У Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини 22 січня, напередодні дня народження поета, відбулась презентація унікального видання – «Павло Тичина. Сковорода. Симфонія», яке вийшло у Державному спеціалізованому видавництві «Мистецтво».
Представляли видання: упорядник текстів і приміток, автор переднього слова тичинознавець Сергій Анастасійович Гальченко та головний редактор видавництва «Мистецтво» Ніна Дмитрівна Прибєга.
Поема-симфонія «Сковорода» – масштабний ліро-епічний, літературно-філософський твір, над яким Павло Тичина працював від 1918 до кінця 1950-х років, проникливо вивчаючи духовну спадщину Григорія Сковороди. Перший варіант поеми-симфонії поет опублікував наприкінці 1922 в газеті «Вісті» та в середині 1923 у журналі «Шлях мистецтва».
У презентованому виданні подано перші чотири завершені розділи симфонії та 15 незавершених, які не були опубліковані за життя поета. Симфонія походить від грецького συμφονία, що означає – співзвучність, злагоджене звучання, злагодженість.
Це жанрове симфонічне означення поетичного твору має глибинний смисл, бо саме в музичній співзвучності, злагодженості виявляється спорідненість душ двох Українських феноменів – поетів, композиторів, музикантів, співців, мислителів, сповідників ладу, гармонії в людському житті.
«Гармонія неіз’яснима», – сказав Павло Григорович про Григорія Савовича у своїй симфонії.
Справді, Сковорода й Тичина досі лишаються неіз’яснимими – найзагадковішими, неосягнутими досі Українськими феноменами, які прагнули до гармонії. В Україні про Сковороду й Тичину знають усі, та суть цих геніальних явищ Української культури знає мало хто.
Обидва – витончені поети й музиканти. Обидва зазнавали ідеологічного гніту: Сковорода – в пору закріпачення Українців Російською імперією, Тичина – в пору нищення Українців більшовицькою імперією.
Обидва не протестували відкрито, не закликали народу до бунту, а внутрішньо будили й підтримували в людях волю духу: Сковорода – флейтравером, Тичина – кларнетом. Сковородин флейтравер (удосконалена ним флейта) дуже подібний до Тичининого кларнета. Музика для обох була невидимою зовні внутрішньою духовно-енергетичною опорою.
А для зовнішнього захисту вони обрали формальну декларативність письма: Сковорода оперував біблійними цитатами (до речі, неточними, з пам’яті), Тичина – комуністичними гаслами, які були тоді на слуху. Усе те не свідчило про їхню віру в доктрини юдо-християнства й комунізму.
Сковорода не був богословом – він шукав «теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди» (Д. Чижевський).
До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в Українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу.
Так само й Тичина не був комуністичним ідеологом, а був витонченим митцем.
То був їхній іронічний захист і навіть рятівний панцир сарказму. І це не дуалізм душі й розуму – це трепетна, ірраціональна душа в захисному панцирі раціонального розуму. Тими іронічно-саркастичними виголошеннями вербальних атрибуцій панівного офіціозу обидва митці-мислителі оберігали первинної чистоти осердя своїх внутрішніх світів, сповнених світла Істини. В цьому сила їхньої геніальності.
«Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода). Джерелом наснаги для обох, для їхніх світообразів було Сонце, й вони лишалися пантеїстами – сонцевизнавцями. Сковорода – «той, хто супокоїться в Сонці» й зрештою світлом побиває змія мороку. («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Тичина – той сонячний кларнетист, у якому «сміялося Сонце у тузі», та «Сонце завжди перемагає», – стверджує Тичина передвічну Істину в «Сонячних кларнетах»..
Для обох митців-мислителів Сонце – першоджерело Українського життя й джерело сили його відродження. Обидва ґенерують людям духовне світло для уладованого, щасливого життя.
«А Сонце розкреслилось… А Сонце скрізь у всі кінці…», – так вивершує Тичина симфонію «Сковорода».
Аби пізнати Тичину, необхідно пізнати Сковороду, і навпаки, аби пізнати Сковороду, необхідно пізнати Тичину.
Обидва, будучи м’якими, делікатними в ставленні до людей, вони ставали категоричними, непримиренними до проявів нелюдства. Така характерна ознака духовного типу Української людини, яка моральною волею стверджує в житті справедливість.
Олександер Шокало,
культурософ
Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»
Сковорода й Тичина
