17 жовтня 2023 року в Українському культурно-інформаційному просторі відбулася знаменна подія – 100-літній ювілей щомісячного науково-популярного і літературно-художнього ілюстрованого журналу “Наука і Суспільство”

Спочатку цей часопис виходив під назвою “Знаття”, потім – “Знання”, “Наука і Життя”… Під час Другої світової війни журнал “Знання” перестав виходити. У нинішню Всеукраїнську визвольну війну часопис “Наука і Суспільство” самовіддано працює на інформаційному фронті на нашу перемогу. В пору засилля електронних ЗМІ та масової аґресії ворожої пропаганди й продукування інтелектуальних вірусів людям для убезпечення й протидії необхідна правдива інформація.

Такою правдивою інформаційною поживою забезпечують людей її друковані носії – книжки й часописи, які є традиційним інформаційним базисом Української культури й яких катастрофічно не вистачає Українському суспільству.

“Наука і Суспільство” – єдиний друкований часопис, який зберіг професійний авторський колектив і згуртував широке коло читачів, зокрема постійних передплатників. Нині, в пору визвольної війни Українського народу від рашистської окупації, часопис “Наука і Суспільство” як флаґман інформаційного фронту потребує потужної державної підтримки для забезпечення якомога ширшого суспільного загалу дієвою інформацією та для підтримання національної безпеки Української держави.

Ювілейне зібрання відбулося в конференц-залі Товариства «Знання» України, яке є засновником часопису. У ювілейному заході взяли участь відомі українські вчені, педагоги, лікарі, письменники, журналісти, митці, культурні й громадські діячі.

Ювілейне зібрання натхненно провів Василь Григорович Кремень – академік НАПН та НАН України, президент Національної Академії педагогічних наук України й Товариства «Знання» України. Про історію часопису й свою наполегливу працю над його збереженням проникливо розповів головний редактор журналу «Наука і Суспільство» Дмитро Миколайович Єсипенко – кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України. Національна Академія педагогічних наук України відзначила подвижницьку працю Д. М. Єсипенка медаллю «Григорій Сковорода».

Редакція

А напередодні колеги привітали Дмитра Миколайовича зі славним 70-літтям

Вітання з ювілеєм Дмитрові Єсипенку – головному редакторові журналу «Наука і Суспільство»

Вітаємо шановного Дмитра Миколайовича Єсипенка зі славним 70-річчям!

Дорогий Дмитре Миколайовичу! Щиро поздоровляємо вас з 70-річним ювілеєм, зі 100-річчям редагованого вами журналу «Наука і суспільство»! Вітаємо вас як члена президії Товариства «Знання» України, заступника голови правління Товариства, багаторічного керівника «Українського центру духовної культури», кандидата філософських наук, заслуженого працівника культури України, відомого громадського діяча!

Високо цінуємо вашу активну діяльність щодо поширення наукових знань в Україні і за кордоном, присвячених історії і сьогоденню незалежної Вітчизни, розвитку її науки і культури, її мужній боротьбі проти агресора.

За поданням Товариства Національна академія педагогічних наук України нагородила вас медаллю «Григорій Сковорода».
Сердечно бажаємо вам миру, доброго здоров’я, намріяного щастя, снаги і наснаги, нових успіхів в ім’я зміцнення і захисту України, для Перемоги!

З повагою –

• Президент Товариства «Знання» України, президент НАПН України, академік НАН України академік НАПН України В. Г. Кремень
• Голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, професор, доктор філософських наук В. І. Кушерець
• Учений секретар Товариства «Знання» України, заслужений журналіст України В. Ф. Василашко.

16 жовтня 2023 року.

«Знаття» – «Знання» – «Наука і Життя» – «Наука і Суспільство»: роздуми з приводу 100-ліття праці на інформаційному полі

Рівно 100 років тому, 16 серпня 1923, вийшло у світ перше число журналу «Знаття» – науково-популярного видання для народу. До 1924 цей часопис виходив як щотижневий популярно-науковий і громадський журнал, а видавець його – господарська структура «Хозяйство Донбасса», яка видавала також свій відомчий однойменний журнал.

З 1924 – це вже двотижневий науково-популярний багатоілюстрований журнал «Знання», орган Народного комісаріату освіти УСРР (з приписом: «Повинен бути в кожному клубі, в кожному колбуді, в кожній школі»).

З 1951 – двомісячний журнал «Наука і Життя», орган Всесоюзного Товариства для поширення політичних та наукових знань.

З 1965 часопис виходить за нинішньою назвою «Наука і Суспільство» як орган Товариства «Знання» УРСР; з 1991 засновник  журналу – Всеукраїнська громадська організація Товариство «Знання» України, а видавець – Український Центр духовної культури.

За свій 100-літній вік часопис трансформувався від опіки центральним державним органом освіти до опіки громадською організацією та завжди виконував і нині виконує важливу суспільну функцію – забезпечує людей ґрунтовними знаннями з усіх сфер життя.  

Людина як духовно-біологічне породження потребує для повноцінного життя високоякісної біологічної й духовно-інтелектуальної поживи. Основа біологічної поживи для розвитку організму й інтелекту – білок. А для цілісного культурного розвитку і здійснення своєї життєвої програми, для забезпечення істинного думання й духовно-вольової діяльності потрібна відповідна добірна духовно-розумова пожива. Усе це разом складає єдине природно-духовне джерело живлення людини.

Тут і постає проблема забезпечення суспільства високоякісною біологічною й духовно-розумовою поживою та збереження загальнонаціонального природно-духовного потенціалу. За неякісний харчовий продукт виробника й реалізатора ще можна притягти до відповідальності. А за неякісний чи й шкідливий інформаційний продукт, який завдає шкоди духовному здоров’ю індивіда й суспільства, ніхто не несе відповідальності, бо розмито моральні критерії. І виходить: хто що споживає, той тим і є…

За однопартійного тоталітаризму діяли відповідні партійно-ідеологічні настанови й цензура згідно з панівною доктриною державного соціалізму. А нині весь життєвий простір заполонив багатопартійний неоліберальний тоталітаризм згідно з панівною доктриною фінансового утилітаризму.

На тлі масового поширення генномодифікованих харчових продуктів, які руйнують генетику людського організму, особливої шкоди завдає людині інфікована інтелектуальними вірусами інформаційна продукція, яка призводить до деґрадації у сфері людської моралі й національної культури.

А де ж наші незалежність і національна ідея? Українська незалежність – це незалежність владарюючого фінансового кагалу од Українського народу. В цьому сенсі Українці – найнезалежніші в Світі, бо все що чинить з нами клептократичний, компрадорський режим, від нас не залежить. А національна ідея «не спрацювала», бо вона ще витає в просторі нашого безладного буття як інтелектуальна абстракція.

А відтак не сформована в нас і національна ідеологія – система традиційних духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм, яка є джерелом і осердям життєвої сили нації в її самовідтворенні й культурно-державному саморозвитку. А як без конструктивної основи національної ідеології й стратегії розвитку народ збудує свою державу? Раз нема національної ідеології й стратегії, то нема й національної держави. Країна без власної ідеології – підконтрольна чужинцям територія. Коли народ не має власної ідеології й відповідної стратегії саморозвитку, над ним владарює колонізаторська ідеологія чужинців, яку насаджує компрадорська влада.

Національна ідея й національна ідеологія визначають стратегію розвитку нації й держави. Дієва триєдність ідеї, ідеології й стратегії забезпечує морально-соціальну зрілість людської особи й суспільства, і завдяки цій системоутворюючій триєдності суспільство спроможне подолати хаос антисистемності й створити систему власного ладу – національну державу.

Життєдіяльність суспільства, його психосоціальної системи добору, збереження й передачі духовно-інтелектуальної інформації в процесі формування національного інформаційно-енергетичного поля забезпечує національна культура – енергоінформаційна система суспільного єства, яка за своїми функціями подібна до вищої нервової системи людини.

А виробництво високоякісного культурно-інформаційного продукту для забезпечення повноцінного функціонування системи національної культури й культурно-соціального розвитку суспільства покликані здійснювати галузі культурної індустрії, якими має належним чином управляти галузевий центральний орган, керуючись національною ідеологією й стратегією.

Нинішня система управління культурною інфраструктурою не відповідає ціннісним орієнтирам національної культури й духовним запитам суспільства – прагненням людської душі жити, а обслуговує занижені прагматично-споживацькі потреби соціального організму. Утилітаризм як синдром глобалізму заполонив увесь український культурний простір, який виявився неготовим протидіяти глобальному квазікультурному імперіалізму.

У попередні десятиліття тоталітарна політика запроваджувала модель уніфікованої, усередненої квазікультури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок («совок»), відірваний од джерельної основи національних культурних традицій, який тепер аґресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель «русскоязычной общепонятности».

За роки ілюзорної незалежності майже нічого не змінилося на краще в мовно-культурному просторі України. А руйнація важливих культурних індустрій відбувалася не стихійно, а сплановано. Керований хаос через т. з. трансформаційні процеси паралізував систему традиційних цінностей Українців, а інформаційно-культурний простір України заполонив «русскоязычный» продукт (періодика, книжка, ТБ й радіо).

Завезені з Росії книжки заполонили книжковий ринок України більш як на 90 %, а «русскоязычные» ЗМІ – більш як на 80% нашого інформаційного простору. Така диспропорція набагато загрозливіша, як була за радянського часу, особливо в книговиданні й ЗМІ.

Такий результат імперської ідеології й геополітики Росії, де книговидання стало однією з найприбутковіших галузей, а Україна виявилась найбільшим імпортером російської ідеологічної продукції. Так російська імперська аґресія в інформаційній сфері підготувала передумови для військової аґресії.

Нині, в умовах війни, національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також і від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти тій глобальній аґресії, необхідний державний ресурс і правовий регуляторний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як системи самоорганізації, самовідтворення й саморозвитку Українського народу в усій його неповторності.

Основним фінансовим джерелом реалізації культурної політики Української держави має бути державний бюджет для забезпечення належних щорічних надходжень на розвиток національного інформаційно-культурного простору. Держава також має ґарантувати юридичну базу для комбінованих фінансових надходжень від спонсорів, меценатів для утримування й розвитку культурної інфраструктури.

Першорядними дієвими чинниками виходу України з духовно-соціальної й економічно-політичної кризи та відродження цілісної системи національної культури є задіяння в суспільне життя національної ідеології й стратегії розвитку та триєдиної система національної економіки, в якій нерозривно поєднуються функції виробництва й реалізації продукції та розподілу результатів праці в інтересах цілого суспільства.

Система виготовлення й поширення українського культурно-інформаційного продукту виконує особливо важливу суспільну функцію, забезпечуючи національне єство духовно-інтелектуальною поживою для розвитку самосвідомості й волі духу, що своєю чергою спонукає до самовідтворення й саморозвитку нації.

Ці духовно-інтелектуальні й соціально-економічні чинники мають бути провідними в національній культурній політиці для оптимального й ефективного управлінні суспільством у системі справедливого суспільного ладу в Україні.

Ми думаємо й говоримо про культуру, а стурбовані невідповідною їй політикою. За професійним твердженням видатного українського вченого-економіста й державного діяча Михайла Івановича Туган-Барановського (1865–1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно дбати про власну культуру – про свій саморозвиток. Значення поняття культура – розвиток, освіта. За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці».

Українці переживають нині тяжку ситуацію, тож на підмогу собі зобов’язані задіювати  сутнісні духовні сили тих, які попереду нас – безвічний досвід наших подвижників.

Як нам потрібні сьогодні: Григорій Сковорода з життєвими вченнями про «вроджену працю», «філософію мудрого серця» й «совість, як чистий кришталь»; Микола Гоголь з «духовним персоналізмом» і глибинним пробудженням національного духу та самосвідомості Українців, бо «Справжня національність перебуває в самому духові народу»; Пантелеймон Куліш з концептами «філософії природи», «збірної особи Українського народу» та його особистою самовідданою працею, яка не давала спати «ледачій інтеліґенції»; Іван Франко з «величезною, дійовою задачею» перед «українською інтелігенцією – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм».

Наші попередники на диво послідовні у своїх високих духовних спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність їхніх замірів, бо ледачим і знетямленим важко долати обмеження свого егоїзму й недомислу. Високі позачасові помисли подвижників неможливо виміряти куцими мірками лінійного часовиміру, а наснажені потужним духом їхні мудрі думки неможливо збагнути стуманілими прагматичними судженнями.

Джерело сили «збірної особи Українського народу» й запоруку суспільного ладу означив видатний український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи». Тому й українська ідея в П. Куліша – не абстрактно-незбутня, як у «ледачої інтелігенції», а вивірена справедливою дієвістю його особистого життя й завжди своєчасна як необхідна передумова становлення нації й національної держави.

Бо «…суть у ділі й у правді діла, а не в стилі…», – вістував геній світового письменства з українським серцем Микола Васильович Гоголь (1809–1852) і застерігав: «…Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

Так М. Гоголь ще в 1846 застерігав земляків од «пролетаріатства», яке почало ширитися по Європі, і ще сподівався на нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути од себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й застигли в ній.

Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій, …ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

А тепер «озлілі партії» стали реальністю українського життя й членують українське суспільство на партійні групи й іменні секти бузувірів – безтямних прибічників політичних ошуканців і державних злочинців. А спотворене світобачення крізь «облудні призми всяких партій» навіюють людям не так традиційна партійна преса, як новітні глобальні електронні технології ошуканства.

В нинішніх умовах масового аґресивного засилля електронної дезінформації в людях ще живе потреба в правдивій друкованій інформації. Книговидання й періодика становлять традиційну основу інформаційної сфери України й належать до стратегічних пріоритетів держави у гуманітарній сфері та  є  важливою складовою культурної політики.

Національні книговидання й наукова періодика виконують основоположну функцію передусім у формуванні освітнього інформаційного простору й духовного зростання нового покоління Українського народу, в розвитку й утвердженні в усіх сферах українського життя державної мови як вирішального чинника єдності нації.

Специфіка видавничої справи полягає передусім у тому, що вона є невід’ємною складовою національної безпеки держави. Особливо важлива її роль у відродженні цілісної системи культури української нації, забезпеченні належного функціонування в суспільстві державної мови, в становленні й розвитку національного інформаційного простору.

Функціональні особливості книжки й періодики як одного з найвпливовіших засобів масової комунікації та її соціально-культурні й економічні завдання передбачають дієву державну підтримку видавничого процесу. Адже український культурно-інформаційний продукт – дієвий духовно-інтелектуальний чинник самовідтворення й саморозвитку нації та утвердження національної держави.

З цієї націєтворчо-державотворчої позиції повчальним є 100-літній історичний шлях знакового для стратегії культурно-соціального розвитку України часопису «Наука і Суспільство», який, незважаючи на проминущі політичні умови, послідовно здійснює свою науково-просвітницьку, культурно-державницьку місію.

А що означає так зване нинішнє роздержавлення ЗМІ й до чого воно призвело? «Роздержавлення преси» — одне з зобов’язань перед Радою Європи, які Україна взяла на себе ще 2005 року. Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» Верховна Рада ухвалила 24 грудня 2015 р., а чинності він набув 1 січня 2016.

На те, щоб вивести з числа засновників органи влади й перереєструватися, виданням дали три роки.  Медійна реформа начебто мала на меті обмежити прямий вплив публічних органів на друковані ЗМІ. Ось які оди співали «роздержавленню»:

«Ці видання виходили бюджетним коштом, часто не маючи жодної мотивації для пошуку інших способів отримання доходу. Вони також не мали мотивації для розвитку, вдосконалення й осучаснення, бо єдине, чого від них зазвичай вимагали засновники, – піар та висвітлення в позитивному ключі. Вони пишалися столітньою історією, але не мали майбутнього в сучасному світі. Реформа друкованих ЗМІ дає їм шанс перетворитися на фінансово незалежні видання, що самі визначатимуть свою редакційну політику та працюватимуть в інтересах читачів, а не чиновників або місцевих депутатів. Адже медіа не повинні служити владі».

Насправді, «незалежні ЗМІ» – така сама ілюзія, як і «незалежна Україна». Роздержавлення ЗМІ – це фактична їх приватизація на тлі приватизації України. І наслідки приватизації стратегічної інформаційної галузі такі самі пагубні для Української держави й цілого Українського суспільства, як приватизація стратегічних галузей економіки. Кому тепер служать роздержавлені медіа, відчуло все Українське суспільство.

Українську державу підмінила корумпована, паразитарна «держава в державі» (П. Куліш), а власником усенародного багатства став владарюючий в Україні клептократичний, компрадорський режим. А ЗМІ, які обслуговують той злочинний режим, – його рупори.

Владарюючий режим поділив ЗМІ на лояльні до себе (провладні) та на нелояльні (опозиційні). А рекламний ринок поділив журнали на споживацькі (глянцеві) та на культурно-просвітницькі, прирікши останні на самовиживання. Отже, фінансово унезалежнені од держави медіа стали фінансово залежні од плутократії. І як наслідок злочинної комерціалізації ЗМІ – наклади необхідних Українському суспільству культурно-просвітницьких видань упали з десятків і сотень тисяч до десятків і сотень примірників.

Через такі випробування зі значними втратами пройшов і журнал «Наука і Суспільство». З травня 2010 засновник (Товариство «Знання» України) надавав часткову фінансову підтримку часописові, а з лютого 2022 зовсім припинив фінансування.

Так, часопис «Наука і Суспільство» був приречений, як і інші українські періодичні видання. Та ці поодинокі ЗМІ зберігають свою самостійність завдяки самостійницькому ентузіазму їх очільників. Це реальне культурне подвижництво в умовах фінансової диктатури владарюючого клептократично-плутократичного режиму. На цьому подвижництві тримається й часопис Дмитра Миколайовича Єсипенка.

Д. М. Єсипенко, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України – головний редактор журналу «Наука і Суспільство» з квітня 2009 року. Та ще з квітня 2005 Дмитро Миколайович опікувався підготовкою і випуском журналу як шеф-редактор (редактор – Б. М. Гичко).

З  квітня 2005 по квітень 2010 підготовку й випуск журналу «Наука і Суспільство» власним коштом здійснював Український Центр духовної культури під керівництвом директора – Д. М. Єсипенка. Центр духовної культури, починаючи з кінця 1980-х, один з перших в Україні  розгорнув широку видавничу діяльність. Вийшли 100-тисячними накладами: «Українські казки», «Українські приказки», «Повір’я», «Українські пісні», «Українські балади», «Українські думи».

Видано 32 томи з серії «Український історичний роман», 13 книг із серії «Духовні скарби України», 4 томи з серії «Філософська спадщина України». Важливо зазначити, що всі ці видання здійснено за рахунок коштів трудового колективу, без залучення державного фінансування.

На цьому ж надійному принципові самофінансування тримається нині й часопис «Наука і Суспільство». На порозі 100-ліття журналу Дмитро Миколайович наголошує в програмній редакторській статті:

«У цей ювілейний для журналу рік, хоча він і означений війною, ми ще вище підіймаємо знамено борні за свободу і розвой Української держави, возвеличення людини праці, утвердження людського у людині. Сьогодні ці прості, на перший погляд, істини вимагають від усіх нас конкретних справ і дій, об’єднання трудового, наукового і творчого потенціалу, спрямування зусиль на здобуття перемог на кожній ділянці трудового і воєнного фронтів».

Як головний редактор «Науки і Суспільства» Д. М. Єсипенко згуртував на інформаційному полі часопису продуктивне авторське середовище й резонуюче з ним широке читацьке коло. Явним показником цієї духовно-інтелектуальної взаємодії є широка, як на сьогодні, й зростаюча мережа постійних передплатників.

Читачі цінують старання головного редактора й авторів часопису донести до суспільства глибокі, аналітичні роздуми про сьогодення; здійснити пізнавальні екскурси в історію освіти, науки, господарства й культурно-соціального розвитку України в цілому та показати внесок у наші суспільні надбання й утвердження національної традиції людей подвижницького духу, зокрема представників давніх українських родів; явити нинішні досягнення в усіх сферах життєдіяльності Українського світу, зокрема, задіяти ці здобутки в утвердження справедливого суспільного ладу в Українській державі.

Усі істинні здобутки культурно-просвітницької діяльності часопису в попередні десятиліття лишаються своєчасними нині, бо їх примножує самовідданою працею нинішня редакторсько-авторська спільнота, єднаючи покоління читачів потужним духом українського патріотизму.

Олександер Шокало, культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 100-ліття часопису «Наука і Суспільство» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

В історичному процесі розвитку української музично-співочої культури поетична творчість Тараса Шевченка набула значення одного з засадничих чинників формування її національної самобутності й самоідентифікації.

Поезія Т. Шевченка, її ідеї та образи, ритміка й мелодика є постійним і невичерпним джерелом натхнення для творців української музики – від романтиків до постмодерністів, від класиків і «метрів» до маловідомих сьогодні авторів, чиї мелодії ми сприймаємо як народні.

Збірка поезій, пророчо названа самим поетом «Кобзар», існує наразі не лише в літературному, а й в музичному та музикознавчому вимірах, вона є найяскравішим національним маркером українського музичного мистецтва й унікальним явищем у світовій культурі.

Пропонована масштабна робота авторського колективу являє собою вперше зібрану і систематизовану найповнішу на сьогодні антологію хорових творів українських композиторів Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2023).

Вона включає в себе сім томів нотного матеріалу з супровідними редакторськими статтями, біографічними довідками про композиторів і додатками, які містять бібліографію нотних і музичних видань, дискографію, алфавітний покажчик творів.

Видання містить 283 твори 155 композиторів та аранжувальників і 12 народних пісень, створених у період від середини XIX до початку XXI століття. Твори розподілені на три групи: хори a cappella, хори з інструментальним супроводом та твори великої форми для хору і симфонічного оркестру.

Комплексною складовою зібрання є записане на основі його нотного матеріалу аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» у трьох альбомах з дев’яти компакт-дисків (2019), що містить 110 творів 86 композиторів.

У записі хорової Шевченкіани на благодійній основі взяли участь 45 провідних хорових колективів з 17 міст України та з української діаспори. Аудіовидання стало завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає “Кобзаря”» й було здійснене за фінансової підтримки Міністерства культури України та гранту Всеукраїнського культурного фонду.

Нотний додаток до аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране (2020) включає 83 хорові твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень, найпоширеніших у хоровій практиці.

Ідея найповнішого озвучення хорових творів на поезію Тараса Шевченка належить видатному українському хоровому дириґенту і педагогу, Герою України Павлу Муравському (1914–2014). Він розпочав аудіозапис хорової Шевченкіани ще під час своєї роботи з хоровими капелами «Трембіта» й «Думка», хором Українського радіо й Студентським хором Київської консерваторії. Записи 32 творів, здійснені П. Муравським, увійшли до «Золотого фонду» Українського радіо й започаткували аудіовидання Пісенний «Кобзар».

У подальшій реалізації задуму видатного хормейстера взяли участь провідні українські хорові колективи, хормейстери та дириґенти Є. Савчук, Л. Бухонська, М. Гобдич, Ю. Ткач, Ю. Курач, О. Вацек, Н. Кречко, А. Масленнікова, В. Сіренко, О. Баклан, М. Лисенко та багато інших.

Масштабна робота над підготовкою до видання зібраних та упорядкованих П. Муравським хорових творів, редагуванням літературного і нотного матеріалу хорової Шевченкіани була здійснена його учнями, колегами й однодумцями. На благодійних засадах у цій роботі брали участь О. Шокало, І. Павленко, Л. Бухонська, І.-Я. Гамкало, М. Гулковський, А. Масленнікова, Т. Миронюк. О. Шокало є автором ідеї й головним редактором 7-ми томного видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана у його завершеному вигляді.

Зібрання представляє багату різножанрову й різностильову панораму української хорової творчості від класиків М. Лисенка, С. Людкевича, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського до творів наших сучасників В. Степурка, О. Яковчука, Ю. Алжнєва, В. Сильвестрова, М. Скорика, Б. Фільц, Л. Дичко, Б. Кривопуста, В. Реви та інших.

Найвідоміші хорові твори на поезію Т. Шевченка, які набули значення пісень-символів українського народу, публікуються з визначенням авторства їх мелодій, що належать маловідомим сьогодні композиторам XIX століття – Д. Крижанівському («Реве та стогне Дніпр широкий»), Г. Гладкому («Заповіт»), К. Борисюку («Думи мої»). У збірці є й маловідомі хорові твори, віднайдення і оприлюднення яких також є важливим для змалювання цілісної картини розвитку нашої хорової культури.

Пропоноване нотно-звукове зібрання хорової творчості українських композиторів на поезію Т. Шевченка є неоціненним вкладом видатного хорового дириґента П. Муравського, його учнів і послідовників у справу дослідження, збереження і поширення національної поетично-музичної спадщини й сучасного українського хорового мистецтва. Ця ґрандіозна Музична присвята Кобзареві є свідченням глибинного національного змісту й вектору української хорової культури.

Нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є ґрунтовним академічним виданням, мета якого – зібрання і систематизація надзвичайно багатої й разом з тим маловивченої царини української Хорової Шевченкіани. Воно є необхідним для керівників професійних і аматорських хорів, співаків і дириґентів, педагогів і студентів усіх музичних навчальних установ.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» має велику пізнавальну й художню цінність і є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію Незалежної України. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у реалізації його просвітницької місії, відкритті нового ракурсу сприйняття та осмислення глибини геніального Шевченкового слова, помноженого на могутню об’єднувальну силу національного хорового мелосу. Ґрунтовний довідковий матеріал, що супроводжує хорові партитури, підтверджує статус збірки як академічного мистецтвознавчого видання.

Пропоную і підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

Оксана Летичевська, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник відділу мистецтвознавства та етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 11, 2023
• Хорова школа Павла Муравського

Запис Наймасштабніше музичне видання за всю історію Незалежної України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – ве-ликий український вчений-енциклопедист: мовоз-навець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук та член Чеського Королівського това-риства наук у Празі.

О. Потебня – основоположник психологічного напряму в українському й слов’ян-ському мовознавстві й творець лінгвістичної пое-тики; автор праць із загального мовознавства, граматики,фонетики, наголосу, семантики, етимології, діалектології, фольклору, етнології, теорії словесності, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови й мислення тощо.

Потебня розробив наукові основи східнослов’янської діалектології як самостійної дисципліни. У працях цієї проблематики він уперше в слов’янській філології систематизував ознаки української мови, якими вона відрізняється від інших слов’янських, охарактеризував межі поширення її найважливіших ді-алектних звукових явищ.

Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальносвітовий рівень. О. Потебня досягнув видатних успіхів у дослідженні народної поетичної творчості, народного світогляду й звичаїв, а новими теоретичними підходами до вивчення явищ мислення, мови, культури випередив свій час.

Олександер Шокало,
письменник, культурософ

Джерело: Наука і Суспільство, 9, 2022

Запис Олександр Потебня: «Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910) – видатний український письменник, педагог, мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, історик, публіцист, освітній і громадсько-культурний діяч. Писав під псевдонімами: Василь Чайченко, Б. Вільховий, Л. Яворенко, П. Вартовий, Перекотиполе, Гречаник.

Родовід. Освіта

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки Роганської волості Харківської губернії (тепер – у складі селища Прелесне Харківського району Харківської області) у зросійщеній родині збіднілих дворян. Як зізнавався Борис: «народився я в панській сім’ї і змалечку завсіди балакав по-московському».

Борисів прадід Іван Грінченко був вільним українським козаком і походив зі сотенного села Межиріч Сумського полку Слобідської України. Село заснували в 1642 запорозькі козаки, і від 1658 Межиріч став центром козацької сотні Сумського Слобідського полку. У 1776 Іван Грінченко завзято виступив проти закріпачення місцевих селян, за що бунтівника ув’язнили. Борисів дід Яків Іванович Грінченко був сотником у Сумському полку, дослужився до чину поручика імперської армії й отримав звання нащадкового дворянина.

А Борисова бабуся була двоюрідною сестрою Григорія Квітки-Основ’яненка. Борисів батько Дмитро Якович Грінченко дослужився до штабс-капітана. Борисова мати Поліксенія Миколаївна Литарєва – донька богодухівського купця, полковника у відставці Миколи Литарєва, поміщика села Великі Проходи Харківського повіту Харківської губернії. Крім старшого Бориса, якого батьки називали Бусиком, у родині Грінченків були ще три доньки – Галина, Аполлінарія, Любов і менший син Петро. Батьки виховували дітей самостійними і привчали до взаємодопомоги.

У п’ятилітньому віці Борис навчився читати й виявив нестримний потяг до книжок, перечитавши всю батькову бібліотеку. А улюбленим героєм став Гоголів Тарас Бульба. Життя у віддаленому родовому хуторі, серед правікового лісу сприяло саморозвиткові хлопчика, ранньому розкриттю його талантів.

Початковою освітою сина займався батько. А в 1874–1879 Борис навчався в Харківському реальному училищі й долучився до народницького гурту молоді. Під впливом Шевченкового «Кобзаря», якого знайшов дома в скрині, Борис почав записувати народні пісні, легенди, казки. У 1879, за доносом, за читання й поширення забороненої царським режимом української літератури, Бориса відрахували з 5-го класу й ув’язнили у харківській тюрмі.

Підлітка піддавали різним тортурам, морили холодом і голодом, аби вибити з нього зізнання в причетності до терористичної організації, яка підготувала замах на імператора Олександра ІІ, та він стійко зносив муки й шантаж. Через півтора місяці батькові вдалося звільнити Бориса з тюрми, узявши на поруки, й рік він жив на засланні в батьківському маєтку в хуторі Кути під Харковом, куди переселилась родина Грінченків. Юнак зайнявся самоосвітою й освоїв шевцювання, чим заробляв на життя. Нарешті за сприяння впливових материних братів улаштувався канцеляристом у Харківській губернській казенній палаті.

У 1881 склав екстерном іспити при Харківському університеті на народного вчителя й зайнявся освітньо-педагогічною діяльністю.

Життєвий шлях: педагогічне, літературне, громадянське подвижництво

У 1881–1885 Борис Грінченко вчителював на Харківщині в селах Введенське, Єфремівка, Олексіївка Зміївського повіту, а згодом на Сумщині, в селі Нижня Сироватка. Тут, у Нижній Сироватці, на початку 1884 Борис Дмитрович одружився з Марією Миколаївною Гладиліною, яка стала йому люблячою дружиною та споборницею в педагогічному, літературному й громадянському подвижництві (як письменниця й перекладачка підписувалася псевдонімами: М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко й ін.). А наприкінці 1884 у Грінченків народилась донька Анастасія, яка стала українською перекладачкою, публіцисткою, громадсько-політичною діячкою (підписувалася псевдонімами: Настя Горова, Настя Сагайдачна, Н. Гаєнко й ін.).

У пошуках коштів на родинне життя Б. Грінченко змушений був залишити улюблену працю сільського вчителя, за яку отримував мізерну платню, й подався на чиновницьку службу. Від кінця 1885 до літа 1887 Борис Дмитрович служив статистиком у Херсонському губернському земстві.

Тяжко працюючи, Борис Грінченко багато писав і друкувався (за сприяння Івана Нечуя-Левицького) в галицькій періодиці й видав поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903).

Наприкінці літа 1887 відома харківська освітянка, організаторка народної освіти Христина Данилівна Алчевська запросила Бориса Дмитровича Грінченка вчителем у її приватну школу, в маєтку свого чоловіка – українського підприємця, банкіра Олексія Костянтиновича Алчевського, в селі Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (тепер – у складі селища Михайлівка Перевальського району Луганської області).

Тут, як і в інших сільських школах, перед Борисом Дмитровичем постала типова проблема: українським дітям дуже важко давалась іноземщина – «русский язык», який тоді був офіційним у навчанні. Тож Б. Грінченко узявся навчати дітей української грамоти поза офіційною шкільною програмою. Розвиваючи просвітницький досвід Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, Б. Грінченко в 1888 склав підручники для українських дітей: «Українська граматка для науки читання і письма» та «Рідне слово» («Українська читанка»; читанку перевидала в 1917 Марія Миколаївна Грінченко, доповнивши власними матеріалами).

«Українська граматка…» мала три розділи: букварна частина, читання після азбуки й зразки каліграфії. Свій буквар Б. Грінченко побудував за фонетичним принципом – починав навчати дітей грамоти зі звуків як основи української мови: «Діти спочатку вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова.

Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи з дітьми про літери». Разом з освоєнням звукової системи української мови педагог навчав дітей писати літери й читати буквара, де кожну літеру проілюстровано малюнком. Так писання й читання допомагали одне одному і зацікавлювали учнів – так дітям ставала потрібною книжка.

Педагог Грінченко запровадив новаторську методику навчання українських дітей на рідному дидактичному матеріалі – на українському фольклорі й українській класичній літературі. Це Грінченкове нововведення відіграло важливу роль у розвиткові української національної школи.

Так у пору національного гноблення й русифікації Борис Грінченко постав як педагог-новатор: навчав учнів Олексіївської школи рідної української мови й рідною ж мовою викладав літературу, історію, географію, виховував українську самосвідомість і громадянську волю. Тут, в Олексіївській школі, Борис Дмитрович з дружиною Марією Миколаївною цілковито присвятили себе освітній праці – навчанню й вихованню українських дітей.

Тут Борис Дмитрович виявив також принциповість у ставленні до Христини Данилівни, яка, опікуючи Олексіївську школу, насаджувала «московську освіту»: «Я поважаю Христину Данилівну як людину. Та ставлюся негативно до тієї її діяльності, кінцевим результатом якої є русифікація мого народу. … Я вважаю, що українці повинні служити Україні й українській, а не московській освіті. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення мого народу, – тобто те, проти чого спрямована моя діяльність».

У 1893 через морально-світоглядні розходження з Х. Д. Алчевською Б. Д. Грінченко з дружиною залишили Олексіївську школу.

Основоположний принцип новаторської освітньої системи Бориса Грінченка – навчання рідною мовою. В цьому Б. Д. Грінченко спирався на наукові осягнення й досвід Олександра Опанасовича Потебні (1835–1891) – великого українського вченого-енциклопедиста: мовознавця, філософа, психолога, етнолога, педагога, основоположника психологічного напрямку в українському й слов’янському мовознавстві, професора Харківського університету і члена Чеського Королівського товариства наук у Празі. Б. Грінченко перший серед українських педагогів розвивав психолінгвістичний принцип О. Потебні щодо нерозривної єдності мови й мислення та наголошував, що мова є виразником найістотніших національних ознак – психологічних і світоглядних: «…Думка й мова невпинно впливають одне на одне, і коли не розвивається мова, то не може розвиватися і думка. Таким робом доходимо ми до того, що виховання конче мусить бути національне, система виховання повинна бути така, щоб у їй народність мала відповідне собі місце».

Б. Грінченко як педагог-практик розвинув свою педагогічну систему на морально-світоглядній основі української народної педагогіки – невичерпному джерелі освітньої мудрості. Цю мудрість видатний педагог плідно використовував у своїй навчально-виховній практиці, яка базувалась на ідеях народності, природовідповідності й моральності. Звідси його вимоги до особистості вчителя – високоморального, високоосвіченого, справедливого, який досконало знає свою справу й сумлінно виконує вчительський обов’язок. Сам Борис Дмитрович був взірцевим педагогом: доброзичливістю й щирістю в стосунках з учнями утверджував авторитет учителя й досягав високих результатів у навчанні й вихованні.

Б. Д. Грінченко у праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» викриває імперську русифікаторську політику у винародовленні й психосоціальному гнобленні українського люду: «Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді тая мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси».

Б. Д. Грінченко наполягав на необхідності розвитку мережі українських шкіл і наголошував, що нова школа має надати освіті розвивально-виховного характеру. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам’ятовування і натомість для глибокого засвоєння знань спонукав учнів до образного й аналітично-узагальнюючого мислення, чим утверджував педагогічні принципи Г. С. Сковороди.

За Б. Грінченком, національна школа матиме успіх лише за умови відродження мережі початкових шкіл для широких верств Українського народу, шкіл, у яких викладатимуть українською мовою з урахуванням етнокультурних особливостей українців. Саме така національна школа сприятиме національному відродженню України.

Від середини 80-х років почалася плідна співпраця Бориса Грінченка з Іваном Франком. Як згодом згадував Б. Грінченко: «…тільки д. Ів. Франко озвався р[оку]  1886-го до мене; од його дізнався я, що мої праці варті друку. За це повинен я йому  дякувати». Франко запросив Грінченка до співробітництва у літературно-науковому й громадсько-культурному часописові «Зоря» та писав, що з кінця 80-х років Б. Грінченко «засипає мало що не всі наші видання своїми многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами, ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє побіч  знання мови української також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності».

У  статті  «Галицькі  вірші. Критична стаття Василя Чайченка» («Правда, 1891)  Б.  Грінченко  наголосив  на  потребі  творення  української літератури єдиною мовою. Так почалася широка дискусія між ним і Франком щодо шляхів розвитку української літературної мови. «На жаль, ця єдина мова у поезіях галицьких літераторів була засмічена діалектизмами, русизмами, полонізмами. Водночас Б. Грінченко пов’язував мовну неоковирність галицьких поетів з художньою вартістю їх творів» (Михайло Гнатюк. Іван Франко та Борис Грінченко в українському літературному житті 90-х років ХІХ ст.). Дискусія і продуктивна творча взаємодія Грінченка й Франка сприяли формуванню єдиної української літературної мови у Наддніпрянщині й Галичині та налагодженню тісніших культурних взаємини між обома частинами України. Ця взаємодія двох провідних подвижників українства стала дієвим націєтворчим чинником. Перша особиста зустріч Бориса Грінченка й Івана Франка відбулась 1903 у Львові, згодом зустрічались там у 1905 й 1907, а в 1909 востаннє в Київі, коли вже обоє були хворі.

Значного резонансу в українському суспільстві, зокрема, серед літераторів і політиків, набула полеміка між Б. Д. Грінченком і М. П. Драгомановим у 1892–1893 на сторінках західноукраїнської періодики (газета «Буковина» і журнал «Народ») у формі безадресних листів-дописів з приводу української літератури й перспективи її розвитку, а також сягала політики й перспективи розвитку Української нації. Б. Грінченко назвав свої дописи (під псевдонімом П. Вартовий) «Листи з України Наддніпрянської», а М. Драгоманов – «Листи на Наддніпрянську Україну». Борис Грінченко зініціював дискусію стосовно цілого комплексу проблем розвитку української мови, літератури й національної самосвідомості.

Він, зокрема, завважував, що на надто повільному розвиткові мови й літератури позначився саме брак національної свідомості. Подальший розвиток українського письменства Грінченко пов’язував з боротьбою за політичну волю України та за знищення російського самодержавного режиму. «У своїх листах М. Драгоманов порушував ті ж питання, які раніше розглядалися у його праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873).

Проте основне питання про дві літератури в загальноросійському процесі було замінене літературою «знизу вгору» та про межі української літератури» (Михайло Гнатюк. Цитована стаття). М. Драгоманов вважав, що існує література для інтелігенції, спільна для українців і росіян, а ще література для народу, українською мовою, тобто, як за М. Костомаровим, «для домашнего  обихода», а «етнографічне почуття», яке Б. Грінченко бачив основою літератури, збіднює значення самої літератури. Б. Грінченко резонно заперечував: «Історія не знає ніяких «підлітератур», ніяких «литератур для домашнего  обихода», ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, із панами й мужиками».

Український літературознавець А. Г. Погрібний у книжці «Поклик дужого чину» (2009) стверджує, що в «Листах з України Наддніпрянської» Б. Грінченко виявився попереду свого опонента: «Так, М. Драгоманов, власне не мав резонних арґументів, щоб захистити від гострої критики Грінченка свою хибну теорію т. зв. чотирьох літератур, не міг  довести думку, що українській інтелігенції ліпше й надалі освічуватися російською літературою (цим самим, по суті, підтримуючи образливу тезу М. Костомарова про українське письменство «для хатнього вжитку»)».

У результаті тієї дискусії Борис Грінченко чітко й однозначно сформулював висновок, що національне питання тільки там може поступитися перед  соціально-культурним, де нації не загрожує ніяка небезпека, тож «доки українська нація не здобуде всіх своїх прав як нація, доти питання національні будуть стояти в нас – і в Росії, і в Австрії на першому плані, доти самому народолюбству буде шкідливою річчю  повставати проти вкраїнського націоналізму».

Суть тієї полеміки проникливо узагальнив український історик-славіст, джерелознавець П. С. Сохань у передмові до видання «Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу» (1994): «…Це була полеміка між двома, безперечно, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали фактично погляди двох поколінь (1863 р. М. Драгоманов закінчив Київський університет, а Б. Грінченко тільки народився).

Отже вона певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший – від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України. … Значний інтерес становить також обґрунтована Б. Грінченком оцінка Т. Г. Шевченка як провісника ідеї повної державної незалежності України, або ж думки Драгоманова про Гоголя як виразника національного духу українського народу, його культури…

Досить цікавими є, зокрема, думки Драгоманова про націю як форму солідарності між людьми. Марксистська доктрина, як відомо, визнавала тільки класову солідарність». Зрештою, М. Драгоманов лишився прихильником космополітичної тенденції, яка панувала в 1870-х, а Б. Грінченко став рушієм національного відродження українців, яке розпочалося з 1880-х.

Борис Грінченко став активним діячем українського національно-визвольного руху з 1891 року, коли в Харкові за його участю заснували таємну політичну організацію національно свідомих українців «Братство Тарасівців» для звільнення України від руського колоніалізму. Задум Братства виник у харківських студентів Івана Липи, Михайла Базькевича, Миколи Байздренка, Віталія Боровика улітку 1891 на Тарасовій могилі в Каневі, де вони заприсяглися упроваджувати в життя Шевченкову ідею державної самостійності України.

Після Харкова осередки «Братства Тарасівців» запрацювали у Київі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, інших містах. Поруч з Борисом Грінченком, активними діячами Братства стали відомі вчені, правники, письменники: Валер’ян Боржковський, Євген Тимченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микола Міхновський, Володимир Шемет, Мусій Кононенко й інші, а загальна чисельність організації становила близько 100 осіб.

Саме в середовищі «Братства Тарасівців» один з найдієвіших його учасників Микола Міхновський написав на початку 1900 програмну працю «Самостійна Україна», де обґрунтував ідеологію державної самостійності України. Саме з ідеї Самостійності України М. Міхновського в середовищі харківських студентів-українців з «Братства Тарасівців» у 1890-х народилося гасло «Слава Україні!», на яке відповідали: «По всій Землі слава!».

У 1894–1902 Борис Грінченко працював у Чернігівському земстві спочатку діловодом, а згодом секретарем земської управи. Активно співпрацював з місцевим осередком «Братства Тарасівців» і «Громадою» та організував у Наддніпрянській Україні видання для народу популярних книжок українською мовою – випустив у світ 50 назв загальним накладом 200 тисяч примірників, що на той час був рекордно великим.

За час роботи у земстві Б. Грінченко написав романи «Серед темної ночі» (1900) й «Під тихими вербами» (1901); історичні драми «Ясні зорі» (1897), «Нахмарило» (1897), «Степовий гість» (1898), «Серед бурі» (1899), «На громадській роботі» (1901); видав «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (у трьох томах; 1895–1899), збірники народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «З вуст народу» (1900) та «Література українського фольклору (1777–1900)» (1901).

З 1902 Б. Грінченко жив і працював у Києві. У 1904 став одним з лідерів новоствореної Української демократичної партії й очолив ліву течію УДП у формі Української радикальної партії, яка в 1905 об’єдналася з УДП в Українську демократично-радикальну партію. У 1905–1906 видавав першу в Київі українську газету «Громадська думка» й газету «Рада».

У 1906 редагував журнал «Нова Громада», який виходив за кошти українського агронома, громадського діяча, мецената Є. Х. Чикаленка й українського вченого-селекціонера, педагога В. Л. Симиренка. Наприкінці 1906, після виходу 12 чисел, «Нову Громаду» закрили за наполяганням М. С. Грушевського, який мотивував це об’єднанням з львівським «Літературно-науковим вістником», хоч об’єднання не відбулося. У 1906 Б. Д. Грінченко організував київську «Просвіту», яку очолював до 1909 року, а далі був почесним головою.

За угодою з редакцією щомісячного багатопрофільного історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» Б. Д. Грінченко редагував «Словарь української мови». Як зазначив А. Погрібний  у цитованій книжці: «Старогромадівці чинили шалений опір, адже автором словника став не дипломований філолог, а шкільний учитель. Заслугою Б. Грінченка у виданні словника стало те, що в словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України – як Східної, так і Західної, що утверджувало ідею омріяної єдності українського народу».

Чотири томи Словника вийшли у світ протягом 1907–1909. Ця визначна лексикографічна праця, знана як «Словник Грінченка», містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського й до початку ХХ століття. Російська Імператорська Академія Наук відзначила «Словарь української мови» другою премією ім. М. І. Костомарова.

Б. Д. Грінченко – автор праць, підручників з педагогіки: «Українська граматка для науки читання і письма» (1888), «Якої нам треба школи?» (1907), «Яка тепер народна школа на Вкраїні?», «Рідне слово» («Українська читанка»; 1917) та численних педагогічних статей про становлення й розвиток національної культури і освіти, навчально-виховної діяльності різних типів шкіл, а також праць з історії, літератури, лексикографії тощо. Б. Грінченко, знаючи німецьку, французьку й чеську мови, перекладав європейських класиків: Ф. Шиллера, Й-В. Ґете, Г. Гейне, В. Гюго й ін.

Надсадна праця й сухоти (захворів у харківському ув’язненні) підірвали здоров’я видатного подвижника. А ще в 1909 Борис Дмитрович дуже тяжко пережив передчасну смерть своєї єдиної доньки Анастасії, яка захворіла на сухоти під час київського ув’язнення за участь у революційних подіях 1906 р., та її малолітнього сина. Поховавши доньку й онука, Б. Грінченко змушений був поїхати лікуватися в Італію. Там, у місті Оспедалетті помер 6 травня 1910 року. Поховали Б. Д. Грінченка у Києві, на Байковому кладовищі, біля доньки й онука, а в 1928 там поховали й дружину Марію Миколаївну.

За життя Бориса Грінченка його педагогічна й літературна праця викликала значний суспільний резонанс, і сучасники високо цінували його культурно-просвітницьку діяльність. Історик української літератури, академік УАН С. О. Єфремов вважав Б. Д. Грінченка «найвизначнішим представником української літератури 1880-х років».

Український історик, літературознавець Д. І. Дорошенко ставив Грінченкові твори за рівнем впливу на національну свідомість поруч зі Шевченковим «Кобзарем». Особливої суспільної значущості спадщина Б. Д. Грінченка набула в першій чверті ХХ ст., в період національної боротьби за державне відродження України.

Та більшовицька партійна ідеологія біснуватими воланнями своїх прислужників піддала видатного українського подвижника шельмуванню, обзиваючи «націоналістичним писакою», «захисником капіталістичного ладу». Вважаючи культурно-освітню спадщину Бориса Грінченка «шкідливою для соціалістичного ладу», більшовики прирекли її на забуття: «На початку 1930-х років у своїх критичних оцінках Володимир Коряк, Леонід Смілянський та Степан Рудниченко таврували літературне надбання Грінченка невідповідністю вимогам радянської доби, рішуче відмовляючи письменникові у статусі класика української літератури. Після 1931 р. на три десятиліття повісті – як і творчість Грінченка загалом – були вилучені з канону українського письменства, не видавалися та не вивчалися літературознавцями» (Дмитро Єсипенко. «Препарування канону: до історії критичної інтерпретації та публікації художніх текстів Бориса Грінченка у 1920-х – на початку 1930-х рр»).

Одначе культурно-освітнє подвижництво Б. Д. Грінченка здолало всі партійно-ідеологічні перепони й стало дієвим чинником нинішньої всенародної боротьби українців за рідну мову, національну свідомість і державну самостійність України.

Надзвичайно своєчасною лишається нині, як і понад століття тому, нещадно правдива Грінченкова інвектива «ледачій інтелігенції» й малоросам – «Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини співати гімн «Ще не вмерла Україна»»:

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!

Не хваліться, що жива ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава!

Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Вас на світ рабами.

Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви – раби, хоча й пани ви
Над своїм народом!

Україна вам не мати:
Є вам інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!

Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.

Ви ж давно не люди — трупи,
Без життя і сили,
Ваше місце – кладовище,
Ями та могили.

Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна!»
Будемо співати.

Як живі покинуть мертвих, –
Прийде та година,
Що ділами, не словами,
Оживе Вкраїна!

1898

О. Сівер, дослідник історії України

У заголовній ілюстрації використано колаж авторства SPADOK.ORG.UA.

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2023
• «Український Світ»

Запис Борисові Грінченку – 160: «… Ділами, не словами, оживе Вкраїна!» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Про це повідомляється на сайті NASA.

За словами глави NASA Білла Нельсона, за останні три десятиліття більша частина того, що ми дізналися про клімат, як він змінюється на Землі, базується на супутникових спостереженнях та дослідженнях NASA.

Нова “Обсерваторію системи Землі” розширить цю роботу, забезпечивши світові безпрецедентне розуміння кліматичної системи нашої планети, озброївши нас даними нового покоління, критично важливими для пом’якшення змін клімату і захисту наших громад від стихійних лих.

Завдяки “Обсерваторії системи Землі” кожен супутник буде розроблений так, щоб доповнювати інший.

У такий спосіб можна буде створити цілісний тривимірний вигляд Землі у форматі 3D – від гірських порід до атмосфери.

Як повідомляє NASA, “Обсерваторія системи Землі” матиме практичне значення у питаннях пом’якшення наслідків стихійних лих, у боротьбі з лісовими пожежами та вдосконаленні сільськогосподарських процесів у реальному часі.

Нині NASA розпочинає роботу над створенням “Обсерваторії системи Землі” спільно з Індійською організацією космічних досліджень (ISRO), радіолокаційні системи якої можуть вимірювати зміни на поверхні Землі менше пів дюйма (15 мм).

Запис NASA для боротьби з кліматичними змінами створює “Обсерваторію системи Землі” спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Зоряний потік розташований відносно близько до нас. Він містить мінімум 4000 зірок, які разом переміщалися по космосу.

Так відбувалося постійно – з самого моменту їх формування близько мільярда років тому. Завдяки близькому розташуванню цього потоку до Землі у вчених є можливість вивчити процеси приливного розриву зоряних скупчень, а також виміряти гравітаційне поле Чумацького шляху.

Крім того, експерти можуть отримати нову інформацію про популяції позасонячних планет одного віку. Це цінні дані для майбутніх місій, які відбуваються з метою пошуку екзопланет.

Вчені відкрили величезну кількість скупчень зірок різних розмірів і віку в нашій галактиці. На них діє гравітація Чумацького шляху. З часом вона розірве ці скупчення на окремі частини.

Головний автор нового дослідження на ім’я Стефан Мейнгаст розповів:

“Деякі скупчення галактик виявляються знищені під дією гравітації Галактик після закінчення процесу їх формування. Більш масштабні і великі скупчення можуть існувати як єдине ціле протягом кількох сотень мільйонів років”.

Команді Мейнгаста вдалося скласти карту руху зірок у тривимірному просторі завдяки прецизійним вимірюванням, проведеним за допомогою супутника Європейського космічного агентства Gaia. Дослідники проаналізували карту і несподівано для самих себе виявили групу зірок приблизно однакового віку. Всі вони рухаються в одному напрямку.

З-за обмежень чутливості інструментів Gaia експерти змогли спостерігати тільки 200 джерел. Але завдяки екстраполяції вони припустили, що “річка” складається з мінімум 4000 зірок.

Вони також встановили вік потоку – він досягає одного мільярда років. Це говорить про те, що це давнє скупчення зірок вже 4 рази повністю обернулася навколо центру Галактики. За цей час їх довжина істотно збільшилася.

Запис Австрійські вчені виявили у галактиці “зоряну ріку” спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.