«Українці – окремий слов’янський народ» – основоположник української етнології Хведір Вовк

 До 175-ліття від народження

Хведір Кіндратович Вовк – український етнолог (етнограф), антрополог, археолог, музеєзнавець, педагог, літературознавець, видавець, культурно-освітній і громадський діяч; автор першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців.

Дійсний член першої української національної академії наук – Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899) та голова його Етнографічної комісії (з 1906); доктор Сорбонни, Каннського і Санкт-Петербурзького університетів, член Паризького антропологічного товариства, Празького наукового товариства, Українського наукового товариства у Києві (з 1908).

Хведір Вовк досліджував пам’ятки 7-тисячолітньої Трипільської аграрної культури, відкрив 25-тисячолітню палеолітичну стоянку в селі Мізин (нині – Коропського району Чернігівської області), де вперше у Світі виявив цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, багато статуеток і прикрас, виготовлених з кісток та бивнів мамонтів.

Хведір Вовк написав понад 200 наукових праць з археології, антропології й етнографії, якими здобув світове визнання (з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 позицій).

У своїх працях вчений обґрунтував, що «Українці – окремий слов’янський народ» зі специфічним домінуючим антропологічним типом, з ориґінальними етнографічними особливостями, і при цьому мають багато спільних рис зі слов’янськими й іншими культурними народами та кардинально відмінні од руських.

Завдяки науковому подвижництву Хведора Вовка українська археологія та етнографія кінця XIX – початку XX століть піднялася на рівень з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу.

Вчений зі світовим ім’ям заклав основи сучасної української етнології. Та ім’я й фундаментальна наукова спадщина всесвітньо відомого вченого понад сімдесят років були в Україні під ідеологічною забороною тоталітарного режиму: офіційна радянська історіографія несправедливо вважала Хведора Вовка одним з ідеологів «українського буржуазного націоналізму» й засновником расової теорії. І це тільки через те, що він антропологічно й етнокультурно обґрунтував самобутність Українського народу.

Отже, науково-світоглядна концепція Хведора Вовка жодним чином не вписувалася ні в руську імперську доктрину «трех братских народов», ні в більшовицьку доктрину «слияния всех народов в советский народ». Хведір Вовк своїми науковими дослідженнями розвінчував ідеологічні вигадки руських імперських істориків, що Україна – то лише «окраина», «юг России», а українського народу, його мови, культури взагалі не існує.

Й навіть сьогодні про Хведора Вовка знають переважно науковці, а для широкої української спільноти великий вчений лишається малознаним і навіть невідомим.

Родове коріння, виховання й освіта

Народився Хведір (Федір) Кіндратович Вовк (Волков) 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – однойменного району Полтавської області) в козацькій родині з давнім родовим корінням.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович Вовк дослужився в царській армії до офіцерського чину, тож його родове прізвище записали в русифікованій формі – Волков. У багатьох документах і публікаціях у Російської імперії Хведора Кіндратовича також писали – Волков. Та в листуванні й україномовних виданнях він підписувався –Хведір Вовк, наголошуючи на українському походженні свого родового прізвища.

З самого малку Хведір зростав у духовній атмосфері родової пам’яті. Хлопчик серцем засвоював рідні пісні, казки, перекази своєї матері Ганни Федорівни, народні звичаї, які згодом склали основу його наукових досліджень.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович учителював і працював економом у поміщиків Закревських, яким належала Крячківка. У родині Вовків цінували освіченість, тож заради кращої освіти для своїх дітей родина переїхала до Ніжина. Там Хведір закінчив гімназію й Ніжинський ліцей князя Безбородька, де серед його вчителів був український педагог і поет П. С. Морачевський. У ліцейському етнографічному гуртку хлопець розвинув своє дитяче зацікавлення українським фольклором: збирав народні пісні, прислів’я, приказки.

У 1865 Хведір вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі, де слухав лекції доцента кафедри зоології І. І. Мечникова. Та через два семестри перевівся до Київського університету св. Володимира, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну антропологію (закінчив навчання в 1871). Освітньо-наукові інтереси Хведора Вовка еволюціонували від хімії, ботаніки, зоології до гуманітарних дисциплін – етнографії, антропології, археології, історії.

Хведір Вовк стає активним учасником київської «Старої Громади» – осередку української  інтелігенції. Саме діяльність української громади й стала причиною його переведення до Києва. Разом з Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, Павлом Житецьким долучився до організації недільних шкіл, видання літератури українською мовою, збирання етнографічних матеріалів.

У 1874–1876 Хведір Вовк працював помічником ревізора губернського секретаря в канцелярії Київської контрольної палати. Водночас багато сил віддавав роботі в Південно-Західному відділі Російського географічного товариства як його співзасновник і дійсний член.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було відкрито в Києві 1873 року, і його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали відомого українського громадського діяча й мецената Г. П. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 за ініціативи Товариства в Києві відбувся ІІІ Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі.

Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук.

За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. У 1876 імперський уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком.

Хведір Вовк брав участь в археологічних експедиціях та в організації ІІІ Археологічного з’їзду (1874), де виступив з доповіддю про український орнамент – першою українською мистецтвознавчою працею в цій галузі. Тоді ж Хведір Вовк працював над своїм ориґінальним дослідженням з етнографії – «Програмою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства для збирання відомостей з етнографії». У 1875–1876 він, разом з Володимиром Антоновичем, брав участь у роботі археологічної експедиції в Київській та Волинській губерніях.

Після ліквідації в 1876 Південно-Західного відділу поліція стала переслідувати активних громадівців, звинувачуючи їх у сепаратизмі. Багатьох членів «Старої Громади» заарештували й відправили на заслання. Частина громадівців у зв’язку з репресіями еміґрувала за кордон.

Хведір Вовк виїхав до Женеви для допомоги М. Драгоманову в організації вільної української друкарні та в підготовці до видання журналу «Громада». Як співредактор він налагодив випуск перших чисел журналу. В українській друкарні друкував «Громаду», а також заборонену царською цензурою літературу, зокрема поезію Т. Шевченка. В четвертому томі женевського видання «Громада» (1879) опублікував розвідку про поета «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя», де розкрив свій талант історика літератури й публіциста. У 1876 і 1878 роках він брав участь у виданні в Празі й Женеві Шевченкового «Кобзаря». До женевського видання Хв. Вовк написав передмову, в якій виявив глибоке розуміння ролі Т. Шевченка в національно-визвольній боротьбі Українського народу.

У 1878 Хведір Вовк, повертаючись із Женеви до Києва, у Львові познайомився з І. Франком і М. Павликом, з якими згодом співпрацюватиме в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка.

Та в 1879 під загрозою арешту за спробу переправити в Україну підпільну друкарню Хв. Вовк знову змушений був виїхати з Київа за кордон. Він нелегально переправився через Прут у Румунію. Поневіряючись у Румунії й  Болгарії, вчений заробляє на життя різною фізичною роботою.

Досліджував етнографію й історію автохтонного українського населення й запорозьких козаків у Добруджі, зокрема останньої (дев’ятої) козацької січі – Задунайської, заснованої 1776 р. На цю тему він написав низку праць, зокрема, «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)», що стала рідкісним прикладом відтворення минулого з вуст народу, тобто «усної історії» – правдивого дієпису життя українців у Задунав’ї. Подавши розлогий опис давнього закорінення в гирлі Дунаю українських селян і вихідців з восьмої Дніпровської Січі, вчений на унікальній фактографічній основі докладно виклав етнокультурні особливості життя й спосіб господарювання українських хліборобів, виноробів, рибалок. Соціальна проблема українського населення в Задунав’ї полягала в тому, що після відходу запорожців на Кубань, воно вже не змогло самоорганізуватися в нову самоврядну українську громаду та поступово адаптувалося до місцевого румунського населення й руських старовірів. Унікальні етнографічні матеріали Хведір Вовк збирав у 1880–1882 роках, живучи в Добруджі, а написання своєї праці мотивував тим, що «про се ще ніде нічого не було написано».

У 1881 Хв. Вовк нелегально приїхав до Київа через тугу за родиною. Він був одружений з Христиною Васнєвською – небогою Володимира Антоновича. Та дружину й дітей заарештували й заслали у В’ятку. Вченому знову довелося нелегально виїхати за кордон, у Задунав’я, і він довго не міг повернутися в Україну. Його перший шлюб розпався, і згодом Хведір одружився з німкенею Олександрою Реммельмаєр.

Наприкінці 1882 Хв. Вовк переїздить до Женеви, де разом з М. Драгомановим працює над відновленням роботи української друкарні й виданням «Громади». На життя заробляє уроками для дітей українських еміґрантів. Усвідомлюючи недоцільність подальшого перебування в Женеві, оскільки видання «Громади» не відновили через відмову київської «Громади» фінансувати женевське видання, вчений їде до Парижу в пошуках можливості здобути антропологічну освіту.

У 1887 Хв. Вовк оселяється в Парижі – тодішній столиці антропологічної науки. Нові ідеї та засади французької антропології, зокрема вчених Манувріє, Ерве, Амі, Летурно, визначають коло зацікавлень і досліджень українського вченого. Він наполегливо студіює анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, первісну археологію в Антропологічній школі в Сорбонні, в Школі вищих досліджень, у Музеї історії природи під керівництвом відомих природознавців Брока, Тейлора, Галлі.

У 1905 в Парижі Хведір Вовк захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології: «Скелетні видозміни ступні у приматів і в людських расах», і йому присвоїли звання доктора природничих наук Паризького університету. Одночасно зі студіюванням антропологічних наук Федір Вовк працює співробітником французького Доісторичного наукового товариства.

Набувши достатніх знань, вчений розвиває наукове українознавство – здійснює ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження на всіх українських теренах.

Життєвий шлях і наукове подвижництво

Справою життя Хведора Вовка були дослідження з української етнографії, археології, антропології, якими він почав займатися ще в студентські роки.

У своїх працях з етнографії та археології популяризував на Заході українські народні звичаї й культуру в українських землях. Здобув визнання у європейських наукових колах – у 1901 його праці відзначили великою медаллю фундатора французької антропології Поля Брока, а в 1905 після здобуття ступеня доктора природничих наук Хведора Вовка обрали членом Паризького антропологічного товариства.

Антропологія (від грец. ανθρωπος – людина, і λογος – знання, наука) – наука про походження й еволюцію людини. У країнах Західної Європи та США антропологію вважають гуманітарною наукою про людину у всіх її вимірах: соціальних, культурних та фізичних (анатомія, фізіологія, антропогенез), яка також включає етнологію як найважливіший елемент.

У радянській науці антропологія трактувалася як біологічна наука про походження, фізичну організацію та еволюцію людини і людських рас. З позиції французької школи, яка виводить за рамки антропології матеріальні й фізичні аспекти людського буття, вона є підрозділом соціології; з позиції англосаксонської школи, антропологія – полідисциплінарна наука, що складається з чотирьох розділів (антропобіологія, соціальна й культурна антропологія, доісторична археологія, етнолінгвістика).

Великий вплив на антропологію й інші науки справляє генетика, особливо у сфері реконструкції минулого: археологія, фізична антропологія й історична лінгвістика. Цей вплив виявляється у спробах простежити походження різних груп людей, їх міґрації та поширення мов континентами. Крім того, генетичні дані дозволяють отримати певну інформацію про риси зовнішності та спосіб життя наших предків.

Для отримання цієї інформації з минулого методами генетики можливі два підходи: перший – ретроспективний, коли минуле реконструюється за генофондами сучасних популяцій; другий виник з розвитком палеогенетики як пряме вивчення колишніх генофондів.

Свої глибокі теоретичні знання в галузі антропології Хведір Вовк доповнює предметною фактографією: їздить по містах Європи для ознайомлення з численними етнографічними й археологічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неаполя, Флоренції, Берна, Женеви, Цюріха, Парижа. Водночас вчений пише цілу низку праць з порівняльної етнографії – нового на той час у Європі методу систематизації, класифікації й наукової опрацювання етнографічного матеріалу.

Відомо, що до появи праць Хведора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут. Він вважав, як і більшість тогочасних європейських вчених-природознавців, що етнографія та етнологія є галуззю антропології як передісторії. Поступово зацікавлення передісторією цілком опановує вченим, особливо після знайомства з відомим чеським археологом Любартом Нідерле, книжку якого він згодом перекладе.

Завдяки невтомній праці Хведір Вовк став помітною постаттю в європейській науці. У Парижі його обирають членом Антропологічного й Історичного товариств і Товариства народних переказів. А в 1899 Хведора Вовка обрали членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, в якому за його ініціативою й під його керівництвом засновано Етнографічну комісію (1906). Вивчав українську людність Галичини, Буковини, Закарпаття, Угорщини, Сербії в історичному, антропологічному й етнографічному аспектах.

Загальноєвропейське й світове визнання принесла Хведору Вовку надзвичайно цінна, побудована на багатому матеріалі світової порівняльної етнографії з залученням величезного масиву українських джерел праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку спершу було опубліковано болгарською мовою «Свадбарскитѣ обреды на славянскитѣ народы» в Софії в кількох числах журналу «Сборник за народны умотворения, наука и княжнина» («Збірник фольклору, науки та писемності») за 1890–1894 рр.

Доповнивши болгарську редакцію, вчений опублікував цю працю французькою «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» в паризькому журналі «L’Anthropologie» («Антропологія»; 1891, т. 1; 1892, т.3). Українською мовою праця вийшла 1928 року в Празі у виданні «Студії з української етнографії та антропології». Передруки цього видання вийшли 1976 в Нью-Йорку та 1995 в Києві.

У цьому фундаментальному дослідженні Хведір Вовк проникливо описав особливості весільних ритуалів та обрядів у різних реґіонах України. Підсумовуючи свою епохальну працю, вчений відзначив: «Дохристиянська доба, безперечно, була кульмінаційним пунктом у розвитку українського весілля. З християнством ритуал українського весілля увійшов у стадію розкладу; цей розклад іде, хоч і дуже поволі, але невпинно, і з часом він неминуче знищить усі сліди тої доісторичної старовини, носієм якої він був досі».

У цій праці вчений відтворив цілісну морально-світоглядну систему традиційної звичаєвості й культурно-соціального життя Українського народу в різні епохи.

У 1900 Хведір Вовк бере діяльну участь у влаштуванні археологічного відділу Всесвітньої виставки в Парижі та в організації Конґресу доісторичної археології й Міжнародного з’їзду фольклористів, де визначним явищем було прослуховування за допомогою фонографа голосів співців Світу, в тому числі українських. Хв. Вовк прочитав на конґресі доповідь І. Франка «Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст.».

Вчений доклав великих зусиль, аби на всіх заходах Всесвітньої виставки гідно представити Україну – познайомити Світ із самобутнім Українським народом і неповторною українською культурою.

Про це свідчить лист Хв. Вовк до Б. Грінченка: «…Треба б якось зробити, щоб і нашу Україну запрезентувати на Всесвітній виставці, що буде у Парижі у 1900 році. Окрімного місця не дадуть – се вже російський амбасад не пустить, та де у нас і гроші тиї, щоб те спорудити, і де у нас те національне почуття, щоб це зробити (хиба ми финляндці чи чехи?). …Я б міг написати загальний план такої вистави – себто рід програми».

З 1901 по 1905 Хведір Вовк викладав у Парижі в відкритій І. Мечниковим та М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук соматичну антропологію, доісторичну археологію та етнографію, водночас працює над докторською дисертацією, яку захистив 1905 р.

За кордоном Хведір Вовк зробив усе можливе, щоб інтеґрувати досягнення української науки в широкий західноєвропейський науковий контекст. Усеосяжно охарактеризував подвижницьку працю свого вчителя український вчений і педагог Левко Чикаленко:

«Всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, Хведір Кіндратович бере на себе важку місію зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Хведір Кіндратович починає у французьких виданнях друкувати досить численні розвідки, в яких знайомить Західну Європу з видатнішими знахідками нашої землі й освітлює їх з точки зору західноєвропейської науки, з другого боку Хведір Кіндратович в численних статтях в російських та українських виданнях освітлює наш матеріал, вказує на його всеєвропейське значення і в той же час доводить, що тільки тоді стане у нас передісторія та археологія на науковий ґрунт, коли ми зазнайомимося з її придбаннями в Західній Європі й не будемо тішитися з своєї начебто самобутності».

У 1903 Хведорові Вовкові вдалося вперше після тривалої перерви приїхати в Україну на запрошення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Разом зі своїми послідовниками здійснив кілька експедицій на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття.

Під час тих наукових експедиційних досліджень, що тривали майже два місяці, Хведір Вовк зробив антропологічні обміри української людності в Перемишлі, Коломиї, Кутах, Довгопіллі, Вижниці, Чернівцях (усього обміряли близько 400 осіб і зробили майже 600 антропологічних і 100 етнографічних фотографій).

У 1904 Хведір Вовк разом з  Іваном Франком і Зеноном Кузелею здійснив наукову експедицію на Бойківщину й Гуцульщину: Мшанець, Лавочне, Славськ, Гребенів, Сколе та інші поселення (всього обміряли близько 300 осіб і зробили понад 600 фотографій).

Іван Франко в 1905 у Відні опублікував про ту експедицію ґрунтовну інформацію (Франкову публікацію було перекладено й надруковано українською мовою тільки в 1972). Улітку того ж року Хв. Вовк разом з І. Франком, М. Грушевським, С. Томашівським та іншими вченими виступав з лекціями перед слухачами літніх університетських курсів у Львові, що були організовані для студентів з Наддніпрянської України.

Улітку 1906 Хв. Вовк разом із З. Кузелею та І. Раковським здійснили етнографічну експедицію на Лемківщину, де відвідали Сянок, Новий Сонч, Ганьчову, Гладишів та інші поселення (всього обміряли близько 150 осіб і зробили 400 фотографій).

Результати проведених упродовж 1903–1906 років досліджень Хведір Вовк узагальнив у наукових працях і звітував у 1904 й 1905 перед Антропологічним товариством у Парижі й двічі у 1906 виступав з доповідями про гуцулів і бойків у Російському імператорському географічному товаристві в Петербурзі.

Понад чверть століття Хведір Вовк провів за межами України й став відомим антропологом і етнологом та налагодив наукові зв’язки між українською і західноєвропейською науками.

Революційні події 1905 в Росії змусила царя Миколу ІІ оголосити політичну амністію. Це дозволяло Хведору Вовку повернутися з-за кордону, й він негайно скористався такою можливістю. У січні 1906, після  двадцяти шести років вимушеної еміґрації, Хведір Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на повернення до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні.

Вчений оселяється в Санкт-Петербурзі й читає лекції з антропології у Вільній вищій школі П. Ф. Лесгафта – першому громадському університету в Росії, а з лютого 1907 працює також доцентом, потім професором у Санкт-Петербурзькому університеті на кафедрі географії й етнографії – веде курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії.

Водночас Хведір Вовк став куратором одразу двох відділів Російського музею в Санкт-Петербурзі. З 1907 вчений завідував Етнографічним відділом Російського музею, де організував Український відділ, а також відділ етнографії арктичних народів, культуру яких він глибоко знав. Українська колекція Федора Кіндратовича в цьому музеї налічує близько 3000 експонатів. Завдяки науково-організаторській праці Хведора Вовка Український відділ музею став найбагатшим і найяскравішим.

Викладаючи антропологію в Санкт-Петербурзькому університеті, вчений згуртував довкола себе студентську молодь, створивши власну антропологічну школу. Серед учнів Хведора Вовка: Л. Чикаленко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, З. Кузеля, О. Алешо, І. Раковський, С. Руденко. Своїх учнів відряджав у самостійні етнографічні й антропологічні експедиції для здійснення наукових планів – систематичного антропологічного дослідження українського народу по всій етнічній території України (від Галичини до Кубані).

За спогадами археолога Леоніда Чикаленка, його вчитель цілком віддавав себе улюбленій праці й спонукав до такої самовіддачі своїх учнів:

«З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати… Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці… Бути його учнем – це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який в широких загальних питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь».

Петербурзький період життя й науково-освітньої праці Xведора Вовка був присвячений етнографічним дослідженням Чернігівської, Волинської, Херсонської губерній, Кубані й Таманського півострова.

Вчений протягом порівняно короткого часу здійснив досить багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді Хв. Вовк, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всі названі терени. Він вивчав історію, культуру, побут і збирав етнографічні колекції. У 1908 Хведір  Вовк дослідив Чернігівську губернію, в 1909 – Волинську, в 1910 – Кубань і півострів Тамань, у 1911 – Херсонську губернію.

Під час польових досліджень, зокрема археологічних розкопок, Хведір Кіндратович був прикладом серйозності в підході до роботи. Для вченого не існувало дрібниць, він усе обмірковував, передбачав і робив як належить. Згадує його учень Л. Чикаленко:

«…Коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відповідно кожному квадратному метрові».

Досліджуючи в 1908 Чернігівську губернію, Хведір Вовк виявив у с. Мізин (нині Коропський район Чернігівської області) палеолітичну стоянку 25-тисячолітньої давнини, що стало одним з найбільших його відкриттів. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з’їзді.

У Мізинській палеолітичній стоянці уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З бивнів тих тварин виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Результати мізинських досліджень Хведір Вовк подав у працях: «Палеолитическая стоянка в с. Мезине Черниговской губ.» (С.-Пб., 1913); «Вироби передмікенського типу в неолітичних становищах на Україні (К., 1928).

У 1908 Хведора Вовка обирають членом Українського наукового товариства у Києві. Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, вчений водночас устигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етнографічні й археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею й інших музейних закладів.

Музеєзнавча діяльність наукового подвижника заслуговує на особливу увагу. Ще в 1900 Хведір Вовк отримав запрошення до співробітництва з Етнографічним відділом Російського імператорського музею в Санкт-Петербурзі (згодом – Державний музей етнографії народів СРСР, а тепер – Російський етнографічний музей).

Він із задоволенням відгукнувся на пропозицію створити в музеї відділ україніки й почав з цією метою систематично збирати етнографічні й антропологічні матеріали на території Галичини. У січні 1904 рада етнографічного відділу Російського музею на своєму засіданні вирішила запропонувати Хведору Вовку зайнятися збиранням колекції для етнографічного відділу серед українського населення Галичини й виділила для цього дві тисячі рублів.

На ці кошти вчений придбав майже 1500 ориґінальних експонатів з Бойківщини, Гуцульщини й інших реґіонів. У лютому 1905 рада музею знову виділила йому 2 тисячі рублів на продовження роботи зі збирання в Галичині етнографічної колекції. Учений на ці кошти закупив і вислав до Петербургу 444 експонати. У 1906 Хведір Вовк придбав у Галичині для петербурзького музею 474 експонати вартістю 1526 рублів. Збирав він у Галичині експонати для того музею й згодом.

Слід зазначити, що Хведір Вовк водночас багато зробив для створення українських експозицій в інших музеях, зокрема Віденському етнографічному, Музеї людини в Парижі та для поповнення експонатами музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Хведір Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії.

Як згадував Л. Чикаленко, Хведора Кіндратовича обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати природознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющого в пустині».

На початку ХХ століття Хв. Вовк разом з М. Грушевським, І. Франком, А. Кримським та іншими вченими зініціював підготовку й видання першої української енциклопедії. Вони об’єднали свої зусилля і разом з російським ученим О. Шахматовим розпочали роботу з підготовки чотиритомного енциклопедичного видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», маючи на меті систематизувати основні відомості про історію, географію, культуру й господарство України. Над підготовкою цього фундаментального видання працювали разом зі вченими Наддніпрянщини галицькі вчені С. Рудницький, С. Томашівський, І. Зілинський, В. Охримович та інші.

У 1914–1916 в Петрограді за редакцією Хведора Вовка вийшли перший і другий томи фундаментальної праці «Украинскій народ в его прошлом и настоящем». Інші томи через війну й революційні катаклізми не були опубліковані. Для другого тому цього комплексного видання вчений особисто написав два великі базові розділи: «Антропологическія особенности украинскаго народа» і «Этнографическія особенности украинскаго народа», де явив глибокі знання народного побуту, звичаїв, етнографічних і антропологічних визначальних особливостей Українців.

У цих фундаментальних працях Хведір Вовк узагальнив свої ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження життя корінної української людності на широкому просторі од Сяну, Тиси, Дунаю до Кубані та од Прип’яті до Чорного моря.

На багатющій фактографічній підставі вчений обґрунтував і переконливо довів, що Українці є окремий слов’янський народ:

«Український народ на всій території, що він її заселяє, відзначається цілим рядом спільних для нього, у цілому його складі, етнографічних особливостей, які не залишають сумніву в тому, що він являє собою одну етнічну цілісність, цілком виразно виокремлену з-поміж інших слов’янських народів».

Ці праці досі є чи не єдиними ґрунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру Українського народу й мають непроминуще наукове значення. Вони засвідчили також, що українська національна наука, незважаючи на несприятливі умови, досягла високого рівня свого розвитку.

Поряд з науковою працею Хведір Вовк провадив також активну громадську діяльність. Зокрема, у листопаді 1914 в Петрограді був відкритий Український лазарет для поранених і військовополонених галичан. Одним з його організаторів став Хведір Кіндратович.

Після падіння Російської імперії уряд Української Народної Республіки звернувся з закликом до всіх діячів української науки й культури, які свого часу змушені були залишити Україну, повернутися на Батьківщину і взяти участь у розбудові національної держави. Хведір Вовк наближався до здійснення своєї найбільшої мрії – повернутися в Київ для наукової й викладацької праці.

18 березня 1918 року на засіданні Вченої ради Київського університету Хведора Вовка обрали завідувачем кафедри географії та етнографії. 11 червня 1918 Хведір Кіндратович виїхав з Петрограду в Київ. Та дорогою вчений раптово захворів і помер 29 червня 1918 року в білоруському місті Жлобин (нині – Гомельська обл.), де й похований (могила не збереглась).

Михайло Грушевський у статті «Пам’яти Федора Вовка» (29 червня 1918 р.) писав, зокрема:

«Недогідні обставини життя не дали можности покійному дожити віку призначеного йому натурою і довести до краю розпочаті праці. Покійний був сильної й здорової вдачі; батько його жив щось чи не 90 літ і заховав до кінця життя сили її енергію; покійний мав також усі дані для того. Але неприкаяне еміґрантське життє, недостатки, кепська віджива підірвали його здоров’я, а петербурзьке підсонце, очевидно, було для нього погибельним у такім пізнім віку; кожна зима звичайно стала приносити йому недугу, він все більше знемогав і тратив сили. Робив заходи, щоб перенестися в Україну, але несприятливі обставини не давали тому змоги, і коли нарешті він рушив в Україну – нещаслива пригода перервала його життє в дорозі, не давши змоги на останку послужити науці й культурі відродженої України у неї дома. Його бібліотека й колекції, які він замишляв передати котрій-небудь науковій українській інституції, зістались у Петербурзі».

Проникливо підсумував подвижництво великого вченого Сергій Єфремов у статті «Пам’яти Хв. Кондр. Вовка», надрукованій у газеті «Нова Рада»:

«Належав він до учених того типу, що не замикалися по своїх кабінетах, а йшли на роботу в ту велику лабораторію, де виробляється громадське життя й кується доля рідного краю. З-по-за ученого у таких людей раз-у-раз визирає громадянин, якого широке серце кидається в унісон з громадським і болить болями народніми. З самого початку своєї прилюдної діяльности й до останніх днів заховав Хведір Вовк ту чулість громадянина, що водила його в народ замолоду, послала на еміґрацію в дозрілому віці, кидала по всіх усюдах по Європі й не дала спокійного життя заживати навіть на старостилітях, коли так потрібно людині того супокою. Смерть у дорозі – це немов символістичний кінець для цієї людини, що ціле життя своє була неначе в дорозі – до кращого життя свого рідного краю».

Постать великого українського вченого-подвижника Хведора Кіндратовича Вовка яскраво вирізняється серед українських учених другої половини ХІХ – початку ХХ століть.

Фундаментальний науковий доробок Хведора Вовка представлено у 200 працях, а з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 праць. Суттєвим доповненням до наукового доробку є епістолярія (листування з В. Антоновичем, І. Франком, М. Грушевським, В. Вернадським, Б. Грінченком, М. Дикаревим, Є. Чикаленком, Л. Чикаленком та іншими вченими).

Протягом тривалого часу наукова спадщина великого українського етнолога, антрополога, археолога, музеєзнавця, педагога, літературознавця, видавця, культурно-освітнього й громадського діяча, патріота України Хведора Кіндратовича Вовка замовчувалась і нерідко грубо фальсифікувалася. А недобросовісні науковці використовували його наукові набутки, не посилаючись на першоджерела.

Одначе Істина долає всяку облуду.

10 лютого 2015 р. українські науковці заснували Центр палеоетнологічних досліджень» імені Хведора Вовка. Метою Центру є «розв’язання наукових, освітніх і пам’яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, етнологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Отже, наукове подвижництво й фундаментальний доробок Хведора Кіндратовича Вовка й далі працюють на розвиток української науки та на утвердження самобутності Українського народу й самостійності України.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 3, 2022
• «Український світ»

Запис «Українці – окремий слов’янський народ»: 175-ліття Хведора Вовка спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Торік, на початку квітня його не стало… Уже, напевно, іншому, повоєнному поколінню українців — мудрішому, освіченішому, патріотичнішому — ще належить перечитати і переосмислити ким же ж він був, Григорій Лютий…

У моєму житті була пора Шевченка, Достоєвського, Тютюнника. Можу розповісти про кожну. Бо всі вони супроводжувалися особливим духовним осяганням світу, Батьківщини, душі… Нині у мене пора Лютого. Після читання «Мами-Марії» несподівано визріло Щось таке, чому і назви не маю, і Що боюся розхлюпати, мов останні деньочки свого життя. Пора Григорія Лютого найнесподіваніша, бо я ніяк не могла передбачити аж таку щедрість рідної літератури. Ті приходили вже канонізованими, а «непричесаного» Лютого востаннє бачила на з’їзді восени 2011 року й, признаюсь, ніякого пієтету не відчувала.

Напевне, щось подібне до мого теперішнього стану відчував і Павло Архипович Загребельний, коли писав:

«Два роки лежу без руху, без мови і без тями, і коли моя дорога дружина Елла Михайлівна стала мене воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю: щоб прочитав «Маму-Марію» Григорія Лютого!.. Так оживає скам’янілий світ усіх часів у цій великій українській поемі степів. Вклоняюся тобі і величаю тебе! П.Загребельний»

P.S. Григорієві Лютому, творцеві Махновського епосу «Мама-Марія», у якому ми навіки прощаємося з Україною, доведеною до згуби дрібними душами…»

Хіба одних цих слів замало, щоб активізуватися усім критикам України і з лупою дослідити: що ж саме сподвигло нашого класика практично з-за обрію повернутися в Цей Світ і затриматися в ньому іще більше, ніж на півроку?

Але, схоже, нікого це не цікавить.

Мов крізь землю попровалювалися в одночассі всі, хто ще недавно зазирав Загребельному в рот! Переконана, хто-хто, а Павло Архипович, якби вдалося затриматися серед нас іще, не змирився б із ситуацією, що нині утворилася навколо Лютого й «Мами-Марії». Тим цинічнішими виглядають дечиї припущення, що Лютий підкупив Загребельного. Читала такі опуси в Інтернеті. Важко уявити, в чому можуть запідозрити мене. Але не про це треба думати, наважившись на cповідь.

У Загребельного теж була Пора Лютого. Підтвердженням цьому є часте ілюстрування стану його душі уривками з роману «Мама-Марія». Як от у листі до Миколи Сома: «А Махновець Грицько Лютий пише отак:

«Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходять Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики.
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові…»
Спасибі Сидоржевському,
що зважився оприлюднити нам «Обереги із позачасся…»

Зателефонувала Лютому, і він (не гордий) одразу вислав книжку і в паперовому варіанті, і записану своїм голосом. Повірте, це щось неймовірне. Так (хоч, мабуть, все ж найголовніше – такого) не прочитає ніхто. Уривки роману (не стрималася) навіть друкувала у Чернігівській районці. Одержала чимало відгуків земляків. Хотілося поділитися з усією Україною. Мене розривало: невже про це можна змовчати? Але остання крапля до часу десь барилася.

І ось у журналі «Країна» (№ 168. від 18 04 2013 р.) читаю інтерв’ю з Олександром Сизоненком, де шанований мною класик (чого я від нього ніяк не чекала) каже:

«У письменницьких колах так: одне одного підхвалюють і вважають себе класиками. А мені всі вони однакові, мишасті й сірі».

Чому? Ви ж, Олександре Олександровичу, кілька років тому вчинили, як справжній лицар, у багатьох всеукраїнських газетах надрукувавши відповідь пасквілянтам «Донос із заздрощів», де дали оцінку Лютому і його романові, написавши:

«Не ви, а Він (Лютий. прим. авт.) написав Сагу України, її Історію, її Душу, її Муки, Печалі й Страждання, її Поезію, її Думи й Народну Пісню – все увібрав його дерзновенний роман «Мама-Марія»! Не просто літературний факт, а ПОДІЯ в українській літературі!».

Це відзначив Павло Загребельний.

«Я нічого ні в кого не просив для себе, пане Президенте, – написав у своєму листі Павло Архипович до Віктора Ющенка, – але зараз прошу Вас звернути увагу на видатний твір Григорія Лютого і належно поцінувати його!»

Хіба Ви забули про це, Олександре Олександровичу? Там, у листі Загребельного до Ющенка було іще кілька дуже суттєвих слів:

«Поет Григорій Лютий створив грандіозну поему – «Мама-Марія». Як на мою думку, нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…».

Процитувати і їх у Вас не стало снаги? Адже, згодьтеся, втратилася не дрібничка, йдеться про доленосне для всієї України. Чи ті слова викинули редактори? Бо ж розповідали – на Шевченківському комітеті Ви дали волю своєму невтримному характеру, сказавши, що весь Шевченківський комітет не вартий одного мізинця Лютого.

Так де ж істина? І чому (я це сприйняла так, що разом з усіма — і Лютий) мишастий і сірий? Що трапилося? Чи той виступ на Шевченківському комітеті був усього лиш інсценізацією? Бо не можу повірити, що Ви не розуміли: різкою промовою ніяк не допомагаєте Лютому, а неймовірно шкодите. І диво дивне, що після цього Лютий набрав аж п’ять голосів! Цікаво, хоч хтось із голосуючих «проти» прочитав бодай одну з пісень роману?

Ось як ми на Шевченківському Комітеті визначаємо долю Великого твору, котрий спроможний розвернути на сто вісімдесят духовність всієї української нації.

Твір, про який академік Іван Дзюба написав:

«Ця книга має бути в кожній бібліотеці, в кожній школі…»

А паралельно з ним і Загребельний:

« Я такий безсилий, що не можу тримати «Маму-Марію» в руках, і мені помагає Елла Михайлівна. Та я думаю: може, це й добре? Може, й багатодітний Президент, вийшовши колись на спочинок, і зібравши довкола себе своїх маленьких онуків, читатиме їм «Маму-Марію», бо вони ще не зможуть втримувати Книгу в тендітних ручках, але слів з цієї Книги їм треба чути ще змалку, так само, як чуємо вже від народження слова «Кобзаря». За час моєї недуги Елла Михайлівна прибудувала до нашої хатки кімнату, яку я назвав трапезною храминою. Ми поставили в ній величезний арабський стіл, якому позаздрив навіть покійний американсько-український мільйонер Петро Яцик. Тепер цей стіл прикрашає «Мама-Марія» Григорія Лютого. Хай прикрашає вона не тільки стіл Загребельного, а й усі столи України! Обіймаю тебе, як брата!».

За ними це повторили й безліч українців. Але хто їх почує, хто до них дослухається, якщо навіть голос видатних діячів зуміли заплювати чи замовчати – як хочете. Враження таке, що проти роману Лютого, проти плоть од плоті українського духу працюють невидимі таємні сили. Виставляють на щит кого завгодно, тільки б не Лютого.

«Шевченківська премія плаче за «Мамою-Марією».
Дасть Бог, глухі почують, а сліпі побачать…»
Анатолій Дімаров

Читаю, порівнюю. Змушена це робити. Находжу розумних, талановитих, зовсім не мишастих. Але усім їм неймовірно далеко до Лютого. Бо його твори – це не просто розумні, не просто ліричні чи задушевні вірші. Це щось магічне й незбагненне, подароване Господом. Недарма ж свою передмову до публікації в «Літературній Україні» Іван Михайлович Дзюба назвав саме: «Магія південного степу».

На жаль, Володимир Базилевський, котрий справді дбає про духовний клімат української літератури й стільки написав про свого товариша Леоніда Талалая, назвавши твір Лютого унікальним, все ж не зважився обґрунтувати і розвинути свою думку публічно. Щось у всьому цьому є парадоксальне.

Заплювали. Таки заплювали. І жодного лицаря на захист. У цьому сенсі справді мишасті. Ніякі. І навіть Ліна Костенко благополучно мовчить. Чому? Хотілося б помилитися у висновках… Хто не склав екзамену на справжність?

Я оце сиділа і плакала, слухаючи записаний голосом автора геніальний роман. Плакала над усією його українською непорівнюваністю. Над собою. Над усіма нами.

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий.
Ти – як на вії сльоза.
Стану, пристою на хвилечку
В щастя на самій межі.
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі.
Діти гасають галасвіта.
Їхня пора – від і до.
Двері лишають і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.
Стільки тут зав’язі зв’яжеться,
Вічних питань прошумить.
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить.
Ходять дорослі – щасливляться.
Бабця – навшпиньках стара.
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

З роману «Мама-Марія» очима нашої стражденної землі дивилася мені в очі ластівонька. А я плакала-плакала, як малою на колінах у бабусі.

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі.
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…
Де іще стільки я матиму
Ласки, пісень нічиїх?
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі діти – твої…

І що таке поезія? І як автор спромігся спіймати це все? Мов кульову блискавку, що влетіла в мою душу і палить її, не перестає. І після цього я можу змовчати на Ваше, Олександре Олександровичу: «якісь мишасті і сірі…»? Пробачте, не можу.

Каюся, що якось у розмові сказала: бачу наш поетичний олімп отак: Ліна Костенко, Лютий, Вінграновський. Так і пішло, бо не вистачило рішучості. Побоялася видатися неадекватною. Як же неймовірно тисне на нас оце тотальне масмедійне рабство! Треба було сказати те, що відчуваю: Лютий, Ліна Костенко, Вінграновський.

Адже це правда. І геніальний вірш Миколи Вінграновського: «Ластівко біля вікна, ластонько нашої хати…» все-таки поступається віршеві Лютого. У Вінграновського струм дещо губиться вишуканістю: «Що тобі, ластонько, дати? Меду, борщу чи пшона?», – у Лютого ж гостре, як промінь: «В очі їм ластівка дивиться. – Аж у грудях завмира…» Забуваєш дихати. Спасибі, що повернулася, рідна, що довірила нам і себе, і майбутніх своїх діточок.

Така ж беззастережна жертовна довіра стоїть за словом Лютого, саме вона і є передавачем тої солодкої (аж млосної) енергії рідного світу! Були ж часи, коли в наших селах жодна хата (й душа) не замикалися.

Лютий і духом, і тілом ніколи не виходив із поля свого народу, із його духовної веселки. Просто божеволієш од того, що мільйони людей не знають, не чують цього. Не можеш змиритися з тим, що розкручують інше – справді мишасте і сіре. А ми, письменники, мовчимо мовчкома…

І це ж не окремі кілька вдалих строф. Увесь роман «Мама-Марія» такий. Знаю, це неможливо. Бо треба ж на чомусь тримати лінію сюжету, треба прохідні зв’язуючі. Треба. Але Лютий обійшовся без прохідного і вторинного, без того, що за законами жанру відтіняє, увиразнює велике. Будь-де відкривай і читай.

Як медових скрипок – аж до обрію соняхів злито.
Мед балками тече, загускає у травах вночі.
Сходить соком земля, повна спраги родити.
Аж кричить!
Обважніла бджола мед коромислом райдуги носить.
Повні меду басейни. У вуликах хлюпа нектар…
Покачати нема коли. Люди життя своє косять.
Своїх сонячних мрій обважнілий, дозрілий пожар…
Десь замреш – як умреш. Так… – немов ще і не народився.
Скільки є – все в тобі. Сходить сонце – як сміх з-за губи.
Срібний жайвір у оці – немов порошинка, втопився…
Десь шукає сльозу… – хоче з неї дзвіночок зробить…

Симфонічні оркестри якого вселенського масштабу вступають при читанні цих одкровень?!! Хіба не унікально те, що роман «Мама-Марія» надрукували три літературні журнали повністю: «Холодний яр», «Море» та «Хортиця», два: «Дніпро» та «Перевал» – частково, і аж на двох шпальтах великого формату (чого жодного разу нікому не вдавалося), – надрукувала «Літературна Україна». І за всім цим стояли ми, котрі так чи інакше причастилися до друкування роману. Чому ж тоді дезорієнтовано озираємося? Хто стоїть за гальмуванням входження в українське духовне життя роману «Мама-Марія»?

Не кажу вже про те, як почуваються тисячі вчителів і бібліотекарів, котрі теж прочитали «Маму-Марію» і спантеличені озираються довкола: чому мовчить світ? Чи, може, ми дурні, не здатні відрізнити справжнє золото від циганського?

Заграй мені життя моє, скрипалю,
Відкрий безодню віщих ворожінь.
Я дам тобі зі сліз важкі коралі,
Вони у мене з золота душі…
Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато…
А скрипка все, усе на світі зна…

Відбувається той ефект (для кожної душі – свій, унікально-неповторний – в залежності від глибини її пам’яті і горизонтів духу), який нема і навряд чи буде з чим порівняти на грішній землі. І люди стають заворожені і возвеличені цим Словом-духом.

Не звиклі самим собі довіряти, вони бояться вголос озвучити своє відчуття. І як їм хочеться, щоб про це сказали духовні авторитети. Власне, авторитети і сказали, але й вони виявилися неспроможними справитися із навалою бездуховності глобалізовано-продажного світу.

Люди не знають, як і з чим їм виходити на той «Залізний тік», де «Кожен зможе викликати змія// І вбить його хоч раз у цім житті// І визволити душу, як месію…», на який викликає поет свій народ для боротьби зі змієм чужинства, бездуховності. Чому справжнє, рідне, наше – замовчується, осміюється з метою відсахнути від нього українців і найперше – молодь? Світ перевернуто з ніг на голову.

Подібну ситуацію описав Джек Лондон в оповіданні «Буйний характер Алозія Пенкберна». Дикунам за мідні монети запропонували багато пачок тютюну, за срібні – в кілька разів менше, а золото взагалі брати не хотіли. Звісно, дикуни піддалися на обман і майже задарма збули все золото, а потім і срібло. Мідяки ж – притримали собі. З чим врешті і залишилися.

Подібне маніпулювання відбувається в Україні з нашим народом. І ми, як ті дикуни, дозволяємо діаметрально поміняти цінності, залишаючись із мідяками. Такими нас, недолугих, потім і виставляють перед Всесвітом! Це через те, що ми самі за чиєюсь режисурою Вбиваємо своїх пророків!

На Шевченківському комітеті В. Герасим’юк, стараючись «зарізати» Лютого, цитував неточну риму. Знайшов таки недосконалість. Воздвигнув у аргумент! Я можу допомогти. Нехай і Шевченка звергне: «Реве та стогне Дніпр широкий// сердитий вітер завива// Додолу верби гне високі// Горами хвилі підійма…». Широкий–високі, завива–підійма. І це рима генія? Так уже не римують навіть школярі…

Дескридитувати можна кого завгодно. Навіть Шевченка. Якщо, наприклад, представлятиме його «правдолюб» Бузина! Виставить нелюдом, вурдалаком! Власне, всі творці, кого б вони не прагнули намалювати, весь вік малюють свій образ. Рафаель – проявився в Джоконді, Лютий – у «Мамі-Марії», а Бузина – у вурдалаках.

Хоча, у долі Лютого все складається за законами вічності – так, як це буває у генія. Всього через край: і диявольських сил, і учнів, серед яких не обійшлося без «юд». Все по повній програмі. Ось хоч би слова Павла Вольвача, присвячені Лютому:

Було так безпритульно. В паузах поміж снів
Щось підвивала доля, неголосно і спроволока.
Так, принаймні, здавалося, та ковзнув по мені
Промінь із карого гуляйпільського ока.
Я вчепився у нього, як чіпляються за канат…

Чи був би Вольвач, якби не Лютий? Спочатку Вольвач сприймався приблизно так, як Висоцький, за чиєю спиною стояв Окуджава. Потім – усе полетіло в Тартарари. Бо не буває достойних причин, щоб знищити свою матір. Свого вчителя. І чи може в устах духовного убивці жити слово?

Як шкода, що Вольвач не витримав тої висоти, якою пророчо обдарував його Лютий, написавши в післямові до «Маргінесу»: «Глибше цих слів буває тільки мовчання». Бо в першій книзі Вольвача над віршем стояло: Григорієві Лютому.

В другій – скромне: Г.Л., а потім і взагалі присвята десь зникла, загубилася. Хоч би викинув із віршем. «Помєлочився». З болем читала в Інтернеті приєднання Вольвача до тих, хто взявся цькувати Лютого, просторікуючи про хитрість і чесність. Гидко, Павле. Бо ти ж таки поет. Хоч і слабенький, але меткий. Прости Лютого за те, що помилився в тобі. Генії теж помиляються.

Ти, Павле, не погребував прибігти до Шевченківського комітету перед голосуванням і передати усім через іншого Непоета паплюжки на Лютого. Думав, про це ніхто не довідається? Якщо одержиш навіть десять Шевченківських премій – ти й тоді не позбудешся відчуття заздрощів і неповноцінності своєї. У душі в тебе велика порожнеча, котра не дасть спокою ніколи. Після першої книжки, яку благословив Лютий, твоє слово умерло. Ти сам умертвив його. Це видно всім. Не всі знають причину переходу на «промисел».

Я запитала Лютого: чому, маючи стільки аргументів, не відповів жодному пасквілянту? «Мені жаль не їх, а мого Слова, воно ж довірилося мені, – відповів Поет, – Це сфера Всевишнього. Він розбереться сам, без мене…».

Знаю, заплювати мене, затюкати – цілком, а ось заперечити – навряд. Бо далі вступають у силу закони й закономірності, яких в одній площині не зведеш. Ті, хто не відчуває в собі Україну аж так, як Лютий – заперечать. Ті, хто ненавидить її – обуряться чи навіть роздратуються, озляться. Як відреагував у свій час на Шевченка, відчувши «руський дух», Віссаріон Бєлінський. Іншого пояснення не знайти. Але всі вони (скільки б їх не намножилося) програють з однієї причини: їм не повірять, бо всі їхні аргументи знищить фальш у їхніх голосах!

Для Загребельного це справді було видно, бо він написав Лютому: «О, прокляття графоманам всім сущим і грядущим! Швидше видавай свій махновський епос і бий їх, як писав пророк Мухамед, по руках і по всіх пальцях!». Він не міг навіть припустити, що така віроломна неправда може запанувати в літературі. Та і в суспільстві взагалі. Що не Лютий своїм генієм здобуде право судити, а Лютого будуть товкти!

Сизоненку, Слабошпицькому, Базилевському все теж видно неозброєним оком. Але, гадаю, всі десь аж там, у глибині, трохи лукавлять. Вони не хочуть воювати за Лютого. Невигідно!

Передбачливий Григорій Клочек у статті Головна книга Григорія Лютого (від 12 березня 2009 р. «Літ. Україна») застеріг, що «Мама-Марія» – своєрідний тест на українство. «І то вже наші проблеми, як ми витримаємо тестування цією книгою…». Не дивно, що дехто не пройшов тесту.

Справді, не лише заздрість стала причиною роздратування, а ще й відчуття «духу руського». І хто зна, як до цього ставитися. З одного боку – хіба винна людина, що в неї немає, не передано нащадками ферментів, які розщеплюють молоко, хоча йдеться не просто про молоко, а про те, що ми називаємо «молоком матері».

От і виходить, що цілющий для інших продукт для декого перетворюється на отруту. Ще нічого, якщо б у них просто були відсутні українські гени. Але ж справа набагато страшніша: замість українських у них прокидаються яничарські гени.

Та українців серед нас таки ще без числа. І з групи «аш» – також. Ви здогадуєтеся, розмова про творчість Лютого не може обмежитись тільки філологічними вимірами. Все набагато глибше.

«Як відомо, тексти українських народних пісень є високоінформативними, – продовжує Григорій Клочек, – Андрій Малишко якось зауважив, що один рядок, буває, містить стільки змісту, що його можна розгортати в роман. Пісень у «Мамі-Марії» багато – більше шестидесяти. Їх тексти є тестами вищої якості – тільки зумій розкодувати їх щільну інформаційність…».

Хоч нам, дикунам, уже втокмачили, що ті, хто пише пісні – слабаки. Григорій Клочек констатує: «І бере острах, що в нашій критиці просто може не вистачити потужностей, щоб з достатньою повнотою інтерпретувати цей складний витвір Слова. Бо ж потребує вивчення складна генетика цього твору – звідкіля він виростав, чим живився…».

Просто губишся: як удалося Лютому відразу протинати наскрізь, створюючи й зав’язку, і кульмінацію, і розв’язку одним рядочком пісні: «За нічку могли ми зорати… і хліб змолотить… і спекти…». Геніально! В «Мамі-Марії» кожна пісня – своєрідний роман. Одна заковика – ми чомусь боїмося сказати про це вголос. Нескромно! Хоч Загребельний таки не побоявся, гукаючи до нас. До мене, дорогий читачу.

Я процитувала вище слова Анатолія Дімарова:

«Шевченківська премія плаче за «Мамою-Марією». Дасть Бог, глухі почують, а сліпі побачать…».

Але стежечка слова Лютого повела мене у геть інші засвіти: ОД ШЕВЧЕНКА – ДО ЛЮТОГО. Од Лютого – до пісні й ще глибше, де «У всі світи оголюються броди…».

Що, Валентино, слабо? – питаю себе й не можу звернути з доріжки. Йду далі. Бо що таке Шевченківська премія? Так уже було. Хоч би із Григором Тютюнником. Визнали свою ганьбу, дали після смерті. З одних прізвищ лауреатів уже складено чималу книжку! А Лютий один. Мабуть, мені (нам) належне поцінування роману потрібніше більше, ніж Лютому!

Адже перше усвідомлення, яке приходить при читанні «Мами-Марії», що тут кожне словечко, як любить говорити Лютий, словечечко скроплене живою водою, і всі пісні не «під народні», а справді народні. Донорський зв’язок – з артерії в артерію. Наче Григорій Лютий не написав їх сам, бо не віриться, що так може написати звичайна, не трансформована в часі людина.

Саме тому П.А. Загребельний, який бачив-перебачив поетів (і великих також), написав прекрасні варіації на теми молодого Тичини «Кларнети ніжності», прочитавши «Маму-Марію», розгублено вигукує: «Так не могла написати людина! Так міг напиcати тільки диявол. Добрий диявол…».

І йому (Павлові Архиповичу) одному відомо, що він мав на увазі під словом «диявол», чому він вжив саме цей символ. Може – тому, що не відшукав (бо не існує в природі такого) потрібного символу. (Не Бог же і тим паче – не янгол…). А, може, ще глибше, осмисленіше. Бо якщо озирнутися в легенду, то диявол – це теж янгол, але глибший – той, що пізнав не тільки Рай, а ще й Пекло.

Читаючи «Маму-Марію», усвідомлюєш, що сюди якимось чином позліталися справді народні пісні. Хоча досі й не співані. (До речі, Ліна Костенко, як і всі автори романів про Марусю Чурай до неї у геніальному романі не спромоглася написати достойних Марусі Чурай пісень. Це одна, хоч і не єдина із причин, чому я таки поставила її на друге місце.).

Ми не знаємо, якою ціною далося написання пісень Лютому. І ніколи не довідаємося, хоч навіть у нас, письменників, часом і виривається оте непоясниме, що при читанні роману питають прості люди й що вихопилося навіть У Загребельного: «Так не могла написати людина!»

Я не зустрічала такого божественного ставлення до Слова, як у Лютого:
Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці…
Бува, пісочком граємося в час.
І мій народ дає нам по шкуринці.
Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже…
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.
І дасть вогню – без крил щоб полетіть…
І видимо-невидимо підмоги…
Як ось мені дало залізний тік
І право викликати всіх на нього.

Схоже, Григорій Лютий вимолив їх (ті пісні) у Всевишнього і разом із шматком рідної України приніс нам у своїх грудях. Ну, чому, чому людство, яке спромоглося навіть зважити душу, створити детектор брехні, не спромоглося хоч на якийсь винахід, яким можна виміряти питому (духовну) вагу тексту?! Мені б оце не треба було комусь щось доводити, ломитися у відкриті двері.

Розчахнута, – вона була відкрита,
Як сад – зіркам, як полум’я – воді…
А все могло поплутатись тоді,
Як це буває часто у людей
Із меншими глибинами.
І день
Міг стати ніччю, гілкою – весло…
Все, що отут допамя’тне текло,
Могло накритись хвилею вини,
Й хоч сам Господь од того їх хранив,
Ніхто в відкриті двері не заходив.
Лиш вітер з неба груди холодив,
І не торкався марнотою див.
Сестра – не те. Не так це все назветься.
Бо він – не брат. Бо брат так не сміється.
І рай – не це. Хоч це близьке до раю, –
Як сінці, може. Словом, я не знаю…
Вони ходили. Бралися за руки.
Вона співала, що аж квітли луки
За річкою ромашково, гречано.
А на вербі два пугачі кричали,
І кленучи весь світ, чи тільки пів…,
Як дід старий, Бочанський міст рипів…
Та їх не слухав, плакав соловейко,
Сопілку різав із верби тоненьку,
І добував у неї із грудей
Той дивний голос, що здивує люд,
Що прийде свідчить і на Божий Суд.

Хоча, дещо таки науковці винайшли. І якби ми були зацікавлені, ми б і до Верховної зради обирали, використовуючи детектор брехні, і на Шевченківському комітеті – користувалися детекторами совісті, честі.

Чому першим такі координати для Лютого наважився означити Павло Архипович Загребельний:

«Нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…».

Чи не тому, що його детектором стала смерть?! У нього вже не було часу й потреби ходити «побіля та навколо». Знаю, подібні думки осіняють багатьох читачів: робітників, селян, учителів, а особливо – тих, кому пощастило чути (бути присутніми при тому), як автор читає роман напам’ять. Про це колись ходитимуть легенди. Але ж це правда, свята правда.

«Ми кілька століть жили за Шевченковим міфом, – каже запоріжанка Яна Яковенко, – голосили і скаржилися. Героїня Лютого «Мама-Марія» не покритка. Це зовсім інша Україна, інший міф, інша мотивація. Тут навіть сльози не закривають, а навпаки – відкривають обрії, осяюють».

І це правда. Бо в Лютого: «Воду у Божому решеті хмарка од річки несе…». А ще його «душею ходить десь Марія, так, як Україною Господь…». Одиниці вимірів ті ж, що і в Шевченка. Бо в суті своїй людина не змінилася протягом багатьох тисячоліть. Але змінилися самі сльози, їх причина й призначення. Їх спроможність. Краплею своєї сльози, – каже Лютий, – він не оплакує нас і себе, а намагається збільшити, підняти рівень духовного океану планети. Її інформаційного простору.

Олег Чорненький пише:

«Я перелопатив практично все… Не тільки в українській, а у всій радянській літературі ніде нічого подібного і близько немає.».

Володимир Базилевський підтверджує:

«Ваш роман-пісня не має аналогів у нинішній поезії. Не знаю іншого такого твору як за обсягом освоєного матеріалу, так і за його втіленням. Одні пісні чого варті… Ви вертаєте нас до нас…». Анна Лупинос констатує: «Роман «Мама-Марія» підводить риску під українською літературою 20-го століття…» (Власне, висновки всіх близькі до оцінки Загребельного, котрий недвозначно написав: «Новітній Гомер українського степу…».

Але зауважмо, що в звичайних людей не вистачає професіоналізму осмислено прочитати весь роман, трактувати його багатошаровість. Більшість спроможні лише на фрагментарну оцінку. Я б навіть сказала, випадкову, «куштувальну» – од слова: покуштувати, спробувати на смак.

Люди поводяться, як бджоли без матки. У них не вистачає ні спраги, ні знань, щоб сприйняти весь твір цілком та ще й порівняти, прирівняти його до найбільших творів інших народів. Щоб це стало їхньою і національною, і особистою (кожного зокрема) гордістю. І при цьому, щоб вони іще й почувалися певними у своїй правоті.

Хоч у глибинах народу знаходяться й такі унікальні душі (наприклад, уродженка Полтавського краю 86-літня Марія Миколаївна Варванська. Телефонуючи Лютому, вона звертається: «Голубчику…»), котрі осягнули велич роману своєю духовною блискавкою, своїми спадковими пісенно-сенсорними дегустаторами, а не лише навченими мізками. І не чекають визнання критиків, а просто слухають записану на диск «Маму-Марію», як молитву. Згадують своє. Те, що не набридає ніколи.

Мені хотілося запросити до розмов науковців. Поговорити про зауваження кандидата філологічних наук, письменника із Одеси Василя Загороднюка: «Коли б хоч один із членів Нобелівської премії знав українську мову на такому рівні, щоб прочитати не в перекладі «Маму-Марію», то він би риторично запитав: «А чому серед українських письменників немає нобелівських лауреатів»? Бо справді, почути закодований у «Мамі-Марії» український космос – неймовірна Всевишня благодать. В романі передано стільки сокровенного, чому в інших народів просто немає відповідників.

Щоб осягнути, про що йдеться, давайте спробуємо розглянути хоч одну пісню. Наприклад, «Хміль». Він написаний так, що навіть звульгаризувати, як це сталося із піснею «Ой, хмелю, мій хмелю» навряд чи вдасться. У пісні стільки цнотливої чистоти, як у божественній жінці, поруч з якою навіть найзапекліші сквернослови мимоволі прикушують язики!

ХМІЛЬ
Навесні коло хати
Сам посіявся хміль.
Став в вікно зазирати,
Як стелю я постіль.
Перелесник зелений,
Блискавиця прудка.
А серденько у мене
Вже до нього звика…

Приспів:
Ой, ти хмелику, хмелю,
Дай пригубить мені
Чару отчого краю
Із безсмертям на дні…

Хай любов розгадає
Сон життєвий сповна,
Що, як мить пролітає,
Що повік не мина.
Я його заплітала,
Я забула за сон…
Стало Всесвіту мало,
Став солодкий полон…
Вже у грудях у мене –
Мов зозуля кує…
Я жила і не знала,
Що у Бога це є…
А коли захмеліла,
Засвітилася кров,
По стежині любові
І коханий прийшов…
Обнялися – не зчулись…
Хміль до ранку обплів…
Повінчав наші душі
І устами зацвів…
Ой, ти хмелику, хмелю,
Дай пригубить мені
Чару отчого краю
Із безсмертям на дні…

Прочитала і настільки обплів мене той не причесаний, природний хміль, дав пригубити рідної вічності, що геть зникло бажання розбирати все по кісточках. При читанні роману самим автором – сила тексту, його вплив зростає многократно. Являється та суть, той Всевишній ефект рідності, який відбувається в пісні, коли слова зацвітають духовним цвітом на самому вершечку божественного українського дерева. Як у Марусі Чурай, Оксани Петрусенко, Ніни Матвієнко.

До речі, Павло Архипович помітив і це:

«Є у твоєму слові те, що бринить у голосі Квітки Цісик. Раз почув – і назавжди. Вже ніколи не набридає. Елла Михайлівна охрипла, читаючи мені і подругам по телефону пісні з «Мами-Марії». У цих піснях якимось чином пробився Голос Вічної Любові. Той вітер, який, літаючи, здатна створити тільки душа.

«Візьміть же їх хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни,
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Нехай бринять, вчуваються вони…»

Що ж ти пережив і що тобою рухає? Прошу, не витрачайся на безплідне самоїдство, не кланяйся ні перед ким. Усе відбудеться. Шкодую, що не знав тебе близько…».

Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту…
Білі гуси за хмарами –
Як гілля у цвіту…
Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось…
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось…
Щось таке незагоєне
Промовляє душа, –
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать.
…………………………..
Він гукне на побачення
І надійде мій строк…
Рідний обрій розв’яжеться,
Наче мій поясок…

Знаю, як непросто змиритися із цією істиною нашим «класикам», як, прочитавши моє нагадування, що за звучанням для них, певно, таке близьке до російського «негодования», всі вони миттю озброїлися не тільки проти мого писку, – а й проти Лютого, проти його Божественної Пісні Пісень! Уже тягнуться руки знайти щось подібне до «Завива-підійма». Не варто, дорогі мої, погляньте, у Лютого ж не вірші… А з Божими піснями немає ради.

Знаючи вашого брата, передбачив Загребельний і це, написавши: «Дивуюся, стільки прекрасних поетів, а ніхто після Тараса не спромігся на таке містке слово, як у «Мамі-Марії»? На чому спіткнулись? Чим не пожертвували?» А моя душа кричить: Чому усі мовчать? Чому заціпило? А відповідь така банально проста: це ж треба, щоб знайшовся українець, і по духу, й по таланту рівний Лютому!

Признаюся, цитувати Лютого непросто. Бо потім не можу вийти з його слова. Цитата мимоволі перетворюється на кількагодинне читання. Григорій Лютий створив той незрівнянний твір, який українці чекали віками.

Пригадайте, скільки велося безкінечних дискусій: яким повинен бути той геніальний твір? А поетеса із Івано-Франківська Неоніла Стефурак у «Літературній Україні» радісно-пророчо вигукнула: «Є такий поет!». І ось через кілька десятиліть він перед нами, а ми що – не здатні розпізнати його поміж безлічі мідяків і будяків? Він дає нам точку опори, змогу, не соромлячись, відкрито цінувати своє, рідне…

Як визначила доктор філологічних наук Наталія Торкут: «Це твір для всіх поколінь. У моїй сім’ї «Маму-Марію», (зважте це в пору, коли люди майже не читають книг) захоплено прочитала і моя мама, і тато, котрому за вісімдесят, і я, і мої діти…». Я б сказала повніше і дещо радикальніше: «Для всіх поколінь і на всі часи…».

Лютому незручно за нас, українців. Як було досадно колись Шевченкові через десять років після видання Кобзаря. «І одна собака не гавкнула…», – розпачливо писав Тарас Григорович.

У нас гавкнуло багато. Навіть ті, кому мало б заціпити! Чому? Жаба задавила? Але ж є стільки тих, кому своєю появою поет в принципі не може перейти дорогу! Чому вони мовчать? – сотні й тисячі кандидатів і докторів, літературознавців і критиків? Може тому, що вони (як науковці), можливо, і є, а їх (як нас), як народу, іще й досі немає?!

Мені шкода, що своєю неувагою і мовчанням ми знищуємо стільки ще ненаписаного. Бо це ж автор мав бути камінним, щоб після того, скільки віддано твору, стерпіти наругу мовчанням. Така атмосфера руйнує найцінніше – душу.

Згадується описаний Анатолієм Дімаровим прихід до нього Григорія Тютюнника із геніальним «Виром». Який був нерішучий, непевний у своєму таланті Григорій! Ану, не трапся йому Анатолій Дімаров!

Чи вийшов би в світ роман? Чи виріс би українським прозаїком його брат Григір і чи прилетіли б до нас наша гордість «Три зозулі з поклоном»? Згадаймо і те, як почувався Шевченко після відбуття царської служби в передпокоях пана-землячка.

Заангажованих недоброзичливців на кшталт Тараса Федюка, котрі в Інтернеті з цинічною гордістю заводять сторінки зразком «Кіт на глині» (як можна було творця подібних перл увінчувати найвищою премією?!) і т.п., заспокою: ще жоден асфальт не стримав трави, коли приходила справжня весна. Така історична справедливість. Як каже Яна Яковенко: «Досі була голосильна епоха Шевченка, тепер прийшла нова епоха Лютого».

Все поступово стане на свої історичні місця, схоче хтось того чи ні. Звичайно, має пройти поступова канонізація творчості поета, створення не просто фотографічного образу, а своєрідного міфу, образу, – того, що може витримати довгорічне вживання і не потріпається, як поношений фрак.

Вірую, бо вже відбулося дуже багато випадковостей, котрі філософія характеризує, як непізнана закономірність. А письменники знають: це не що інше, як Божі втручання. І навіть випадок прочитання Загребельним «Мами-Марії» без Господнього Перста міг і не відбутися. Це була не просто закономірність, це було те, що знахарі називають «передачею». Загребельний дочекався і «передав».

Лютий фактично все написане знає і читає напам’ять. А це од Бога. Бо одним (тим, кого любить) Господь дає пам’ять не лише у межах одного життя, а й тисячолітню – як ось Григорію Лютому. А в декого Господь її відбирає. Дає робити так, як «кіт на глині».

Виступаючи в школах, Поет часто вкрапляє у виступи своєрідну гру: дає школярам один із грубезних (на сімсот сторінок) томів і просить, відкривши навмання, прочитати перший рядок… Далі поет читає напам’ять. Навіть прозу. У Запоріжжі цьому мало хто дивується. Лютий привчив. Діти без подивування говорять: «Знає, бо він же все те написав». Не здогадуються, скільки у нас «геніїв», для котрих вивчити своє напам’ять – тортури.

Мало хто чув голос Григорія Лютого. Але ті, хто чув, мимоволі співчували його співавтору пісень, композитору і співаку Анатолію Сердюку. Хоч Лютий на сцені не співає, але як він читає! Не знаю, як правильно означити – це геніальна пам’ять чи пам’ять генія? Кажу і якось знічуюсь. Бо сам Лютий скаржиться, що у нього дуже погана пам’ять. Цікаво, що б він іще хотів од своєї пам’яті? Шкода, що Поет офіційно може залишитись не закарбований, не зафіксований сучасниками в своєму зеніті. Це могло стати гордістю нації. Бо не порівнювано ні з ким.

Якось після відходу Миколи Степановича Вінграновського дивилася про нього телепередачу, була вона знята любителем і любительською камерою. І це про Вінграновського, котрий чимало попрацював у кіно. Що вже говорити про інших! Як же недбало, не бережливо ми ставимося до своїх пророків! Невже не хочемо, щоб завжди було кому тримати наше небо?

Шановний пане Сизоненко, Олександре Олександровичу, якби Ви не пролили над романом «Мама-Марія» стільки своїх важких чоловічих сліз, не телефонували з цього приводу стільки разів Лютому – я б іще промовчала. Бо насправді люблячи Україну, неможливо не полюбити всім серцем роман «Мама-Марія» і не обуритися, що впливові письменники (і що предивно і прескорбно) не менш чутливі і переповнені любов’ю до рідної землі, ніж я, раптом здалися і позгортали руки.

Лютий, як написав лауреат Шевченківської премії Василь Захарченко: «Зробив себе сам…». Іще в Гуляйполі створив (подібно до того, як колись створили художню школу – геніальні Бойчуки) літературну студію.

В романі це вилилось у долі Марійки: «Повчиться рік – навчає вчителів…». Вів літературне об’єднання з часів (коли іще не був членом НСПУ) і виховав у звичайному райцентрі цілу плеяду письменників: Олександра Михайлюту, Михайла Буряка, Любов Геньбу, Яну Яковенко, Вікторію Забаву і ще багатьох – цілий український мегаполіс!

Бо стільки іще тих, котрі в іншій (пробивній) області не лише стали б членами НСПУ. Ними пишалися б. Взяти хоча б Івана Доценка, котрий написав:

Я вже не знаю, що зі мною буде,
Хоч є любити що й чим дорожить…
Та знаю вже, як важко жити, люди,
Коли чесніше вмерти, аніж жить.
Сховатись ніде і прикритись нічим.
І хоч всесильний час вже стільки літ
Бинтує рану… Та палючий відчай
Все проступає, наче кров крізь бинт…

Роман «Мама-Марія» – складний. І щоб прийняти його, критиці (тим паче – всьому суспільству, Україні), треба ще настроїти свою оптику, потрібен час. Врешті необхідно іще багато до чого дорости. І обов’язково – чимось заплатити. Бо задарма ніщо, а тим паче такі скарби – не даються.

Душа росте й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись
Відчути душу рідного народу.
Отой вогонь, з якого ти з’явивсь…
На весіллях, на ярмарках, толоках…
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
І в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту…
Всі порожнечі гояться надовго…
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов…

Усе це на тій грані, коли слово починає бриніти, дзвеніти, як досвітня земля. Недарма стільки поезій Григорія Лютого уже стали і ще стануть народними піснями. Недарма його роман, котрий нещодавно успішно поставив Запорізький музично-драматичний театр імені Володимира Магара, і називається роман-пісня.

У звучанні його слова присутні ті стовбурові клітини народної душі, які ми не завжди здатні виявити при самостійному (лише очима) прочитанні. Саме вони і тільки вони спроможні не лише тішити і дивувати, а й оновлювати, відроджувати народ.

Усвідомлюю всю відповідальність моменту. Звідтоді, як прочитала «Маму-Марію» (де зайшла ще один Божий знак – своє дівоче прізвище: Шовкунка), живу з постійною думкою, що, можливо, головна моя місія на Землі і була в тому, щоб написати цю статтю.

Не в Лютому справа, а в тому, щоб «Маму-Марію» почула вся Україна. Щоб справдилося, відбулося те, про що мріяв Павло Загребельний, котрий написав: «Треба, щоб знайшовся хтось, хто відкриє Україні велич цієї книги… Однак, хто ж напише?».

Бо коли ми прийдемо до Всевишнього (а це, хоче хтось чи ні, відбудеться з усіма), мрію відчути, що:

«Гроза пройшла,
З гуашевого неба
Патьоки потекли – мов із картини.
(Дитини плач так омиває душу…)
Й мене, вже сивого, тополі
Взяли за руки
Й повели у степ
Показувати Бога…»

Бо ця книга – одна із тих, які не горять. Але, на жаль, лише до тих пір: «Доки вогонь листок не перегорне…». А з нею (з книгою), покаявшись, дасть Бог, не згоримо і ми з вами.

Валентина Мастєрова
с. Красилівка

Запис Люта німота довкола Григорія Лютого спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Дві перших книжки були реальними спогадами українських авторів про пережите. І таке фіксування цих історичних фактів я вважаю вкрай важливим та необхідним. Згодом ці книжки стануть базою для написання літопису російсько-української війни.

Але за ці два роки вже почала формуватися і художня література, сюжетами якої є події, що мали місце після повномасштабного вторгнення. Багато хто вважає появу таких творів передчасним, ба навіть хайпом та спекуляцією на темі сьогоднішньої війни. Я особисто так не вважаю. Бо якщо життя диктує авторам актуальні теми, то чому б ними не скористатися. Головне, щоб якість твору була відповідного рівня.

І ось недавно до мене потрапила така книжка. Її автор український журналіст Леонід Ісаченко. Свій роман «Гонитва на виживання»», який недавно вийшов у видавництві “Апріорі”, він створив на основі подій, що відбувалися наприкінці зими та на початку весни 2022 року.

Антон та Терезія шість років мешкають разом у затишному Ірпені. Він – викладач філології у столичному університеті, інтелектуал, закоханий в книги. Вона – управителька мережі магазинів, практична та вправна в господарських справах, але рівень її обізнаності у високих інтелектуальних сферах викликає подивування.

Сама доля послала їм колись випадкову зустріч, щоб уже в поважному віці зʼєднати дві самотні, але такі споріднені душі. За всі свої шістдесят чотири роки Антон ніколи не був таким щасливим, як поряд з цією дивовижною жінкою.

Зовні практична і небагатослівна, Терезія поволі відкрила Антону приховані закамарки своєї натури, непересічний інтелект та тонку душевну організацію. І це зачаровувало чоловіка та привʼязувало його до Терезії невидимими міцними нитками. Здавалося б, їхній ідилії ніщо не зможе завадити. Але ранок 24 лютого змінив усе. З цього дня для Антона та Терезії події починають змінюватися неначе в калейдоскопі, кожне прокручування якого створюватиме нову реальність та відкриватиме нові грані характерів цих двох людей.

Перед читачем починає розгортатися складна психологічна драма. Бо, як виявилося, за ці роки, які Антон прожив з Терезією, він так до кінця і не дізнався про колишнє життя своєї коханої. І лише екстремальні обставини відкрили двері старих шаф, з яких починають проглядатися скелети минулого.

Це кардинально змінює вектор їхнього життя. Ми бачимо всі трансформації, які проходять герої роману. Перед лицем смертельних загроз люди починають проявляти істині риси свого характеру, ті, які могли до цього завуальовувати чи навіть свідомо приховувати.

Тепер опишу своє субʼєктивне ставлення до кожного з персонажів. Як не дивно, близьким, зрозумілим і логічним у своїх діях для мене був саме чоловік. Автор досить детально описав його бекграунд і це дало читачу цілісну картину життя Антона, а відтак і розуміння його вчинків. Антон не ідеальний, але справжній і щирий.

Тож впродовж всього роману не було місця, де б я могла засуджувати чоловіка чи засумніватися у правильності його вчинків. Натомість дії Терезії в багатьох ситуаціях видавалися мені дивними, алогічними й такими, що лише руйнували те, що двоє близьких людей створювали впродовж років. Але, мабуть, саме на цій особливості характеру Терезії автор і побудував інтригу свого роману.

В цілому літературний дебют Леоніда Ісаченка (наскільки знаю це його перший роман) мені надзвичайно сподобався. Книжку я проковтнула за два вечори, бо і сюжет, і стиль викладення був дуже цікавим та захопливим.

Мова, якою послуговується автор, жива, багата й образна. Відчувається його великий журналістський досвід. Те, що тлом для свого психологічного роману він вибрав драматичні події дворічної давності в передмісті Києва, тільки підсилює гостроту сприйняття описаного.

Бо кожен, хто читатиме книжку, свідомо чи підсвідомо повертатиметься до цих подій, згадуватиме що ж відбувалося саме з ним на зламі зими-весни 2022 року. Хтось ставитиме себе на місце героїв роману і думатиме як би він поступив у тій чи іншій ситуації, а хтось прочитає і реально впізнає себе у цих героях, бо два роки тому багато українців пройшли через подібне.

Хоча насправді роман Леоніда Ісаченка не про війну, вірніше не лише про війну. Він про любов, про непрості стосунки чоловіка і жінки, які лише загострилися внаслідок цієї війни. Письменник ставить своїх героїв у складні життєві обставини й показує читачеві як вони будуть проявляти себе за таких умов.

Цей роман був мені суголосним і зрозумілим ще й тому, що його герої близькі мені за віком.

Я люблю читати романи про людей зрілого віку, чий життєвий цикл вже наближається до заходу. Мені цікаві їхні психологічні портрети, спосіб життя та мислення. Я порівнюю себе з ними, звіряю свій життєвий досвід з їхнім і намагаюся зробити висновки, щоб краще розпорядитися тим залишком життя, яке мені ще відміряне. Тож вдячна Леоніду Ісаченку за ще один цікавий читальний досвід на улюблену тему.

Щодо зауважень, то їх не надто багато. Як на мене, назва роману не зовсім відповідає його суті. Я навіть підозрюю, що робоча назва була іншою, бо (не знаю випадково чи ні) на звороті обкладинки в короткій анотації звучить інша назва твору — «У протилежний бік від війни». На мою думку, ця назва значно більше відображає ідею роману.

І ще одне. Деяких читачів може розчарувати відкритість фіналу. Мене це не розчарувало, а лише дало харч для роздумів. Автор запропонував читачеві визначити подальшу долю героїв на свій особистий розсуд. Тож гіпотетично кожен по-своєму може намалювати у своїй голові фінал роману. Хоч не виключено, що письменник планує написати продовження цієї історії й тому залишив для себе ці двері відкритими.

Сьогоднішня війна – це те, про що варто і треба говорити. Добрим засобом та інструментом для цього є художня література. Тому роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» є гідним прикладом такої відвертої розмови про долі людей, в життя яких увірвалася ця війна.

Сподіваюсь, книжка знайде свого читача, адже написана якісно, цікаво та відверто. А я чекатиму від Леоніда Ісаченка нових художніх творів, позаяк його авторський стиль мені прийшовся до смаку.

Галина Новосад

Запис Роман з відкритими дверима спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.