Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» завершив у 2023 р. Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, здійснене за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану – надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана вміщує в собі:

1. Перше найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки.

2. Перше систематизоване, масштабне Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Видання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.

3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Пісенний «Кобзар» – унікальне видання, результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював понад 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

У 2014–2017 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» видав 500 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах за кошти доброчинця Олександра Григоровича Шпака та безоплатно передав бібліотекам вищих і середніх музичних навчальних закладів і музичних шкіл. У 2017–2018 роках Фонд видав 200 комплектів трьох томів а капела і 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела (три CD) на замовлення Світового Конґресу Українців та передав українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу.

У 2019 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» за ґрант Українського культурного фонду видав 1 000 комплектів трьох музичних альбомів Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та безоплатно передав їх вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва з цілої України для освітньої й хорової роботи.

У 2020 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» на прохання музичних педагогів і хормейстерів видав 1 000 примірників однотомника Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране, що є нотним додатком до Аудіовидання. Видання здійснили за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька Євгена й матір Марію. Вибране також безоплатно передали музичним навчальним закладам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва.

І ось у 2023 році, в скрутну воєнну пору, київське Видавництво Ліра-К за власні кошти надрукувало цілісне семитомне видання Пісенного «Кобзаря». Семитомник зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7). Особливо треба відзначити дійову підтримку директора видавництва – Віталія Зарицького, який узявся за публікацію цього суспільно значущого видання. У видавництві можна замовити весь семитомник або окремі томи: тел.: (050) 462-95-48, (067) 820-84-77; ел. адреса: zv_lira@ukr.net 

Визначальна особливість Пісенного «Кобзаря» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію незалежної України та має велику пізнавальну й мистецьку цінність. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у здійсненні його культурно-освітньої місії, відкритті нових рівнів сприйняття й осмислення геніальної Шевченкової поезії, потужно посиленої українським хоровим співом – базовим мистецтвом української культури. Ґрунтовний довідковий додаток містить біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів, що підтверджує статус зібрання як академічного мистецтвознавчого видання.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше комплексне музичне видання новітнього часу започаткував новий напрям у шевченкознавстві й музикознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ,
автор ідеї й головний редактор видань,
керівник Всеукраїнського мистецького проекту
«Україна співає «Кобзаря»»

Джерело: Хорова школа Павла Муравського

Запис Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

В історичному процесі розвитку української музично-співочої культури поетична творчість Тараса Шевченка набула значення одного з засадничих чинників формування її національної самобутності й самоідентифікації.

Поезія Т. Шевченка, її ідеї та образи, ритміка й мелодика є постійним і невичерпним джерелом натхнення для творців української музики – від романтиків до постмодерністів, від класиків і «метрів» до маловідомих сьогодні авторів, чиї мелодії ми сприймаємо як народні.

Збірка поезій, пророчо названа самим поетом «Кобзар», існує наразі не лише в літературному, а й в музичному та музикознавчому вимірах, вона є найяскравішим національним маркером українського музичного мистецтва й унікальним явищем у світовій культурі.

Пропонована масштабна робота авторського колективу являє собою вперше зібрану і систематизовану найповнішу на сьогодні антологію хорових творів українських композиторів Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2023).

Вона включає в себе сім томів нотного матеріалу з супровідними редакторськими статтями, біографічними довідками про композиторів і додатками, які містять бібліографію нотних і музичних видань, дискографію, алфавітний покажчик творів.

Видання містить 283 твори 155 композиторів та аранжувальників і 12 народних пісень, створених у період від середини XIX до початку XXI століття. Твори розподілені на три групи: хори a cappella, хори з інструментальним супроводом та твори великої форми для хору і симфонічного оркестру.

Комплексною складовою зібрання є записане на основі його нотного матеріалу аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» у трьох альбомах з дев’яти компакт-дисків (2019), що містить 110 творів 86 композиторів.

У записі хорової Шевченкіани на благодійній основі взяли участь 45 провідних хорових колективів з 17 міст України та з української діаспори. Аудіовидання стало завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає “Кобзаря”» й було здійснене за фінансової підтримки Міністерства культури України та гранту Всеукраїнського культурного фонду.

Нотний додаток до аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране (2020) включає 83 хорові твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень, найпоширеніших у хоровій практиці.

Ідея найповнішого озвучення хорових творів на поезію Тараса Шевченка належить видатному українському хоровому дириґенту і педагогу, Герою України Павлу Муравському (1914–2014). Він розпочав аудіозапис хорової Шевченкіани ще під час своєї роботи з хоровими капелами «Трембіта» й «Думка», хором Українського радіо й Студентським хором Київської консерваторії. Записи 32 творів, здійснені П. Муравським, увійшли до «Золотого фонду» Українського радіо й започаткували аудіовидання Пісенний «Кобзар».

У подальшій реалізації задуму видатного хормейстера взяли участь провідні українські хорові колективи, хормейстери та дириґенти Є. Савчук, Л. Бухонська, М. Гобдич, Ю. Ткач, Ю. Курач, О. Вацек, Н. Кречко, А. Масленнікова, В. Сіренко, О. Баклан, М. Лисенко та багато інших.

Масштабна робота над підготовкою до видання зібраних та упорядкованих П. Муравським хорових творів, редагуванням літературного і нотного матеріалу хорової Шевченкіани була здійснена його учнями, колегами й однодумцями. На благодійних засадах у цій роботі брали участь О. Шокало, І. Павленко, Л. Бухонська, І.-Я. Гамкало, М. Гулковський, А. Масленнікова, Т. Миронюк. О. Шокало є автором ідеї й головним редактором 7-ми томного видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана у його завершеному вигляді.

Зібрання представляє багату різножанрову й різностильову панораму української хорової творчості від класиків М. Лисенка, С. Людкевича, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського до творів наших сучасників В. Степурка, О. Яковчука, Ю. Алжнєва, В. Сильвестрова, М. Скорика, Б. Фільц, Л. Дичко, Б. Кривопуста, В. Реви та інших.

Найвідоміші хорові твори на поезію Т. Шевченка, які набули значення пісень-символів українського народу, публікуються з визначенням авторства їх мелодій, що належать маловідомим сьогодні композиторам XIX століття – Д. Крижанівському («Реве та стогне Дніпр широкий»), Г. Гладкому («Заповіт»), К. Борисюку («Думи мої»). У збірці є й маловідомі хорові твори, віднайдення і оприлюднення яких також є важливим для змалювання цілісної картини розвитку нашої хорової культури.

Пропоноване нотно-звукове зібрання хорової творчості українських композиторів на поезію Т. Шевченка є неоціненним вкладом видатного хорового дириґента П. Муравського, його учнів і послідовників у справу дослідження, збереження і поширення національної поетично-музичної спадщини й сучасного українського хорового мистецтва. Ця ґрандіозна Музична присвята Кобзареві є свідченням глибинного національного змісту й вектору української хорової культури.

Нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є ґрунтовним академічним виданням, мета якого – зібрання і систематизація надзвичайно багатої й разом з тим маловивченої царини української Хорової Шевченкіани. Воно є необхідним для керівників професійних і аматорських хорів, співаків і дириґентів, педагогів і студентів усіх музичних навчальних установ.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» має велику пізнавальну й художню цінність і є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію Незалежної України. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у реалізації його просвітницької місії, відкритті нового ракурсу сприйняття та осмислення глибини геніального Шевченкового слова, помноженого на могутню об’єднувальну силу національного хорового мелосу. Ґрунтовний довідковий матеріал, що супроводжує хорові партитури, підтверджує статус збірки як академічного мистецтвознавчого видання.

Пропоную і підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

Оксана Летичевська, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник відділу мистецтвознавства та етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 11, 2023
• Хорова школа Павла Муравського

Запис Наймасштабніше музичне видання за всю історію Незалежної України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

До колективізації у нас було своє поле, хоч і мале, десь десятина чи півтори, за теперішніми мірками – біля гектара

Поле ми обробляли самі: садили, сіяли, шарували, збирали. Спочатку в полі працювали мама й брат Дмитро (односельці казали – Митро). А коли мені було вже років шість, то й мене брали на поле, особливо коли треба було шарувати папшою (так у нас кукурудзу називають). Одного разу я шарував, шарував, уморився, приліг на бік, та й заснув. Довелося мене шукати.

Хоч ми серед односельців були одні з найбідніших, але тримали пару коней, буланого й гнідого, корову і з десяток курей. Брат Дмитро дуже любив сільське господарство, особливо коней. У дванадцять років він уже косив.

Сусіди казали: «Дарко, а твій Митро так гарно кладе покіс, як колись твій Іван».

На полі Дмитро косив, мама в’язала, а я громадив, потім снопи складали в копи, а тоді фурою возили додому й пізніше молотили ціпами. Солому зберігали й зимою топили в грубці, а також годували корову й коней…

У 1929 році в Дмитрашківці почалася колективізація. А мама дуже не хотіла записуватись у колгосп і твердо суперечила, хоч усе село вже було в колгоспі. А її старший брат Сергій Юхимович Могилевський, мій дядько, який повернувся з заробітків у Сибіру й працював робітником у Києві на Кабельному заводі, заставив її вступити.

Він казав мамі: «Дарко, вступай у колгосп, бо ця зараза прийшла надовго. Цього не минеш, гляди, щоб не було ще більшої біди».

Але селяни не здавалися – бунтували. Пригадую, одного разу забевкав біля церкви пожежний дзвін. Я виліз на дерево подивитися, де горить. Та нічого не побачив і побіг до церкви. Там били у дзвін жінки – скликали селянок.

Коли їх зібралося близько сотні, вони кинулись до земської школи, де жили директор школи і вчитель біології, які агітували людей у колгосп. Та ті вже втекли в райцентр Піщанку, хтось попередив їх. Селянки винили в усьому агітаторів. Так хитро більшовики проводили політику колективізації. А вчителів-активістів невдовзі репресували й розстріляли…

У 1930 році нас силою загнали в колгосп. І почалося колгоспне життя… Пам’ятаю, як брат відводив наших коней до колгоспу, то дуже плакав. Лишилась у нас корова й кури. Ми ще дужче збідніли. Жили ми на кисляці, а масла ніколи не їли.

Все, що мама зіб’є, вона кожну неділю носила за сім кілометрів у Піщанку на базар і там продавала, аби щось купити до хати. Майже всі покупці масла і яєць були місцеві євреї. Аби встигнути на базар і все продати, мама вставала дуже рано, вдосвіта.

Іноді я чув, як дядьки балакають: «Оце їду в Піщанку, а попереду майже бігом біжить Дарка. А другим разом приїжджаю в Піщанку, а Дарка вже там».

Ми вже дуже збідніли, і брат Дмитро поїхав в Одесу на заробітки. Він там працював у каменоломнях, підірвав собі здоров’я, захворів на туберкульоз і в 1937 році помер.

У 1930 році, за допомогою свого дядька Сергія Юхимовича Могилевського та двоюрідного брата Степана Андрійовича Білянського, я приїхав до Києва вступати в Київську музпрофшколу, на Желянській вулиці.

Прийшов на іспити у свитині, яку пошили з сукна, що мама виткала на кроснах. У приміщенні музпрофшколи я почував себе ніяково, бо всі вступники, хлопці й дівчата, були повбирані в одежу з фабричної матерії. В ті роки вступали в музичні заклади переважно мешканці Києва й інших великих міст – діти професорів, військових, вчителів, тих батьків, які мали можливість їх утримувати. А приїжджих із сіл було дуже мало.

В клас, де сиділа комісія, я зайшов із скрипкою, закутаною в вишитий мамин рушник. Помітив, що дехто в комісії усміхнувся. У класі, де відбувалися вступні екзамени, побачив багато екзаменаторів.

Пізніше я взнав, що там сиділи видатні педагоги: Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Пилип Козицький, Григорій Верьовка, Гліб Таранов, професори Вільконський, Муравйова, Перьє та інші. Розкутав із рушника свою скрипку. Мені поставили ноти, то була «Школа гри на скрипці» Беріо. Треба було з тих нот, які мені поставили на пульт, щось заграти, і я заграв. Потім мене спитали, що я можу ще заграти. Я заграв їм «Гопака».

Видно, хотіли побачити, як пальці бігають. А тоді ще й поспівав щось. Перевірили слух і все.

Коли я повернувся після іспитів до дядька на квартиру, де жив і брат Степан, і все це розказав, то тітка й брат дуже сміялися і вважали, що мене не приймуть. Але через декілька днів, коли я пішов у музпрофшколу, то побачив у великому списку прийнятих і своє прізвище: «О, є Моравський, є моє прізвище!» – зрадів. І в дядька дома всі раділи. Дядько купив мені светер і піджак.

І почав я вчитися на клубноінструкторському відділенні Київської музпрофшколи. Невдовзі школу реорганізували в музтехнікум і нас перевели в Музичний провулок. А жили ми в гуртожитку на вул. Леніна, 44. Там було три кімнати.

Я поселився у найбільшій, де жило 20 студентів. Ліжок не було, і ми всі спали на підлозі. Була дуже сувора зима, та ще хтось і вікно розбив. Пам’ятаю, якось рано вранці в кімнату зайшов дядько, взяв склянку з недопитою водою, а вода замерзла. Розбудив мене та й каже: «Підеш до мене, спатимеш теж на підлозі, зате в теплій хаті»…

Пам’ятаю, коли я приїхав на перші канікули, то мама дуже старалася, щоб мене пригостити, та й зварила юшку з куркою. А надворі було дуже спекотно, і я поставив для їжі табуретку в сінях.

А мама сказала: «Ні-ні, синку, постав табуретку надворі й там собі їж! А люди приходитимуть до кирниці по воду й бачитимуть, що ми не такі вже й бідні».

А через рік я знову приїхав на канікули, і тоді в нас уже не було нічого, жодної курки. А мама хотіла таку юшку зварити та й побігла по селу купити курку. Шукала декілька годин, і десь купила. Зварила юшку, і, як раніше, я поставив табуретку надворі.

А мама сказала: «Е-ні, синку, постав табуретку в сінях, щоб люди, коли приходитимуть до кирниці по воду, не бачили, що ти при такій бідності їси юшку з куркою».

Вже йшов 1932 рік, і починався голод. Я тоді був у Києві й добре пам’ятаю, як у нас у дворі стояли ящики, куди викидали сміття. В тих ящиках спав якийсь чоловік. А моя тітка Марія Максимівна була сердечна і його завжди підгодовувала. Згодом появився комерційний хліб у «торгсіні», дуже дорогий. Стояли величезні черги.

Пам’ятаю, з вечора я ставав у чергу, щоб уранці хліба отримати. Приношу рано хліб, а тітка одрізала скибку й понесла йому. Чоловік був виснажений, і той хліб не врятував його – він помер. І ось приїжджає віз, високі полудрабки закладені фанерою. Його взяли за руки й ноги і вкинули в того воза. А я став на колесо воза й заглянув, а там трупів повно. То була велика трагедія по всій Україні…

У музтехнікумі всі приїжджі кинули тоді навчання. Неможливо було вижити. Чому я не кинув? Тітка Марія повідносила до «торгсіну» все, що годилося, аби підтримати моє існування. А ще я підробляв. Працював сторожем у кінотеатрі, це на вулиці Ярославів Вал, 7, де тепер Будинок актора.

Моїм завданням було: після закінчення останнього кіносеансу позамітати, помити підлогу, порозставляти на місця крісла, а о шостій рано виставити рекламу. Там я й спав, нічим навіть було вкритися. Але, знаєте, був молодий, засинав швидко. Пам’ятаю мені тоді платили 100 карбованців. А одного разу я проспав. Приходить вранці директор кінотеатру, старий єврей, і як накинеться на мене, бо я спізнився десь на півгодини. Прийшов додому і все розповів дядькові Сергієві.

А він мені каже: «Ти цю роботу кинь, я влаштую тебе матросом на Дніпрі».

Дядько працював матросом на водній станції Будинку вчених. Раніше берег Дніпра був весь зелений (зараз він зацементований), і різні організації мали свої станції. Човни були поприв’язувані до причалу. Коли приходить господар, йому треба видати човна. Ось дядько і влаштував мене працювати матросом на водній станції.

Пам’ятаю, як я перший раз прийшов на роботу. Дядько дав мені список прізвищ і номери човнів. Пояснив, що насамперед човна треба відв’язати, підігнати й дати господарям, хай люди їдуть собі відпочивати. І я вже як черговий сиджу й чекаю… Ось приходить якийсь професор із жінкою й дочкою. А його човен був прив’язаний до інших, найдальше від причалу.

Я поліз через човни, відв’язав його й намагався підігнати до причалу. Але мені не вдалося цього зробити, бо мене прибило течією до іншої водної станції. Професор побачив це та й прибіг берегом до тієї станції, сів у човна й поплив. Про це я розказав дома дядькові. А дядько, не довго думаючи, бере мене та й веде на водну станцію.

Взяли човна, випливли на середину Дніпра, й почалося тренування. За півгодини я оволодів усіма премудростями плавання на човні.

Потім я працював рознощиком хліба в хлібному магазинчику на вулиці Прорізній. Тоді була карточна система, і хліб треба було розносити по домівках. Набираю я повний мішок хліба і несу за списком, кому хлібина, а кому пів хлібини.

Вийдеш, бувало, на 6-й поверх, дзвониш, нікого нема, ідеш назад. Як хліб рознесу, крихот багато лишиться, бо хліб у мішку треться, то вже й є що з’їсти. А бувало, завідувачка магазину давала шматок додому до дядька…

Пам’ятаю, в 1932 році приїхав я на канікули додому. Мама висипала на лежанку підсушити залишки кукурудзи й веречиною накрила. Та ось до двору під’їхала підвода, й до хати зайшло троє якихось незнайомих. Мама сіла на лежанку, а вони заставили маму встати з лежанки й скинули веречину. І все забрали й віником замели. Залишили нас зовсім голодними – без зернини хліба.

Так минали 32–33 роки…

Джерело: «Хорова школа Павла Муравського»

Запис Спогади Павла Муравського про колективізацію й голодовку спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

5 серпня 2023 року виповнилося 120 літ від народження великого українського оперного й камерного співака Бориса Романовича Гмирі (1903-1969). Проникливий спогад про співпрацю з великим співаком залишив великий дириґент Павло Іванович Муравський

Павло Муравський. Співпраця з Борисом Гмирею

Уперше я побачив і почув у концертах Бориса Романовича Гмирю в п’ятдесятих роках. Цей великий співак своїм виконавським мистецтвом завжди справляв на мене глибоке враження. Такої чистої інтонації й такого ансамблевого чуття, якими володів Гмиря, не має ніхто. Це був співак виняткового таланту. Його спів так глибоко запав мені в душу, що мені дуже захотілося з ним познайомитися. Але я не наважувався.

А така нагода була. У 1962 році у Львівській філармонії Борис Романович і Костянтин Огнєвой виконували оперу Римського-Корсакова “Моцарт і Сальєрі”. А я з капелою “Трембіта” виконував перший номер «Реквієма» Моцарта. Ще тоді я зауважив, що Борис Романович, тільки-но прийшов до театру, звернув увагу, як звучить рояль, а це означало, що він завжди дбав про чистоту співу чи гри на інструменті. А як відомо, на це звертають увагу тільки фахівці високого класу.

Але й тут знайомство, на жаль, не відбулося.

Минули роки… Я вже працював у Києві художнім керівником і головним дириґентом капели «Думка». Стався такий випадок. У квітні 1965 року на похороні видатної співачки Зої Гайдай ми з капелою «Думка» відспівували панахиду.

А після співу до мене підійшов Борис Романович та й каже: «Оце ми з Веніаміном Тольбою слухали ваш чудовий спів і були глибоко зворушені».

Почувши такі слова, я відчув, ніби в мене крила виросли, й одразу спитав його: «А що якби капела з Вами щось разом заспівала?». Борис Романович був дуже задоволений пропозицією, і вже наступного дня ми з ним сиділи у нього в квартирі за роялем і підбирали програму.

Твори для баса з хором російських і західноєвропейських авторів ми знайшли досить швидко, а з українськими творами справа загальмувалась. Виручив композитор Віталій Кирейко. На замовлення Бориса Романовича Віталій Дмитрович здійснив чудове аранжування популярної мелодії «Думи мої» на Шевченкову поезію та виконав ще кілька аранжувань українських народних пісень на вірші Л. Глібова, С. Руданського. Мені теж довелося аранжувати «Дивлюсь я на небо» на поезію М. Петренка та народні пісні «Ой що ж бо то та й за ворон», «Ой не шуми, луже…».

Почалися репетиції в приміщенні капели. Я звернув увагу, що Борис Романович на репетиціях вивчав твори не так, як інші вокалісти, а віддавався репетиції так, ніби він виступав у концертній залі перед слухачами. Кожну пісню вивчав з повною душевною віддачею.

Я часто нагадував артистам капели, що ми маємо чудову нагоду вчитися в Бориса Романовича, як треба працювати над творами для концертної програми. А коли ми поверталися з репетицій, то іноді Борис Романович казав: «Я отримую велике задоволення навіть тоді, коли Ви розспівуєте капелу».

Ми підготували всю програму й наприкінці листопада 1966 року поїхали до Москви, щоб записати її на платівку. В студії запису я проводив репетицію під камертон. У цей час до студії зайшов Іван Семенович Козловський. Минуло, може, з півгодини репетиції, й раптом Іван Семенович запитав, звертаючись до мене: «Маэстро, а проверьте тональность», мабуть, йому здалося, що хор не може так довго співати без підтримки фортепіано.

Я міг і не сумніватися, але підійшов до роялю, взяв акорд, і тональність виявилась абсолютно точною. В цей час Борис Романович, усміхаючись, повернувся до Івана Семеновича, глянув на нього з відповідним виразом та ще й язика показав. Репетиція завершилася в надзвичайно товариському настрої великих співаків і капели «Думка».

В тому ж році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила платівку «Державна академічна капела «Думка». Соліст Б. Гмиря». У 1968 році відбулася Всесвітня виставка в Канаді, в Монреалі, й наша платівка мала там великий успіх. Минуло багато років, а той запис і досі лишається еталоном високопрофесійного мистецького виконавства.

У січні 1967 року почалися спільні концертні виступи капели «Думка» з Борисом Гмирею в Колонній залі Київської філармонії.

Борис Романович був глибоким, високоосвіченим музикантом, людиною з глибокими знаннями, енергією й винятковою працездатністю. Кожен його концерт був підсумком дбайливої, кропіткої роботи, результатом тривалих роздумів. За роки своєї праці Борис Романович освоїв величезний репертуар, який був наслідком його наполегливої праці, невгасимої жадоби пізнання нового.

Борис Романович був чудовим ансамблістом, що давало можливість швидко досягнути художнього результату. Кожна репетиція з ним і для мене, і для всіх артистів капели перетворювалася на справжнє свято вокального мистецтва.

Ми підготували й виконали безліч концертів, а також записали на платівку українську музику, яка популярна не тільки серед наших слухачів, а й далеко за межами України. У виконанні Б. Р. Гмирі разом із капелою “Думка” стали вершиною вокальної інтерпретації й художньої виразності такі перлини як “Думи мої, думи мої”, “Взяв би я бандуру”, “Чуєш, брате мій”, “Дивлюсь я на небо”, “Стоїть гора високая” та інші.

І хоч би скільки я слухав його спів, мені завжди здається, що я присутній на прем’єрі, бо навіть уже добре знані твори в його інтерпретації звучать по-новому і наче вперше. Спів Бориса Гмирі несе в собі неповторну своєрідність, образність і задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Надзвичайно радісні, щасливі були миті спілкування з цим великим майстром.

У Бориса Романовича щасливо поєднувався рідкісний артистизм і великий темперамент із почуттям міри й бездоганним смаком. Крім того, він володів дивовижною людською чарівністю, яка приваблювала всіх, хто зустрічався з ним по роботі або в сердечній розмові. Він був справді людиною для людей, жив музикою і в музиці, завжди відчував потребу поділитися з усіма своїм глибоким відчуттям музики.

До глибини душі шкода, що якраз в останній рік – у період найвищого злету його високого таланту – нам не вдалося записати на платівки нові твори в його виконанні, які він уже фактично вивчив.

У мене з Борисом Романовичем Гмирею склалася подібна доля: майже одночасно Бориса Романовича звільнили з роботи в Оперному театрі, а мене – з капели «Думка».

З 1967 року я був знайомий із дружиною Бориса Романовича – Вірою Августівною. І хоч Віра Августівна не була музикантом, але її ставлення до нашої творчої співпраці справило на мене незабутнє враження. Я відчув, що це і є та зразкова сім’я, про яку мріють сотні й тисячі людей. Під час репетиції Борис Романович кожну музичну фразу виконував з особливою теплотою й любов’ю. А я слухав та й подумав, що й тут присутня Віра Августівна.

Після смерті Бориса Гмирі я заходив у їхню квартиру. Віра Августівна показувала мені чудові картини Бориса Романовича і знову й знову розповідала щось зовсім нове про цього великого українського митця.

Борис Романович – великий співак, він надзвичайно вимогливо ставився до своєї мистецької праці. Мистецтво Бориса Романовича нагадує нам усім, який могутній, прекрасний і талановитий наш український народ.

10.03.2008; 07.01.2014

Надруковано в книжці: Павло Муравський Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014, 2017, сс. 215–218.

Джерело: «Український Світ»

Запис Борисові Гмирі 120: «Мова українська, як й італійська, вокально та милозвучно стоїть на першому місці у Світі…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.