Праці й студіям Григорія Сковороди в Угорщині й Словаччині передувало навчання в Київо-Могилянській академії, в Глухівській співацькій школі й Придворній імператорській співацькій капелі в Санкт-Петербурзі

З 1734 по 1753 (з перервами) Григорій Сковорода навчався в Київо-Могилянській академії, де його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі.

Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

У 1742, з 2-го року класу філософії,  Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У серпні 1744 Григорій Сковорода повернувся в Київо-Могилянську академію й до 1745 далі вивчав філософію в Михайла Козачинського.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (українець сербського походження, жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високоосвіченій, професійному знавцеві чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин для Російського імператорського двору». Токайську заготівельну комісію створено указом імператриці Анни Іванівни в 1733 р., і її очолив Ф. С. Вишневський, який ще з 1729 р. займався в Токаї закупівлею вин для імператорського двору. Навесні 1745 р. імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом уповноважила генерал-майора Ф. С. Вишневського безперебійно забезпечувати свій двір високоякісним токайським вином.

Тоді при дворах європейських володарів ще не пили ігристих вин – шампанського чи просекко, а вживали десертне токайське вино, виготовлене давнім місцевим способом з достиглого й прив’яленого на осонні білого винограду, який набирається цукристості в теплі осінні ночі.

Токайське вино – це історичний релікт прадавньої традиції виноробства південно-західних Українських теренів, що їх наприкінці ІХ ст. колонізували мадяри. Вишукане, благородне токайське вино, яке називали вином королів і королем вин, стало символом культури виноробства Центральної й Західної Європи, як херес – Південної Європи.

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимно, Переворськ (Пшеворськ), Ряшів (Жешув), Кросно, Дуклю і Угорським трактом через Дуклянський перевал у Свидник, Пряшів, Кошиці, Шаторальяуйгель, Шарошпоток і в 20-х числах вересня прибула в Токай. Так Григорій Сковорода опинився у Священній Римській імперії германської нації, точніше, на теренах Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правим притоком – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) хору в православній церкві, яку очільник Токайської комісії ще тільки запланував збудували. Це засвідчує лист генерал-майора Ф. С. Вишневського до імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1745 р. з проханням відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну». Таку дерев’яну церковцю відкрили тільки наприкінці 1740-х років, а в 1790-х на її місці збудували кам’яну, яка стоїть досі. Тож Григорій Сковорода ніяк не міг бути ні реґентом, ні півчим, хоч як дехто й намагається зробити його навіть дяком. Український літературознавець, сковородинознавець Ю. Я. Барабаш (1931) у своїй праці «Дух животворить. Читаємо Сковороду» (2014) стверджує: «Найімовірнішим є інший перебіг подій. Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і допитливий «спудей» буде йому в поїздці дуже доречним. Довіру вселяв і той факт, допевне відомий генералу, що юнак устиг послужити при дворі, й відпущений зі служби з почестю й чином. …Одним словом, Сковороду, думаю, він узяв на особливих умовах – як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при главі місії; не виключений тут і відтінок меценатства».

У пам’ять про п’ятирічну працю Григорія Сковороди в Токаї, на будівлі кінця ХVІІІ століття – колишньої православної, а згодом української греко-католицької, церкви св. Миколая встановили 20 березня 1998 р. меморіальну дошку на кошти Товариства української культури в Угорщині й Товариства угорської культури на Закарпатті.

На барельєфі Григорій Сковорода зображений як мандрівець з кобзою, а збоку викарбувано його вислів «У моїй любій Гунґарії» українською й угорською мовами. Автор меморіальної дошки – українська художниця Вікторія Чернак.

Колишня греко-католицька церква св. Миколая в Токаї перебувала на балансі міської мерії як історично-архітектурна пам’ятка, й будівля потребувала реставрації внутрішнього приміщення і старовинного іконостасу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, демонструючи свою прихильність до Росії, спеціальною урядовою постановою № 1564/2017 від 28 серпня 2017 р. виділив на потреби Угорської православної єпархії РПЦ 313,8 мільйонів форинтів (понад 1 мільйон євро) на купівлю в держави історико-архітектурної будівлі української греко-католицької церкви. Так греко-католицька церква опинилась у власності РПЦ.

У квітні-липні 2022 мені з дружиною Ольгою й донькою Наталею випала нагода побувати в Токаї й інших місцях праці, студій і мандрів Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Польщі.

Токайська церква стояла в ремонтних риштованнях, меморіальної дошки на будівлі не було. Сковородинської дошки не було і в середині церкви, там на стіні була прикріплена тільки гранітна плита, датована 2016 роком, з написом по-мадярськи й по-російськи: «В память генерал-майора Федора Степановича Вишневского, майора Антона Петровича Рарога и тех русских солдат, которые в период с 1733 года по 1798 год в качестве представителей Токайской комиссии по закупке вин для Российского императорского двора упокоились с миром на Токайской земле».

Не знали про місцезнаходження Сковородинської дошки і в Токайському музеї. Аж у Будапешті дізнався від керівництва Товариства української культури в Угорщині, що дошку самовільно зняли нові власники церкви – московські попи й відмовляються повертати її на місце. Та все-таки українська громадськість Угорщини домоглась законності – до 300-літнього ювілею Г. С. Сковороди меморіальну дошку на його честь встановили на тому самому місці.

У Токайському краї Григорій Сковорода почувався, як дома. «У моїй любій Унґарії волами молотять», – захоплено писав про український Токайський край Григорій Сковорода, бо так молотять і в багатій на хліб Центральній Україні. Тутешні українські люди займалися тим, що і його земляки: токайські хлібороби й винороби нагадували йому батькове хліборобство й виноробство. А лемківсько-бойківська говірка місцевого українського люду така ж рідна, як і полтавська.

Та й самі пейзажі давнього Токайського хліборобсько-виноградарського краю дуже подібні до пейзажів рідної Чорнущини: поросла виноградниками Токайська гора над Бодрогом дуже нагадувала Григорію колись порослу садами й виноградниками Горлову гору над Многою.

Як земляк Сковороди я пересвідчився в їх схожості, замилувавшись Токайською горою з берега річки, а зійшовши на гору, замилувався долиною. І люди в Токаї вітаються зі стрічними, як в українських селах, на жаль, тепер тільки по-мадярськи. Та в фізіономіях і психотипах токайців упізнаєш наших людей.

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи.

Тодішня Священна римська імперія як об’єднання новітніх національних держав була прообразом нинішнього Європейського союзу й кардинально відрізнялася од Російської імперії, яка постала як колоніальна держава на загарбаних чужих землях, передусім Українських. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні у вільній країні, міг вільно переміщуватися по всій її території.

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Ґрунтуючись на інформації М. Ковалинського, перший угорський біограф Г. Сковороди Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) розширив і конкретизував географію освітніх студій українського енциклопедиста, додавши Італію, Німеччину, Пруссію, Польщу.  

Григорій Сковорода відмінно володів німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною. Тож Український шукач істинних знань вільно спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині.

Базову освіту Григорій здобував у Київо-Могилянській академії, навчальний процес у якій був під контролем польських і руських релігійних інспекторів (згідно з угодою – трактатом про вічний мир 1686 р. між Річчю Посполитою і Московським царством).

Тож тамтешній подвійний ідеологічний гніт і підбір навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Київі, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів, що їх організовували католицькі й православні серцевивідці, спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню.

Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, Український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали у співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Польщу…

З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини.

Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.

У Шарошпотоцькому реформатському колеґіумі з 1650 до 1654 викладав великий чеський педагог, мислитель, латиномовний письменник Ян Амос Коменський (1592–1670) – видатний представник світової педагогіки й філософії. Коменський належав до реформатської громади Чеські брати або Моравські брати – протестантського руху, що виник у Чехії в ХV ст. як продовження традиції Гуситського революційного, антиватіканського руху.

У 1650 році князь Юрій Ракоці з Трансільванії запросив педагога Яна Коменського в Шарошпоток для організації освітньої реформи, ґарантуючи протестантському рухові Чеських братів заступництво й допомогу. Ян Коменський за згодою своєї громади, яку тоді очолював, прийняв запрошення і в Шарошпотоці зайнявся реорганізацією освіти згідно зі своїм педагогічним новаторством.

Тут педагог-реформатор узявся заснувати пансофічну школу – школу мудрості як універсального знання. У Шарошпотоці Я. Коменський написав працю «Пансофічна школа» (1651), провідна ідея якої – оживити викладання й пробудити в дітях зацікавлення знаннями. Так педагог заперечив панівну середньовічну схоластику й запровадив новаторський метод оживлення навчального процесу.

Прагнучи пробудити в дітях інтерес до занять, педагог широко використовував метод драматизації навчального матеріалу. Наприклад, на основі підручника «Відкриті двері мов» написав вісім шкільних п’єс, що склали його широковідому книгу «Школа-гра» (1656). І хоч тоді здійснити повністю ідею пансофічної школи в Шарошпотоці Коменському не вдалося, та великий педагог заклав реформатську освітню базу в Шарошпотоцькому колеґіумі: навчання тут велося за його освітньою системою й за його підручниками. А його новаторські ідеї реалізовано в ХХ ст.

У процесі запровадження освітнього новаторства протягом чотирьох років викладацької праці у Шарошпотоцькому колеґіумі Ян Коменський написав низку педагогічних праць, присвячених організації освіти й методам навчання, які виходили в друкарні колеґіуму. А також завершив новаторську педагогічну працю «Orbis sensualium pictus» («Світ у чуттєвих зображеннях»), яку вперше опублікували у 1658 латиною й німецькою в Нюрнберзі, а в 1659 – латиною й англійською в Лондоні.

Перший чеський переклад опубліковано в чотиримовному виданні 1685 (разом з латиною, німецькою та угорською мовами) у словацькому місті Левоча. Праця швидко поширилася в багатьох країнах Європи, зробивши справжній переворот в освіті.

То був перший в історії підручник, у якому запроваджено принцип наочності: ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб для полегшення дітям засвоєння навчального матеріалу в словесному викладі. Підручник витримав величезну кількість видань різними мовами, і його використовували в школах Європи для навчання рідної мови аж до кінця XIX ст.

Ще в попередні десятиліття, під час Тридцятилітньої католицько-протестантської війни 1618–1648 рр., Коменський видав посібник «Материнська школа» (1632), розрахований на освічених матерів, де навів перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років. А протягом 1633–1638 рр. написав чотиритомну працю з загальної теорії навчання – «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно».

Суть його педагогічного методу: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

У Шарошпотоці Ян Коменський продовжив роботу над капітальною семитомною працею про реформування людського суспільства: «Загальна порада людському роду, і перш за все вченим і благочестивим володарям Європи, про виправлення людських справ». Над нею мислитель працював з 1643 до кінця життя, зосередивши основну увагу на вихованні й освіті громадян,  на подоланні людьми нелюдства, яке породжує ворожнечу й війни. В цілому Ян Коменський написав понад 250 педагогічних і філософських праць.

Педагогічні праці Яна Коменського заклали світоглядну основу всесвітньо відомого Шарошпотоцького реформатського колеґіуму, який по суті був академією. За довгу історію цього навчального закладу звідси вийшло багато видатних культурних і державних діячів Європи.

У середині ХХ ст. цей навчальний заклад називався Педагогічний коледж Коменського в Шарошпотоці, а в 1991 відновлено Реформатську теологічну академію Шарошпотоку з розширеним статутом університету. З 2000 тут діє також Педагогічний факультет імені Коменського як філія Університету міста Мішкольць.

У квітні–липні 2022 мені з дружиною й донькою випала нагода тричі побувати в Шарошпотоцькому освітньому центрі Яна Коменського: оглянути педагогічне й теологічне навчальні відділення, відвідати музей Реформатського колеґіуму в його історичній будівлі, ознайомитися з унікальною Великою бібліотекою.

Молодий український митець, педагог і філософ Григорій Сковорода слухав у Реформатському колеґіумі лекції з педагогіки, філософії, протестантського богослов’я, спілкувався з людьми, які славилися передовими знаннями. (Через те місцеві православні попи писали в свою церковну адміністрацію доноси на Сковороду, що він уникає контактів з ними й спілкується з протестантами).

У багатій бібліотеці колеґіуму, яка була на рівні з бібліотеками Віденського й Істрополітанського університетів, Г. Сковорода вивчав педагогічно-філософську спадщину Яна Коменського і став першим українським послідовником його новаторського педагогічно-філософського вчення.

Зокрема ідейно-методологічна основа «Світу в чуттєвих зображеннях» Коменського проявляється в педагогічному діалозі Сковороди «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1761), проілюстрованому автором чуттєво-символічними зображеннями в манері гравюр Коменського й тогочасної європейської емблематики.

Цією працею Сковорода завершує цикл педагогічно-філософських діалогів про людське щастя. У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про «вроджену працю».

Недалеко від Токаю розташоване давнє українське місто Доброчин, мадяризоване на Дебрецен, де з 1538 р. діяв Дебреценський реформатський (кальвіністський) колеґіум. Григорій навідувався в той осередок новаторської протестантської освіти.

Г. Сковорода часто бував з Ф. Вишневським як перекладач у службових справах у давньому українському місті Кошиці, де відвідував тамтешній університет: слухав лекції й працював у багатій бібліотеці.

Часто бував Григорій Сковорода і в словацькому місті Братислава, що тоді звалось Пресбурґ. Тут український студент відвідував заняття з поетики у Євангелічному лютеранському ліцеї, де, допевне, спілкувався з видатним словацьким ученим-енциклопедистом, основоположником практичної освіти Матеєм Белом (1684–1749), зокрема, про ідею серця – справжнього осердя людини, в якому коріняться людська гідність і національна самосвідомість.

У Братиславі в історичній будівлі Євангелічного лютеранського ліцею по вулиці Панській, 26 тепер – Інститут мовознавства імені Людовита Штура.

На фасаді цієї будівлі стараннями чеського й словацького україніста Микулаша (Миколи) Неврлого (1916–2019) у 2002 р. встановлено пам’ятну дошку з барельєфним портретом Г. С. Сковороди з нагоди 280-ліття від народження. На пам’ятній дошці викарбувано словацькою й українською:

Významný ukrajinský humanistický filozof a básnik Hryhorij Skovoroda (1722-1794) bol niekedy v rokoch 1745-1750 v Bratislave. Pri prílezitosti 280 výrocia jeho narodenia

Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722–1794) відвідував у 1745–1750 роках Братиславу. З нагоди 280-рiччя його народження.

У Пресбурзі Г. Сковорода ознайомився також з містичними ідеями пієтизму, які поширилися з Німеччини, з університету в Галле, й побутували в середовищі місцевої лютеранської (реформатської, протестантської) громади. Лютеранський пієтизм зосереджував особливу, внутрішню увагу на особистій доброчесності людини й відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії.

За повідомленням М. Ковалинського, перейнятий ідеями пієтизму Г. Сковорода поїхав навчатися до університету в німецькому місті Галле, де був найпотужніший осередок пієтизму й де видатний німецький вчений-енциклопедист Христіан фон Вольф (1679–1754) упроваджував свою систему істинного знання, яке забезпечує уладування життя.

У Галле з 1690-х років діяв цілий комплекс Соціальних установ Франке, що їх започаткував Август Герман Франке (1663–1727) – німецький теолог і педагог, один з натхненників і подвижників пієтизму. На базі тих установ у 1694 р. засновано Галльський університет. На базі Галлсього університету й Віттенберзького університету, заснованого 1502 р., організовано в 1817 р. Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера.

У Пресбурзі Григорій відвідував також Істрополітанський університет, який діяв тут з 1465 р. й був найстарішим на території Словаччини. Назва Істрополітанського університету походить від грецької назви Братислави – Istropolis, що означає Дунайське місто (Ister – Дунай, рolis – місто).

Університет заснував Матяш Корвін (1443–1490) – король Угорщини, Хорватії, Богемії, титулярний король Галичини й Ладимирії (Волині); легендарний король українського фольклору Закарпаття.

Бібліотека Корвіна в той час була чи не найбільшою на Європейському континенті, конкурувати з нею могла тільки бібліотека Ватикану. З Істрополітанського університету розпочалася історія вищої освіти в Словаччині.

З 1467 тут діяли  чотири факультети: богословський, філософський, юридичний, медичний. Освітня атмосфера в університеті була гуманістична й антисхоластична, великої уваги надавали природознавчим наукам, математиці, астрономії й медицині.

Григорій Сковорода відвідував також Трнавський університет, що в місті Трнава на заході Словаччини. Цей один з найстаріших вищих навчальних закладів Словаччини заснував у 1635 при Єзуїтському монастирі Петер Пазмань (1570–1637) – кардинал, католицький адміністратор у Словаччині, філософ, основоположник літератури живою угорською мовою.

Університет у Трнаві від початку мав лише богословський (теологічний) і філософський (гуманітарний) факультети. У 1667 почав діяти факультет права, а через 100 років, у 1769, відкрито факультет медицини.

У середині XVIII ст. університет у Трнаві набув широкої популярності, бо мав розкішну бібліотеку, наукові архіви, власні лабораторії, друкарню, ботанічний сад, передову астрономічну обсерваторію.

Провідну роль в освітньому процесі відігравали єзуїти. Після розпуску ордену єзуїтів у 1777 р., за наказом імператриці Марії-Терези, університет із Трнави перевели в Буду. А в 1784 університет переїхав на своє теперішнє місце в Пешт. Історичні Буда й Пешт, які розташовані на західному (правому) й східному (лівому) берегах Дунаю, об’єднані тепер в одне місто – Будапешт.

До 1921 університет називався Будапештським, потім перейменували на Університет Петера Пазманя, а в 1950 його назвали Будапештський університет ім. Лоранда Етвеша (на честь угорського фізика, просвітителя).

Не раз бував Григорій Сковорода у Пряшеві – центрі українського етнічного краю Пряшівщина. Відвідував Пряшівський Реформатський (євангелістський) колеґіум, який постав тут у 1666–1667 роках.

У 1654 р. в Пряшеві побував Ян Коменський, що відзначено пам’ятною дошкою з барельєфом великого педагога на історичній будівлі Пряшівського Реформатського колеґіуму.

У 2023 Українська громада Пряшіва зініціювала встановлення в центральній історичній частині міста меморіальної дошки на знак перебування тут Григорія Сковороди. На меморіальній дошці розміщено барельєф роботи українського скульптора Богдана Коржа з Ужгорода й текст: «У 1745 році місто Пряшів відвідав український філософ, поет, педагог Григорій Сковорода (1722–1794)».

У  січні 1749 в Токаї помер Федір Вишневський, і керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Це обмежило освітні плани Григорія Сковороди, і наступного року він вирішив повернутися в Україну.

8 вересня 1750 р. Григорій Сковорода виїхав з черговим транспортом Токайського вина (два вози, навантажені бочками) з Токаю до Київа таким маршрутом: Токай, Шарошпоток, Шаторальяуйгель, Кошиці, Пряшів, Свидник, Дуклянський перевал і сама Дукля, в якій вони проходили митний огляд.

Як місто Дукля відома з ХІV ст., а в середині XVI ст. тут, на торговому Угорському тракті, відкрито митницю. У 1588 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза надав місту право складувати вино: «Усякі вина до шинків аби не возили іншими дорогами, а тільки шляхами на Ясліська, Дуклю і Риманув» (Універсал податей з 1589 р.).

З 1595 р. всі товари, які провозили через кордон, мали розмитнювати саме в Дуклі. З Угорщини везли переважно вино, коней, сухофрукти, сири й залізо, а туди везли сукно, пряжу, шкури, оселедці й мед. Торгівля Токайським вином стала основним заняттям юдеїв, які оселилися в Дуклі на межі XVI–XVII століть.

Далі шлях пролягав Лемківщиною на Кросно, Ряшів (Жешув), Ланьцут, Переворськ (Пшеворськ), Ярослав, Радимно. Потім – на Яворів, Жовкву, Львів, Яричів, Броди, Радзивилів, Кременець, Заслав, Шепетівка, Полонне, Чуднів, Бердичів, Вчорайше, Кам’янка, Попільня, Фастів, Васильків, Київ.

Згідно з рапортом від 7 жовтня 1750 р., на Васильківську митницю прибули два вози, з якими й повертався Григорій Сковорода з Угорщини: «…с города Токая на венские местечка, на Пряшев, на польские – на Решев, на Ланцут, на Приворск, на Ярославль, на Жолквы, на Броды, на Заслав, на Полонное, на Чюдное, на Каменец, на Хвастов».

Так з черговим транспортом вина Григорій прибув 10 жовтня 1750 до Київа, а звідти – до Чорнух, де поклонився могилам батька й матері.

«Повернувшись із чужих країв, наповнений вченістю, відомостями, знаннями, та з порожньою кишенею, в крайній нестачі всього найпотрібнішого, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих», – засвідчує зі слів свого вчителя М. Ковалинський.

Загалом Григорій Сковорода прожив у країнах Священної Римської імперії германської нації п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в колоніальній Російській імперії. Як переконливо ствердив чеський і словацький україніст Микулаш (Микола) Неврлий: «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід, не даремно ж його туди так вабило».

Наприкінці 1750 року Григорія Сковороду запросили на викладацьку роботу до Переяславського колеґіуму, де він почав викладати поетику по-новаторськи, згідно з осягнутим у власному освітньому досвіді розумінням поетичного мистецтва, що відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі догматичних засад піїтики.

Суть мистецтва поетики й нову методику її викладання Г. Сковорода описав у навчальному посібнику «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Та він змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом, який змушував педагога повернутись до викладання старим методом.

Попрацювавши в Переяславському колеґіумі, Григорій Сковорода восени 1751 повернувся до Київо-Могилянської академії й почав вивчати богословський курс у Георгія Кониського. У 1752–1753 навчальному році Григорій далі навчається в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, узяв академічну відпустку й зайнявся вродженою педагогічною працею.

Вроджений педагог упроваджував своє педагогічне новаторство, набуте у європейських студіях, зокрема в працях Яна Амоса Коменського, у викладацькій праці в Переяславському й Харківському колеґіумах, у приватному вчителюванні та під час мандрівного життя серед рідного народу.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, його вродженою працею і єдиною професією була педагогіка: вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості.

 Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Праця й студії Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Німеччині спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Андреас Ґріфіус (1616–1664) – один з найвидатніших поетів німецького бароко, що жив і творив у найтрагічніший для Німеччини час – період Тридцятилітньої війни (1618–1648).

Народився Ґріфіус у місті Глогау (Силезія) у пасторській родині. Освіту здобув у гімназії Данцига (Гданська), де й написав свої перші поетичні твори латиною. Саме поети того часу такі як А Ґріфіус, М. Опіц, Ф Логау, С. Дах, П. Гергардт, П. Флемінг, Х. Гофмансвальдау та інші взялися за творення поезії національною мовою.

Твори Ґріфіуса позначені внутрішнім неспокоєм і напругою, а також релігійно-містичними мотивами, що притаманно всій німецькій поезії доби бароко.

У сьогоднійшній Німеччині вірші Ґріфіуса вивчаються у школі та вишах. Час від часу перевидаються його непроминальні твори, які, на диво, звучать надзвичайно сучасно.

Перекладач Олег Жупанський працював над книжкою близько сорока років. А вже 1990 в часописі «Всесвіт» уперше в Україні опубліковано велику добірку поезії А. Ґріфіуса.

У підготовлену книжку творів А. Ґріфіуса ввійшло сто сонетів, а також його оди, вірші та епіграми. В Україні це перше книжкове видання видатного німецького поета.

Книжка обсягом 184 с. вийшла у Видавництві Жупанського 2023 року. Передмова Дмитра Наливайка. Ілюстрації Володимира Лободи.

Книжку можна придбати у відділі реалізації – інтернет-крамниці:

еmail: knygacom@gmail.com    тел.: 093 147 82 38

Пропонуємо для ознайомлення передмову й добірку поезій:

СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ

Більша частина життя Андреаса Ґріфіуса (1616–1664), найвидатнішого поета німецького бароко, припадає на Тридцятилітню війну (1618–1648). А втім, її чорна тінь лягла й на подальші роки його творчости, як і на життя всієї країни, позначившись на біографії багатьох інших митців, на змісті й характері їхньої творчости, на її інтонації й колориті.

Тридцятилітня війна була не лише тривалою, а й надзвичайно нищівною. За катастрофічними наслідками з нею можна порівняти хіба що сумнозвісну Руїну в Україні в 70–80-х роках XVII ст. Досить сказати, що внаслідок цієї війни загинули три чверті населення Німеччини, а в деяких землях, зокрема в Баварії й Швабії, навіть до дев’яти десятих.

Більшість міст і сіл лежали у згарищах та руїнах, знелюдніли цілі райони, трупоїдство й канібалізм зробилось подекуди повсякденним явищем. До того ж міста і села раз у раз навідувала постійна супутниця тогочасних воєн – чума, яка забирала тисячі жителів.

Характерною деталлю, що проливає світло на життя країни загалом і на літературу зокрема, є поширеність жанру епітафії, надгробних написів, породжених практичною життєвою необхідністю.

Та саме цим нелегким рокам судилося стати визначною добою в історії німецької літератури, добою становлення справді національної німецької поезії.

Річ у тому, що в Німеччині, на відміну від Італії й Франції, Англії та Іспанії, поезія національною мовою не встигла розвинутися в епоху Відродження, бо поступ німецької ренесансної культури фактично обірвався в 20–30-х роках XVI ст. після поразки Великої селянської війни та бюргерського руху в містах, коли у країні запанувала феодально-церковна реакція.

Тут доцільно згадати, що в мовному сенсі література Відродження ділиться на два періоди, які приблизно збігаються з двома «ренесансними» століттями: у XV ст. вона розвивалася переважно латинською мовою, у XVI  ст., в умовах формування абсолютистської державности, відбувається перехід на національні мови.

У Німеччині цей процес не відбувався упродовж  XVI ст., бо не було необхідних передумов для його завершення. Німецька ренесансна поезія, за винятком сатирично-пародійної, що спиралася на середньовічну традицію (С. Брант, Т. Мурнер та інші), була поезією латиномовною, зорієнтованою на античні взірці. Латиною писали Р. Агрікола і К. Цельтіс, Бобан Гесс,  Г. Бабель, Ульріх фон Гуттен та інші німецькі поети- гуманісти.

Проблему творення великої поезії національною мовою в Німеччині взяли на себе поети бароко, серед яких одне з чільних місць належить А. Гріфіусу. І здійснювати це завдання їм довелося в найтяжчих умовах невщухаючої війни безжального плюндрування країни й руйнування її культури.

Водночас їм, разом з прозаїками та кращою частиною вченої громади, довелося вирішувати проблему порятунку німецької літературної мови та підняття її на новочасний рівень. Так зване «зіпсуття мови», що почалося в Німеччині у середині XVI ст., в першій половині XVII ст. досягло кульмінації.

При князівських дворах і серед дворянства запанувала французька мова, університети і скупчені навколо них вчені культивували латину, у ролі офіційної й почасти літературної мови поширювався жаргон, який був сумішшю трьох мов – німецької, французької та латинської. У відповідь на це в країні виникали мовні товариства, які брали на себе патріотичне завдання захисту національної мови та її розвитку: активну роль у діяльності товариства відігравали поети й письменники, зокрема А. Ґріфіус, М. Опіц, Ф. Логау та інші.

Провідним напрямом німецької літератури XVII ст. стало бароко, що було закономірним явищем. Це мистецтво з його внутрішнім неспокоєм і напругою, з його підвищеною експресивністю і тяжінням до патетики й оголених контрастів самою своєю естетичною природою, сказати б, відповідало змістові тогочасної німецької дійсности.

Мистецтво бароко – це світ, де розпалася гармонія, де розкрилися зяючі безодні, нерозв’язні суперечності, загубленість людини, – тієї самої людини, яка ще недавно уявляла себе центром світобудови, – у хаосі буття. Страхітлива німецька дійсність сприяла увиразненню, ба навіть гіперболізуванню цих домінант барокового світосприймання,  і не випадково німецьке бароко відзначається особливо похмурим характером, трагічні й ірраціональні аспекти відчуті у ньому ще дужче, ніж у бароко інших західних країн.

Нескінченна війна, розгул насилля і смерти, несамовита жорстокість і незахищеність людини, – все це породжувало настрої безнадії й відчаю, уявлення про те, що єдиний порятунок – від муки життя – смерть і сподівання на потойбічну винагороду. Релігійно-містичні мотиви проходять через барокову німецьку поезію, притаманні вони й поезії А. Ґріфіус.

Та попри все, ця творчість з великою силою відбила трагедію народу, кинутого у прірву жорстоких бідувань. Жодна інша західноєвропейська література XVII ст. не сказала такого вагомого й співчутливого слова про народні страждання, про «сльози вітчизни», як німецька.

Знаменно, що впорядковуючи антологію німецької поезії XVII ст., один з найбільших її шанувальників Йоганнес Бехер виніс на її обкладинку саме цей титул: «Сльози вітчизни», – за назвою однойменного сонета А. Ґріфіус. Творчість цього поета справді можна вважати найповнішим і художньо найдовершенішим втіленням німецької барокової поезії.

Народився Ґріфіус 1616 року в Глоґау (Силезія) у пасторській родині. Освіту здобув у гімназії Данциґа (Гданська), де виявив блискучі філологічні здібності: там же він написав свої перші твори латинською мовою. Повернувшись двадцятилітнім юнаком до Силезії, він побачив на власні очі страхіття війни, які закарбував у знаменитому сонеті «Сльози вітчизни 1636 року»:

«Горять міста довкруг, наругу терпить віра. Жінки зґвалтовані, знущань пекельний смерч. Повсюди жах, ганьба, ти раб – і не переч. Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?»

Цим сонетом була започаткована тема, яка стане однією з центральних у поезії Ґріфіус, – тема страждань вітчизни, викриття й засудження війни. Розгорнуте, по-барокову деталізоване її втілення знаходимо в елегії «Загибель міста Фрайштадта», написаний уже по завершенні Тридцятилітньої війни.

У 1638 році Ґріфіус відбув до Голландії, де протягом шести років навчався у Лейденському університеті. По його закінченні впродовж 1644–1646 рр. подорожував по Франції та Італії, а повернувшись на батьківщину, поселився в рідному Глоґау.

Перші роки після повернення виявились найбільш плідними у творчості Грифіуса: виступаючи й далі у поетичних жанрах (найчастіше – сонета й оди), він пише трагедії «Лев Вірменин», «Катерина Грузинська», «Карденіо і Целінда» і «Карл Стюарт», вдається й до комедійного жанру, зокрема створює «Absurda comica» (за мотивами «Сна літньої ночі» Шекспіра) та «Кохану Троянду». Він стає провідним поетом першої сілезької школи, до якої відносять також М. Опіца, Й. Шефлера (Ангела Силезького), К. Кульмана. Помер Ґріфіус 1664 року.

За своїм світосприйманням і поетикою Ґріфіус був, як уже говорилося, типово бароковим поетом, до того ж у специфічно німецькому варіанті. Мотив скороминущости життя, нетривкости всього існуючого, його оманливости, словом, мотив vanitas (марноти), популярний у поезії бароко, виповнюється у Ґріфіус особливо трагічною емоційною напругою:

«Що пишно так цвіте – невдовзі всохне й згине. Що пнеться над усе – є час і смерть на те. Ось сонце сяяло, незчувся – дощ іде. О Господи, усе таке невічне, плинне».

Закономірний порив із цього умонастрою вічного й нетлінного, до Бога як виходу із трагічних суперечностей і безнадії буття. Зрозуміло, тут у Ґріфіус, як і в багатьох барокових поетів, відбувається повернення до середньовічної традиції духовного життя, його усталеної моделі.

Але їй притаманні й інші моменти, зокрема ствердження високих духовних і моральних цінностей зовсім неконфесіонального походження, своєрідний духовний стоїцизм.

Найвище, що Ґріфіус цінує в людині й стверджує поетичним словом, – це її духовна сила, яка може виявлятися по-різному і в різних сферах. Поет оспівує не лише християнських мучеників, які під тортурами виявляли незвичайну стійкість духу, а й великого вченого Коперніка, силу його розуму, який «розвіяв маячню», таїну відкрив одвічної пітьми – що обертаємось навколо Сонця ми».

У своїй поезії Ґріфіус вдавався до жанрових форм, вироблених поезією ренесансу, – до сонета й елегії, оди й послання, які, однак, під його пером зазнавали трансформації. Поезії Ренесансу властиве відверте чи потаємне прагнення до врівноважености й гармонізації – адже вищим її ідеалом була прекрасна людина в гармонійному світі, звідси певна статичність і оконтуреність її образів, ніби зупинених у своєму досконалому бутті.

Поезія Ґріфіус, як і більшости митців бароко, пройнята спонтанним динамізмом, невтримним рухом думки й емоції, злютованих у патетичну єдність, і цей рух, як повінь, переплескує класичні форми, строфіку й формальну структуру вірша, перетворює його в суцільний словеснообразний потік.

Не меншою мірою притаманне їй нагромадження образів, різкі контрасти й глибокі антитези, смілива й винахідлива метафоричність, трагічно-патетична інтонація, тобто риси, які не лише віддаляють Ґріфіус від класичної традиції і роблять його типово бароковим поетом, а й наближають до мистецьких шукань ХХ сторіччя.

Дмитро Наливайко,
літературознавець, фахівець з порівняльного дослідження
світової й української літератури

Андреас Ґріфіус

СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ

Поезії 

Переклав з німецької
Олег Жупанський

СЛЬОЗИ ВІТЧИЗНИ РОКУ 1636

Спустошені ми вкрай, кругом росте зневіра.
Насильство диких орд, стрясає світ картеч
І навісна сурма, і  кров’ю ситий меч –
Пожерли праці плід – пощо така офіра?

Горять міста довкруж, наругу терпить віра,
Зґвалтовані жінки, знущань пекельний смерч,
Повсюди жах, ганьба, ти – раб і не переч,
Чума, руїни, смерть. Чи є стражданням міра?!

Через міські вали невпинно знову й знов
Три шестиліття вже потоком рине кров
І гори мертвяків спинили наші ріки.

Та що там жах, вогонь, голодна смерть, війна,
Що – біль, чума, ганьба, наруга ця страшна,
Коли скарби душі з нас вирвано навіки!
 

ДО ЗЛОЯЗИКОГО

Облудний злий пліткар, – із скривленої пащі
Скверноти язика зміюками повзуть.
Скаженіший за пса й затяту псячу лють,
Ти є хитрющий лис – від нього геть не кращий.

Ти трійла ненасить у череві ледащім,
Від голови до п’ят – весь потолочі суть,
Барліг драконячий, де гади всі живуть,
Триклятий дідько ти, – усе зведеш нінащо.

Твої слова січуть, як меч у дні нашесть,
В вогні б тобі горіть за те, що крадеш честь,
За наклепи й брехню тебе б колесувати.

Та язичисько твій тебе й занапастить,
Тебе послухаєш – і зрозумієш вмить:
Хто жив без Господа – тому Господь відплатить.
 

VANITAS, VANITATUM ET OMNIA VANITAS
Все марнота.Еклезіаст, І. 2.

Куди не гляну – все на цьому світі тлінне:
Муруєш нині дім – він завтра упаде,
Де зараз місто ввись безпечно так росте,
Там стадо пастимуть покірне і сумирне.

Що пишно так цвіте – невдовзі всохне й згине,
Що пнеться над усе – є час і смерть на те,
Ось Сонце сяяло, незчувся – дощ іде,
О Господи, усе таке невічне, плинне.

Людське життя, мов сон, минеться і тоді –
І титули й пиха – лиш булька на воді,
Яке ж марнотне все, що прагнем прославляти,

Все порохи, зола, солома на вогні,
Мов квітка в лузі, що не стрінеться мені.
Ніхто не хоче з нас одвічне споглядати.
 

ДО ЗІРОК

Світильники землі, до вас моє тяжіння,
Вогненні факели, що рвуть пітьми тягар,
Ви – квіти навесні, долин небесних чар,
Алмазів дорогих стогранне мерехтіння.

Сторожа Всесвіту, сам Бог вам дав світіння
І йменнями нарік – неоціненний дар,
Він істини знавець, Творець ваш і Владар.
Ми сліпнемо, людці! Не буде нам прозріння!

В безхмарну тиху ніч ви тішили мене.
Як зміг я зберегти це диво осяйне?
О вісники часу! Та звідки ж ця наснага –

Так пам’ятати вас, що аж нуртує кров,
Запалює в мені ум, серце і любов,
І волю, мисль дає, – і то найвищі блага?!
 

ДО СВІТУ

Шалений буревій мій човен підійма,
Зухвалий танець хвиль – на шмаття роздирає
І піна щемно так на хвилях закипає,
Що мчить моя душа, де берег мій дріма.

Бувало серед дня окутає пітьма
І блискавка метка вітрило геть розкрає.
Як я не розумів, що злий борвій здолає?!
Посеред моря я – ні щогли, ні керма!

Виходь, душе моя! Виходь! Ми вже на суші,
Не бійся, берег цей – він прийме наші душі.
Нарешті скинеш ти гризоти, страх німий.

О світе, прощавай! Жорстоке, грізне море!
Лиш берега торкнусь, ураз облишить горе.
Ти спокій, згода, мир – палац мій осяйний!
 

НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1648

Жорстокий роче, геть з тортурами жаскими!
З собою забери мої страждання й страх!
Хай згинуть злидні, біль – за мертвими твій шлях!
І не стискай душі кайданами важкими!

О Боже, все ніщо з турботами твоїми,
Невже мої літа пощезнуть по світах?
Ти свічкою не дай згоріти на вітрах
І сонця не гаси з роками молодими!

Як нас тільки не цькували,
Мов худобу, убивали!
О дай, Всевишній, нам хоч дух перевести!

Дай цю жменьку літ дожити,
Щоб кохати міг, радіти.
І силу, віру дай – жаданий мир знайти!
 

НА ПОЧАТОК РОКУ 1650

Знеможений мій край від розбрату й мерців,
Від болю і війни, від сліз і нарікання,
Вже понад тридцять літ журби й поневіряння, –
Ми чуєм молитви Владики всіх часів.

Він зупинив війну і стяги опустив,
До миру шлях вказав і наші вчув благання.
Язик мій вчиться слів хвали і величання, –
Про злагоду і мир довкруг лунає спів.

Від Твого одного слова
Запанує миру мова,
Ох, чому ж не хочеш, Боже, мені радість дарувати?

Враг радіє і співає,
А душа моя страждає,
А мо’ хочеш втіху нам в ювілейний рік послати?

НА ЗАВЕРШЕННЯ РОКУ 1650

Минули чорні дні гонінь, страждань і скрути.
У піхви меч страшний сховали назавжди,
Настав жаданий мир, розквітли знов сади,
Замість шалених сурм пісні хвалебні чути.

Не з сорому пашать ланіти, не з осмути,
Спадає з серця гніт, лишаючи сліди, –
Воно пережило і лютий смерч біди,
І віроломний страх, і знадний смак отрути.

Боже, ми такі стражденні, все, що ти послав, знесли,
Хто ще знав подібні муки і нестерпний біль хули,
Хто ще знав таке падіння?!

Ледве дишемо, та вірим – мир нас верне до життя.
Дай нам спокою і сили, мирних років для звитяг,
Ти, хто обіцяв спасіння!

НА ПОЧАТОК 1660-Х РОКІВ

Ми згадуємо те, чого давно немає, –
Про швидкоплинний час, змарновані роки,
Вхопити хочем мить з житечної ріки,
Яка була й нема, та чимось нас поймає.

Дарма! Рік, місяць, день, години – все зникає, –
Такі минущі, і непевні, й нетривкі,
Та все ж, скажу я вам, з них є хосен таки,
Бо час із вічністю нас зв’язує й втішає.

Бог прийде ще сюди і все розквітне враз,
У сьогоденні Він прийдешній бачить час,
Бо мить є вічністю й слід нею дорожити.

Душе! Не легковаж, поглянь, як час летить,
День, місяць і роки – пролинуть наче мить.
То ж вічна мить рече: померти або жити.
 

ЗАКЛЮЧНИЙ СОНЕТ

Пройшов крізь страх і біль, крізь нелюдські страждання,
Порубаний мечем, на вогнищі горів,
Без рідних залишивсь і друзів схоронив;
Мене діймали скрізь підступні злодіяння.

Тенетами стають і заздрощі й знущання,
І наклепи, й брехня, плітки злих язиків, –
Немов довкруж свічі вся кіптява віків!
Тепер моє перо – останнє сподівання.

Що ж, пащекуй, бреши, глузуй мені услід, –
Лише страждання й біль дарують справжній плід.
Поглянь, троянда теж росте із шпичаками.

І зернятко мале давила теж земля,
Тепер ось дерево – гінке його гілля.
І вас переживе все знівечене вами!
 

ДО ПОРТРЕТА НІКОЛАЯ КОПЕРНІКА

О тричі мудрий дух! Муж – більше, ніж великий!
Ні ночі грізний час, ні марево безлике,
Навіть святоші злі здолати не змогли
Твій ум, що вивів люд із глупої імли.
Розвіяв маячню – старечу ту судому,
Та й істину повів, що рух завжди в живому,
І таїну відкрив одвічної пітьми –
Що обертаємось навколо Сонця ми.
Ця метушня мине – тут все недовгочасне,
Лиш велич бо твоя, як Сонце, непогасне!
 

РОЗДУМИ ПРО ЧАС

Роки ці – не мої, все часом називаю;
Роки ці не мої, нових я не чекаю;
Лиш мить – моя навік, її бентежний крик
Народжує роки й безвічність – споконвік.

Добірку підготував Олександер Шокало

Джерело: «Український світ»

Запис “Сльози вітчизни” Ґріфіуса українською – до 375-ліття закінчення Тридцятилітньої війни спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

З огляду на брак боєприпасів в Україні Німеччина розширює своє виробництво

Концерн Rheinmetall розпочав будівництво нової фабрики в Нижній Саксонії. Вона вироблятиме до 200 тисяч снарядів на рік. Репортаж DW.

Будівництво нової фабрики боєприпасів у Німеччині – рідкість.

Ще більша рідкість, коли на церемонію закладки фундаменту приїжджають канцлер, міністр оборони та прем’єр-міністр Данії. Саме так було у понеділок, 12 лютого, у лісах на заході Нижньої Саксонії, де найбільший німецький оборонний концерн Rheinmetall розширює виробництво боєприпасів на заводі біля містечка Унтерлюс.

Незважаючи на свинцеві хмари та дощ, настрій був стримано-піднесений. Rheinmetall виставив на галявині, де відбувалася церемонія закладання фундаменту, предмет своєї особливої гордості – сучасну бронетехніку. Деякі її зразки – самохідна гаубиця PzH 2000 – з перших місяців воюють в Україні. Головна спеціалізація Rheinmetall – ствольна артилерія.

“Раніше такого виробництва не було”, – визнав перед журналістами канцлер Олаф Шольц (Olaf Scholz). Тобто збройні фабрики у Німеччині є, але ця нова має стати автономною. Її особливість – повний цикл виробництва.

Причина очевидна – війна Росії проти України триває вже два роки, Німеччина разом з іншими західними країнами підтримує Київ, але покрити потреби української армії та швидко поповнити свої запаси для Бундесверу не в змозі.

Від дрібного до великого виробництва

Нова фабрика – крок у цьому напрямку.

Глава Rheinmetall Армін Папперґер (Armin Papperger) заявив про “нові масштаби”, покликані в першу чергу забезпечити потреби Бундесверу. Папперґер похвалив канцлер Шольца за “історичне досягнення” уряду – друге місце серед країн, які підтримують Україну зброєю.

Шольц назвав головним перехід від “мануфактурного”, як він сказав, до масштабного серійного виробництва великих партій боєприпасів. Саме тому на церемонії була присутня прем’єрка Данії Метте Фредеріксен, чия країна спільно з Німеччиною постачає в Україну бронетехніку та іншу зброю.

200 тисяч снарядів на рік

За даними концерну Rheinmetall, зведення нової фабрики в Нижній Саксонії коштуватиме 300 мільйонів євро, і вона має запрацювати вже через 12-15 місяців. У перший рік на фабриці має вироблятися 50 тисяч артснарядів.

Потім потужність планують подвоїти і довести до 200 тисяч, а на заводах Rheinmetall по всьому світу – до 700 тисяч на рік. Для порівняння: Євросоюз мав намір поставити в Україну мільйон снарядів до березня 2024 року, але не встигне цього зробити. Україна використовує тисячі снарядів щодня.

Крім снарядів на новій фабриці збираються випускати тисячі тонн вибухівки та компоненти артилерійських ракет – двигуни та боєголовки.

Німеччина спізнилася?

Після того, як США через політичні розбіжності в Конгресі припинили постачання Україні озброєнь, її армія зазнає дедалі більшого снарядного голоду. Продукція з Унтерлюсу надійде Збройним силам України за рік. Німеччина спізнюється?

На церемонії відкриття усі запевняли в протилежному. Канцлер Шольц похвалив швидкість ухвалення рішень: “Це вражає”. Він назвав “сигналом” те, що здійснювати такі проєкти “швидко можна й потрібно”.

Депутатка Бундестагу, уповноважена з питань оборони Єва Геґль (Eva Högl), у розмові з кореспондентом DW відкинула тезу про запізніле рішення будувати нову фабрику: “Ні, рішення якраз вчасне”. За її словами, Німеччина набирає темпів у створенні нових потужностей в оборонпромі.

Посол України в Німеччині Олексій Макєєв сказав DW про “важливий день” та зазначив, що фабрика в Унтерлюсі вже виробляє боєприпаси для України – 35-міліметрові снаряди для німецьких установок Gepard, які, за словами українських чиновників, успішно збивають безпілотники, запущені Росією.

Свого виробництва таких снарядів у Німеччині не було, але його створили. Очевидно, Німеччина виходить із того, що потреби зростатимуть і залишаться на високому рівні.

Роман Гончаренко

Запис Rheinmetall будує нову фабрику артснарядів – і для України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.