Сіверія й Болохівщина

Частина перша

Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві релікти прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські  поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.

Археологічний дієпис Сіверії-Сіверщини

Прадавня Сіверія розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Донцем і Верхнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі.

Сіверія-Сіверщина багата на природні ресурси й різноманітні, рідкісної краси ландшафти, на історико-культурні пам’ятки. Геотектоніка Сіверщини зберігає пам’ять природи краю про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної життєсійним Сонцем.

Археологічні відкриття свідчать, що в Сіверщині люди живуть з давньої кам’яної епохи палеоліту – найдавнішого періоду людського суспільства, пов’язаного з льодовиковою ерою.

Корінна Сіверська людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом, а перед VІ тисячоліттям до н. е. розвинула на Українському Лівобережжі хліборобство й скотарство.

Ось лише кілька основних явищ-артефактів, які засвідчують прадавню історію Сіверщини.

Український етнолог, антрополог, археолог Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918), досліджуючи в 1908 р. Чернігівську губернію, розкопав у селі Мізин (тепер – Новгород-Сіверський р-н Чернігівської обл.) на правому березі Десни пізньопалеолітичну систему жител. У Мізинському комплексі мисливсько-збирацьких жител уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З їх бивнів виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Загальна площа житлово-виробничого комплексу – понад 1 000 квадратних метрів, вік – понад 20 000 років.

У 1950-х роках український археолог, історик Іван Гаврилович Шовкопляс (1921–1997) провів у Мізині великі розкопки й виявив городище VІ–V тис. до н. е.

У 1888–1894 український вчений-природознавець Володимир Іванович Вернадський (1863–1945), вивчаючи ґрунти Полтавщини, склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер – Лубенський р-н Полтавської обл.) на правому березі Удаю В. І. Вернадський відкрив пізньопалеолітичну систему жител і розпочав дослідження. У 1915 р. розкопки того пізньопалеолітичного поселення з округлими житлами діаметром близько 4-х метрів провів український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Вік Гінцівського пізньопалеолітичного поселення – понад 15 000 років, найцінніші артефакти – найдавніші календарі, серед них і хліборобський.

У 1927 р. український геолог, археолог Андрій Михайлович Вороний, небіж всесвітньовідомого українського математика Георгія Феодосійовича Вороного, відкрив у Приудайській Сіверщині, в селі Журавка (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) на березі Удаю пізньопалеолітичну стоянку. Цей житлово-виробничий комплекс пізнього палеоліту досліджувала в 1927–1930 спеціальна експедиція Академії наук УРСР за участю А. М. Вороного (потім його репресували, заслали на Кольський півострів, де й загинув). Площа Журавського палеолітичного комплексу – близько 330 квадратних метрів, вік – понад 15 000 років.

У Приудайській Сіверщині збереглися гідроніми й топоніми – релікти агрокультури прадавньої індоєвропейської спільноти. Передусім це священна річка Удай (у ведичних діалектах означає – Небесна, Просвітлена, Священна вода), звивиста течія якої протягом майже 350 км породила унікальні, рідкісної краси пейзажі. Річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), на березі тамтешнього Удаю стоїть місто Удайпур (Удайпіль), центр однойменної округи, а колись столиця однойменного князівства.

Там же дуже поширене чоловіче ім’я Удай. Лівою притокою Сіверського Удаю є Рудка (в іранських мовах – Річка), яка з південно-східного боку омиває гору; ця річка була природнім захистом давнього поселення Вар і городища Варин, і її тут називають Варвиця. На пологому лівобережжі Удаю, за його течією, по обидва боки давнього Вару й нинішньої Варви збереглися давні села Леляки й Журавка, а на крутому правобережжі – місто Ладан.

Назва села Леляки походить від птаха Лелеки, в образі якого являється Лель – юний дух любові, а назва села Журавка – від Журавля; обидва птахи були тотемами Сіверів. У іраномовних країнах також є села, названі іменами цих птахів-тотемів – Лаклакон і Турна. Назва поселення Ладан походить від Ладиної гори – святилища покровительки хліборобства й родинної любові Лади.

Центром унікального краю – Приудайської Сіверщини є Варва (історичні назви – Вар, Варин) – одне з найдавніших (близько V тис. до н. е.) хліборобських поселень Сіверії-Сіверщини на найвищій горі-терасі над Удаєм. Ця унікальна гора має потужний природний захист: з півночі й півдня захищена глибокими ярами й річкою, а з заходу – крутим схилом тераси, що спускаїться в долину Удаю.

В індоєвропейських мовах Вар – захищене Сонцем поселення на горі. Праіндоєвропейський корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…); а в Індії, на лівому березі Ґанґу розташоване місто Варанасі – священний центр індуїзму, буддизму, джайнізму. Гідроніми й топоніми нинішньої Варвинської землі зберігають живу пам’ять стародавньої Приудайської Сіверщини, а їх тотемні небесно-земні значення свідчить про переважно хліборобський характер господарювання місцевого люду.

У Х–ХІІІ ст. в період колонізації Приудайської Сіверщини грабіжницькою руссю на місці прадавнього хліборобського поселення Вар був руський замок Варин. Першу писемну згадку про Варин залишив руський князь Володимир Мономах, коли володів Черніговом (1078–1094), у своєму знаменитому «Повчанні дітям», де під 1086–1087 роками записав про битву з половцями:

«А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ ми взяли».

Варин був одним з важливих фортифікаційних пунктів руської колонізації Сіверської землі, й коли в Сіверщину прийшли монголи, вони вщент зруйнували той руський замок. Тож про нього лишилася пам’ять у назві Замкова гора. Замкове городище має площу близько п’яти гектарів.

Активне господарсько-торгівельне життя в Приудайській Сіверщині почало відновлюватися ще при монголах, які запровадили замість непомірної руської данини невеликий натуральний податок, що становив десяту частину з доходів. У ХІV–ХV ст., коли Сіверщина увійшла до складу Великого князівства Литовського, з південного боку старого Варина збудували нове поселення, «новоселицю» – Варву під захистом найпотужнішої в цій місцевості Замкової гори.

Гора височіє на лівобережжі Удаю, з північного боку від нинішньої Варви, захищаючи селище од холодного північного вітру, за що й дістала народну назву – Холодниця. Віддавна через Холодницю навпростки пролягала крута, небезпечна дорога, а в ХХ ст. гору частково зрізали й дорогу заасфальтували.Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію й контролювали її та в яких оберігали себе від корінного люду. А для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

В околицях прадавнього городища Вар за променевою системою були розташовані курганні комплекси. Ще на початку ХХ ст. довкола Варви налічувалося понад 80 курганів.

Отакі унікальні пам’ятки життєдіяльності Сіверської людності в епоху палеоліту й неоліту та в епоху зародження й розвитку хліборобства збереглися в Приудайській Сіверщині.

Про давній розвиток хліборобства в Сіверії свідчать унікальні обсерваторні курганні комплекси, вік яких понад 7 000 років. Найбільше скупчення сіверських курганів досі простежується на великих просторах давньої Сіверії, зокрема на теренах нинішньої Чернігівщини.

Ці прадавні курганні комплекси помилково ототожнюють зі слідами кочових племен ІІ–І тисячоліть до н. е. або з пізнішими могилами Скіфських царів. Звичайно, в тих прадавніх курганах ховали своїх знатних людей і Скіфи, і Сармати, й інші кочовики, і навіть наші Козаки. У кочовиків, які перебували в постійному русі, не було життєвої потреби насипати ці мегалітичні земляні споруди. Ці курганні комплекси мали функціональну необхідність тільки для агрокультури.

Однією з таких споруд є комплекс прадавніх курганів та майданів кільцевої форми, який розташований на плато Безводівка, на вододілі річок Іченька й Безводівка, поблизу міста Ічня Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Цей найбільший і найвідоміший курганний комплекс має назву Безводівський обсерваторний комплекс або Пригоризонтна обсерваторія Безводівка.

Земляні насипи цього комплексу зроблені не з поховальною метою, а для проведення спостережень за сходом і заходом Сонця й Місяця та за їх рухом упродовж року. Цей прадавній обсерваторний комплекс аналогічний британському Стоунгенджу, однак масштабніший за нього. Безводівських курганів колись було понад 40, та донині збереглося 26. Однак на полях ще можна розгледіти сліди розораних курганів.

За допомогою картографії ХІХ ст. й сучасної аерозйомки вдалося реконструювати систему Безводівського обсерваторного комплексу.

За підрахунками українського археолога, пам’яткоохоронця Дмитра Яковича Телєгіна (1919–2011), упродовж 5 000 років предки Українців насипали понад 100 000 курганів і створили своєрідний історико-культурний ландшафт на природній основі. На жаль, в Україні за останні 100 років 90% курганів знищено сільським господарством, гірничими розробками й археологічними розкопками.

Литовсько-американський археолог і антрополог Марія Ґімбутас (1921–1994)  у своїй Курганній гіпотезі поєднала факти археологічних і лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини Орійських народів – основоположників Праіндоєвропейської (Праорійської)  археологічної Курганно-аграрної культури та носіїв природно-космогонічного світогляду й Праіндоєвропейської мови. Курганна культура була сформована перед VІ тисячоліттям до н. е. в Причорноморських степах.

Згідно з Курганною гіпотезою, всі Причорноморські степи були прабатьківщиною Праіндоєвропейців. У Причорномор’ї, а також у Наддніпрянських просторах між Дунаєм і Доном відбувся синтез прийшлої зі Сходу скотарсько-пастушої й місцевої аграрної культур – зародилась Орійська господарська, культурно-світоглядна спільнота, яка розмовляла ведичними діалектами Праіндоєвропейської мови. На основі одного з таких діалектів розвинулася Сіверсько-Українська мова, що засвідчують лінгвістичні релікти, через які простежується спорідненість Сіверсько-Української з Санскритом, кодифікованим на основі 33-х ведичних діалектів.

М. Ґімбутас зробила висновок, що Праіндоєвропейська агрокультура зародилась в Українських теренах між нижніми течіями Дунаю й Дону на автохтонній доіндоєвропейській основі. Тож усім нам, спадкоємцям доіндоєвропейської й праіндоєвропейської агрокультури і носіям доіндоєвропейсько-праіндоєвропейської мовної спільності належить зберегти цю праматірну землю й відновити історично-культурну справедливість, показавши усьому Світові, що саме на традиційних засадах агрокультури нашої хлібородної землі має відбутися відродження базових господарсько-духовних, морально-світоглядних людських цінностей Орійських (хліборобських) народів. Та для цього передусім необхідно вберегти Українську землю од паразитарного визиску.

Наші предки тисячоліттями уладовували своє життя на природно-звичаєвій основі родо-племінним самоврядуванням – народовладдям. Цю прадавню морально-світоглядну основу життя корінної Української людності засвідчують артефакти нашого давнього культурного життя.

Лишається маловідомою як для свого масштабу унікальна пам’ятка Української історії – Більське городище на Полтавщині. Це найбільше городище ранньої залізної доби у Східній Європі площею близько 5 000 гектарів, що вп’ятеро перевищує площу свого сучасника – Вавилону, який вважають одним з найперших міст в історії людства в пору його найвищого розквіту в VІІ–VІ ст. до н. е.

Протяжність Більського городища з півночі на південь складає понад 11, 5 кілометрів, а з заходу на схід – понад 6, 5 кілометрів, а довжина валів сягає майже 34 кілометри. Городище складається з комплексу трьох укріплених поселень і розташоване в межиріччі Ворскли та Сухої Груні  на землях Котелевського й Зіньківського р-нів та довкола села Більськ Полтавського р-ну Полтавської обл., а північна частина городища доходить до Охтирського р-ну Сумської обл.

Містобудування Сіверщини базується на стійкій Українській будівельній традиції – на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі, що простежується ще в Трипільських поселеннях.

Цей давній мегаполіс відомий за давньогрецьким істориком Геродотом (бл. 490–425 рр. до н. е.) як місто Гелон – столиця хліборобського народу Гелонів-Будинів. Більське городище  відносять до скіфського періоду (VІІ—ІV ст. до н. е.) – періоду активної скіфської колонізації Українських теренів.

Давньогрецькі джерела називали Скіфами (у латинській вимові – Скити) іраномовний кочовий скотарський народ із самоназвою Сколоти. Збірна назва всіх іраномовних кочових і напівкочових племен, які були поширені в Південному Приураллі й Центральній Азії, – Саки (від скіфського сака – олень).

Поряд з Більським городищем розташовані численні кургани: на початку XX ст. їх налічувалося понад 1 000, а донині збереглося близько 600. Цей чисельний комплекс курганів вважають одним з найбільших скіфських некрополів, хоч там є поховання різних періодів. Та найдавнішу основу їх становлять прадавні обсерваторні комплекси Сіверської агрокультури. Весь цей унікальний археологічний комплекс Більського городища з курганами розкинувся на площі 7 520 гектарів.

Уперше позначив розташування давнього городища довкола села Більськ французький інженер-фортифікатор, картограф Гійом Левассер де Боплан (1600–1685) на своїх Українських картах: Українська географічна карта (1639), Генеральна карта України (1648, 1660 ), Спеціальна карта України (1650).

Досліджувати почав Більське городище у 1906 р. російський археолог Василь Олексійович Городцов (1860–1945). Систематичні дослідження городища провадила з 1954 р. експедиція Харківського університету на чолі з українським археологом Борисом Андрійовичем Шрамком (1921–2912).  У 1992–2006 роках на Більському городищі працювала спільна українсько-німецька експедиція.

Нині стаціонарні розкопки на Більському городищі проводять Скіфська експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразина під керівництвом українського археолога Ірини Борисівни Шрамко (1961) та фахівці Історико-культурного заповідника «Більськ», які організували на території Більського городища Археологічну школу для молоді.

Під час розкопок виявлені залишки одно- і двоповерхових дерев’яних жител, різноманітних присадибних споруд хліборобського призначення: погребів, зерносховищ, сушарень та майстерень ремісників: гончарів, ковалів, бронзоливарників, ювелірів. Є залишки споруд для астрономічних спостережень з артефактами хліборобських дорелігійних обрядів родючості.

Місцева людність займалася хліборобством, городництвом, скотарством, мисливством, іншими домашніми промислами й ремеслами. Про широкі торгівельні зв’язки місцевого люду з культурними центрами античного світу свідчать численні знахідки заморських виробів, зокрема, античного розписного посуду, амфор, скляних виробів.

Звичайно, про вік міста Гелон стало відомо передусім з історичних джерел періоду скіфсько-грецької колонізації. Одначе, Більське городище своїми артефактами свідчить про свою доскіфську давнину. Українська земля по обидва береги Дніпра зберігає глибинну пам’ять про культурне життя місцевого люду.

Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Сіверської й  Трипільської агрокультур є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником обох агрокультур є також їх потужна обороноздатність.

Від прадавньої пори культурного господарського життя корінного хліборобського народу на великих просторах Сіверії збереглися по всьому Українському Лівобережжю, особливо на теренах Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Донеччини, Запоріжчини, ранні житлово-господарські поселення, пізніші городища та унікальні обсерваторні курганні комплекси, які разом з Трипільськими городищами на Українському Правобережжі зберігають пам’ять про зародження й надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності на теренах України по обох берегах Дніпра.

Українська земля – унікальна за багатством своїх прадавніх астро-археологічних пам’яток, тому нею як безцінним скарбом планети категорично не можна торгувати. 

Сіверія-Сіверщина – земля відважних, справедливих, справжніх людей

Прадавнє наймення нинішньої Сіверщини-Чернігівщини – Сіверія відродив у літературі й історії український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який любовно називав цим заповітним ім’ям свою материзну-батьківщину.

Сіверія – первинна назва Сіверщини за іменем її корінного народу – Сіври, Сівери. Самоназва Сіври, Сівери походить від імені прадавнього скотарсько-хліборобського народу Сувіри, який у VІІ–ІІ тис. до н. е. жив на Таманському півострові – в Країні Сувірів. Потім на землі Сувірів у І тис. до н. е. жив споріднений з Сувірами хліборобський народ Сінди, країна яких звалась Сіндика.

Сінди чинили збройний опір скіфській колонізації на півдні Сіверської землі, в Сіндиці, як Сівери – на півночі Сіверії, в якій Скіфи ніколи не владарювали. У ІV ст. до н. е. Сінди, виснажені війнами зі Скіфами, змушені були увійти до складу Боспорського царства.

Сувіри й Сінди є родичами Кімерів, Хетів і предками Черкесів, Черкасів (самоназва – Адиге). Через Сувірів і Сіндів Сіверці споріднені з Черкесами (Черкасами). Черкес (Черкас) і Козак мають одне значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ ст. Сіверців Центральної Наддніпрянщини, тобто Українців-Козаків, офіційно називали Черкасами й цим найменням позначали центральне Українське Лівобережжя на тогочасних географічних картах.

Отже, Сівери споріднені з давніми Сувірами, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри – Країни Сувірів.

Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. Отже, у санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар.

Самонаймення Сівер зі значенням свій, родич, родовитий, лицар є синонімом етнічного самонаймення Орій, який теж має значення – свій, родовитий, благородний, лицар.

Морально-генеалогічний смисл етнічного самонаймення Сівер зберігся у рідковживаному давньосіверському соціонімі сівер – свій, родич, родовитий, а також у білоруському й загальнополіському сябер – свій, родич, товариш. Сябри – люди, пов’язані між собою родинними зв’язками, побратимством, товариською взаємодопомогою. У давньосіверському звичаєвому праві сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва.

Сябринне землеволодіння й господарювання було розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю віддавна і зберігалося й під протекторатом Великого князівства Литовського. У ХV–ХVІІ ст. Сіверів-Сіверців називали Севрюки або Севруки, що асоціювалося з сябрами. Тоді Українці називали Білорусів політонімом литвини, а тепер називають переважно соціонімом сябри.

Залишки сябринного господарювання (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст. А в другій половині ХІХ ст. на основі сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Реліктом сябринства й пам’яттю про Севруків лишилися білоруські й українські прізвища: Сябрук, Сяврук, Севрук, Севрик, Сявро, Сяврис, Севрукевич…

Свою хлібородну землю Сівери-Сіверці назвали – Сіверія, Сіверська земля. За природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією Сіверів, їхня хлібородна земля перебуває під захистом суворого й справедливого духа Північного Вітру й Сонця – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців.

Звідси морально-світоглядна суть самонаймення північноорійського хліборобського народу Сувіри–Сівери – Сівером благословенні дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди та похідного від імені народу наймення його країни Сіверія – Сіверів країна, Сівером благословенна земля.

Аналогом давньоукраїнського Сівера в давньогрецькій міфології є Борей – дух Північного Вітру, син Астрея – духа Зоряного Неба й Еос – духа Уранішньої Зорі. За аналогією до Борея давні Греки називали Сіверів – Гіперборейці, а їхню країну – Гіперборея, що буквально означає – за Бореєм. Від архетипу Бор походить давньогрецька назва Дніпра – Борисфен.

Також давні Греки називали Сіверів – Кімери, Кімерійці (у грецькій вимові звук с передавали звуком к, а звук в – звуком м).

Давньоукраїнське міфологічне наймення Сівер має в санскриті аналога Ш’явар – Дух могутнього воїна в образі Чорного Тура. Прадавній архетип Чорного Тура, що символізує силу орійського воїнства, зберігся в назві міста-фортеці Тмуторокань (інша назва – Тамань), яке виникло в VІ ст. на місці давньої столиці народу Сувірів-Сіндів. У санскриті Тмуторокань прочитується – Чорного Тура місто (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000). Отже, саме в Тмуторокані (Тамані) була перша столиця Сувіри й Сіверії.

Походження сакрального наймення Сівер сягає зодіакальної епохи Тура (Бика), що почалася 6 000 років тому й тривала два тисячоліття. Реліктові сліди появи Сівера в образі Чорного Тура з зодіакальної епохи Тура, тобто зародження й розвитку скотарства й хліборобства на теренах Сіверії, простежуються в топонімах, гідронімах, етнонімічних найменнях.

Передусім, у назві пізнішої столиці Сіверії-Сіверщини – Чернігів, звідси й нова назва Сіверщини – Чернігівщина. Тотеми Сівер, Ш’явар (Чорний Тур) прочитуються також у назвах давньосіверського міста Севськ на річці Сев, яка впадає в ліву притоку Десни Нерусу (межа між Сіверами й руссю), а також у назві лівого притоку Десни – Сейму. Місто Севськ, річки Сев, Сейм зберігають у своїх назвах давньосіверські  релікти, пов’язані з Чорним Туром і чорною (вороною) водою.

Чорний Тур – тотем скотарсько-хліборобського народу Сіверів і їхньої країни Сіверія. Чорний Тур також знаменує переважно скотарський характер господарювання та бойовий, військовий дух.

Належність Сувірів-Сіверів до скотарсько-хліборобської етнокультурної спільноти Оріїв з потужною військовою верствою засвідчується також тим, що поряд із Сівером і Чорним Туром покровителем Сіверів був Перун – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що являються в Блискавці й Громові. Аналогами сіверського й загальноукраїнського Перуна є хетський Дух Грому Перуе, литовський – Перкунас, індоорійський – Індра.

Наявність у світогляді Сіверів духів-покровителів воїнства свідчить про високу військову самоорганізованість і самозахищеність Сіверського аграрного суспільства.

Стосовно хліборобів існує стереотип їх миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Сіверське аграрне суспільство на Українському лівобережжі, як і Трипільське аграрне суспільство на Українському правобережжі, мали високий рівень озброєності й замозахищеності, що засвідчує знайдена в розкопах Сіверських і Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Сіверське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, самоврядну чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, воїни-захисники, ремісники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань. Переселенці з Сіверії до Ірану й Індії зберегли там орійську верствову структуру як систему чотирьох суспільних станів – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці). Варна в санскриті означає якість.

Функції господарської та захисної верств давнього Сіверського суспільства успадкував провідний стан, середній клас нового Українського суспільства – Козаки-селяни, які не відбували панської повинності й не визнавали панства, а керувалися товариською взаємодопомогою. Особливістю Козаків-селян, як і загалом Сіверців, невід’ємним їхнім атрибутом була особиста зброя.

Сіверці постійно мали при собі зброю – вдома, у полі за плугом, у подорожах, на ярмарках. Цю давню Сіверську традицію володіння особистою зброєю успадкували Козаки-воїни й Козаки-селяни, які убезпечували себе й забезпечували лад у суспільстві. Особиста зброя гарантує людині й суспільству волю.

Отже, Сіври, Сівери – самозахищений, вільний найдавніший в Українській історії корінний скотарсько-аграрний орійський народ з досконалою становою, чотириверствовою суспільною структурою, з розвиненою військовою самоорганізацією, який від часу закінчення останнього льодовикового періоду (понад 10 тисячоліть тому) своїми численними поколіннями обжив великий простір у міжріччі Дніпра й Дону.

Тож південний край Сіверії починався з Передкавказзя, з Тамані, з Країни Сувірів – Сувіри (згодом її назвали Сіндика), на півночі Сіверія сягала Полісся аж до витоків Десни й Сіверського Донця, західний край Сіверії проходим по Дніпру, а східною межею Сіверії були Сіверський Донець і нижня течія Дону. Давні греки називали Сіверській Донець і Нижній Дон – Танаїс і по Танаїсу традиційно проводили кордон між Європою й Азією. Тобто все за Танаїсом було Азією, і вся москворусь була в Азії. Та при розширенні москворуських колоніальних кордонів Петро І купив у європейських географів рішення про проведення демаркаційної лінії між Європою й Азією по Уральських горах та по річці Яїк (Урал), і таким способом з’явилась європейська Росія.

Увесь окультурений простір Сіверії називається в археології Дніпро-Донецькою культурно-історичною спільністю – основною за значенням і територією неолітичною культурою в Україні, найдавнішим базовим компонентом в етногенезі й становленні Сіверців, усього Українства й східних Слов’ян.

За сучасним датуванням радіовуглецевим методом, розвиток скотарсько-хліборобської сіверської, орійської культури припадає на 6 500–4 200 роки до н. е. В ареалі Дніпро-Донецької археологічної культури відкрито понад 200 поселень і 20 обсерваторних курганних комплексів, які свідчать про потужний, промисловий розвиток Сіверської агрокультури.

Геродот у своїй дев’ятикнижній «Історії» (450 р. до н. е.) назвав корінний хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, подвійним ім’ям – Гелони й Будини, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна назва хліборобського народу пов’язана з Сонцем, яке грецькою зветься Геліос. Тобто Гелони – це переклад місцевого етноніму Будини як Сонцяни, тобто – Просвітлені,  Пробуджені. Слушність такої трактовки підтверджує Геродотова назва столиці Гелонів-Будинів – Гелон, тобто – Сонячне місто. Та це вже факти пізнішої історії.

А давньоіндійський героїчний епос «Магабгарата», який описує події між 1 200 й 800 роками до н. е., зберігає пам’ять про Сувірів та про їхню країну – Саувіру, яка розташовувалася в Північно-Західній Індії (тепер територія Пакистану).

Починаючи з ІV тис. до н. е. частини Сувірів-хліборобів з переважаючою чисельністю скотарів і воїнів (для прохарчування й захисту в незвіданій, небезпечній дорозі) кількома хвилями переселялися в Іран та Індію, де започаткували розвиток тамтешніх агрокультур. Переселенці з Сіверії несли з собою в чужі землі традицію хліборобства й військового мистецтва та назви річок і поселень рідної землі й священні наймення праматеризни – Сувіра, Устраяна, Укхраяна, які закарбовані в давньоіранських і давньоіндійських текстах.

Відгінне скотарство в іранських та індійських землях мало давню традицію і, очевидно, скотарі перші проклали шляхи до Українських теренів і тут відкрили багату агрокультуру. Перелогове рільництво в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар, потребувало для відновлення родючості ґрунту багато худоби на випас та вдобрювання.

Тож споріднена індоєвропейська людність, яка одночасно зайнялась відновлюваним господарюванням – скотарством і рільництвом, від початку мала потребу в господарській взаємодії. Певно, саме східні індоєвропейські скотарі залучили західних орачів-рільників з хлібородних

Українських земель з багатовіковим аграрним досвідом до розорювання перелогів на Іранському нагір’ї та в північноіндійському П’ятиріччі. І Сіверія, й Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські орачі-хлібороби.     

В Індії живуть нащадки наших давніх орачів-хліборобів, які називають себе Орії. Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) в праці «Відкриття Індії»:

«Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово Орії походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Звідси моральна суть самонаймення Орії – благородні, родовиті. Орії (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арії) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі, а явленого в його життєсійному сяйві духа світла Ора визнає покровителя орачів-хліборобів.

Переселенці з Сіверії, прибувши до Північної Індії, в П’ятиріччя (Пенджаб), потрапили в багаті природні умови й у занепале господарське й суспільне середовище. Для оживлення, уладування й покращення якості життя, Орії запровадили Орійську суспільну систему самоврядування з чотиристановою структурою верств – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці).

Орійські хлібороби й скотарі, які принесли господарський досвід, склали основу варни вайш’їв (селян), орійські воїни-захисники, які принесли військове вміння, склали основу варни кшатріїв, орійські ясновідці, які принесли заповітні усні знання-віди, склали основу варни брагманів, а місцева індійська людність склала наймасовішу варну шудрів – допоміжних робітників. Одначе, всім людям був доступ до всіх варн, тільки за умови набуття досвіду в певній господарській і суспільній сфері для покращення якості життя. Адже варна означає – якість.

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Сіверії й, напевно, з Трипілля, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину до духовного самовдосконалення.

Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), який наявний в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного строю. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів, воїнів-захисників і духовних подвижників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури.

Переселенці з Сіверії зберегли на нових землях пам’ять про праматірну хлібородну землю в її астральному найменні. Підтвердження цьому є в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті (Основне знання) та індо-орійській Ріґведі (Славенів знання), де закарбовано астральне наймення предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Ключовими в цій назві є корені Устра, Уштра, Укхра, що означають – Уранішня, Досвітня Зоря, вісниця Сонця.

Звідси повний переклад з авестійської й санскриту астрального наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Уранішньої Зорі країна. Цей орійський сонячний архетип зберігся і в астральному найменні Україна, від якого походить і самоназва хліборобського народу Українці – визнавці Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця.

Отже, астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну сутність світла Сонця, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Сонце – астральний символ агрокультури, що знаменує безвічну силу життєзароджуючого світла. І цей сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру(1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. А Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року:

«Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта:

«Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Основна частина корінного Орійського хліборобського народу Сувірів, яка зосталася (звідси їх внутрішня назва – останці) на матірній землі, стала відома під іменем – Сівери, Сіверці. Вони зберегли у своєму самонайменні світоглядну суть прадавньої назви рідної землі – Сіверія або Сіверська земля, яку благословляє, оберігає Дух Сонця й Вітру – Сівер.

Архаїчні наймення питомої землі й корінного народу успадкували наступні покоління хліборобів і зберегли їх у давніх синонімічних назвах: Сіверці – Чернігівці, Сіверщина – Чернігівщина.

Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, військового мистецтва, лицарства, благородства, родовитості й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом. Ці благородні риси споріднюють Сіверців з нащадками спільних предків Оріїв – орачів-хліборобів і воїнів-оборонців: з Черкесами (Адигами), Памірцями та Орійцями-Сікхами Пенджабу.

Моральний світогляд і духовний тип Сіверів – благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі.

Особливий генотип і духовний тип людей агрокультури сформувався на природній господарсько-світоглядній основі енергопродуктивного рільництва. Базовим енергопродуктивним набутком Сіверського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій, глибокосмисловій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної епохи. У найменні жито явилася сама суть енергопродуктивної хліборобської праці й сонячно-земного світогляду хліборобів, які в плеканні жита плекають основу людського життя.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

У давньогрецьких історичних джерелах Сіврів-Сіверів ототожнювали з Кімрами-Кімерами-Кімерійцями. Кімри-Кімери-Кімерійці – перший народ на теренах України, відомий за власною назвою, яку донесли до нашого часу ассирійські клинописні тексти, давньогрецькі історичні й літературні джерела. Таке ототожнення невипадкове, бо з приходом Кімрів-Кімерів на початку ІХ ст. до н. е. на землю Сіверів ці два народи поєдналися в господарсько-військовому союзі. Сівери – це хліб, а Кімери – залізообробна технологія й військове мистецтво. З Кімерами пов’язували історичні терени Сіверів: Таманський півострів називали Кімерійським, і тут було поселення Кімерій.

Давньогрецький поет Гомер  назвав Кімерів «молокоїдами й найсправедливішим народом на Землі». Деякі українські мовознавці вважають запозиченнями з Кімерської мови такі Українські лексичні релікти: дбати, дбайливий, бачити, обачний, тривати, тривалий, жвавий. Тут не про запозичення з Кімерської мови слід говорити (все те лише здогади), а про спільну Сіверсько-Кімерську лексику, закорінену у Ведичній діалектній основі.

Культурні сліди Кімрів-Кімерів простежуються в Балтії й на Британських островах. Давня й нинішня самоназва Валлійців – Кімри, що Валлійською мовою означає – співвітчизники. Від самоназви народу Кімри походить і назва країни – Cymru (Кімру). А чужа назва Валлійці походить від германської назви Кельтського племені Вольків, що означає – іноземці. Германці називали Вольками всіх Кельтів. Кімри (Валлійці) називають свою країну з офіційною назвою Вельс традиційно по-свойому – Cymru (Кімру). Кімри за власною самоназвою і рідну мову називають Cymraeg (Кімрíйська). Правдоподібно, Кімери-Кімри опинились на Британських островах разом з Кельтами, які, як і Кімри, належали до індоєвропейців і розселялись по цілій Європі. Кімери-Кімри живуть у Британії з середини І тисячоліття до н. н., вони поріднилися з місцевою доіндоєвропейською людністю й відрізняються етнічно й мовно від суто Кельтських племен – Бритів і Скотів (Шотландців).

Коли в VII столітті до н. е. на Українські терени прийшли з Кавказу Скіфи, вони передусім захопили Кімерію. Під натиском Скіфів скотарсько-військова частина Кімерсько-Сіверської спільноти, власне Кімери, відійшла в Малу Азію, а також у Західну Європу, зокрема на Британські острови. а хліборобська частина, власне Сівери, лишилась на рідній землі. На південному краї Сіверської землі збройний опір скіфській колонізації чинили Сінди, а в лісостеповій – Сівери.

Колонізація Сіверії-Сіверщини

Після переселення частин скотарів-хліборобів з Сіверії на Схід їхніми шляхами у зворотний бік почали накочуватись у Сіверську землю хвилі туранських кочовиків – скотарів і військових грабіжників. З південно-східного боку степова Сіверія була відкрита кочовим хвилям, і тільки з північного заходу й північного сходу Сіверія захищена природніми бар’єрами – річками, болотами й лісами.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно Скіфи й Греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. Через те тогочасні давньогрецькі історичні джерела ототожнювали корінну хліборобську людність Українських земель зі Скіфами, які колонізували значну частину України, переважно степову.

У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами Скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні Сармати, які потіснили Скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму.

Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. Сарматів витіснили з Українських теренів Готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. Готів і Сарматів витурили з Українських теренів Гуни, після чого Сармати з’являються в Європі під назвою Алани.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальним пануванням в Українському агрокультурному світі поклали Гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того міґраційного цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню структуру Сіверських і Трипільських хліборобських поселень, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

У ІV–VІІІ ст. Сіверці входили в міжплемінне об’єднання Антів, що займало територію від Сіверського Донця до Прута (Пеньківська археологічна культура).

Корінна Українська людність по обидва береги Дніпра постійно зазнавала грабіжницьких нашесть протягом трьох останніх тисячоліть. То були голодні й ненаситні степові кочовики-грабіжники зі Сходу (туранці) й лісові кочовики з Заходу (германці). За Українську багату, хлібородну землю воювали між собою Скіфи й Вандали, Гуни й Готи, хозари й русь.

Зі Сходу слідами Сколотів-Скіфів, Сарматів, Гунів почали проникати в Сіверську землю ватаги кочових туранських грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. На Півдні діяла грабіжницько-торгівельна корпорація еллінізованих юдеїв – расія.

А з Заходу слідами Готів почали проникати в Українське Правобережжя ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з Готами й Гунами.

Туранські ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, расія з Півдня й рузі з Заходу грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром. А в VІІІ–ІХ ст. туранська русь заклала на Таманському півострові, на землях Сувірів, Сіндів, Сіверів грабіжницьку базу – Руський каганат. Звідти руські кагани, які згодом стали назватись руськими князями, почали активно колонізувати південні Сіверські й інші Українські землі.

З ІХ ст. винародовлений грабіжницький конґломерат русь, що складався зі степових грабіжників туранців – рашів, еллінізованих юдеїв – расія та кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь, почав колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були Скіфи, Сармати й Готи.

Отже, раші–расія–рузі зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «…Не було народу, який сам себе називав руссю», – зробив науковий висновок білорусько-український археолог, історик Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені химери. Отже, слово русь та похідні від нього – руські, русини мають смислове значення – винародовлені химери.

Назва русь не несе в собі жодної етнічної ознаки, це політонім на позначення владарюючого кагалу грабіжників – нелюдів. І руські, русини як підданці владарюючої русі – це також політоніми на позначення невільників – недолюдів. Тож для розрізнення народів і винародовлених химер належить писати етнічні наймення з великої літери, а політоніми – з малої.

З проникненням грабіжницької русі в Сіверщину й інші Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя), що в процесі колонізації переросла в епідемію соціального паразитства. Грабіжницька каста русі насаджувала на загарбаних землях відповідну владарюючу політичну структуру – паразитарно-злочинну корпорацію, яку П. Куліш назвав «державою в державі».

На тій паразитарно-злочинній доктрині держалися всі владарюючі колоніальні режими від княжого феодалізму до імперій царської й більшовицької та до нинішньої неоколоніальної, необільшовицької, клептократичної «держави в державі», декорованої під «українську незалежність».

Грабіжницька каста  русь як «осілий грабіжник» досягла зеніту могутності за «великого кагана Володимира» – хрестителя, який насадженням панівної християнської релігії остаточно заневолив своїх підданців, керуючись біблійною догмою «Всяка влада од бога», а насадженням церковних канонів зруйнував морально-світоглядну традицію природно-звичаєвого права й вічову систему народовладдя.

Відтоді політонім руський став синонімом православний, і обидва ті слова русь зробила політично-релігійними означеннями колонізованої нею й винародовленої маси. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю підданців.

Русь, ставши з кочового грабіжника осілим грабіжником на Українських землях, через свою малочисельність стала наймати у свої військові дружини інших чужинців, зокрема, варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами.

Одначе, русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами (норманами), ні тим паче зі Слов’янами. Обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877): «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було; русь також не Слов’яни».

Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-паразитів намагався облагородити себе належністю до штучної династії Рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.

Одначе, присяжні літописці, яких тримали при собі руські кагани, писали на їх замовлення потрібну їм фіктивну історію, яку починали з вигадки про запрошення Слов’янами варягів-русів на правління, а далі конструювали генеалогію каганських (княжих) династій та хроніки про їх владарювання. А на підставі тих замовних генеалогій і хронік імперські історики писали історію «Государства русского», а за тією схемою трактували й історію руської колонії – Малолрусії.

То була історія не життя Українського народу, а історія руських каганів – «собирателей земли русской», а насправді – загарбників земель неруських, бо грабіжницька русь ніколи не мала своєї землі.

Отже, русь – не народ, не люди, а грабіжницька химера, нелюди. Русь не поміняла своєї нелюдської суті за 1000 років колоніального владарювання над людьми, в чому ми пересвідчуємося під час нинішньої аґресії остаточно звироднілої русні на Українські землі. Безрідна химера русь і вся наплоджена виродками русня патологічно ненавиділа й ненавидить усіх родовитих людей, усі вільні народи на їхніх рідних землях. Ось звідки в тих нелюдів така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

До початку руської колонізації Українських земель Сівери, як і їхні північно-східні сусіди В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям за природно-звичаєвим, вічовим правом волі й не мали князів. Це зафіксовано в руському «Іпатіївському літописі» (1420-х рр.):

«…В’ятичі та інші погани, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом».

Тобто, наші предки визнавали дорелігійний природно-моральний світогляд, жили за внутрішнім, моральним законом – по совісті та уладовували суспільне життя за вічовим законом волі, що є виявом етнічного духу.

Для Сіверців природна справедливість – вища за всі штучні закони. До XV століття Сіверці й В’ятичі зберігали свою сонцевизнавчу агрокультурну звичаєву традицію на основі точних природно-астрономічних знань, які отримували за допомогою курганних обсерваторних комплексів.

З Х ст. на самоврядній Сіверській землі під натиском русі сформувалося перше штучне адміністративне утворення – Чернігово–Сіверське князівство, яке обіймало терени сучасних Чернігівської й Сумської областей України, Гомельської й Могильовської областей Білорусі, Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської та Рязанської областей РФ.

Династія Чернігово-Сіверських князів Ольговичів протягом майже трьох століть вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами й київськими Мономаховичами за володіння землями Сіверщини. На північну й центральну частину Сіверщини зазіхали руські кагани з Київа, а на південну частину – на Таманський півострів посягали галицько-волинська русь і степові кочівники.

У Х ст. на південному краї Сіверії – Сувіри, на березі Керченської протоки, на місті давньої столиці народу Сіндів виникло місто-фортеця Тмуторокань, яке стало столицею Тмутороканського князівства. Традиційно Тмутороканню володіли Сіверські князі. Та через претендування на південну частину Сіверської землі галицькоруських і київоруських каганів вони не підтримали похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців з наміром повернути Сіверській землі прапрадідівську Сувіру, звану на той час Тмутороканським князівством.

Руський літописець і згодом історики потрактували той похід як сепаратний похід сіверських князів. Ті трагічні події одразу було виспівано й описано в епічній поемі «Слово про Ігорів похід» – пам’ятці української мови, яка й після вихолощення руськими імперськими цензорами зберегла міфопоетичні скарби українського дохристиянського природно-космогонічного світогляду. (У 1792 р. кошовий отаман Антін Головатий (1744–1797) домігся переведення Запорозьких козаків на Тамань, що була на місці Тмуторокані, й з 1796 очолив там Чорноморське військо).

А частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся Сіверці потрапляли на вільну Болохівську землю. Сіверці й Болохівці мали давні родові, господарські й торгівельні зв’язки.

Грабіжницька русь, колонізувавши Українські хліборобські землі, узяла під свій контроль та обклала непомірною даниною всі торгівельні шляхи, головно трансконтинентальну торгівлю хлібом. Так само нинішня русня грабує Українське збіжжя та блокує Українську торгівлю хлібом.

Тож прихід у 1240 р. на колонізовані руссю Українські землі найдосконалішого на Євразійському континенті війська високоорганізованої, торгівельно-кочової Монгольської держави слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну експедицію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.

Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі над східними Слов’янами, як Гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання Скіфів, Сарматів над хліборобами Північного Причорномор’я.

Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили проґресивну систему оподаткування – невеликий натуральний податок, що становив десятину од доходів. На звільнених од русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й стало відновлюватися місцеве населення. По суті монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони віддавна вели життєво необхідну торгівлю.

З приходом монгольського війська русь зі своїми вірнопідданими одразу повтікала з Наддніпрянської України на Захід – у володіння західноруських каганів, на Галичину й за Карпати, та на Північ – на Залісся, у фіно-угрські й тюркські землі. Згодом з західноруських анклавів почалась в Україну, зокрема, в Сіверщину, ідеологічна експансія русинів-москвофілів, а з північноруських анклавів – військова експансія москворусів.

А Сіверщина, звільнившись од руської колонізації, залишалася країною чистого етнічного типу корінної людності.

На Заліссі москворуські феодали стали васалами золотоординських ханів і навперебій вислужувалися перед ними, стягуючи данину з підневільної місцевої людності. На східноукраїнських, Сіверських, землях стягувачем данини був баскак золотоординського хана татарин Ахметка, що відзначався особливою зажерливістю й жорстокістю.

А на західноукраїнських землях данину для хана стягував його васал – не менше зажерливий і жорстокий руський князь гілки Волинських Мономаховичів з вигаданої династії Рюриковичів Данило Романович, який після завоювання Галича став зватися Галицьким і зруйнував самоврядну Болохівську землю.

У виснаженій золотоординськими здирачами данини північних Сіверських землях украй занепало господарство, як і при руському данинному владарюванні, тож почався відтік Сіверської людності в Литву.

У середині XIV ст. почала швидко зростати «язичницька» Литовська держава. Литовські володарі взяли за основу розвитку військової сили принцип земельного правочину:

хто має землеволодіння, той зобов’язаний служити у війську; а хто відмовляв­ся од військової повинності, у того забирали землю.

Цей принцип поширювався на всі суспільні верстви – від князів до селян. Тож Литва на той час мала велике організоване військо. Так Гедимін (1316–1341), добре зміцнивши тили, завершив приєднання Білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання Українських земель.

Москворуси як колишні колонізатори Українських земель і нинішні васали золотоординців спробувала чинити аґресивний спротив звільненню Сіверщини од данинного  гніту. Вирішальну стратегічну роль у приєднанні Українських земель відіграв Гедимінів син – Ольгерд (1345–1377), який вольовим чином у 1362 р. чітко окреслив межі Великого князівства Литовського з Чернігово-Сіверщиною й Київом у його складі.

Того ж 1362 р. об’єднане військо Литовців, Українців, Білорусів розгромило золотоординців на річці Сині Води (притока Південного Бугу), поклавши початок повному звільненню Українських земель од золотоординсько-руського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. у межах Великого князівства Литовського опинилася вся Білорусія й частина Московії та Українські землі: Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Так Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Литва, приєднуючи Українські терени, «старини не рушила, а новини не вводила». Сіверська земля разом з іншими Українськими теренами була у складі Великого князівства Литовського до початку XVI ст.

А в 1500–1503 північну частину Сіверщини захопила Московія. Та з початком XVII ст. південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, де знову об’єдналася з іншими Українськими землями.

У XIV–XVII ст. Сіверська земля охоплювала переважну частину нинішнього Українського Лівобережжя з північними теренами, які нині в складі РФ. У той період Сіверську людність називали Севрюки або Севруки.

«Севрюки заселяли майже все Українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів’ях Сіверського Донця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).

Сіверці-Севрюки в основному займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, різними ремеслами, зокрема, славилися своїми теслями-добродеревцями й гончарями, а особливо поширені в них були місцеві промисли: бортництво, мисливство, рибальство.

Севрюки – особлива за походженням етнокультурна спільнота східних Слов’ян, споконвічна корінна людність Сіверської землі, прямі нащадки Сіверів-Сіверців.

Унікальний Український генотип Сіверів-Сіверців сформувався з прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів. І на цій генетичній основі визріла унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. У XIV–XVII ст. Сіверці–Севрюки на Українському Лівобережжі становили собою окремий етнос, поряд з Правобережними Українцями, західну частину яких називали руснаками-русинами – колишніми підданцями київорусі, поряд з москворуськими підданцями слов’янського походження та Білорусами – литвинами.

На переконання українського археолога, історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001): «Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їм не дали збутися три інші».

Севрюки-Сіверці найдовше зберігали свій генетично-етнокультурний тип і природно-звичаєве право на питомій землі, тоді як їхні сусіди зазнавали значних генетичних і етнокультурних деформацій. Тож, насправді, Сіверці були першою Східнослов’янською нацією.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2024
• «Український світ»

Запис Сіверія й Болохівщина. Частина перша спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство.

Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху.

Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант).

У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину.

А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства.

Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі.

А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності.

Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу.

Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура.

Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть.

Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права:

«Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури.

Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля.

До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»).

Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти.

Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині.

Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу).

За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем.

З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).

Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади.

Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу:

«Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя).

І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права.

Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого.

Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!».

В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна.

Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам.

До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці.

Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму.

Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі.

Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919).

Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств.

Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.

«Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя.

За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства.

Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу.

Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери.

Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон.

Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р.

Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки.

А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.).

Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος– камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина.

За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї…

Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу…

До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги.

Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського.

Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним.

Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу.

Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень.

Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби.

Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців:

«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі.

Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів.

Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів.

А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу.

Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену.

Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою.

Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник.

У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною.

Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах.«…Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

Грабіжницька русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, у яких чужинці оберігали себе від корінного люду. А корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, бо вирощував хліб і жив од Трипільської пори на своїй землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на теренах південних просторів нинішніх Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Тернопільської, східних частин Чернівецької та Івано-Франківської областей, тобто в межах Трипільських володінь. Болохівці зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган (князь) Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі.

Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання.

У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам.

Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею:

«Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі».

Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові.

Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість.

Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему.

Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США.

Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості.

Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Українцям неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 1, 2024
• «Український Світ»

Запис 130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Українці – окремий слов’янський народ» – основоположник української етнології Хведір Вовк

 До 175-ліття від народження

Хведір Кіндратович Вовк – український етнолог (етнограф), антрополог, археолог, музеєзнавець, педагог, літературознавець, видавець, культурно-освітній і громадський діяч; автор першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців.

Дійсний член першої української національної академії наук – Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899) та голова його Етнографічної комісії (з 1906); доктор Сорбонни, Каннського і Санкт-Петербурзького університетів, член Паризького антропологічного товариства, Празького наукового товариства, Українського наукового товариства у Києві (з 1908).

Хведір Вовк досліджував пам’ятки 7-тисячолітньої Трипільської аграрної культури, відкрив 25-тисячолітню палеолітичну стоянку в селі Мізин (нині – Коропського району Чернігівської області), де вперше у Світі виявив цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, багато статуеток і прикрас, виготовлених з кісток та бивнів мамонтів.

Хведір Вовк написав понад 200 наукових праць з археології, антропології й етнографії, якими здобув світове визнання (з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 позицій).

У своїх працях вчений обґрунтував, що «Українці – окремий слов’янський народ» зі специфічним домінуючим антропологічним типом, з ориґінальними етнографічними особливостями, і при цьому мають багато спільних рис зі слов’янськими й іншими культурними народами та кардинально відмінні од руських.

Завдяки науковому подвижництву Хведора Вовка українська археологія та етнографія кінця XIX – початку XX століть піднялася на рівень з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу.

Вчений зі світовим ім’ям заклав основи сучасної української етнології. Та ім’я й фундаментальна наукова спадщина всесвітньо відомого вченого понад сімдесят років були в Україні під ідеологічною забороною тоталітарного режиму: офіційна радянська історіографія несправедливо вважала Хведора Вовка одним з ідеологів «українського буржуазного націоналізму» й засновником расової теорії. І це тільки через те, що він антропологічно й етнокультурно обґрунтував самобутність Українського народу.

Отже, науково-світоглядна концепція Хведора Вовка жодним чином не вписувалася ні в руську імперську доктрину «трех братских народов», ні в більшовицьку доктрину «слияния всех народов в советский народ». Хведір Вовк своїми науковими дослідженнями розвінчував ідеологічні вигадки руських імперських істориків, що Україна – то лише «окраина», «юг России», а українського народу, його мови, культури взагалі не існує.

Й навіть сьогодні про Хведора Вовка знають переважно науковці, а для широкої української спільноти великий вчений лишається малознаним і навіть невідомим.

Родове коріння, виховання й освіта

Народився Хведір (Федір) Кіндратович Вовк (Волков) 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – однойменного району Полтавської області) в козацькій родині з давнім родовим корінням.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович Вовк дослужився в царській армії до офіцерського чину, тож його родове прізвище записали в русифікованій формі – Волков. У багатьох документах і публікаціях у Російської імперії Хведора Кіндратовича також писали – Волков. Та в листуванні й україномовних виданнях він підписувався –Хведір Вовк, наголошуючи на українському походженні свого родового прізвища.

З самого малку Хведір зростав у духовній атмосфері родової пам’яті. Хлопчик серцем засвоював рідні пісні, казки, перекази своєї матері Ганни Федорівни, народні звичаї, які згодом склали основу його наукових досліджень.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович учителював і працював економом у поміщиків Закревських, яким належала Крячківка. У родині Вовків цінували освіченість, тож заради кращої освіти для своїх дітей родина переїхала до Ніжина. Там Хведір закінчив гімназію й Ніжинський ліцей князя Безбородька, де серед його вчителів був український педагог і поет П. С. Морачевський. У ліцейському етнографічному гуртку хлопець розвинув своє дитяче зацікавлення українським фольклором: збирав народні пісні, прислів’я, приказки.

У 1865 Хведір вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі, де слухав лекції доцента кафедри зоології І. І. Мечникова. Та через два семестри перевівся до Київського університету св. Володимира, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну антропологію (закінчив навчання в 1871). Освітньо-наукові інтереси Хведора Вовка еволюціонували від хімії, ботаніки, зоології до гуманітарних дисциплін – етнографії, антропології, археології, історії.

Хведір Вовк стає активним учасником київської «Старої Громади» – осередку української  інтелігенції. Саме діяльність української громади й стала причиною його переведення до Києва. Разом з Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, Павлом Житецьким долучився до організації недільних шкіл, видання літератури українською мовою, збирання етнографічних матеріалів.

У 1874–1876 Хведір Вовк працював помічником ревізора губернського секретаря в канцелярії Київської контрольної палати. Водночас багато сил віддавав роботі в Південно-Західному відділі Російського географічного товариства як його співзасновник і дійсний член.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було відкрито в Києві 1873 року, і його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали відомого українського громадського діяча й мецената Г. П. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 за ініціативи Товариства в Києві відбувся ІІІ Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі.

Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук.

За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. У 1876 імперський уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком.

Хведір Вовк брав участь в археологічних експедиціях та в організації ІІІ Археологічного з’їзду (1874), де виступив з доповіддю про український орнамент – першою українською мистецтвознавчою працею в цій галузі. Тоді ж Хведір Вовк працював над своїм ориґінальним дослідженням з етнографії – «Програмою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства для збирання відомостей з етнографії». У 1875–1876 він, разом з Володимиром Антоновичем, брав участь у роботі археологічної експедиції в Київській та Волинській губерніях.

Після ліквідації в 1876 Південно-Західного відділу поліція стала переслідувати активних громадівців, звинувачуючи їх у сепаратизмі. Багатьох членів «Старої Громади» заарештували й відправили на заслання. Частина громадівців у зв’язку з репресіями еміґрувала за кордон.

Хведір Вовк виїхав до Женеви для допомоги М. Драгоманову в організації вільної української друкарні та в підготовці до видання журналу «Громада». Як співредактор він налагодив випуск перших чисел журналу. В українській друкарні друкував «Громаду», а також заборонену царською цензурою літературу, зокрема поезію Т. Шевченка. В четвертому томі женевського видання «Громада» (1879) опублікував розвідку про поета «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя», де розкрив свій талант історика літератури й публіциста. У 1876 і 1878 роках він брав участь у виданні в Празі й Женеві Шевченкового «Кобзаря». До женевського видання Хв. Вовк написав передмову, в якій виявив глибоке розуміння ролі Т. Шевченка в національно-визвольній боротьбі Українського народу.

У 1878 Хведір Вовк, повертаючись із Женеви до Києва, у Львові познайомився з І. Франком і М. Павликом, з якими згодом співпрацюватиме в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка.

Та в 1879 під загрозою арешту за спробу переправити в Україну підпільну друкарню Хв. Вовк знову змушений був виїхати з Київа за кордон. Він нелегально переправився через Прут у Румунію. Поневіряючись у Румунії й  Болгарії, вчений заробляє на життя різною фізичною роботою.

Досліджував етнографію й історію автохтонного українського населення й запорозьких козаків у Добруджі, зокрема останньої (дев’ятої) козацької січі – Задунайської, заснованої 1776 р. На цю тему він написав низку праць, зокрема, «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)», що стала рідкісним прикладом відтворення минулого з вуст народу, тобто «усної історії» – правдивого дієпису життя українців у Задунав’ї. Подавши розлогий опис давнього закорінення в гирлі Дунаю українських селян і вихідців з восьмої Дніпровської Січі, вчений на унікальній фактографічній основі докладно виклав етнокультурні особливості життя й спосіб господарювання українських хліборобів, виноробів, рибалок. Соціальна проблема українського населення в Задунав’ї полягала в тому, що після відходу запорожців на Кубань, воно вже не змогло самоорганізуватися в нову самоврядну українську громаду та поступово адаптувалося до місцевого румунського населення й руських старовірів. Унікальні етнографічні матеріали Хведір Вовк збирав у 1880–1882 роках, живучи в Добруджі, а написання своєї праці мотивував тим, що «про се ще ніде нічого не було написано».

У 1881 Хв. Вовк нелегально приїхав до Київа через тугу за родиною. Він був одружений з Христиною Васнєвською – небогою Володимира Антоновича. Та дружину й дітей заарештували й заслали у В’ятку. Вченому знову довелося нелегально виїхати за кордон, у Задунав’я, і він довго не міг повернутися в Україну. Його перший шлюб розпався, і згодом Хведір одружився з німкенею Олександрою Реммельмаєр.

Наприкінці 1882 Хв. Вовк переїздить до Женеви, де разом з М. Драгомановим працює над відновленням роботи української друкарні й виданням «Громади». На життя заробляє уроками для дітей українських еміґрантів. Усвідомлюючи недоцільність подальшого перебування в Женеві, оскільки видання «Громади» не відновили через відмову київської «Громади» фінансувати женевське видання, вчений їде до Парижу в пошуках можливості здобути антропологічну освіту.

У 1887 Хв. Вовк оселяється в Парижі – тодішній столиці антропологічної науки. Нові ідеї та засади французької антропології, зокрема вчених Манувріє, Ерве, Амі, Летурно, визначають коло зацікавлень і досліджень українського вченого. Він наполегливо студіює анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, первісну археологію в Антропологічній школі в Сорбонні, в Школі вищих досліджень, у Музеї історії природи під керівництвом відомих природознавців Брока, Тейлора, Галлі.

У 1905 в Парижі Хведір Вовк захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології: «Скелетні видозміни ступні у приматів і в людських расах», і йому присвоїли звання доктора природничих наук Паризького університету. Одночасно зі студіюванням антропологічних наук Федір Вовк працює співробітником французького Доісторичного наукового товариства.

Набувши достатніх знань, вчений розвиває наукове українознавство – здійснює ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження на всіх українських теренах.

Життєвий шлях і наукове подвижництво

Справою життя Хведора Вовка були дослідження з української етнографії, археології, антропології, якими він почав займатися ще в студентські роки.

У своїх працях з етнографії та археології популяризував на Заході українські народні звичаї й культуру в українських землях. Здобув визнання у європейських наукових колах – у 1901 його праці відзначили великою медаллю фундатора французької антропології Поля Брока, а в 1905 після здобуття ступеня доктора природничих наук Хведора Вовка обрали членом Паризького антропологічного товариства.

Антропологія (від грец. ανθρωπος – людина, і λογος – знання, наука) – наука про походження й еволюцію людини. У країнах Західної Європи та США антропологію вважають гуманітарною наукою про людину у всіх її вимірах: соціальних, культурних та фізичних (анатомія, фізіологія, антропогенез), яка також включає етнологію як найважливіший елемент.

У радянській науці антропологія трактувалася як біологічна наука про походження, фізичну організацію та еволюцію людини і людських рас. З позиції французької школи, яка виводить за рамки антропології матеріальні й фізичні аспекти людського буття, вона є підрозділом соціології; з позиції англосаксонської школи, антропологія – полідисциплінарна наука, що складається з чотирьох розділів (антропобіологія, соціальна й культурна антропологія, доісторична археологія, етнолінгвістика).

Великий вплив на антропологію й інші науки справляє генетика, особливо у сфері реконструкції минулого: археологія, фізична антропологія й історична лінгвістика. Цей вплив виявляється у спробах простежити походження різних груп людей, їх міґрації та поширення мов континентами. Крім того, генетичні дані дозволяють отримати певну інформацію про риси зовнішності та спосіб життя наших предків.

Для отримання цієї інформації з минулого методами генетики можливі два підходи: перший – ретроспективний, коли минуле реконструюється за генофондами сучасних популяцій; другий виник з розвитком палеогенетики як пряме вивчення колишніх генофондів.

Свої глибокі теоретичні знання в галузі антропології Хведір Вовк доповнює предметною фактографією: їздить по містах Європи для ознайомлення з численними етнографічними й археологічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неаполя, Флоренції, Берна, Женеви, Цюріха, Парижа. Водночас вчений пише цілу низку праць з порівняльної етнографії – нового на той час у Європі методу систематизації, класифікації й наукової опрацювання етнографічного матеріалу.

Відомо, що до появи праць Хведора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут. Він вважав, як і більшість тогочасних європейських вчених-природознавців, що етнографія та етнологія є галуззю антропології як передісторії. Поступово зацікавлення передісторією цілком опановує вченим, особливо після знайомства з відомим чеським археологом Любартом Нідерле, книжку якого він згодом перекладе.

Завдяки невтомній праці Хведір Вовк став помітною постаттю в європейській науці. У Парижі його обирають членом Антропологічного й Історичного товариств і Товариства народних переказів. А в 1899 Хведора Вовка обрали членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, в якому за його ініціативою й під його керівництвом засновано Етнографічну комісію (1906). Вивчав українську людність Галичини, Буковини, Закарпаття, Угорщини, Сербії в історичному, антропологічному й етнографічному аспектах.

Загальноєвропейське й світове визнання принесла Хведору Вовку надзвичайно цінна, побудована на багатому матеріалі світової порівняльної етнографії з залученням величезного масиву українських джерел праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку спершу було опубліковано болгарською мовою «Свадбарскитѣ обреды на славянскитѣ народы» в Софії в кількох числах журналу «Сборник за народны умотворения, наука и княжнина» («Збірник фольклору, науки та писемності») за 1890–1894 рр.

Доповнивши болгарську редакцію, вчений опублікував цю працю французькою «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» в паризькому журналі «L’Anthropologie» («Антропологія»; 1891, т. 1; 1892, т.3). Українською мовою праця вийшла 1928 року в Празі у виданні «Студії з української етнографії та антропології». Передруки цього видання вийшли 1976 в Нью-Йорку та 1995 в Києві.

У цьому фундаментальному дослідженні Хведір Вовк проникливо описав особливості весільних ритуалів та обрядів у різних реґіонах України. Підсумовуючи свою епохальну працю, вчений відзначив: «Дохристиянська доба, безперечно, була кульмінаційним пунктом у розвитку українського весілля. З християнством ритуал українського весілля увійшов у стадію розкладу; цей розклад іде, хоч і дуже поволі, але невпинно, і з часом він неминуче знищить усі сліди тої доісторичної старовини, носієм якої він був досі».

У цій праці вчений відтворив цілісну морально-світоглядну систему традиційної звичаєвості й культурно-соціального життя Українського народу в різні епохи.

У 1900 Хведір Вовк бере діяльну участь у влаштуванні археологічного відділу Всесвітньої виставки в Парижі та в організації Конґресу доісторичної археології й Міжнародного з’їзду фольклористів, де визначним явищем було прослуховування за допомогою фонографа голосів співців Світу, в тому числі українських. Хв. Вовк прочитав на конґресі доповідь І. Франка «Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст.».

Вчений доклав великих зусиль, аби на всіх заходах Всесвітньої виставки гідно представити Україну – познайомити Світ із самобутнім Українським народом і неповторною українською культурою.

Про це свідчить лист Хв. Вовк до Б. Грінченка: «…Треба б якось зробити, щоб і нашу Україну запрезентувати на Всесвітній виставці, що буде у Парижі у 1900 році. Окрімного місця не дадуть – се вже російський амбасад не пустить, та де у нас і гроші тиї, щоб те спорудити, і де у нас те національне почуття, щоб це зробити (хиба ми финляндці чи чехи?). …Я б міг написати загальний план такої вистави – себто рід програми».

З 1901 по 1905 Хведір Вовк викладав у Парижі в відкритій І. Мечниковим та М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук соматичну антропологію, доісторичну археологію та етнографію, водночас працює над докторською дисертацією, яку захистив 1905 р.

За кордоном Хведір Вовк зробив усе можливе, щоб інтеґрувати досягнення української науки в широкий західноєвропейський науковий контекст. Усеосяжно охарактеризував подвижницьку працю свого вчителя український вчений і педагог Левко Чикаленко:

«Всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, Хведір Кіндратович бере на себе важку місію зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Хведір Кіндратович починає у французьких виданнях друкувати досить численні розвідки, в яких знайомить Західну Європу з видатнішими знахідками нашої землі й освітлює їх з точки зору західноєвропейської науки, з другого боку Хведір Кіндратович в численних статтях в російських та українських виданнях освітлює наш матеріал, вказує на його всеєвропейське значення і в той же час доводить, що тільки тоді стане у нас передісторія та археологія на науковий ґрунт, коли ми зазнайомимося з її придбаннями в Західній Європі й не будемо тішитися з своєї начебто самобутності».

У 1903 Хведорові Вовкові вдалося вперше після тривалої перерви приїхати в Україну на запрошення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Разом зі своїми послідовниками здійснив кілька експедицій на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття.

Під час тих наукових експедиційних досліджень, що тривали майже два місяці, Хведір Вовк зробив антропологічні обміри української людності в Перемишлі, Коломиї, Кутах, Довгопіллі, Вижниці, Чернівцях (усього обміряли близько 400 осіб і зробили майже 600 антропологічних і 100 етнографічних фотографій).

У 1904 Хведір Вовк разом з  Іваном Франком і Зеноном Кузелею здійснив наукову експедицію на Бойківщину й Гуцульщину: Мшанець, Лавочне, Славськ, Гребенів, Сколе та інші поселення (всього обміряли близько 300 осіб і зробили понад 600 фотографій).

Іван Франко в 1905 у Відні опублікував про ту експедицію ґрунтовну інформацію (Франкову публікацію було перекладено й надруковано українською мовою тільки в 1972). Улітку того ж року Хв. Вовк разом з І. Франком, М. Грушевським, С. Томашівським та іншими вченими виступав з лекціями перед слухачами літніх університетських курсів у Львові, що були організовані для студентів з Наддніпрянської України.

Улітку 1906 Хв. Вовк разом із З. Кузелею та І. Раковським здійснили етнографічну експедицію на Лемківщину, де відвідали Сянок, Новий Сонч, Ганьчову, Гладишів та інші поселення (всього обміряли близько 150 осіб і зробили 400 фотографій).

Результати проведених упродовж 1903–1906 років досліджень Хведір Вовк узагальнив у наукових працях і звітував у 1904 й 1905 перед Антропологічним товариством у Парижі й двічі у 1906 виступав з доповідями про гуцулів і бойків у Російському імператорському географічному товаристві в Петербурзі.

Понад чверть століття Хведір Вовк провів за межами України й став відомим антропологом і етнологом та налагодив наукові зв’язки між українською і західноєвропейською науками.

Революційні події 1905 в Росії змусила царя Миколу ІІ оголосити політичну амністію. Це дозволяло Хведору Вовку повернутися з-за кордону, й він негайно скористався такою можливістю. У січні 1906, після  двадцяти шести років вимушеної еміґрації, Хведір Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на повернення до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні.

Вчений оселяється в Санкт-Петербурзі й читає лекції з антропології у Вільній вищій школі П. Ф. Лесгафта – першому громадському університету в Росії, а з лютого 1907 працює також доцентом, потім професором у Санкт-Петербурзькому університеті на кафедрі географії й етнографії – веде курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії.

Водночас Хведір Вовк став куратором одразу двох відділів Російського музею в Санкт-Петербурзі. З 1907 вчений завідував Етнографічним відділом Російського музею, де організував Український відділ, а також відділ етнографії арктичних народів, культуру яких він глибоко знав. Українська колекція Федора Кіндратовича в цьому музеї налічує близько 3000 експонатів. Завдяки науково-організаторській праці Хведора Вовка Український відділ музею став найбагатшим і найяскравішим.

Викладаючи антропологію в Санкт-Петербурзькому університеті, вчений згуртував довкола себе студентську молодь, створивши власну антропологічну школу. Серед учнів Хведора Вовка: Л. Чикаленко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, З. Кузеля, О. Алешо, І. Раковський, С. Руденко. Своїх учнів відряджав у самостійні етнографічні й антропологічні експедиції для здійснення наукових планів – систематичного антропологічного дослідження українського народу по всій етнічній території України (від Галичини до Кубані).

За спогадами археолога Леоніда Чикаленка, його вчитель цілком віддавав себе улюбленій праці й спонукав до такої самовіддачі своїх учнів:

«З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати… Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці… Бути його учнем – це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який в широких загальних питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь».

Петербурзький період життя й науково-освітньої праці Xведора Вовка був присвячений етнографічним дослідженням Чернігівської, Волинської, Херсонської губерній, Кубані й Таманського півострова.

Вчений протягом порівняно короткого часу здійснив досить багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді Хв. Вовк, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всі названі терени. Він вивчав історію, культуру, побут і збирав етнографічні колекції. У 1908 Хведір  Вовк дослідив Чернігівську губернію, в 1909 – Волинську, в 1910 – Кубань і півострів Тамань, у 1911 – Херсонську губернію.

Під час польових досліджень, зокрема археологічних розкопок, Хведір Кіндратович був прикладом серйозності в підході до роботи. Для вченого не існувало дрібниць, він усе обмірковував, передбачав і робив як належить. Згадує його учень Л. Чикаленко:

«…Коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відповідно кожному квадратному метрові».

Досліджуючи в 1908 Чернігівську губернію, Хведір Вовк виявив у с. Мізин (нині Коропський район Чернігівської області) палеолітичну стоянку 25-тисячолітньої давнини, що стало одним з найбільших його відкриттів. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з’їзді.

У Мізинській палеолітичній стоянці уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З бивнів тих тварин виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Результати мізинських досліджень Хведір Вовк подав у працях: «Палеолитическая стоянка в с. Мезине Черниговской губ.» (С.-Пб., 1913); «Вироби передмікенського типу в неолітичних становищах на Україні (К., 1928).

У 1908 Хведора Вовка обирають членом Українського наукового товариства у Києві. Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, вчений водночас устигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етнографічні й археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею й інших музейних закладів.

Музеєзнавча діяльність наукового подвижника заслуговує на особливу увагу. Ще в 1900 Хведір Вовк отримав запрошення до співробітництва з Етнографічним відділом Російського імператорського музею в Санкт-Петербурзі (згодом – Державний музей етнографії народів СРСР, а тепер – Російський етнографічний музей).

Він із задоволенням відгукнувся на пропозицію створити в музеї відділ україніки й почав з цією метою систематично збирати етнографічні й антропологічні матеріали на території Галичини. У січні 1904 рада етнографічного відділу Російського музею на своєму засіданні вирішила запропонувати Хведору Вовку зайнятися збиранням колекції для етнографічного відділу серед українського населення Галичини й виділила для цього дві тисячі рублів.

На ці кошти вчений придбав майже 1500 ориґінальних експонатів з Бойківщини, Гуцульщини й інших реґіонів. У лютому 1905 рада музею знову виділила йому 2 тисячі рублів на продовження роботи зі збирання в Галичині етнографічної колекції. Учений на ці кошти закупив і вислав до Петербургу 444 експонати. У 1906 Хведір Вовк придбав у Галичині для петербурзького музею 474 експонати вартістю 1526 рублів. Збирав він у Галичині експонати для того музею й згодом.

Слід зазначити, що Хведір Вовк водночас багато зробив для створення українських експозицій в інших музеях, зокрема Віденському етнографічному, Музеї людини в Парижі та для поповнення експонатами музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Хведір Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії.

Як згадував Л. Чикаленко, Хведора Кіндратовича обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати природознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющого в пустині».

На початку ХХ століття Хв. Вовк разом з М. Грушевським, І. Франком, А. Кримським та іншими вченими зініціював підготовку й видання першої української енциклопедії. Вони об’єднали свої зусилля і разом з російським ученим О. Шахматовим розпочали роботу з підготовки чотиритомного енциклопедичного видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», маючи на меті систематизувати основні відомості про історію, географію, культуру й господарство України. Над підготовкою цього фундаментального видання працювали разом зі вченими Наддніпрянщини галицькі вчені С. Рудницький, С. Томашівський, І. Зілинський, В. Охримович та інші.

У 1914–1916 в Петрограді за редакцією Хведора Вовка вийшли перший і другий томи фундаментальної праці «Украинскій народ в его прошлом и настоящем». Інші томи через війну й революційні катаклізми не були опубліковані. Для другого тому цього комплексного видання вчений особисто написав два великі базові розділи: «Антропологическія особенности украинскаго народа» і «Этнографическія особенности украинскаго народа», де явив глибокі знання народного побуту, звичаїв, етнографічних і антропологічних визначальних особливостей Українців.

У цих фундаментальних працях Хведір Вовк узагальнив свої ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження життя корінної української людності на широкому просторі од Сяну, Тиси, Дунаю до Кубані та од Прип’яті до Чорного моря.

На багатющій фактографічній підставі вчений обґрунтував і переконливо довів, що Українці є окремий слов’янський народ:

«Український народ на всій території, що він її заселяє, відзначається цілим рядом спільних для нього, у цілому його складі, етнографічних особливостей, які не залишають сумніву в тому, що він являє собою одну етнічну цілісність, цілком виразно виокремлену з-поміж інших слов’янських народів».

Ці праці досі є чи не єдиними ґрунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру Українського народу й мають непроминуще наукове значення. Вони засвідчили також, що українська національна наука, незважаючи на несприятливі умови, досягла високого рівня свого розвитку.

Поряд з науковою працею Хведір Вовк провадив також активну громадську діяльність. Зокрема, у листопаді 1914 в Петрограді був відкритий Український лазарет для поранених і військовополонених галичан. Одним з його організаторів став Хведір Кіндратович.

Після падіння Російської імперії уряд Української Народної Республіки звернувся з закликом до всіх діячів української науки й культури, які свого часу змушені були залишити Україну, повернутися на Батьківщину і взяти участь у розбудові національної держави. Хведір Вовк наближався до здійснення своєї найбільшої мрії – повернутися в Київ для наукової й викладацької праці.

18 березня 1918 року на засіданні Вченої ради Київського університету Хведора Вовка обрали завідувачем кафедри географії та етнографії. 11 червня 1918 Хведір Кіндратович виїхав з Петрограду в Київ. Та дорогою вчений раптово захворів і помер 29 червня 1918 року в білоруському місті Жлобин (нині – Гомельська обл.), де й похований (могила не збереглась).

Михайло Грушевський у статті «Пам’яти Федора Вовка» (29 червня 1918 р.) писав, зокрема:

«Недогідні обставини життя не дали можности покійному дожити віку призначеного йому натурою і довести до краю розпочаті праці. Покійний був сильної й здорової вдачі; батько його жив щось чи не 90 літ і заховав до кінця життя сили її енергію; покійний мав також усі дані для того. Але неприкаяне еміґрантське життє, недостатки, кепська віджива підірвали його здоров’я, а петербурзьке підсонце, очевидно, було для нього погибельним у такім пізнім віку; кожна зима звичайно стала приносити йому недугу, він все більше знемогав і тратив сили. Робив заходи, щоб перенестися в Україну, але несприятливі обставини не давали тому змоги, і коли нарешті він рушив в Україну – нещаслива пригода перервала його життє в дорозі, не давши змоги на останку послужити науці й культурі відродженої України у неї дома. Його бібліотека й колекції, які він замишляв передати котрій-небудь науковій українській інституції, зістались у Петербурзі».

Проникливо підсумував подвижництво великого вченого Сергій Єфремов у статті «Пам’яти Хв. Кондр. Вовка», надрукованій у газеті «Нова Рада»:

«Належав він до учених того типу, що не замикалися по своїх кабінетах, а йшли на роботу в ту велику лабораторію, де виробляється громадське життя й кується доля рідного краю. З-по-за ученого у таких людей раз-у-раз визирає громадянин, якого широке серце кидається в унісон з громадським і болить болями народніми. З самого початку своєї прилюдної діяльности й до останніх днів заховав Хведір Вовк ту чулість громадянина, що водила його в народ замолоду, послала на еміґрацію в дозрілому віці, кидала по всіх усюдах по Європі й не дала спокійного життя заживати навіть на старостилітях, коли так потрібно людині того супокою. Смерть у дорозі – це немов символістичний кінець для цієї людини, що ціле життя своє була неначе в дорозі – до кращого життя свого рідного краю».

Постать великого українського вченого-подвижника Хведора Кіндратовича Вовка яскраво вирізняється серед українських учених другої половини ХІХ – початку ХХ століть.

Фундаментальний науковий доробок Хведора Вовка представлено у 200 працях, а з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 праць. Суттєвим доповненням до наукового доробку є епістолярія (листування з В. Антоновичем, І. Франком, М. Грушевським, В. Вернадським, Б. Грінченком, М. Дикаревим, Є. Чикаленком, Л. Чикаленком та іншими вченими).

Протягом тривалого часу наукова спадщина великого українського етнолога, антрополога, археолога, музеєзнавця, педагога, літературознавця, видавця, культурно-освітнього й громадського діяча, патріота України Хведора Кіндратовича Вовка замовчувалась і нерідко грубо фальсифікувалася. А недобросовісні науковці використовували його наукові набутки, не посилаючись на першоджерела.

Одначе Істина долає всяку облуду.

10 лютого 2015 р. українські науковці заснували Центр палеоетнологічних досліджень» імені Хведора Вовка. Метою Центру є «розв’язання наукових, освітніх і пам’яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, етнологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Отже, наукове подвижництво й фундаментальний доробок Хведора Кіндратовича Вовка й далі працюють на розвиток української науки та на утвердження самобутності Українського народу й самостійності України.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 3, 2022
• «Український світ»

Запис «Українці – окремий слов’янський народ»: 175-ліття Хведора Вовка спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

За словами експерта, єдине повне куряче яйце з римської Британії є «справді унікальним відкриттям».

Особливість цього курячого яйця в його стані. Воно майже неушкоджене, й зберігає білок та жовток. Його знайшли серед ще трьох яєць, що, на жаль, пошкодили під час археологічних розкопок. «Чудова колекція» інших органічних знахідок включала шкіряне взуття, дерев’яні інструменти та «дуже рідкісний» кошик.

Археолог Едвард Біддулф сказав, що масштаби та діапазон відкриттів «більші, ніж можна було передбачити».

Місцевість, де проводилися розкопки, була переважно заболоченою. Серед знахідок археологам вдалося також ідентифікувати шкіряне взуття, дерев’яні знаряддя праці, плетений кошик тощо.

Містер Біддулф, старший менеджер проекту Oxford Archaeology South, повыдомив, що «видатні відкриття» були знайдені в ямі. За його словами, з кінця третього століття люди кидали туди предмети на щастя, «подібно до колодязя бажань».

Біддулф: «Яма все ще була заболочена, і це зберегло чудову колекцію органічних предметів. Найбільш незвичайним з усіх був піднос для кошиків, зроблений із плетених дубових смуг і вербових прутів, і чотири курячі яйця».

За його словами, яйця були настільки крихкими, що три розбилися, випустивши «сильний сморід тухлих яєць».

Яйця асоціювалися з родючістю, відродженням і римськими богами Мітрою та Меркурієм. Фрагменти яєчної шкаралупи знаходили й раніше, зазвичай у римських могилах, але це «єдине повне римське яйце, відоме у Британії» і «справді унікальне відкриття», сказав пан Біддулф.

Він вважає, що яйця та кошик з хлібом могли бути жертвами їжі, кинутими в яму під час релігійної церемонії під час похоронної процесії.

Доримські знахідки також були виявлені, але наприкінці 4-го століття це місце повернулося до сільського господарства.

Розкопки проводилися між 2007 і 2016 роками, перед розробкою ділянки Berryfields , поєднання житлових і громадських об’єктів. Він межує з римською дорогою на вулиці Акеман, під A41, поруч із римським містом у Фліт-Марстоні.

Повні результати розкопок будуть відомі після трьох років аналізу.

Джерело: bbc.com

Запис Єдине 1700-річне повне куряче яйце з римської Британії є «справді унікальним відкриттям» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

20 лютого 1824 року

20 лютого 1824 року англійський натураліст і теолог Вільям Бакленд звернувся до Лондонського геологічного товариства, описавши величезну щелепу та кістки кінцівок, знайдені в сланцевому кар’єрі в селі Стоунсфілд поблизу Оксфорда.

Бакленд визнав, що ці скам’янілості належали величезній минулій рептилії, і дав їй офіційну наукову назву: Мегалозавр, що означає «велика ящірка». Таким чином, перший динозавр був офіційно визнаний, хоча справжнє слово динозавр не було придумано до 1840-х років.

«Це був початок нашого захоплення динозаврами», — сказав палеонтолог Единбурзького університету Стів Брусатт. «Його оголошення відкрило шлюзи та почало хвилю скам’янілостей, і люди почали шукати інші гігантські кістки в Англії та за її межами».

Протягом останніх 200 років наука про динозаврів процвітала, надаючи розуміння того, як ці істоти виглядали, як вони жили, як еволюціонували та що їх прирекло. Динозаври ходили по планеті приблизно від 231 мільйона років тому до 66 мільйонів років тому під час мезозойської ери. Їх пташині нащадки залишилися з нами і сьогодні.

«Наше розуміння динозаврів суттєво змінилося з 19 століття», — сказала палеонтолог Емма Ніколлс з Музею природної історії Оксфордського університету, де зберігаються скам’янілості мегалозаврів, які вивчав Бакленд.

«Бакленд та інші джентльмени-натуралісти початку 19 століття були б приголомшені тим, скільки ми тепер знаємо про динозаврів», — додав Брусатт.

Показовим прикладом є мегалозавр. Бакленд вважав, що це ящірка довжиною близько 66 футів (20 метрів), яка ходила на чотирьох лапах і могла жити як на землі, так і у воді. Тепер вчені знають, що він не був чотириногим і не ящіркою, а належав до групи теропод, що включає м’ясоїдних динозаврів, таких як тиранозавр і спинозавр, і мав довжину близько 30 футів (9 метрів).

«Він бігав на задніх лапах, переслідуючи свою здобич, використовуючи свої пазуристі руки та зубасті щелепи, щоб приборкати своїх жертв», — сказав Брусатт.

Бакленд, як і інші в той час, не розумів, як давно жили динозаври, вважаючи, що Землі всього кілька тисяч років. Зараз вчені знають, що Землі приблизно 4,5 мільярда років. Мегалозавр жив близько 165 мільйонів років тому.

«Геологам знадобилося кілька десятиліть, щоб зрозуміти, що Земля була справді старою і що життя розвивалося протягом тривалого періоду часу. Динозаври та інші виявлені скам’янілості стали величезним поштовхом до цієї карколомної зміни в розумінні людьми свого місця в світі». світ”, – сказав Брусатте.

«Динозавр»

Англійський натураліст Річард Оуен визнав, що знайдені в південній Англії скам’янілості мегалозавра та двох інших великих наземних рептилій, ігуанодонта та гілеозавра, утворили загальну групу, назвавши їх «Динозаври» в лекції 1841 року та в публікації наступного року.

Подальше відкриття скам’янілостей гадрозаврів і дріптозаврів у американському штаті Нью-Джерсі показало, що принаймні деякі динозаври були двоногими, змінивши уявлення про те, що вони нагадували рептилійних носорогів. Починаючи приблизно з 1870-х років, перші повні великі скелети динозаврів – спочатку на Заході Америки, потім у Бельгії та в інших місцях – продемонстрували відмінну анатомію та різноманітність динозаврів.

У 1960-х роках ідентифікація маленького м’ясоїдного динозавра Дейноніхуса сколихнула науку про динозаврів, допомогвши розпочати період досліджень, який називають «Відродженням динозаврів». Це показало, що динозаври можуть бути маленькими та спритними.

Деякі з них були надзвичайно схожі анатомічно на ранніх птахів, таких як археоптерикс, підтверджуючи, як птахи еволюціонували від маленьких пернатих динозаврів. Це також викликало дискусію про те, чи були динозаври теплокровними, як птахи, що суперечить давній концепції про них як повільних, незграбних і холоднокровних.

«У наступні десятиліття посилювалася робота щодо росту динозаврів, використання комп’ютерної томографії, аналітичних методів для реконструкції еволюційних зв’язків і біомеханічних функцій, що допомагало створити більш динамічний і біологічний погляд на динозаврів як на живу істоту. “, – сказав палеонтолог Університету Меріленда Томас Хольц.

Палеонтологи поміщають черепні скам’янілості в сканери комп’ютерної томографії, щоб побудувати цифрові моделі мозку та вух динозаврів, отримуючи кращі знання про органи чуття динозаврів, такі як зір, слух і нюх. Тепер дослідники також можуть визначити колір динозаврів, якщо їхня шкіра або пір’я достатньо добре збереглися, щоб зберегти мікроскопічні меланосомні бульбашки, що містять пігмент у клітинах.

Зараз відомо понад 2000 видів динозаврів, і палеонтологія є яскравою міжнародною наукою. Чудові знахідки скам’янілостей зроблені в таких місцях, як Китай, Аргентина, Бразилія, Південна Африка та Монголія.

«Що стосується відкриттів про динозаврів за останні десятиліття, то найважливішим, на мій погляд, є відкриття того, що принаймні м’ясоїдні динозаври, тероподи, мали пір’я, а не луску, і що деякі з них мали дуже добре розвинене пір’я на руках, хоча вони були , з різних причин нездатний до польоту”, – сказав палеонтолог Ганс-Дітер Сьюз із Національного музею природної історії Смітсонівського інституту у Вашингтоні.

“Імовірно, це пір’я, яке часто було різнокольоровим, забезпечувало ізоляцію для тіла і, принаймні, у деяких видів використовувалося для показу”, – додала Сьюз.

Астероїд-вбивця

Вимирання динозаврів довго спантеличувало вчених, висуваючи різні гіпотези, від правдоподібних до смішних. Деякі навіть припустили, що ссавці того часу розміром із землерийку з’їдали яйця динозаврів.

У 1980 році дослідники виявили шар осаду, що датується кінцем епохи динозаврів і містить високі концентрації іридію, елемента, який часто зустрічається в метеоритах, що вказує на те, що на Землю врізався величезний космічний камінь. Кратер Чиксулуб на мексиканському півострові Юкатан, шириною 112 миль (180 км), пізніше було визначено як місце падіння астероїда, який знищив три чверті видів на Землі, включаючи динозаврів.

Якби цей астероїд оминув Землю, чи досі керували б динозаври замість ссавців, включно з людьми, які успадкували зруйнований світ?

«Майже напевно так», — сказав Хольц. «Ссавці виникли незабаром після перших динозаврів, але провели багато десятків мільйонів років у їхній тіні. Мезозойські ссавці були дуже успішними та різноманітними, але лише з меншими розмірами тіла».

“Динозаврам довелося б мати справу з можливим висиханням і охолодженням світу, а разом з цим і зменшенням лісів і їх заміною луками”, – додав Хольц. «Але ці зміни, здається, були досить поступовими, щоб динозаври мали шанс пристосуватися до нових умов, як це зробили великі ссавці».

Вчені оцінили метаболізм динозаврів за допомогою формули, заснованої на масі тіла, яку показує об’єм їхніх стегнових кісток, і швидкості росту, як показано на кільцях росту у викопних кістках, подібних до кісток дерев. Дослідження показало, що динозаври займали проміжне місце серед сучасних теплокровних і холоднокровних тварин.

Вчені також уточнили свою оцінку розмірів різних динозаврів, включаючи групу зауроподів, серед яких були найбільші наземні тварини в історії Землі. Одне дослідження 2023 року, засноване на розмірах кісток кінцівок, визнало аргентинозавра, який мав довжину близько 115 футів (35 метрів), чемпіоном у важкій вазі з вагою близько 76 метричних тонн.

Навіть через два століття дослідження ще далекі від завершення.

«Поза сферою нових технологій, у різних куточках світу все ще є багато безплідних земель, які здебільшого не досліджені палеонтологічно», — сказав Хольц. «У цих регіонах будуть виявлені нові види епохи динозаврів. Майже напевно існують цілі групи динозаврів, про які ми наразі нічого не знаємо, але очікують свого відкриття».

(Репортаж Уілла Данхема з Вашингтона, редагування Розальби О’Брайен)

Запис Перший динозавр був названий 200 років тому. Тепер ми знаємо набагато більше спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Канарські острови. Понад 1000 років тому молодик стояв на північному березі острова, нині відомого як Ель Йерро. За хвилями Атлантичного океану він міг бачити силуети інших островів, вулканічний пік на одному з них піднімався до хмар всього за 90 кілометрів від нього. Однак для нього ці острови були так само недоступними, як Місяць.

Його тіло видавало суворість життя на посушливих вулканічних відслоненнях. Його корінні зуби були зношені майже до ясен від перетирання волокнистих коренів дикої папороті. Його предки вирощували тут пшеницю, але він і його сучасники вирощували тільки ячмінь і розводили худобу, наприклад кіз.

Його гени свідчили про те, що його батьки були близькими родичами, як і багато з приблизно 1000 осіб на острові, які протягом століть не спілкувалися з чужинцями. Як і у багатьох його співвітчизників, він мав сліди старої травми голови, ймовірно, отриманої в бійці.

“Ця популяція зіткнулася з безліччю проблем”, – говорить археолог Джонатан Сантана з Університету Лас-Пальмас-де-Гран-Канарія (ULPGC). “Виживання на цьому острові було проблемою щодня”.

Тим не менш, перші канарці, що прибули з Північної Африки приблизно 1800 років тому, вижили і навіть процвітали на цьому посушливому архіпелазі, що продувається всіма вітрами, протягом 1000 років. Коли європейці прибули на початку 14 століття, їх кількість обчислювалася десятками тисяч.

Незабаром після цього завоювання та геноцид значною мірою стерли їх як народ. Але їхня ДНК сьогодні живе в багатьох островитянах, і сліди їхнього життя збереглися в зерносховищах, житлах на скелях, керамічних статуетках і сотнях людських останків, подібних до останків людини на Ель-Йерро, — всі вони напрочуд добре збереглися завдяки сухому клімату.

Застосовуючи новітні археологічні інструменти до цієї скарбниці матеріалу, Сантана та інші вітчизняні археологи розкопують свої історії, проливаючи світло на загадки, які бентежили археологів з 19-го століття.

Наприклад, як люди без видимих навичок мореплавання змогли дістатися архіпелагу та вижити на ньому? Чому їхні культури та культури відрізнялися від острова до острова, незважаючи на загальне походження? Відповіді дають уявлення про те, як людське суспільство справляється зі складними умовами довкілля та реагує на них, каже Скотт Фітцпатрік, археолог з Університету Орегона, який вивчає острівні культури.

“Канарські острови були свого роду загадкою”.

Канарський архіпелаг

Канарський архіпелаг розташований як невелика вигнута тільда за 100 кілометрів від узбережжя Північної Африки (див. карту нижче). Розмір його основних островів варіюється від Ель Йерро, найменшого з них площею 269 квадратних кілометрів до Тенеріфе, більш ніж у сім разів більшого розміру, приблизно такого ж розміру, як Мауї.

Вулкани островів, деякі з яких діють досі, сягають висоти 3718 метрів. Рослинність варіюється від засохлих кактусів до чагарників з дикими оливками та ялівцем. На деяких островах вічнозелені соснові та лаврові ліси процвітають завдяки волозі, яка приноситься північно-східними пасатами.

Коли перші європейці прибули у 14 столітті, вони виявили, що всі сім великих островів заселені, і на Гран-Канарії та сусідньому Тенеріфе мешкало до десятків тисяч людей на кожному. Чого європейці не знайшли, то це якихось свідчень мореплавства.

У жителів островів «немає кораблів чи інших засобів, щоб дістатися з одного [острова] на інший, якщо вони не пливуть», — писав Ніколозо да Рекко, генуезький мореплавець, який відвідав острови в 1341 році від імені португальської монархії.

Європейські археологи були зачаровані ранніми канарцями. Французи думали, що першими поселенцями були кроманьйонці, як і доісторичні люди у Франції; Німецькі археологи вважали, що вони, мабуть, були арійцями; Іспанці думали, що вони були родичами кам’яного віку тих самих північноафриканців, які заселили Піренейський півострів. Нещодавно дослідження почали проводити самі археологи з Канарських островів. Вони використовували докази, у тому числі стародавні кістки, гени живих людей та 1000-річні зерна ячменю.

Аналізуючи стародавню ДНК кісток, датованих радіовуглецем, археологи за останні 15–20 років виявили, що перші остров’яни мали найсильніші генетичні зв’язки з культурами амазигів північно-західної Африки, також відомих як бербери. Наскельні написи на островах також перегукуються з абетками.

Дві тисячі років тому Північна Африка була домівкою для безлічі товариств амазигів: від скотарів у сільських племенах до королівств з великими міськими центрами, які під сильним впливом римської культури.

В останньому генетичному дослідженні, опублікованому в журналі Nature Communications у 2023 році, група під керівництвом генетика Рози Фрегель з Університету Ла-Лагуна секвенувала цілі геноми 49 стародавніх людей, що населяють всі основні острови і датовані приблизно 300-1500. Її команда виявила, що окремі генетичні групи, кожна з яких пов’язана з популяціями амазигів, заселили західні та східні групи островів.

Але ДНК не дає відповіді на питання, як перші поселенці перетнули водну затоку з материка. Пітер Мітчелл, археолог Оксфордського університету, відкидає припущення про те, що вони були депортовані на острови римлянами, що проникли в Африку в першому столітті нашої ери.

Археологічні та письмові свідчення показують, що римляни знали про острови і деякий час керували фарбувальною фабрикою на крихітному острові, витягуючи цінний фіолетовий відтінок морського равлика. Але Мітчелл каже, що римляни не мали практики масових депортацій громад, зазвичай воліючи вбивати чи поневолювати проблемні групи.

Натомість Мітчелл припускає, що поселенці-бербери вийшли до моря, щоб уникнути конфліктів, спричинених посушливим кліматом або римською експансією. Деякі острови могли здатися оазами порівняно з пустелею, звідки прийшли ці поселенці.

«Люди можуть подумати, що перетнуть Атлантику, щоб потрапити сюди: «Це того варте». Ми ніколи не бачили стільки дерев», – каже Мітчелл.

Сантана припускає, що навички мореплавання людей з часом знизилися, бо мали мало стимулів перетинати океан для торгівлі. Вулканічні породи островів не містять цінної металевої руди, а суха земля давала мало їжі. «Він того не вартий», — каже Сантана.

Темний вхід у печеру вабить із середини 140-метрової скелі, що примикає до вузької долині Гран-Канарії. Джейкоб Моралес, археоботанік з ULPGC, сів на кінці уступу, вітер хлюпає йому в обличчя. Під ним лежить краєвид з чахлими чагарниками, сухою травою та стрімчастими скелястими хребтами, які іспанський філософ і поет Мігель де Унамуно одного разу назвав «una tempestad petrificada» (скам’янілий шторм). Двометровий отвір у прямовисній скелі відокремлює Моралеса від печери.

Моралес не планує сьогодні переступати цю глуху стіну. Але у 2011 році він придушив свій страх висоти та дістався печери за допомогою мотузок, простягнутих скелелазом. Він згадує, що дослідники з місцевого археологічного музею питали, чому він так турбується.

Інші археологи увійшли до печери ще у 1980-х роках та розібрали очевидні артефакти — шматочки плетених виробів та кераміки. Але Моралес полював за меншою здобиччю. Просіюючи купи осаду, він вибрав крихітні фрагменти насіння, що представляють багату різноманітність продуктів: ячмінь, тверду пшеницю, сочевицю, квасолю та інжир. Радіовуглецеве датування показало, що насіння було близько 1000 років; все це передувало приходу європейців.

“Це приголомшлива безпека”, – говорить він.

Відкриття Моралеса показали, деякі древні канарці зберігали їжу в зерносховищах на скелях. Вони також вказали, що суспільство кожного острова йшло власним шляхом. Люди на Гран-Канарії (але тільки на цьому острові) вирубали невеликі ніші з вулканічної породи, облицьували їх штукатуркою та додали дерев’яні двері, щоб захистити свою їжу.

У кожній з ніш, які були виявлені більш ніж у 50 місцях, містилася суміш різних насінь, що навело Моралеса на думку, що вони належали різним сім’ям, які зберігали різні культури в тому самому місці.

Зерносховища та різноманітність продуктів харчування також дозволяють припустити, що Гран-Канарія, де у центральному високогір’ї випадає до 1 метра опадів на рік порівняно з 10-20 сантиметрами в інших місцях, була одним із найпродуктивніших островів архіпелагу.

Навіть сьогодні гора на вершині скелі над зерносховищем «є найкращим місцем для вирощування ячменю в цьому районі», каже Моралес.

Ячмінь, який тут вирощується сьогодні, веде своє походження від стародавніх зерносховищ. Моралес та шведські дослідники проаналізували ДНК насіння ячменю, знайденого у житлах та зерносховищах на трьох островах, датованих 1000–600 років тому.

Згідно з генетичними оцінками, на кожному острові був свій штам, що походить від одного загального різновиду, який, за даними генетичних оцінок, відокремився від африканського ячменю близько 2000 років тому.

Усі штами генетично відрізнялися від сучасного європейського та північноафриканського ячменю. Команда також проаналізувала інші культури; насіння за насіння, вони зібрали докази того, що подібний «пакет» одомашнених африканських культур прибув з першими поселенцями на кожен острів.

Жителям деяких інших островів пощастило менше, ніж мешканцям Гран-Канарії. На цих островах багато сільськогосподарських культур зникають у пізніших шарах відкладень, можливо, через суворі умови навколишнього середовища або кліматичні зміни. На Фуертевентурі, наприклад, ознаки ячменю, пшениці та сочевиці зникають після восьмого століття. Європейські колоністи 15 століття зазначали, що жителі острова харчувалися переважно м’ясом худоби та морепродуктами. На Ель-Єрро пшениця зникає з обліку, але ячмінь залишається.

“Спочатку відбувається обмін насінням між островами”, – говорить Моралес. “Тоді настає ізоляція”.

Генетична диференціація ячменю відбивається і людей архіпелагу, малюючи картину глибокого відділення як з інших островів, і від материка. Наприклад, генетичний розкол між людьми, що колонізували західні та східні острови, зберігався навіть у останках, датованих сотнями років після заселення островів.

«Якби міграція була чимось дуже поширеним між островами, ми не побачили б двох кластерів [зберігаються]», — каже Фрегель.

Тим не менш, деякі археологи бачать ознаки нового прибуття, принаймні на Гран-Канарії, у змінах у поводженні з мертвими. Перші поховання, датовані близько 300 р. н.е., були поховані у печерах, каже Вероніка Альберто-Баррозо, археолог із ULPGC. Близько 600 н. е. деякі люди почали ховати тіла в окремих гробницях просто неба, складених з каменів, і ця тенденція тривала близько 500 років.

Потім, близько 1200 н. е., облицьовані камінням ями та могили стали популярними. Альберто-Баррозу та її колеги також відзначають одночасні зміни у тому, де люди жили на острові, а також у типах будинків та кераміки, які вони виготовляли. Вони роблять висновок, що в ці періоди могли прибути нові північноафриканські групи з новими культурними практиками.

Хроніка зниклого народу

Після того, як перші поселенці досягли Канарських островів, вони, очевидно, були в основному ізольовані від решти світу, а також інших островів архіпелагу протягом тисячоліття. Вчені відстежують, як корінні жителі островів підтримували себе і порівнюють траєкторію розвитку громад на кожному острові.

Але ці зміни можуть просто означати культурну еволюцію, зазначає Сантана. На інших островах таких культурних зрушень немає, але в деяких спостерігаються навіть сильніші ознаки генетичної ізоляції.

Фрегель виявив, що в останках стародавніх людей з чотирьох островів — Фуертевентури, Лансароте, Ла-Гомери та Ель-Йєрро — хромосоми, успадковані від кожного з батьків, були близькими, що є ознакою невеликої інбредної популяції. Принаймні, у однієї людини на кожному острові хромосоми були подібнішими, ніж якби їхні батьки були двоюрідними братами.

На Ель-Йерро Фрегель проаналізував загальні генетичні варіанти у чотирьох людей, які померли між 13 та 15 століттями. Жоден із цих людей не був прямим родичем, але подібність у ДНК дозволяло припустити, що в них був недавній загальний предок, що є ознакою вузького місця у населенні. Чисельність населення, очевидно, скоротилася приблизно в дев’ятому столітті, задовго до того, як острови були заселені.

“Це було дуже радикально”, – каже Фрегель.

Очевидна криза дев’ятого століття збігається з настанням вищих, ніж у середньому, глобальних температур, у період відомий як середньовічний теплий період. Фрегель задається питанням, чи могло тепло призвести до зміни клімату та голоду. Але давня ДНК 34 людей на більш густонаселених Тенеріфе та Гран-Канарії не показує жодних ознак демографічного колапсу.

“Для мене це найцікавіше”, – каже Фрегель. «Ми уявляли, що всі острови будуть однаковими. Ми розуміємо, що на кожному острові був свій сценарій.

Жителі всіх островів справді демонструють схожі ознаки поневірянь. У підвальній лабораторії Сантани на Гран-Канарії череп неназваної молодої людини з Ель-Єрро лежить на столі у пластиковому підносі поряд із дев’ятьма іншими.

На багатьох черепах є невеликі вм’ятини, деякі розміром із п’ятицентову монету, інші – у срібні долари – сліди ударів. «Рівень міжособистісного насильства дуже високий», — говорить Сантана.

На Гран-Канарії Альберто-Баррозо та його колеги повідомили у 2018 році, що 27% із 347 черепів дорослих, зібраних у похоронних печерах, мають ознаки травм, зазвичай задовго до смерті людини. Приблизно третина чоловічих черепів була пошкоджена і майже 20% жіночих черепів.

Більшість травм було отримано чимось на зразок палиці або каменю на лівій стороні передньої частини черепа, що відповідає бойовим діям віч-на-віч. За даними дослідників, рівень травматизму набагато вищий, ніж в інших стародавніх похованнях, у тому числі на Піренейському півострові, Новій Гвінеї та на Соломонових островах.

Інші острови ще суворіші, згідно з неопублікованим дослідженням Хеммамут Гудіабі, археолога з археологічної компанії Archaïos. Наприклад, з 82 черепів з Ель-Єрро 50% чоловічих черепів та 28% жіночих черепів мають ознаки травми.

“Ці групи населення, які, мабуть, мають більш високий рівень міжособистісного насильства, також живуть на островах з меншою кількістю доступних ресурсів”, – зазначає Гудіабі.

Він і Сантана припускають, що ритуальне насильство – організовані бійки чи дуелі – могло служити способом вирішення конфліктів у спільнотах, де продовольства не вистачало і мало можливостей виїхати.

Легко почати розглядати життя древніх канарців як життя поневірянь. Але Моралес застерігає від застосування сучасних поглядів до іншого часу та місця або від розгляду корінних народів як упійманих у пастку.

«Я не згоден із цією точкою зору. Я уявляю, що життя цих людей глибоко пов’язане зі світом природи, і особливо з рослинами», — каже він.

Він наголошує, що ранні канарські товариства демонстрували чудову пристосованість. Перші поселенці майже напевно прибули з місць, де була розвинена металургія, проте, зіткнувшись зі світом без металевої руди, вони винайшли знаряддя праці з каменю, дерева і кістки. І вони жили багатим у культурному відношенні життям, про що свідчать хитромудрі гобелени, глиняні фігурки, гравюри на камені і — на стіні принаймні однієї печери Гран-Канарії — складні геометричні картини, які можуть бути календарною системою.

Потім прийшли європейці. Насильство традиційного канарського життя меркне порівняно з цим. Перший відомий контакт стався на початку 1300-х років, коли італійський мореплавець Ланселотто Малочелло оселився на острові, нині відомому як Лансароте.

В 1402 солдати іспанської кастильської монархії висадилися на Лансароті, започаткувавши століття завоювань, що завершилися в 1496 перемогою іспанців над воїнами корінних народів на Тенеріфе. Корінні народи були вбиті, поневолені, насильно асимільовані або депортовані, за винятком небагатьох розрізнених людей. На Гран-Канарії чисельність корінного населення, що становить від 10 000 до 60 000 осіб, скоротилася до 2 000 осіб.

Геноцид було практично завершено. Сьогодні жодна корінна канарська громада не збереглася. Залишилися лише уривки мови, такі як назви місць, продуктів харчування чи відомих лідерів. І все-таки сліди перших поселенців продовжують жити.

“Нам сказали, що всі корінні жителі зникли”, – говорить Сантана. “Неправда. Ми знаємо це завдяки результатам ДНК”.

У ряді робіт, що розпочалися на початку 2000-х років, Фрегель та його колеги виявили, що в середньому від 15% до 20% ДНК нинішніх островитян походить із джерел корінних народів. Місцеві газети з гордістю сповістили про ці відкриття, як і про відкриття Моралеса та його колег про те, що сучасний ячмінь канарський генетично схожий на стародавній острівний сорт.

Але Фрегель побоюється використати генетику для створення ідентичності. Вона зазначає, що її дослідження чоловічих Y-хромосом, в якому виявлено менше 10% ДНК корінних народів, зустріли більш прохолодно. Домінування європейської генетики в чоловічих хромосомах передбачає, що більшість чоловіків корінних народів були вбиті або залишені на узбіччі суспільства і залишили менше нащадків, тоді як жінки з більшою ймовірністю мали дітей внаслідок змішаних шлюбів та сексуального насильства.

«Ваш геном розповідає вам історію про ваших предків. Але ваша особистість визначається вашим досвідом, вашою родиною, вашими друзями», — каже Фрегель, який народився та виріс на Тенеріфе. Коли вона перевірила свою ДНК, то вона становила близько 20% корінного населення. «Я не відчував би себе менш канарцем, якби моя ДНК була з зовсім іншого регіону».

Проте її висновки, а також висновки Сантани та Моралеса зміцнили сучасну канарську ідентичність, яка виникла, коли країна вийшла за межі націоналістичного конформізму, нав’язаного іспанським диктатором Франсіско Франко, який помер у 1975 році. Через рік, коли народився Моралес, його дядько заплатив своїй матері суму, еквівалентну 60 євро, щоб вона дала Моралесу друге ім’я, що нагадує древнього канарського лідера: Бентежуї.

Моралес каже, що його робота може допомогти «зміцнити пам’ять і, отже, ідентичність людей, які мали дуже мало історичних документів». В одному з прикладів канарські кухарі та виробники пива звернулися до вчених щодо використання ячменю, ДНК якого сягає давньої канарської культури.

“Так багато знань було дійсно втрачено, коли іспанці завоювали острови”, – говорить Дженні Хагенблад, генетик еволюції рослин з Університету Лінчепінга, яка працює з Моралесом. «Дуже добре, що ми можемо подолати цю втрату інформації і, у певному сенсі, є те саме. Це дуже живий зв’язок із минулим».

Warren Cornwall

Запис Тисяча років самотності. Як перші поселенці Канарських островів пережили тисячолітню ізоляцію? спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Рідкісна скам’янілість дозволила побачити стародавні дерева, що дивно виглядають

Зразки, що жили 350 мільйонів років тому, проливають світло на маловідомий період еволюції дерев

Як виглядали перші стародавні дерева? На це питання важко відповісти. Дерева з’явилися близько 400 мільйонів років тому. Скам’янілості ранніх часів їх існування відбуваються в основному з їх стовбурів, але форма їх листя і крони залишається загадкою.

Нещодавно виявлена скам’янілість віком 350 мільйонів років, знайдена в Канаді, дає яскраву відповідь принаймні про одне таке первісне дерево: ніби у нього постійно поганий день для волосся, його густа крона з колючого листя стирчала перпендикулярно з його стовбура (змодельовано вище) , повідомляють дослідники сьогодні у журналі Current Biology.

Вчені знайшли п’ять екземплярів дерева Sanfordiacaulis densifolia у кар’єрі Нью-Брансуїка, власником якого є тезка цього виду. Ймовірно, вони скам’янілі після того, як зсув, спричинений землетрусом, поховав їх в озері.

Це одне з небагатьох скам’янілостей дерев із прикріпленим листям та гілками, які знайшли вчені. Дослідники зазначають, що тривимірна структура крони дає уявлення, як виглядали крони на ранніх етапах еволюції дерев. Роберт Гастальдо з коледжу Колбі, провідний автор дослідження, розповів CNN, що відкриття «приголомшило його».

Висота дерева становила не менше 2,6 метра, а довжина кожного з більш ніж 200 листів становила 1,7 метра. Їхнє густе розташування допомогло б максимально збільшити захоплення світла.

Це один із перших прикладів будь-якого дерева, яке росло в зоні «підполога» — між рослинами на рівні землі та вищими деревами — з періоду, званого Міссісіпі, який передував епосі динозаврів, повідомляє CNN.

Джеффри Брейнард

Запис Рідкісна скам’янілість дозволила побачити стародавні дерева, що дивно виглядають спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.