Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – геніальний Український поет-мислитель і художник-академік. Геніальність Шевченка цілковито відповідає Кантовому критерію: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися». Силою свого геніального поетичного таланту Т. Шевченко здобув найвище всенародне визнання Поета-Співця – Великого Кобзаря й сягнув духовних верховин Української та вселюдської культур.

Тараса Шевченка називають основоположником нової Української літератури й літературної мови, новатором у сфері офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі поезії, драматургії, прози, живопису й ґравюри. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу, синтезував тисячолітні набутки рідної культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний Співець успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу, про що мовив сам: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Тож за свій короткий вік Український ґеній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини, явивши своє осягнення в провідницьких філософемах: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм …»; «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля!»; «Встане Правда! Встане Воля!..».

Родовід і життєвий шлях

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Київської губернії (тепер – Звенигородського р-ну Черкаської обл.) в родині покріпачених селян Григорія Івановича й Катерини Якимівни, хоч батько й мати походили з вільних козацьких родин. Батьків рід веде свій початок од запорозького козака Андрія, материн рід походить з Бойківщини. Тарас був третьою дитиною після сестри Катерини й брата Микити.

У 1816 родина Шевченків переїхала в сусідню Кирилівку, тут народилися сестри Ярина, Марія й брат Йосип. Рано Тарас залишився сиротою: мати померла, коли йому було дев’ять років, а на одинадцятому році помер батько. Зазнав гіркого сирітства з жорстокою мачухою, яка вижила пасинка з дому.

З 1822 Тарас навчався грамоти в сільського дяка Совгиря. Сиротою наймитував у рідного дядька Павла й сільських дяків, був поводирем у сліпих кобзарів, учився малярства у сільських малярів. З 1828 служив козачком у поміщика П. Енгельгардта й жив у м. Вільно (тепер – Вільнюс), а з 1831 – в Петербурзі. З 1832 чотири роки навчався у майстра декоративного живопису В. Ширяєва, згідно з контрактом Енгельгардта з Ширяєвим.

У 1836 познайомився з учнем Академії мистецтв, земляком І. Сошенком, а через нього – з Є. Гребінкою, М. Гоголем, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, К. Брюлловим, які взяли дієву участь у його звільненні з кріпацтва. Вирішальна ініціатива у звільненні Тараса Шевченка належить Миколі Гоголю. Діставши вільну 22 квітня 1838, Т. Шевченко вступив до Академії мистецтв у майстерню К. Брюллова, яку закінчив у 1844.

У 1840 в Петербурзі вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» накладом 1 000 примірників. До першого видання «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

З 1838 заохочував художника Шевченка до поетичної творчості поет Гребінка, який був у захваті від його поезій та обіцяв видати їх. 1839 з України до Петербурґу приїхав земляк і гімназійний товариш Євгена Гребінки поміщик з Полтавщини Петро Мартос.

Гребінка познайомив Мартоса з Шевченком і його поезією та попросив грошей на видання. Так 1840 явився у світ Шевченків «Кобзар», що згодом у повному обсязі свого поетичного багатства приніс Українському поетові світову славу.

Навесні 1843 приїхав в Україну, відвідав рідні місця й історичні пам’ятки. Навесні 1845 знову приїхав в Україну з наміром залишитися в Київі. Працював у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1847 Т. Шевченка затвердили на посаді вчителя рисування в Київському університеті.

5 квітня 1847 Т. Шевченка заарештували в справі Кирило-Мефодіївського братства, хоч формально він, як і П. Куліш, не належав до нього, і заслали в солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

У 1848 як художника увели до складу Аральської експедиції. Незважаючи на заборону, Т. Шевченко писав поетичні твори й повісті, вів щоденник, написав цикл малярських творів. У 1850 за доносом про порушення царської заборони Т. Шевченка ув’язнили в Орській фортеці, згодом перевезли у віддалене Новопетровське укріплення (тепер – Форт Шевченка).

Після клопотань друзів Т. Шевченка звільнили з заслання у 1857. Повернувшись до Петербурґу в 1858, митець натхненно працював у поезії, живопису й офорті. У 1859 Т. Шевченко дістав дозвіл поїхати в Україну. На Батьківщині його знову заарештували й вислали до Петербурґу.

У 1860 в С. Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша вийшло третє й останнє прижиттєве видання Шевченкового «Кобзаря», надруковане коштом відомого українського цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка, який виділив для друку 1100 рублів. «Кобзар» вийшов накладом 6050 прим., з портретом Тараса Шевченка. «Кобзар» 1860 значно повніший, порівняно з попередніми, й містить 17 поетичних творів.

У 1859 році Т. Шевченкові за серію офортів присвоїли звання «академік ґравірування» Імператорської Академії мистецтв, а диплом «за підписом президента» й завірений печаткою видали 31 жовтня 1860 р. В ухвалі Ради Академії мистецтв зазначено: «Відомо, що як сама ця робота, так і особливо уживаний художником спосіб гравірування, удостоїв йому почесне звання академіка»». Т. Шевченко став першим академіком з гравірування в Російській імперії.

Помер Тарас Григорович Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. 13 березня поховали спочатку на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 перепоховали, згідно з заповітом, на Чернечій (тепер – Тарасовій) горі біля Канева.

Спадщина

Тарас Шевченко – поет, прозаїк, драматург, художник (ґравер, живописець, скульптор), філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог.

Творча спадщина Тараса Шевченка: поезії, які увійшли до зібрання «Кобзар», драми й повісті, щоденник, живописні й графічні твори, «Буквар» (укладений для початкового навчання українською мовою в недільних школах).

У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце належить поетичному збірнику «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі. Всього Шевченко написав 237 віршів та поем, з них 235 по-українськи й 2 по-руськи.

Деякі з віршів мають по кілька варіантів, дуже відмінних один від одного й тому вони вважаються окремими творами. Шевченкова драматургія й проза складає 11 творів: 2 п’єси й 9 повістей, написаних по-руськи. Велику світоглядно-біографічну цінність має його «Щоденник» («Журнал» або «Дневник»), також писаний по-руськи.

Тарас Шевченко – новатор у мистецтві офорту, автор живописних і графічних творів: збереглося 835, а понад 278 втрачено.

Титанічна сила національного феномену Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний митець-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік Український духовний подвижник устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини і виявив це у ясновідній поемі-посланні  «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845).

Т. Шевченко сягнув верховин Української та вселюдської культур як ґеніальний поет-мислитель і художник-академік. Силою цих природних талантів у цілісності з безвічною, загальнолюдською моральною суттю слова він здобув найвище всенародне визнання духовного подвижника, Поета-Співця – Великого Кобзаря.

Тарас Шевченко – один з найсовісніших, найправдивіших поетів у Світі. Його чесна, неегоїстична поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на Світі.

Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у великосвітському середовищі. Т. Шевченко цілковито уособив високу совісливість, моральність Української людини.

Так, як Тарас любить рідну Україну, можна любити тільки рідну неньку. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається поет до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну духовну сутність історичного життя свого народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Пісенність Шевченкової поезії

Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній Українській народній співочій традиції, що є виявом ясновідності й волелюбності Українців; у мелодійно-смисловій досконалості Української мови, яка є всеосяжним кодом національної самосвідомості, світогляду, культури. В Українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят Сонячного кола та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику.

Всі ці визначальні особливості Української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам проникливо співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим митець-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «…Коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали.

Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. …Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873): «…Заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі Українських пісень».

За переказами сучасників: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним пісенним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, явлені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища Української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього Українського музичного мистецтва.

У поетичному мистецтві Т. Шевченка й Українській пісенній традиції виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття Українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи Української мови й звуковисотної системи Української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.

У мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та уладування ними свого природно-культурного життєвого середовища.

А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі народного духу. Витончене музичне почуття властиве Українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування.

Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу.

Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духов­ної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності народного духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом Правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.

Українська світловизнавча звичаєва пісенність сповнена глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом.

А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з джерелом Усеєдиного Життя й Усеєдиним Ладом. За глибинним відчуттям українського дириґента-шевченкознавця П. І. Муравського: «Спів дає відчуття волі». Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені Українського хорового співу, став потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело волі народного духу, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкривається її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо – серцем.

Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції Української пісенної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури.

Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибокі внутрішні асоціації. Шевченкова поетика ґрунтується на тонкій ладовій основі Української народної пісенності, що зближує його поетичне світосприйняття з музичним світовідчуттям народу. Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється в природній ритміці й вільній інтонації. Інтонаційна воля, явлена в природному ладовому інтонуванні, забезпечує мелодійність Шевченкової поезії, тому вона легко надається музичній інтерпретації.

Шевченків поетично-пісенний феномен в усьому своєму розмаїтті представлений у Комплексному нотно-звуковому виданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Комплексне видання складають:

1) Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше найповніше, систематизоване нотне видання, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки;

2) Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше систематизоване, масштабне звукове видання, яке записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Аудіовидання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників, його обсяг – три музичні альбоми (по три CD в кожному);

3) «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране» – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Цю унікальну працю здійснив протягом 2014–2023 років творчий колектив Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря», за моєї ініціативи й керівництва.

Пісенний «Кобзар» – результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Шевченків поетично-пісенний феномен – рідкісне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, скажімо, близько 150 варіантів «Заповіту». А є по кілька хорових пісень на основі одного поетичного твору, скажімо, п’ять – на текст «І мертвим, і живим…», по три – на тексти «Гайдамаки» й «Тополя». У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1315–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Хоч в ісламі й тлумачать гафіза як мусульманина, який знає напам’ять весь текст Корану і вміє роз’яснювати його, одначе феномен народних співців – гафізів, як і народних мудреців – суфіїв, набагато давніший за іслам і сягає прадавньої Орійської (Зороастрійської) традиції ясновідання й збереження істинного знання. Іслам лише привласнив ті давньоорійські феномени, як і інші духовні досягнення Зороастризму.

Гафізову ліричну поезію співають Таджики, Перси, Афганці, а Кобзареву – Українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в Українській культурі.

Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Кобзар і Гафіз мають однозначні сутності – народні співці, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду, провісники правди й справедливості. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у Світі.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Ясновідна духовна практика в безпосередньому пізнанні Істини передує релігійному догматизму й марновірству, що перекривають шлях пізнання Істини.

Такою ясновідною здатністю наділені Українські народні співці – кобзарі. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів  гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки, в казахів і киргизів акини  – народні поети-співці; в узбеків і туркменів бахши – народні співці, оповідачі; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті втаємничені знання.

З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і воля народу відроджується з могили, де поховано духовного подвижника. В Українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко).

Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні лихого. Могили-гори як сонячні вершини та знаки пам’яті насипали в Українських землях з давніх давен та оберігали як найбільші святині.

Тому для українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людським знанням і пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі…».

У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора, де справляли сонячні обрядодії та ховали славних предків, символізує вивершену родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до Безвічності.

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, моральна сила якого в триєдності істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. В Україні з давніх-давен утаємничених співців священних піснеспівів називають кобзарями.

Співці-кобзарі як мудреці-подвижники, носії істинних знань і моральної волі одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях Істини нещадною Правдою. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя.

Тож Українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці Правди й Волі.

Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Саме від своїх народних учителів кобзарський поводир Тарас з пам’яті «списував Сковороду». Ці народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники розносили Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода».

Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Тараса Шевченка визнають основоположником нової Української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві поезії.

Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.

Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в Українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову Українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок з утаємниченими співцями України – кобзарями.

Тарас і сам вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Протягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям.

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем.

На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо!  як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння аморальною, безтямною школою своєчасне досі…

Тому Шевченко так високо поцінував Кулішеву «Граматку» (1857): «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову».

Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих Українців рідною мовою в безплатних недільних школах. Шевченкові «Кобзар» і «Буквар» сповнені моральної суті ясновідного знання.

Тож поетичний феномен і просвітництво Тараса Шевченка необхідно розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції Української культури, реліктовим явищем якої є кобзарство. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши свою поетичну збірку «Кобзар».

Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості Українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені чужим месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії.

Але ж поетична умовність – не ознака релігійності світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності – вивищення «обраного народу» над іншими.

У проникливій, мудрій сатирі «Саул» (13.10.1860 р.) Шевченко нагадує про найдавніші сільськогосподарські культури Китаю, Єгипту, Індії, Межиріччя й України та на цьому широкому історичному тлі розкриває появу грабіжників, завойовників і релігійної влади магів, жерців, попів, князів, царів, паразитарна суть якої однакова в різні часи і в різних країнах. До біблійних переказів про перших юдейських царів Т. Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати догму божественного походження царської влади.

Згідно з біблійною версією походження царської влади, юдеї самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла замінити теократичну владу жерців на жорсткішу владу царя для ефективнішого здійснення державою військових функцій. Першим царем Ізраїльсько-юдейського царства, яке виникло в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. унаслідок об’єднання юдейських племен, очолюваних жерцями, став пастух Саул.

Самуїл здійснив магічний обряд «помазання» на царську владу спершу Саула, а потім його зятя Давида. На підставі тієї легенди, Давидові нащадки теж вважалися «помазаниками божими» – «богообраними». Саме з біблійної догми й магічного обряду «помазання єлеєм» царя на владу утвердилася доктрина «богообраності» царської влади в юдеїв, а потім і в християн. Правдиво розкривши  походження паразитарної влади, яка породжує рабство, Т. Шевченко зробив застережний висновок:

Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!

Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про неповторність народних культур і національних держав Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803): «Не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».

У зв’язку з історією народів і неповторністю їхніх культур своєчасним є Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності». Розвиваючи цей Сковородин концепт, Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. …Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».

Кожному народові належить жити самостійно у світі власної культури й у власній державі, що їх він породжує збірною волею національного духу. А явителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.

Феномен Співця-ясновідця Тараса Шевченка – явище питомої Української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував Українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник волі народного духу, Правди, справедливості нещадно викриває облудність служителів усяких релігійних і політичних культів, гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його паразитування на Українському народові.

А також засуджує марновірство й богобоязливу покірність безвольного, знетямленого люду та будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії.

Месії й пророки проповідують чужу сваволю, а Шевченко як народний співець є подвижником волі народного духу, правди й справедливості людської. В традиції Української культури провідниками національного духу з первовіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу.

А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.

Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-Співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення Українських людей до волі, яке вони плекають у духовній глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких чужих догм і свого недомислу.

Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути «нечистим розумом», затуманеним марновірством, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор».

Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому Світі, та їх так мало: «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей подвижницького духу – людей волі стало ще менше…

Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В Українському світогляді Воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові чужої сваволі.

В Українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник Українського традиційного природно-звичаєвого права й принцип-закон справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини та збірної цілісності народу. Волю-закон в Україні приймали на всенародному віче всі й виконував кожен.

Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії Волі, особистої людської гідності й взаємоповаги Українців у громаді та чіткого відмежування своїх людей од чужих нелюдів – захланних панів, паразитів-нахлібників, чужинців-загарбників: «То пани, а ми люди».

Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості Українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.

Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».

Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції Українців стосовно паразитарного панства:

А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).

Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).

Тут воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. Шевченко в «Кобзарі» нагадує нам про волю 249 разів.

Наші звичаєві козацькі звертання брате, товаришу засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.

Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав П. Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи «українських панів»: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти то збиваєш нас із прямої дороги!».

Чуже Українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися в Україні з Галичини унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан (власник) дісталося од їхніх колонізаторів-панів – Сарматів, од яких вони успадкували й сарматську експансію щодо Українців. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі власники-вельможі.

Від польського панства й руського дворянства завелося в Україні «своє» панство й дворянство – полонізована й русифікована паразитарна еліта, яка разом з чужинцями визискувала Український люд. Нещадно висміяв украй звиродніле од неробства й паразитства «українське» панство Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843) у сатиричному романі «Пан Халявський» і повісті «Конотопська відьма». А Тарас Шевченко вирік історичний присуд остаточно виродженим покручам – нащадкам продажної козацької старшини, яка проміняла волю на рабську службу Московії й Польщі заради панування над своїм же людом:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Так от як кров свою лили
…
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

І ось «нарожденне» нині деґенеративне панство так само, як і його звироднілі предки-покручі, претендує на звання національної еліти, хоч насправді є аморальною, соціопатичною потолоччю, яка своїм нелюдством паскудить людське ім’я, знетямлює, заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити нещадною правдою й справедливо покарати пануючих нелюдів за людським правом. Адже право починається зі справедливої покари…

Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим людством. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводить до деґрадації націй і розпаду національних держав. Сумну нинішню інволюційну реальність можна здолати тільки взаємодопомогою людей та справедливою покарою нелюдів.

У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і мислитель уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, соціально-правову й поетично-пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства.

Кореневу, реліктову заглибленість кобзарської народнопісенної традиції в рідну праукраїнську основу визначив польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були Українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу.

Виявами моральної зрілості й волі подвижницького духу людей агрокультури є совісливість, чистота, ясновідність. Ці характерні моральні риси Українського духовного типу наш народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу.

Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців Української народної поезії, один із зачинателів Української фольклористики грузинський і український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) зробив важливий висновок: в українській народній поезії «…видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають по цей час, як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від жадібності народів, що їх оточують. …Український автор без сумніву не читав Іліади й не чув про Гомера; та закони Природи загальні й незмінні.

Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, але перебуває в подібному стані».

Безвічність небесно-земної суті України в Шевченковому світообразі

Класик світової літератури зі старовинного Українського роду Бунянських Іван Олексійович Бунін (1870–1953) надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну сутність Українського хліборобського народу й Української народної пісенності, явлених у феномені кобзарства: «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». «… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім».

Це Шевченко, – абсолютно геніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни в Світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, – якась вневременность.

Це мене захоплює найдужче». Так проникливо-зворушливо написав про Шевченка й Україну залюблений у них Бунін у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок письменника про її історичне життя.

Іван Бунін щиро зізнавався, що протягом 30 років мандрівного життя в Україні «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Україна стала для Буніна єдиним місцем на Землі, де він знайшов душевний лад і «вневременность» – позачасовість.

Світовий письменник, наснажений духом Українських народних легенд і пісень, Кобзарського співу й Шевченкової поезії, прозірливо характеризує Тараса Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, Українських народних пісень і легенд, які зберігають позачасову сутність Українського життя. До речі, з понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів Світу Іван Бунін найпроникливіше передав його глибинний ясновідний смисл по-руськи.

Оту ледь уловиму «вневременность» – позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності корінного Українського народу.

Безвічність у відчуттях і свідомості людини становить світоглядну основу традиції прадавньої Української агрокультури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини.

Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо циклічний часоплин є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі, ритмі й силі струмування крізь нас Безвічної енергії Всеєдиного Життя й Безвічного світла Всеєдиної Істини. Безвічне джерело гармонії Всеєдиного Життя – в його Ладовій основі, в безвічній Любові.

За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У взаємній любові відбувається взаємообмін життєвою енергією, і в синергії люблячі люди примножують свою життєву силу та розвиваються своєю духовною сутністю до осягнення Істини й життя в Істині для здійснення свого безвічного покликання в Білому Світі й Світовій Всеєдності.

Саме це Шевченкове світоглядне поняття безвічність слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість вічність, що означає кінечність тлінного. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного життя й минає з часом. Безвічне не має вікових меж – позачасове, непроминуще.

Тарас Шевченко незмінно являє глибинне і всеосяжне світоглядне поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя наприкінці свого земного шляху:

І славу святую —
Молодую, безвічную…
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід Небом… («Чи не покинуть нам, небого», 1861)

Безвічність віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь духовної сутності життя та являється нам через реліктову музику й поезію.

Сам Тарас Шевченко проніс у серці тонке відчуття безвічності й уповні явив цю духовну сутність життя у власній пісенній поезії.

Водночас геній вивищує над усім проминущим безвічну сутність людської гідності, моральної волі Українців як людей агрокультури й так проникливо характеризує свій народ: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці Тарас Шевченко означив безвічну сутність духовного типу Українських селян-хліборобів.

Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, засвоїв глибини пам’яті й силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Всеосяжна безвічна сутність морального світогляду, самосвідомості, культури Українського народу є джерельною духовною основою прадавньої співочої традиції Українців і пісенної Шевченкової поезії, в яких виявляється воля духу, гідність і глибинна історична пам’ять давнього народу.

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали од Сонця своєї рідної, Осонценої землі – України.

Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Антонович Кошиць (1875–1940): «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.

Цю безвічну сутність світла Сонця зберігає в собі астральне наймення Україна, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, зафіксованій в іраноорійській Авесті (Основне знання) та індоорійській Ріґведі (Славенів знання). Отже, сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Наймення Устраяна, Уштраяна, Укхраяна походять від Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Денниця, яка вістує схід Сонця – астрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й відповідно зветься Вранішня (Досвітня) Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «Зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Безвічність і справедливість є скрізь і в усьому, що сповнене життєсійної сили Сонця й життєродної снаги Землі та моральної волі духу – життєвої сили людини. Реальність оспіваної Шевченком безвічної суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків – просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також з нами й попереду нас.

І Тарас Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо незмінно своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Тараса Шевченка серед рідного люду його земляк Олександр Кошиць: «Пам’ять і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…».

Шевченків ясновідний, світловизнавчий дух безвічно присутній у Білому Світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях морально зрілих поколінь Українського народу. Це і є моральним підтвердженням безвічності волі народного духу  –  дужості волі Українців, волі, яка долає неволю. «Воля дужча за всяку неволю», – ствердив Український мудрець Григорій Сковорода.

Тільки ті перебувають духом своїм у Безвічності, хто народився духовно у власній культурі. Адже, за Сковородою: «Культура – друге, духовне, народження людини». Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.

У Шевченковому світообразі найповніше виявились Український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Тож і сповнені безвічної ясновідної, світлоносної суті Українська народна міфопоетична пісенність і Шевченкова пісенна поезія є найвищими критеріями істинності для всієї Української культури – системи самоорганізації й саморозвитку людини й народу. Бо тільки наповнене світлом Істини, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею, в якій являється тонке відчуття природного музичного ладу, що єднає людину з Усеєдиним Ладом і безвічним джерелом Усеєдиного Життя.

Отже, безвічність України – в безвічності волі народного духу.

Своєчасність безвічної Шевченкової поезії

У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в  поетично-пісенному феномені Кобзаря?

Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні – несуть у собі , позачасову духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурно-соціального саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під руським колоніальним гнітом, а профанація Істини, облудність імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері “узаконеного беззаконня”, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль, і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей служити нелюдам, безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ярим світлом Правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя.

Секрет своєчасності ясновідної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й «збірної особи народу».

Тож Шевченко надзвичайно гостро уболіває за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):

Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…

Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):

Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.

Шевченків поетичний світ неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми. Та профанатори робили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великого поета й відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, знелюднити й винародовити.

Шевченко саркастично викриває нелюдство російського колоніалізму, який знелюднює людей і винародовлює народи:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! («Кавказ», 1845)

І той сарказм лишився своєчасним для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу руського колоніалізму під камуфляжом блюзнірсько-аґресивного православно-чекістського «русского мира» – рашизму, який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, від Балтійського моря до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».

Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну суть людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

Коли людина збулась у другому, духовному, народженні, вона лишається людиною навіки.

Шевченко – один з найлюдяніших, найправдивіших поетів у Світі. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчяться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені.

Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом.

Шевченко правдивістю застерігає людей од марновірства, омани та викриває безсердечних недолюдів і нелюдів:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

Отакий справедливий присуд чекає недолюдів, що загубили в собі людське й вироджуються в нелюдів. Та цей нещадний моральний вирок недолюдам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові наснажену волею духу ясновідну поезію серця.

Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім Правди.

За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна Шевченкова правдивість – од великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю»  – рідної України, яку він любить як рідну матір.

Велике синівське почуття любові Тараса до материзни пригнічене тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.
(«Н. Маркевичу», 1841).

І якої то сили любов треба було мати від народження, аби пронести її нерозтраченою через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в ній свою волю – волю Українського духу!

Своєчасність небесно-земної суті Шевченкової України

Шевченкова Україна – «Світ ясний, Світ вольний…».

Усьому чужому, проминущому Шевченко протиставляє безвічну сутність рідної України – «Світу ясного»:

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
(«Світе ясний!», 1860).

Шевченкова світоглядно-суспільна програма – отямити людей Правдою, просвітлити їхній розум і розбудити совість, волю духу та гуртом очистити свій «Світ ясний» од чужого релігійного мороку й мотлоху, від «облудних призм усяких партій» (М. Гоголь), політичного ошуканства й паразитарного визиску.

Понад 300 років Українці гибіли в неволі москворуської імперії, понад 70 років більшовики визискували Український люд у темниці державного соціалізму й ошукували оманою «світлого майбутнього», а останні 33 роки необільшовики заколисували ошуканих оманою «незалежної України» – присипляли остаточно. А під ширмою тієї «незалежницької» омани неоколоніальний режим узурпував владу в Україні, розікрав усі народні багатства й готувався тріумфально передати обкрадену країну кремлівському необільшовицькому кагалу на пожертву відновлюваної руської імперії. Так почалася окупаційна аґресія русні, яка розбудила Українців од «незалежницької» летаргії в огні війни. Ще 175 років тому Шевченко своїм ясновіданням передбачив трагічний наслідок 400-літнього заневолення й присипляння України:

          Мені однаково, чи буде
          Той син молитися, чи ні…
          Та не однаково мені,
          Як Україну злії люди
          Присплять, лукаві, і в огні
          Її, окраденую, збудять…
          Ох, не однаково мені.
         («Мені однаково, чи буду…», 1847)

Великий Кобзар спонукає Українців пробудити в собі волю і звільнитись од чужинської омани й неволі та зберегти Україну всією силою любові до рідного й справедливо покарати чужинців:

         …А щоб збудить
         Хиренну волю, треба миром,
         Громадою обух сталить,
         Та добре вигострить сокиру,
         Та й заходиться вже будить.
         А то проспить собі небога
         До суду Божого страшного!
         А панство буде колихать,
         Храми, палати муровать…
         (« Я не нездужаю, нівроку…», 1858).

Так, як Тарас Шевченко любить Україну та вболіває за неї, можна любити тільки матір. Тарас мало зазнав материнської любові, тож його нерозкрите дитинне почуття до рідної неньки з усією силою виявилося в любові до рідної землі – України.

В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком коло рідної хати. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій пісенній поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого Українського народу про щасливе життя на рідній землі.

Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ визнавав тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях.

Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації Українців. Зрештою садок – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.

Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних заповітних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.

Т. Шевченко разом з М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї рідної землі й свого рідного народу. Саме вони повернули своїй материзні первовічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині.

Та подвижники повернули Українському народові його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного Українця історичне питання:

Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного.

Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї неподільної рідної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.

Шевченкова Україна – не глобалістичний «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний космополітичний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому Світі.

Та щоб осягнути безвічну сутність цієї Правди, необхідно звільнитися од мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі героїв і неславі антигероїв, лицарів і підлих боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками Правди як Тарас Шевченко…

Віддавна Україна являє себе як образ світу людської культури, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили й власною правдою – саморозвивається, самовладовується й самозахищає себе, бо:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами.

Шевченкова Україна – його ясновідний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине чистим серцем і просвітленим розумом.

Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася Світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в його любові до рідного смуток і тугу. Тож любов, совісливість, правдивість і  добродійність – провідні риси Шевченкової особистості й найвищі ознаки його людяності.

Такою Шевченкова Україна була з первовіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Українського роду послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу.

І це є непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія їхнього «другого, духовного, народження» у власній культурності й справедливого, щасливого життя під Сонцем,

…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
(«О люди! люди небораки!», 1860)

Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Та, за Шевченком, Сонце водночас – і щедра життєсійна, й нещадна караюча сила.

Саме в сердечній любові Шевченка до рідної України й рідного народу, в його нещадній справедливості заради Правди й Волі людської – сила Шевченкового ясновідного світогляду й поетичного таланту.

Шевченко – один з ясновідних, справедливих поетів Світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для всіх поколінь Українців та людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень.

Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духов­ного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні осяяння Співця-Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності Українського духу.

Волею безвічного Українського духу сповнені пісенна поезія Тараса Шевченка й живописні образи рідної землі. І Шевченків безвічний дух повсякчас являє нам заповітні первені істинного людського життя: «Велике щастя бути вольним чоловіком…»,  «Світ широкий, Воля…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля», «Встане Правда! встане Воля!..». Тож нам належить збірною волею національного духу відновити свій справедливий суспільний лад і утвердити в Українському світі свою Правду й Волю.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ

© О. А. Шокало

Джеерело: Наука і Суспільство, 03, 2024

Запис 210-ліття Тараса Шевченка: «Встане Правда! Встане Воля!..» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Микола Васильович Гоголь (1809–1852) – ґеніальний український письменник-мислитель, історик, народознавець, фольклорист. Микола Гоголь як класик світової літератури з українським серцем відкрив Світові Україну: з неповторною художньою силою зообразив рідний народ з його самобутнім характером, явив волю національного духу та моральну чистоту Українців, показав героїчну історію й високу культуру, любов до рідної землі й лад родинного життя, замилування красою й тонке почуття гумору.

Гоголь як український подвижник відродив у своєму народові історичну пам’ять і національну самосвідомість. М. Гоголь як найбільший романтик «української школи» в російській літературі першої половини XIX ст. став основоположником реалізму в українській і російській літературах. Твори М. Гоголя справили визначальний вплив на розвиток українського й світового письменства, театру, мистецтва, української національної самосвідомості й культури в цілому

Родовід

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 в селі Великі Сорочинці (тепер – Миргородського р-ну Полтавської обл.) в родині письменника Василя Панасовича Гоголя. Батьки вели свій рід від козацьких гетьманів і старшин ХVІІ–ХVІІІ ст. Дитинство минуло в с. Василівка (тепер – с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) у маєтку батьків. У 1818–1819 рр. навчався в Полтавському повітовому училищі, у 1821–1828 рр. – у Ніжинській Гімназії вищих наук.

У 1828 р. переїхав до Петербургу, де служив урядовцем і водночас навчався в Академії мистецтв. У 1832–1833 рр. жив на Полтавщині. У 1834–1835 рр. – ад’юнкт-професор історії Петербурзького університету. З 1836 р. до 1848 р. жив у Німеччині, Швейцарії, Парижі, Римі. Повернувшись у Росію, жив в Одесі, Петербурзі й Москві. Запланував будівництво своєї оселі у Василівці. Помер 21 лютого (4 березня) 1852 р. в Москві, де й похований у Даниловому монастирі, а в 1952 р. перепохований на Новодівичому кладовищі.

Спадщина

Аналізуючи мову й стиль творів Миколи Гоголя, дослідники переконливо довели, що, створюючи свої шедеври російською, глибоко національний митець думав по-українському, використовував виключно національні фольклорно-поетичні засоби. Для Гоголя рідна українська мова – «мова душі», «наша», тому письменник сатирично висміював тих, які «цураються мови своєї», соромляться своєї нації, спотворюють старовинні прізвища. У статті «Кілька слів про Пушкіна» М. Гоголь пише:

«… Поет навіть може бути й тоді національний, коли описує зовсім чужий світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це почувають і говорять вони самі».

У всіх своїх творах Микола Гоголь дивився на історію «козацької нації», життя всієї Російської імперії очима українця Рудого Панька, тобто рідного народу. Своїми «малоросійськими повістями» – «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2 чч., 1831–1832) – М. Гоголь прославився як видатний український письменник.

Етапною в історії театру стала його п’єса «Ревізор», а вершиною творчості – поема «Мертві душі». В них Микола Гоголь нещадно викрив бюрократичний апарат імперської Росії, кріпосницько-поміщицьку верхівку, беззаконня чиновників, хабарництво. У 1842 р. вийшло друком чотиритомне видання творів М. Гоголя, яке здобуло йому світову славу. Досі Гоголеву драматургію ставлять найчастіше в театрах світу.

З юних років Микола Гоголь вивчав, конспектуючи, всю доступну йому історичну літературу про Україну – друковану, рукописну, усні перекази. Київо-руську державу характеризував як імперію, яка складалася з різних держав-князівств що вели між собою постійні родові чвари й феодальні війни; зв’язки південних і північних князівств остаточно розірвав прихід монголо-татар у 1240 р.

Відтоді Русь локалізувалася на Півночі – в землях фіно-угорських і тюркських народів, а Україна звільнялася від руської колонізації й залишалася країною чистих східних слов’ян: об’єднань слов’янських племен – сіверян, в’ятичів, радимичів та окремих племен – древлян, дулібів (волинян, бужан), тиверців, уличів, дреговичів, кривичів.

Причину відсутності української держави в наступні століття М. Гоголь пояснював географічним чинником, відсутністю хоча б з однієї сторони природного кордону. М. Гоголь домагався, щоб українські історики визначили та обґрунтували місце України у світовій історії. Та найбільше його цікавила державотворча історія – історія Запорізької Січі, Хмельниччина, Доба Руїни, Мазепи, скасування Гетьманщини, а також полонізація й русифікація України.

З 1833 року М.  Гоголь почав готувати фундаментальну історію України «в шести малих або чотирьох великих томах», про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому приятелю – видатному українському історику, етнографу М. Максимовичу: «Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили». А в 1834 р. в № 24 «Северной вчелы» з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано «Уривок з історії Малоросії» з означенням «Том 1. Книга 1. Глава 1.» як вступ до історії.

Та оскільки вся перша частина цілком перероблена, то цей текст надалі публікувався як окрема стаття під назвою «Погляд на укладання Малоросії». Терміни Росія й Малоросія М. Гоголь використовує стосовно політичних реалій, тобто щодо метрополії й колонії, а найменням Україна означує природно-історичний, етнокультурний феномен рідного народу, характер якого суттєво визначили природні умови питомої землі й продуктивна праця на ній. За Гоголем, руські, росіяни – продукт змішування й винародовлення різних народів у процесі колонізації русами фіно-угорських, тюркських та інших земель, а українці – продукт саморозвитку одвічних автохтонів України на своїй рідній землі в ладу з прибульцями, які живуть за законами цієї землі.

Гоголь з глибинною генетичною пам’яттю нащадка давнього українського роду й ясним моральним світоглядом зміг осягнути незбагненну для інших історичну й новочасну українську й руську реальність. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь українського історичного дерева, у який уїлася Русь як паразитарний наріст омели. Описуючи жахливий, руйнівний безлад, хаос і тотальну роз’єднуючу, нищівну ненависть, які охопили все підневільне населення й які спричинили своїми міжусобними родовими чварами й феодальними війнами руські князі на колонізованих ними землях перед приходом монголо-татар, Гоголь проникливо характеризує той час як «жахливо-нікчемний»: «Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне існування, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни». Ця Гоголева застережна характеристика своєчасна до нині.

Зі святого служіння Гоголя «єдиній, бідній Україні» й правдивому мистецтву слова починається новий літературний період в українському й російському письменстві – Гоголівський період. Завдяки літературному подвижництву Гоголя Світ дізнався про Україну як про природно-історичний, етнокультурний феномен, відмінний од імперської Росії.

У творчості великого письменника  постають у своїх реальних сутностях Україна й Росія. «Гоголь не був великоросом…Літературний вплив Гоголя був колосальний… Наш великий реаліст, Гоголь, дав своїм учням, пізнішим оповідачам, незабутній урок – користуватися реалізмом для вищих цілей, зберігаючи в той же час його аналітичні якості й дотримуючись властивої йому правдивості в зображенні життя», – писав великий мислитель, вчений-енциклопедист, правнук українського гетьмана Івана Сулими по материній лінії Петро Олексійович Кропоткін (1842–1921; називав себе – Скіф). «Тараса Бульбу» П. Кропоткін найменував «перлиною серед повістей Гоголя з українського життя».

До нас дійшли різні статті, замітки, конспекти, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел він не зміг би. У своєму найулюбленішому творі «Тарас Бульба», через півстоліття після знищення Запорозької Січі, М. Гоголь на матеріалі свого гетьмансько-старшинського роду розкрив героїчні сторінки боротьби козацької нації з її ворогами. Мислитель проводив думку, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька маса, раби сусідніх держав. У своїй програмній статті «Роздуми Мазепи» (1834–1835) М.

Гоголь уперше в українській історіографії XIX ст. чітко й однозначно заявив, що наша «волелюбна нація», така «відмінна од росіян», мала свою «самобутню державу» з демократичним козацьким ладом і «далі хотіла жити» у своїй суверенній державі. Тим часом в умовах «рабської, деспотичної» колоніальної Російської імперії українській нації «загрожувала втрата національності», повна асиміляція й жорстоке кріпацтво. Тому Микола Гоголь бачив єдиний вихід – Україна має «відокремитись» од Росії й «проголосити свою незалежність». За умов колоніально-самодержавної дійсності Росії М. Гоголь готував ґрунт для державного відродження України.

Духовний подвиг Миколи Гоголя

«Я не знаю вищого подвигу, як подати руку знеможеному духом».
Микола Гоголь

«Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо;
а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».
Пантелеймон Куліш

«Жоден політик світу,  ані жоден політичний письменник
не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».
Василь Розанов

 «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної любові до нас», – провістив Микола Гоголь понад півтори сотні літ тому. Саме чистота люблячого людського серця є суттю Гоголевого життя й творчості – його цілісного світообразу. Згадаймо в Тараса Шевченка: «Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

У Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості української людини. Любов як витончене чуття й вияв глибинної свідомості людини та моральна воля чистого серця є провідним дієвим чинником у системі традиційних духовно-моральних цінностей українців. Саме любов серця пробуджує в людській душі прагнення до вищого й ідеального, що закладено в її життєвій програмі, яку й належить людині здійснити. Практичним духовно-моральним українським вченням є кордоцентризм – філософія серця.

Суть її – в безвічному істинному знанні, яке людина осягає в особистій духовній практиці чистим серцем і яке живе в глибинній свідомості, непідвладне догмам «ледачого розуму», «недомислу» (П. Куліш). Істинне, дієве знання серця породжує правдиву реальність людського життя. Сакральна сутність чистого серця піддається профанації «недомислу», надто нині, коли люди зосереджуються переважно на зовнішніх, тілесно-речових потребах, а затуманений невіглаською пихою нестямний розум нехтує духовною первиною серця, сповненого моральної волі до життя.

Ще в середині ХІХ століття М. Гоголь загострив увагу на погордливості прагматичного розуму, який витісняє з людини любов серця й моральну волю. І така погордлива людина втрачає духовний орієнтир: «Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили».

Нехтуючи Всеєдиним моральним законом, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя. Тому Гоголь провістив шлях спасіння людства через духовне самовдосконалення, самовідродження людини й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування та застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну істину: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного».

 А на початку 20-х років ХХ століття український більшовик Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне: «… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо».

У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні  приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування релігійних догм, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти – панівної касти, яка паразитує на  єстві нації.

Не забувають новоявлені «вожді нації» видобувати зиск і з мертвих душ. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: «Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке». Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці живих і мертвих душ.

Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Микола Гоголь розгледів ознаки політичного безумства в людському світі, знетямленому невіглаством, марновірством, захланністю, ненавистю, і з невтримної внутрішньої потреби прилучення людей до Всеєдиної Любові він спробував відкрити їм істину й дати надійну моральну опору. Геній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення лишаються для більшості недосяжними й нині.

Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». 

Геній глянув своїм проникливим поглядом на Європу й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу й застеріг: ще півтори сотні років тому: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

 На тлі «патріотичних волань», які заполонювали російське суспільство, Гоголь розкрив «жахи Росії»: «Уже сварки і лайки почалися не за якісь суттєві права, не через особисту ненависть, – ні, не чуттєві пристрасті, а вже пристрасті розуму почалися: вже ворогують особисто через відмінність думок, через суперечності в світі уявному.  Вже утворилися цілі партії, які одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків ще не мали – і вже одна одну ненавидять.  … – уже самісінька злість запанувала замість розуму.  … Диявол виступив уже без маски у світ.  … Що означають ці дивні влади, що утворилися поза законними – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишилися збоку? 

Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що виходить знизу, – і весь світ це бачить, і, як зачарований, не сміє ворухнутися?  Що за страшна насмішка над людством! …».

«У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири М. Гоголя закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який із покоління в покоління затято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі.

У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю й самопоміччю. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в  історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя і з подвижницької долі його духовних обранців, зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям істину та обстоювати їхнє природне право, що він і справджував цілим своїм життям.

Ще в 1827 році юний Микола писав з Ніжина своєму дядькові П. Косяровському: «Неправосуддя – найбільше у світі нещастя, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра». Так, сповнений глибокого бажання бути «істинно корисним для людства» в боротьбі з «неправосуддям і гнітом», дев’ятнадцятирічний Гоголь приїхав до столиці Російської імперії. То був початок 1829 року.

Після року марних спроб улаштуватися на службу та після нестерпно нудної роботи в державних установах (аби уникнути чиновницької рутини, юнак часто міняв роботу) Гоголь зайнявся літературною творчістю, яка вабила його й раніше і тепер стала справжнім покликанням. Він береться змагатися з «неправосуддям і гнітом» словом, сповненим духовних осяянь та нещадної іронії.

«Я вирішив зібрати все погане, яке тільки я знав, і за одним разом над ним посміятися», – написав М. Гоголь В. Жуковському з приводу виникнення «Ревізора» й висловив своє святе ставлення до мистецтва слова: «Не моя справа вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що перш ніж розуміти значення й мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно має бути святе. І чи не від часу цієї першої зустрічі нашої воно вже стало головним і першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалося, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні службовим життям громадянина, і що словесне поле є також  служба».

Микола Гоголь зазнав глибоких пристрастей, пройшов випробування всіма спокусами земними, й нещадна життєва реальність не зламала його впевненості в можливості людського духу. Звідси Гоголів моральний максималізм стосовно людини – глибока ніжність і сувора вимогливість.

Звідси Гоголеве неприйняття фатичних стосунків між людьми – формального, холодного ставлення людей одне до одного й державної системи до людини. Звідси Гоголеве ствердження Сковородиного «пізнай себе»: «Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі він розвиває моральну настанову на самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами». Цю Сковородинську й Гоголівську школу продовжує Лев Толстой: «Усі думають про те, щоб змінити світ, але ніхто не думає про те, щоб змінити самого себе».

Зі святого служіння Гоголя мистецтву слова починається новий літературний період, названий – Гоголівським

Кожен українець, кожен слов’янин, і не тільки, знає, хто такий Тарас Бульба, без огляду на те, якою мовою Микола Гоголь написав свою епічну поему. Люди у світі знають, що Бульба – козак, українець, який стоїть на сторожі правди й волі, на сторожі звичаєвого закону й честі свого роду і народу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!».

Водночас із натхненною працею над своїм найулюбленішим твором – повістю «Тарас Бульба» (1834–1835), де воскрешено дух козацької волі, української державницької традиції, Микола Гоголь інтенсивно трудиться над тисячолітньою історією України («Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил») і створює низку фундаментальних праць з української історіософії та історіографії, зокрема – надзвичайно важливу статтю «Роздуми Мазепи», в якій чітко висловлює свою позицію українського патріота-державника.

В цей же період М. Гоголь пише з Петербургу до Москви М. Максимовичу: «Киньте справді Кацапію, та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити й наступного року гайнути звідси. Дурні ми, далебі, як подумати гарненько! Навіщо й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо! в Київ…». Про свою заповітну мрію покинути імперську столицю й повернутися до Києва пише він і О. Пушкіну: «Я захоплююсь наперед, коли уявлю, як закипить праця моя в Києві. Там я вивантажу з-під спуду багато речей, із яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України й Півдня Росії…».

І ось у «Мертвих душах» проривається в Гоголя містичний запит до  Русі: «Русь! чого ж  ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, спрямувало на мене сповнені сподівання очі?..». І він отримує такий же містичний відгук: «І грізно охопив мене могутній простір, страшною силою позначившись у глибині моїй; неприродною могуттю освітились мої очі: ой! яка  осяйна, дивовижна, незнайома землі далина! Русь!..».

Хто з самих росіян спромігся на таке? Тільки Гоголь із внутрішньою впевненістю у своє високе покликання, з глибинною генетичною пам’яттю нащадка українського роду зміг осягнути Русь як незбагненну для інших історично-географічну реалію. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь, на який прищепилась Русь, а Росію розглядав як паразитарний наріст омели на українському історичному дереві.

Ймовірно, саме в такому історіософському сприйнятті Гоголем України й Русі прихована розгадка його утаємниченої натури, спрощено трактованої як «двоїста». Українські й російські письменники вчились на Гоголеві, а потім закидали йому  двоєдушність – то рефлектувала їхня обмеженість.

У Гоголя одна програма душі української – у ній розкрився його могутній особистий дух, яким він поєднався з Усеєдиним духом. Микола Гоголь уособив український духовний тип із визначальною психологічною рисою інтровертивності – самозаглиблення у свій внутрішній світ і осягнення через себе світ душі свого народу. Тому геній був і лишається для багатьох малозрозумілою, таємничою, ускладненою особистістю.

Та Гоголь не такий складний, як глибинний. Його ускладнили й українські, й російські дослідники, які не осягали генія ірраціональною мудрістю серця, а намагалися пізнати раціональністю розуму, обумовлюючи висновки етнічною чи політичною доцільністю. Оскільки переважну частину свого короткого віку М. Гоголь змушений був жити в чужому середовищі, він часто вдавався до містифікацій, аби вберегти глибинну сутність духу особи у втаємниченому українському серці.

А зі своїми земляками Гоголь був щирий, відвертий, радісний. Сердечна приязнь єднала Миколу Гоголя з близькими земляками-сіверцями – Осипом Бодянським і Пантелеймоном Кулішем, характерно, що вони спілкувалися між собою на чужині виключно рідною мовою.

Гоголь постає як надзвичайно цілісна, морально зріла особистість, з огляду на етичний максималізм, що закорінений у світоглядній основі рідного народу, в українському духовному типові. Звідси його моральна вимога до тогочасного суспільства, основу якого становили українці й росіяни: «скласти собою щось найдосконаліше в людстві».

З позиції високої етичної вимоги Гоголь розглядає феномен Пушкіна й ставить перед Росією завдання досягнути рівня свого духовного подвижника: «Пушкін є явище надзвичайне й, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з’явиться через двісті років».

З такої високої позиції національного етосу ми зобов’язані розглядати й самого Гоголя як феноменальне явище українського духу в контексті з іншими нашими духовними подвижниками та ставити перед собою завдання досягти у своєму розвитку хоч би розуміння їх.

Моральна практика «мудрого серця» філософії духу Г. Сковороди, вчення про «внутрішню людину» Д. Туптала, християнський персоналізм М. Гоголя з його моральним принципом особистого прилучення чистосердної людини до Всеєдиної любові, такі ж принципи «чистого серця» у філософії природи або хутірській філософії П. Куліша та в світогляді Т. Шевченка, «філософія утаємниченого серця» П. Юркевича являють сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної духовної, морально-психологічної передумови становлення нації й суспільного ладу – національної держави.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу  видатний історіософ Володимир Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця». Саме чистота серця людського є суттю Гоголевого християнського персоналізму, явленого в «Роздумах про Божественну літургію»: у просвітленому серці живе Святий дух – Усеєдина істина, і її треба утвердити праведними діями (це усуває на зовнішній план ритуальний, канонічний аспект християнства, за що Гоголь і зазнав згубних нападів офіційної російської церкви, яка звинуватила його в протестантизмі). «Справжня національність – у серці людському» – ось глибинне одкровення Миколи Гоголя. Саме за глибинним духовним критерієм серця належить осмислювати український феномен Гоголя, а не тлумачити його за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Гоголь, пишучи по-російськи, став неперевершеним виразником українського духовного типу й національного духу.

Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності: «Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки». І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, заживши ще за життя загальноросійської й загальноєвропейської слави, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають В. та О. Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки:

«Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих «Ревізором» – і втік за кордон, незадоволений». А ось як описує це очевидець – професор і цензор Олександр Нікітенко: «Комедія Гоголя« Ревізор» наробила багато шуму.  Її безперестанку дають – майже через день.  Государ був на першому поданні, плескав і багато сміявся.  … Государ навіть велів міністрам їхати дивитися «Ревізора». … Гоголь дійсно зробив важливу справу. Враження, зроблене його комедією, багато додає до тих вражень, які нагромаджуються в умах від існуючого у нас порядку речей».

Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим гнітом мертводушного імперського владарювання над волелюбною живою людською душею.

Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з «Вечорниць…», і глибоко переживав поверхове розуміння нею «Мертвих душ» та «Вибраних місць…». А щодо сприйняття Гоголя читацьким загалом як сміхотворця, можна відповісти його ж словами:

«На світлий, щирий сміх здатна тільки глибока, добра душа».

Судження про нього так званої еліти Гоголя взагалі не цікавило, бо він вважав її деґенеративно-мертводушною: «У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво» (з листа до матері). «Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика», – так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков.

Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови – широковживаної російської, хоч і чужої для нього. Ще в 1829 р., заглибившись у створення «Вечорниць на хуторі біля Диканьки», він пише матері: «Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою». Тією «іноземною мовою» була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи.

Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства. Тож ми маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, й його «іноземній мові» – робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі свою рідну Україну.

Ясна духовно-соціальна зорієнтованість Гоголя та інших подвижників стала причиною цькування й таврування їх імперським офіціозом, з одного боку, та вульгарними матеріалістами, нігілістами й екстремістами, з другого. М. Гоголя передчасно звели в могилу за участю церковників-фанатиків, які жахалися його духовних прозрінь; довели до загибелі Гоголевого земляка, його літературного попередника, основоположника російської романістики В. Наріжного та найбільшого нашого мислителя ХІХ століття П. Юркевича; заборонили писати й укоротили віку Т. Шевченкові; П. Кулішеві палили його хутірські статки й наклади книжок «Повість про Український народ» та «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія».

Але Гоголь потерпав найдужче: як за життя фальшиві російські патріоти сприймали його за ворога, «наклепника Росії», так нині фальшиві українські патріоти сприймають за «малороса», відступника, мало не ворога України. Причину сповненого зоологічної злоби неприйняття генія супротивними таборами вбачаю в їхньому глухому невігластві, в безкультурності, в партійно-ідеологічній зашореності, що суперечить його українському духовному типові, чистому серцю, сповненому Істини і Всеєдиної любові до людини.

Свого часу видатний російський мислитель В. Розанов писав з приводу хамських нападок на О. Пушкіна: «Аби «заперечити» Пушкіна – треба розуму багато. Можливо, й ніякого не вистачить… Як же зробити? Зустріти його тупим рилом. Захрюкати. Царя слова не можна пересилити словом, а хрюканням можна» («Апокаліпсис нашого часу»). Сказане цілковито відповідає й ситуації з Гоголем.

Із російського боку найбрутальнішими критиками М. Гоголя були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (Американець), які відзначалися патологічною ненавистю до української природи генія. Толстой-Американець – дуелянт і гульвіса, відомий своєю аморальністю й наклепами на Пушкіна та безцеремонним розумом, вирік Гоголю дуже серйозний присуд: «Самый страшный человек для России – это Гоголь. Декабристы по сравнению с ним – детский лепет. Гоголь – вот кого нужно заковать в кандалы и пожизненно заслать в Сибирь».

А з українського боку М. Гоголь зазнав найбільше нападок за користування «мовою імперії», за «малоросійство», «відступництво від свого національного первородства», «духовну капітуляцію перед панівною нацією».

І досі дехто з українських позірних інтелігентів стверджує, що Гоголь писав російською, бо не знав добре української. Всі ті рефлексії виходять від зовнішнього сприйняття українського феномену Гоголя. Геній думав рідною, українською, а думки свої викладав на письмі чужою, російською, сподіваючись, що так його почує більше люду й передусім ті, до яких він апелював з приводу «неправосуддя й гніту», з приводу відповідальності за моральне здоров’я суспільства всієї Російської імперії.

До честі українців, ті заполітизовані та запримітизовані рефлексії не є показником правдивого сприйняття й осмислення творчості Миколи Гоголя зрілим читацьким загалом і науковцями. Для прикладу наведу проникливу думку В’ячеслава Заїкина з праці «З історії католицької ідеї в Східній Україні», опублікованої 1930 року у Львові: «…Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-російськи. Але мимо того, вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно зауважив уже М. Драгоманів, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-російськи – Гоголь думав по-українському). 

В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на пробудження української національної свідомости на Великій Україні, як М. Гоголь». Авторитетно засвідчує це фактом з власного життєвого досвіду Сергій Єфремов у статті «Між двома душами»: «Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».  

Як контрастують ці ґрунтовні висновки В. Заїкина та свідчення С. Єфремова із звинуваченнями опонентів М. Гоголя, які, судячи з усього, не позбавлені патології заздрощів, попри радикалізм та ідеологічне підґрунтя їхніх писань.

А тим часом з’являються новітні критики-опоненти й навіть судді з числа «вождів нації», які звинувачують Гоголя, що в нього немає української національної державницької ідеї. Кілька років тому мав гостру дискусію з одним із таких «вождів», який затято не бажав не тільки сприймати Гоголя як українця, а й бачити в його творчості цінність для України. І як аргумент уперто повторював тезу: «У Гоголя немає української державницької ідеї!». Я спитав, чи він як поет має цю ідею і чи мають цю ідею ті, які називають себе українськими політиками?

Так і не дочекавшись відповіді, зробив висновок, що він сам не знає, що каже, а передусім не знає Гоголя. Сам Гоголь це передбачав: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе». Сподіваюся, що поет-політик змінив свою думку про генія, можливо, прочитавши його програмну державницьку статтю «Роздуми Мазепи», яка лише останніми роками набула широкого розголосу.

Гоголь як великий українець – етнічний і духовний, всесвітньо відомий епічний поет-мислитель, який думав по-українськи, а писав по-російськи, класик української й російської літератур, історик, народознавець, педагог пробуджував і пробуджує самосвідомість не тільки українців… М. Чернишевський зізнався в «Нарисах гоголівського періоду»: «Гоголеві зобов’язана наша література… самостійністю… Він пробудив у нас свідомість про нас самих». 

А російський літературний критик і письменник радянської пори Олександр Воронський у книжці «Гоголь» наголошує: «Д. І. Овсянико-Куликовський визначив Гоголя як загальноросійського письменника на українській основі; треба, одначе, визнати, що цей загальноросійський письменник не знав добре ні російської граматики, ні російського синтаксису… Доводилося винаходити власну граматику і власний синтаксис. Гоголь так і робив. Він видумував звороти, поєднання речень, вирази.

До певної міри він міг про себе сказати, що одного разу сказав мені Маяковський: «Навіщо я служитиму російській мові: нехай вона краще служить мені». …Мова Гоголя – мова заклинань. Можливо ніхто з письменників не вірив так у магічну, всемогутню дію слова, як вірив у це Гоголь. Він вірив, що словами можна пройняти й переродити будь-яку людину; вважав, що його слово наділене особливою силою, даною йому зверху. У слові – спасіння від вад і гріхів…». Наприкінці Воронський привертає увагу до найстрашнішого образу в творчості Гоголя – це Кривавий бандурист із однойменної глави з незакінченої повісті «Гетьман», що її він писав у 24 роки. «Гоголь був тим кривавим бандуристом-поетом, з очима, що надто багато бачили… За це з нього живцем здерли шкіру», – так завершив О. Воронський свою проникливу книжку, яка вийшла 1934 р. в серії «ЖЗЛ» і весь наклад якої було знищено…

Особисто-творче життя Миколи Гоголя оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом вдавався до містифікацій, оберігаючи себе таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо – від приставлених серцевивідців. Та часом у листах до близьких людей він вдається до глибинної сповідальності:

«…Мої твори – то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі». «…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, а мене доля до свого завертає так рідко, що тільки серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, – стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив.

Коли ще я підступав до «Тараса Бульби» та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, утверджувалась думка, що й я українець, що й мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну…Втім, не дражнитиму Вас. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, – це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва» (22 квітня 1846 р., Рим).

Принагідно завважу, що прадавнє самонаймення українців (етнонім) хохол і давнє родове прізвище Гоголь мають спільну сонячну етимологію: давня форма коколь (буквально – син Сонця) означає просвітлений, духовно вивершений, світлоносний, а ознакою цього є чуб на маківці голови, що його носили духовно народжені, просвітлені люди. Чуб на маківці голови знаменує в орійських народів сьому чакру, розкриття якої забезпечує єднання через Сонце з Усеєдиним. Відповідниками українському сакральному найменню є вірменське – кокол, турецьке – кокюль, монголо-тюркське – хохол. У штучній руській (російській) мові монголо-тюркське запозичення стало екзонімом (сторонньою назвою) українців і набуло в масовій імперській свідомості зневажливого значення.

Розвиваючи тему спротиву української волі імперським амбіціям, Микола Гоголь порівнює досвід Тараса Шевченка з власним досвідом і провіщає визначальну силу народного духу в уладуванні національного життя:

«…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде сам Бог. А я за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі своїм слабким здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць…

Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі…Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі оці незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…?

Що це за страшний глум над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, а нечутно, сама собою, з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння генія, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального поета-мислителя й духовного подвижника. Його практичне вчення –  життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал – служіння вищій красі, ладові, правді на основі духовного досвіду свого народу.

Провідна ідея його подвижницького життя – просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і самопоміч.

Чужина навчила витонченого митця бути обачним, утаємниченим. В унісон Гоголевій моральній настанові: «Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже» виповів свою й Куліш: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації».

Правдивості Гоголевого слова, його морально-мистецькому принципу: «Поводитися зі словом треба чесно» цілковито відповідає наукова позиція основоположника гоголезнавства Пантелеймона Куліша: «…Художницької слави Гоголевої я не знищив». Так означив особисту відповідальність за Гоголеву літературну спадщину П. Куліш – автор шести біографічних праць про М. Гоголя, текстолог і видавець першого посмертного повного зібрання творів земляка в шести томах «Сочинения и письма Н. В. Гоголя» (1857). П. Куліш чи не перший осмислив українську національно-культурну своєрідність художнього мислення М. Гоголя: «якби М. Гоголь не був українцем, то не створив би нічого подібного».

Водночас П. Куліш, наголошуючи на силі таланту М. Гоголя, був переконаний, що він як україномовний письменник не мав би великого впливу на своїх співвітчизників, не кажучи вже про російське суспільство. Написаними по-російськи творами про Україну М. Гоголь показав «з одного боку, своєму рідному племені, що у нього є і було прекрасного, а з іншого – відкрив для великоросіян самобутній та поетичний народ, відомий їм досі лише за карикатурами»; «з часів Гоголя погляд великоросів на натуру малоросіянина змінився: відчули в цій натурі здібності розуму і серця незвичайні, вражаючі; побачили, що народ, посеред якого з’явилася така людина, живе сильним життям…».

Ці Кулішеві висновки підтверджує М. Драгоманов: «Не було нікого, хто б так будив громадську увагу до Малоросії», до «нашої України, як каже Гоголь, хто б змалював деякі боки життя українського». На переконання Куліша, Гоголь «відкрив» Україну не тільки росіянам, а головно своїм землякам, пробуджуючи їх до культурного й політичного відродження: «Він перший відкрив в українській старовині щось величне, він перший надав характеру стародавнього козака широких вимірів, він перший заговорив про поетичну сторону зниклого вже нашого минулого».

Своїми проникливими осягненнями морально-світоглядних засад Гоголевого світообразу Куліш і Драгоманов спростовують поверхові судження квазіпатріотів про національне зрадництво Гоголя. Своє глибинне усвідомлення національності Микола Гоголь висловив лаконічною формулою: «Справжня національність перебуває в самому духові народу». У відродженні рідного народу Куліш розглядає духовне подвижництво Гоголя як основу для подальшої праці нинішніх і прийдешніх поколінь українців: «Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо; а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».

Сам М. Гоголь високо цінував талант П. Куліша: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…»; «…Найдужче мене втамували твори Куліша. Судячи з уривків з двох романів, які я прочитав, у ньому всі ознаки таланту великої руки, я дуже хотів би мати відомості про нього самого, про автора, тим більше, що про нього майже не говорять. Якщо Бог збереже його, то йому належатиме важливе місце в нашій літературі». Гоголь має на увазі історичні романи Куліша «Михайло Чернишенко» й «Чорна рада», і ця його зацікавленість свідчить, що їх зближує історія рідної України.

Витоки історіософії Гоголя й Куліша – в живій українській народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і народних піснях. М. Гоголь проникливо розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань: «Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя». Для П. Куліша українські народні пісні є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до того численного стану козаків, які, за визначенням Куліша, «відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Багато спільного в обох земляків від самого народження. Ось свідчення  Гоголя: «Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість у руках і грудях…». Микола років до трьох не говорив.

А ось як оповідає про свою появу на білий світ Куліш: «Пантелеймон був сьомий чи восьмий. З попередників його, братів і сестер, живий зоставсь тільки брат, Тимофій, да й той умер малолітком. Пантелеймон родивсь дуже хирявим, ледві живим; годів зо два й не говорив, а почавши говорити, протягував слова, наче співав».

Обидва рано залишились напівсиротами: Микола – без батька, Пантелеймон – без матері. Та обидва мали гідне родинне виховання, що розвинуло їхнє природжене благородство, таланти й сформувало міцну основу моральності. Гоголевій морально-виховній вимозі самовдосконалення людини вторував його молодший побратим Куліш: аби відродитися, ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять нове покоління нації…

Микола Гоголь як цілісна особистість поєднує воєдино розвиток у собі художнього таланту й морально-духовне самовдосконалення. В його українській натурі з дитинства виявлялася потреба самовдосконалення, прагнення до кращого, духовно довершенішого життя. У періоди найвищих мистецьких досягнень Гоголь найгостріше відчував печаль, тугу за духовною довершеністю.

Ось як проникливо обґрунтовує П. Куліш ясновідне прагнення М. Гоголя до духовного саморозвитку: «З цих двох начал – ясновідання земного життя й прагнення до кращого життя – розвивається вся історія життєвого шляху Гоголя».

Отже, самовдосконалення людини є тією морально-світоглядною основою, на якій ґрунтуються правдиве слово літератури й науки та справедливе діло нової політики, які повинні стояти на сторожі людської культури. Про це так сьогоденно провістив П. Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції»: «Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останнім часом необачна Моск­ва, сталося через політичну темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпиралась на єдину философію, достойну свого імени, на философію природовідання. Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі». 

Духовна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим осердям культурного розвитку людини й нації як збірної особи. А сама культура – це система самовідтворення, саморозвитку нації, й тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики. «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив учений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський.

У принципових судженнях П. Куліша й М. Туган-Барановського виявляється фундаментальна основа українського світогляду. І це допомагає також осягнути духовно-соціальну суть творчості М. Гоголя, що її розкрив парадоксальним способом філософ Василь Розанов: «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

Микола Гоголь правдою слова й діла застерігає від омертвіння людські душі та будить духовну волю нації – джерело права й суспільного ладу. Це те посутнє, що зробив Гоголь своїм мистецтвом слова для мистецтва управляти державою і що викликало й викликає таку нестямну неприязнь у псевдоеліти. Сам геній плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні з Усеєдиним: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним».

Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш – ці четверо духовних подвижників найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу» та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності.

Секрет життєвості Сковородиного, Гоголевого, Шевченкового й Кулішевого слова – в їхньому високому духовному ідеалізмі й глибинній правдивості. Сковорода, Гоголь, Шевченко й Куліш провіщають своєму народові й людству правду та являють світові моральну волю українського духу. Правда й моральна воля звільняють людину від облуди й виводить на Шлях життя в Істині.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ
01.04.2023

Джерело: «Український світ»

Пам’ятники Миколі Гоголю

Запис 214-ліття Миколи Гоголя – світообраз українського генія в нинішній реальності спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» завершив у 2023 р. Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, здійснене за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану – надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана вміщує в собі:

1. Перше найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки.

2. Перше систематизоване, масштабне Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Видання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.

3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Пісенний «Кобзар» – унікальне видання, результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював понад 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

У 2014–2017 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» видав 500 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах за кошти доброчинця Олександра Григоровича Шпака та безоплатно передав бібліотекам вищих і середніх музичних навчальних закладів і музичних шкіл. У 2017–2018 роках Фонд видав 200 комплектів трьох томів а капела і 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела (три CD) на замовлення Світового Конґресу Українців та передав українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу.

У 2019 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» за ґрант Українського культурного фонду видав 1 000 комплектів трьох музичних альбомів Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та безоплатно передав їх вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва з цілої України для освітньої й хорової роботи.

У 2020 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» на прохання музичних педагогів і хормейстерів видав 1 000 примірників однотомника Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране, що є нотним додатком до Аудіовидання. Видання здійснили за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька Євгена й матір Марію. Вибране також безоплатно передали музичним навчальним закладам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва.

І ось у 2023 році, в скрутну воєнну пору, київське Видавництво Ліра-К за власні кошти надрукувало цілісне семитомне видання Пісенного «Кобзаря». Семитомник зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7). Особливо треба відзначити дійову підтримку директора видавництва – Віталія Зарицького, який узявся за публікацію цього суспільно значущого видання. У видавництві можна замовити весь семитомник або окремі томи: тел.: (050) 462-95-48, (067) 820-84-77; ел. адреса: zv_lira@ukr.net 

Визначальна особливість Пісенного «Кобзаря» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію незалежної України та має велику пізнавальну й мистецьку цінність. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у здійсненні його культурно-освітньої місії, відкритті нових рівнів сприйняття й осмислення геніальної Шевченкової поезії, потужно посиленої українським хоровим співом – базовим мистецтвом української культури. Ґрунтовний довідковий додаток містить біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів, що підтверджує статус зібрання як академічного мистецтвознавчого видання.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше комплексне музичне видання новітнього часу започаткував новий напрям у шевченкознавстві й музикознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ,
автор ідеї й головний редактор видань,
керівник Всеукраїнського мистецького проекту
«Україна співає «Кобзаря»»

Джерело: Хорова школа Павла Муравського

Запис Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Олександер Пилипович МИШУГА (по сцені Філіппі-Мишуга)

1853–1922

Співак (тенор), педагог

Олександер Мишуга народився 20 червня 1853 р. в с. Новий Витків, тепер Львівської обл. Закінчив Львівську консерваторію (у В. Висоцького), вдосконалював майстерність у Мілані. Жив і працював у Львові, Варшаві, Стокгольмі.

Помер 9 березня 1922 року, перебуваючи на лікуванні на курорті, неподалік від м. Фрайбург (Німеччина). Перед смертю О. Мишуга заповів, щоб його поховали в рідному Виткові. Учні й вірні шведські друзі виконали заповіт співака.

Олександер Мишуга один з перших українських співаків широко пропагував за кордоном рідні народні пісні, твори українських композиторів і зарекомендував себе їх яскравим інтерпретатором.

У сузір’ї прославлених співаків світу він займає одне з перших місць як представник неперевершеної італійської школи бельканто, особливості якої співак вдало поєднав із суто українською задушевністю.

Виступи О. Мишуги на європейських оперних сценах викликали захоплення й подив. Його називали “королем тенорів”, “пісень дивних чародієм”, “солов’єм України”, “кумиром публіки”.

Виступи співака на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Кракова, Праги, Відня, Петербурга, Стокгольма, Лондона та багатьох інших міст Європи проходили з великим тріумфом.

Створені Мішугою образи (а їх понад 40) золотими літерами вписані в історію українського і світового мистецтва.

З самого початку сценічної кар’єри О. Мишуга займався педагогічною діяльністю. На запрошення М. Лисенка шість років працював професором його Музично-драматичного інституту, а також Вищого музичного інституту імені Ф. Шопена Варшавського музичного товариства.

Серед його учнів – Михайло Микиша, Марія Тессейр-Донець, Яніна Королевич-Вайдова, Софія Мирович, Зоф’я Заєлло, Єва Бандровська-Турська, Яніна Тіссерант-Паржинська, Ірена Строковська-Фариашевська, Майя Чінберг та багато інших.

“Мишуга був співаком з Божої ласки. Коли Карузо вражав блиском сили і металу, то Мишуга чарував, а враження, яке викликала його гра, – то була тайна експресії, настрою, переконуючої сили гіпнозу і ще чогось більше, що виривалося з-під усякого аналізу. У нього було те, що говорив великий Еверарді: “Не звук співає, а співає душа!”  (Степан Чарнецький, театральний критик).

Михайло Іванович Головащенко, музикознавець

Меморіальний альманах “Видатні Українці минулих століть” (2001)

Джерело: «Хорова школа Павла Муравського»

Запис 170-ліття Олександра Мишуги – «Солов’я України» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином.

Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі.

Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Гоголь опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?

1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.

Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).

Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?

Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.

Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».

Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».

Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.

Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.

Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження Гоголя.

До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.

Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші – писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші – російською.

Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.

До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.

Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.

Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.

Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.

Чому Гоголь писав про Україну?

Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.

Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.

У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.

Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-Петербурзі.

А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.

Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.

Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну, читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся справжній дух давньої слов’янської культури.

У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербургу почався процес культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні вершки як «більш російські, ніж самі росіяни».

Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії.

Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор (легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.

Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у 17–18 століттях. У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.

Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша, говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник Воскресенія». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий літопис – «Історію русов».

Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної суворості із фантазією, суму зі сміхом», які є рисами, які вирізняють творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем у російській літературі, походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому сприймалася як подих свіжого повітря.

Олекса Семенченко 2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.) з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

Микола Гоголь як провідник української культури у світ

Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином.

Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.
(Продовження. Початок читайте тут)

Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.

Він опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.

Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.

Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.

Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.

<…>

Гоголь «пересаджував» українську традицію

На мою думку, написані Гоголем російськомовні твори цілком можна вважати трансфером української культури на сприятливий на той момент російський культурний ґрунт. Сам Гоголь при цьому виступав своєрідним українсько-російським культурним посередником.

Отже, 1831 і 1832 років, коли Гоголь анонімно оприлюднив два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», ці твори відразу опинилися в самому центрі російського літературного процесу. Всі провідні російські часописи вмістили рецензії на них і у Санкт-Петербурзі, і в Москві. Саундерс пише, що Гоголь «викликав надзвичайно широку дискусію. Різні реакції на «Вечори» становили увесь спектр думок про Україну».

Українсько-російський культурний трансфер відбувся на двох щаблях: по-перше, у своїх творах російською він використав саму модель (або будову) типових творів українського бароко, а по-друге, він навіть застосував елементи перекладу на російську мову елементів фізично існуючих українських творів.

Тут слід сказати кілька слів про літературу українського бароко. Бароко прийшло в Україну в 17 сторіччі й набуло там низку місцевих характерних рис. Однією з таких особливостей була близькість низьких його форм (тобто барокових жанрів, призначених для розваги) до українського фольклору. Ще одною рисою була відсутність суворих норм у літературній мові того часу, що вилилося у насиченість нерелігійних творів чужомовними елементами (наприклад, польськими або російськими).

Хоча широко вважається, що останнім представником українського літературного бароко був Григорій Сковорода, вчені Дмитро Наливайко та Юрій Барабаш показують, що певні форми бароко, зокрема, інтермедії – фрагменти «шкільної драми» – дожили в Україні до 1820-х років і що цю традицію можна побачити у творах Котляревського і батька Гоголя. У будь-якому разі, за часом нема великого розриву між українським бароко та Гоголем. Водночас у російських столицях творчість українського бароко не була представлена.

Отже, що саме позичив з українського бароко Гоголь? По-перше, це типи персонажів. Будь-хто більш-менш знайомий із вертепом та українськими інтермедіями впізнає їх у Гоголя, бо вони – дуже стереотипові.

Це, зокрема, сварлива дружина – Хавронья у «Сорочинському ярмарку». Це й щиросердий чоловік, якого дурять усі, кому не ліньки, – Солопій Черевик. Паламар, циган, москаль – усі є вихідцями з «низьких» форм бароко. Таких персонажів багато у «Тарасі Бульбі», «Сорочинському ярмарку» та інших творах.

Ось, зокрема, уривок із «Тараса Бульби»: «Вірменин вивісив дорогі хустки, татарин крутив на вертелі шматки баранини, завитої в тісто, жид, закинувши голову, смоктав горілку просто з діжки. Та найпершою людиною, на яку вони наштовхнулися, був козак, що спав серед дороги, широко розкинувши руки й ноги… Козак лежав на дорозі, розтягшися на весь зріст, наче лев; його оселедець, гордо закинутий назад, накривав добрих пів метра землі».

Цей козак виглядає вертепним героєм. Та загалом козаки в «Тарасі Бульбі» мають інше походження – героїчне бароко, а саме українські думи 16–18 століть. Саме там знаходимо ідеал козака, що бореться за волю, незалежність і Церкву. Тож у «Тарасі Бульбі» бачимо своєрідний перехід від вертепного бароко до героїчного з розвитком сюжету.

Спочатку козаки нічого не роблять – лише п’ють та танцюють. Відповідно й герої мають гротескні вертепні риси. Коли ж вони виступають на війну, вони усвідомлюють важливість своєї місії, б’ються до кінця й героїчно помирають. Це вища форма бароко, і тут простежуємо вплив на Гоголя барокового літопису 18 сторіччя «Історії русов». Українські літописи того часу більше нагадували художню літературу, ніж історичне дослідження.

Отже, Гоголь запровадив до російської літератури типові українські барокові поняття, ситуації та героїв. Але, як ми знаємо, російський читач тоді практично нічого не знав про Україну. Тому Гоголеві треба було знайти якийсь специфічний спосіб, щоб познайомити свою читацьку авдиторію з українською культурою. Для цього було недостатньо лише писати російською мовою. Треба було щось іще, що дозволило б компенсувати росіянам недостатні знання про Україну.

Письменник знайшов вихід. По-перше, він організував «українські оповідання» у цикли, укладачем яких був фіктивний сільський український редактор. Начебто не Гоголь, а саме він написав вступ і примітки під текстом. Говорячи з українським акцентом, він міг досить природньо ввести читача в курс справи. По-друге, в кожному оповіданні був свій оповідач, якого «редактор» представляв на початку. Цей оповідач виконував ту саму функцію, що й «редактор». По-третє, щоб допомогти росіянам краще зрозуміти вживані українські слова та реалії, Гоголь додав до томів спеціальний словничок.

Тож редактор – пасічник Рудий Панько у вступах до книжок пояснює, де саме на мапі є Диканька. Також він дає знати, що дія оповідань відбувається у культурі, відмінній від російської. Він це робить шляхом порівняння українських звичаїв із російськими і протиставлення «у нас – у вас». Також він запроваджує деякі українські поняття, як-от «вечорниці». Він представляє дяка Фому – типового оповідача барокового періоду. Подає інформацію про рівень освіти в Україні, зауважуючи, що українські учні вивчали латину. Його власна здатність «редагувати» була свідченням, що в Україні навіть простий пасічник міг читати й писати. Він наводить деякі страви української кухні. У примітках під текстом він пояснює деякі українські реалії, які згадують українські оповідачі.

Подібну роль виконують і самі оповідачі. Зокрема, через дяка Фому Гоголь показує тенденції у ставленні до росіян в Україні. Його недружні до росіян висловлювання дуже помітні. Дяк також подає деяку українську історичну інформацію. Інші наратори знайомлять читачів із уривками з українських пісень.

Словники до обох томів дають читачеві ключ до багатьох українських слів, ужитих у тексті. Гоголь пояснює 131 українське слово, і вже сама присутність словників привернула увагу російських читачів до того, що мова, якою говорять в Україні, відрізняється від російської.

В одному випадку словник навіть допомагає зрозуміти гру слів. Прізвище одного з персонажів «Сорочинського ярмарку» – Цибуля. В одному місці Гоголь пише: «Його щоки стали червоними, як мак, – він уже не Цибуля, а буряк…». Тобто Гоголь хотів сказати, що обличчя Цибулі – не біле, як цибуля, а червоне, як буряк. Одначе, російський читач не міг би це зрозуміти, бо росіяни мають інше слово для «цибулі». Тому Гоголь і вирішив включити це слово до словника.

Щоб підбити підсумок сказаному, слід зазначити, що, якби Гоголь писав українською, його творчість можна було б окреслити як пізнє українське бароко. Можливо, його важливість в українській літературі була б десь на рівні Квітки-Основ’яненка, як це припустив Звиняцьковський.

Адже для України бароко не було чимось новим. Одначе, коли Гоголь пересадив українське бароко на ґрунт російської літератури у той час, як російський романтизм шукав натхнення та екзотики в Україні, російська літературна система всотала барокові оповідання Гоголя і збагатилася ними.

Українськість Гоголя – проблема для іноземних перекладачів

Той факт, що Гоголь постав як найбільший прозаїк, а відтак і драматург у російській літературі, привертав до його творчості підвищену увагу, коли у решті світу з тієї чи іншої причини зростав інтерес до Росії (але не України). Зокрема, у країнах англомовного світу інтерес до Росії зростав у часи різних конфліктів за участи Росії (за часів СРСР – «холодної війни») або великих потрясінь (революцій) усередині самої Росії.

Загальний інтерес до країни збільшував інтерес до її літератури. А для ілюстрації цієї літератури перекладачі часто обирали твори Гоголя. Причому дуже часто перекладали повість «Тарас Бульба» (дія якої відбувалася в Україні у час, коли вона навіть не входила до складу Росії!), бо, як здавалося перекладачам, саме він найкраще ілюстрував характерні риси росіян, презентував якусь особливу «російську душу».

Жарт із перекладачами з віддалених від України культур зіграло те, що, коли Україна вже була часткою російської імперії, вони не могли розгледіти, що Тарас Бульба та інші козаки росіянами якраз не були. Коли ж у повісті козаки вживають слово «руський», то коріння цього слова слід шукати в Україні-Русі, а не у сучасній Росії.

Найбільшим парадоксом або примхою літератури є те, що міф про якусь особливу «російську душу», який побутує у певних західних колах і донині, якраз і зродився завдяки Гоголеві-українцеві та багато в чому завдяки його «Тарасові Бульбі».

Від 1860 року, коли цей твір уперше вийшов англійською в Лондоні, до наших днів «Тараса Бульбу» в англомовному світі перекладали 15 разів. До появи України як незалежної держави лише Андрю Грегорович у Канаді 1962 року переклав цей твір з української точки зору, таким чином, що читач міг виразно зрозуміти, що козаки там б’ються за Україну і що дія історично відбувається в Україні ще до того, як вона стала частиною Росії.

У найновіших перекладах після незалежності України з’явилися засади для знань про Україну у решті світу. Перекладачі більше не можуть ігнорувати український елемент у творах Гоголя. Тож переклади Кристофера Інґліша 1994 року та Пітера Константайна 2003 року роблять помітним для англомовного читача (за допомогою специфічних перекладацьких методів), що в повісті йдеться про українську історію, культуру та українських героїв.

Загалом важливо зазначити, що, пишучи про Україну для російського читача і досягши успіху в Росії, Микола Гоголь відкрив канал інформації та знань про Україну та її культуру для решти світу. Ще 1860 року англійські читачі могли читати про героїзм українських козаків, про українські звичаї. І хоча багато хто помилково сприймав ці твори за російські, а самого Гоголя за росіянина, це не змінює факту, що письменник таки був українцем, писав про Україну і є одним із найбільш знаних письменників-українців, класиком світової літератури, що ним Україна може пишатися.

Олекса Семенченко
2000 року захистив докторську дисертацію (Ph.D.)
з англомовних перекладів Гоголя в університеті англійського міста Лідза

Джерело: «Український Світ»

Запис Микола Гоголь як провідник української культури у світ спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

5 серпня 2023 року виповнилося 120 літ від народження великого українського оперного й камерного співака Бориса Романовича Гмирі (1903-1969). Проникливий спогад про співпрацю з великим співаком залишив великий дириґент Павло Іванович Муравський

Павло Муравський. Співпраця з Борисом Гмирею

Уперше я побачив і почув у концертах Бориса Романовича Гмирю в п’ятдесятих роках. Цей великий співак своїм виконавським мистецтвом завжди справляв на мене глибоке враження. Такої чистої інтонації й такого ансамблевого чуття, якими володів Гмиря, не має ніхто. Це був співак виняткового таланту. Його спів так глибоко запав мені в душу, що мені дуже захотілося з ним познайомитися. Але я не наважувався.

А така нагода була. У 1962 році у Львівській філармонії Борис Романович і Костянтин Огнєвой виконували оперу Римського-Корсакова “Моцарт і Сальєрі”. А я з капелою “Трембіта” виконував перший номер «Реквієма» Моцарта. Ще тоді я зауважив, що Борис Романович, тільки-но прийшов до театру, звернув увагу, як звучить рояль, а це означало, що він завжди дбав про чистоту співу чи гри на інструменті. А як відомо, на це звертають увагу тільки фахівці високого класу.

Але й тут знайомство, на жаль, не відбулося.

Минули роки… Я вже працював у Києві художнім керівником і головним дириґентом капели «Думка». Стався такий випадок. У квітні 1965 року на похороні видатної співачки Зої Гайдай ми з капелою «Думка» відспівували панахиду.

А після співу до мене підійшов Борис Романович та й каже: «Оце ми з Веніаміном Тольбою слухали ваш чудовий спів і були глибоко зворушені».

Почувши такі слова, я відчув, ніби в мене крила виросли, й одразу спитав його: «А що якби капела з Вами щось разом заспівала?». Борис Романович був дуже задоволений пропозицією, і вже наступного дня ми з ним сиділи у нього в квартирі за роялем і підбирали програму.

Твори для баса з хором російських і західноєвропейських авторів ми знайшли досить швидко, а з українськими творами справа загальмувалась. Виручив композитор Віталій Кирейко. На замовлення Бориса Романовича Віталій Дмитрович здійснив чудове аранжування популярної мелодії «Думи мої» на Шевченкову поезію та виконав ще кілька аранжувань українських народних пісень на вірші Л. Глібова, С. Руданського. Мені теж довелося аранжувати «Дивлюсь я на небо» на поезію М. Петренка та народні пісні «Ой що ж бо то та й за ворон», «Ой не шуми, луже…».

Почалися репетиції в приміщенні капели. Я звернув увагу, що Борис Романович на репетиціях вивчав твори не так, як інші вокалісти, а віддавався репетиції так, ніби він виступав у концертній залі перед слухачами. Кожну пісню вивчав з повною душевною віддачею.

Я часто нагадував артистам капели, що ми маємо чудову нагоду вчитися в Бориса Романовича, як треба працювати над творами для концертної програми. А коли ми поверталися з репетицій, то іноді Борис Романович казав: «Я отримую велике задоволення навіть тоді, коли Ви розспівуєте капелу».

Ми підготували всю програму й наприкінці листопада 1966 року поїхали до Москви, щоб записати її на платівку. В студії запису я проводив репетицію під камертон. У цей час до студії зайшов Іван Семенович Козловський. Минуло, може, з півгодини репетиції, й раптом Іван Семенович запитав, звертаючись до мене: «Маэстро, а проверьте тональность», мабуть, йому здалося, що хор не може так довго співати без підтримки фортепіано.

Я міг і не сумніватися, але підійшов до роялю, взяв акорд, і тональність виявилась абсолютно точною. В цей час Борис Романович, усміхаючись, повернувся до Івана Семеновича, глянув на нього з відповідним виразом та ще й язика показав. Репетиція завершилася в надзвичайно товариському настрої великих співаків і капели «Думка».

В тому ж році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила платівку «Державна академічна капела «Думка». Соліст Б. Гмиря». У 1968 році відбулася Всесвітня виставка в Канаді, в Монреалі, й наша платівка мала там великий успіх. Минуло багато років, а той запис і досі лишається еталоном високопрофесійного мистецького виконавства.

У січні 1967 року почалися спільні концертні виступи капели «Думка» з Борисом Гмирею в Колонній залі Київської філармонії.

Борис Романович був глибоким, високоосвіченим музикантом, людиною з глибокими знаннями, енергією й винятковою працездатністю. Кожен його концерт був підсумком дбайливої, кропіткої роботи, результатом тривалих роздумів. За роки своєї праці Борис Романович освоїв величезний репертуар, який був наслідком його наполегливої праці, невгасимої жадоби пізнання нового.

Борис Романович був чудовим ансамблістом, що давало можливість швидко досягнути художнього результату. Кожна репетиція з ним і для мене, і для всіх артистів капели перетворювалася на справжнє свято вокального мистецтва.

Ми підготували й виконали безліч концертів, а також записали на платівку українську музику, яка популярна не тільки серед наших слухачів, а й далеко за межами України. У виконанні Б. Р. Гмирі разом із капелою “Думка” стали вершиною вокальної інтерпретації й художньої виразності такі перлини як “Думи мої, думи мої”, “Взяв би я бандуру”, “Чуєш, брате мій”, “Дивлюсь я на небо”, “Стоїть гора високая” та інші.

І хоч би скільки я слухав його спів, мені завжди здається, що я присутній на прем’єрі, бо навіть уже добре знані твори в його інтерпретації звучать по-новому і наче вперше. Спів Бориса Гмирі несе в собі неповторну своєрідність, образність і задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Надзвичайно радісні, щасливі були миті спілкування з цим великим майстром.

У Бориса Романовича щасливо поєднувався рідкісний артистизм і великий темперамент із почуттям міри й бездоганним смаком. Крім того, він володів дивовижною людською чарівністю, яка приваблювала всіх, хто зустрічався з ним по роботі або в сердечній розмові. Він був справді людиною для людей, жив музикою і в музиці, завжди відчував потребу поділитися з усіма своїм глибоким відчуттям музики.

До глибини душі шкода, що якраз в останній рік – у період найвищого злету його високого таланту – нам не вдалося записати на платівки нові твори в його виконанні, які він уже фактично вивчив.

У мене з Борисом Романовичем Гмирею склалася подібна доля: майже одночасно Бориса Романовича звільнили з роботи в Оперному театрі, а мене – з капели «Думка».

З 1967 року я був знайомий із дружиною Бориса Романовича – Вірою Августівною. І хоч Віра Августівна не була музикантом, але її ставлення до нашої творчої співпраці справило на мене незабутнє враження. Я відчув, що це і є та зразкова сім’я, про яку мріють сотні й тисячі людей. Під час репетиції Борис Романович кожну музичну фразу виконував з особливою теплотою й любов’ю. А я слухав та й подумав, що й тут присутня Віра Августівна.

Після смерті Бориса Гмирі я заходив у їхню квартиру. Віра Августівна показувала мені чудові картини Бориса Романовича і знову й знову розповідала щось зовсім нове про цього великого українського митця.

Борис Романович – великий співак, він надзвичайно вимогливо ставився до своєї мистецької праці. Мистецтво Бориса Романовича нагадує нам усім, який могутній, прекрасний і талановитий наш український народ.

10.03.2008; 07.01.2014

Надруковано в книжці: Павло Муравський Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014, 2017, сс. 215–218.

Джерело: «Український Світ»

Запис Борисові Гмирі 120: «Мова українська, як й італійська, вокально та милозвучно стоїть на першому місці у Світі…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.