Жертовність крутянців спонукала не одного молодого сучасника, зокрема, й студентів, узяти зброю й піти захищати рідну землю від нашого одвічного ворога. І багато таких звитяжців повертаються нині до своїх вишів уже накритими державним прапором.

Для колективу Київського національного університету імені Тараса Шевченка такі прощання зі своїми вихованцями справді мають особливий щем, бо ж це саме в його стінах у січні 1918 року й формувався Студентський курінь, який вирушив під Крути.

На жаль, і досі не знаємо імен усіх героїв, відтак кожна нова вісточка про події того січневого дня під Крутами допомагає заповнювати прогалини нашої історичної пам’яті. У контексті цієї проблеми надзвичайно цінною є знахідка невідомих споминів про створення Студентського куріня, що відкриває для нас не тільки нові деталі того запального юнацького здвигу ще в стінах університету, а й нові імена тих, хто був готовий піти у вічність задля перемоги Української волі.

Насамперед, ідеться про автора цих спогадів – Степана Матвієнка, про якого раніше я не знав, тому в списку учасників бою під Крутами й відомих похованих згодом героїв, які вміщував у підготовлених мною збірниках «Героїка трагедії Крут» (2004 і 2008) цього прізвища не значилося. Як можна зрозуміти з його листування з відомим учасником українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років Панасом Феденком, яке зберігається в Слов’янській бібліотеці в Празі, Степан Матвієнко воював добровольцем на фронтах Першої світової війни, був двічі поранений і знав воєнні будні досить докладно.

Автор пропонованих спогадів мав військові навички вже до початку тієї війни. Ще 1911 року він брав участь у військовому огляді в Санкт-Петербурзі від 8-го одеського зведеного полку й навіть доповідав цареві.

Тож на тому першому студентському зібранні в Університеті Святого Володимира, де ненавчене військовій справі київське студентство активно агітувало йти боронити рідну землю зі зброєю, він слушно зауважив про необхідність військового вишколу, перш ніж брати до рук зброю.

Однак, як свідчить Степан Матвієнко, юнацький патріотизм аж зашкалив емоційними звинуваченнями на його адресу після наведених зауважень. Тому він негайно ухвалив рішення йти разом з учасниками зборів під Крути, а відтак став очевидцем подій, які розгорталися там у бою проти московських аґресорів.

Про свої враження він багато років не писав, можливо тому, що мав прохання од відомого українського діяча Євгена Чикаленка – не затьмарити героїку крутянського чину. І він дослухався тієї поради – мовчав більше десяти років. За цей час еміґрував до Бразилії, звідки повернувся до Європи. Закінчив, як можна зрозуміти з його листування, Українську господарську академію в чеському місті Подєбради, після чого поїхав до Бессарабії, де в рідних Бендерах мешкала його мати.

Влаштувавшись на роботу, відновив контакти з викладачем свого вишу Панасом Феденком, який і попросив його написати спогади про бій під Крутами. Степан Матвієнко виконав це прохання, а Панас Феденко зберіг його лист у своєму архіві. Дякуючи працівникам Слов’янської бібліотеки в Празі, він зберігся до наших днів і сьогодні оприлюднюється.

Непересічність цих спогадів полягає і в тому, що їхній автор Степан Матвієнко досить критично оцінює дії тодішньої влади, яка не спромоглася організувати захист України від червоної московської аґресії. В цьому він убачає й ту трагедію, яка сталася під Крутами з військово непідготовленою українською молоддю.

Справді, хіба не вина Центральної Ради в тому, що вона під тиском Володимира Винниченка змусила піти у відставку свого військового міністра Симона Петлюру, після чого організовані ним перші українські збройні відділи розійшлися ділити землю на заклики більшовиків, які почували себе дуже вільно в Україні.

Тому й не дивно, що коли посунула з півночі на Київ московська орда, в якій були переодягнені в матроські бушлати випущені з орловської централі рецидивісти, то не було кому захищати столицю Української Народної Республіки.

Відтак байдужість провідників Центральної Ради до організації власної армії загрозила існуванню проголошеної нею УНР. І в цій ситуації рятувати рідну землю викликалася українська молодь за прикладом добровольців Гайдамацького Коша Слобідської України, який на чолі з Петлюрою виїхав у харківському напрямку, аби зупинити ворога на східних підступах до Києва. Патріотичній київській молоді залишався вибір стояти на північному рубежі.

Але тодішнє військове керівництво УНР не забезпечило належного командного супроводу патріотичного здвигу київської молоді. Навіть не було належної координації бою під Крутами – ніхто не повідомив студентів на віддаленому фланзі про необхідний відступ, що призвело до їхньої загибелі. Як і не потурбувалися старші про вивезення поранених студентів, що лежали у приміщенні станції Крути.

Однак байдужість старших не може принизити героїчний здвиг української молоді, яка своєю кров’ю під Крутами освятила Четвертий Універсал про незалежність України й затримала на кілька днів наступ московської орди на Київ. Завдяки цьому Центральні держави – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина визнали Українську Народну Республіку самостійною державою й надали їй збройну допомогу для звільнення від московської окупації.

Сьогодні ж, у час чергової російської агресії проти України, коли наш одвічний ворог відкрито заявляє про свою мету – знищити нас як націю й державу, важливо пам’ятати про героїку трагедії Крут. Саме тому спогади Степана Матвієнка треба серйозно аналізувати: вони не шкідливі для української справи, навпаки, врахування власних прорахунків – це запорука нашої майбутньої перемоги!

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор.

КРУТИ

(Дат та імен не пам’ятаю вже)

Були студентські збори в залі, здається, ХІІ Володимірського універсітету. Було по обіді. Збори були скликані через оповіщення, в которих говорилося про з’ясовання становища студентства відносно тодішньої політичної сітуації. Хто головував, не пам’ятаю, ніби здається, що пан Шарий. Секретарем була панночка.

Переважала зелена молодь, учні гімназіяльні та підготовчих курсів при Укр. універс. Нас, студ. рос. високих шкіл, було обмаль: 2–3 політехніка, 2–3 комерсанта, 5–6 з Володиміра.

Промови були патріотично запальні. Самі красні промовляли дівчата, й мені здається, що найзапальніша була Марченко Галя, с. р., (але може вже путаю).

Ціна ціх усіх промов-фактозій була 0 (зеро).

Мені на долю випала гірка місія критика.

Треба сказати, що до того я був яко доброволець на війні й був вже 2-чи ранений й знав її будні досить докладно. До війни я був скаут (потішний), був бунчужний (фельдфебель) серед цілої реалки. Був вибраний на смотр до Петербургу й між вибраними був чотарем 8-го одеського потішного зводного полку в 1911 році й держав рапорт цареві. Це кажу до того, аби зазначити, що стройову та уставну службу знав напам’ять й був добрим гімнастом.

От же я собі дозволив виступити з критикою, – річ, як знаєте, невдячна, навіть небезпечна. Говорив про неприправленість, про недісціплінованість, про те, що інтелігенти надто швидко деморалізуються в дієвих арміях. Й дістав бурю у відповідь: провокатор, куплений й таке подібне – й нічого инчого не залишалося моїй молодій амбіції, як заявити, що при усьому мому критичному відношенню я таки піду, а чи піде бодай половина, бодай 1/10 ціх ура-патріотів.

Записували в Центральній Раді. На другий день було 4–5 до мене записаних, й запис йшов тугіше, ніж запальні промови.

На третій день зібралися в Костянтинівській пішій військовій школі у Києві за арсеналом. Було зо 2–3 десятки. Але був штаб повний. Був якийсь старшина з великою, як у Олександра ІІІ, бородою, й такий же на зріст великий, й його кликали пане полковнику. Одну з головних ролів у штабі грав пан Король – галичанин.

Дуже віддано й щиро горів бажанням воювати молодий Степаненко, свід. укр. син діяча відомого. Але сам яко людина дегенерат й босяк або ліпше хуліган.

Другим таким був Кравчук Петро, щирий молодий, відважний й запальний. Таким же був й пан Скиба – галичанин, гімназіст.

Вчили строю та володіти зброєю.

Йшло туго. Вчили 3 дні. Я мав чоту. Мав з Королем непорозуміння. Й аби уникнути зачав формувати кулеметну команду: Степаненко, Кравчук, Петруків Іван та я. Кулемети мали Максим, Шварц-Атозе, Льюїс та Кольт. Було забагато амуніції та зброї. Молодь хапала як побільше й усі уявляли з себе малі арсенали. Теж було й з одежою. Люди були перевантажені.

З фронту йшли злі вісти. Там стояла школа старшин юнацька. Вона вже деморалізувалася й не могла ставити опору.

Через 3 дні післали нас. На той час числилося ж – мало, але на день виїзду чимало переболіли, то що й поїхало біля 70 душ з бородатим старшиною на чолі.

Був ще один сотник невеличкий й дуже діяльний й сміливий чоловік.

Уночі виїздили з Київа товарного. Доїхали до ст. Крути, там де перехрещувалася узкоколійка. Поїхали на розвідку з одним кулеметом на вагоні по узкоколейці до ст. Носівка (це помилка. Очевидно, йдеться про Плисків, звідки сунули московські загарбники. – В. С.) на 6 осіб з полковником.

Ми з Степаненком пішли вперед, а нас покинув наш імпровізований бронепотяг й зачав відступати ні з того, ні з сего й нічого ліпшого нам не лишалось, як кинути розвідку й гонитися за ним. Завдяки великій кривій ми його наздогонили навпереріз… він відтягнувся перед переважаючими силами «без стрілу», а ми й тих сил і не бачили, й вони лиш до протилежної станції доходили, як пізніше виявилось.

Цей факт також дуже зле вплинув на стосунки кулеметна команда з командою сотні. Нас закліймили «дін офіріу» провокаторами.

Впіймали одного «язика», ідейного ком. робітника з Петербургу. Нового нічого він не міг сказати для нас. Ми знали, де вони й знали, хто вони – стихійна банда товаришів, але це зробило цілу епопею. Він був рядовик, але його допитували, як генерала й він, сараку, не годен був дати вдовольняючих відповідів й його розстріляли.

Так пройшла ще днина, на протязі котрої ми, кулемет. команда, приправили імпровізований броневик з вагону з вугіллям. На тій же стації стояла юнацька сотня, проте мала й свій імпровізований броневик з гарматою (3 дюйм.)

З ранку почався наступ ворожий, прикритий броневіком (а може й 2), цего не помню. Наш «броне-вагон» причепили до юнацького броне-потягу. Зачалась гарматня дуель. Ми ушкодили справжній їхній броневик. Зірвали місток між нами й були гарантовані, що нас не досягне.

З нашого броневика майже весь персонал було переранено, залітними кулями обстрілювано його з 2 боків навхрест.

Ранених складали у двірці, – там їх й залишили, розстрільні наші на правому крилі залягли за полотно вузько колейової залізниці. Праве крило тримали юнаки, котрих було біля 120–150.

Ліве крило тримали студ. Вони змушені були закопатися серед поля, й не вважаючи, що там була рілля, не вміли цего зробити й купами сновигали без толку по полю. Юнаки тримали правильну розстрільню. Мені з броне-потягу все було видко, як на долоні.

Годині біля 10 купка матросів, зовсім невеличка, зачала заходити попід лісом за наше праве крило й загрожувати перетяти залізницю. Тому зачали відступ.

Штаб наш, хоч і не був генеральним, а лише малої сотні, сидів у ешелоні подалі від біди, й, бачучи ціх пару матросів, наробив паніки, приказуючи втечу замість того післати під ліс пару шрапнелів і кулеметного вогню. Юнаки рушили, перебігаючи правильною розстрільнею й грузячись в ешелон.

Студентам не було кому сказати. Бачучи втечу, частина, що була ближча до стації, – добігла й собі до ешелону. Ті ж, що були на лівому крилі, не знали, що сталося й що робити, й пішли й собі, знов таки купкою на двірець. Там, де до бою був штаб. Вони й здибалися голова в голову з матроснею, що якраз добігала до двірця, підбадьорена втечею нашою. Вони й перебили 28 студентів.

Ешелон наш постояв зо два дні на путі нашому з півдня, здається мені, що у Ніжині. Були усе безкраї діспути, а штаб й день, й ніч засідав у вагоні. Нас було дуже мало, а ешелон був великий, навантажений амуніцієй та зброєю.

На Київі товарнім стояли ми у вагонах, поруч з нами їздили від нічів’я гайдамаки Ковенка.

Зачали брати Київ з Печерська, й ми брали в тім участь. ..

А про Крути. Бачите й самі, що треба було не зачинати, бо нічого доброго сказати не можу. А може до нічого й тому, що усі рахують й звикли до того, що Крути – це щось незвичайно геройського, а не акт нерозважний і непродуманий, ставшийся з-за відсутности команди й неорієнтованости купки гімназістів, що по перше попала у бій.

Ще про дещо.

Бій зачався за день до настоящого – малою зачіпкою. Наші секрети стояли у містечку, що то біля хатів (така група хатів там була). Туди надбігли більшовики. Наші постріляли й втікли.

Мене колись покійний Евген Харлампович Чикаленко дуже просив ніколи про мої вражіння з Крутів не писати, бо вони лиш шкідливі укр. справі.

Степан Матвієнко

Джерело: «Український Світ»

Запис БАЙДУЖІСТЬ СТАРШИХ НЕ ПРИНИЖУЄ ЗДВИГ ЮНАКІВ-ГЕРОЇВ спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.