Революційні події 1917–1921 років на Кубані

Кубанська Народна Республіка

Устатті аналізуються соціально – політичні процеси, що відбувалися на Кубані протягом 1917–1921 років. Дається характеристика державних утворень на території краю, діяльності тодішніх військових і цивільних керівників кубанських урядів, у тому числі Кубанської Народної Республіки та Кубанського Краю. Звертається увага на складну ситуацію на території Кубані й Чорноморщини, боротьбу між різними політичними течіями, у першу чергу проукраїнськими і проросійськими, вибору союзника – Добровольчої армії чи України. Робиться висновок, що зусилля представників української спільноти не принесли бажаних результатів і остаточним переможцем як на Кубані, так і в Україні, стали більшовики.

Коли Російська імперія розсипалась на шматки, багато народів отримали шанс здобути волю. Оскільки переважна більшість населення Кубані – українці, то під час революційних подій 1917–1921 рр. багато політичних сил розглядали Кубань як частину майбутньої автономної України. Характерно, що на ​Всеукраїнському національному конґресі, який відбувся у квітні 1917 р. в Києві й сформував Центральну Раду як загальнонаціональний орган, головував кубанський козак Степан Ерастов. Коли вперше були висунуті пропозиції від Центральної Ради до Тимчасового уряду в Петрограді про створення Української автономії, то там було зазначено, що до її складу, зокрема, має входити й Кубанська область.[1]

Безпосередньо українську громаду Кубані на конґресі представляв  Микола Левитський, який став членом УЦР, очолював там агітаційно-просвітній відділ. Переймався кубанськими справами і Павло Христюк, уродженець станиці Єлизаветинської, обіймаючи різні посади в українських урядах – Генеральний писар Генерального секретаріату, державний секретар Ради Народних Міністрів УНР, товариш міністра в урядах Б. Мартоса та І. Мазепи часів Директорії.[2]

Отже, про досить тісні зв’язки Кубані з УЦР свідчить, зокрема, той факт, що до її складу увійшли представники краю М. Левитський та С. Ерастов. Більше того, під кінець листопада 1917 р. до України прибула делегація на чолі з Гнатом Білим для узгодження плану спільних дій Центральної Ради і Кубанського уряду. Швидко розвивалися і військові зв’язки. На Кубані організовувалися сотні «Вільного козацтва», провадили свою діяльність «Чорноморський кіш» і «Гайдамацький кіш», отаманами яких були, відповідно, К. Бардіж та І. Адамов.[3]

Проте українська стихія на Кубані під час революції 1917–1921 pp. не набрала таких масштабів, як це було на Наддніпрянщині та Західній Україні, а українські діячі, встановивши зв’язки з іншими козаками й Денікіним, не змогли налагодити тривких стосунків з українцями – городовиками, й це використали більшовики у своїх інтересах. Не проголошено ні відірвання від Росії, ні тіснішого зв’язку з Україною. III універсал Української Центральної Ради не висунув претензій України щодо Кубані. Контакти між Кубанню й Україною були слабкими й спорадичними.

В принципі, революція 1917 р. захопила кубанців політично  непідготовленими. Серед політично свідомого прошарку Кубані відразу намітилися чотири течії. Перша – проросійська, яка дивилася на Кубань як на звичайну російську губернію й була проти будь-якої окремішности Кубанського Війська. Друга – козацька, що дбала насамперед про інтереси Кубанського Війська, зв’язаного далі з Росією. Її визнавала більшість козацької інтелігенції. Третя – за державну окремішність Кубані у складі Російської Федеративної Республіки. Четверта – проукраїнська, що бажала об’єднати Кубань з Україною на федеративних засадах без зв’язку з Росією.

Ці розбіжності поглядів на майбутнє Кубані призвели невдовзі до станового гуртування, яке відразу поклало межу між козаками й городовиками. Останні мріяли з революцією одержати землю, а козаки не хотіли втрачати  свого привілейованого становища.

Перша крайова влада Кубані постала у квітні 1917 р. на з’їзді населення у Катеринодарі у вигляді  Обласної Ради та Обласного Виконавчого Комітету, що разом з комісаром Тимчасового Уряду, членом Державної Думи К. Бардіжем виконувала обов’язки крайового уряду.

Через розходження з Обласним Комітетом (він відстоював чітко виражені  централістичні російські тенденції) у червні 1917 р. кубанські козаки вийшли з його складу, тому деякий час на Кубані  існували дві влади. 24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу Друга сесія  Кубанської Військової Ради, на яку були запрошені представники Української Центральної Ради. Їх вітав (спочатку російською, а потім українською мовами) Микола Рябовол.[4]

Оскільки тоді ще не вийшов Третій Універсал, українська делегація лише привітала своїх співвітчизників. Конкретика з’явилася пізніше. Уряд УНР у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, а 30 грудня того ж року на з’їзді українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії  було ухвалено рішення «про приєднання Чорноморської губернії до України». 4 січня 1918 р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій і організацій підтримали Третій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.[5] 

Але друга сесія Військової Ради проголосила себе Крайовою Радою з функціями установчих зборів і схвалила конституцію Кубані, згідно з якою була проголошена республіка Кубанський Край у складі Російської Федеративної Республіки. Законодавча Рада мала діяти як парламент, що обирає Крайовий Уряд і Військового Отамана. Через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, тому орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж програв орієнтованому на Росію випадковому кандидату лінійцю Олександру Филимонову. А уряд очолив Лука Бич, який до 1917 р. фактично не брав участі в українському русі.

У цей час почали вертатися з фронту кубанські вояки, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави. Та чимало фронтовиків були уражені більшовицькою агітацією. Тому невдовзі виявилося, що «кадрова військова сила Кубані втрачена».[6] І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони краю формувати добровольчі частини – переважно з необстріляних старшокласників міських шкіл. Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва організовував Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. «Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком з командиром – полковником Султаном Келеч-Гіреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Київа з Костянтинівської піхотної школи та 1–ї й 4–ї київських шкіл прапорщиків».[7]

Попри таку потужну збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути. Коли треба було захищати Кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали «діти – учні середніх шкіл», які, часто не вміючи стріляти, «гинули на фронті» від куль та багнетів червоних.[8]

Врешті, уряд Бича разом з невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада у Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули до Київа німці, кубанський уряд у Катеринодар – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим.

28 січня 1918 р. Законодавча Рада проголосила Кубанську Народну  Республіку, яка мала б увійти до Російської Федерації. Головою нового уряду залишився Л. Бич. Ці події мали місце вже під час війни з наступаючими більшовиками, на боці яких виступили більшість городовиків і частина козаків. 16 лютого 1918 р. Законодавча Рада одноголосно проголосила  самостійність Кубанської Республіки, її незалежність від Росії, хоч це й стало лише формальним актом. З одного боку, його сприйняли вороже білогвардійські воєначальники, які тоді формували свої війська на Дону, з іншого — значна частина населення опинилася на боці більшовиків. Саме це й стало головною причиною фіаско ідеї незалежності Кубані та об’єднання її з Україною.

Справді, соціально-політичні чинники серйозно ускладнювали ситуацію на Кубані. Хоч більше половини козаків і селян були українцями, однак між двома станами панувала ворожнеча. І якщо термін «громадянська війна» має право на існування в українській історіографії 1917–1921 років, то саме на Кубані.

Володарями ситуації тут залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… «Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками».[9]

Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській («козачій») школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.

 «Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською».[10]

На жаль, на початку ХХ ст. більшість кубанців забули, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні. Забували також, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля станиці Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Більше того, за визнанням комуністів, «без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б».[11]

Так що винними були обидві сторони. Кубань знищували кубанськими ж руками. Додайте сюди ще й конфлікт між козаками і селянами, які не мали права купувати або набувати іншим способом землю й мусили орендувати її в козаків. Революція 1917 р. дала кубанському селянству сподівання на отримання землі. А козаки, навпаки, були вороже налаштовані щодо цього, адже її мали надавати селянам, відбираючи у землевласників. Тому не дивно, що, коли наприкінці 1917 р. на Кубані сформувалася більшовицька Таманська армія, значну її частину становили місцеві селяни-українці.

Зважаючи на величезну перевагу більшовиків, на початку 1918 р. Законодавча Рада, Військовий Отаман та уряд зі своїм військом залишили Катеринодар. Незабаром вони уклали угоду з генералом Л. Корніловим, командувачем Російської Добровольчої Армії, про спільну боротьбу з більшовиками. Коли 13 квітня 1918 р. Корнілова вбили під Катеринодаром, його наступником став генерал А. Денікін, який уже без угоди далі командував військом Кубані.

Рішення про союз із Добровольчою армією замість союзу з Україною виявилося безвідповідальним. Характерно, що вже пізніше одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною став такий: в Україні «була недемократична влада генерала Павла Скоропадського».[12]

Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрові Луці Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших. Василь Іванис так оцінює роль Луки Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: «Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування». Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він «виявився занадто боязким і національно невиробленим…».[13]

Незважаючи на такі непрості обставини, 20 січня 1918 р. Законодавча рада Кубанської Народної Республіки таки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР. На думку історика Сергія Пархоменка: «Кубань шукала шляхи якогось союзу з Україною. І під союзом малося на увазі не стільки входження до складу, а союз військовий, і взагалі будь–які форми співпраці». Фахівці говорять про три спроби досягти того чи іншого союзу між Україною і Кубанню в 1918 р. Об’єднання не відбулося через аґресію радянської Росії. Брутальна військова сила більшовиків задавила і Кубанську Народну Республіку, і, зрештою, УНР.[14] 

Варто наголосити, що в Київі кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти «білогвардійців» і висадку гетьманського десанту.[15]

Важливо зрозуміти тодішній контекст. У квітні 1918 р. на Кубані почалося антибільшовицьке повстання. У цій ситуації дуже багато залежало від того, хто першим пришле свої війська і допоможе. До речі, коли представник Української Центральної Ради Микола Ґалаґан прибув до Катеринодара, то зауважив, що у Київі він бачив державу без армії, а на Кубані – армію без держави. Там воювали всі.[16]^​

М. Ґалаґан разом з Є. Онацьким за дорученням Центральної Ради виїхали на Кубань і Дон 6 грудня 1917 р., де проводили переговори з реґіональними урядами про створення федеративного уряду. Наступного, 1918 року, Ґалаґан був представником УНР при урядах Південно-Східного Союзу, Дону та Закавказзя.[17]

На тому контакти з Україною не припинилися. У травні 1918 р. від Кубанської Народної Республіки на перемовини з П. Скоропадським приїхала делегація на чолі з головою кубанської Законодавчої ради – спікером кубанського парламенту Миколою Рябоволом. Велись переговори про допомогу, але з мемуарів міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка ми знаємо, що була укладена таємна угода про те, що Кубань має об’єднатися з Україною. Мали місце дебати – чи це буде федерація чи Кубань стане автономією.[18]

Зрештою, до повного порозуміння з гетьманом кубанці не дійшли. Після повернення делеґації з Київа 23 червня нарада 10 членів Ради в Новочеркаському вирішила не єднатися з Україною, а залишатися в союзі з Денікіном. На противагу цьому рішенню у жовтні 1918 р. до Київа прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з В. М. Ткачовим із завданням укласти важливі угоди між Кубанською Народною Республікою та Україною. І такі угоди, серед них торговельна і морехідна, були підписані. Були також встановлені дипломатичні та банківські зв’язки, підписана конвенція про залізничні шляхи сполучень, поштово-телеграфні зносини. У відповідь на делегацію Ткачова гетьманський уряд відправив на Кубань надзвичайну місію на чолі з полковником Ф. Боржинським.

Ліквідація Гетьманату й воєнні дії в Україні, більшовицький і білогвардійський терор завадили впровадженню цих планів у життя. Та кубанці не залишили спроб для підтримки України в боротьбі за здобуття незалежності. У «Короткому огляді взаємовідносин між Кубанню та Україною», підготовленому денікінською контррозвідкою «Азбука», найактивнішими прихильниками союзу з Україною називалися М. Рябовол, Л. Бич, П. Макаренко, К. Безкровний, В. Богуславський. Про настрої кубанського козацтва зазначалося: «Тут козацтво рішуче відмовляється йти проти України, а також служити добровольцями». Згідно з тим оглядом, контакти між Кубанською республікою та УНР відбувалися через українську місію в Константинополі, куди з Кубані надходили гроші для допомоги Директорії, а головними посередниками між Україною й Кубанню виступали М. Рябовол (до його вбивства – прим. авт.) та Л. Бич, які й далі вели переговори про створення федерації між Кубанню та Україною.[19]

Про деякі аспекти українсько-кубанських стосунків часів Гетьманської Держави варто зупинитися окремо. В часи, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський з великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до «людини чесної й сильної». Повага і симпатія були взаємними.[20]

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально примусив його українізувати 34-й корпус: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус».[21]

Більше того, «верховний» наполягав «на повній українізації аж до лазаретних команд».[22] Навіть «у питанні створення української армії (!!!) Корнілов був прибічником українства».[23]

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова – за два тижні перед тим, як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то, напевно, Українська Держава в особі її Гетьмана мала б цілком дружні відносини з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, який сповідував республіканські погляди. І, головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.

Відтак, приязні стосунки, які були між Павлом Скоропадським і Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Але одразу ж після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до «зрадника Росії», що «продався німцям». Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський.[24]

Коли мова йде про місію Рябовола до Київа, яка ніби то оповита романтикою братнього єднання українців Великої України та Кубані, то це не зовсім відповідає реаліям. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: «Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими «сепаратистами».[25] Але все-таки одержали те, що хотіли: «За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10 000 000 набоїв».[26]

Через деякий час  кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, подалися в складі Добровольчої армії катувати свою праматір – Україну. Як і за часів Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян у боротьбі проти України.

До речі, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської «Просвіти» Павло Сулятицький, якого прохали очолити Міністерство юстиції, єдиний з кандидатів поставив умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб «Кубанщина не воювала з Україною».[27]

Коли в кінці жовтня 1918 р. всю територію Кубані було звільнено від більшовиків, Денікін хотів встановити на Кубані свою диктатуру. Проте Крайова Рада на своїй надзвичайній сесії 4 грудня 1918 р. схвалила другу кубанську конституцію, а назву Кубанська Народна Республіка замінила на Кубанський Край. На підставі нової конституції Кубань становила собою незалежну республіку з демократично–парламентським устроєм до встановлення нового ладу в Росії, після чого вона стане окремою складовою частиною майбутньої Російської Федеративної Республіки вільних народів і земель.

Серед кубанських козаків тоді виявилися дві політичні течії. Чорноморці-українці були противниками Денікіна і стояли за самостійність Кубані й утворення союзу козацьких земель, України й Кавказу та звільнення Кубані від влади Денікіна. Русофільська течія (насамперед лінійці) на чолі з військовим отаманом Філімоновим та прем’єром (з грудня 1918 р.) Ф. Сушковим стояла за об’єднання лише Дону, Кубані й Терека і намагалася створити з козацьких земель базу для «единой неделимой России». Цій течії вдалося 13 червня 1919 р. скликати конференцію Дону, Кубані й Терека. Кубанську делеґацію на цій конференції очолив М. Рябовол. Він виступив з промовою за об’єднання всіх, хто бореться проти більшовиків із застереженням щодо Добровольчої армії. Тоді денікінці його вбили, після чого з ініціативи донців конференція  перетворилася на «південно-російську», в якій узяли участь і представники Добровольчої Армії. На думку русофілів, конференція мала витворити на півдні колишньої Російської імперії єдину російську державну владу, якій підкорилися б козацькі країни та Україна, а потім і Кавказ.

Та Кубанці, спираючись на Законодавчу Раду й новий проукраїнський уряд П. Курганського, що замінив русофільський уряд П. Сушкова, саботували південно-російську конференцію. За такої ситуації Денікін здійснив державний переворот на Кубані. 6 листопада 1919 р. генерал В. Покровський оточив Крайову Раду, заарештував 10 її членів і примусив  зробити в конституції зміни, яких вимагав Денікін. Новим військовим отаманом Рада обрала генерала  М. Успенського, а уряд знову очолив русофіл Ф. Сушков.

Реакцією на це насильство стало залишення протибільшовицького фронту кубанськими козаками, після чого Добровольча Армія була цілковито деморалізована. Її рештки у лютому 1920 р. опинились у Криму та знову на Кубані. Тим часом у грудні 1919 р. помер військовий отаман генерал М. Успенський. Скликана на другу сесію Крайова Рада прогнала на першому засіданні денікінську президію й уряд, відновила конституцію, обрала військовим отаманом генерала М. Букретова, ворожого до Добровольчої Армії. 4 січня 1920 р. сформувати уряд було доручено українцеві-самостійникові Василеві Іванису.

Першим завданням новий уряд поставив розірвання стосунків з Добровольчою Армією, а боротьбу проти Росії повести в союзі з Україною й Кавказом. Проте цей план не був реалізований. Справа в тому, що старий уряд Сушкова  домовився з Доном і Тереком скликати нове козацьке об’єднання – Верховний Круг Дону, Кубані й Терека.

Депутати нового надпарламенту, зібравшись у Катеринодарі, проголосили себе вищою владою над Доном, Кубанню й Тереком, хоч у той час вільною від більшовицької окупації була лише Кубань. Тому ця декларація не мала практичного значення, як і створення уряду «Півдня Росії», який незабаром розпався. Капітулювала й частина Кубанського війська (15 тис.), переведена в Крим під командування генерала П. Врангеля. 19 травня 1920 р. Законодавча Рада на своїй останній сесії в Адлері ухвалила: «Військовий Отаман і уряд мусять зберегти кубанські інституції державної влади і вести боротьбу за визволення Кубані до кінця». Після зречення генерала Букретова обов’язки військового отамана перейняв, на підставі конституції, голова уряду В. Іванис.

Глава Директорії УНР С. Петлюра, передбачаючи поразку у війні з радянською владою, планував поїхати на Кубань, щоб звідти з допомогою козаків розпочати «новий визвольний похід» на Україну. Але його випередила кубанська делегація, яка 9 серпня 1920 р. прибула до Варшави і за повноваженням голови уряду та в. о. Кубанського військового отамана Василя Іваниса підписала з делегацією Директорії УНР угоду, за якою Україна та Кубань визнавали незалежність одна одної та зобов’язувалися надавати в усьому взаємодопомогу. У січні 1921 р. Іванис особисто відвідав Петлюру, який перебував після поразки військ Директорії в еміґрації у Польщі. За його спогадами, Симон Петлюра пропонував модифікувати підписану з Кубанню угоду на тіснішу, а той, своєю чергою, вважав, що укладання таких документів еміґрантськими урядами, що не мають реальної влади на територіях, які вони нібито представляють, спричинить лише гостру критику та непотрібну балаканину.[28]

Наскільки ж близько Кубань у 1918–1920 роках наблизилася до союзу чи до об’єднання з Україною? Російська імперія не давала простору для вільного самовияву, тому після 1917 р. для кубанців виникають різні альтернативи: об’єднатися з Україною в єдиний модерний національний проект, створити свій козачий кубанський проект чи козачий проект в об’єднанні з іншими найближчими козачими утвореннями – Доном і Тереком або ж стати частиною великоросійського національного проекту. Серед кубанської еліти були люди, які пропонували різні альтернативи. Голова Законодавчої Ради Кубанської Народної Республіки Микола Рябовол тяжів до України, Іван Макаренко виступав за кубанську самостійність, представники козаків-лінійців тяжіли до великоросійського проекту. Але в кубанців не було змоги завершити самовизначення, вони опинилися між червоною та білою Росією, і все закінчилося тим, що вони потрапили під більшовицький режим.[29]

Не варто забувати, що кубанці безпосередньо зробили багато і для українського національно-визвольного руху.​ Досить значна частина їх представників брала активну участь у боротьбі за українську державність. В Армії Української Народної Республіки декілька відділів повністю складалися з кубанських козаків. Відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем входив до однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР, славної Третьої Залізної дивізії, вояки якої у травні 1920 р. першими вступили до Київа. Кубанський козак генерал-хорунжий В. Павленко був командуючим авіацією Армії УНР. Кубанський козак генерал-хорунжий К. Смовський командував бригадою Окремої кінної дивізії Армії УНР (насправді К. О. Смовський народився й виріс у Лохвицькому повіті на Полтавщині, а 1-ю бригадою командував у чині полковника. – Прим. ред.). Кубанський козак Андрій Чорнота відзначився як один з лідерів Холодноярської республіки.[30]

Проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у 1918 р. та приєднання її, хоч і формально, на федеративних засадах до України – це унікальний історичний факт. Проте, і це також факт, що в добу революції 1917–1921 років не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Через відсутність авторитетних проукраїнських провідників ініціатива перейшла до Корнілова, а після його смерті – до Денікіна.

Звісно, свідомих українців серед кубанців вистачало. Найвидатнішими серед них виявилися Микола Рябовол, Василь Іванис та Кузьма Безкровний.

«Гарячий патріот Кубані», талановитий організатор, «надзвичайний громадський діяч» Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався «божищем». «Не було жодного випадку, – зазначав В. Іванис – щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради».[31] Цього не могли не бачити денікінці, які й знищили його – після того як він публічно піддав критиці «Особоє совєщаніє» Добровольчої армії.

А от Кузьма Безкровний, «українець із крові та кості», переконаний ворог Росії, був дуже «обережний і маломовний».[32] Напевно, однією з причин цієї обережності стало вбивство денікінцями Миколи Рябовола. Інша можлива причина – його думки «були далекі для більшості»,[33] тобто, на думку В. Іваниса, кубанські обранці виявилися настільки національно і політично невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на розуміння ними очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.

Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані у 1917–1918 роках, писав, що треба було «звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями. А козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…».[34] Та й вони, як й інші «самостійники», продовжували «турбуватися «загальнодержавними» інтересами».[35]

Спорідненість Кубані з Великою Україною виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів. На думку Романа Коваля, прем’єр Лука Бич відіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як видається, сконденсовано причини нашої поразки. Революційний рух несподівано виніс їх на вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці за походженням, не були самостійниками. Вони, керівники урядів, не могли уявити, що український народ може, як й інші народи Світу, жити самостійним державним життям.[36]

Остання спроба Законодавчої Ради Кубанського Краю відстояти свою державність здійснена її делегацією на Паризькій мирній конференції, яка проходила з перервами з 18 січня 1919 р. до 21 січня 1920 р. Вона вирішувала кілька базових завдань: підписання мирних договорів з переможеними державами, врегулювання питання кордонів, визнання нових незалежних держав і заснування Ліги Націй.

Україну на конференції представляла об’єднана делегація Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Очолював її Григорій Сидоренко, а заступником був колишній державний секретар закордонних справ ЗУНР Василь Панейко. На переговори в Париж українська делегація привезла карту, на якій у складі України була позначена, разом з Галичиною і Кримом, також Кубань, оскільки остання сприймалася як частина території України.

Правда, на той момент кубанський уряд був повністю залежний від «білого» руху і контакти з їхніми представниками в Парижі, якщо й були, то чисто формальні. А час, коли дійсно велися інтенсивні переговори про входження Кубані на федеративних засадах до складу України за гетьмана П. Скоропадського, минув. Карта, привезена на мирну конференцію, відносилася саме до того періоду.  Розрахунок представників УНР був лише на те, що Кубань на якихось засадах все-таки зможе приєднатись до України.[37]

Сама ж делегація Кубані просила міжнародної допомоги. Та, зрештою, як і українська делегація, не одержала підтримки від держав Антанти. Тож український уряд Кубані опинився сам на сам з Червоною і Білою арміями, і, зрозуміло, вистояти за таких умов не зміг. У 1919 р. залишки Законодавчої Ради були ліквідовані, і згодом тут була остаточно встановлена радянська влада. Подальша доля Кубані була схожою з долею України: репресії, чистки, голодомори, зросійщення.[38]

Найголовнішим чинником, що активізував український рух на Кубані з 1917 р., була діяльність української національної еліти – інтелігенції, яка формувалася з кінця ХІХ ст. Зазвичай її представники були вихідцями з козацького «чорноморського середовища». Саме вони забезпечили Кубань власними кадрами інтелектуалів – істориків, статистів, інженерів, економістів. Чимала частка з них поєднувала наукову працю з українською просвітницькою, громадською та революційною діяльністю.

З падінням царської влади у лютому 1917 р. на Кубані почалася масова українізація видавничої справи та періодичної преси. Першу українську газету «Чорноморець», яка почала виходити в Катеринодарі 11 вересня 1917 р.,  видавало товариство «Ранок». Редактором газети був комісар української народної освіти в Кубанській області козак-кубанець В. Чепелянський, призначений від Генерального секретаріату Української Центральної Ради.

Видання виходило під гаслом «Хай живе федеративна демократична республіка!». Як відомо, вийшло лише сім номерів «Чорноморця», значне місце в яких приділялося публікації документів УЦР і Генерального секретаріату, інформації про події в Україні та Кубані. Зокрема, було опубліковано розпорядження генерального секретаря народної освіти УЦР І. Стешенка щодо впровадження з 1917–1918 навчального року викладання у школах українською мовою там, де є більшість українців, а також учителі, які володіють цією мовою.[39]

Характерно, що надалі україномовні видання Кубані фінансувалися з Києва. Цим займався уряд гетьмана П. Скоропадського. Серед періодичних видань, окрім «Чорноморця», які виразно стояли на проукраїнських позиціях, були «Вольная Кубань» (орган Кубанського військового уряду, редактор Г. Білий), «Свободная Кубань», «Вольный казак» (виходили у 1919 р.), «Воля» (1920 р.), «Голос кубанца» (1918 р.), «Чорноморщина» (україномовна, виходила у Новоросійську), «Чорноморський українець» (1918, Новоросійськ, редактор О. Досвітній).[40]

На п’ять місяців раніше, ніж перший реґіональний український часопис «Чорноморець» – 9 квітня 1917 р. – у Новоросійську, адміністративному центрі Чорноморської губернії, почав видаватися тижневик «Чорноморська Рада». Перший номер вийшов під гаслом: «Хай живе демократична федеративна республіка!», що пізніше використала і редакція «Чорноморця».[41]

На Кубані з’явилися українські книгарні й читальні. Відновило свою роботу товариство «Просвіта», розігнане у 1907 р. Воно починає видавати твори українських класиків та підручники. Насамперед були видані твори Тараса Шевченка «Єретик», «Царі», «Розрита могила» та балада відомого кубанського українського поета В. Мови (Лиманського) «Козачий кістяк». Особливу роль відіграло Товариство у зростанні інтересу до українського театру. Так, 9 липня 1917 р. в станиці Старокорсунській з успіхом пройшов спектакль «Бондарівна», 25 березня в станиці Охтирській з розмахом відсвяткували Шевченків ювілей.

Активно пропагували українське театральне й музичне мистецтво. Наприклад, у Новоросійську українська громада регулярно влаштовувала концертні й театральні постановки. Українська музика звучала під час «Етнографічних концертів» у різних містах Кубанської області.

Підсиленню інтересу до української культури сприяли й контакти у цій сфері Кубані й України. За дорученням міністерства освіти Центральної Ради на Кубань для концертної діяльності була відряджена капела з 20 бандуристів. А двоє кубанських бандуристів – М. Теліга та Ф. Діброва – вирушили з концертом до Києва.[42]

Почалася стихійна українізація початкових шкіл у станицях і хуторах з українським населенням. У квітні 1917 р. в Катеринодарі відбувся Кубанський Крайовий з’їзд учителів, який прийняв резолюцію про українізацію шкіл там, де живуть українці. І вже влітку того року в Катеринодарі та Єйську відкрилися перші українські вечірні курси з підготовки вчителів для українських шкіл, розпочався масовий перехід шкіл на українську мову викладання, видання української літератури для навчання дітей. Зокрема, «Український буквар» витримав два видання протягом 1917–1918 рр.

Рішення про перехід на українську мову приймали станичні сходи. Так, наприклад, рішення сходу станиці Старолеушківської передбачало «з першого вересня в наших станичних школах ввести викладання на рідній мові, так як тільки рідна школа, викладання рідною мовою здатне принести користь населенню краю і Батьківщини».[43]

Завдяки зусиллям українських активістів кубанська крайова влада змушена була безпосередньо опікуватися питаннями розвитку української культури. Через офіційну позицію Крайової ради восени 1917 р. почався організований перехід шкіл на українську мову. А 4 листопада 1918 р. після проведення представниками Кубанської Ради дослідження з питань освіти на її черговому засіданні уповноважений у справах народної освіти у своїй доповіді чітко зазначив, що навчання грамоті краще розпочинати рідною українською мовою, а вводити її необхідно на всіх ступенях початкової, середньої та вищої школи. Зазначимо, що багато шкіл у станицях було відкрито за кошти самих козаків.

При міністерстві освіти Кубанського краю була створена посада інструктора по українській школі, який мав надавати станичним школам допомогу в перепідготовці вчителів для викладання української мови. У 1919 р. в столиці Кубані було відкрито українську гімназію та Кубанський учительський інститут, який мав українське відділення. У Єйську створено регулярні українські вчительські курси та засновано «Кубанську українську учительську спілку». 7 березня 1919 р. Крайовий уряд видав циркуляр, згідно з яким місцева влада повинна була надавати повну можливість навчання дітей рідною мовою.

З цією ж метою 9 серпня видано урядовий циркуляр про українізацію шкіл. Відповідно до цього документу, пропонувалося в усіх школах провести збори задля виявлення бажання учнів та їхніх батьків учитися материнською мовою, визначення кількості вчителів, що можуть навчати українською мовою. Виходячи з конкретних чинників, мали організовувати переведення шкіл на українську мову або створювати українські класи у російських школах. 2 вересня 1919 р. черговим циркуляром кубанської влади в Катеринодарі відкрилися курси методики навчання рідної мови для вчителів українських шкіл. Посаду головного лектора отримав М. Левитський, на той час директор Полтавського учительського інституту.[44]

На початку 1920 р. в Кубанській області діяли Політехнічний інститут, близько 200 середніх навчальних закладів, 2200 народних  шкіл, Учительський інститут і три учительські семінарії, три консерваторії. У 1917 р. було відзначено, що організація народної освіти в Кубанській області знаходиться на першому місці серед усіх реґіонів Російської імперії. В Катеринодарі був відкритий великий музей історії Кубані та Кубанського козацького війська.[45]

Подальший розвиток українського руху на Кубані, як і, власне, державності, був обумовлений наслідками поразки у боротьбі з більшовиками.

Отже, які узагальнюючі висновки можна зробити стосовно національно-визвольних та революційних змагань в Україні й на Кубані та тих процесів, що їх поєднували? У той складний час доля звела кубанців з Добровольчою армією, керівництво якої боролося проти більшовизму, плануючи відновити стару Російську імперію. Національне самовизначення і створення незалежних держав не входило в їх плани. Після спроб Денікіна насадити кубанцям політику терору проти їхнього проукраїнського керівництва Кубань порвала з Добровольчою армією, але було вже пізно. Більшовики, використовуючи давній шовіністичний принцип «Розділяй і володарюй», зуміли перемогти та завоювати і Україну, і Кубань.

Очевидно, що об’єднання України й Кубані зміцнило б українські військові сили в боротьбі проти Росії, і в нашої країни було б більше шансів утримати свою самостійність. Так само зрозуміло, що вихід кубанських військ зі складу Добровольчої армії ослабив білогвардійців, що й привело в результаті до їхньої поразки. Інакше кажучи, кубанський чинник відіграв важливу роль в історії. Помилки і чвари політичних лідерів того часу, які не спромоглися об’єднати свої сили, посприяли тому, що у війні переміг російський більшовизм.

[1]Шурхало Дмитро. На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[2]Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. / В. Верстюк, Т. Осташко.   К., 1998. С. 114-115, 141, 180

[3]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр. [Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[4]. Кубанська Народна Республіка. [Електронний ресурс] //Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 12.03.2019)

[5] Втрачена Кубань. [Електронний ресурс] //Politiko. URL:  http://www.vybory2012.politiko.ua/blogpost53426(дата звернення 12.03.2019)

[6]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 65

[7]Там само. С. 66

[8]Там само. С. 203

[9]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. І. Торонто, 1958. С. 24

[10]. Врангель П.Н. Записки (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.). Ч. I. Белое дело.Берлин, 1928. кн. V. С. 74-75

[11]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 199

[12]Там само. С. 121

[13]Там само. С. 122-123, 128

[14]Горобець Сергій. Об’єднання Кубанської Народної Республіки та Української Народної Республіки.[Електронний ресурс] //Європейська Україна. URL: https://eukraina.com/news/obednannja _kubanskoji_narodnoji respubliki_ta_ukrajinskoji_narodnoji_respubliki/2018-01-22-24064(дата звернення 12.03.2019)

[15]Кубанська Народна Республіка: народження та загибель. [Електронний ресурс] //Україна. Ukraine. URL: https://amazing-ukraine.com/iak-ukraintsi-pochaly-osvoiennia-kubani/(дата звернення 12.03.2019)

[16]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[17]Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. / В. Верстюк, Т. Осташко.   К., 1998. С. 80, 141

[18]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[19]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.[Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[20]Скоропадський Павло Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. /голов. Ред. Я. Пеленський; НАН України, Ін – т укр. археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського [та ін.]. Київ, Філадельфія, 1995. С. 63

[21]Там само. С. 64

[22]Там само. С. 72

[23]Там само. С. 79

[24]Там  само. С. 238

[25]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 116

[26]Там само. С. 114

[27]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІІ: Кубанський край і денікініада.  Новий Ульм, 1960. С.218

[28]Пукіш Володимир Кубанський вибір [Електронний ресурс] //Тиждень ua. URL: https: //tyzhden.ua /history /21177 (дата звернення 19.03.2019)

[29]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83 – 86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[30]Білий Д. Д. Кубанське козацьке військо . //Енциклопедія історії України. Т. 5: Кон – Кю /Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.ІнститутісторіїУкраїни. К.: В-во “Наукова думка”, 2008.  С. 438

[31]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 234

[32]Там само. С. 203

[33]Там само. С. 253

[34]Там само. С. 242

[35]Там само. С. 102

[36]Коваль РоманНариси з історії Кубані. [Електронний ресурс] //Українське життя в Севастополі.URL: http://ukrlife.org/main/kubann/1content.htm(дата звернення 12.03.2019)

[37]Шурхало Дмитро. Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода. URL: https:// www.radiosvoboda.org/a/28457626.html(дата звернення 12.03.2019)

[38]Втрачена Кубань. [Електронний ресурс] //Politiko. URL:  http://www.vybory2012.politiko.ua/blogpost53426(дата звернення 12.03.2019)

[39]Петренко Є. Д. Чорноморець. // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т – Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова думка», 2013. С. 569

[40]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.[ Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[41]Петренко Є.Д.Чорноморська Рада, газета.//ЕнциклопедіяісторіїУкраїни: Т. 10:Т – Я /Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.ІнститутісторіїУкраїни. К.: В-во «Наукова думка», 2013. С. 570 – 571

[42]Українськийнаціональнийрух на Кубані у 1917-1920 рр.[Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[43]Там само.

[44]Там само.

[45]Білий Д. Д. Кубанське козацьке військо . //Енциклопедія історії України. Т. 5: Кон – Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во “Наукова думка”, 2008. С. 435-438

Додатки:

Видатні представники українського національного руху на Кубані

Федір Щербина – історик Кубані

Cеред учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926) Федір Андрійович Щербина (1849–1936).

Навчаючись у Петровсько-Розумовській землеробській та лісовій академії, Щербина отримував військову стипендію. Тут він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що, на вимогу властей, змушений був залишити академію. Через рік Щербина вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, але за зв’язок з революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом – змушений переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де почав досліджувати історію козацтва. Вивчав і економіку Кубані.

За дорученням кубанського наказного отамана Ф. Щербина взяв участь у підготовці збірника «Кубанское казачье войско (1696–1888)» і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман усіх козацьких військ – царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків – «Труды экспедиции по исследованию степных областей» (1902).

Перебуваючи у Воронежі, Ф. Щербина написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутґарті й справила на всю громадськість велике враження. За неї автор був висланий під нагляд поліції у селище Джанхот на Кубані. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїздили вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював тоді ще не відомий член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.

Військовий уряд Кубані звернувся до «неблагонадійного» вченого з пропозицією написати історію кубанських козаків. У 1910 р. вийшов перший том «Истории Кубанского казачьего войска» обсягом 700 сторінок, а в 1913 р. – другий, обсягом 848 сторінок, у якому описано історію Кубані до середини XIX століття.

Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. Ставши депутатом від Кубані, очолив у II Державній Думі козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року й відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом кубанських крайових і законодавчих рад усіх скликань. Його було обрано головою Верховного суду Кубанського козачого війська, членом Верховного кругу Дону, Кубані й Тереку. У 1920 р. він змушений був емігрувати.

В Чехословаччині Щербину запросили на посаду професора статистики до Української господарчої академії в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського вільного університету. Співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним з найвідоміших діячів просвітницького руху українців, які опинилися за кордоном. Написав поеми «Чорноморці» та «Богдан Хмельницький», а також спогади «Пережите, передумане, здійснене».

Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі.

Кузьма Безкровний – батько українських самостійників Кубані

Серед чільних політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за звільнення свого краю від московського панування, особливе місце займає Кузьма Якимович Безкровний (1876–1938) – козак-чорноморець зі станиці Охтирської, з крові й кості українець (прізвище Безкровний зазначене в чотирьох куренях Реєстру Війська Запорозького 1756 р.). Кузьма Якимович є нащадком військового (кошового) отамана Чорноморського козацького війська Олексія Даниловича Безкровного (1780–1837) – героя війн з турками й Наполеоном, учасника походів проти кавказців. Його іменем у 1904 р., згідно з царським указом, став називатися 1-й Таманський полк.

З початку революційних подій 1917 р. Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради (згодом – Кубанська крайова рада), членом Законодавчої ради, що 6 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу тимчасову Конституцію. З його ініціативи депутати-чорноморці (їх називали самостійниками) прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час уже відокремилась од Росії.

За твердженням останнього прем’єра кубанського уряду Василя Іваниса, Кузьма Безкровний – політично і національно найвиразніша постать. Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступили на Донщину, Безкровний у складі кубанської делегації брав участь у переговорах з Гетьманом Павлом Скоропадським у Києві, внаслідок яких було виявлене спільне прагнення договірних сторін до тісніших взаємозв’язків у федеративному об’єднанні.

Однак після повернення делегації на Дон у Новочеркаську 23 серпня 1918 року відбулося засідання представників Ради й уряду, на якому вирішувалося питання вибору союзника у боротьбі з більшовиками. З десяти членів засідання, частина з яких (козаки-лінійці) були неукраїнського походження, більшість проголосувала за історично помилкове рішення укласти союз із Добровольчою армією генерала Денікіна. Лише Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток стали за союз із Україною. Сам Денікін при згадці про Безкровного зеленів од люті: «Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти розмовляють лише українською мовою».

Після того як 13 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Законодавчої ради Миколу Рябовола, кубансько-денікінське протистояння досягло апогею. Кубанські військові частини, що були основою збройних сил Денікіна, масово покидали фронт, спричинивши повну воєнну поразку білих.

Кузьма Безкровний, як і багато інших проукраїнських політиків Кубані, вимушений був еміґрувати. На чужині він, як член Законодавчої ради, взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміґрації, підтримував зв’язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою – колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП.

Помер великий кубанський українець Кузьма Безкровний у Празі в 1938 році.

Микола Рябовіл – український державник з Кубані

Повалення в 1917 р. російського царату започаткувало змагання українського кубанського (чорноморського) козацтва за звільнення свого краю від московського панування. Ці змагання висунули ряд визначних кубанських політичних діячів, серед яких особливе місце посідає Микола Степанович Рябовіл (1883–1919).

У роки Першої світової війни Микола Рябовіл служив прапорщиком інженерних військ, а повернувшись на Кубань, брав активну участь у громадському й політичному житті. Працював у обласному Продовольчому комітеті. Користуючись серед козаків надзвичайною популярністю, швидко висунувся на чільне місце в першому представницькому органі краю – Кубанській військовій раді.

Вже тоді виявився палкий український патріотизм Миколи Рябовола. Головуючи на засіданні Військової ради 24 вересня 1917 року, яка розглядала питання державного устрою Росії, він тепло вітав присутніх представників України і запросив їх на сцену, де засідала президія.

Військова рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і корінного некозацького населення, після чого проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів і ухвалила Конституцію Кубані. Кубанська область стала республікою (з назвою Кубанський Край) у складі Російської Федеративної Республіки. Як парламент мала діяти Законодавча рада, яка обирала виконавчу владу – Крайовий уряд і військового отамана, який мав функції начальника військових сил та представника Краю і право вето щодо законів, ухвалюваних Законодавчою радою. Головою Законодавчої ради став Микола Рябовіл.

Після повалення в Петрограді Тимчасового уряду Кубань не визнала більшовиків, її органи перебрали на себе всю повноту влади. У травні 1918 р. Микола Рябовіл очолив делегацію Законодавчої ради до Київа для переговорів з Гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків та взаємодії в боротьбі з більшовицькою навалою. Делегацію в Київі прийняли доброзичливо. Дехто з представників українського уряду говорив про автономію Кубані у складі України, інші бачили її у федерації з Україною. Кубанці наполягали на федеративному зв’язку. Особливих розходжень не було. Незалежно від пізнішого визначення форм співжиття український уряд негайно надавав значну кількість гармат, набоїв, кулеметів, рушниць, обіцяв допомогу військовою силою, для чого розпочали готувати десант із Криму на Тамань бригади генерала Натіїва.

Проте за відсутності Рябовола, на нараді представників Ради й уряду під головуванням Луки Бича більшістю голосів було ухвалено історично хибне рішення: замість єднання з Україною було укладено союз із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, що, зрештою, для Кубані й України мало катастрофічні наслідки.

24 жовтня 1918 р. Надзвичайна рада головою Кубанської крайової ради обрала Миколу Рябовола (253 голоси «за», 5 «протии» і 83 утрималися). Денікін назвав це перемогою соціалістів, хоча насправді Рябовіл був свідомий українець, палкий патріот Кубані й надзвичайно здібний козак, який не губився у найскладніших умовах і швидко знаходив вихід. У Раді він був «божищем», не було випадку, щоб його поради не послухали.

Рада на чолі з Рябоволом відстоювала суверенні права своєї республіки. 4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято нову Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.

Рябовіл послідовно боровся зі свавіллям денікінського уряду в Краї, різко протестував проти його каральних акцій у станицях Таманського відділу. У цьому протистоянні він завжди спирався на патріотичні сили. На керівні урядові посади сміливо рекомендував молоді українські кадри. Висуваючи тридцятирічного інженера В. Іваниса на посаду міністра торгівлі й промисловості, сказав: «Молоді недосвідчені навчаться, зате не крастимуть, як кваліфіковані зайди».

На першому засіданні конференції представників Дону, Кубані й Тереку 13 червня 1919 р. Рябовіл виступив з великою промовою, що містила різкі застереження проти свавілля денікінського уряду на теренах Північного Кавказу.

Пізно вночі Микола Рябовіл повертався до свого помешкання в готелі «Палас» і в холі готелю був підступно вбитий двома пострілами в голову співробітниками денікінського «Особого совєщанія». Так трагічно закінчився життєвий шлях великогоукраїнського кубанського трибуна й організатора.

Більшовицька влада зробила все, щоб у народі згасла пам’ять про Миколу Рябовола, піддавши повному замовчуванню його ім’я, життя й діяльність. Незалежна Україна повинна гідно шанувати пам’ять свого вірного сина, борця за єднання Кубані з Україною.

Лука Бич – перший прем’єр Кубанської Народної Республіки

Лука Лаврентійович Бич народився 1870 р. в станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в козацькій родині. Закінчивши Московський університет, молодий юрист одержав місце секретаря Новоросійської міської управи і через 2 роки став сильним кандидатом на виборну посаду місцевого міського голови. Проте у властей він мав репутацію людини лівих переконань, і тому влада всіляко перешкоджала йому в громадській діяльності.

З початком розпаду Російської імперії на Кубані постав найвищий представницький орган – Кубанська військова рада, до якого входили представники різних станів і народів. Коли Кубанська крайова рада (колишня військова рада) 28 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, головою Кубанського крайового уряду обрано Луку Бича. На приватній нараді депутатів-чорноморців було прийнято резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України.

23 червня 1918 року в Новочеркаську відбулося історичне засідання кубанського уряду, на якому вирішувалося питання, з ким далі пов’язати свою долю: з Україною чи з Добровольчою армією. Більшістю голосів проголосували за спілку з Добровольчою армією, провина за що покладалася на Л. Бича. Далася взнаки його «національна невиробленість» (оцінка В. Іваниса), бо на той час Бич ще був більше козаком, ніж українцем.

Білогвардійці створили Л. Бичу репутацію українофіла-самостійника, внаслідок чого лінійці стали противниками його кандидатури на посаду кубанського військового отамана. Обрано було лінійця О. Филимонова, після чого Л. Бич відмовився від посади голови уряду, залишившись членом Законодавчої ради.

Напочатку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Там делегація підписала проект договору дружби з посланцями кавказьких горців. І тоді Денікін наказав заарештувати Луку Бича та інших членів делегації за зраду. Проте Лука Лаврентійович залишився за кордоном. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську Раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено.

В еміґрації Лука Бич з 1922 р. став професором економічного факультету Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), а згодом її ректором. Написав низку наукових праць з питань банківської справи, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників. Помер Лука Лаврентійович Бич 12 січня 1944 р. В Чехословаччині.

 Степан Манжула – борець за об’єднання Кубані з Україною

Серед політичних діячів Кубанської Народної Республіки, що постала в час розпаду Російської імперії в 1917 р., одне з чільних місць належить Степанові Манжулі.

Степан Федорович Манжула народився 1885 р. в родині отамана кубанської станиці Дінської. Предки Манжули переселилися на Кубань з території колишнього Переяславського полку в 1821 р. В роду завжди пам’ятали своє українське коріння. На почесному місці а родині завжди зберігався томик «Енеїди» Івана Котляревського.

Степан Манжула закінчив військову гімназію й разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті. У студентські роки вступив до Кубанської філії Революційної української партії. Одружився Степан Манжула з Олександрою Гирко, а Микола Рябовіл – з її сестрою Ганною, і таким чином друзі поріднилися.

З початком революції Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Як член Крайової і Законодавчої рад, він узяв участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції й далі брав активну участь у розбудові держави.

На початку 1919 р. прибув у складі кубанської делегації на Паризьку мирну конференцію. Членів делегації, що повернулися на Кубань, Денікін наказав віддати до суду. Степана Манжулу разом з іншими самостійниками депортували до Стамбула. Він завжди був палким прихильником об’єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією. Ці свої погляди рішуче відстоював.

Так, він гнівно вилаяв голову уряду Л. Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір’ю Кубані. В полеміці з представниками Добровольчої армії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (вузька смуга чорноморського узбережжя з містами Новоросійськом, Туапсе, Сочі), Манжула зіронізував: «Так, відвойовану кубанськими козакам», – чим позбавив опонентів арґументації.

Повернутися на Кубань Манжулі не судилося, і йому довелося виїхати до Чехословаччини. Перші роки на еміґрації як член Кубанської ради брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині, співробітничав у виданні часопису «Кубанський Край». Потім працював агрономом на Закарпатті. За повідомленням онуки Степана Манжули, професора Торонтського університету Ольги Андрієвської, його 1945 р. у Празі арештувала радянська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.

 Василь Іванис – оборонець незалежності Кубані

Василь Миколайович Іванис народився у 1888 р. в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані. Його батько й мати походили з давніх козацьких родів. Виростав Іванис в українському середовищі, бо в ті часи всі козаки та їхні старшини розмовляли української мовою. Початкову освіту здобув у однокласній (ст. Настасіївська), двокласній (ст. Полтавська) та «городській» (ст. Слов’янська) школах. Після отримання середньої освіти навчався в Московському комерційному інституті та Новочеркаському політехнічному інституті. Брав участь у Першій світовій війні на Кавказькому фронті, де став свідком приходу до влади більшовиків.

Вступивши до старшинської гарматної батареї, Іванис у складі Добровольчої армії генерала Корнілова бере участь у Крижаному поході від Ростова до Катеринодара, де збройні сили проголошеної 16 лютого 1918 р. Кубанської Народної Республіки зазнавали поразки від більшовицької армії. Потім разом із кубанським урядом відступив на Донщину. Влітку того ж року Іванис узяв участь у Другому кубанському поході Добровольчої армії, внаслідок якого Північний Кавказ було звільнено від червоних. У серпні від станиці Настасіївська його обрали членом Надзвичайної крайової ради, яка ухвалила Конституцію Демократичної Республіки Кубанський Край, прийняла закон про створення окремої Кубанської армії та адміністративних установ республіки.

Але діяльності кубанського парламенту й уряду весь час гостро протидіяв генерал Антон Денікін зі своїм реакційним урядом що прагнув відновлення «единой и неделимой Росии». Основні сили своєї армії, в якій кількісно переважали кубанці, Денікін кинув у першу чергу на поборення єдинокровної їм Української Народної Республіки. Тому Іванис став вважати Денікіна головним ворогом Кубані, сам же будучи беззастережним оборонцем незалежності Кубані від Росії, прихильником зближення з Україною.

Кубансько-денікінське протистояння досягло свого апогею з убивством денікінцями голови Крайової ради – кубанського патріота Миколи Рябовола, розгоном самої Ради, стратою на шибениці депутата-священика О. Кулабухова і депортацією за кордон 10-ти депутатів – самостійників. Ці події викликали глибоке обурення в Краю. Козаки цілими частинами покидати фронт і повертатися додому, що великою мірою і спричинило поразку Денікіна. Армія деморалізувалася і почала швидко відходити, перетворюючись на озброєну юрбу.

В цих умовах кубанці сформували окрему Кубанську армію, створенню якої раніше протидіяв Денікін, відновили Конституцію, парламент і самостійницький уряд на чолі з Василем Іванисом, але врятувати ситуацію вже не змогли.

Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Але ці сподівання не здійснилися, бо грузинський уряд не хотів ускладнень з більшовицькою Росією. Тоді Іванис із п’ятьма тисячами козаків і юнацькою школою переправився до Криму, де перебрав булаву й обов’язки військового отамана Кубанського війська. Після падіння Криму через Тифліс Василь Іванис перебирається до Стамбулу, куди було також евакуйовано Кубанську дивізію.

Оцінюючи події 1918–1920 рр. на Кубані, Іванис гостро засуджує кубанських політичних діячів Л. Бича, Г. Омельченка, П. Макаренка та інших за прихильність до російської Добровольчої армії – замість єднання з Україною. В січні 1921 р. В. Іванис налагоджує стосунки з урядом УНР в екзилі, зустрічається з її прем’єром Андрієм Лівицьким, Головним отаманом Симоном Петлюрою.

Більше 10 років В. Іванис перебуває в Чехословаччині, де в Українській господарській академії викладає технологічні дисципліни, як лектор, доцент і професор провадить педагогічну і наукову роботу. В 1935–1939 рр. він працює професором Рільничого ліцею в Чорниці (Львівщина). В часи німецької окупації працював технічним керівником гарбарень (шкірзаводів) і млинів на Люблінщині в Польщі. Рік перед кінцем війни жив у Празі, а по війні – в м. Ольденбург (ФРН).

У 1948 р. В. Іванис переселився до м. Торонто в Канаді, де співпрацював з різними науковими і громадськими організаціями. Став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Автор публіцистичних праць «Козацтво України» (1950), «Імперіалізм Московщини, Росії та СССР» (1951), «Симон Петлюра – Президент України» (1951), «Боротьба Кубані за незалежність» (1961), п‘ятитомних спогадів «Стежками життя» (1958–1962).

Помер останній прем’єр Кубанської Народної Республіки, видатний політичний діяч і несхитний прихильник єднання Кубані з Україною Василь Миколайович Іванис 1974 р. в Канаді, в провінції Онтаріо.

Василь Рябоконь – повстанський отаман Кубані

1920 року московсько-більшовицькі війська повністю окупували Кубанський Край. Нова влада розв’язала жорстокий терор проти козацького населення, що викликало збройний опір – «зелений» повстанський рух.

Одним з визначних повстанських українсько-козацьких вождів був козак станиці Гривенської Василь Федорович Рябоконь (1890–1925), який своїми сміливими діями проти загарбників здобув великої слави. Відмовившись від евакуації з військом до Криму, Рябоконь розпочав партизанську боротьбу. За це комуністи порубали шаблями його батька, а матір розстріляли.

Завдяки відчайдушній сміливості й зухвалості його військових операцій довкола імені Рябоконя склалося багато легенд, а слава розлилася широко по Кубані. Силу його помсти відчули на собі представники радянської влади та добровільні її помічники – інформатори-сексоти, яких він нищив нещадно. П’ять років Рябоконь змушував тремтіти місцеве начальство, що не знало спокою ні вдень, ні вночі.

Його невеликий загін (до 60 осіб) містився у плавнях північного русла Кубані – Протоки. Плавні займали величезний простір шириною до 30 – 40 кілометрів. Пробратися в їхній гущавині могли лише місцеві люди, які добре знали, де серед озер і глибоких прогноїв містяться сухі узвишшя.

Спочатку загін Рябоконя отаборився на глухій Козачій гряді північніше риболовецького селища Очуєва, що розмістилося у гирлі Протоки. На Козачій гряді виросло ціле селище, збудоване з комишу, з житлами для партизан і продовольчими складами. Постачання йшло частково від членів станичних рад, обкладених під загрозою розправи «продподатком», частково – з обозів більшовицької продрозверстки.

Більшовики не один раз посилали проти Рябоконя військові частини, та вдіяти нічого не могли, оскільки через своїх людей, що були навіть у станичних радах, він завчасно дізнавався про це і зустрічав нападників там, де вони не сподівалися. Ворог навіть не міг встановити місце його перебування. Застосовувалися підкупи, обіцянки амністії, але й ці заходи влади були марними. Змінюючи місця свого табору в плавнях, отаман продовжував боротьбу.

П’ять років Рябоконю сприяла удача. Та восени 1925 р., після Покрови, чекісти пробралися потаємною стежкою до тимчасової стоянки отамана і несподіваними залпами вбили й поранили всіх партизан (їх там було 8 осіб). Самого Рябоконя поранили в обоє плечей. Чинити опору він не зміг і потрапив у полон. Утримувався в Катеринодарській тюрмі. Останнім його бачив козак станиці Гривенської Грицько Пухиря, що сидів у сусідній камері. Їм вдалося перекинутися кількома словами: Рябоконь сказав, що йому запропонували вступити до Червоної армії, та він категорично відмовився. Наприкінці жовтня 1925 р. Василя Рябоконя розстріляли.

Михайло Михайлович Коропатник,
кандидат  історичних  наук, доцент 

Олег Михайлович Олешко,
правознавець, дослідник історії України

Джерело: «Український світ»

Запис Уроки української визвольної війни 1917–1921 років на Кубані спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Кажуть, що найкращий бій це той, якого вдалося уникнути

Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — росію, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже тривала, відмотати час назад їм було не під силу.

Хороший приклад того, як уникати воєн — країни Балтії. Так, вони так само були у сфері впливу росії і так само самостійно мали небагато шансів перед російським вторгненням. Там так само багато було російськомовного населення і багато етнічних росіян. Чи завадило їм це у 2004-му році вступити в НАТО? Аж ніяк.

При чому, ці країни доволі невеликі — сукупне населення Латвії, Литви та Естонії складає аж 6 мільйонів осіб. Себто, НАТО їм було потрібніше, аніж вони НАТО. І вони доклали всіх зусиль як нації, консолідувались і знайшли спосіб.

2004-й рік — путін тільки 4 роки при владі, вертикаль влади ще не вибудувана, в росії ще існує сяка-така опозиція і свобода слова. Він ще не здатен на агресивні війни з іншими країнами.

І, найголовніше, путін веде другу чеченську війну, яку успадкував від Єльцина і просто не може ще робити якісь рухи у напрямку Балтії. І цей вдалий момент Естонія, Латвія і Литва використали для того, щоб захистити себе і не мати потреби воювати.

Схожим чином цього року у НАТО вступила Фінляндія — просто використала момент слабкості росії і її концентрацію на війні в Україні. путін навіть не пікнув у бік Фінляндії. Хоча двадцять років фіни при путіні боялись заїкнутися про НАТО і постійно переконували про свій позаблоковий статус.

А що в Україні? У 2004-му році за вступ до НАТО були десь приблизно 30% населення. При чому до 2013-го року їх кількість впала до 13%! Які взагалі ми зараз можемо мати претензії до НАТО?

Ок, для України був наочний приклад у 2008-му році нападу росії на Грузію — що чекає її далі. Чи зробили висновки з цього прикладу? Так, масово проголосували за крадія шапок, бо “розчарувались”, бляха, в Ющенку. Який на тих виборах набрав трошки більше, аніж Петро Симоненко, лідер Комуністичної партії України.

Що ще тут можна сказати? Розчаровані українці — прокляття України. Вони як розчаровуються – то всьо, ховайтесь. Ну, ви в курсі вже.

Кажуть, що зараз треба воювати з усіх сил, щоб ця війна не дісталась нашим дітям. Але прикол у тому, що це ми якраз — ті діти, яким війна дісталась у спадок від наших батьків. Які за 30 років не спромоглись нормально визначитись до кого їм — до красивих чи до розумних.

Зараз, за два роки війни ми зробили стратосферний стрибок у напрямку національної самосвідомості. Але тут неясно, який чистий результат насправді, бо війна діє як допінг і підсилює всі ці прагнення. Нема чистоти експерименту.

Бо ще у 2021-му ми зовсім не виглядали консолідованою нацією, яка порозумілась з ключових питань і чітко розуміла куди вона рухається. Кількість підтримуючих вступ у НАТО в тих роках коливалась між 40 і 50% і ключовими проблемами для українців у той рік було визначити хто крутіший – Порох чи Зе і на які книжки потратити ковідну тисячу. 7 років війни, на секундочку.

З цього всього виникає несміливе питання — а чи знає тепер нарешті український народ, що йому робити з державою, яку так відчайдушно намагаються зберегти військові?

Страшенною ціною, по оверпрайсу. При чому кожна смерть людини, яка боронить українські землі – збіднює ці землі. Україна як держава без цих людей стає наче з авітамінозом, бліда і з задишкою. Безсила.

Чи політики майбутнього докладатимуть усіх зусиль, аби уберегти нас від майбутніх воєн і захистити країну об’єднанням із сильними? А народ вимагатиме від них цього неухильно і сам працюватиме над собою і своїми недоліками, а не вишукуватиме скалки в очах інших людей.

Чи перестане нарешті український народ втомлюватись і розчаровуватись за будь-якої зручної нагоди, як примхлива дитина? Хочеться вірити, що так.

Володимир Гевко

Запис Розчаровані українці спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

З огляду на брак боєприпасів в Україні Німеччина розширює своє виробництво

Концерн Rheinmetall розпочав будівництво нової фабрики в Нижній Саксонії. Вона вироблятиме до 200 тисяч снарядів на рік. Репортаж DW.

Будівництво нової фабрики боєприпасів у Німеччині – рідкість.

Ще більша рідкість, коли на церемонію закладки фундаменту приїжджають канцлер, міністр оборони та прем’єр-міністр Данії. Саме так було у понеділок, 12 лютого, у лісах на заході Нижньої Саксонії, де найбільший німецький оборонний концерн Rheinmetall розширює виробництво боєприпасів на заводі біля містечка Унтерлюс.

Незважаючи на свинцеві хмари та дощ, настрій був стримано-піднесений. Rheinmetall виставив на галявині, де відбувалася церемонія закладання фундаменту, предмет своєї особливої гордості – сучасну бронетехніку. Деякі її зразки – самохідна гаубиця PzH 2000 – з перших місяців воюють в Україні. Головна спеціалізація Rheinmetall – ствольна артилерія.

“Раніше такого виробництва не було”, – визнав перед журналістами канцлер Олаф Шольц (Olaf Scholz). Тобто збройні фабрики у Німеччині є, але ця нова має стати автономною. Її особливість – повний цикл виробництва.

Причина очевидна – війна Росії проти України триває вже два роки, Німеччина разом з іншими західними країнами підтримує Київ, але покрити потреби української армії та швидко поповнити свої запаси для Бундесверу не в змозі.

Від дрібного до великого виробництва

Нова фабрика – крок у цьому напрямку.

Глава Rheinmetall Армін Папперґер (Armin Papperger) заявив про “нові масштаби”, покликані в першу чергу забезпечити потреби Бундесверу. Папперґер похвалив канцлер Шольца за “історичне досягнення” уряду – друге місце серед країн, які підтримують Україну зброєю.

Шольц назвав головним перехід від “мануфактурного”, як він сказав, до масштабного серійного виробництва великих партій боєприпасів. Саме тому на церемонії була присутня прем’єрка Данії Метте Фредеріксен, чия країна спільно з Німеччиною постачає в Україну бронетехніку та іншу зброю.

200 тисяч снарядів на рік

За даними концерну Rheinmetall, зведення нової фабрики в Нижній Саксонії коштуватиме 300 мільйонів євро, і вона має запрацювати вже через 12-15 місяців. У перший рік на фабриці має вироблятися 50 тисяч артснарядів.

Потім потужність планують подвоїти і довести до 200 тисяч, а на заводах Rheinmetall по всьому світу – до 700 тисяч на рік. Для порівняння: Євросоюз мав намір поставити в Україну мільйон снарядів до березня 2024 року, але не встигне цього зробити. Україна використовує тисячі снарядів щодня.

Крім снарядів на новій фабриці збираються випускати тисячі тонн вибухівки та компоненти артилерійських ракет – двигуни та боєголовки.

Німеччина спізнилася?

Після того, як США через політичні розбіжності в Конгресі припинили постачання Україні озброєнь, її армія зазнає дедалі більшого снарядного голоду. Продукція з Унтерлюсу надійде Збройним силам України за рік. Німеччина спізнюється?

На церемонії відкриття усі запевняли в протилежному. Канцлер Шольц похвалив швидкість ухвалення рішень: “Це вражає”. Він назвав “сигналом” те, що здійснювати такі проєкти “швидко можна й потрібно”.

Депутатка Бундестагу, уповноважена з питань оборони Єва Геґль (Eva Högl), у розмові з кореспондентом DW відкинула тезу про запізніле рішення будувати нову фабрику: “Ні, рішення якраз вчасне”. За її словами, Німеччина набирає темпів у створенні нових потужностей в оборонпромі.

Посол України в Німеччині Олексій Макєєв сказав DW про “важливий день” та зазначив, що фабрика в Унтерлюсі вже виробляє боєприпаси для України – 35-міліметрові снаряди для німецьких установок Gepard, які, за словами українських чиновників, успішно збивають безпілотники, запущені Росією.

Свого виробництва таких снарядів у Німеччині не було, але його створили. Очевидно, Німеччина виходить із того, що потреби зростатимуть і залишаться на високому рівні.

Роман Гончаренко

Запис Rheinmetall будує нову фабрику артснарядів – і для України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Напередодні чергової річниці сумнозвісної Переяславської ради 1654 року в українському інформаційному просторі поширюються пропозиції про зняття пам’ятників гетьману Богдану Хмельницькому, відміни державних нагород і перейменування населених пунктів, пов’язаних з його іменем, Тобто, декомунізація торкнулася і цього видатного державника нашого народу.

Так, Переяславська рада стала тією подією, яка докорінно змінила вектор розвитку українства на цілі століття, принісши численні жертви населення й втрату державності, економічного й інтелектуального потенціалу, занепаду духовного життя. І сталося це після присяги на вірність єдиновірному, православному московському цареві Олексію Михайловичу. Тож тут якраз нібито й слушними залишаються слова Тараса Шевченка: «Ой Богдане! Нерозумний сину!..».

Печаль і гнів Великого Кобзаря від усвідомлення побаченого в Україні 1843 року після довгої розлуки з нею, можна зрозуміти. Але хіба не шукав Богдан Хмельницький іншого союзника протягом тривалої виснажливої війни з такою могутньою тоді державою, як Річ Посполита? Хто по-справжньому з європейських країн підтримав тоді відродження Української держави?

Зрештою, на згаданій уже Переяславській раді, як свідчить автор «Історії Русів», спочатку виявилася прихильність до союзу з Османською Портою:

«Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індиктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині розумні у них люди або великі міністри і політики».

Але ж настрій був яким: «Волимо під царя східного, православного!…». Тож і присягали, цілуючи православний хрест, хоч не мали на руках бодай якогось папірця про гарантії збереження всіх давніх прав і вольностей, як обіцяв на словах від імені православного московського царя його посол Бутурлін.

І вірили в це – гетьман, старшина, козацтво, поспільство, міщанство…Як, до речі, їхні нащадки вірили згодом запевненням російських соціалістів про майбутню рівність в Союзі РСР, як вірили на слово світовим демократам, коли під їхнє чесне слово про гарантії цілісності й непорушності наших кордонів і державної самостійності здавали ядерну зброю та її носії … Росії.

Та все ж таки: чому так глибоко повірили в благородство московського царя – бо православний, неправедні дії якого висвячувала церква?! Невже наше козацтво не бачило цього?

І бачило, і чуло в 1618 році, коли хресні ходи московської православної церкви зупиняли військо Петра Сагайдачного в Єльці й у самій «білокам’яній», відтак остання зуміла втриматися, а наше козацтво несподівано відступило з неї…

А потім хтось підказав тому ж Сагайдачному послати посольство до московського царя з пропозицією перейти до нього на службу з усім козацтвом. Цар не прийняв цієї депутації, похваливши лише за «усердность», але через півроку гетьман уже сам виїхав аж до московського кордону зустрічати єрусалимського патріарха Феофана, котрий перед тим в «білокам’яній» висвятив нового московського патріарха. І тепер козаки на чолі зі своїм гетьманом супроводжували Феофана до Києва, де «обточиша его стражбою, яки пчелы матицу свою».

І хтось підказав нашому гетьману, що вславився своїми походами на Москву, Крим і Туреччину, стати на коліна перед названим східним патріархом і просити його таємно висвятити відвертого москвофіла Йова Борецького на київського православного митрополита. І це дійство відбувається глупої ночі в церкві на Подолі.

Нажаль, навіть не зажевріла тоді в козацького гетьмана державницька думка просити висвятити свого, українського патріарха в Києві, в справи якого не могли б втручатися ні москвини, ні поляки.

Зате Петро Сагайдачний погоджується за порадою Феофана присягнути, що ніколи не буде воювати проти Москви, розкаюючись за свій недавній похід і просячи в того відпущення за це гріхів. Феофан, як засвідчують тогочасні джерела, «с облитым от слез лицом» запевняв українського гетьмана, що в тому поході немає ніякого гріха і його, зрештою, легко загладити війною проти невірних, тобто підштовхував козаків виступити проти Туреччини, яка вже готувала величезну армію під Хотин.

Крім того, патріарх підмовив гетьмана, аби той написав листа до недавно настановленого там патріарха і його сина – царя Михайла Романова, розсипаючись перед ними похвалами.

Нововисвячений митрополит одразу ж став заявляти, що українців пов’язує з москвинами «одна віра, одно Богослуження, одне походження, язик і обичай». Маючи збройну підтримку козацтва, очолює антиунійний рух, відтак не прислухається до пропозиції греко-католицького митрополита Вельяміна Рутського щодо створення спільного українського патріархату в Києві.

В Україні розпочинається війна «Русі з Руссю», яка буде супроводжуватися не тільки релігійною полемікою, а й освячуватися кров’ю прихильників тієї чи іншої конфесії. Уніати вперто боронитимуться проти спроби поляків навернути їх на римокатолицизм, а православний митрополит Борецький проситиме московського царя Михайла Федоровича взяти Україну під свою опіку. Зрештою, митрополит Борецький «частіше, ніж хтось інший нагадував цареві о його історичних правах на Київ».

Цілий комплекс ретельно спланованої акції щодо взяття під контроль українського духовенства, що має великий вплив на козацтво, з часом дає Москві можливість наполегливо втілювати в життя ідею підпорядкування останнього православному цареві. 15 серпня 1632 року митрополит Копинський, виступаючи на козацькій раді в Черняхівській діброві, заявив: «и он де духовный их чин, говаривали им, что де оне поедут на твое государево имя».

Уже через два місяці цю тезу повторює гетьман Андрій Діденко, який зібрав у Корсуні раду в жовтні 1632 року, про яку ми чомусь на згадуємо на кшталт Переяславської 1654 року: «И собралося черкас в Корсуне з гетманом с Ондрюшком Деденком з 2000 человек, а были из городов лутчие люди». І ось ці «лутчие люди» тоді «в раде и приговорили, что бить государю челом».

Тобто, як цілком справедливо з цього приводу зазначив Пантелеймон Куліш, наші православні «монахи перші возвістили стремління малоросів до нового центру русского світу». Саме вони, на глибоке переконання цього автора, надавали в Україні «православно русское направление».

Тому з огляду на це Богдану Хмельницькому було непросто відмовляти козацьку стихію від союзу з православним московським царем, тим паче, що козацька старшина сприймала його як угоду про військову допомогу єдиновірного правителя. Відтак Богдан Хмельницький, сподіваючись на московську збройну допомогу, 17 січня 1654 звертається до царського посланця Бутурлина з проханням, «чтоб рать его царского величества, которая на рубеже стоит, х Киеву поспешила…».

І московська збройна сила негайно рушила від Путивля українськими теренами на захід. Однак проти поляків чи литовців вона не пішла воювати, а вступила до Києва, з якого вже ніколи не вийде, облаштувавшись на монастирських городах Святої Софії, незважаючи на категоричні протести митрополита Сильвестра Косова. Останній навіть погрожував москвинам: «учнете на том месте ставити город, и я де учну с вами битися».

Митрополит Сильвестр Косів, який «его царскому величеству…николи не бивал челом, и не писывал, и его царской милости к себе не поискивал», з київським духовенством відмовився присягати, оскільки він, мовляв, «как де под государеву высокую руку гетман Богдан Хмельницкой и все Войско Запорожское били челом, и он, митрополит, про то не ведал, а ныне он за государево многолетнее здоровье, и за государиню царицу, и за благоверные царевны должен бога молить».

А гетьман із старшиною тільки тепер почав готувати свій проект угоди з Олексієм Михайловичем. Цей документ, яким бачився статус України під протекторатом московського царя, увійшов в історію під назвою “Статті Богдана Хмельницького”, складався з 23 статей. Їх мали розглянути в «білокам’яній» і дати свою відповідь. Та відповідь була проголошена в 11 пунктах так званих «Березневих статей», де вже були виписані обмеження для України, зокрема, в сфері міжнародних відносин.

Зрозумівши, в яку пастку заманило українців московське православне «благочестіє», Богдан Хмельницький взявся рішуче розширювати козацьке самоврядування на етнічних розселеннях нашого народу. Так, 1655 року він дав директиву наказному гетьману Данилу Виговському приймати присягу від православних мешканців надвіслянських теренів, куди прийшло спільне українсько-московське військо.

Гетьман також сам, всупереч бажанням москви, окреслює козацькі терени у нинішній Білорусі, призначаючи туди на початку 1656 року спеціальним універсалом Івана Нечая:

“… от боку нашого зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Ново-Бихова і Гомля, і інших мест і мястечек і сел, там се знайдуючих, аби там, зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вцале бил захований для дальшеє послуги…”.

Більше того, на царські протести Іван Нечай заявив листовно до московського воєводи Рєпніна, “что полковничество Могилевское гетман Богдан Хмельницкий дал ему, Ивану, и там он хочет и велел ему над Белою Русью пановать и уряжать. Да он же пишетца полковником белоруским, могилевским, гомельским, чаушским”.

Тоді ж козацька територія поширювалася і на захід. До Гетьманщини входять Турів, Пинськ, Лахва, Давидгородок, Янів і Любешів на Поліссі. Царському послу Василю Кікіну, який у липні 1656 року прибув до Чигирина, гетьман подав свої пропозиції, аби кордон з Польщею встановлювався “як за давніх князів руських”.

При цьому царському послу роз’яснювалося, що “…від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон”.

Проте московська делегація на чолі з князем Микитою Одоєвським питання про відновлення українсько-польського кордону по Віслу не поставила, натомість, не допустивши козацьких послів на переговори, заявила королівським послам: “А быти той Малой Росии и Волыни и Подолю царского величества к Московскому государству по реку Бугу во веки”. А це відрізало від суцільного етнічного українського масиву Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя.

Тож така інформація була сприйнята в Чигирині гнітюче:

“Полковники о том учали быть в великом сомнении, какими-то мерами над ними учинилось”. Тож коли на початку жовтня 1656 року тут відбулася загальна козацька рада для обговорення результатів Віленської комісії, і посли, що повернулися з Вільно, впали до ніг гетьмана й, обливаючись слізьми, говорили: “Погибло тепер Запорозьке Військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам – козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви”.

Розповідь послів так вразила Хмельницького, що кинувся “як божевільний, як такий, що зійшов з ума”, і заявив: “Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, – не тільки під християнського царя, але й під бусурманського”. Тобто, Богдан Хмельницький тоді чітко сказав: геть від москви!

Підписанням Віленського миру 1656 року вона, по суті, перекреслювала ту переяславську усну домовленість, що давало нові карти в руки Богдана Хмельницького проти царського самодержавства. Відтепер український гетьман і сам починає рішуче відходити від “Березневих статей”: не платить ніяких податків, утримує понад 60.000 козаків Війська Запорозького, незважаючи на протести Олексія Михайловича, веде переговори з Швецією, Угорщиною, Туреччиною, Польщею, Австрією. Не прислухаючись до застережень і прямих заборон з боку Москви, продовжує розширювати кордони своєї держави. Більше того, перебуваючи на початку 1657 року в москві, полковник Павло Тетеря навіть заявив від імені Богдана Хмельницького, що той Віленського перемир’я між поляками й москвинами не визнає.

Усвідомлюючи власну помилку щодо переяславської присяги, гетьман тепер обмірковував нові політичні комбінації, до яких залучав сусідів України. Зокрема, наприкінці 1656 року Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі.

За його наказом на допомогу Юрієві Ракоцію було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити приєднання західних «руських земель». Гетьман водночас розсилав універсали до тих, “хто-колвек горнутися маєть до Войска Запорожского, аби найменшоє кривди не міли ні от кого і назначений висланий наместник наш того постерегати маєт, жеби никому утяженья не було, хто при ласце нашой і Войску Запорожском зостават будет; спротивних теж і Войску Запорожскому незичливих і неприхилних росказалисмо громить єго, іначей не маєт бить над росказаньє наше”.

У березні 1657 року Богдан Хмельницький у спеціальному універсалі повідомляє про підданство Війську Запорозькому Старого Бихова: “їж з волю божоє упаметавшим шляхта, месчани і вси обивателі… цале і вірне поддалися под владзу і протекцию нашу і присягу виконали нам, нікгди юж нікому іншому тоєй фортеци не подадут, але во вік при Войску Запорозском оную заховати мают”. З липня 1657 року до козацької території прилучаються землі Пинського повіту після того, як у Чигирині “приязно і прихильно прийняли послів, присланих від них для затвердження вічної дружби”.

Таким чином набув розвитку незворотний процес розширення державних кордонів до історичних меж Русі. І цілком закономірно, що в цій ситуації для козацької старшини “найбільше природною розв’язкою було прилучення західних українських земель — Поділля, Волині, Галичини, Холмшини. Ці землі були заселені вдвоє густіше, як Наддніпрянщина, мали старі осередки культури, вище розвинене хліборобство, заможні міста, та, що найважливіше, через них ішов торговельний шлях до Балтійського моря, одинокий шлях, котрим прямував експорт з України за кордон».

Хмельниччина стала й справді етапом максимальної мобілізації суспільної енергії українських народних мас. Їхня творчість проявилася в небачених до того військових успіхах, в економічному піднесенні, що давало можливість вести довготривалу війну з таким могутнім противником, як феодальна Річ Посполита.

Сила козацької армії визначалася чіткою організацією її комплектування, складом командних кадрів, озброєнням, матеріальним забезпеченням, моральна сила — духом народу, вихованням його на кращих військових традиціях, починаючи з часів Запорозької Січі на Хортиці. Це й справді була, за словами зарубіжного вченого Гюнтера Штекля, золота доба для українця, його історії. Ім’я Хмельницького означало для нього майже завершену побудову окремішньої державності, виключна належність якої українському народові не могла викликати заперечення.

Зрештою, навіть ті історики, котрі засуджували українського гетьмана за акт Переяславської pади, змушені були визнати, що “жоден гетьман перед ним чи після нього не відігравав навіть і приблизно такої виняткової ролі в європейській політиці, як Хмельницький. Жодна важлива політична комбінація не відбувалася без його участі або хоч без того, аби з його особою не рахувалося. Це засвідчує велика кількість сучасних історичних трактатів про Хмельницького в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, Англії».

У роки визвольної війни гетьман був не тільки головнокомандувачем української народної армії. Його прерогативи полягали в таких функціональних обов’язках, як вирішення адміністративних, судових, фінансових і дипломатичних справ. Поєднуючи функції військової та адміністративної влади, він впливав на цивільне населення, закликаючи його до мобілізації економічних ресурсів народної армії, видаючи з цією метою спеціальні універсали про підготовку до походу.

Крім того, важливим для нас є те, на що справедливо вказував відомий теоретик вітчизняної воєнної доктрини Михайло Колодзінський:

“Хмельниччина є доказом бойової спроможності українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, коли весь народ стояв під зброєю. Бо якщо взяти до уваги той факт, що Хмельницький виставляв 1649 року понад 300 тисяч війська, крім залог по містах і тих, хто був зайнятий виготовленням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також постачанням продовольства, то без зайвого перебільшення можна стверджувати: за Хмельницького буквально весь двомільйонний народ України брав участь у війні проти Польщі. Це була війна цілої нації проти ворога. Таку війну два століття тому вела французька революція”.

А ось як написали для Наполеона-Бонапарта про провідника Української національної революції середини ХVІІ століття: “Ніколи козаки не мали вождя, якого можна було б рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпний у втратах і засобах, активний у перемозі, гордий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістю характеру, варварської поведінки супроти ворогів, але справедливий і великодушний для своїх товаришів. Він бажав надати козакам дисципліну, зробити з них націю, дати їм закони, приготовити їх до того, щоб були нацією, яку певно зробив би незалежною, якщо вона була б здатна до цього”.

Він мав політичну волю узяти на себе провід революційної України в надзвичайно важкий для неї час і мав мужність визнати власну помилку щодо присяги самодержавній москві. А тому закликав українське суспільство відступити від православного царя…

Цей політичний заповіт виконав його наступник – гетьман Іван Виговський, який Гадяцьким трактатом 1658 року розірвав переяславську присягу, а перемогою в Конотопській битві через рік остаточно утвердив відмову від союзу з москвою.

А чому це не втілилося в життя, може краще запитати в її доброго приятеля кошового отамана Івана Сірка, якого й досі возвеличують у нас як доблесного народного месника? Адже це саме він своїм безрозсудним походом на Крим спровокував хана після цієї перемоги на погром Полтавщини – як помсту за розбишацтво запорожців на півострові якраз тоді, коли татари воюють спільно з нами під Конотопом. І це обернулося нашою поразкою й поверненням московської окупації…

1664 року Іван Сірко не тільки здобував для москви українські міста, але й просив царя, щоб той присилав своїх ратників до них “посылайте, ваше царское пресветлое величество, ратных руских людей в Бряслав, в Умань, в Кальник и в иные надобные городы…”.

Коли ж восени 1668 року новий гетьман соборної України Петро Дорошенко, якого Тарас Шевченко назвав «Сонцем Руїни», виганяв царських ратників під Глуховом з української землі, то хіба не Сірко організував похід запорожців з метою захопити столицю Гетьманщини Чигирин – аби відтягнути верховного головнокомандуючого від вирішальних битв з московськими окупантами? І закінчилося це новим поділом на дві України…

А втрата української присутності в Криму, де за ханським переписом 1666 року вона обраховувалася в 720 тисяч – чи не на совісті Сірка винищення її, в першу чергу народжених уже на півострові, через небажання повертатися в Україну, де вони ніколи не були, а відтак і вимушений перехід в мусульманську віру, щоб не загинути як неповоротці? У літописі Самійла Величка про це детально описано…

У народній пам’яті і в документах невдача переяславської присяги ніколи не виставлялася як свідомий злочин Богдана Хмельницького й козацької старшини проти української державності. Навпаки, з кожним роком, потім десятиріччями, століттями, а відтепер і поготів підтверджувалися віроломство, цинічний обман довірливих українців як нібито ж єдиновірних православних…

Бо якби Богдан Хмельницький свідомо завинив перед українським народом, то хіба б у 1917 році, на злеті нашого національного відродження, перший полк рідного війська в Києві назвали б його іменем? Вручили б йому освячений синьо-жовтий прапор?

Так, наш Великий Гетьман у безвиході помилився. Але він усвідомив свою помилку й привселюдно закликав виправити її. Через передчасну смерть він не здійснив цього. Але за 367 років ми мали не одну можливість виконати його політичний заповіт. Якщо досі не змогли, то ще не пізно виправитись.

До зброї всім Українським світом!

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор

Джерело: «Український Світ»

Запис До зброї всім Українським світом! спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.