Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910) – видатний український письменник, педагог, мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, історик, публіцист, освітній і громадсько-культурний діяч. Писав під псевдонімами: Василь Чайченко, Б. Вільховий, Л. Яворенко, П. Вартовий, Перекотиполе, Гречаник.

Родовід. Освіта

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки Роганської волості Харківської губернії (тепер – у складі селища Прелесне Харківського району Харківської області) у зросійщеній родині збіднілих дворян. Як зізнавався Борис: «народився я в панській сім’ї і змалечку завсіди балакав по-московському».

Борисів прадід Іван Грінченко був вільним українським козаком і походив зі сотенного села Межиріч Сумського полку Слобідської України. Село заснували в 1642 запорозькі козаки, і від 1658 Межиріч став центром козацької сотні Сумського Слобідського полку. У 1776 Іван Грінченко завзято виступив проти закріпачення місцевих селян, за що бунтівника ув’язнили. Борисів дід Яків Іванович Грінченко був сотником у Сумському полку, дослужився до чину поручика імперської армії й отримав звання нащадкового дворянина.

А Борисова бабуся була двоюрідною сестрою Григорія Квітки-Основ’яненка. Борисів батько Дмитро Якович Грінченко дослужився до штабс-капітана. Борисова мати Поліксенія Миколаївна Литарєва – донька богодухівського купця, полковника у відставці Миколи Литарєва, поміщика села Великі Проходи Харківського повіту Харківської губернії. Крім старшого Бориса, якого батьки називали Бусиком, у родині Грінченків були ще три доньки – Галина, Аполлінарія, Любов і менший син Петро. Батьки виховували дітей самостійними і привчали до взаємодопомоги.

У п’ятилітньому віці Борис навчився читати й виявив нестримний потяг до книжок, перечитавши всю батькову бібліотеку. А улюбленим героєм став Гоголів Тарас Бульба. Життя у віддаленому родовому хуторі, серед правікового лісу сприяло саморозвиткові хлопчика, ранньому розкриттю його талантів.

Початковою освітою сина займався батько. А в 1874–1879 Борис навчався в Харківському реальному училищі й долучився до народницького гурту молоді. Під впливом Шевченкового «Кобзаря», якого знайшов дома в скрині, Борис почав записувати народні пісні, легенди, казки. У 1879, за доносом, за читання й поширення забороненої царським режимом української літератури, Бориса відрахували з 5-го класу й ув’язнили у харківській тюрмі.

Підлітка піддавали різним тортурам, морили холодом і голодом, аби вибити з нього зізнання в причетності до терористичної організації, яка підготувала замах на імператора Олександра ІІ, та він стійко зносив муки й шантаж. Через півтора місяці батькові вдалося звільнити Бориса з тюрми, узявши на поруки, й рік він жив на засланні в батьківському маєтку в хуторі Кути під Харковом, куди переселилась родина Грінченків. Юнак зайнявся самоосвітою й освоїв шевцювання, чим заробляв на життя. Нарешті за сприяння впливових материних братів улаштувався канцеляристом у Харківській губернській казенній палаті.

У 1881 склав екстерном іспити при Харківському університеті на народного вчителя й зайнявся освітньо-педагогічною діяльністю.

Життєвий шлях: педагогічне, літературне, громадянське подвижництво

У 1881–1885 Борис Грінченко вчителював на Харківщині в селах Введенське, Єфремівка, Олексіївка Зміївського повіту, а згодом на Сумщині, в селі Нижня Сироватка. Тут, у Нижній Сироватці, на початку 1884 Борис Дмитрович одружився з Марією Миколаївною Гладиліною, яка стала йому люблячою дружиною та споборницею в педагогічному, літературному й громадянському подвижництві (як письменниця й перекладачка підписувалася псевдонімами: М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко й ін.). А наприкінці 1884 у Грінченків народилась донька Анастасія, яка стала українською перекладачкою, публіцисткою, громадсько-політичною діячкою (підписувалася псевдонімами: Настя Горова, Настя Сагайдачна, Н. Гаєнко й ін.).

У пошуках коштів на родинне життя Б. Грінченко змушений був залишити улюблену працю сільського вчителя, за яку отримував мізерну платню, й подався на чиновницьку службу. Від кінця 1885 до літа 1887 Борис Дмитрович служив статистиком у Херсонському губернському земстві.

Тяжко працюючи, Борис Грінченко багато писав і друкувався (за сприяння Івана Нечуя-Левицького) в галицькій періодиці й видав поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903).

Наприкінці літа 1887 відома харківська освітянка, організаторка народної освіти Христина Данилівна Алчевська запросила Бориса Дмитровича Грінченка вчителем у її приватну школу, в маєтку свого чоловіка – українського підприємця, банкіра Олексія Костянтиновича Алчевського, в селі Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (тепер – у складі селища Михайлівка Перевальського району Луганської області).

Тут, як і в інших сільських школах, перед Борисом Дмитровичем постала типова проблема: українським дітям дуже важко давалась іноземщина – «русский язык», який тоді був офіційним у навчанні. Тож Б. Грінченко узявся навчати дітей української грамоти поза офіційною шкільною програмою. Розвиваючи просвітницький досвід Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, Б. Грінченко в 1888 склав підручники для українських дітей: «Українська граматка для науки читання і письма» та «Рідне слово» («Українська читанка»; читанку перевидала в 1917 Марія Миколаївна Грінченко, доповнивши власними матеріалами).

«Українська граматка…» мала три розділи: букварна частина, читання після азбуки й зразки каліграфії. Свій буквар Б. Грінченко побудував за фонетичним принципом – починав навчати дітей грамоти зі звуків як основи української мови: «Діти спочатку вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова.

Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи з дітьми про літери». Разом з освоєнням звукової системи української мови педагог навчав дітей писати літери й читати буквара, де кожну літеру проілюстровано малюнком. Так писання й читання допомагали одне одному і зацікавлювали учнів – так дітям ставала потрібною книжка.

Педагог Грінченко запровадив новаторську методику навчання українських дітей на рідному дидактичному матеріалі – на українському фольклорі й українській класичній літературі. Це Грінченкове нововведення відіграло важливу роль у розвиткові української національної школи.

Так у пору національного гноблення й русифікації Борис Грінченко постав як педагог-новатор: навчав учнів Олексіївської школи рідної української мови й рідною ж мовою викладав літературу, історію, географію, виховував українську самосвідомість і громадянську волю. Тут, в Олексіївській школі, Борис Дмитрович з дружиною Марією Миколаївною цілковито присвятили себе освітній праці – навчанню й вихованню українських дітей.

Тут Борис Дмитрович виявив також принциповість у ставленні до Христини Данилівни, яка, опікуючи Олексіївську школу, насаджувала «московську освіту»: «Я поважаю Христину Данилівну як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. … Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність».

У 1893 через морально-світоглядні розходження з Х. Д. Алчевською Б. Д. Грінченко з дружиною залишили Олексіївську школу.

Основоположний принцип новаторської освітньої системи Бориса Грінченка – навчання рідною мовою. В цьому Б. Д. Грінченко спирався на наукові осягнення й досвід Олександра Опанасовича Потебні (1835–1891) – великого українського вченого-енциклопедиста: мовознавця, філософа, психолога, етнолога, педагога, основоположника психологічного напрямку в українському й слов’янському мовознавстві, професора Харківського університету і члена Чеського Королівського товариства наук у Празі. Б. Грінченко перший серед українських педагогів розвивав психолінгвістичний принцип О. Потебні щодо нерозривної єдності мови й мислення та наголошував, що мова є виразником найістотніших національних ознак – психологічних і світоглядних: «…Думка й мова невпинно впливають одне на одне, і коли не розвивається мова, то не може розвиватися і думка. Таким робом доходимо ми до того, що виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність мала відповідне собі місце».

Б. Грінченко як педагог-практик розвинув свою педагогічну систему на морально-світоглядній основі української народної педагогіки – невичерпному джерелі освітньої мудрості. Цю мудрість видатний педагог плідно використовував у своїй навчально-виховній практиці, яка базувалась на ідеях народності, природовідповідності й моральності. Звідси його вимоги до особистості вчителя – високоморального, високоосвіченого, справедливого, який досконало знає свою справу й сумлінно виконує вчительський обов’язок. Сам Борис Дмитрович був взірцевим педагогом: доброзичливістю й щирістю в стосунках з учнями утверджував авторитет учителя й досягав високих результатів у навчанні й вихованні.

Б. Д. Грінченко у праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» викриває імперську русифікаторську політику у винародовленні й психосоціальному гнобленні українського люду: «Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді тая мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси».

Б. Д. Грінченко наполягав на необхідності розвитку мережі українських шкіл і наголошував, що нова школа має надати освіті розвивально-виховного характеру. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам’ятовування і натомість для глибокого засвоєння знань спонукав учнів до образного й аналітично-узагальнюючого мислення, чим утверджував педагогічні принципи Г. С. Сковороди.

За Б. Грінченком, національна школа матиме успіх лише за умови відродження мережі початкових шкіл для широких верств Українського народу, шкіл, у яких викладатимуть українською мовою з урахуванням етнокультурних особливостей українців. Саме така національна школа сприятиме національному відродженню України.

Від середини 80-х років почалася плідна співпраця Бориса Грінченка з Іваном Франком. Як згодом згадував Б. Грінченко: «…тільки д. Ів. Франко озвався р[оку]  1886-го до мене; од його дізнався я, що мої праці варті друку. За це повинен я йому  дякувати». Франко запросив Грінченка до співробітництва у літературно-науковому й громадсько-культурному часописові «Зоря» та писав, що з кінця 80-х років Б. Грінченко «засипає мало що не всі наші видання своїми многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами, ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє побіч  знання мови української також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».

У  статті  «Галицькі  вірші. Критична стаття Василя Чайченка» («Правда, 1891)  Б.  Грінченко  наголосив  на  потребі  творення  української літератури єдиною мовою. Так почалася широка дискусія між ним і Франком щодо шляхів розвитку української літературної мови. «На жаль, ця єдина мова у поезіях галицьких літераторів була засмічена діалектизмами, русизмами, полонізмами. Водночас Б. Грінченко пов’язував мовну неоковирність галицьких поетів з художньою вартістю їх творів» (Михайло Гнатюк. Іван Франко та Борис Грінченко в українському літературному житті 90-х років ХІХ ст.). Дискусія і продуктивна творча взаємодія Грінченка й Франка сприяли формуванню єдиної української літературної мови у Наддніпрянщині й Галичині та налагодженню тісніших культурних взаємини між обома частинами України. Ця взаємодія двох провідних подвижників українства стала дієвим націєтворчим чинником. Перша особиста зустріч Бориса Грінченка й Івана Франка відбулась 1903 у Львові, згодом зустрічались там у 1905 й 1907, а в 1909 востаннє в Київі, коли вже обоє були хворі.

Значного резонансу в українському суспільстві, зокрема, серед літераторів і політиків, набула полеміка між Б. Д. Грінченком і М. П. Драгомановим у 1892–1893 на сторінках західноукраїнської періодики (газета «Буковина» і журнал «Народ») у формі безадресних листів-дописів з приводу української літератури й перспективи її розвитку, а також сягала політики й перспективи розвитку Української нації. Б. Грінченко назвав свої дописи (під псевдонімом П. Вартовий) «Листи з України Наддніпрянської», а М. Драгоманов – «Листи на Наддніпрянську Україну». Борис Грінченко зініціював дискусію стосовно цілого комплексу проблем розвитку української мови, літератури й національної самосвідомості.

Він, зокрема, завважував, що на надто повільному розвиткові мови й літератури позначився саме брак національної свідомості. Подальший розвиток українського письменства Грінченко пов’язував з боротьбою за політичну волю України та за знищення російського самодержавного режиму. «У своїх листах М. Драгоманов порушував ті ж питання, які раніше розглядалися у його праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873).

Проте основне питання про дві літератури в загальноросійському процесі було замінене літературою «знизу вгору» та про межі української літератури» (Михайло Гнатюк. Цитована стаття). М. Драгоманов вважав, що існує література для інтелігенції, спільна для українців і росіян, а ще література для народу, українською мовою, тобто, як за М. Костомаровим, «для домашнего  обихода», а «етнографічне почуття», яке Б. Грінченко бачив основою літератури, збіднює значення самої літератури. Б. Грінченко резонно заперечував: «Історія не знає ніяких «підлітератур», ніяких «литератур для домашнего  обихода», ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, із панами й мужиками».

Український літературознавець А. Г. Погрібний у книжці «Поклик дужого чину» (2009) стверджує, що в «Листах з України Наддніпрянської» Б. Грінченко виявився попереду свого опонента: «Так, М. Драгоманов, власне не мав резонних арґументів, щоб захистити від гострої критики Грінченка свою хибну теорію т. зв. чотирьох літератур, не міг  довести думку, що українській інтелігенції ліпше й надалі освічуватися російською літературою (цим самим, по суті, підтримуючи образливу тезу М. Костомарова про українське письменство «для хатнього вжитку»)».

У результаті тієї дискусії Борис Грінченко чітко й однозначно сформулював висновок, що національне питання тільки там може поступитися перед  соціально-культурним, де нації не загрожує ніяка небезпека, тож «доки українська нація не здобуде всіх своїх прав як нація, доти питання національні будуть стояти в нас – і в Росії, і в Австрії на першому плані, доти самому народолюбству буде шкідливою річчю  повставати проти вкраїнського націоналізму».

Суть тієї полеміки проникливо узагальнив український історик-славіст, джерелознавець П. С. Сохань у передмові до видання «Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу» (1994): «…Це була полеміка між двома, безперечно, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали фактично погляди двох поколінь (1863 р. М. Драгоманов закінчив Київський університет, а Б. Грінченко тільки народився).

Отже вона певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший – від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України. … Значний інтерес становить також обґрунтована Б. Грінченком оцінка Т. Г. Шевченка як провісника ідеї повної державної незалежності України, або ж думки Драгоманова про Гоголя як виразника національного духу українського народу, його культури…

Досить цікавими є, зокрема, думки Драгоманова про націю як форму солідарності між людьми. Марксистська доктрина, як відомо, визнавала тільки класову солідарність». Зрештою, М. Драгоманов лишився прихильником космополітичної тенденції, яка панувала в 1870-х, а Б. Грінченко став рушієм національного відродження українців, яке розпочалося з 1880-х.

Борис Грінченко став активним діячем українського національно-визвольного руху з 1891 року, коли в Харкові за його участю заснували таємну політичну організацію національно свідомих українців «Братство Тарасівців» для звільнення України від руського колоніалізму. Задум Братства виник у харківських студентів Івана Липи, Михайла Базькевича, Миколи Байздренка, Віталія Боровика улітку 1891 на Тарасовій могилі в Каневі, де вони заприсяглися упроваджувати в життя Шевченкову ідею державної самостійності України.

Після Харкова осередки «Братства Тарасівців» запрацювали у Київі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, інших містах. Поруч з Борисом Грінченком, активними діячами Братства стали відомі вчені, правники, письменники: Валер’ян Боржковський, Євген Тимченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микола Міхновський, Володимир Шемет, Мусій Кононенко й інші, а загальна чисельність організації становила близько 100 осіб.

Саме в середовищі «Братства Тарасівців» один з найдієвіших його учасників Микола Міхновський написав на початку 1900 програмну працю «Самостійна Україна», де обґрунтував ідеологію державної самостійності України. Саме з ідеї Самостійності України М. Міхновського в середовищі харківських студентів-українців з «Братства Тарасівців» у 1890-х народилося гасло «Слава Україні!», на яке відповідали: «По всій Землі слава!».

У 1894–1902 Борис Грінченко працював у Чернігівському земстві спочатку діловодом, а згодом секретарем земської управи. Активно співпрацював з місцевим осередком «Братства Тарасівців» і «Громадою» та організував у Наддніпрянській Україні видання для народу популярних книжок українською мовою – випустив у світ 50 назв загальним накладом 200 тисяч примірників, що на той час був рекордно великим.

За час роботи у земстві Б. Грінченко написав романи «Серед темної ночі» (1900) й «Під тихими вербами» (1901); історичні драми «Ясні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901); видав «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (у трьох томах; 1895–1899), збірники народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «З вуст народу» (1900) та «Література українського фольклору (1777–1900)» (1901).

З 1902 Б. Грінченко жив і працював у Києві. У 1904 став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії й очолив ліву течію УДП у формі Української радикальної партії, яка в 1905 об’єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію. У 1905–1906 видавав першу в Київі українську газету «Громадська думка» й газету «Рада».

У 1906 редагував журнал «Нова Громада», який виходив за кошти українського агронома, громадського діяча, мецената Є. Х. Чикаленка й українського вченого-селекціонера, педагога В. Л. Симиренка. Наприкінці 1906, після виходу 12 чисел, «Нову Громаду» закрили за наполяганням М. С. Грушевського, який мотивував це об’єднанням з львівським «Літературно-науковим вістником», хоч об’єднання не відбулося. У 1906 Б. Д. Грінченко організував київську «Просвіту», яку очолював до 1909 року, а далі був почесним головою.

За угодою з редакцією щомісячного багатопрофільного історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» Б. Д. Грінченко редагував «Словарь української мови». Як зазначив А. Погрібний  у цитованій книжці: «Старогромадівці чинили шалений опір, адже автором словника став не дипломований філолог, а шкільний учитель. Заслугою Б. Грінченка у виданні словника стало те, що в словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України – як Східної, так і Західної, що утверджувало ідею омріяної єдності українського народу».

Чотири томи Словника вийшли у світ протягом 1907–1909. Ця визначна лексикографічна праця, знана як «Словник Грінченка», містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку ХХ століття. Російська Імператорська Академія Наук відзначила «Словарь української мови» другою премією ім. М. І. Костомарова.

Б. Д. Грінченко – автор праць, підручників з педагогіки: «Українська граматка для науки читання і письма» (1888), «Якої нам треба школи?» (1907), «Яка тепер народна школа на Вкраїні?», «Рідне слово» («Українська читанка»; 1917) та численних педагогічних статей про становлення й розвиток національної культури і освіти, навчально-виховної діяльності різних типів шкіл, а також праць з історії, літератури, лексикографії тощо. Б. Грінченко, знаючи німецьку, французьку й чеську мови, перекладав європейських класиків: Ф. Шиллера, Й-В. Ґете, Г. Гейне, В. Гюго й ін.

Надсадна праця й сухоти (захворів у харківському ув’язненні) підірвали здоров’я видатного подвижника. А ще в 1909 Борис Дмитрович дуже тяжко пережив передчасну смерть своєї єдиної доньки Анастасії, яка захворіла на сухоти під час київського ув’язнення за участь у революційних подіях 1906 р., та її малолітнього сина. Поховавши доньку й онука, Б. Грінченко змушений був поїхати лікуватися в Італію. Там, у місті Оспедалетті помер 6 травня 1910 року. Поховали Б. Д. Грінченка у Києві, на Байковому кладовищі, біля доньки й онука, а в 1928 там поховали й дружину Марію Миколаївну.

За життя Бориса Грінченка його педагогічна й літературна праця викликала значний суспільний резонанс, і сучасники високо цінували його культурно-просвітницьку діяльність. Історик української літератури, академік УАН С. О. Єфремов вважав Б. Д. Грінченка «найвизначнішим представником української літератури 1880-х років».

Український історик, літературознавець Д. І. Дорошенко ставив Грінченкові твори за рівнем впливу на національну свідомість поруч зі Шевченковим «Кобзарем». Особливої суспільної значущості спадщина Б. Д. Грінченка набула в першій чверті ХХ ст., в період національної боротьби за державне відродження України.

Та більшовицька партійна ідеологія біснуватими воланнями своїх прислужників піддала видатного українського подвижника шельмуванню, обзиваючи «націоналістичним писакою», «захисником капіталістичного ладу». Вважаючи культурно-освітню спадщину Бориса Грінченка «шкідливою для соціалістичного ладу», більшовики прирекли її на забуття: «На початку 1930-х років у своїх критичних оцінках Володимир Коряк, Леонід Смілянський та Степан Рудниченко таврували літературне надбання Грінченка невідповідністю вимогам радянської доби, рішуче відмовляючи письменникові у статусі класика української літератури. Після 1931 р. на три десятиліття повісті – як і творчість Грінченка загалом – були вилучені з канону українського письменства, не видавалися та не вивчалися літературознавцями» (Дмитро Єсипенко. «Препарування канону: до історії критичної інтерпретації та публікації художніх текстів Бориса Грінченка у 1920-х – на початку 1930-х рр»).

Одначе культурно-освітнє подвижництво Б. Д. Грінченка здолало всі партійно-ідеологічні перепони й стало дієвим чинником нинішньої всенародної боротьби українців за рідну мову, національну свідомість і державну самостійність України.

Надзвичайно своєчасною лишається нині, як і понад століття тому, нещадно правдива Грінченкова інвектива «ледачій інтелігенції» й малоросам – «Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна»»:

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!

Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!

Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви – раби, хоча й пани ви
Над своїм народом!

Україна вам не мати:
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи,
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Ями та могили.

Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна!»
Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих, –
Прийде та година,
Що ділами, не словами,
Оживе Вкраїна!

1898

О. Сівер, дослідник історії України

У заголовній ілюстрації використано колаж авторства SPADOK.ORG.UA.

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2023
• «Український Світ»

Запис Борисові Грінченку – 160: «… Ділами, не словами, оживе Вкраїна!» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.