Василь Шендеровський. На скрижалях науки. Київ: ВД «Простір», 2023. 336 с.

Ця праця повертає з забуття понад 200 імен учених, які з різних причин вимушені були залишити Україну й  працювали на розвиток інших держав. У праці акцентовано увагу на долі вчених, яких більшовицький режим затаврував «ворогами народу. Автор праці – Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук, професор.

Професор Василь Шендеровський представив книжку «На скрижалях науки» з супровідною лекцією «Внесок українських вчених у світову науку» в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого (Київ, 14 березня 2024) та в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 4 квітня 2024).

Про свою багаторічну працю на основі архівних матеріалів з аналізом літературних джерел розповідає автор – Василь Андрійович Шендеровський.

Працюючи свого часу над створенням радіопередач, а згодом над написанням (спершу) багатотомового видання книги «Нехай не гасне світ науки», я звернув увагу, що багато вчених було знищено слугами Кремля впродовж ХХ століття, їхні імена було вилучено з енциклопедичних довідників, як і їхні наукові праці. Частина української еліти змушена була емігрувати (кому це вдалося) і в чужих державах працювати на розвій науки. Окрім того, історія створення Української академії наук і доля перших дійсних членів заснованої у 1918 році академії також є недостатньо висвітленою в наукових джерелах. Це дало поштовх до підготовки двох масштабних експозиційних виставок: «Трагічні скрижалі української науки» (2015) і «Доля дванадцяти» (2018). Першу було приурочено до 80-річчя сумної дати знищення української еліти сталінською репресивною машиною у 1937 році, а другу – створено на вшанування 100-річчя заснування Української академії наук за часів гетьманування Павла Скоропадського. Адже імена та наукові доробки перших дійсних членів академії були замовчуваними (за винятком кількох з них, приміром, Володимира Вернадського, Миколи Василенка, Агатангела Кримського).

Першу виставку було представлено на 22 банерах, де подано коротку інформацію про майже сотню вчених, що зробили значний внесок у розвиток української і світової науки. Виставку презентовано в багатьох вищих навчальних закладах України, впродовж кількох років вона була розміщена на стінах Кабінету Міністрів України, у приміщенні товариства «Знання», в Малій академії наук, крім того, в електронному варіанті її представлено в багатьох країнах світу.

Як засвідчує діаспоровий історик Ярослав Падох, це вчені, які утворили і майже чудом пережили незвичайну добу в історії науки свого народу, добу величезного розвитку української науки в до болю короткому історичному десятиріччі 20-х років цього сторіччя, а водночас добу, жорстокість якої нагадує татарський погром Києва. Власне на основі нарисів про таких вчених наприкінці 2015 року за підтримки народного депутата Україна Степана Кубіва, голови Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» ім. Василя Стуса, голови київської міської організації «Меморіалу» Романа Круцика і сприяння мистецького фонду ім. короля Данила було створено експозицію «Трагічні скрижалі української науки».

«Вона є ще одним підтвердженням, – сказав на її презентації у Вінницькому національному технічному університеті ректор професор Володимир Грабко, – того, який потужний інтелект має наша нація…, представлена на стендах інформація використовуватиметься під час навчання студентів, адже кожен із учених, про яких тут розповідається, був високим фахівцем в своїй галузі, розробки кожного з них стали значущим внеском у світову науку».

Матеріал є лише невеличкою даниною пам’яті вченим, знищеним кремлівською системою, і відображає становище української науки в умовах переслідувань під лозунгом боротьби з українським буржуазним націоналізмом.

На думку ректора Львівського національного університету ім. І. Франка, професора Володимира Мельника: «Сьогодні маємо унікальну нагоду розмірковувати над роллю українських учених світового рівня, які свого часу закладали підвалини фундаментальної науки. Багато сторінок історії нашої науки замовчували, здобутки українських учених применшували або й заперечували, чимало з вчених зазнали жорстоких репресій тоталітаризму. Скільки недописаних і невідомих сторінок історії науки зникли через загибель наших учених…» І далі: «…Історії окремих особистостей повинні стати для нас єдиним прикладом для наслідування».

Друга експозиція, на 15 банерах, лаконічно, але змістовно подає інформацію про перших дванадцятьох дійсних членів Української академії наук. Її також уже розміщено в багатьох навчальних закладах, у Малій академії наук, товаристві «Знання», академічних інститутах. На відкритті виставки у стінах закладу ректор Івано-Франківського національного університету нафти і газу, професор Євстахій Крижанівський сказав: «Втрачати стільки, скільки ми втратили, більше не можна! Не забезпечивши умови для розвитку, росту наших вітчизняних талантів, ми йдемо в нікуди… Держава, яка не хоче підтримувати свою науку, опиниться перед небезпекою опуститися на рівень країн третього світу. Ті дванадцятеро, про яких сьогодні згадуємо, знали це достеменно, й від того, чи зможе Україна у ХХІ столітті усвідомити уроки минувшини, залежить її майбутнє місце у світовій науковій спільноті…»

Розмірковуючи про створені експозиції, бачу їхню важливу роль у процесі духовного відродження України. Напевно, ніщо так не розширює наше пізнання природи і сутності людського життя, як близьке знайомство з великими постатями людства. Розвиток науки не може бути успішним без вивчення її історії, без вивчення творчого доробку окремих вчених, їхньої ролі в розвитку наукового знання. Тому в пізнавальному процесі важливу роль відіграють енциклопедичні видання, в яких висвітлено біографічні дані вчених і їхній внесок у розвиток світової науки і техніки. А оскільки більшість науковців, про яких йде мова в книгах «Нехай не гасне світ науки», музейних експозиціях «Трагічні скрижалі української науки» і «Доля дванадцяти», є малознаними й тривалий час замовчуваними в нашій вже незалежній Україні, то, на мою думку, стало доцільним написання такого довідника, який міститиме короткі відомості про життя і творчу діяльність видатних науковців. Про велику роль, яку відіграють видатні особистості в патріотичному вихованні наголошували неодноразово. Так, наприклад, патріарх Володимир (Романюк) стверджував, що «першими, хто повертає народу його культуру, його рідну мову, все, що протягом багатьох віків знищувалося і перебувало в гонінні, є українська інтелігенція і діячі культури…»

Окремий розділ довідника – відомості про вчених, нариси про яких вміщено у чотирьох томах книги «Нехай не гасне світ науки» і тих, що стали відомі в результаті подальших досліджень.

Зазначу, що у книзі використано довільний стиль подання матеріалу, однак іноді автор дотримувався відповідного для енциклопедичних видань стилю подання матеріалу. Окрім того, автор вважав за доцільне подати інформацію про місце поховання, про некрополі, де поховані ці вчені як на території України, так і в інших державах, щоб і цим також привернути увагу громадськості України до її правдивої історії, неоціненної культурної і духовної спадщини, вбачаючи у цьому один з аспектів сучасної національної пам’яті.

Справді, дуже влучно висловилася про це Людмила Дешко – праправнучка Василя Каразина по братові Іванові: «Дорогі нащадки! Вклонімося могилам наших предків, розчистимо їх від бруду та бур’янів, відновімо знищені хрести! Згадаймо, як любили вони, наші предки, свою (нашу) землю, що несли їхні високі душі людям. Може, це допоможе нам в сьогоденні, може озвуться наші серця, адже тече в наших жилах та сама кров і ті ж космічні промені пронизують нас, і той же генетичний код несемо ми в собі. І повірте, очистившись в такий економічно скрутний час від бруду непам’яті, ми станемо героями для своїх дітей, як наші предки стали героями для нас…».

Прекрасні слова для духовного заповіту нам.

Видання цього довідника «На скрижалях науки» фінансово підтримано щедрими пожертвами добродіїв в Україні і поза її межами. Вдячний долі, що і в наші складні часи все ж є доброчинці, і їм моя шана.

Висловлюю подяку також моїм колегам, друзям і багатьом знайомим та майже незнайомим мені людям, працівникам українських посольств у Латвії, Казахстані, Киргизії, Південно-Африканської Республіки, всім, хто більшою чи меншою мірою долучився до пошуку світлин могил вчених. Іноді це була складна пошукова робота, а в деяких випадках і небезпечна (адже в Україні триває війна, направлена на знищення українського народу). Вдячний усім цим людям і засвідчую їхні імена на сторінках довідника.

14 березня 2024 у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Такі події − це саме те, що важливо для зміцнення українського  культурного фронту.

Запрошені гості говорили про важливість збереження історичної пам’яті, про необхідність утвердження національної гордості українців за Україну і її досягнення в різних сферах. Крім того, наголошували, що у книзі подано інформацію про місця поховання та  некрополі як на території України, так і в інших державах.  Це повинно привернути увагу громадськості до історії, культурної і духовної спадщини.

Галина Дацюк − українська журналістка і громадська діячка, яка вела вечір, наголосила на важливості повернення імен вчених, які були викреслені з історії через політичні переслідування. Визнати їхній внесок у розвиток науки − наша спільна відповідальність і завдання.

Під час заходу автору книги вручили нагороду від Митрополита Київського і всієї України Епіфанія медаль «Хрест свободи», яку передав отець Юрій Борис, а також  медаль від Всеукраїнського об’єднання «Країна» «За відродження України», яку автору вручив  Надзвичайний і Повноважний посол України, голова Буковинського земляцтва Валерій Цибух.

На презентації виступили кілька співаків, зокрема народна артистка України, солістка Національної опери України Ірина Даць а також молоді талановиті студенти Національної музичної академії України Василь Михайлюк і Юрій Самуляк.

4 квітня у стінах Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника у Івано-Франківську відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Під час презентації прочитав лекцію про українців, які змінили Світ.

Вдячний керівництву університету, завідувачу кафедри Ігореві Ліщинському і його колегам за організацію зустрічі, молодим артистам, виступи яких піднесли духовну ауру в аудиторії, колегам з Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу академіку НАНУ Євстахію Крижанівському, професору Василю Мойсишину і тим, які з поважних обставин не змогли бути.

Переконаний, що це не остання така зустріч в університеті на ниві популяризації досягнень українських вчених у світовій науці.

Буду радий, якщо моя праця сприятиме утвердженню гордості кожного українця, кожного громадянина України за українську землю, що дала людству стількох видатних вчених.

Василь Шендеровський, професор

НА СКРИЖАЛЯХ НАУКИ: презентація енциклопедичного довідника В. Шендеровського про українських учених

Запис Василь Шендеровський. «На скрижалях науки» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Великдень – початок Новоліття

За первовічним українським звичаєм, у першу неділю після Весняного рівнодення святкуємо Великдень – початок Нового Літа.

Весняне рівнодення припадає на 21 березня у звичайні роки й на 20 березня у високосний рік. У 2024 Весняне рівнодення настало 20 березня о 05:07 за київським часом (03.07 за міжнародним скоординованим часом UTC), коли Сонце перетнуло небесний екватор.

Саме в цю пору Земля, рухаючись навколо Сонця й одночасно обертаючись довкола своєї осі, яка проходить через полюси під нахилом 23,5 градуси відносно площини земної орбіти, набуває положення, коли сонячні промені падають на екватор вертикально, і їх вертикальна лінія проходить прямо через Північний і Південний полюси Землі. Тому Північна й Південна півкулі освітлюються однаково і тривалість дня й ночі в усьому Світі однакова – 12 годин. Так настає Березневе рівнодення.

У мить весняного рівнодення на Землі змінюються пори року: у Південній півкулі починається астрономічна Осінь, а в Північній – астрономічна Весна, і на Північному полюсі вперше за шість місяців сходить Сонце.

У Північній півкулі березневе рівнодення зветься Весняним рівноденням і знаменує астрономічний початок Весни й перехід Зими в Літо. А в Південній півкулі Березневе рівнодення зветься Осіннім рівноденням, бо знаменує астрономічний початок Осені й перехід Літа в Зиму.

У наших широтах після миті Весняного рівнодення Сонце здіймається вище і день починає більшати. В Україні віддавна цю яву Весняного Сонця й початок Нового Літа радісно святкують і свято називають Великим Днем – Велико Днем, Великоднем. За Українським прадавнім, дорелігійним звичаєм, Великдень святкуємо у першу неділю після Весняного рівнодення.

Це Великий День і з погляду астрономії, і з погляду космогонії, бо з Великого Дня розпочинається новий «обіг» Сонця по Великому колу Небесної сфери – по екліптиці й по Зодіакальному колу вздовж екліптики.

Екліптика – уявне Велике коло на небесній сфері, що його протягом року «обігує» Сонце. Видимий «обіг» Сонця по екліптиці й Зодіакальному колу – не дійсний його обіг, а тільки проекція реального циклічного обігу Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Уздовж екліптики розташовані 12 зодіакальних сузір’їв, повз які протягом року проходить Земля, обертаючись навколо Сонця, щомісяця зустрічаючи нове сузір’я.

Космогонія Українців та інших Орійських народів

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо. А видимий «обіг» Сонця по Небесному Колу називають Сонячний біг або Ладове Коло. Ладо-Сонце й Лада-Природа є життєвими виявами Всеєдиного Ладу – самородної сутності,  першоджерела Всеєдиного Життя.

За прадавнім, дорелігійним космогонічно-міфологічним світоглядом Українців, з Коляди – Сонця-дитяти виростає Коло-Дій – Сонце-юнак, яке перед початком Весни набуває дієвої снаги й знаменує відновлення життєвих сил. Але йому ще треба наростити снаги, аби стати могутнім, життєсійним весняним Сонцем-чоловіком – Ярилом. На свято Коло-Дія Зима стрічається з Літом, звідси інша назва свята – Стрічення.

Сонце «обігує» Ладове Коло під знаками 12 зодіакальних сузір’їв, які розташовані вздовж екліптики. У мить Весняного рівнодення Сонце «виходить» з-під знаку Риб, який завершує Зодіакальне Коло, і «входить» під знак Овена, який розпочинає Зодіакальне Коло.

Овен (лат. Aries) – перший знак зодіаку, який відповідає сектору екліптики від 0° до 30°. У зодіаку знак Овена-Арієса починає тригон вогню (трикутник вогняних знаків) і знаменує початок нового Сонячного циклу та пробудження в Природі життєвої енергії.

Оскільки з Овена-Арієса починається весняне пробудження Природи, він є покровителем хліборобства. З давньоримським Арієсом асоціюється за звучанням і за суттю давньоукраїнський Ярило – Ярий дух Весняного Сонця, який знаменує його життєзароджуючу снагу й пробудження Природи навесні, відродження земного Білого Світу й початок Нового хліборобського Літа – Новоліття.

Ярило й Арієс мають спільну етимологію з праіндоєвропейським, праорійським наймення Сонця – Ор та агрокультурними архетипами ораре (arare), орати, орій – орач, хлібороб, господар. Тому Ярило в Українців і Арієс у Римлян є духами-плеканцями, захисниками Хліборобства – благородного, сонячноорієнтованого господарювання й Орійства – сонячно-морального, дорелігійного світогляду Орії-хліборобів.

Сонцю-Ярилу приурочене перше весняне свято Сонячного Кола – Великдень. У Великдень, у мить Весняного рівнодення Сонце «проходить» через екватор Небесної сфери з Південної півкулі в Північну – завершує попередній та розпочинає новий цикл (колообіг). У мить «переходу» Сонця через лінію екватора починається в Північній півкулі Весна.

Поняття Весна походить від індоєвропейського кореня Ves і означає – життя, світло, ясність. Звідси ж походять етимологічно споріднені сутності: індоєвропейське Vesа – житло; давньоукраїнське й спільнослов’янське Весь – село, місце проживання; Веселик – журавель як вісник Весни, якого належить стрічати весело, аби не журитися цілий рік; Веснівка – жайворонок, вісник Весни; Веснянка – весняна пісня, веснянки співають тільки рано навесні й тільки молодь; Веселка, веселиця, весела – сонячна дуга, райдуга; Весілля – шлюбне свято зародження нового життя. Звідси ж і весняне побажання – «Будьте веселі, як Весна!».

Весною Яре Сонце прояснює Небо й наснажує Землю, а тала вода оживляє рослини. Сонячне світло наснажує силу життя в Природі й волю духу в людях.

Весна – це пробудження земної Природи й відродження людського Світу,  перемогу весняного тепла над зимовим холодом, волі життя над застиглістю. Початок астрономічної Весни й оновлення Природи в наших широтах вістує Великдень. 

Великдень знаменує початок нового великого Весняно-Літнього періоду в Сонячному циклі. В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Ладове Коло) на два великі життєві періоди – Весняно-Літній і Осінньо-Зимовий, розмежовуючи їх рівноденнями – Весняним і Осіннім. З Весняного рівнодення починається основний, продуктивний Весняно-Літній період Сонячного Кола, а з Осіннього рівнодення – завершальний, очисний Осінньо-Зимовий період життя аграріїв. Тому цілий Сонячний цикл (Ладове Коло), починаючи з Весни, хлібороби називають літо. Хліборобське літо – повний період обертання Землі навколо Сонця між Весняними рівноденнями. Саме поняття рівнодення означає рівновагу космічних і природних сил, у взаємодії з якими владовують своє життя хлібороби. Кожен новий цикл життєдіяльності хліборобів починається навесні, коли оживає, оновлюється земна Природа.

Українці традиційно називають повний колообіг Землі навколо Сонця літо, а не рік, оскільки в агрокультурі основною, продуктивною порою є Літо, яке починається з Весни. Тож з Весняного рівнодення, з Великодня – початку Новоліття традиційно починається в нас відлік днів Хліборобського літа й ведеться наше традиційне природне літочислення за літами, а не за роками, які пов’язані з роком – фатумом, згубністю, тобто з надприродними силами. Українці з передвіку відлік часу в Природі й людському Світі ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

Початок відліку літ з Весняного рівнодення обумовлений також космічно-земною стабільністю початку відліку – мить рівнодення лишається стабільною, постійною протягом тисячоліть і фіксується на обрії нерухомою точкою. На відміну від фіксованої точки рівнодень, точки сонцестоянь зміщуються через прецесію (відхилення) Земної осі.

Віддавна Українці, а також інші Орійські й неорійські хліборобські народи традиційно починають нове Сонячне коло – Новоліття з Весняного рівнодення. Орійські народи (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арійські) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі та вшановує духа Сонця – Ора.

Святково-трудову обрядовість Українців, як і інших Орійських народів, одвіку визначає праця на землі за Сонячними циклами, які й надають обрядовості циклічного характеру.

Віддавна в Орійських народів живе агрокультурна традиція зустрічі Нового літа (року) навесні, коли починає відроджуватись, оновлюватись Природа і все живе прокидається від зимової застиглості та просвітлюється ярим життєсійним Сонцем і омивається талою живлющою Водою.

З Великоднем – святом Весняного Сонця великою мірою пов’язана етнокультурна ідентичність Українців. Одвіку в Україні, як і в інших народів стародавньої хліборобської культури, початок року чітко визначається астрономічно-природними закономірностями: його святкують у березні, коли Сонце переходить з Південної півкулі в Північну й розпочинається новолітній природний цикл.

Усі народи агрокультури традиційно зустрічають Нове літо (рік) за найточнішим Сонячним колодарем (календарем) у мить Весняного рівнодення.

Сонячний колодар, тобто Кола-Сонця дар – найточніший календар, бо його визначає стабільний колообіг Сонця по екліптиці – Великому колу Небесної сфери та колообіг Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Назва Великдень або Велик День така ж давня, як і космогонічне знання про Весняне рівнодення, що відповідає віку агрокультури на наших землях – понад 10 тисячоліть. Прадавня назва Великдень збереглася тільки в Українців, Білорусів, Болгар і Литовців. Український Великдень, білоруський Вялікдзень, болгарський Великден, литовський Velykos дуже нагадують іранський, зокрема таджицький, Рузі Калон – Великий День. Так називають завершальний день 13-денного свята Новруз (Нов руз – Новий день), яким відзначають початок загальноіранського Новоліття або Нового року. Протягом 13 днів святкування Новрузу програмують життя на ціле Новоліття. Традиція святкування Новрузу налічує понад п’ять тисячоліть.

Український Великдень та іранський Новруз як прадавні звичаєві свята утвердилися задовго до появи релігійних культів з догматами християнства й ісламу. Ці свята відзначємо за найточнішим природно-астрономічним Сонячним календарем, і вони становлять основу національних морально-світоглядних традицій наших хліборобських народів.

Новруз відзначають в Азербайджані, Албанії, Афганістані, Індії, Ірані, Казахстані, Киргизстані, Македонії (Північна Македонія), Таджикистані, Туреччині, Туркменистані й інших країнах.

У 2010 р., за ініціативою цих 11 країн, Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією проголосила це стародавнє хліборобське свято Міжнародним Днем Новруз, і його тепер святкують у 30 країнах понад 300 млн людей.

У пору Весняного рівнодення на міжнародному рівні відзначають Міжнародний День Новруз, а також Всесвітній День Землі, Міжнародний День Щастя, Міжнародний День Астрології. До цих природно-космогонічних свят належить і Український Великдень.

У традиційному хліборобському святкуванні Великодня й Новрузу вшановують життєродні сутності Неба, Землі, Води, Вогню, Рослин, Тварин і Людей. В обох цих звичаєвих святах на диво подібні й атрибути: обрядовий хліб колач, крашанки й писанки, хлиськання вербовими вітами й прикрашання ними житла. Ритуальне торкання вітами верби має космогонічний смисл – так людина оживлює, наснажує своє єство й прилучається до Світонародження й Світового Ладу. Українське слово віти має спільну етимологію з латинським vita – життя.

Українські календарно-обрядові славені

В Українському природно-космогонічному світогляді Верба символізує самородне Світове Дерево – Дерево Життя, яке має надзвичайну життєву снагу – саме зароджується й розвивається з води без коріння. За агрокультурною міфологією, з Золотої Верби – самородного Світового Дерева в Космічних Водах зародився Білий Світ, Небо й Земля. Тому Світове Дерево єднає Небо й Землю, Сонце й Воду, усі сфери Природи і Всесвіту. Світове Дерево символізує осердя Всесвіту – вісь галактичну й вісь земну. Світове Дерево в образі Золотої Верби трансформує енергію Сонця в енергію Природи – в силу Земного Життя.

За Українською космогонією, довкола Світового Дерева – Світородної Верби зародився Світ. Про це оповідають наші первовічні космогонічні веснянки, звернені до самородної сутності й першоджерела Всеєдиного Життя – Всеєдиного Ладу, з якого зародилися Род (Ладо) і Родиця (Природа, Лада):

Гей, як то було на початку Світа?
Ладу наш!
Гей, не було там ні Неба, ні Землі,
Гей, лиш там були Темні Моря,
А на тих Морях – Золота Верба!…

Відтоді великодня Золота Верба лишається символом єдності людини з Усеєдиним Ладом.

Звідси й звичай хлиськання вербовими вітами для прилучення до самородної світлої сили Всеєдиного Ладу:

Не я б’ю, Верба б’є:
за тиждень – Велик День! 

А далі – побажання:

Будь великий, як Верба,
І здоровий, як Вода,
І багатий, як Земля,
І веселий, як Весна!

Земля символізує саме Життя, основу людського достатку. У багатьох країнах святкують День Землі у день Весняного рівнодення, в пору, коли в Північній півкулі починається Весна, а в Південній півкулі починається Осінь. Зазвичай День Землі святкують 20–21 березня.

Вода символізує першоджерело життя, життєву силу, глибинну пам’ять і відродження, оновлення життя. 22 березня люди в усьому Світі відзначають Всесвітній день Води (ухвала Генеральної Асамблеї ООН від 1992 року).

Повітря (Вітер) символізує волю, безмежний життєвий простір.

Вогонь символізує життєву силу й дієвість.

За Орійським природно-космогонічним світоглядом, ці чотири першоелементи й стихії становлять фізичну основу Життя. А тонкоенергетичною, високовібраційною, духовною першоджерельною основою Життя є п’ята стихія, п’ятий першоелемент, п’ята сутність, відповідниками чого є первені в світоглядних системах народів агрокультури: ведичний Дгарма, авестійський Арта, український Лад,  етрусько-римські Квінтесенція або Ефір. Ці п’ять першоелементів-сутностей  є основою Світоладу і Всеєдиного Життя.

Великдень – свято пробудження Землі, Природи й оновлення людського Світу, а Ладове Коло – вияв циклічного оновлення й нескінченності Всеєдиного Життя. Великдень – ява Весняного Сонця, життєсійну снагу якого знаменує Ярило – ярий, молодий дух Весняного Сонця, який наснажує, оживляє Землю. На честь Сонця-Ярила випікають великодній Колач – високий, пишний хліб, який своєю розкішною поставою символізує зростаючу життєву снагу Ярила.

На Весняне рівнодення з Вирію вертаються птахи – вісники Великодня, Весни й Новоліття.

Для зустрічі птахів з Вирію матері випікають обрядове печиво – «жайворонків» і роздають дітям для закликання вісників Весни й Новоліття.

Діти стають на пагорбах і закликають птахів:

    Із краю кураю
    Пташок викликаю:
    – Летіть, жайворонки,
    До нашої сторонки,
    Спішіть, ластів’ята,
    До нашої хати –
    Весну зустрічати,
    Зиму проводжати!

Діти звертаються до дикого голуба Гулі – вісника Духа Сонця:

    Вилети, Гулю, на пісок,
    Винеси Весну на часок.
Вилети, Гулю, горою,
    Винеси Літо з собою.
    Вилетіла Гуля горою –
    Винесла Літо з собою.

Якщо бачать у небі гусей, кидають їм услід соломинки, примовляючи:

– Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко та на здоров’ячко, а нам на тепло!

Посланець Небесного Рода соловейко відмикає Небесними ключами Літо:

– Ой ти, соловейку,
Ранняя пташейко,
Ой чого ж так рано
Із Вир’ячка вийшов.
– Не сам же я вийшов –
Сам Род мене вислав.
Сам Род мене вислав,
Ще й ключики видав:
З правої рученьки –
Літо відмикати.
З лівої рученьки –
Зиму замикати.
– Ой іще сніжочки
Та й по горах лежать.
Ой іще льодочки
По долинах стоять.
Ой ще при дорозі
Верба не розвита.
– Я тії сніжочки
Ніжками потопчу.
Я тії льодочки
Крильцями розіб’ю.
Я тую вербицю
Дзьобиком розкрию.
Дзьобиком розкрию,
Кубелечко зів’ю.
Кубелечко зів’ю,
Яєчок нанесу.
Яєчок нанесу,
Діточок виведу.
Діток виведу,
На славоньку пущу.

Приліт птахів вістує Весну й початок Новоліття. У давнину Українці називали Весняне рівнодення – Жайворонки, Сорок птахів або Сороки́. За давніми знаннями, на Великдень прилітає сорок сорокі́в птахів. А пізніше церква підмінила це природнє свято вісників Весни штучним празником «сорока мучеників».

З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку хліборобського літа (року) з Весни на Зиму всі святкові обрядові дійства під церковним натиском також змістилися з Весни на Зиму, що суперечить природній, сонячній циклічності сезонної хліборобської праці й відповідної сонячної системи свят.

Отже, в Щедрий Вечір – напередодні Весняного рівнодення щедрувальники (хлопці й дівчата) щедрують – вістують світлом Вечірньої Зорі всі гаразди в господі й Лад у родині:

Там за садом Зоря сходить,
Щедрий вечір, добрий вечір.
Щедрий вечір, Святий вечір…
Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха – хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір! 

Ой сивая та і зозуленька.

Приспів:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала.

Приспів.

А в одному та і не бувала.

Приспів.

В тому саду три тереми.

Приспів.

Що в першому – Красне  Сонце.

Приспів.

А в другому – Ясен Місяць.

Приспів.

А в третьому – Дрібні Зірки.

Приспів.

Ясен Місяць – сам господар.

Приспів.

Красне Сонце – жона його.

Приспів.

Дрібні Зірки – їхні дітки.

Приспів.

Щедрувала щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
До віконця припадала,
Господарів поздоровляла:
– З Щедрим вечором!
Вас шануєм, вас віншуєм
Щастям, здоров’ям, ще й віком довгим.
Од нині на літо й од літа повік!
В городі зело, в хаті весело,
В коморі зерно, у дворі мирно!
З Щедрим вечором – Святим вечором! 

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати, господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару,
Там овечки покотились, а ягнички народились!
В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей.
Хоча гроші – то полова, в тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Ґенезу цієї прадавньої Української календарно-обрядової пісні-щедрівки відомий музикознавець-фольклорист Анатолій Іванович Іваницький (1936) відносить до епохи мезоліту – початку хліборобства (10 тисячоліть тому). До нового життя покликав цю архаїчну, ще дотрипільської пори, пісню-щедрівку геніальний композитор Микола Дмитрович Леонтович (1877–1921). Блискучий майстер аранжувань Українського пісенного фольклору у своєму легендарному «Щедрику», над яким він працював 19 років (першу редакцію написав 1901, а п’яту завершив 1919), викликав до життя глибинну енергію прадавньої Української щедрівки.

Леонтовичів «Щедрик» уперше прозвучав 29 грудня 1916 р. в залі Київського купецького зібрання (тепер – Національна філармонія України) на четвертому щорічному концерті українських різдвяних колядок у виконанні змішаного хору студентів Університету святого Володимира і хору слухачок Вищих жіночих курсів. Перший виконавець «Щедрика» великий дириґент і фольклорист Олександр Антонович Кошиць (1875–1944) наголосив на глибинній архаїчності наших щедрівок: «Щедрівки… більш лаконічні розміром і бідніші мелодією від колядок, побудовані іноді на первісних інтервалах секунди й терції, вони роблять архаїчне враження ще й через те, що майже не зачеплені християнством. Старопоганський елемент займає в них головне місце, надає їм дивного характеру фантастичною символікою…».

Завдяки тріумфальним світовим гастролям у 1919–1924 Української республіканської капели (з 1921 – Український національний хор) під орудою О. Кошиця Світ сприйняв і полюбив українського «Щедрика», а українська музична культура одразу здобула визнання у країнах Європи й Америки. Як відзначав О. Кошиць: «Щедрик був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж п’яти з половиною років». «Щедрик» у геніальному аранжуванні Миколи Леонтовича великою мірою посприяв етнокультурній самоідентифікації Українців та став ідентифікатором Української культури у Світі.

В Америці «Щедрик» уперше прозвучав у виконанні Українського національного хору під дириґуванням О. Кошиця у жовтні 1922 р. на концерті в знаменитому Нью-Йоркському Карнеґі-Холі. Згодом цю прадавню весняну пісню-щедрівку перетворили на відомий у цілому Світі різдвяний гімн. Цій різдвяній канонізації й популяризації Української пісні-щедрівки посприяли аранжування й англомовний переклад американського композитора, хорового дириґента українського походження Петра Вільговського, який у 1936 році в своїй версії «Щедрика» під назвою «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів») доповнив первісно весняну Українську мелодію мотивом різдвяних дзвонів. Сьогодні «Колядка дзвонів» – одна з найвідоміших і найулюбленіших різдвяних пісень у США.

Причини популярності «Щедрика», очевидно, слід шукати в первісній інтонації прадавньої Української пісні-щедрівки, яка наповнена глибинним смислом і апелює до смислового коду, архетипних глибин нашої історичної пам’яті, що їх люди сприймають і переживають на рівні емоцій. Коли «Щедрик» у виконанні Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця в першому записові 1922 р. лунає заклично-піднесено, то інтерпретація «Щедрика» студентським хором Київської консерваторії під дириґуванням великого маестро Павла Івановича Муравського (1914–2014) звучить кантиленно-протяжно, лірично.

Хоч у новочассі й щедрують узимку, віддавна щедрівки – новолітні віншівки-славені весняної звичаєвої обрядовості. Тож і «Щедрик» – таки весняно-новолітня обрядова пісня. Це засвідчує в тексті щедрівки мотив про ластівку, який не має жодного стосунку ні до Коляди в дохристиянській традиції, ні до Різдва в християнстві. Відомо, що ластівки прилітають не взимку, а навесні – у Великдень, коли хлібороби розпочинають відлік нового хліборобського літа (така традиційна українська назва календарного року).

З первовіку в Україні приліт птахів вітають обрядовими співами – щедрівками. У дорелігійну, дохристиянську пору щедрували навесні – заповідали на Новоліття щедрий урожай. Щедрують напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А з Досвітньою Зорею вітають з початком Новоліття обрядом засівання з засівальними співами.

Зміщення весняного святкування Новоліття на зимові різдвяні свята сталося через деформацію прадавнього звичаєвого хліборобського колодаря новітніми політичними й церковними календарними реформами. Так, руський цар Петро І у 1700 р. запровадив літочислення «від Різдва Христового» й початок  Нового року з 1 січня за юліанським календарем, перенісши його з Весни на Зиму. Ту політичну календарну реформу канонізувала церква і народні свята перемістила до церковних празників.

Про неприродність того переміщення свідчать природні факти. Зокрема, овечки котились не взимку, а навесні, що засвідчує народне прислів’я: «Побачиш ягнят – настало літо, побачиш копиці – настала осінь».

 А засівальники (хлопці й чоловіки) хоч і стали засівати на зимовий Новий рік (за григоріанським календарем 14 січня), й далі вістують хліборобам про початок Нового Літа – Новоліття:

На Щастя на Здоров’я,
На Нове Літо,
Аби Вам родило
Краще, як те Літо:
Жито-Пшениця,
Всяка Пашниця,
Коноплі по стелю –
Сорочка по землю,
А Лен по коліна,
Аби Вам голова не боліла.
Будьте здорові!

Сиплю на Вас Жито, щоб довго Вам жити,
Ще й Пшеницю Яру, щоб горя не знали.
Сиплю на Вас Просо, щоб мирно жилося,
Сиплю й Овес, щоб Вами гордився Рід увесь.
На щастя, на здоров’я, на Нове Літо,
Роди, Роде, Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!

Сійся-родися, Жито-Пшениця,
Жито-Пшениця, всяка Пашниця.
Зверху колосиста, зісподу корениста.
Коноплі до стелі, щоб було дома весело,
Льон по коліна, щоб у Вас голова не боліла!
Роди, Роде, Жито-Пшеницю,
Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!
У Полі Ядро, а в Домі Добро!

Сію, сію од порога,
щоб була Вам щаслива і світла дорога!
Сію, сію до віконця,
щоб завжди Вам світило Ясне Сонце!
Сію, сію од віконця до стола,
щоб уся Ваша Родина була здорова і ціла!
На щастя, на здоров’я, на довгий вік,
щоб був здоровий, щасливий увесь Ваш Рід!

Ось зразок прадавньої Української календарної обрядової хліборобської міфопоезії, яка збереглася донині й яку наш великий мовознавець О. О. Потебня датував ІІ тисячоліттям до н. е.:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли…

Прадавні міфологічні образи й живі тексти колядок, щедрівок, засіванок, які збереглися в усному передаванні з покоління в покоління незмінними з дорелігійної, дохристиянської пори, засвідчують прадавність Української агрокультури й живої мови корінного народу, який понад 10 тисячоліть господарює на своїй рідній землі.

Знаками відродження життя навесні в наших широтах є великодні писанки й крашанки (красне, красиве яйце). Взагалі Яйце символізує першозародок Життя. Великоднє Яйце є символом Сонця й модулем першозародка Світу та знаменує самозародження, самовідновлення, нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя.

Великодніми хоровими співами й танками – веснянками закликають Весну й віншують Сонце-Ярило та Новоліття:

Благослови, Роде, Весну закликати…
Прийди, Весно, прийди, Красна…
Гелело, Гелело, аби зиму відмело…
Ой ти, Сонечко, засвіти, засвіти.
Землю-Матінку пригорни-пригорни…

«Ой Весна, Весна – днем красна,
Що ж ти, Весно, нам принесла?»
«Принесла я вам Літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця,
І усякая пашниця».

Цю прадавню українську веснянку, яка збереглася донині, видатний український мовознавець О. О. Потебня датував другим тисячоліттям до нової ери:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли…
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой Див, Ладо, витопчем, витопчем.
А чим же вам витоптать, витоптать?
Ой Див, Ладо, витоптать, витоптать?
А ми коней випустим, випустим,
Ой Див, Ладо, випустим, випустим…
А ми коней виловим, виловим,
Ой Див, Ладо, виловим, виловим…

Символ Сонця-Ярила – Білий Кінь, який вістує щедрий урожай:

Де Кінь ногою,
Там жито копою,
Де Кінь зирне,
Там колос зацвіте.

 Водяний птах Гоголь асоціюється з просвітленою Сонцем-Ярилом Водою та буянням Літа:

Ой вилинь, вилинь, Гоголю,
Винеси Літо з собою,
Винеси Літо-Літечко
І зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок
І запашненький васильочок.

 Прадавні календарні пісні-веснянки є частиною життя українців-хліборобів: співаючи рідні пісні, люди відновлюють зв’язок з рідною землею.

Живі знаки-символи нашої безвічної звичаєвої традиції знаменують відродження Природи й початок Новоліття в нескінченному циклічному колообігові Землі довкола Сонця.

Сонячний цикл – Ладове Коло

Обертання Землі довкола своєї осі викликає зміну Дня й Ночі, а її рух навколо Сонця викликає зміну пір Сонячного циклу – Ладового Кола. Від спільного обертання Землі довкола своєї осі та її руху навколо Сонця відбувається видимий рух Сонця по Великому колу Небесної сфери.

Давні Українці-орії-орачі спостерігали за рухом Сонця завдяки системі курганних обсерваторних комплексів, визначаючи Зимові й Літні сонцестояння та Весняні й Осінні рівнодення, місячні цикли тощо. Вік тих обсерваторних комплексів понад сім тисячоліть, і їхні напіврозорані чи й зовсім розорені залишки ще можна знайти на ланах України. Прадавні космогонічні знання українців, зокрема про свята Сонячного Кола, зберігають астрономічні календарі на Трипільській кераміці.

Наші предки тисячоліттями спостерігали за Сонячними циклами й навчилися жити за Сонцем, за стабільними законами Природи й Космічного Ладу і завдяки цьому досягали ладу, щастя у своєму житті. Духами-покровителями любові й парування, пошлюблення й родинного ладу, щастя є парні сутності Лад і Лада, які супроводжують весняно-літні обрядодії.

Для оновлення життя необхідно звернутися до космічно-природного відліку часу: до астрономічно-природного літочислення за Сонячними циклами, в яких виявляється нескінченна циклічна повторюваність безвічного Життя; а відлік Сонячних циклів належить вести за літами, починаючи з Весняного рівнодення.

З Весняного рівнодення починається основна, продуктивна пора Сонячного циклу – Новоліття, а з осіннього рівнодення починається завершальна й очисна пора Сонячного циклу – Зима. В українській агрокультурі Сонце, Природа й характер праці на землі визначають сонячно-земний ритм життя, природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на енергетичні взаємодії людей між собою та з Землею й Сонцем. Чотири сезонні положення Сонця в його «рухові» по Великому колу Небесної сфери визначають у Сонячному циклі чотири великі святково-трудові пори, які становлять основу найточнішого астрономічно-природного Сонячного колодаря.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Велик День), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

За прадавнім Українським природно-космогонічним світоглядом, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл-Сіменник, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили Хорс (Ор) є синами Рода-Батька й Родиці-Матері (Природи), які породжують усе живе в Білому Світі.

Ярило зі святом Великдень знаменує в Ладовому Колі Весняне рівнодення й початок Новоліття. Аграрії на українських теренах відстежують Весняне рівнодення й святкують Великдень від часу зародження хліборобства – понад 10 тисячоліть.

Купало знаменує в Ладовому Колі вершину Літа й буяння життя, високе Літнє сонцестояння й Сонцеворот, що відбувається 21 (у високосний рік – 20) червня. Це пора галактичних змін на Землі: змінюється енергетична вісь обертання Землі в Сонячній системі відносно центру нашої галактики (Чумацького Шляху).

Сіморгл зі святом Сіменника або Літопровідця знаменує в Ладовому колі Осіннє рівнодення та поворот Сонця на Зиму, що відбувається 23 (у високосний рік – 22) вересня. Це пора пригасання сили Сонця й завмирання Природи, заготовляння на зиму земних плодів та зберігання для весняного засіву сімені (звідси – Сіменник), наснаженого енергією Сонця. Аби пережити холодну й темну Зиму й зберегти родючу снагу, сімені потрібна семикратна сила духа нескінченності Сонячної сили Ора (звідси – Сіморгл).

Ці три яви Сонця, ознаменовані трьома сезонними сонячними святами, належать до астрономічно-біосферних явищ, які відбуваються в межах Сонячної системи, Землі та її атмосфери.

Четверте сезонне сонячне свято Коляда знаменує в Ладовому колі низьке Зимове Сонцестояння й поворот Сонця на Весну – Коло-Ворот, Сонцеворот, що відбувається 21 (перед початком високосного року – 22) грудня. Зимовий Сонцеворот – астрономічне явище, яке відбувається за межами Землі та її атмосфери. Коло-Ворот відстежували і вшановували ще в палеолітичний період, який тривав на теренах України понад мільйон літ і завершився близько 13 тисячоліть тому – наприкінці льодовикової доби й початку зародження агрокультури. Відтоді палеолітичний Коляда узвичаївся в хліборобському Сонячному колодареві поряд з аграрними обрядодіями: Велико-Днем, Купалом, Сімарглом-Сіменником-Літопровідцем.

А Хорс (походить від праорійського Ор – Сонце) як дух нескінченності Сонячної снаги знаменує цілісний колообіг Сонця по Небу. Хорс має праіндоєвропейське походження: авестійське Хваре, перське Хурсет – Осяйне Сонце, таджицьке Хуршед – Сонце; осетинське Хур – Сонце, давньослов’янське Хора – Коло, Сонце (звідси хоровод – танець за Сонячним Колом). Знак-символ Хорса – сонцеворот або сонячна сварга (свастя) з напрямом руху за Сонцем.

З Хорсом (Колом, Сонцем) має спільну етимологію поклик «Хорса!», яким  супроводжують лезгинку – бойовий танок (танець воїнів) Лезгинів, одного з найдавніших корінних народів Кавказу; в кожного з кавказьких народів танець воїнів має свої національні назви. Від Кавказької лезгинки походить бойовий танок кубанських козаків, що зветься Козацька лезгинка. А від кавказьких покликів «Хорса!», «Осса!» походить поклик козацької лезгинки – «Ойся!» й відповідна загальна козацька назва Чеченців, Інгушів – ойся. Поклик «Хорса!» означає приплив енергії, відвагу й міць характеру. А динамічний рух у бойовому танку нагадує колообіг Сонця по Небу й знаменує нескінченність енергії життя. Тому в Кубанських козаків є примовка: «Козаків багато не буває, та мало не покажеться». Традиційні народні пісні й танці як найхарактерніші знакові вияви енергії етнічного єства є основними ідентифікаторами національних культур, способами психотерапевтичної корекції та підтримання здоров’я, сили людини й збірної цілісності народу.

Українська сонцевизнавча аграрна культура, наш одвічний святково-трудовий Сонячний колодар і ясновідний природно-космогонічний світогляд засновані на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному природно-космічному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Біосферний саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія – взаємодія Сонця й Землі. Природно-духовний саморозвиток людської родини забезпечує любов – взаємообмін життєвою енергією. Культурний саморозвиток людського світу забезпечує духовна синергія – взаємодія морально зрілих людей за життєвими програмами своїх душ в етнокультурній цілісності на природній основі. Сенс людського життя на Землі – трансформація біологічної біосферної енергії в духовну ноосферну в процесі морального визрівання й культурного саморозвитку людини.

Український дорелігійний світогляд – Ладова основа рідної культури

Український автентичний дорелігійний світогляд є природно-космогонічною, ясновідною, моральною, ладовою основою рідної культури

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі морально-світоглядна, природно-космогонічна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як всеосяжної сутності, першооснови Всеєдиного Життя.

Джерело сили істинного ясновідного знання й природно-космогонічного морального світогляду агрокультури – у силі Земної Природи й світлі Сонця: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя» (Піфагор); «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…» (М. Гоголь).

Український історик, народознавець М. Грушевський, вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему Українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола: «Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий»; «церква звела на ніщо останки сього (великоднього) обряду, – хоч це, властиво, було … найбільш людське, гуманне соціальне свято цілого річного кругу»  (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Під впливом християнства величальні пісні великоднього весняного циклу поступово міґрували до зимового колядкового циклу й згодом їх первісне значення цілком забулося. Зазнав істотних змін і весь великодній обряд, куди впроваджено церковні піснеспіви, пов’язані з жертовною смертю й воскресінням Ісуса Христа. Пасхальним «Христос воскрес!» підмінено прадавнє великоднє славлення життєсійної світлої сили Сонця – «Сонечко ясне, святе й прекрасне!».

Світоглядно-звичаєва традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і передує штучним релігійним культам. Вік нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.

Першооснову свят Сонячного циклу становлять закони Земної Природи й Космічного Ладу, що виявляються в людському житті як усеосяжний морально-світоглядний принцип Усеєдиного Життя.

Цю джерельну основу відкрив в Українській календарно-обрядовій пісенності видатний народознавець і хоровий дириґент О. Кошиць: «Пісні обрядові… ведуть нас у сутінки праісторичного світогляду Українського народу… З бігом часу подробиці святочного ритуалу, в який входили ці пісні, загубились і обернулись на… народні звичаї, ігри й хороводи, різні магічні формули й заклинання, але при цих архаїчних уламках минулого залишилась у народній пам’яті пісня того ритуалу свіжа, молода, хоч подекуди й затемнена давністю та деякими нашаруваннями» (О. Кошиць. Про українську пісню й музику. К., 1993).

Український звичаєвий хоровий спів виник у питомому природному середовищі з внутрішньої потреби людини підтримувати внутрішній лад душі й суспільний лад у єдності з Природою й Космосом. Цей спів не обслуговував релігійно-політичну ідеологію, не функціонував на соціальне замовлення, а жив з внутрішньої потреби людини жити в ладу з собою й Світом.

У людей агрокультури день починається зі сходом Сонця і всі природні звичаєві свята Сонячного колодаря відбуваються при світлі Сонця – першоджерела Земного Життя як нагадування про безвічність усепроймаючої високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу й про світлу, тонкоенергетичну сутність морально зрілого людського єства.

Ось як відбувається перехід життєвої енергії в хліборобів протягом доби. Після дев’ятигодинного дня (від 9 до 18 години) починається тригодинний вечір – перехідний період до ночі. Після дев’ятигодинної ночі, зі світла Досвітньої Зорі, яка вістує схід Сонця, починається тригодинний ранок – перехідний період до дня і початок праці. День в орійській традиції – період активної дії. В індоєвропейських мовах слово день означає дія: латинською – dies, іспанською, каталонською, португальською – dia, литовською – diena, англійською – day. Звідси українське Дій – дієвий вияв самородного, усеосяжного, безвічного енергетичного первеня Ладу. Вершиною дня є полудень – час найвищого стояння Сонця над горизонтом і найвищої дієвості. Антонімом слову день є ніч. Ніч – це пора, коли нічого не треба робити. Хлібороби вдень працюють, а вночі відпочивають. У злодіїв навпаки, ніч – активна пора для крадіжок і празникових гульбищ.

Природні звичаєві свята Сонячного циклу підтримують морально-світоглядну основу життя й ясновідною суттю спрямовані на просвітлення, тож їх справляють при світлі Сонця. В Українському ясновідному світогляді Сонце – ява світлої сили Рода, всеєдиного, самооновлюваного, безвічного джерела Життя й духовної енергії, а Ладове (Сонячне) Коло – вияв Космічного Ладу як Усеєдиного самородного первеня і вселадуючого принципу Життя.

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

В Українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному  світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Усеєдиного Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Світової Всеєдності (Всесвіту). Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту. З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину Українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні енергетичні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу. 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода й Родиці (Природи). Життєзароджуючий Род – Батько, а життєродна Родиця (Природа) – Мати всього живого в Білому Світі. Людина, як і все жив у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ ясновідного, дорелігійного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури.   

Космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському світогляді як первинні міфопоетичні сутності. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип; авестійський  (іраноорійський) морально-світоглядний первінь – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип) і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь,  основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього живого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все живе у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Так на природній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, ясновідний, моральний, дорелігійний світогляд –  Ладодіяння.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя». За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю втаємничену науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені».

Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот.

Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства.

Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує позитивна енергія Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі».

Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки.

На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі настає інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в земному Світі, як і в цілому Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду – «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя. А штучна інволюційно-креаційна доктрина – «Світ і все суще в ньому створив бог» виникла в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування.

Ті «богообрані», які вигадали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе «рабами божими», творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу». І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі. Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт.

Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий «світ» – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

Дорелігійний період природно-культурної еволюції людства принаймні удвічі перевищує вік цивілізаційно-релігійної інволюції.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного гніту. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів:

«Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів».

Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи Тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття». Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена Кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч він як релігійна людина дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про страшну надприродну силу. Люди давньої культурної традиції бачили вияви духовних сутностей у силах і явищах Природи. Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами.

Ясновідний, дорелігійний світогляд ґрунтується на містичній духовній практиці, заснованій на інтуїції. А релігійна догматика тримається на марновірній магічній омані. Містична практика (езотеризм) розвиває внутрішню реальну силу, волю духу. Суть містики – в інтуїтивному ясновіданні, у вільному волевияві духу. Магія – зовнішня омана, ілюзія свідомості. Суть магії – у марновірстві, в страхові, що паралізує волю духу. Містична психопрактика – безпосереднє єднання з Усеєдиним першоджерелом життєвої енергії, реальна взаємодія з життєродною силою Природи.

Магічні культи (окультизм) – опосередковане звертання через магічні ритуали до уявних надприродних сил, ізоляція від природної енергетики й демонстрація власних енергетичних можливостей (чудотворення для уведення людей в оману). Індивідуальний магічний вплив на людину має наркоманія – виснаження життєвої енергії через існування в ілюзії. Глобальний магічний вплив на людство мають віртуальні цінності фінансової цивілізації, які зваблюють самоцільним зароблянням грошей. Магія – знаряддя соціальних паразитів для заневолення жертв. На магії тримаються всі релігійні культи з поклонінням богам, ідолам.

За давньоукраїнським природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все живе на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи. І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794): «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневих основах споріднених понять: Природа, зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій.

В Українському природно-космогонічному світогляді Лад і його парні вияви – Род і Природа становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема Українців.

А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл. Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця.

Циклічність обертання Землі довкола Сонця визначає нескінчену повторюваність періодів земного Життя. В агрокультурі час сприймається як циклічна повторюваність природних і суспільних явищ, зумовлених колообігом Землі довкола Сонця й відповідним характером праці аграрія. В кочовому способі життя час сприймається як лінійний відтинок, зумовлений постійним переміщенням кочовиків у просторі й місячними циклами. Тому кочівники живуть за місяцем.

Часова циклічність життя людей агрокультури узгоджується з Сонячними циклами й циклічною самовладованістю Космосу, що є основою нескінченного самооновлення життя й ясновідного природно-морального світогляду. Тому аграрії живуть за Сонячним колодарем.

Аграрії своєю працею підтримують енергетичний взаємообмін Сонця й Землі та самі виробляють усе необхідне для життя, а кочовики, надто грабіжники, лише споживають природні й людські ресурси. Люди агрокультури своїм способом життя наслідують енергообмін Сонця й Землі: хлібороб спершу дає питомій землі свою силу в праці на ній, а потім отримує плоди свого дбання та обмінюється власними плодами з іншими. І ця взаємодія-взаємодопомога є основою морального життя аграріїв. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили – така міра моральності агрокультури. А паразити-грабіжники, не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки приносять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Люди агрокультури не марнують плодів своєї важкої праці на землі на безглузді жертвування в магічно-релігійних ритуалах, а взаємно обмінюються життєдайними дарами з тих плодів під час свят Сонячного циклу. У святкових обрядодіях Сонячного циклу, як і в праці, хлібороби узгоджують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін  з рідною землею та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну енергією зародилася збірна цілісність народу й розвинувся моральний світогляд хліборобів і міра моральності агрокультури.

Морально зрілим людям агрокультури не потрібна релігійна віра, бо вони володіють осягнутим у ясновідному досвіді дієвим знанням. І коли марновірці називають людей, які не вірять у їхніх уявних богів, атеїстами, то це – абсурд, бо людину марно звинувачувати у безвір’і, коли нема в що вірити. А безтямна віра – це марновірство.

Магічно-релігійні культи й марновірство

Передусім необхідно з’ясувати первинні, істинні значення понять релігія й бог.

В основі різних тлумачень поняття релігія – погляди давньоримського філософа, письменника, оратора, політичного діяча Марка Тулія Цицерона 106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів.

На думку Лактанція, religio походить від латинського religare, що означало в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок з Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та набув юдейсько-християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразити-соціопати, нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок. Нелюди-гуманоїди цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через те нелюди належать до категорії другосигнальних гуманоїдів як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності.

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку й відповідає за інтуїцію та внутрішню уладованість людського єства совістю як виявом моральної зрілості людини.

Епіфіз як центральний орган ендокринної системи й орган совісті та моральної волі забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю. Епіфіз – єдиний орган у людини, який росте й розвивається протягом усього життя. Функціонування розвиненого епіфізу проявляється в ясновіданні, совісливості й моральної волі, що є ознаками третьої сигнальної системи людини. А відсутність інтуїції, совісті й моральної волі – свідчення нерозвиненості епіфізу й заблокованості третьої сигнальної системи.

Коли епіфіз не розвивається, людина деґрадує до стану другосигнального гуманоїда – нелюда, в якого працює мозок, але відсутня совість і моральна воля. Мозок гуманоїдів-нелюдів сприймає й запускає в дію тільки чужі думки-команди, бо в них не функціонують органи інтуїції й внутрішньої волі – епіфіз і серце й не ґенерують моральної волі духу та ясного думання як основи самосвідомості й самостійності. Під зовнішнім масованим інформаційним впливом своїх негативних еґреґорів гуманоїди збирають безвольні натовпи й продукують покірних рабів з масовою свідомістю.

Для маніпулювання заневоленими людьми нелюди-гуманоїди сконструювали свої штучні релігійні культи й доктрини, використавши й спотворивши дорелігійні космогонічні міфи давніх народів. Релігії паразитують на дорелігійних ясновідних знаннях, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи істинні смисли. Конструктори християнської релігії все списали з космогонічної міфології давніх корінних народів та підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними культами-доктринами, що стали психотронною зброєю для завоювання й заневолення людей.

А на основі релігійно-політичних доктрин сконструйовано штучні релігійно-політичні антисвіти, які паразитують на світах національних культур. Ті штучні релігійно-політичні доктрини нелюди-гуманоїди використовують для омани, узалежнення людей і маніпулювання ними, для легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та для звеличення свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу.

А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон (лат. canon – палиця; грец. Κανών – правило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора.

Еґреґор (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують люди, прив’язані до нього енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців, чим прирікають на смерть і себе.

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування. Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів.

Для пізнання сутності й осягнення феномену етнічної культури (позаетнічних культур не буває) необхідно знати базовий природний чинник її зародження й розвитку: питоме природно-географічне середовище в усій сукупності його складових (земля, вода, повітря, флора, фауна, людина) та його енергетичне поле. Людське єство має таку саму енергетику й генетичну складову, як і різноманітне природне середовище, в якому народилась і живе людина.

Етнічна культура як система самоорганізації, саморозвитку народу, як продуктивна структура його духовно-господарської діяльності функціонує за законами й циклами питомого природного середовища. Отже, природну суть людини й сутність етнічної культури визначає базовий чинник питомої Природи. Звідси природна сутність культури – єднання людей на природній основі на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку. А штучна суть релігії – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Віра у вигаданого бога прирікає марновірців на аґресивний релігійний фанатизм – бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійні догми, що підтверджують релігійні війни: інспіровані юдеями хрестові походи на ісламський світ і комуністично-юдейський терор проти християнського й ісламського світів. Спільною ознакою релігійного й політичного терорів є жорстокість.

Британський філософ і математик Бертран Рассел (1872–1970) в есе «Чому я не християнин» (1927) розкрив причину закорінених у страхові релігійної жорстокості й релігійного аморалізму, бо «християнська релігія в тому вигляді, в якому вона організована в церквах, була і є головним ворогом морального проґресу в Світі»: «Релігія заснована, на мій погляд, перш за все і головним чином на страхові. Здебільшого це жах перед невідомим, а частково, як я вже вказував, бажання відчувати, що у тебе є свого роду старший брат, який постоїть за тебе в усіх бідах і поневіряннях. Страх – ось що лежить в основі всього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю.

А оскільки страх є прабатьком жорстокості, то не дивно, що жорстокість і релігія крокували рука об руку. Бо основа у них обох одна і та сама – страх… Нам треба стояти на своїх власних ногах і дивитися прямо в обличчя Світові – з усім, що в ньому є хорошого й поганого, прекрасного й потворного; бачити Світ таким, як він є, і не боятися його.  …Хорошому Світові потрібні знання, добросердя й відвага; йому не потрібні скорботний жаль про минуле або рабська скутість вільного розуму словесами, пущеними в ужиток у давно минулі часи невігласами. Хорошому Світові потрібні безстрашний погляд і вільний розум».

Вільного розуму позбавляє людей релігійне марновірство, безтямність якого чітко означив американський письменник, публіцист Марк Твен (1835–1910): «Більшість людей наділені здатністю мислити, та тільки-но мова заходить про релігію, ніхто тією здатністю не користується».

І вся та породжена марновірством релігійна безтямність почалася з розіп’яття юдеями свого юродивого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й започаткування юдейської секти юродивих христосповідців, яку очолили агенти синедріону – верховного органу релігійної, політичної та юридичної влади юдеїв. Рішення про розп’яття Ієшуа прийняв синедріон і передав його на затвердження й виконання римському наміснику в Юдеї Понтію Пілату, руками якого й принесли в жертву своєму богу Ягве Ієшуа як жертовне ягня.

Потім чотири агенти синедріону, керовані Савлом (канонізований як апостол Павел), підвели під юдейське сектантство ідеологічну догматику – скомпілювали зі Старого заповіту Новий заповіт, додавши вигаданий життєпис Ісуса Христа – сина божого в чотирьох канонічних євангеліях. Так юдейські ідеологи сконструювали новоюдейську релігію – християнство. А через три століття християнська церква проголосила розіп’ятого Христа богом. Христове розп’яття – ключовий еґреґор християнської релігії, перед ним уклякають і йому віддають свою духовно-розумову енергію безвольні, знетямлені маси марновірців з надією на друге пришестя спасителя-месії, якого нарекли богом. Хоч у християнстві, як і в юдаїзмі, бог – надприродна, непізнавана істота.

Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського (скіфо-туранського) бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу й почали насаджувати його під час колонізації Українських земель, калькуючи зі скіфо-туранського бага – даж-бог, тобто давець-бог – той, хто дає багатство (через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства.

А з вихрещенням колонізованого руссю Українського люду і впровадженням у його масову свідомість чужого поняття бог замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей – Лад, Род, Родиця колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну доктрину – «Всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Звідти молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального природно–космогонічного світогляду агрокультури. Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби. Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство й панство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.

Чужі релігійні підміни в Українському дорелігійному світогляді

Звичаї людей продуктивної агрокультури й магічні культи паразитів-грабіжників та їхні способи відліку часу й літочислення (сонячний і місячний) засновані на протилежних способах життя й світобачення.

Наше споконвічне весняне Новоліття церква підмінила чужим юдейсько-візантійським осіннім Новоріччям, яке пов’язане з біблійним літочисленням «від створення світу». Юдейські й християнські богослови створили безліч варіантів літочислення від біблійного «створення світу». За юдейським календарем «створення світу» відбулося 6 жовтня 3761 до н. е., а за візантійським (Константинопольська ера) – 5508 р. до н. е.

Проникливо розкрив суть біблійної догми «створення світу» як біблійної історії філософ-мудрець Григорій Сковорода:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Створений мір стосується її самої, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто створеного міру… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»).

Крім біблійного, візантійського догмату літочисленням «від створення світу», якого дотримувалися в церковних літописах, існує версія літочислення не від створення Світу взагалі, а від «укладення миру» в давній великій війні між народами білої раси й Китаєм, і почалось те літочислення з 1 вересня 5508 р. до н. е. У Візантії, починаючи з VII століття, було поширено датування, за яким «створення світу» відбулося 21 березня 5508 р. до н. е. (згодом перенесено на 1 вересня 5509 р.). Відтоді в країнах з візантійським православ’ям і почали датувати всі події «від створення світу».

Найдовше трималась візантійського літочислення руська православна церква. У ній новий рік починався не з 1 січня, як було в юліанському календарі, й не з 1 березня, як у більшості аграрних народів помірного підсоння, а з 1 вересня, як у Візантії. Літочислення «від Різдва Христового» з’явилося в VI ст. й закріпилося в Західній Європі лише з VIII ст.  А 20 грудня 7208 р. «від створення світу» московський (руський) цар Петро І своїм указом скасував візантійське літочислення й запровадив літочислення «від Різдва Христового», яке у Європі вважали початком «нової ери». Указ визначив, що після 31 грудня 7208 р. «від створення світу» настане 1 січня 1700 р. «від Різдва Христового», та одразу вкоротив історію на 5208 років.

Так з 1 січня 1700 р. в Московському (руському) царстві встановлено зимове Новоріччя за юліанським календарем, який запровадив ще наприкінці 46 р. – з 1 січня 45 р. до н. е. давньоримський державний і політичний діяч Юлій Цезар. На той час Європа жила вже за григоріанським календарем, що його запровадив 4 (15) жовтня 1582 р. папа Римський Григорій XIII, і нині григоріанський календар ухвалений у Світі як міжнародний стандарт. В Україні, коли вона була в складі Речі Посполитої, у документах застосовували григоріанський календар з 1582 р. і до її закабалення московським царством у XVII ст.

А з 1 січня 1918 р. в більшовицькій Росії декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), відтак за новим стилем стали відзначати Новий рік 1 січня, а за старим стилем – 14 січня. В Українській народній республіці перехід на григоріанський календар (новий стиль) було запроваджено з 16 лютого 1918 р., яке одразу стало 1 березням. Логічно було б і Новий рік відзначати 1 березня, згідно з агрокультурною традицією.

У результаті «календарних реформ» порушено циклічне сприйняття часу в агрокультурі, вік якої на Українських землях налічує понад 10 тисячоліть. Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Через зміщення в літочисленні, через порушення циклічності часоплину й зведення безвічної суті життя до лінійного виміру часу відбулися зміщення у світогляді й свідомості та звичаєвості й календарних обрядах.

До речі, слово календар походить від латинського calendarium – боргова книжка й за своїм первинним комерційним змістом далеке від астрономічно-природного відліку циклічного часоплину. Тому для відновлення природного відліку циклічного часоплину й літочислення в агрокультурі за Сонячними циклами доцільно називати систему найточнішого астрономічно-природного Сонячного календаря – Колодар (Кола-Сонця дар).

Нині за Григоріанським календарем – 2024 рік; за Трипільським колодарем – 7532 Літо, за Мізинським колодарем – 11024 Літо.

Поблизу села Мізин на Сіверщині (тепер Коропський р-н Чернігівської обл.) розташоване одне з найдавніших та найунікальніших поселень палеолітичної людини, відоме як Мізинське. Вік Мізинського поселення становить понад 20 тисячоліть. Відкрив це поселення антрополог Х. К. Вовк у 1908 р. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) природознавець В. І. Вернадський, вивчаючи в 1888–1894 роках ґрунти Полтавської губернії, відкрив палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші колодарі (календарі).

Та новітні релігійно-політичні реформи руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часовиміру.

Одначе космічно-природні закони й Сонячний цикл (Ладове Коло) – непорушні. Непорушний і заснований на них астрономічно-природний циклічний Сонячний календар – Колодар. Коли штучні календарі – вимірюють лінійний час, то астрономічно-природний Сонячний колодар відстежує нескінченне, безвічне пульсування циклічного часоплину Всеєдиного Життя.

Циклічний часоплин Усеєдиного Життя – це і є циклічне пульсування високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу. В циклічному пульсуванні енергія й час становлять Усеєдине, Безвічне ціле. В нескінченному циклічному часоплині ґенерується Безвічна енергія Всеєдиного Життя. А лінійний вимір часу фіксує тільки короткочасні прояви низьковібраційної енергії. У лінійному вимірі часу енергію життя поглинають низьковібраційні речовинні утворення, що свідчить про їх паразитарне існування. Тільки в циклічному часоплині відбувається процес взаємопереходу високовібраційних і низьковібраційних енергій та ґенерування субстанційної усеосяжної й безвічної, вселадуючої енергетичної основи Всеєдиного Життя.

За циклічним часоплином живуть люди сонячного, агрокультурного світогляду й за Сонячними циклами розвивають свою агрокультуру, засновану на енергетичній взаємодії хлібороба з Сонцем і Землею. За лінійним часовиміром живуть кочові племена, які прив’язують час до просторового переміщення.

За лінійним часовиміром промишляють представники споживацького способу існування, які вимірюють час за швидкоминучими відтинками – від цілі до цілі. Ці представники міґруючих грабіжницьких груп і осілих паразитарно-грабіжницьких корпорацій сприймають час як пряму лінію до своєї корисливої цілі.

Так і за юдо-християнською релігійною доктриною, час – лінійний, і людині для життя відведено короткий проміжок між «створенням» і «кінцем» Світу. Лінійне кінецьсвітнє сприйняття часу найдужче утвердилось у світобаченні юдеїв, визначивши ментально-доктринальну базу юдо-християнства. Затята боротьба догматики лінійного часовиміру з життям за циклічним часоплином спершу проявлялася в аґресії юдо-християнської релігії проти природно-морального агрокультурного світогляду (поганства), а з утвердженням споживацької індустріально-фінансової цивілізації цінецьсвітня догма стала ідеологічною підставою доктрини «зіткнення цивілізацій».

Для українців як людей агрокультури час – не абстрактна категорія чогось минущого, а конкретний непроминущий процес струмування самого життя, яке пульсує в серці. Наші предки аграрії осмислювали час як циклічний, цілорічно повторюваний плин життя за Сонцем і відображали цей процес в обрядових дійствах Сонячного Кола.

За допомогою цих обрядових дійств люди агрокультури знову й знову повертаються до першоджерела життя й заново переживають зародження Світу, аби розпочати новий цикл життя. Повертання до першоджерела – це не просто звернення до минулого, це звернення до непроминущої сутності, яка перебуває поза часом і простором та єднає в собі минуле, теперішнє й майбутнє. Ця непроминуща сутність і називається Безвічністю, бо не має віку, обмеженого лінійним виміром. У такому сенсі час звільняється од лінійності й набуває циклічності, в позачасовій суті якої являється Безвічність – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне.

Природні народні свята мають значення світла, святості й пов’язані з духовною практикою просвітлення, вони базуються на відповідності Сонячному циклу, на дотриманні космічно-природних законів і вселюдського морального принципу.  

Штучні празники (безділля) породжені марновірством та пов’язані з неробством, гульбищами, обжиранням і тримаються на бузувірській (фанатичній) вірі в релігійні догми й політичні доктрини.

Підмінивши слов’янам їхні рідні природні морально-світоглядні первені: Лад, Род і Родиця (Природа) чужим богом-творцем – надприродною, магічною караючою персоною, християнство нещадно гнітило й нищило ясновідний світогляд, природно-космогонічну міфологію й природно-космічну систему свят Сонячного кола.

У релігіях і відповідних їм політичних ідеологіях немає природних свят на славу світла, натомість у них встановлено штучні празники для поклоніння культам месій і вождів, на відзначення ритуальних дат, пов’язаних з революціями, війнами, завоюваннями, масовим поневоленням, винищенням, жертвуванням людей. Зокрема в юдаїзмі всі празники пов’язані з завоюваннями, з убивствами когось юдеями або з утечею їх від покари.

Взагалі всі юдейські релігійні празники приурочені до знаменних подій протистояння, як правило збройного, юдеїв неюдеям. Усе те розриває енергетичну взаємодію людей з Природою, Сонцем і Світовою Всеєдністю, перериває родові взаємини, культурну єдність минулого, сучасного й майбутнього життя народу.

Релігійні ритуальні празники-шабаші держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві; їх відзначають після заходу Сонця, що свідчить про темну, морочну суть тих зборищ. Уночі шабашують тільки злодії, які прожирають і пропивають награбоване, аби того не бачили люди. А випрацювані за день люди уночі відпочивають – відновлюють сили для праці на Землі під Сонцем.

Штучні релігійні й політичні календарі нищать астрономічно-природну основу Сонячного колодаря й морально-світоглядну основу ясновідного самоладування людського життя. Штучні календарі, ритуали руйнують енергетичну взаємодію людей із Землею, Сонцем і Космосом, розривають родові взаємини й культурну єдність минулого, нинішнього й майбутнього життя народу. Штучні ритуальні празники-шабаші та їх жертовні ритуали відбувають після заходу Сонця, ті зборища мають темну, морочну суть і держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві.

Релігія як антисистема заневолення й визиску супротивна культурі – системі саморозвитку людей. Морально-світоглядна, природно-духовна основа культури принаймні удвічі давніша від штучних релігійних догм: вік продуктивної агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік паразитарних релігій – близько 6 тисячоліть. Відтоді всі паразитарні режими нав’язують поневоленим народам свої релігійні ідеології.

В обрядах народів агрокультури немає жертвувань, а є взаємне частування і взаємообмін плодами своєї праці за принципом енергообміну між Сонцем і Землею. Цей давній звичай – вияв природного й суспільного синергізму та святкове нагадування про взаємодію, взаємодопомогу як основу життя людей агрокультури. Сонячне свято – знамення Світла. Свята Сонячного колодаря – нагадування людям агорокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самооновлюваної світлої сили Рода-Всеєдиного й Родиці-Природи.

Про руйнування християнською церквою системи Сонячного календарного циклу української агрокультури та інших агрокультур зробив вичерпний висновок історик і народознавець М. Грушевський: «Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система… передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську…» (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Християнська церква спершу нарекла всіх селян (латинян, українців та інші аграрні народи) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної морально-світоглядної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужому, породженому юдаїзмом, християнству (а в новітній час – породженому юдаїзмом більшовизму). До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань).

Згодом набув поширення термін язичництво, який походить від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. Церковно-слов’янські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичництвом – усі неаврамічні релігії та дорелігійні світогляди. Зрештою, юдеї усіх людей означують поняттями гой, гоїм – народ, народи, а себе не вважають народом, а ідентифікують за належністю до певних колін та сімей.

З насадженням християнства термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції. Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та аврамічними релігіями юдаїзму й християнства полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний, моральний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній, морально-світоглядній основі; а релігія – це передусім дотримання догматів віри й зовнішніх ритуалів.

Так із насадженням у масову свідомість марновірців штучних понять язичники і язичництво церковна ідеологія спотворила давньоукраїнський природно-космогонічний, сонячний, дорелігійний світогляд, заснований на ясновідному істинному знанні, моральній волі духу та самосвідомості світловизнавчих людей агрокультури.

Споганене християнством язичництво має первинну форму – Ясацтво, що  походить від давньоукраїнського Яса (Слава) – світло, сяйво, ясна, світла, осяйна, чиста, радісна, привітна. Звідси первинне значення Ясацтва – визнання світла, славлення Сонця, хвала життю. Звідси ж давнє сакральне Ясунь – Шлях до світла, Шлях Ладу. Звідси ж і наше урочисте Яса – світло, сяйво, хвала, слава, добрий знак, а з ним споріднене стародавнє вітання Українців – «Ясак!», яким користувалися як гаслом аж до ХІV століття.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів. Хлібороби як люди агрокультури відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків під опікою Ладу, Рода й Родиці (Природи), зберігаючи про них світлу пам’ять (звичаєвий, дорелігійний культ предків) у нескінченному циклічному часоплині життя. Життя наших предків аграріїв було цілковито підпорядковане природно-космічним Сонячним циклам і нескінченному циклічному часоплину Всеєдиного Життя та безвічному моральному принципу Всеєдиного Ладу.

Лад – Усеєдиний самородний першопочаток життя й Усеєдиний моральний принцип. Із субстанції Всеєдиного самородного неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада) або Природа.

Християнська церква підмінила самородний первінь життя – Лад, життєзароджуючого Рода – батька всього живого й життєродну Природу – матір усього живого чужим богом – давцем багатства й уявною надприродною караючою персоною.

І коли неорелігійні рідновірські ентузіасти заходжуються славити «рідних богів» в особі Дажбога, то це свідчить не тільки про їх невігластво, а про зараження потьмареного розуму релігійною пошестю. Епідемічним вогнищем релігійної пошесті є вірусне поняття бог, що заперечує ясновідну дорелігійну основу природно-морального світогляду наших предків-хліборобів. Релігійні марновірці легко вірять і політичними ошуканцям – так усі потьмарені марновірці стають аґресивними бузувірами-соціопатами. Психічно здоровим людям належить остерігатися релігійно-політичної зарази та виробляти в собі імунітет проти старих і модерних релігійних культів та проти політичних доктрин. Легковірні, ошукані, піддавшись омані й устрявши в деструктивні церковні громади, різні секти й політичні партії, руйнують морально-світоглядну, культурну цілісність народу.

Християнська церква як інтернаціональна за суттю релігійна організація зайнята утвердженням християнської тотожності, а не збереженням національно-культурної ідентичності християнізованих народів. Християнська тотожність тримається на марновірстві й покорі, а національно-культурна ідентичність базується на знанні Істини й дотриманні морально-світоглядної традиції, на взаєморозумінні й взаємодії. Пагубність марновірства в тому, що віряни приймають на віру догми й не хочуть знати Істини, вірять церквам, а не довіряють одне одному.

Тож марновірцями маніпулювати легко. А для масштабнішого маніпулювання суспільством церква використовує моральних авторитетів та через праведників підступно чинить неправедне, ошукують не тільки вірян, а й ціле суспільство. У цьому плані й так звані рідновіри нічим не відрізняються од чужовірів: одні й другі сповідують месіанські культи – вірять вигаданим, уявним богам. І нема значення, якому богу вірити – нав’язаному чужинцями чи вигаданому самими, бо суть марновірства одна – залежність од релігійного культу й віросповідних догм, втрата самосвідомості й волі власного духу.

Рідновірство ще небезпечніше од чужовірства, бо підміна чужого марновірства «рідним» марновірством призводить до очманіння й шизофренії. Це так само роздвоює свідомість і руйнує психіку, як і молитва рідною мовою до чужих богів, до чого закликає УПЦ. Так само абсурдним є намагання віротерпимих ентузіастів поєднати християнське Різдво з сонячною традицією, назвавши його «Різдвом Сонця». Але ж Сонце не народжується, а відновлюється енергія сонячного світла в новому циклі обертання Землі довкола Сонця.

Звичаєву основу хліборобських свят Сонячного Кола руйнують і неоязичники-рідновіри, які, зокрема, проводять безглуздий ритуал спалювання на вогнищі хліба як жертви Дажбогу. Це блюзнірство суперечить прадавньому Українському звичаю пошанування хліба. Відомо, що всіх рідновірів в Україні контролює Марченко М. А. (медведчуків тесть) – засновник релігійної організації «Релігійний і духовний центр силенкиян Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри» (дата заснування 27.04.2006, Код ЄДРПОУ 34405962).

А заснував саме Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри (РУНвіри) на першому з’їзді (соборі) в Чикаґо 1972 року Лев Силенко (справжнє прізвище – Леонід Кибзаєв; до ІІ світової війни – офіцер НКВД, у війну – офіцер гестапо в Києві, далі – впроваджений в українську наукову еміґрацію). Леонід Кибзаєв як новоявлений «Пророк і Вчитель Лев Силенко» спотворив ідеї філософа й релігієзнавця Володимира Шаяна з відродження «віри предків» та подав їх як «свою» монотеїстичну РУНвіру з «Єдиносущим Господом Дажбогом».

Так запущено в маси інтелектуальний вірус для відриву од давньої, дорелігійної Української морально-світоглядної традиції. Відомо, що всі неоязичницькі культи інфільтрувало в маси ще КГБ СССР, а на пострадянському просторі контролює ФСБ РФ. Отже, старе юдохристиянство й інспіроване ним неоязичництво й далі обслуговує руську імперську ідеологію.

Всі релігійні культи, старі й модерні, намагаються охопити своїми тенетами якомога більшу масу марновірців – так вони служать владарюючому режимові для контролю над масовою свідомістю. Самопроголошені волхви й волхвині міряються між собою, в кого більше ошуканих вірян. Тож неоязичницькі культи нічим не відрізняються од старих юдохристиянських, які самопроголошені пророки й волхви намагаються показушно заперечувати.

Так на підставі біблійних і похідних від них євангельських догм запускаються в масову свідомість інтелектуальні віруси підмін традиційних духовних вартостей національних культур і пропагується фальсифікована історія народів і спотворена картину Світу.

Як переконливо довів Г. Сковорода, проаналізувавши месіанську релігійну доктрину юдохристиян, їх світ – не всеосяжний природний, саморозвинний Світ, а штучний, придуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» нелюди-гуманоїди поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують марновірців з цілого Світу до бузувірського поклоніння своїм культам і собі – «богоствореним» і «богообраним». Що ж приховується за «богоствореністю» й «богообраністю»?

В антиеволюційних догматах юдохристиянства запрограмовано всі інволюційні збочення й деґрадації «богостворених», які всі свої гріхопадіння списують на «задум Творця». Якщо в юдаїзмі, релігії «богообраних», є інститут сім’ї як один з основних ідентифікаторів юдейської релігійної спільноти, то в християнстві, релігії рабів, інститут сім’ї зруйновано абсурдною догмою про непорочне зачаття від «духа святого», що виключило з процесу продовження людського роду чоловічий первінь.

«Богородиця», яка нібито зачала од «святого духа» й народила «сина божого», стала програмним прообразом нинішнього сурогатного материнства. А «син божий» зі своїми учнями-апостолами став програмним прообразом гомосексуальності католицького кліру й православного монашества. Показовим щодо абсурдності штучного християнства є догмат чоловічої «трійці» – Бога в трьох особах (Отець, Син, Святий Дух) у християнському віровченні, де немає місця жіночій земній первині – Природі. У Біблії поняття «трійця» відсутнє, його придумали наприкінці ІV ст. богослови-гомосексуалісти в чоловічих монастирях.

А нинішні почаївські ченці пішли далі у своїх релігійно-політичних проповідях «О последних временах» – прирівняли єдність «Святої Трійці» до необхідності об’єднання України, Росії та Білорусі: «…наше родное слово Русь и русский …быть с Православной Россией, чтобы вместе составить Святую Русь. …Как нельзя разделить Пресвятую Троицу, Отца и Сына, и Святого Духа, это Един Бог, так нельзя разделить Россию, Украину и Белоруссию…

И обязательно нужно знать, помнить и не забывать, что было Крещение Руси, а не крещение Украины. Киев – это второй Иерусалим и мать русских городов. В Польше была тайная иудейская столица. Иудеи понуждали поляков завоевывать Русь. Иудеям очень не нравились слова: Русь и русский, поэтому назвали сначала завоеванные поляками и отданные им в аренду русские земли Малороссия.

Потом опомнились, что здесь есть слово Рос, и назвали Окраиной. Слово окраина – это позорное и унизительное слово! Какая окраина? Чего, почему окраина?! Ведь за этой мнимой иудо-польской окраиной находятся другие страны и государства. И позже по их же указке поляки узаконили нам понятия Украина и украинцы, чтобы мы охотно забыли свое название русский, навсегда оторвались от Святой и Православной Руси».

Ота монашеська проповідь ідеології руського православного неонацизму – рашизму розкриває суть самої русі – винародовленого конґломерату ізгоїв, з паразитарної інвазії (нашестя) яких в Українські землі почалось релігійно-політичне заневолення корінного народу – Українців та нав’язування нам своїх релігійно-політичних паразитарних доктрин і руйнування нашої дорелігійної морально-світоглядної основи.

Великдень – не Паска

З давніх-давен в Україні Великдень як початок Нового хліборобського літа святкують у чітко визначену Сонячним циклом пору весняного рівнодення. А з насадженням юдохристиянства це космогонічне свято підмінили релігійним культом «смерті й воскресіння Христа» та стали змінювати його дату у зв’язку з юдейсько-християнськими пасхаліями й зрештою назвали Пасхою (від івритського песах – пропускати, обминати, що пов’язано з міченням кров’ю жертовного ягняти дверей юдейських жител, які мав обминати юдейський бог Ягве (Єгова) під час карання Єгиптян).

Ізраїльтяни прийшли в Єгипет однією сім’єю (рід Якова мав сімдесят осіб), а через 400 років їх кагал налічував шістсот тисяч і перевищив чисельність Єгиптян, що стало загрозою для країни. Спочатку рід Якова радо прийняли в найродючішому краї, форпостові Єгипту – землі Ґошен (араб. Кесем), але коли юдеїв стало більше за Єгиптян, до них почали ставитися з застереженням.

Юдеї вирішили покинути Єгипет під проводом Мойсея. Перед цим бог юдеїв напустив на Єгиптян 10 кар єгипетських, які не зашкодили юдеям, а для убезпечення від останньої кари «ангела смерті» велено було позначити житла юдеїв кров’ю жертовного ягняти. Юдеї «позичили» в єгиптян золоті речі й пішли завойовувати Ханаан – обіцяну землю. Вони нібито дістали цю землю за угодою з богом: як богообрані юдеї мають право володіти Світом.

Насаджене в Україні християнство підмінило сонячне свято Великдень юдо-християнським празником Песах-Пасха-Паска, яким юдеї відзначають свій вихід з Єгипту, а християни – воскресіння Христа. Отже, Песах – пам’ять про те, як юдейський бог Ягве обминув юдейські житла й знищив єгипетських дітей. Тобто Песах – жертва, що асоціюється з жертовним ягням.

Юдеї відбувають Песах поїданням жертовного ягняти-песаха й прісного хліба-маци, а християни відбувають Пасху причастям через літургійний хліб і вино до тіла й крові Христа, якого вважають принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому жертовне ягня (Агнець божий) стало символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального обряду, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову.  Отже, християни, наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. В цьому – абсурдність жертовної магії пасхального обряду.

Християнство як новоюдейська релігія перейняло з юдаїзму вузловий магічний обряд жертвопринесення – Пасху, чим прив’язує своїх марновірців до юдейської історії. Всіма іншими штучними церковними обрядами християнство підмінило наші природні дорелігійні агрокультурні свята Сонячного Кола, позбавивши наших людей своєї історичної пам’яті, питомого природного світовідчуття й морального світогляду.

Юдаїзм і християнство тримаються на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби з заздрощів, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве. Так у Біблії з позиції скотарів-кочівників юдеїв відображено протиборство кочівників і хліборобів.

Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують нібито послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи. Так на підставі біблійних догм вигадали спотворену релігійну картину Світу.

Для приховування магічної суті юдохристиянської Пасхи-Паски її стали називати по-польськи – Wielkanoc, по-чеськи – Velikonoce, по-словацьки – Velkonoc тим самим профануючи духовну суть давнього Великоднього свята – Сонячного свята відродження Життя. Разом з тим, назви Wielkanoc, Velikonoce, Velkonoc розкривають морочну суть юдейського Песаха, який відбувають з початком доби, а доба в юдеїв починається ввечері, подібно як юдейський рік починається восени – «коли вмирає світло».

А останнім часом і в Україні поширилась безглузда тенденція називати юдохристиянську жертовну Песах-Паску сонячним Великоднем, що його традиційно відзначають хлібороби на Весняне рівнодення, а церква свого часу забороняла. Так само церква забороняла й післявеликоднє поминання душ предків – Проводи, а нині руська церква в Україні нав’язує вірянам післяпасхальну канонічну «радоницу» – «радость воскресения Христова».

Хоч би як називали Песах (по-руськи – Пасха, по-українськи – Паска, по-польськи – Pascha), все одно він лишається юдейським магічним обрядом заклинання неюдеїв, тому безглуздо її вважати православною чи католицькою. Паска – не Великдень!

Проте церква й надалі намагається ототожнювати давній культурний звичай з релігійним ритуалом. Ось як пише про це «Католицька енциклопедія»: «Великдень увібрав до себе багато язичницьких звичаїв на честь повернення весни. Яйце є символом відродження життя ранньою весною… Кролик – це язичницький символ, і він завжди був символом родючості».

Церква довго забороняла Великдень і великодній звичай з крашанками, писанками й хлібом-колачем, які символізують Сонце й самозародження Життя; з хоровими співами й танками – Веснянками, які символізують радість оновлення Життя. Не змігши викорінити прадавнє Великоднє свято, церква втиснула його в пасхальні канони. Віряни різних християнських церков відзначають Пасху в різний час після Весняного рівнодення й Великодня за умовним календарем юдейсько-християнських пасхалій, підпорядковуючи річний Сонячний цикл агрокультури місячним циклам кочівників, чим порушують точний астрономічно-природний Сонячний колодар.

Дотримання Сонячного колодаря потребує значного розвитку астрономічних знань, у тому числі вміння точно визначати моменти рівнодень та сонцестоянь. Для цього снцевизнавчі Орійські, аграрні народи вже з VІ тисячоліття до н. е. будували спеціальні курганні обсерваторні комплекси. А кочовим народам астрономічні знання агрокультури були непотрібні, бо вони не трималися одного місця й не займалися землеробством.

Кочовики користувалися значно простішим місячним календарем, для якого не треба було нічого будувати, а досить подивитися на небо й зафіксувати фазу місяця. Юдеї як кочовики також здавна користувалися місячним календарем, запозичивши назви місяців у вавилонян. Першим весняним місяцем вважався нісан (вавилонський нісану).

Юдохристиянство підмінило космічно-природне життєствердне свято Весняного рівнодення некрофільним ритуалом поминання «сорока святих мучеників», а сам Великдень – своєю жертовною Пасхою, обізвавши святий великодній хліб-колач як мірило життя хліборобів песахом – плоттю жертовного ягняти. А потульні марновірці за тисячу літ юдо-християнського уярмлення змирилися з тим брутальним приниженням рідної культури й звичаєвої традиції та втратили в безтямності власний моральний світогляд і волю духу.

І коли їм відкривають правду про їхній заблуд, вони сприймають це як «образу почуття міліонів вірян» і безтямно вважають магічні ритуали юдохристиянської релігії «елементами нашої культури». Дивує, як в епоху планетарного прозріння люди існують у релігійній омані, вірячи в цинічну брехню, яка панує над ними.

До насильницького насадження християнства колонізаторською руссю в нашій культурі не було облудної аврамічної релігії, а був природно-моральний світогляд, духовна практика ясновідання зі звичаями Сонячного (Ладового) Кола та прадавні космогонічні знання.

Релігія як засіб заневолення людей і маніпулювання масовою свідомістю за суттю своєю супротивна культурі – системі природно-духовного саморозвитку людини й народу. Юдохристиянська аврамічна релігія – то підступна магічна омана, яка марновірством відволікає людей од ясновідного зосередження в собі й від осягнення Істини в самопізнанні та обіцяним раєм відвертає од справедливого життя в Білому Світі волею власного духу.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як світоглядна система цілісного, дієвого знання засноване на дотриманні принципу моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Під юдо-християнським релігійним гнітом віряни втратили ясновідне знання Істини й піддались морочній, марній вірі в чужого уявного бога – давця багатства. Опинившись у тенетах заневолення, ошукані марновірці навіть не намагаються пручатись і вирватись, а тільки пристосовуються вигідніше й придумують виправдання своєму марновірству та приймають на віру чужі профанні, фальшиві цінності, якими підмінили наші світлі сутності.

Так сталося з одвічними світлими сутностями ясновідного сонячного світогляду агрокультури: давньоукраїнською Досвітньою Зорею – Зорею-Денницею (Венерою) та давньоримським  Люцифером, які є вісниками Сонця. Люцифер (лат. Lucifer складається з коренів lux – світло та fer – нести) – світлоносний. Люцифер – одна з давньоримських назв планети Венера.

В ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі Досвітня Зоря зветься Устра й Уштра, а від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Знаменно, що Великоднє святкове дійство починається зі звертання до Досвітньої Зорі – вісниці світанку, сходу Сонця й символу-прообразу України.

Денниця-Люцифер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду агрокультури з морочною юдо-християнською релігійною доктриною месіанства. Юдо-християнська ідеологія «скинула» Люцифера з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею, а юдо-християни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера, персоніфікувавши в ньому зло.

Юдо-християнська релігійна ідеологія понизила світлі природні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних астральних знаках-символах, представивши їх як гордих, непокірних та підмінила своїми бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів. Юдо-християнство підмінило своїми божествами космічно-природні сутності агрокультурного світогляду, привласнивши їх світлу силу. В юдаїзмі й християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати як месіанський символ божого одкровення, а Сонце підмінили Христом. Так на підставі біблійних догм створено умовну релігійну картину юдейського світу.

Аналізуючи біблійні тексти з морально-світоглядної позиції агрокультури, Г. Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії: «Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи мудрецям єгипетським, …зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення…

Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний, світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу. …Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розчавить йому голову той, хто перепочиває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце… Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»); «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!» («Потоп зміїний»). У Сковороди «…той, хто перепочиває в Сонці» – це і є Денниця-Люцифер, нездоланна світла сила якого неминуче скине з Неба на Землю біблійного змія, «розчавить йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Породжене юдаїзмом християнство від початку мало у своєму арсеналі тільки некрофільний культ розіп’ятого Христа й магічну церковну літургію, а далі поступово заволоділо звичаями, культурними набутками й духовно-інтелектуальним потенціалом поневолених народів та використало їхній життєвий ресурс і таланти на їхнє ж заневолення й власне релігійне панування над ними. Так релігія заволоділа духовно-інтелектуальним ресурсом культурного саморозвитку людства.

Аби відновити життєвий ресурс для культурного саморозвитку, людям необхідно звільнитись од оман релігійної конфесійності й політичної партійності.

Отже, зробімо вибір між світлом і мороком – між Природнім, Сонячним святом Великоднем і штучним, політичним юдохристиянським празником Песахом-Паскою.

Звільнення од релігійної омани й марновірства

Нам належить звільнитися від тисячолітньої релігійної омани й марновірства, аби стати самими собою – жити волею власного духу. Звільнитись од релігійного заневолення, мороку марновірства й мирських умовностей люди спроможні, плекаючи у своєму єстві внутрішнє ясновідне чуття світлої сили Всеєдиного Життя та наснажуючись Сонцем; живучи за законами Природи, Космічного Ладу і вселюдської Моралі та звичаєвої традиції питомої агрокультури; шануючи духів предків і ладуючись у Сонячному, Ладовому колі в духовне Родове коло. Так ми стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів.

Цикли нескінченного Сонячного колообігу є природно-космічною основою всіх процесів у біосфері та в природноорієнтованому людському житті. Усвідомлюючи себе в Сонячному циклі частиною колообігу Всеєдиного Життя, люди ясно бачать свої заблуди й виходять на шлях життя за космічно-природними законами Світла. Усвідомлення Сонця центром усіх процесів у Сонячній системі й джерелом життя на Землі – це основа сонячно-морального світогляду.

На цій світоглядній засаді відбувається протистояння в Земному Світі заснованої на сонячно-моральному світогляді продуктивної системи життя та антисистеми паразитування, яка тримається на споживацькому світосприйнятті. Як біологічні паразити є споживачами життєродної енергії Природи, так і соціальні паразити є нахлібниками, споживачами духовно-розумової й фізичної енергії людей та природних ресурсів Землі. Нахлібники паразитують на продуктивній праці людей агрокультури. Споживацтво паразитарних гуманоїдів є суттю антисистеми фінансової цивілізації, яка паразитує на системі культури, суть якої – саморозвиток людей.

Свідченням абсурдності антисистеми фінансової цивілізації, яка тримається на віртуальних фінансових псевдоцінностях, є нестримна агонія паразитарного споживацтва, що прискорює її кінець. Заміна антисистеми фінансової цивілізації на систему культури починається у самосвідомості людей, які на моральній основі агрокультурного світогляду переосмислюють, змінюють своє життя в ставленні до Матері-Землі й усієї життєродної Природи, до ясної Істини й до морочних аврамічно-месіанських релігійних культів.

Це прискорює ліквідацію антисистеми фінансової цивілізації та відродження системи культурного життя на Землі за космічно-природними законами світла і вселюдським моральним принципом справедливості. Паразитарні гуманоїди-нелюди неминуче згинуть у нестримному накопиченні речовинного багатства, в затятості заблудів і марновірства, а культурні люди спрямовують свою енергію на підтримання життя на Землі й на свій природно-соціальний саморозвиток у духовній перспективі.

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. За Г. Сковородою, «Культура – друге, духовне, народження людини» волею власного духу.

Енергопродуктивне життя культурних людей кардинально відрізняється од споживацького існування паразитарних гуманоїдів-нелюдів. Культурні люди невибагливі в побуті, бо їхнє життя засноване на постійній синергетичній взаємодії, на енергообміні між Сонцем і Землею. Культурні люди не накопичують багатства, як паразитарні гуманоїди-нелюди – раби споживацтва, бо статки і все необхідне для розвитку людей агрокультури оновлюється в кожному новому Сонячному циклі як результат їхньої праці.

У живій природній основі звичаєвої традиції ґрунтується своєрідність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор); «Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах» (О. Воропай). У звичаєвій традиції виявляється  безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь).

Юдохристиянська релігія порушила природний розвиток прадавньої Української агрокультури на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі. І найдужче постраждала весняна, новолітня обрядо­вість, оскільки саме в цю пору церква запровадила Великий піст і заборонила традиційні народні сонячні свята. Весняні сонячні обрядодії нашої хліборобської культури частково збереглися в дитячо-молодіжних іграх і забавах.

У чужих церковних празниках, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаї. Звичаєві свята Сонячного колодаря – нагадування людям агрокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самородної світлої сили Ладу, до життєзароджуючої небесної сили Рода й життєродної земної сили Родиці-Природи, до світлосійної сили Сонця й самооновлюваної сили Землі. Великдень як свято зародження й відродження життя присвячене подружній любові, ладу в родині й громаді – щастю як вияву радості життя.

Агрокультурна традиція найповніше збереглася в родинному частуванні за Великоднім столом: крашанки, колач (круглий, сонячний білий хліб), печені м’ясо й сало, ковбаса, хрін, овочі, узвар, хмільне, солодке. Ця Великодня традиція святкового частування збереглась віддавна і перейшла в церковну Пасху, бо юдейська пастуша традиція мала тільки песаха – жертовне ягня, що в християнській догмі трансформувалось у тіло й кров Христові (причастя).  Церква століттями боролася з народною Великодньою традицією й зрештою прийняла її. Тільки колач назвала паскою. А тепер Українці, за старою пам’яттю, називають Великоднем чужу Пасху, бо на столі все своє, звичне – плоди агрокультури. Тільки пасхальні жертви: ягня, плоть і кров супротивні агрокультурі й сонячному святу.

Наш Великдень стабільно святкуємо в першу неділю після Весняного рівнодення. А агрокультурні народи Сходу з Весняного рівнодення починають святкувати Новруз чи Навруз (Новий день), яким відзначають початок Новоліття або Нового року. Їхнє святкове застілля подібне до нашого.

У 2024 р. католики відзначають Пасху за григоріанським календарем 31 березня, а православні й греко-католики за новоюліанським календарем – 5 травня. Така розбіжність у датах – свідчення абсурдності вигаданого воскресіння христового.

Останні роки в католиків і православних поширилась тенденція Пасху називати Великоднем. У такій тотальній тенденції підміни понять і пристосуванні християнства до прадавньої агрокультурної традиції простежується намагання  релігії повністю поглинути дорелігійні звичаї, що свідчить про деґрадацію християнства.

Для убезпечення світогляду од вірусів і з’ясування істини передусім необхідно розрізняти – чуже й своє, брехню й правду, природне й штучне. Бережімо прадавнє й своєчасне сонячне свято – Великдень!

Споконвіку хлібороби на теренах України святкуванням Великодня відзначають космічно-природне явище початку Новоліття. Двотижневе Великоднє обрядодійство починається славленням Досвітньої Зорі, Сонця й основи всього живого в Природі: Землі, Води, Вітру (Повітря), Вогню. Завершуються Великодні свята поминаннями-проводами духів предків, які у Великдень являються в Білий Світ.

А на 25-й день після Великодня настає Рахманський Великдень – так само прадавнє дохристиянське свято. Рахманський Великдень відзначали ще на початку XX ст. на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі, Гуцульщині. За звичаєм, шкаралупу від Великодніх крашанок несли до річки й кидали у воду, і вода за 25 днів мала донести ту шкаралупу в «інший Світ» – до Рахманів. Рахмани – далекі наші предки, які переселилися «за Синє море», і вони зі шкаралупи Великодніх крашанок відновлюють Світородне Яйце.

У Великдень нашу Галактику проймає потужний струмінь Космічного світла, і в його вселадуючому імпульсі лине до нас духовна енергія предків. Тривалість космічного імпульсу сім днів – від Великодньої до Провідної Неділі. Люди вшановують духів предків і проводять їх до наступного Великодня. Так підтримуємо безперервний тонкоенергетичний зв’язок між минулим, нинішнім і прийдешнім у людському житті в безвічній пульсації Всеєдиного Життя.

Великоднє свято – відчуття безвічного дихання Всеєдиного Життя. У свята Сонячного циклу, Ладового кола ми світоглядно й реально прилучаємося до безвічного Кола Всеєдиного Ладу – оновлюємо своє життя в енергетичному взаємообміні з життєсійною снагою Сонця, життєзароджуючою снагою Рода-Батька й життєродною силою Природи-Матері. У Великоднє свято Сонце знаменує світлу силу відродження, оновлення Життя.

Відзначаймо Весняне рівнодення як початок Новоліття й програмуймо його світлими задумами з усвідомленням, що ми живемо за нескінченним, самооновлюваним Сонячним циклом і за незмінними законами земної Природи та наснажуємося оновленою енергією Сонця й сповнюємо своє життя безвічним смислом покликання в Білому Світі.

У цей початок Новоліття, що припав на тяжку воєнну пору, звертаймося з пробудженою пам’яттю й самосвідомістю до Ладу, Рода, Природи, до Землі, Води, Вітру, Вогню, до духів наших предків і з ними долаймо морок політичної омани й ліквідовуймо нелюдів. Наснажуймося Сонячною силою в цю Великодню пору, употужнюймось духовно й фізично для розгрому нашого тисячолітнього ворога – паразитарної русні. Відновлюймо нашу Українську Волю й утверджуймо Самостійну Українську Державу!

Сили й Ладу нам, Українцям, у нашій справедливій боротьбі за Життя!
Переможного Новоліття!

© О. СІВЕР

Джерело: «Український світ»

Запис Весняне рівнодення – Великдень – Новоліття спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Революційні події 1917–1921 років на Кубані

Кубанська Народна Республіка

Устатті аналізуються соціально – політичні процеси, що відбувалися на Кубані протягом 1917–1921 років. Дається характеристика державних утворень на території краю, діяльності тодішніх військових і цивільних керівників кубанських урядів, у тому числі Кубанської Народної Республіки та Кубанського Краю. Звертається увага на складну ситуацію на території Кубані й Чорноморщини, боротьбу між різними політичними течіями, у першу чергу проукраїнськими і проросійськими, вибору союзника – Добровольчої армії чи України. Робиться висновок, що зусилля представників української спільноти не принесли бажаних результатів і остаточним переможцем як на Кубані, так і в Україні, стали більшовики.

Коли Російська імперія розсипалась на шматки, багато народів отримали шанс здобути волю. Оскільки переважна більшість населення Кубані – українці, то під час революційних подій 1917–1921 рр. багато політичних сил розглядали Кубань як частину майбутньої автономної України. Характерно, що на ​Всеукраїнському національному конґресі, який відбувся у квітні 1917 р. в Києві й сформував Центральну Раду як загальнонаціональний орган, головував кубанський козак Степан Ерастов. Коли вперше були висунуті пропозиції від Центральної Ради до Тимчасового уряду в Петрограді про створення Української автономії, то там було зазначено, що до її складу, зокрема, має входити й Кубанська область.[1]

Безпосередньо українську громаду Кубані на конґресі представляв  Микола Левитський, який став членом УЦР, очолював там агітаційно-просвітній відділ. Переймався кубанськими справами і Павло Христюк, уродженець станиці Єлизаветинської, обіймаючи різні посади в українських урядах – Генеральний писар Генерального секретаріату, державний секретар Ради Народних Міністрів УНР, товариш міністра в урядах Б. Мартоса та І. Мазепи часів Директорії.[2]

Отже, про досить тісні зв’язки Кубані з УЦР свідчить, зокрема, той факт, що до її складу увійшли представники краю М. Левитський та С. Ерастов. Більше того, під кінець листопада 1917 р. до України прибула делегація на чолі з Гнатом Білим для узгодження плану спільних дій Центральної Ради і Кубанського уряду. Швидко розвивалися і військові зв’язки. На Кубані організовувалися сотні «Вільного козацтва», провадили свою діяльність «Чорноморський кіш» і «Гайдамацький кіш», отаманами яких були, відповідно, К. Бардіж та І. Адамов.[3]

Проте українська стихія на Кубані під час революції 1917–1921 pp. не набрала таких масштабів, як це було на Наддніпрянщині та Західній Україні, а українські діячі, встановивши зв’язки з іншими козаками й Денікіним, не змогли налагодити тривких стосунків з українцями – городовиками, й це використали більшовики у своїх інтересах. Не проголошено ні відірвання від Росії, ні тіснішого зв’язку з Україною. III універсал Української Центральної Ради не висунув претензій України щодо Кубані. Контакти між Кубанню й Україною були слабкими й спорадичними.

В принципі, революція 1917 р. захопила кубанців політично  непідготовленими. Серед політично свідомого прошарку Кубані відразу намітилися чотири течії. Перша – проросійська, яка дивилася на Кубань як на звичайну російську губернію й була проти будь-якої окремішности Кубанського Війська. Друга – козацька, що дбала насамперед про інтереси Кубанського Війська, зв’язаного далі з Росією. Її визнавала більшість козацької інтелігенції. Третя – за державну окремішність Кубані у складі Російської Федеративної Республіки. Четверта – проукраїнська, що бажала об’єднати Кубань з Україною на федеративних засадах без зв’язку з Росією.

Ці розбіжності поглядів на майбутнє Кубані призвели невдовзі до станового гуртування, яке відразу поклало межу між козаками й городовиками. Останні мріяли з революцією одержати землю, а козаки не хотіли втрачати  свого привілейованого становища.

Перша крайова влада Кубані постала у квітні 1917 р. на з’їзді населення у Катеринодарі у вигляді  Обласної Ради та Обласного Виконавчого Комітету, що разом з комісаром Тимчасового Уряду, членом Державної Думи К. Бардіжем виконувала обов’язки крайового уряду.

Через розходження з Обласним Комітетом (він відстоював чітко виражені  централістичні російські тенденції) у червні 1917 р. кубанські козаки вийшли з його складу, тому деякий час на Кубані  існували дві влади. 24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу Друга сесія  Кубанської Військової Ради, на яку були запрошені представники Української Центральної Ради. Їх вітав (спочатку російською, а потім українською мовами) Микола Рябовол.[4]

Оскільки тоді ще не вийшов Третій Універсал, українська делегація лише привітала своїх співвітчизників. Конкретика з’явилася пізніше. Уряд УНР у листопаді 1917 року офіційно визнав право на самостійне існування кубанських та донських козаків, а 30 грудня того ж року на з’їзді українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії  було ухвалено рішення «про приєднання Чорноморської губернії до України». 4 січня 1918 р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій і організацій підтримали Третій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.[5] 

Але друга сесія Військової Ради проголосила себе Крайовою Радою з функціями установчих зборів і схвалила конституцію Кубані, згідно з якою була проголошена республіка Кубанський Край у складі Російської Федеративної Республіки. Законодавча Рада мала діяти як парламент, що обирає Крайовий Уряд і Військового Отамана. Через незгоду між чорноморцями не вдалося висунути єдиного українського кандидата, тому орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж програв орієнтованому на Росію випадковому кандидату лінійцю Олександру Филимонову. А уряд очолив Лука Бич, який до 1917 р. фактично не брав участі в українському русі.

У цей час почали вертатися з фронту кубанські вояки, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави. Та чимало фронтовиків були уражені більшовицькою агітацією. Тому невдовзі виявилося, що «кадрова військова сила Кубані втрачена».[6] І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони краю формувати добровольчі частини – переважно з необстріляних старшокласників міських шкіл. Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва організовував Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. «Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і черкеським полком з командиром – полковником Султаном Келеч-Гіреєм і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Київа з Костянтинівської піхотної школи та 1–ї й 4–ї київських шкіл прапорщиків».[7]

Попри таку потужну збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути. Коли треба було захищати Кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали «діти – учні середніх шкіл», які, часто не вміючи стріляти, «гинули на фронті» від куль та багнетів червоних.[8]

Врешті, уряд Бича разом з невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада у Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули до Київа німці, кубанський уряд у Катеринодар – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим.

28 січня 1918 р. Законодавча Рада проголосила Кубанську Народну  Республіку, яка мала б увійти до Російської Федерації. Головою нового уряду залишився Л. Бич. Ці події мали місце вже під час війни з наступаючими більшовиками, на боці яких виступили більшість городовиків і частина козаків. 16 лютого 1918 р. Законодавча Рада одноголосно проголосила  самостійність Кубанської Республіки, її незалежність від Росії, хоч це й стало лише формальним актом. З одного боку, його сприйняли вороже білогвардійські воєначальники, які тоді формували свої війська на Дону, з іншого — значна частина населення опинилася на боці більшовиків. Саме це й стало головною причиною фіаско ідеї незалежності Кубані та об’єднання її з Україною.

Справді, соціально-політичні чинники серйозно ускладнювали ситуацію на Кубані. Хоч більше половини козаків і селян були українцями, однак між двома станами панувала ворожнеча. І якщо термін «громадянська війна» має право на існування в українській історіографії 1917–1921 років, то саме на Кубані.

Володарями ситуації тут залишалися козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше, ніж козаки… «Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками».[9]

Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській («козачій») школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою, ніж церковно-парафіяльні, де мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-парафіяльній школі був нижчим.

 «Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською».[10]

На жаль, на початку ХХ ст. більшість кубанців забули, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні. Забували також, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема, у січневих боях біля станиці Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Більше того, за визнанням комуністів, «без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б».[11]

Так що винними були обидві сторони. Кубань знищували кубанськими ж руками. Додайте сюди ще й конфлікт між козаками і селянами, які не мали права купувати або набувати іншим способом землю й мусили орендувати її в козаків. Революція 1917 р. дала кубанському селянству сподівання на отримання землі. А козаки, навпаки, були вороже налаштовані щодо цього, адже її мали надавати селянам, відбираючи у землевласників. Тому не дивно, що, коли наприкінці 1917 р. на Кубані сформувалася більшовицька Таманська армія, значну її частину становили місцеві селяни-українці.

Зважаючи на величезну перевагу більшовиків, на початку 1918 р. Законодавча Рада, Військовий Отаман та уряд зі своїм військом залишили Катеринодар. Незабаром вони уклали угоду з генералом Л. Корніловим, командувачем Російської Добровольчої Армії, про спільну боротьбу з більшовиками. Коли 13 квітня 1918 р. Корнілова вбили під Катеринодаром, його наступником став генерал А. Денікін, який уже без угоди далі командував військом Кубані.

Рішення про союз із Добровольчою армією замість союзу з Україною виявилося безвідповідальним. Характерно, що вже пізніше одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною став такий: в Україні «була недемократична влада генерала Павла Скоропадського».[12]

Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрові Луці Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших. Василь Іванис так оцінює роль Луки Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: «Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, то більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування». Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він «виявився занадто боязким і національно невиробленим…».[13]

Незважаючи на такі непрості обставини, 20 січня 1918 р. Законодавча рада Кубанської Народної Республіки таки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР. На думку історика Сергія Пархоменка: «Кубань шукала шляхи якогось союзу з Україною. І під союзом малося на увазі не стільки входження до складу, а союз військовий, і взагалі будь–які форми співпраці». Фахівці говорять про три спроби досягти того чи іншого союзу між Україною і Кубанню в 1918 р. Об’єднання не відбулося через аґресію радянської Росії. Брутальна військова сила більшовиків задавила і Кубанську Народну Республіку, і, зрештою, УНР.[14] 

Варто наголосити, що в Київі кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти «білогвардійців» і висадку гетьманського десанту.[15]

Важливо зрозуміти тодішній контекст. У квітні 1918 р. на Кубані почалося антибільшовицьке повстання. У цій ситуації дуже багато залежало від того, хто першим пришле свої війська і допоможе. До речі, коли представник Української Центральної Ради Микола Ґалаґан прибув до Катеринодара, то зауважив, що у Київі він бачив державу без армії, а на Кубані – армію без держави. Там воювали всі.[16]^​

М. Ґалаґан разом з Є. Онацьким за дорученням Центральної Ради виїхали на Кубань і Дон 6 грудня 1917 р., де проводили переговори з реґіональними урядами про створення федеративного уряду. Наступного, 1918 року, Ґалаґан був представником УНР при урядах Південно-Східного Союзу, Дону та Закавказзя.[17]

На тому контакти з Україною не припинилися. У травні 1918 р. від Кубанської Народної Республіки на перемовини з П. Скоропадським приїхала делегація на чолі з головою кубанської Законодавчої ради – спікером кубанського парламенту Миколою Рябоволом. Велись переговори про допомогу, але з мемуарів міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка ми знаємо, що була укладена таємна угода про те, що Кубань має об’єднатися з Україною. Мали місце дебати – чи це буде федерація чи Кубань стане автономією.[18]

Зрештою, до повного порозуміння з гетьманом кубанці не дійшли. Після повернення делеґації з Київа 23 червня нарада 10 членів Ради в Новочеркаському вирішила не єднатися з Україною, а залишатися в союзі з Денікіном. На противагу цьому рішенню у жовтні 1918 р. до Київа прибула надзвичайна місія Кубанської Ради на чолі з В. М. Ткачовим із завданням укласти важливі угоди між Кубанською Народною Республікою та Україною. І такі угоди, серед них торговельна і морехідна, були підписані. Були також встановлені дипломатичні та банківські зв’язки, підписана конвенція про залізничні шляхи сполучень, поштово-телеграфні зносини. У відповідь на делегацію Ткачова гетьманський уряд відправив на Кубань надзвичайну місію на чолі з полковником Ф. Боржинським.

Ліквідація Гетьманату й воєнні дії в Україні, більшовицький і білогвардійський терор завадили впровадженню цих планів у життя. Та кубанці не залишили спроб для підтримки України в боротьбі за здобуття незалежності. У «Короткому огляді взаємовідносин між Кубанню та Україною», підготовленому денікінською контррозвідкою «Азбука», найактивнішими прихильниками союзу з Україною називалися М. Рябовол, Л. Бич, П. Макаренко, К. Безкровний, В. Богуславський. Про настрої кубанського козацтва зазначалося: «Тут козацтво рішуче відмовляється йти проти України, а також служити добровольцями». Згідно з тим оглядом, контакти між Кубанською республікою та УНР відбувалися через українську місію в Константинополі, куди з Кубані надходили гроші для допомоги Директорії, а головними посередниками між Україною й Кубанню виступали М. Рябовол (до його вбивства – прим. авт.) та Л. Бич, які й далі вели переговори про створення федерації між Кубанню та Україною.[19]

Про деякі аспекти українсько-кубанських стосунків часів Гетьманської Держави варто зупинитися окремо. В часи, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані, в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський з великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до «людини чесної й сильної». Повага і симпатія були взаємними.[20]

У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально примусив його українізувати 34-й корпус: «Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус».[21]

Більше того, «верховний» наполягав «на повній українізації аж до лазаретних команд».[22] Навіть «у питанні створення української армії (!!!) Корнілов був прибічником українства».[23]

Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова – за два тижні перед тим, як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то, напевно, Українська Держава в особі її Гетьмана мала б цілком дружні відносини з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, який сповідував республіканські погляди. І, головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.

Відтак, приязні стосунки, які були між Павлом Скоропадським і Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчої армії не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Але одразу ж після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до «зрадника Росії», що «продався німцям». Почалася сильна агітація серед офіцерів. Їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський.[24]

Коли мова йде про місію Рябовола до Київа, яка ніби то оповита романтикою братнього єднання українців Великої України та Кубані, то це не зовсім відповідає реаліям. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: «Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими «сепаратистами».[25] Але все-таки одержали те, що хотіли: «За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10 000 000 набоїв».[26]

Через деякий час  кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, подалися в складі Добровольчої армії катувати свою праматір – Україну. Як і за часів Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда-прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян у боротьбі проти України.

До речі, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської «Просвіти» Павло Сулятицький, якого прохали очолити Міністерство юстиції, єдиний з кандидатів поставив умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб «Кубанщина не воювала з Україною».[27]

Коли в кінці жовтня 1918 р. всю територію Кубані було звільнено від більшовиків, Денікін хотів встановити на Кубані свою диктатуру. Проте Крайова Рада на своїй надзвичайній сесії 4 грудня 1918 р. схвалила другу кубанську конституцію, а назву Кубанська Народна Республіка замінила на Кубанський Край. На підставі нової конституції Кубань становила собою незалежну республіку з демократично–парламентським устроєм до встановлення нового ладу в Росії, після чого вона стане окремою складовою частиною майбутньої Російської Федеративної Республіки вільних народів і земель.

Серед кубанських козаків тоді виявилися дві політичні течії. Чорноморці-українці були противниками Денікіна і стояли за самостійність Кубані й утворення союзу козацьких земель, України й Кавказу та звільнення Кубані від влади Денікіна. Русофільська течія (насамперед лінійці) на чолі з військовим отаманом Філімоновим та прем’єром (з грудня 1918 р.) Ф. Сушковим стояла за об’єднання лише Дону, Кубані й Терека і намагалася створити з козацьких земель базу для «единой неделимой России». Цій течії вдалося 13 червня 1919 р. скликати конференцію Дону, Кубані й Терека. Кубанську делеґацію на цій конференції очолив М. Рябовол. Він виступив з промовою за об’єднання всіх, хто бореться проти більшовиків із застереженням щодо Добровольчої армії. Тоді денікінці його вбили, після чого з ініціативи донців конференція  перетворилася на «південно-російську», в якій узяли участь і представники Добровольчої Армії. На думку русофілів, конференція мала витворити на півдні колишньої Російської імперії єдину російську державну владу, якій підкорилися б козацькі країни та Україна, а потім і Кавказ.

Та Кубанці, спираючись на Законодавчу Раду й новий проукраїнський уряд П. Курганського, що замінив русофільський уряд П. Сушкова, саботували південно-російську конференцію. За такої ситуації Денікін здійснив державний переворот на Кубані. 6 листопада 1919 р. генерал В. Покровський оточив Крайову Раду, заарештував 10 її членів і примусив  зробити в конституції зміни, яких вимагав Денікін. Новим військовим отаманом Рада обрала генерала  М. Успенського, а уряд знову очолив русофіл Ф. Сушков.

Реакцією на це насильство стало залишення протибільшовицького фронту кубанськими козаками, після чого Добровольча Армія була цілковито деморалізована. Її рештки у лютому 1920 р. опинились у Криму та знову на Кубані. Тим часом у грудні 1919 р. помер військовий отаман генерал М. Успенський. Скликана на другу сесію Крайова Рада прогнала на першому засіданні денікінську президію й уряд, відновила конституцію, обрала військовим отаманом генерала М. Букретова, ворожого до Добровольчої Армії. 4 січня 1920 р. сформувати уряд було доручено українцеві-самостійникові Василеві Іванису.

Першим завданням новий уряд поставив розірвання стосунків з Добровольчою Армією, а боротьбу проти Росії повести в союзі з Україною й Кавказом. Проте цей план не був реалізований. Справа в тому, що старий уряд Сушкова  домовився з Доном і Тереком скликати нове козацьке об’єднання – Верховний Круг Дону, Кубані й Терека.

Депутати нового надпарламенту, зібравшись у Катеринодарі, проголосили себе вищою владою над Доном, Кубанню й Тереком, хоч у той час вільною від більшовицької окупації була лише Кубань. Тому ця декларація не мала практичного значення, як і створення уряду «Півдня Росії», який незабаром розпався. Капітулювала й частина Кубанського війська (15 тис.), переведена в Крим під командування генерала П. Врангеля. 19 травня 1920 р. Законодавча Рада на своїй останній сесії в Адлері ухвалила: «Військовий Отаман і уряд мусять зберегти кубанські інституції державної влади і вести боротьбу за визволення Кубані до кінця». Після зречення генерала Букретова обов’язки військового отамана перейняв, на підставі конституції, голова уряду В. Іванис.

Глава Директорії УНР С. Петлюра, передбачаючи поразку у війні з радянською владою, планував поїхати на Кубань, щоб звідти з допомогою козаків розпочати «новий визвольний похід» на Україну. Але його випередила кубанська делегація, яка 9 серпня 1920 р. прибула до Варшави і за повноваженням голови уряду та в. о. Кубанського військового отамана Василя Іваниса підписала з делегацією Директорії УНР угоду, за якою Україна та Кубань визнавали незалежність одна одної та зобов’язувалися надавати в усьому взаємодопомогу. У січні 1921 р. Іванис особисто відвідав Петлюру, який перебував після поразки військ Директорії в еміґрації у Польщі. За його спогадами, Симон Петлюра пропонував модифікувати підписану з Кубанню угоду на тіснішу, а той, своєю чергою, вважав, що укладання таких документів еміґрантськими урядами, що не мають реальної влади на територіях, які вони нібито представляють, спричинить лише гостру критику та непотрібну балаканину.[28]

Наскільки ж близько Кубань у 1918–1920 роках наблизилася до союзу чи до об’єднання з Україною? Російська імперія не давала простору для вільного самовияву, тому після 1917 р. для кубанців виникають різні альтернативи: об’єднатися з Україною в єдиний модерний національний проект, створити свій козачий кубанський проект чи козачий проект в об’єднанні з іншими найближчими козачими утвореннями – Доном і Тереком або ж стати частиною великоросійського національного проекту. Серед кубанської еліти були люди, які пропонували різні альтернативи. Голова Законодавчої Ради Кубанської Народної Республіки Микола Рябовол тяжів до України, Іван Макаренко виступав за кубанську самостійність, представники козаків-лінійців тяжіли до великоросійського проекту. Але в кубанців не було змоги завершити самовизначення, вони опинилися між червоною та білою Росією, і все закінчилося тим, що вони потрапили під більшовицький режим.[29]

Не варто забувати, що кубанці безпосередньо зробили багато і для українського національно-визвольного руху.​ Досить значна частина їх представників брала активну участь у боротьбі за українську державність. В Армії Української Народної Республіки декілька відділів повністю складалися з кубанських козаків. Відділ кубанських козаків на чолі з отаманом Юшкевичем входив до однієї з найбоєздатніших частин Армії УНР, славної Третьої Залізної дивізії, вояки якої у травні 1920 р. першими вступили до Київа. Кубанський козак генерал-хорунжий В. Павленко був командуючим авіацією Армії УНР. Кубанський козак генерал-хорунжий К. Смовський командував бригадою Окремої кінної дивізії Армії УНР (насправді К. О. Смовський народився й виріс у Лохвицькому повіті на Полтавщині, а 1-ю бригадою командував у чині полковника. – Прим. ред.). Кубанський козак Андрій Чорнота відзначився як один з лідерів Холодноярської республіки.[30]

Проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у 1918 р. та приєднання її, хоч і формально, на федеративних засадах до України – це унікальний історичний факт. Проте, і це також факт, що в добу революції 1917–1921 років не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Через відсутність авторитетних проукраїнських провідників ініціатива перейшла до Корнілова, а після його смерті – до Денікіна.

Звісно, свідомих українців серед кубанців вистачало. Найвидатнішими серед них виявилися Микола Рябовол, Василь Іванис та Кузьма Безкровний.

«Гарячий патріот Кубані», талановитий організатор, «надзвичайний громадський діяч» Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався «божищем». «Не було жодного випадку, – зазначав В. Іванис – щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради».[31] Цього не могли не бачити денікінці, які й знищили його – після того як він публічно піддав критиці «Особоє совєщаніє» Добровольчої армії.

А от Кузьма Безкровний, «українець із крові та кості», переконаний ворог Росії, був дуже «обережний і маломовний».[32] Напевно, однією з причин цієї обережності стало вбивство денікінцями Миколи Рябовола. Інша можлива причина – його думки «були далекі для більшості»,[33] тобто, на думку В. Іваниса, кубанські обранці виявилися настільки національно і політично невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на розуміння ними очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.

Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані у 1917–1918 роках, писав, що треба було «звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями. А козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…».[34] Та й вони, як й інші «самостійники», продовжували «турбуватися «загальнодержавними» інтересами».[35]

Спорідненість Кубані з Великою Україною виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів. На думку Романа Коваля, прем’єр Лука Бич відіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як видається, сконденсовано причини нашої поразки. Революційний рух несподівано виніс їх на вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці за походженням, не були самостійниками. Вони, керівники урядів, не могли уявити, що український народ може, як й інші народи Світу, жити самостійним державним життям.[36]

Остання спроба Законодавчої Ради Кубанського Краю відстояти свою державність здійснена її делегацією на Паризькій мирній конференції, яка проходила з перервами з 18 січня 1919 р. до 21 січня 1920 р. Вона вирішувала кілька базових завдань: підписання мирних договорів з переможеними державами, врегулювання питання кордонів, визнання нових незалежних держав і заснування Ліги Націй.

Україну на конференції представляла об’єднана делегація Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Очолював її Григорій Сидоренко, а заступником був колишній державний секретар закордонних справ ЗУНР Василь Панейко. На переговори в Париж українська делегація привезла карту, на якій у складі України була позначена, разом з Галичиною і Кримом, також Кубань, оскільки остання сприймалася як частина території України.

Правда, на той момент кубанський уряд був повністю залежний від «білого» руху і контакти з їхніми представниками в Парижі, якщо й були, то чисто формальні. А час, коли дійсно велися інтенсивні переговори про входження Кубані на федеративних засадах до складу України за гетьмана П. Скоропадського, минув. Карта, привезена на мирну конференцію, відносилася саме до того періоду.  Розрахунок представників УНР був лише на те, що Кубань на якихось засадах все-таки зможе приєднатись до України.[37]

Сама ж делегація Кубані просила міжнародної допомоги. Та, зрештою, як і українська делегація, не одержала підтримки від держав Антанти. Тож український уряд Кубані опинився сам на сам з Червоною і Білою арміями, і, зрозуміло, вистояти за таких умов не зміг. У 1919 р. залишки Законодавчої Ради були ліквідовані, і згодом тут була остаточно встановлена радянська влада. Подальша доля Кубані була схожою з долею України: репресії, чистки, голодомори, зросійщення.[38]

Найголовнішим чинником, що активізував український рух на Кубані з 1917 р., була діяльність української національної еліти – інтелігенції, яка формувалася з кінця ХІХ ст. Зазвичай її представники були вихідцями з козацького «чорноморського середовища». Саме вони забезпечили Кубань власними кадрами інтелектуалів – істориків, статистів, інженерів, економістів. Чимала частка з них поєднувала наукову працю з українською просвітницькою, громадською та революційною діяльністю.

З падінням царської влади у лютому 1917 р. на Кубані почалася масова українізація видавничої справи та періодичної преси. Першу українську газету «Чорноморець», яка почала виходити в Катеринодарі 11 вересня 1917 р.,  видавало товариство «Ранок». Редактором газети був комісар української народної освіти в Кубанській області козак-кубанець В. Чепелянський, призначений від Генерального секретаріату Української Центральної Ради.

Видання виходило під гаслом «Хай живе федеративна демократична республіка!». Як відомо, вийшло лише сім номерів «Чорноморця», значне місце в яких приділялося публікації документів УЦР і Генерального секретаріату, інформації про події в Україні та Кубані. Зокрема, було опубліковано розпорядження генерального секретаря народної освіти УЦР І. Стешенка щодо впровадження з 1917–1918 навчального року викладання у школах українською мовою там, де є більшість українців, а також учителі, які володіють цією мовою.[39]

Характерно, що надалі україномовні видання Кубані фінансувалися з Києва. Цим займався уряд гетьмана П. Скоропадського. Серед періодичних видань, окрім «Чорноморця», які виразно стояли на проукраїнських позиціях, були «Вольная Кубань» (орган Кубанського військового уряду, редактор Г. Білий), «Свободная Кубань», «Вольный казак» (виходили у 1919 р.), «Воля» (1920 р.), «Голос кубанца» (1918 р.), «Чорноморщина» (україномовна, виходила у Новоросійську), «Чорноморський українець» (1918, Новоросійськ, редактор О. Досвітній).[40]

На п’ять місяців раніше, ніж перший реґіональний український часопис «Чорноморець» – 9 квітня 1917 р. – у Новоросійську, адміністративному центрі Чорноморської губернії, почав видаватися тижневик «Чорноморська Рада». Перший номер вийшов під гаслом: «Хай живе демократична федеративна республіка!», що пізніше використала і редакція «Чорноморця».[41]

На Кубані з’явилися українські книгарні й читальні. Відновило свою роботу товариство «Просвіта», розігнане у 1907 р. Воно починає видавати твори українських класиків та підручники. Насамперед були видані твори Тараса Шевченка «Єретик», «Царі», «Розрита могила» та балада відомого кубанського українського поета В. Мови (Лиманського) «Козачий кістяк». Особливу роль відіграло Товариство у зростанні інтересу до українського театру. Так, 9 липня 1917 р. в станиці Старокорсунській з успіхом пройшов спектакль «Бондарівна», 25 березня в станиці Охтирській з розмахом відсвяткували Шевченків ювілей.

Активно пропагували українське театральне й музичне мистецтво. Наприклад, у Новоросійську українська громада регулярно влаштовувала концертні й театральні постановки. Українська музика звучала під час «Етнографічних концертів» у різних містах Кубанської області.

Підсиленню інтересу до української культури сприяли й контакти у цій сфері Кубані й України. За дорученням міністерства освіти Центральної Ради на Кубань для концертної діяльності була відряджена капела з 20 бандуристів. А двоє кубанських бандуристів – М. Теліга та Ф. Діброва – вирушили з концертом до Києва.[42]

Почалася стихійна українізація початкових шкіл у станицях і хуторах з українським населенням. У квітні 1917 р. в Катеринодарі відбувся Кубанський Крайовий з’їзд учителів, який прийняв резолюцію про українізацію шкіл там, де живуть українці. І вже влітку того року в Катеринодарі та Єйську відкрилися перші українські вечірні курси з підготовки вчителів для українських шкіл, розпочався масовий перехід шкіл на українську мову викладання, видання української літератури для навчання дітей. Зокрема, «Український буквар» витримав два видання протягом 1917–1918 рр.

Рішення про перехід на українську мову приймали станичні сходи. Так, наприклад, рішення сходу станиці Старолеушківської передбачало «з першого вересня в наших станичних школах ввести викладання на рідній мові, так як тільки рідна школа, викладання рідною мовою здатне принести користь населенню краю і Батьківщини».[43]

Завдяки зусиллям українських активістів кубанська крайова влада змушена була безпосередньо опікуватися питаннями розвитку української культури. Через офіційну позицію Крайової ради восени 1917 р. почався організований перехід шкіл на українську мову. А 4 листопада 1918 р. після проведення представниками Кубанської Ради дослідження з питань освіти на її черговому засіданні уповноважений у справах народної освіти у своїй доповіді чітко зазначив, що навчання грамоті краще розпочинати рідною українською мовою, а вводити її необхідно на всіх ступенях початкової, середньої та вищої школи. Зазначимо, що багато шкіл у станицях було відкрито за кошти самих козаків.

При міністерстві освіти Кубанського краю була створена посада інструктора по українській школі, який мав надавати станичним школам допомогу в перепідготовці вчителів для викладання української мови. У 1919 р. в столиці Кубані було відкрито українську гімназію та Кубанський учительський інститут, який мав українське відділення. У Єйську створено регулярні українські вчительські курси та засновано «Кубанську українську учительську спілку». 7 березня 1919 р. Крайовий уряд видав циркуляр, згідно з яким місцева влада повинна була надавати повну можливість навчання дітей рідною мовою.

З цією ж метою 9 серпня видано урядовий циркуляр про українізацію шкіл. Відповідно до цього документу, пропонувалося в усіх школах провести збори задля виявлення бажання учнів та їхніх батьків учитися материнською мовою, визначення кількості вчителів, що можуть навчати українською мовою. Виходячи з конкретних чинників, мали організовувати переведення шкіл на українську мову або створювати українські класи у російських школах. 2 вересня 1919 р. черговим циркуляром кубанської влади в Катеринодарі відкрилися курси методики навчання рідної мови для вчителів українських шкіл. Посаду головного лектора отримав М. Левитський, на той час директор Полтавського учительського інституту.[44]

На початку 1920 р. в Кубанській області діяли Політехнічний інститут, близько 200 середніх навчальних закладів, 2200 народних  шкіл, Учительський інститут і три учительські семінарії, три консерваторії. У 1917 р. було відзначено, що організація народної освіти в Кубанській області знаходиться на першому місці серед усіх реґіонів Російської імперії. В Катеринодарі був відкритий великий музей історії Кубані та Кубанського козацького війська.[45]

Подальший розвиток українського руху на Кубані, як і, власне, державності, був обумовлений наслідками поразки у боротьбі з більшовиками.

Отже, які узагальнюючі висновки можна зробити стосовно національно-визвольних та революційних змагань в Україні й на Кубані та тих процесів, що їх поєднували? У той складний час доля звела кубанців з Добровольчою армією, керівництво якої боролося проти більшовизму, плануючи відновити стару Російську імперію. Національне самовизначення і створення незалежних держав не входило в їх плани. Після спроб Денікіна насадити кубанцям політику терору проти їхнього проукраїнського керівництва Кубань порвала з Добровольчою армією, але було вже пізно. Більшовики, використовуючи давній шовіністичний принцип «Розділяй і володарюй», зуміли перемогти та завоювати і Україну, і Кубань.

Очевидно, що об’єднання України й Кубані зміцнило б українські військові сили в боротьбі проти Росії, і в нашої країни було б більше шансів утримати свою самостійність. Так само зрозуміло, що вихід кубанських військ зі складу Добровольчої армії ослабив білогвардійців, що й привело в результаті до їхньої поразки. Інакше кажучи, кубанський чинник відіграв важливу роль в історії. Помилки і чвари політичних лідерів того часу, які не спромоглися об’єднати свої сили, посприяли тому, що у війні переміг російський більшовизм.

[1]Шурхало Дмитро. На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[2]Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. / В. Верстюк, Т. Осташко.   К., 1998. С. 114-115, 141, 180

[3]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр. [Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[4]. Кубанська Народна Республіка. [Електронний ресурс] //Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 12.03.2019)

[5] Втрачена Кубань. [Електронний ресурс] //Politiko. URL:  http://www.vybory2012.politiko.ua/blogpost53426(дата звернення 12.03.2019)

[6]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 65

[7]Там само. С. 66

[8]Там само. С. 203

[9]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. І. Торонто, 1958. С. 24

[10]. Врангель П.Н. Записки (ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г.). Ч. I. Белое дело.Берлин, 1928. кн. V. С. 74-75

[11]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 199

[12]Там само. С. 121

[13]Там само. С. 122-123, 128

[14]Горобець Сергій. Об’єднання Кубанської Народної Республіки та Української Народної Республіки.[Електронний ресурс] //Європейська Україна. URL: https://eukraina.com/news/obednannja _kubanskoji_narodnoji respubliki_ta_ukrajinskoji_narodnoji_respubliki/2018-01-22-24064(дата звернення 12.03.2019)

[15]Кубанська Народна Республіка: народження та загибель. [Електронний ресурс] //Україна. Ukraine. URL: https://amazing-ukraine.com/iak-ukraintsi-pochaly-osvoiennia-kubani/(дата звернення 12.03.2019)

[16]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[17]Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. / В. Верстюк, Т. Осташко.   К., 1998. С. 80, 141

[18]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83–86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[19]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.[Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[20]Скоропадський Павло Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. /голов. Ред. Я. Пеленський; НАН України, Ін – т укр. археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського [та ін.]. Київ, Філадельфія, 1995. С. 63

[21]Там само. С. 64

[22]Там само. С. 72

[23]Там само. С. 79

[24]Там  само. С. 238

[25]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 116

[26]Там само. С. 114

[27]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІІ: Кубанський край і денікініада.  Новий Ульм, 1960. С.218

[28]Пукіш Володимир Кубанський вибір [Електронний ресурс] //Тиждень ua. URL: https: //tyzhden.ua /history /21177 (дата звернення 19.03.2019)

[29]Шурхало Дмитро На Кубані серед чорноморських козаків було 83 – 86 відсотків українців – історик.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода.URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html(дата звернення 12.03.2019)

[30]Білий Д. Д. Кубанське козацьке військо . //Енциклопедія історії України. Т. 5: Кон – Кю /Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.ІнститутісторіїУкраїни. К.: В-во “Наукова думка”, 2008.  С. 438

[31]Іванис В. Стежками життя: спогади. Кн. ІІ: Крижаний похід ген. Л. І. Корнілова на Кубань і втеча ген. А. Денікіна під захист німців. Новий Ульм, 1959. С. 234

[32]Там само. С. 203

[33]Там само. С. 253

[34]Там само. С. 242

[35]Там само. С. 102

[36]Коваль РоманНариси з історії Кубані. [Електронний ресурс] //Українське життя в Севастополі.URL: http://ukrlife.org/main/kubann/1content.htm(дата звернення 12.03.2019)

[37]Шурхало Дмитро. Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань.[Електронний ресурс] //Радіо Свобода. URL: https:// www.radiosvoboda.org/a/28457626.html(дата звернення 12.03.2019)

[38]Втрачена Кубань. [Електронний ресурс] //Politiko. URL:  http://www.vybory2012.politiko.ua/blogpost53426(дата звернення 12.03.2019)

[39]Петренко Є. Д. Чорноморець. // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т – Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова думка», 2013. С. 569

[40]Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.[ Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[41]Петренко Є.Д.Чорноморська Рада, газета.//ЕнциклопедіяісторіїУкраїни: Т. 10:Т – Я /Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України.ІнститутісторіїУкраїни. К.: В-во «Наукова думка», 2013. С. 570 – 571

[42]Українськийнаціональнийрух на Кубані у 1917-1920 рр.[Електронний ресурс] //Вікіпедія.  URL: https://uk.wikipedia.org(дата звернення 19.03.2019)

[43]Там само.

[44]Там само.

[45]Білий Д. Д. Кубанське козацьке військо . //Енциклопедія історії України. Т. 5: Кон – Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во “Наукова думка”, 2008. С. 435-438

Додатки:

Видатні представники українського національного руху на Кубані

Федір Щербина – історик Кубані

Cеред учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926) Федір Андрійович Щербина (1849–1936).

Навчаючись у Петровсько-Розумовській землеробській та лісовій академії, Щербина отримував військову стипендію. Тут він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що, на вимогу властей, змушений був залишити академію. Через рік Щербина вступив на природничий факультет Новоросійського університету в Одесі, але за зв’язок з революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом – змушений переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де почав досліджувати історію козацтва. Вивчав і економіку Кубані.

За дорученням кубанського наказного отамана Ф. Щербина взяв участь у підготовці збірника «Кубанское казачье войско (1696–1888)» і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман усіх козацьких військ – царевич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків – «Труды экспедиции по исследованию степных областей» (1902).

Перебуваючи у Воронежі, Ф. Щербина написав доповідь про необхідність запровадження в Росії конституції. Доповідь була опублікована в Штутґарті й справила на всю громадськість велике враження. За неї автор був висланий під нагляд поліції у селище Джанхот на Кубані. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїздили вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював тоді ще не відомий член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.

Військовий уряд Кубані звернувся до «неблагонадійного» вченого з пропозицією написати історію кубанських козаків. У 1910 р. вийшов перший том «Истории Кубанского казачьего войска» обсягом 700 сторінок, а в 1913 р. – другий, обсягом 848 сторінок, у якому описано історію Кубані до середини XIX століття.

Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. Ставши депутатом від Кубані, очолив у II Державній Думі козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року й відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом кубанських крайових і законодавчих рад усіх скликань. Його було обрано головою Верховного суду Кубанського козачого війська, членом Верховного кругу Дону, Кубані й Тереку. У 1920 р. він змушений був емігрувати.

В Чехословаччині Щербину запросили на посаду професора статистики до Української господарчої академії в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського вільного університету. Співробітничав у вільній козацькій пресі. Був одним з найвідоміших діячів просвітницького руху українців, які опинилися за кордоном. Написав поеми «Чорноморці» та «Богдан Хмельницький», а також спогади «Пережите, передумане, здійснене».

Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі.

Кузьма Безкровний – батько українських самостійників Кубані

Серед чільних політичних діячів-кубанців, що стали на боротьбу за звільнення свого краю від московського панування, особливе місце займає Кузьма Якимович Безкровний (1876–1938) – козак-чорноморець зі станиці Охтирської, з крові й кості українець (прізвище Безкровний зазначене в чотирьох куренях Реєстру Війська Запорозького 1756 р.). Кузьма Якимович є нащадком військового (кошового) отамана Чорноморського козацького війська Олексія Даниловича Безкровного (1780–1837) – героя війн з турками й Наполеоном, учасника походів проти кавказців. Його іменем у 1904 р., згідно з царським указом, став називатися 1-й Таманський полк.

З початку революційних подій 1917 р. Кузьма Безкровний стає членом Кубанської військової ради (згодом – Кубанська крайова рада), членом Законодавчої ради, що 6 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, ухвалила її першу тимчасову Конституцію. З його ініціативи депутати-чорноморці (їх називали самостійниками) прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час уже відокремилась од Росії.

За твердженням останнього прем’єра кубанського уряду Василя Іваниса, Кузьма Безкровний – політично і національно найвиразніша постать. Коли Законодавча рада з кубанським урядом під натиском більшовицьких військ відступили на Донщину, Безкровний у складі кубанської делегації брав участь у переговорах з Гетьманом Павлом Скоропадським у Києві, внаслідок яких було виявлене спільне прагнення договірних сторін до тісніших взаємозв’язків у федеративному об’єднанні.

Однак після повернення делегації на Дон у Новочеркаську 23 серпня 1918 року відбулося засідання представників Ради й уряду, на якому вирішувалося питання вибору союзника у боротьбі з більшовиками. З десяти членів засідання, частина з яких (козаки-лінійці) були неукраїнського походження, більшість проголосувала за історично помилкове рішення укласти союз із Добровольчою армією генерала Денікіна. Лише Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтек Наміток стали за союз із Україною. Сам Денікін при згадці про Безкровного зеленів од люті: «Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти розмовляють лише українською мовою».

Після того як 13 червня 1919 р. в Ростові білогвардійці вбили голову Законодавчої ради Миколу Рябовола, кубансько-денікінське протистояння досягло апогею. Кубанські військові частини, що були основою збройних сил Денікіна, масово покидали фронт, спричинивши повну воєнну поразку білих.

Кузьма Безкровний, як і багато інших проукраїнських політиків Кубані, вимушений був еміґрувати. На чужині він, як член Законодавчої ради, взяв активну участь у громадсько-політичному житті численної кубанської еміґрації, підтримував зв’язки з чільними діячами УНР, зустрічався з Симоном Петлюрою – колишнім своїм товаришем по роботі у Чорноморському комітеті РУП.

Помер великий кубанський українець Кузьма Безкровний у Празі в 1938 році.

Микола Рябовіл – український державник з Кубані

Повалення в 1917 р. російського царату започаткувало змагання українського кубанського (чорноморського) козацтва за звільнення свого краю від московського панування. Ці змагання висунули ряд визначних кубанських політичних діячів, серед яких особливе місце посідає Микола Степанович Рябовіл (1883–1919).

У роки Першої світової війни Микола Рябовіл служив прапорщиком інженерних військ, а повернувшись на Кубань, брав активну участь у громадському й політичному житті. Працював у обласному Продовольчому комітеті. Користуючись серед козаків надзвичайною популярністю, швидко висунувся на чільне місце в першому представницькому органі краю – Кубанській військовій раді.

Вже тоді виявився палкий український патріотизм Миколи Рябовола. Головуючи на засіданні Військової ради 24 вересня 1917 року, яка розглядала питання державного устрою Росії, він тепло вітав присутніх представників України і запросив їх на сцену, де засідала президія.

Військова рада на другій сесії поповнила свій склад депутатами від горців, міст і корінного некозацького населення, після чого проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів і ухвалила Конституцію Кубані. Кубанська область стала республікою (з назвою Кубанський Край) у складі Російської Федеративної Республіки. Як парламент мала діяти Законодавча рада, яка обирала виконавчу владу – Крайовий уряд і військового отамана, який мав функції начальника військових сил та представника Краю і право вето щодо законів, ухвалюваних Законодавчою радою. Головою Законодавчої ради став Микола Рябовіл.

Після повалення в Петрограді Тимчасового уряду Кубань не визнала більшовиків, її органи перебрали на себе всю повноту влади. У травні 1918 р. Микола Рябовіл очолив делегацію Законодавчої ради до Київа для переговорів з Гетьманом Павлом Скоропадським про налагодження міждержавних стосунків та взаємодії в боротьбі з більшовицькою навалою. Делегацію в Київі прийняли доброзичливо. Дехто з представників українського уряду говорив про автономію Кубані у складі України, інші бачили її у федерації з Україною. Кубанці наполягали на федеративному зв’язку. Особливих розходжень не було. Незалежно від пізнішого визначення форм співжиття український уряд негайно надавав значну кількість гармат, набоїв, кулеметів, рушниць, обіцяв допомогу військовою силою, для чого розпочали готувати десант із Криму на Тамань бригади генерала Натіїва.

Проте за відсутності Рябовола, на нараді представників Ради й уряду під головуванням Луки Бича більшістю голосів було ухвалено історично хибне рішення: замість єднання з Україною було укладено союз із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, що, зрештою, для Кубані й України мало катастрофічні наслідки.

24 жовтня 1918 р. Надзвичайна рада головою Кубанської крайової ради обрала Миколу Рябовола (253 голоси «за», 5 «протии» і 83 утрималися). Денікін назвав це перемогою соціалістів, хоча насправді Рябовіл був свідомий українець, палкий патріот Кубані й надзвичайно здібний козак, який не губився у найскладніших умовах і швидко знаходив вихід. У Раді він був «божищем», не було випадку, щоб його поради не послухали.

Рада на чолі з Рябоволом відстоювала суверенні права своєї республіки. 4 грудня 1918 р. на надзвичайній сесії Крайової ради було прийнято нову Конституцію, якою назву Кубанська Народна Республіка змінено на Кубанський Край.

Рябовіл послідовно боровся зі свавіллям денікінського уряду в Краї, різко протестував проти його каральних акцій у станицях Таманського відділу. У цьому протистоянні він завжди спирався на патріотичні сили. На керівні урядові посади сміливо рекомендував молоді українські кадри. Висуваючи тридцятирічного інженера В. Іваниса на посаду міністра торгівлі й промисловості, сказав: «Молоді недосвідчені навчаться, зате не крастимуть, як кваліфіковані зайди».

На першому засіданні конференції представників Дону, Кубані й Тереку 13 червня 1919 р. Рябовіл виступив з великою промовою, що містила різкі застереження проти свавілля денікінського уряду на теренах Північного Кавказу.

Пізно вночі Микола Рябовіл повертався до свого помешкання в готелі «Палас» і в холі готелю був підступно вбитий двома пострілами в голову співробітниками денікінського «Особого совєщанія». Так трагічно закінчився життєвий шлях великогоукраїнського кубанського трибуна й організатора.

Більшовицька влада зробила все, щоб у народі згасла пам’ять про Миколу Рябовола, піддавши повному замовчуванню його ім’я, життя й діяльність. Незалежна Україна повинна гідно шанувати пам’ять свого вірного сина, борця за єднання Кубані з Україною.

Лука Бич – перший прем’єр Кубанської Народної Республіки

Лука Лаврентійович Бич народився 1870 р. в станиці Павлівській Уманської полкової округи Єйського відділу в козацькій родині. Закінчивши Московський університет, молодий юрист одержав місце секретаря Новоросійської міської управи і через 2 роки став сильним кандидатом на виборну посаду місцевого міського голови. Проте у властей він мав репутацію людини лівих переконань, і тому влада всіляко перешкоджала йому в громадській діяльності.

З початком розпаду Російської імперії на Кубані постав найвищий представницький орган – Кубанська військова рада, до якого входили представники різних станів і народів. Коли Кубанська крайова рада (колишня військова рада) 28 січня 1918 р. проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, головою Кубанського крайового уряду обрано Луку Бича. На приватній нараді депутатів-чорноморців було прийнято резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України.

23 червня 1918 року в Новочеркаську відбулося історичне засідання кубанського уряду, на якому вирішувалося питання, з ким далі пов’язати свою долю: з Україною чи з Добровольчою армією. Більшістю голосів проголосували за спілку з Добровольчою армією, провина за що покладалася на Л. Бича. Далася взнаки його «національна невиробленість» (оцінка В. Іваниса), бо на той час Бич ще був більше козаком, ніж українцем.

Білогвардійці створили Л. Бичу репутацію українофіла-самостійника, внаслідок чого лінійці стали противниками його кандидатури на посаду кубанського військового отамана. Обрано було лінійця О. Филимонова, після чого Л. Бич відмовився від посади голови уряду, залишившись членом Законодавчої ради.

Напочатку 1919 року Крайова рада призначила Луку Бича головою делегації на Паризьку мирну конференцію. Там делегація підписала проект договору дружби з посланцями кавказьких горців. І тоді Денікін наказав заарештувати Луку Бича та інших членів делегації за зраду. Проте Лука Лаврентійович залишився за кордоном. Усвідомивши свою помилку в Новочеркаську, він закликав Кубанську Раду діяти спільно з Україною. Але час було втрачено.

В еміґрації Лука Бич з 1922 р. став професором економічного факультету Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина), а згодом її ректором. Написав низку наукових праць з питань банківської справи, місцевого самоврядування та господарства, а також кілька підручників. Помер Лука Лаврентійович Бич 12 січня 1944 р. В Чехословаччині.

 Степан Манжула – борець за об’єднання Кубані з Україною

Серед політичних діячів Кубанської Народної Республіки, що постала в час розпаду Російської імперії в 1917 р., одне з чільних місць належить Степанові Манжулі.

Степан Федорович Манжула народився 1885 р. в родині отамана кубанської станиці Дінської. Предки Манжули переселилися на Кубань з території колишнього Переяславського полку в 1821 р. В роду завжди пам’ятали своє українське коріння. На почесному місці а родині завжди зберігався томик «Енеїди» Івана Котляревського.

Степан Манжула закінчив військову гімназію й разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом вступив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті. У студентські роки вступив до Кубанської філії Революційної української партії. Одружився Степан Манжула з Олександрою Гирко, а Микола Рябовіл – з її сестрою Ганною, і таким чином друзі поріднилися.

З початком революції Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Як член Крайової і Законодавчої рад, він узяв участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, ухваленні її Конституції й далі брав активну участь у розбудові держави.

На початку 1919 р. прибув у складі кубанської делегації на Паризьку мирну конференцію. Членів делегації, що повернулися на Кубань, Денікін наказав віддати до суду. Степана Манжулу разом з іншими самостійниками депортували до Стамбула. Він завжди був палким прихильником об’єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією. Ці свої погляди рішуче відстоював.

Так, він гнівно вилаяв голову уряду Л. Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір’ю Кубані. В полеміці з представниками Добровольчої армії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (вузька смуга чорноморського узбережжя з містами Новоросійськом, Туапсе, Сочі), Манжула зіронізував: «Так, відвойовану кубанськими козакам», – чим позбавив опонентів арґументації.

Повернутися на Кубань Манжулі не судилося, і йому довелося виїхати до Чехословаччини. Перші роки на еміґрації як член Кубанської ради брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині, співробітничав у виданні часопису «Кубанський Край». Потім працював агрономом на Закарпатті. За повідомленням онуки Степана Манжули, професора Торонтського університету Ольги Андрієвської, його 1945 р. у Празі арештувала радянська контррозвідка, і він безслідно зник у московських катівнях.

 Василь Іванис – оборонець незалежності Кубані

Василь Миколайович Іванис народився у 1888 р. в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані. Його батько й мати походили з давніх козацьких родів. Виростав Іванис в українському середовищі, бо в ті часи всі козаки та їхні старшини розмовляли української мовою. Початкову освіту здобув у однокласній (ст. Настасіївська), двокласній (ст. Полтавська) та «городській» (ст. Слов’янська) школах. Після отримання середньої освіти навчався в Московському комерційному інституті та Новочеркаському політехнічному інституті. Брав участь у Першій світовій війні на Кавказькому фронті, де став свідком приходу до влади більшовиків.

Вступивши до старшинської гарматної батареї, Іванис у складі Добровольчої армії генерала Корнілова бере участь у Крижаному поході від Ростова до Катеринодара, де збройні сили проголошеної 16 лютого 1918 р. Кубанської Народної Республіки зазнавали поразки від більшовицької армії. Потім разом із кубанським урядом відступив на Донщину. Влітку того ж року Іванис узяв участь у Другому кубанському поході Добровольчої армії, внаслідок якого Північний Кавказ було звільнено від червоних. У серпні від станиці Настасіївська його обрали членом Надзвичайної крайової ради, яка ухвалила Конституцію Демократичної Республіки Кубанський Край, прийняла закон про створення окремої Кубанської армії та адміністративних установ республіки.

Але діяльності кубанського парламенту й уряду весь час гостро протидіяв генерал Антон Денікін зі своїм реакційним урядом що прагнув відновлення «единой и неделимой Росии». Основні сили своєї армії, в якій кількісно переважали кубанці, Денікін кинув у першу чергу на поборення єдинокровної їм Української Народної Республіки. Тому Іванис став вважати Денікіна головним ворогом Кубані, сам же будучи беззастережним оборонцем незалежності Кубані від Росії, прихильником зближення з Україною.

Кубансько-денікінське протистояння досягло свого апогею з убивством денікінцями голови Крайової ради – кубанського патріота Миколи Рябовола, розгоном самої Ради, стратою на шибениці депутата-священика О. Кулабухова і депортацією за кордон 10-ти депутатів – самостійників. Ці події викликали глибоке обурення в Краю. Козаки цілими частинами покидати фронт і повертатися додому, що великою мірою і спричинило поразку Денікіна. Армія деморалізувалася і почала швидко відходити, перетворюючись на озброєну юрбу.

В цих умовах кубанці сформували окрему Кубанську армію, створенню якої раніше протидіяв Денікін, відновили Конституцію, парламент і самостійницький уряд на чолі з Василем Іванисом, але врятувати ситуацію вже не змогли.

Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Але ці сподівання не здійснилися, бо грузинський уряд не хотів ускладнень з більшовицькою Росією. Тоді Іванис із п’ятьма тисячами козаків і юнацькою школою переправився до Криму, де перебрав булаву й обов’язки військового отамана Кубанського війська. Після падіння Криму через Тифліс Василь Іванис перебирається до Стамбулу, куди було також евакуйовано Кубанську дивізію.

Оцінюючи події 1918–1920 рр. на Кубані, Іванис гостро засуджує кубанських політичних діячів Л. Бича, Г. Омельченка, П. Макаренка та інших за прихильність до російської Добровольчої армії – замість єднання з Україною. В січні 1921 р. В. Іванис налагоджує стосунки з урядом УНР в екзилі, зустрічається з її прем’єром Андрієм Лівицьким, Головним отаманом Симоном Петлюрою.

Більше 10 років В. Іванис перебуває в Чехословаччині, де в Українській господарській академії викладає технологічні дисципліни, як лектор, доцент і професор провадить педагогічну і наукову роботу. В 1935–1939 рр. він працює професором Рільничого ліцею в Чорниці (Львівщина). В часи німецької окупації працював технічним керівником гарбарень (шкірзаводів) і млинів на Люблінщині в Польщі. Рік перед кінцем війни жив у Празі, а по війні – в м. Ольденбург (ФРН).

У 1948 р. В. Іванис переселився до м. Торонто в Канаді, де співпрацював з різними науковими і громадськими організаціями. Став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Автор публіцистичних праць «Козацтво України» (1950), «Імперіалізм Московщини, Росії та СССР» (1951), «Симон Петлюра – Президент України» (1951), «Боротьба Кубані за незалежність» (1961), п‘ятитомних спогадів «Стежками життя» (1958–1962).

Помер останній прем’єр Кубанської Народної Республіки, видатний політичний діяч і несхитний прихильник єднання Кубані з Україною Василь Миколайович Іванис 1974 р. в Канаді, в провінції Онтаріо.

Василь Рябоконь – повстанський отаман Кубані

1920 року московсько-більшовицькі війська повністю окупували Кубанський Край. Нова влада розв’язала жорстокий терор проти козацького населення, що викликало збройний опір – «зелений» повстанський рух.

Одним з визначних повстанських українсько-козацьких вождів був козак станиці Гривенської Василь Федорович Рябоконь (1890–1925), який своїми сміливими діями проти загарбників здобув великої слави. Відмовившись від евакуації з військом до Криму, Рябоконь розпочав партизанську боротьбу. За це комуністи порубали шаблями його батька, а матір розстріляли.

Завдяки відчайдушній сміливості й зухвалості його військових операцій довкола імені Рябоконя склалося багато легенд, а слава розлилася широко по Кубані. Силу його помсти відчули на собі представники радянської влади та добровільні її помічники – інформатори-сексоти, яких він нищив нещадно. П’ять років Рябоконь змушував тремтіти місцеве начальство, що не знало спокою ні вдень, ні вночі.

Його невеликий загін (до 60 осіб) містився у плавнях північного русла Кубані – Протоки. Плавні займали величезний простір шириною до 30 – 40 кілометрів. Пробратися в їхній гущавині могли лише місцеві люди, які добре знали, де серед озер і глибоких прогноїв містяться сухі узвишшя.

Спочатку загін Рябоконя отаборився на глухій Козачій гряді північніше риболовецького селища Очуєва, що розмістилося у гирлі Протоки. На Козачій гряді виросло ціле селище, збудоване з комишу, з житлами для партизан і продовольчими складами. Постачання йшло частково від членів станичних рад, обкладених під загрозою розправи «продподатком», частково – з обозів більшовицької продрозверстки.

Більшовики не один раз посилали проти Рябоконя військові частини, та вдіяти нічого не могли, оскільки через своїх людей, що були навіть у станичних радах, він завчасно дізнавався про це і зустрічав нападників там, де вони не сподівалися. Ворог навіть не міг встановити місце його перебування. Застосовувалися підкупи, обіцянки амністії, але й ці заходи влади були марними. Змінюючи місця свого табору в плавнях, отаман продовжував боротьбу.

П’ять років Рябоконю сприяла удача. Та восени 1925 р., після Покрови, чекісти пробралися потаємною стежкою до тимчасової стоянки отамана і несподіваними залпами вбили й поранили всіх партизан (їх там було 8 осіб). Самого Рябоконя поранили в обоє плечей. Чинити опору він не зміг і потрапив у полон. Утримувався в Катеринодарській тюрмі. Останнім його бачив козак станиці Гривенської Грицько Пухиря, що сидів у сусідній камері. Їм вдалося перекинутися кількома словами: Рябоконь сказав, що йому запропонували вступити до Червоної армії, та він категорично відмовився. Наприкінці жовтня 1925 р. Василя Рябоконя розстріляли.

Михайло Михайлович Коропатник,
кандидат  історичних  наук, доцент 

Олег Михайлович Олешко,
правознавець, дослідник історії України

Джерело: «Український світ»

Запис Уроки української визвольної війни 1917–1921 років на Кубані спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Остап Вересай – Гомер України

Гортаючи сторінки книги “100 видатних українців”, серед історичних постатей та яскравих особистостей ХІХ століття, обов’язково знайдете згадку і про видатного кобзаря Остапа Вересая.

Людину, яка попри сліпоту з дитинства, сімдесят років поневірянь та переслідувань з боку жандармів, досягла значних результатів в народній епиці. 123 роки тому помер славетний син Прилуччини Остап Вересай (1803-1900). Його постать, по праву, посіла гідне місце в історії України і заслуговує на увагу.

Хто цей український волелюбний хлопець? Кобзар, чиї думи про свободу та справедливість і сьогодні не втрачають своєї актуальності. Народився на Чернігівщині, в родині кріпака. Батько Остапа був незрячим і заробляв на життя грою на скрипці, ніколи не падав духом, що й заклало в синові любов до музики і базис витривалості до випробувань долі.

У чотирирічному віці Остап теж втратив зір і, щоб не сумувати й не скиглити, весь вільний час присвячував музиці й співам. Маючи гарний голос (тенор) та досконалий слух, Остап швидко опанував кобзарське мистецтво.

Вибір на користь кобзи не випадковий, цьому сприяла зустріч Остапа на ярмарку в Ромнах з Юхимом Андріяшівським, який став його першим учителем, поводирем, наставником і другом. Їх дует мав на той час шалений успіх на території сучасної Полтавщини (об’їздили Лубни, Кременчук, Хорол, Лохвицю).

По смерті свого вчителя учень перейшов на навчання до іншого не менш талановитого кобзаря Семена Кошового. Так, від одного кобзаря до іншого, торував шлях у науку Остап Вересай і сам став кобзарем.

В його житті є цікавий епізод. Якось почувши голос удови Параски, Остап тривалий час залицявся і не полишав думки одружитися з нею. Втім, перспектива бути дружиною незрячого співака не дуже тішила дівчину.

Врешті-решт Вересай здобув прихильність Параски, знайомі і пізніше говоритимуть, що його вдача – досягати поставленої мети будь-якими засобами. Згодом дружина розказуватиме: “як прийде мене сватати, то і вижену; а як заграє на бандурі – то і поверну!”.

Щовечора всі охочі збиралися послухати ліричних, історичних, побутових, веселих, іноді сатиричних його пісень. Тужливі пісні розчулювали до сліз присутніх, гуртували в спілки, наповнювали серця ненавистю до кривдників.

Звичайно, тексти не сприймалися пильними охоронцями порядку. Ще б пак! Слова з натяками і обурливістю існуючим режимом, із закликами відстоювати своє право жити вільно й щасливо на Україні, боротися проти соціальної несправедливості. Улюбленим твором самого Вересая була пісня “Про правду і кривду” – от якраз за неї його і арештовували більшість разів.

Жандарми знали, який сильний вплив мав на людей Остап Вересай. В той час майже в усіх містечках Лівобережної України було заборонено грати й співати. Тому майже кожен виступ закінчувався його ув’язненням, що завжди тяжко переживав товариш, композитор М. Лисенко.

У своїх спогадах Вересай згадував:

“піду на базар у Києві, граю, – аж тут поліцай… Хоче забрати в участок. Я вийму табакерку, а він читає на ній: «Кобзареві Остапові Вересаєві од великих князів Сергія і Павла Олександровичів 4 березня 1875 р”. Поліцай поверне табакерку і мовчки відійде: “Не можна його прогнати, він має табакерку з царською короною”. Кобзар, дійсно, давав концерт для імператорської родини з нейтральними піснями, а в дарунок отримав “оберіг від жандармів”.

До слова, проникливі музичні твори й підкорили серця автора першого україномовного історичного роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша та національного героя, поета, художника Тараса Шевченка.

За рік до своєї смерті Тарас Григорович презентував Вересаю “Кобзар” із власним підписом. Є свідчення, що у Києві Остап вперше виступив зі співами на відкритті Колегії Павла Ґалаґана, куди його запросили друзі. За кілька років відомий всьому світові Микола Лисенко виголосить промову-характеристику про величезну роль і значення українських дум Вересая та його музичних особливостей.

“Всі наче зачаровані, коли лунав його голос” – так говорили сучасники про Вересая.

Найвідоміші думи: “Як три брати з Азова втікали”, “Невольницька”, “Дума про бурю на Чорному морі”, “Про удову та трьох синів”, “Дума про Федора Безрідного”, “Про Олексія Поповича”.

Остап Вересай збирав повні зали по всій території тогочасної Російської імперії. Якось доля звела його зі Львом Жемчужниковим (правнуком останнього гетьмана України Кирила Розумовського), історики підкреслюють, що саме йому ми завдячуємо портретом Вересая, який дуже чітко передає його риси характеру – стійкість, завзятість, відкритість до світу та зовнішній спокій.

Ще за життя Вересая називали “співак століття”, “сліпий Гомер України”, “Боян доби”, “сучасний Нестор”, “рапсод України”, “останній з могікан”. Остап Вересай першим серед українських кобзарів вийшов на широку світову арену.

В багатьох європейських країнах і в Америці були статті й окремі видання про унікального співака, фольклорні джерела мелосу і його носіїв, своєрідність пісенного багатства українського народу. Чому? Навіщо всі ці страждання незрячій людині?

Відповідь не зрозуміла для європейців, очевидна, для нас, українців, любов до рідної землі й щире бажання, щоб люди були радісні, щасливі й усміхнені, а головне – вільні!

Марина Кондратенко
Український інтерес
29.04.2023

Джерело: https://uain.press/blogs/801445-801445

Остап Вересай. «Гомер в українській свиті»

Як тільки його не називали! І «Гомером в українській свиті», і «прямим спадкоємцем Бояна», і «рапсодом». Славетний кобзар Остап Микитович Вересай народився у 1803 році в с. Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцького району Чернігівської області). Близько 1852 року оселився в с. Сокиринцях.

Походив з кріпаків.

Батько грав на скрипці, був сліпим. У 4 роки осліп і Остап. Ще малим хлопцем він виказував велике зацікавлення до музики та співу й особливо цікавився кобзою.

Батько, бачучи таку велику любов свого сина до кобзи, віддав Остапа в науку до кобзаря Микити, що жив у селі Бережівці.

Згідно з кобзарськими звичаями цьому мистецтву треба було вчитися три роки. Коли учень з якихось причин кидав передчасно свого вчителя, то, поступаючи в науку до нового майстра, мусив все одно вчитись три роки. Остап змінив кількох кобзарів, аж поки не натрапив на ярмарку в Ромнах на кобзаря Семена Кошового.

У цього кобзаря Остап найдовше вчився. Кобзарську майстерність удосконалював під час численних мандрівок, слухаючи інших кобзарів.

У репертуарі Вересая було дев`ять дум, українські народні пісні – соціально-філософські та сатиричні, танцювальні, моралістичні, жебрацькі, псалми та ін.

Він майстерно втілював різні образи та характери, володів багатою гамою настроїв – від схвильованих, сповнених болю і туги до ексцентричної веселості.

Етнограф Олександр Русов писав:

«Не дивлячись на свої старі літа, під час виконання українського козачка він пішов навприсядки і вся його постать вогненно палала невдержимою жарою».

Виступав у Києві: 1873 року – на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, де були зачитані реферати Миколи Лисенка та Павла Чубинського про творчість Вересая.

Він тоді виконав думи «Про втечу трьох братів з Азова», «Про Хведора Безродного», пісню «Щиголь», танець «Козачок». А в 1874 році на ІІІ Археологічному з`їзді гра та спів Остапа Вересая буквально приголомшила учасників, що зібралися до Києва з усієї Європи. Не було, мабуть у світі такої газети, журналу, етнографічного видання, які б захоплено не відгукнулися на цю справді епохальну подію.

Відгукнувся і начальник Київського губернського жандармського управління, пишучи в донесенні на ім`я директора департаменту державної поліції, що під час роботи Археологічного з`їзду яскраво виявились українофільські тенденції, «мазепинство».

«Доставлений у Київ з глибини українських степів, – жваво строчив начальник управління, – старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр славних колись бандуристів, своїми поетичними піснями і типовим виглядом немало… сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік».

Виступав український кобзар і в Петербурзі в 1875 році, супроводжуваний Павлом Чубинським та Миколою Лисенком. Після чого його ім`я стало широко відомим демократичній громадськості.

Вересай спочатку тяжко бідував, аж поки не пощастило йому добути від свого пана «вольную», після чого його життя значно покращало.

Знав про кобзаря і Тарас Шевченко. Від Пантелеймона Куліша Вересай отримав лист такого змісту:

«Як написали ми до тебе, Остапе, листа, тут саме нагодився до нас у хату наш славний на весь світ кобзар Тарас Шевченко та й каже: «Нате ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам`ятка в Остапа, бо я його знаю, я читав про нього в одній книжці, де його пісні надруковані».

От тобі ще карбованець прибавився на твою нужду, Остапе! Та ще, роздобрившись, посилає тобі книжку із підписом руки власної». Житель села Сокиренець П.С. Ільченко згадував, що на «Кобзарі» О. Вересая, подарованому поетом, був напис:

«Брату Остапу від Т.Г. Шевченка».

Згадав «незлим тихим словом» брата Тараса й Вересай: «Була голова оцей Тарас, та, мабуть, уже такої не буде. Може, вона й мала була, я не бачив, але ж розумна. У нас, мабуть, і не буде вже такої…»

Остап Вересай був один із тих небагатьох кобзарів, про яких не тільки говорили та писали в Україні, але й далеко поза її межами. У французькому часописі професор Рамбо, перебуваючи якийсь час у Києві та вражений грою і співом кобзаря, написав статтю про українського барда.

У книзі «Українські думи та пісні історичні» Дмитро Ревуцький писав: «Все своє горе виливав старий у співах. Художник Жемчужніков признавався, що, коли Вересай співав йому свій кант «Про правду», між строфами пісні обидва, одриваючись від діла плакали: один над своєю кобзою, а другий за мольбертом. У Вересаєві ми бачимо глибоко інтелігентну, гуманну й надзвичайно музикальну людину. На свої пісні дивиться він, як на річ, що перейшла до людей від самого Бога».

Запорізька обласна бібліотека для юнацтва

Джерело: https://younglibzp.com.ua/ostap-veresaj-gomer-v-ukra%D1%97nskij-sviti/

Видання про Остапа Вересая київського видавництва «Темпора»

У 2016 р. у видавництві «Темпора» вийшло унікальне видання. Збірник під загальною назвою «Кобзар Остап Вересай. Його музика та виконувані ним народні пісні» складається переважно з рефератів, зачитаних О. О. Русовим та М. В. Лисенком на засіданні Південно-західного відділу Імператорського Руського Географічного товариства та надрукований за рішенням цього товариства.

Крім двох рефератів до змісту збірника входять ще й тексти творів, співаних Остапом Вересаєм та записаних П. П. Чубинським та О. О. Русовим, а також нотний додаток з 22-ох творів, зафіксованих рукою М. В. Лисенка. Реферат О. О. Русова «Остап Вересай, один из последних кобзарей малоруських» містить переважно біографічну інформацію щодо співця-музиканта.

Натомість реферат М. В. Лисенка «Характеристика музыкальних особенностей малоруських дум и песен исполняемых кобзарём Вересаём» є практично першим музикознавчим дослідженням в історії кобзарсько-лірницької традиції. Саме на сторінках цього опусу зафіксовано стрій вересаєвського інструмента, спосіб та прийоми гри, аналіз виконуваних творів та багато інших етномузичних особливостей співу та гри.

Цей збірник є своєрідним пам’ятником народно-музичного виконавства та документальним підтвердженням унікальності національного явища — старцівства, яке нині більш відоме під терміном «кобзарство». Завдячуючи О. О. Русову та М. В. Лисенку, збереглася інформація про останній зразок лютнеподібного музичного інструмента — нащадка стародавньої української кобзи.

До збірника додаються два СD із аудіозаписами всіх творів кобзаря Остапа Микитовича Вересая, покладених на ноти Миколою Віталійовичем Лисенком.

Володимир Кушпет. Школа реконструкції виконавської традиції: ліра, кобза, торбан, бандура, спів

Під такою назвою у видавництві «Темпора» у 2016 вийшла праця Володимира Кушпета – кобзаря й лірника, викладача Стрітівського педагогічного коледжу кобзарського мистецтва.

Реконструкція давньої музики, інструментів та способів гри на них – завдання окреме, непросте й дуже цікаве. І сьогодні у реконструкторів козацької старовини справжнє свято: книга – чи, власне, восьмикнижжя (бо це вісім частин у окремих палітурках) – Володимира Кушпета докладно висвітлює теоретичні й практичні засади цієї справи.

Школа реконструкції виконавської традиції є навчально-методичним посібником для практичного оволодіння стародавньою українською музикою на старовинних музичних інструментах. Цей посібник допоможе музикантові опанувати найдавніший спосіб співу в супроводі кобзи та ліри (спів у заплачку), спів та гру на торбані, традиційне виконавство на бандурі, оволодіти основами ладової імпровізації, а також навчитися за допомогою формул та збережених текстів реконструювати стародавні вокально-інструментальні композиції (думи).

Найважливішу теоретичну та практичну інформацію про спадок Остапа Вересая маємо у вигляді кількох невеличких розвідок Миколи Лисенка. Саме там зафіксовані стрій Вересаєвої кобзи, нотний запис творів від останнього виконавця, опис способу та прийомів гри. Ці матеріали містять багато цікавого для подальших досліджень.

До найдавніших музичних зразків із Вересаєвого репертуару, безперечно, належать записи дум. Особливий інтерес для подальшої реконструкції гри на кобзі становлять музичний супровід до співу та перегри між уступами дум.

Саме вони допомагають зрозуміти специфіку давньої гри на кобзі. Супровід до співу складався з квінтового акомпанементу (бурдону) або з дублювання мелодії співу, при тому, за словами Лисенка, “нота, на якій голос під час співу зупиняється, повторюється на струні у збільшеній кількості”, тобто як тремоло, а перегри – з одноголосних мелодій у певному етнічному звукоряді.

Навчально-методичний посібник розраховано на музикантів з певною виконавською підготовкою, студентів середніх та вищих навчальних закладів й усіх, хто цікавиться стародавньою українською вокально-інструментальною музикою.

Джерело: «Український світ»

Запис 220-ліття Остапа Вересая – Співця України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Сіверія й Болохівщина

Частина перша

Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві релікти прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські  поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.

Археологічний дієпис Сіверії-Сіверщини

Прадавня Сіверія розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Донцем і Верхнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі.

Сіверія-Сіверщина багата на природні ресурси й різноманітні, рідкісної краси ландшафти, на історико-культурні пам’ятки. Геотектоніка Сіверщини зберігає пам’ять природи краю про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної життєсійним Сонцем.

Археологічні відкриття свідчать, що в Сіверщині люди живуть з давньої кам’яної епохи палеоліту – найдавнішого періоду людського суспільства, пов’язаного з льодовиковою ерою.

Корінна Сіверська людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом, а перед VІ тисячоліттям до н. е. розвинула на Українському Лівобережжі хліборобство й скотарство.

Ось лише кілька основних явищ-артефактів, які засвідчують прадавню історію Сіверщини.

Український етнолог, антрополог, археолог Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918), досліджуючи в 1908 р. Чернігівську губернію, розкопав у селі Мізин (тепер – Новгород-Сіверський р-н Чернігівської обл.) на правому березі Десни пізньопалеолітичну систему жител. У Мізинському комплексі мисливсько-збирацьких жител уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З їх бивнів виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Загальна площа житлово-виробничого комплексу – понад 1 000 квадратних метрів, вік – понад 20 000 років.

У 1950-х роках український археолог, історик Іван Гаврилович Шовкопляс (1921–1997) провів у Мізині великі розкопки й виявив городище VІ–V тис. до н. е.

У 1888–1894 український вчений-природознавець Володимир Іванович Вернадський (1863–1945), вивчаючи ґрунти Полтавщини, склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер – Лубенський р-н Полтавської обл.) на правому березі Удаю В. І. Вернадський відкрив пізньопалеолітичну систему жител і розпочав дослідження. У 1915 р. розкопки того пізньопалеолітичного поселення з округлими житлами діаметром близько 4-х метрів провів український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Вік Гінцівського пізньопалеолітичного поселення – понад 15 000 років, найцінніші артефакти – найдавніші календарі, серед них і хліборобський.

У 1927 р. український геолог, археолог Андрій Михайлович Вороний, небіж всесвітньовідомого українського математика Георгія Феодосійовича Вороного, відкрив у Приудайській Сіверщині, в селі Журавка (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) на березі Удаю пізньопалеолітичну стоянку. Цей житлово-виробничий комплекс пізнього палеоліту досліджувала в 1927–1930 спеціальна експедиція Академії наук УРСР за участю А. М. Вороного (потім його репресували, заслали на Кольський півострів, де й загинув). Площа Журавського палеолітичного комплексу – близько 330 квадратних метрів, вік – понад 15 000 років.

У Приудайській Сіверщині збереглися гідроніми й топоніми – релікти агрокультури прадавньої індоєвропейської спільноти. Передусім це священна річка Удай (у ведичних діалектах означає – Небесна, Просвітлена, Священна вода), звивиста течія якої протягом майже 350 км породила унікальні, рідкісної краси пейзажі. Річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), на березі тамтешнього Удаю стоїть місто Удайпур (Удайпіль), центр однойменної округи, а колись столиця однойменного князівства.

Там же дуже поширене чоловіче ім’я Удай. Лівою притокою Сіверського Удаю є Рудка (в іранських мовах – Річка), яка з південно-східного боку омиває гору; ця річка була природнім захистом давнього поселення Вар і городища Варин, і її тут називають Варвиця. На пологому лівобережжі Удаю, за його течією, по обидва боки давнього Вару й нинішньої Варви збереглися давні села Леляки й Журавка, а на крутому правобережжі – місто Ладан.

Назва села Леляки походить від птаха Лелеки, в образі якого являється Лель – юний дух любові, а назва села Журавка – від Журавля; обидва птахи були тотемами Сіверів. У іраномовних країнах також є села, названі іменами цих птахів-тотемів – Лаклакон і Турна. Назва поселення Ладан походить від Ладиної гори – святилища покровительки хліборобства й родинної любові Лади.

Центром унікального краю – Приудайської Сіверщини є Варва (історичні назви – Вар, Варин) – одне з найдавніших (близько V тис. до н. е.) хліборобських поселень Сіверії-Сіверщини на найвищій горі-терасі над Удаєм. Ця унікальна гора має потужний природний захист: з півночі й півдня захищена глибокими ярами й річкою, а з заходу – крутим схилом тераси, що спускаїться в долину Удаю.

В індоєвропейських мовах Вар – захищене Сонцем поселення на горі. Праіндоєвропейський корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…); а в Індії, на лівому березі Ґанґу розташоване місто Варанасі – священний центр індуїзму, буддизму, джайнізму. Гідроніми й топоніми нинішньої Варвинської землі зберігають живу пам’ять стародавньої Приудайської Сіверщини, а їх тотемні небесно-земні значення свідчить про переважно хліборобський характер господарювання місцевого люду.

У Х–ХІІІ ст. в період колонізації Приудайської Сіверщини грабіжницькою руссю на місці прадавнього хліборобського поселення Вар був руський замок Варин. Першу писемну згадку про Варин залишив руський князь Володимир Мономах, коли володів Черніговом (1078–1094), у своєму знаменитому «Повчанні дітям», де під 1086–1087 роками записав про битву з половцями:

«А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ ми взяли».

Варин був одним з важливих фортифікаційних пунктів руської колонізації Сіверської землі, й коли в Сіверщину прийшли монголи, вони вщент зруйнували той руський замок. Тож про нього лишилася пам’ять у назві Замкова гора. Замкове городище має площу близько п’яти гектарів.

Активне господарсько-торгівельне життя в Приудайській Сіверщині почало відновлюватися ще при монголах, які запровадили замість непомірної руської данини невеликий натуральний податок, що становив десяту частину з доходів. У ХІV–ХV ст., коли Сіверщина увійшла до складу Великого князівства Литовського, з південного боку старого Варина збудували нове поселення, «новоселицю» – Варву під захистом найпотужнішої в цій місцевості Замкової гори.

Гора височіє на лівобережжі Удаю, з північного боку від нинішньої Варви, захищаючи селище од холодного північного вітру, за що й дістала народну назву – Холодниця. Віддавна через Холодницю навпростки пролягала крута, небезпечна дорога, а в ХХ ст. гору частково зрізали й дорогу заасфальтували.Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію й контролювали її та в яких оберігали себе від корінного люду. А для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

В околицях прадавнього городища Вар за променевою системою були розташовані курганні комплекси. Ще на початку ХХ ст. довкола Варви налічувалося понад 80 курганів.

Отакі унікальні пам’ятки життєдіяльності Сіверської людності в епоху палеоліту й неоліту та в епоху зародження й розвитку хліборобства збереглися в Приудайській Сіверщині.

Про давній розвиток хліборобства в Сіверії свідчать унікальні обсерваторні курганні комплекси, вік яких понад 7 000 років. Найбільше скупчення сіверських курганів досі простежується на великих просторах давньої Сіверії, зокрема на теренах нинішньої Чернігівщини.

Ці прадавні курганні комплекси помилково ототожнюють зі слідами кочових племен ІІ–І тисячоліть до н. е. або з пізнішими могилами Скіфських царів. Звичайно, в тих прадавніх курганах ховали своїх знатних людей і Скіфи, і Сармати, й інші кочовики, і навіть наші Козаки. У кочовиків, які перебували в постійному русі, не було життєвої потреби насипати ці мегалітичні земляні споруди. Ці курганні комплекси мали функціональну необхідність тільки для агрокультури.

Однією з таких споруд є комплекс прадавніх курганів та майданів кільцевої форми, який розташований на плато Безводівка, на вододілі річок Іченька й Безводівка, поблизу міста Ічня Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Цей найбільший і найвідоміший курганний комплекс має назву Безводівський обсерваторний комплекс або Пригоризонтна обсерваторія Безводівка.

Земляні насипи цього комплексу зроблені не з поховальною метою, а для проведення спостережень за сходом і заходом Сонця й Місяця та за їх рухом упродовж року. Цей прадавній обсерваторний комплекс аналогічний британському Стоунгенджу, однак масштабніший за нього. Безводівських курганів колись було понад 40, та донині збереглося 26. Однак на полях ще можна розгледіти сліди розораних курганів.

За допомогою картографії ХІХ ст. й сучасної аерозйомки вдалося реконструювати систему Безводівського обсерваторного комплексу.

За підрахунками українського археолога, пам’яткоохоронця Дмитра Яковича Телєгіна (1919–2011), упродовж 5 000 років предки Українців насипали понад 100 000 курганів і створили своєрідний історико-культурний ландшафт на природній основі. На жаль, в Україні за останні 100 років 90% курганів знищено сільським господарством, гірничими розробками й археологічними розкопками.

Литовсько-американський археолог і антрополог Марія Ґімбутас (1921–1994)  у своїй Курганній гіпотезі поєднала факти археологічних і лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини Орійських народів – основоположників Праіндоєвропейської (Праорійської)  археологічної Курганно-аграрної культури та носіїв природно-космогонічного світогляду й Праіндоєвропейської мови. Курганна культура була сформована перед VІ тисячоліттям до н. е. в Причорноморських степах.

Згідно з Курганною гіпотезою, всі Причорноморські степи були прабатьківщиною Праіндоєвропейців. У Причорномор’ї, а також у Наддніпрянських просторах між Дунаєм і Доном відбувся синтез прийшлої зі Сходу скотарсько-пастушої й місцевої аграрної культур – зародилась Орійська господарська, культурно-світоглядна спільнота, яка розмовляла ведичними діалектами Праіндоєвропейської мови. На основі одного з таких діалектів розвинулася Сіверсько-Українська мова, що засвідчують лінгвістичні релікти, через які простежується спорідненість Сіверсько-Української з Санскритом, кодифікованим на основі 33-х ведичних діалектів.

М. Ґімбутас зробила висновок, що Праіндоєвропейська агрокультура зародилась в Українських теренах між нижніми течіями Дунаю й Дону на автохтонній доіндоєвропейській основі. Тож усім нам, спадкоємцям доіндоєвропейської й праіндоєвропейської агрокультури і носіям доіндоєвропейсько-праіндоєвропейської мовної спільності належить зберегти цю праматірну землю й відновити історично-культурну справедливість, показавши усьому Світові, що саме на традиційних засадах агрокультури нашої хлібородної землі має відбутися відродження базових господарсько-духовних, морально-світоглядних людських цінностей Орійських (хліборобських) народів. Та для цього передусім необхідно вберегти Українську землю од паразитарного визиску.

Наші предки тисячоліттями уладовували своє життя на природно-звичаєвій основі родо-племінним самоврядуванням – народовладдям. Цю прадавню морально-світоглядну основу життя корінної Української людності засвідчують артефакти нашого давнього культурного життя.

Лишається маловідомою як для свого масштабу унікальна пам’ятка Української історії – Більське городище на Полтавщині. Це найбільше городище ранньої залізної доби у Східній Європі площею близько 5 000 гектарів, що вп’ятеро перевищує площу свого сучасника – Вавилону, який вважають одним з найперших міст в історії людства в пору його найвищого розквіту в VІІ–VІ ст. до н. е.

Протяжність Більського городища з півночі на південь складає понад 11, 5 кілометрів, а з заходу на схід – понад 6, 5 кілометрів, а довжина валів сягає майже 34 кілометри. Городище складається з комплексу трьох укріплених поселень і розташоване в межиріччі Ворскли та Сухої Груні  на землях Котелевського й Зіньківського р-нів та довкола села Більськ Полтавського р-ну Полтавської обл., а північна частина городища доходить до Охтирського р-ну Сумської обл.

Містобудування Сіверщини базується на стійкій Українській будівельній традиції – на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі, що простежується ще в Трипільських поселеннях.

Цей давній мегаполіс відомий за давньогрецьким істориком Геродотом (бл. 490–425 рр. до н. е.) як місто Гелон – столиця хліборобського народу Гелонів-Будинів. Більське городище  відносять до скіфського періоду (VІІ—ІV ст. до н. е.) – періоду активної скіфської колонізації Українських теренів.

Давньогрецькі джерела називали Скіфами (у латинській вимові – Скити) іраномовний кочовий скотарський народ із самоназвою Сколоти. Збірна назва всіх іраномовних кочових і напівкочових племен, які були поширені в Південному Приураллі й Центральній Азії, – Саки (від скіфського сака – олень).

Поряд з Більським городищем розташовані численні кургани: на початку XX ст. їх налічувалося понад 1 000, а донині збереглося близько 600. Цей чисельний комплекс курганів вважають одним з найбільших скіфських некрополів, хоч там є поховання різних періодів. Та найдавнішу основу їх становлять прадавні обсерваторні комплекси Сіверської агрокультури. Весь цей унікальний археологічний комплекс Більського городища з курганами розкинувся на площі 7 520 гектарів.

Уперше позначив розташування давнього городища довкола села Більськ французький інженер-фортифікатор, картограф Гійом Левассер де Боплан (1600–1685) на своїх Українських картах: Українська географічна карта (1639), Генеральна карта України (1648, 1660 ), Спеціальна карта України (1650).

Досліджувати почав Більське городище у 1906 р. російський археолог Василь Олексійович Городцов (1860–1945). Систематичні дослідження городища провадила з 1954 р. експедиція Харківського університету на чолі з українським археологом Борисом Андрійовичем Шрамком (1921–2912).  У 1992–2006 роках на Більському городищі працювала спільна українсько-німецька експедиція.

Нині стаціонарні розкопки на Більському городищі проводять Скіфська експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразина під керівництвом українського археолога Ірини Борисівни Шрамко (1961) та фахівці Історико-культурного заповідника «Більськ», які організували на території Більського городища Археологічну школу для молоді.

Під час розкопок виявлені залишки одно- і двоповерхових дерев’яних жител, різноманітних присадибних споруд хліборобського призначення: погребів, зерносховищ, сушарень та майстерень ремісників: гончарів, ковалів, бронзоливарників, ювелірів. Є залишки споруд для астрономічних спостережень з артефактами хліборобських дорелігійних обрядів родючості.

Місцева людність займалася хліборобством, городництвом, скотарством, мисливством, іншими домашніми промислами й ремеслами. Про широкі торгівельні зв’язки місцевого люду з культурними центрами античного світу свідчать численні знахідки заморських виробів, зокрема, античного розписного посуду, амфор, скляних виробів.

Звичайно, про вік міста Гелон стало відомо передусім з історичних джерел періоду скіфсько-грецької колонізації. Одначе, Більське городище своїми артефактами свідчить про свою доскіфську давнину. Українська земля по обидва береги Дніпра зберігає глибинну пам’ять про культурне життя місцевого люду.

Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Сіверської й  Трипільської агрокультур є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником обох агрокультур є також їх потужна обороноздатність.

Від прадавньої пори культурного господарського життя корінного хліборобського народу на великих просторах Сіверії збереглися по всьому Українському Лівобережжю, особливо на теренах Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Донеччини, Запоріжчини, ранні житлово-господарські поселення, пізніші городища та унікальні обсерваторні курганні комплекси, які разом з Трипільськими городищами на Українському Правобережжі зберігають пам’ять про зародження й надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності на теренах України по обох берегах Дніпра.

Українська земля – унікальна за багатством своїх прадавніх астро-археологічних пам’яток, тому нею як безцінним скарбом планети категорично не можна торгувати. 

Сіверія-Сіверщина – земля відважних, справедливих, справжніх людей

Прадавнє наймення нинішньої Сіверщини-Чернігівщини – Сіверія відродив у літературі й історії український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який любовно називав цим заповітним ім’ям свою материзну-батьківщину.

Сіверія – первинна назва Сіверщини за іменем її корінного народу – Сіври, Сівери. Самоназва Сіври, Сівери походить від імені прадавнього скотарсько-хліборобського народу Сувіри, який у VІІ–ІІ тис. до н. е. жив на Таманському півострові – в Країні Сувірів. Потім на землі Сувірів у І тис. до н. е. жив споріднений з Сувірами хліборобський народ Сінди, країна яких звалась Сіндика.

Сінди чинили збройний опір скіфській колонізації на півдні Сіверської землі, в Сіндиці, як Сівери – на півночі Сіверії, в якій Скіфи ніколи не владарювали. У ІV ст. до н. е. Сінди, виснажені війнами зі Скіфами, змушені були увійти до складу Боспорського царства.

Сувіри й Сінди є родичами Кімерів, Хетів і предками Черкесів, Черкасів (самоназва – Адиге). Через Сувірів і Сіндів Сіверці споріднені з Черкесами (Черкасами). Черкес (Черкас) і Козак мають одне значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ ст. Сіверців Центральної Наддніпрянщини, тобто Українців-Козаків, офіційно називали Черкасами й цим найменням позначали центральне Українське Лівобережжя на тогочасних географічних картах.

Отже, Сівери споріднені з давніми Сувірами, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри – Країни Сувірів.

Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. Отже, у санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар.

Самонаймення Сівер зі значенням свій, родич, родовитий, лицар є синонімом етнічного самонаймення Орій, який теж має значення – свій, родовитий, благородний, лицар.

Морально-генеалогічний смисл етнічного самонаймення Сівер зберігся у рідковживаному давньосіверському соціонімі сівер – свій, родич, родовитий, а також у білоруському й загальнополіському сябер – свій, родич, товариш. Сябри – люди, пов’язані між собою родинними зв’язками, побратимством, товариською взаємодопомогою. У давньосіверському звичаєвому праві сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва.

Сябринне землеволодіння й господарювання було розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю віддавна і зберігалося й під протекторатом Великого князівства Литовського. У ХV–ХVІІ ст. Сіверів-Сіверців називали Севрюки або Севруки, що асоціювалося з сябрами. Тоді Українці називали Білорусів політонімом литвини, а тепер називають переважно соціонімом сябри.

Залишки сябринного господарювання (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст. А в другій половині ХІХ ст. на основі сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Реліктом сябринства й пам’яттю про Севруків лишилися білоруські й українські прізвища: Сябрук, Сяврук, Севрук, Севрик, Сявро, Сяврис, Севрукевич…

Свою хлібородну землю Сівери-Сіверці назвали – Сіверія, Сіверська земля. За природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією Сіверів, їхня хлібородна земля перебуває під захистом суворого й справедливого духа Північного Вітру й Сонця – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців.

Звідси морально-світоглядна суть самонаймення північноорійського хліборобського народу Сувіри–Сівери – Сівером благословенні дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди та похідного від імені народу наймення його країни Сіверія – Сіверів країна, Сівером благословенна земля.

Аналогом давньоукраїнського Сівера в давньогрецькій міфології є Борей – дух Північного Вітру, син Астрея – духа Зоряного Неба й Еос – духа Уранішньої Зорі. За аналогією до Борея давні Греки називали Сіверів – Гіперборейці, а їхню країну – Гіперборея, що буквально означає – за Бореєм. Від архетипу Бор походить давньогрецька назва Дніпра – Борисфен.

Також давні Греки називали Сіверів – Кімери, Кімерійці (у грецькій вимові звук с передавали звуком к, а звук в – звуком м).

Давньоукраїнське міфологічне наймення Сівер має в санскриті аналога Ш’явар – Дух могутнього воїна в образі Чорного Тура. Прадавній архетип Чорного Тура, що символізує силу орійського воїнства, зберігся в назві міста-фортеці Тмуторокань (інша назва – Тамань), яке виникло в VІ ст. на місці давньої столиці народу Сувірів-Сіндів. У санскриті Тмуторокань прочитується – Чорного Тура місто (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000). Отже, саме в Тмуторокані (Тамані) була перша столиця Сувіри й Сіверії.

Походження сакрального наймення Сівер сягає зодіакальної епохи Тура (Бика), що почалася 6 000 років тому й тривала два тисячоліття. Реліктові сліди появи Сівера в образі Чорного Тура з зодіакальної епохи Тура, тобто зародження й розвитку скотарства й хліборобства на теренах Сіверії, простежуються в топонімах, гідронімах, етнонімічних найменнях.

Передусім, у назві пізнішої столиці Сіверії-Сіверщини – Чернігів, звідси й нова назва Сіверщини – Чернігівщина. Тотеми Сівер, Ш’явар (Чорний Тур) прочитуються також у назвах давньосіверського міста Севськ на річці Сев, яка впадає в ліву притоку Десни Нерусу (межа між Сіверами й руссю), а також у назві лівого притоку Десни – Сейму. Місто Севськ, річки Сев, Сейм зберігають у своїх назвах давньосіверські  релікти, пов’язані з Чорним Туром і чорною (вороною) водою.

Чорний Тур – тотем скотарсько-хліборобського народу Сіверів і їхньої країни Сіверія. Чорний Тур також знаменує переважно скотарський характер господарювання та бойовий, військовий дух.

Належність Сувірів-Сіверів до скотарсько-хліборобської етнокультурної спільноти Оріїв з потужною військовою верствою засвідчується також тим, що поряд із Сівером і Чорним Туром покровителем Сіверів був Перун – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що являються в Блискавці й Громові. Аналогами сіверського й загальноукраїнського Перуна є хетський Дух Грому Перуе, литовський – Перкунас, індоорійський – Індра.

Наявність у світогляді Сіверів духів-покровителів воїнства свідчить про високу військову самоорганізованість і самозахищеність Сіверського аграрного суспільства.

Стосовно хліборобів існує стереотип їх миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Сіверське аграрне суспільство на Українському лівобережжі, як і Трипільське аграрне суспільство на Українському правобережжі, мали високий рівень озброєності й замозахищеності, що засвідчує знайдена в розкопах Сіверських і Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Сіверське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, самоврядну чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, воїни-захисники, ремісники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань. Переселенці з Сіверії до Ірану й Індії зберегли там орійську верствову структуру як систему чотирьох суспільних станів – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці). Варна в санскриті означає якість.

Функції господарської та захисної верств давнього Сіверського суспільства успадкував провідний стан, середній клас нового Українського суспільства – Козаки-селяни, які не відбували панської повинності й не визнавали панства, а керувалися товариською взаємодопомогою. Особливістю Козаків-селян, як і загалом Сіверців, невід’ємним їхнім атрибутом була особиста зброя.

Сіверці постійно мали при собі зброю – вдома, у полі за плугом, у подорожах, на ярмарках. Цю давню Сіверську традицію володіння особистою зброєю успадкували Козаки-воїни й Козаки-селяни, які убезпечували себе й забезпечували лад у суспільстві. Особиста зброя гарантує людині й суспільству волю.

Отже, Сіври, Сівери – самозахищений, вільний найдавніший в Українській історії корінний скотарсько-аграрний орійський народ з досконалою становою, чотириверствовою суспільною структурою, з розвиненою військовою самоорганізацією, який від часу закінчення останнього льодовикового періоду (понад 10 тисячоліть тому) своїми численними поколіннями обжив великий простір у міжріччі Дніпра й Дону.

Тож південний край Сіверії починався з Передкавказзя, з Тамані, з Країни Сувірів – Сувіри (згодом її назвали Сіндика), на півночі Сіверія сягала Полісся аж до витоків Десни й Сіверського Донця, західний край Сіверії проходим по Дніпру, а східною межею Сіверії були Сіверський Донець і нижня течія Дону. Давні греки називали Сіверській Донець і Нижній Дон – Танаїс і по Танаїсу традиційно проводили кордон між Європою й Азією. Тобто все за Танаїсом було Азією, і вся москворусь була в Азії. Та при розширенні москворуських колоніальних кордонів Петро І купив у європейських географів рішення про проведення демаркаційної лінії між Європою й Азією по Уральських горах та по річці Яїк (Урал), і таким способом з’явилась європейська Росія.

Увесь окультурений простір Сіверії називається в археології Дніпро-Донецькою культурно-історичною спільністю – основною за значенням і територією неолітичною культурою в Україні, найдавнішим базовим компонентом в етногенезі й становленні Сіверців, усього Українства й східних Слов’ян.

За сучасним датуванням радіовуглецевим методом, розвиток скотарсько-хліборобської сіверської, орійської культури припадає на 6 500–4 200 роки до н. е. В ареалі Дніпро-Донецької археологічної культури відкрито понад 200 поселень і 20 обсерваторних курганних комплексів, які свідчать про потужний, промисловий розвиток Сіверської агрокультури.

Геродот у своїй дев’ятикнижній «Історії» (450 р. до н. е.) назвав корінний хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, подвійним ім’ям – Гелони й Будини, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна назва хліборобського народу пов’язана з Сонцем, яке грецькою зветься Геліос. Тобто Гелони – це переклад місцевого етноніму Будини як Сонцяни, тобто – Просвітлені,  Пробуджені. Слушність такої трактовки підтверджує Геродотова назва столиці Гелонів-Будинів – Гелон, тобто – Сонячне місто. Та це вже факти пізнішої історії.

А давньоіндійський героїчний епос «Магабгарата», який описує події між 1 200 й 800 роками до н. е., зберігає пам’ять про Сувірів та про їхню країну – Саувіру, яка розташовувалася в Північно-Західній Індії (тепер територія Пакистану).

Починаючи з ІV тис. до н. е. частини Сувірів-хліборобів з переважаючою чисельністю скотарів і воїнів (для прохарчування й захисту в незвіданій, небезпечній дорозі) кількома хвилями переселялися в Іран та Індію, де започаткували розвиток тамтешніх агрокультур. Переселенці з Сіверії несли з собою в чужі землі традицію хліборобства й військового мистецтва та назви річок і поселень рідної землі й священні наймення праматеризни – Сувіра, Устраяна, Укхраяна, які закарбовані в давньоіранських і давньоіндійських текстах.

Відгінне скотарство в іранських та індійських землях мало давню традицію і, очевидно, скотарі перші проклали шляхи до Українських теренів і тут відкрили багату агрокультуру. Перелогове рільництво в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар, потребувало для відновлення родючості ґрунту багато худоби на випас та вдобрювання.

Тож споріднена індоєвропейська людність, яка одночасно зайнялась відновлюваним господарюванням – скотарством і рільництвом, від початку мала потребу в господарській взаємодії. Певно, саме східні індоєвропейські скотарі залучили західних орачів-рільників з хлібородних

Українських земель з багатовіковим аграрним досвідом до розорювання перелогів на Іранському нагір’ї та в північноіндійському П’ятиріччі. І Сіверія, й Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські орачі-хлібороби.     

В Індії живуть нащадки наших давніх орачів-хліборобів, які називають себе Орії. Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) в праці «Відкриття Індії»:

«Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово Орії походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Звідси моральна суть самонаймення Орії – благородні, родовиті. Орії (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арії) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі, а явленого в його життєсійному сяйві духа світла Ора визнає покровителя орачів-хліборобів.

Переселенці з Сіверії, прибувши до Північної Індії, в П’ятиріччя (Пенджаб), потрапили в багаті природні умови й у занепале господарське й суспільне середовище. Для оживлення, уладування й покращення якості життя, Орії запровадили Орійську суспільну систему самоврядування з чотиристановою структурою верств – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці).

Орійські хлібороби й скотарі, які принесли господарський досвід, склали основу варни вайш’їв (селян), орійські воїни-захисники, які принесли військове вміння, склали основу варни кшатріїв, орійські ясновідці, які принесли заповітні усні знання-віди, склали основу варни брагманів, а місцева індійська людність склала наймасовішу варну шудрів – допоміжних робітників. Одначе, всім людям був доступ до всіх варн, тільки за умови набуття досвіду в певній господарській і суспільній сфері для покращення якості життя. Адже варна означає – якість.

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Сіверії й, напевно, з Трипілля, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину до духовного самовдосконалення.

Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), який наявний в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного строю. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів, воїнів-захисників і духовних подвижників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури.

Переселенці з Сіверії зберегли на нових землях пам’ять про праматірну хлібородну землю в її астральному найменні. Підтвердження цьому є в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті (Основне знання) та індо-орійській Ріґведі (Славенів знання), де закарбовано астральне наймення предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Ключовими в цій назві є корені Устра, Уштра, Укхра, що означають – Уранішня, Досвітня Зоря, вісниця Сонця.

Звідси повний переклад з авестійської й санскриту астрального наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Уранішньої Зорі країна. Цей орійський сонячний архетип зберігся і в астральному найменні Україна, від якого походить і самоназва хліборобського народу Українці – визнавці Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця.

Отже, астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну сутність світла Сонця, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Сонце – астральний символ агрокультури, що знаменує безвічну силу життєзароджуючого світла. І цей сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру(1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. А Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року:

«Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта:

«Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Основна частина корінного Орійського хліборобського народу Сувірів, яка зосталася (звідси їх внутрішня назва – останці) на матірній землі, стала відома під іменем – Сівери, Сіверці. Вони зберегли у своєму самонайменні світоглядну суть прадавньої назви рідної землі – Сіверія або Сіверська земля, яку благословляє, оберігає Дух Сонця й Вітру – Сівер.

Архаїчні наймення питомої землі й корінного народу успадкували наступні покоління хліборобів і зберегли їх у давніх синонімічних назвах: Сіверці – Чернігівці, Сіверщина – Чернігівщина.

Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, військового мистецтва, лицарства, благородства, родовитості й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом. Ці благородні риси споріднюють Сіверців з нащадками спільних предків Оріїв – орачів-хліборобів і воїнів-оборонців: з Черкесами (Адигами), Памірцями та Орійцями-Сікхами Пенджабу.

Моральний світогляд і духовний тип Сіверів – благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі.

Особливий генотип і духовний тип людей агрокультури сформувався на природній господарсько-світоглядній основі енергопродуктивного рільництва. Базовим енергопродуктивним набутком Сіверського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій, глибокосмисловій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної епохи. У найменні жито явилася сама суть енергопродуктивної хліборобської праці й сонячно-земного світогляду хліборобів, які в плеканні жита плекають основу людського життя.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

У давньогрецьких історичних джерелах Сіврів-Сіверів ототожнювали з Кімрами-Кімерами-Кімерійцями. Кімри-Кімери-Кімерійці – перший народ на теренах України, відомий за власною назвою, яку донесли до нашого часу ассирійські клинописні тексти, давньогрецькі історичні й літературні джерела. Таке ототожнення невипадкове, бо з приходом Кімрів-Кімерів на початку ІХ ст. до н. е. на землю Сіверів ці два народи поєдналися в господарсько-військовому союзі. Сівери – це хліб, а Кімери – залізообробна технологія й військове мистецтво. З Кімерами пов’язували історичні терени Сіверів: Таманський півострів називали Кімерійським, і тут було поселення Кімерій.

Давньогрецький поет Гомер  назвав Кімерів «молокоїдами й найсправедливішим народом на Землі». Деякі українські мовознавці вважають запозиченнями з Кімерської мови такі Українські лексичні релікти: дбати, дбайливий, бачити, обачний, тривати, тривалий, жвавий. Тут не про запозичення з Кімерської мови слід говорити (все те лише здогади), а про спільну Сіверсько-Кімерську лексику, закорінену у Ведичній діалектній основі.

Культурні сліди Кімрів-Кімерів простежуються в Балтії й на Британських островах. Давня й нинішня самоназва Валлійців – Кімри, що Валлійською мовою означає – співвітчизники. Від самоназви народу Кімри походить і назва країни – Cymru (Кімру). А чужа назва Валлійці походить від германської назви Кельтського племені Вольків, що означає – іноземці. Германці називали Вольками всіх Кельтів. Кімри (Валлійці) називають свою країну з офіційною назвою Вельс традиційно по-свойому – Cymru (Кімру). Кімри за власною самоназвою і рідну мову називають Cymraeg (Кімрíйська). Правдоподібно, Кімери-Кімри опинились на Британських островах разом з Кельтами, які, як і Кімри, належали до індоєвропейців і розселялись по цілій Європі. Кімери-Кімри живуть у Британії з середини І тисячоліття до н. н., вони поріднилися з місцевою доіндоєвропейською людністю й відрізняються етнічно й мовно від суто Кельтських племен – Бритів і Скотів (Шотландців).

Коли в VII столітті до н. е. на Українські терени прийшли з Кавказу Скіфи, вони передусім захопили Кімерію. Під натиском Скіфів скотарсько-військова частина Кімерсько-Сіверської спільноти, власне Кімери, відійшла в Малу Азію, а також у Західну Європу, зокрема на Британські острови. а хліборобська частина, власне Сівери, лишилась на рідній землі. На південному краї Сіверської землі збройний опір скіфській колонізації чинили Сінди, а в лісостеповій – Сівери.

Колонізація Сіверії-Сіверщини

Після переселення частин скотарів-хліборобів з Сіверії на Схід їхніми шляхами у зворотний бік почали накочуватись у Сіверську землю хвилі туранських кочовиків – скотарів і військових грабіжників. З південно-східного боку степова Сіверія була відкрита кочовим хвилям, і тільки з північного заходу й північного сходу Сіверія захищена природніми бар’єрами – річками, болотами й лісами.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно Скіфи й Греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. Через те тогочасні давньогрецькі історичні джерела ототожнювали корінну хліборобську людність Українських земель зі Скіфами, які колонізували значну частину України, переважно степову.

У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами Скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні Сармати, які потіснили Скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму.

Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. Сарматів витіснили з Українських теренів Готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. Готів і Сарматів витурили з Українських теренів Гуни, після чого Сармати з’являються в Європі під назвою Алани.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальним пануванням в Українському агрокультурному світі поклали Гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того міґраційного цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню структуру Сіверських і Трипільських хліборобських поселень, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

У ІV–VІІІ ст. Сіверці входили в міжплемінне об’єднання Антів, що займало територію від Сіверського Донця до Прута (Пеньківська археологічна культура).

Корінна Українська людність по обидва береги Дніпра постійно зазнавала грабіжницьких нашесть протягом трьох останніх тисячоліть. То були голодні й ненаситні степові кочовики-грабіжники зі Сходу (туранці) й лісові кочовики з Заходу (германці). За Українську багату, хлібородну землю воювали між собою Скіфи й Вандали, Гуни й Готи, хозари й русь.

Зі Сходу слідами Сколотів-Скіфів, Сарматів, Гунів почали проникати в Сіверську землю ватаги кочових туранських грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. На Півдні діяла грабіжницько-торгівельна корпорація еллінізованих юдеїв – расія.

А з Заходу слідами Готів почали проникати в Українське Правобережжя ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з Готами й Гунами.

Туранські ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, расія з Півдня й рузі з Заходу грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром. А в VІІІ–ІХ ст. туранська русь заклала на Таманському півострові, на землях Сувірів, Сіндів, Сіверів грабіжницьку базу – Руський каганат. Звідти руські кагани, які згодом стали назватись руськими князями, почали активно колонізувати південні Сіверські й інші Українські землі.

З ІХ ст. винародовлений грабіжницький конґломерат русь, що складався зі степових грабіжників туранців – рашів, еллінізованих юдеїв – расія та кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь, почав колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були Скіфи, Сармати й Готи.

Отже, раші–расія–рузі зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «…Не було народу, який сам себе називав руссю», – зробив науковий висновок білорусько-український археолог, історик Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені химери. Отже, слово русь та похідні від нього – руські, русини мають смислове значення – винародовлені химери.

Назва русь не несе в собі жодної етнічної ознаки, це політонім на позначення владарюючого кагалу грабіжників – нелюдів. І руські, русини як підданці владарюючої русі – це також політоніми на позначення невільників – недолюдів. Тож для розрізнення народів і винародовлених химер належить писати етнічні наймення з великої літери, а політоніми – з малої.

З проникненням грабіжницької русі в Сіверщину й інші Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя), що в процесі колонізації переросла в епідемію соціального паразитства. Грабіжницька каста русі насаджувала на загарбаних землях відповідну владарюючу політичну структуру – паразитарно-злочинну корпорацію, яку П. Куліш назвав «державою в державі».

На тій паразитарно-злочинній доктрині держалися всі владарюючі колоніальні режими від княжого феодалізму до імперій царської й більшовицької та до нинішньої неоколоніальної, необільшовицької, клептократичної «держави в державі», декорованої під «українську незалежність».

Грабіжницька каста  русь як «осілий грабіжник» досягла зеніту могутності за «великого кагана Володимира» – хрестителя, який насадженням панівної християнської релігії остаточно заневолив своїх підданців, керуючись біблійною догмою «Всяка влада од бога», а насадженням церковних канонів зруйнував морально-світоглядну традицію природно-звичаєвого права й вічову систему народовладдя.

Відтоді політонім руський став синонімом православний, і обидва ті слова русь зробила політично-релігійними означеннями колонізованої нею й винародовленої маси. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю підданців.

Русь, ставши з кочового грабіжника осілим грабіжником на Українських землях, через свою малочисельність стала наймати у свої військові дружини інших чужинців, зокрема, варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами.

Одначе, русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами (норманами), ні тим паче зі Слов’янами. Обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877): «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було; русь також не Слов’яни».

Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-паразитів намагався облагородити себе належністю до штучної династії Рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.

Одначе, присяжні літописці, яких тримали при собі руські кагани, писали на їх замовлення потрібну їм фіктивну історію, яку починали з вигадки про запрошення Слов’янами варягів-русів на правління, а далі конструювали генеалогію каганських (княжих) династій та хроніки про їх владарювання. А на підставі тих замовних генеалогій і хронік імперські історики писали історію «Государства русского», а за тією схемою трактували й історію руської колонії – Малолрусії.

То була історія не життя Українського народу, а історія руських каганів – «собирателей земли русской», а насправді – загарбників земель неруських, бо грабіжницька русь ніколи не мала своєї землі.

Отже, русь – не народ, не люди, а грабіжницька химера, нелюди. Русь не поміняла своєї нелюдської суті за 1000 років колоніального владарювання над людьми, в чому ми пересвідчуємося під час нинішньої аґресії остаточно звироднілої русні на Українські землі. Безрідна химера русь і вся наплоджена виродками русня патологічно ненавиділа й ненавидить усіх родовитих людей, усі вільні народи на їхніх рідних землях. Ось звідки в тих нелюдів така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

До початку руської колонізації Українських земель Сівери, як і їхні північно-східні сусіди В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям за природно-звичаєвим, вічовим правом волі й не мали князів. Це зафіксовано в руському «Іпатіївському літописі» (1420-х рр.):

«…В’ятичі та інші погани, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом».

Тобто, наші предки визнавали дорелігійний природно-моральний світогляд, жили за внутрішнім, моральним законом – по совісті та уладовували суспільне життя за вічовим законом волі, що є виявом етнічного духу.

Для Сіверців природна справедливість – вища за всі штучні закони. До XV століття Сіверці й В’ятичі зберігали свою сонцевизнавчу агрокультурну звичаєву традицію на основі точних природно-астрономічних знань, які отримували за допомогою курганних обсерваторних комплексів.

З Х ст. на самоврядній Сіверській землі під натиском русі сформувалося перше штучне адміністративне утворення – Чернігово–Сіверське князівство, яке обіймало терени сучасних Чернігівської й Сумської областей України, Гомельської й Могильовської областей Білорусі, Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської та Рязанської областей РФ.

Династія Чернігово-Сіверських князів Ольговичів протягом майже трьох століть вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами й київськими Мономаховичами за володіння землями Сіверщини. На північну й центральну частину Сіверщини зазіхали руські кагани з Київа, а на південну частину – на Таманський півострів посягали галицько-волинська русь і степові кочівники.

У Х ст. на південному краї Сіверії – Сувіри, на березі Керченської протоки, на місті давньої столиці народу Сіндів виникло місто-фортеця Тмуторокань, яке стало столицею Тмутороканського князівства. Традиційно Тмутороканню володіли Сіверські князі. Та через претендування на південну частину Сіверської землі галицькоруських і київоруських каганів вони не підтримали похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців з наміром повернути Сіверській землі прапрадідівську Сувіру, звану на той час Тмутороканським князівством.

Руський літописець і згодом історики потрактували той похід як сепаратний похід сіверських князів. Ті трагічні події одразу було виспівано й описано в епічній поемі «Слово про Ігорів похід» – пам’ятці української мови, яка й після вихолощення руськими імперськими цензорами зберегла міфопоетичні скарби українського дохристиянського природно-космогонічного світогляду. (У 1792 р. кошовий отаман Антін Головатий (1744–1797) домігся переведення Запорозьких козаків на Тамань, що була на місці Тмуторокані, й з 1796 очолив там Чорноморське військо).

А частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся Сіверці потрапляли на вільну Болохівську землю. Сіверці й Болохівці мали давні родові, господарські й торгівельні зв’язки.

Грабіжницька русь, колонізувавши Українські хліборобські землі, узяла під свій контроль та обклала непомірною даниною всі торгівельні шляхи, головно трансконтинентальну торгівлю хлібом. Так само нинішня русня грабує Українське збіжжя та блокує Українську торгівлю хлібом.

Тож прихід у 1240 р. на колонізовані руссю Українські землі найдосконалішого на Євразійському континенті війська високоорганізованої, торгівельно-кочової Монгольської держави слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну експедицію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.

Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі над східними Слов’янами, як Гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання Скіфів, Сарматів над хліборобами Північного Причорномор’я.

Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили проґресивну систему оподаткування – невеликий натуральний податок, що становив десятину од доходів. На звільнених од русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й стало відновлюватися місцеве населення. По суті монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони віддавна вели життєво необхідну торгівлю.

З приходом монгольського війська русь зі своїми вірнопідданими одразу повтікала з Наддніпрянської України на Захід – у володіння західноруських каганів, на Галичину й за Карпати, та на Північ – на Залісся, у фіно-угрські й тюркські землі. Згодом з західноруських анклавів почалась в Україну, зокрема, в Сіверщину, ідеологічна експансія русинів-москвофілів, а з північноруських анклавів – військова експансія москворусів.

А Сіверщина, звільнившись од руської колонізації, залишалася країною чистого етнічного типу корінної людності.

На Заліссі москворуські феодали стали васалами золотоординських ханів і навперебій вислужувалися перед ними, стягуючи данину з підневільної місцевої людності. На східноукраїнських, Сіверських, землях стягувачем данини був баскак золотоординського хана татарин Ахметка, що відзначався особливою зажерливістю й жорстокістю.

А на західноукраїнських землях данину для хана стягував його васал – не менше зажерливий і жорстокий руський князь гілки Волинських Мономаховичів з вигаданої династії Рюриковичів Данило Романович, який після завоювання Галича став зватися Галицьким і зруйнував самоврядну Болохівську землю.

У виснаженій золотоординськими здирачами данини північних Сіверських землях украй занепало господарство, як і при руському данинному владарюванні, тож почався відтік Сіверської людності в Литву.

У середині XIV ст. почала швидко зростати «язичницька» Литовська держава. Литовські володарі взяли за основу розвитку військової сили принцип земельного правочину:

хто має землеволодіння, той зобов’язаний служити у війську; а хто відмовляв­ся од військової повинності, у того забирали землю.

Цей принцип поширювався на всі суспільні верстви – від князів до селян. Тож Литва на той час мала велике організоване військо. Так Гедимін (1316–1341), добре зміцнивши тили, завершив приєднання Білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання Українських земель.

Москворуси як колишні колонізатори Українських земель і нинішні васали золотоординців спробувала чинити аґресивний спротив звільненню Сіверщини од данинного  гніту. Вирішальну стратегічну роль у приєднанні Українських земель відіграв Гедимінів син – Ольгерд (1345–1377), який вольовим чином у 1362 р. чітко окреслив межі Великого князівства Литовського з Чернігово-Сіверщиною й Київом у його складі.

Того ж 1362 р. об’єднане військо Литовців, Українців, Білорусів розгромило золотоординців на річці Сині Води (притока Південного Бугу), поклавши початок повному звільненню Українських земель од золотоординсько-руського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. у межах Великого князівства Литовського опинилася вся Білорусія й частина Московії та Українські землі: Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Так Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Литва, приєднуючи Українські терени, «старини не рушила, а новини не вводила». Сіверська земля разом з іншими Українськими теренами була у складі Великого князівства Литовського до початку XVI ст.

А в 1500–1503 північну частину Сіверщини захопила Московія. Та з початком XVII ст. південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, де знову об’єдналася з іншими Українськими землями.

У XIV–XVII ст. Сіверська земля охоплювала переважну частину нинішнього Українського Лівобережжя з північними теренами, які нині в складі РФ. У той період Сіверську людність називали Севрюки або Севруки.

«Севрюки заселяли майже все Українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів’ях Сіверського Донця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).

Сіверці-Севрюки в основному займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, різними ремеслами, зокрема, славилися своїми теслями-добродеревцями й гончарями, а особливо поширені в них були місцеві промисли: бортництво, мисливство, рибальство.

Севрюки – особлива за походженням етнокультурна спільнота східних Слов’ян, споконвічна корінна людність Сіверської землі, прямі нащадки Сіверів-Сіверців.

Унікальний Український генотип Сіверів-Сіверців сформувався з прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів. І на цій генетичній основі визріла унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. У XIV–XVII ст. Сіверці–Севрюки на Українському Лівобережжі становили собою окремий етнос, поряд з Правобережними Українцями, західну частину яких називали руснаками-русинами – колишніми підданцями київорусі, поряд з москворуськими підданцями слов’янського походження та Білорусами – литвинами.

На переконання українського археолога, історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001): «Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їм не дали збутися три інші».

Севрюки-Сіверці найдовше зберігали свій генетично-етнокультурний тип і природно-звичаєве право на питомій землі, тоді як їхні сусіди зазнавали значних генетичних і етнокультурних деформацій. Тож, насправді, Сіверці були першою Східнослов’янською нацією.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2024
• «Український світ»

Запис Сіверія й Болохівщина. Частина перша спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство.

Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху.

Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант).

У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину.

А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства.

Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі.

А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності.

Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу.

Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура.

Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть.

Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права:

«Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури.

Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля.

До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»).

Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти.

Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині.

Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу).

За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем.

З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).

Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади.

Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу:

«Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя).

І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права.

Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого.

Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!».

В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна.

Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам.

До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці.

Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму.

Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі.

Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919).

Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств.

Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.

«Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя.

За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства.

Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу.

Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери.

Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон.

Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р.

Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки.

А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.).

Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος– камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина.

За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї…

Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу…

До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги.

Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського.

Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним.

Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу.

Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень.

Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби.

Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців:

«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі.

Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів.

Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів.

А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу.

Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену.

Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою.

Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник.

У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною.

Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах.«…Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

Грабіжницька русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, у яких чужинці оберігали себе від корінного люду. А корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, бо вирощував хліб і жив од Трипільської пори на своїй землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на теренах південних просторів нинішніх Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Тернопільської, східних частин Чернівецької та Івано-Франківської областей, тобто в межах Трипільських володінь. Болохівці зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган (князь) Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі.

Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання.

У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам.

Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею:

«Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі».

Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові.

Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість.

Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему.

Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США.

Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості.

Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Українцям неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 1, 2024
• «Український Світ»

Запис 130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії

 «Чим більше зроблено, тим ширше треба розгортати працю»
Ю. Ю. Вороний

Юрій Вороний – видатний український хірург, професор, вчений, який працював над проблемою пригоєння тканин та органів і 3 квітня 1933 року в Харкові, в клініці Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові уперше в Світі пересадив хворому нирку, взяту від трупа.

Науковець довів можливість у клінічних умовах пересаджувати не тільки шматочки тканин, а цілі органи живій людині, спростувавши теорію про так звану трупну отруту. З Юрія Вороного почався новий етап у розвитку світової клінічної трансплантології.

Юрію Вороному належить подвійний пріоритет – першої клінічної пересадки нирки та першого використання в клініці трансплантації кадаверної нирки. Цей пріоритет був уперше визнаний на Всесвітньому конґресі трансплантологів у 1966 році, уже після того, як Крістіан Бернард пересадив серце.

Юрій Вороний маловідомий в Україні, бо довго зазнавав переслідувань, доносів, терору, заборон оперувати за участь у бою під Крутами та за перебування на окупованій території.

Юрій Юрійович Вороний (за метрикою Георгій Георгійович) народився 22 серпня 1895 р. в містечку Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський р-н Чернігівської обл.) у родині професора математики Варшавського університету Георгія Феодосійовича Вороного.

Георгій Вороний – всесвітньо відомий учений, що разом з німецьким математиком Германом Мінковським заклав основи нової науки – геометрії чисел. Побудовані вченим математичні об’єкти, названі «діаграмами Вороного», широко використовуються в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в  комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, конструюванні роботів, побудові географічних інформаційних систем, картографії, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології тощо.

Династія Вороних походить з давнього й знатного козацького роду.

Родина успішно складається й розвивається лише тоді, коли береже свою Природу,  пам’ять Роду й родові традиції.

Бо Рід – це природно-духовна сила, яка формує людину. Нуртуюча в жилах кров, моральні якості предків, набуті ними й передані нам у дар. Цей дар можна розвинути або занедбати.

Богів нав’язують нам зовнішні сили – завойовники, владарі, кожен у своїх інтересах і заради  власної вигоди.

А Рід це внутрішня сила, яка живе у генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не віддамо.

Отоді, козацькому роду не буде переводу.

Олександер Шокало,
дослідник роду Вороних, культурософ

 Марина Ворона-Косенко,
онука Юрія Юрійовича Вороного, лінгвіст

Джерело: Наука і Суспільство, 1, 2023

Запис Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Український природно-космогонічний світогляд і звичаєва традиція Сонячного, Ладового Кола

Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора потужної дієвості Світлої Сили й Ладу

Осіннє рівнодення – 23 (у високосний рік – 22) вересня – знаменує астрономічний початок Осені. У 2022 році Осіннє рівнодення настало 23 вересня о 04:04 за Київським часом. У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно на Заході.

В Осіннє рівнодення відзначаємо третє велике свято Сонячного Кола – Літопровідець або Сіменник. Літопровідець-Сіменник знаменує поворот Сонця з Літа на Осінь у Сонячному, Ладовому Колі.

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо: «Божеством наших праотец було Світле Сонечко. Звали єго Ладо…» (Юрій Федькович. Колядки старовіцькі). А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу називають Сонячний біг або Ладове коло. Чотири сезонні яви Сонця в Ладовому колі складають цілий Сонячний цикл – Літо.

В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Літо) на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, що їх розмежовують Весняне й Осіннє рівнодення.

З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного циклу (Літа),  його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками. Українці з передвіку відлік часу ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

А з Осіннього рівнодення починається осінньо-зимовий період Сонячного Кола –   друга половина Новоліття, відлік якого завершує Зима. За погодою Осіннього рівнодення визначають погоду Осені й Зими.

Тож свята Весняного й Осіннього рівнодень – Великдень і Літопровідець (Сіменник, Сімен) – однаково значущі у світогляді, звичаєвій традиції й господарсько-духовному житті людей агрокультури.

Про безконечність, безвічність Життя в Природі оповідає український поет Анатолій Качан:

Осіннє рівнодення      

Вже де-не-де наш сад підняв
На рівнодення жовті стяги.
Та ось із клена лист упав –
І Світ утратив  р і в н О в а г у .

Упав листок іще один –
І почалась під небозводом
Пора осінніх перемін,
Калейдоскоп подій в Природі.

Тепер у нашій стороні
Все нижче Сонце пропливає,
Бо Рік на дні-корочуни
Свої колеса повертає.

Споконвіків о цій порі
Опісля Свята рівнодення
В жовтогарячі кольори
Фарбує Осінь все зелене.

А десь у грудні листя те,
Поля, долини опустілі
Зима снігами замете
І чорні ночі стануть білі.

Аж після свята Коляди,
Коли заколядують діти,
Поверне Сонце, як завжди,
На молоду Весну і Літо.

Знов привітають снігурі
Наш сад із Сонцеповоротом,
І знов відчинить Рік старий
Новому Рокові ворота.

Літопровідець-Сіменник – знамення дієвості Світлої Сили, Ладу й безконечності Життя

Осіннє рівнодення – пора зрілості Світлої Сили й очищення од усякої нечисті, пора підбиття підсумків, досягнення душевного урівноваження й наведення Ладу в житті.

В пору Весняного рівнодення починають сіяти насіння, а в пору Осіннього рівнодення завершують збирати врожай і відбирають з кращого насіння сіменний запас для весняного посіву. Звідси й назва Сіменник, Сімен – велике свято Врожаю й Сімені, що знаменує силу безконечності, безвічності Життя.

А від палеоліту – кам’яної доби, найдавнішої пори людського суспільства – збереглося наймення Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця. Сіморгл як дух Осіннього Сонця зберігає в сімені Дух Життя в довгий осінньо-зимовий період.

У новітню пору палеолітичний Сіморгл і агрокультурний Сіменник стали означувати духа Осіннього Сонця, що знаменує і пригасання сили Небесного Світила й завмирання Земної Природи, і приготування хліборобів до зимування: заготовляння на зиму земних плодів і збереження для весняного засіву насіння-сімені. Тож сакральне наймення Сіменник – знамення потужної сили життєродного сімені.

З українським великим святом Врожаю й Сімені – Сіменником-Сіменем асоціюється кельтське велике свято врожаю – Самайн (Samhain), що означає кінець Літа. Звідси ірландська назва місяця листопада – Samhain. У кельтській агрокультурі хліборобський рік також поділяється на два періоди: світлий – літній і темний – зимовий. Зимовий період починається з початком листопада, коли закінчується збір урожаю. Отже, Самайн, як і Сімен, знаменує кінець літнього періоду хліборобського року й початок зимового. Атрибутом Самайна є гарбуз як символ Сонця й нескінченності життя.

Сам Самайн відзначали в ніч з 31 жовтня на 1 листопада при свічках, а святкували три дні перед цим і три дні після. Обрядодії Самайна як традиційного хліборобського свята всіх народів Британських островів супроводжувалися багаттями, що символізують очищення, прилучення до джерела світлої сили й спілкування з духами предків. Незважаючи на свою давню природно-космогонічну світоглядну сутність, Самайн зберігся і в новітню християнську пору.

Парадоксально, але глибинну закоріненість хліборобських свят в агрокультурну традицію використала католицька церква в християнізації Європи: через два століття після початку християнізації Британських островів Папа Римський Григорій І у 601 році звелів своїм місіонерам замість викорінення дохристиянських свят перетворювати їх у християнські. Так Самайн підмінили Днем усіх святих, який відзначають 1 листопада.

Про аналогічну підміну православною церквою в українців, як і в усіх слов’ян, дорелігійних хліборобських звичаїв християнськими релігійними ритуалами з насадженням культів «святих» писав Микола Гоголь у «Замітках з фольклору»:

«…Слов’яни виховані на хліборобстві, а з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Українці ще називають сіменником дерево, яке лишають на розплід після прорубування лісу. В українському природно-космогонічному світогляді Дереву належить центральне місце між Землею й Небом, між Водою й Сонцем.

Дерева, як і інші рослини, були першими живими істотами на Землі. Звідси в українській міфології первинні образи Верби як Світородного Дерева та Дуба як символа могутності й довголіття, що знаменує єднання поколінь роду й народу. Дерева в українському природно-космогонічному світогляді символізують Світове Дерево, яке єднає Землю і Світову Всеєдність.

Дерева як автотрофні організми забезпечують разом з іншими рослинами умови життя для всього існуючого на Землі. Наші предки знали це, й для них ліси й гаї були священними. Аби зрубати для власних потреб зріле дерево, просили дозволу в нього та благословення в небесного Рода й земної Природи.

Виявом життєзароджуючої сили небесного Рода-Батька є чотири яви його життєсійного світила – Сонця. Тому Рода в образі Кола-Сонця українці-хлібороби вшановують обрядовим хлібом – Колачем. А виявом життєродної сили Земної Природи-Матері є священні дерева, яких ушановували наші предки.

З передвіку Українці-хлібороби не знали ідольства, його занесли в світ нашої культури кочівники-грабіжники русь. Хліборобові не потрібні уявні ідоли, боги й поклоніння їм – хлібороб покладається на власну силу та сил Природи, передусім на реальну взаємодію з енергією Землі й Сонця. Звідси – ясний природно-космогонічний світогляд хліборобів, людей продуктивної агрокультури.

Ідолів, богів придумали кочовики-грабіжники для поклоніння їм, для випрошування удачі в грабунках і збагаченні. Звідси – релігійне марновірство й бузувірство паразитів, насаджувачів аґресивної грабіжницької антикультури. Так з’явилися на українських теренах дерев’яні й кам’яні ідоли, яких потім колонізатори русь замінили християнським ідолом – розп’яттям.

А далі владарюючі паразити змусили заневолений люд поклонятися своєму уявному богові й земним божествам – князям, царям, вождям, диктаторам. Повелителі-паразити підмінили реальні життєві сили Рода й Природи, Сонця й Землі уявними образами-ідолами, через поклоніння яким марновірний люд став віддавати повелителям-паразитам плоди своєї праці та силу свого розуму й духу.

У пору владарювання чужого ідольства марновірні люди втратили живий зв’язок через Сонце й Землю з первинними рідними сутностями Життя – Родом і Природою та стали поклонятися мертвим ідолам.

Одним з таких ідолів-еґреґорів став Світовид або Світовит, якого спершу уявляли як образ Рода, а далі про Рода забули зовсім, як, зрештою, забули й про Світовида. Згодом дослідники стали трактувати Світовида як сонячне божество, приписуючи мертвому ідолові живу сутність Рода, нібито Світовид єднає минуле, нинішнє й майбутнє, видиме й невидиме. Так чужі релігійні уявлення деформували автентичний природно-космогонічний, дорелігійний світогляд української агрокультури.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

Ясновідний моральний, дорелігійний світогляд і природно-космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і зорями. В природно-космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі.

В природно-космогонічному світогляді все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі дорелігійна морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як морально-світоглядна система цілісного, дієвого знання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Істинне, дієве ясновідне знання здатні осягнути тільки морально зрілі люди.

В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту).

З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада).

Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи.

Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Ладу, Рода й Природи.

Відповідниками українському Ладові є аналогічні морально-світоглядні первені в таких світоглядних системах народів агрокультури: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолютний духовний первінь, Основа всього існуючого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, Лад усього сущого), Дгарма (Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип, Шлях просвітлення, Істина, Моральний обов’язок); в авестійській  (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, Усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, Кодекс природних законів); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, Метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); у давньоарабській – Дін (Лад, Звичай, Справедлива відплата); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум); у давньокитайській – даоський морально-світоглядний первінь Дао (Всеєдиний самородний першопочаток життя,  Всеєдиний безвічний моральний принцип, Шлях морального вдосконалення).

Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві.

Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

Всеосяжній світоглядній сутності Ладу – Всеєдиного відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

Різні народи по-свойому називають Лад (Усеєдиний) як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя.

Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна Ладу як безвічного джерела енергії Життя й передвічної, дорелігійної морально-світоглядної основи духовно-господарських традицій національних культур.

У культурософському розумінні, Лад – Усеєдине самородне першоджерело, основа Всеєдиного Життя та Всепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього існуючого у Світовій Всеєдності. Лад як Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту є також Усеєдиний моральний принцип людського світу – Шлях життя в Істині.

Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все енергопродуктивне у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – вияв сутності Ладу, духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок.

По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому.

Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (від грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії  нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне Єдине.

Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий Світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого Світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності у Всеєдності.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені».

Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот.

Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує взаємодія позитивної енергії Сонця та ядра Землі.

В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку.

За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі».

Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927):

«Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні, самоеволюціонуючі системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання).

Сучасні фізичні знання підтверджують безвічну Істину, що в циклічному процесі саморозвитку Світової Всеєдності – Цілого Всесвіту енергія переходить в матерію й навпаки, бо енергія й матерія взаємопов’язані пульсацією Всеєдиного Життя й циклічністю його саморозвитку. В процесі самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності вібрація енергії Всеєдиного Життя проходить різні стадії: від тонкої, високовібраційної, невідчутної форми до грубої, низьковібраційної, відчутної на дотик.

Тобто в процесі переходу енергії в матерію ми не відчуваємо її хвильових коливань, а відчуваємо її речовинну форму. І навпаки: коли спалюємо матерію, вона переходить в енергію тепла чи електрики, й ми відчуваємо тепло й бачимо світло. Енергетичну сутність Всесвіту чітко пояснив  великий слов’янсько-американський фізик і винахідник Нікола Тесла (1856–1943): «Якщо ви хочете збагнути секрети Всесвіту, мисліть поняттями енергії, частоти й вібрації». 

Першоджерелом енергії Всесвіту є Всеєдиний Лад як самородна, самоеволюціонуюча всеосяжна субстанція Всеєдиного Життя. Субстанція Всеєдиного Ладу ґенерує високовібраційну енергію Життя з єдиною частотою пульсації життєродних ритмів усього існуючого у Світовій Всеєдності. Високовібраційна енергія Всеєдиного Ладу є джерелом саморозвитку Всесвіту, Природи й світу людської культури та виявляється в їхній самоладованості.

Культурний саморозвиток людини, народу й людства самоладується волею людського духу. Самоладованість людського світу як природно-культурний саморозвиток, як вияв волі духу та самосвідомості відбувається циклічно – від самозародження й саморозвитку до згасання й самовідродження.

Та коли внутрішня енергія Ладу в людині, її воля духу занепадає, тоді деґрадують фізична й духовна складові людського єства, припиняється його саморозвиток і починається незворотний процес інволюції – виродження.

Нині людство в усіх етнічних виявах не виконує своєї життєвої програми в Земній Природі й Світовій Всеєдності – не визріло (за незначними культурно-історичними винятками) до самоорганізованого природно-соціального виду, подібно до бджіл і мурах, а стало паразитом у Природі, нищівним для неї вірусом – нелюдством.

Тому життєродна Природа й запускає біологічний механізм фагоцитозу (від грец.  фάγος – пожирач і  κύτος – оболонка, клітина) –самоочищення й ліквідовує нелюдство як вірус, як основний паразитарний вид на Землі (сам людський організм уже більш як на половину складається з його власних паразитів).

Якщо паразитарне знелюднення триватиме й далі, то місце основного виду на Землі займуть найбільш самоорганізовані й продуктивні види – бджоли й мурахи (мурахи як найпоширеніший вид живуть скрізь, крім Антарктиди, й своєю масою зрівнялися з масою людства).

А поки що людям є можливість повчитися у бджіл і мурах, як організувати своє продуктивне життя в Природі за її одвічними біологічними законами й за соціальним принципом взаємодопомоги у триєдності спеціалізації, комунікації, кооперації, що забезпечать нам самоорганізацію й саморозвиток. За цим принципом мільйони років живуть бджоли й мурахи – найбільше соціально організовані істоти на Землі.

Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки.

На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в Земному Світі, як і у Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя.

А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив бог» видумали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які видумали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу».

І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі.

Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи.

І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневій основі споріднених понять: зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. На всеосяжному принципові Ладу, життєзароджуючій сназі Рода й законах Природи засноване Життя. Життєзароджуючу сутність Рода виповідає українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода-Ладо (Сонця) й Родиці-Лади (Землі-Природи). Життєзароджуючий Род-Ладо і життєродна Родиця-Лада – Батько й Мати всього живого в Білому Світі.

Небесно-космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя людське залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури. А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого.

Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Землі, Сонця, Сонячної системи, всіх космічних тіл, галактик, всесвітів – у фрактальній самоподібній безлічі всіх складових Світової Всеєдності.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «Кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні, осягненні Істини й житі в Істині. У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах.

А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя.

У природно-космогонічному світогляді Українців як народу агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні циклічні системи, й усе живе в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в самоладованості з Ладом, Родом і Природою в безвічному циклічному часоплині.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб як плід людської праці на землі став виявом моральної суті хліборобства: хлібороби спершу дають землі свою силу в праці на ній, а потім отримують плід свого дбання – хліб. Хліб одвіку є мірилом гідного життя Українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують хлібом як плодом свого дбання самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням на українських теренах юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) – антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), тобто Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – давець багатства, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у штучному теонімові Даж-бог – Давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові.

Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного світогляду й природно–космогонічної міфології агрокультури.

З вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род-Ладо, Родиця-Лада (Природа, Земля-Мати) чужого поняття бог колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Бог став ідолом споживачів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої споживацькі потреби.

Споживацтво як паразитарне явище не продукує енергії, не плекає жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби.

Споживацтво неминуче породжує неробство, паразитизм, що зрештою призводить паразитів до остаточної деґрадації. Споживацтво породжує асоціальне явище панство – владарювання паразитів, а також релігію – ширму для паразитуючого панства. Пани або гаспада як соціальні паразити вигадали релігію для «освячення» свого асоціального, паразитарного статусу догмою «всяка влада від Бога» й прикривають свій аморалізм релігійними ритуалами – показною вірою в релігійні догми й ідолів та примушують до марновірства заневолений люд. Так колонізатори-русь нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан-бог, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».

Чужі соціоніми пан, гаспадін, як і теоніми бог, даж-бог, пан-бог, проникли в Український світ з колонізаційними навалами туранських кочових конгломератів: скіфів, сарматів, русі, а також сарматизованих поляків (полян). Соціоніми пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān, що в свою чергу походить од турано-іранського gaupāna – власник худоби, владар.

Експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів перейняли туранці-русь і сарматизовані поляки (поляни) та нав’язали соціоніми гаспадін і пан, а також теонім бог у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності українських та інших східнослов’янських земель.

Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства.

Отже, соціальне паразитство, уособлюване реальним панством і гасподством, а також релігія, уособлювана уявним богом, є знаряддями колонізації кочовиками-грабіжниками корінних енергопродуктивних народів і їхніх питомих земель. Соціальне паразитство породжує тотальне споживацтво й на базі енергопродуктивних культур насаджує паразитарні цивілізації та їх магічно-ідеологічні знаряддя заневолення – релігії.

Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання.

Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Усі ті ознаки нелюдів-гуманоїдів є визначальними прикметами паразитарного панства, яке визискує людей, одурманюючи релігією.

Релігію використовують паразитарні асоціальні групи для заневолення людей, для владарювання над підневільним людом та канонізації своїх паразитарних політичних режимів. Протягом тисячоліть паразитарна суть усіх релігій лишається незмінна. Облудну суть усіх релігій, вигаданих паразитарним панством, відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець, основоположник сучасної французької держави Наполеон І Бонапарт (1769–1821):

«Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя».

Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Масовий релігійний психоз паралізує в людях волю, відбирає пам’ять і самосвідомість, зупиняє розвиток. За рівнем самосвідомості можна визначити рівень розвитку людини. А за прив’язаністю до певних богів, ідолів, догматів можна визначити рівень деморалізації, деґрадації. До наймасовішого релігійного психозу призвело магічно-ритуального розіп’яття юдеями свого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою видуманого Христа богом.

Переконливо з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця».

Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму, автор національного римського епосу «Енеїда» ясно ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи видуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані марновірці програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть будь-якої релігії) та віддаватимуть своїм ошуканцям плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя.

Від релігійної облуди застерігав давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування та деґрадують.

Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів. Отже, культура – єднання людей на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку; а релігія – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людину за самою її моральною суттю – людина, недолюдок, нелюд.

Релігія пристосовується до моралі й трансформується залежно від соціально-політичних ситуацій. На зміну одним конфесіям виникають інші, а церковну релігійність заміщає світська релігійність. Так більшовики замість юдаїзму, християнства, ісламу насадили комуністичну релігійність із поклонінням культу її вождів на тлі «Морального кодексу будівника комунізму».

Тепер на зміну комуністичній релігії повернуто масову церковну релігійність. Ніхто не вірив у комуністичну ідеологію й не вірить у юдохристиянські догмати, крім звихнутих на них бузувірів (фанатиків).

А люди в масі своїй прикидаються віруючими й за інерцією беруть участь у масових релігійних ритуалах. Зрештою, релігійність і зводиться до масового виконання ритуалів, що є засобом маніпуляції натовпом. А керовані релігійними бузувірами безтямні натовпи марновірців винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. Усяка релігійність від юдаїзму до комунізму тримається на марновірстві.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»): «З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим». За Сковородою, основа марновірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…».

Коли проаналізувати релігійну доктрину юдеїв, то їх світ – не всеосяжна природна Всеєдність, а штучний, видуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» гуманоїди-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують безтямних марновірців до поклоніння своєму богові – творцеві штучного юдейського світу.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»):

«З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим».

Насправді, людей, як і все живе в Земному Світі, ніхто не створював – усе породила Природа, життєродна сутність якої явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці; і все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує разом з Земним Світом і Світовою Всеєдністю з самородного первеня Ладу життєзароджуючою снагою Рода й життєродною силою Природи. Цей усеосяжний енергетично-природний принцип самозародження й саморозвитку Життя ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Первинними космічно-природними безособовими сутностями морального світогляду давніх українців є Род-Ладо-Батько, життєзароджуюча енергія якого виявляється у світлі Сонця й моральному законові самородного всеосяжного первеня Ладу, а також Родиця-Лада-Мати, життєродна енергія якої виявляється в силі земної Природи. Життєзароджуюча сутність Рода-Батька й життєродна сутність Природи-Родиці-Матері становлять собою парну першооснову первинних явищ земного життя й відповідних споріднених понять: зародок, зародження, народження, родина, родичі, рід, народ. У людському житті виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу для взаємообміну життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

У родинних, родових світах, які є основними складовими цілісного етнічного світу, Род-Батько й Природа-Мати є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права й вічового самоврядного ладу та суспільного принципу справедливості.

Адже в українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою, як і всі діти в родині рівні перед батьком і матір’ю та поєднані взаємною любов’ю.

Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. А коли колонізатори русь нав’язали українцям юдо-християнську релігію з караючим богом та канонізували вірою в нього свій паразитарний режим і культ своїх владарів, то зруйнували природно-моральний світогляд української агрокультури, звичаєвість Сонячного Кола й традиційну українську правосвідомість із вічовим принципом Волі й суспільного самовладування на моральній засаді Ладу, а замість принципу взаємної життєродної любові й рівності дітей у родині перед батьком і матір’ю та рівності всіх людей перед Родом і Природою насадили ієрархічну доктрину месіанізму з караючим богом на Небі та його намісниками на Землі – владарями.

Звичаєвість Сонячного Ладового Кола

Виявом життєзароджуючої енергії Рода в Білому Світі є чотири сезонні яви Сонця в Ладовому Колі, які складають цілий Сонячний цикл – Літо. Род у чотирьох природних явах Сонця знаменує життєсійність енергії Всеєдиного Життя та боротьбу всепереможного сонячного світла з мороком і є заступником хліборобів-сонцевизнавців.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом та питомою космоміфологією, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили – Хорс є синами Рода-Батька й Родиці-Природи-Матері, які породжують усе живе в Білому Світі.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник, Сімен або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

Сіморгл як один з чотирьох явів Сонця є хранителем коріння й сімені, сходів і молодих паростків. Сіморгл – Дух Життя, який сполучає Літо й Зиму та світові сфери, а його символом є полум’я свічки – жива частка незгасного життєсійного Сонця.

У свято Сіменника-Сімена хлібороби дякують Родові-Сонцю-Батькові й Природі-Землі-Матері за родючість і пригощають одне одного плодами своєї праці на Землі, що їх надбали за Весну й Літо.

Від святкових родинних, родових зібрань-гостин на славу Рода походить давньоукраїнська назва Літопровідця – Родогощ. Полабські слов’яни бодричі (ободрити, ререги) називали духа Сонця й родючості – Родогост, а його явами вважали коня й сокола-ререга. Давньоукраїнське Родогощ – торжество світлої сили Рода в збірній силі родин, родів, народу. Родогощ як свято Родового Кола духовно єднає родину, рід, народ і всіх людей, які вшановують життєзароджуючу світлу силу Рода-Батька й життєсійне світло Сонця. Світла сила Життя пульсує також у збірному найменні Літопровідця – Сіморгл, у якому поєднано снагу сімені Рода-Батька й життєсійну силу Духа Сонця – Ора, який принаявний в українському світогляді ще з пори палеоліту. Значення імені Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця.

Завершальні в календарно-обрядовому циклі звичаєвої традиції української агрокультури – жнивні обряди. Це свято врожаю, достатку, що завершує весняно-літній трудовий цикл життя хлібороба і присвячений батькам, які дарують дітям плоди свого дбання в господі й у полі. Вони мають кілька етапів: зажинки, жнива і обжинки. Кожен із цих етапів супроводжувався певними обрядово-ритуальними дійствами з відповідними хоровими піснями. Так, зажинкові величання співали на честь першого зжатого снопа. У період кількатижневої важкої праці на полі у жнива під час роботи обрядів не було; лише увечері, повертаючись зі жнив, молодь співала пісні. Найурочистішими були обжинки з зав’язуванням бороди, яку залишали в полі у вигляді пучка збіжжя як пам’ять про предків роду – духів-покровителів достатку в земному житті, з плетенням вінків зі збіжжя та польових квітів.

Віддавна в Україні в пору Осіннього рівнодення водночас зі вшановуванням духа хліборобства й достатку Сіменника-Сімена як джерела життя живі вшановують небіжчиків – поминають душі рідних і вшановують духи предків.

У Японії Осіннє рівнодення – державне свято, в яке поминають, згадують предків. Святкування супроводжується проведенням поминальних церемоній на честь покійних родичів.

Сіморгла віншують осінніми хоровими співами довкола живого вогню свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця. Цей обряд віддавна звуть ще Свіччине Весілля або Женіння Сіменника (Сімена). Після осіннього рівнодення припинялися роботи в полі й гуляння на вулиці та починалися роботи вдома й вечорниці по хатах.

Суть давнього звичаю виповідає Микола Гоголь: «Женити Сімена означає в Києві з 1 вересня працювати при свічках. І якщо до того часу не встигають вижати хліб, то сімена з колосків повисипаються на землю. «Сіменів день – сімена геть», – мовить приказка».

З насадженням християнства замість давнього звичаєвого свята Сіменника або Сімена Літопровідця церква стала вшановувати свого святого – Симеона Стовпника. Празник Симеона або Семена приурочений до початку Нового року за старозавітним, юдейським календарем (1 вересня за юліанським, 14 за григоріанським календарями), звідти й ведеться відлік років «від створення Світу».

Та крім релігійних доктрин світотворення були й політичні. Так, літочислення, що велося в слов’янських літописах і налічувало 6900 літ від «сотворення миру», означало не створення Світу взагалі, а підписання акту перемир’я у давній великій війні між народами білої раси й Китаєм. А російський цар Петро І одразу скоротив слов’янський календар на 5200 років, запровадивши в 1700 році західноєвропейське літочислення «від Різдва Христового».

Отже, спершу наше питоме весняне Новоліття було підмінено чужим осіннім Новоріччям. А потім руський цар Петро І з 1 січня 1700 р. запровадив зимове Новоріччя, і відлік років стали вести за юліанським календарем «від Різдва Христового» («нашої ери»). А з 1 січня 1918 р. декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), і 14 січня стало старим Новим роком.

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Одначе космічно-природні закони й Сонячне, Ладове Коло непорушні. Непорушний і заснований на них природньо-звичаєвий циклічний Колодар (календар). Під нашаруваннями чужих церковних празників, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаєві Сонячні свята. Хоч на всі природні явища церква наклала свої догми, а всі сонячні свята підмінила церковними ритуалами, з-під тих релігійних нашарувань проявляється наша передвічна звичаєва традиція.

Так традиційне хліборобське свято врожаю – Обжинки церква назвала Першою Пречистою або Успінням Богородиці (28 серпня). А за тиждень до Осіннього рівнодення, починаючи з 14 вересня, справляють Весілля Свічки – очищають себе й свій життєвий простір, готуючись до оновлення, зміцнення життєвої сили у свято Сімена-Літопровідця. Церква назвала це традиційне хліборобське свято Другою Пречистою або Різдвом Богородиці (21 вересня).

До Сімена-Літопровідця, перейменованого в Пречисту, старалися зібрати садовину: «Прийшла Пречиста – на деревах чисто». Через три тижні після Сімена-Літопровідця – Покрова (в церковному календарі – Покров Богородиці або Третя Пречиста). Після Покрови починається пора весіль – зародження нових родин: «Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

У цю пору, коли завершено важку господарську роботу, збираються віча, де ухвалюють Волю – закон життя та обирають нових очільників сільських громад і козацьких кошів (звідси Покрова – козацьке свято). Хоч козаки жили за природним правом, однак у них були церковні комісари, які примушували до релігійних ритуалів. А в релігії все зводиться до одного: віриш чи не віриш, а ритуали виконуй. Тож релігійність козаків дуже перебільшена.

Українська сонцевизнавча аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу.

Джерельною основою духовно-культурного саморозвитку Українського народу є самородний Усеєдиний Лад, життєзароджуючий Небесний Род і життєродна Земна Природа. Про це нагадують природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола. Ці природні звичаєві свята своєю світоглядною ясністю пробуджують волю духу та поєднують у єдину цілісність Безвічного Життя минуле, нинішнє й майбутнє людей, чого немає в штучних релігіях, які тримаються на уявних морочних культах.

Природа – реальність, у якій і завдяки якій люди живуть і розвиваються. Релігія – вигадка паразитів, якою вони маніпулюють марновірцями, поглинаючи їхню життєву енергію. Релігія вже давно перестала ганьбити давні природно-моральні звичаї, бо нездатна побороти їх, тому підмінює їхню автентичну національно-культурну суть своїми штучними ритуалами, виконання яких обов’язкове для сповідників релігії, навіть якщо ті не вірять у релігійні догми. У людському єстві релігії нема від самої природи. Релігію з її людиноподібними ідолами прищеплюють у голову – вакцинують. У кого розум темний, той упада в марновірство, у кого розум просвітлений, ясний, того ніякі релігії не беруть.

У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Усеєдиним Ладом.

Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.

Сонячне, Ладове Коло – вияв циклічного оновлення Земного Життя й нескінченності Всеєдиного Життя.

Безвічна моральна сила Життя струмує в нашій прадавній звичаєвості. Моральна сила людей  агрокультури – у нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання: 

Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали.
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

Жниварську працю в полі завершують плетенням вінка з колосся, калини й квітів; обжинковий вінок символізує Ладове Коло й знаменує Безвічність Життя:

Кінець нивоньці, кінець,
Мальовані одвірки,
Будемо плести вінець,
Зробим сьогодні обжинки
То з жита, то з барвінку.
Світи, Місяцю, з гори
На хорошую дівку,
Щоб було видно дорогу…

Ідучи з поля, женці співають величальної господареві жнив: 

Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положити на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.
Ой одчини, господарю, новий двір,
Несем тобі вінчика на вибір…
Ой на небі ясний Місяць з Зорою,
Вийди, вийди, хазяїне, з жоною!
Ой на небі ясний Місяць з Зірками,
Вийди, вийди, хазяїне, з дітками!

Женці беруть з господаря обрядовий викуп за обжинковий вінок:

Ой вижали житечко в добрий час,
А тепер, господарю, частуй нас!
Ой як будеш, господарю, частувати,
То не буде житечко вилягати.
А як будеш, господарю, поїти,
Буде тобі житечко родити.

З нового врожаю випікають обрядовий обжинковий коровай і звертаються до Лади – духа Землі-Матері:

– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім Зорка і Місяць ясненький.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім райськії пташеньки.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім житнєє колосся.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім вишні й черешні…

Завершує обжинковий цикл обрядове дійство Весілля Свічки або Женіння Сіменника-Сімена – Літопровідця:

Вже в покоси сиві одяглась Земля,
Свічечці-царівні справим весілля.
Просимо вас, ґазди і ґаздині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Одягнемо Свічку в шати княгині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Сватаємо Свічку у Святого Сонця,
Щоб світило вічно воно у віконце.
Одягнемо Свічку за старим звичаєм,
Одягнемо Свічку в весільний віночок,
Щоб світила вічно темненької ночі.
Наша Свічка нині як царівна красна,
У вашій хатині хай вона не згасне.

Живий вогонь обрядової Свічки присутній в усіх звичаєвих дійствах Сонячного, Ладового Кола як знак-символ Сонця – життєсійного джерела світла й тепла.

Осіннє рівнодення – пора  зрілості Світлої Сили, тому в цю пору починаються сприятливі дні для справедливої діяльності людини. В Осіннє рівнодення планетарно-космічна енергія дуже потужна, тож необхідно до всього, що робимо цього дня, ставитися з пильною увагою й великою відповідальністю. Це пора рішучих і результативних дій для покращити якості нашого життя.

Дотримуючись Сонячних ритмів і законів Природи, шануючи духів предків, зберігаючи родову пам’ять, ми ладуємось у духовне Родове Коло, де стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів і мороку марновірства. Як першоджерелом агрокультури є світло Сонця в поєднанні з людською працею на землі, так першоджерелом гідного людського життя є світло Істини, явлене в дієвій волі людського духу.

© О. Сівер

Джерела:

• Наука і Суспільство, 09/10, 2021; 11/12, 2021
• «Український світ»

Запис Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора дієвості Сили й Ладу спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Чи хочуть сучасні монголи, щоб могила Чингісхана була знайдена?

Чингісхан об’єднав монголів і створив величезну імперію, яка простягалася від Тихого океану до України до моменту його смерті в 1227 році; і його наступники продовжуватимуть завойовувати ще більше території.

Отже, де похований цей харизматичний лідер? Чи є у нього монументальна гробниця, як у пірамід, побудованих для давньоєгипетських фараонів, чи мавзолей із теракотовими воїнами, як той, що був побудований для першого китайського імператора Цінь?

Відповідь полягає в тому, що місцезнаходження гробниці Чингісхана невідоме і навряд чи її найближчим часом знайдуть. Більше того, деякі люди в Монголії, можливо, віддадуть перевагу, щоб його ніколи не знайшли, оскільки сьогодні деякі сприймають Чингіза майже з релігійним благоговінням, кажуть експерти Live Science.

Гробниця, де б вона не була, «дуже важлива для народу Монголії з майже релігійним відтінком», — сказав Live Science в електронному листі Вільям Хонейчерч, доцент кафедри антропології Єльського університету.

Він відмовився говорити про те, де може бути розташована могила.

Однією з можливостей є те, що Чингісхан був похований у східній монгольській провінції Хентій, де він народився.

«Я думаю, що гробниця знаходиться в горах провінції Хентій», — повідомила Live Science в електронному листі Ненсі Стейнхардт, професор мистецтва Східної Азії в Пенсільванському музеї Пенсільванського університету. “Я не думаю, що найближчим часом його знайдуть”, – додала вона.

Сучасні джерела здебільшого не говорять про те, де знаходиться могила Чингісхана і як вона виглядала.

«Немає жодних історичних або археологічних записів, які б описували зовнішній вигляд цієї гробниці», — написала група дослідників у дослідженні, опублікованому в 2014 році в журналі PLOS One .

Дослідники використовували супутникові знімки для пошуку гробниці, і супутникове дослідження виявило різноманітні археологічні залишки, але не могилу Чингісхана.

«Таємна історія монголів», анонімно написаний монгольський запис, який датується деяким часом після смерті Чингісхана, не згадує його могилу. Там сказано лише, що в 1227 році він «вознісся на небо».

Проте в тексті сказано, що Чингісхан сильно відчував Бурхан Халдун, священну гору в провінції Хентій. У тексті говориться, що в один момент свого молодого життя Чингіз використовував топографію гори, щоб втекти від ворогів, які його переслідували.

Текст цитує Чингісхана, який сказав, що «кожного ранку я буду приносити жертву Бурхану Халдуну, кожен день я буду молитися йому: нащадки моїх нащадків повинні пам’ятати про це і робити те саме!»

Спорідненість Чингісхана з цією горою призвела до сумнівів щодо того, чи був він там похований, але поки що жодної гробниці не знайдено.

Коли він помер приблизно у віці 67 років, Чингісхан і його армія воювали проти групи під назвою тангути на території сучасного північно-західного Китаю, і це могло ускладнити повернення його тіла до Монголії, писав історик Френк Маклінн у його книга « Чингісхан: Людина, яка завоювала світ » (Бодлі Хед, 2015).

Можливо, він знаходився приблизно за 311 миль (500 кілометрів) від сучасного монгольського кордону. Монголи в той час, можливо, не знали техніки бальзамування і, можливо, були змушені поховати Чингісхана в іншому місці, тому що вони не змогли доставити його тіло до Монголії, перш ніж воно розклалося, пише Маклінн. Цілком можливо, що останки і могила Чингісхана знаходяться в регіоні Ордос на північному заході Китаю, написав Маклінн.

Претензії Марко Поло

Венеціанський дослідник Марко Поло, який жив з 1254 по 1324 рік і провів у Китаї близько 17 років, сказав у книзі «Подорожі Марко Поло», що 20 000 людей, які знали про місце розташування гробниці, були вбиті, намагаючись зберегти її місце розташування в секреті..

Розповіді Поло були записані в книзі письменником на ім’я Рустікелло да Піза, і книга була опублікована близько 1300 року.

Хоча твердження Поло повторювалися в історіях про Чингісхана, Поло писав через десятиліття після смерті Чингісхана. Крім того, сучасні історики обговорюють точність багатьох інших тверджень Поло — наприклад, про те, що Кублай-хан, онук Чингісхана, призначив Поло чиновником.

Тому невідомо, чи правдива розповідь Поло про могилу Чингісхана.

Owen Jarus

Запис Де знаходиться могила Чингісхана? спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Ще одне виверження вулкана на півострові Рейк’янес в Ісландії неминуче, і експерти прогнозують, що найближчими днями відкриється ще одна тріщина — потенційно в межах міста Гріндавік.

Магма знову накопичується під Сварценгі зі швидкістю, яка може спровокувати нове виверження найближчими днями.

Станом на понеділок (26 лютого) приблизно 268 мільйонів кубічних футів (7,6 мільйона кубічних метрів) розплавленої породи знаходилося під землею в 2,5 милях (4 кілометрах) на північ від міста Гріндавік. Ця кількість магми наближається до рівня, який викликав виверження того ж вулкана в грудні 2023 року , 14 січня і знову 8 лютого.

«Якщо ви подивитеся напередодні попередніх вулканічних вивержень… ймовірність виверження зростає, коли обсяг досягає 8 [до] 13 мільйонів кубічних метрів [283-459 мільйонів кубічних футів]», — написали представники IMO в перекладеній заяві . «Якщо накопичення магми продовжиться таким же чином, нижня межа буде досягнута завтра».

Якщо станеться виверження, попереджувальні знаки, ймовірно, будуть дуже короткими, попередили представники IMO.

«Ознаки того, що магма пробивається до поверхні, з’являться у раптовій, локальній та інтенсивній мікросейсмічній активності», — пишуть вони в заяві. «Нове виверження може початися незабаром, менш ніж за 30 хвилин».

Представники окреслили кілька можливих сценаріїв прогнозованого виверження. Згідно із заявою, найбільш вірогідним сценарієм є викид магми в районі між Стора-Скогфеллем і Хагафеллем, між 3,7 і 1,2 милями (5,9 і 2 км) на північний схід від Гріндавіка. За цього сценарію лава може досягти міста менш ніж за 4 години.

«Ми справді стурбовані тим, що якщо виверження станеться найближчими днями, буде важко евакуюватися з цих місць», — сказав ісландському новинному веб-сайту mbl.is директор із комунікацій Цивільної оборони Ісландії Хьордіс Гудмундсдоттір . «Ми знаємо, що люди є в місті та в Блакитній лагуні [у Сварценгі], але у нас є попереджувальні свистки, які будуть подаватися, якщо для цього буде причина».

Виверження також може статися біля Сілінгарфелла, за 3 милі (4,8 км) на північний схід від Гріндавіка. За таким сценарієм лава може досягти міста менш ніж за годину.

За словами представників, виверження також може відбутися в самому місті. У цьому випадку влада, ймовірно, матиме від 1 до 5 годин після реєстрації перших землетрусів і виверження.

«Існує дуже висока ймовірність того, що наступного тижня відбудеться виверження», – сказала ісландському веб-сайту Vísir Крістін Йонсдоттір , фахівець із природних небезпек IMO . «Район навколо Гріндавіка, там є значний ризик».

Йонсдоттір сказав, що виверження може статися будь-де вздовж магматичного коридору, і що попередження про виверження «стають все коротшими і коротшими», у деяких випадках лише 30 хвилин.

«Якщо сейсмічна активність піде на південь у бік Гріндавіка, це займе трохи більше часу, тому про це буде певне попередження», — сказав Йонсдоттір. «Але ми говоримо про, можливо, півгодини, годину, що дуже коротко». Метеорологічна служба оцінює, що існує значна небезпека, і я б сказав, що не дуже розумно ночувати в Гріндавіку».

Sascha Pare

Запис Ісландський вулкан готується до нового виверження спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.