Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства
До 300-ліття філософа-мудреця
Сковородинство – життєва мудрість і дієва філософія культури
Наближається 300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) – генія українського духу: філософа-мудреця, педагога-просвітителя, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.
Григорій Сковорода став першим вільним філософом-мудрецем і педагогом-просвітителем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі, явивши систему своєї філософії-мудрості в морально-світоглядному вченні Сковородинства.
Як філософ-мудрець Г. Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка віросповідними догмами тяжіла над вільним людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив так:
«Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.).
Як педагог-просвітитель Г. Сковорода явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції.
Як мислитель-енциклопедист Г. Сковорода провістив сучасні знання про багатомірність Світобудови й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну культурософську систему його життєвої мудрості – Сковородинства, що є своєчасною стратегією культурно-соціального саморозвитку людської особистості, народу й людства.
Мудрець-просвітитель Григорій Сковорода сформулював основоположний морально-світоглядний триєдиний принцип істинного життя людини на природній основі, власною волею, в щасті й душевному ладу: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Воля дужча за всяку неволю»; «Культура – друге, духовне, народження людини».
Тріада Природи, Волі, Культури у своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – самопізнання, життєвої мудрості, дієвої філософії культури (культурософії).
Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина.
Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології самопізнання й досягнення мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури.
За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання й саморозвиток у здійсненні нею «заповітного, священного в собі». Мудрець підтверджує це в «Книжечці про читання священного писання…»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу. Звідси морально-світоглядне завдання культурософської освіти – «дати життя нашому духові» й підтримувати вільний культурний саморозвиток особистості на природно-моральній основі. Звідси, за визначенням Г. Сковороди, дієва функція культурософії як філософії-мудрості, філософії культури – «дати життя нашому духові».
Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «протестантом», «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (так само звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.
У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковщини, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя).
Більше того, деякі ентузіасти-бузувіри намагаються канонізувати Сковороду – вловити його вільний дух; хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство». «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця.
Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «Від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».
Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія – це спосіб істинного думання й справедливого життя.
Хоч у своїх філософських писаннях Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».
Сковорода – єдиний після «найбільшого еллінського мудреця», математика Піфагора (570–497 до н. е.) й першого афінського філософа-мудреця Сократа (469–399 до н. е.) європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людей у самопізнанні та спонукав їх здійснити життєві програми своїх душ на своїх істинних життєвих шляхах і зазнати щастя в єднанні з народом, Природою й Усеєдиним Ладом.
Лад у традиційному природно-космогонічному, ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий самородний первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку сутностей життєзароджуючого Рода й життєродної Природи, з парної єдності яких народжується все живе. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.
Сковорода – філософ-мудрець античного й східного типу, що зближує його життєву мудрість з античною мудрістю, даосизмом, йогою, буддизмом, суфізмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».
Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства. А дієвим морально-світоглядним чинником Сковородинства є культурософія.
Культурософія (від лат. сulturа – виховання, саморозвиток та грецьк. σοφία – мудрість; буквально – виховання мудрості) як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно справедливо жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть культурософії.
Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Культурософія – практична філософія культури.
Культурософія Г. Сковороди – це методологія самопізнання й досягнення мудрості, це дієва філософія культури як «другого, духовного, народження людини». Сковородина культурософія як дієва філософія культури у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу в серці має багато спільного зі східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єркеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. (Докладно про це у моїй статті: Культурософія // Енциклопедія Сучасної України. Том 16. – К., 2016. – О. Ш.).
Згідно з культурософською концепцією великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, яка передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».
Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».
Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином реґламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину.
Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула істинне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом.
Екзистенційну ідею Г. Сковороди й І. Канта розвинув найбільший український мислитель ХІХ століття Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність» (Цитати з Юркевича подаю у власному перекладі. – О. Ш.).
Керуючись морально-світоглядним імперативом, Сковорода, Кант і Юркевич ставлять самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як головну передумову її вільного культурного саморозвитку та здійснення життєвої програми своєї неповторної душі. Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі:
«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».
Цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом:
«Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».
Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.
Єдність морально зрілих людей у збірній цілісності народу є виявом Всеєдності. Модулем Всеєдності є серце, яким людина пізнає себе й осягає Світ. Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці.
За Григорієм Сковородою, пізнана в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення душевного й суспільного ладу. За Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю». Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці.
Хоч українська культурософія Г. Сковороди і його послідовників залишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління філософів, зокрема на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Зокрема, зі світоглядного вчення Г. Сковороди про Всеєдність, суттю якого є ідея єдності трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) й символічної реальності, яка єднає в собі великий і малий світи, Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по материнській лінії та його послідовник) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку: «Воістину все і Всеєдиний існують разом, відокремлене існування не є істинним…». На цій підставі російську філософію ХІХ–ХХ ст., яка розвивалася під впливом Г. Сковороди й В. Соловйова, називають філософією Всеєдності.
Великий слов’янський письменник-мислитель, просвітитель Лев Миколайович Толстой (1828–1910), для якого не існувало авторитетів, вважав себе послідовником Г. С. Сковороди й зазнав його потужного морально-світоглядного впливу.
На засаді особистої моральної стійкості Л. Толстой ставив перед суспільством вимогу просвіти й звільнення од невігластва, в якому тримає людей владарююча паразитарна еліта:
«Сила владарів тримається на невігластві народу, і вони знають це й тому завжди боротимуться проти просвіти. Пора нам зрозуміти це».
Свій просвітницький рух – Толстовство Л. Толстой заснував на морально-світоглядній засаді Сковородинства. Лев Толстой наголошував на своїй морально-світоглядній спорідненості з Григорієм Сковородою:
«Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які чудові й твори!».
Родовід і життєвий шлях
Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині в родовому хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Оскільки в Харсіках не було церкви, то хрестили хлопчика в Чорнухах, про що записано в тамтешній церковній метричній книзі, й на тій підставі стали вважати, що народився в Чорнухах.
Батько Савка (Сава) походив із давнього сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Від батька в Григорія вроджена здатність ясновідання: надзвичайно розвинена інтуїція, внутрішнє чуття, духовне бачення, завдяки чому в ньому відкрилося ясне бачення минулого, нинішнього й майбутнього. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені.
Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства.
Після закінчення чотирикласної сільської школи, де вчитель-дяк навчав українською мовою, Григорій Сковорода вступив у 1734 р. (в деяких дослідженнях вказується 1738 р.) до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії з перервами до 1753 р.
Київо-Могилянська академія в той час була вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України й користувалася популярністю в православних сусідів. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці – з Молдови, Болгарії, Сербії, Румунії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики.
Крім обов’язкових дисциплін Г. Сковорода опанував німецьку й польську мови, досконало знав латину, грецьку й давньоєврейську. Він читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.
Його улюбленими заняттями були музика й поезія, а також спів в академічній капелі. Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).
До грудня 1741 Г. Сковорода послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику.
У 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придворного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.
У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі), запропонував Григорієві Сковороді як людині добре обізнаній у музиці й чужих мовах, вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору».
Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів і Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії, точніше, на терени Словаччини й Угорщини.
У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Бодрогу й Тиси) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» церковного хору в місцевій православній церкві, тож інколи керував хором.
Працюючи перекладачем, подорожує разом з генералом по містах Священної римської імперії. Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, Г. Сковорода спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг мати на батьківщині. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.
Михайло Ковалинський у життєписі Григорія Сковороди так описав цю нагоду для спраглого до освіти юнака:
«Коло наук, що викладалося в Києві, було для нього недостатнє. Він забажав побачити чужі краї. Незабаром і трапилася нагода для цього, й він скористався нею з радістю. Від [царського] двору відряджений до Угорщини в токайські сади генерал-майор Вишневський, який для тамтешньої греко-російської церкви хотів мати церковників, здібних до служби й співу. Сковорода, відомий музичними здібностями, голосом, бажанням побувати в чужих краях, знаннями деяких мов, рекомендований був Вишневському похвально й зачислений ним під [свою] опіку».
Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода сам здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї.
Повернувшись у жовтні 1750 з закордонного відрядження, Г. Сковорода працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад поетики.
Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ.
Сковорода відповів, що розуміється на поезії й знає свій предмет та не збирається змінювати свого навчального посібника, бо написав його відповідно до природи мистецтва поезії й дає учням нове, зрозуміле їм поняття про неї. А до відповіді додав латинське прислів’я:
«Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка»).
Пихатий єпископ розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковороди явив свій вільний дух і основні риси свого характеру – принциповість і непоступливість у своїй правоті.
Восени 1751 Г. Сковорода повернувся до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання. у класі богослов’я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив.
Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, і взяв академічну відпустку.
Григорія як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської академії, рекомендував домашнім учителем бунчуковому товаришу Степанові Томарі в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).
Тут Г. Сковорода від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина С. Томари – Василя (згодом щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський:
«Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».
У Ковраї Григорій Сковорода уперше вільно розкрив свої вроджені таланти педагога й поета: започаткував новаторську освітньо-виховну систему й написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней».
Сковородинська освітня система перегукується з реформаторською освітньою системою великого чеського педагога, мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670). Педагогічні праці видатного представника світової педагогіки й філософії Г. Сковорода вивчав у бібліотеці Шарошпотоцького реформаторського колеґіуму, куди він приходив пішки з Токаю.
Суть свого педагогічного методу Коменський сформулював у фундаментальній праці «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно»: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».
Свою новаторську освітню систему Г. Сковорода застосовував у приватному вчителюванні й надалі в Харківському колеґіумі, а також поширював свої педагогічні ідеї під час мандрівного життя в усіх верствах рідного народу.
У 1759–1769 (з перервами) Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, грецьку мову, синтаксис, основи доброчестя й катехізис (настанова). Читаючи основи доброчестя, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1766; оновив у 1780). Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів.
З особливою жорстокістю переслідував Григорія Сковороду Білгородський єпископ Порфирій Крайський, жандарм у рясі, імперський агент, пияк і грошолюбець, після смерті якого в його «убогом келейном имении» не виявилося жодної книжки, зате було десять мішків золотих і срібних грошей та безліч усякого іншого багатства.
Його наступником став єпископ Самуїл Миславський, однокурсник Григорія Сковороди по академії, єзуїт, вірнопідданий слуга престолу, душитель усього українського й лютий гонитель філософа, який цензуруючи навчання, обурився, що Сковорода, будучи світською людиною, навчає учнів доброчестя й катехізису.
Свого часу Білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, на що той відказав:
«Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво – в житті несутяжному».
В тодішніх навчальних закладах було засилля ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.
Ось як описує український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Початкові двері…»:
«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».
У 1769 році Григорій Сковорода покинув Харків і останні 25 років життя був позбавлений своєї спорідненої педагогічної праці в навчальних закладах, тому поширював своє вчення життєвої мудрості в мандрах серед народу. Церковна влада й поліція вели за Сковородою таємне стеження, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.
Дух великого вчитель-мудрець відійшов у Безвічність 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в будинку добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Вільшанська Іванівка (нині – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де й похований. Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав:
«Не євхаристія єднає людину з Усеєдиним, а пізнання себе».
Мудрий Григорій Савович попросив не ставити на могилі хреста, а на надмогильному камені викарбувати:
«Мір ловил меня, но не поймал».
Цією філософемою мудрець Григорій Сковорода символічно підсумував своє життя й сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна і владарів.
Цей мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ у Сковороди не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, великого Світу. Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя.
Сковорода розрізняє в написанні: Мир як Внутрішній Світ – «Душевний Мир», душевний лад і як Зовнішній Світ – Космос, Усеєдиний Лад та мір як соціум, історію – «древній мір». Староукраїнське мір (мир) означає: мирське життя, хрещений люд, соціум. Мудрець Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет.
Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й світської влади, відкинув будь-який примус, не визнав церковних ритуалів, надав перевагу особистій духовній волі.
Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, єдиною професією була педагогіка (вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості).
«Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння», – так охарактеризувала вроджене педагогічне покликання мудреця Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко.
За життя Сковороди владоможці не давали йому навчати молоде покоління, та мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.
Григорій Сковорода змушений був покинути викладацьку працю в Харківському колеґіумі й 25 років провадив мандрівну просвітницьку діяльність під таємним наглядом поліції й церковників. Просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди проникливо охарактеризував Іван Франко:
«…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності».
З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух – Сковородинство. Основу того руху становили учні й послідовники Г. С. Сковороди. Стараннями Сковородиного вихованця, великого українського вченого-енциклопедиста й просвітника Василя Назаровича Каразина (1773–1842) та за організованої ним фінансової підтримки (зібрано величезні на той час кошти – понад 500 тис рублів) перейнятого Сковородинським моральним світоглядом громадянства Слобідщини відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).
На основі цього Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.
Педагогічно-філософський доробок
Своє морально-світоглядне життєве вчення мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.
Педагогічно-філософський доробок Г. Сковороди складається з філософських трактатів, діалогів, основні з яких: «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», «Діалог, або Розмова про давній мир», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Світу», «Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний»; навчальних посібників «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» та «Початкові двері до християнського доброчестя».
Літературний доробок: поетична збірка «Сад божественних пісней», збірка байок у прозі «Байки Харківські» та переклади з античних і неолатинських поетів.
За життя Г. Сковороди не вийшов друком жодний його твір, їх поширювали в рукописах сам автор і його прихильники.
Сковорода дуже любив свої рукописи й, передаючи власноручні списки близьким людям, забороняв їх друкувати, вважаючи тексти частиною свого життя, для розуміння якого знання текстів замало – необхідно знати природу самого життя.
Тож мудрець розкривав суть свого життєвого вчення в безпосередньому діалогічному спілкуванні, подібному до безпосереднього осягнення Істини в самозаглибленні. Таким чином, Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної церковної догматики й став першим вільним філософом-мудрецем у новітній українській культурі.
До композиторського доробку належать духовні концерти, псалми, херувимська, яку співають на літургії, канти, ліричні пісні. У київський та петербурзький періоди Сковорода-композитор виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів – служб, концертів, псалмів.
А працюючи вчителем у селі Коврай, він пише суто світські пісні, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Особливої популярності серед народу набули:
«Всякому городу нрав і права» (Пісня 10-та), «О діброво, о зелена!» (Пісня 12-та), «Гей, поля, поля зелені» (Пісня 13-та), «Ой ти пташко-жовтобоко» (Пісня 18-та).
Співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті (удосконалена ним сопілка), що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака.
Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так:
«Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня».
Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807):
«Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…».
Вплив поетично-музичної творчості Григорія Сковороди на розвиток української пісенності надзвичайно великий. Г. Сковорода розпросторив тематику й образність української пісенності, розвинув поетичну й музичну мову з прадавніх народнопісенних джерел.
Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що над ним тяжіють, тут і гумор, і їдка сатира, якою поет викриває вади мирського життя (соціуму). Г. Сковорода започаткував в Україні новий музичний жанр побутової сольної пісні з інструментальним супроводом (пісня-романс), розширив тематичні межі лірики ХVІІІ ст. та збагатив музично-поетичну творчість новими образами й мотивами, близькими українському народові. Пісні, написані для народу, залишилися в народній пам’яті з іменем Сковороди й надихали людей на гідне життя.
Сковородину пісенну поезію поширювали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони рознесли Сковородинські пісні по всій Україні й цей свій репертуар називали «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» Тарас Шевченко.
Освітня система Григорія Сковороди
Освітня система Г. Сковороди вільна від схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Києво-Могилянської академії. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної науки студії у реформаторських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система Яна Коменського. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив. Сковорода-педагог учив учнів не догмам, а навчав учитися жити – готував до самостійного життя.
Здолавши догматизм і схоластику навчання в Києво-Могилянській академії, Григорій зберіг природню чистоту серця і ясність думання та почав упроваджувати осягнуті у власному духовному досвіді ясновідні знання у своїй педагогічній практиці. Педагог Сковорода почав запроваджувати замість схоластичного навчання на основі церковної догматики свою концепцію освіти на культурософській основі.
Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у Переяславському й Харківському колегіумах, не бажаючи коритися консервативному, догматичному режимові навчання.
Своє морально-світоглядне життєве вчення, природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.
Філософсько-освітнє вчення Г. Сковороди своєчасне для подолання замкнутості, егоїзму, безкультурності морально незрілих особин та відродження культури людської особистості й системи національної культури. А також для протидії антикультурним загрозам тоталітарних режимів фінансової цивілізації. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів, суспільних формацій і соціально-політичних тенденцій.
Нині людство переживає кризу фінансової цивілізації – епоху глобального економізму, фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів культурного саморозвитку народів на самоціль збагачення паразитарних утворень.
Заневолені люди втратили здатність суспільного самоуправління на основі природного права й віддали владу над собою засліпленим жадобою збагачення лихварям, чиє щастя – гроші. Торг і споживацтво тяжіють над природно-духовним прагненням людської душі жити в істинному щасті, перекриваючи духовну перспективу самореалізації людини в системі питомої культури.
Суть морально-світоглядних ініціатив Сковороди можна сформулювати так: аби звільнити свій розум від усіх перепон, що заважають духовному й соціальному розвиткові, люди зобов’язані дотримуватися світоглядної основи національної культури та вселюдського морального принципу.
Морально-світоглядній життєвій позиції духовного подвижника Г. Сковороди цілковито відповідає позиція сучасного уругвайського політика, президента Уругваю Хосе Мухики (1935), який зажив слави «найчеснішого й найбіднішого президента у Світі»:
«Або людина щаслива з малим статком, не обтяжуючи себе постійною шуканиною, бо її щастя – всередині неї, або вона ніколи не буде щаслива. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Я ощадливий і стриманий, але не бідний. Моє визначення бідних – це ті, яким потрібно занадто багато, бо вони ніколи не вдовольняться. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання потреб. Коли того зростання немає, це трагедія. Ми придумали гору надмірних потреб, ми повинні постійно купувати й викидати. Коли я щось купую або коли ви щось купуєте, ми ж платимо не грошима, ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були потратити на заробляння тих грошей. Але життя неможливо купити, його можна тільки потратити. І сумно тратити життя, втрачаючи свою волю. Ми пожертвували старими нематеріальними духами на користь єдиного Бога Ринку. Він керує нашою економікою, політикою, нашими звичками й нашими життями, відповідає за наші кредитні картки й курси валют і створює ілюзію щастя».
Суть свого морального світогляду Хосе Мухика визначив так:
«Я не маю релігії, я вшановую Природу».
Ця світоглядна позиція дивовижно перегукується з пантеїзмом Григорія Сковороди:
«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».
Сковорода й Мухика – люди подвижницького духу, вони присвятили своє життя справедливості й щастю людей.
За українським природно-звичаєвим правом, справедливість – гарантія людського щастя й суспільного ладу: «Початком права є справедлива відплата» (П. Юркевич).
Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення та прагнення людей до справедливості й щастя.
Щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії (культурософії) Г. Сковороди:
«Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради…».
Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу:
«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя».
В ідеї щастя Сковорода розкрив ясну мету духовного призначення людини й народу – жити в Істині й Ладу.
За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини в щасті як частини в цілому.
В ідеї щастя Григорій Сковорода поєднав особисту мету життя людини в її природно-духовному покликанні й колективне культурне здійснення збірної цілісності народу. Їх єдність становить суть національної ідеї – життєвої програми збірної цілісності народу, яка є суттю, основою суспільного ладу.
Тому будь-яка держава – це лише спосіб соціальної організації, суспільного ладування й забезпечення культурного саморозвитку нації. Тобто держава – не мета в собі, не самоціль, а засіб здійснення спільної мети – гармонійного, щасливого поєднання індивідуальної життєвої програми людської душі й збірної життєвої програми народу в спільному культурному саморозвитку.
Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи Українського народу» (П. Куліш).
Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця глибинного українського педагога й філософа П. Д. Юркевича.
«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-педагогічну концепцію свого антропологічного вчення П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а зрілим розумом скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. П. Юркевич відводить провідну роль серцю як осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі».
За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.
«Сакральна педагогіка серця» П. Юркевича – «Виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».
Провідною в педагогіці П. Юркевича стала культурософська ідея сакральності навчання, суть якої полягає не просто в навчанні учнів релігійних обрядів і канонів, а в формуванні морально-світоглядного сприйняття «Істини, добра й досконалості»:
«…Не завжди потрібне навчання релігійності, але завжди потрібна сакральність навчання. До всього зразкового, істинного й доброго слід ставитися духовно, як до заповітного. …Навчання справляє найсильнішу виховну дію тоді, коли воно чітко накреслює у свідомості й серці вихованця правильні морально-духовні переконання».
Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини.
Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. Найвищою характеристикою людини є її моральна зрілість. Серце морально зрілої людини осягає істинне, духовне, заповітне знання. І це внутрішнє знання серця є дієвим, життєвим, практичним культурософським знанням або мудрістю.
Згідно з принципом культурософії, для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини та її самосвідомості й вольової дієвості. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують також дієвість збірної волі народу, єднання народу в «збірну особу», духовний зв’язок поколінь і відкривають духовну перспективу життя.
Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михайло Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. І хоч би якою мовою писав мислитель філософські трактати: грецькою, латинською, церковнослов’янською, російською, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія в його поезії та український тип мислення й правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю».
Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, правдолюбного, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.
Освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:
«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо виховати».
Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.
Г. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на давньоукраїнській і давньогрецькій агрокультурних традиціях. У власному житті й освітній діяльності Григорій Сковорода керувався виховною традицією української родинної школи, спорідненої з Сократовою майєвтикою, та безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!».
На цих культурософських морально-світоглядних засадах освітньої системи Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе» (ініціатор і автор Концепції та Положення О. А. Шокало). Сковородинські навчання започатковано 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді вони проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном, зокрема в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія).
Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, новаторської діяльності, взаєморозуміння і взаємодії.
За Сковородинською морально-світоглядною концепцією культури, людина прагне щастя й душевного ладу. Бо душа як життєва програма людини за своєю природою прагне ладу з довколишнім Світом, оскільки лише в єднанні з ним людина сповнюється щастя, мірилом повноти якого є радість.
Аби досягти радості щастя, людині необхідно пізнати себе й здійснити програму своєї душі в спорідненій праці. А необхідна умова цього – зберігати моральну чистоту серця, совість, справедливість і відмовлятися од мирської облуди, що пожирає душу заздрістю й жадібністю. Мудрець проникливо розкрив морально-світоглядні принципи істинного життя в трактатах: «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (Товариська розмова про душевний лад)» та «Кільце. Дружня розмова про душевний лад».
Мудрець Сковорода досі лишається непрочитаним, неосягнутим Вчителем свого народу. Григорій Сковорода чітко розрізняє в суспільстві «людей» і «нелюдів» («панів»), «народ» і «недвижну масу», «синів віку» й «синів дня». Сам мудрець-подвижник належить до «синів віку», які бачать далі за «синів дня», бо знають Правду-Істину й будять нею «недвижну масу», приспаного панством люду.
Для вияву волі власного духу людині необхідно морально визріти й народитися вдруге, духовно, у власній культурності. Тож, за Григорієм Сковородою, саме універсальна сутність «культури» як «другого, духовного, народження людини» становить морально-світоглядну основу взаєморозуміння і взаємодії, ладу між людьми – представниками однієї культури й різних національних культур.
Сковородинство як життєва мудрість і дієва філософія культури – своєчасна стратегія моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку людської особистості та «збірної особи Українського народу» (П. Куліш) волею власного духу. Своєчасність Сковородинства підтвердив український мислитель Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до Сковородинства».
Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Г. Сковороди, який істинно жив серед свого народу й за проникливою характеристикою М. Ковалинського:
«ділився останнім з убогими, мав духовність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».
Ця характеристика цілковито відповідає вселюдському принципові духовного подвижництва, сформульованому давньокитайським мудрецем Лао Цзи (579–499 рр. до н. е.):
«працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати».
У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.
Олександер Андрійович Шокало,
культурософ, ініціатор і автор Концепції
Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»
Джерела:
- Наука і Суспільство, 01, 2022
