Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 1

Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця

300-ліття від народження

Частина 1

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя? 

 

Родовід

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в потомственній козацькій родині. Свою появу на світ Г. Сковорода засвідчив у віршованому початку листа, написаного латиною й датованого «22 листопада 1763 року, вночі», до свого учня й товариша М. Ковалинського:

«Колись у цю ніч привела мене мати на світ. Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя…». А далі коментує: «Мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, ніби щойно народжена дитина одразу ж починає плакати тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться їй перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.). Ця автобіографічна згадка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Г. С. Сковороди.

А щодо місця народження існують дві версії. За однією, «Григорій, сын Савы, Сковорода родился в Малой Россіи, Кіевскаго наместничества, Лубенской округи, в селі Чернухах, в 1722 году» (М. Ковалинський. Жизнь Григорія Сковороди). Однак записів про народження Григорія Сковороди у метрич­них книгах Воскресенської, Миколаївської й Покровської церков Чорнух немає.

Тільки в метричній книзі Воскресенської церкви є запис від 1 січня (за старим стилем) 1733 р. про народження меншого Григоріївого брата Василя: «Крестил младенца Василия от родителей законновенчанных Савы Сковороды и жены его Пелагеи». За другою версією, Григорій народився в хуторі Харсіки.

 

Обидві версії не суперечать одна одній. Бо у XVIII ст. до сотенного села Чорнухи Лубенської округи Київського намісництва (нині – смт Чорнухи Лубенського р-ну Полтавської обл.) входило кілька хутірських поселень: Харсіки, Ковалі, Бондарі, Сухоносівка, Харсіки відомі з 1635 р. як хутір Харсенки. З 1666 р. хутір Харсенки був у складі Чорнуської козацької сотні Лубенського полку, тож мешканців його приписували до Чорнух і записи про них вели в метричних і сповідних книгах чорнуських церков, бо в Харсенках церкви не було.

У податковому реєстрі 1750–1756 рр. Харсенки (Харсіки) записано як підварок – те саме, що фільварок, маєток або хутір. У 1772–1775 рр. у Харсіках збудували Преображенську церкву. У сповідних відомостях тієї церкви за 1776 р. є згадка про родину Клима Васильовича Сковороди, ймовірного родича Григорія Савовича, оскільки прізвище рідкісне.

У Клима був син Степан, про що свідчить архівний документ за 1772 р. – подання від Степана Сковороди на отримання паспорта на ім’я Степана Сковороди та його батька Клима Сковороди для проїзду до Санкт-Петербурґу.

Раніше помилково вважали Степана Сковороду братом Григорія Сковороди. Насправді, у Григорія був один брат – Василь, менший на 11 років, про народження якого свідчить запис у метричній книзі Воскресенської церкви Чорнух, бо в Харсіках церкви ще не було. Вісімнадцятирічний Василь Сковорода, син Сави з Чорнух, значиться також у списках студентів гімназії у Бреслау (нині – Вроцлав) за 1751 р.

Досі нез’ясованим лишаалося походження прізвища Сковорода. Деякі ентузіасти популяризують легенду, за якою предків Григорія Савовича виводять з прикордоння Дикого Поля, де вони начебто були розвідниками-провідниками, які добре знали місцевість і могли провести військо якнайшвидше й найкоротшим шляхом. Тож їх називали скороводами, й з того бойового фаху нібито виникло прізвище – Скоровод, Скоровода.

А далі, мовляв, для милозвучності вимови помінялися місцями склади «во» й «ро» і вийшло – Сковорода. Надуманість того філологічного тлумачення очевидна. До того ж, в історичних джерелах і словниках не зафіксовано не тільки «бойового фаху», а й самого слова – скоровод. Є ще й містичне тлумачення скоровода як духовного провідника.

Ключ до етимології родового прізвища Сковорода слід шукати у світообразі самого мудреця – в образній системі його поетичних і філософських текстів. З провідним Сковородиним мотивом Волі органічно пов’язаний ключовий, тотемний образ птаха – Жайворонка, глибокий символічний смисл якого закодований у байках «Жайворонки» та «Соловейко, Жайворонок і Дрозд», а головно у притчі «Убогий Жайворонок», що має особливе символічне значення в житті мудреця й виводить на етимологію його родового прізвища.

У байках і притчі найповніше виявилась українська мовна стихія та питома народнопоетична образність, передусім у написанні Жайворонок за українською народною вимовою.

Давньоукраїнська назва жайворонка – сковронок перегукується з польським skowronek (сковронек) і словацьким škovránok (шковранок). Так через реліктове наймення Сковородиного птаха-тотема – сковрона-жайворона знаходимо архетипний ключ до тотемного походження прізвища українського мудреця.

Цей образно-смисловий ряд підводить до висновку, що етимологія родового прізвища Сковорода своїм корінням сягає в давню українську й спільнослов’янську тотемну основу: сковрон-жайворон-шковран, сковронок-жайворонок-шковранок – вільний, степовий співучий птах, вісник Сонця, Весни, оновлення Природи. В українській свідомості Григорій Сковорода закоренився як вільний співець і народний мудрець, як вісник світла Істини й оновлення українського життя. Притча «Убогий Жайворонок» символізує убоге та вільне життя самого Сковрона-Жайворона-Сковороди. Показово, що птаха Жайворонка звати Сабаш, і це ім’я означає те саме, що й самонаймення Сковороди – Варсава, тобто син Волі, син Природи.

У Сковородиному світообразі Птаха є ключовим символом Волі й Істини. У своїй улюбленій притчі про Пустельника й Птаху, якою починається філософський трактат «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», мудрець Сковорода явив алегоричний образ Птахи-Істини: в нескінченній ловитві Птахи показав нескінченну ловитву незглибимої суті безвічної Істини.

Український мудрець Сковорода-Сковрон-Шковран-Жайворон своїм тотемним родовим прізвищем і своїм міфо-поетичним символічним мисленням явив глибинну закоріненість у давньоукраїнську й спільнослов’янську етнокультурну традицію, вік якої означив образним поняттям – «тритисячолітня піч».

Від староукраїнської назви жайворона – сковрон походять українські прізвища Сковрон і Сковорода, від польських назв жайворона – skowron, skowronek походять польські прізвища Skowron, Skowronek, а від словацької назви жайворона – škovrán походить словацьке прізвище Škovrán, яке має відповідників в українських прізвищах Шковран і Шковорода.

В Україні прізвище Сковрон так само рідкісне, як і Сковорода: 108 носіїв Сковороди (найчастіше зустрічається на Волині) й 247 носіїв Сковрона (найчастіше зустрічається на Бойківщині). Ще рідкісніше прізвище Шковорода (15 носіїв на Волині), а прізвище Шковран поодиноке в Україні. З етимологічного жайворонкового гнізда найпоширенішим в Україні є прізвище Жайворонок (854 носії переважно в центральних і південних областях), менше поширені Жайворонко (180 носіїв переважно в східних областях) та Жайворон (165 носіїв переважно в північних областях).

Прізвище Сково­рода, як показало вивчення історичних документів, над­звичайно рідкісне, а його носії мешкали в родовому Сковородиному хуторі Харсіки (зрідка в сусідніх хуторах) до початку ХХ століття, останні представники роду жили тут ще в 1950-х; тепер зустрічається в сусідній Пирятинщині.

 

Батько Савка (Сава) Леонтійович походив зі старовинного сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних наставників; займався хліборобством і виноробством. А один з перших біографів Г. Сковороди, харківський філософ, композитор, теоретик музики, мінералог, уродженець Пешта Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) у своїй праці «Сковорода – український філософ» (1817) стверджував, що Сава Сковорода був священиком.

Про це не згадує ні сам Григорій Савович, ні його найближчий учень і товариш, перший і найбільше знаючий біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807), просвітницький діяч і генерал-майор.

Хоч на той час у сільських парафіях України священики були виборні, й селяни могли обрати собі душпастирем освіченого й шанованого ними односельця. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дванадцять років, і батько ще встиг спорядити сина на навчання в Київо-Могилянську академію).

Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені. Черкеси – загальна назва адизького субетносу. Черкес, черкас (самоназва – адиге) походить від кир – степ і кас – людина і означає – степова людина; подібну етимологію має козак (від кас, кос – людина і ак – ясний, вільний) – людина волі.

Тобто черкес і козак мають спільне смислове значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ століттях Українців-Козаків офіційно називали Черкасами, а центральну Україну на тогочасних географічних картах позначали – Черкаси. Згодом стала відома кавказька Черкесія, в яку запрошував Григорія Сковороду його перший учень, дипломат Василь Томара, і це невипадково. Володимир Олександрович Сологуб (1813–1882), граф з давнього українсько-литовського роду, мемуарист, прозаїк, драматург, послідовник природної школи М. В. Гоголя, так проникливо охарактеризував Черкесів: «Черкеси, перші аристократи у Світі; тип їхній дивовижний».

Під час визвольної боротьби на Кубані з-під Російської імперії та більшовиків у 1917–1921 рр. у складі українського козацького війська Черкеським полком командував полковник Султан Клич-Ґерей, нащадок черкеської династії Ґереїв, з якої походив і черкесько-український козацький рід Шанґереїв.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – аристократами, вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало генетичною основою Сковородиної волелюбності й духовного подвижництва.

На спадковій волелюбності й прагненні до освіти Григорія наголошував український історик, сковородинознавець, академік Д. І. Багалій (1857–1932) у ґрунтовній праці «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926):

«Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами як велика економічна й політична сила (середняки)… Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані. Це, між иншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у ХVІІ ст. був дуже великий потяг до освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським, видно, що в ріжних полках Лівобічної України в половині ХVІІІ ст. була сила народніх шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, що тоді стояло близько до козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах. Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потребували письменности».

Виховання й освіта

Григорія виховували батько й мати за староукраїнською системою традиційного родинного виховання – козацької педагогіки. Згодом на основі виховання в родинній батьківсько-материнській школі педагог Григорій Сковорода розвинув свою новаторську освітню систему природного «виховання серця».

Восени 1730 семирічного Григорія віддали до сільської школи, де вчитель-дяк навчав дітей українською мовою. Хлопець виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики. На розвиток природжених здібностей глибоке враження справляли рідні краєвиди, народні звичаї й традиції, пісні й думи кобзарів, лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, передусім на сопілці, сам складав і награвав мелодії.

Біля села Чорнухи й хутора Харсіки у давнину пролягав чумацький шлях. За переказами, на Горловій горі, що височіла над шляхом, малий Грицько Сковорода любив зустрічати чумаків, які поверталися з Криму, з поїздок по сіль, і їхнім знаком був голос сопілки. Хтось із чумаків і подарував майбутньому музикантові й поетові сопілку та навчив грати. З тих пір Григорій Сковорода все життя був зі своїм улюбленим музичним інструментом.

Після закінчення в 1734 повного початкового навчання в чотирикласній сільській школі Григорій одразу вступив до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії (з перервами) до 1753 року.

 

Київо-Могилянська академія, яку засновано 1632 р., на той час була вищим релігійним навчальним закладом Наддніпрянської України. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років.

Чотири перші роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) поглиблено вивчали українську, польську, старослов’янську, німецьку, латинську, давньогрецьку й давньогебрейську мови. Особливу увагу приділяли класичним грецькій і римській літературам. У двох середніх класах – поетики й риторики – навчали складати вірші, вивчали загальні правила віршування. У двох старших класах протягом шести років викладали філософію та богослов’я.

Крім обов’язкових дисциплін, Григорій Сковорода вивчав античну літературу: читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація, Вергілія.

Улюбленими занят­тями Григорія були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. В Академії Г. Сковорода «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Жизнь Григорія Сковороди).

На початку 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі, де здібний музика й співак провчився і пропрацював до серпня 1744 року.

 

В імператорській співацькій капелі Григорій Сковорода здобув високопрофесійну академічну музичну освіту зі званням уставника, який поєднував функції дириґента, художнього керівника і вчителя співу, а також удосконалив своє композиторське мистецтво, свідченням чого стали його надзвичайно популярні в Україні пісні, канти, духовні концерти й восьмиголосний партесний розспів – «Херувимська».

У серпні 1744 Григорій Сковорода повернувся в Київо-Могилянську академію й до 1745 далі вивчав філософію в Михайла Козачинського.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високо освіченій, професійному знавцеві музики й чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з закупівлі вин для Російського імператорського двору». Тоді при дворах європейських володарів ще не пили ігристих вин – шампанського чи просекко, а вживали десертне токайське вино, виготовлене давнім місцевим способом з достиглого й прив’яленого на осонні цукристого винограду.

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимне, Пшеворськ, Жешув, Кросно, Дуклю і Венґерським трактом через Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії германської нації, точніше, на терени Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правою притокою – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) церковного хору в місцевій православній церкві, яку ще тільки будували.

У пам’ять про п’ятирічну працю Григорія Сковороди в Токаї на будівлі ХVІІІ століття – колишньої української греко-католицької церкви св. Миколая встановили 20 березня 1998 р. меморіальну дошку на кошти Товариства української культури в Угорщині й Товариства угорської культури на Закарпатті.

На дошці Григорій Сковорода зображений як мандрівець з кобзою, а збоку викарбувано його вислів «У моїй любій Гунґарії…» українською й угорською мовами. Автор меморіальної дошки – українська художниця Вікторія Чернак.

Колишня греко-католицька церква св. Миколая в Токаї перебувала на балансі міської мерії як історично-архітектурна пам’ятка, й будівля потребувала реставрації внутрішнього приміщення і старовинного іконостасу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, демонструючи свою прихильність до Росії, спеціальною урядовою постановою № 1564/2017 від 28 серпня 2017 р. виділив на потреби Угорської православної єпархії РПЦ 313,8 мільйонів форинтів (понад 1 мільйон євро) на купівлю історико-архітектурної будівлі колишнього українського греко-католицького храму.

У травні-червні 2022 мені випала нагода побувати в Токаї й інших місцях праці, студій і мандрів Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Польщі.

Токайська церква стояла в ремонтних риштованнях, меморіальної дошки на будівлі не було. Сковородинської дошки не було і в середині церкви, там на стіні була прикріплена тільки гранітна плита, датована 2016 роком: «В память генерал-майора Федора Степановича Вишневского, майора Антона Петровича Рарога и тех русских солдат, которые в период с 1733 года по 1798 год в качестве представителей Токайской комиссии по закупке вин для Российского императорского двора упокоились с миром на Токайской земле». Не знали про місцезнаходження Сковородинської дошки і в Токайському музеї. Аж у Будапешті дізнався від керівництва Товариства української культури в Угорщині, що дошку самовільно зняли нові власники церкви – московські попи й відмовляються повертати її на місце. Та все-таки українська громадськість Угорщини домоглась законності – до 300-літнього ювілею Г. С. Сковороди меморіальну дошку на його честь встановили на тому самому місці.

 

У Токайському краї Григорій Сковорода почувався, як дома. «У моїй любій Гунґарії волами молотять», – захоплено писав про український Токайський край Григорій Сковорода, бо так молотять і в багатій на хліб Центральній Україні. Тутешні українські люди займалися тим, що і його земляки: токайські хлібороби й винороби нагадували йому батькове хліборобство й виноробство.

А лемківсько-бойківська говірка місцевого українського люду така ж рідна, як і полтавська. Та й самі пейзажі давнього Токайського хліборобсько-виноградарського краю дуже подібні до пейзажів рідної Чорнущини: поросла виноградниками Токайська гора над Бодрогом дуже нагадувала Григорію колись порослу садами й виноградниками Горлову гору над Многою.

Як земляк Сковороди я пересвідчився в їх схожості, замилувавшись Токайською горою з берега річки, а зійшовши на гору, замилувався долиною. І люди в Токаї вітаються зі стрічними, як в українських селах, на жаль, тепер тільки по-мадярськи. Та в фізіономіях і психотипах токайців упізнаєш наших людей.

 

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні, міг вільно переміщуватися по всій території тодішнього «євросоюзу».

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном:

«Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, український шукач знань спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині. У Київо-Могилянській академії Григорій здобував базову освіту, але підбір тамтешніх навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань:

«Обсяг наук, що викладалися в Києві, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський.

Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню. Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали в співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цьому немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Німеччину й Польщу.

З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини, де формувалась ідеологічна база в боротьбі з Габсбурзькою монархією, яка з 1526 володіла Чехією й Угорщиною.

Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.

У Шарошпотоцькому Реформатському колеґіумі з 1650 до 1654 викладав великий чеський педагог, мислитель, латиномовний письменник Ян Амос Коменський (1592–1670) – видатний представник світової педагогіки й філософії. Коменський належав до реформатської громади Чеські брати або Моравські брати – протестантського руху, що виник у Чехії в ХV ст. як продовження традиції Гуситського революційного, антиватіканського руху.

У 1650 князь Юрій Ракоці з Трансільванії запросив педагога Яна Коменського в Шарошпоток для організації освітньої реформи, ґарантуючи протестантському рухові Чеських братів заступництво й допомогу. Ян Коменський за згодою своєї громади, яку тоді очолював, прийняв запрошення і в Шарошпотоці зайнявся реорганізацією освіти згідно зі своїм педагогічним новаторством. Тут педагог-реформатор узявся заснувати пансофічну школу – школу мудрості як універсального знання.

У Шарошпотоці Я. Коменський написав працю «Пансофічна школа» (1651), провідна ідея якої – оживити викладання й пробудити в дітях зацікавлення знаннями. Так педагог заперечив панівну середньовічну схоластику й запровадив новаторський метод оживлення навчального процесу. Прагнучи пробудити в дітях інтерес до занять, педагог широко використовував метод драматизації навчального матеріалу.

Наприклад, на основі підручника «Відкриті двері мов» написав вісім шкільних п’єс, що склали його широковідому книгу «Школа-гра» (1656). І хоч тоді здійснити повністю ідею пансофічної школи в Шарошпотоці Коменському не вдалося, та великий педагог заклав реформатську освітню базу в Шарошпотоцькому колеґіумі: навчання тут велося за його освітньою системою й за його підручниками. А його новаторські ідеї реалізовано в ХХ ст.

У процесі запровадження освітнього новаторства протягом чотирьох років викладацької праці у Шарошпотоцькому колеґіумі Ян Коменський написав низку педагогічних праць, присвячених організації освіти й методам навчання, які виходили в друкарні колеґіуму. А також завершив новаторську педагогічну працю «Orbis sensualium pictus» («Світ у чуттєвих зображеннях»), яку вперше опублікували у 1658 латиною й німецькою в Нюрнберзі, а в 1659 – латиною й англійською в Лондоні.

 

Перший чеський переклад опубліковано в чотиримовному виданні 1685 (разом з латиною, німецькою та угорською мовами) у словацькому місті Левоча. Праця швидко поширилася в багатьох країнах Європи, зробивши справжній переворот в освіті. То був перший в історії підручник, у якому запроваджено принцип наочності: ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб для полегшення дітям засвоєння навчального матеріалу в словесному викладі. Підручник витримав величезну кількість видань різними мовами, і його використовували в школах Європи для навчання рідної мови аж до кінця XIX ст.

Ще в попередні десятиліття, під час Тридцятилітньої католицько-протестантської війни 1618–1648 рр., Коменський видав посібник «Материнська школа» (1632), розрахований на освічених матерів, де навів перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років.

А протягом 1633–1638 рр. написав чотиритомну працю з загальної теорії навчання – «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно». Суть його педагогічного методу: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху».

У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

У Шарошпотоці Ян Коменський продовжив роботу над капітальною семитомною працею про реформування людського суспільства: «Загальна порада людському роду, і передусім вченим і доброчесним володарям Європи, про виправлення людських діянь». Над нею мислитель працював з 1643 до кінця життя, зосередивши основну увагу на вихованні й освіті громадян,  на подоланні людьми нелюдства, яке породжує ворожнечу й війни. В цілому Ян Коменський написав понад 250 педагогічних і філософських праць.

Педагогічні праці Яна Коменського заклали світоглядну основу всесвітньо відомого Шарошпотоцького Реформатського колеґіуму, який по суті був академією й центром боротьби з Габсбурзькою монархією. За довгу історію цього навчального закладу звідси вийшло багато видатних культурних і державних діячів Європи. У середині ХХ ст. цей навчальний заклад називався Педагогічний коледж Коменського в Шарошпотоці, а в 1991 відновлено Реформатську теологічну академію Шарошпотоку з розширеним статутом університету. З 2000 тут діє також Педагогічний факультет імені Коменського як філія Університету міста Мішкольць.

У травні–червні 2022 мені випала нагода тричі побувати в Шарошпотоцькому освітньому центрі Яна Коменського: оглянути педагогічне й теологічне навчальні відділення, відвідати музей Реформатського колеґіуму в його першій будівлі, ознайомитися з унікальною Великою бібліотекою.

 

 

 

Молодий український митець, педагог і філософ Григорій Сковорода слухав у Реформатському колеґіумі лекції з педагогіки, філософії, протестантського богослов’я, спілкувався з людьми, які славилися передовими знаннями. (Через те місцеві православні попи писали на Сковороду доноси в свою церковну адміністрацію, що він уникає контактів з ними й спілкується з протестантами).

А в багатій бібліотеці колеґіуму, яка була на рівні з бібліотеками Віденського й Істрополітанського університетів, Г. Сковорода вивчав педагогічно-філософську спадщину Яна Коменського і став першим українським послідовником його новаторського педагогічно-філософського вчення.

Зокрема ідейно-методологічна основа «Світу в чуттєвих зображеннях» Коменського проявляється в педагогічному діалозі Сковороди «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1761), проілюстрованому автором чуттєво-символічними зображеннями в манері гравюр Коменського й тогочасної європейської емблематики. Цією працею Сковорода завершує цикл педагогічно-філософських діалогів про людське щастя. У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про «вроджену працю».

У словацькому місті Братислава, що на той час звалось Пресбурґ, Григорій Сковорода відвідував заняття з поетики у Євангелічному лютеранському ліцеї. Тут він міг спілкуватися з видатним словацьким ученим-енциклопедистом, основоположником практичної освіти Матеєм Белом (1684–1749), зокрема, про ідею серця – справжнього осердя людини та національну самосвідомість і гідність.

У Пресбурзі Г. Сковорода ознайомився також з містичними ідеями пієтизму, які поширилися з Німеччини, з університету в Галле, й побутували в середовищі місцевої лютеранської (реформатської, протестантської) громади. Лютеранський пієтизм зосереджував особливу, внутрішню увагу на особистій доброчесності людини й відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії. За повідомленням М. Ковалинського, перейнятий ідеями пієтизму Г. Сковорода поїхав навчатися до університету в німецькому місті Галле, де був найпотужніший осередок пієтизму й де видатний німецький вчений-енциклопедист Христіан фон Вольф (1679–1754) упроваджував свою систему істинного знання, яке забезпечує уладування життя.

У Пресбурзі Григорій відвідував також Істрополітанський університет, який діяв тут з 1465 р. й був найстарішим на території Словаччини. Університет заснував Матяш Корвін (1443–1490) – король Угорщини, Хорватії, Богемії, титулярний король Галичини й Ладимирії (Волині); легендарний король українського фольклору Закарпаття. Бібліотека Корвіна в той час була чи не найбільшою на Європейському континенті, конкурувати з нею могла тільки бібліотека Ватикану.

Тож королівський двір притягував до себе освічених людей – гуманістів, митців, філософів з усієї Європи. З Істрополітанського університету розпочалася історія вищої освіти в Словаччині. З 1467 тут діяли  чотири факультети: богословський, філософський, юридичний, медичний. Освітня атмосфера в університеті була гуманістична й антисхоластична, великої уваги надавали природознавчим наукам, математиці, астрономії й медицині.

Назва Істрополітанського університету походить від грецької назви Братислави – Istropolis, що означає Дунайське місто (Ister – Дунай, Polis – місто). В його історичній будівлі по вулиці Панській, 26 тепер – Інститут мовознавства імені Людовита Штура. На фасаді цієї будівлі стараннями чеського й словацького україніста Микулаша (Миколи) Неврлого (1916–2019) у 2002 р. встановлено пам’ятну дошку з барельєфним портретом Г. С. Сковороди з нагоди 280-ліття від народження. На пам’ятній дошці викарбувано словацькою й українською:

Významný ukrajinský humanistický filozof a básnik Hryhorij Skovoroda (1722-1794) bol niekedy v rokoch 1745-1750 v Bratislave. Pri prílezitosti 280 výrocia jeho narodenia.
Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722–1794) відвідував у 1745–1750 роках Братиславу. З нагоди 280-рiччя його народження.

 

 

Григорій Сковорода відвідував також Трнавський університет, що в місті Трнава на заході Словаччини. Цей один з найстаріших вищих навчальних закладів Словаччини заснував у 1635 при Єзуїтському монастирі Петер Пазмань (1570–1637) – кардинал, католицький адміністратор у Словаччині, філософ, основоположник літератури живою угорською мовою.

Університет у Трнаві від початку мав лише теологічний (богословський) і філософський факультети. У 1667 почав діяти факультет права, а через 100 років, у 1769, відкрито факультет медицини.

У середині XVIII ст. університет у Трнаві набув широкої популярності, бо мав розкішну бібліотеку, наукові архіви, власні лабораторії, друкарню, ботанічний сад, передову астрономічну обсерваторію. У 1777, за наказом імператриці Марії-Терези, університет із Трнави перевели в Буду, а в 1784 університет переїхав на своє теперішнє місце в Пешт. Історичні Буда й Пешт, які розташовані на західному (правому) й східному (лівому) берегах Дунаю, об’єднані тепер в одне місто – Будапешт.

 

Не раз бував Григорій Сковорода у Пряшеві – центрі українського етнічного краю Пряшівщина. Відвідував Пряшівський Реформатський (євангелістський) колеґіум, який постав тут у 1666–1667 роках.

 

У 1654 р. в Пряшеві побував Ян Коменський, що відзначено пам’ятною дошкою з барельєфом великого педагога на історичній будівлі Пряшівського Реформатського колеґіуму.

Загалом Григорій Сковорода прожив за кордоном п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в Російській імперії.

У січні 1749 в Токаї помер Федір Вишневський, і керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Це обмежило освітні плани Григорія Сковороди, і наступного року він вирішив повернутися в Україну. З черговим транспортом вина 10 жовтня 1750 Григорій прибув до Київа, а звідти – до Чорнух, де поклонився могилам батька й матері.

«Повернувшись із чужих країв, наповнений вченістю, відомостями, знаннями, та з порожньою кишенею, в крайній нестачі всього найпотрібнішого, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих», – засвідчує зі слів свого вчителя М. Ковалинський.

Наприкінці 1750 Григорія Сковороду запросили на викладацьку роботу до Переяславського колеґіуму, де він почав викладати поетику по-новаторськи, згідно з осягнутим у власному освітньому досвіді в європейських студіях розумінням поетичного мистецтва, що відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі догматичних засад піїтики. «Сковорода, маючи ґрунтовні й широкі знання в науках, аніж які тоді були в провінційних училищах, написав міркування про поезію й порадник до її мистецтва таким новим способом, що єпископу здалося дивним і невідповідним колишньому старовинному звичаю» (М. Ковалинський). Молодий педагог змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом, який змушував новатора повернутись до викладання старим методом. Тож Сковороді не дали можливості впроваджувати набуте за кордоном новаторство в українську освіту.

Недовго попрацювавши в Переяславському колеґіумі, Григорій Сковорода восени 1751 повернувся до Київо-Могилянської академії й почав вивчати богословський курс у Георгія Кониського.

У 1752–1753 навчальному році Григорій далі навчається в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив. Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, узяв академічну відпустку й зайнявся педагогічною працею.

Педагогічна праця й освітньо-філософська система Григорія Сковороди

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, його вродженою працею і єдиною професією була педагогіка: вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості.

Вроджений педагог упроваджував своє педагогічне новаторство, набуте у європейських студіях, зокрема в працях Яна Амоса Коменського, у викладацькій праці в Переяславському й Харківському колеґіумах, у приватному вчителюванні та під час мандрівного життя серед рідного народу.

 

Працюючи викладачем поетики у Переяславському колеґіумі, Г. Сковорода написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся), де виповів суть мистецтва поетики й нову методику її викладання. Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад піїтики.

Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ. За переказом М. Ковалинського:

«Сковорода відповів, що він покладається на суд усіх знавців у тому, що міркування його про поезію і керівництво, написане ним, є правильне і засноване на природі цього мистецтва. При цьому в поясненні додав латинське прислів’я: Alia res sceptrum, alia plectrum, тобто: Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка».

Пихатий єпископ, «перевернувши своє незнання в його непослух», розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковорода пройшов перше випробування моральної міцності й професійності, явивши волю свого духу, відданість Істині та основні риси характеру – принциповість і непоступливість неправді у своїй правоті.

Навесні 1753 покровитель Київо-Могилянської академії, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Тимофій Щербацький (Тихін Іванович Щербак; 1698–1767) рекомендував Григорія Сковороду як найкращого студента домашнім учителем своєму приятелеві, бунчуковому товаришу з грецького роду Стефанові Васильовичу Томарі (1719–1794) в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).

У приватному вчителюванні в селі Коврай Г. Сковорода впроваджував протягом 1753–1759 рр. свою новаторську освітню систему виховання серця – виховував і навчав різним наукам «розбалуваного матір’ю» сина Степана Томари – Василька. Саме у Ковраї Г. Сковорода вперше застосував базовий принцип природовідповідності навчання, вироблений Яном Коменським:

«Природа ніколи не використовує непридатного. Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися. …Ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху. …Потрібно запалювати у дітей бажання вчитися».

Григорій Сковорода розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає його біограф М. Ковалинський:

«Сковорода почав більше плекати серце свого юного вихованця і, розглядаючи його природні схильності, тільки допомагати природі у викохуванні легким, ніжним, невідчутним спрямуванням, а не передчасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

Про уважне й вимогливе ставлення вчителя до обдарованого від природи вихованця свідчить латиномовний вірш Григорія Сковороди «На день народження Василя Томари (хлопчика 12 років)» (цитую в перекладі Миколи Зерова):

Першим ти пагонцем, хлопче, на світ од батьків народився,
Перший чеснотою скрізь, перший і славою будь,
Перший і розумом сильним, і перший тим даром природним…
Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся,
I не з наймення лише, будь і ділами Василь.

Ім’я Василь має грецьке коріння й походить од βασιλεύς – цар, тож учитель, перед завершенням початкового освітньо-виховного циклу, акцентує на закладеній в імені життєвій програмі вихованця.

Василь Стефанович Томара (1746–1819) став відомим дипломатом, сенатором і вдячно згадував свого першого вчителя в колі спільних знайомих. Протягом усіх років удячний учень листується з учителем, потребуючи його підтримки, поради, та зізнається в високій повазі до наставника:

«Любий мій учителю Григорію Савовичу! Листа Вашого …отримав я, з рівним любові й серця прив’язанням моїм до Вас. Згадаєш Ти, поважний друже мій, твого Василя, на вигляд може й не нещасного, та внутрішньо більше маю потребу в пораді, ніж коли був з Тобою. О, якби надихнув Тебе Господь пожити зі мною! Якби Ти мене один раз вислухав, дізнався, то не нарадувався б своїм вихованцем. Чи даремно я Тебе прагнув? Якщо ні, то зроби ласку й відпиши до мене, яким чином міг би я Тебе побачити, спрагло любий мій Сковорода? Прощай і не пошкодуй ще один раз у житті уділити частку Твого часу й спокою давньому учневі Твоєму – Василеві Томарі» (6 березня 1788 р.).

Коврайський період життя Григорія Сковороди виявився дуже плідним у становленні його педагогічно-філософської й поетично-музичної систем. Як стверджує учень і товариш Г. Сковороди М. Ковалинський у життєписові свого вчителя: Сковорода тоді цілковито «віддався любомудрості, тобто шуканню Істини», одначе, «шукав Істину не розумуванням, а ділом».

У Ковраї Сковороду надихала рідна природа, україномовна стихія й народна пісенність: як поет він написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней» (1753–1785), як композитор поклав свої пісні на музику, й після його власного виконання вони розходились по Україні в кобзарському репертуарі «Сковорода».

А як музичний педагог Сковорода організував за участю селянських дітей-пастушків квартет сопілкарів, який злагоджено виконував народні мелодії; з коврайською молоддю Григорій організував сільську капелу, яка співала колядки й щедрівки та розучила пісні на його вірші й мелодії.

Тут мудрець жив серед близьких йому селян і переймався їхніми тривогами, бо Російська імперія почала ліквідовувати залишки Української автономії й закріпачувати Український народ. Тут Г. Сковорода написав свій знаменитий вірш «De Libertate» («Про Волю»), нагадавши заневоленим нащадкам вільних козаків про колишні вольності – так будив у свого народу дух Волі.

 

У 1759 Григорія Сковороду запросив до Харківського колеґіуму викладати поетику щойно призначений на єпископа Бєлгородського і Обоянського Іосаф Миткевич (світське ім’я – Іван Миткевич; 1720–1763). Миткевич очолив єпархію після Йоасафа Бєлгородського (світське ім’я – Яким Андрійович Горленко; 1705–1754) – українського освітнього й релігійного діяча, письменника, який багато уваги приділяв розвиткові освіти в Слобідській Україні, особливо дбав про Харківський колеґіум.

Новий єпископ продовжив освітні реформи свого попередника й для підвищення рівня освіти слобідського духовенства зобов’язував усіх духовних осіб віддавати своїх дітей на навчання в Харківський колеґіум. Тож єпископ Іосаф Миткевич покладав на Григорія Сковороду великі освітні сподівання й, цінуючи його таланти і знання, вбачав у ньому майбутнього ректора Харківського колеґіуму.

По закінченню навчального року єпископ запропонував викладачеві поетики прийняти чернечий сан. Одначе викладач Сковорода відмовився од чернечого постригу й покинув колеґіум. За синодальною інструкцією, викладачами духовних освітніх закладів могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Цивільний Сковорода був чужим серед чернечої викладацької касти.

У 1761, на прохання родичів студента Харківського колеґіуму Михайла Ковалинського, Григорій Сковорода повернувся до колеґіуму й до 1764 викладав там грецьку мову і синтаксис. За той час довкола Сковороди сформувалося ціле товариство з його кращих учнів і їхніх родичів. Однак церковні наглядачі змушують викладача-вільнодумця знову покинути колеґіум.

У 1766, за наполяганням Харківського губернатора Євдокима Олексійовича Щербініна (1728–1783), Г. С. Сковорода повернувся до Харківського колеґіуму викладати катехізис та щойно запроваджений курс основ доброчесності. Викладаючи основи доброчесності, Сковорода написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766; оновив у 1780), за яким навчав молодь не релігійним догмам «Закону Божого», а пізнавати в собі власну духовну сутність.

Освітні нововведення Григорія Сковороди мали природний, морально-світоглядний характер і ламали релігійні канони, тож клерикали вчинили гоніння на цивільного педагога. Ось як описує історик, народознавець Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) у праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колеґіумі Сковородині «Початкові двері…»:

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».

Сковороду звинуватили у підриві основ церкви й держави.

Григорій Сковорода як людина глибинного знання, волі й совісті відверто виявляв непоступливість у своїй істинній позиції. Освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів. Йому поставили умову: або приймає чернецтво, або йде з колеґіуму. Звичайно, вільний педагог вибрав волю. У тодішніх навчальних закладах було засилля жандармів у рясах, імперських аґентів, ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Коли викладачі Харківського колеґіуму, сановиті церковники, нарікали на учнів, що ті задають «дерзновенные вопросы», то Григорій Сковорода, єдиний викладач без церковного сану, відповідав обуреним наглядачам у рясах:

«Чем больше дарование, тем больше дерзновенных мыслей» («Чим більший талант, тим більше відважних думок»).

Освітня система Сковороди вільна од схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Київо-Могилянській академії й інших навчальних закладах Російської імперії, які всі були релігійними. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної теологічної науки студії у реформатських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система чеха Яна Коменського.

У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про вроджену працю.

Головне спрямування Сковородинської педагогіки – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення у вродженій праці. Вроджена праця самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив. Провідний педагогічний принцип вчителя Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати».

Проникливо охарактеризувала вроджене педагогічне покликання Г. С. Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко: «Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння».

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й мирської влади, відкинув будь-який примус, не ходив до церкви й не визнавав церковних ритуалів і церемоній, жив моральною волею зрілого особистого духу. Сковорода зберіг рідкісну на той час цілісність особистості й моральну принциповість.

Проникливо визначив суспільну місію мудреця відомий сковородинознавець Леонід Махновець (1919–1993):

«Історія суспільної думки в Україні ХVІІІ ст. свідчить, що Сковорода справді був єдиною людиною, яка розвивала такий великий комплекс ідей, що входили в непримиренну суперечність з панівними ідеями гнобительсько-експлуататорського суспільного ладу і начисто заперечували їх».

Освітнє новаторство педагога Сковороди суперечило теологічним канонам тодішнього навчання, і педагог-новатор змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах, не бажаючи підкорятися консервативному, догматичному режимові викладання.

Григорій Сковорода, звинувачений у підриві основ церкви й держави, покинув Харків у 1769 й 25 років під таємним наглядом поліції й церковників провадив мандрівну подвижницьку діяльність – поширював своє вчення життєвої мудрості серед рідного народу.

«Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так проникливо охарактеризував просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди Іван Франко.

З тих «вибраних одиниць» виросли люди подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядне суспільне зрушення – Сковородинство. Основу того подвижницького зрушення становили Сковородині вихованці, духовні наступники й послідовники.

Головним рушієм Сковородинства став вихованець, духовний наступник і послідовник Григорія Савовича Сковороди Василь Назарович Каразин (1773–1842). В. Н. Каразин – нащадок грецького роду Караджи (по батькові) та українського козацького роду Ковалівських (по матері), геніальний український вчений-енциклопедист, винахідник, великий вільнодумець і культурно-освітній діяч, ініціатор-засновник Міністерства народної просвіти в Російській імперії.

Організаційно-фінансовими стараннями В. Н. Каразина та за фінансової підтримки закликаного ним свідомого Українського слобідського й майже всього лівобережного громадянства (зібрано величезні на той час кошти – близько 600 тис рублів) відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).

Моральний світогляд В. Н. Каразина визрівав у процесі тривалого особистого спілкування з Г. С. Сковородою в домі вітчима А. І. Ковалівського, а також у процесі засвоєння його педагогічних і філософських праць. Десятилітній Василь Каразин оселився з матірю Варварою Яківною й меншим братом Іваном, після смерті батька – Назара Олександровича, в маєтку вдівця Андрія Івановича Ковалівського, материного родича, в селі Вільшанська Іванівка (нині – Сковородинівка).

У Андрія Івановича від першого шлюбу був син – Петро Андрійович Ковалівський, а в сусідньому селі Ярошівка жив брат – Петро Іванович Ковалівський. Мандрівний мудрець Григорій Савович часто й подовгу зупинявся в родині Ковалівських, де його глибоко поважали й виділили йому для мешкання й праці окрему «кімнатку» (так назвав своє житло сам мудрець).

 

У Ковалівських Сковорода прожив останні чотири роки свого віку. Григорій Савович називав Андрія Івановича «першим і останнім другом» своїм, а Варвару Яківну «поважав усією душею» як «розумну і доброчесну жінку». Петро Іванович і Петро Андрійович Ковалівські стали найдієвішими помічниками Василя Назаровича у заснуванні Харківського університету. Менший на сім років Василів брат Іван вивчився на ботаніка, заснував один з найстаріших в Україні дендропарків – Краснокутський. Освітнє новаторство, що його започаткував у Харківському колеґіумі педагог-просвітник Григорій Сковорода, закономірно завершилось відкриттям Харківського університету – першого Українського університету, бо його заснували на теренах Слобідської України саме Українці – учні й однодумці Сковороди.

Василь Назарович зберіг на все життя пам’ять про близьке знайомство й спілкування з Григорієм Савовичем і дуже тепло згадував свого вчителя: «В особі Сковороди ми під українською свиткою і під українським чубом мали свого Піфагора, Орігена і Лейбніца». Каразин планував написати біографію Сковороди, та, на жаль, не встиг здійснити свого задуму через передчасну смерть. Василь Назарович Каразин усвідомлював себе Українцем та ідентифікував себе з Україною, у своїх статтях і листах дуже часто пише: «Україна», «український».

На науково-освітній базі Харківського університету розвинув Сковородинські морально-світоглядні засади у своїй філософсько-мовознавчій школі духовний наступник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в українському й усьому слов’янському мовознавстві, зокрема лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли три українські школи світового рівня:

Сковородинська філософсько-освітня, Каразинська природничо-аграрна й Потебнянська психолінгвістична.

Філософсько-освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної педагогіки, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька й матері: благо народити й благо навчити».

Новаторська освітня система Г. С. Сковороди виросла з традиційної української родинної школи – козацької педагогіки, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформатськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» чеського педагога-мислителя Яна Коменського.

Г. С. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції й традиціях античних культур та на педагогічному новаторстві європейської Реформації, започаткованому чехом Яном Коменським.

За педагогічною системою Я. Коменського, весь цикл виховання й освіти людини розподіляється на чотири періоди по шість років кожен: Материнська школа (для дитинства до 6 років); Школа рідної мови, елементарна школа (для отроцтва до 12 років); Латинська школа (для юнацтва до 18 років); Академія (для зрілого віку до 24 років). У кожному періоді людина проходить взаємопов’язані ступені пізнання: Чуттєве пізнання; Узагальнення, абстракція – наукове знання; Осмислення, перевірка практикою – мудрість.

Процес пізнання починається з відчуттів, бо немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях. Наступний ступінь пізнання – розумове опрацювання матеріалу, отриманого з відчуттів, коли розум аналізує й узагальнює. Знання стають справжніми, корисними, коли проходять перевірку практикою й виростають у мудрість. Отже, метою пізнання, науки є мудрість. Так Ян Коменський органічно поєднав у своїй освітній системі науку й мудрість з метою їх практичного застосування в житті.

Так і Григорій Сковорода навчає здобувати знання з позиції їх практичної життєвої цінності: «Знання не повинні звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, а повинні бути доступні всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!».

Сковорода спрямовує свої освітні зусилля на просвітлення рідного народу істинним знанням. Мудрець звільнив світоглядну основу української педагогіки й філософії од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням.

А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу:

«Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Суть філософського знання розкривається в самій назві філософія – любов до мудрості. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань про якийсь конкретний предмет. Мудрість – це система практичних знань про саму суть життя, це мірило життя.

Мудрість заснована не на зовнішніх даних науки, а на внутрішньому життєвому досвіді. Мудрість – це не позичене чи надумане знання, а осягнуте в особистому досвіді й перевірене досвідом.

Мудрість – це істинне знання, явлене в істинному житті. Римський філософ Луцій Анней Сенека (молодший; 4 до н.е. – 65) так сформулював моральну основу світогляду й життя мудреця:

«Перший обов’язок мудрого і перша ознака мудрості – не допускати розбіжності між словом і ділом і бути завжди самим собою»; «Філософія (любов до мудрості) вчить діяти, а не говорити. Вона вимагає від кожного жити за її законами, щоб життя не розходилося зі словами».

Час людського життя – швидкоплинний і проминущий, а духовна суть його – безвічна. Оцю безвічну суть життя і осягає філософія й виводить людину на шлях життя в Істині. Тому філософія-мудрість – це найнадійніший спосіб осягнення таїни життя й збереження його суті.

Філософське осягнення – це цілісність дієвих знань і моральних цінностей. Філософське осягнення осмислює теоретично-практичну сутність життя. Теоретичний аспект філософії осмислює природну й соціокультурну реальність життя. Практичний аспект філософії формує волю й забезпечує здійснення людиною життєвої програми своєї душі, осягнутої в самопізнанні.

Для Сковороди філософія-мудрість – саме життя, а не якась абстракція чи самодостатня теорія. Бо мудрець жив за цілісним принципом одвічної людської моралі-мудрості, який сьогодні забуто, й рідко хто з людей намагається жити по Сковородинськи. А Григорій Сковорода на своєму земному шляху здійснив цілісне життя у власній філософії-мудрості, керуючись уселюдським моральним принципом.

Основою філософії-мудрості є мораль як внутрішня, духовна категорія. А етика як зовнішня, наукова категорія є основою науки, що є системою понять і теоретичних знань. Теоретичні знання, як правило, самодостатні й позбавлені життєвої дієвості. А мудрість – це система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Звідси базовий морально-світоглядний принцип мудрості в освітній системі Сковороди:

«Не життя для науки, а наука для життя».

Мудрий учитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Тож згідно з базовим морально-світоглядним принципом освітньої системи Сковороди, наука не повинна бути самоціллю, а зобов’язана працювати для покращення життя.

В цьому ж світоглядному сенсі проникливо визначив суть науки (етики) й мудрості (моралі) великий прусський мислитель-мудрець, родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724–1804):

«Наука – це організовані знання, мудрість – це організоване життя».

Наука апелює до прагматичного розуму, а мудрість апелює до совісті – морального судді в серці. Дієвим чинником мудрості є моральна воля – первинна сутність людського життя, яка, за Кантом, передує релігії.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і педагог уперше в українській культурі чітко окреслив з моральної позиції мудрості мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості та пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті моральною волею особистого духу на основі вродженої праці.

Освітнє новаторство Григорія Сковороди, що його тоді побивала церковна догматика, цілковито відповідає нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння і взаємодії.

На морально-світоглядних засадах освітньої системи Г. Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе», які з моєї ініціативи й за моєю концепцією запровадило Міністерство освіти і науки України 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді Навчання проводяться повсякчас у системі української освіти в Україні й українських навчальних закладах за кордоном.

Навчання сприяють поглибленому вивченню й засвоєнню багатої, універсальної спадщини феноменального українського педагога-просвітника й філософа-мудреця, її популяризації в Україні й Світі.

Мандроване життя просвітника й духовного подвижника

Через нестерпний гніт церковної ідеології й імперської адміністрації Григорій Сковорода змушений був залишити офіційну освітню працю та обрав зовсім новий і незнаний до того спосіб життя – вільні просвітницькі мандри.

То був дуже небезпечний протестний вибір найосвіченішої людини в Російській імперії. І те мандроване вільне й небезпечне життя мудреця тривало чверть століття. Імперські служби й церковна влада завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-поліцейського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. Мандроване життя мудреця було сповнене небезпек, пригод, оповите легендами. Слава про мудреця ширилася по всій Слобідській Україні й далі, і кожний, бідний чи багатий, хотів побачити й почути цього незвичайного чоловіка.

«Народний учитель, у свиті простого чоловіка, він був доступний кожному, хто мав у ньому потребу», – так ясно охарактеризував освітянське подвижництво козацького мудреця Г. С. Сковороди Орест Маркович Новицький (1806–1884), український філософ, автор фундаментальної праці «Поступовий розвиток давніх філософських учень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань».

Залишивши колеґіум, Григорій Сковорода спершу оселився за 10 верст од Харкова, на березі Лопані, на пасіці в Гужвинському лісі, що належав відставному підпрапорному Василеві Земборському, батькові одного з учнів педагога в Харківському колеґіумі. Тут, серед заповідної природи, мудрець відсторонився од кишла імперських аґентів і ченців-фарисеїв та почав писати філософські байки, які склали збірку «Байки Харківські» – першу в українській літературі. Тут же філософ написав свій перший філософський діалог «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Усі свої філософські праці Г. Сковорода написав протягом 25-літнього мандрівного життя.

 

І надалі мудрець Григорій Сковорода змушений був переховуватися в лісових сторожках, на пасіках, зупинятись у приятелів. У 70-х роках він часто зупинявся в містечку Бабаї у свого учня по Харківському колеґіуму – священика Якова Правицького, в чиєму будинку написав другу половину своїх тридцяти «Байок Харківських». Яків Правицький збирав, переписував і зберігав майже всі праці свого вчителя й товариша.

Мудрець-мандрівець обходив усю Слобідську Україну й зупинявся, крім Бабаїв, у Валках, Ізюмі, Куп’янську, Липці, Моначинівці, Охтирці; бував у селі Гусинка, в родині нащадка козацького старшинського роду Олексія Сошальського. Провідував Г. Сковорода й своїх приятелів по Київо-Могилянській академії у Сумському, Охтирському, Святогірському, Озерянському, Курязькому монастирях.

Часто бував Григорій Савович в Острогозьку, в полковницькому роду Тев’яшових, де користувався багатою колекцією рідкісних книг і манускриптів, а своїм приятелям Степанові Івановичу й Володимирові Степановичу Тев’яшовим присвячував філософські праці. У 1788–1790 Г. С. Сковорода жив у Великому Бурлуці, в нащадка знатного козацького роду Якова Михайловича Донця-Захаржевського, якому також по-дружньому присвячував свої філософські праці.

Згодом власником маєтку Захаржевських став поміщик О. І. Задонський, а в 1919 в розграбованому старовинному маєтку знайшли дерев’яні «книги волхвів» або «Велесову книгу» – зібрання давніх історико-міфологічних текстів. Ймовірно, з «книгами волхвів» був ознайомлений і Сковорода.

Про особливе ставлення Григорія Сковороди до Слобідської України свідчить Михайло Ковалинський:

«Україні надавав він перевагу над Малоросією за повітря і води. Ріки майже всі цвітуть у Малоросії, через шо й повітря має гнилість. Він зазвичай називав Малоросію матір’ю тому, що народився там, а Україну тіткою за проживанням його в ній і за любов до неї».

Про любов мудреця до України й рідного народу згадує у своїх «Спогадах» мемуарист Федір Петрович Луб’яновський (1777–1869), який зустрічався з Г. С. Сковородою в останні роки його життя:

«Не було в нього ніякого майна: що на ньому, те було його… Не мав він і постійного місця проживання. Старий, вище середнього зросту, в сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці з палицею в руках; за мовою справжній Українець. Здався він мені стомленим і замисленим. Він волів жити в селянському середовищі; любив переходити зі слободи в слободу, з села в село, з хутора в хутір; скрізь і всі його зустрічали й проводжали до зустрічі з любов’ю; в усіх був він свій. Не нажив він ані золота, ані срібла; та не заради того і приймав його народ під свої стріхи… Господар дому, куди він входив, передусім придивлявся, чи не треба було щось полагодити, почистити, перемінити в його одежі й взутті: все те негайно й робили. Мешканці, особливо тих слобід і хуторів, де він частіше й довше залишався, любили його, мов рідного. Він віддавав їм усе, що мав: не золото й срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгоди, неправду, нетверезість, недобросовісність – тішився, що праця його мандрівного життя не зовсім була марною».

Мандроване життя Григорія Сковороди Слобідською Україною припало на час докорінних змін у її суспільно-політичному житті – скасування козацького устрою. У 1765 імперський колоніальний режим ліквідував автономію самоврядних Слобідських козацьких полків, які існували в 1651–1765 роках, і на їх місці створив Слобідсько-Українську губернію – адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії.

Перша Слобідська Українська губернія проіснувала до 1780, коли замість неї створили Харківське намісництво, а в 1797 Слобідську Українську губернію відновили, й ця друга проіснувала до 1835, коли її перейменували на Харківську губернію.

Протягом 25-річного мандрованого життя серед рідного народу мудрець Григорій Сковорода виробив систему особистого спротиву руській колонізації українського культурного простору та стратегічні морально-світоглядні засади українського подвижництва для пробудження Волі Духу в людині й народові, нагадуючи про традиційну українську вольность – право самоврядування, зокрема поезією «De Libertate» («Про Волю»).

Саме через стратегію духовного подвижництва цілісно розкривається морально-світоглядна суть українського феномену мудреця Григорія Сковороди, який істинно жив серед свого народу, не шукаючи особистої вигоди.

Моральний спосіб життя українського подвижника Григорія Сковороди цілковито відповідає вселюдському принципу духовного подвижництва, що його сформулював давньокитайський мудрець Лао Цзи (Старий Вчитель; справжнє ім’я – Лі Ер; 604–531 рр. до н. е.): «працювати й не шукати вигоди, досягати успіху і не величатися, стати великим і не панувати».

За такими самими моральними критеріями характеризує свого вчителя Григорія Сковороду його учень і біограф Михайло Ковалинський: «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

У цій достеменній морально-світоглядній характеристиці цілковито розкривається національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем. Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість та істинне думання, його волю та справедливу дієвість.

Українське серце мудреця Сковороди живило його велику любов до рідного народу, до рідної України. Ця сердечна, «виняткова любов» українця Сковороди до рідного надзвичайно вразила швейцарця Жана Верне, який під впливом Григорія Сковороди став відомим українським педагогом, письменником і журналістом Іваном Пилиповичем Вернетом (1760–1825) і наслідував стиль життя мудреця.

Та під час першої зустрічі Вернета зі Сковородою «виняткова любов» українського мудреця до рідного народу навіть спричинила їхню суперечку, про що згодом написав Вернет:

«Ця виняткова любов була причиною моєї з ним суперечки й незгоди під час першого побачення; вона позбавила мене задоволення познайомитися з ним ближче, наскільки я того бажав. …Діоген з усіх народів Греції вважав за людей самих тільки спартанців; Сковорода найбільше любив українців…».

Своє морально-світоглядне освітньо-життєве вчення, засноване на концептах «вродженої праці» й «філософії серця», природовідповідне й пройняте духом протестантизму, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Дослідниця Олександра Єфименко завважує, що мандрований мудрець Григорій Сковорода своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо «давня Вкраїна – дуже проста й демократична за устроєм – завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків…було звичайнісінькою справою».

Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Мудрець заохочував людей долучатися до джерельної основи безвічної мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».

Мудрець Сковорода щиро ділиться з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений засиллям захланних, закостенілих, мертводушних, яким не потрібне знання Істини – вони вважають істинним те, з чого мають зиск.

Захланні невігласи вимірюють цінність життя маєтностями й владарюванням, а не знають його істинної, духовної суті – справжньої цінності. Захланні паразити не хочуть знати, а хочуть тільки мати, володіти, споживати. А марновірний, безвольний мир стає для паразитів пожиточною масою – тією «недвижною масою», яку легко присипляють і визискують наставники-пастухи і всяке панство.

Моральний світогляд мудреця Сковороди базується на морально-світоглядній основі традиційного українського агрокультурного суспільства. Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості українського традиційного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа, які є означеннями соціальної нерівності.

Чужі соціоніми пан і гаспадін з’явилися в Українському світі з колонізаційними навалами скіфів, сарматів, русі-туранців і походять од скіфсько-сарматсько-туранського gupān, gaupana – власник худоби; звідти ж, од туранського бага – багач, давець багатства, походить і чужий нам теонім бог та звертання до нього з корисливою молитвою «Дай, боже!». Під деморалізуючим впливом біблійної релігійно-політичної догми «всяка влада від бога» заневолена маса стала ототожнювати пана з богом у виразі «пан бог». Та водночас виникло й народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!». Пани гнітили людську Волю, гнобили Правду й нищили Справедливість.

Мудрець стривожений безтямністю миру перед лукавим панством: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…» («Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний»). Сковорода відверто виявляє свою антиелітарну позицію духовного подвижника й будить «недвижну масу» приспаного панством люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини вилупилися білі пани? Мудрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; та кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, та без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, та глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує».

Мудрець Сковорода лишився вільний од багатства й влади, од стосунків з аморальним, захланним панством і марновірним, безтямним миром та підсумував своє земне життя сумно-радісною філософемою: «Мір ловил меня, но не поймал». Саме цей знаковий підсумок свого життя Григорій Савович попросив викарбувати на могильному камені й не ставити на могилі хреста.

Який же смисл закодував мудрець у цій філософемі? Нині цей заповітний мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Сковородин «Світ ясний», «цілий Світ» не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, «цілого Світу», що його мудрець ототожнює зі щастям-цілістю: «О щастіє, наш ясний Світ, О щастіє, мой Світ ясний!».

Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя. Сковорода розрізняє в написанні мир, мыр – внутрішній світ («маленькій мыр», «душевный мир») і Всесвіт або Всеосяжний Світ («Великій Мыр», «Всемирный Мир») та мір – біблійна історія («древній мір»), марновірний соціум, тобто антисвіт.  Староукраїнське мір (новоукраїнське – мир) означає: мирське життя, хрещений мир, соціальна маса. Тож заповітну філософему мудреця Сковороди належить передавати сучасною українською: «Мир ловив мене, та не піймав». Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет миру – антисвіту.

Чітким поняттям «мір» мудрець Сковорода означив тогочасний тоталітарний соціально-політичний режим і гнітючу атмосферу підневільної імперської маси. «Мір» – зіпсований гнобленням, марновірством і захланністю соціум, натовп, «недвижна маса». Той церковно-поліцейський «мір» своїми тенетами марно ловив українського мудреця Григорія Сковороду.

Той «мір» не «піймав» ні Сковородиної Істини своїм марновірним, приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Уся та токсично-гримуча суміш руського релігійного бузувірства й імперсько-колонізаторської аґресивності зветься тепер «русскій мір». Нинішній рашистський «русскій мір» – такий самий, як і 300 років тому, аґресивний паразитарний антисвіт, антисистема винародовлення, релігійного бузувірства, безкультур’я, що руйнує, нищить саморозвинні системи етнічних культур – етнічні світи, поглинаючи їхні життєві ресурси й заневолюючи людей.

Глибинно-ясною філософемою мудрець Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна, владарів, церковників і невігласів. Самостійне життя морально зрілої, мудрої людини власною волею – основа духовного подвижництва.

Дух великого подвижника, вчителя-мудреця відійшов у Безвічність 29 жовтня (за новим стилем – 9 листопада) 1794 року в садибі добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Іванівка (тепер – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де Г. С. Сковорода жив останні чотири роки. А прах мудреця поховали, як він і просив, у тому місці, яке сам обрав для свого останнього прихистку.

На могилі, як і заповів мудрець Сковорода, не поставили хреста.

Останній прихисток Григорія Сковороди на підгірку під липою, неподалік від його улюбленого дуба, не зберігся. У 1814 р. на вимогу нової власниці маєтку, яка придбала його в Ковалівських, домовину перенесли в інше місце – подалі від панського будинку, за яр, за межі парку, і перепоховали біля родинної каплиці Ковалівських. До того ж, над новою могилою вчинили церковний обряд «знешкодження заложного мерця», адже мудрець Сковорода перед смертю не сповідався.

Існує кілька версій, чому його прах перепоховали. Згідно з однієї, марновірна поміщиця не схотіла бачити серед парку могилу «якогось старця». Інша версія пояснює перенесення поховання за яр близькістю до родинної каплиці Ковалівських. Третя версія посилається на забобони селян, які лякалися привидів від могили без хреста…

Біля могили пантеїста Григорія Сковороди виріс клен. Його не раз намагалися спиляти. Та всіх, хто те робив, спостигало нещастя…

Після смерті плоті Григорія Сковороди продовжилося життя його духу та почалось нове життя мудреця у спогадах сучасників, у переказах і легендах. А ще започаткували в Україні вшанування народного генія і збереження світлої пам’яті про нього.

 

У 1874 поміщик Жилінський встановив на могилі Г. С. Сковороди мармурову могильну плиту з заповітним написом: «Міръ ловилъ меня, но не поймалъ». А в 1894 навколо могили поставили чавунну огорожу.

 

У 1922 р., з ініціативи академіка Дмитра Багалія, будинок, у якому останні роки жив Григорій Сковорода, а також парк і всю прилеглу територію оголосили заповідником. У 1962 р. в колишньому будинку Ковалівських відкрили музей Г. С. Сковороди на громадських засадах. А в 1972 р. Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди став державним закладом (з 2008 – Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди).

Музейне зібрання донині налічувало кілька тисяч експонатів, частина з яких – унікальна. Найцінніші: англійський срібний годинник XVIII ст. з дарчим написом «От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину» (годинник зберігався в Чернігівському історичному музеї й переданий у 1972 р.); скрипка, на якій грав Григорій Сковорода у будинку Якова Правицького в Бабаях; копії інших Сковородинських артефактів, зокрема, його незмінних супутниць у мандрах – власноруч виготовлених патериць, ориґінали яких згоріли в Харківському історичному музеї під час пожежі 1943 р.

Під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідник у Сковородинівці – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

 

Перед початком російської аґресії Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди завершив ремонт усіх своїх приміщень за власні кошти.

З початком аґресії почалися масовані обстрілів Харківської області, зокрема її прикордонної території, до якої належить Сковородинівка. 6 травня 2022 р. о 23 годині в дах Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди влучила ракета російських окупантів, і музей загорівся. Вогонь охопив усі приміщення, площа загоряння становила 280 квадратних метрів. Пожежу в музеї загасили тільки о восьмій ранку 7 травня.

Усе приміщення музею вигоріло, проте колекція постраждала не дуже – найцінніші експонати завчасно перемістили в безпечне місце.

А ось що лишилось від самої історично-культурної пам’ятки після рашистського ракетного обстрілу й пожежі.

 

 

Літературна, педагогічна, філософська, композиторська спадщина

Літературно-педагогічно-філософський доробок Григорія Сковороди: поетична збірка «Сад божественних пісней» та інші поезії, збірка байок у прозі «Байки Харківські», драматичні діалоги, педагогічні праці, філософські діалоги й трактати, переклади з античних і неолатинських поетів, листи, філологічні нотатки.

Тривалий час Григорій Сковорода був знаменитий передусім своїм мандрівним життям і просвітництвом.  За життя Г. Сковороди не вийшла друком жодна його поезія, байка, педагогічна чи філософська праця, бо прискіплива церковна цензура вважала їх «противными Священному Писанию и оскорбительными для монашества». Тексти Сковороди поширювалися в авторських рукописах і в списках його сподвижників.

Завзято розповсюджували поетично-пісенний доробок Г. Сковороди мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Ці народні співці рознесли Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» кобзарський поводир Тарас Шевченко. Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Проникливо розкриває велич мудреця Г. С. Сковороди відомий український філософ, культуролог Сергій Борисович Кримський (1930–2010): «Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найориґінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії… Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. … Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав «синами», «дочками», «дітьми», але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М. Ковалинським. За життя Г. Сковороди друком не вийшла жодна його книга. …Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контексті життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди», 2012).

Перші публікації текстів Григорія Сковороди з’явилися тільки після його смерті під суворим церковним цензуруванням. І першим видавцем став український історик, бібліограф Михайло Іванович Антоновський (1759–1816), який походив з козацького роду з Борзни. У 1798 р. він видав у Санкт-Петербурзі 225-сторінкову книжку «Библіотека духовная», більшу частину якої займав текст під заголовком: «Дружескія беседы о познаніи самого себе». Це скорочений церковним цензором варіант першого філософського діалогу Григорія Сковороди «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (1769, 1771). Одначе, імені автора в цьому виданні не названо. Повністю під ім’ям Г. Сковороди цей діалог вийшов лише у 1861 р., одразу після ліберальних реформ і послаблення церковної цензури. Уперше з зазначенням авторства Г. Сковороди опубліковано його педагогічний трактат «Начальная дверь ко христіанскому добронравію, Написана в 1766 году, для молодого шляхетства Харковской губерніи, а обновлена в 1780 году. Твореніе Г. Сковороды» у 1806 р. в Санкт-Петербурзі в журналі «Сіонской Вестник». І аж під кінець 30-х років ХІХ ст. в московських видавництвах, під церковною цензурою, виходять пісні, байки та філософські діалоги й трактати Г. Сковороди, які мали знаменні відгуки в пресі.

Сковородинська мова

Часто виникають суперечки серед лінґвістів щодо мови писань Григорія Сковороди. Пісні, байки, вірші Г. Сковорода писав українською книжною мовою, наближеною до народної, а також давньогрецькою й латиною; філософські діалоги, трактати й педагогічні праці писав власною мозаїкою з української, церковнослов’янської й руської мов, бо його новаторство виривалося з тогочасного церковно-схоластичного стилю; листувався зі своїми товаришами й знайомими латиною й руською.

Та хоч би якими різними мовами писав мислитель: давньогрецькою, латиною, церковнослов’янською чи руською, він думав рідною, про що свідчать у його писаннях і українська мовна стихія, і український тип мислення, українська стилістика й правопис, бо «писав для свого краю». Про це свідчить учень, товариш та біограф Г. Сковороди М. Ковалинський: «Він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». З близькими людьми Г. Сковорода спілкувався виключно живою рідною мовою. А тією мовою, якою писав, він не розмовляв.

Проникливо проаналізувала феномен Сковородинської мови літературознавець, професор кафедри україністики Бухарестського університету Маґдалина Андріївна Ласло-Куцюк (1928–2010): «Сковорода писав свої твори в часи, коли нова українська мова ще не мала усталеної літературної норми; він навчався в академії, коли навіть забороняли викладання іншою мовою ніж латиною або російською, тому орієнтувався на російську літературну мову XVІІІ-го століття, бо такою спілкувались вчені люди, яким адресував свої твори, хоч сам либонь розмовляв мовою, якої навчився від своїх батьків, звичайних селян-козаків з Полтавщини».

А писав Григорій Сковорода свої педагогічні й філософські праці як високоосвічений граматик за тогочасними правописними нормами, на які значною мірою впливала тогочасна академічна традиція; листувався за тогочасною традицією офіційного мовлення. А його пісні й байки сповнені народнопісенною й народнорозмовною стихією. Мова всіх писань Сковороди забарвлена староукраїнською бароковою лексикою з украпленнями грецької, латинської, церковнослов’янської й руської.

А її фонетична система суто українська, природня. Тому для безпосереднього сприйняття Сковородиних текстів їх необхідно читати з українським фонетичним ключем, зокрема замість церковнослов’янської літери ѣ (ять) слід вимовляти український природній звук і. (Тут доречно зауважити про бездумне називання Григорія Сковороди по-батькові Савич, що є калькою з руського – Саввич. До речі, сам Григорій підписувався – Григорій Савин, тобто Савин син.  Отже, по-українськи – Григорій Савович).

Мову Григорія Савовича Сковороди належить характеризувати не за формальними лексичними ознаками й не за належністю до певної зовнішньої соціальної сфери комунікації, а за її внутрішньою пізнавально-освітньою функціональністю. Мова Г. Сковороди – це передусім засіб пізнання себе, свого народу й Світу, це ключ до істинного знання. За Сковородою, мова – «найдавніше з надбань людини»; «Мова все тіло скеровує і всьому голова є» («Наркіс»).

Для істинного сприйняття Сковородиного природно-морального світогляду й особливої, з індивідуальним стилем, мови мудреця та осягнення суті його писань не можна застосовувати підхід зовнішньої комунікації. Тексти Г. Сковороди належить читати у внутрішньому зосередженні, й тоді відкриється розуміння його задуму і взаєморозуміння з ним.

Мова Г. Сковороди не теоретична з умоглядними, абстрактними поняттями, а образна й понятійно конкретна та дієва глибиною думання. Це означає, що мудрець шукав Істину не теоретичним розумуванням, а власною моральною дієвістю. Бо мудрець Сковорода все пізнає не байдужим розумом, а щирим серцем, і адресує свої осягнення не темному розуму, а чистому серцю. Дієвість мови Г. Сковороди – у її правдивості, істинності, а її смисл – у спрямованості на самопізнання й саморозвиток.

Мова Г. Сковороди – це мова ясних образних понять і глибоких смислів, це вияв морально-світоглядної основи української культури. Саме з погляду ясних образних понять і глибоких смислів необхідно розглядати мову педагогічних і філософських праць, поезій, байок і листів Григорія Сковороди. Мова глибоких, утаємничених текстів мудреця спрямована на самопізнання й саморозвиток людини.

Характерна ознака всіх текстів Григорія Сковороди – їх історична й соціальна реалістичність і психологічна точність. В основі їх змісту: конкретні факти, реальні події життя, певні суспільні чи особисті обставини. Будучи глибоко символічними за змістом і містичними за формою, Сковородині твори є не тільки документами його епохи, а й морально-світоглядними орієнтирами для сучасності. Бо за фактами часоплину проявляється непроминуща духовна суть життя і його дієві чинники. Це означає, що мудрець шукав Істину не розумуванням, а дієвістю.

Ось приклад своєчасності й дієвості Сковородинської поезії:

Кто сердцем чист і душею,
Не нужна тому броня,
Не нужен і шлем на шею,
Не нужна єму война…
Сей свят град бомб не боїтся,
Ні клеветничіїх стріл,
І хитрих мін не страшится,
Всігда ціл і не горіл.
(Піснь 20-а зі збірки «Сад божественних пісней»)

Усе Сковородине письмо сповнене символічними образами й афоризмами. Афоризми Г. Сковороди – невичерпне джерело знань і життєвої мудрості. Великий український філософ-мудрець кілька століть тому явив істини, які своєчасні нині:

Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце.
З видимого пізнавай невидиме.
Не розум від книг, а книги від розуму створились.
Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.
Природа є вічне джерело волі.
Воля дужча за всяку неволю.

Поетично-філософське мислення Григорія Сковороди образно-символічне, що є особливою характеристикою його внутрішнього світу, в якому утаємничується Істина. У символічній формі являється глибинний сенс мікро- та макросвіту. Крім образної поетично-філософської символіки, Г. Сковорода розвинув цілісну систему емблематичних малюнків, яку подає в діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу». А також дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки» та філософії як «найдосконалішої музики».

Музика – «філософія педагогіки», філософія – «найдосконаліша музика»

Григорій Сковорода транслював свою поезію, педагогіку й філософію через усне слово й музику, а заняття в класі починав з гри на флейті. Сковорода як педагог-музикант налаштовував музикою учнів на внутрішнє сприйняття знань і як філософ-композитор відчував у «духовному народженні людини» «октаву світла». Постійною супутницею мандрівного філософа була удосконалена ним флейта – флейтравер.

Про музичний талант і композиторську спадщину Г. Сковороди згадує М. Ковалинський: «Він написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику, а також і вірші, які співали під час літургії й музика яких сповнена гармонії простої, та урочистої, що проймає, заполонює, зворушує. Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейтравері, бандурі й гуслах приємно й зі смаком».

Особливу функцію в музично-поетичному світі Григорія Сковороди виконувала улюблена з дитинства сопілка. Граючи на сопілці, митець складав мелодії своїх пісень і розвивав внутрішнє сприйняття розмаїття в Природі. Сучасники зазначали, що Сковорода грав на сопілці так досконало, що міг передавати голоси співочих птахів.

До композиторського доробку Г. Сковороди належать канти, ліричні пісні, духовні концерти, псалми, «Херувимська», яку співають на літургії. Восьмиголосний партесний розспів «Херувимська» засвідчив новаторство й виняткову композиторську майстерність Г. Сковороди та став одним з найориґінальніших здобутків композиторського мислення ХVІІІ ст. ще до народження М. Березовського, Д. Бортнянського й А. Веделя, які теж написали свої варіанти цього літургійного розспіву.

Г. Сковорода як композитор поклав на музику частину поезій своєї збірки «Сад божественних пісней». Г. Сковорода як співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті, що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака. А після його власного виконання канти й пісні розходились по Україні в кобзарському репертуарі «Сковорода».

За життя Сковороди носіями української прадавньої цілісної міфо-поетичної свідомості були народні співці – кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну, космогонічно-природну сутність світогляду Українського народу, геній слов’янства Іван Олексійович Бунін (1870–1953): «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Таким, подібним до співця-кобзаря, феноменальним мандрівним співцем-мудрецем був і Григорій Савович Сковорода, який уособлював своїм подвижництвом нероздільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: «Цей мандрівець ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

За висновками дослідників, пісні Григорія Сковороди виконували не лише народні співці, а й хорові колективи, зокрема, хор «малолітніх півчих», яким керував наприкінці XVIII століття великий український композитор Артемій Лук’янович Ведель (1767–1808).

Поширювалася співана поезія Григорія Сковороди й серед українського духовенства. Філософ Василь Миколайович Карпов (1798–1867), випускник Київської духовної академії й професор Петербурзької духовної академії, писав у листі до біографа Г. С. Сковороди Григорія Петровича Данилевського (1829–1890), відповідаючи на його питання з цього приводу: «Живучи в Київі, я мав нагоду чути наспіви, які приписували Сковороді. Та ці наспіви не введені до церковного вжитку, а вживаються келійно, у приватних, звичайних зібраннях київського духовенства, яке любить заповітну старовину». Це згодом підтвердила й історик, народознавець О. Я. Єфименко: «…«сковородинські» наспіви духовних пісень відомі в Україні й сьогодні поміж місцевим духовенством».

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор Сковорода характеризує так: «Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, та я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня». Григорій Сковорода визначив українську народну пісенність як «неопалимий» скарб з «тритисячолітньої печі» української культури, тим самим означивши вік нашої культурної традиції.

На цих глибинних пісенних реліктах прадавньої української культури й базується мова утаємничених текстів Г. Сковороди: педагогічних праць, філософських діалогів і трактатів, поезій, байок, листів. Сковородина мова поезій-пісень та байок максимально наближена до образної народнопісенної, народнорозмовної, а мова філософсько-педагогічних текстів має складну понятійну базу для передачі глибинного процесу думання.

Композитор-мислитель і музикант-педагог Григорій Сковорода чув у духовно народженій, культурній людині «октаву світла», чим означив прилучення до Світлої Сили – Першоджерела Життя й найвищий ступінь осягнення Істини. Мудрець розглядав «заповітне» як світло Істини, осягнутої людиною в самопізнанні: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». Проявлена в людині її духовна сутність – «октава світла» є виявом всепроймаючої, всеосяжної, вселадуючої надтонкої Світлої Сили – джерела Всеєдиного Життя, що являється через Сонце. «Октава світла» символізує виповнення людського серця світлом Істини, що виявляється в досконалості, гармонійності, уладованості, співзвуччі й подібності просвітлених людей. Г. Сковорода означив «октавою світла» звучання мелодії Космічного Ладу в людському житті. Мудрець відчував у музиці вселадуючу, цілющу силу: «Музика – це великі ліки в скорботі, втіха в печалі, забава в щасті».

Саме життя педагога-музиканта-мудреця Григорія Сковороди – правдиве й дієве життя вчителя, духовного цілителя й подвижника.

Подвижництво – суть українського феномену мудреця Сковороди

Михайло Іванович Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу виховання й освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі.

Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939), історик літератури, академік УАН охарактеризував енциклопедиста Г. С. Сковороду лаконічно: «Досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет».

А тогочасні владоможці обзивали мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, і він зазнавав постійного церковно-поліцейського стеження й гоніння, тож мудрець змушений був ставати невловним для «міра» в мандрах.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом». А в нинішню пору засилля церковної, християнської неорелігійності, що прийшла на зміну партійній, комуністичній релігійності, заповзяті неорелігійні активісти стали трактувати Сковороду як «теолога-містика» й навіть «месію» чи «пророка», підмінюючи власними містифікаціями його духовне, освітнє подвижництво.

В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими.

У ясновідному моральному світогляді народів агрокультури відсутні месіанізм і богообраність, а провідним дієвим, усеоб’єднуючим внутрішнім чинником життя народу є духовне подвижництво, яке базується на ясновіданні (не плутати з ясновидінням – елементом релігійної магії, надприродною здатністю розпізнавати на відстані явища фізичного плану).

Ясновідання – дорелігійна морально-світоглядна система осягнення цілісного, дієвого знання, яка пов’язана з глибинними процесами психіки, душі. Пізнавальна практика ясновідання – безпосереднє, інтуїтивно-містичне осягнення Істини серцем як пізнавальним і моральним осердям людського єства. Ясновідання засноване на принципові моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. За цими моральними критеріями, Григорій Сковорода – типовий мудрець-ясновідець і, за його ж визначенням – «Справжня Людина»: «Бо Справжня Людина має Справжнє Око. Оскільки воно за Видимістю добачає Первину і на Ній спочиває…» («Наркіс»).

Проте релігійні марновірці особливо нав’язливо накидають мудрецеві-ясновідцеві статус «богослова», «реформатора церкви», «сектанта» й навіть «масона», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не приймав релігійної догматики й церковних ритуалів і церемоніалу. «сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця Сковороди.

Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист, сковородинознавець Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Григорій Сковорода ставився до релігії з її магічними культами й зовнішніми ритуалами однозначно неприйнятно: мудрець жив не за релігійними приписами й віросповідними догмами, а за одвічними дорелігійними морально-світоглядними принципами. А звертання Сковороди до Біблії – це не ознака його релігійності, а ознака пізнавального методу: мислитель не проповідує біблійні догми, а розкриває через біблійний символізм приховані реальні смисли.

Г. Сковорода часто цитує Біблію (в основному Старий, а не Новий Заповіт) як символічний текст («символічний світ Біблії») не з теологічною метою, а для філософсько-символічного відокремлення правди од неправди та з’ясування Істини. Мудрець використовував біблійні тексти як ідеологічне прикриття свого вільнодумства.

Сковородине цитування Біблії в умовах засилля християнської релігійної ідеології нагадує цитування радянськими філософами класиків марксизму як ідеологічної основи комуністичної світської релігії. Григорій Сковорода, будучи педагогом-новатором і вільним філософом, не мав священицького сану, а це все одно, що за комуністичного режиму бути безпартійним педагогом. Філософам за комуністичного режиму для написання праць необхідно було обставити свої думки цитуванням класиків марксизму. А філософ Сковорода обставляв і захищав свої думки цитуванням Біблії.

Відомий сковородинознавець, філософ Володимир Францович Ерн (1882–1917) у своїй монографії «Григорій Саввич Сковорода. Жизнь и ученіе» (1912) заперечив належність праць філософа до богослов’я й ствердив, що теологія – це оболонка його праць, а насправді Сковорода – чисто світський письменник.

Це підтверджує й літературознавець Маґдалина Андріївна Ласло-Куцюк: «На наш погляд, за життя Сковороду переслідували, а після смерті замовчували, тому що еволюція його поглядів вела до все більшого віддалення від традиційного православ’я, точніше кажучи від офіційних позицій церкви. На жаль, саме цей процес віддалення, визрівання власних богословських ідей досі не розглядався, незважаючи на те, що в Сковородинознавстві в наш час працює багато людей.

Представникам церкви, які в теології добре розбираються, не на руку це робити, а літературознавці до цієї проблематики не підготовлені. …Якщо 100 років твори Сковороди пролежали в рукописі, то до цього спричинилась, мабуть, і церква. Православна церква єретиків не спалювала, тим більше в XVIII–XIX століттях.

Просто їх замовчувала. Однак, його популярність була надто великою, щоб вже зовсім його заховати. Отож, відсутність друкованих джерел давала можливість приписувати йому те, що він ніколи не проповідував, цитувати неіснуючі твори і приближувати його якось до офіційно визнаного».

Та нині деякі неохристиянські ентузіасти намагаються зробити з філософа-мудреця Сковороди теолога й навіть канонізувати. Мудрець не потребує церковної канонізації – святістю світла Істини сповнені його думання, справедливе діяння й правдиве письмо, що ствердив сам мудрець: «Святість життя – тільки в діяннях». Моральною волею духу сповнене все його чесне, совісне життя.

І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та профани й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «гіпі», «гіпстера», «фрика», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». А є й зовсім несамовиті, які представляють себе реінкарнацією Сковороди.

Тобто проектують себе на мудреця Сковороду хто від власного невігластва, хто від релігійно-ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати морально-світоглядну основу його життєвого вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця невігласи ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

А ще через спрощене сприйняття й хибне тлумачення відомого вислову «Міръ ловилъ меня, но не поймалъ» як «Світ ловив мене, але не спіймав» Сковороду тлумачать як анахорета, пустельника. самітника, який тікав од людей і од Світу. Насправді Григорій Сковорода цією філософемою означив не втечу од людей і Світу, а свою невловність в імперські політично-церковні тенета антисвіту.

Так само й Микола Гоголь був невловний для політичних тенет і мирського недомислу: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на мирському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним». Український геній Микола Гоголь плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні серцем з Усеєдиним.

Гоголя зближують зі Сковородою містичне самозаглиблення в пізнанні Істини та подвижницький аскетизм. Для обох українських подвижників властивий духовний персоналізм, що виявляється в їхньому зацікавленні реформатськими течіями, зокрема протестантським (лютеранським) пієтизмом, який особливого значення надає особистій доброчесності, чого людина досягає моральною зрілістю.

Основи доброчесності Г. Сковорода виклав у курсі своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766), а М. Гоголь – у книжці «Вибрані місця з листування з друзями» (1846). Саме ці морально-світоглядні основи обох українських подвижників викликали аґресивну реакцію імперських ідеологів. Бо імперська ідеологія мертводушною деморалізацією людської маси формує вірнопідданий соціум.

А Сковородин мотив «живої смерті» як один з провідних у «Саду Божественних пісней» та Гоголеві «Мертві душі» застерігали тоді од засилля мертводушного аморалізму й лишаються своєчасним застереженням нинішньому соціуму: «Да смерть страстям и злым сластям. Живу тебі мой Світ» (Піснь 1-я. «Боится народ сойти гнить во гроб», 1757). Бо одержимий страхом темний розум легко впадає в марновірство й стає мертводушним знаряддям нелюдів.

І той безтямний соціум розцінює духовне подвижництво як жертовність – відмову од радощів земного життя в ім’я чогось позаземного. Та для духовних подвижників аскеза, усамітнення – це природне прагнення морально зрілої людини, керованої волею особистого духу в серці, бути сам на сам зі Світом, заглибившись у себе й зосередившись на Істині.

Усамітнення українських духовних подвижників – не втеча од суспільства, а самозосередження на Істині з метою зміцнення самостійної моральної сили й волі духу та досягнення внутрішнього ладу серця, душі й розуму для подальшого поширення ладуючої духовно-інтелектуальної енергії в суспільному середовищі, завдяки чому й виростає збірна цілісність народу.

Подвижники впливають на суспільну свідомість не безпосередньо, а опосередковано: прямуючи шляхом духовного просвітлення, моральної зрілості, вони власним прикладом пробуджують у людях совість і внутрішню моральну волю, спонукаючи їх до самостійного духовного досвіду, моральної зрілості й здійснення високого покликання в суспільстві.

Морально-світоглядне життєве подвижництво Сковороди й Гоголя було малозрозуміле їхнім сучасникам і лишається малозрозуміле нинішнім поколінням. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе». Хоч істинні осягнення мудреців позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Морально зрілим було близьке оточення мудреця, яке визрівало під його духовним впливом.

Ознайомившись зі значним колом товаришів, приятелів і знайомих Г. С. Сковороди, розуміємо, що педагог-мудрець не лишився самітним блукачем у пустелі – у нього було багато щирих товаришів, однодумців і послідовників серед різних верств тогочасного українського суспільства. Григорій Сковорода завжди знаходив підтримку й прихисток у близьких йому щирих людей.

Духовне усамітнення мудреця-подвижника Григорія Сковороди є ознакою великої моральної сили особистості, підтвердженням права на власний індивідуальний моральний шлях.

Коли харківський губернатор Є. О. Щербінін запропонував Г. С. Сковороді зайнятися «поважною справою»: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось знаного стану?», то отримав од мудреця пряму відповідь: «Високоповажний добродію! Світ подібний до театру. Аби представити на театрі гру з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Дійову особу на театрі хвалять не за знатність ролі, а за вдалу гру. Я довго міркував про це і після багатьох випробувань себе побачив, що не можу представити на театрі світу ніякої особи вдало, крім незначної, простої, безпечної, усамітненої: я сю роль вибрав, узяв і задоволений».

Григорій Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану й лишився вільним мудрецем, утверджуючи особистим життям моральну волю Української людини й Українського народу.

Г. С. Сковорода став першим вільним педагогом-просвітителем і філософом-мудрецем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі. Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх вроджених талантів і подвижницького духу на проповідування церковних догматів, на служіння імперії та її ідеології, не піддався спокусі релігійної й мирської влади та зберіг самостійність мудрого, справедливого життя волею особистого духу.

Г. Сковорода як істинний вільний філософ-мудрець не створив ніякої канонічної філософської групи чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». У Григорія Сковороди своя феноменальна система філософії-мудрості як способу життя – морально-світоглядна система життя в Істині в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Ця система справедливого життя в Істині за морально-світоглядним вченням мудреця Григорія Сковороди дістала найменування – Сковородинство.

Осягаючи український феномен мудреця-подвижника Григорія Сковороди і його морально-світоглядне дієве вчення – Сковородинство, з’ясовуємо  фундаментальні ціннісні чинники цього феноменального явища в їх життєвій цілісності.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 11, 2022
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»