Більше ста років тому, коли від підтримки міжнародного співтовариства залежала доля відродженої Української самостійної держави, за океаном зовсім не переймалися цим питанням, оскільки вважали, що їм простіше мати справу зі спадкоємцями царської росії, ніж з новими національними країнами, які повстали на руїнах цієї імперії.

Тож коли Уряд УНР звернувся до керівництва США з проханням про визнання й допомогу проти червоної й білої москви, то державний секретар узагалі ухилився від зустрічі з дипломатичним представником нашої країни.

На письмі він повідомив:

«Уряд і народ Злучених Держав жваво й  симпатично зацікавлені долею людей у всіх частинах Росії, включно з Україною; одначе Злучені Держави ані не признали незалежність України, ані ніякого уряду, який є там при владі, і, природно, не є приготовані прийняти ніяких представників цього уряду».

А далі Роберт Ленсинг додавав і таке:

«Ви можете бути певні, якщо взагалі якийсь уряд буде визнаний, то це станеться тоді, коли буде всеросійський уряд, бо я не хочу бачити Росію розчленованою». Це означало, що у Вашингтоні Україну продовжували вважати частиною Росії.

Тоді у Вашингтоні холодно поставилися навіть до відправки в Україну вже закуплених нею медикаментів для армії, яку косив тиф, про що повідомляли дипломати УНР:

«Маємо перешкоди політичного характеру від сторони Державного департаменту».

А представники Української торговельної організації та Федерації Українських споживчих товариств, які мали доставити закуплене в Україну, писали:

«Ми жадаємо, щоби була назначена независима компетентна комісія для розглядення обставин і умов, на яких Ліквідаційна Комісія Армії Злучених Держав в Парижі спродала одягів, автомобілів і медичних засобів вартости вісім міліонів долярів агенції Українського уряду Украілінян, як не допущено до привезення висше згаданих засобів на Україну і як зараз Ліквідаційна комісія Армії Злучених Держав намагається силою відібрати згадані засоби, щоби їх перепродати иншій державі.

Ми протестуємо проти цих своєвільних вчинків, як безправних і несправедливих для обох заінтерисованих сторін, які певно викличуть глубоке обурення на Україні. Український уряд придержується умови і постарався о додаткову гарантію Федерації Українських Кооперативних товариств, яка має достаточні средства для виконання цих зобов’язань, і не бажає нічого иншого як лише слушної нагоди сповнити контракт і встановити здорові торговельні зносини між обома дотичними краями».

Таку офіційну позицію Білого Дому добре знали й представники США за кордоном. Скажімо, американський посол у Норвегії Фіш, приймаючи українського дипломата, стереотипно твердив: «Америка ніколи не погодиться з розчленуванням Росії і не допустить до того». При цьому хіба що заспокоювали:

«Український нарід, як культурніший, повинен взяти на себе провідну ролю в федерації народів Росії не лише в Европі, але й на Сибірі, де не можна перейти до денного порядку над тамошніми українцями, що теж висуваються вищістю своєї культури».

Зрозуміло, що завороженість росією, яку започаткував ще президент Рузвельт, визнаючи червону москву в рік її найбільшого злочину проти Української нації, настільки глибоко проникла в політичну складову американського істеблішменту, що навіть наприкінці ХХ століття Вашингтон боявся розпаду цієї імперії.

Бо з якого б то дива американський президент Джордж Буш-старший (той що раніше проголошував гасло: «Слава Україні!» на передвиборних зібраннях нашої діаспори) у Києві в 1991 році вмовляв Українців не виходити зі складу СРСР!

Чи ж не таку позицію займають США і сьогодні стосовно підтримки України, коли, запобігаючи перед москвою, не забезпечують нас необхідною зброєю для відбиття російської агресії. І найбільше старається в цьому Дональд Трамп, який як колишній президент США мав би достеменно знати про аґресивний характер їхніх планів, що після своєрідної репетиції 2008 року в Грузії вже широкомасштабно втілюються в Україні.

Так, понад сто років тому американці не мали перед нами ніяких офіційних зобов’язань, бо й не визнавали нас як окрему державу. Сьогодні ж вони мали б тримати своє слово, яке давали при підписанні Будапештського меморандуму в 1994 році, видурюючи в нас ядерну зброю.

Що ж бачимо нині ми й увесь Світ? А те, що нібито всі політичні сили в США за підтримку України, але її кращі сини й дочки гинуть на фронті через нестачу зброї й боєприпасів. І це при тому, що наші воїни захищають увесь застрашений росією демократичний світ, у тому числі й наймогутнішу державу Світу.

Так, ми захищаємо сьогодні весь Світ, у першу чергу наших сусідів. Але чи вони до кінця усвідомлюють значення нашої самопожертви в ім’я їхнього майбутнього? Чи ж згадують у тій же Польщі про події 1920 року, коли не була виконана не тільки політична конвенція між цією країною та УНР, а армія першої, всупереч домовленостям, з жовтня припинила постачання зброї й амуніції українцям, що змусило наших вояків відступати до Збруча.

Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра тоді все ще сподівався вмовити поляків виконувати взяті на себе зобов’язання. У листі до керівника Польської держави від 8 листопада 1920 року наголошувалося, що «перше, з чим хотів би Петлюра до Пілсудського звернутися, це справа про набої, аби поляки передали їх армії УНР. По-друге, він просить не чинити перешкод у справі транспортування через Польщу закуплених у Німеччині боєприпасів».

Замість цього, як свідчить генерал-хорунжий армії УНР Кость Смовський, польський комендант Львова «одержав наказа з Варшави, що 7 і 8 листопада… всіх українських старшин, що були при команді міста, а також усіх вояків, що лежали пораненими по шпиталях, навіть тяжко поранених, відправити за Збруч». А в Старокостянтинові в цей час «польські старшини спільно з московськими чекістами приливають «союз зброї» та «побєду» над … розділенням України».

Тож за таких обставин 18 листопада 1920 року Уряд УНР констатував, що причина поразки української армії – це брак набоїв та амуніції, відтак ухвалено рішення про перехід за Збруч, аби зберегти її єдність, а в майбутньому боєздатність. Щоправда, поляки не дотримали свого слова щодо поваги до статусу вчорашніх союзників: армія УНР на Збручі була роззброєна й кинута на три роки за дроти…

Зрозуміло, що цим тоді в США не переймалися. А от полякам прилетіло, як кажуть, через 19 років, коли їхній вчорашній московський союзник учетверте поділив міжвоєнну Річ Посполиту з німцями…

А після Другої світової війни СРСР ще десятки років патронував над маріонетковою польською державою – аж до свого остаточного розпаду, який був спричинений насамперед потужним українським національно-визвольним рухом наприкінці 1980-х років. Чи пам’ятають про це польські фермери, які висипають українське зерно з вантажівок і вагонів на землю?..

Чи ті польські політики, які стоять за протестувальниками?

Таке враження, що в цій країні досі не проаналізували свої стратегічні прорахунки 1920 року, коли без обґрунтованих пояснень відмовилися підтримувати Україну як союзника, поласившись на нібито «щедріші» московські територіальні поступки чужих земель.

Як у Варшаві, так і у Вашингтоні, очевидно, не взяли до уваги застереження Симона Петлюри, який  тоді намагався ще раз розтлумачити всьому Світові значення нашої незалежності: «Всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу.

Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахисного життя державних новотворів, з бувшої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її».

Ця далекоглядність Симона Петлюри наглядно підтвердилася в 1939–1940 роках у долі Польщі, Литви, Латвії, Естонії, коли так званий демократичний Захід спокійно поставився до їхньої анексії шляхом закулісної змови Гітлера й Сталіна.

Сьогодні це може повторитися, бо ж американське суспільство відділене океаном, його більше цікавлять міґраційні проблеми на південному кордоні – це відсовує вбік українську справу, вона для багатьох тамтешніх політиків не є першочерговою.

Але ж чому поляки знову наступають на свої ж граблі? Коли вони втратили власну історичну пам’ять, яка мала б протверезити їх руїнами хоча б своїх сіл і міст, зокрема Варшави, та величезними власними людськими втратами в Другій світовій війні, особливо в концтаборах?

Невже той польський фермер, який роз’їжджає нині трактором з радянським прапором міжнародною трасою із закликом до Путіна прийти й навести порядок у Києві, Брюсселі й зі своїм урядом, не бачив зруйнованих за останні два роки донецьких міст і сіл, звідки десять років тому також з подібними вимогами благали прийти московського диктатора? Невже той польський фермер й донині не бачить, що на українсько-польському кордоні не припиняється потік українських біженців від російської агресії?

Відтак історія повторюється: як і понад 100 років тому американці не дають нам зброї, а поляки перекривають кордон…

То що, «імперія зла», як назвав росію великий Рональд Рейган, буде торжествувати й далі?

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор

Джерело: «Український світ»

Запис Як і 100 років тому: американці не дають нам зброї, а поляки перекривають кордон спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Гучні перемоги козацького війська за допомогою кримськотатарської орди над польською шляхтою в битвах на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 року виявилися до певної міри несподіваними для провідника народних мас Богдана Хмельницького

Про це свідчить і його дипломатичний лист до польського короля, і припинення подальшого наступу на захід, хоч цього вимагала повстанська стихія й кримський хан.

Зрештою, козацькі полки відступають до Маслового Ставу, де відбувається Чорна рада, на якій аналізуються успіхи повстанських мас й ухвалюється рішення щодо підготовки до подальших військових операцій. Крім того, гетьман хотів одержати збройну підтримку московського царя, до якого листовно звернувся на початку червня з Черкас.

Протягом літніх місяців народна армія Богдана Хмельницького завершила мобілізацію необхідних сил і поступово висувалася на захід, де очікувався майбутній театр бойових дій, на який мали підтягнутися й кримські татари. Згідно з попередніми планами, необхідно було закріпитися на західному Поділлі, що відповідало вже усталеній поговірці:

“Не скач, ляше, по Случ наше!”.

Пилявецький погром польського війська підніс ентузіазм народних мас на нову висоту, відтак чергова козацька рада за участю хана зажадала продовження бойових дій, чому гетьман уже не противився. Відтак, не зустрічаючи серйозного опору, народна армія продовжувала звільняти українські терени й далі на захід, тепер уже під зміненим гаслом:

“Не скач, ляше, по Сян наше! “.

Упевненості в силах додало під час облоги Львова прибуття посольства від турецького султана з пропозицією укласти українсько-турецький договір, на що гетьман погодився, парафувавши підготовлені його статті.

Тимчасом козацькі відділи перейшли Сян, карпатські перевали, в деяких місцях форсували Віслу, наближаючись до Варшави. У цій катастрофічній ситуації польська політична верхівка знайшла вихід з ситуації: відправила на переговори до українського гетьмана його колишнього вчителя Мокрського.

Тому вдалося переконати Богдана Хмельницького зупинити облогу Замостя, як і всі бойові дії, до обрання нового короля Речі Посполитої. Більш того, поляки просили гетьмана вказати на того з двох претендентів, хто козацтву буде кращим.

Очевидно, це спрацювало: владна еліта Польщі, яка ще вчора мала за нікого колишнього козацького сотника, тепер просила його поради! І він погодився припинити бойові дії й розвернув свою армію в напрямку Дніпра.

Той місячний перехід у грудні 1648 року до Києва дав багато для роздумів гетьману, була можливість детально проаналізувати з бойовими побратимами перебіг військових і політичних подій, оцінити здобутки і втрати, передбачити розвиток майбутніх подій.

Природно, козацька старшина пробувала усвідомити реалії створеного нею нового самоврядування, що спиралося на визвольний ентузіазм народних мас. Як його оцінить Київ, куди вони прямували для звіту про досягнуте перед “матір’ю городів руських” — ще не знали.

Самим же їм, вихідцям з провінції, важко було збагнути велич того, що їм вдалося зробити за неповний рік.

Київ справді оцінив цей здвиг – гетьмана біля Золотих воріт духовенство величало новітнім українським Мойсеєм, спудеї співали йому найпроникливіші хорали. А вже потім гетьман днями й ночами розмірковував про подальшу долю України з київським духовенством, а найбільше — з Митрополитом Київським Сильвестром Косовим. І з тих розмов викристалізовувалося майбутнє рідної землі, її обшири, повернення на її терени давніх звичаїв і прав.

Усе це закарбувалося в свідомості гетьмана, утверджувало його поставу на переговорах з сусідами. Тож виступаючи в лютому 1649 року перед польськими комісарами в Переяславі Богдан Хмельницький виклав ось такі свої державницькі погляди:

“…тепер воювати буду о віру православную нашую. Поможет мі то чернь всяя по Люблин і Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая, — люди, коториє, холопства не витерпів, ушли в козаки… За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи”…

Перша тріщина Соборного Єднання

(до 105-річчя провалу переговорів з Антантою)

Проголошений 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві Акт Злуки українських земель невдовзі мав пройти перевірку на свою міцність. Викликалося це бойовими діями польських військ на теренах Галичини, які прагнули остаточно закріпити там владу другої Речі Посполитої.

Розв’язати цю проблему взялися західні держави, відтак 26 лютого 1919 року на переговорах з представниками Антанти українська делегація запропонувала за лінію розмежування між поляками й українцями ріку Сян.

Ця демаркаційна лінія була висунута як умова перемир’я і польській делегації того ж дня. Поляки від себе виставили таку ж лінію по Збручу, а опісля ніби поступилися задля компромісу, зажадали розмежуватися по лінії гора Попадя—Калуш—Галич—Рогатин—Перемишляни—Буськ — Берестечко.

Зрозуміло, що це не могло задовольнити українську сторону, відтак переговори закінчилися безуспішно.

Наступного дня коаліційна комісія поїхала до Ходорова, де мала можливість дізнатися про погляд на цю справу Головного Отамана Симона Петлюри.

Він “поставив домагання, щоб Антанта, полагоджуючи польсько-український спір, мала на увазі те, що тільки рішення, вдовольняюче українську суспільність, може стати основою ладу та нормальних відносин на сході Европи”.

Тож 28 лютого від імені Антанти французький генерал Бартелемі заявив українцям:

“Ми — себто представники держав Антанти, а саме: Англії, Америки, Франції й Італії — розглянули совісно і основно справу, яку отсе рішаємо. Від обох сторін жадаємо жертв, та жертв тільки тимчасових, до часу рішення мирової конференції.

Ваше воєнне положення нині добре, та завтра воно може змінитися на вашу некористь. між Чехами і Поляками заключено вже перемирє, через Чехію поляки могтимуть довозити амуніцію для себе; на днях буде заключене перемирє між німцями і поляками, большевики ще не заняли ніяку частину польської території і ніщо не приневолює поляків
посилати зараз свої війська проти большевиків.

Все те знають поляки і в тій свідомости їх надія і сила. Коли ви не приймете нашого предложення, возьмете відповідальність за той крок перед цілою Антантою, будете мати тут війну з поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армія Галєра, зложена з 6 дивізій, про якої хоробрість ми особисто могли переконатися у Франції.

З другої сторони йдуть на вас большевики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших. Коли ж ви приймете наше предложення, ми постараємось о признання вашої суверенности.

Факт, що з вами говоримо і вам ставимо своє предложення вже є до певної міри признанням: не предкладається нічого тому, що не істнує. Далі ви при нашій допомозі поборете большевиків, відберете у них забрану тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожніми руками.

А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти куди більші, як одеських послів. Ми подбаємо, щоб ваших представників допущено на мировий конгрес. Пішлемо до вас свою місію, яка постійно у вас перебувала би і здавала би нашим державам справу про ваші домагання і потреби.

Поручимо, щоби були нав’язані дипльоматичні зносини між державами Антанти і вашою державою. Тямте пословицю: Помагайте собі, а небо вам поможе; те небо — се держави коаліції. Ваше рішення буде початком нового життя і вашого народного щастя. Не будете мати більше тої нагоди, що нині. Се святочна і велика година. У ваших руках доля
вашого народу”.

Після цього українській і польській делегаціям було вручено ухвалу коаліційної місії з означенням демаркаційної лінії, що тягнулася від кордону Галичини вздовж Західного Бугу до впадіння в нього Язениці і далі по адміністративній межі між Жовківським і Кам’янсько-Струмилівським повітами, потім кордоном між Кам’янським і Львівським, Перемишлянським і Львівським, Бібрським і Перемишлянським і від Миколаєва східним кордоном Дрогобицького й Турківського округів.

До карти прикладалися проекти договорів про перемир’я, обміну полоненими, тимчасове влаштування правних відносин в обох областях тощо. Окремою постановою передбачалося доставку українцям з Борислава за окрему плату стільки нафтопродуктів, що принесла б їм стільки доходів, як у січні 1919. Відповідь представники Антанти хотіли
одержати до восьмої ранку 5 березня.

Уряд УНР звернувся до провідних галицьких діячів, котрі вже мали досвід політичної боротьби у віденському парламенті, й воєначальників із закликом, попри тимчасові територіальні втрати, погодитися на “лінію Бартелемі”, що дало б військові перепочинок і можливість сконцентрувати основні сили на антибільшовицькому фронті.

Петлюра особисто погоджувався підтримати вимогу Бартелемі за умови, якщо Антанти визнає соборну УНР і надасть військову допомогу в боротьбі проти радянської росії. Саме з цих мотивів він переконував галицьких політиків і воєначальників піти на поступки.

Проте 2 березня Рада державних секретарів Західної області УНР після заслуховування звіту делегації без обговорення вирішила відмовити пропозиції Антанти. Ухвалено також протестувати проти поведінки місії Антанти у Львові, мовляв, її пропозиції не можуть бути прийняті та “що в обороні своєї землі мусить Західня Область нашої держави продовжати свою війну проти Польщі…”.

Крім того, було сформовано нову делегацію й маніфести, серед яких вирізнявся такий:

“Хай розсудить нас залізо і кров! ” — під таким заголовком командувач УГА Омелянович-Павленко і начштабу В. Курманович заявляли: “На третий день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цеї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остати далі в руках поляків аж до остаточного вирішення на мировім конгресі. Рівно ж до рішення мирового конгресу заборонено поділ землі великої польської власности, через що утруднено було би переведення земельної реформи”.

Галичани, як і на початку листопада 1918 року, найбільше боліли за Львів. Петлюра ясно бачив, що це засліплення призведе до втрати ще більших територій. Переконувати галичан і в березні 1919 про те, що з тимчасовою втратою Львова й околиць ще не втрачається Україна, виявилося марною справою.

Симон Петлюра дуже болісно переживав провал переговорів у Ходорові. Як згадував командир Золочівської бригади УГА отаман Степан Шухевич, Головний Отаман армії УНР говорив йому:

“Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би заняти Східну Галичину”.

У зв’язку з відновленням бойових дій 1 березня 1919 року генерал Бартелемі, який чекав на обидві делегації до означеного терміну у Львові, надіслав командуючому галицькими збройними силами Омеляновичу-Павленку телеграму, в якій ультимативно заявив: якщо українська сторона не припинить вогонь, вона бере на себе відповідальність за зрив перемир’я, а місія вже 2 березня покине Львів.

На те голова уряду ЗУНР С. Голубович відповів радіограмою до керівництва країн Антанти. Він, зокрема, зазначав, що місія Бартелемі у своїй діяльності і пропозиціях враховувала лише інтереси польської сторони, мала намір віддати половину території ЗУНР Польщі. Незважаючи на щире бажання жити у мирі з сусідами, українці мусять захищатися. С. Голубович пропонував надіслати в Галичину іншу, незалежну місію.

Не дочекавшись української делегації, антантівська місія виїхала до Варшави, “аби в мірі своїх сил допомогги полякам”, — писав у спогадах А. Картон. Бартелемі провал своєї місії повністю переклав на українців.

Представник Антанти у Варшаві висловив обурення поведінкою галичан і нездатністю вплинути на них Головного Отамана.

“Петлюра за то заплатить”, — погрожував колишній посол Франції у Росії Нуланс.

Тож цілком очевидно, що місія Бартелемі, яка 10 березня виїхала з Польщі до Парижа, мала вже цілком антиукраїнське наставлення. Про її діяльність і пропозиції особисто Ллойд Джорджу і В.Вільсону доповідав генерал А. Картон, який підтримував поляків, зокрема пропонував надіслати в Галичину армію Галлера і 1500 французьких офіцерів, або організувати інтервенцію війська Антанти.

Генерал Бартелемі звітував Комісії Ж. Камбона 12 березня, акцентуючи на загрозі падіння Львова. Польська комісія також рекомендувала Верховній Раді негайно вислати армію Галлера до Польщі.

Водночас стурбовано зазначалося в інформації військово-дипломатичної секції польського Генерального штабу, що комісія Камбона підготувала також проект, який пропонував
розмежувати Східну Галичину і Польщу етнічним кордоном. Лейтмотивом усіх повідомлень до Парижа було те, що “лише Польща може виконати місію захисту Європи, бо українці не здатні організувати політичне життя і скоріше схиляться до більшовизму”.

А Бартелемі не тільки говорив — він активно діяв. Зокрема, виконав свою обіцянку надіслати озброєння полякам: до Кракова привезли 5 млн набоїв, 1400 карабінів, 10000 багнетів, 163 скорострілів. Крім того, з Італії до Варшави надійшло 20 млн набоїв і 200 автомобілів.

Як зазначають дослідники, провал ходорівських переговорів щодо перемир’я у лютому 1919 року під егідою Паризької мирної конференції — ключовий момент у ході війни, бо він визначив радикальний зсув у політиці керівництва країн Антанти на користь Польщі. Насамперед це прискорило вислання армії Галлера до Польщі, присутність якої спричинилась до вирішення долі війни в її інтересах.

Засоби масової інформації країн Західної Європи, зокрема Франції та Англії, використали провал місії Бартелемі для формування антиукраїнських настроїв у громадській думці своїх країн.

А що найважливіше — це була перша глибока тріщина в задекларованій Актом злуки політичної єдності українства.

Володимир СЕРГІЙЧУК. Соборна пам’ять України

Запис «По Люблин і Краків». (до 375-річчя викристалізації державницьких поглядів Богдана хмельницького) спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.