Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 2

Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця

300-ліття від народження

Частина 2

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя?

 

 

Морально-світоглядна основа Сковородинства

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, роду, народу. Світогляд Григорія Сковороди – це його світообраз, внутрішнє осягнення Світу з глибини свого серця та з морально-світоглядної традиційної основи рідної культури й власного самостійного життя.

Світообраз Г. С. Сковороди – цілісний мистецько-філософський образний світ митця й мислителя-енциклопедиста, заснований на його особистих морально-світоглядних засадах та на спільнокультурних архетипах-праобразах природно-космогонічного світогляду й глибинної самосвідомості Українського народу. Саме з цієї засадничої позиції можемо цілісно осягнути український феномен Григорія Сковороди.

Моральний образ Українського мудреця докладно описав його учень та біограф Михайло Ковалинський:

«Сковорода, тримаючись пристойності тієї особи, яку обрав він представляти на театрі життя, завжди сторонився знатних осіб, великих гуртів і чиновних знайомств: любив бути в малому колі невимушеного поводження з людьми відвертими; надавав перевагу щиросердному поводженню більше від усяких улесливих прийомів, у зібраннях займав завжди останнє місце, подалі від усіх і неохоче заходив у бесіду з незнайомими, крім простих людей»; «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

А ось який образ мандрівця Григорія Сковороди змалював у своєму юнацькому оповіданні «Майоре, майоре!» Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880), згодом харківський професор, академік Петербурзької академії наук, визначний вчений-славіст:

«Сухий, блідий, довгий: губи пожовкли, немов потерлись;  очі блищать то гордістю академіка, то наївністю жебрака, то безвинною простодушністю дитини; хода й постать поважна, розмірена… А послухали б ви його. Почав він казати, – казати вміє й любить і каже інколи, як добрий українець; та зате вміє і поморочити й інших, і себе з ними і вченістю, й розумом, і побожністю… Та він є добрий, і чесний, і щирий».

Проникливо охарактеризував Український духовний тип Г. С. Сковороди його біограф Г. П. Данилевський – український письменник, історик, етнограф, публіцист, уродженець Слобідської України:

«Сковорода був людиною самостійною, вільнолюбною, з великою стійкістю моральних переконань, сміливий у викритті тодішніх місцевих зловживань. Незважаючи на свій містицизм і семінарський, кострубатий і нерідко неясний склад письма, Сковорода вмів, на практиці, у своєму чисто-стоїчному житті, стати цілком зрозумілою й цілком народною людиною в усій Україні того часу».

Відомий сковородинознавець, багаторічний хранитель фондів музею Г. С. Сковороди в Сковородинівці Дмитро Михайлович Дудко (1956–2014) прозірливо закликав:

«Треба самокритично визнати, що Григорія Сковороду, живу, мудру, веселу людину, добре таки «законсервували» вчені, ускладнивши його й без того непросту мову, його алегоричне упакування навколишнього світу. Треба звільнити Сковороду від зайвої академічності, штучної незрозумілості, зробити так, щоб він жив не лише в наукових бібліотеках та оживав на філософських читаннях, а, як і у свій час, заходив до кожної хати з мудрим словом, порадою, настановою. Згадаймо: китайський вчений і мудрець Конфуцій жив понад 2,5 тисячі літ тому, а й сьогодні він залишається другом і порадником кожного китайця. Як і мудрець Конфуцій, Сковорода, без перебільшення наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день…».

Отже, Григорій Савович Сковорода – феноменальна, рідкісно цілісна особистість Українського духовного типу: чуйна, совісна людина щирого й веселого серця, потужної волі духу, мудрий знавець Істини, рішучий і відважний, прямий правдолюб і викривач неправди, вільний од багатства й влади, справедливий моральний суддя, нещадний до лукавства й кривди та непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній спрямованості до Істини. Український мудрець своїм вільним духом – своєчасний будитель волі в усіх поколіннях Українців.

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – свій Український духовний тип, як і Український генотип, Григорій Сковорода засвоїв у козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної Української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Хоч у своїх філософських трактатах Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт) і давньогрецьких і давньоримських філософів, одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969), нащадок славного роду Ковалівських, з яким значною мірою пов’язана доля Г. С. Сковороди, зокрема останні роки життя, які провів у їхньому домі й знайшов свій останній прихисток, наголошує, що «не можна виводити світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, іґноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель користувався тим чи іншим готовим ідейним «знаряддям давніх письменників».

О. Я. Єфименко також наголошує на визначальному особистісному чинникові життєвої філософії мудреця: «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією».

У своїй усеосяжній філософсько-освітній системі Григорій Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур.

Сковорода – єдиний, крім Сократа й Піфагора, європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Український мудрець Сковорода, як давньогрецькі мудреці Піфагор і Сократ, не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Всеєдиного Ладу, Абсолюту чи Бога. Давні греки називали ту сутність – θεός (Теос), а давні римляни – Deus (Деус), і ті наймення відповідають давньоукраїнському найменню Дій – дієва сутність Ладу. Г. Сковорода згадує Дія в передмові до власного перекладу «Книжечки Плутархової про спокій душі»: «Ухилившись од Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його «Про спокій душевний», витлумачивши не зовнішню словодзвінкість, а саму силу й есенцію, ніби гроно в точилі видавив. …Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, та в нові міхи і вино нове влито». Давньогрецьке θεός  і давньоримське  Deus мають спільну етимологію з давньоукраїнським Дій.

Своє глибинне розуміння Дія як дієвої духовної сили Всеєдиного Ладу Сковорода пояснює так: «Увесь Світ складається з двох Природ: одна – видима, друга – невидима. Видима Природа називається Плодь, а невидима – Бог. Ся невидима Природа, чи Бог, усю Плодь проймає й утримує; скрізь і повсякчас був, є й буде. Наприклад, тіло людське видно, та Розуму, який проймає й утримує його, не видно. Через це у давніх Бог називався Всесвітній Розум. І Йому в них були різні наймення. Наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін.… А в християн найзначніші йому наймення такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина» («Початкові двері до християнської доброчесності»).

Від первинних природно-космічних сутностей θεός, Deus, Дій походять пізніші поняття теїзм – релігійне переконання в існування надприродної істоти, що створила Світ; теологія – догматичне віровчення про пізнання бога як надприродної істоти (модерні теологи змішують теологію з філософією, яка пізнає Істину).

Штучний теїзм породив свою протилежність атеїзм, які становлять антиномію – нерозв’язну суперечність. Теїзм як боговизнання й атеїзм як безбожництво взаємно заперечують один одного. Теїзм безглуздий у свому марновірстві. Так само й атеїзм безглуздий, бо неможливо заперечити те, чого немає.

Від θεός походить також пізніше поняттям теонім, яким стали позначати імена різних божеств.

Теонім бог в українській мові походить від пізньоіранського, туранського бага – багач, багатство, майно, розпорядник багатства, майна, що своєю чергою походить од божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – багач, давець багатства.

Поняття бог занесли в Український світ туранці-русь зі Сходу й почали впроваджувати його в процесі колонізації Українських земель з південних теренів у подвійному теонімові даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували для полегшеного призвичаєння). Отже, бгага-бага-бог – багач, давець багатства, майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти.

Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши морально-світоглядні сутності природно-космогонічного, дорелігійного світогляду української агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ юдо-християнства, «сущий на небесах», а принаявний в усьому «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад, Усепроймаючий, Усеосяжний Дух Життя.

У давньоукраїнському універсальному понятті Усеєдиний Лад, Усеєдиний чи просто Лад закорінений Сковородин Єдиний Первінь, який корелюється з фундаментальним поняттям античної філософії й математики – Єдиним, непізнаваною розумом Першосутністю, ототожнюваною зі Щастям. Концепцію Єдиного у вченні хенологія (грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників, нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом, європейської філософії.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності.

Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Це і є сутність Усеєдиного Ладу – самонародження з себе, проявлення в самоподібній безлічі й повернення до себе.

Поняття Лад у філософії перший запровадив «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя. …У Природі все ладується незмінними законами». Лад наявний у Космосі – уладованому Всесвіті й у земній Природі.

Піфагор розкрив Всеєдину первинну сутність Ладу, Природи й Роду людського:

«Всеєдиний – це число чисел, Він містить у собі все і сам перебуває в усьому».

За вченням Піфагора, Всеєдиний як «число чисел» містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиного як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким усе в Космосі пов’язане з числовими правилами й пропорціями, що є основою Космічного Ладу.

Той Космічний Лад Піфагор називав музикою сфер. Тобто Лад принаявний на фізичному й духовному рівнях Усеєдиного Життя та пов’язує в єдине ціле владованість космічної й земної, природно-культурної, сфер. Піфагор застосовував музику для очищення, уладування душі й практикував лікування музикою. Піфагор відкрив гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони їх уладованості.

За Піфагоровим вченням, усеєднаючим першопочатком усіх речей є числові співвідношення, які передають владованість, гармонію в Природі: «Суть усіх речей – числа». Тому, за Піфагором, основоположні принципи Світобудови можна описати математично. Кожна сфера уладованого Всесвіту означена певним числом і має притаманний лише їй звук, тож цілий Космос як уладований Всесвіт являє собою злагоджений світовий хор. Хоч Піфагор і вважав математику мистецтвом, а не наукою, він заклав арифметичну основу теорії чисел.

Піфагоровою теорією й символікою чисел незмінно цікавиться Сковорода, інтерпретуючи його вчення для обґрунтування суті власної світоглядно-пізнавальної системи – «Трисонячної єдності»:

«В центрі трикутника око. Альфа – всякій плоді передує. Омега – після всякої плоді лишається. Віта – рожденна і зникома середина, та за початком і кінцем вічна. Ся трійця є одиниця (Трисонячна єдність і Природа): Трисонячна єдність, недремне око» («Бесіда 2-а, названа Observatorium Specula (по-єврейськи – Сіон)»); «Піфагор, розкусивши емблемат трикутника й угледівши в ньому Істину, весело волає: «Осягнув! Осягнув!»; «А ще хто з Піфагором розкусив фігурний трикутник, що дає Істину, той бачить, як у ньому 3, 2 й 1 тотожні» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є еволюція – всеєдиний принцип розвитку всього живого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

Мудрець Піфагор застеріг од релігійної облуди:

«Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас»; «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів. Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм божеством! Безперестану дотримуйся його серцем».

А ось як Сковорода осмислює Світову Всеєдність, Усеєдиний Лад і Єдиного: «Погляньмо тепер на Всесвітній Світ сей… А я бачу в ньому Єдиний Первінь, так як єдиний центр і єдиний розумний циркуль у безлічі їх. …Отже, Світ у мирові то є вічність у тліні, життя в смерті, пробудження в сні, світло в темряві, в брехні Істина, у плачі радість, у відчаї сподівання. …І так завжди все йде в безкінечність. Увесь дієвий Первінь і мир сей, будучи тінню його, не має меж. Він завжди і скрізь при своєму Первені як тінь при яблуні. В тому тільки різниця, що дерево життя стоїть і вікує, а тінь маліє; то минає, то родиться, то зникає і є ніщо. Матерія безсмертна» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Усеосяжній морально-світоглядній сутності Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого, безвічного енергетичного первеня в українській дорелігійній світоглядній традиції, Сковородиному «єдиному началу», «єдиному центру», «дієвому началу» , що є «безпричинним початком, безпочатковою причиною», відповідають фундаментальні поняття античної філософії й математики Єдиний і Всесвітній Розум та новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття.

Відповідниками українському морально-світоглядному первеню Лад є ведичний – Дгарма (Універсальна основа Світоладу), давньоарабський – Дін (Лад, звичай), давньояпонський – Камі (Дух, Первінь життя), китайський – Дао (Всеєдиний моральний принцип), черкеський (адизький) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух), в античній і середньовічній натурфілософії – Ефір, Плазма, Квінтесенція (Найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт).

Сковорода, як і його античні попередники, базує свої істинні осягнення на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі агрокультури, де все саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Істини, як до світла Сонця – першоджерела Життя: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, чітко визначав первинні морально-світоглядні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно в єдності з Усеєдиним Ладом, Світовою Всеєдністю й Земною Природою.

Надійним свідченням того, що Г. С. Сковорода жив за одвічними законами Природи й давніми моральними звичаями свого народу та не додержувався віросповідних догм і церковних приписів, є архівні матеріали академіка І. І. Срезневського:

«Сковорода явно не додержувався ні постів, ні обрядів християнських, не ходив до церкви, а наостанку й не причастився, і, коли йому запропонували запричаститися, він не схотів, кажучи, що це не потрібно для нього» («Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского», 1919).

На вмовляння запричаститись перед його відходом з цього світу мудрець відповів: «Не євхаристія єднає людину з Богом, а пізнання себе». Це нагадує дотримання характерницького звичаю: «Характерників ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-свойому».

Григорій Сковорода навіть формально не належав до християнства – тодішньої панівної імперської релігійної ідеології. За своїм моральним світоглядом і способом життя український мудрець був близький до духовних практик Сходу, зокрема, до буддизму, суттю якого є не віра людини в бога, а  її самопізнання й духовне самовдосконалення та здійснення життєвої програми своєї душі.

Ось як Григорій Сковорода розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині».

Сковорода, як східні й античні мудреці, за базовий початок бере пізнання людиною самої себе для пізнання Світу, а не бога. Засновник буддизму індійський духовний подвижник Сіддгартха Ґаутама, він же Будда Шак’я-Муні (VІ–V ст. до н. е.) так ствердив суть свого природно-морального вчення: «Центральною фігурою буддизму є не бог, а людська істота». Український природознавець-мислитель, засновник учень про біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) ствердив цю одвічну Істину: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості».

Григорій Сковорода жив за природними звичаями й морально-світоглядними принципами агрокультурного світогляду: прокидався вдосвіта – починав день з Досвітньою Зорею, яка вістує схід Сонця. Мудрець часто згадує вісницю Сонця – Досвітню Зорю в її давньоукраїнському найменні – Денниця. Зокрема, у своїй завершальній праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791), де «Бесідують Душа й Нетлінний Дух», Григорій Сковорода наводить новозавітну, християнську догму, зі слів апостола Юди, про «упалих ангелів»: «Ангели, які не додержалися свого Начала». «Зорі принадні: їм же морок пітьми держиться повік».

І одразу ж пояснює: «Ось упалі з небесної седмиці Лучіфери! Денниця по-римськи – Лучіфер, тобто Світлоносець, який день за собою веде. Бо Денниця є Сонцю Предтеча й Передвісник Дню. Глянь! Се прекрасна тобі Денниця! …Де ж твій День нам, люба наша Деннице? Дай нам!  Адже ти не принадна, в морок залюблена Зоря. Вже нам ніч мерзенна остогидла. …У давніх Свічкою, Лампадою і Оком Всесвіту називалося Сонце». Денниця з давньоукраїнської міфології відома ще як Досвітня Зірниця або Уранішня Зоря, а в давньоримській міфології схід Сонця вістують Лучіфер або Люцифер (лат. Lucifer – світлоносний: від lux – світло й fer – нести) та Венера (після заходу Сонця її називають Вечірньою Зорею).

Що ж сталося з одвічними світлоносними астральними сутностями дорелігійного ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури – давньоукраїнською Денницею та давньоримськими Лучіфером і Венерою?

Юдохристиянська релігія підмінила світлоносні природно-космогонічні астральні сутності дорелігійного ясновідного агрокультурного світогляду своїми уявно-штучними божествами – персонажами релігійного культу, бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів, святих мучеників. Так юдохристиянська релігійна ідеологія упослідила світлоносні природно-астральні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних світилах і їхніх образах-символах, та перемкнула їхню світлу силу на своїх паразитарних еґреґорів (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей у релігіях.

У християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати за доктриною месіанства як символ божого вістування, одкровення, а Сонце підмінили Христом.  До того ж, головного персонажа християнської релігії – Христа скопійовано з Мітри – Духа Сонця й Світла зороастрійської міфології, а основні елементи й дату Різдва Христового скопійовано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування духа хліборобства Сатурна в пору Зимового Сонцестояння.

Христа ритуально розіп’яли й стали вважати принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому Агнець божий (жертовне ягня) став символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального ритуалу, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову – моляться смерті. Отже, християни, безтямно наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. У цьому – абсурдність жертовної магії християнських ритуалів і церемоніалів.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби через заздрощі, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве.

Так у Біблії з позиції скотарів-кочовиків юдеїв відображено протиборство кочовиків і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи.

А Денницю – Вісницю Сонця з українського дорелігійного світогляду та Лучіфера-Люцифера – Світлоносця з римського дорелігійного світогляду юдохристиянська релігія своїми догматами оголосило «упалим ангелом» і зробила уособленням темних сил, символом антихриста. Юдохристиянська релігійна ідеологія представила світлоносних Денницю й Лучіфера-Люцифера як гордих, непокірних, тож «скинула» з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею.

Юдохристияни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера-Люципера, персоніфікувавши в ньому власне злобительство. Так морочний месіанський догмат аврамічної релігії аґресивних кочовиків спотворив ясновідний природно-космогонічний світогляд агрокультури. Так на підставі біблійних догм вигадано уявну, спотворену релігійну картину Світу.

Проте в українському народному світосприйнятті й міфопоетичній традиції Денниця живе в щоденній яві та в архетипному образі Досвітньої Зорі в народній пісенності, у філософії Григорія Сковороди й поезії Лесі Українки («Досвітні огні»), де Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність людей праці, хліборобських звичаїв та в цілому української агрокультури й самої України.

А в молдавсько-румунській пісенній традиції Люцифер живе в архетипному образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця геніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» молдавський поет, класик румунської літератури Міхай Емінеску (1850–1889). Християнська ідеологія у своїй нещадній боротьбі з непідвладними їй світлоносними сутностями дійшла до остаточного викриття свого морочного аморалізму. Облудні християнські ідеологи придумали різні «диявольські секти» й навіть «Церкву Сатани», щоб відтінити нібито «темною силою Люцифера» нібито «світло Христового вчення».

У морально-світоглядній традиції агрокультури Денниця-Лучіфер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду з морочною юдохристиянською релігійною доктриною месіанства. А юдохристиянство  обізвало вісника Сонця Лучіфера-Люцифера «упалим ангелом», який не покорився юдохристиянському Богові мороку. Бо в аврамічних релігіях ангел як посланець Бога виконує його веління.

А в ясновідному світогляді ангел (давньогр. ἄγγελος – вісник) власною волею вістує Істину. Для Григорія Сковороди образ ангела – вияв доброї волі, ясновідної суті Ладу й провідник до щастя: «Ангел мій охоронець нині зі мною звеселяється пустинею. Я до неї народжений. Старість, бідність, угамованість, безпечність, незлостивість є мої в ній співжилиці. Я їх люблю, і вони мене», – так писав безмаєтний Г. С. Сковорода до свого знайомого, найбагатшого харківського купця А. Д. Карпова з Густинської пустині 19 лютого 1779 р. Мудрець Сковорода визнавав природні світлоносні сутності й дотримувався природних звичаєвих свят Сонячного Кола та не сприймав штучних релігійних ритуалів і церемоній.

Непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі Країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Давність сонячно-астрального імені Україна підтверджується давністю Української агрокультури, вік якої налічує понад 7 500 літ.

У контексті сонячно-астральної архетипності в морально-світоглядній основі агрокультури на особливу увагу заслуговує звернення українського духовного подвижника Сковороди до досвіду давньоіранського духовного подвижника й суспільного реформатора VІІ ст. до н. е. Зороастра (Заратустри) – засновника зороастризму й автора найпершої пам’ятки давньоіранської культури Авести (авестійське awastāg – основа, основне знання), що є однією з найдавніших ясновідних книг людства.

У філософському трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» зверненням до пісні-славеня Заратустри Сковорода обґрунтовує сонячне зображення світлоносної сутності Всеєдиного Ладу: «Сей Єдиний Первінь, як основу мудрості, любомудри в різних віках і народах зобразили різними фігурами й монументами, наприклад, колом, кулею, Сонцем, оком… За Сонцем – ранок, світло, день, вогонь, проміння, блискавка, сяйво… Зороастер зобразив Сонцем з сею піснею: «Почуй, Сонцесяйний, володарю всевидячого безвічного ока!». Заратустра сформулював моральний закон у триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я», що став основою вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню хліборобську мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає».

На цьому базисі природного права Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

До Зороастризму дуже близьке Піфагорійство, оскільки Піфагор глибоко перейнявся морально-світоглядними принципами Заратустри. З сонцевизнавчою морально-світоглядною основою вчень Заратустри й Піфагора про ототожнення Сонця з Єдиним (Усеєдиним) і про двоїстість Світу споріднене вчення Сковороди про Трисонячну єдність і дві природи.

На цій морально-світоглядній основі мудрець Сковорода в трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» явив перспективу відродження ясновідного природно-космогонічного світогляду агрокультури й відновлення Ладу в «заселеному Світі» й справедливого суспільного ладу:

«…Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці».

З огляду на сонячно-космогонічний претекст давньоіранської Авести й давньоримської міфології, «той, хто супокоїться в Сонці», «хто сидить у Сонці», – це Вісник Сонцесяйного, Дух Сонця, Світлоносець-Люцифер, Досвітня Зоря, Денниця, Устра… Отже, пробуджений Дух Сонця пробудить осяйною силою свого світла життя на Землі.

Григорій Сковорода як визнавець одвічної Істини й позачасового, безвічного Істинного Знання звертався до їх першоджерельної основи й до осягнень своїх великих попередників, а як новатор осмислював давні знання з позиції їх своєчасної необхідності. Так народилась його «Трисонячна єдність» – образно-смисловий код Сковородинського світообразу й людинознавчо-світознавчої системи, яка поєднує «пізнання себе» й «пізнання Світу», «виховання серця», «філософія серця» й «друге, духовне, народження» у власній культурі, здійснення себе у «вродженій праці» й досягнення «радості серця – щастя».

Отже, в морально-світоглядній основі Сковородинства – базові концепти феномену українського мудреця, які відповідають світоглядним архетипам давньоорійської, античної й давньоукраїнської культурних традицій: «Трисонячна єдність» – Усеєдність, «Всесвітній Світ» – Світова Всеєдність і «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад.

 «Трисонячна єдність» – Усеєдність

Основою «Трисонячної єдності» або Всеєдності у світоглядно-пізнавальній системі Григорія Сковороди є вчення про «три світи» й «дві природи» та концепт «єдиного начала», «єдиного центру», «дієвого начала». Найясніше, найповніше сутність власної морально-світоглядної системи як основи пізнання таїни Життя у Світовій Всеєдності мудрець Сковорода висвітлив у своїй підсумковій праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791): 

«Є три світи. Перший є всезагальний і заселений Світ, де все народжене проживає. Сей складається з незліченних світ світів і є Великий Світ. Інші два є часткові й малі світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У заселеному будь-якому Світі Сонце є оком його, бо око є Сонцем. А як Сонце є голова Світу, то не дивно, що людина названа мікрокосмос, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, бо в ній зібрані небесних, земних і підземних плодей фігури, щоб вони були пам’ятками, які ведуть нашу думку в розуміння вічної Природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у барвах своїх. …Сонце є архітипос – архіобраз, тобто первинна й головна фігура, а її копії й віцефігури є незліченні й наповнюють усю Біблію».

А методологічним ключем до пізнання таїни Світобудови є вчення про «дві природи»: «Увесь Світ складається з двох природ: одна – видима, друга – невидима…». Третій, символічний світ, є посередником між Великим Світом і малим світом, і через нього «внутрішня людина» осмислює приховані смисли невидимої природи й осягає триєдність «Всесвітнього Світу». 

Мудрець Г. Сковорода своїм світоглядним концептом «Трисонячної єдності» орієнтує на світло Сонця духовний процес самопізнання – пізнання власного мікросвіту й через себе – осягнення суті макросвіту, тобто Істини Всеєдності: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». А найвищий ступінь осягнення Істини мудрець назвав «октавою світла», яку він чув у духовно народженій, культурній людині.

Так мудрець Сковорода в самоподібності малого й великого світів осягнув самоподібність Всеєдності – самовладовану фрактальну цілісність Світової Всеєдності. Фрактал – математична множинність, яка має властивість самоподібності. Самоподібна безліч фрактальних сутностей є першоосновою Всеєдності – Всеєдиного Світу, Всесвіту. Фрактальний лад Всесвіту виявляється в самій Природі – в її органічних і мінеральних формах, земних і космічних.

Фрактальна самоподібність є ознакою Всеєдності мікросвіту й макросвіту. За Сковородою, Сонце є «первинна й головна фігура», «голова Світу», а за сучасною фрактальною астрофізикою Сонце є енергетична першосутність життя у Всесвіті, яке своєю життєсійною енергією зародило всю самоподібну безліч фрактальних першоелементів у Земній Природі від атома до живої клітини, з яких формуються всі організми – вся плодь.

Усі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили у своїй фрактальній самоподібності. За всеосяжним принципом самоподібної цілісності (фрактальності) Світової Всеєдності в найменшій часточці виявляється ціле, яке складається з самоподібної безлічі часток.

Ідею Всеєдності як самоподібної фрактальної цілісності сформулювали ще ранні античні мислителі: «В усьому є частина всього» (Анаксагор); «І з усього – одне, і з одного – все» (Геракліт). З осягненнями античних мислителів та з відкриттями в нинішніх фрактальній фізиці й психології корелюється Сковородина самоподібність трьох світів.

Внутрішня сутність макрокосмосу й мікрокосмосу однакова, бо є самоподібними породженнями Всеєдиного – безкінечного й безвічного першоджерела енергії Світової Всеєдності. Звідси Сковородин висновок, що достатньо пізнати мікрокосм – людину, і можна збагнути весь макрокосм – «Всесвітній Світ» як Світову Всеєдність.

Поняття макрокосмос і мікрокосмос зустрічаються вже в античних філософів і вчених, а згодом їх підхопила «філософія Природи» XVI ст., зокрема Парацельс (1493–1541) – знаменитий швейцарський лікар і натурфілософ. Парацельс уподібнював Світ до людського організму у великому масштабі, а людину вважав світом у маленькому масштабі.

Сковородинське морально-світоглядне вчення про три світи розвинув у своїй філософсько-мовознавчій, психолінгвістичній школі О. О. Потебня. Тільки коли Сковорода розрізняє триєдиний Світ на малий (людина-мікрокосмос), великий (макрокосмос) та символічний (Біблія), то Потебня розрізняє цю триєдність Усеєдиного Світу на  світ людини (я), навколишній світ (не-я) та світ символів (мова).

Тобто Потебня на місце Біблії, яка була для Сковороди «символічним (таємнообразним) світом», ставить українську міфопоетику й явище мови – способу життя людської особистої й національної самосвідомості. Єдність цих трьох світів людина осягає через себе – в самопізнанні й досягає єдності цих трьох світових сфер у собі завдяки самосвідомості.

Надзвичайно проникливо О. Потебня осягнув послідовність вияву думання, мови й мовлення (висловлення) у праці «Думка й мова», спростувавши цим логократичну біблійну міфологему «Спочатку було слово»:

«Людина мимовільно й несвідомо створює собі знаряддя розуміння, саме розбірливий звук і його внутрішню форму, на перший погляд незбагненно прості порівняно з важливістю того, що досягається завдяки їм».

Індивідуальну неповторну природу мислення О. Потебня розкрив через «існування в людині особливого роду асоціацій думки», а «мова виникає від асоціацій подібного роду й, навпаки, дає початок новим асоціаціям»: «Називання словом є зародження думки нової в розумінні її розвитку, в розумінні нового групування попереднього запасу думки під впливом нового враження чи нового запитання… Якщо воно (слово), як нам здається, служить засобом для повідомлення думки, то тільки тому, що воно викликає в слухачеві процес розвитку думки, аналогічний тому, який відбувався перед цим у мовцеві…  Говорити означає не передавати свою думку іншому, а тільки пробуджувати в іншому його власні думки…

Таким чином, у мові людина об’єктивує свою думку й, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою й піддавати опрацюванню цю думку». А коли людина повторює слово в слово думки іншої людини, вона перестає бути собою й стає тією іншою – імітує чуже думання, чуже життя, а не живе своїм. Так людина втрачає свою індивідуальну й національну ідентичність, від чого застерігає О. Потебня: «Денаціоналізація зводиться… на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння, на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом народів агрокультури, все живе в Білому Світі розвивається за законами Природи й Космосу, зберігаючи свою видову й індивідуальну неповторність. Бо Природа й Космос – саморозвинні системи, й усе живе в них саморозвивається з самородної енергетичної першосутності Всеєдиного Ладу.

У мікрокосмосі, як і в макрокосмосі, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення.

Природна формула дорелігійного, еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом енергії Всеєдиного Життя. А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив Бог» вигадали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо все є таким, яким його створив Бог.

Насправді, Світ саморозвивається, і в ньому саморозвивається все його розмаїття в самоподібній безлічі й Усеєдності. На цій еволюційній основі розвинув свої світоглядні концепти «Всесвітнього Світу» й «Трисонячної єдності» Григорій Сковорода. Саме зі Сковородинського світоглядного вчення про Всеєдність трьох світів (зовнішній світ – макрокосм, внутрішній світ людини – мікрокосм і символічний світ – міфокосм) мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; послідовник і двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по лінії брата Василя, з якої походила його мати) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Для В. Соловйова Всеєдність – ідеальний лад Всесвіту, в якому гармонійно поєднані всі елементи й стихії життя:

«Я називаю істинною або позитивною таку Всеєдність, у якій одиничне не існує за рахунок усіх або на шкоду, а на користь усіх… Воістину, все до одного існують разом, відокремлене існування не є істинним… Істинна єдність зберігає та підсилює ці елементи, здійснюючись у них як повнота життя».

А основний недолік тогочасної європейської філософії В. Соловйов убачав у її крайній розсудливості, що призвело до руйнування світоглядної системи одвічної Всеєдності Всесвіту:

«Механістичне мислення є мисленням, яке зіставляє та комбінує».

Суть Всеєдності розкриває Сковородинська аксіома – «Істина безначальна». Морально-світоглядні концепти Г. Сковороди «Трисонячна єдність» і «Всесвітній Світ» поєднують у собі ідеї самоподібної цілісності Всесвіту й світу людської культури, бо джерело Всеєдиного Життя одне – Всеєдиний Лад як «безпричинний початок, безпочаткова причина». Світ людської культури – невіддільна жива частка Земної Природи і Світової Всеєдності, бо Всеєдність – це єдність Світу у внутрішній цілісності фрактальної самоподібної безлічі всіх його складових. Тільки зі світоглядної позиції Всеєдності відкривається істинне осягнення явищ Природи, Культури й Волі Духу.

На світоглядній засаді Всеєдності як «Трисонячної єдності» мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини волею зрілого духу на природно-культурній основі: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Культура – друге, духовне, народження людини»; «Воля дужча за всяку неволю».

Тріада Природа, Культура, Воля як трисуття «Трисонячної єдності» у своїй внутрішній неподільній цілісності являють усеєдину суть феномену Сковородинства – цілісної морально-світоглядної системи духовно-суспільного подвижництва мудреця Сковороди.

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»

Своїм глибинним осягненням первинності Природи мудрець Григорій Сковорода ясно спростував релігійну догму про «створення богом Світу й людини». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного «міра» й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Світу, а про «зліплення» біблійного «міра», уявного «мірозданія» – «Книги Буття» юдейства:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Світотворення стосується самої її, а не великого, плоддю заселеного Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесну й земну плодь і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Та заселений Світ стосується плоді. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона нічим не стосується заселеного Світу…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець назвав Біблію як основу юдаїзму «міром», світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти. Сковорода не вивчав, не досліджував Біблію як теолог, а користувався її текстами як філософ, показуючи, як за релігійними догмами приховано істинне знання. І користується мудрець Сковорода загальновідомими тоді старозавітними образами значно частіше, ніж новозавітною риторикою, «бо Старий Заповіт, безумовно, надається до символічних тлумачень куди більше, аніж євангельська історія» (Л. В. Ушкалов). І звертається мудрець до біблійних символів не з віросповідною метою, а як до засобів вибудови власного пізнавального філософсько-містичного світообразу.    

Отже, Сковорода – не віруючий, а знаючий: він знав Істину й жив істинно, відкриваючи Істину людям. Тим паче, мудрець Сковорода не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються трактувати вражені месіанізмом.

Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину «створення Світу», виходячи з того, що Біблія й біблійний «мір» є нагромадженням уявних, символічних, таємних образів, а «заселений Світ» є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.

Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Сковородинська морально-світоглядна концепція Природи заперечує теологічно-телеологічну доктрину антропоцентризму й надзвичайно своєчасна з позиції антропокосмізму.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр), тобто людиноцентризму як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать Природу й людську культуру.

Натомість, згідно з морально-світоглядною системою антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад), людина належить до самоподібної безлічі питомих складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння обґрунтував видатний український учений-біолог, філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953) на основі вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноо­сферу, на концепції Всеєдності Г. С. Сковороди та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки».

Антропокосмізм – це оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Антропоцентризм є аґресивним виявом прагматичного антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…»; «Багато хто, потоптавши Природу, вибирає для себе наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є втіха, а мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у вродженій праці» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»).

Природа, за Сковородою, є основою владованого людського життя, бо Природа сама владована, довершена, щаслива.

Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія– взаємодія Сонця й Землі.

А люди забезпечують свій культурний саморозвиток і лад життя волею власного духу та міжособистою духовною взаємодією в дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи.

«Воля дужча за всяку неволю»

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання  людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». Цією українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств українського суспільства з позиції моральної зрілості й волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Джерело власної енергії Григорій Сковорода радив людям знаходити в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку.

Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є воля духу.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). За українським природно-моральним правом, Воля – найвища цінність людського життя. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (од староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ.

Волю-закон приймають на вічовому зібранні всі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне.

Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий моральний чинник українського традиційного права.

Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя українського мудреця.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Волю») Григорій Сковорода нагадує про відібрані Російською імперією українські вольності й з глибини пам’яті будить у людях дух вільнолюбства .

Воля національного духу – джерело національного права, бо «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). А воля особистого духу людини є джерелом її культурно-соціального саморозвитку, й на цій індивідуальній основі розвивається національна культура.

«Культура – друге, духовне, народження людини»

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі.

Власне культура – це система моральної зрілості й духовного народження, самоорганізації й саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя волею духу.

Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».

Своїм подвижницьким життям мудреця Григорій Сковорода виробив морально-світоглядні засади практичної філософії культури, методології мудрості – культурософії. Практичні культурософські напрацювання Сковороди стали основоположними для подальших здобутків у галузях філософії культури, філософії мови, лінгвофілософії, зокрема в психолінгвістиці О. Потебні. Сковородинська культурософія є вольовим, дієвим чинником усеосяжного феномену культури та базується на моральній зрілості людини й її істинному знанні.

Отже, базова ознака культурності людини – її моральна зрілість, що забезпечує дієвість у ній совісті, через яку проявляється всеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого феномену Сковородинства.

Своє осягнення стратегічної суті культури через культурософію Сковорода явив у дієвій філософії-мудрості: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього…».

Поняття культурософія походить від латинського сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання, що бере початок з colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – дієве знання, самоладування, виховання мудрості, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури.

Згідно зі світоглядною засадою української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко).

Визначальною морально-світоглядною сутністю української культури є Лад, як ведичної – Дгарма, давньоарабської – Дін, давньояпонської – Камі давньокитайської – Дао, черкеської (адизької) – Тха, античної й середньовічної – Ефір, Плазма, Квінтесенція. Різні народи по-свойому називають безвічну сутність Життя, явлену в світоглядних первенях національних культур, та суть усіх культур усеєдина: культура – динамічна система самозародження, саморозвитку, самоладування людського світу волею національного духу.

Культура – функція духу, вияв волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.

А спільним для всіх національних культур є вселюдський принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння.

Сковородинська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Хоч культурософія Г. Сковороди лишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління його послідовників.

Г. Сковорода власним істинним думанням і життям явив приклад істинного дієвого знання, спорідненого з традицією давньої ведичної культури, що є основою самопізнання, саморозвитку, взаєморозуміння і взаємодії людей на культурній основі.

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасним нині морально-світоглядним прагненням людини й народу жити своєю самостійною силою – волею власного духу. А для цього необхідно зберегти душу живою і серце чистим.

Первинність душі й серця: «Не тіло, а душа є людиною», «Голова в людині всьому – серце людське»

Григорій Сковорода називає душу «вічним двигуном», бо вона саморухома й спонукає до життєдіяльності весь організм. Звідси внутрішнє прагнення людини серцем пізнати свою душу – свою життєву програму й у її здійсненні досягти повноти відчуття життя – щастя, радості. Сковородинська «радість серця» – ознака здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким ґанджем, не може бути радісною.

За Сковородою, все істинне відбувається передусім у серці людському й здійснюється за життєвою програмою людської душі: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…»; «Не тіло, а душа є людиною».

Цим Григорій Сковорода як філософ-мудрець зближується своєю життєвою мудрістю з античною мудрістю, ведизмом, буддизмом, даосизмом, йогою, суфізмом, і це свідчить, що він є мудрецем античного й східного типу.

Для українського мудреця давня культура – хранителька ясних смислів, явлених у позачасовому вимірі. У Сковороди, як в античних і східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Західні спекулятивні філософи, за винятком Канта, апелюють до прагматичного розуму, а мудреці апелюють  до моральної волі серця. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства.

За Сковородою, серце – вмістище духу, тож серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею) від її фізичної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються такі застереження Сковороди:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «Як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». Людині належить утверджувати Істину дієвістю Правди – так людина стверджує свою моральну зрілість.

Послідовник Г. С. Сковороди глибинний український педагог, філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) наголошував на первинності «пізнавального осердя людини», завдяки якому морально зріла людина осягає повноту життя як систему явищ, а вже потім усвідомлює розумом. За Юркевичем, мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, закоріненого в душі: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення у вродженій праці природно-духовної сутності людини.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює життєву програму своєї душі у вродженій праці, яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку з ресурсу власної самостійної сили.

Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородиному «Саду Божественних пісней» і разом з Гоголевими «Мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.

Бо розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильним впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

Цю морально-світоглядну життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруючим вольовим осердям життя цих українських духовних подвижників є «філософія серця» або кордоцентризм.

«Філософія серця» і «виховання серця»

Суттєвою ознакою Сковородинської, а відтак і всієї української філософії й педагогіки, є філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця».

Серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі». Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності.

Українська філософія серця убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем дієвому знанні – ясновіданні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Філософія серця – сама мудрість, спосіб життя в істині й світоглядне осердя системи української культури. Філософія серця – не науковий метод, а життєвий принцип людини, завдяки якому вона осягає внутрішній сенс усіх способів пізнання й освоєння життя та досягає самоздійснення в культурному саморозвитку. По суті філософія серця – це дієва філософія культуророзвинного людського духу, практична філософія культури – культурософія або принцип життя в Істині.

Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Сковороди – філософсько-духовна практика й педагогічно-освітня діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом життя в ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія-мудрість – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині: «…Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця:

«Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».

Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-виховну систему П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а волею духу через морально зрілий розум скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

У вихованні провідну роль П. Юркевич відводить серцю – «пізнавальному осердю людини» й осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі»; серце – «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею зрілого духу.

Воля духу в людині забезпечує здійснення нею життєвої програми своєї душі. У фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути», і запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку волею особистого духу: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, як і Г. Сковорода, у вихованні й навчанні дітей великого значення надавав музиці. З метою виховання серця та поглибленого і всебічного пізнання дитиною себе й Світу та гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», застосувавши знаки мови, математики й музики для глибокого осмислення Істини й цілісного осягнення Світу.

Цим основоположним принципам традиційної української педагогіки відповідає поширена у Світі педагогічна система італійського лікаря й педагога Марії Монтессорі (1870–1952), спрямована на розвиток природних інтересів на противагу формальним методам навчання. Провідний принцип методики Монтессорі – воля: вільний розвиток вроджених здібностей на основі самопізнання, вільне навчання й вільний вибір справи свого життя на основі «вільної праці», яка відповідає «вродженій праці» в Григорія Сковороди.

М. Монтессорі визначає дитину як «духовний ембріон», з потенціалу якого мають розвинутися вищі психічні, духовні функції, пов’язані з біологічним розвитком людини. У Г. Сковороди цей процес саморозвитку духовних функцій названо «другим, духовним, народженням людини» з «духовного зародку в серці», що є культурою людини.

Характерним для системи освіти Монтессорі є «космізм знань» – осягнення космічного плану життя, де кожна форма життя базується на розвитку попередніх форм, які разом становлять цілісну єдність, бо все у Всесвіті пов’язане одне з одним і має своє місце і свою функцію. Цей космічний план як цілісна єдність перегукується зі вченням Сковороди про Всеєдність.

Важливим елементом виховання в системі освіти Монтессорі є музика: «музика допомагає і зміцнює здатність до концентрації уваги, додає новий елемент до формування дитиною внутрішнього ладу і психічної рівноваги». Таку універсальну функцію музики у вихованні й розвитку дитини запровадили у своїх педагогічних системах Сковорода й Ушинський.

Основу методики Монтессорі становить повага до дитини, її волі й інтересів, бо кожна дитина – неповторна особистість, яка розвивається за своєю волею, а батькам і педагогам належить допомогти їй розкрити й розвинути свої здібності. Сенс методики Монтессорі полягає в самовихованні, самонавчанні та саморозвитку дитини. Тобто дитині належить розвиватися самостійно на основі самопізнання, а батькам і вихователям належить лише допомагати їй.

На виховних принципах самопізнання й волі духу українських педагогів Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича та італійського педагога Марії Монтессорі базується освітньо-виховна методика новітнього українського педагога, психолога Григорія Ващенка (1878–1967) – виховання волі й характеру як мети виховного ідеалу.

«Пізнай себе!» – «Шукай себе всередині себе»

Ця Сковородинська спонука до самозаглиблення й самопізнання є розкриттям Аполлонійського заклику «Пізнай самого себе!». Для першого афінського філософа-мудреця Сократа (469 до н. е. – 399 до н. е.) цей заклик означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Звідси Сократова філософія – моральний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Сократ на світловизнавчій аполлонійській основі самопізнання явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити».

Як і Сократів моральний антропологізм, Сковородине глибинне антропологічно-антропокосмічне вчення стало основою його освітньої системи з осердям «філософії серця», що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини в ладу з Природою й Космосом.

Деякі дослідники ототожнюють антропологізм Сковородинської філософії з антропоцентризмом, що суперечить морально-світоглядній суті життя й освітньо-філософського вчення Г. Сковороди.

Стосовно морально-світоглядного вчення як життєвої мудрості Григорія Сковороди доречно застосовувати Сократове поняття морального антропологізму.

Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні мислитель розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й Великого Світу людині належить передусім пізнати себе – свій внутрішній світ.

Свого часу пізньоантичний і ранньосередньовічний філософ, логік, математик, політик Северин Боецій (бл. 475/477 – бл. 524/526) наголосив на моральній відповідальності людини перед Великим Світом за незнання свого внутрішнього світу: «Незнання себе є частиною природи будь-якої живої істоти, окрім людини; для людини незнання себе є гріхом».

Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою духовну сутність, програму своєї душі у вродженій праці, згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а вродженою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного Ладу й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси філософія серця Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського морально-світоглядного, духовного подвижництва.

У самопізнанні людина осягає Істину й досягає моральної зрілості, завдяки чому вона й живе в Істині – за моральним принципом, по совісті. А совість – це внутрішній моральний суддя в людині.

«…Совість, як чистий кришталь»

У надзвичайно популярній уже понад два століття Пісні 10-й «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода викриває й піддає моральному осуду захланних мирян, які безтямно дбають тільки про наживу, маєтки й чини і не думають про крайню межу свого існування. Протидіяти тій захланності безтямного миру здатна лише людина з чистою совістю: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

За Сковородою, совість – основа людської моральності, тож морально здоровими можуть бути лише люди з чистою совістю.

Совість як внутрішній моральний суддя в людині забезпечує їй духовно-розумову гігієну – убезпечує від інтоксикації розуму всякими інтелектуальними вірусами й релігійно-політичними догмами. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей, інтоксикуючи незрілий розум релігійною догматикою, морально незрілі людські особини потрапляють у тенета марновірної надії й гублять совість і свою духовну сутність. Давньогрецький вчений-енциклопедист і фундатор філософської основи науки Арістотель (384–322 до н. е.) убезпечував людство од марновірної надії: «Надія – сон розуму».

Ще Піфагор застерігав од омани марновірства, яке знетямлює людей і позбавляє їх самосвідомості: «Безтямні надії, як безтямні провідники, ведуть до безтямних вчинків». Моральною засадою Піфагорійства став Піфагорів принцип рівності громадян за совісливістю – найвищою міркою моральної зрілості й духовної цінності людини: «Совість твоя хай буде єдиним твоїм божеством».

Морально-світоглядна основа Піфагорійства дуже непокоїла аморальних владоможців, і вони переслідували й винищували представників Піфагорійської школи. Від рук убивць загинув і сам Піфагор, а послідовники Піфагорійства як люди совісті й честі зазнавали гонінь протягом багатьох століть. Піфагорійці утверджували свої морально-світоглядні принципи, працюючи в усіх сферах суспільного життя.

До Піфагорійства близьке своїми морально-світоглядними принципами Сковородинство. Послідовники Піфагора й Сковороди дотримуються моральних принципів своїх учителів, незалежно від своїх соціальних статусів і сфери діяльності, зокрема остерігаються марнослав’я й шанолюбства. Піфагорійське й Сковородинське товаришування є гідними прикладами відданих, чесних, щирих стосунків між людьми. Звідси – критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей культури.

І ознакою культурності людини є насамперед наявність у неї совісті –  третьої сигнальної системи (перша сигнальна система – рефлекси, інстинкти, відчуття; друга – свідомість, мислення, мова). Совість є суто людською моральною ознакою, внутрішнім моральним суддею в людині, що засвідчує її моральну зрілість і духовну взаємодію людей. Совість – сердечна вість од людини до людини, взаємне вістування людей про свої щирі наміри й відстоювання справедливості.

Функціонування в людині совісті як третьої сигнальної системи забезпечує розвинений епіфіз – шишкоподібна залоза в центрі головного мозку, центральний орган інтуїції та системи залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз). Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Епіфіз є також органом телепатичної комунікації між людьми. Епіфіз – базовий орган самопізнання, відправний пункт, з якого людина може проникнути у свій внутрішній світ, у тонку сферу духу, що дозволяє побачити духовну сутність світу за фізичною оболонкою.

Людина безпосередньо сприймає Істину через епіфіз, який передає інформацію серцю, й потім пізнає, осягає істину серцем. Розумом людина здатна сприймати будь-що тільки на віру, тому незрілий розум спричинює до марновірства. Епіфіз як орган внутрішнього духовного зору забезпечує безпосереднє, інтуїтивне сприйняття людиною Істини й разом із серцем – пізнавальним центром людського єства, осердям волі духу просвітлює розум і формує самосвідомість людини.

Епіфіз як нейроендокринний орган у глибині мозку ґенерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін – гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство.

Ці сонячні гормони підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу в людини просвітлюється свідомість, і вона набуває здатності ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання.

Епіфіз – єдиний орган у людині, який розвивається протягом усього життя. Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно – про моральну нерозвиненість гуманоїда, якого з позиції моральної зрілості люди називають недолюдком або нелюдом.

Совість – найхарактерніша ознака людяності, основа її духовного типу.

Осердям Українства є його духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: совісливість, добродіяння, взаємодопомога – моральні чесноти, які визрівають у людині в процесі плекання рослин і всього життя на Землі.

Духовний тип людини є моральним критерієм та визначальним осердям унікальності особистості. Духовний тип визріває в серці – осерді духовного життя людини й джерельній основі її моральних почуттів та волі духу. Саме в морально зрілому серці людському визріває особистий і національний дух: «Справжня національність перебуває в самому духові народу» (Микола Гоголь). Саме за глибинним критерієм морально зрілого серця й совісливості належить осмислювати й осягати українські феномени Сковороди й Гоголя, а не тлумачити їх за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Сковорода й Гоголь, пишучи по-руськи, стали неперевершеними виразниками Українського національного духу – Українського духовного типу.

Духовний тип людини – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини. Проникливо з’ясував суть духовного типу людини визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908):

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини корениться в серці й визріває в процесі її морального виховання.

Найхарактерніша ознака Українського духовного типу – совість як визначальна моральна чеснота особистості. Завдяки совісті люди вістують одне одному своє заповітне й моральною волею цього внутрішнього судді владовують суспільне життя. Зрештою, совістю люди владовують своє життя з Усеєдиним Ладом і через енергетичний канал совісті бачить справедливе людське життя Всеєдність.

Григорій Савович Сковорода – український духовний тип совісного, щирого, доброчесного, вольового, правдолюбного, справедливого, самовладованого життєлюба, хоч і з тінню суму, печалі од невладованого мирського життя. Сум і печаль Сковороди – вияви його глибокої совісливості, і мудрець уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини, що забезпечує їй життя в Істині.

«Істина безначальна», а «марновірство – покрив облудникам»; Правда й неправда; «Говорити Правду легко й просто»

Мудрець Григорій Сковорода знав, що «Істина безначальна», а істинне знання здобувається в самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людини у Світі. Тобто істинне знання – безпосередньо пізнана Істина. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людська особина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання.

Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації.

Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до самопізнання й культурного саморозвитку, а заполонює непросвітлений, незрілий розум і через нього маніпулює людськими особинами й соціальною масою. А коли людина осягає знання у власному досвіді завдяки пізнавальній функції серця, вона просвітлює розум і зміцнює волю духу, що забезпечує їй самосвідомість і самостійне життя.

За Сковородою, пізнана в собі Істина стає особисто набутою Правдою, яка звільняє людину од страху незнання, марновірства й стає основою її моральної волі. Здійснена в житті Істина-Правда забезпечує справедливість життя.

Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню, взаємодії між людьми й стає дієвим моральним чинником їхнього внутрішнього синергічного єднання в збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці. Недарма в мудреця Сковороди Правду-Істину символізує вільна птаха. Правду каже й по правді живе вільна людина, а невільну змушують казати неправду, жити не по правді, й вона змушена потім виправдовуватись. Тому в мудреця Сковороди непохитна позиція: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Ця морально-світоглядна позиція Сковороди базується на правдолюбстві Українського народу, який і тримається на Білому Світі силою Правди. Та й сама Україна для Сковороди – останній на Землі острівець Правди в морі Кривди, про що він пише в притчі «Убогий Жайворонок»: «Ця землиця була часткою тієї сторони, де Правда, яка мандрувала між людьми, тікаючи од миру, що в злі лежить, провела останні дні свого перебування на Землі й мала останній відпочинок перед тим, як злетіти з краю долішнього в край горішній».

Істина-Правда мудреця Григорія Сковороди мала велику суспільну силу, що стверджує Олександра Єфименко: «Та, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили». Сила мудреця-подвижника Григорія Сковороди – в знанні Істини й несхибності в Правді, в нездоланності волі його духу: «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею».

Особистому прагненню людини до пізнання Істини неминуче стають на заваді релігійні догми, які ловлять шукача Істини в тенета марновірства. Г. Сковорода викрив ошуканство догматів Біблії як основи юдо-християнського марновірства у трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»:

«Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ся єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над милосердям і любов’ю й омертвивши почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… «Спочатку було слово». Тобто: всієї Біблії слово створене на те, щоб вона була єдиним монументом початку. «Спочатку було слово». А щоб не було сумніву, що цей початок є не підлий, а високий, істинний і єдиний, для того всуціль написано: «І слово було до Бога». Коли ж вона зроблена до Бога і для Бога, тоді ця богодихаюча книга й сама стала Богом. «І Бог був слово», так як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт скарбом…».

Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Григорієм Сковородою чітко з’ясовує сковородинознавець С. Б. Кримський:

«Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує Світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери Світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди»).

Біблійне твердження про первинність слова й ототожнення слова з Богом стало аврамічною доктриною «віри в проповідницьке слово», на якій тримається вся канонічна церковна логократія (від давньогр. λόγος – слово і κράτος – влада), коли люди мусять приймати на віру все сказане їм з амвону. На тій же доктрині марновірства в словесну оману тримаються й політична логократія – словесна влада, керування соціальною масою через слово.

Християнство перервало в Україні дорелігійну духовну практику самопізнання й безпосереднього, ясновідного осягнення Істини, в процесі чого людина досягає моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

За нашим одвічним морально-світоглядним принципом, слову належить третьорядна функція – правдиве озвучення істинної думки й правдиве повідомлення про справедливу дію. Первинність думки й дії засвідчує українська народна мудрість: «Спершу думай, потім кажи», «Діло саме за себе скаже». Та облудними словами підмінено істинне думання й справедливе діяння, чим уведено людей в оману марновірства.

У філософському діалозі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г. Сковорода здирає ще одну ширму марновірства – релігійний церемоніал: «Скільки вже віків хитруєте в церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірств. Нероби прикрилися цим листом у голизні своїй. Дурні заснували в тіні сій блаженство своє. Безголові ревнителі породили чвари розкольницькі…».

Оскільки мудрець Григорій Сковорода був вільний від облуди релігійного церемоніалу, він звільнив українську філософію од омани теологічної догматики й застосував для ясності думання свою мову з власним понятійним апаратом, використовуючи лексику інших мов та власні неологізми, бо в книжній українській мові філософсько-педагогічний понятійний апарат до нього не був розвинений. Разом з розвитком свого варіанту української образно-філософської мови Г. Сковорода відродив і давньоукраїнський традиційний, дорелігійний світогляд, споріднений з дорелігійними світоглядами давніх аграрних народів.

Тут доречно з’ясувати значення поняття релігія. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа, письменника й державника Марка Тулія  Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325).

Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто, за Лактацієм, релігія – зв’язок з Богом, служіння йому й покора. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ.

Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської культури, та фактично набув християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – в’язати, зв’язувати, прив’язувати, припинати, спутувати, залигувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію вигадали близько трьох тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи нелюдів для заневолення людей, передусім народів агрокультури, вік якої налічує понад 10 тисячоліть. Разом з зародженням агрокультури зародилася моногамна селянська родина, яка набагато давніша од релігії. Паразити-нелюди конструювали свої релігійні культи й доктрини з магічними ритуалами й церемоніалами на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи смисли для магічно-логократичного впливу на маси.

Паразити-нелюди використовували ті штучні релігійні культи й доктрини в легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та в освяченні свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу над людьми та в збагаченні на їх визискові. Відтоді суть усіх релігій лишається незмінна – розумово-психічне й фізичне визискування нелюдами людей і нагромадження незмірного багатства.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих». Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Унаслідок аґресивного релігійного фанатизму – бузувірства безтямні натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують переважаючі в історії людства релігійні війни.

Релігія як абстрактна конструкція експлуатує в людині схильний до абстрагування розум, а через нього конкретні природні інстинкти й чуття, передусім страх, для маніпулювання безтямною масою. Конструктори релігійних догм своїми абстракціями намагаються трактувати природні інстинкти як релігійні інстинкти, що є безглуздям, бо релігійні марновірство й бузувірство люди набувають через власну безтямність під дією магічних релігійних ритуалів і церемоній. На магії тримаються всі релігійні культи.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного впливу. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів: «Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів». Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів, сковородинознавців Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття».

Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч як людина релігійна дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про надприродну, страшну силу. Люди давньої культурної традиції бачили джерело істинного знання у силах і явищах Природи.

Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами. Коли людина володіє добутим у самопізнанні істинним знанням, вона володіє собою й власним життям. А хто не володіє істинним знанням, тим володіють соціальні паразити, прив’язавши бездумних і безвольних їх вірою у своїх ідолів, богів.

Нині, в епоху фінансової цивілізації, соціальні паразити вигадали нового бога фінансової релігії – Капітал, що успадкував захланність «золотого тельця». Нинішні сповідники фінансового ідола, соціальні паразити неоколоніального режиму почленували український соціум на релігійні конфесії й політичні партійні групи, а ще на секти політичних пройдисвітів-ошуканців, яким поклоняються безтямні бузувіри.

Всі ті нейролінгвістичні маніпуляції масовою свідомістю позбавляють людей самосвідомості й відбирають у них розум. А знетямлені особини гублять осягнуті попередніми поколіннями ясновідні знання й сформовану тисячоліттями збірну цілісність свого народу, втрачають зв’язки між поколіннями роду й єдність із питомою Природою і Всеєдиним Ладом та нехтують природну нерівну рівність перед їх безвічними принципами-законами.

В українській агрокультурі Сонце, Земля й характер праці на питомій землі одвіку ладують сонячно-природний ритм життя і визначають природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на взаємодопомозі людей між собою, на взаємодії з Природою й Усеєдиним Ладом.

Адже хлібороб спершу дає Природі свою силу в праці на рідній землі, а потім отримує плоди своєї праці. Супротивно ставляться до Природи й хліборобської праці аґресивні кочовики-грабіжники – вони відбирають плоди чужої праці й нищать чужу їм Природу. На тій супротивності паразитів-нахлібників до людей продуктивної праці тримаються їх насильницькі релігійні культи й паразитарні політичні режими. Український історик, народознавець Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934), вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола та зруйнованих чужою релігійною ідеологією:

«Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий» (Михайло Грушевський. «Історія української літератури»).

Ось тому християнська церква й нарекла українців, як латинян і всіх народів агрокультури, поганами (від латин. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста), бо селяни мали свій ясновідний сонячний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили спротив насаджуваному зовні штучному, космополітичному християнству.

До ІV ст. християнська церква використовувала термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика того запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. А його значення походить від юдейського гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичниками – всі неаврамічні релігії. Самі ж юдеї – не народ, а корпорація сімей, об’єднаних юдейською аврамічною релігією.

З появою християнства як неоюдаїзму термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції.

Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та монотеїстичними авраамічними релігіями (юдаїзм, християнство, іслам, які пов’язуються з легендарним патріархом семітських племен Авраамом) полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній основі за моральним світоглядом з дотриманням внутрішньої волі духу – морального веління совісті; а релігія – то передусім дотримання догматів віри та зовнішніх ритуалів і церемоній для упокорення безвольної маси.

Світоглядну різницю між язичництвом і християнством проникливо розкриває сучасний український філософ, релігієзнавець Анатолій Миколайович Колодний (1937):

«Історія конфесійного життя України надто складна, колізійна, навіть трагедійна, оскільки від нього значною мірою залежало саме буття українського етносу. Але в тому, що ми, українці, немоноконфесійні, є одна з причин несформованості ще нашої національної ідентичності, а водночас і запорука нашого самозбереження. Бо ж якби ми свого часу стали повністю уніатами, то з часом були б полонізованими, а якщо б стали повністю православними, то були б вже омосковлені. Ще одне. Якби ми, українці, стали православними всеціло, то втратили б свою національну самобутність, а так, зберігши в позахрамовому житті, у своєму світобаченні, в побуті язичництво, ми в такий спосіб зберегли те, що й нині є окрасою нашою духовності, ознакою нашої ідентичності. Та й інакше бути не могло, бо ж язичництво і християнство – це різні картини світобачення. Язичництво – це картина природи і діяльності людини в ній, а християнство – це картина людини в її відносинах в соціумі. Відтак з приходом на наші терени християнства воно не могло замінити, витіснити повністю язичництво. Нашому народу потрібна була та релігія, яка опікується його повсякденням, а не та, яка обіцяє, образно скажу, журавля в небі, тобто, якесь райське блаженство в уявному потойбіччі. Тому українці залишилися у своєму житті й світобаченні язичниками». По суті вчений означує світоглядну особливість українців як пантеїзм, сонцевизнання чи ясновідання, умовно називаючи язичництвом, а серед умовно православних відзначає багато «невоцерковлених».

Григорій Сковорода належить до «невоцерковлених» і з цієї позиції дивиться на релігію як на приватну справу, а з позиції антиклерикалізму викриває релігію як імперську ідеологію.

Сковорода як мудрець-ясновідець у своїй радикальній критиці буквального розуміння Біблії розходиться не тільки з тогочасними, а й з нинішніми, філософами й богословами. Коли ті дослідники беруться вивчати «символічний світ» у світоглядній системі Григорія Сковороди, то як правило пишуть тільки про Біблію, оскільки філософ цитує її найчастіше. Та він широко, хоч і непрямо, цитує й античних авторів, зокрема, досократиків. Водночас усі Сковородинські тексти засвідчують, що в «символічному світі» українського мудреця значне місце належить нашій сонцевизнавчій, аграрній міфології.

Український мудрець з позиції чистого серця й на підставі безвічного «безпричинного початку, безпочаткової причини» – безпочатковості й безвічності Істини розрізняє ясновідну мудрість морального світогляду агрокультури та біблійну догматику аврамічних релігій:

«Не замикайте боговідання в тісноті палестинській. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і язиків, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й язичники тьма». Тут опосередковано філософ Сковорода ототожнює себе з волхвом – ясновідцем, мудрецем, цілителем, характерником та ідентифікує зі своїм рідним ясновідним народом – людьми агрокультури.

Український дорелігійний світогляд базується на безпосередньому, ясновідному осягненні Істини й усвідомленні первинної триєдності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Земної Природи та становить морально-світоглядну основу традиції української агрокультури. Для означення віку української морально-світоглядної традиції як ґенератора культурного розвитку мислитель Григорій Сковорода запровадив образне поняття – «тритисячолітня піч».

У процесі самопізнання людина звільняється од марновірства, осягає істинне знання й віднаходить свою вроджену працю, завдяки якій здійснює життєву програму своєї душі – своє покликання у Світі.

«Сродный труд» – «Вроджена праця»

Сковородине поняття «сродный труд» одні наводять в ориґіналі як неперекладне, інші перекладають як «споріднена праця», «зріднена праця» й навіть вільно інтерпретують як «творча праця». І в Сковородинську пору, й донині, сродный – це вроджений, властивий, природний, здібний чи годящий до чогось за своєю природою. Це підтверджує українська народна приказка: «До чого вродився, до того й згодився».

Отже, сродный труд, сродность належить передавати українською як вроджена праця, вродженість. Цей відповідник легко перевіряється на передачі назв двох ключових розділів Сковородиного філософського діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»: «Сродность к хлебопашеству» – «Вродженість до хліборобства» та «Сродность к воинству» – «Вродженість до воїнства».

Концепт «вродженої праці» разом з принципом «самопізнання» становлять основу Сковородинської педагогіки й цілої його освітньо-філософської системи.  Сковородине вчення про «вродженість» корелюється з Арістотелевою «рушійною причиною». Згідно зі Сковородинською освітньою системою, виховувати дитину необхідно на основі вродженості. Суть цього природного принципу виховання й освіти педагог розкрив у філософемі: «Сто вродженостей, сто знань». Вроджена праця, за Сковородою, є основою культурного саморозвитку людини з природних здібностей і власного життєвого ресурсу.

Вроджена праця – основа уладованого, самостійного життя людини й народу, бо на природних здібностях базується моральне, справедливе людське життя. У вродженій праці людина здійснює своє внутрішнє покликання – життєву програму своєї душі. «Відібрати од душі вроджене діяння – означає позбавити її живлення свого. Ся смерть є люта. Знаю, що щадиш тіло, та вбиваєш душу. Ся заміна є лиха. Не розумію, навіщо мати меча, якщо не рубати того, на що його викували. …Ранґ носити може всякий, та діло дійсно робить лише той, хто здібний. Діло й без ранґа є ділом, та ранґ без діла ніщо…». На глибоке переконання мудреця Григорія Сковороди:  «Святість життя – тільки в діяннях».

Людина щаслива у своїй вродженій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури.

Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

За спостереженнями дослідника Станіслава Романенка, який розглядає концепцію «вродженої праці» як вияв глибинного зв’язку подвижництва Г. Сковороди з Україною:

«Формування концепції «вродженої праці» було, на наш погляд, неможливим не лише в країнах Західної Європи, а також у власне російських краях імперії. На їх кріпосницькому ґрунті могли появитися і появилися О. Пугачов, О. Радіщев, але не міг вирости Г. Сковорода. Чи не тому мислитель не затримався в Петербурзі, а, розібравшись за два роки в ситуації, за першої нагоди повернувся додому. Водночас без перебування в Росії при царському дворі, без навчання в країнах Західної Європи Сковорода теж не зміг би вийти за межі глухівського чи конотопського хуторянства. … Формування концепції «вродженої праці» Г. Сковородою стало результатом унікального збігу багатьох обставин в Україні ХУІІІ ст. і було можливим лише в Україні того періоду. … Епоха Сковороди настала давно, вона триває і сьогодні. Її прояви не в суспільних потрясіннях, не в революціях та заколотах, а маловидимі – вони в зміні самої людини, у формуванні цілісної людини як особистості».

Як істинний вчитель рідного народу Григорій Сковорода запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у вродженій праці, тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини. За Сковородою, саме вроджена здібність людини до певної справи спонукає її до системної вродженої праці, до набуття в улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання.

Нині загальновідомо, що обдарованість од природи складає тільки до 10% у самоздійсненні людини, а понад 90% людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою улюбленою працею. Але якщо немає вродженості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша не матиме духовного сенсу: «Правда, що наука доводить до досконалості вродженість. Та якщо немає вродженості, то що може зробити наука? Наука є практика й звичка і є дочкою Природи. Може навчитись літати птаха – не черепаха» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). На природній основі вроджених здібностей, властивостей людей Григорій Сковорода розвиває морально-соціальну концепцію «Нерівної всім рівності».   

«Нерівна всім рівність»

Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові (Богові), законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»:

«Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що рівно повна. І що дурніше, як рівна рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Куди дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..».

Для наочності мудрець зобразив принцип рівності на малюнку.

Послідовник Григорія Сковороди Олександр Потебня пояснює нерівну рівність як різноманітність: «І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури» (так переповідає учень О. Потебні історик, етнограф Дмитро Яворницький).

 

Розвиваючи Сковородин концепт «нерівної рівності» у зв’язку з історією народів, Потебня заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»:

«Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней» («Черновые заметки А. А. Потебни о Л. Н. Толстом и Достоевском»).

Важливо, що предтечею «послідовного націоналізму» О. О. Потебня вважав Г. С. Сковороду.

Своїм морально-світоглядним концептом «Нерівної всім рівності» мудрець Григорій Сковорода заперечив і християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, й імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю, й комуністичну доктрину з пролетарською зрівнялівкою в злиднях. А нині неоколоніальний паразитарний режим нав’язав Українському суспільству під облудою «Рівної всім незалежності» цинічну модель національної й соціальної безправності Українців та узаконеного беззаконня владарюючих паразитів – «Рівна всім нерівність».

«Нерівна всім рівність» – універсальна Сковородинська модель гармонійного суспільного життя в індивідуальному, національному й загальнолюдському вимірах.

Екзистенція людини й народу – «в народові пізнати себе»

Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Г. Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородинської екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і спільна воля збірної цілісності народу.

Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Григорій Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Згодом Пантелеймон Куліш означить таку моральну цілісність людей – «збірна особа Українського народу».

Григорій Сковорода народився, коли Україна вже була остаточно колонізована Російською імперією, яка й утвердилась на базі природних і людських ресурсів України. А 300-ліття подвижницького духу мудреця Сковороди в пору визвольної війни України від руського колоніалізму знаменує пробудження збірної Волі Духу Українського народу – нашої спільної життєвої сили й основи нашого споконвічного права на самостійне життя, бо: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич).

У 300-ліття Григорія Сковороди його духовне подвижництво нагадує про Волю – одвічне право Українського народу й знаменує пробудження нашого національного Духу. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності та взявся допомагати Українцям у справедливій боротьбі за одвічну Волю. При цьому держави-союзники відокремлюють волелюбний Український народ од грошолюбного клептократичного режиму колоніальної адміністрації в Україні.

Лишилось Українцям відокремити себе й цілу Україну од клептократичного колоніального режиму, який паразитує на оборонній потузі народу й розкрадає союзницьку допомогу, та ліквідувати режим колоніальної адміністрації, поставленої руською колоніальною метрополією. Тільки ліквідувавши п’яту колону колонізаторів у середині України, ми переможемо армію колонізаторів на зовнішньому фронті.

Та є небезпека, що ворожі до Українців сили намагаються примирити нас з одвічним ворогом, аби таким способом тримати під контролем Дух Українського народу. Чому за всю довгу історію наших визвольних воєн жодна не завершилась перемогою? Причина всіх наших поразок – зрадництво владарюючого панства та всепрощенство й жалість до ворогів нашого марновірного громадянства.

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачучи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за Волею народного Духу, адже за глибинною пам’яттю українців, явленою мудрецем Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю!».

Мудрець Сковорода, дотримуючись Сократового принципу: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим», і досі будить в Українцях прагнення жити власною Волею за своїм природно-моральним правом для остаточної перемоги Волі над неволею.

Мудрець Сковорода не дає прямих відповідей на соціальні питання для розв’язання суспільних проблем, а висвітлює їх з глибини й навчає людей знаходити першопричини явищ та за видимим бачити невидиму суть. Йому досі закидають, що він не підіймав народ на гайдамаччину. Григорій Сковорода не спонукав людей на безглузді жертви, а пробуджував у людях свідому збірну волю народу до самостійного життя. Сковорода – подвижник Волі духу, «лицар святої борні» (В. Шаян).

Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував волю духу української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в Українському народові.

Водночас Григорій Сковорода уболівав за зневажання української людини й моральної цілісності народу імперсько-церковним колоніальним режимом: «Знай, що ми цілої людини позбавлені…». Тож за такого антилюдського режиму особливої ваги набуває Сковородин морально-світоглядний заклик «Пізнай себе!». Згодом Сковородине уболівання за людину й заклик до пізнання себе ствердив Микола Гоголь:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі Гоголь розвиває моральну настанову на самопізнання і самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами».

На Гоголевому моральному людинолюбстві наголошує Тарас Шевченко:

«Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

Шевченко також виховався на Сковородиному моральному людинолюбстві. Від малечку захоплюючись піснями Григорія Сковороди з кобзарського репертуару, Тарас Шевченко згодом розвинув Сковородин морально-сатиричний осуд людських вад у морально-соціальний осуд колоніального режиму й підневільного йому люду, який дався упокорити себе нелюдам.

Порівняно з Шевченковим бунтарством, Сковородине моралізаторство на зовнішній позір спокійно-виважене. Та Сковорода жив своєю моральною волею і вчив цьому інших – у цьому істинність його вчительства, наставництва й сила його подвижництва.

«Щастя наше всередині нас»

У вступній лекції до щойно запровадженого 1766 року в Харківському колеґіумі курсу основ доброчесності Григорій Сковорода від щирого серця навчав студентів:

«Чи нині бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочись по палацах, не повзай по кулi земній, не блукай по Єрусалимах… За золото можеш купити село, якусь важку, та не необхідну, річ, а щастя як необхідна потреба безплатно скрізь і завжди дарується».

Суть подвижництва Г. Сковороди – не обмеження життя, не жертовність, а прагнення жити в Істин – в щасті, бо щастя як відчуття цілісності життя – найвище прагнення людської душі. Щастя – цілісність, тобто ціле з частин, повнота відчуття життя в єдності з людьми, Природою і Всеєдиним Ладом.

Природженість людини до щастя виявляється в прагненні людської душі жити вільним, самостійним, справедливим життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди: «Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…».

Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень мудреця. Григорій Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі духу.

Духовний подвижник сам шукає, знаходить істинне, дієве знання, сам досягає щастя й особистим життєвим досвідом навчає цьому інших, зокрема, в «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»:

«Шукаємо щастя по сторонах, по віках, за статтями, а воно є скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому, а воно біля нас шукає самих нас. Нема його ніде, тому що є всюди. Воно ж подібне до сонячного сяйва: відчини тільки вхід йому в душу твою…»; «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного. …Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий».

А ось досвідний шлях до щастя самого Г. Сковороди:

«Щастя наше є мир душевний, але мир сей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети… Щастя наше всередині нас… Нехай ніхто не сподівається щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від багатства. Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру, мир – від знання, знання – від Бога. Тут кінець: не ходи далі»; «Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Та щасливіший той, хто вміє ним користуватися».

Щастя залежить од волі духу в людині: чим у людини дух вільніший, тим вона щасливіша. Бо воля духу визначає життя людини згідно з життєвою програмою її душі.

За Сковородою, щастя – це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є «радість серця». А основа щастя – вільна вроджена праця і взаємність між людьми. Щастя – мірило згоди між людьми. За Сковородою, провідна ідея життя людського (національна ідея) – в щасті людини й народу, бо люди досягають цілковитого щастя в збірній цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя. …Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і коло вічності!».

«Серцю всякому своя любов»

Григорій Сковорода знайшов смисл життєвої мудрості в любові: «Голова всяка свой імієт смисл; Сердцу всякому своя любов…».

Любов – це воля духу в людині. У Всеєдиній Любові виявляється воля Всеєдиного Духу, що його Сковорода називає Богом і ознаменовує «колом вічності» цю всеосяжну Любов, яка є «початок, середина і кінець, альфа і омега».

Темою духовної й тілесної любові Григорія Сковороди переймаються вже кілька поколінь вчених і письменників, які вивчають життя й духовну спадщину мудреця.

Феномен любові у світогляді й житті Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і феномен самого мудреця. Мудрець означує любов’ю першоджерело щасливого життя:  «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

У зрілому віці Григорій Сковорода пережив сильне взаємне почуття любові-кохання, і те переживання позначилося на всьому його подальшому житті. З 1764 по 1768, на час перерви у викладацькій роботі в Харківському колеґіумі, Григорій мандрував Слобідщиною й у 1765 примандрував до Валківських хуторів. Цей період життя Григорія Сковороди, який пов’язаний з таємничою історією його кохання, описав 23-літній Ізмаїл Срезневський в оповіданні «Майоре, майоре!», опублікованому в журналі «Московский наблюдатель» 1836 р. Григорій оселився в старого пасічника Семена Салка й лікував людей, заживши слави дивного цілителя, бо не брав плати.

Вилікував Григорій Савович і відставного майора Павла Леонтійовича, який жив удівцем зі своєю дочкою, яку односельці шанобливо звали Оленою Павлівною за її дбайливість і вроду. Григорій заприятелював з майором, своїм однолітком, а допитливій Олені став за вчителя, якого вона покохала. Майор надумав одружити Григорія на Олені, та той делікатно противився батьковим умовлянням, міркуючи: «Я люблю її, бажаю їй щастя… І ні з якою не одружусь, не тільки з Оленою Павлівною… Якщо мені не судилося щастя, пошукаю спокою».

Та коли, за наполяганням майора, дійшло до вінчання, Григорій залишив Валки, назавжди попрощавшись з Оленою. Невдовзі Олена вдало вийшла заміж у Харків, і на її вінчанні був і Григорій. Професор Харківського університету А. П. Ковалівський, нащадок Ковалівських, у яких доживав віку Г. С. Сковорода, у 1929 р. провів наукове дослідження на Валківщині, ретельно перевіряючи факти і обставини, які лягли в основу оповідання І. Срезневського.

Свої висновки вчений виклав у ґрунтовній вступній статті до власного українського перекладу оповідання «Майоре, майоре!», виданого в Харкові 1930 р. Вчений з’ясував, що нареченою Григорія Сковороди могла бути Олена Сухомлин – донька валківського поміщика й попечителя місцевого храму…

Після тих глибоких переживань Г. Сковорода чітко розмежовував кохання як фізіологічну любов і «вічну любов вічних душ», тим самим явивши власний «феномен любові».

За Сковородою, «вічна любов вічних душ» є істинна любов:

«…Хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами… Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ…»; «Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: «Від тебе початок, у тобі ж і кінець», – пише Григорій Сковорода в листі до Михайла Ковалинського.

У своєму учневі й молодшому товаришеві Михайлові Ковалинському Григорій Сковорода побачив себе молодого, знайшов друге своє «Я». Духовна взаємність мудреця й учня надихала до праці, а ще сприяла Сковороді глибше пізнати себе, життя миру й Світу:

«Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?»; «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?»; «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові»; «Усе минає, а любов після всього зостається».

Взаємна радість – вияв сили безвічної любові. Саме в любові починається і в любові завершується, й знову починається «коло вічності» – символ нескінченності, безвічності життя.

«Коло вічності» – «вічного вічність»

Для означення позачасовості, безвічності любові як «невичерпного джерела» нескінченного, безвічного життя і його символу – «кола вічності» Григорій Сковорода вводить нове поняття – «вічного вічність». Цей Сковородин світоглядний неологізм відповідає Шевченковому неологізмові «безвічність».

Тарас Шевченко уперше явив в українській культурі світоглядне поняття «безвічність» і в дусі Григорія Сковороди, свого духовного вчителя, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У любові – взаємності, взаємообміні високовібраційною енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до безвічності Всеєдиного Ладу. Сковородине «коло вічності» – це знак безкінечності, коло «безвічності» (саме цим Шевченковим світоглядним поняттям слід означувати безкінечність духовної суті Життя замість «вічність», що означає кінечність).

У Сковородиному «колі вічності» – «вічного вічності» виявляється самоподібність і безвічність Світової Всеєдності й Усеєдиного Ладу. Григорій Сковорода символічно зображує «коло вічності» у вигляді Сонячного кола. «Коло вічності» – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди і знаменує безкінечність життя – безвічність зрілого людського духу, безвічність любові.

Мудрець спонукав людей у пізнанні себе обирати свій істинний життєвий шлях – свою самопотрібність. Ось як Г. Сковорода осмислює самопотрібність життя у Всеєдиному Ладові: «Самопотрібність – повсюдна й вічна. Всеєдиний і премудрість одвічні. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде» («Коло. Дружня розмова про душевний мир»). За Сковородою, безвічність Усеєдиного Ладу – це «вічного вічність», а сам Усеєдиний Лад – це «безпричинний початок, безпочаткова причина», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде».

У цій Ладовій основі коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства, ведизму й даосизму. Сковородинські світоглядні поняття «безпричинний початок» і «безпочаткова причина» корелюються з традиційним українським Усеєдиним Ладом, з античним Єдиним, ведичним Дгармою, давньокитайським Дао та з сучасним науковим поняттям синґулярність (від лат. singularis – єдиний) у філософії, космології, біології, математиці.

Точка синґулярності – пункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки синґулярності розвивається й повертається в неї все існуюче у Світовій Всеєдності. Цей процес взаємопереходу енергії називається квантовим переходом – самочинним дискретним переходом енергії квантової системи з одного стану в інший. Розгортання й згортання енергії часопростору через точку синґулярності символізує солярно-світородний знак – Коло.

Точка синґулярності асоціюється зі Сковородиною точкою оживлення, точкою переходу в безсмертя: «…Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. …Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець Сковорода сприймає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та самоподібним і самопотрібним у Всеєдиному Ладові. У Сковородиному природно-космогонічному, пантеїстичному світосприйнятті Бог – Єдиний Первінь, Усеєдиний Лад, тобто Природа, а людина як частина Природи має Лад у серці й сама є часткою Всеєдиного Ладу, з якого Природа породжує всю Плодь.

Виявом Всеєдності й Безвічності є циклічне пульсування часу. Циклічний часоплин ґенерує енергію Всеєдиного Життя, тому циклічний час і енергія тотожні. Всесвіт як Світова Всеєдність має у своїй основі циклічний часоплин енергії Всеєдиного Життя, тому все існуюче в ньому періодично оновлюється й самовідроджується. Циклічний часоплин як фундаментальний чинник Життя виявляється в природних циклах, визначених обертанням Землі довкола Сонця.

На Сонячних циклах і циклічному часоплині заснована самовідновлювана продуктивна аграрна культура й морально-світоглядна основа цілісного світосприйняття, мислення, природного життя й культурного саморозвитку. Люди агрокультури сприймають циклічний часоплин як нескінченну колоподібну пульсацію. Звідси коло – символ позачасовості, Безвічності.

Циклічний часоплин має сонячно-біологічну основу й є ґенератором енергії життя, а лінійний час за своєю умовністю антиприродний і деґенерує життєву енергію. Тому сприйняття часу циклічним виявляється в продуктивному способі життя, а сприйняття часу лінійним виявляється в паразитарному існуванні, й носії тих різних орієнтирів – антагоністи.

Циклічність часу відповідає сонячно-земним циклам, і завдяки цьому людина в енергетичній взаємодії з Природою й Сонцем, у культурному саморозвитку владовує своє життя з життям Всесвіту. А лінійність часу позбавляє людину природно-сонячної взаємодії й владованості зі Всесвітом та заводить у сліпий кут паразитування, деґрадації, деґенерації. Лінійність часу руйнує цілісність життя, що його забезпечує циклічний часоплин. Життя в циклічному часоплині забезпечує енергетичну взаємодію людей в екологічній, антропокосмічній цілісності зі Світовою Всеєдністю.

Дуже багато українських людей, як і інших аграрних людей на Землі втратили в релігійних запамороченнях і цивілізаційних блуканнях відчуття циклічного часоплину, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система й Світова Всеєдність. Світогляд і свідомість людей агрокультури заполонило лінійне (векторне) сприйняття часу, за яким існували історичні грабіжницько-кочові асоціальні групи, прив’язані до лінійного переміщення в земному просторі, а нині владарюють паразитарні корпорації й колоніальні режими фінансової цивілізації, що експлуатують невідновлювані природні ресурси й продуктивну працю людей, в основному аграріїв.

Тож погляньмо на циклічний час і лінійний час нашого земного життя зі Сковородиного погляду «вічного вічності», тобто Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Циклічний час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Циклічний час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя.

Позбавлений струмування енергії Безвічності лінійний час у тримірному просторі обмежує, вкорочує людське життя. Гайнуючи свій безцінний час, безтямні гайнують усе своє життя: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване». Надзвичайно проникливо й ясно Г. Сковорода розкрив безцінність часу життя й безтямність його марнування в Пісні 23-й «О дражайше жизни время»:

О дражайше жизни время,
Коль тебя мы не щадим!
Коль так, как излишне бремя,
Всюду мещем, не глядим!
Будто прожитый час возвратится назад,
Будто ріки до своих повернутся ключей…

Мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували».

Здійснена у справах, у вродженій праці життєва програма людської душі лишається своєю енергією в Безвічності. Так особистий дух мудреця Сковороди життєдіє у світі Української культури своєю безвічною енергією. Бо істинні осягнення чистого серця, явлені волею духу в світі культури, непідвладні проминущому мирського існуванню в паралельному несвіті фінансової цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно спонукають до життя в Істині.

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й безкінечно принаявні в нас, як Сковородине «коло вічності» – «вічного вічність», що символізує циклічність і безкінечність життя в безвічності Всеєдиного Ладу, ознаменованого життєсійною ясністю Сонця.

А ще в Сковороди є образ Змія, скрученого в кільце, де голова означає початок, а хвіст – кінець. Скручений у кільце Змій є знаком Біблії й нібито символізує поєднання початку й кінця. Насправді, у Сковороди біблійний Змій символізує антиномію – нерозв’язну суперечність, бо Змій як ненажерний земний плазун замірився на життєсійний первінь, на небесне світило – Сонце.

Тож у завершальному діалозі «…Потоп зміїний» мудрець Сковорода називає все своїми іменами: «…Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій» та підсумовує: «…той, хто супокоїться в Сонці» (нездоланний життєсійний струмінь світла Істини) неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Усе живе в Білому Світі, в Природі має свою життєву програму – свою душу. А людина має, крім програми-душі, ще й внутрішній духовний зір, самосвідомість у серці – «осерді душевного й духовного життя», яке є  «вмістище всіх пізнавальних дій душі» (Памфіл Юркевич). Серце є житлом Усеєдиного Духу (Ладу) в людині. Доки людина живе в Природі – в Білому (Явному) Світі, Усеєдиний Лад духовно присутній у неї в серці.

Коли після здійснення людиною життєвої програми своєї душі й завершення земного, природного циклу життя відмирає тіло, енергія духу з серця людського переходить в інший вимір – у Безвічність. Збережена, виплекана в серці людському духовна присутність Всеєдиного Ладу повертається до свого тонкоенергетичного першоджерела – безвічної сутності Всеєдиного Життя. Так людина далі живе своєю тонкоенергетичною суттю в Безвічності і Всеєдності.

Про безвічну сутність Усеєдиного Життя вістував на початку нової ери великий філософ-мудрець греко-римського світу Аполлоній Тіянський (3 до н. е. – 97 н. е): «Немає смерті будь-чого, крім зовнішності, й немає народження будь-чого, крім зовнішньої подоби. Те, що переходить з Субстанції (Безвічності) в Природу, видиться народженим, і те, що переходить з Природи в Субстанцію (Безвічність), видиться, подібним чином, померлим. Хоч насправді нічого не народжується й нічого не зникає, а лише спершу стає очевидним і потім незримим. Один стан виникає через стислість енергії, другий – через її пливкість; та це завжди одне й те саме, що розрізняється тільки рухом і спокоєм». Отже, Аполлоній означив Безвічність як Субстанцію.

У ХVІІІ ст. Григорій Сковорода означив безвічну сутність життя як Істину:

«Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». У ХХ ст. ідею безвічної сутності життя проникливо висловив український природознавець-мислитель Володимир Вернадський: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі». А український біолог-мислитель Микола Холодний порівняв істинне людське життя з життєсійним променем Світла: «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки». Осягнення Вернадського й Холодного перегукуються з самурайською мудрістю: «Воїстину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Ясновідні осягнення Аполлонієм і Сковородою, наукові ствердження Вернадським і Холодним та самурайською мудрістю безвічної сутності життя, Істини, особистої самосвідомості й безсмертної душі підтверджує сучасна фрактальна психологія, яка розкриває життєвий ресурс людини через доглибинні основи індивідуального й соцієтального психофракталів.

Тож найважливіше завдання в житті людини – пізнати неповторну програму своєї душі, здійснити її волею особистого духу та усвідомити своє місце в Природі й Світовій Всеєдності. Звідси й необхідність моральної зрілості людей, їхньої духовної самореалізації та моральної відповідальності за всі свої думки й діяння. Досягнувши моральної зрілості, людина виходить на шлях духовної самореалізації – духовного подвижництва в перспективі безвічного життя Духу в циклічній безкінечності, безвічності Усеєдиного Життя. Циклічну безкінечність безвічного Життя Сковорода означує образно – «коло вічності» або «вічного вічність».

Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну безкінечність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

А ще Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» знаменує позачасовість морально-світоглядного феномену Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Істинно ствердив своєчасність цього українського феномену сковородинознавець і сковородинець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського Духу – безвічне.

Своєчасність і дієвість безвічної мудрості Сковородинства

Безвічна мудрість як морально-світоглядна праоснова Сковородинства осягається-народжується в чистому серці з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Григорій Сковорода відродив давньоукраїнський ясновідний (сонячний), дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Природи та в єдності з ними морально зрілих, духовно народжених людей культури. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання віртуальним псевдознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для опанованих марновірством і бузувірством порушенням морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.

За Сковородою, основа марновірства й бузувірства – Біблія, яку філософ ототожнює зі Змієм: «Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ Змія, що зображує божу премудрість.

«Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є Змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Мудрець підтвердив це і в діалозі «…Потоп зміїний»: «…Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій».

І на завершення своєї підсумкової праці Григорій Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!».

У Сковороди «…той, хто супокоїться в Сонці» – нездоланний життєсійний струмінь світла Істини, який неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).

Христове розп’яття – ключовий еґреґор, ідол християн, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з даремною надією на друге пришестя спасителя, бо моляться вони на його мертву плоть. Той мертвий символ віри – безперечне свідчення, що християнство – релігія смерті. У новітній історії перший застеріг людей од смертоносного впливу християнства український мудрець Григорій Сковорода.

«Сковорода – це з’явище всесвітнє», – так глобально охарактеризував феномен українського мудреця його послідовник, визначний філософ, теолог, санскритолог, один із засновників Української Вільної Академії Наук та перший президент її Європейської президії Володимир Петрович Шаян (1908–1974). І далі обґрунтував своє осягнення духовного подвижництва Сковороди в праці «Григорій Сковорода. Лицар святої борні»:

«Дух Українського народу у довгій низці своїх втілень буде черпати свою бойову міць із сили величавої перемоги над Змієм лицаря святої борні – Сковороди. …Світ містика – це його світ іншого виміру… У випадку Сковороди Біблія є тільки літературним претекстом, щоб розвинути свою думку… Сковорода ще не здає собі справи з механізму своєї символічної інтерпретації Біблії. Це він вкладає у неї свій зміст, свій світогляд, свою віру. Аж у «Зміїному Потопі» він розкриє цей механізм: «Жуй, пережовуй, аж вийде на твоє…». … Це Змій, що заливає Землю потоками своєї брехливості… Історія вселюдської думки потвердить повністю Сковородину оцінку Біблії. Вона є правильна. Сьогодні зачинаємо розуміти історичне джерело суперечностей об’єктивно існуючих у Біблії. Після конкретного висвітлення історичного підкладу цих суперечностей зможемо вповні оцінити велич духа Сковороди. Тим більше героїчно зарисується нам його постать, коли глянути на неї крізь призму його власного століття; коли взяти на увагу цей величезний всеподавляючий авторитет, який мала християнська Біблія в духовому житті цілої Європи. Таке саме центральне місце займала Біблія в духовому житті України в часі її поневолення… Але тим більше значення має для історії повна і остаточна перемога Сковороди над Змієм Біблії. Відірвавши цього Змія від Землі, перемагає його в довгій і завзятій борні, щоб вкінці перевісити його собі через плече. Змій вже не має сили спинювати українського духа в поході на вершини його світового призначення, але підноситься разом з ним як видимий символ перемоги орійського духа. Твори Сковороди – це важливий документ борні цього духа за своє очищення і самоусвідомлення».

Так у борні Сковородинського духу визріло всеукраїнське суспільне зрушення – Сковородинство. Суть феномену Сковородинства закорінена в самопізнанні, моральній зрілості, життєвій мудрості й дієвій філософії культури – культурософії. Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи теологічних канонів, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не піймав».

Г. С. Сковорода як філософ-мудрець і духовний подвижник звільнив українську філософію од теологічної догматики,  відродив традиційну морально-світоглядну основу української культури, як педагог-новатор започаткував освітню систему виховання серця, як мислитель-енциклопедист провістив сучасні знання про «безпричинний початок і безпочаткову причину» – безвічне першоджерело Всеєдиного Життя, про самоподібну багатомірність Світової Всеєдності й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну морально-світоглядну систему його істинного знання й подвижницького життя в дієвості філософії-мудрості – Сковородинства.

Осягнуте в самопізнанні істинне знання забезпечує людині й збірній цілісності Українського народу самостійність думання й самостійність життя. Істинне знання відкривається в ясності самопізнання й стає основою взаєморозуміння між людьми, що забезпечує суспільне самоврядування й саморозвиток. Саморозвиток людини й народу можливий тільки дієвістю волі духу на основі істинного знання, добутого в самопізнанні – в цьому суть духовного подвижництва.

Духовне подвижництво є суттю Українського феномену Григорія Сковороди – провідника Духу та співця Волі – Жайворонка-Мудреця. Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ Української культури, як сама Істина. Духовне подвижництво мудреця Сковороди є дієвим чинником системи Сковородинства – своєчасної морально-світоглядної стратегії культурно-соціального саморозвитку Української людини й «збірної особи Українського народу».

Своєчасність і стратегічна суть Сковородинства – громадянського зрушення мудреця Сковороди і його послідовників – найповніше розкривається в умовах русько-української війни. У своє 300-ліття, у воєнний час, український феномен Григорія Сковороди найпроникливіше розкриває свій особливий суспільний сенс. І не тільки тому, що в ніч з 6 на 7 травня 2022 рашистські аґресори знищили і останній земний прихисток подвижника Сковороди – дім Ковалівських, де виріс Каразин, і університет Каразина в Харкові. Так само під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідну садибу Ковалівських – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

Останні три століття української історії під гнітом руського імперіалізму з повним правом можна назвати епохою Сковородинства – епохою протестного духовного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу, який живе в його послідовниках і стає своєчасним для всіх подальших поколінь Українців. Якраз Сковородинство як система подвижництва є провідною дієвою силою духу Українського феномену Григорія Сковороди.

Григорій Сковорода з’явився на Світ, коли Україну вже остаточно колонізувала Російська імперія й на його очах донищувала залишки автономії. Одначе Григорій народився й виріс у вільній козацькій селянській родині. Саме козацька селянська родина – одвічна твердиня самостійного українського життя й духовного типу народу. З козацьких селянських родин у Сіверщині зародилася основна козацько-селянська верства традиційного Українського суспільства.

Це феноменальне суспільне явище проникливо охарактеризував історіософ П. О. Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству, провідний середній клас традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу.

Проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних українських козаків-селян-хліборобів. Саме на цьому наголошував академік Д. І. Багалій: «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва…».

Особливий генотип і духовний тип вільних українських селян, їхній моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя. Моральна сила людей  агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу питомій землі, а вже потім отримують од неї плоди своєї праці.

Цілісність української козацько-селянської верстви трималася завдяки давній традиції вічового самоврядування й моральній звичаєвості. У морально-звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу:

«Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися од них по цілому Світу…», – стверджував з глибоким знанням української традиції Микола Гоголь, нащадок давнього козацького роду.

Цю постійну передачу безвічної морально-звичаєвої традиції в людському світі здійснюють обрані – подвижники національного духу.

Понад 300 літ Українці гибіли в колоніальній імперській неволі. І вільний подвижницький дух Сковороди будив у приспаної панством «недвижної маси» своїх сучасників і досі будить у знетямленої маси нинішніх поколінь волю особистого й національного духу.

І ось у 300-ліття Сковороди почалась усенародна визвольна війна Українців од руського колоніалізму під духовним провідництвом свого великого мудреця-подвижника:

«Воля дужча всяку неволю».

Григорій Сковорода – єдиний зі своїх видатних попередників і сучасників не подався служити Російській імперії та її церковній ідеології. Як от Ф. Прокопович, богослов, очільник київської «вченої дружини», ректор Київо-Могилянської академії, єзуїт, який став ідеологічним радником царя Петра, допоміг йому утвердитись на імператорському троні й колонізувати Україну, перший проголосив Петра І у вірнопідданській промові «императором всероссийским» (перед тим вірнопіддано проголошував Мазепу «спадкоємцем Володимира Великого») та сформулював колонізаторську доктрину Російської імперії: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов». Ф. Прокопович як ідеолог абсолютизму написав і запровадив «Духовниый регламент», згідно з яким верховним главою церкви став імператор, а верховним органом імперської релігійної ідеології став «Святейший Правительствующий Синод», яким фактично керував Прокопович.

Відтоді «русская церковь вела Россию к величию и мощи». Надалі імперську релігійну доктрину РПЦ утверджували всі руські імператори, більшовицький вождь Сталін і нині утверджують необільшовицькі ідеологи «русского мира».

В основі того «миросотворения» – доктрина «сотворения мира» в «юдейських писаннях» («старий завіт»). Як Мойсей близько 2 500 років тому «зліпив» біблійний «мір», так руська більшовицька секта методологів, «нових масонів», наприкінці 1990-х років сконструювала доктрину «русского мира». Стратегічна мета доктрини «русского мира» – повернення Руської імперії в історію.

Однак це неможливо, доки існує Україна як держава, навіть як декларативна, тому Україну не відпускають з колоніальної залежності. Досі в колонії й метрополії політична й церковна влада пов’язані збагаченням на пограбуванні й заневоленні людей. Так руський церковно-імперський тоталітаризм за три століття свого паразитарного владарювання на Українських землях насадив колоніальний злочинний режим, де владарюючі нелюди перетворили людей на безтямну «недвижну масу».

І основна суспільна маса навіть не розуміє, що вона в колоніальній неволі, бо підданці за ціле тисячоліття стали ідентифікувати себе за своїми поневолювачами – називають себе руссю, русами чи руськими. Ідентифікація підневільної маси за поневолювачами – це крайній ступінь деґрадації й виродження. Відтак, над підневільними владарюють злочинці: «Як покару за громадянську пасивність люди отримують злочинну владу» (Платон).

Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли Русія почала утверджуватись як «Россійская имперія» за рахунок природних і людських ресурсів України: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину, у 1765 скасував полковий козацький устрій на улюбленій Сковородою Слобідщині, у 1768–1769 на Правобережній Україні імперська диверсійна пропаґанда інспірувала провокативне повстання «коліївщину» для виявлення й знищення залишків протестної козацько-селянської частини українського суспільства, у 1775 остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в Російської імперії.

А в 300-ліття Сковородинської епохи, ознаменованої Волею духу українського подвижника, настає кінець «мощи и непобедимости России», бо Українці звільняються од 1000-літнього руського колоніального гніту. Саме до цього спонукав покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди. Віками відроджувалась і визрівала в нашому народові воля національного духу.

Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Невже ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між подвижниками та пристосуванцями й колаборантами.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство – стратегію відродження України з провідництвом Волі Українського Духу. Сковорода як учитель, наставник і провідник явив Українцям стратегічну програму духовно-соціального визволення та побудови самостійної, самоврядної республіки на засаді справедливого суспільного ладу:

«Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В ній не має бути ворогування й рабства… Закони – гуманні, мудрі. Велике братерство, спілка співдружності людей, об’єднаних за покликанням і за стремлінням – ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви. …Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити».

Філософ Дмитро Донцов (1883–1973) у своїй останній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» потужно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва:

«Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…».

З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля Духу – основа національного права й суспільного самоврядування.

Вільні держави Світу тільки зараз офіційно визнали Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А український мудрець Григорій Савович Сковорода своїм подвижництвом утверджував наш національний дух ще понад два століття тому й започаткував суспільне зрушення – Сковородинство.

Провідна, дієва суть Сковородинства як своєчасної стратегії культурно-соціального саморозвитку України – відновити Українським людям власну волю й самостійність і єдиною волею «збірної особи Українського народу» відродити свій справедливий суспільний лад, свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони – Самостійну Україну.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2022; Наука і Суспільство, 6, 2023
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»