Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство.

Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху.

Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант).

У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину.

А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства.

Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі.

А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності.

Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу.

Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура.

Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть.

Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права:

«Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури.

Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля.

До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»).

Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти.

Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині.

Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу).

За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем.

З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).

Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади.

Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу:

«Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя).

І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права.

Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого.

Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!».

В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна.

Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам.

До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці.

Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму.

Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі.

Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919).

Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств.

Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.

«Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя.

За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства.

Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу.

Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери.

Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон.

Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р.

Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки.

А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.).

Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος– камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина.

За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї…

Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу…

До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги.

Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського.

Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним.

Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу.

Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень.

Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби.

Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців:

«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі.

Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів.

Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів.

А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу.

Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену.

Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою.

Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник.

У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною.

Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах.«…Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

Грабіжницька русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, у яких чужинці оберігали себе від корінного люду. А корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, бо вирощував хліб і жив од Трипільської пори на своїй землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на теренах південних просторів нинішніх Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Тернопільської, східних частин Чернівецької та Івано-Франківської областей, тобто в межах Трипільських володінь. Болохівці зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган (князь) Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі.

Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання.

У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам.

Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею:

«Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі».

Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові.

Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість.

Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему.

Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США.

Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості.

Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Українцям неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 1, 2024
• «Український Світ»

Запис 130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Український природно-космогонічний світогляд і звичаєва традиція Сонячного, Ладового Кола

Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора потужної дієвості Світлої Сили й Ладу

Осіннє рівнодення – 23 (у високосний рік – 22) вересня – знаменує астрономічний початок Осені. У 2022 році Осіннє рівнодення настало 23 вересня о 04:04 за Київським часом. У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно на Заході.

В Осіннє рівнодення відзначаємо третє велике свято Сонячного Кола – Літопровідець або Сіменник. Літопровідець-Сіменник знаменує поворот Сонця з Літа на Осінь у Сонячному, Ладовому Колі.

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо: «Божеством наших праотец було Світле Сонечко. Звали єго Ладо…» (Юрій Федькович. Колядки старовіцькі). А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу називають Сонячний біг або Ладове коло. Чотири сезонні яви Сонця в Ладовому колі складають цілий Сонячний цикл – Літо.

В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Літо) на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, що їх розмежовують Весняне й Осіннє рівнодення.

З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного циклу (Літа),  його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками. Українці з передвіку відлік часу ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

А з Осіннього рівнодення починається осінньо-зимовий період Сонячного Кола –   друга половина Новоліття, відлік якого завершує Зима. За погодою Осіннього рівнодення визначають погоду Осені й Зими.

Тож свята Весняного й Осіннього рівнодень – Великдень і Літопровідець (Сіменник, Сімен) – однаково значущі у світогляді, звичаєвій традиції й господарсько-духовному житті людей агрокультури.

Про безконечність, безвічність Життя в Природі оповідає український поет Анатолій Качан:

Осіннє рівнодення      

Вже де-не-де наш сад підняв
На рівнодення жовті стяги.
Та ось із клена лист упав –
І Світ утратив  р і в н О в а г у .

Упав листок іще один –
І почалась під небозводом
Пора осінніх перемін,
Калейдоскоп подій в Природі.

Тепер у нашій стороні
Все нижче Сонце пропливає,
Бо Рік на дні-корочуни
Свої колеса повертає.

Споконвіків о цій порі
Опісля Свята рівнодення
В жовтогарячі кольори
Фарбує Осінь все зелене.

А десь у грудні листя те,
Поля, долини опустілі
Зима снігами замете
І чорні ночі стануть білі.

Аж після свята Коляди,
Коли заколядують діти,
Поверне Сонце, як завжди,
На молоду Весну і Літо.

Знов привітають снігурі
Наш сад із Сонцеповоротом,
І знов відчинить Рік старий
Новому Рокові ворота.

Літопровідець-Сіменник – знамення дієвості Світлої Сили, Ладу й безконечності Життя

Осіннє рівнодення – пора зрілості Світлої Сили й очищення од усякої нечисті, пора підбиття підсумків, досягнення душевного урівноваження й наведення Ладу в житті.

В пору Весняного рівнодення починають сіяти насіння, а в пору Осіннього рівнодення завершують збирати врожай і відбирають з кращого насіння сіменний запас для весняного посіву. Звідси й назва Сіменник, Сімен – велике свято Врожаю й Сімені, що знаменує силу безконечності, безвічності Життя.

А від палеоліту – кам’яної доби, найдавнішої пори людського суспільства – збереглося наймення Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця. Сіморгл як дух Осіннього Сонця зберігає в сімені Дух Життя в довгий осінньо-зимовий період.

У новітню пору палеолітичний Сіморгл і агрокультурний Сіменник стали означувати духа Осіннього Сонця, що знаменує і пригасання сили Небесного Світила й завмирання Земної Природи, і приготування хліборобів до зимування: заготовляння на зиму земних плодів і збереження для весняного засіву насіння-сімені. Тож сакральне наймення Сіменник – знамення потужної сили життєродного сімені.

З українським великим святом Врожаю й Сімені – Сіменником-Сіменем асоціюється кельтське велике свято врожаю – Самайн (Samhain), що означає кінець Літа. Звідси ірландська назва місяця листопада – Samhain. У кельтській агрокультурі хліборобський рік також поділяється на два періоди: світлий – літній і темний – зимовий. Зимовий період починається з початком листопада, коли закінчується збір урожаю. Отже, Самайн, як і Сімен, знаменує кінець літнього періоду хліборобського року й початок зимового. Атрибутом Самайна є гарбуз як символ Сонця й нескінченності життя.

Сам Самайн відзначали в ніч з 31 жовтня на 1 листопада при свічках, а святкували три дні перед цим і три дні після. Обрядодії Самайна як традиційного хліборобського свята всіх народів Британських островів супроводжувалися багаттями, що символізують очищення, прилучення до джерела світлої сили й спілкування з духами предків. Незважаючи на свою давню природно-космогонічну світоглядну сутність, Самайн зберігся і в новітню християнську пору.

Парадоксально, але глибинну закоріненість хліборобських свят в агрокультурну традицію використала католицька церква в християнізації Європи: через два століття після початку християнізації Британських островів Папа Римський Григорій І у 601 році звелів своїм місіонерам замість викорінення дохристиянських свят перетворювати їх у християнські. Так Самайн підмінили Днем усіх святих, який відзначають 1 листопада.

Про аналогічну підміну православною церквою в українців, як і в усіх слов’ян, дорелігійних хліборобських звичаїв християнськими релігійними ритуалами з насадженням культів «святих» писав Микола Гоголь у «Замітках з фольклору»:

«…Слов’яни виховані на хліборобстві, а з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Українці ще називають сіменником дерево, яке лишають на розплід після прорубування лісу. В українському природно-космогонічному світогляді Дереву належить центральне місце між Землею й Небом, між Водою й Сонцем.

Дерева, як і інші рослини, були першими живими істотами на Землі. Звідси в українській міфології первинні образи Верби як Світородного Дерева та Дуба як символа могутності й довголіття, що знаменує єднання поколінь роду й народу. Дерева в українському природно-космогонічному світогляді символізують Світове Дерево, яке єднає Землю і Світову Всеєдність.

Дерева як автотрофні організми забезпечують разом з іншими рослинами умови життя для всього існуючого на Землі. Наші предки знали це, й для них ліси й гаї були священними. Аби зрубати для власних потреб зріле дерево, просили дозволу в нього та благословення в небесного Рода й земної Природи.

Виявом життєзароджуючої сили небесного Рода-Батька є чотири яви його життєсійного світила – Сонця. Тому Рода в образі Кола-Сонця українці-хлібороби вшановують обрядовим хлібом – Колачем. А виявом життєродної сили Земної Природи-Матері є священні дерева, яких ушановували наші предки.

З передвіку Українці-хлібороби не знали ідольства, його занесли в світ нашої культури кочівники-грабіжники русь. Хліборобові не потрібні уявні ідоли, боги й поклоніння їм – хлібороб покладається на власну силу та сил Природи, передусім на реальну взаємодію з енергією Землі й Сонця. Звідси – ясний природно-космогонічний світогляд хліборобів, людей продуктивної агрокультури.

Ідолів, богів придумали кочовики-грабіжники для поклоніння їм, для випрошування удачі в грабунках і збагаченні. Звідси – релігійне марновірство й бузувірство паразитів, насаджувачів аґресивної грабіжницької антикультури. Так з’явилися на українських теренах дерев’яні й кам’яні ідоли, яких потім колонізатори русь замінили християнським ідолом – розп’яттям.

А далі владарюючі паразити змусили заневолений люд поклонятися своєму уявному богові й земним божествам – князям, царям, вождям, диктаторам. Повелителі-паразити підмінили реальні життєві сили Рода й Природи, Сонця й Землі уявними образами-ідолами, через поклоніння яким марновірний люд став віддавати повелителям-паразитам плоди своєї праці та силу свого розуму й духу.

У пору владарювання чужого ідольства марновірні люди втратили живий зв’язок через Сонце й Землю з первинними рідними сутностями Життя – Родом і Природою та стали поклонятися мертвим ідолам.

Одним з таких ідолів-еґреґорів став Світовид або Світовит, якого спершу уявляли як образ Рода, а далі про Рода забули зовсім, як, зрештою, забули й про Світовида. Згодом дослідники стали трактувати Світовида як сонячне божество, приписуючи мертвому ідолові живу сутність Рода, нібито Світовид єднає минуле, нинішнє й майбутнє, видиме й невидиме. Так чужі релігійні уявлення деформували автентичний природно-космогонічний, дорелігійний світогляд української агрокультури.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

Ясновідний моральний, дорелігійний світогляд і природно-космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і зорями. В природно-космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі.

В природно-космогонічному світогляді все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі дорелігійна морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як морально-світоглядна система цілісного, дієвого знання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Істинне, дієве ясновідне знання здатні осягнути тільки морально зрілі люди.

В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту).

З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада).

Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи.

Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Ладу, Рода й Природи.

Відповідниками українському Ладові є аналогічні морально-світоглядні первені в таких світоглядних системах народів агрокультури: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолютний духовний первінь, Основа всього існуючого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, Лад усього сущого), Дгарма (Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип, Шлях просвітлення, Істина, Моральний обов’язок); в авестійській  (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, Усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, Кодекс природних законів); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, Метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); у давньоарабській – Дін (Лад, Звичай, Справедлива відплата); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум); у давньокитайській – даоський морально-світоглядний первінь Дао (Всеєдиний самородний першопочаток життя,  Всеєдиний безвічний моральний принцип, Шлях морального вдосконалення).

Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві.

Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

Всеосяжній світоглядній сутності Ладу – Всеєдиного відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

Різні народи по-свойому називають Лад (Усеєдиний) як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя.

Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна Ладу як безвічного джерела енергії Життя й передвічної, дорелігійної морально-світоглядної основи духовно-господарських традицій національних культур.

У культурософському розумінні, Лад – Усеєдине самородне першоджерело, основа Всеєдиного Життя та Всепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього існуючого у Світовій Всеєдності. Лад як Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту є також Усеєдиний моральний принцип людського світу – Шлях життя в Істині.

Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все енергопродуктивне у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – вияв сутності Ладу, духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок.

По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому.

Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (від грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії  нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне Єдине.

Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий Світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого Світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності у Всеєдності.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені».

Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот.

Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує взаємодія позитивної енергії Сонця та ядра Землі.

В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку.

За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі».

Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927):

«Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні, самоеволюціонуючі системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання).

Сучасні фізичні знання підтверджують безвічну Істину, що в циклічному процесі саморозвитку Світової Всеєдності – Цілого Всесвіту енергія переходить в матерію й навпаки, бо енергія й матерія взаємопов’язані пульсацією Всеєдиного Життя й циклічністю його саморозвитку. В процесі самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності вібрація енергії Всеєдиного Життя проходить різні стадії: від тонкої, високовібраційної, невідчутної форми до грубої, низьковібраційної, відчутної на дотик.

Тобто в процесі переходу енергії в матерію ми не відчуваємо її хвильових коливань, а відчуваємо її речовинну форму. І навпаки: коли спалюємо матерію, вона переходить в енергію тепла чи електрики, й ми відчуваємо тепло й бачимо світло. Енергетичну сутність Всесвіту чітко пояснив  великий слов’янсько-американський фізик і винахідник Нікола Тесла (1856–1943): «Якщо ви хочете збагнути секрети Всесвіту, мисліть поняттями енергії, частоти й вібрації». 

Першоджерелом енергії Всесвіту є Всеєдиний Лад як самородна, самоеволюціонуюча всеосяжна субстанція Всеєдиного Життя. Субстанція Всеєдиного Ладу ґенерує високовібраційну енергію Життя з єдиною частотою пульсації життєродних ритмів усього існуючого у Світовій Всеєдності. Високовібраційна енергія Всеєдиного Ладу є джерелом саморозвитку Всесвіту, Природи й світу людської культури та виявляється в їхній самоладованості.

Культурний саморозвиток людини, народу й людства самоладується волею людського духу. Самоладованість людського світу як природно-культурний саморозвиток, як вияв волі духу та самосвідомості відбувається циклічно – від самозародження й саморозвитку до згасання й самовідродження.

Та коли внутрішня енергія Ладу в людині, її воля духу занепадає, тоді деґрадують фізична й духовна складові людського єства, припиняється його саморозвиток і починається незворотний процес інволюції – виродження.

Нині людство в усіх етнічних виявах не виконує своєї життєвої програми в Земній Природі й Світовій Всеєдності – не визріло (за незначними культурно-історичними винятками) до самоорганізованого природно-соціального виду, подібно до бджіл і мурах, а стало паразитом у Природі, нищівним для неї вірусом – нелюдством.

Тому життєродна Природа й запускає біологічний механізм фагоцитозу (від грец.  фάγος – пожирач і  κύτος – оболонка, клітина) –самоочищення й ліквідовує нелюдство як вірус, як основний паразитарний вид на Землі (сам людський організм уже більш як на половину складається з його власних паразитів).

Якщо паразитарне знелюднення триватиме й далі, то місце основного виду на Землі займуть найбільш самоорганізовані й продуктивні види – бджоли й мурахи (мурахи як найпоширеніший вид живуть скрізь, крім Антарктиди, й своєю масою зрівнялися з масою людства).

А поки що людям є можливість повчитися у бджіл і мурах, як організувати своє продуктивне життя в Природі за її одвічними біологічними законами й за соціальним принципом взаємодопомоги у триєдності спеціалізації, комунікації, кооперації, що забезпечать нам самоорганізацію й саморозвиток. За цим принципом мільйони років живуть бджоли й мурахи – найбільше соціально організовані істоти на Землі.

Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки.

На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в Земному Світі, як і у Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя.

А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив бог» видумали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які видумали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу».

І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі.

Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи.

І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневій основі споріднених понять: зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. На всеосяжному принципові Ладу, життєзароджуючій сназі Рода й законах Природи засноване Життя. Життєзароджуючу сутність Рода виповідає українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода-Ладо (Сонця) й Родиці-Лади (Землі-Природи). Життєзароджуючий Род-Ладо і життєродна Родиця-Лада – Батько й Мати всього живого в Білому Світі.

Небесно-космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя людське залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури. А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого.

Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Землі, Сонця, Сонячної системи, всіх космічних тіл, галактик, всесвітів – у фрактальній самоподібній безлічі всіх складових Світової Всеєдності.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «Кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні, осягненні Істини й житі в Істині. У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах.

А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя.

У природно-космогонічному світогляді Українців як народу агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні циклічні системи, й усе живе в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в самоладованості з Ладом, Родом і Природою в безвічному циклічному часоплині.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб як плід людської праці на землі став виявом моральної суті хліборобства: хлібороби спершу дають землі свою силу в праці на ній, а потім отримують плід свого дбання – хліб. Хліб одвіку є мірилом гідного життя Українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують хлібом як плодом свого дбання самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням на українських теренах юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) – антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), тобто Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – давець багатства, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у штучному теонімові Даж-бог – Давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові.

Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного світогляду й природно–космогонічної міфології агрокультури.

З вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род-Ладо, Родиця-Лада (Природа, Земля-Мати) чужого поняття бог колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Бог став ідолом споживачів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої споживацькі потреби.

Споживацтво як паразитарне явище не продукує енергії, не плекає жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби.

Споживацтво неминуче породжує неробство, паразитизм, що зрештою призводить паразитів до остаточної деґрадації. Споживацтво породжує асоціальне явище панство – владарювання паразитів, а також релігію – ширму для паразитуючого панства. Пани або гаспада як соціальні паразити вигадали релігію для «освячення» свого асоціального, паразитарного статусу догмою «всяка влада від Бога» й прикривають свій аморалізм релігійними ритуалами – показною вірою в релігійні догми й ідолів та примушують до марновірства заневолений люд. Так колонізатори-русь нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан-бог, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».

Чужі соціоніми пан, гаспадін, як і теоніми бог, даж-бог, пан-бог, проникли в Український світ з колонізаційними навалами туранських кочових конгломератів: скіфів, сарматів, русі, а також сарматизованих поляків (полян). Соціоніми пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān, що в свою чергу походить од турано-іранського gaupāna – власник худоби, владар.

Експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів перейняли туранці-русь і сарматизовані поляки (поляни) та нав’язали соціоніми гаспадін і пан, а також теонім бог у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності українських та інших східнослов’янських земель.

Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства.

Отже, соціальне паразитство, уособлюване реальним панством і гасподством, а також релігія, уособлювана уявним богом, є знаряддями колонізації кочовиками-грабіжниками корінних енергопродуктивних народів і їхніх питомих земель. Соціальне паразитство породжує тотальне споживацтво й на базі енергопродуктивних культур насаджує паразитарні цивілізації та їх магічно-ідеологічні знаряддя заневолення – релігії.

Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання.

Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Усі ті ознаки нелюдів-гуманоїдів є визначальними прикметами паразитарного панства, яке визискує людей, одурманюючи релігією.

Релігію використовують паразитарні асоціальні групи для заневолення людей, для владарювання над підневільним людом та канонізації своїх паразитарних політичних режимів. Протягом тисячоліть паразитарна суть усіх релігій лишається незмінна. Облудну суть усіх релігій, вигаданих паразитарним панством, відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець, основоположник сучасної французької держави Наполеон І Бонапарт (1769–1821):

«Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя».

Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Масовий релігійний психоз паралізує в людях волю, відбирає пам’ять і самосвідомість, зупиняє розвиток. За рівнем самосвідомості можна визначити рівень розвитку людини. А за прив’язаністю до певних богів, ідолів, догматів можна визначити рівень деморалізації, деґрадації. До наймасовішого релігійного психозу призвело магічно-ритуального розіп’яття юдеями свого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою видуманого Христа богом.

Переконливо з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця».

Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму, автор національного римського епосу «Енеїда» ясно ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи видуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані марновірці програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть будь-якої релігії) та віддаватимуть своїм ошуканцям плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя.

Від релігійної облуди застерігав давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування та деґрадують.

Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів. Отже, культура – єднання людей на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку; а релігія – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людину за самою її моральною суттю – людина, недолюдок, нелюд.

Релігія пристосовується до моралі й трансформується залежно від соціально-політичних ситуацій. На зміну одним конфесіям виникають інші, а церковну релігійність заміщає світська релігійність. Так більшовики замість юдаїзму, християнства, ісламу насадили комуністичну релігійність із поклонінням культу її вождів на тлі «Морального кодексу будівника комунізму».

Тепер на зміну комуністичній релігії повернуто масову церковну релігійність. Ніхто не вірив у комуністичну ідеологію й не вірить у юдохристиянські догмати, крім звихнутих на них бузувірів (фанатиків).

А люди в масі своїй прикидаються віруючими й за інерцією беруть участь у масових релігійних ритуалах. Зрештою, релігійність і зводиться до масового виконання ритуалів, що є засобом маніпуляції натовпом. А керовані релігійними бузувірами безтямні натовпи марновірців винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. Усяка релігійність від юдаїзму до комунізму тримається на марновірстві.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»): «З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим». За Сковородою, основа марновірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…».

Коли проаналізувати релігійну доктрину юдеїв, то їх світ – не всеосяжна природна Всеєдність, а штучний, видуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» гуманоїди-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують безтямних марновірців до поклоніння своєму богові – творцеві штучного юдейського світу.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»):

«З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим».

Насправді, людей, як і все живе в Земному Світі, ніхто не створював – усе породила Природа, життєродна сутність якої явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці; і все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує разом з Земним Світом і Світовою Всеєдністю з самородного первеня Ладу життєзароджуючою снагою Рода й життєродною силою Природи. Цей усеосяжний енергетично-природний принцип самозародження й саморозвитку Життя ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Первинними космічно-природними безособовими сутностями морального світогляду давніх українців є Род-Ладо-Батько, життєзароджуюча енергія якого виявляється у світлі Сонця й моральному законові самородного всеосяжного первеня Ладу, а також Родиця-Лада-Мати, життєродна енергія якої виявляється в силі земної Природи. Життєзароджуюча сутність Рода-Батька й життєродна сутність Природи-Родиці-Матері становлять собою парну першооснову первинних явищ земного життя й відповідних споріднених понять: зародок, зародження, народження, родина, родичі, рід, народ. У людському житті виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу для взаємообміну життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

У родинних, родових світах, які є основними складовими цілісного етнічного світу, Род-Батько й Природа-Мати є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права й вічового самоврядного ладу та суспільного принципу справедливості.

Адже в українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою, як і всі діти в родині рівні перед батьком і матір’ю та поєднані взаємною любов’ю.

Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. А коли колонізатори русь нав’язали українцям юдо-християнську релігію з караючим богом та канонізували вірою в нього свій паразитарний режим і культ своїх владарів, то зруйнували природно-моральний світогляд української агрокультури, звичаєвість Сонячного Кола й традиційну українську правосвідомість із вічовим принципом Волі й суспільного самовладування на моральній засаді Ладу, а замість принципу взаємної життєродної любові й рівності дітей у родині перед батьком і матір’ю та рівності всіх людей перед Родом і Природою насадили ієрархічну доктрину месіанізму з караючим богом на Небі та його намісниками на Землі – владарями.

Звичаєвість Сонячного Ладового Кола

Виявом життєзароджуючої енергії Рода в Білому Світі є чотири сезонні яви Сонця в Ладовому Колі, які складають цілий Сонячний цикл – Літо. Род у чотирьох природних явах Сонця знаменує життєсійність енергії Всеєдиного Життя та боротьбу всепереможного сонячного світла з мороком і є заступником хліборобів-сонцевизнавців.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом та питомою космоміфологією, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили – Хорс є синами Рода-Батька й Родиці-Природи-Матері, які породжують усе живе в Білому Світі.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник, Сімен або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

Сіморгл як один з чотирьох явів Сонця є хранителем коріння й сімені, сходів і молодих паростків. Сіморгл – Дух Життя, який сполучає Літо й Зиму та світові сфери, а його символом є полум’я свічки – жива частка незгасного життєсійного Сонця.

У свято Сіменника-Сімена хлібороби дякують Родові-Сонцю-Батькові й Природі-Землі-Матері за родючість і пригощають одне одного плодами своєї праці на Землі, що їх надбали за Весну й Літо.

Від святкових родинних, родових зібрань-гостин на славу Рода походить давньоукраїнська назва Літопровідця – Родогощ. Полабські слов’яни бодричі (ободрити, ререги) називали духа Сонця й родючості – Родогост, а його явами вважали коня й сокола-ререга. Давньоукраїнське Родогощ – торжество світлої сили Рода в збірній силі родин, родів, народу. Родогощ як свято Родового Кола духовно єднає родину, рід, народ і всіх людей, які вшановують життєзароджуючу світлу силу Рода-Батька й життєсійне світло Сонця. Світла сила Життя пульсує також у збірному найменні Літопровідця – Сіморгл, у якому поєднано снагу сімені Рода-Батька й життєсійну силу Духа Сонця – Ора, який принаявний в українському світогляді ще з пори палеоліту. Значення імені Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця.

Завершальні в календарно-обрядовому циклі звичаєвої традиції української агрокультури – жнивні обряди. Це свято врожаю, достатку, що завершує весняно-літній трудовий цикл життя хлібороба і присвячений батькам, які дарують дітям плоди свого дбання в господі й у полі. Вони мають кілька етапів: зажинки, жнива і обжинки. Кожен із цих етапів супроводжувався певними обрядово-ритуальними дійствами з відповідними хоровими піснями. Так, зажинкові величання співали на честь першого зжатого снопа. У період кількатижневої важкої праці на полі у жнива під час роботи обрядів не було; лише увечері, повертаючись зі жнив, молодь співала пісні. Найурочистішими були обжинки з зав’язуванням бороди, яку залишали в полі у вигляді пучка збіжжя як пам’ять про предків роду – духів-покровителів достатку в земному житті, з плетенням вінків зі збіжжя та польових квітів.

Віддавна в Україні в пору Осіннього рівнодення водночас зі вшановуванням духа хліборобства й достатку Сіменника-Сімена як джерела життя живі вшановують небіжчиків – поминають душі рідних і вшановують духи предків.

У Японії Осіннє рівнодення – державне свято, в яке поминають, згадують предків. Святкування супроводжується проведенням поминальних церемоній на честь покійних родичів.

Сіморгла віншують осінніми хоровими співами довкола живого вогню свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця. Цей обряд віддавна звуть ще Свіччине Весілля або Женіння Сіменника (Сімена). Після осіннього рівнодення припинялися роботи в полі й гуляння на вулиці та починалися роботи вдома й вечорниці по хатах.

Суть давнього звичаю виповідає Микола Гоголь: «Женити Сімена означає в Києві з 1 вересня працювати при свічках. І якщо до того часу не встигають вижати хліб, то сімена з колосків повисипаються на землю. «Сіменів день – сімена геть», – мовить приказка».

З насадженням християнства замість давнього звичаєвого свята Сіменника або Сімена Літопровідця церква стала вшановувати свого святого – Симеона Стовпника. Празник Симеона або Семена приурочений до початку Нового року за старозавітним, юдейським календарем (1 вересня за юліанським, 14 за григоріанським календарями), звідти й ведеться відлік років «від створення Світу».

Та крім релігійних доктрин світотворення були й політичні. Так, літочислення, що велося в слов’янських літописах і налічувало 6900 літ від «сотворення миру», означало не створення Світу взагалі, а підписання акту перемир’я у давній великій війні між народами білої раси й Китаєм. А російський цар Петро І одразу скоротив слов’янський календар на 5200 років, запровадивши в 1700 році західноєвропейське літочислення «від Різдва Христового».

Отже, спершу наше питоме весняне Новоліття було підмінено чужим осіннім Новоріччям. А потім руський цар Петро І з 1 січня 1700 р. запровадив зимове Новоріччя, і відлік років стали вести за юліанським календарем «від Різдва Христового» («нашої ери»). А з 1 січня 1918 р. декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), і 14 січня стало старим Новим роком.

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Одначе космічно-природні закони й Сонячне, Ладове Коло непорушні. Непорушний і заснований на них природньо-звичаєвий циклічний Колодар (календар). Під нашаруваннями чужих церковних празників, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаєві Сонячні свята. Хоч на всі природні явища церква наклала свої догми, а всі сонячні свята підмінила церковними ритуалами, з-під тих релігійних нашарувань проявляється наша передвічна звичаєва традиція.

Так традиційне хліборобське свято врожаю – Обжинки церква назвала Першою Пречистою або Успінням Богородиці (28 серпня). А за тиждень до Осіннього рівнодення, починаючи з 14 вересня, справляють Весілля Свічки – очищають себе й свій життєвий простір, готуючись до оновлення, зміцнення життєвої сили у свято Сімена-Літопровідця. Церква назвала це традиційне хліборобське свято Другою Пречистою або Різдвом Богородиці (21 вересня).

До Сімена-Літопровідця, перейменованого в Пречисту, старалися зібрати садовину: «Прийшла Пречиста – на деревах чисто». Через три тижні після Сімена-Літопровідця – Покрова (в церковному календарі – Покров Богородиці або Третя Пречиста). Після Покрови починається пора весіль – зародження нових родин: «Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

У цю пору, коли завершено важку господарську роботу, збираються віча, де ухвалюють Волю – закон життя та обирають нових очільників сільських громад і козацьких кошів (звідси Покрова – козацьке свято). Хоч козаки жили за природним правом, однак у них були церковні комісари, які примушували до релігійних ритуалів. А в релігії все зводиться до одного: віриш чи не віриш, а ритуали виконуй. Тож релігійність козаків дуже перебільшена.

Українська сонцевизнавча аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу.

Джерельною основою духовно-культурного саморозвитку Українського народу є самородний Усеєдиний Лад, життєзароджуючий Небесний Род і життєродна Земна Природа. Про це нагадують природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола. Ці природні звичаєві свята своєю світоглядною ясністю пробуджують волю духу та поєднують у єдину цілісність Безвічного Життя минуле, нинішнє й майбутнє людей, чого немає в штучних релігіях, які тримаються на уявних морочних культах.

Природа – реальність, у якій і завдяки якій люди живуть і розвиваються. Релігія – вигадка паразитів, якою вони маніпулюють марновірцями, поглинаючи їхню життєву енергію. Релігія вже давно перестала ганьбити давні природно-моральні звичаї, бо нездатна побороти їх, тому підмінює їхню автентичну національно-культурну суть своїми штучними ритуалами, виконання яких обов’язкове для сповідників релігії, навіть якщо ті не вірять у релігійні догми. У людському єстві релігії нема від самої природи. Релігію з її людиноподібними ідолами прищеплюють у голову – вакцинують. У кого розум темний, той упада в марновірство, у кого розум просвітлений, ясний, того ніякі релігії не беруть.

У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Усеєдиним Ладом.

Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.

Сонячне, Ладове Коло – вияв циклічного оновлення Земного Життя й нескінченності Всеєдиного Життя.

Безвічна моральна сила Життя струмує в нашій прадавній звичаєвості. Моральна сила людей  агрокультури – у нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання: 

Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали.
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

Жниварську працю в полі завершують плетенням вінка з колосся, калини й квітів; обжинковий вінок символізує Ладове Коло й знаменує Безвічність Життя:

Кінець нивоньці, кінець,
Мальовані одвірки,
Будемо плести вінець,
Зробим сьогодні обжинки
То з жита, то з барвінку.
Світи, Місяцю, з гори
На хорошую дівку,
Щоб було видно дорогу…

Ідучи з поля, женці співають величальної господареві жнив: 

Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положити на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.
Ой одчини, господарю, новий двір,
Несем тобі вінчика на вибір…
Ой на небі ясний Місяць з Зорою,
Вийди, вийди, хазяїне, з жоною!
Ой на небі ясний Місяць з Зірками,
Вийди, вийди, хазяїне, з дітками!

Женці беруть з господаря обрядовий викуп за обжинковий вінок:

Ой вижали житечко в добрий час,
А тепер, господарю, частуй нас!
Ой як будеш, господарю, частувати,
То не буде житечко вилягати.
А як будеш, господарю, поїти,
Буде тобі житечко родити.

З нового врожаю випікають обрядовий обжинковий коровай і звертаються до Лади – духа Землі-Матері:

– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім Зорка і Місяць ясненький.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім райськії пташеньки.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім житнєє колосся.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім вишні й черешні…

Завершує обжинковий цикл обрядове дійство Весілля Свічки або Женіння Сіменника-Сімена – Літопровідця:

Вже в покоси сиві одяглась Земля,
Свічечці-царівні справим весілля.
Просимо вас, ґазди і ґаздині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Одягнемо Свічку в шати княгині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Сватаємо Свічку у Святого Сонця,
Щоб світило вічно воно у віконце.
Одягнемо Свічку за старим звичаєм,
Одягнемо Свічку в весільний віночок,
Щоб світила вічно темненької ночі.
Наша Свічка нині як царівна красна,
У вашій хатині хай вона не згасне.

Живий вогонь обрядової Свічки присутній в усіх звичаєвих дійствах Сонячного, Ладового Кола як знак-символ Сонця – життєсійного джерела світла й тепла.

Осіннє рівнодення – пора  зрілості Світлої Сили, тому в цю пору починаються сприятливі дні для справедливої діяльності людини. В Осіннє рівнодення планетарно-космічна енергія дуже потужна, тож необхідно до всього, що робимо цього дня, ставитися з пильною увагою й великою відповідальністю. Це пора рішучих і результативних дій для покращити якості нашого життя.

Дотримуючись Сонячних ритмів і законів Природи, шануючи духів предків, зберігаючи родову пам’ять, ми ладуємось у духовне Родове Коло, де стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів і мороку марновірства. Як першоджерелом агрокультури є світло Сонця в поєднанні з людською працею на землі, так першоджерелом гідного людського життя є світло Істини, явлене в дієвій волі людського духу.

© О. Сівер

Джерела:

• Наука і Суспільство, 09/10, 2021; 11/12, 2021
• «Український світ»

Запис Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора дієвості Сили й Ладу спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Деструктивність трудової міґрації

Думаючи про 30-річчя незалежності України, неминуче доводиться долати суперечність між істинністю й хибністю доводів у визнанні цього історичного факту. І одним з найпарадоксальніших явищ у доводі цього факту стала зовнішня трудова міґрація Українців. Тож пропоную подивитися на Українську незалежність через призму породженого нею цього парадоксально-деструктивного явища.

Парадоксальність новітньої економічної міґрації в тому, що коли перша, друга й третя хвилі масового переселення Українців припали на добу нашої бездержавності, то четверта й уже п’ята хвилі виникли з початком задекларованої незалежності України. Але в парадоксальності розкривається суть цього деструктивного явища.

Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху:
перша – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни – економічна;
друга – період між двома світовими війнами (1917–1939) – економічно-політична;
третя – роки Другої світової війни та повоєнний період – політична.

І ось на початку 90-х років ХХ ст. виникла новітня хвиля української трудової міґрації – четверта, яка вже майже вся перейшла в еміґрацію.

А в ХХІ ст. почалась п’ята хвиля української трудової міґрації, по суті – це молодіжна еміґрація. Представники четвертої й п’ятої еміґраційних хвиль стають для України пропащою силою.

Нині Український етнічний соціум фактично розділений надвоє: близько половини Українців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межами України. Причини різні, та головна – відсутність належної підтримки, захисту людей з боку України як держави. Людину позбавляють її основного права – права на працю й культурно-соціальний саморозвиток.

Означу це парадоксально-деструктивне соціальне явище фактами:

– З проголошенням «незалежності» в Україні враз ліквідовано основні сільськогосподарські й промислові підприємства і визначилась тенденція до ліквідації середнього класу та формування класу нових власників-магнатів, так званих олігархів, а насправді клептократів-плутократів, за рахунок тотального збіднення Українського суспільства;

– Середній клас одразу було позбавлено роботи й можливості розвиватися та спроваджено на заробітки за кордон. За 30 років Україна втратила в четвертій і п’ятій міґраційних хвилях свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу;

– Задекларована «незалежність» породила четверту, наймасовішу, хвилю зовнішньої української трудової міґрації, яка за перших 20 років вимила з України близько 8 млн громадян, та п’яту міґраційно-еміґраційну хвилю, яка за останніх 10 років вимила 4 млн громадян і постійно наростає;

– В Україні відбулось пограбування народу й країни та люмпенізація суспільства: збіднілих людей цілковито узалежнено від шматка хліба, який у них методично відламують монополісти-плутократи підвищенням комунальних платежів, податків та цін на продукти й речі першої необхідності та соціальні послуги;

– Так відбулась підміна задекларованої «незалежності» й природного прагнення Українського народу до самостійного життя фактичною незалежністю од народу паразитарного класу клептократів-плутократів;

– Так над Українським суспільством налягла гнітом ізольована від нього паразитарна антисистема – клептократично-плутократична «держава в державі» (П. Куліш). Це корпоративне утворення колоніальної адміністрації та кримінальної олігархії здійснює ліквідацію Держави Україна й привлащує всі національні ресурси. Отже, в Україні безчинствує ліквідаційний клептократично-плутократичний режим тоталітарної фінансової диктатури.

Ці шість фактів викривають деструктивно-руйнівні процеси в суспільстві.

Руйнації суспільства, країни завжди заважає самостійна продуктивна сила – середній клас, який становить основу, хребет суспільного єства. Тому ліквідатори й спровадили за межі України середній клас – зробили його пропащою силою.

На початку ХХ століття середнім класом, становим хребтом Української нації було селянство, і його знищила більшовицька ідеологічна диктатура.

А наприкінці ХХ століття реґенерований український середній клас (висококласні фахівці з наукової, виробничої й інших соціальних сфер) вигнала за межі України необільшовицька фінансова диктатура.

Це наслідок антинародної політики клептократично-плутократичної «держави в державі» й найбільша загроза цілісності Українського народу, національній безпеці України.

Від початку четвертої міґраційної хвилі з України владарюючий режим іґнорував зовнішню трудову міґрацію, робив вигляд, наче такого соціального явища в нас немає. А тим часом міґраційні потоки вимивали з України Українців, а нашу країну заполонювали міґранти-чужинці.

Ще в 1907 р., під час першої хвилі української трудової еміґрації, Іван Франко забив тривогу з приводу масового від’їзду Українців за океан:

«Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!».

Через 100 років тривога од масової еміґрації тільки посилилась.

Конструктивні ініціативи громад трудових міґрантів

Саме з потреби виявити приховувані владою причини деструктивного явища української трудової міґрації, привернути до нього увагу суспільства й змусити владу зберегти Українців для України, 48 українських громадських організацій з України та 19 країн Світу організували у 2006 р. Міжнародну громадську організацію Українців «Четверта Хвиля». Створення МГОУ «Четверта Хвиля» зініціювали ВГО «Українська Взаємодопомога» та закордонні українські громадські об’єднання четвертої міґраційної хвилі.

Одразу ж було започатковано широкомасштабний Всеукраїнський соціальний проект «Четверта Хвиля», стратегія якого: четверта міґраційно-еміґраційна хвиля має стати останньою у відпливі українців на чужину й першою оновлюючою хвилею повернення в Україну.

Звідси ідеологема – «Українці – для України!». Це актуалізація ідеї, яку понад сто років тому провістив Іван Франко: «Нам пора для України жить!». Ця ідеологема утвердилась як девіз спільних зусиль громадських організацій трудових міґрантів, об’єднаних у МГОУ «Четверта Хвиля».

МГОУ «Четверта Хвиля» спрямувала громадські зусилля на подолання причин руйнівних процесів в українському суспільстві, на відновлення його цілісності через повернення в Україну українського середнього класу та оздоровлення всіх сфер суспільного життя. МГОУ «Четверта Хвиля» та ВГО «Українська Взаємодопомога» зініціювали й провели наприкінці 2007 р. І Економічний форум Українців Світу.

Форум затвердив проекти: Національної стратегії стійкого поступу України; Стратегії взаємодії України з Українцями за кордоном та Комплексної соціально-економічної національної програми «Повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів». Складовою цієї програми мали стати: підвищення ціни праці на внутрішньому ринку, захист ринку праці в Україні від дешевої іноземної робочої сили, утвердження соціальної справедливості в Українському суспільстві.

Внаслідок руйнації промисловості, зокрема наукомісткого виробництва,  висококваліфіковані спеціалісти стали безробітними й зазнали депрофесіоналізації. Виїхавши на заробітки за кордон, вони змушені були спершу виконувати низькокваліфіковану роботу. Одначе, працюючи в розвинених країнах, українські фахівці освоювали культуру виробництва й правових стосунків. Набутий досвід знадобиться для розвитку України.

Українська держава зобов’язана заради порятунку суспільства запровадити економічно, соціально й геополітично обґрунтовану Національну стратегію повернення на Батьківщину українських трудових міґрантів.

Україні зараз так потрібні соціально активні громадяни та висококваліфіковані управлінці й працівники в усіх сферах суспільного виробництва. Для реалізації цієї програми українські трудові міґранти мають запропонувати свій інвестиційний потенціал та управлінський досвід з метою інноваційного соціально-економічного реформування для підвищення якості людського життя в Україні. 

Україні вкрай необхідна інноваційна стратегія соціально-економічного реформування з метою підвищення якості людського життя. Суть цієї стратегії: інноваційні соціально-економічні реформи мають відбуватися на новій природоорієнтованій і національноорієнтованій світоглядній основі для забезпечення культурно-соціального саморозвитку українського суспільства.

Це біосферно-ноосферний базовий принцип саморозвитку, взаємодії відкритих систем земної Природи й людської культури, які обмінюються життєвою енергією, всупереч ізольованим антисистемам соціальних паразитів, які нічим не обмінюються, а тільки споживають чуже – паразитують на людській праці й природних ресурсах.

В основі цієї інноваційної стратегії – нова система суспільного самоуправління за цілями й результатами.

Суть цієї системи в тому, що людина робить свою фахову справу в інтересах цілого суспільства й отримує гідну заробітну плату, а суспільство як збірна цілісність отримує у своєму саморозвитку синергічний результат, який вимірюється не ВВП, а людським індексом щастя – «коефіцієнтом щастя». Кожна людина зацікавлена в якісній суспільно значущій діяльності й гідній зарплаті. За нової системи управління все суспільство бере участь у виробництві суспільно необхідного продукту, а критерієм його цінності є природна й соціокультурна доцільність.

Ці інноваційні реформи мають відбуватися не зверху, а на горизонтальному рівні взаємодії, взаємодопомоги, і в них будуть зацікавлені й братимуть участь усі продуктивні сили, які самі розподілятимуть національний дохід в інтересах цілого Українського суспільства. Справедливий розподіл національного доходу стане гарантом суспільного достатку – основи культурно-соціального саморозвитку та економічно-політичної самостійності України.

Нову стратегічну модель управління Україною здатний упровадити тільки середній клас на основі власної самоорганізованості, самоуправління та взаємодії, взаємодопомоги всіх складових Українського суспільства.

Запровадженням інноваційної стратегії соціально-економічного реформування в Україні можна подолати весь комплекс проблем масової трудової міґрації з її соціально-економічними причинами й наслідками.

На основі цієї стратегії Форум визначив основні напрями розвитку України: сільське господарство як основа національної економіки; наукомістке промислове виробництво; інновації в енергетиці (відновлювані джерела); культурно-інформаційний продукт як духовний чинник самовідродження нації.

Усі ці стратегічні заходи в комплексі повинні були забезпечити відновлення й розвиток генетичного, духовно-інтелектуального, фізичного, репродуктивного, творчо-наукового, економічного потенціалу Українського суспільства для його культурно-соціального саморозвитку. Всі свої напрацювання ми передали у вищі органи державної влади для подальшого прийняття й запровадження.

Наші поодинокі однодумці у владних структурах підтримували ці ініціативи, та не змогли довести їх до реалізації:

«Ви пропонуєте системне управління, а це загроза їхньому режимові ручного керування».

А тим часом четверта міґраційна хвиля наростала, й учорашні українські міґранти, громадяни України, ставали еміґрантами, громадянами інших держав. Навздогін тому деструктивному процесові Верховна Рада України тільки у 2014 р. прийняла формальний Закон «Про зовнішню трудову міґрацію», який ще 2004 зініціювали громадські організації трудових міґрантів.

Усі спроби громадського сектору налагодити взаємодію з так званими державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявились марними. Бо владна вертикаль заповнена менеджерами клептократично-плутократичного, паразитарного режиму, який не зацікавлений у розвитку України.

Кому вигідна українська трудова міґрація?

Коли масштаби масової трудової міґрації Українців стало неможливо приховувати, паразитарний режим почав трактувати це деструктивне явище з позиції фінансової вигоди. Прагматики намагаються виправдати негативне соціальне явище заробітчанства фінансовими перевагами. Мовляв, щорічні переказали від українців, які працюють за кордоном, своїм родинам в Україну сягають понад 10 млрд. доларів і вдесятеро перевищують обсяги прямих іноземних інвестицій у національну економіку.

Це за офіційними даними.

А за неофіційними, загальна сума річних надходжень на Батьківщину від українських трудових міґрантів складає близько 20 млрд. доларів (ця сума відповідає тій масі валюти, що її вивозять клептократи з України в офшори). Та жодні фінансові вигоди не компенсують руйнації українських родин, сирітства дітей трудових міґрантів, відрив людини од родини, рідної землі, питомого культурного середовища.

За 30 років Україна втратила в четвертій і п’ятій міґраційних хвилях свій середній клас – основу, становий хребет нації й стала світовим донором безцінного людського ресурсу.
По суті весь український середній клас (понад 25% українських громадян) працює на розвиток чужих країн. Передусім вигоду від наших працівників мають закордонні роботодавці. За їхніми оцінками: Українці – єдині, кого не треба заставляти  працювати, вони самі шукають собі зайняття; Українці – єдині, кому господарі довіряють вести господарство й ключі від помешкань. І дивуються закордонні роботодавці: «Що то за держава, яка відпустила у Світ таких безцінних людей?».

А ось що пише українка з Італії:

«Нас цінують на чужині! Але чому нас не цінують в Україні? Ми маємо гідно жити в Україні».

Біль переважної частини соціальних вигнанців з України проникливо виповіла 60-річна респондентка зі США:

«Що то за уряд, який примушує своїх людей їздити по Світу заробляти гроші? Ми – старші люди, ми не є якісь безграмотні, у нас є вища освіта, а тут ми змушені виконувати таку чорну  роботу, яку вже ніхто не хоче виконувати. Тільки щоб допомогти дітям в Україні. Тут дивуються, як можна вижити в Україні? Я відповім. Тільки якщо маєш когось, хто працює за кордоном. Ці люди утримують свої родини в Україні. Наші діти живуть удома, у них є вища освіта, вони все мають, але якою ціною?.. (Жінка розплакалась). Я не бачила своїх дітей уже 14 років, я ще не бачила свого внука. Так не повинно бути. У нас стільки знань і досвіду, ми повинні жити і працювати вдома, а  ми розкидані по всьому Світу, працюємо як раби. Я мирна, спокійна людина, не здатна до насильства. Але якби ви тільки знали, як я хочу повісити тих, хто правив і править Україною… і стріляти, стріляти… Вибачте за такі слова, але я би це зробила. Вони – мільярдери. Вони думали й думають тільки про те, як пограбувати країну і відправити нас на заслання. Навіть смертний вирок занадто легке покарання для таких злочинців…».

Тож хто винен у тому, що українцям доводиться поневірятися по Світу? Головні причини української трудової міґрації та еміґрації – в паразитарному клептократично-плутократичному режимові, який владарює в Україні.

З вигнанців мають вигоду і чужі, й свої паразити. Українських трудових міґрантах експлуатують безчесні роботодавці, звичайні рекетири й інтекримінальні злочинці, банки, релігійні організації, українські митники й поліцаї. Державна служба зайнятості облікує трудових міґрантів як безробітних і привласнює списувану на них допомогу з безробіття.

А центральна влада в Україні намагається прирівняти наших трудових міґрантів до підприємців і обкласти відповідним податком – подвійним податком, бо за кордоном українські працівники сплачують належні податки.

Під час виборів українських трудових міґрантів цинічно записують у виборчі списки й вони «голосують» за владарюючі партії й президентів. Такі собі виборчі «мертві душі». Тому українських громадян за закордоном і не допускають до виборчого процесу: на закордонних виборчих дільницях мають право голосувати тільки ті, які стоять на консульському обліку, а консульський облік охоплює менше 1% українських громадян, які перебувають за кордоном.

Українська міґрація, надто нелегальна, понижує офіційні показники в безробіття, бідності й інших соціальних недуг (якби зараз усі українські міґранти повернулися в Україну, у нас було б понад 12 млн. безробітних). А в цілому міґрація за кордоном та її наслідки в Україні – це катастрофічне погіршення соціально-демографічної ситуації в нашому суспільстві й морально-психологічні деформації українських людей на чужині.

На проблеми української трудової міґрацїї накладається тенденція глобальної експлуатації трудових міґрантів. Від часу великого переселення народів у IV столітті Світ не знав такої масової міґрації людей, як нині. За офіційними даними ООН, понад 200 млн. осіб (понад 3% населення планети) проживають за межами країн свого походження.

Близько 80 млн із них – трудові міґранти. Участь Українців у глобальних світових міґраційних процесах – вражаюча: наші люди становлять близько 10 % від загальної чисельності міґрантів у Світі. Україна стала п’ятою державою у Світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном (більше виїхало тільки з Мексики, Індії, Росії та Китаю). Частка українських трудових міґрантів відносно до загальної чисельності Українського народу найвища, порівняно з іншими народами.

Визначальна риса глобальної трудової міґрації – дешева робоча сила на чорній роботі. Міжнародна організація з міґрації (МОМ) проповідує глобалістичну тенденцію «Міграція – для загального блага», що суперечить нашій національній стратегії –  «Українці – для України!».  

Оту руйнівну для людей і їхніх культур споживацьку тенденцію заангажовані міжнародні експерти намагаються подати як наслідок безпрецедентної глобальної міґрації, яка неминуче змінює обличчя Світу.

Масова міґрація руйнує соціокультурне середовище будь-якої країни: втративши власну культуру, міґрант не розвиває й чужої. В результаті тривалої міґрації українська людина перестає бути сама собою й починає існувати з чужою душею та перетворюється на пожиточний матеріал для чужих країн.

Масова еміґрація з України, санкціонована з 2017 р. безвізовим режимом між Україною та ЄС, стала евакуацією. Масовим спровадженням людей за кордон владарюючий в Україні клептократично-плутократичний режим убезпечує себе від усенародного соціального спротиву (не плутати з майданними політичними шоу).

У ХХІ столітті поряд із глобалізацією відбувається реґіоналізація, тобто реґіони, зокрема Європейський Союз і Євро-Азійський (Митний) Союз, стають впливовішими політико-економічними чинниками на реґіональному й місцевому рівнях, посилюється їх вплив на внутрішні справи держав і на стан міжнародних відносин. Євроунія й Росія за участю США, ці три реґіональні монстри глобалізації, стараються прибрати до рук Україну, але без її корінного народу.

Нинішній розпродаж Української землі й надр насправді є завершальним актом злочинного викрадення, яке розпочалося з розпаювання. Для реалізації цього злочину протягом 30 років колоніальна адміністрація готувала необхідні політико-економічні умови, аби ошукати людей, налякати війною на Сході й т. п. Попередній і нинішній резиденти-президенти – партнери в цьому злочині. Запроданці розраховують заробити трильйони доларів!

Запроваджена ліквідаційною колоніальною адміністрацією децентралізація влади теоретично повинна наділити реґіональні громади реальними повноваженнями для самоврядування територій і достатнім для цього фінансовим ресурсом. Та на практиці відбувається концентрація влади на місцях у руках керованого магнатами реґіонального криміналітету.

А це вже остаточна феодалізація України за методом руської феодалізації в Х столітті. Зрештою, неоруси намагаються відновити на Українських землях свою феодально-колоніальну імперію. А для управління залучають новочасних варягів з Євросоюзу. Початок поділу України на заселені колоністами анклави – кінець цілісності держави. Так ворожа Українській державності колоніальна адміністрація розколює країну зсередини, чого не змогли зробити зовнішні вороги.

Нині адміністративна й земельна реформи в Україні у поєднанні з тотальною корупцією є однозначним злом і загрожує катастрофічними наслідками для Природи й суспільства: нинішні кочівники-грабіжники, перекочовуючи з партії в партію, з однієї галузі в іншу, нещадно експлуатують ресурси України вахтовим методом, виводячи капітали на іноземні рахунки та спроваджуючи в закордонні найми безробітний середній клас.

Знелюднення України, вигнання Українців з рідної землі має далекосяжну мету: на землю без корінного народу неминуче прийдуть чужинці без землі…

Збереження людського ресурсу – корінна проблема національної безпеки України

Головне завдання Української держави – забезпечити необхідні соціально-економічні умови для розвитку українського людського потенціалу. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості своїх людей, які не марнували сил по чужинах, а розвивали свою країну.

Депрофесіоналізація й моральна деґрадація як одні з призвідців і супутників заробітчанства розпочалися ще в процесі пострадянської руйнації українського суспільства, коли під виглядом розвалу СРСР та утворення «незалежних держав» відбувся поділ колективно надбаного (на основі колективізованої більшовиками приватної власності) за 68 років імітативного соціалізму усенародного багатства між чекістами й реґіональною партноменклатурою, зрощеними з криміналітетом.

Як більшовики не збиралися будувати соціалізму для людей, а зробили з країни трудовий соціалістичний табір, що забезпечував партійні розподільники всім необхідним для розкішного, по суті комуністичного, життя партноменклатури, так і необільшовики не збиралися й не збираються будувати незалежної України для Українців, а насадили свою, незалежну від Українського суспільства, закриту клептократично-плутократичну «державу в державі», якою підмінили Українську державу й ліквідовують основи національної державності.

30 років Українці туманіють в омані «незалежності», гибіючи під визиском клептократів-плутократів, самоназваних олігархами. Вся необільшовицька, неоколоніальна політична еліта, всі облудні партії, всі політики-ошуканці, що одурманюють народ оманою державної незалежності, вкрай деґрадовані самі й поширюють аморалізм, паразитизм у суспільстві. А ризикована частина суспільства подалась шукати виходу в закордонних заробітках, кинувши напризволяще рідну землю.

Міґраційні процеси мають глибокі негативні  наслідки морально-психологічного й  соціального характерів. Один із них – відтік за кордон висококваліфікованих спеціалістів, передусім  наукових кадрів.

Україна через це втрачає понад 1 млрд. доларів США на рік. Адже підготовка одного фахівця з вищою освітою технічного та природничого профілів (без урахування вартості навчання на дошкільну й загальноосвітню підготовку) коштує близько 10 тис доларів США, а в розвинутих країнах ці витрати в 10 разів більші. Таким чином, Україна інвестує свій інтелектуальний капітал в економіку практично всіх розвинутих країн Світу.

Четверту й п’яту хвилі міґрації з України становлять переважно фахівці з вищою та середньою спеціальною освітою. Це велика професійна й інтелектуальна сила, яка має працювати, саморозвиватися вдома заради розвитку й безпеки України.

А на чужині корінна людина зазнає непоправних морально-психологічних деформацій, бо в споживацькій гонитві за зовнішньою матеріальною стороною життя вона втрачає своє внутрішнє осердя, свій духовний тип і підтримку питомого природно-культурного середовища.

Особливо глибоких деформацій під впливом глобалізаційних тенденцій зазнає молоде покоління українських міґрантів, яке губить етнопсихологічну ідентичність українського духовного типу. Люди зрілого духовного типу керуються прагненням душі жити й серцем тяжіють до рідної землі. На чужині духовно невизріла особа набуває характерних космополітичних ознак адаптивного типу, керуючись потребами організму бути й пристосовуючись до кращих умов виживання будь-де. Але від себе не втечеш…

На чужині знеособлені міґрацією люди втрачають самостійну життєву силу й перетворюються на терплячих блукальців та пожиточний матеріал для чужих країн. Тимчасовий трудовий міґрант непомітно стає постійним еміґрантом і поповнює діаспору.

А діаспора, відірвана од рідного природного й соціокультурного середовища, неминуче вироджується на генетичному, етнокультурному, духовному рівнях. У першому поколінні діаспора ще тримається ностальгією за рідним. А в другому, третьому й подальших поколіннях неминуче деґрадує, й деґрадацію видно не тільки на обличчях.

Згадується класичний образ журавлів з тужливої заробітчанської пісні, авторства Богдана Лепкого, той образ асоціювався з еміґрантами, які тягнуться додому. Українські люди з закордонних заробітків тепер кажуть мені:

«Знаєте, ці журавлики вже не такі, як колись були, коли наша діаспора звідти, з тих далеких світів, весь час тяжіла до України, верталася і весь час ностальгувала, а зараз ці журавлики вже не вертаються».

Українське честолюбство ще намагаються потішати псевдоліричним слоганом: «Нашого цвіту по всьому світу…». Хоч цвіт ніби й наш, та плоди вже не наші…

А від українців-останців можна почути:

«Виїздять з України кращі».

Та чи справді кращі ті, які шукають кращого життя поза рідною землею? Своє життя можна покращити, тільки покращивши себе разом з покращенням свого природно-культурного середовища. А споживацька гонитва за кращим на стороні неминуче призводить до втрати себе.

Протягом останніх шести років, після російської окупації Донбасу й Криму, на першому плані постала проблема вимушених переселенців – внутрішньо переміщених осіб, а проблема зовнішньої трудової міґрації опинилась на другому плані.

Псевдотурботою про переселенців влада перекриває цілий комплекс проблем цілого українського суспільства, які потребують невідкладного розв’язання. Це занижені зарплати й пенсії та завищені тарифи на комунальні послуги, це масове безробіття й відсутність в українському суспільстві станового хребта – середнього класу.

Коли за кількістю зовнішніх трудових міґрантів Україна стала п’ятою державою у Світі, то за кількістю внутрішньо переміщених осіб (переселенців з окупованих територій) Україна стала четвертою після Сирії, Іраку та Ємену, в яких тривають громадянські війни. А якщо до 2-х млн вимушених переселенців додати понад 2 млн внутрішніх трудових міґрантів і близько 12 млн зовнішніх трудових міґрантів, то виявиться, що Україна охоплена тотальною гібридною війною проти корінної людності – війною на винародовлення України. Такий новітній геноцид Українців.

За 30 років оманливої незалежності Україна стала найбіднішою з європейських країн. А її п’ятий президент-резидент став найбагатшим серед європейських президентів. Аби ослабити соціальну напругу в суспільстві й посилити плутократичний режим, він «протиснув» безвіз у країни ЄС для українських заробітчан, заодно сподіваючись привернути на свій бік ошуканий електорат.

Водночас п’ятий президент-резидент запропонував позбавляти українського громадянства тих наших громадян, які живуть і працюють за кордоном; це близько 12 мільйонів українських трудових міґрантів. А нинішній, шостий, президент-резидент цинічно заявив, що в Україні немає рабства.

Звичайно, немає, бо всіх рабів уже продали за кордон. За висновком Комісії для боротьби з нелегальною торгівлею Українцями при Світовому Конґресі Українців, оприлюдненим на 48-й сесії ООН, «Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі». Усе це підтверджує, що в Україні посада президента не є гарантом державності й відповідальності за суспільство.

Номінальний президент по суті виконує функцію резидента Фінансового інтернаціоналу. Тож президент-резидент – не гарант Конституції, а – гарант корупції. Це є незаперечним свідченням злочинності владарюючого клептократично-плутократичного режиму – ліквідатора Української державності.

І коли в такому безладі безтямні ентузіасти називають День Конституції й День Незалежності «святом зі сльозами на очах», це сприймається як сарказм: сльози в Українців од втрачених, змарнованих років життя. Хіба не наруга над Українським суспільством, що під декорацією «найдемократичнішої Конституції» владарююча клептократична корпорація грабує Україну й нищить основи державності?

Дедалі частіше чути перестороги:

«Нині економіка України може повторити помилки, уже зроблені нами в 90-роки…».

Вкрай безвідповідально списувати на помилки все, що відбулося з Україною протягом 30 років так званої незалежності. А ось активіст ринкових реформ О. Пасхавер стверджує, що в України не було шансу піти іншим шляхом.

Виходить, був безальтернативний план привласнення необільшовиками всього національного багатства, надбаного народами в союзних республіках за більшовицького режиму, прикритого «диктатурою пролетаріату».

І знову пересторога:

«Те, що ми зараз бачимо – все це було. Це було у 90-х роках».

Ні, це вже інший рівень пограбування. У 90-х більшовики вчинили переділ і грабунок великої союзної держави руками криміналу й списали все те на «ліхіє 90-є». А тепер незалежану Україну цілком привласнили необільшовики-плутократи. І знетямлене Українське суспільство опинилося під диктатурою новітнього фінансового панства…

Пригадую, як у середині 90-х один з глашатаїв «незалежності» заспокоював Українців, яким не терпілося пожити у своїй незалежній Україні:

«Та підождіть! Що ви од неї хочете? Їй тільки п’ять рочків – вона ще й у школу не пішла».

Минали літа, настало повноліття… І ось у 2009 році на парламентських слуханнях з проблем трудової міґрації я спитав того глашатая:

«Так що ж з Україною? Нашій дівчині вже 18, а її ніхто заміж не бере без приданого». – «Отож, нас одурили, а ми, виходить, людей дурили…».

Не одурили їх, бо вони знали й виправдовували грабіж:

«Хай багатіють: більше в Україні багатих буде – багатшою Україна стане».

Отак і стала безприданницею Україна, а на її добрі збагатилась клептократично-плутократична «держава в державі», декорована атрибутами «незалежної України»…

І коли на своє обурення: «Що вони за 30 років зробили з Україною!» чую: «А чому за 30? А за 35, зрештою за 300…», стає сумно. 30 років тому в Україні владарювали більшовики, а перед ними – царська колоніальна адміністрація.

А останні 30 років в Україні владарює неоколоніальний необільшовицький режим під ширмою незалежності. Тож сумно за пограбовані необільшовиками багаторічні трудові заощадження наших людей; сумно за зруйновані сільськогосподарські, промислові підприємства й наукову базу та вигнаний у закордонні найми безробітний український середній клас; сумно за знищену ядерну оборонну потугу України… Весь надбаний Українцями за 68 років совдепії всенародний капітал за лічені роки привласнили необільшовики.

Це пограбування «соціалістичної власності» через необільшовицьку «приватизацію» – завершальний етап початкового пограбування через більшовицьку «колективізацію» найбагатшої у Світі країни, збагаченої селянством завдяки стратегічній аграрній реформі голови Ради Міністрів Росії П. А. Столипіна.

Суть Столипінської аграрної реформи полягала в тому, що почуття особистої власності таке ж природне, як будь-яка природна властивість людини. Тому кожному працелюбному господареві необхідно допомогти збудувати власне господарство, а він у вільній праці набуде статків. А там, де статки, там освіта й воля справжнього культурного життя. У своїй реформаторській діяльності Столипін сподівався «не на себе самого, а на збірну силу духу вільних господарів»:

«Не можна доводити людей до нелюдського способу життя. Якщо земля перестає годувати людей, то необхідно змінювати державний устрій»…

Більшовики цинічно знехтували природним правом людей на запрацьовану їхньою тяжкою працею особисту власність. А награбовану й прирощену рабською працею «советского народа» «соціалістичну власність» більшовики оголосили «священною», і радянські суди за розкрадання «соціалістичної власності» карали від 10 років таборів до вищої міри.

В основу того карального судочинства покладено закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності», який прийняли 07.08.1932 р. ЦВК і РНК СРСР і який за розкрадання колгоспного й кооперативного майна карав розстрілом, а у випадку «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі строком не менше ніж на 10 років без права амністії й з конфіскацією усього майна.

Той каральний акт, що в народі став сумнозвісним законом «про п’ять колосків»,  нібито був покликаний подолати «хлібозаготівельну кризу», а насправді став сигналом до пограбування селян, бо з його впровадженням більшовики почали остаточно викачувати в селян хліб, що й призвело до найстрашнішого голодомору.

А необільшовики розікрали всенародно напрацьовану «соціалістичну власність» одним махом і зовсім безкарно, більше того – набули статусу недоторканих…

Отже, ми ще не вивчили багатьох уроків нашої історії…

Для осмислення місця України в історії й у фінансових процесах раджу прочитати найвідоміший роман знаменитого німецького романіста й драматурга Ґустава Фрейтаґа (1816–1895) «Soll und Haben» («Прибутки й видатки» або «Мати й боргувати»; 1855), де автор проникливо вияснює завдання національного життя в працелюбних доброчинно-культурних прагненнях народу та в протиставному порівнянні зі споживацькими потребами соціальних паразитів – фінансових цивілізаторів…

Доки ми не зрозуміємо, як опинилися в тенетах фінансової цивілізації й куди дівається наше сальдо, в тім числі й сальдо міґрації, ми з безтямною головою не зможемо вийти з сальто мортале, в яке штовхають Україну фінансові цивілізатори…

Українське суспільство ще пручається в тенетах фінансової цивілізації завдяки своїм заробітчанам – гастарбайтерам (гостям-робітникам).

Це справжні герої буднів, які в надсадній праці рятують свої родини й відтак Україну. Тож слушно пропонує Леонід Григорович Яковишин, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»:

«Може, варто закріпити в Конституції України нове привітання: «Слава гастарбайтерам!»? Складається враження, що без них не будуть виконані доленосні конституційні нововведення – шлях до НАТО і Євросоюзу. Говорю це не так з іронією, як серйозно. Бо за останні роки найбільш динамічно розвивалися саме офіційні перекази від наших співвітчизників з-за кордону: з трьох мільярдів доларів у 2014 році до 11 мільярдів – у 2018-му. За оцінкою Європейського банку реконструкції та розвитку, це забезпечило майже 10 відсотків внутрішнього валового продукту України. Також це трохи менше, ніж усі податкові надходження в країні, це еквівалент усіх митних надходжень і два бюджети Міністерства оборони, це – майже в 10 разів більше, ніж прямі іноземні інвестиції в країну, це – уп’ятеро більше, ніж заплановані бюджетні витрати на ремонт доріг. Чому б не славити?».

Одначе, аналізуючи гастарбайтерську економіку, Л. Г. Яковишин застерігає:

«гастарбайтери не наповнюють український бюджет, не латають чорну діру в Пенсійному фонді… Та й де вони візьмуться, ті нові платники, коли кожні 30 секунд у середньому один українець перетинає кордон у пошуках заробітку? Думаєте, наш євроуряд щось робить для гальмування цієї ганебної тенденції, яка катастрофічно загрожує економіці України, негативно впливає на демографію?

Де там – навіть не намагається. Зате будує плани, як оподаткувати потік грошей від вимушених заробітчан, які виконують за державу і соціальну місію: дотують батькам жебрацькі пенсії, забезпечують дітям нормальні умови для проживання без соціальної допомоги, дофінансовують дошкільні, шкільні, медичні та інші заклади. Чи підстрибне вище гастарбайтерська економіка від оподаткування переказів з-за кордону?

Переконаний, що рухне й ця, єдина, динаміка зростання. Бо й без недолугої затії вже насувається адаптування наших заробітчан у іноземних суспільствах. Хоч ще недавно виїзди українців на заробітки за кордон мали тимчасовий характер, а останні роки час перебування їх удома неухильно скорочується. Приїжджають побачитися з рідними – і повертаються до країн, які годують їхні родини. Українська держава для них – гірше мачухи?».

Жорстко характеризуючи паразитарну суть клептократичної «держави в державі», знаменитий аграрій пропонує вихід:

«Замість цивілізованого економічного прориву, в Україні побудована економіка, що базується на боргах, субсидіях і грошах, зароблених співвітчизниками на чужині. Чи може країна жити інакше? Не тільки може, а й зобов’язана. Адже маємо для цього всі необхідні ресурси, зокрема й фінансові. Втім, міжнародні експерти б’ють тривогу: сотні мільярдів гривень поглинаються в нескінченних схемах, монополіях, корупції, на митницях, на вході й виході державних підприємств» («Куди заведе Україну гастарбайтерська економіка? Роздуми аграрія Леоніда Яковишина». Український репортер, 03.03.2019).

Воля національного духу – джерело якісних змін у незалежній Україні

Насамперед необхідно уточнити суть поняття «незалежність»: хто й що від кого й від чого не залежить? Сам факт, що «незалежність» дісталась українцям як дарунок від тодішніх високих партійних функціонерів, наводить на думку, що «незалежність» України, як і всіх інших радянських республік – клептократичний проект партійно-чекістської кліки під патронатом Фінансового інтернаціоналу, декорований ширмою «національного відродження».

Український народ не здобув своєї незалежності спільною боротьбою – йому оголосили про «незалежність» після ночі змови комуністів-більшовиків з націонал-демократами. Вдумаймося: за одну ніч комуністи-більшовики стали націонал-патріотами, а націонал-демократи – їхніми спільниками.

І всі змовники разом стали необільшовиками й узалежнились од народу. А народові підсунули імітацію незалежності, якою він ніяк не зміг скористатися. Тому й дві імітативні «майданні революції» – «Помаранчева» й «Гідності» не легітимізували в суспільній свідомості тієї фіктивної «незалежності».

Усі «майданні революції» в Україні – цинічне ошуканство, бо жоден «майдан» не постав за конкретні соціальні прагнення народу, а ошукував збурену масу абстракціями «свободи» й «гідності». Бо ті «революції» організували партійно-кримінальні групи, використовуючи як горючий матеріал протестну енергію суспільства, для легітимізації свого кримінального панування над Україною.

Офіційна дата в календарі є, а фактичної незалежності немає. Немає радості життя в людей. А шоу-паради в стилі «95-го кварталу» розраховані на безтямні «лікующіє масси», яким невтямки, що їх потішають за мільярдні відкати з держбюджету, коли обікрадена країна нидіє в злиднях і просить у багатих сусідів милостиню. Ошукані тим показним видовищем безтямні маси тільки дивляться й нічого не бачать і не тямлять. І чим бучнішими будуть шоу-паради незалежного від народу владарюючого режиму, тим біднішим ставатиме залежний од владарюючих паразитів народ.

Справжня незалежність України – самостійність народу, якому належить жити для себе, а не годувати паразитів. Тож доки Україна належатиме незалежним від Українського народу, недоторканим паразитам-плутократам, про незалежність не може бути й мови. Україна має належати її спільному власникові – Українському народові як збірній культурно-соціальній цілісності.

Проте нині український суспільний організм неповний: він позбавлений своєї основи – середнього класу, який має становити принаймні 25% суспільства, одначе ця українська продуктивна сила працює на розвиток інших суспільств. Клептократично-плутократичний режим витурив український середній клас за кордон, аби той не стояв йому на заваді в розграбуванні країни.

Тому в корінних Українців бракує критичної маси й енергії волі для соціально-економічних і політичних змін. До того ж, демографічний вакуум в Україні заполонюють імміґранти з південно-східних країн, які деформують український культурний світ.

А ще ж послідовно провадить свою імперську експансію агресивна п’ята колона з північно-східної метрополії, виконуючи функцію колоніальної адміністрації на всіх рівнях влади в Україні. І над усім тим нависають глобальні тенета Фінансового інтернаціоналу, агентами-менеджерами якого є клептократи-плутократи, що не мають української етнокультурної ідентичності.

Плутократична кліка цинічно звинувачує вигнанців з України в занепаді економіки й мітить їх тавром «заробітчани», а сама стягує в Україну з-за кордону віп-заробітчан – високооплачуваних функціонерів Фінінтерну для координування ліквідаційного режиму.

Неповне українське суспільство, яке з продуктивного перетворено на споживацьке,  вражене тотальним заробітчанством – від чиновника-прислужника, який купує собі посаду, до соціального вигнанця, який купує собі робоче місце в наймах на чужині.

Фактично влада в Україні торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. А людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.

На жаль, серед недурних, та безвольних громадян можна почути: Україна повинна впустити до себе метикуватих людей з усього Світу, тоді буде прорив та успіх. Так в Україні вже повно «метикуватих», які паразитують на українському багатстві всі 30 років «незалежності». А працьовиті Українці тим часом збагачують чужі держави. Нинішній ліквідаційний режим кінчить Україну, якщо Українці не покінчать з ним. І в цьому нам ніхто зі сторони не поможе, бо хижаки тільки й чекають ослаблення жертви. Нам ніхто не поможе нести наш власний тягар.

Доки не розв’яжемо самі своєї корінної проблеми, всякі сподівання на сторонню допомогу марні, бо вони не мають у своїй основі природної й соціокультурної доцільності. За 30 років «реформування зверху» не принесло суспільству бажаного результату, бо воно стосується тільки перестановок в ізольованій структурі клептократично-плутократичного режиму для задоволення особистих вигод клептократів у привласненні національних ресурсів і розподілі суспільного доходу в інтересах владарюючої вертикалі. Тому всі спроби громадського сектора налагодити взаємодію з державними органами для розв’язання спільними зусиллями соціально-економічних проблем в Україні виявляються марними.

В Україні замість системи управління країною впроваджено антисистему володіння національними ресурсами корпорацією клептократів-плутократів, яка становить собою паразитарну «державу в державі».

Тільки на новій природоорієнтованій і національноорієнтованій морально-світоглядній основі можна подолати демографічну кризу та відновити духовно-розумовий і фізично-генетичний ресурс, соціальну структуру й культурно-економічно-політичну міць Української нації – самостійну Українську державу.

Марно середньому класові тікати од нинішньої влади й ждати приходу іншої, бо так непомітно минає життя цілих поколінь. Необхідно самим ставати вдома провідною суспільною силою й виводити Україну зі сліпого кута на шлях розвитку.

Український середній клас є тією великою духовно-розумовою, професійною силою, якій належить працювати на розвиток України. Адже всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості свого середнього класу, який не марнував сил по чужинах, а розвивав свою країну.

Нині в Українського народу не вистачає критичної маси й морально-розумової енергії середнього класу для динамічних якісних змін. Основна проблема консолідації в тому, що українське етнічне єство неповне – розчахнуте на материкову й закордонну частини. Аби убезпечити українців од знеособлення й винародовлення, а Україну од знелюднення, необхідна консолідована воля середнього класу – осердя цілісного Українського суспільства. Саме середній клас, який становлять до 25 % соціуму, є тією критичною масою й морально-розумовою силою, що спроможна раптово якісно змінити все суспільство.

Апологети ліквідації українського середнього класу намагаються прикрити своє злочинство доктриною світового донорства України: «Місія України – бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і її національна ідея». Проповідування світового донорства України підриває життєву силу Українців, традицію рідної культури, духовний тип і національну гідність особистості й збірної цілісності народу.

Українська ідея не в донорстві, не в безславності змарнованої людської сили, українська національна ідея – життєва програма збірної цілісності Українського народу. Для здійснення своєї життєвої програми нам потрібна самостійна сила. Джерело нашої сили – в нашій рідній землі й волі національного духу.

Якби наш людський ресурс і самостійну силу реалізовувати не на чужині, а в Україні, ми мали б першорядне суспільство у Світі.

Згадаймо, як на початку 90-х «співці демократії» з ентузіазмом закликали: «Давайте збудуємо в Україні таку державу, щоб у ній і євреям жилося краще, як в Ізраїлі!». І збудували – паразитарну «державу в державі»…

За 30 років фіктивної незалежності краще стали жити в Україні не тільки євреї, а й інші представники неоколоніальної еліти. А вкрай заневолені Українці переконалися, що «незалежність України» – омана неоколоніального режиму, який узурпував владу в Україні.  

Нині завдання всього Українського суспільства зробити все, аби Українцям удома жилося краще, як на чужині. А для цього нам належить звільнитись від омани «незалежності» й стати самостійними – самим організувати Самостійну Україну.

Олександер Шокало,
письменник, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 07/08, 2021
• «Український світ»

Запис Українська незалежність через призму трудової міґрації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Родина – результат природно-духовної еволюції людства й первинна соціальна клітина, модуль єднання людей в органічну збірну цілісність. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігій. Первинними людськими сутностями родинного життя є чисте почуття й воля духу в серці, ясний природно-моральний світогляд і осягнуте безпосередньо в особистому духовному досвіді істинне знання.

Саме триєдність цих людських сутностей на основі взаємодопомоги, взаємообміну життєвою енергією визначають самовладоване внутрішньою волею життя родини, роду й народу в системі питомої культури.

Релігії як неприродні, вторинні конструкти запроваджені для зовнішнього управління людьми – маніпулювання масовою свідомістю людських спільнот через поклоніння релігійним культам, насадженим соціальними паразитами.

Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя). І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті аграрних суспільств доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомих землях та забезпечує природно-духовну, морально-світоглядну основу збірної цілісності народу.

Історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) означив цю природно-духовну, морально-світоглядну, етнокультурну цілісність Українців – «збірна особа Українського народу».

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії, уладованості чоловічої й жіночої первин з Родом і Природою та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з питомою землею. Моральна сила моногамної хліборобської родини – в нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання. Плекаючи рослини, хлібороби плекають основу життя на Землі – в цьому суть моральності агрокультури.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

В земному Світі все енергопродуктивне зароджується й розвивається за триєдиним законом Природи: взаємообмін енергією, нарощування життєвої енергії й продовження життя в усіх формах, видах й родах. Людський вид як частина багатовидової різноманітності всього живого на Землі, живучи за цим основним законом Природи у низьковібраційній сфері речовинних виявів, розвивається також у перспективі високовібраційних виявів свого духу – породжує на основі Природи власну культуру.

Моногамними родинами живуть і деякі види тварин, птахів, та тільки людська моногамна родина, розвиваючись у духовній перспективі, стає клітиною-зародком суспільного організму, який розвивається на основі законів Природи моральною волею свого духу та самосвідомості.

Чоловіча й жіноча первини в моногамній родині взаємодіють, взаємообмінюються енергією за принципом синергії двох протилежних зарядів у живій клітині – породжують «непарну симетрію» (В. І. Вернадський), народжують енергію нової клітини, нового індивідуального життя. Всеєдиний закон непарної симетрії – основа саморозвитку всього живого з ресурсу власної енергії.

Дві життєродні первини у взаємообміні енергіями народжують нову живу сутність, у якій являється дихання Всеєдиного Життя; і за цим принципом народжується все у Світовій Всеєдності. Дві людські первини у взаємності й взаємообміні природною й духовною енергіями народжують третю людську сутність, у якій принаявні життєродна енергія Природи й духовний зародок, з якого ще має народитись морально зріла людина у власній культурі. За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». Культура – субстанційна, ладова основа людського світу.

Безвічна морально-світоглядна основа української родини

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

В українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному  світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Всесвіту. Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту.

З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи.

Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину.

Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві.

Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь,  основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього сущого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи.

Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Всепроймаюча життєва енергія самородного Ладу виявляється в парній взаємодії життєдайних сил Рода й Природи: Род – Батько, а Природа – Мати всього живого. Згідно з нашим первинним природно-космогонічним агрокультурним світоглядом, зароджена з самородного Ладу й наснажена життєзароджуючим Родом життєродна Природа народжує все живе в Білому Світі в усьому розмаїтті його виявів.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Природи, Рода й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.):

«Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя».

Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794):

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

Знаком Рода є Коло-Родовик, що символізує Безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності:

«Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

Отже, суть Сковородиного «кільця вічності» – в безсмерті, безвічності зрілого людського духу. Г. С. Сковорода символічно зображує «кільце вічності» у вигляді кола. Коло – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди. Коло знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові.

У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах. А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину.

Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя. Безвічність в українському житті проникливо відчув і осягнув геній слов’янства Іван Олексійович Бунін (1870–1953), назвавши історичні пісні й легенди про українське минуле та Шевченкову поезію «вневременностью» – позачасовістю, безвічністю.

А ось як осмислив ледь уловиму позачасовість духовної суті істинного людського життя у всеосяжному понятті безвічність український геній Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) наприкінці свого земного шляху: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести…».

У Сковородиному «безпричинному початку, безпочатковій причині», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде», у Шевченковій «любові безвічній» виявляється типологічна схожість Усеєдиного Ладу з самородним первенем, усеосяжною основою Світоладу в ведизмі й даосизмі.

Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського ясновідного світогляду. Безвічність у відчуттях і свідомості становить світоглядну основу традиції української культури й визначає перспективу культурного саморозвитку людини й народу. Безвічність, позачасовість – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічне завжди своєчасне, бо виявом Безвічності є нескінченно повторюваний циклічний часоплин. Безвічність означає нескінченність духовної суті Життя.

Дух морально зрілої людини за суттю своєю безвічний. Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас, як Сковородине «кільце вічності».

Мудрець Г. С. Сковорода вважає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та подібним до Всесвітнього Розуму – Всеєдиного. Згідно з природно-космогонічним світоглядом, усе суще у Всесвіті складає Всеєдине Ціле. Зримим виявом Всеєдності є Земля і Небо – неподільні складові Світобудови. Неподільність Землі й Неба уособлюють люди агрокультури, які своєю працею на питомій землі взаємодіють із Землею й Небом, підтримуючи їх енергетичний взаємообмін.

Неподільну небесно-земну сутність рідного хліборобського народу уособив своїм подвижництвом мудрець Григорій Сковорода, осмислюючи своє земне життя в космічній проекції:

«Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

Надзвичайно проникливо визначив небесно-земну сутність українського хліборобського народу через феномен кобзарства Іван Бунін:

«Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…».

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва й прадавньої традиції безпосеред­ньої, безписемної передачі істинного, дієвого знання, що забезпечує єдність земного й небесного та прилучення до безвічного через життя в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього. Кобзарі – носії родової пам’яті, яка єднає покоління роду, хранителі ясновідного, істинного знання, яке єднає людей із Землею й Небом, Родом і Природою.

Життєдайні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Усезароджуючу сутність Рода осмислила українська народна мудрість:

«Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і зароджені з його субстанції Род-Батько й Природа-Мати як основоположні сутності світу української агрокультури є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоладуванням і принципом суспільної справедливості. В українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою.

Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. Традиційно в українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє своє віно (спадщина, надбана з приданого) між усіма дітьми порівну.

Саме рівність дітей перед матір’ю в українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на Землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є мірилом гідного життя українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) –антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), як і Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

Теонім Бог у слов’янські мови занесли турано-руси, запозичивши пізньоіранське Бага – давець багатства, що у свою чергу походить від індуїстського божества нижчого рівня Бгага – давець пожитків. Зайди-поневолювачі нав’язують корінним людям чужих богів для їх упокорення марновірством заради власного зиску.

Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби («Дай, Боже!»). Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.

Та морально визрілих у середовищі родового духу, культурних, самостійних людей не оплутати тенетами марновірства. Люди сильні збірною волею родового духу. Цю родову силу можна або занедбати, або розвинути.

Лад Українського Світу заснований на цілісності своїх питомих природно-моральних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови.

Стародавній «Волховник» застерігає:

«Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

Звичай – принцип самовладування родом і народом свого самостійного життя волею власного духу.

Мова – система функціонування людської душі й самосвідомості. Саме через мову як функцію самосвідомості людина являє свою найвищу, духовну необхідність – жити власною волею.

Мова – всеосяжний код національного світогляду, самосвідомості та культури як системи саморозвитку людини й збірної цілісності народу, потужний чинник суспільно-політичної самостійності й національної безпеки.

Мова в останню чергу – засіб комунікації, зовнішнього спілкування, а в першу чергу – функція самосвідомості, вияв внутрішньої сутності людини.

Крім повсякчасної комунікативної функції в національному інформаційному просторі, рідна мова здійснює духовний зв’язок між поколіннями народу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього, забезпечуючи безперервність культурного саморозвитку збірної цілісності народу. Духовну функцію мови цілісно осягнув основоположник народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1870):

«Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. …будучи найповнішим і найвірнішим літописом усього духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисячі поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв».

Нинішня комунікація спрощує, примітивізує мову, і мова втрачає свою системність функціонування національної самосвідомості, суть світоглядного коду національної культури. Як наслідок – забутий спосіб глибинно-асоціативного думання, втрачена пам’ять.

Нині українцям нав’язують комунікаційний спосіб примітивізації мови через підміну української російською. З західного боку це робить американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи українцям «представити світові власну культуру» стандартизованою в Україні гібридною «українською російською мовою», тобто колонізаторською мовою, в якій не живе душа й самосвідомість корінного народу.

А з північно-східного боку цю підступну гібридну русифікацію впроваджує резидентура «русского мира» в президентському офісі, лукаво закликаючи українців «позбавити Росію монополії на російську мову» і провести її «демонополізацію» через «кодифікацію російської мови» в Україні. Все це – гібридна необільшовицька ідеологічна диверсія для нав’язування Україні новоімперських доктрин: «Єдина країна – Единая страна» та «единый русскій народ».

Родина, рід успішно єднаються й розвиваються лише в рідномовному середовищі, коли бережуть самосвідомість, пам’ять, традицію свого роду й плекають волю родового духу. Родовий дух живе у наших серцях, у наших генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не втратимо.

Високовібраційна (духовна) життєзароджуюча енергія Рода-Всеєдиного проявляється у видимих хвилях життєсійного світла Сонця й невидимих імпульсах-квантах інформаційного поля. А низьковібраційна (матеріальна) життєродна енергія Родиці-Природи являється в життєвій силі Землі-Матері.

Українці навіть на підсвідомому рівні єднаються через нескінченне циклічне пульсування всеосяжної енергії Всеєдиного Життя з Усеєдиним Ладом і питомими духовно-природними сутностями – Родом–Батьком і Природою-Матір’ю, підтримують волю свого збірного духу та лад свого життя.

Первинні життєві сутності Рода-Батька й Природи-Матері в їхній парній цілісності становлять кореневу основу в споріднених поняттях: зародок, родина, рід, народ, родичі, рідня, родовід, ріднизна, порода, врода… Наша питома морально-світоглядна основа є джерелом нашої життєвої волі й збірної цілісності.

Людська родина зароджується у Всеєдиній Любові. Зародження родини – основне покликання людини в Білому Світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама любов випробовується родинним життям.

Любов – джерело сили й ладу в родині й суспільстві

Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. А з любові в процесі моральної зрілості народжується людина: вперше – біологічно і вдруге – духовно. Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародку в серці. Оце «друге, духовне, народження» людини і є її власною культурою. Так визначив духовну суть культури Г. С. Сковорода. Так із людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А збірні особи народів складають планетарну спільноту – людство.

В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини – виявом її моральної зрілості, культурності, дієвої волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов – кохання.

Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому відбувається глибинний взаємообмін життєвою енергією між чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного, там немає місця марновірству й ревнощам.

У народній мудрості багатьох етнічних культур знаходимо таку формулу цього глибинного відчуття:

«Любов – це коли чоловік і жінка дивляться не одне на одного, а в одному напрямі».

У люблячих людей відкривається внутрішній зір і вони бачать спільний життєвий шлях – Шлях Ладу.

Любов – не зовнішній прояв емоцій, любов – це внутрішня сила почуття, спільна частота вібрації, взаємообмін життєвими енергіями. Любов – це і є Шлях Ладу.

Любов – універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєродною енергією між чоловіком і жінкою, між людьми й Родом-Батьком та Природою-Матір’ю, між людьми в збірній цілісності народу для посилення взаємодії в культурно-соціальному саморозвитку.

Для підтримання в собі бінарного космічного балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією любові, й це дає відчуття щастя, радості:

«Усяка радість у цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки собі» (Далай Лама).

Взаємна радість – вияв сили любові:

«Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. …Усе минає, а любов зостається після всього» (Григорій Сковорода); «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі породження Всеєдиної Любові» (Микола Гоголь).

Згідно з мораль­но-правовим принципом української звичаєвої традиції: «Любов дає лад усьому».

У системі традиційних моральних цінностей українців любов – уселадуюча сила життя. В любові людина пізнає себе й здійснює життєву програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди досягають ладу в особистому й суспільному житті.

«Чоловік і жінка – найкраща в Світі спілка», – так український народ охарактеризував засновану на любові родину – життєродну клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць родинного духу – запорука єдності й духовної міці збірної особи народу.

Згадаймо наш класичний досвід:

«Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона».

Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові, родина є головним правочином суспільного життя. «Любов сама творить закон життя» – цю істину українці здавна сповідують як провідний принцип природно-звичаєвого права, завдяки чому народ і живе на Білому Світі всупереч штучним законам.

Бо любов як воля духу – найвище право людини. У любові люди живуть духовним покликанням – породжують і розвивають світ культури, незважаючи на цинізм владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї родини.

Втрата духовного орієнтиру й сили любові призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли в подружжі занепадає дух любові, люди гублять волю до життя. А ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської гідності, самоповаги і взаємоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух. Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи – стає знаряддям чужої сили.

Нині українське суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові, морального розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не народжують дітей (таких нині до 20 %) або не люблять своїх дітей, стають мертводушними.

Суспільство, яке не народжує й не виховує своїх нових поколінь, прирікає себе на виродження. Батьки зобов’язані виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками – зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність батьків і дітей – вияв священного сердечного почуття, що забезпечує єдність родини, роду й збірної особи народу.

Коли народ занепав у нелюбові й розбраті, надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині. Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину, що зароджуючи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи дітей, кожна родина виховує нове покоління свого народу.

Особиста мета й загальне призначення людини в родині й суспільстві

В родинному житті поєднується особиста мета й загальне призначення людини.

Досягнення людиною особистої мети передбачає дії в скінченному вимірі одного покоління. По суті – це здійснення людиною життєвої програми власної душі. Особиста мета – самореалізація людини в часі й просторі свого неповторного індивідуального життя. Всеосяжно осмислив суть людського життя український біолог і філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953):

«Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Люди досягають повторюваності й спадкоємності свідомостей, окремі спалахи світла яких зливалися «в один потужний, безперервний світловий потік», підтриманням духовних зв’язків між поколіннями родини, роду й народу. Осягнення М. Г. Холодного перегукується з самурайською мудрістю:

«Воістину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Призначення людського життя на Землі набуває сенсу в циклічній змінюваності поколінь у нескінченній циклічності часоплину й передбачає виконання обов’язку, покладеного на кожне покоління родини, роду, народу в історичних циклах життя цілого людства. Людина виконує своє особисте й історичне призначення, поєднуючи у власному нинішньому житті досвід минулого життя своїх предків і визначаючи перспективу майбутнього життя своїх нащадків.

Всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення люди подвижницького духу. Духом подвижництва бувають сповнені родини й покоління родів. Подвижництво українських родів – особлива тема.

Своєї особистої мети – самореалізації, здійснення програми власної душі подвижники досягають дотриманням природного права та морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Своє історичне призначення подвижники здійснюють дотриманням первинного морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу – забезпеченням єдності поколінь родини й роду, єдності родин і родів у збірній особі народу, єдності з рідною землею й Світовою Всеєдністю.

Суттю морально-світоглядного принципу є всеоб’єднуюче глибинне чуття серця – Любов. У Всеєдиній Любові через особистий духовний досвід ми серцем осягаємо Всеєдину Істину, яка являється в ясному істинному знанні.

Тому духовний досвід осягнення істинного знання звемо – осяяння, ясновідання. Ясновідання – безпосереднє, інтуїтивне (через самопізнання й просвітлення серця) осягнення Істини як сутності Всеєдиного Ладу. Ясновідання розвивається на дотриманні морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу в триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення.

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку.

Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю.

Система ясновідання – істинного, дієвого знання заснована на пізнавальній здатності чистого серця й істиновизнавчій волі просвітленого розуму і цим принципово відрізняється од релігії, що тримається на вірі запамороченого розуму в персоніфікованого Творця. Все, що сприймається на віру – облуда, яка лежить на поверхні й використовується для омани, для профанації істинного знання, яке за своєю духовною суттю – надрелігійне.

Істинне знання приховане від профанного сприйняття, і його надрелігійну (надкультову) сутність здатне осягнути тільки чисте серце та просвітлений його ясновідним чуттям розум. Штучні релігійні культи для утвердження своїх догматів у масовій свідомості використовують первинні сакральні знання, профануючи їх примітивними вигадками й понижуючи рівень людського мислення.

Бо догмати релігійних культів тримаються не на ясновідному знанні серця й просвітленого розуму, а на марновірстві запамороченого недомислу. Нечистий, непросвітлений розум потрапляє в цілковиту марновірну залежність від догм релігійних культів, які цілеспрямовано містифікують, профанують істинне знання для заволодіння людською свідомістю.

Але волею духу в чистому серці люди самостійно, в особистому духовному досвіді безпосередньо осягають Істину й живуть в Істині, долаючи облуду й ошуканство служителів релігійних культів, які намагаються монополізувати джерело Всеєдиної Істини. І навіть у тотальному середовищі штучних релігій крізь їх догми пробивається силою вільного подвижницького духу в людському серці світло Істини.

Для осягнення Істини потрібні факти, а не уявлення. Факти – стійка основа системи істинних знань про життя Людини й Світу. А уявлення – хистка підстава антисистеми релігійних вірувань. Світ і Людина зароджуються й розвиваються з самородної високовібраційною субстанції Всеєдиного Життя в енергетичній взаємодії життєродних чоловічої й жіночої первин. Релігійну догму про творення Світу й Людини персоніфікованим творцем вигадали для омани й приховування істинного, дієвого знання.

Істинне, дієве знання людина осягає не через прийняття на віру або через запам’ятовування величезного масиву усних чи писаних текстів, а через самопізнання й особистий життєвий досвід та завдяки засвоєнню всеосяжних формул-модулів ясновідної морально-світоглядної основи пізнання Людини й Світу, напрацьованих попередніми поколіннями рідного народу й інших народів. З Аполлонійського поклику «Пізнай самого себе!» український мудрець Г. С. Сковорода вивів усеосяжну формулу:

«Пізнай самого себе і ти пізнаєш Світ» з морально-світоглядним ключем: «Шукай себе всередині себе».

На морально-світоглядній засаді ясновідання розвинулася система самопізнання і вдосконалення духовних сил людини, виховання душі – cultura animi, за Цицероном, а за Сковородою – «друге духовне, народження людини», що власне і є людською культурою.

Ця глибоко особистісна духовна практика осяяння, ясновідання заявляє про себе як знання серця – мудрість. Дух ясновідання в серці – джерело волі, а просвітлений розум – інструмент волі.

За філософією серця українського мислителя Памфіла Даниловича Юркевича (1826–1874), чисте серце породжує, надихає, а просвітлений розум здійснює; серце є основою неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей:

«Взагалі люди мають не розум, а сякий-такий розум. А розум властивий самому Всеєдиному».

Через волю духу в чистому серці морально зрілої, духовно народженої людини виявляється моральний закон Усеєдиного Ладу. Внутрішнім ладом і волею духу свого єства людина забезпечує здійснення життєвої програми своєї душі.

Воля духу в серці програмує й забезпечує ладову, моральну орієнтацію душі, а ясний розум системно управляє здійсненням життєвої програми душі. За принципом Усеєдиного Ладу, моральним ладодіянням через вияв волі духу – самостійної життєвої сили люди самоорганізовують світ своєї культури в усіх його індивідуальних і етнічних виявах у життєродній взаємодії Неба й Землі, Рода й Природи.

І саме в серці людському зосереджуються духовно-вольовий і морально-дієвий чинники, які забезпечують моральну зрілість людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, що є необхідною умовою її «другого, духовного, народження» у власній культурності.

В системі істинного, дієвого знання, що є основою системи культури, людина поєднує особисту мету свого неповторного життя й своє загальне призначення – зароджує й розвиває особисту й етнічну культуру.

Первинна культурність – це внутрішня об’єднавча самоорганізація людської особистості й збірної особи народу власною волею духу для гідного самостійного життя. А вторинна релігійність – зовнішнє об’єднання чужою сваволею соціальної маси для володіння нею.

Дієвість природно-морального світогляду як ладодіяння – це здатність людей прийняти новонароджену людину в Білому Світі, поєднати люблячих людей у життєродну родину й провести віджилу людину на Той Світ, зберігаючи при цьому безперервну спадкоємність поколінь. Ось як вістує про це наша народна мудрість: «Людина буває дивна тричі: коли народжується, одружується і вмирає». І все те відбувається в родинному світі.

В родинному світі поєднуються лінійний (скінченний) і циклічний (безвічний) виміри життя людської особистості й збірної особи народу. Поняття родина, рід, народ містять у собі породжуючий та об’єднавчий смисли первинних життєродних сутностей – Рода й Природи. Людині в особистому й родинному житті належить осягнути лінійний і циклічний часоплини життя рідного народу.

Циклічний часоплин – вияв Безвічності Всеєдиного Життя, а відтинки лінійного часу – свідчення минущості вічного, скінченного земного існування.

Поєднання скінченного й безвічного рівнів життя досягається завдяки дотриманню природного права й морального принципу, що їх являє воля індивідуального й національного духу, а також завдяки дотриманню звичаєвої традиції та обрядодій Сонячного циклу. Все це забезпечує зв’язки між поколіннями, з рідною землею, зі Світовою Всеєдністю, що виявляється в цілковитому самоздійсненні людської особистості й збірної особи народу.

Всі ці життєво необхідні дієві знання скінченного й нескінченного рівнів Усеєдиного Життя поєднані в чітку морально-світоглядну систему з відповідними рівнями – ясновіданням і ладодіянням.

Завдяки морально-світоглядній системі істинного знання й справедливого діяння людина здійснює життєву програми своєї душі у вікових межах особистого життя та у сферах життя родини, роду й народу.

Людина, пройшовши через друге, духовне, народження у власній культурності, поєднує у своєму житті всі три сфери життя етнічного світу: здійснює програму своєї душі за моральним принципом Усеєдиного Ладу – живе справедливо, по правді; береже світлу пам’ять духів предків, які перебувають на Тім Світі й через пам’ять живих принаявні й у Білому Світі; плекає в духовному подвижництві морально-правову основу Білого Світу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього та досягає ясновідання й ладодіяння.

Ясновідання – знання Істини й морально-світоглядна система осягнення циклічності змін поколінь родини, роду й народу та забезпечення зв’язків між ними. Тут індивідуальне людське життя виходить за власні межі й через родинні зв’язки єднається з предками й нащадками в одному родоводі, а роди єднаються в збірну особу народу.

Ладодіяння – життя в Істині й система справедливої життєдіяльності людини, родини, роду й народу на скінченному й безвічному рівнях життя за законами Природи й моральним принципом Усеєдиного Ладу.

Народ як збірна особа самоорганізовується, саморозвивається не з окремих соціальних особин, а з природно-духовних цілісностей – родин і родів. Родина, рід, народ мають у своїй життєвій основі джерельну енергію всеосяжних сутностей– Рода й Природи.

Родина як першоклітина етнічного єства має постійно сповнюватися безвічної духовної сутності й бути чистим середовищем визрівання вільного людського духу – головним осередком осягнення людиною Істини й життя в Істині. Родина за всяких обставин повинна бути плеканицею моральної зрілості людини, непідвладної жодним стороннім впливам.

Родинне моральне виховання – основа сакральної педагогіки серця

Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові в самовихованні, в саморозвитку. Якщо в серці немає любові, там не живе дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти – мені, я – тобі.

Суперечності між українською родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ сторонніх впливів. Аґресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ.

Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір неприродної сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу інституту родини.

Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина – та, що родить, а не сім’я – та, що сіменить.

Знову постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях сердечність почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати – підготувати її до духовного самонародження й саморозвитку.

В традиційних українських родинах вихованням дітей займаються разом з батьками й матерями дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини батьків і матерів з дітьми та дідусів і бабусів з онуками забезпечують безперервний зв’язок поколінь роду.

Одначе нині в преважній масі українського суспільства традиційна основа родинного життя й морального виховання порушена. До такого занепаду родинного життя й виховання призводять багато різних деструктивних чинників: від соціальних (масова трудова міґрація через руйнацію українського народного господарства) до релігійних (аґресивне засилля деструктивних культів через руйнацію традиційної світоглядної основи).

Нині основні зусилля батьків і матерів, дідусів і бабусів та педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти природних інстинктів, чистоти сердець і ясності розуму, плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу.

А вже на основі виховання має відбуватися й освіта, й навчання з урахуванням природжених здібностей дитини. Тільки вихована людина здатна цілеспрямовано навчатися, бо в процесі виховання виявляються її таланти й життєва програма її душі.

Родинне виховання – основа виховної освіти й дієвої самореалізації людини на основі істинних знань. Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи української етнопедагогіки. Первинність родинного виховання відстоював у своїх педагогічних працях П. О. Куліш:

«Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати».

Родинне виховання – запорука моральної зрілості людини та основа зародження нею власної здорової родини. У процесі виховання в здоровій родині людина виявляє моральну волю й розкриває в собі джерело внутрішньої самостійної сили. І тоді вже ніяка стороння сваволя не годна здолати волі духу – самостійної сили, що становить основу гідного людського життя.

Зважаючи на духовно-біологічну сутність людини, завдання виховання полягає в розкритті через сакральну педагогіку серця життєвої програми людської душі, її духовного осердя для другого народження й духовного вивершення особистості

Сакральна педагогіка серця – виховна система глибинного українського педагога П. Д. Юркевича: «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Найвищим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в чистому серці (Г. Сковорода), її саморозвиток силою моральної волі й визрівання духовного типу.

Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття особистої життєвої сили – волі духу. Результатом морального виховання в сакральній педагогіці серця є духовний тип людини – стійка внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці. Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіограф, народознавець

Володимир Антонович:

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини визріває в родинному моральному вихованні й проявляється як дух подвижництва в поколіннях родів. Культурні подвижники являють своїм життям морально-світоглядні орієнтири духовного типу людини і всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення. Дух подвижництва українських родів – особлива тема, яка потребує глибокого висвітлення й популяризації.

У родинному моральному вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки й діти своїми почуттями й думками породжують навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові.

Подальше завдання батьків – допомогти пробудити це джерело енергії всередині дитини, забезпечити умови для розкриття позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене енергетикою взаємоповаги, взаємної любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність.

Для дитини любов батьків – життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитини. Смисл життя батька й матері, дідуся й бабусі – спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей і онуків.

Український педагог-мудрець Г. С. Сковорода наголосив на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.

Виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка – потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства – і ми матимемо нове суспільство. Особливу суспільну місію в вихованні молодого покоління покладав на матерів П. О. Куліш:

«…Передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».

В українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник:

«Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».

Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки взяв за основу морально-вольового виховного методу в системі своєї нової педагогіки й народної школи К. Д. Ушинський: «педагогіка – мистецтво, а не наука виховання». Він бачив педагогіку «першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина».

Звідси заповіт великого педагога – «виховати наших дітей кращими за нас». А провідною морально-світоглядною засадою педагога є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. … Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

Морально-вольовій засаді педагогіки К. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича:

«Де дух, там і воля».

Такий базовий морально-вольовий принцип української етнопедагогіки з виховання характеру й волі духу людини для пробудження збірної волі й оновлення народу. Оздоровлення, оновлення цілого етнічного організму, всього українського суспільства необхідно починати з клітинного рівня – з оздоровлення, оновлення дитини в родині.

Для цього передусім має бути оздоровлена, оновлена сама родина – живильне середовище духовно-розумового, психо-фізичного й культурно-соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює родинну й родову традицію, національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, моральне визрівання, культурний саморозвиток і освіту гідної людини.

Оздоровити, оновити родину – життєродну клітину збірної особи народу спроможні тільки морально зрілі батько й мати, дідусь і бабуся силою любові своїх чистих сердець, злагодою високих прагнень своїх споріднених душ і волею духу.

В родинному середовищі виховується духовний тип людини та визріває почуття її особистої, родової й етнічної гідності, що поєднує в собі самоповагу й повагу до інших людей; визріває дух взаємодопомоги та почуття збірної цілісності народу.

Цей шлях оздоровлення й оновлення, моральної зрілості й самоладування багатьом може видатися мало реальним за нинішнього занепаду суспільної моралі й руйнації системи виховної освіти, за нинішнього керованого хаосу й засилля соціального паразитства. Та це єдиний Шлях Ладу, і тільки так людина, родина, рід і «збірна особа Українського народу» можуть досягти оздоровлення, самооновлення, саморозвитку й гідного життя.

На необхідності дотримання морально-світоглядної основи Ладу в житті людських родин, народів і цілого людства наголошує канадський психолог-клініцист Джордан Бернт Пітерсон (1962): «…Ми не можемо сприймати Світ без моральної ієрархії – це доводять психологія й біологія і знають навіть атеїсти. Ми потребуємо Ладу. Без Ладу настає етичний, моральний вакуум. Абсолютний релятивізм. Хаос».

Родинний лад – морально-правова основа самовладованості народу

На ладовій основі родинних взаємності й взаємодопомоги базується самовладованість збірної цілісності народу. Взаємообмін життєвою енергією у взаємності й взаємодопомозі являє синергічній ефект, коли людські знання, вміння і взаємні зусилля посилюються у взаємодії й породжують відкриту етнічну культурно-соціальну систему, здатну саморозвиватися, самоладуватися й долати деструктивний зовнішній хаос закритих паразитарних соціальних систем, які тяжіють до інволюції, деґрадації й перешкоджають саморозвитку енергопродуктивних етнокультурних систем.

Синергізм (від грецьк. συνεργία – співпраця) – це не проста сума дій окремих чинників (1+1=2), а ефект посилення їх дій взаємодопомогою (1+1=3). Синергія як співпраця у взаємодопомозі – результат ефективної взаємодії двох або більше чинників, який характеризується тим, що енергія їх спільної дії у взаємодопомозі суттєво перевершує результати дій кожного окремого компонента.

У взаємодопомозі самоорганізовується цілісна відкрита система, здатна саморозвиватися на власному енергетичному ресурсі. Так у синергічній взаємодії з родин самозароджується, саморозвивається збірна цілісність народу.

Внутрішня сила родинної й етнічної самоорганізованості – в волі духу людського, у взаємоповазі й взаємодопомозі. Саме взаємна повага одне до одного, а не толерантність (терпимість), взаємна допомога, а не взаємні суперечності, визначають силу синергічної взаємодії. Люди у взаємоповазі й взаємодопомозі єднаються в родини, в збірні особи народів, а з самобутніх відкритих етнокультурних систем виростає складна відкрита система людства в його різноманітній самоподібності.

На особистісній збірності самоподібного людства наголосив французький математик і філософ Блез Паскаль (1623–1662):

«Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів».

Родинна, родова й етнічна збірність людства – це вияв цілісності самоподібної безлічі всього живого в Природі, що саморозвивається в єдиному енергетичному полі й у взаємообміні енергією досягає родової цілісності й видового розмаїття.

А все, що випадає з системного процесу енергообміну, взаємодії, деґрадує й стає знеособленим, різнорідним конгломератом, пожиточною масою для закритих паразитарних антисистем, здобиччю для мертводушних нелюдів-паразитів – руйнівників життя.

Коли в народові порушено внутрішню збірність душі, серця й розуму, коли люди втратили любов і совість, а з незгод виникають чвари, міжусобиці й громадянські війни і ллється рідна кров, коли нелюди вивищуються над людьми й наживаються на їхній праці, а люди животіють у злиднях, то збірної цілісності народу вже нема – існує тільки заневолена етнічна маса, якою орудують нелюди-паразити. Коли люди – це культурне породження еволюції, саморозвитку, то нелюди – послід інволюції, деґрадації.

Нині в нас основною комплексною проблема, яка породжує інші, є деструктуризація суспільства, депрофесіоналізація, деморалізація людей, знелюднення України й загарбання її природних ресурсів. Для відволікання суспільства од розв’язання справжніх соціальних проблем руйнівне нелюдство поширює модерні способи розпалювання громадянських міжусобиць,  зокрема, релігійно-політичний антагонізм, фемінізм, ґендеризм, сексизм і сексменшизм тощо.

На  межі ХХ–ХХІ століть хвилі масованого фемінізму пішли на спад, і їм на зміну почали розкручувати смерч ґендеризму – політизованої квазітеорії, спрямованої на руйнування природно-моральної родинно-родової основи людського суспільства й запровадження «нових соціальних стандартів», заснованих на нівелюванні природних особливостей чоловіків і жінок, на зміні людської психіки й фізіології.

Ґендеризм спрямовано на руйнування цілісності людського світу в життєродній єдності чоловічої й жіночої первин – на викорінення людини й людства в цілому. Для нівеляції генетичного й духовного типів корінних народів запроваджують модерну технологію геноміки – спекулювання на аналізах ДНК й гаплогрупах.

А ще під прикриттям коронавірусного карантину запроваджується глобальне маніпулювання людством для перетворення самостійних, вільних людей на заляканих, покірних виконавців чужої сваволі… Зрештою, все те ошуканство спрямоване на відволікання колосальної життєвої енергії людей од їхнього соціально-культурного саморозвитку.

В аномальних умовах релігійно-політичного й демоліберального ошуканства, узаконеного беззаконня й керованого безладу віковий тягар збереження етнічного генофонду, духовного типу людини й морально-світоглядної основи культури лягає на людські родини, які виживають завдяки дотриманню загальнолюдських принципів моральності, совісті.

За всіх деструктивних зовнішніх впливів у людині, доки вона живе, лишається природне внутрішнє прагнення до повноти життя. Тому, коли людина не реалізує себе в природженій діяльності, в родині, вона вдається до заміщення, компенсації пригнічених природних функцій організму й духовних прагнень душі інтелектуальною імітацією (псевдосоціальні рухи, антагоністичні політичні клоновані організації й релігійні деструктивні культи), що виявляється в гіпертрофованому ентузіазмі обтяжених психосоціальними комплексами певних марґінальних груп нездорового суспільства.

Руйнівна діяльність псевдосоціальних рухів, політичних партій і релігійних деструктивних культів спрямована як на масовий розкол суспільства, так і на нищення внутрішньої, клітинної першооснови суспільства – родини.

Деструктивні культи втягують у свої тенета цілі родини або окремих людей, вириваючи їх із родинного середовища, і дух родинного життя занепадає. Все те – імітація боротьби за щастя, виснажливе марнування життєвої енергії.

Суспільне єство розокремлене на блукаючі атоми, і в ньому немає енергетичного ресурсу, аби зібрати себе докупи й навести в собі лад. Суспільна енергія розпорошується через відсутність результату од ілюзорних національно-соціальних прагнень, од марних збурень і «розводок» на «майданах». Тільки спільна синергічна взаємодія досягає відповідного результату й відновлює суспільну енергію.

Синергічна взаємодопомога – ось основний принцип ґенерування енергії збірної волі національного духу, об яку розбиваються всякі паразитарні заміри. Воля національного духу боронить, стверджує сама себе, долаючи безволля деґрадованих недолюдків та аґресивність украй звироднілих нелюдів.

Синергічного волевияву люди зможуть досягти через виховання в родині моральної волі й совісті. Саме цього нам нині й не вистачає.

Моральна воля й совість – дві всеперемагаючі сили людської моральності над аморалізмом нелюдства. Коли в людях діють моральна воля й совість, люди звільняються од узаконеного беззаконня й усього несправедливого в житті. Саме завдяки совісті – внутрішньому моральному судді в людині й моральній взаємності – люди самоорганізовуються в збірну цілісність народу й самовладовують свій питомий суспільний лад – національну державу.

Традиційний тип української родо-племінної державності – народовладдя, про яке залишив правове свідчення пізньоантичний візантійський історик Прокопій Кесарійський (500–565):

«Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…».

Проте в українській офіційній історіографії насаджено колоніальну догму, що українці, як і всі слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності до приходу русів, які й створили Київську державу. При цьому замовчують традиційну родо-племінну форму державності з правочином народовладдя – усенародним вічем.

Усенародне віче (од старослов’янського віт – рада) одностайним волевиявом приймає волю – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права. Воля як фундаментальний моральний закон діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини. Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Питома родо-племінна державність із вічовим правом на Українських землях набула високого культурно-соціального розвитку задовго до появи колонізаторів русів, які насадили імперське, монархічне владарювання на чолі з каганами (князями).

Щодо суті держави, то вона може бути національною, наднаціональною й безнаціональною.

Національну державу як систему суспільної самоорганізації й саморозвитку породжує сам народ волею національного духу як свій справедливий суспільний лад із власного життєвого ресурсу й на моральній основі природно-звичаєвого права.

Наднаціональну державу – імперію й імперський соціальний конгломерат формує владарюючий клас (політична еліта) своїми ідеологічно-бюрократичними механізмами. Імперська ідеологія й колоніальна адміністрація клонує своє винародовлене підневільне суспільство й маніпулює його масовою свідомістю для утвердження своєї аґресивної політики.

Безнаціональна держава як антисистема визиску – це «держава в державі» (П. Куліш), паразитарно-корупційна корпорація, злочинне плутократичне угрупування під декорацією «національної незалежності». А належні до злочинних плутократичних угрупувань не мають національних ознак, вони належать до винародовленого менеджменту Фінансового інтернаціоналу.

Національна держава самоорганізовується на морально-світоглядній основі національної культури, на базі національного права – явища національного духу.

На правовій засаді волі національного духу обґрунтовує українську філософію держави й права П. Д. Юркевич у праці «Філософія права»:

«Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. …Початком права є справедлива відплата».

Розглядаючи право як «явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди», П. Д. Юркевич обґрунтовує надзвичайно своєчасні нині основоположні принципи національного права, які забезпечують єдність народу й основу національної держави:

«…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й духи поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли зовнішньою організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), а коли самі організовуємося взаємністю, то дух народу творить державу (грецька політея). …Держава має моральну суть, як і людина…».

Це коли «дух народу виявляється в його законах через моральність влади». А коли влада аморальна, то й закони її є аморальним узаконеним беззаконням. І запозичені закони працюють на суспільні інтереси лише тоді, коли вписуються в контекст морально-духовної й суспільно-політичної традиції нації.

Справедливе суспільство може збутися тільки завдяки власній культурно-соціальній самореалізації та волі національного духу – джерела права. На цій правовій основі відбувається самоорганізація родин, громад, місцеве самоврядування, які стають показниками суспільної дієвості людей. Особливо бракує громадської самоорганізованості на селі, яке опинилося перед загрозою втрати нашого найціннішого національного природно-морального ресурсу – землі, людей і традиції агрокультури.

Для самоорганізації справедливого суспільства і його культурно-соціального саморозвитку необхідна стратегія, заснована на національній ідеї – програмі збірної душі народу, яка забезпечить людям самореалізацію в чотирьох сферах життєдіяльності: родина, освіта, праця, життєвий простір.

Суттю цієї стратегії є ідеологія забезпечення цілісності й самостійної сили українського народу на духовно-соціально-правових засадах саморозвитку справедливого суспільства й заснування ним питомого суспільного ладу – правової Української національної держави.

Сутнісною ознакою формування справедливого суспільства є його самоорганізованість внутрішньою волею для саморозвитку, всупереч різним формам і способам об’єднання зовнішньою сваволею для паразитарного визиску.

Зберегти природно-моральну правову основу життя й забезпечити суспільний лад в Україні можливо тільки на нашій традиційній засаді родинної, родової, громадської взаємодопомоги, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі, виплекавши родинним моральним вихованням.

Моральне й фізичне здоров’я родини та її духовна міць – основа цілісності й життєвої сили народу. Родина – первинний духовно-соціальний модуль суспільства. Саме на забезпеченні саморозвитку первинної, родинної основи суспільства необхідно базувати стратегію культурно-соціального саморозвитку Українського народу.

«Збірна особа Українського народу» здатна боронити й стверджувати сама себе в культурно-соціальному саморозвитку тільки виплеканими в родинному середовищі взаємодопомогою й волею національного духу, що є джерельною основою нашого питомого права.

 © О. А. Шокало

Олександер ШОКАЛО, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 09/10, 2020
  
• «Український світ»

На заголовній ілюстрації – дві частини триптиху Федора Кричевського “Життя”: “Любов” і “Сім’я” (1927).

Запис Родина – першоклітина збірної цілісності народу спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Кажуть, що найкращий бій це той, якого вдалося уникнути

Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — росію, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже тривала, відмотати час назад їм було не під силу.

Хороший приклад того, як уникати воєн — країни Балтії. Так, вони так само були у сфері впливу росії і так само самостійно мали небагато шансів перед російським вторгненням. Там так само багато було російськомовного населення і багато етнічних росіян. Чи завадило їм це у 2004-му році вступити в НАТО? Аж ніяк.

При чому, ці країни доволі невеликі — сукупне населення Латвії, Литви та Естонії складає аж 6 мільйонів осіб. Себто, НАТО їм було потрібніше, аніж вони НАТО. І вони доклали всіх зусиль як нації, консолідувались і знайшли спосіб.

2004-й рік — путін тільки 4 роки при владі, вертикаль влади ще не вибудувана, в росії ще існує сяка-така опозиція і свобода слова. Він ще не здатен на агресивні війни з іншими країнами.

І, найголовніше, путін веде другу чеченську війну, яку успадкував від Єльцина і просто не може ще робити якісь рухи у напрямку Балтії. І цей вдалий момент Естонія, Латвія і Литва використали для того, щоб захистити себе і не мати потреби воювати.

Схожим чином цього року у НАТО вступила Фінляндія — просто використала момент слабкості росії і її концентрацію на війні в Україні. путін навіть не пікнув у бік Фінляндії. Хоча двадцять років фіни при путіні боялись заїкнутися про НАТО і постійно переконували про свій позаблоковий статус.

А що в Україні? У 2004-му році за вступ до НАТО були десь приблизно 30% населення. При чому до 2013-го року їх кількість впала до 13%! Які взагалі ми зараз можемо мати претензії до НАТО?

Ок, для України був наочний приклад у 2008-му році нападу росії на Грузію — що чекає її далі. Чи зробили висновки з цього прикладу? Так, масово проголосували за крадія шапок, бо “розчарувались”, бляха, в Ющенку. Який на тих виборах набрав трошки більше, аніж Петро Симоненко, лідер Комуністичної партії України.

Що ще тут можна сказати? Розчаровані українці — прокляття України. Вони як розчаровуються – то всьо, ховайтесь. Ну, ви в курсі вже.

Кажуть, що зараз треба воювати з усіх сил, щоб ця війна не дісталась нашим дітям. Але прикол у тому, що це ми якраз — ті діти, яким війна дісталась у спадок від наших батьків. Які за 30 років не спромоглись нормально визначитись до кого їм — до красивих чи до розумних.

Зараз, за два роки війни ми зробили стратосферний стрибок у напрямку національної самосвідомості. Але тут неясно, який чистий результат насправді, бо війна діє як допінг і підсилює всі ці прагнення. Нема чистоти експерименту.

Бо ще у 2021-му ми зовсім не виглядали консолідованою нацією, яка порозумілась з ключових питань і чітко розуміла куди вона рухається. Кількість підтримуючих вступ у НАТО в тих роках коливалась між 40 і 50% і ключовими проблемами для українців у той рік було визначити хто крутіший – Порох чи Зе і на які книжки потратити ковідну тисячу. 7 років війни, на секундочку.

З цього всього виникає несміливе питання — а чи знає тепер нарешті український народ, що йому робити з державою, яку так відчайдушно намагаються зберегти військові?

Страшенною ціною, по оверпрайсу. При чому кожна смерть людини, яка боронить українські землі – збіднює ці землі. Україна як держава без цих людей стає наче з авітамінозом, бліда і з задишкою. Безсила.

Чи політики майбутнього докладатимуть усіх зусиль, аби уберегти нас від майбутніх воєн і захистити країну об’єднанням із сильними? А народ вимагатиме від них цього неухильно і сам працюватиме над собою і своїми недоліками, а не вишукуватиме скалки в очах інших людей.

Чи перестане нарешті український народ втомлюватись і розчаровуватись за будь-якої зручної нагоди, як примхлива дитина? Хочеться вірити, що так.

Володимир Гевко

Запис Розчаровані українці спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

20 лютого 1824 року

20 лютого 1824 року англійський натураліст і теолог Вільям Бакленд звернувся до Лондонського геологічного товариства, описавши величезну щелепу та кістки кінцівок, знайдені в сланцевому кар’єрі в селі Стоунсфілд поблизу Оксфорда.

Бакленд визнав, що ці скам’янілості належали величезній минулій рептилії, і дав їй офіційну наукову назву: Мегалозавр, що означає «велика ящірка». Таким чином, перший динозавр був офіційно визнаний, хоча справжнє слово динозавр не було придумано до 1840-х років.

«Це був початок нашого захоплення динозаврами», — сказав палеонтолог Единбурзького університету Стів Брусатт. «Його оголошення відкрило шлюзи та почало хвилю скам’янілостей, і люди почали шукати інші гігантські кістки в Англії та за її межами».

Протягом останніх 200 років наука про динозаврів процвітала, надаючи розуміння того, як ці істоти виглядали, як вони жили, як еволюціонували та що їх прирекло. Динозаври ходили по планеті приблизно від 231 мільйона років тому до 66 мільйонів років тому під час мезозойської ери. Їх пташині нащадки залишилися з нами і сьогодні.

«Наше розуміння динозаврів суттєво змінилося з 19 століття», — сказала палеонтолог Емма Ніколлс з Музею природної історії Оксфордського університету, де зберігаються скам’янілості мегалозаврів, які вивчав Бакленд.

«Бакленд та інші джентльмени-натуралісти початку 19 століття були б приголомшені тим, скільки ми тепер знаємо про динозаврів», — додав Брусатт.

Показовим прикладом є мегалозавр. Бакленд вважав, що це ящірка довжиною близько 66 футів (20 метрів), яка ходила на чотирьох лапах і могла жити як на землі, так і у воді. Тепер вчені знають, що він не був чотириногим і не ящіркою, а належав до групи теропод, що включає м’ясоїдних динозаврів, таких як тиранозавр і спинозавр, і мав довжину близько 30 футів (9 метрів).

«Він бігав на задніх лапах, переслідуючи свою здобич, використовуючи свої пазуристі руки та зубасті щелепи, щоб приборкати своїх жертв», — сказав Брусатт.

Бакленд, як і інші в той час, не розумів, як давно жили динозаври, вважаючи, що Землі всього кілька тисяч років. Зараз вчені знають, що Землі приблизно 4,5 мільярда років. Мегалозавр жив близько 165 мільйонів років тому.

«Геологам знадобилося кілька десятиліть, щоб зрозуміти, що Земля була справді старою і що життя розвивалося протягом тривалого періоду часу. Динозаври та інші виявлені скам’янілості стали величезним поштовхом до цієї карколомної зміни в розумінні людьми свого місця в світі». світ”, – сказав Брусатте.

«Динозавр»

Англійський натураліст Річард Оуен визнав, що знайдені в південній Англії скам’янілості мегалозавра та двох інших великих наземних рептилій, ігуанодонта та гілеозавра, утворили загальну групу, назвавши їх «Динозаври» в лекції 1841 року та в публікації наступного року.

Подальше відкриття скам’янілостей гадрозаврів і дріптозаврів у американському штаті Нью-Джерсі показало, що принаймні деякі динозаври були двоногими, змінивши уявлення про те, що вони нагадували рептилійних носорогів. Починаючи приблизно з 1870-х років, перші повні великі скелети динозаврів – спочатку на Заході Америки, потім у Бельгії та в інших місцях – продемонстрували відмінну анатомію та різноманітність динозаврів.

У 1960-х роках ідентифікація маленького м’ясоїдного динозавра Дейноніхуса сколихнула науку про динозаврів, допомогвши розпочати період досліджень, який називають «Відродженням динозаврів». Це показало, що динозаври можуть бути маленькими та спритними.

Деякі з них були надзвичайно схожі анатомічно на ранніх птахів, таких як археоптерикс, підтверджуючи, як птахи еволюціонували від маленьких пернатих динозаврів. Це також викликало дискусію про те, чи були динозаври теплокровними, як птахи, що суперечить давній концепції про них як повільних, незграбних і холоднокровних.

«У наступні десятиліття посилювалася робота щодо росту динозаврів, використання комп’ютерної томографії, аналітичних методів для реконструкції еволюційних зв’язків і біомеханічних функцій, що допомагало створити більш динамічний і біологічний погляд на динозаврів як на живу істоту. “, – сказав палеонтолог Університету Меріленда Томас Хольц.

Палеонтологи поміщають черепні скам’янілості в сканери комп’ютерної томографії, щоб побудувати цифрові моделі мозку та вух динозаврів, отримуючи кращі знання про органи чуття динозаврів, такі як зір, слух і нюх. Тепер дослідники також можуть визначити колір динозаврів, якщо їхня шкіра або пір’я достатньо добре збереглися, щоб зберегти мікроскопічні меланосомні бульбашки, що містять пігмент у клітинах.

Зараз відомо понад 2000 видів динозаврів, і палеонтологія є яскравою міжнародною наукою. Чудові знахідки скам’янілостей зроблені в таких місцях, як Китай, Аргентина, Бразилія, Південна Африка та Монголія.

«Що стосується відкриттів про динозаврів за останні десятиліття, то найважливішим, на мій погляд, є відкриття того, що принаймні м’ясоїдні динозаври, тероподи, мали пір’я, а не луску, і що деякі з них мали дуже добре розвинене пір’я на руках, хоча вони були , з різних причин нездатний до польоту”, – сказав палеонтолог Ганс-Дітер Сьюз із Національного музею природної історії Смітсонівського інституту у Вашингтоні.

“Імовірно, це пір’я, яке часто було різнокольоровим, забезпечувало ізоляцію для тіла і, принаймні, у деяких видів використовувалося для показу”, – додала Сьюз.

Астероїд-вбивця

Вимирання динозаврів довго спантеличувало вчених, висуваючи різні гіпотези, від правдоподібних до смішних. Деякі навіть припустили, що ссавці того часу розміром із землерийку з’їдали яйця динозаврів.

У 1980 році дослідники виявили шар осаду, що датується кінцем епохи динозаврів і містить високі концентрації іридію, елемента, який часто зустрічається в метеоритах, що вказує на те, що на Землю врізався величезний космічний камінь. Кратер Чиксулуб на мексиканському півострові Юкатан, шириною 112 миль (180 км), пізніше було визначено як місце падіння астероїда, який знищив три чверті видів на Землі, включаючи динозаврів.

Якби цей астероїд оминув Землю, чи досі керували б динозаври замість ссавців, включно з людьми, які успадкували зруйнований світ?

«Майже напевно так», — сказав Хольц. «Ссавці виникли незабаром після перших динозаврів, але провели багато десятків мільйонів років у їхній тіні. Мезозойські ссавці були дуже успішними та різноманітними, але лише з меншими розмірами тіла».

“Динозаврам довелося б мати справу з можливим висиханням і охолодженням світу, а разом з цим і зменшенням лісів і їх заміною луками”, – додав Хольц. «Але ці зміни, здається, були досить поступовими, щоб динозаври мали шанс пристосуватися до нових умов, як це зробили великі ссавці».

Вчені оцінили метаболізм динозаврів за допомогою формули, заснованої на масі тіла, яку показує об’єм їхніх стегнових кісток, і швидкості росту, як показано на кільцях росту у викопних кістках, подібних до кісток дерев. Дослідження показало, що динозаври займали проміжне місце серед сучасних теплокровних і холоднокровних тварин.

Вчені також уточнили свою оцінку розмірів різних динозаврів, включаючи групу зауроподів, серед яких були найбільші наземні тварини в історії Землі. Одне дослідження 2023 року, засноване на розмірах кісток кінцівок, визнало аргентинозавра, який мав довжину близько 115 футів (35 метрів), чемпіоном у важкій вазі з вагою близько 76 метричних тонн.

Навіть через два століття дослідження ще далекі від завершення.

«Поза сферою нових технологій, у різних куточках світу все ще є багато безплідних земель, які здебільшого не досліджені палеонтологічно», — сказав Хольц. «У цих регіонах будуть виявлені нові види епохи динозаврів. Майже напевно існують цілі групи динозаврів, про які ми наразі нічого не знаємо, але очікують свого відкриття».

(Репортаж Уілла Данхема з Вашингтона, редагування Розальби О’Брайен)

Запис Перший динозавр був названий 200 років тому. Тепер ми знаємо набагато більше спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Торік в Україні народилося 187 тисяч 387 дітей. Із них найбільше у Києві – 19 тисяч 979 малюків

Трійка регіонів на чільних місцях у цій статистиці виглядає так: Львівська область – 16 638 дітей, Дніпропетровська – 14 433, Одеська – 13 736. У столичній області народилося 10 820 дітей. На останньому місці – Закарпаття: 9 450, інформує Міністерство юстиції України.

Також у 2023 році було зареєстровано 186 тисяч 51 шлюб. Лідерами за кількістю новостворених сімей були Київ (21 802), Дніпропетровська (18 816) , Одеська (13 740), Київська (11 712), Львівська (10 983) і Харківська (10 977) області. Розірвати ж стосунки вирішили у вісім разів менше пар – 24 108

Запис За рік у Києві народилося майже 20 тисяч дітей спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.