Дух волі, народний духовний тип ще жив у козаках-селянах, які дотримувалися природно-морального світогляду й підтримували лад самостійного хутірського життя. Куліш покладав на цей природний лад, на самоорганізацію козаків-селян великі суспільні сподівання.

Істинність соціальної позиції Куліша на засаді хутірської філософії, філософії природи, заснованої на ясновідному світогляді української духовно-господарської традиції, підтвердилась несподіваним чином у парадоксальному для Російської імперії явищі – Столипінській аграрній реформі, яка скасовувала обов’язкові форми російської «земельної общини» й спрямована на вивільнення селян із земельних общин у самостійні хутірські господарства. Та в цій парадоксальності розкривається світоглядна основа агрокультурної стратегії Петра Столипіна, закорінена в його козацькому родоводі.

За законом, що його провів 1906 року через Державну Думу голова Ради Міністрів Росії Петро Столипін (1862–1911), кожному селянинові надавалось право вийти з «общини», виділити свою землю у повну власність в одному масиві – «відрубі» й зовсім виокремитися з житлом у хутір.

Державно-поміщицька експлуатація сільської общини показала, що при зрівняльному землекористуванні виснажуються поля, розоряються господарства й занепадає сільськогосподарський і загальнокультурний рівень усієї країни.

Столипін думав так: «Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій. Не можна доводити людей до нелюдського способу життя». Суть аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя.

У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів». Скориставшись кредитами Селянського Земельного Банку, тільки за неповні чотири роки дії цього закону з «земельних общин» в Україні вийшли 25 % господарств, а до 1917 р. в руках у селян було 65 % усієї землі.

Засади духовно-господарської традиції агрокультури, за проповідування яких у «Хутірській філософії…» на Пантелеймона Куліша жорстоко напали офіційні імперські ідеологи та полярні їм космополіти, ліберали й попередники більшовиків – позитивісти-матеріалісти (теоретики комунізму), лягли в основу ідеї «поета державної справи» Петра Столипіна – запровадити основну реформу державного устрою Російської імперії, спрямовану на розвиток сільського господарства й культури сільського господаря.

Далі П. Столипін планував здійснити курс соціально-політичних реформ, зокрема децентралізацію й самоврядність – поділити Російську імперію за етногеографічним принципом на 13 реґіонів із земським самоуправлінням.

Децентралізація  відкривала простір місцевим силам для саморозвитку й запровадження в різних місцевостях різних систем виборів на традиційній національно-територіальній основі суспільного ладу, а також обмежувала русифікаторську політику й залучала до управління областями місцеві кадри.

На Столипіна, як свого часу на Куліша, накинулися з усіх боків: збільшовичена Державна Дума, яка стала «філією російської революції», звинувачувала в порушенні прерогатив «народних обранців»; праві нападали за порушення верховних прерогатив царя, а сам недолугий імператор просто заздрив популярності прем’єр-міністра («Почему газеты пишут о премьер-министре, а не о государе!»); ліві боялися, що реформа позбавить їх можливості здійснення революції для запровадження державного соціалізму, й тому просто стріляли в Столипіна, аж доки досягли свого; кадети й ліберали нарікали, що реформа порушує кругову поруку общинного колективізму.

Зрештою, більшовики знищили Столипіна й повною мірою скористалися з результатів його реформи, яка лише за п’ять років вивела народне господарство й усю Російську державу на перше місце з економічного розвитку в Світі. Більшовики вчинили державний переворот, пограбували суспільство, нажились на результатах Столипінської реформи, зруйнували хутірське життя, загнали людей, як худобу, в колгоспні стійла й піддали забороні й шельмуванню Кулішеву філософію природи – хутірську філософію.

Революція не зробила людям нічого доброго, бо головне завдання революції – зміна паразитарної політичної еліти на тлі самовбивчої громадянської війни народу. В революції й громадянській війні більшовики зруйнували моральну основу людності, систему народної культури, земське самоврядування, кооперацію, знищили господарів і насильно, через репресії й голодовки, провели колективізацію та запровадили комуни й колгоспи.

Більшовики реанімували російську общину в формі комун-колгоспів – механічно змішаних колективів, дуже ефективних для експлуатації, й насильно загнали в них селян. Надто жорстоко більшовизм тероризував Україну, яка була світоглядною й господарською основою Столипінської реформи.

Одначе, проводячи аграрну реформу по суті на традиційних засадах української агрокультури, Петро Столипін утверджував федеральну державницьку політику, тим самим обмежуючи український сепаратизм, що його підігрівала революційна пропаганда. Це викликало в українському ліберальному середовищі відповідну негативну реакцію.

Згодом цим скористалися більшовики, перетягнувши на свій бік ліберальну люмпенізовану інтелігенцію й пролетаризованих селян та зробивши їх своїм знаряддям в інспірованому ними держаному перевороті й самовбивчій громадянській війні.

Облудність «диктатури пролетаріату» виявилась у реальній диктатурі більшовиків над пролетаріатом, який став їхнім безтямним знаряддям руйнування агрокультури й знищення селянства – середнього стану вільних господарів. Сталося те, від чого застерігав П. Куліш: «Біда, як велика сила деспотства та викличе велику силу рабства» й що ствердив Ф. Ніцше: «Бунт – геройство рабів».

Ми пересвідчились у цьому в недавній історії й пересвідчуємося нині. Людьми маніпулюють нелюди, перед тим доводячи їх до безтямства. Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Гоголь застеріг од політичної омани: 

«…У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього… Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей… Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває… на поверхні зовнішніх відомостей, …поданих крізь облудні призми всяких партій…».

У листах до свого молодшого колеги, віденського професора Івана Пулюя Пантелеймон Куліш проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології: «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Усі шляхи перегороджені початками культури. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено».

Так само й Михайло Драгоманов, обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», піддає критиці марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського політичного життя.

Іван Франко, розвінчуючи «соціал-демократичні конструкції будуччини», застерігає від запрограмованого російськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою». Те саме стверджує Фрідріх Ніцше в праці «Воля до влади»: «Соціалізм – як до кінця продумана тиранія найнікчемніших і найдурніших, поверхово мислячих, заздрісних і на три чверті акторів – є в дійсності остаточним результатом сучасних ідей і їх прихованого анархізму, але в теплуватому повітрі демократичного благополуччя слабшає здатність робити висновки і навіть взагалі приходити до якогось певного кінця.

Тому в цілому соціалізм – це безнадійна і невтішна справа… У вченні соціалізму погано приховується «воля до заперечення життя». Це мусять бути якісь нездалі люди й раси, що видумали це вчення. І доказано, що в соціалістичних суспільствах життя саме себе заперечує, саме підрізає свої корені». Український мислитель, основоположник вітчизняної філософії права Памфіл Юркевич (1826–1874) зробив лаконічний висновок про нерозв’язну суперечність соціалізму: «Особа і власність – це антиномія соціалізму».

Тобто паразитарна соціалістична «держава в державі» доводить людину, родину, рід, народ до самознищення – автогеноциду. Істинність позиції Куліша, Юркевича, Драгоманова, Франка, Ніцше підтвердила історія: соціал-демократи, надто їх ліворадикали більшовики, й не збирались будувати соціалізму, а використали комуністично-соціалістичну доктрину для жорстокої експлуатації одурманеного, заневоленого люду.

Хоч зараза комунізму й не пристала до господарів, та більшовики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиднілої маси під диктаторським вождівством більшовицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям…

Оскільки подвижництво Куліша як національного ідеолога мало потужний вплив на українське суспільство, то його піддали майже столітньому забуттю ідеологи більшовизму (спадкоємці Кулішевих осквернителів часів Російської імперії), споганюючи хутірську філософію, філософію природи ідеологічною лайкою – «українське хуторянство», запустивши її в масову свідомість як інтелектуальний вірус для профанації сакральної сутності світоглядної основи багатовікової традиції української аграрної культури.

Побратим П. Куліша Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури – українських селян:

«Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи».

У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу.

Ось тому ще європролетаризатори – представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: «Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя» (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба весь час тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати порозсипатись і повростати в землю.

Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина від землі-годувальниці:

«…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Бланк-Ульянов-Ленін та його поплічники, ненавидячи селян за самостійність, за вірність традиції, за господарське дбання.

Ідеологічною доктриною знелюднення стали «нові завіти» більшовицьких вождів: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»;  «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (Ульянов-Ленін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…» (Бронштейн-Троцький).

Згідно з тією «новозавітною» доктриною більшовики з затятою люттю нищили українських селян колонізаторською війною й виморювали голодом 1932–1933-го.

Руська колонізаторська держава – історичний трансформер, форми якого змінювались від Руського каганату до Руського князівства, Руського царства, Російської імперії, більшовицької Росії й до нинішньої необільшовицької імперської Росії. А паразитарна суть руського владарювання залишається незмінна.

Як незмінною лишається й аморальна суть більшовизму – російського комунізму, екстремістського угруповання в російському соціал-демократичному русі. Нелюдську суть більшовизму розкрив Микола Бердяєв: 

«Більшовизм – це синтез Івана ІV (Грозний) з К. Марксом».

Саме більшовики-нелюди породили масову деморалізацію суспільства. Нелюдство більшовиків проникливо охарактеризував видатний російський публіцист Всеволод Никанорович Іванов (1888–1971) у книжці політичних нарисів «Огни в тумане» (1932):

«Кипуче серце більшовизму радувала затаєна громадянська війна… Руський руському став ворогом, руський руському став вовком, – а якщо одна зграя вовків винищить іншу зграю, то залишаться ж не ангели – звідки ангелам узятися?  – а залишаться ті ж вовки … Для подолання революції потрібна була совість, а совісті якраз і не було.  Ні в червоному, ні в білому таборі».

Революція й громадянська війна якраз і стались через винищення совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму, нелюдству більшовиків – трансформерів історичних русів-колонізаторів, що керуються лише паразитарною доцільністю пожирального інстинкту сарани й садистською нещадністю виродків. Нинішні необільшовики трансформувались у чекістів-капіталістів, які володіють 1/6 частиною Землі й посягають колонізувати сусідні країни…

Тому Росію не трансформувати необхідно, а кожному підневільному народові очиститись од зарази «руськості» – руського рабства й пробудити в собі волю глибинного етнічного духу. Витравивши з себе заразу «руськості», легше буде ліквідувати саму химеру «рассєян» – «рассєянних по всєму міру» покручів під виглядом слов’ян.

Так можна системно ліквідувати антисистему руського колоніального владарювання в Україні, де урядує колоніальна адміністрація, яка утворила на національному ресурсі свою «незалежну од народу» олігархічно-паразитарну «державу в державі».

Призвідцем масової деморалізації й громадянського розколу суспільства стала аморальна, бездіяльна еліта, що призвела народ до занепаду й самопобиття.

Великий патріот України академік Володимир Вернадський, приїхавши в 1918 році до Києва для створення Української академії наук, з глибоким розчаруванням занотував у щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять». Саме таких Пантелеймон Куліш називав «ледачою інтелігенцією».

Тоді було мало моральних людей, а нині їх ще менше. Тож нинішня ситуація в суспільстві – повторення в гіршому вигляді того, що сталося 100 років тому.

Ще в гіршому вигляді повторюється те, про що писав Пантелеймон Куліш у «Чорній раді» – про панство в Україні 1663 р.: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти-то збиваєш нас із прямої дороги!». А нинішнє остаточно звиродніле панство зовсім перекрило Україні пряму дорогу до людського життя…

Так само й Григорій Сковорода чітко означив свою протипанську, антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспаний панством люд:

«Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Мудрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує».

Поняття пан і саме панство чужі для українського традиційного агрокультурного суспільства, де діє моральний принцип взаємодопомоги й рівноправності. Саме рівність дітей перед матір’ю в селянській родині стала морально-соціальною основою рівноправності українців у правочині материзни і в громаді. Соціонім пан з’явився в українському світі в добу скіфо-турано-іранської колонізації.

Пан походить од скіфського gupān, що в свою чергу походить од давньоіранського gaupana – пастух, господар худоби. Руси-туранці перейняли імперську ідеологію скіфів-туранців і нав’язали поняття бог-давець і пан-владарь підкореній корінній аграрній людності. Бог походить од давньоіранського бага – давець багатства, що у свою чергу походить од давньоіндійського божества Бгага – дародавець, давець пожитків.

З початком руської колонізації українських земель від скіфського бага виникла калька – Даж-бог, тобто Давець-бог, той, хто роздає багатство (так простіше було втовкмачувати місцевому люду чужий теонім).

А з вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість поняття бог руси-колонізатори стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну доктрину, що всяка влада від бога: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). 

Так колонізатори нав’язали корінному людові свої культові поняття: бог, влада, владарі, пани, які були однаково чужі йому. І одразу ж виникло всенародне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!». А підневільна людність стала осмислювати бога-давця й пана-владаря прагматичним розумом, і звідси їх ототожнення у виразі «пан бог» та звертання до бога з зовнішньою молитвою-проханням «Дай, боже!».

У традиційному українському світогляді слово пан означає скупий, захланний, але в соціумі пан стало означати соціальний статус владаря, що передбачає статус підвладного – холопа. У соціальному плані пан означає всевладність, загребущість. Звертання пане стосувалося тільки чину, а до імені чи прізвища людини не додавалося. А нині чуже звертання пане/пані стало таким модним і так укорінилося в безтямному соціумі, що майже витіснило з суспільного вжитку традиційне українське звертання добродій.

Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим Світом. Доктрина богообраності юдеїв, яким їхній бог Ягве нібито дав право панувати над усіма народами, тримається на культі месіанізму. Догмат богообраності й месіанізму перейняли від юдеїв руси, які, християнізувавши колонізовані народи й посиливши політичне заневолення релігійним гнітом, поширюють свою політично-релігійну експансію «руського міра» на цілий Світ.

В усі епохи життя людства, навіть у періоди найбільшого інволюційного занепаду – деґрадації й деґенерації, ґенераторами й провідниками духовності в Білому світі лишаються духовні подвижники, які працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не величаються, стають великими і не панують.

Цей основоположний принцип духовного подвижництва сформулював давньокитайський мудрець Лао-цзи (Старий Вчитель; справжнє ім’я – Лі Ер; 579–499 рр. до н. е.) – засновник морально-світоглядного вчення даосизму, традиційного китайського світогляду й провідного напряму всієї китайської практичної філософії.

Подвижники як істинні інтелігенти відрізняються од захланної політичної еліти, несамовитих служителів культів і «ледачої інтелігенції»  непорушним дотриманням морального світоглядного принципу.

Подвижництво – праця з любові до людей заради суспільного добра, тоді як елітарність та ієрархічність – існування за рахунок добра інших для задоволення особистих, кланових, корпоративних, партійних, релігійних інтересів та вигод. Життєві цілі подвижників підпорядковані духовному покликанню, й вони живуть згідно зі своїм істинним знанням – мудро, поправді.

Подвижники – ґенератори національного духу. Еліта – деґенерати й призвідці розпаду націй і національних держав. Справедливо охарактеризував деґенеровану елітарну інтелігенцію великий індійський подвижник Могандас Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу».

Еліта деґрадує й деґенерує через те, що вона існує з потреб організму бути й не керується прагненням душі жити. А крім швидкозмінного біологічного існування, є незмінне життя духу – безвічне життя тонкої енерґії життєзароджуючого світла.

Змінюються біологічні вияви, а духовні вияви життя лишаються незмінні як світлоносне осердя Світу. Таке осердя є і в мікросвіті людини, й у світі національної культури, і в світі людства, й Світової Всеєдності. Це незмінне духовне осердя людини непідвладне мінливості зовнішнього мирського існування й становить основу духовного типу людини.

Саме через відсутність у нинішньої еліти й так званих інтелектуалів, яких Пантелеймон Куліш назвав «ледачою інтелігенцією», осердя духовного типу людини, совісті як мірила моральності й істинних світоглядних орієнтирів та відповідного високого суспільного покликання і виникають у них нездоланні проблеми й комплекси. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей інтелігенція губить совість і свою духовну сутність.

Порятунок інтелігенції – в очищенні на шляху подвижництва од паразитарного елітаризму. А здійснення інтелігенцією свого високого суспільного покликання виведе на шлях оновлення й ціле суспільство.

Нині людство переживає тяжкий гніт паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового племені» – фінансового інтернаціоналу. Торг і споживання тяжіють над духовно-природним прагненням людської душі жити, перекриваючи духовну перспективу самоздійснення людини в системі питомої культури.

Ще в 1861 р. Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» виголосив інвективу «провідникам прогресу» – «цивілізаторам»: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит и потребленіе на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…». Того ж року в статті «Передовые жиды», опублікованій в «Основі», П. Куліш конкретизує «цивілізаторів»: «передові жиди стосовно «збирання землі Руської» випереджують і самих Іоанів московських».

Нині, в морочну добу споживацтва, розваг і політично-фінансових ігрищ Світ обплутала павутина глобального антисистемного фінансово-технократичного панування новітніх «цивілізаторів» – фінансового інтернаціоналу. За конституюванням глобалізованого соціуму стоїть новий транснаціональний панівний клас – транснаціональна адміністрація, яка володіє глобальним світом через місцеву компрадорську владну еліту й призводить до фінансово-економічної колонізації життєвих світів національних культур.

Компрадорсько-клептократична владна еліта (зрощена з криміналітетом реґіональна партноменклатура) – спадкоємиця більшовизму привласнила колективно надбаний за 74 роки в імітативному (насправді державному) соціалізмі  колосальний усенародний капітал і узаконила беззаконням свою паразитарну «державу в державі».

Але як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і їхні спадкоємці необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для українців, а зробили свою паразитарну «державу в державі» – лігу корупції з функціями колоніальної адміністрації, незалежну від українського суспільства.

Досі українське суспільство туманіє в ілюзії незалежності, по суті перебуваючи під визиском необільшовиків, неоколоніалістів, самоназваних олігархами. Вся політична еліта, всі політичні партії, всі, що одурманюють народ ілюзією державної незалежності, вкрай деморалізовані самі й поширюють моральну деґрадацію в суспільстві. Знетямлена частина суспільства рятується від безвиході міґрацією.

А необільшовики торгують людьми, природними ресурсами й національними інтересами на догоду транснаціональному панівному класові. Тепер патріотами вважають себе ті, які оптом спродують країну через велику пристрасть до її неподільного багатства.

А люди владарюючим паразитам не потрібні, їм потрібна тільки зверхність над людьми й власність на національні ресурси. Менеджери паразитарної фінансової цивілізації позбавлені ознак національної культурності й загальнолюдської моральності. А що ж «ледача інтелігенція»? Нагадаю проникливу характеристику Магатми Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу».

Люди неясно, неусвідомлено хочуть змін на краще, а як досягти того кращого, не знають, бо не мають відчуття самостійної сили, не мають внутрішнього ясного бачення основи й напряму свого розвитку. Тому й опускаються в своїй деґрадації слідом за аморальною, деґрадованою елітою, одержимою паразитарною пристрастю збагачення за рахунок людей. Групи паразитарних еліт змагаються між собою за джерела наживи, використовуючи людську масу, одурманену декларативною демократією – виборами та майданними революціями.

Тож людям необхідно передусім навчитися відрізняти власні життєві й суспільні, національні інтереси від паразитарних інтересів груп еліт, які змагаються за владу над людьми. Очамріле від політичних і церковних ігрищ українське суспільство зможе прийти до тями тільки через світоглядне й правове просвітництво та громадянське взаєморозуміння і взаємодію. Тільки тоді нам стане ясно, що ніякі політичні ошуканці не приведуть нас до кращого життя, а тільки ми самі зможемо уладувати своє жити збірною волею національного духу, що є джерелом нашого права.

П. Куліш учив покладатись тільки на збірну волю свого народу: «…Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держіться. Тоді з вас будуть люде як слід, тоді з вас буде громада шановна, і вже на  таку громаду ніхто своєї лапи не наложить». Бо культурний саморозвиток народу має безвічну духовну мету, а цивілізаційний прогрес виявляється в межах проминущих матеріального багатства, технологічних засобів і суспільних формацій.

Ще в середині ХІХ століття Микола Гоголь розкрив першопричину глобальної світоглядної кризи, марнотності захланного людського існування: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного». Все, що «для себе» – проминуще, все, що «для Всеєдиного» – безвічне. В понятті «для себе» вміщується сфера засобів для життя, а поняття «для Всеєдиного» передбачає безвічну мету людського життя – «…із віку в вік…».

 «І буде дух його із віку в вік сіяти, серця зцілющою водою покропляти, і рани гоїти і сльози обтирати» – цю заповітну думку було викарбувано з волі Олександри Білозерської-Куліш, на брамі до саду, де упокоєно тлінні рештки Пантелеймона Куліша. Після десятиліть руїни відновлено цей заповітний напис на брамі пам’яті як нагадування про безвічність Кулішевого духу.

А на примогильній стелі викарбувано Кулішів моральний поклик до всього українського люду: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи» (з листа до дружини, 1864 р.). Це моральний принцип взаєморозуміння і взаємодопомоги між людьми у «збірній особі Українського народу».

Що найдужче заважає людям порозумітися? Користолюбство, пиха, обман. Як справедливо констатував П. Куліш: «…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої Правди…».

Та сила Правди безвічна:

«Правда всюди нівечицця, а все колись визначицця». Бо Правда – мати українська, тож нам належить шанувати нашу єдину Правду-матір, належить плекати силу духу в серці – нашу моральну волю.

Саме моральною волею самооновлюється людська особистість і здійснює програму своєї душі. Так і «збірна особа Українського народу» самооновлюється збірною моральною волею національного духу та здійснює свою національну ідею –  програму свого культурного саморозвитку з власного ресурсу.

«…Нема ніяких т. зв. об’єктивних перепон до вивищення і утвердження наново великого народу, що мав поразку. …Призначення України тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах» (Юрій Липа, 1900–1944).

Українці – давній аграрний народ, який нині болісно переживає наслідки винародовлення та кризу свого оновлення й саморозвитку через нестачу самостійної сили й моральної волі. Та про можливість подолання занепаду незмінно нагадує нам дух Миколи Гоголя:

«…Ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній».

Своєчасне й Кулішеве застереження:

«Духа не угашайте! Не гасімо його самі в собі; тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові».

Олександер ШОКАЛО,
культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис Провісник Правди й Волі – 204-ліття Пантелеймона Куліша спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Микола Васильович Гоголь (1809–1852) – ґеніальний український письменник-мислитель, історик, народознавець, фольклорист. Микола Гоголь як класик світової літератури з українським серцем відкрив Світові Україну: з неповторною художньою силою зообразив рідний народ з його самобутнім характером, явив волю національного духу та моральну чистоту Українців, показав героїчну історію й високу культуру, любов до рідної землі й лад родинного життя, замилування красою й тонке почуття гумору.

Гоголь як український подвижник відродив у своєму народові історичну пам’ять і національну самосвідомість. М. Гоголь як найбільший романтик «української школи» в російській літературі першої половини XIX ст. став основоположником реалізму в українській і російській літературах. Твори М. Гоголя справили визначальний вплив на розвиток українського й світового письменства, театру, мистецтва, української національної самосвідомості й культури в цілому

Родовід

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 в селі Великі Сорочинці (тепер – Миргородського р-ну Полтавської обл.) в родині письменника Василя Панасовича Гоголя. Батьки вели свій рід від козацьких гетьманів і старшин ХVІІ–ХVІІІ ст. Дитинство минуло в с. Василівка (тепер – с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) у маєтку батьків. У 1818–1819 рр. навчався в Полтавському повітовому училищі, у 1821–1828 рр. – у Ніжинській Гімназії вищих наук.

У 1828 р. переїхав до Петербургу, де служив урядовцем і водночас навчався в Академії мистецтв. У 1832–1833 рр. жив на Полтавщині. У 1834–1835 рр. – ад’юнкт-професор історії Петербурзького університету. З 1836 р. до 1848 р. жив у Німеччині, Швейцарії, Парижі, Римі. Повернувшись у Росію, жив в Одесі, Петербурзі й Москві. Запланував будівництво своєї оселі у Василівці. Помер 21 лютого (4 березня) 1852 р. в Москві, де й похований у Даниловому монастирі, а в 1952 р. перепохований на Новодівичому кладовищі.

Спадщина

Аналізуючи мову й стиль творів Миколи Гоголя, дослідники переконливо довели, що, створюючи свої шедеври російською, глибоко національний митець думав по-українському, використовував виключно національні фольклорно-поетичні засоби. Для Гоголя рідна українська мова – «мова душі», «наша», тому письменник сатирично висміював тих, які «цураються мови своєї», соромляться своєї нації, спотворюють старовинні прізвища. У статті «Кілька слів про Пушкіна» М. Гоголь пише:

«… Поет навіть може бути й тоді національний, коли описує зовсім чужий світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це почувають і говорять вони самі».

У всіх своїх творах Микола Гоголь дивився на історію «козацької нації», життя всієї Російської імперії очима українця Рудого Панька, тобто рідного народу. Своїми «малоросійськими повістями» – «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2 чч., 1831–1832) – М. Гоголь прославився як видатний український письменник.

Етапною в історії театру стала його п’єса «Ревізор», а вершиною творчості – поема «Мертві душі». В них Микола Гоголь нещадно викрив бюрократичний апарат імперської Росії, кріпосницько-поміщицьку верхівку, беззаконня чиновників, хабарництво. У 1842 р. вийшло друком чотиритомне видання творів М. Гоголя, яке здобуло йому світову славу. Досі Гоголеву драматургію ставлять найчастіше в театрах світу.

З юних років Микола Гоголь вивчав, конспектуючи, всю доступну йому історичну літературу про Україну – друковану, рукописну, усні перекази. Київо-руську державу характеризував як імперію, яка складалася з різних держав-князівств що вели між собою постійні родові чвари й феодальні війни; зв’язки південних і північних князівств остаточно розірвав прихід монголо-татар у 1240 р.

Відтоді Русь локалізувалася на Півночі – в землях фіно-угорських і тюркських народів, а Україна звільнялася від руської колонізації й залишалася країною чистих східних слов’ян: об’єднань слов’янських племен – сіверян, в’ятичів, радимичів та окремих племен – древлян, дулібів (волинян, бужан), тиверців, уличів, дреговичів, кривичів.

Причину відсутності української держави в наступні століття М. Гоголь пояснював географічним чинником, відсутністю хоча б з однієї сторони природного кордону. М. Гоголь домагався, щоб українські історики визначили та обґрунтували місце України у світовій історії. Та найбільше його цікавила державотворча історія – історія Запорізької Січі, Хмельниччина, Доба Руїни, Мазепи, скасування Гетьманщини, а також полонізація й русифікація України.

З 1833 року М.  Гоголь почав готувати фундаментальну історію України «в шести малих або чотирьох великих томах», про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому приятелю – видатному українському історику, етнографу М. Максимовичу: «Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили». А в 1834 р. в № 24 «Северной вчелы» з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано «Уривок з історії Малоросії» з означенням «Том 1. Книга 1. Глава 1.» як вступ до історії.

Та оскільки вся перша частина цілком перероблена, то цей текст надалі публікувався як окрема стаття під назвою «Погляд на укладання Малоросії». Терміни Росія й Малоросія М. Гоголь використовує стосовно політичних реалій, тобто щодо метрополії й колонії, а найменням Україна означує природно-історичний, етнокультурний феномен рідного народу, характер якого суттєво визначили природні умови питомої землі й продуктивна праця на ній. За Гоголем, руські, росіяни – продукт змішування й винародовлення різних народів у процесі колонізації русами фіно-угорських, тюркських та інших земель, а українці – продукт саморозвитку одвічних автохтонів України на своїй рідній землі в ладу з прибульцями, які живуть за законами цієї землі.

Гоголь з глибинною генетичною пам’яттю нащадка давнього українського роду й ясним моральним світоглядом зміг осягнути незбагненну для інших історичну й новочасну українську й руську реальність. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь українського історичного дерева, у який уїлася Русь як паразитарний наріст омели. Описуючи жахливий, руйнівний безлад, хаос і тотальну роз’єднуючу, нищівну ненависть, які охопили все підневільне населення й які спричинили своїми міжусобними родовими чварами й феодальними війнами руські князі на колонізованих ними землях перед приходом монголо-татар, Гоголь проникливо характеризує той час як «жахливо-нікчемний»: «Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне існування, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни». Ця Гоголева застережна характеристика своєчасна до нині.

Зі святого служіння Гоголя «єдиній, бідній Україні» й правдивому мистецтву слова починається новий літературний період в українському й російському письменстві – Гоголівський період. Завдяки літературному подвижництву Гоголя Світ дізнався про Україну як про природно-історичний, етнокультурний феномен, відмінний од імперської Росії.

У творчості великого письменника  постають у своїх реальних сутностях Україна й Росія. «Гоголь не був великоросом…Літературний вплив Гоголя був колосальний… Наш великий реаліст, Гоголь, дав своїм учням, пізнішим оповідачам, незабутній урок – користуватися реалізмом для вищих цілей, зберігаючи в той же час його аналітичні якості й дотримуючись властивої йому правдивості в зображенні життя», – писав великий мислитель, вчений-енциклопедист, правнук українського гетьмана Івана Сулими по материній лінії Петро Олексійович Кропоткін (1842–1921; називав себе – Скіф). «Тараса Бульбу» П. Кропоткін найменував «перлиною серед повістей Гоголя з українського життя».

До нас дійшли різні статті, замітки, конспекти, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел він не зміг би. У своєму найулюбленішому творі «Тарас Бульба», через півстоліття після знищення Запорозької Січі, М. Гоголь на матеріалі свого гетьмансько-старшинського роду розкрив героїчні сторінки боротьби козацької нації з її ворогами. Мислитель проводив думку, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька маса, раби сусідніх держав. У своїй програмній статті «Роздуми Мазепи» (1834–1835) М.

Гоголь уперше в українській історіографії XIX ст. чітко й однозначно заявив, що наша «волелюбна нація», така «відмінна од росіян», мала свою «самобутню державу» з демократичним козацьким ладом і «далі хотіла жити» у своїй суверенній державі. Тим часом в умовах «рабської, деспотичної» колоніальної Російської імперії українській нації «загрожувала втрата національності», повна асиміляція й жорстоке кріпацтво. Тому Микола Гоголь бачив єдиний вихід – Україна має «відокремитись» од Росії й «проголосити свою незалежність». За умов колоніально-самодержавної дійсності Росії М. Гоголь готував ґрунт для державного відродження України.

Духовний подвиг Миколи Гоголя

«Я не знаю вищого подвигу, як подати руку знеможеному духом».
Микола Гоголь

«Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо;
а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».
Пантелеймон Куліш

«Жоден політик світу,  ані жоден політичний письменник
не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».
Василь Розанов

 «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної любові до нас», – провістив Микола Гоголь понад півтори сотні літ тому. Саме чистота люблячого людського серця є суттю Гоголевого життя й творчості – його цілісного світообразу. Згадаймо в Тараса Шевченка: «Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

У Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості української людини. Любов як витончене чуття й вияв глибинної свідомості людини та моральна воля чистого серця є провідним дієвим чинником у системі традиційних духовно-моральних цінностей українців. Саме любов серця пробуджує в людській душі прагнення до вищого й ідеального, що закладено в її життєвій програмі, яку й належить людині здійснити. Практичним духовно-моральним українським вченням є кордоцентризм – філософія серця.

Суть її – в безвічному істинному знанні, яке людина осягає в особистій духовній практиці чистим серцем і яке живе в глибинній свідомості, непідвладне догмам «ледачого розуму», «недомислу» (П. Куліш). Істинне, дієве знання серця породжує правдиву реальність людського життя. Сакральна сутність чистого серця піддається профанації «недомислу», надто нині, коли люди зосереджуються переважно на зовнішніх, тілесно-речових потребах, а затуманений невіглаською пихою нестямний розум нехтує духовною первиною серця, сповненого моральної волі до життя.

Ще в середині ХІХ століття М. Гоголь загострив увагу на погордливості прагматичного розуму, який витісняє з людини любов серця й моральну волю. І така погордлива людина втрачає духовний орієнтир: «Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили».

Нехтуючи Всеєдиним моральним законом, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя. Тому Гоголь провістив шлях спасіння людства через духовне самовдосконалення, самовідродження людини й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування та застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну істину: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного».

 А на початку 20-х років ХХ століття український більшовик Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне: «… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо».

У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні  приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування релігійних догм, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти – панівної касти, яка паразитує на  єстві нації.

Не забувають новоявлені «вожді нації» видобувати зиск і з мертвих душ. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: «Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке». Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці живих і мертвих душ.

Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Микола Гоголь розгледів ознаки політичного безумства в людському світі, знетямленому невіглаством, марновірством, захланністю, ненавистю, і з невтримної внутрішньої потреби прилучення людей до Всеєдиної Любові він спробував відкрити їм істину й дати надійну моральну опору. Геній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення лишаються для більшості недосяжними й нині.

Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». 

Геній глянув своїм проникливим поглядом на Європу й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу й застеріг: ще півтори сотні років тому: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

 На тлі «патріотичних волань», які заполонювали російське суспільство, Гоголь розкрив «жахи Росії»: «Уже сварки і лайки почалися не за якісь суттєві права, не через особисту ненависть, – ні, не чуттєві пристрасті, а вже пристрасті розуму почалися: вже ворогують особисто через відмінність думок, через суперечності в світі уявному.  Вже утворилися цілі партії, які одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків ще не мали – і вже одна одну ненавидять.  … – уже самісінька злість запанувала замість розуму.  … Диявол виступив уже без маски у світ.  … Що означають ці дивні влади, що утворилися поза законними – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишилися збоку? 

Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що виходить знизу, – і весь світ це бачить, і, як зачарований, не сміє ворухнутися?  Що за страшна насмішка над людством! …».

«У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири М. Гоголя закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який із покоління в покоління затято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі.

У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю й самопоміччю. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в  історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя і з подвижницької долі його духовних обранців, зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям істину та обстоювати їхнє природне право, що він і справджував цілим своїм життям.

Ще в 1827 році юний Микола писав з Ніжина своєму дядькові П. Косяровському: «Неправосуддя – найбільше у світі нещастя, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра». Так, сповнений глибокого бажання бути «істинно корисним для людства» в боротьбі з «неправосуддям і гнітом», дев’ятнадцятирічний Гоголь приїхав до столиці Російської імперії. То був початок 1829 року.

Після року марних спроб улаштуватися на службу та після нестерпно нудної роботи в державних установах (аби уникнути чиновницької рутини, юнак часто міняв роботу) Гоголь зайнявся літературною творчістю, яка вабила його й раніше і тепер стала справжнім покликанням. Він береться змагатися з «неправосуддям і гнітом» словом, сповненим духовних осяянь та нещадної іронії.

«Я вирішив зібрати все погане, яке тільки я знав, і за одним разом над ним посміятися», – написав М. Гоголь В. Жуковському з приводу виникнення «Ревізора» й висловив своє святе ставлення до мистецтва слова: «Не моя справа вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що перш ніж розуміти значення й мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно має бути святе. І чи не від часу цієї першої зустрічі нашої воно вже стало головним і першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалося, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні службовим життям громадянина, і що словесне поле є також  служба».

Микола Гоголь зазнав глибоких пристрастей, пройшов випробування всіма спокусами земними, й нещадна життєва реальність не зламала його впевненості в можливості людського духу. Звідси Гоголів моральний максималізм стосовно людини – глибока ніжність і сувора вимогливість.

Звідси Гоголеве неприйняття фатичних стосунків між людьми – формального, холодного ставлення людей одне до одного й державної системи до людини. Звідси Гоголеве ствердження Сковородиного «пізнай себе»: «Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі він розвиває моральну настанову на самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами». Цю Сковородинську й Гоголівську школу продовжує Лев Толстой: «Усі думають про те, щоб змінити світ, але ніхто не думає про те, щоб змінити самого себе».

Зі святого служіння Гоголя мистецтву слова починається новий літературний період, названий – Гоголівським

Кожен українець, кожен слов’янин, і не тільки, знає, хто такий Тарас Бульба, без огляду на те, якою мовою Микола Гоголь написав свою епічну поему. Люди у світі знають, що Бульба – козак, українець, який стоїть на сторожі правди й волі, на сторожі звичаєвого закону й честі свого роду і народу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!».

Водночас із натхненною працею над своїм найулюбленішим твором – повістю «Тарас Бульба» (1834–1835), де воскрешено дух козацької волі, української державницької традиції, Микола Гоголь інтенсивно трудиться над тисячолітньою історією України («Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил») і створює низку фундаментальних праць з української історіософії та історіографії, зокрема – надзвичайно важливу статтю «Роздуми Мазепи», в якій чітко висловлює свою позицію українського патріота-державника.

В цей же період М. Гоголь пише з Петербургу до Москви М. Максимовичу: «Киньте справді Кацапію, та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити й наступного року гайнути звідси. Дурні ми, далебі, як подумати гарненько! Навіщо й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо! в Київ…». Про свою заповітну мрію покинути імперську столицю й повернутися до Києва пише він і О. Пушкіну: «Я захоплююсь наперед, коли уявлю, як закипить праця моя в Києві. Там я вивантажу з-під спуду багато речей, із яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України й Півдня Росії…».

І ось у «Мертвих душах» проривається в Гоголя містичний запит до  Русі: «Русь! чого ж  ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, спрямувало на мене сповнені сподівання очі?..». І він отримує такий же містичний відгук: «І грізно охопив мене могутній простір, страшною силою позначившись у глибині моїй; неприродною могуттю освітились мої очі: ой! яка  осяйна, дивовижна, незнайома землі далина! Русь!..».

Хто з самих росіян спромігся на таке? Тільки Гоголь із внутрішньою впевненістю у своє високе покликання, з глибинною генетичною пам’яттю нащадка українського роду зміг осягнути Русь як незбагненну для інших історично-географічну реалію. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь, на який прищепилась Русь, а Росію розглядав як паразитарний наріст омели на українському історичному дереві.

Ймовірно, саме в такому історіософському сприйнятті Гоголем України й Русі прихована розгадка його утаємниченої натури, спрощено трактованої як «двоїста». Українські й російські письменники вчились на Гоголеві, а потім закидали йому  двоєдушність – то рефлектувала їхня обмеженість.

У Гоголя одна програма душі української – у ній розкрився його могутній особистий дух, яким він поєднався з Усеєдиним духом. Микола Гоголь уособив український духовний тип із визначальною психологічною рисою інтровертивності – самозаглиблення у свій внутрішній світ і осягнення через себе світ душі свого народу. Тому геній був і лишається для багатьох малозрозумілою, таємничою, ускладненою особистістю.

Та Гоголь не такий складний, як глибинний. Його ускладнили й українські, й російські дослідники, які не осягали генія ірраціональною мудрістю серця, а намагалися пізнати раціональністю розуму, обумовлюючи висновки етнічною чи політичною доцільністю. Оскільки переважну частину свого короткого віку М. Гоголь змушений був жити в чужому середовищі, він часто вдавався до містифікацій, аби вберегти глибинну сутність духу особи у втаємниченому українському серці.

А зі своїми земляками Гоголь був щирий, відвертий, радісний. Сердечна приязнь єднала Миколу Гоголя з близькими земляками-сіверцями – Осипом Бодянським і Пантелеймоном Кулішем, характерно, що вони спілкувалися між собою на чужині виключно рідною мовою.

Гоголь постає як надзвичайно цілісна, морально зріла особистість, з огляду на етичний максималізм, що закорінений у світоглядній основі рідного народу, в українському духовному типові. Звідси його моральна вимога до тогочасного суспільства, основу якого становили українці й росіяни: «скласти собою щось найдосконаліше в людстві».

З позиції високої етичної вимоги Гоголь розглядає феномен Пушкіна й ставить перед Росією завдання досягнути рівня свого духовного подвижника: «Пушкін є явище надзвичайне й, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з’явиться через двісті років».

З такої високої позиції національного етосу ми зобов’язані розглядати й самого Гоголя як феноменальне явище українського духу в контексті з іншими нашими духовними подвижниками та ставити перед собою завдання досягти у своєму розвитку хоч би розуміння їх.

Моральна практика «мудрого серця» філософії духу Г. Сковороди, вчення про «внутрішню людину» Д. Туптала, християнський персоналізм М. Гоголя з його моральним принципом особистого прилучення чистосердної людини до Всеєдиної любові, такі ж принципи «чистого серця» у філософії природи або хутірській філософії П. Куліша та в світогляді Т. Шевченка, «філософія утаємниченого серця» П. Юркевича являють сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної духовної, морально-психологічної передумови становлення нації й суспільного ладу – національної держави.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу  видатний історіософ Володимир Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця». Саме чистота серця людського є суттю Гоголевого християнського персоналізму, явленого в «Роздумах про Божественну літургію»: у просвітленому серці живе Святий дух – Усеєдина істина, і її треба утвердити праведними діями (це усуває на зовнішній план ритуальний, канонічний аспект християнства, за що Гоголь і зазнав згубних нападів офіційної російської церкви, яка звинуватила його в протестантизмі). «Справжня національність – у серці людському» – ось глибинне одкровення Миколи Гоголя. Саме за глибинним духовним критерієм серця належить осмислювати український феномен Гоголя, а не тлумачити його за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Гоголь, пишучи по-російськи, став неперевершеним виразником українського духовного типу й національного духу.

Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності: «Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки». І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, заживши ще за життя загальноросійської й загальноєвропейської слави, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають В. та О. Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки:

«Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих «Ревізором» – і втік за кордон, незадоволений». А ось як описує це очевидець – професор і цензор Олександр Нікітенко: «Комедія Гоголя« Ревізор» наробила багато шуму.  Її безперестанку дають – майже через день.  Государ був на першому поданні, плескав і багато сміявся.  … Государ навіть велів міністрам їхати дивитися «Ревізора». … Гоголь дійсно зробив важливу справу. Враження, зроблене його комедією, багато додає до тих вражень, які нагромаджуються в умах від існуючого у нас порядку речей».

Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим гнітом мертводушного імперського владарювання над волелюбною живою людською душею.

Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з «Вечорниць…», і глибоко переживав поверхове розуміння нею «Мертвих душ» та «Вибраних місць…». А щодо сприйняття Гоголя читацьким загалом як сміхотворця, можна відповісти його ж словами:

«На світлий, щирий сміх здатна тільки глибока, добра душа».

Судження про нього так званої еліти Гоголя взагалі не цікавило, бо він вважав її деґенеративно-мертводушною: «У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво» (з листа до матері). «Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика», – так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков.

Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови – широковживаної російської, хоч і чужої для нього. Ще в 1829 р., заглибившись у створення «Вечорниць на хуторі біля Диканьки», він пише матері: «Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою». Тією «іноземною мовою» була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи.

Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства. Тож ми маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, й його «іноземній мові» – робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі свою рідну Україну.

Ясна духовно-соціальна зорієнтованість Гоголя та інших подвижників стала причиною цькування й таврування їх імперським офіціозом, з одного боку, та вульгарними матеріалістами, нігілістами й екстремістами, з другого. М. Гоголя передчасно звели в могилу за участю церковників-фанатиків, які жахалися його духовних прозрінь; довели до загибелі Гоголевого земляка, його літературного попередника, основоположника російської романістики В. Наріжного та найбільшого нашого мислителя ХІХ століття П. Юркевича; заборонили писати й укоротили віку Т. Шевченкові; П. Кулішеві палили його хутірські статки й наклади книжок «Повість про Український народ» та «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія».

Але Гоголь потерпав найдужче: як за життя фальшиві російські патріоти сприймали його за ворога, «наклепника Росії», так нині фальшиві українські патріоти сприймають за «малороса», відступника, мало не ворога України. Причину сповненого зоологічної злоби неприйняття генія супротивними таборами вбачаю в їхньому глухому невігластві, в безкультурності, в партійно-ідеологічній зашореності, що суперечить його українському духовному типові, чистому серцю, сповненому Істини і Всеєдиної любові до людини.

Свого часу видатний російський мислитель В. Розанов писав з приводу хамських нападок на О. Пушкіна: «Аби «заперечити» Пушкіна – треба розуму багато. Можливо, й ніякого не вистачить… Як же зробити? Зустріти його тупим рилом. Захрюкати. Царя слова не можна пересилити словом, а хрюканням можна» («Апокаліпсис нашого часу»). Сказане цілковито відповідає й ситуації з Гоголем.

Із російського боку найбрутальнішими критиками М. Гоголя були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (Американець), які відзначалися патологічною ненавистю до української природи генія. Толстой-Американець – дуелянт і гульвіса, відомий своєю аморальністю й наклепами на Пушкіна та безцеремонним розумом, вирік Гоголю дуже серйозний присуд: «Самый страшный человек для России – это Гоголь. Декабристы по сравнению с ним – детский лепет. Гоголь – вот кого нужно заковать в кандалы и пожизненно заслать в Сибирь».

А з українського боку М. Гоголь зазнав найбільше нападок за користування «мовою імперії», за «малоросійство», «відступництво від свого національного первородства», «духовну капітуляцію перед панівною нацією».

І досі дехто з українських позірних інтелігентів стверджує, що Гоголь писав російською, бо не знав добре української. Всі ті рефлексії виходять від зовнішнього сприйняття українського феномену Гоголя. Геній думав рідною, українською, а думки свої викладав на письмі чужою, російською, сподіваючись, що так його почує більше люду й передусім ті, до яких він апелював з приводу «неправосуддя й гніту», з приводу відповідальності за моральне здоров’я суспільства всієї Російської імперії.

До честі українців, ті заполітизовані та запримітизовані рефлексії не є показником правдивого сприйняття й осмислення творчості Миколи Гоголя зрілим читацьким загалом і науковцями. Для прикладу наведу проникливу думку В’ячеслава Заїкина з праці «З історії католицької ідеї в Східній Україні», опублікованої 1930 року у Львові: «…Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-російськи. Але мимо того, вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно зауважив уже М. Драгоманів, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-російськи – Гоголь думав по-українському). 

В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на пробудження української національної свідомости на Великій Україні, як М. Гоголь». Авторитетно засвідчує це фактом з власного життєвого досвіду Сергій Єфремов у статті «Між двома душами»: «Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».  

Як контрастують ці ґрунтовні висновки В. Заїкина та свідчення С. Єфремова із звинуваченнями опонентів М. Гоголя, які, судячи з усього, не позбавлені патології заздрощів, попри радикалізм та ідеологічне підґрунтя їхніх писань.

А тим часом з’являються новітні критики-опоненти й навіть судді з числа «вождів нації», які звинувачують Гоголя, що в нього немає української національної державницької ідеї. Кілька років тому мав гостру дискусію з одним із таких «вождів», який затято не бажав не тільки сприймати Гоголя як українця, а й бачити в його творчості цінність для України. І як аргумент уперто повторював тезу: «У Гоголя немає української державницької ідеї!». Я спитав, чи він як поет має цю ідею і чи мають цю ідею ті, які називають себе українськими політиками?

Так і не дочекавшись відповіді, зробив висновок, що він сам не знає, що каже, а передусім не знає Гоголя. Сам Гоголь це передбачав: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе». Сподіваюся, що поет-політик змінив свою думку про генія, можливо, прочитавши його програмну державницьку статтю «Роздуми Мазепи», яка лише останніми роками набула широкого розголосу.

Гоголь як великий українець – етнічний і духовний, всесвітньо відомий епічний поет-мислитель, який думав по-українськи, а писав по-російськи, класик української й російської літератур, історик, народознавець, педагог пробуджував і пробуджує самосвідомість не тільки українців… М. Чернишевський зізнався в «Нарисах гоголівського періоду»: «Гоголеві зобов’язана наша література… самостійністю… Він пробудив у нас свідомість про нас самих». 

А російський літературний критик і письменник радянської пори Олександр Воронський у книжці «Гоголь» наголошує: «Д. І. Овсянико-Куликовський визначив Гоголя як загальноросійського письменника на українській основі; треба, одначе, визнати, що цей загальноросійський письменник не знав добре ні російської граматики, ні російського синтаксису… Доводилося винаходити власну граматику і власний синтаксис. Гоголь так і робив. Він видумував звороти, поєднання речень, вирази.

До певної міри він міг про себе сказати, що одного разу сказав мені Маяковський: «Навіщо я служитиму російській мові: нехай вона краще служить мені». …Мова Гоголя – мова заклинань. Можливо ніхто з письменників не вірив так у магічну, всемогутню дію слова, як вірив у це Гоголь. Він вірив, що словами можна пройняти й переродити будь-яку людину; вважав, що його слово наділене особливою силою, даною йому зверху. У слові – спасіння від вад і гріхів…». Наприкінці Воронський привертає увагу до найстрашнішого образу в творчості Гоголя – це Кривавий бандурист із однойменної глави з незакінченої повісті «Гетьман», що її він писав у 24 роки. «Гоголь був тим кривавим бандуристом-поетом, з очима, що надто багато бачили… За це з нього живцем здерли шкіру», – так завершив О. Воронський свою проникливу книжку, яка вийшла 1934 р. в серії «ЖЗЛ» і весь наклад якої було знищено…

Особисто-творче життя Миколи Гоголя оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом вдавався до містифікацій, оберігаючи себе таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо – від приставлених серцевивідців. Та часом у листах до близьких людей він вдається до глибинної сповідальності:

«…Мої твори – то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі». «…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, а мене доля до свого завертає так рідко, що тільки серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, – стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив.

Коли ще я підступав до «Тараса Бульби» та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, утверджувалась думка, що й я українець, що й мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну…Втім, не дражнитиму Вас. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, – це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва» (22 квітня 1846 р., Рим).

Принагідно завважу, що прадавнє самонаймення українців (етнонім) хохол і давнє родове прізвище Гоголь мають спільну сонячну етимологію: давня форма коколь (буквально – син Сонця) означає просвітлений, духовно вивершений, світлоносний, а ознакою цього є чуб на маківці голови, що його носили духовно народжені, просвітлені люди. Чуб на маківці голови знаменує в орійських народів сьому чакру, розкриття якої забезпечує єднання через Сонце з Усеєдиним. Відповідниками українському сакральному найменню є вірменське – кокол, турецьке – кокюль, монголо-тюркське – хохол. У штучній руській (російській) мові монголо-тюркське запозичення стало екзонімом (сторонньою назвою) українців і набуло в масовій імперській свідомості зневажливого значення.

Розвиваючи тему спротиву української волі імперським амбіціям, Микола Гоголь порівнює досвід Тараса Шевченка з власним досвідом і провіщає визначальну силу народного духу в уладуванні національного життя:

«…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде сам Бог. А я за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі своїм слабким здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць…

Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі…Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі оці незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…?

Що це за страшний глум над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, а нечутно, сама собою, з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння генія, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального поета-мислителя й духовного подвижника. Його практичне вчення –  життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал – служіння вищій красі, ладові, правді на основі духовного досвіду свого народу.

Провідна ідея його подвижницького життя – просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і самопоміч.

Чужина навчила витонченого митця бути обачним, утаємниченим. В унісон Гоголевій моральній настанові: «Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже» виповів свою й Куліш: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації».

Правдивості Гоголевого слова, його морально-мистецькому принципу: «Поводитися зі словом треба чесно» цілковито відповідає наукова позиція основоположника гоголезнавства Пантелеймона Куліша: «…Художницької слави Гоголевої я не знищив». Так означив особисту відповідальність за Гоголеву літературну спадщину П. Куліш – автор шести біографічних праць про М. Гоголя, текстолог і видавець першого посмертного повного зібрання творів земляка в шести томах «Сочинения и письма Н. В. Гоголя» (1857). П. Куліш чи не перший осмислив українську національно-культурну своєрідність художнього мислення М. Гоголя: «якби М. Гоголь не був українцем, то не створив би нічого подібного».

Водночас П. Куліш, наголошуючи на силі таланту М. Гоголя, був переконаний, що він як україномовний письменник не мав би великого впливу на своїх співвітчизників, не кажучи вже про російське суспільство. Написаними по-російськи творами про Україну М. Гоголь показав «з одного боку, своєму рідному племені, що у нього є і було прекрасного, а з іншого – відкрив для великоросіян самобутній та поетичний народ, відомий їм досі лише за карикатурами»; «з часів Гоголя погляд великоросів на натуру малоросіянина змінився: відчули в цій натурі здібності розуму і серця незвичайні, вражаючі; побачили, що народ, посеред якого з’явилася така людина, живе сильним життям…».

Ці Кулішеві висновки підтверджує М. Драгоманов: «Не було нікого, хто б так будив громадську увагу до Малоросії», до «нашої України, як каже Гоголь, хто б змалював деякі боки життя українського». На переконання Куліша, Гоголь «відкрив» Україну не тільки росіянам, а головно своїм землякам, пробуджуючи їх до культурного й політичного відродження: «Він перший відкрив в українській старовині щось величне, він перший надав характеру стародавнього козака широких вимірів, він перший заговорив про поетичну сторону зниклого вже нашого минулого».

Своїми проникливими осягненнями морально-світоглядних засад Гоголевого світообразу Куліш і Драгоманов спростовують поверхові судження квазіпатріотів про національне зрадництво Гоголя. Своє глибинне усвідомлення національності Микола Гоголь висловив лаконічною формулою: «Справжня національність перебуває в самому духові народу». У відродженні рідного народу Куліш розглядає духовне подвижництво Гоголя як основу для подальшої праці нинішніх і прийдешніх поколінь українців: «Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо; а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».

Сам М. Гоголь високо цінував талант П. Куліша: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…»; «…Найдужче мене втамували твори Куліша. Судячи з уривків з двох романів, які я прочитав, у ньому всі ознаки таланту великої руки, я дуже хотів би мати відомості про нього самого, про автора, тим більше, що про нього майже не говорять. Якщо Бог збереже його, то йому належатиме важливе місце в нашій літературі». Гоголь має на увазі історичні романи Куліша «Михайло Чернишенко» й «Чорна рада», і ця його зацікавленість свідчить, що їх зближує історія рідної України.

Витоки історіософії Гоголя й Куліша – в живій українській народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і народних піснях. М. Гоголь проникливо розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань: «Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя». Для П. Куліша українські народні пісні є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до того численного стану козаків, які, за визначенням Куліша, «відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Багато спільного в обох земляків від самого народження. Ось свідчення  Гоголя: «Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість у руках і грудях…». Микола років до трьох не говорив.

А ось як оповідає про свою появу на білий світ Куліш: «Пантелеймон був сьомий чи восьмий. З попередників його, братів і сестер, живий зоставсь тільки брат, Тимофій, да й той умер малолітком. Пантелеймон родивсь дуже хирявим, ледві живим; годів зо два й не говорив, а почавши говорити, протягував слова, наче співав».

Обидва рано залишились напівсиротами: Микола – без батька, Пантелеймон – без матері. Та обидва мали гідне родинне виховання, що розвинуло їхнє природжене благородство, таланти й сформувало міцну основу моральності. Гоголевій морально-виховній вимозі самовдосконалення людини вторував його молодший побратим Куліш: аби відродитися, ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять нове покоління нації…

Микола Гоголь як цілісна особистість поєднує воєдино розвиток у собі художнього таланту й морально-духовне самовдосконалення. В його українській натурі з дитинства виявлялася потреба самовдосконалення, прагнення до кращого, духовно довершенішого життя. У періоди найвищих мистецьких досягнень Гоголь найгостріше відчував печаль, тугу за духовною довершеністю.

Ось як проникливо обґрунтовує П. Куліш ясновідне прагнення М. Гоголя до духовного саморозвитку: «З цих двох начал – ясновідання земного життя й прагнення до кращого життя – розвивається вся історія життєвого шляху Гоголя».

Отже, самовдосконалення людини є тією морально-світоглядною основою, на якій ґрунтуються правдиве слово літератури й науки та справедливе діло нової політики, які повинні стояти на сторожі людської культури. Про це так сьогоденно провістив П. Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції»: «Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останнім часом необачна Моск­ва, сталося через політичну темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпиралась на єдину философію, достойну свого імени, на философію природовідання. Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі». 

Духовна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим осердям культурного розвитку людини й нації як збірної особи. А сама культура – це система самовідтворення, саморозвитку нації, й тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики. «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив учений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський.

У принципових судженнях П. Куліша й М. Туган-Барановського виявляється фундаментальна основа українського світогляду. І це допомагає також осягнути духовно-соціальну суть творчості М. Гоголя, що її розкрив парадоксальним способом філософ Василь Розанов: «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

Микола Гоголь правдою слова й діла застерігає від омертвіння людські душі та будить духовну волю нації – джерело права й суспільного ладу. Це те посутнє, що зробив Гоголь своїм мистецтвом слова для мистецтва управляти державою і що викликало й викликає таку нестямну неприязнь у псевдоеліти. Сам геній плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні з Усеєдиним: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним».

Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш – ці четверо духовних подвижників найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу» та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності.

Секрет життєвості Сковородиного, Гоголевого, Шевченкового й Кулішевого слова – в їхньому високому духовному ідеалізмі й глибинній правдивості. Сковорода, Гоголь, Шевченко й Куліш провіщають своєму народові й людству правду та являють світові моральну волю українського духу. Правда й моральна воля звільняють людину від облуди й виводить на Шлях життя в Істині.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ
01.04.2023

Джерело: «Український світ»

Пам’ятники Миколі Гоголю

Запис 214-ліття Миколи Гоголя – світообраз українського генія в нинішній реальності спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Роман Васильович Андріяшик (1933–2000) – видатний український епічний романіст, драматург, публіцист-мислитель з неповторною художньою стилістикою письма. Його доробок тематично й художньо діалогізує з творами прозаїків «втраченого покоління» (Е.-М. Ремарк, Е. Хемінґуей, Ф. С. Фіцджеральд), які викривали причини й наслідки двох останніх світових воєн. Р. Андріяшик як майстер історичного роману орієнтувався і на світові взірці цього жанру, й на українську епічну традицію та розвинув ідейно-психологічну основу сучасної української романістики у світовому контексті.

«Люди зі страху» (1966), «Додому нема вороття» (1976) та «Сад без листопаду» (1980) – найдовершеніші психологічні романи автора, які становлять триптих, де він історіософськи осмислює життя українців на рідній землі в постійних межових ситуаціях між війнами й кордонами та під тотальним гнітом чужинців і страху.

Творчість Романа Андріяшика зазнала ідеологічного осуду тоталітарного режиму, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друкуватися. Ізоляція письменника тривала з 1968 до 1976, та й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою. У 1993 вийшла друга редакція роману «Сторонець», за який Р. Андріяшик удостоїний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1998).

Народився Роман Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського повіту Тернопільського воєводства Польської республіки (тепер – Чортківського р-ну Тернопільської обл.) в селянській родині. Після закінчення середньої школи навчався в 1951–1954 на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. У 1954 мобілізували до армії, після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом.

У 1954 студента Р. Андріяшика мобілізували до армії. У 1956 перебував в Угорщині в складі радянського окупаційного війська, яке придушувало антикомуністичне повстання мадярського народу. Пережите позначалося потім на всьому його подальшому житті й проявлялося в творчості…

Після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом. У 1964 закінчив заочне відділення факультету журналістики Львівського університету.

Друкуватися почав у 1957. В 1968–1976 – на творчій роботі, в 1976–1978 – науковий редактор УРЕ ім. М. Бажана, в 1978–1993 – старший редактор, завідувач редакції прози видавництва «Український письменник».

У велику літературу Роман Андріяшик увійшов як цілком зрілий письменник романом «Люди зі страху» (1966), де явив «нове трактування війни – не як вияв героїзму, а як абсурдний, антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духовного нищення, що не лише нівелює людську індивідуальність і на генетичному рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває моральні сили народу, його духовну спромогу» (Л. Тарнашинська). У романі відтворено події Першої світової війни, трагічну долю українців, які в складі двох ворогуючих армій (австрійської і російської) змушені були воювати одні з одними.

Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1969) й «Полтва» (1969; другий варіант цього роману вийшов під назвою «Думна дорога», 1982). Символічною є сама назва твору: «Полтва» – замурована в бетонний колектор річка, що тече під Львовом. Та люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки.

Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу поневоленого життя, пригніченого беззаконням. Роман «Полтва» став промовистим викриттям тоталітаризму, за автор зазнав ідеологічних гонінь. Ці романи стали віхами осягнень письменницком долі рідної землі, шлях до визволення якої виявився трагедійно надважким і за всіх дотеперішніх геополітичних розкладів здавався навіть неможливим.

Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989, 1993).

У романі «Кровна справа» письменник художньо осмислює дійсність як складну, багатозначну, варіативну, та моральною основою її завжди залишаються для нього людський дух і людська гідність.

Роман «Сад без листопаду» завершує триптих антимілітарної, антинасильницької тематики, яку письменник потужно розкрив у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття». Тут автор викриває руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», яка прирікає людей на ядерне опромінення.

У романі «Сторонець» Роман Андріяшик явив глибокий художній образ Юрія Федьковича, який спершу був офіцером цісарської армії й німецькомовним поетом. А на рідній землі, в Сторонці, куди Юрій повернувся після військової служби, йому долею судилося стати українським письменником.

Це історичний роман про повернення Юрія Федьковича до себе й до рідного дому – до Українського світу, а водночас це доля всього українства на його довгій дорозі до національного відродження й самоусвідомлення.

Роман Андріяшик перший увів в українську літературу психологічний роман з усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. Р. Андріяшик усією своєю епічною творчістю явив масштабний психоаналіз української людини ХХ століття, пригніченої тоталітарним насильством і страхом смерті. Зазнаючи на собі тотального ідеологічного гніту, письменник зізнавався: «Я вмію втікати сам. Та лишень до історії»…

Та утікав не «лишень до історії», а й до сьогодення, шукаючи в ньому однодумців. Найчастіше натрапляв на компанії охочих випити й погомоніти з майстром, серед яких були й щирі слухачі, й лукаві «стукачі», «серцевивідці».

Вже під час «перестройки» Романа Андріяшика запросив до КДБ УРСР головний куратор дисидентів, завів в окрему кімнату, поклав перед ним на стіл товстелезну архівну справу й сказав:

«Ознайомтеся, Романе Васильовичу зі своєю справою, а як завершите, натиснете оцю кнопку – покличете мене».

Роман Васильович розгорнув справу й побачив донос на себе, перегорнув ще кілька сторінок – такі самі доноси близьких до нього знайомців, з якими за чаркою вів одверті розмови. Від побаченого стало погано. Він натиснув кнопку – зайшов здивований куратор: «Так швидко?».

Роман Васильович через силу відповів:

«Так усе ж ясно. Хоч додому відпустите зібратися?».

Той усміхнувся:

«Ви мене неправильно зрозуміли. Тепер інший час, і ми не садимо. А це для інформації, аби знали, хто поряд з вами».

Далі повідомив, що настає нова пора, і його досвід історичного письменника знадобиться для експертизи архівів, які скоро почнуть відкривати. Звичайно ж, письменника не залучали до експертизи архівів, а відчуття огиди од побаченого в справі ще довго мучило його. Отакі прийоми застосовували чекісти до неблагонадійних…

Під час пожежі в батьківській хаті Р. Андріяшика в Королівці згоріли рукописи завершеного роману про Василя Стефаника «Камінний хрест» і незакінченого роману про Івана Франка «Мойсей». Письменник мав епохальний задум написати зо 20 історичних романів під умовною назвою «Сто літ». Суть свого задуму Р. Андріяшик розкрив історіософським осягненням, істинність якого підтверджує нинішня реальність: «Наше століття – це доба безперервних воєн, оголошених і неоголошених».

У передостанньому творі – драмі «В кінці престолу», опублікованій у часописі «Українські проблеми» (1994, № 4-5), Роман Андріяшик показав імперський апокаліпсис на межі тисячоліть і викрив замінованість не тільки території України, а й людських душ.

З приводу появи цієї драми я запросив Романа Васильовича на інтерв’ю до редакції журналу «Український Світ», який очолюю з 1991 р. Інтерв’ю вели  разом з новелістом і кіносценаристом Василем Портяком. Інтерв’ю опубліковано в № 4-6 журналу за 1996 рік під назвою «На полі крови».

Ось як пояснив письменник свій задум, закодований у назві драми:

«В кінці престолу гріх лютує. Тому у фіналі п’єси й зібрані всі: злочинці, генерали, генсек, який наче б хотів щось поправити й «ненароком» розвалив імперію… А щодо замінованих і готових до вибуху дамб на Дніпрі… Це, між іншим, дуже серйозна проблема.

Дніпровський каскад справді увесь заміновано, а хто знає, де та «чорна кнопка, ткнувши в яку, можна вмах затопити пів-України? І нікого це не турбує! Як не цікавить роль московських «спеців» у проведенні так званого експерименту, який призвів до атомної катастрофи. …нас єднає наша земля. І, попри протистояння, …єднає пам’ять крови. У нас кожен дім на крові…

Це змушує нас державно пробудитися. Сама історія вже втомилася чекати…».  

З цього інтерв’ю й почалася наша з Романом Васильовичем співпраця, яка тривала до його відходу з цього Світу. Письменник був тоді у важкому фізичному, моральному й фінансовому стані, його рідко друкували. Я тоді працював головою Секретаріату в Товаристві «Україна–Світ», головою якого був Іван Драч. Якось Іван Федорович прийшов дуже стурбований і розказав про свою розмову з Романом Васильовичем.

«Треба рятувати цього великого письменника», – підсумував Іван Драч і доручив мені готувати документи для подання Романа Андріяшика на Шевченківську премію. Всю паперову частину вели ми з Василем Портяком, а організаційною зайнявся Іван Драч. І нарешті голова Шевченківського комітету Володимир Яворівський повідомив, що журі одноголосно проголосувало за Романа Андріяшика.

Роман Васильович ожив… Мене завжди вражала ясність його думання за будь-яких умов…

Товариство «Україна–Світ» видавало тоді тижневик «Український форум». Як головний редактор тижневика я запропонував Романові Васильовичу друкуватися в нас з регулярною виплатою гонорару. Останні прижиттєві публікації Романа Андріяшика послідовно з’являлися в «Українському форумі» протягом 1999–2000 років. Це були проникливо-мудрі, по-громадянськи відважні публіцистично-філософські роздуми, які публікували циклами з продовженнями з числа в число: «Вікопомний чи сумбурний сон календаря.

До 60-річчя возз’єднання земель», «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії. Глобальні фетиші, розколи і привиди дикого поля», «Психологічний перетин закону неминучости. Держава. Офіри. Обрії. Парадокси». Остання за часом подача циклу з’явилася в числі 17-18 за 10 травня 2000 р. з позначкою «Продовження в подальших числах».

Я зазвичай очікував, що Роман Васильович принесе нову подачу, і ми обміркуємо тему наступної. Однак, він приніс початок роману, про який мені вже розповідав: «Олесю, оце ті «Три хрести»… Прочитайте, будь ласка, і може, почнемо друкувати в газеті. Хай хоч так іде в люди. Я принесу ще, разом з продовженням «Психологічного перетину…». Та незабаром Роман Васильович потрапив до лікарні… Довго одужував… Потім знову лікарня. З неї він уже не вийшов…

9 листопада 2000 р. відбули сороковини і почали публікувати останній Андріяшиків роман «Три хрести». Публікували з 7 грудня 2000 до 30 вересня 2001 р. в 30 числах «Українського форуму». Дочитуючи роман, відчуваєш – автор ще мав би працювати над його завершенням. І над завершенням теми війни…

У 2000 році у липневому, серпневому й вересневому числах журналу «Визвольний шлях» опубліковано дуже особистісні нотатки Р. Андріяшика «Диво орхідеї. Календар долі». А ще лишаються неопубліковані щоденники…

Роман Андріяшик планував і нові твори, про що свідчать його останні короткі фрази-начерки. А підсумував усе, що він створив, відвертим зізнанням: «Усе, що я написав, я написав у нещадно глузливому історичному ключі. На жаль, цього ніхто так і не помітив… Перейняті своєю (і чужою) трагічною історією, українці цілком всерйоз стали переживати і страх, і сирітство, і бездомів’я, і бруд Полтви, і сад без листопаду, і… кровну справу, і сторонець, і сім брам, сім вітрів…, й… кінець престолу…, ніщо не відкинувши, жалюгідно не відмовившись! (Як від чужої нікчемної культури, далеко гіршої мови…)».

Завершуючи цикл публікацій «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії…», Р. Андріяшик з болем пише про колоніальну залежність України: «…в Україні вп’ятеро чисельніша міліція, ніж армія… Околиця – це околиця. Команди подаються мовою Путіна і Чародєєва, київські дзвіниці омиває Москва-ріка, а Вкраїна схилилася до застиглого Дніпра, як зламана свічка».

А роздумами «На полі крови» підтверджує той колоніальний стан і нагадує українцям про нашу самостійну силу: «Погляньте на нашу армію – голодна, роздягнена…Кажуть, «бо держава бідна». Та не бідна вона, її просто немає. Якраз держави нам тільки й бракує. В нас усе є. Українець – це господар, який обробляє землю, вирощує сади, плекає міцну родину, з певними духовними, історичними засадами. І є земля, яка не дає нам пропасти своєю геомагнітною енергією. Щось тут є від Космосу, під цим небом не може все дощенту зникнути, якщо за тисячі років втрималося».

Підсумком усього людинознавчого, глибинного письма Р. Андріяшика є його історіософська теза: «Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому». У світообразі цього епічного романіста минуле, нинішнє й майбутнє України становлять єдине ціле…

У 2001 Держкомінформ України запропонував мені підготувати до видання однотомник вибраних творів Романа Андріяшика, куди мав увійти й незавершений роман «Три хрести». Я підготував проспект видання, та офіційно не міг бути упорядником, бо на той час уже завідував у Держкомінформі книговидавничою справою, тож лише сприяв виходу цієї книжки у світ.

Офіційним упорядником став молодший товариш Романа Андріяшика письменник В’ячеслав Медвідь. Допомогу в здійсненні цього видання надали дружини – Ольга Андріяшик і Зінаїда Андріяшик.

У 2004 за Державною програмою випуску соціально значущих видань у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшов 1077-сторінковий том «Вибраного» Романа Андріяшика, де зібрано романи: «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сторонець» і «Три хрести».

Та ще чекає на перевидання й видання його романістика, драматургія, публіцистика, нотатки, щоденники.

Уже в заголовках романів, драм, публіцистики Р. Андріяшика закодоване епічне мислення великого майстра українського письменства, глибинна суть проблем людського життя, історизм персонажів… На історичній суті своїх персонажів митець наголошує в нотатнику: «Мій персонаж – історична людина. Дивно, але ніхто з наших розумників-критиків цього не побачив»…

Відійшов Роман Васильович Андріяшик духом своїм у засвіти 2 жовтня 2000 року в Києві. Прах його похований на Байковому кладовищі (ділянка 49а).

У житті літописця епохи непоєднуваними були суспільна й родинна сфери, що лишається в його рідних болючим спогадом…

Найменша донька Романа Андріяшика Оксана до болю проникливо написала в прощальному слові про батька: «Він залежав лише від Світу. Сім’я не могла тут бути бастіоном добрих традицій, дім не міг бути фортецею особистості. Та й без цього був слабким, прапором віку була самота. Погрожувала сліпа безвихідь, а в серці – десятки готових книжок… Сьогодення генія епохи вже прочитано, але на написаних фразах постане життя майбутнього вже випереджене у часі Творця. Прийдуть нові покоління з новими творами, але не повториться більше та глибинність і безодня фраз. …«Живи життя, і прощай» – викарбовано втомленою рукою на останньому аркуші паперу».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 90-ліття Романа Андріяшика: «Живи життя…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Погляд крізь призму Реформації

Освітнім мандрам Григорія Сковороди у Священній Римській імперії германської нації передувало навчання в Київо-Могилянській академії, в Глухівській співацькій школі й Придворній імператорській співацькій капелі в Санкт-Петербурзі.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (українець сербського походження, жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високоосвіченій, професійному знавцеві чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин для Російського імператорського двору».

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимно, Переворськ (Пшеворськ), Ряшів (Жешув), Кросно, Дуклю і Угорським трактом через Дуклянський перевал у Свидник, Пряшів, Кошиці, Шаторальяуйгель, Шарошпоток і в 20-х числах вересня прибула в Токай. Так Григорій Сковорода опинився у Священній Римській імперії германської нації, точніше, на теренах Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правим притоком – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) хору в православній церкві, яку очільник Токайської комісії ще тільки запланував збудували. Це засвідчує лист генерал-майора Ф. С. Вишневського до імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1745 р. з проханням відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну».

Таку дерев’яну церковцю відкрили тільки наприкінці 1740-х років, а в 1790-х на її місці збудували кам’яну, яка стоїть досі. Тож Григорій Сковорода ніяк не міг бути ні реґентом, ні півчим, хоч як дехто й намагається зробити його навіть дяком. Український літературознавець, сковородинознавець Ю. Я. Барабаш (1931) у своїй праці «Дух животворить. Читаємо Сковороду» (2014) стверджує:

«Найімовірнішим є інший перебіг подій. Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і допитливий «спудей» буде йому в поїздці дуже доречним. Довіру вселяв і той факт, допевне відомий генералу, що юнак устиг послужити при дворі, й відпущений зі служби з почестю й чином. …Одним словом, Сковороду, думаю, він узяв на особливих умовах – як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при главі місії; не виключений тут і відтінок меценатства».

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи.

Тодішня Священна римська імперія як об’єднання новітніх національних держав була прообразом нинішнього Європейського союзу й кардинально відрізнялася од Російської імперії, яка постала як колоніальна держава на загарбаних чужих землях, передусім Українських. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні у вільній країні, міг вільно переміщуватися по всій її території.

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Ґрунтуючись на інформації М. Ковалинського, перший угорський біограф Г. Сковороди Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) розширив і конкретизував географію освітніх студій українського енциклопедиста, додавши Італію, Німеччину, Пруссію, Польщу.  

Григорій Сковорода відмінно володів німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною. Тож Український шукач істинних знань вільно спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині.

Базову освіту Григорій здобував у Київо-Могилянській академії, навчальний процес у якій був під контролем польських і руських релігійних інспекторів (згідно з угодою – трактатом про вічний мир 1686 р. між Річчю Посполитою і Московським царством).

Тож тамтешній подвійний ідеологічний гніт і підбір навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Київі, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів, що їх організовували католицькі й православні серцевивідці, спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню. Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітні ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали в співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Польщу…

Григорій Сковорода прожив у країнах Священної Римської імперії германської нації п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в колоніальній Російській імперії. Як переконливо ствердив чеський і словацький україніст Микулаш (Микола) Неврлий (1916–2019): «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід, не даремно ж його туди так вабило».

(Повний текст і супровідні фото – в Додатку: Григорій Сковорода в освітніх мандрах по Священній Римській імперії)

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Лемківщина. Відеозйомка Наталії Шокало, червень 2022

Місто Шарошпоток. З Інтернету.

Шарошпотоцький освітній центр Яна Коменського.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Велика бібліотека Реформатського колеґіуму в Шарошпотоці.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Велика бібліотека Реформатського колеґіуму в Шарошпотоці.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Запис Григорій Сковорода в освітніх мандрах по Священній Римській імперії спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Праці й студіям Григорія Сковороди в Угорщині й Словаччині передувало навчання в Київо-Могилянській академії, в Глухівській співацькій школі й Придворній імператорській співацькій капелі в Санкт-Петербурзі

З 1734 по 1753 (з перервами) Григорій Сковорода навчався в Київо-Могилянській академії, де його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі.

Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

У 1742, з 2-го року класу філософії,  Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У серпні 1744 Григорій Сковорода повернувся в Київо-Могилянську академію й до 1745 далі вивчав філософію в Михайла Козачинського.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (українець сербського походження, жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високоосвіченій, професійному знавцеві чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин для Російського імператорського двору». Токайську заготівельну комісію створено указом імператриці Анни Іванівни в 1733 р., і її очолив Ф. С. Вишневський, який ще з 1729 р. займався в Токаї закупівлею вин для імператорського двору. Навесні 1745 р. імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом уповноважила генерал-майора Ф. С. Вишневського безперебійно забезпечувати свій двір високоякісним токайським вином.

Тоді при дворах європейських володарів ще не пили ігристих вин – шампанського чи просекко, а вживали десертне токайське вино, виготовлене давнім місцевим способом з достиглого й прив’яленого на осонні білого винограду, який набирається цукристості в теплі осінні ночі.

Токайське вино – це історичний релікт прадавньої традиції виноробства південно-західних Українських теренів, що їх наприкінці ІХ ст. колонізували мадяри. Вишукане, благородне токайське вино, яке називали вином королів і королем вин, стало символом культури виноробства Центральної й Західної Європи, як херес – Південної Європи.

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимно, Переворськ (Пшеворськ), Ряшів (Жешув), Кросно, Дуклю і Угорським трактом через Дуклянський перевал у Свидник, Пряшів, Кошиці, Шаторальяуйгель, Шарошпоток і в 20-х числах вересня прибула в Токай. Так Григорій Сковорода опинився у Священній Римській імперії германської нації, точніше, на теренах Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правим притоком – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) хору в православній церкві, яку очільник Токайської комісії ще тільки запланував збудували. Це засвідчує лист генерал-майора Ф. С. Вишневського до імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1745 р. з проханням відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну». Таку дерев’яну церковцю відкрили тільки наприкінці 1740-х років, а в 1790-х на її місці збудували кам’яну, яка стоїть досі. Тож Григорій Сковорода ніяк не міг бути ні реґентом, ні півчим, хоч як дехто й намагається зробити його навіть дяком. Український літературознавець, сковородинознавець Ю. Я. Барабаш (1931) у своїй праці «Дух животворить. Читаємо Сковороду» (2014) стверджує: «Найімовірнішим є інший перебіг подій. Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і допитливий «спудей» буде йому в поїздці дуже доречним. Довіру вселяв і той факт, допевне відомий генералу, що юнак устиг послужити при дворі, й відпущений зі служби з почестю й чином. …Одним словом, Сковороду, думаю, він узяв на особливих умовах – як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при главі місії; не виключений тут і відтінок меценатства».

У пам’ять про п’ятирічну працю Григорія Сковороди в Токаї, на будівлі кінця ХVІІІ століття – колишньої православної, а згодом української греко-католицької, церкви св. Миколая встановили 20 березня 1998 р. меморіальну дошку на кошти Товариства української культури в Угорщині й Товариства угорської культури на Закарпатті.

На барельєфі Григорій Сковорода зображений як мандрівець з кобзою, а збоку викарбувано його вислів «У моїй любій Гунґарії» українською й угорською мовами. Автор меморіальної дошки – українська художниця Вікторія Чернак.

Колишня греко-католицька церква св. Миколая в Токаї перебувала на балансі міської мерії як історично-архітектурна пам’ятка, й будівля потребувала реставрації внутрішнього приміщення і старовинного іконостасу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, демонструючи свою прихильність до Росії, спеціальною урядовою постановою № 1564/2017 від 28 серпня 2017 р. виділив на потреби Угорської православної єпархії РПЦ 313,8 мільйонів форинтів (понад 1 мільйон євро) на купівлю в держави історико-архітектурної будівлі української греко-католицької церкви. Так греко-католицька церква опинилась у власності РПЦ.

У квітні-липні 2022 мені з дружиною Ольгою й донькою Наталею випала нагода побувати в Токаї й інших місцях праці, студій і мандрів Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Польщі.

Токайська церква стояла в ремонтних риштованнях, меморіальної дошки на будівлі не було. Сковородинської дошки не було і в середині церкви, там на стіні була прикріплена тільки гранітна плита, датована 2016 роком, з написом по-мадярськи й по-російськи: «В память генерал-майора Федора Степановича Вишневского, майора Антона Петровича Рарога и тех русских солдат, которые в период с 1733 года по 1798 год в качестве представителей Токайской комиссии по закупке вин для Российского императорского двора упокоились с миром на Токайской земле».

Не знали про місцезнаходження Сковородинської дошки і в Токайському музеї. Аж у Будапешті дізнався від керівництва Товариства української культури в Угорщині, що дошку самовільно зняли нові власники церкви – московські попи й відмовляються повертати її на місце. Та все-таки українська громадськість Угорщини домоглась законності – до 300-літнього ювілею Г. С. Сковороди меморіальну дошку на його честь встановили на тому самому місці.

У Токайському краї Григорій Сковорода почувався, як дома. «У моїй любій Унґарії волами молотять», – захоплено писав про український Токайський край Григорій Сковорода, бо так молотять і в багатій на хліб Центральній Україні. Тутешні українські люди займалися тим, що і його земляки: токайські хлібороби й винороби нагадували йому батькове хліборобство й виноробство. А лемківсько-бойківська говірка місцевого українського люду така ж рідна, як і полтавська.

Та й самі пейзажі давнього Токайського хліборобсько-виноградарського краю дуже подібні до пейзажів рідної Чорнущини: поросла виноградниками Токайська гора над Бодрогом дуже нагадувала Григорію колись порослу садами й виноградниками Горлову гору над Многою.

Як земляк Сковороди я пересвідчився в їх схожості, замилувавшись Токайською горою з берега річки, а зійшовши на гору, замилувався долиною. І люди в Токаї вітаються зі стрічними, як в українських селах, на жаль, тепер тільки по-мадярськи. Та в фізіономіях і психотипах токайців упізнаєш наших людей.

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи.

Тодішня Священна римська імперія як об’єднання новітніх національних держав була прообразом нинішнього Європейського союзу й кардинально відрізнялася од Російської імперії, яка постала як колоніальна держава на загарбаних чужих землях, передусім Українських. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні у вільній країні, міг вільно переміщуватися по всій її території.

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Ґрунтуючись на інформації М. Ковалинського, перший угорський біограф Г. Сковороди Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) розширив і конкретизував географію освітніх студій українського енциклопедиста, додавши Італію, Німеччину, Пруссію, Польщу.  

Григорій Сковорода відмінно володів німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною. Тож Український шукач істинних знань вільно спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині.

Базову освіту Григорій здобував у Київо-Могилянській академії, навчальний процес у якій був під контролем польських і руських релігійних інспекторів (згідно з угодою – трактатом про вічний мир 1686 р. між Річчю Посполитою і Московським царством).

Тож тамтешній подвійний ідеологічний гніт і підбір навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Київі, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів, що їх організовували католицькі й православні серцевивідці, спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню.

Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, Український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали у співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Польщу…

З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини.

Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.

У Шарошпотоцькому реформатському колеґіумі з 1650 до 1654 викладав великий чеський педагог, мислитель, латиномовний письменник Ян Амос Коменський (1592–1670) – видатний представник світової педагогіки й філософії. Коменський належав до реформатської громади Чеські брати або Моравські брати – протестантського руху, що виник у Чехії в ХV ст. як продовження традиції Гуситського революційного, антиватіканського руху.

У 1650 році князь Юрій Ракоці з Трансільванії запросив педагога Яна Коменського в Шарошпоток для організації освітньої реформи, ґарантуючи протестантському рухові Чеських братів заступництво й допомогу. Ян Коменський за згодою своєї громади, яку тоді очолював, прийняв запрошення і в Шарошпотоці зайнявся реорганізацією освіти згідно зі своїм педагогічним новаторством.

Тут педагог-реформатор узявся заснувати пансофічну школу – школу мудрості як універсального знання. У Шарошпотоці Я. Коменський написав працю «Пансофічна школа» (1651), провідна ідея якої – оживити викладання й пробудити в дітях зацікавлення знаннями. Так педагог заперечив панівну середньовічну схоластику й запровадив новаторський метод оживлення навчального процесу.

Прагнучи пробудити в дітях інтерес до занять, педагог широко використовував метод драматизації навчального матеріалу. Наприклад, на основі підручника «Відкриті двері мов» написав вісім шкільних п’єс, що склали його широковідому книгу «Школа-гра» (1656). І хоч тоді здійснити повністю ідею пансофічної школи в Шарошпотоці Коменському не вдалося, та великий педагог заклав реформатську освітню базу в Шарошпотоцькому колеґіумі: навчання тут велося за його освітньою системою й за його підручниками. А його новаторські ідеї реалізовано в ХХ ст.

У процесі запровадження освітнього новаторства протягом чотирьох років викладацької праці у Шарошпотоцькому колеґіумі Ян Коменський написав низку педагогічних праць, присвячених організації освіти й методам навчання, які виходили в друкарні колеґіуму. А також завершив новаторську педагогічну працю «Orbis sensualium pictus» («Світ у чуттєвих зображеннях»), яку вперше опублікували у 1658 латиною й німецькою в Нюрнберзі, а в 1659 – латиною й англійською в Лондоні.

Перший чеський переклад опубліковано в чотиримовному виданні 1685 (разом з латиною, німецькою та угорською мовами) у словацькому місті Левоча. Праця швидко поширилася в багатьох країнах Європи, зробивши справжній переворот в освіті.

То був перший в історії підручник, у якому запроваджено принцип наочності: ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб для полегшення дітям засвоєння навчального матеріалу в словесному викладі. Підручник витримав величезну кількість видань різними мовами, і його використовували в школах Європи для навчання рідної мови аж до кінця XIX ст.

Ще в попередні десятиліття, під час Тридцятилітньої католицько-протестантської війни 1618–1648 рр., Коменський видав посібник «Материнська школа» (1632), розрахований на освічених матерів, де навів перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років. А протягом 1633–1638 рр. написав чотиритомну працю з загальної теорії навчання – «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно».

Суть його педагогічного методу: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

У Шарошпотоці Ян Коменський продовжив роботу над капітальною семитомною працею про реформування людського суспільства: «Загальна порада людському роду, і перш за все вченим і благочестивим володарям Європи, про виправлення людських справ». Над нею мислитель працював з 1643 до кінця життя, зосередивши основну увагу на вихованні й освіті громадян,  на подоланні людьми нелюдства, яке породжує ворожнечу й війни. В цілому Ян Коменський написав понад 250 педагогічних і філософських праць.

Педагогічні праці Яна Коменського заклали світоглядну основу всесвітньо відомого Шарошпотоцького реформатського колеґіуму, який по суті був академією. За довгу історію цього навчального закладу звідси вийшло багато видатних культурних і державних діячів Європи.

У середині ХХ ст. цей навчальний заклад називався Педагогічний коледж Коменського в Шарошпотоці, а в 1991 відновлено Реформатську теологічну академію Шарошпотоку з розширеним статутом університету. З 2000 тут діє також Педагогічний факультет імені Коменського як філія Університету міста Мішкольць.

У квітні–липні 2022 мені з дружиною й донькою випала нагода тричі побувати в Шарошпотоцькому освітньому центрі Яна Коменського: оглянути педагогічне й теологічне навчальні відділення, відвідати музей Реформатського колеґіуму в його історичній будівлі, ознайомитися з унікальною Великою бібліотекою.

Молодий український митець, педагог і філософ Григорій Сковорода слухав у Реформатському колеґіумі лекції з педагогіки, філософії, протестантського богослов’я, спілкувався з людьми, які славилися передовими знаннями. (Через те місцеві православні попи писали в свою церковну адміністрацію доноси на Сковороду, що він уникає контактів з ними й спілкується з протестантами).

У багатій бібліотеці колеґіуму, яка була на рівні з бібліотеками Віденського й Істрополітанського університетів, Г. Сковорода вивчав педагогічно-філософську спадщину Яна Коменського і став першим українським послідовником його новаторського педагогічно-філософського вчення.

Зокрема ідейно-методологічна основа «Світу в чуттєвих зображеннях» Коменського проявляється в педагогічному діалозі Сковороди «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1761), проілюстрованому автором чуттєво-символічними зображеннями в манері гравюр Коменського й тогочасної європейської емблематики.

Цією працею Сковорода завершує цикл педагогічно-філософських діалогів про людське щастя. У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про «вроджену працю».

Недалеко від Токаю розташоване давнє українське місто Доброчин, мадяризоване на Дебрецен, де з 1538 р. діяв Дебреценський реформатський (кальвіністський) колеґіум. Григорій навідувався в той осередок новаторської протестантської освіти.

Г. Сковорода часто бував з Ф. Вишневським як перекладач у службових справах у давньому українському місті Кошиці, де відвідував тамтешній університет: слухав лекції й працював у багатій бібліотеці.

Часто бував Григорій Сковорода і в словацькому місті Братислава, що тоді звалось Пресбурґ. Тут український студент відвідував заняття з поетики у Євангелічному лютеранському ліцеї, де, допевне, спілкувався з видатним словацьким ученим-енциклопедистом, основоположником практичної освіти Матеєм Белом (1684–1749), зокрема, про ідею серця – справжнього осердя людини, в якому коріняться людська гідність і національна самосвідомість.

У Братиславі в історичній будівлі Євангелічного лютеранського ліцею по вулиці Панській, 26 тепер – Інститут мовознавства імені Людовита Штура.

На фасаді цієї будівлі стараннями чеського й словацького україніста Микулаша (Миколи) Неврлого (1916–2019) у 2002 р. встановлено пам’ятну дошку з барельєфним портретом Г. С. Сковороди з нагоди 280-ліття від народження. На пам’ятній дошці викарбувано словацькою й українською:

Významný ukrajinský humanistický filozof a básnik Hryhorij Skovoroda (1722-1794) bol niekedy v rokoch 1745-1750 v Bratislave. Pri prílezitosti 280 výrocia jeho narodenia

Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722–1794) відвідував у 1745–1750 роках Братиславу. З нагоди 280-рiччя його народження.

У Пресбурзі Г. Сковорода ознайомився також з містичними ідеями пієтизму, які поширилися з Німеччини, з університету в Галле, й побутували в середовищі місцевої лютеранської (реформатської, протестантської) громади. Лютеранський пієтизм зосереджував особливу, внутрішню увагу на особистій доброчесності людини й відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії.

За повідомленням М. Ковалинського, перейнятий ідеями пієтизму Г. Сковорода поїхав навчатися до університету в німецькому місті Галле, де був найпотужніший осередок пієтизму й де видатний німецький вчений-енциклопедист Христіан фон Вольф (1679–1754) упроваджував свою систему істинного знання, яке забезпечує уладування життя.

У Галле з 1690-х років діяв цілий комплекс Соціальних установ Франке, що їх започаткував Август Герман Франке (1663–1727) – німецький теолог і педагог, один з натхненників і подвижників пієтизму. На базі тих установ у 1694 р. засновано Галльський університет. На базі Галлсього університету й Віттенберзького університету, заснованого 1502 р., організовано в 1817 р. Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера.

У Пресбурзі Григорій відвідував також Істрополітанський університет, який діяв тут з 1465 р. й був найстарішим на території Словаччини. Назва Істрополітанського університету походить від грецької назви Братислави – Istropolis, що означає Дунайське місто (Ister – Дунай, рolis – місто).

Університет заснував Матяш Корвін (1443–1490) – король Угорщини, Хорватії, Богемії, титулярний король Галичини й Ладимирії (Волині); легендарний король українського фольклору Закарпаття.

Бібліотека Корвіна в той час була чи не найбільшою на Європейському континенті, конкурувати з нею могла тільки бібліотека Ватикану. З Істрополітанського університету розпочалася історія вищої освіти в Словаччині.

З 1467 тут діяли  чотири факультети: богословський, філософський, юридичний, медичний. Освітня атмосфера в університеті була гуманістична й антисхоластична, великої уваги надавали природознавчим наукам, математиці, астрономії й медицині.

Григорій Сковорода відвідував також Трнавський університет, що в місті Трнава на заході Словаччини. Цей один з найстаріших вищих навчальних закладів Словаччини заснував у 1635 при Єзуїтському монастирі Петер Пазмань (1570–1637) – кардинал, католицький адміністратор у Словаччині, філософ, основоположник літератури живою угорською мовою.

Університет у Трнаві від початку мав лише богословський (теологічний) і філософський (гуманітарний) факультети. У 1667 почав діяти факультет права, а через 100 років, у 1769, відкрито факультет медицини.

У середині XVIII ст. університет у Трнаві набув широкої популярності, бо мав розкішну бібліотеку, наукові архіви, власні лабораторії, друкарню, ботанічний сад, передову астрономічну обсерваторію.

Провідну роль в освітньому процесі відігравали єзуїти. Після розпуску ордену єзуїтів у 1777 р., за наказом імператриці Марії-Терези, університет із Трнави перевели в Буду. А в 1784 університет переїхав на своє теперішнє місце в Пешт. Історичні Буда й Пешт, які розташовані на західному (правому) й східному (лівому) берегах Дунаю, об’єднані тепер в одне місто – Будапешт.

До 1921 університет називався Будапештським, потім перейменували на Університет Петера Пазманя, а в 1950 його назвали Будапештський університет ім. Лоранда Етвеша (на честь угорського фізика, просвітителя).

Не раз бував Григорій Сковорода у Пряшеві – центрі українського етнічного краю Пряшівщина. Відвідував Пряшівський Реформатський (євангелістський) колеґіум, який постав тут у 1666–1667 роках.

У 1654 р. в Пряшеві побував Ян Коменський, що відзначено пам’ятною дошкою з барельєфом великого педагога на історичній будівлі Пряшівського Реформатського колеґіуму.

У 2023 Українська громада Пряшіва зініціювала встановлення в центральній історичній частині міста меморіальної дошки на знак перебування тут Григорія Сковороди. На меморіальній дошці розміщено барельєф роботи українського скульптора Богдана Коржа з Ужгорода й текст: «У 1745 році місто Пряшів відвідав український філософ, поет, педагог Григорій Сковорода (1722–1794)».

У  січні 1749 в Токаї помер Федір Вишневський, і керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Це обмежило освітні плани Григорія Сковороди, і наступного року він вирішив повернутися в Україну.

8 вересня 1750 р. Григорій Сковорода виїхав з черговим транспортом Токайського вина (два вози, навантажені бочками) з Токаю до Київа таким маршрутом: Токай, Шарошпоток, Шаторальяуйгель, Кошиці, Пряшів, Свидник, Дуклянський перевал і сама Дукля, в якій вони проходили митний огляд.

Як місто Дукля відома з ХІV ст., а в середині XVI ст. тут, на торговому Угорському тракті, відкрито митницю. У 1588 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза надав місту право складувати вино: «Усякі вина до шинків аби не возили іншими дорогами, а тільки шляхами на Ясліська, Дуклю і Риманув» (Універсал податей з 1589 р.).

З 1595 р. всі товари, які провозили через кордон, мали розмитнювати саме в Дуклі. З Угорщини везли переважно вино, коней, сухофрукти, сири й залізо, а туди везли сукно, пряжу, шкури, оселедці й мед. Торгівля Токайським вином стала основним заняттям юдеїв, які оселилися в Дуклі на межі XVI–XVII століть.

Далі шлях пролягав Лемківщиною на Кросно, Ряшів (Жешув), Ланьцут, Переворськ (Пшеворськ), Ярослав, Радимно. Потім – на Яворів, Жовкву, Львів, Яричів, Броди, Радзивилів, Кременець, Заслав, Шепетівка, Полонне, Чуднів, Бердичів, Вчорайше, Кам’янка, Попільня, Фастів, Васильків, Київ.

Згідно з рапортом від 7 жовтня 1750 р., на Васильківську митницю прибули два вози, з якими й повертався Григорій Сковорода з Угорщини: «…с города Токая на венские местечка, на Пряшев, на польские – на Решев, на Ланцут, на Приворск, на Ярославль, на Жолквы, на Броды, на Заслав, на Полонное, на Чюдное, на Каменец, на Хвастов».

Так з черговим транспортом вина Григорій прибув 10 жовтня 1750 до Київа, а звідти – до Чорнух, де поклонився могилам батька й матері.

«Повернувшись із чужих країв, наповнений вченістю, відомостями, знаннями, та з порожньою кишенею, в крайній нестачі всього найпотрібнішого, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих», – засвідчує зі слів свого вчителя М. Ковалинський.

Загалом Григорій Сковорода прожив у країнах Священної Римської імперії германської нації п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в колоніальній Російській імперії. Як переконливо ствердив чеський і словацький україніст Микулаш (Микола) Неврлий: «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід, не даремно ж його туди так вабило».

Наприкінці 1750 року Григорія Сковороду запросили на викладацьку роботу до Переяславського колеґіуму, де він почав викладати поетику по-новаторськи, згідно з осягнутим у власному освітньому досвіді розумінням поетичного мистецтва, що відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі догматичних засад піїтики.

Суть мистецтва поетики й нову методику її викладання Г. Сковорода описав у навчальному посібнику «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Та він змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом, який змушував педагога повернутись до викладання старим методом.

Попрацювавши в Переяславському колеґіумі, Григорій Сковорода восени 1751 повернувся до Київо-Могилянської академії й почав вивчати богословський курс у Георгія Кониського. У 1752–1753 навчальному році Григорій далі навчається в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, узяв академічну відпустку й зайнявся вродженою педагогічною працею.

Вроджений педагог упроваджував своє педагогічне новаторство, набуте у європейських студіях, зокрема в працях Яна Амоса Коменського, у викладацькій праці в Переяславському й Харківському колеґіумах, у приватному вчителюванні та під час мандрівного життя серед рідного народу.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, його вродженою працею і єдиною професією була педагогіка: вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості.

 Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Праця й студії Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Німеччині спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Усеосяжний принцип життєвої мудрості українського генія

Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – геній українського духу: мислитель-енциклопедист, педагог-просвітитель, філософ-мудрець, поет, драматург, композитор, музикант, співець, духовний практик, цілитель, культурно-освітній подвижник.

Усеосяжний принцип життєвої мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч істинні осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя). Більше того, деякі ентузіасти намагаються канонізувати Сковороду, хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство».

«Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця. Видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Сковорода не потребує церковної канонізації – святістю світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Волею світлого духу сповнене все його бездоганно чесне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ.

Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі», «гіпстера», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його просвітницьке морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не сприймав церковної догматики та не прийняв церковного сану. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі».

У відповідь – виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!». Спокушали Сковороду й високими світськими посадами, все з тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?»

У відповідь – сковородинське пряме: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль – і задоволений». Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану.

Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх талантів і духовного подвижництва на служіння церкві, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність мудрого життя волею особистого духу.

«Воля дужча за всяку неволю» – провідний принцип мудрості Сковороди

Основоположна світоглядна позиція практичного вчення Григорія Сковороди: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Провідний моральний принцип життя Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю». Разом вони в своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства.

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій.

Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури – системи самопізнання й морального, духовного життя людини. За Сковородою, культура – «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання.

Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії – дієвої філософії, яку мудрець називав мудрістю: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…».

Поняття культурософія походить від латинських слів colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати й сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість.

Буквальне значення поняття культурософія – ладування, виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. Власне культура – це система самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя. Культурософія як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Культурософія – система практичної філософії життя й стратегії культурного саморозвитку людини й народу.

Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого Сковородинства.

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу – працював і не шукав вигоди, досягав успіху і не величався, став великим і не панував. У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Феномен Григорія Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через пізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).  Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу.

Сковородине осягнення культури виявилося в його культурософії. Культурософія як принцип мудрості долає суперечності між змістом і формою в спекулятивній філософії й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені, самоподібні сутності єднаються в неподільне ціле. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість – система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.

Освітня система, педагогіка Сковороди

Культурософський принцип мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття необхідно підготуватися.

Передусім необхідно знати, що Григорій Сковорода звільнив українську філософію од панівної церковної догматики. До Сковороди вся так звана філософія зводилась до трактування положень теології. А Сковорода став першим філософом за самою суттю філософії-мудрості в українській культурі й усьому слов’янському світі.

І головне, що Сковорода не просто вільно філософствував, а як філософ-мудрець сам жив згідно зі своїм морально-світоглядним вченням: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Згідно з цією кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».  

Філософсько-духовна практика й педагогічна діяльність – дві найхарактерніші особливості феноменальної натури Григорія Савовича. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Григорія Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.

Освітня система Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.

Для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини. У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1870) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

На цій моральній засаді послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну  систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного».

За П. Юркевичем: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі». Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» породжує унікальність особистості – її духовний тип.

Проникливо з’ясував суть «духовного типу людини» визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна». Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця».

«Духовний тип людини» визріває в процесі її морального виховання, моральної зрілості й є свідченням «другого, духовного, народження людини» – її культурності. Моральної зрілості людина досягає дотриманням уселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Філософія серця або кордоцентризм

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас як Сковородине «кільце вічності», до їх сприйняття й осягнення необхідно дозріти. Коло як центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). Тарас Шевченко (1814–1861) слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя. В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини.

Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного). В безвічності Сковородиного «безпричинного початку, безпочаткової причини», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде» коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства й ведизму та даосизму. У Сковороди «безпричинний початок» (Усеєдиний) корелюється з  сингулярністю (від лат. singularis – єдиний) й точкою сингулярності – пунктом відліку нескінченної пульсації Всеєдиного Життя: з точки сингулярності розвивається й повертається в неї все суще у Світовій Всеєдності.

Сковородина «самоподібність» корелюється з фрактальною самоподібністю в нинішніх фрактальній фізиці й психології. А Сковородине «кільце вічності» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, в Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини. А ще Сковородине Коло знаменує нескінченність морально-світоглядного руху Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Морально-світоглядна основа Сковородинства – безвічна мудрість, яка народжується з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Слідом за Григорієм Сковородою культурософський підхід до життя виявляли Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруюче осердя української культурософії – філософія серця або кордоцентризм. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця»; «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця». Серцем людина відрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею, логос) від її речовинної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом.

І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються й такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування, серцю належить просвітлювати розум світлом своєї духовної суті. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. Звідси внутрішня доцільність самопізнання.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює програму своєї душі в «спорідненій праці», яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку на природній основі.

Духовні чинники національної культурософії

Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини є моральна воля її духу. Ця морально-вольова сутність розкривається в таких поняттях: у Данила Туптала – внутрішня людина з її індивідуальною долею; в Г. Сковороди – філософія мудрого серця; в М. Гоголя – філософія духовного персоналізму; в П. Куліша – хутірська філософія або філософія природи; в Т. Шевченка – щире серце; в П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; в К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці.

До первинних дієвих чинників національної культурософії належать духовний тип людини, моральна воля національного духу, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу. Для морального світогляду української культурософії характерна ідея народу як інтегральної особистості, колективного суб’єкта. «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе», – цією ясною філософемою Г. Сковорода явив розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу та на цей виховний ідеал спрямовував свою педагогічну працю.

У вихованні гідного покоління народу педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) слідом за своїм духовним учителем основне завдання в вихованні нового покоління покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. П. Куліш означив український народ як «збірну особу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми «збірної особи українського народу».

Слідом за П. Кулішем Іван Франко (1856–1916) поставив перед українською молоддю «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є «духовний тип людини» (В. Б. Антонович) – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Культурософський моральний чинник культурно-суспільного саморозвитку закорінений у світоглядній традиції агрокультури. Все живе в Природі саморозвивається з безвічного ресурсу самостійної життєвої сили: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя» (Піфагор). У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі.

А свій культурний саморозвиток забезпечують самі люди самостійною життєвою силою й духовною взаємодією на дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи, які, за Сковородою, є основою владованого людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш.

Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство… Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський»).

Природа як морально-духовна основа земного життя. Ноосфера

Один з найвидатніших мислителів і письменників США Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) як основоположник трансценденталізму (від лат. transcendens – безмежний) – світогляду, закоріненого у ведичних знаннях і німецькому ідеалізмі, зокрема у філософії Іммануїла Канта, був визнавцем ідеї, що Природа є первинною, морально-духовною основою земного життя.

Р. Емерсон один з перших у західній культурі став цінувати Природу за її первинні, ідеальні, некомерційні вартості, на чому й ґрунтується природоохоронна філософія. На відміну од своїх сучасників, які вважали, що дику Природу необхідно покращувати, перетворювати, Р. Емерсон доводив, що вільна Природа завжди владована, довершена. Чим людина ближча до Природи, тим вона довершеніша й вільніша од вульгарно-матеріальних потреб. Природна людина здатна на духовне самовдосконалення й на інтуїтивне осягнення макрокосму через власний мікрокосм.

Великі українські вчені, філософи Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) і Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) теоретично розвинули природно-моральні засади агрокультурного світогляду в екологічних ученнях про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) та ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.

Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральних засадах. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.

У середині ХХ ст. на основі концепції Всеєдності й на світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі видатний український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) розвинув світоглядну систему антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – світолад, уладований Всесвіт) – оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. За означенням М. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи».

Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи, Космосу й Світової Всеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Природи і Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що вона робить на Землі й у Всесвіті: «Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (М. Холодний).

Наприкінці ХХ ст. визначний український фізик Анатолій Вадимович Свідзинський (1929) запропонував «синергетичну концепцію культури» як процесу самоорганізації, саморозвитку людства на природній основі в ноосферній перспективі.

В духовному спрямуванні свого культурного саморозвитку людський світ неодмінно сягає ноосфери. Цим культура як система саморозвитку людини з власного духовного ресурсу в ноосферній перспективі принципово відрізняється од цивілізації, яка обмежена антропосферою, а джерелом цивілізаційного прогресу є груба енергія речовини, яку видобувають руйнуванням природної основи земного життя. Антропоцентризм – аморальна ідеологія цивілізації, антропокосмізм – моральний світогляд культури.

Культурософія – життєва мудрість

Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, а особливо зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою дао­­сизму, йогізму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння. Ця ознака культурософії зближує з Г. Сковородою інших національних духовних подвижників, зокрема сучасного турецького мислителя-педагога Фетхуллаха Ґюлена (1941), який явив світові культурософський принцип діа­­логу культур через «фільтри» національного духу», що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра.

Згідно з культурософською концепцією родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральність як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».

Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».

Керуючись моральним імперативом, Г. Сковорода ставить самопізнання попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Моральна сила української культурософії Г. Сковороди та його послідовників справила визначальний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Саме зі вчення Г. С. Сковороди про всеєдність трьох світів його нащадок по матері Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) розвинув концепцію про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи українського народу».

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця П. Юркевича. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують духовний зв’язок поколінь, єднання народу в «збірну особу» й відкривають духовну перспективу життя.

«Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею»

Мудрець Сковорода чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспану панством «недвижну масу» люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує». В істинному знанні себе – несхибність мудреця в Істині, нездоланність його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».

Учитель Сковорода спонукав своїх вихованців та й усю «недвижну масу» «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ і навчитись розрізняти в ньому зовнішню й внутрішню сторони та виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею, ясною свідомістю й моральною волею духу.

З кола Сковородиних вихованців виросло багато людей подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства й зафондували будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1805). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння. 

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне осягнення феномену Григорія Сковороди й вивчення його всеосяжної спадщини та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес Сковородинської філософсько-освітньої системи, заснованої на морально-світоглядних засадах культурософії. Тільки така системна моральна освіта здатна розбудити од летаргійного сну «недвижну масу», яку самотужки будив Сковорода: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…».

Глибоке знання рідного народу – основа пізнання Істини

Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!». Мудрий вчитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: «Не життя для науки, а наука для життя».

Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні, егоїстичні, а також марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі.

Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав». «Мир» – то зіпсований цивілізаторством соціум,  натовп, «недвижна маса». Той «мир» не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна й невігласів. Самостійне життя власною волею – основа духовного подвижництва.

Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», бачать далі за «синів дня», осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 до н. е.) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-ліття свого Вчителя неминуче має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення Сковороди – Сковородинство.

Суть засвоєння Сковородинства не тільки в тому, щоб збагнути його розумом, а головно в тому, щоб задіяти його моральний чинник у власне й суспільне життя.  Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість і спосіб думання.

І хоч би якою мовою писав мислитель, старослов’янською, латинською чи грецькою, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія, й український тип мислення та правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю». Як свідчить учень і біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, «він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». Зі своїми людьми мудрець спілкувався виключно живою рідною мовою (як, до речі, й М. Гоголь).

Сила Сковородиного духовного подвижництва в живій, дієвій мудрості рідного народу – питомому джерелі самого феномену Сковородинства. Ось як сам мислитель визначив джерельну основу своєї мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».

Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини з провідництвом ідеї «Пізнай себе» неодмінно виросте в природовідповідний і культуровідповідний морально-світоглядний рух Сковородинства. Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу». Як ствердив видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Своєчасність життєвої мудрості Григорія Сковороди спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» завершив у 2023 р. Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, здійснене за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану – надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана вміщує в собі:

1. Перше найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки.

2. Перше систематизоване, масштабне Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Видання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.

3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Пісенний «Кобзар» – унікальне видання, результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював понад 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

У 2014–2017 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» видав 500 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах за кошти доброчинця Олександра Григоровича Шпака та безоплатно передав бібліотекам вищих і середніх музичних навчальних закладів і музичних шкіл. У 2017–2018 роках Фонд видав 200 комплектів трьох томів а капела і 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела (три CD) на замовлення Світового Конґресу Українців та передав українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу.

У 2019 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» за ґрант Українського культурного фонду видав 1 000 комплектів трьох музичних альбомів Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та безоплатно передав їх вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва з цілої України для освітньої й хорової роботи.

У 2020 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» на прохання музичних педагогів і хормейстерів видав 1 000 примірників однотомника Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране, що є нотним додатком до Аудіовидання. Видання здійснили за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька Євгена й матір Марію. Вибране також безоплатно передали музичним навчальним закладам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва.

І ось у 2023 році, в скрутну воєнну пору, київське Видавництво Ліра-К за власні кошти надрукувало цілісне семитомне видання Пісенного «Кобзаря». Семитомник зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7). Особливо треба відзначити дійову підтримку директора видавництва – Віталія Зарицького, який узявся за публікацію цього суспільно значущого видання. У видавництві можна замовити весь семитомник або окремі томи: тел.: (050) 462-95-48, (067) 820-84-77; ел. адреса: zv_lira@ukr.net 

Визначальна особливість Пісенного «Кобзаря» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію незалежної України та має велику пізнавальну й мистецьку цінність. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у здійсненні його культурно-освітньої місії, відкритті нових рівнів сприйняття й осмислення геніальної Шевченкової поезії, потужно посиленої українським хоровим співом – базовим мистецтвом української культури. Ґрунтовний довідковий додаток містить біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів, що підтверджує статус зібрання як академічного мистецтвознавчого видання.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше комплексне музичне видання новітнього часу започаткував новий напрям у шевченкознавстві й музикознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ,
автор ідеї й головний редактор видань,
керівник Всеукраїнського мистецького проекту
«Україна співає «Кобзаря»»

Джерело: Хорова школа Павла Муравського

Запис Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Петрові Болбочану – 140: «…Ми боремося з большевизмом, …а уряд УНР йде назустріч большевизмові…»

Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – чільний український військовик і державник, найталановитіший воєначальник Армії УНР, організатор найбоєздатніших військових формувань. Петро Болбочан здійснив блискавичну військову операцію – звільнив од більшовиків Крим і взяв під контроль Чорноморський флот.

Легендарний полководець-державник виборював Самостійну Україну та категорично виступав проти союзу з більшовицькою чи монархічною Росією.

Та великого подвижника Української самостійності піддавали забуттю всі владарюючі в Україні антиукраїнські режими. Трагічна столітня історія відродження Українського війська й Української державності та винищення українських патріотів повторюється в не менш трагічному сьогоденні. За століття в антиукраїнському політикумі нічого не змінилося, і нерозв’язані суспільні проблеми перейшли в сьогодення.

Родовід. Освіта

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гиждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер – село Ярівка Дністровського району Чернівецької області) в родині священика.

Початкову освіту Петро здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі, середню освіту – в гімназії. Два роки провчився в Кишинівській духовній семінарії, а в 1905 вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища на Слобідщині.

В училищі навчались переважно українці, й Петро Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Невдовзі начальник училища заборонив діяльність гуртка, а П. Болбочан дістав усну догану й лишився в навчальному військовому закладі тільки завдяки своїм надзвичайним здібностям.

У 1909 після закінчення училища П. Болбочана в ранзі підпоручика направили на службу в 38-й Тобольський піхотний полк ім. генерала Милорадовича, де став завідувати мобілізаційною частиною. Ця посада вимагала військової освіченості й відповідальності.

Згодом здібного молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. У 1912 Петро Болбочан отримав чин поручика й керував командою розвідників, а згодом командував кулеметним підрозділом та як батальйонний командир наглядав за всіма кулеметними командами полку. Це дало змогу здібному офіцерові освоїти новітню на той час стрілецьку зброю. З 1913 служив під командою полковника М. М. Ейгеля – видатного військового теоретика, автора підручників з тактики й фортифікації.

«Служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою», – писав за спогадами П. Болбочана його й М. Міхновського соратник по українському визвольному рухові Сергій Шемет. Молодий офіцер П. Болбочан готувався вступити до Олександрівської військово-юридичної академії, яка готувала офіцерів для військово-судового відомства. Та той замір перебила Перша світова війна.

Воєнний досвід

Петро Болбочан провоював усю Першу світову війну як офіцер 38-го Тобольського полку, брав участь у 37 великих бойових операціях, нагороджений за хоробрість чотирма бойовими орденами.

Воював на фронтах у Польщі, в Білорусії та на Волині, де реорганізовував військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були недисципліновані, не мали військової підготовки й потрапляли під аґресивний вплив соціалістично-більшовицьких аґітаторів.

«Це дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» (Сергій Шемет).

Під кінець війни П. Болбочан командував запасним полком і отримав ранґ підполковника російської армії.

Після падіння самодержавства на всій території колишньої Російської імперії розпочалося гуртування вояків-українців в окремі національні формування, організовувалися українські військові комітети й ради, які підтримували Українську Центральну Раду.

Та соціалістичні «вожді» Центральної Ради дотримувались позиції федерального союзу з Росією й орієнтувались на «спільний революційний фронт з російською демократією» і не бачили потреби у власних збройних силах.

Прикриваючись гаслами про братерство всіх народів, інтернаціонал-більшовицький кагал розпалював пожежу світової соціалістичної революції для знищення національних держав і заневолення їх народів комуністичним рабством. Тому будь-які конструктивні самостійницькі ініціативи державницького й військового характеру в українському рухові викликали деструктивний спротив у лівих партійців.

Найаґресивніший спротив українській самостійності чинив партайґеноссе УСДРП В. Винниченко:

«Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».

А Винниченків однопартієць Троцький-Бронштейн упроваджував в Україні свою геноцидну доктрину більшовицького мілітаризму:

«Всіх українців винищити і заселити москвинами».

Така антиукраїнська, антидержавна доктрина панувала в Україні протягом століття аж до нинішньої масштабної аґресії рашистського мілітаризму та початку Всеукраїнської визвольної війни. Проте й зараз під час визвольної війни антиукраїнські сили підривають зсередини відродження й зміцнення Українських збройних сил.

З початком Української революції Петро Болбочан займався організацією українських військових частин. У листопаді 1917 підполковник російської армії Болбочан сформував з добровольців Південно-Західного фронту при 5-у армійському корпусові 1-й Український республіканський піхотний полк ім. Б. Хмельницького чисельністю 5 000 свідомих українських вояків. П. Болбочан очолив полк як капітан Українського війська й мав намір «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західноєвропейської».

Також мав намір українізувати весь 5-й армійський корпус, який дислокувався у Проскурові. Та руська більшість, підбурена більшовицьким солдатським комітетом, збунтувалась, і почалося збройне протистояння. Зрештою Республіканський полк роззброїли, а казарми розстріляли з гармат і підірвали. Там загинуло багато українців.

Петро Болбочан з уцілілою частиною полку з великими труднощами дістався в січні 1918 до Київа, якраз напередодні більшовицької окупації міста. Тут із залишків полку сформував Республіканський курінь у кількості близько 500 вояків.

Цей курінь під командуванням П. Болбочана узяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у Київі й змусив заколотників скласти зброю. Та після запеклих 10-денних вуличних боїв з більшовицькими арміями під командуванням М. Муравйова й В. Антонова-Овсієнка республіканці змушені були відступити за Київ, у західному напрямку, аби не спричинити ще більших масових руйнувань міста від обстрілу далекобійних гармат.

А союзники більшовиків – вожді УЦР одразу першими покинули столицю, про що відверто написав у своїх воєнних спогадах Борис Григорович Монкевич (1896–1971), сотник Армії УНР або як сам називав себе – «сотник Війська Запорозького»:

«У ніч проти 9 лютого (з 26 на 27 січня за ст. ст.) «вожді» Центральної Ради тікають з Київа. Про «евакуацію» знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про свою втечу Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Київа на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали, що «капітани українського корабля» Грушевський і Винниченко тікають першими».

Виснажені й деморалізовані українські війська зупинилися на ночівлю в селі Гнатівка, за 17 км на південний захід од Київа. У середовище українців проникли більшовицькі аґітатори, які намовляли кидати зброю й розходитись по домівках. Старшини на своїй раді ухвалили спільне рішення залишити самих добровольців і зібрати їх під єдине командування в Окремий Запорозький загін, який спершу налічував понад 2 000 вояків.

До Окремого Запорозького загону увійшли: 2-й Запорозький піхотний курінь, реорганізований з Республіканського куреня під командуванням Петра Болбочана, та курені під командуванням полковника Всеволода Петріва й сотника Олександра Загродського. Командувачем Окремого Запорозького загону обрали генерал-майора Костянтина Прісовського, а заступником командувача загону – підполковника Петра Болбочана.

Окремий Запорозький загін став основою для розбудови нової Української армії. Незабаром загін було розгорнуто в дивізію, а далі в корпус та в Запорозьку групу армії УНР. За вояками цих легендарних формувань закріпилося наймення – запорожці, які вирізнялися своєю відвагою, дисципліною, патріотизмом. Дієвість запорозького формування базувалась на бойовій традиції запорозького козацтва. Запорозький корпус під командуванням підполковника Петра Болбочана став найбоєздатнішим авангардом Армії УНР.

Так відбулося об’єднання всіх наявних українських військ у перше регулярне збройне формування УНР. Таким чином, у селі Гнатівка, під Київом самоорганізувалася регулярна Українська армія.

Рада старшин ухвалила також рішення про позапартійний статус Українського війська, в якому не повинно бути  жодних комітетів і комісарів, які досі дезорганізовували й розвалювали армію, а до командування не повинні допускатися особи з партійними квитками й низькою військовою кваліфікацією.

Ухвалу ради старшин про організацію Української армії з позапартійним статусом визнали й підтримали всі командири вцілілого українського війська, крім Симона Петлюри. Він відокремився од Запорозького загону з трьома сотнями бійців Гайдамацького коша Слобідської України й артилерійським дивізіоном.

На переконання знавців історії українського військового руху, саме після Гнатівської ради Петлюра почав виявляти свою неприязнь до запорожців і особисте вороже ставлення до Болбочана.

2-й Запорозький курінь під командуванням Петра Болбочана відійшов далі на Захід. У Сарнах Запорозький курінь роззброїв 2-у Фінську дивізію, а особовий склад загнав у вагони й відправив у Росію. П. Болбочанові в Сарни прийшов урядовий наказ відновити українську владу в Житомирі, й водночас його призначили військовим комендантом Волині.

Таким способом намагались відсторонити дієвого воєначальника від армії. Та Болбочан виконав і урядовий наказ, звільнивши Житомир од більшовиків, і розпочав на Волині мобілізацію до Української армії.

І ось уряд УНР, який утік з Київа од більшовиків, дуже стривожився через ту мобілізацію для формування регулярної Української армії, на яку не впливають комісари від керівної соціал-демократичної партії. І якщо в УНР буде регулярна армія, то доведеться воювати з більшовицькою Росією.

Військово-організаційні ініціативи й успіхи Петра Болбочана занепокоїли самозваних «батьків нації», і військове міністерство наказало підполковникові Болбочану здати прапорщикові Мацюкові курінь, у якому було 1000 вояків з артилерією й кіннотою, а самому залишатися комендантом Волині.

На бездарного у військовій справі Мацюка поклали обов’язки командира тільки тому, що він був членам урядової партії й слухняно виконував усі вказівки керівництва УЦР. А до безпартійних у владарюючих соціал-демократів не було довіри, бо вони не підкорялись партійній дисципліні й не визнавали доктрини державного соціалізму.

За партійною соціал-комуністичною доктриною, низи мусили беззаперечно, бездумно, не вникаючи в суть, виконувати директиви зверху. Звичайно ж, партійні зверхники ставили завдання перед іншими, а не перед собою. Звідти деморалізуючий вплив на людей аморальних соціал-комуністичних та більшовицьких партійних вождів. У більшовизмі немає місця моральності, замість моральності – партійна ідеологія й партійна вигода. Функцію партійних комісарів у червоній армії виконували партійні призначенці в армії УНР.

Так призначення партійного прапорщика командиром куреня призвело до трагедії: нездара й боягуз утік у Житомир, а запорожців покинув напризволяще. Коли П. Болбочан дізнався про оточення свого куреня, він самовільно залишив посаду губернського коменданта й помчав з невеликим загоном до своїх запорожців.

Відкинувши більшовиків од Житомира, Болбочан пробився під Бердичів до оточеного куреня, і запорожці під орудою свого командира вступили в нерівний бій з переважаючим ворогом. Відбивши щільним кулеметним вогнем кілька атак ворожої кінноти, курінь перейшов у контрнаступ, захопив бронепоїзд, відбив батарею, яку покинув прапорщик. Тут запорожці знайшли закатованими командира гарматної батареї сотника Леоніда Савинського і його козаків.

У сотника пообрубували пальці на руках, з рук здерли шкіру, все тіло покололи багнетами (налічено 27 ран), оскальпували голову. Усе те вчинили відомі своєю жорстокістю балтійські матроси, які були основною ударною силою більшовиків. Л. Савинського й інших закатованих забрали в ешелон і потім поховали на Аскольдовій могилі, а іменем Савинського назвали 1-шу Запорозьку батарею.

То був кінець лютого 1918. П. Болбочан одразу ж визволив Бердичів і поповнив курінь зброєю з захопленого обозу. Почав готуватися до наступу на Київ через Козятин і Фастів, бо розвідка доповіла йому, що більшовики вивозять багато майна з Поділля й Одеси, тож у Козятині й Фастові скупчено сотні ешелонів. П. Болбочан запланував захопити ці стратегічно важливі вузлові станції з величезними трофеями.

Та йому прийшов урядовий наказ наступати на Київ через Коростень, бо через Козятин і Фастів мали наступати німці й австрійці, які за умовами Брестського договору прийшли в Україну допомогти визволитись од більшовицької окупації.

П. Болбочан пішов на Київ через Коростень, випередив німецькі війська і в ніч на 2 березня 1918 зайняв Святошин, а о 4-й ранку разом з розвідниками на панцернику в’їхав у Київ. Слідом за командиром у Київ увійшов увесь Запорозький курінь під великим жовто-блакитним стягом.

На жаль, уроки поразок нічому не навчили «вождів» Центральної Ради. Вони й далі негативно ставилися до створення Української армії, провадили деструктивну для збройних сил політику й потурали демагогічній лівацькій пропаганді у війську.

Окремий Запорозький загін тоді налічував майже 5 000 вояків і був єдиним регулярним українським військом, крім Гайдамацького полку, якого тримали при Центральній Раді. На початку березня 1918 Петро Болбочан реорганізував Запорозький загін у Запорозьку бригаду, яка виросла в 1-у Запорозьку дивізію.

Командиром 1-ї Запорозької дивізії призначили генерала грузинського походження Зураба Натієва, а Петро Болбочан став його заступником з обов’язками командира 2-го Запорозького полку, організованого на базі Запорозького куреня.

1-а Запорозька дивізія отримала від УЦР наказ визволити од більшовиків Полтаву й Харків. Під командуванням П. Болбочана були всі піші, кінні, кулеметні й гарматні частини загальним числом близько 3 000 бійців, і він керував усіма бойовими операціями.

А технічні й інтендантські частини підпорядковувалися З. Натієву, і він забезпечував зв’язки з місцевими адміністративними органами, з урядом і командуванням німецького війська, яке рухалося слідом за запорожцями.

Навесні 1918 Українська армія під командуванням Петра Болбочана за місяць звільнила од більшовиків Україну від Житомира до Харкова. Полководець Болбочан не тільки визволяв українські землі й людей, а й наводив на звільнених теренах суспільний лад.

Це викликало ненависть у більшовицьких і білогвардійських окупантів та непокоїло бездарну лівацьку верхівку УЦР. Тож її військове керівництво, вирішивши позбутись невгамовного воєначальника, усно доручило Болбочану виконати секретне і майже нереальне завдання – звільнити од більшовиків Крим. І Болбочан тріумфально здійснив Кримську операцію, від здобутків якої та сама лівацька верхівка під тиском німців поспішила відмовитись.

Для Кримської операції з частин Запорозького корпусу сформували Кримську групу Армії УНР на правах дивізії під командуванням Петра Болбочана – підполковника на генеральській посаді. У ніч на 22 квітня П. Болбочан з 20 козаками блискавично провів спецоперацію, взявши без жодної втрати замінований Чонгарський міст і відкривши шлях основним силам на Джанкой, Сімферополь і Севастополь.

Слідом за запорожцями Петра Болбочана йшли 52-й німецький корпус під командуванням генерала Роберта фон Коша та кримськотатарські повстанці. Так протягом 22–24 квітня 1918 Кримська група звільнила од більшовиків Крим.

Одначе вже 26 квітня німецький корпус заблокував українські частини в Сімферополі й Джанкої, а генерал Кош поставив перед Болбочаном ультиматум вивести Кримську групу з Криму, що підтвердили й наказом з військового міністерства УЦР. Головні сили Кримської групи змушені були вийти з Криму.

Це сталось 29 квітня, коли в Київі Всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Саме завдяки тріумфальній перемозі українського війська під командуванням Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту.

Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918 всі здобутки українського війська в Криму було втрачено. Непрофесійна й партійно заанґажована верхівка Директорії не скористалася здобутками П. Болбочана в Криму для розбудови Української державності й зміцнення боєздатності Українського війська.

Запорозький «характерник» і «полководець великого формату»

Завдяки особистій вдачі та хистові професійного військового й талановитого командира Петро Болбочан мав незаперечний авторитет і довіру серед українських вояків.

«Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання», – писав сотник Війська Запорозького Б. Г. Монкевич у книжці «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим».

Відомий український військовий діяч, підполковник Армії УНР Варфоломій Пимонович Євтимович (1889–1950) у статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» наголошував, що П. Болбочан «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запорожжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків – уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать.

Такий люблений підвладними командир-митець спроможний повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів».

Військовий геній Петра Болбочана зібрав навколо себе справжніх воїнів-патріотів і переможно вів їх Україною, звільняючи рідну землю од руських окупантів. Воєначальник твердо дотримувався державницької позиції та намагався створити потужну армію. В одному зі своїх наказів П. Болбочан виклав державницьку стратегію Самостійної України:

«Ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

І для руських монархістів, і для більшовиків український військово-державний стратег був головним ворогом. Більшовики пообіцяли за живого чи мертвого П. Болбочана величезну на той час нагороду – 50 000 золотих рублів…

Фатальною політичною помилкою талановитого військовика П. Болбочана стала його участь в інспірованій руськими більшовиками політичній афері недолугих і злочинних українських політиканів – ліквідації Української Держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Болбочан усупереч ідейним розбіжностям з «вождями» Директорії підтримав їх антигетьманський виступ.

У листопаді 1918 2-й Запорозький піхотний полк під командуванням Петра Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР. У ніч на 18 листопада 1918 полковник Армії УНР П. Болбочан наказав роззброїти гетьманські офіцерські формування в Харкові та проголосив відновлення в місті влади УНР. Тож нове керівництво УНР довірило йому командування всією Лівобережною групою, що протистояла більшовицькому й білогвардійському вторгненню.

З початку грудня 1918 полковник П. Болбочан командував Лівобережною групою Армії УНР і цілим Лівобережним фронтом, який простягнувся на 600 кілометрів. Сюди входили Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців та інші підрозділи загальним числом майже 30 тисяч багнетів, 55 гармат і 2000 шабель.

У грудні 1918 фронти охопили Україну суцільним кільцем: на Лівобережжя наступали більшовики, на південний схід – Добровольча армія денікінців, на Бессарабію й Північну Буковину замірились румуни, на Галичину й Волинь – поляки.

10 січня 1919 Петро Болбочан як командувач Лівобережного фронту звернувся до Директорії з застережним листом, де так охарактеризував аґресивність більшовицького війська:

«Це військо воює насамперед з ідеєю українства і має на меті знищити все, що підтримує Україну».

Голова Директорії Винниченко на застереження командувача Лівобережного фронту Болбочана відповів:

«Ви нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».

А Головний отаман Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками й прагнучи союзу з більшовицькою Росією, наказав Петрові Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, на що Болбочан відповів:

«З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю».

Підступний політикан Петлюра затаїв на талановитого полководця зло.

Болбочан щоденно надсилав Петлюрі телеграфом номери більшовицьких військових частин і прізвища їх командирів, та «Головний отаман» іґнорував тривожні сповіщення командувача Лівобережного фронту й вірив у примирення з більшовиками, для чого Директорія й послала в Москву свою делеґацію.

У той тривожний час, у січні 1919, Микола Міхновський за дорученням Української демократично-хліборобської партії (УДХП) поїхав до Харкова, де перебував полковник Петро Болбочан – командувач Запорозького корпусу і всієї Лівобережної групи Армії УНР та цілого Лівобережного фронту.

Тут головний ідеолог державної самостійності України мав зустрітися з командувачем найбоєздатнішого формування Армії УНР для вироблення спільної стратегії порятунку України від соціал-більшовизму й утворення з цією метою коаліційного Українського уряду.

На жаль, вони розминулись, бо П. Болбочан відводив виснажений у боях Запорозький корпус у Полтаву й далі в Кременчук.

Командувач Лівобережного фронту повідомив керівництво Директорії, що відводить Запорозький корпус у резерв у Кременчук:

«Бо він є не здатний до бою і треба не менш як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність. Мої частини можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде».

Після прибуття Петра Болбочана в Кременчук Петлюра наказав більшовицькому аґентові сотникові О. Волоху, який командував Богданівським полком і був підлеглий полковникові Болбочану, заарештувати командувача Запорозького корпусу. Сотник Іван Барило у спогадах написав:

«О. Волох мав наказ від Головного отамана Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти».

У ніч з 22 на 23 січня 1919 року сотник О. Волох заарештував П. Болбочана і його штаб.

Невдовзі аґент Волох здав ворогу Проскурів, убив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова й повстанського отамана Юхима Божка, учинив кілька провокацій, украв військову скарбницю й утік до більшовиків.

Так соціал-більшовицька диктаторська Директорія усунула полководця Петра Болбочана від командування Запорозьким корпусом і всією Лівобережною групою Армії УНР, тим самим здавши більшовикам Лівобережжя.

Улюбленець українських вояків та ненависний ворогам України

Петро Болбочан мав незаперечний авторитет серед українських вояків, а руські монархісти й більшовики засилали до нього вбивць.

Військовий трибунал білогвардійської Добровольчої армії, а також більшовицьке судилище заочно винесли великому українському воєначальникові Петрові Болбочану смертний вирок. А виконали той вирок чужинців «свої»…

Українські соціалістично-більшовицькі партійці використали військовий талант позапартійного полководця П. Болбочана, а потім знищили…

23 січня 1919 заарештованих П. Болбочана і наближених до нього офіцерів-патріотів повезли до Київа. Болбочан зі своїми побратимами могли звільнитися силою, та він «категорично не бажав проливати невинну кров» і наголошував, «що це якесь непорозуміння і провокація» та сподівався на справедливий суд, який «здійснить правове доходження, висвітлить усе».

У Київі заарештованих, без пояснення причин, посадили на гауптвахту аж на чотири місяці…

Командири полків Запорозького корпусу через командувача 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР полковника Миколу Гавришка звернулися до Головного отамана війська УНР Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача. Відповіді не отримали…

Український громадський діяч Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) у щоденниковому записові від 24 січня 1919 року розкрив суть того злочинства «вождів» диктаторської Директорії:

«Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він безперервно воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його».

Більшовицький резидент Винниченко, будучи головою Директорії з 14 грудня 1918 до 10 лютого 1919, постійно домагався арешту й страти високопрофесійного українського воєначальника Петра Болбочана, вбачаючи в ньому перешкоду для союзу з більшовицькою Росією. А наступний недолугий очільник Директорії Петлюра, який відкупив у Винниченка посаду голови за 20 мільйонів гривень, боячись військового авторитету полководця Петра Болбочана, здійснив домагання Винниченка й виконав вирок більшовиків…

Протягом усього часу перебування полковника П. Болбочана в Київі під арештом з ним не зустрівся жоден очільник УНР і ніхто з членів Директорії чи військових з Генерального штабу. Воєначальник так і не отримав жодного офіційного роз’яснення причини свого арешту.

З київської гауптвахти Петро Болбочан написав два відкриті листи Головному отаману, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу:

«За що я арештований? Я прохаю відповіді. Може, за те, що 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як (від) безталанного міністерства Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму гетьманського… Може, за те, що по першому заклику Директорії я енергійно піднявся на повстання і своїми діями рішив судьбу на всій Україні. Може, за мої гучні побіди». Далі писав про армію: «Що Ви всі робили… Може, скажете організували в тилу армію… Ні, Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати організацію своїх частин».

І розкрив саму суть тогочасних українських проблем:

«Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна! Ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями» (26 січня 1919 р.).

1 лютого 1919 р. полковника Петра Болбочана під вартою січових стрільців Осадного корпусу відправили в Галичину, у Станіслав, де була тимчасова столиця Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), під домашній арешт і нагляд тамтешньої влади.

10 лютого 1919 р. Петро Болбочан надіслав чергового відкритого листа Головному отаманові, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, головам Українського національного союзу й Української партії соціалістів-самостійників та командирові Осадного корпусу:

«Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації. Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не показатися в їхніх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите в Україні таких же товаришів-большевиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдіної Росії»».

Три місяці Петро Болбочан перебував під домашнім арештом у Станіславі без права покидати Галичину. Стало зрозуміло, що суду над ним не хоче сама Директорія, бо боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема стосовно «частинно розкрадених» грошей, а ще на суді він може викрити «злочинну недбалість» проводу УНР, їх «неуцтво й нерозуміння військових справ»:

«Три місяці я чекаю, але плекаю надію, що колись правда візьме верх, моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути і тих людей, котрі під покровом «патріотизму» і «соціалізму» творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цієї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку…».

Коли термін домашнього арешту минув, Петра Болбочана не повернули до Лівобережної України, а намірилися спровадити за кордон. Перед початком літнього наступу Армії УНР Петлюра запропонував Болбочанові поїхати до Італії для формування з полонених українців нових підрозділів Української армії. Полковник розумів безглуздя того наміру, та погодився з єдиною умовою: попрощатися з бойовими побратимами, вояками свого Запорозького корпусу, який тоді бився під Проскуровом.

6 червня 1919 р. Петро Болбочан приїхав до Проскурова. А 7 червня державний інспектор Запорозької групи військ Михайло Гавришко, на прохання офіцерів, законним наказом, відповідно до закону УНР «Про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» призначив полковника Петра Болбочана командиром Запорозької групи.

Проте, 9 червня Петлюра видав наказ, яким скасував призначення та звелів заарештувати Петра Болбочана і Михайла Гавришка «за злочинну діяльність проти законного народного уряду, за злочинне захоплення влади».

Чесний намір полководця Болбочана урятувати армію й повести запорожців битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та московських попихачів», політикан Петлюра потрактував як намір повалити його владу.

Завдяки великій підтримці військових, Болбочан мав змогу уникнути суду, однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини:

«Вірю, Військовий Суд вияснить мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військовика відбувалася на очах українського народу, починаючи з листопада 1917 р.».

10 червня 1919 було створено надзвичайний військово-польовий суд, який того самого дня ухвалив рішення: притягнути до відповідальності полковника П. Болбочана «за злочинне захоплення влади – посади командуючого Запорозькою групою». І хоч слідство й не виявило підстав для звинувачення П. Болбочана, та більшовики й соціалісти розгорнули в пресі брудну кампанію цькування українського воєначальника.

11 червня 1919 Головний отаман прибув на фронт. Він запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, йому не впаде жоден волос з голови».

А 12 червня 1919 над Петром Болбочаном відбувся військово-польовий суд, що складався з невігласів у судочинстві, які виконували наказ диктатора Петлюри. Підсудному не дозволили виступити й навести арґументи своєї невинності. Суд тривав сім годин і виніс вирок: кара на смерть.

Полковника Петра Болбочана могли помилувати, зважаючи на численні звернення до Петлюри бойових командирів та відомих державних і політичних діячів. Та Рада Міністрів УНР відхилила пропозицію звернутися до Головного отамана помилувати полковника Болбочана. Пропозицію підтримав тільки міністр юстиції Андрій Миколайович Лівицький, а інші 14 міністрів-соціалістів на чолі з головою уряду Б. Мартосом проголосували за смертний вирок.

Проти злочинного вироку воєначальникові Армії УНР виступили командир Окремого загону січових стрільців полковник Євген Коновалець (1891–1938) та начальник штабу Дієвої Армії УНР полковник Андрій Мельник (1890–1964). Однак цим та іншим старшинам не вистачило духу організуватися в бойову силу та припинити те злочинство й ліквідувати призвідців трагедії…

На виконання вироку засуджений чекав у вагоні контррозвідки на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського понад два тижні, й весь той час бранця нещадно катували…

Крім тортур, його двічі виводили на розстріл, «виривали яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими набоями (без куль)», – згадував сотник М. Письменний.

Як з’ясували дослідники, вирок відкладали не через прохання полковника УНР про пом’якшення вироку й розжалування до рядового козака, а через бажання вибити з нього «переконливі» свідчення про підготовку державного заколоту (так зване «повстання отамана Болбочана») та прізвища очільників «правої опозиції» .

Перед стратою Болбочана закатували до божевілля і втрати свідомості. Охоронці, які вели полковника на страту, розповідали, що його розстріляли непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана двічі відмовлялися виконувати наказ, після чого полковника Петра Болбочана особисто застрелив полковник Микола Чеботарьов, який керував розстрілом.

Це засвідчувало багато очевидців. Микола Юхимович Чеботарьов (1884–1972) – земляк і однопартієць Петлюри, колишній начальник контррозвідки Армії УНР, на той час комендант тилу Армії УНР, а згодом – керівник особистої охорони Петлюри в еміґрації (доки того не вбили).

Після відмови козаків виконати його наказ «Вогонь!» розлючений Чеботарьов двічі вистрілив з револьвера Болбочанові в голову й сам потягнув конаючого воєначальника до ями, яку швидко загорнули землею. (У 2005 році поблизу ймовірного місця розстрілу Петра Болбочана встановили пам’ятну стелу).

Так 28 червня 1919 року о 22-й годині було виконано злочинний судовий вирок. Той злочин відбувся на станції Балин, що в селі Балинівка (тепер – Кам’янець-Подільського району Хмельницької області).

Злочинне вбивство легендарного полководця Петра Федоровича Болбочана деморалізувало Армію УНР і стало однією з ключових причин втрати українськими вояками бойового духу, а УНР – обороноздатності й державності…

Легендарного полководця не змогли вбити ні червоні, ні білі вороги, зате вбили «свої»… Мету вбивства геніального українського військовика-державника Петра Болбочана відверто назвав відомий більшовицький військовий діяч Володимир Антонов-Овсієнко (1883–1938):

«Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддавав».

Протестуючи проти злочинного судового вироку великому військовикові-державникові Петрові Федоровичу Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР у Відні з серйозною морально-правовою мотивацією:

«Такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору».

Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…

Зазнали терору й розколу бездарні продажні діячі диктаторської Директорії…

Проникливо охарактеризував трагічну долю генія Петра Болбочана український письменник Йосип Струцюк у документальному романі «Отаман Болбочан та інші»:

«Отаман Петро Болбочан – найуспішніший з українських полководців, і, мабуть, найбільш недооцінений українською історією. Командуючи військами Лівобережної України армії УНР, він взяв «неприступний» Крим і втримував антибільшовицький фронт шириною 600 км! Аристократ духу, Болбочан був чи не єдиним переконаним антикомуністом серед еліти УНР, хворої на соціал-демократію, що і призвело до його трагічної загибелі».

Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині, під час війни, в несамостійному, продажному, прокремлівському необільшовицькому політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство!

Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. Усе те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало накопичений гетьманським урядом бюджет Української Держави, а обікрадену Україну здало руським більшовикам. Звідти йде й нинішнє виправдання патологічного злодійства:

«Краще вкрасти самим, як віддати ворогам».

Патологізм у тому, що чиновники мародерять свою країну, якій зобов’язалися служити. Клептократичний режим працює на аґресора, бо виснажує національну економіку, бюджетні ресурси й по суті нищить державу.

«Бюджетне» мародерство, камуфльоване під «побутову корупцію», стало особливо злочинним під час нинішньої Всеукраїнської визвольної війни – по суті владарюючий необільшовицький кагал, керований рашистською резидентурою, провадить внутрішню політично-кримінальну окупацію України.

Водночас владарюючий кагал підриває збройні сили грабіжництвом у Міноборони та протиправними арештами й усуненням високопрофесійних українських військовиків од проведення бойових дій, військових спецоперацій. Замість високопрофесійних військовиків рашистська резидентура ставить своїх попихачів, які бездарним, злочинним командуванням гублять українських воїнів.

Нині повторюються й множаться незасуджені й непокарані злочинства столітньої давності, та дедалі менше стає видатних українських військових і державників. Як 100 років тому більшовицька резидентура й аґентура нищила Українське військо, почавши з арешту і вбивства полковника Петра Болбочана і його соратників, так нині необільшовицька, рашистська резидентура й аґентура нищить ЗСУ зсередини, ув’язнюючи і вбиваючи найкращих українських військовиків.

Усі антинародні владарюючі режими насаджуються облудою, кривдою, на кривді тримаються й од власної кривди гинуть. Та вони своїм злочинством завдають народові страшних втрат, на відновлення яких необхідні зусилля багатьох поколінь.

А для правильного докладання тих зусиль і уникнення заблудів потрібно знати правду про минулі й нинішні події, потрібно розрізняти героїв і антигероїв. Бо на антигероях тримається облуда, а герої своїм подвижництвом допомагають людям звільнитись од облуди й знищити їхніх кривдників.

22 січня 2019 в Івано-Франківську відкрили пам’ятну дошку великому українському воєначальникові, полковникові армії УНР Петрові Болбочану. Її встановили на фасаді колишнього готелю «Уніон», в одному з номерів якого під домашнім арештом і наглядом місцевої влади змушений був три місяці нудитися від безділля дійовий військовик.

У жовтні 2020, напередодні дня народження П. Ф. Болбочана, в Київі, у сквері по вулиці Січових Стрільців урочисто відкрили перший в Україні й Світі пам’ятник великому українському полководцю. Скульптори – Михайло Горловий та Олександр Фурман.

Пам’ятник є подарунком Києву від громадськості. Створення пам’ятника стало можливим завдяки пожертвам українців з України й інших країн: Швейцарії, Польщі, США. На збір коштів знадобився лише один місяць.

Відродження правди про наших великих попередників – подвижників волі національного духу та державної самостійності України має стати основою для відродження військово-державницької потуги нових поколінь Українського народу та утвердження Самостійної Української Держави.

Джерела:

1. Б. Монкевич. Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк: Товариство ім. полк. Петра Болбочана в Америці, 1956.
2. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. Видання друге, доповнене. – К.: Темпора, 2009.
3. Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. – К.: К.І.С., 2018.
4. Ярослав Садовий. Петро Болбочан: батько запорозького війська УНР // Урядовий кур’єр. 5 жовтня 2018.

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2023
• «Український світ»

Запис Петрові Болбочану – 140: «…Ми боремося з большевизмом, а уряд УНР йде назустріч большевизмові…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.