Василь Шендеровський. На скрижалях науки. Київ: ВД «Простір», 2023. 336 с.

Ця праця повертає з забуття понад 200 імен учених, які з різних причин вимушені були залишити Україну й  працювали на розвиток інших держав. У праці акцентовано увагу на долі вчених, яких більшовицький режим затаврував «ворогами народу. Автор праці – Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук, професор.

Професор Василь Шендеровський представив книжку «На скрижалях науки» з супровідною лекцією «Внесок українських вчених у світову науку» в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого (Київ, 14 березня 2024) та в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 4 квітня 2024).

Про свою багаторічну працю на основі архівних матеріалів з аналізом літературних джерел розповідає автор – Василь Андрійович Шендеровський.

Працюючи свого часу над створенням радіопередач, а згодом над написанням (спершу) багатотомового видання книги «Нехай не гасне світ науки», я звернув увагу, що багато вчених було знищено слугами Кремля впродовж ХХ століття, їхні імена було вилучено з енциклопедичних довідників, як і їхні наукові праці. Частина української еліти змушена була емігрувати (кому це вдалося) і в чужих державах працювати на розвій науки. Окрім того, історія створення Української академії наук і доля перших дійсних членів заснованої у 1918 році академії також є недостатньо висвітленою в наукових джерелах. Це дало поштовх до підготовки двох масштабних експозиційних виставок: «Трагічні скрижалі української науки» (2015) і «Доля дванадцяти» (2018). Першу було приурочено до 80-річчя сумної дати знищення української еліти сталінською репресивною машиною у 1937 році, а другу – створено на вшанування 100-річчя заснування Української академії наук за часів гетьманування Павла Скоропадського. Адже імена та наукові доробки перших дійсних членів академії були замовчуваними (за винятком кількох з них, приміром, Володимира Вернадського, Миколи Василенка, Агатангела Кримського).

Першу виставку було представлено на 22 банерах, де подано коротку інформацію про майже сотню вчених, що зробили значний внесок у розвиток української і світової науки. Виставку презентовано в багатьох вищих навчальних закладах України, впродовж кількох років вона була розміщена на стінах Кабінету Міністрів України, у приміщенні товариства «Знання», в Малій академії наук, крім того, в електронному варіанті її представлено в багатьох країнах світу.

Як засвідчує діаспоровий історик Ярослав Падох, це вчені, які утворили і майже чудом пережили незвичайну добу в історії науки свого народу, добу величезного розвитку української науки в до болю короткому історичному десятиріччі 20-х років цього сторіччя, а водночас добу, жорстокість якої нагадує татарський погром Києва. Власне на основі нарисів про таких вчених наприкінці 2015 року за підтримки народного депутата Україна Степана Кубіва, голови Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» ім. Василя Стуса, голови київської міської організації «Меморіалу» Романа Круцика і сприяння мистецького фонду ім. короля Данила було створено експозицію «Трагічні скрижалі української науки».

«Вона є ще одним підтвердженням, – сказав на її презентації у Вінницькому національному технічному університеті ректор професор Володимир Грабко, – того, який потужний інтелект має наша нація…, представлена на стендах інформація використовуватиметься під час навчання студентів, адже кожен із учених, про яких тут розповідається, був високим фахівцем в своїй галузі, розробки кожного з них стали значущим внеском у світову науку».

Матеріал є лише невеличкою даниною пам’яті вченим, знищеним кремлівською системою, і відображає становище української науки в умовах переслідувань під лозунгом боротьби з українським буржуазним націоналізмом.

На думку ректора Львівського національного університету ім. І. Франка, професора Володимира Мельника: «Сьогодні маємо унікальну нагоду розмірковувати над роллю українських учених світового рівня, які свого часу закладали підвалини фундаментальної науки. Багато сторінок історії нашої науки замовчували, здобутки українських учених применшували або й заперечували, чимало з вчених зазнали жорстоких репресій тоталітаризму. Скільки недописаних і невідомих сторінок історії науки зникли через загибель наших учених…» І далі: «…Історії окремих особистостей повинні стати для нас єдиним прикладом для наслідування».

Друга експозиція, на 15 банерах, лаконічно, але змістовно подає інформацію про перших дванадцятьох дійсних членів Української академії наук. Її також уже розміщено в багатьох навчальних закладах, у Малій академії наук, товаристві «Знання», академічних інститутах. На відкритті виставки у стінах закладу ректор Івано-Франківського національного університету нафти і газу, професор Євстахій Крижанівський сказав: «Втрачати стільки, скільки ми втратили, більше не можна! Не забезпечивши умови для розвитку, росту наших вітчизняних талантів, ми йдемо в нікуди… Держава, яка не хоче підтримувати свою науку, опиниться перед небезпекою опуститися на рівень країн третього світу. Ті дванадцятеро, про яких сьогодні згадуємо, знали це достеменно, й від того, чи зможе Україна у ХХІ столітті усвідомити уроки минувшини, залежить її майбутнє місце у світовій науковій спільноті…»

Розмірковуючи про створені експозиції, бачу їхню важливу роль у процесі духовного відродження України. Напевно, ніщо так не розширює наше пізнання природи і сутності людського життя, як близьке знайомство з великими постатями людства. Розвиток науки не може бути успішним без вивчення її історії, без вивчення творчого доробку окремих вчених, їхньої ролі в розвитку наукового знання. Тому в пізнавальному процесі важливу роль відіграють енциклопедичні видання, в яких висвітлено біографічні дані вчених і їхній внесок у розвиток світової науки і техніки. А оскільки більшість науковців, про яких йде мова в книгах «Нехай не гасне світ науки», музейних експозиціях «Трагічні скрижалі української науки» і «Доля дванадцяти», є малознаними й тривалий час замовчуваними в нашій вже незалежній Україні, то, на мою думку, стало доцільним написання такого довідника, який міститиме короткі відомості про життя і творчу діяльність видатних науковців. Про велику роль, яку відіграють видатні особистості в патріотичному вихованні наголошували неодноразово. Так, наприклад, патріарх Володимир (Романюк) стверджував, що «першими, хто повертає народу його культуру, його рідну мову, все, що протягом багатьох віків знищувалося і перебувало в гонінні, є українська інтелігенція і діячі культури…»

Окремий розділ довідника – відомості про вчених, нариси про яких вміщено у чотирьох томах книги «Нехай не гасне світ науки» і тих, що стали відомі в результаті подальших досліджень.

Зазначу, що у книзі використано довільний стиль подання матеріалу, однак іноді автор дотримувався відповідного для енциклопедичних видань стилю подання матеріалу. Окрім того, автор вважав за доцільне подати інформацію про місце поховання, про некрополі, де поховані ці вчені як на території України, так і в інших державах, щоб і цим також привернути увагу громадськості України до її правдивої історії, неоціненної культурної і духовної спадщини, вбачаючи у цьому один з аспектів сучасної національної пам’яті.

Справді, дуже влучно висловилася про це Людмила Дешко – праправнучка Василя Каразина по братові Іванові: «Дорогі нащадки! Вклонімося могилам наших предків, розчистимо їх від бруду та бур’янів, відновімо знищені хрести! Згадаймо, як любили вони, наші предки, свою (нашу) землю, що несли їхні високі душі людям. Може, це допоможе нам в сьогоденні, може озвуться наші серця, адже тече в наших жилах та сама кров і ті ж космічні промені пронизують нас, і той же генетичний код несемо ми в собі. І повірте, очистившись в такий економічно скрутний час від бруду непам’яті, ми станемо героями для своїх дітей, як наші предки стали героями для нас…».

Прекрасні слова для духовного заповіту нам.

Видання цього довідника «На скрижалях науки» фінансово підтримано щедрими пожертвами добродіїв в Україні і поза її межами. Вдячний долі, що і в наші складні часи все ж є доброчинці, і їм моя шана.

Висловлюю подяку також моїм колегам, друзям і багатьом знайомим та майже незнайомим мені людям, працівникам українських посольств у Латвії, Казахстані, Киргизії, Південно-Африканської Республіки, всім, хто більшою чи меншою мірою долучився до пошуку світлин могил вчених. Іноді це була складна пошукова робота, а в деяких випадках і небезпечна (адже в Україні триває війна, направлена на знищення українського народу). Вдячний усім цим людям і засвідчую їхні імена на сторінках довідника.

14 березня 2024 у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Такі події − це саме те, що важливо для зміцнення українського  культурного фронту.

Запрошені гості говорили про важливість збереження історичної пам’яті, про необхідність утвердження національної гордості українців за Україну і її досягнення в різних сферах. Крім того, наголошували, що у книзі подано інформацію про місця поховання та  некрополі як на території України, так і в інших державах.  Це повинно привернути увагу громадськості до історії, культурної і духовної спадщини.

Галина Дацюк − українська журналістка і громадська діячка, яка вела вечір, наголосила на важливості повернення імен вчених, які були викреслені з історії через політичні переслідування. Визнати їхній внесок у розвиток науки − наша спільна відповідальність і завдання.

Під час заходу автору книги вручили нагороду від Митрополита Київського і всієї України Епіфанія медаль «Хрест свободи», яку передав отець Юрій Борис, а також  медаль від Всеукраїнського об’єднання «Країна» «За відродження України», яку автору вручив  Надзвичайний і Повноважний посол України, голова Буковинського земляцтва Валерій Цибух.

На презентації виступили кілька співаків, зокрема народна артистка України, солістка Національної опери України Ірина Даць а також молоді талановиті студенти Національної музичної академії України Василь Михайлюк і Юрій Самуляк.

4 квітня у стінах Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника у Івано-Франківську відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Під час презентації прочитав лекцію про українців, які змінили Світ.

Вдячний керівництву університету, завідувачу кафедри Ігореві Ліщинському і його колегам за організацію зустрічі, молодим артистам, виступи яких піднесли духовну ауру в аудиторії, колегам з Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу академіку НАНУ Євстахію Крижанівському, професору Василю Мойсишину і тим, які з поважних обставин не змогли бути.

Переконаний, що це не остання така зустріч в університеті на ниві популяризації досягнень українських вчених у світовій науці.

Буду радий, якщо моя праця сприятиме утвердженню гордості кожного українця, кожного громадянина України за українську землю, що дала людству стількох видатних вчених.

Василь Шендеровський, професор

НА СКРИЖАЛЯХ НАУКИ: презентація енциклопедичного довідника В. Шендеровського про українських учених

Запис Василь Шендеровський. «На скрижалях науки» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Вчений муж із сильним характером»

До 215-ліття від народження Осипа Бодянського

Осип Максимович Бодянський (1808–1877) – всесвітньовідомий український вчений-славіст, історик, археограф, видавець джерел з історії України ХVІІ–ХVІІІ ст., фольклорист, етнолог, письменник, перекладач, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854). Його літературні псевдоніми: О. Бода-Варвинець, Запорожець Ісько Матиринка, І. Мастак, Є. Радушин, К. Муцій Сцевола…

Родовід

Народився Осип Бодянський 31 жовтня (12 листопада, за новим стилем) 1808 р. в сотенному селі Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) в козацькій родині Максима Гавриловича й Тетяни Василівни Бодянських – нащадків давнього сіверського козацького роду.

Рід Бодянських споріднений з іншим знаменитим українським родом Фальковських. Рід Фальковських походить з близького до Варви козацького села Білоцерківці (донедавна було в Пирятинському районі, а тепер – у Лубенському).

У Білоцерківцях народився й виріс Іван Якимович Фальковський (у чернецтві – Іриней) (1762–1823) – видатний український енциклопедист: астроном, математик, географ, філософ, історик, письменник, композитор, найталановитіший серед усіх відомих в Україні й усій Російській імперії вчених кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть.

У 1773 почав навчатися в початковому класі Київо-Могилянської академії, у 1775–1783 навчався в Токайському протестантському колеґіумі, Пресбурзькій (Братиславській) гімназії, в університеті в Буді (Будапешті) й далі продовжив навчання в Київо-Могилянській академії. І. Я. Фальковський пройшов шлях здобування української й європейської освіти услід за своїм близьким земляком Г. С. Сковородою.

У 1803–1804 роках І. Я. Фальковський був ректором Київо-Могилянської академії й протягом 21 року викладав там 13 наук: алгебру, геометрію, змішану математику, гідравліку, астрономію, архітектуру, оптику, географію, історію, поетику, німецьку мову, філософію, теологію. Організував при Академії студентське Вільне піїтичне товариство (1792). Знаний також як реорганізатор чернечого життя з метою його доцільності й корисності для суспільства.

Життєве кредо духовного подвижника і вченого: «Я завжди з любов’ю здобуваю потрібні моїй дорогій вітчизні знання». 92-томна рукописна науково-літературна спадщина енциклопедиста розпорошена по різних сховищах, значна частина якої (близько 1300 творів) зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського й досі невідома українському суспільству.

І. Я. Фальковського поховали у Київі, в Михайлівському Золотоверхому соборі, в боковому вівтарі св. Варвари (поховання разом із собором знищили більшовики в 1935 р.). Майно І. Я. Фальковського дісталося в спадщину його небожам Бодянським: Іллі Гавриловичу – батькові Павла Бодянського та Максимові Гавриловичу – батькові Осипа й Федора Бодянських. Та не майно Фальковського стало визначальним у житті спадкоємців Бодянських, а духовне спрямування цього великого й досі малознаного подвижника української культури.

Осип Бодянський гідно продовжив справу свого славного діда Івана Фальковського. Батько спрямував усі родинні заощадження й позичені кошти на забезпечення освітніх прагнень сина. Осип усе життя був сердечно вдячний своїм батькам, які, як він сам наголошував, дали йому «виховання не по своїй кишені».

Освіта

У 1831 О. М. Бодянський закінчив Полтавську духовну семінарію, яка містилась у Переяславі, в колишньому Переяславському колеґіумі, де в 1750–1751 викладав Григорій Сковорода. У 1834 закінчив Московський університет, де й працював професором з 1842 по 1868.

Учителем О. М. Бодянського був українець зі Слобідщини, видатний історик і літературний критик, доктор філософії й мистецтв, професор Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842) – випускник Харківського колеґіуму (1789), де в 1759–1769 викладав Г. С. Сковорода.

М. Т. Каченовський став основоположником скептичної школи в українській і руській історіографії. Він був визнаним майстром критичного аналізу й нового погляду на історичні джерела, передусім на підроблені руські каганські (княжі) літописи. М. Т. Каченовський як очільник скептичної школи спирався на здобуті наукою знання й виступав з вимогою поставитися до історії як до науки, а не як до менторської оповіді й імперської пропаганди.

Історик М. Т. Каченовський піддав професійній критиці 12-томну «Исторію государства Россійскаго» придворного компілятора Н. М. Карамзіна за її сфальшовану джерельну основу та за імперську доктрину «древнерусской народности», якої ніколи не існувало.

Та зрештою, вся руська історія вигадана, бо джерела тієї історії, зокрема руські літописи, підроблені, вважав учений. Лекції М. Т. Каченовського з історії постійно збирали повну аудиторію. Ідейним супротивником М. Т. Каченовського був професор Московського університету Михайло Петрович Погодін (1800–1875), який протиставляв критичності наукової думки авторитет імперської політичної догми й вимагав од студентів молитися на нього як на святого.

О. М. Бодянський вирізнявся серед учнів М. Т. Каченовського талановитістю, освіченістю й прагненням до знань. Цим студент-українець одразу привернув увагу професора-українця. Колега О. Бодянського по історико-філологічному факультету й по літературно-філософському «гуртку Станкевича» Костянтин Аксаков (1817–1860), руський публіцист, історик, лінгвіст, ідеолог слов’янофільства, свідчив:

«Бодянский был одним из самых дельных студентов, серьезно занимался историей и теперь занимает в области науки всем известное почетное место».

Український історик і політичний діяч Микола Василенко (1866–1935) зазначав, що критичний метод М. Т. Каченовського цілковито відповідав інтелектуальному складу О. М. Бодянського, який володів аналітичним розумом. Іван Франко писав про О. Бодянського:

«В університеті мав на нього вплив проф. Каченовський, що заохотив його до нових тоді в Росії студій славістики».

О. М. Бодянський був талановитим учнем і самовідданим послідовником істинного вченого М. Т. Каченовського. Під керівництвом професора Каченовського студент Бодянський написав кандидатську дисертацію «О мненіях касательно происхожденія руси», яку захистив у 1834 році. Положення цієї ґрунтовної праці О. Бодянського базуються на наукових здобутках скептичної школи М. Каченовського та на самостійному вивченні й критичному аналізові першоджерел.

Зберігаючи відданість учителеві й істині, О. Бодянський розвінчав походження русі від варягів та від слов’ян, а також заперечив саме існування «древнерусской народности», спростовуючи догму опонента М. Погодіна. О. Бодянський критично проаналізував на науковій основі скептичної школи руські каганські (княжі) літописи, західні й східні історичні джерела та обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та довів східне, туранське, походження зайшлих військово-кочових угрупувань русі:

«Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було…; русь також не слов’яни».

Грабіжницька русь підкорила корінну слов’янську людність, зруйнувала систему питомої родоплемінної державності, заснованої на природно-звичаєвому праві, вічовому принципі волі й виборному товариському самоврядуванні, та насадила свій тиранічний колоніальний режим зі спадковим владарюванням каганів (князів).

Вчений написав ґрунтовні праці про історію, фольклор, мови та писемність слов’янських народів і став основоположником української й російської славістики. О. М. Бодянський показав на багатому матеріалі народної творчості слов’ян їхній особливий духовний і господарський тип – хліборобський і миролюбний, мужній і вільнолюбний. Вчений доводить, що слов’яни – найпоетичніша у Світі етнокультурна спільнота:

«Поезія слов’ян – це поезія дійсного життя».

Вчений розкриває через народну поезію особливості виявлення абсолютної ідеї в національній ідеї кожного зі слов’янських народів:

«…Ця ідея, вияв усього окремішнього життя народу, устійнювана його світоглядом, філософією, мораллю, звичаями, історією, місцевістю країни та її особливостями, віруваннями, мовою, численними життєвими умовами і т. п., ні в чому так яскраво, сильно, чисто, міцно й досконало не виявляється, як у словесності» («О народной поэзии славянских племен», 1837).

Професор М. Т. Каченовський запропонував О. М. Бодянському написати магістерську дисертацію зі слов’янознавства. О. Бодянський радо прийняв пропозицію і у вересні 1836 в присутності нового попечителя Московського навчального округу, мецената, графа Сергія Григоровича Строганова (1794–1882) успішно склав відповідний іспит. Уже тоді С. Г. Строганов звернув увагу на здібного молодого вченого та вирішив відправити О. М. Бодянського за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства.

О. Бодянський написав магістерську дисертацію за п’ять місяців, що характеризує його наполегливу вдачу. На початку 1837 вчений представив готову роботу:

«О народной поэзіи славянских племен. Рассужденія на степень магистра философского факультета первого отделенія, кандидата Московского университета Іосифа Бодянского».

А швидку публікацію дисертації забезпечив М. Т. Каченовський, який на той час уже був ректором Імператорського Московського університету (працював на цій посаді з 1837 до 1842).

О. Бодянський захистив магістерську дисертацію 31 травня 1837 року, а вже 16 червня його затвердили магістром словесних наук і в цьому ж місяці обрали дійсним членом «Императорского Общества исторіи и древностей российских».

У магістерській дисертації О. Бодянський науково обґрунтував ідею народності, яка несумісна з космополітизмом. Народну поезію вчений розглядає як першоджерельну основу національної літератури. В українській народній поезії живодіє сповнене духом волі родинно-інтимне й громадсько-історичне життя і зовсім відсутні згадки про руських князів, їх усобиці, бо зайди були чужі українському народові. А руська поезія пройнята вірнопідданством, покорою перед «вінчаними главами» князів і царів. Більшовицька імперська ідеологія піддавала наукові висновки О. Бодянського жорсткій критиці за «поляризацію російського та українського народів, їх пісень».

Після успішного захисту дисертації О. Бодянського, за рекомендацією М. Каченовського й за підтримки С. Строганова відправили за кордон для навчання і вдосконалення в галузі слов’янознавства. Протягом 1837–1839 років Бодянський наполегливо займався дослідницькою працею в Чехії, Словаччині, Сербії, Хорватії, Польщі, Угорщині, Австрії, а також побував в Італії, Німеччині й Пруссії.

До закордонної поїздки О. М. Бодянського мав певне відношення й супротивник М. Т. Каченовського – професор Московського університету М. П. Погодін, який тоді починав поширювати в слов’янському світі ідеї русофільства (москвофільства) і згодом став ідеологом тієї імперської доктрини, куратором імперського проекту русофільства на західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Закарпаття).

У 1835 М. Погодін побував у Празі й познайомився з П. Й. Шафариком, Ф. Палацьким, іншими слов’янськими вченими, тож перед молодим О. Бодянського він демонстрував свою обізнаність у слов’янських питаннях, Проте О. Бодянський, маючи самостійний український характер, не схиляв голови перед авторитетами і наполегливо відстоював свою наукову позицію. В одному з листів до Погодіна Бодянський з гідністю відповів на його звинувачення в «упертості»:

«Вы говорили, что я виноват кругом, находя в этом малороссийское упрямство. Точно, малороссиянин вообще стоек и упрям, если Вы хотите, но упрям не без оснований, не на авось, напротив, по сознанию своей правости, по убеждению – умственному и сердечному…».

Народознавчий доробок: «Яка мова – такий і народ…»

Ще з 1830 по 1837 О. М. Бодянський, за участю меншого брата Федора (1812–1873), записав у Сіверщині (переважно на рідній Варвинщині й значною мірою від своєї матері Тетяни Василівни) вісім тисяч українських народних пісень, понад півтори тисячі прислів’їв, приказок і казок (це він зазначив у магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен»).

Крім цього, пристрасний збирач духовних скарбів рідного народу переписав близько двох тисяч українських пісень із рукописної збірки З. Доленги-Ходаковського, яку 1833 р. придбав М. О. Максимович і якою користувався й М. В. Гоголь. О. М. Бодянський готував своє багатюще пісенне зібрання до друку, про що свідчать підготовлені для цього списки, в яких упорядковано до трьох тисяч назв неповторюваних пісень.

У 1835 р. О. М. Бодянський, під псевдонімом Запорожець Ісько Матиринка, видав «Наські українські казки», написані в поетичній формі на місцевому, варвинському, фольклорному матеріалі.

А в 1840–1850 роках Федір Бодянський, фольклорист і педагог, уклав два рукописні збірники українських народних пісень, один з яких назвав, наслідуючи брата, «Наські українські саги або малоросійські пісні, зобрани Запорожцем Хведором Горкавенком Міським. Часть первая».

У цих збірниках збереглися ті пісні, які готував до друку О. М. Бодянський. А його власне зібрання лишилось в 11 зошитах у небожа дружини, Марфи Микитівни Бодянської, Н. М. Артем’єва в Полтаві. Про нього пише очевидець І. Ф. Павловський:

«…Можна бачити, яке це було б ґрандіозне зібрання, що перевищувало б усі видані досі збірники, якби воно тільки повністю збереглося…».

Подальша доля того зібрання невідома, а частину збережених записів уперше опубліковано аж 1978 р. в збірнику «Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських».

У народних піснях О. М. Бодянський знаходив вияв народного духу, найточніше відображення народного життя: «Пісні складають природну, істинну поезію народу, якому вони належать. У них віє те саме повітря, яким дихає народ, те саме небо, під яким живе народ, те саме життя народу, яке він прожив, без найменшої зміни в барвах; кожен…, незважаючи на всі свої приватні дрібні особливості, поглянувши в це дзеркало, зразу ж упізнає себе». Вчений надзвичайно проникливо охарактеризував сутність української народної пісні: «Пісня – щоденник українця», а в магістерській дисертації навів характеристичне українське прислів’я: «Москаль – до читання, ляшок – до скакання, а наш брат козак – до співання». Вивчаючи народну мову на основі глибокого засвоєння фольклорних джерел, зокрема народних пісень, О. М. Бодянський як вчений і педагог виробив власну методику підготовки славістів: «Я сам навчився й інших хочу навчати слов’янським наріччям по пам’ятках, у яких народна мова перебуває в усій її чистоті, тобто по народних піснях, а потім уже переходити і до книжної мови».

У своїх працях вчений користувався і офіційним терміном «малоросійська мова», і питомим означенням «українська мова», наголошуючи, всупереч імперському офіціозу, що українська мова – не наріччя, а повноправна, досконала народна мова.

 О. М. Бодянський як філолог і мислитель осягнув глибинну духовно-енергетичну сутність рідної мови: «Та чи можливе будь-яке єднання, спілкування, взаємність між різними членами розгалуженого народу без єднання, взаємності й мови – точки дотику для всіх і кожного, вогнища, в якому всі розсіяні промені знову сходяться й займаються одним спільним вогнем, який з однаковою швидкістю пробігає по жилах і запалює однаковою любов’ю до свого, рідного. Мова є найщиріше неупереджене відображення народу з усім його наявним багатством, або, краще, – це сам народ, уособлюваний у слові. Яка мова – такий і народ…».

О. Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже – чужим, своє – своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався, як і дома, в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на «русский язык».

Педагогічна праця: «Козак-запорожець за професорською кафедрою»

Коли О. М. Бодянський став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його: «Козак-запорожець за професорською кафедрою», а ще між собою шанобливо величали його з українською вимовою: «Осип Максимович». Так і Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу».

Переповідали, як одну з лекцій О. М. Бодянського слухав попечитель навчального округу С. Г. Строганов і звернув увагу, як лектор читав латиномовний текст з явною українською вимовою. На зауваження Строганова:

«Как дурно вы читаете по латыни» гострий на слово Бодянський одразу відповів: «А вы почему знаете, что я дурно читаю, быть может, римляне читали еще хуже меня!».

Граф Строганов поважав відважні й ориґінальні відповіді, тож заповажав Бодянського і особисто сприяв професійному розвиткові талановитого й працелюбного вченого.

Граф С. Г. Строганов як нащадок відомого діяльного роду був неординарною особистістю: самовладний і прямий за характером, любив правду й не терпів інтриг, високо шанував освічених і вчених людей, тому порядні, знаючі люди знаходили в нього підтримку.

Свою добродійну енергію граф-меценат спрямовував на розвиток освіти. У 1825 заснував у Москві першу в Росії безкоштовну й відкриту для талановитих дітей, незалежно від їх станового походження, «Рисувальну школу», якою сам керував 12 років. (У 1860 московські рисувальні школи об’єднано в Строгановське училище технічного рисунку, нині – Московська державна художньо-промислова академія імені С. Г. Строганова).

Найпроникливіше охарактеризував свого вчителя земляк О. М. Бодянського, відомий славіст, професор кафедри слов’янської філології Новоросійського університету в Одесі О. О. Кочубинський (1845–1907): «Ворог метафізичного туману, Бодянський не належав до слов’янофілів: не зараховуючи себе ні до правовірних, ні до дисидентів, він не цурався ні тих, ні інших, але всюди зберігав волю своєї думки, самостійного судження… Його коло людей складали земляки: Гоголь, Шевченко… та ін.».

Сердечна дружба єднала Осипа Бодянського з близькими земляками-сіверцями – Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, а також із Тарасом Шевченком. Характерно, що вони й на чужині спілкувалися між собою тільки рідною мовою.

Це про їхнє сердечне земляцьке побратимство писав Т. Шевченко:

«Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за бідну, брудну, опаскуджену чернь! За того зневаженого безсловесного смерда!».

П. Куліш наполягав на необхідності широкої освіти народу, на вихованні нового покоління українських матерів, які народять нове покоління народу, вільне од рабської покори й сповнене гідності, самоповаги.

О. Бодянський разом з М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, П. Кулішем, О. Потебнею підніс рівень українських гуманітарних знань на світовий рівень.

Коли П. Куліша, після ув’язнення в Петропавлівській фортеці, заслали на три роки до Тули, О. Бодянський постачав йому необхідні для роботи книжки зі своєї професорської бібліотеки й з видань, що виходили за його редакцією з друкарні Московського університету. Пантелеймон Олександрович дуже шанував Осипа Максимовича за ту громадянську відвагу й величав його – «Вчений муж із сильним характером»:

«Такі люде тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж велемовні патріоти, що тільки наших супротивників дратують».

Осип Максимович відійшов у Безвічність 6 (18 вересня, за новим стилем) 1877 р. в Москві, де й похований на території Новодівичого монастиря.

Подвижницька праця: центр україністики в Москві

Саме стараннями професора О. М. Бодянського Московський університет стає важливим центром україністики. Працюючи з лютого 1845 р. на посаді секретаря «Императорского Общества исторіи и древностей россійских» при Московському університеті та паралельно редактором його друкованого органу – «Чтеній в Императорском Обществе исторіи и древностей россійских» (ця неоплачувана подвижницька праця забирала у вченого дуже багато сили й часу), О. Бодянський підготував і видав сотню унікальних пам’яток, переважно української історичної думки.

Першими вийшли «Історія Русів» та «Літопис Самовидця» (у двох книгах; за списком і з передмовою П. Куліша, який знайшов його 1840 р., розшифрував, дав назву й рекомендував до друку як «краще пояснення» «прагматичної» «Історії Русів»). Процес появи цих видань потребує докладнішого висвітлення.

П. Куліш перший критично підійшов до анонімної, спершу приписуваної Г. Кониському, «Исторіи Русовъ или Малой Россіи», яку вперше видав Осип Бодянський у Москві 1846 року в «Чтеніях Общества Исторіи и Древностей Россійских». Про «псевдолітопис Кониського» П. Куліш написав у листі до академіка Петербурзької академії наук М. Погодіна (той мав великий вплив на видавничі справи в «Императорском Обществе…»):

«Видел я чтенія Вашего общества Исторіи… Не понимаю только, зачем историческіе малороссийскіе источники начаты с Летописи Кониского, тогда как мы имеем источники в более строгом значении этого слова, т. е. сочиненія не прагматическіе. Нельзя ли мне как-нибудь примкнуть к Вашему Историческому обществу? Я приготовил бы для печати один украинскій современный мемуар о войнах Хмельницкого и междоусобицах, бывших в Украине по его смерти. Эта летопись, напечатанная вслед за Кониским, была бы лучшим объяснением «Исторіи Русовъ». На основаніи этих двух сочиненій можно будет многое сказать не только о фактах исторіи Украины, но и о направленіи, принятом этою исторіею в смысле науки…» (1846, марта 23).

Через місяць М. Погодін доповів про Кулішеву пропозицію на засіданні «Императорского Общества…», де було прийнято рішення розглянути пропозицію й доручено О. Бодянському як секретареві «Императорского Общества…» й редакторові «Чтеній…» розпочати підготовчу роботу. У відповідь на лист О. Бодянського П. Куліш через місяць надіслав йому початок «Літопису Самовидця», а через тиждень було вирішено опублікувати пам’ятку в двох книгах за списком та з передмовою Пантелеймона Куліша.

«Літопис Самовидця» вийшов у світ слідом за «Исторіей Русовъ…» того ж 1846 року в редагованих О. Бодянським «Чтеніях…». Віднайдений і оприлюднений П. Кулішем «Літопис Самовидця» став одним з фундаментальних джерел з історії Східної Європи ХVІІ століття, зокрема періоду Хмельниччини й Руїни в Україні. «Літопис Самовидця» – унікальне джерело з української історії, правдиве й позбавлене тенденційності, якою пройнята публіцистична «Исторія Русовъ…».

Сенс замовної, анонімної «Исторіи Русовъ…» полягає в тому, що тодішнє малоросійське панство (козацька старшина) прагнуло дорівнятись до привілейованої московської касти – великоросійського дворянства й тому намагалося показати себе правонаступником русі, а Малоросію – правонаступницею Київської Русі. Більше того, малоросійські магнати (олігархи) й шляхта (еліта) виводили себе не тільки від русі, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догми русинізму й сарматизму.

Також вийшли в Кулішевому упорядкуванні: збірник «Українські народні перекази» (після арешту й заслання Куліша майже весь наклад конфіскували) та «Діаріуш» Миколи Ханенка (підготував до друку П. Куліш, отримавши його у 1844 р. від Олександра й Михайла Ханенків – правнуків генерального хорунжого).

Серед інших найзначніших видань:  автономістський літопис Петра Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і його військові справи…»; «Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана й твори інших козацьких літописців; «Джерела Малоросійської історії» Дмитра Бантиша-Каменського; «Реєстр Війська Запорозького 1649 року» та інші неоціненні праці й документи, які заклали основу української історіографії, а вченому принесли славу великого українського подвижника.

У 1847 О. Бодянський писав М. Максимовичу про свій намір видавати українські історичні пам’ятки в редагованих ним «Чтеніях…»: «Я вирішив будь-що оприлюднити українські літописи; зібрав їх безліч і збираю безперестанку. Сподіваюся… встигнути, і мене нікому не наздогнати, хоч би й на українському коні. Я ж і сам козак. Після літописів візьмусь і за офіційні папери, яких не бракує та й не може бракувати…». Ось як поцінував подвижницьку видавничу працю Осипа Бодянського Іван Франко: «Сто томів сього видання, видані під його редакцією, се найкращий, справді величний пам’ятник його невсипущої діяльності. Що й тут українські матеріали займали дуже визначне місце, се звісно кожному, хто мав нагоду хоч поверхово переглянути «Чтенія».

Ще в своїй магістерській дисертації «О народной поэзіи славянских племен» (1837), яка вийшла окремим виданням і невдовзі набула великого успіху (її перекладено чеською, сербською, німецькою, італійською мовами), О. Бодянський з властивою йому вірністю істині й громадянською відвагою обґрунтував національну ідею:

«Минула вже пора космополітизму… Тепер народ хоче залишатися тим, чим він є, чим він може стати… Хоче бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, жити всіма силами свого буття». «…Я таки не розумію, як можна не бути національним у наш час», – записав О. Бодянський у щоденнику, заперечуючи своєму опонентові російському літератору Д. Свєрбєєву, який сказав: «Не розумію, як можна бути в наш час національним».

Через півтори сотні років мужня національна позиція О. Бодянського актуалізується з новою силою, так само, як і позиція П. Куліша:

«Дійшовши, з проґресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі. …Та нема такої безодні, з якої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи».

Як і П. Куліш, О. Бодянський домагався реформування освіти на основі традиційних питомих знань і етнопедагогіки, оскільки класичне навчання як мавпування чужого стало гальмом у розвитку системи істинних, дієвих знань.

Таким жаданим реформатором шкільної освіти, основоположником народної школи й нової педагогіки як мистецтва виховання постав їхній земляк-сіверець Костянтин Дмитрович Ушинський (1823–1871). Цей великий український педагог узяв за основу виховання й освіти духовну силу рідної мови. У підручнику «Рідне  слово» (1861) К. Ушинський глибинно обґрунтував визначальну педагогічну функцію рідної мови в житті народу:

«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле…».

Та педагогічним новаціям, науковим і видавничим ініціативам українських подвижників чинили опір «учені вороги» (за висловом П. Куліша) – його незмінні недоброзичливці М. Погодін і С. Шевирьов. Ті «учені вороги»  й намагалися усунути О. Бодянського від подвижницької видавничої праці. І така нагода трапилась.

У 1848 р. О. Бодянський опублікував у «Чтениях…» переклад книжки англійського письменника й дипломата, посла в Московщині (1588–1589) Джілда Флетчера «О государстве Русском, или образ правленія русского царя…», де той описав повальне рабство в країні за царювання Івана Грозного і його сина Федора, захланність московського дворянства й духовенства, грабіжництво війська й страшну пригнобленість народу. М. Погодін і С. Шевирьов донесли про вихід книжки міністрові народної освіти С. Уварову, який віддавна ворогував з прихильним до О. Бодянського попечителем Московського навчального округу С. Строгановим, і той доповів цареві Миколи І.

У результаті книжку заборонили як шкідливу, а О. Бодянського звільнили з посади секретаря Товариства й редактора «Чтеній» та з університетської кафедри й перевели до Казані.

«Так поглумились учені вороги» над українським патріотом, – згадував П. Куліш. Та О. Бодянський виявив громадянську мужність – відмовився виконувати наказ, подав у відставку й залишився в Москві. Наприкінці 1849 р. цар, за сприяння С. Строганова, підписав указ про повернення О. Бодянського на посаду ординарного професора Московського університету, а до Товариства й до «Чтеній…» він повернувся аж наприкінці 1857 р. і одразу відновив видання праць, документів з історії України.

Учень і земляк О. М. Бодянського О. О. Котляревський (1837–1881), відомий славіст і етнограф, професор кафедри слов’янської філології Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця, характеризував свого вчителя як людину «твердого й стійкого характеру…, …що не поступалась ні п’яддю землі без бою і не входила в жодні зговори з сумлінням».

 Згадуючи про О. Бодянського, М. Драгоманов наголошував: «…Ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична твердодуха Україна!».

 Осип Бодянський популяризував серед слов’ян поезію свого однодумця – українського генія Тараса Шевченка. Познайомились вони в лютому 1844, хоч знали один про одного й раніше. Зустрічалися 1845, 1858, 1859, листувалися. У 1844 Бодянський надіслав до Чехії В. Ганці, П. Й. Шафарикові й Національному музею Шевченкові поезії – «Тризну», поеми «Гамалія», «Гайдамаки», видання – «Чигиринський Кобзар», а до Хорватії С. Вразу – «Тризну» й «Гамалію». Обговорюючи з Шевченком задумане ним видання «Живописной Украины», Бодянський зацікавив його історією чехів і Шафариком, якому Шевченко присвятив поему «Єретик». Бодянський підтримував Шевченка в роки заслання, писав йому листи, висилав книжки. 9 травня 1861 О. Бодянський і О. Котляревський були на прощальній панахиді з Шевченковим прахом у церкві Тихона-чудотворця в Москві.

Доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України В. Ю. Мельниченко у ґрунтовному дослідженні «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський) (2008) на основі новознайдених архівних матеріалів висвітлив життя й подвижництво видатного вченого Бодянського, який справив значний вплив на поета Шевченка, зокрема на його проникливе бачення української історії:

«…Саме завдяки повному зануренню в історичні праці, прислані Бодянським на заслання, Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України».

Підсумовуючи своє дослідження, автор наголошує:

«До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел з патріотичних спонук. Якраз цей людський подвиг українця Бодянського врешті решт залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин».

«Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім’я матері нашої України», «на славу нашої преславної України», – так лаконічно й проникливо сформулював Тарас Шевченко ідею життя славних українців, які працювали на теренах Російської імперії для України. До цих великих трудівників, поряд з Миколою Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Михайлом Максимовичем, належить і мало згадуваний досі Осип Бодянський.

Подвижницька праця О. Бодянського в царині славістики й історіографії знана в усьому слов’янському світі й належно поцінована там. Гідно поцінувати здобутки цього великого українця, вченого-подвижника в царині україністики й славістики в цілому – обов’язок України. Багатий архів О. М. Бодянського зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, а також у сховищах Москви й Санкт-Петербурга.

Сподівання на підростаюче покоління українських подвижників, які гідно продовжать справу свого великого попередника. Як писав сам О. Бодянський у передмові до «Діаріуша» М. Ханенка, виданого ним на початку 1858 р. після повернення до редагування «Чтеній…»: «Минулі долі України повинні привертати увагу й турботливість на себе переважно Українців, її синів. Не подбають вони про те, то хто ж подбає? Будь-яка повага й значення наше іде від нас самих, і від нашого самопізнання й самоповаги».

Запис 215-ліття Осипа Бодянського: «Вчений муж із сильним характером» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Сіверія й Болохівщина

Частина перша

Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві релікти прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські  поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.

Археологічний дієпис Сіверії-Сіверщини

Прадавня Сіверія розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Донцем і Верхнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі.

Сіверія-Сіверщина багата на природні ресурси й різноманітні, рідкісної краси ландшафти, на історико-культурні пам’ятки. Геотектоніка Сіверщини зберігає пам’ять природи краю про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної життєсійним Сонцем.

Археологічні відкриття свідчать, що в Сіверщині люди живуть з давньої кам’яної епохи палеоліту – найдавнішого періоду людського суспільства, пов’язаного з льодовиковою ерою.

Корінна Сіверська людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом, а перед VІ тисячоліттям до н. е. розвинула на Українському Лівобережжі хліборобство й скотарство.

Ось лише кілька основних явищ-артефактів, які засвідчують прадавню історію Сіверщини.

Український етнолог, антрополог, археолог Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918), досліджуючи в 1908 р. Чернігівську губернію, розкопав у селі Мізин (тепер – Новгород-Сіверський р-н Чернігівської обл.) на правому березі Десни пізньопалеолітичну систему жител. У Мізинському комплексі мисливсько-збирацьких жител уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З їх бивнів виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Загальна площа житлово-виробничого комплексу – понад 1 000 квадратних метрів, вік – понад 20 000 років.

У 1950-х роках український археолог, історик Іван Гаврилович Шовкопляс (1921–1997) провів у Мізині великі розкопки й виявив городище VІ–V тис. до н. е.

У 1888–1894 український вчений-природознавець Володимир Іванович Вернадський (1863–1945), вивчаючи ґрунти Полтавщини, склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер – Лубенський р-н Полтавської обл.) на правому березі Удаю В. І. Вернадський відкрив пізньопалеолітичну систему жител і розпочав дослідження. У 1915 р. розкопки того пізньопалеолітичного поселення з округлими житлами діаметром близько 4-х метрів провів український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Вік Гінцівського пізньопалеолітичного поселення – понад 15 000 років, найцінніші артефакти – найдавніші календарі, серед них і хліборобський.

У 1927 р. український геолог, археолог Андрій Михайлович Вороний, небіж всесвітньовідомого українського математика Георгія Феодосійовича Вороного, відкрив у Приудайській Сіверщині, в селі Журавка (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) на березі Удаю пізньопалеолітичну стоянку. Цей житлово-виробничий комплекс пізнього палеоліту досліджувала в 1927–1930 спеціальна експедиція Академії наук УРСР за участю А. М. Вороного (потім його репресували, заслали на Кольський півострів, де й загинув). Площа Журавського палеолітичного комплексу – близько 330 квадратних метрів, вік – понад 15 000 років.

У Приудайській Сіверщині збереглися гідроніми й топоніми – релікти агрокультури прадавньої індоєвропейської спільноти. Передусім це священна річка Удай (у ведичних діалектах означає – Небесна, Просвітлена, Священна вода), звивиста течія якої протягом майже 350 км породила унікальні, рідкісної краси пейзажі. Річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), на березі тамтешнього Удаю стоїть місто Удайпур (Удайпіль), центр однойменної округи, а колись столиця однойменного князівства.

Там же дуже поширене чоловіче ім’я Удай. Лівою притокою Сіверського Удаю є Рудка (в іранських мовах – Річка), яка з південно-східного боку омиває гору; ця річка була природнім захистом давнього поселення Вар і городища Варин, і її тут називають Варвиця. На пологому лівобережжі Удаю, за його течією, по обидва боки давнього Вару й нинішньої Варви збереглися давні села Леляки й Журавка, а на крутому правобережжі – місто Ладан.

Назва села Леляки походить від птаха Лелеки, в образі якого являється Лель – юний дух любові, а назва села Журавка – від Журавля; обидва птахи були тотемами Сіверів. У іраномовних країнах також є села, названі іменами цих птахів-тотемів – Лаклакон і Турна. Назва поселення Ладан походить від Ладиної гори – святилища покровительки хліборобства й родинної любові Лади.

Центром унікального краю – Приудайської Сіверщини є Варва (історичні назви – Вар, Варин) – одне з найдавніших (близько V тис. до н. е.) хліборобських поселень Сіверії-Сіверщини на найвищій горі-терасі над Удаєм. Ця унікальна гора має потужний природний захист: з півночі й півдня захищена глибокими ярами й річкою, а з заходу – крутим схилом тераси, що спускаїться в долину Удаю.

В індоєвропейських мовах Вар – захищене Сонцем поселення на горі. Праіндоєвропейський корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…); а в Індії, на лівому березі Ґанґу розташоване місто Варанасі – священний центр індуїзму, буддизму, джайнізму. Гідроніми й топоніми нинішньої Варвинської землі зберігають живу пам’ять стародавньої Приудайської Сіверщини, а їх тотемні небесно-земні значення свідчить про переважно хліборобський характер господарювання місцевого люду.

У Х–ХІІІ ст. в період колонізації Приудайської Сіверщини грабіжницькою руссю на місці прадавнього хліборобського поселення Вар був руський замок Варин. Першу писемну згадку про Варин залишив руський князь Володимир Мономах, коли володів Черніговом (1078–1094), у своєму знаменитому «Повчанні дітям», де під 1086–1087 роками записав про битву з половцями:

«А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ ми взяли».

Варин був одним з важливих фортифікаційних пунктів руської колонізації Сіверської землі, й коли в Сіверщину прийшли монголи, вони вщент зруйнували той руський замок. Тож про нього лишилася пам’ять у назві Замкова гора. Замкове городище має площу близько п’яти гектарів.

Активне господарсько-торгівельне життя в Приудайській Сіверщині почало відновлюватися ще при монголах, які запровадили замість непомірної руської данини невеликий натуральний податок, що становив десяту частину з доходів. У ХІV–ХV ст., коли Сіверщина увійшла до складу Великого князівства Литовського, з південного боку старого Варина збудували нове поселення, «новоселицю» – Варву під захистом найпотужнішої в цій місцевості Замкової гори.

Гора височіє на лівобережжі Удаю, з північного боку від нинішньої Варви, захищаючи селище од холодного північного вітру, за що й дістала народну назву – Холодниця. Віддавна через Холодницю навпростки пролягала крута, небезпечна дорога, а в ХХ ст. гору частково зрізали й дорогу заасфальтували.Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію й контролювали її та в яких оберігали себе від корінного люду. А для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

В околицях прадавнього городища Вар за променевою системою були розташовані курганні комплекси. Ще на початку ХХ ст. довкола Варви налічувалося понад 80 курганів.

Отакі унікальні пам’ятки життєдіяльності Сіверської людності в епоху палеоліту й неоліту та в епоху зародження й розвитку хліборобства збереглися в Приудайській Сіверщині.

Про давній розвиток хліборобства в Сіверії свідчать унікальні обсерваторні курганні комплекси, вік яких понад 7 000 років. Найбільше скупчення сіверських курганів досі простежується на великих просторах давньої Сіверії, зокрема на теренах нинішньої Чернігівщини.

Ці прадавні курганні комплекси помилково ототожнюють зі слідами кочових племен ІІ–І тисячоліть до н. е. або з пізнішими могилами Скіфських царів. Звичайно, в тих прадавніх курганах ховали своїх знатних людей і Скіфи, і Сармати, й інші кочовики, і навіть наші Козаки. У кочовиків, які перебували в постійному русі, не було життєвої потреби насипати ці мегалітичні земляні споруди. Ці курганні комплекси мали функціональну необхідність тільки для агрокультури.

Однією з таких споруд є комплекс прадавніх курганів та майданів кільцевої форми, який розташований на плато Безводівка, на вододілі річок Іченька й Безводівка, поблизу міста Ічня Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Цей найбільший і найвідоміший курганний комплекс має назву Безводівський обсерваторний комплекс або Пригоризонтна обсерваторія Безводівка.

Земляні насипи цього комплексу зроблені не з поховальною метою, а для проведення спостережень за сходом і заходом Сонця й Місяця та за їх рухом упродовж року. Цей прадавній обсерваторний комплекс аналогічний британському Стоунгенджу, однак масштабніший за нього. Безводівських курганів колись було понад 40, та донині збереглося 26. Однак на полях ще можна розгледіти сліди розораних курганів.

За допомогою картографії ХІХ ст. й сучасної аерозйомки вдалося реконструювати систему Безводівського обсерваторного комплексу.

За підрахунками українського археолога, пам’яткоохоронця Дмитра Яковича Телєгіна (1919–2011), упродовж 5 000 років предки Українців насипали понад 100 000 курганів і створили своєрідний історико-культурний ландшафт на природній основі. На жаль, в Україні за останні 100 років 90% курганів знищено сільським господарством, гірничими розробками й археологічними розкопками.

Литовсько-американський археолог і антрополог Марія Ґімбутас (1921–1994)  у своїй Курганній гіпотезі поєднала факти археологічних і лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини Орійських народів – основоположників Праіндоєвропейської (Праорійської)  археологічної Курганно-аграрної культури та носіїв природно-космогонічного світогляду й Праіндоєвропейської мови. Курганна культура була сформована перед VІ тисячоліттям до н. е. в Причорноморських степах.

Згідно з Курганною гіпотезою, всі Причорноморські степи були прабатьківщиною Праіндоєвропейців. У Причорномор’ї, а також у Наддніпрянських просторах між Дунаєм і Доном відбувся синтез прийшлої зі Сходу скотарсько-пастушої й місцевої аграрної культур – зародилась Орійська господарська, культурно-світоглядна спільнота, яка розмовляла ведичними діалектами Праіндоєвропейської мови. На основі одного з таких діалектів розвинулася Сіверсько-Українська мова, що засвідчують лінгвістичні релікти, через які простежується спорідненість Сіверсько-Української з Санскритом, кодифікованим на основі 33-х ведичних діалектів.

М. Ґімбутас зробила висновок, що Праіндоєвропейська агрокультура зародилась в Українських теренах між нижніми течіями Дунаю й Дону на автохтонній доіндоєвропейській основі. Тож усім нам, спадкоємцям доіндоєвропейської й праіндоєвропейської агрокультури і носіям доіндоєвропейсько-праіндоєвропейської мовної спільності належить зберегти цю праматірну землю й відновити історично-культурну справедливість, показавши усьому Світові, що саме на традиційних засадах агрокультури нашої хлібородної землі має відбутися відродження базових господарсько-духовних, морально-світоглядних людських цінностей Орійських (хліборобських) народів. Та для цього передусім необхідно вберегти Українську землю од паразитарного визиску.

Наші предки тисячоліттями уладовували своє життя на природно-звичаєвій основі родо-племінним самоврядуванням – народовладдям. Цю прадавню морально-світоглядну основу життя корінної Української людності засвідчують артефакти нашого давнього культурного життя.

Лишається маловідомою як для свого масштабу унікальна пам’ятка Української історії – Більське городище на Полтавщині. Це найбільше городище ранньої залізної доби у Східній Європі площею близько 5 000 гектарів, що вп’ятеро перевищує площу свого сучасника – Вавилону, який вважають одним з найперших міст в історії людства в пору його найвищого розквіту в VІІ–VІ ст. до н. е.

Протяжність Більського городища з півночі на південь складає понад 11, 5 кілометрів, а з заходу на схід – понад 6, 5 кілометрів, а довжина валів сягає майже 34 кілометри. Городище складається з комплексу трьох укріплених поселень і розташоване в межиріччі Ворскли та Сухої Груні  на землях Котелевського й Зіньківського р-нів та довкола села Більськ Полтавського р-ну Полтавської обл., а північна частина городища доходить до Охтирського р-ну Сумської обл.

Містобудування Сіверщини базується на стійкій Українській будівельній традиції – на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі, що простежується ще в Трипільських поселеннях.

Цей давній мегаполіс відомий за давньогрецьким істориком Геродотом (бл. 490–425 рр. до н. е.) як місто Гелон – столиця хліборобського народу Гелонів-Будинів. Більське городище  відносять до скіфського періоду (VІІ—ІV ст. до н. е.) – періоду активної скіфської колонізації Українських теренів.

Давньогрецькі джерела називали Скіфами (у латинській вимові – Скити) іраномовний кочовий скотарський народ із самоназвою Сколоти. Збірна назва всіх іраномовних кочових і напівкочових племен, які були поширені в Південному Приураллі й Центральній Азії, – Саки (від скіфського сака – олень).

Поряд з Більським городищем розташовані численні кургани: на початку XX ст. їх налічувалося понад 1 000, а донині збереглося близько 600. Цей чисельний комплекс курганів вважають одним з найбільших скіфських некрополів, хоч там є поховання різних періодів. Та найдавнішу основу їх становлять прадавні обсерваторні комплекси Сіверської агрокультури. Весь цей унікальний археологічний комплекс Більського городища з курганами розкинувся на площі 7 520 гектарів.

Уперше позначив розташування давнього городища довкола села Більськ французький інженер-фортифікатор, картограф Гійом Левассер де Боплан (1600–1685) на своїх Українських картах: Українська географічна карта (1639), Генеральна карта України (1648, 1660 ), Спеціальна карта України (1650).

Досліджувати почав Більське городище у 1906 р. російський археолог Василь Олексійович Городцов (1860–1945). Систематичні дослідження городища провадила з 1954 р. експедиція Харківського університету на чолі з українським археологом Борисом Андрійовичем Шрамком (1921–2912).  У 1992–2006 роках на Більському городищі працювала спільна українсько-німецька експедиція.

Нині стаціонарні розкопки на Більському городищі проводять Скіфська експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразина під керівництвом українського археолога Ірини Борисівни Шрамко (1961) та фахівці Історико-культурного заповідника «Більськ», які організували на території Більського городища Археологічну школу для молоді.

Під час розкопок виявлені залишки одно- і двоповерхових дерев’яних жител, різноманітних присадибних споруд хліборобського призначення: погребів, зерносховищ, сушарень та майстерень ремісників: гончарів, ковалів, бронзоливарників, ювелірів. Є залишки споруд для астрономічних спостережень з артефактами хліборобських дорелігійних обрядів родючості.

Місцева людність займалася хліборобством, городництвом, скотарством, мисливством, іншими домашніми промислами й ремеслами. Про широкі торгівельні зв’язки місцевого люду з культурними центрами античного світу свідчать численні знахідки заморських виробів, зокрема, античного розписного посуду, амфор, скляних виробів.

Звичайно, про вік міста Гелон стало відомо передусім з історичних джерел періоду скіфсько-грецької колонізації. Одначе, Більське городище своїми артефактами свідчить про свою доскіфську давнину. Українська земля по обидва береги Дніпра зберігає глибинну пам’ять про культурне життя місцевого люду.

Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Сіверської й  Трипільської агрокультур є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником обох агрокультур є також їх потужна обороноздатність.

Від прадавньої пори культурного господарського життя корінного хліборобського народу на великих просторах Сіверії збереглися по всьому Українському Лівобережжю, особливо на теренах Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Донеччини, Запоріжчини, ранні житлово-господарські поселення, пізніші городища та унікальні обсерваторні курганні комплекси, які разом з Трипільськими городищами на Українському Правобережжі зберігають пам’ять про зародження й надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності на теренах України по обох берегах Дніпра.

Українська земля – унікальна за багатством своїх прадавніх астро-археологічних пам’яток, тому нею як безцінним скарбом планети категорично не можна торгувати. 

Сіверія-Сіверщина – земля відважних, справедливих, справжніх людей

Прадавнє наймення нинішньої Сіверщини-Чернігівщини – Сіверія відродив у літературі й історії український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який любовно називав цим заповітним ім’ям свою материзну-батьківщину.

Сіверія – первинна назва Сіверщини за іменем її корінного народу – Сіври, Сівери. Самоназва Сіври, Сівери походить від імені прадавнього скотарсько-хліборобського народу Сувіри, який у VІІ–ІІ тис. до н. е. жив на Таманському півострові – в Країні Сувірів. Потім на землі Сувірів у І тис. до н. е. жив споріднений з Сувірами хліборобський народ Сінди, країна яких звалась Сіндика.

Сінди чинили збройний опір скіфській колонізації на півдні Сіверської землі, в Сіндиці, як Сівери – на півночі Сіверії, в якій Скіфи ніколи не владарювали. У ІV ст. до н. е. Сінди, виснажені війнами зі Скіфами, змушені були увійти до складу Боспорського царства.

Сувіри й Сінди є родичами Кімерів, Хетів і предками Черкесів, Черкасів (самоназва – Адиге). Через Сувірів і Сіндів Сіверці споріднені з Черкесами (Черкасами). Черкес (Черкас) і Козак мають одне значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ ст. Сіверців Центральної Наддніпрянщини, тобто Українців-Козаків, офіційно називали Черкасами й цим найменням позначали центральне Українське Лівобережжя на тогочасних географічних картах.

Отже, Сівери споріднені з давніми Сувірами, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри – Країни Сувірів.

Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. Отже, у санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар.

Самонаймення Сівер зі значенням свій, родич, родовитий, лицар є синонімом етнічного самонаймення Орій, який теж має значення – свій, родовитий, благородний, лицар.

Морально-генеалогічний смисл етнічного самонаймення Сівер зберігся у рідковживаному давньосіверському соціонімі сівер – свій, родич, родовитий, а також у білоруському й загальнополіському сябер – свій, родич, товариш. Сябри – люди, пов’язані між собою родинними зв’язками, побратимством, товариською взаємодопомогою. У давньосіверському звичаєвому праві сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва.

Сябринне землеволодіння й господарювання було розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю віддавна і зберігалося й під протекторатом Великого князівства Литовського. У ХV–ХVІІ ст. Сіверів-Сіверців називали Севрюки або Севруки, що асоціювалося з сябрами. Тоді Українці називали Білорусів політонімом литвини, а тепер називають переважно соціонімом сябри.

Залишки сябринного господарювання (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст. А в другій половині ХІХ ст. на основі сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Реліктом сябринства й пам’яттю про Севруків лишилися білоруські й українські прізвища: Сябрук, Сяврук, Севрук, Севрик, Сявро, Сяврис, Севрукевич…

Свою хлібородну землю Сівери-Сіверці назвали – Сіверія, Сіверська земля. За природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією Сіверів, їхня хлібородна земля перебуває під захистом суворого й справедливого духа Північного Вітру й Сонця – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців.

Звідси морально-світоглядна суть самонаймення північноорійського хліборобського народу Сувіри–Сівери – Сівером благословенні дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди та похідного від імені народу наймення його країни Сіверія – Сіверів країна, Сівером благословенна земля.

Аналогом давньоукраїнського Сівера в давньогрецькій міфології є Борей – дух Північного Вітру, син Астрея – духа Зоряного Неба й Еос – духа Уранішньої Зорі. За аналогією до Борея давні Греки називали Сіверів – Гіперборейці, а їхню країну – Гіперборея, що буквально означає – за Бореєм. Від архетипу Бор походить давньогрецька назва Дніпра – Борисфен.

Також давні Греки називали Сіверів – Кімери, Кімерійці (у грецькій вимові звук с передавали звуком к, а звук в – звуком м).

Давньоукраїнське міфологічне наймення Сівер має в санскриті аналога Ш’явар – Дух могутнього воїна в образі Чорного Тура. Прадавній архетип Чорного Тура, що символізує силу орійського воїнства, зберігся в назві міста-фортеці Тмуторокань (інша назва – Тамань), яке виникло в VІ ст. на місці давньої столиці народу Сувірів-Сіндів. У санскриті Тмуторокань прочитується – Чорного Тура місто (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000). Отже, саме в Тмуторокані (Тамані) була перша столиця Сувіри й Сіверії.

Походження сакрального наймення Сівер сягає зодіакальної епохи Тура (Бика), що почалася 6 000 років тому й тривала два тисячоліття. Реліктові сліди появи Сівера в образі Чорного Тура з зодіакальної епохи Тура, тобто зародження й розвитку скотарства й хліборобства на теренах Сіверії, простежуються в топонімах, гідронімах, етнонімічних найменнях.

Передусім, у назві пізнішої столиці Сіверії-Сіверщини – Чернігів, звідси й нова назва Сіверщини – Чернігівщина. Тотеми Сівер, Ш’явар (Чорний Тур) прочитуються також у назвах давньосіверського міста Севськ на річці Сев, яка впадає в ліву притоку Десни Нерусу (межа між Сіверами й руссю), а також у назві лівого притоку Десни – Сейму. Місто Севськ, річки Сев, Сейм зберігають у своїх назвах давньосіверські  релікти, пов’язані з Чорним Туром і чорною (вороною) водою.

Чорний Тур – тотем скотарсько-хліборобського народу Сіверів і їхньої країни Сіверія. Чорний Тур також знаменує переважно скотарський характер господарювання та бойовий, військовий дух.

Належність Сувірів-Сіверів до скотарсько-хліборобської етнокультурної спільноти Оріїв з потужною військовою верствою засвідчується також тим, що поряд із Сівером і Чорним Туром покровителем Сіверів був Перун – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що являються в Блискавці й Громові. Аналогами сіверського й загальноукраїнського Перуна є хетський Дух Грому Перуе, литовський – Перкунас, індоорійський – Індра.

Наявність у світогляді Сіверів духів-покровителів воїнства свідчить про високу військову самоорганізованість і самозахищеність Сіверського аграрного суспільства.

Стосовно хліборобів існує стереотип їх миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Сіверське аграрне суспільство на Українському лівобережжі, як і Трипільське аграрне суспільство на Українському правобережжі, мали високий рівень озброєності й замозахищеності, що засвідчує знайдена в розкопах Сіверських і Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Сіверське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, самоврядну чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, воїни-захисники, ремісники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань. Переселенці з Сіверії до Ірану й Індії зберегли там орійську верствову структуру як систему чотирьох суспільних станів – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці). Варна в санскриті означає якість.

Функції господарської та захисної верств давнього Сіверського суспільства успадкував провідний стан, середній клас нового Українського суспільства – Козаки-селяни, які не відбували панської повинності й не визнавали панства, а керувалися товариською взаємодопомогою. Особливістю Козаків-селян, як і загалом Сіверців, невід’ємним їхнім атрибутом була особиста зброя.

Сіверці постійно мали при собі зброю – вдома, у полі за плугом, у подорожах, на ярмарках. Цю давню Сіверську традицію володіння особистою зброєю успадкували Козаки-воїни й Козаки-селяни, які убезпечували себе й забезпечували лад у суспільстві. Особиста зброя гарантує людині й суспільству волю.

Отже, Сіври, Сівери – самозахищений, вільний найдавніший в Українській історії корінний скотарсько-аграрний орійський народ з досконалою становою, чотириверствовою суспільною структурою, з розвиненою військовою самоорганізацією, який від часу закінчення останнього льодовикового періоду (понад 10 тисячоліть тому) своїми численними поколіннями обжив великий простір у міжріччі Дніпра й Дону.

Тож південний край Сіверії починався з Передкавказзя, з Тамані, з Країни Сувірів – Сувіри (згодом її назвали Сіндика), на півночі Сіверія сягала Полісся аж до витоків Десни й Сіверського Донця, західний край Сіверії проходим по Дніпру, а східною межею Сіверії були Сіверський Донець і нижня течія Дону. Давні греки називали Сіверській Донець і Нижній Дон – Танаїс і по Танаїсу традиційно проводили кордон між Європою й Азією. Тобто все за Танаїсом було Азією, і вся москворусь була в Азії. Та при розширенні москворуських колоніальних кордонів Петро І купив у європейських географів рішення про проведення демаркаційної лінії між Європою й Азією по Уральських горах та по річці Яїк (Урал), і таким способом з’явилась європейська Росія.

Увесь окультурений простір Сіверії називається в археології Дніпро-Донецькою культурно-історичною спільністю – основною за значенням і територією неолітичною культурою в Україні, найдавнішим базовим компонентом в етногенезі й становленні Сіверців, усього Українства й східних Слов’ян.

За сучасним датуванням радіовуглецевим методом, розвиток скотарсько-хліборобської сіверської, орійської культури припадає на 6 500–4 200 роки до н. е. В ареалі Дніпро-Донецької археологічної культури відкрито понад 200 поселень і 20 обсерваторних курганних комплексів, які свідчать про потужний, промисловий розвиток Сіверської агрокультури.

Геродот у своїй дев’ятикнижній «Історії» (450 р. до н. е.) назвав корінний хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, подвійним ім’ям – Гелони й Будини, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна назва хліборобського народу пов’язана з Сонцем, яке грецькою зветься Геліос. Тобто Гелони – це переклад місцевого етноніму Будини як Сонцяни, тобто – Просвітлені,  Пробуджені. Слушність такої трактовки підтверджує Геродотова назва столиці Гелонів-Будинів – Гелон, тобто – Сонячне місто. Та це вже факти пізнішої історії.

А давньоіндійський героїчний епос «Магабгарата», який описує події між 1 200 й 800 роками до н. е., зберігає пам’ять про Сувірів та про їхню країну – Саувіру, яка розташовувалася в Північно-Західній Індії (тепер територія Пакистану).

Починаючи з ІV тис. до н. е. частини Сувірів-хліборобів з переважаючою чисельністю скотарів і воїнів (для прохарчування й захисту в незвіданій, небезпечній дорозі) кількома хвилями переселялися в Іран та Індію, де започаткували розвиток тамтешніх агрокультур. Переселенці з Сіверії несли з собою в чужі землі традицію хліборобства й військового мистецтва та назви річок і поселень рідної землі й священні наймення праматеризни – Сувіра, Устраяна, Укхраяна, які закарбовані в давньоіранських і давньоіндійських текстах.

Відгінне скотарство в іранських та індійських землях мало давню традицію і, очевидно, скотарі перші проклали шляхи до Українських теренів і тут відкрили багату агрокультуру. Перелогове рільництво в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар, потребувало для відновлення родючості ґрунту багато худоби на випас та вдобрювання.

Тож споріднена індоєвропейська людність, яка одночасно зайнялась відновлюваним господарюванням – скотарством і рільництвом, від початку мала потребу в господарській взаємодії. Певно, саме східні індоєвропейські скотарі залучили західних орачів-рільників з хлібородних

Українських земель з багатовіковим аграрним досвідом до розорювання перелогів на Іранському нагір’ї та в північноіндійському П’ятиріччі. І Сіверія, й Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські орачі-хлібороби.     

В Індії живуть нащадки наших давніх орачів-хліборобів, які називають себе Орії. Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) в праці «Відкриття Індії»:

«Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово Орії походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Звідси моральна суть самонаймення Орії – благородні, родовиті. Орії (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арії) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі, а явленого в його життєсійному сяйві духа світла Ора визнає покровителя орачів-хліборобів.

Переселенці з Сіверії, прибувши до Північної Індії, в П’ятиріччя (Пенджаб), потрапили в багаті природні умови й у занепале господарське й суспільне середовище. Для оживлення, уладування й покращення якості життя, Орії запровадили Орійську суспільну систему самоврядування з чотиристановою структурою верств – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці).

Орійські хлібороби й скотарі, які принесли господарський досвід, склали основу варни вайш’їв (селян), орійські воїни-захисники, які принесли військове вміння, склали основу варни кшатріїв, орійські ясновідці, які принесли заповітні усні знання-віди, склали основу варни брагманів, а місцева індійська людність склала наймасовішу варну шудрів – допоміжних робітників. Одначе, всім людям був доступ до всіх варн, тільки за умови набуття досвіду в певній господарській і суспільній сфері для покращення якості життя. Адже варна означає – якість.

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Сіверії й, напевно, з Трипілля, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину до духовного самовдосконалення.

Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), який наявний в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного строю. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів, воїнів-захисників і духовних подвижників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури.

Переселенці з Сіверії зберегли на нових землях пам’ять про праматірну хлібородну землю в її астральному найменні. Підтвердження цьому є в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті (Основне знання) та індо-орійській Ріґведі (Славенів знання), де закарбовано астральне наймення предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Ключовими в цій назві є корені Устра, Уштра, Укхра, що означають – Уранішня, Досвітня Зоря, вісниця Сонця.

Звідси повний переклад з авестійської й санскриту астрального наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Уранішньої Зорі країна. Цей орійський сонячний архетип зберігся і в астральному найменні Україна, від якого походить і самоназва хліборобського народу Українці – визнавці Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця.

Отже, астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну сутність світла Сонця, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Сонце – астральний символ агрокультури, що знаменує безвічну силу життєзароджуючого світла. І цей сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру(1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. А Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року:

«Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта:

«Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Основна частина корінного Орійського хліборобського народу Сувірів, яка зосталася (звідси їх внутрішня назва – останці) на матірній землі, стала відома під іменем – Сівери, Сіверці. Вони зберегли у своєму самонайменні світоглядну суть прадавньої назви рідної землі – Сіверія або Сіверська земля, яку благословляє, оберігає Дух Сонця й Вітру – Сівер.

Архаїчні наймення питомої землі й корінного народу успадкували наступні покоління хліборобів і зберегли їх у давніх синонімічних назвах: Сіверці – Чернігівці, Сіверщина – Чернігівщина.

Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, військового мистецтва, лицарства, благородства, родовитості й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом. Ці благородні риси споріднюють Сіверців з нащадками спільних предків Оріїв – орачів-хліборобів і воїнів-оборонців: з Черкесами (Адигами), Памірцями та Орійцями-Сікхами Пенджабу.

Моральний світогляд і духовний тип Сіверів – благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі.

Особливий генотип і духовний тип людей агрокультури сформувався на природній господарсько-світоглядній основі енергопродуктивного рільництва. Базовим енергопродуктивним набутком Сіверського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій, глибокосмисловій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної епохи. У найменні жито явилася сама суть енергопродуктивної хліборобської праці й сонячно-земного світогляду хліборобів, які в плеканні жита плекають основу людського життя.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

У давньогрецьких історичних джерелах Сіврів-Сіверів ототожнювали з Кімрами-Кімерами-Кімерійцями. Кімри-Кімери-Кімерійці – перший народ на теренах України, відомий за власною назвою, яку донесли до нашого часу ассирійські клинописні тексти, давньогрецькі історичні й літературні джерела. Таке ототожнення невипадкове, бо з приходом Кімрів-Кімерів на початку ІХ ст. до н. е. на землю Сіверів ці два народи поєдналися в господарсько-військовому союзі. Сівери – це хліб, а Кімери – залізообробна технологія й військове мистецтво. З Кімерами пов’язували історичні терени Сіверів: Таманський півострів називали Кімерійським, і тут було поселення Кімерій.

Давньогрецький поет Гомер  назвав Кімерів «молокоїдами й найсправедливішим народом на Землі». Деякі українські мовознавці вважають запозиченнями з Кімерської мови такі Українські лексичні релікти: дбати, дбайливий, бачити, обачний, тривати, тривалий, жвавий. Тут не про запозичення з Кімерської мови слід говорити (все те лише здогади), а про спільну Сіверсько-Кімерську лексику, закорінену у Ведичній діалектній основі.

Культурні сліди Кімрів-Кімерів простежуються в Балтії й на Британських островах. Давня й нинішня самоназва Валлійців – Кімри, що Валлійською мовою означає – співвітчизники. Від самоназви народу Кімри походить і назва країни – Cymru (Кімру). А чужа назва Валлійці походить від германської назви Кельтського племені Вольків, що означає – іноземці. Германці називали Вольками всіх Кельтів. Кімри (Валлійці) називають свою країну з офіційною назвою Вельс традиційно по-свойому – Cymru (Кімру). Кімри за власною самоназвою і рідну мову називають Cymraeg (Кімрíйська). Правдоподібно, Кімери-Кімри опинились на Британських островах разом з Кельтами, які, як і Кімри, належали до індоєвропейців і розселялись по цілій Європі. Кімери-Кімри живуть у Британії з середини І тисячоліття до н. н., вони поріднилися з місцевою доіндоєвропейською людністю й відрізняються етнічно й мовно від суто Кельтських племен – Бритів і Скотів (Шотландців).

Коли в VII столітті до н. е. на Українські терени прийшли з Кавказу Скіфи, вони передусім захопили Кімерію. Під натиском Скіфів скотарсько-військова частина Кімерсько-Сіверської спільноти, власне Кімери, відійшла в Малу Азію, а також у Західну Європу, зокрема на Британські острови. а хліборобська частина, власне Сівери, лишилась на рідній землі. На південному краї Сіверської землі збройний опір скіфській колонізації чинили Сінди, а в лісостеповій – Сівери.

Колонізація Сіверії-Сіверщини

Після переселення частин скотарів-хліборобів з Сіверії на Схід їхніми шляхами у зворотний бік почали накочуватись у Сіверську землю хвилі туранських кочовиків – скотарів і військових грабіжників. З південно-східного боку степова Сіверія була відкрита кочовим хвилям, і тільки з північного заходу й північного сходу Сіверія захищена природніми бар’єрами – річками, болотами й лісами.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно Скіфи й Греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. Через те тогочасні давньогрецькі історичні джерела ототожнювали корінну хліборобську людність Українських земель зі Скіфами, які колонізували значну частину України, переважно степову.

У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами Скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні Сармати, які потіснили Скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму.

Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. Сарматів витіснили з Українських теренів Готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. Готів і Сарматів витурили з Українських теренів Гуни, після чого Сармати з’являються в Європі під назвою Алани.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальним пануванням в Українському агрокультурному світі поклали Гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того міґраційного цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню структуру Сіверських і Трипільських хліборобських поселень, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

У ІV–VІІІ ст. Сіверці входили в міжплемінне об’єднання Антів, що займало територію від Сіверського Донця до Прута (Пеньківська археологічна культура).

Корінна Українська людність по обидва береги Дніпра постійно зазнавала грабіжницьких нашесть протягом трьох останніх тисячоліть. То були голодні й ненаситні степові кочовики-грабіжники зі Сходу (туранці) й лісові кочовики з Заходу (германці). За Українську багату, хлібородну землю воювали між собою Скіфи й Вандали, Гуни й Готи, хозари й русь.

Зі Сходу слідами Сколотів-Скіфів, Сарматів, Гунів почали проникати в Сіверську землю ватаги кочових туранських грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. На Півдні діяла грабіжницько-торгівельна корпорація еллінізованих юдеїв – расія.

А з Заходу слідами Готів почали проникати в Українське Правобережжя ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з Готами й Гунами.

Туранські ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, расія з Півдня й рузі з Заходу грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром. А в VІІІ–ІХ ст. туранська русь заклала на Таманському півострові, на землях Сувірів, Сіндів, Сіверів грабіжницьку базу – Руський каганат. Звідти руські кагани, які згодом стали назватись руськими князями, почали активно колонізувати південні Сіверські й інші Українські землі.

З ІХ ст. винародовлений грабіжницький конґломерат русь, що складався зі степових грабіжників туранців – рашів, еллінізованих юдеїв – расія та кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь, почав колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були Скіфи, Сармати й Готи.

Отже, раші–расія–рузі зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «…Не було народу, який сам себе називав руссю», – зробив науковий висновок білорусько-український археолог, історик Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені химери. Отже, слово русь та похідні від нього – руські, русини мають смислове значення – винародовлені химери.

Назва русь не несе в собі жодної етнічної ознаки, це політонім на позначення владарюючого кагалу грабіжників – нелюдів. І руські, русини як підданці владарюючої русі – це також політоніми на позначення невільників – недолюдів. Тож для розрізнення народів і винародовлених химер належить писати етнічні наймення з великої літери, а політоніми – з малої.

З проникненням грабіжницької русі в Сіверщину й інші Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя), що в процесі колонізації переросла в епідемію соціального паразитства. Грабіжницька каста русі насаджувала на загарбаних землях відповідну владарюючу політичну структуру – паразитарно-злочинну корпорацію, яку П. Куліш назвав «державою в державі».

На тій паразитарно-злочинній доктрині держалися всі владарюючі колоніальні режими від княжого феодалізму до імперій царської й більшовицької та до нинішньої неоколоніальної, необільшовицької, клептократичної «держави в державі», декорованої під «українську незалежність».

Грабіжницька каста  русь як «осілий грабіжник» досягла зеніту могутності за «великого кагана Володимира» – хрестителя, який насадженням панівної християнської релігії остаточно заневолив своїх підданців, керуючись біблійною догмою «Всяка влада од бога», а насадженням церковних канонів зруйнував морально-світоглядну традицію природно-звичаєвого права й вічову систему народовладдя.

Відтоді політонім руський став синонімом православний, і обидва ті слова русь зробила політично-релігійними означеннями колонізованої нею й винародовленої маси. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю підданців.

Русь, ставши з кочового грабіжника осілим грабіжником на Українських землях, через свою малочисельність стала наймати у свої військові дружини інших чужинців, зокрема, варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами.

Одначе, русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами (норманами), ні тим паче зі Слов’янами. Обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877): «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було; русь також не Слов’яни».

Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-паразитів намагався облагородити себе належністю до штучної династії Рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.

Одначе, присяжні літописці, яких тримали при собі руські кагани, писали на їх замовлення потрібну їм фіктивну історію, яку починали з вигадки про запрошення Слов’янами варягів-русів на правління, а далі конструювали генеалогію каганських (княжих) династій та хроніки про їх владарювання. А на підставі тих замовних генеалогій і хронік імперські історики писали історію «Государства русского», а за тією схемою трактували й історію руської колонії – Малолрусії.

То була історія не життя Українського народу, а історія руських каганів – «собирателей земли русской», а насправді – загарбників земель неруських, бо грабіжницька русь ніколи не мала своєї землі.

Отже, русь – не народ, не люди, а грабіжницька химера, нелюди. Русь не поміняла своєї нелюдської суті за 1000 років колоніального владарювання над людьми, в чому ми пересвідчуємося під час нинішньої аґресії остаточно звироднілої русні на Українські землі. Безрідна химера русь і вся наплоджена виродками русня патологічно ненавиділа й ненавидить усіх родовитих людей, усі вільні народи на їхніх рідних землях. Ось звідки в тих нелюдів така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

До початку руської колонізації Українських земель Сівери, як і їхні північно-східні сусіди В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям за природно-звичаєвим, вічовим правом волі й не мали князів. Це зафіксовано в руському «Іпатіївському літописі» (1420-х рр.):

«…В’ятичі та інші погани, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом».

Тобто, наші предки визнавали дорелігійний природно-моральний світогляд, жили за внутрішнім, моральним законом – по совісті та уладовували суспільне життя за вічовим законом волі, що є виявом етнічного духу.

Для Сіверців природна справедливість – вища за всі штучні закони. До XV століття Сіверці й В’ятичі зберігали свою сонцевизнавчу агрокультурну звичаєву традицію на основі точних природно-астрономічних знань, які отримували за допомогою курганних обсерваторних комплексів.

З Х ст. на самоврядній Сіверській землі під натиском русі сформувалося перше штучне адміністративне утворення – Чернігово–Сіверське князівство, яке обіймало терени сучасних Чернігівської й Сумської областей України, Гомельської й Могильовської областей Білорусі, Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської та Рязанської областей РФ.

Династія Чернігово-Сіверських князів Ольговичів протягом майже трьох століть вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами й київськими Мономаховичами за володіння землями Сіверщини. На північну й центральну частину Сіверщини зазіхали руські кагани з Київа, а на південну частину – на Таманський півострів посягали галицько-волинська русь і степові кочівники.

У Х ст. на південному краї Сіверії – Сувіри, на березі Керченської протоки, на місті давньої столиці народу Сіндів виникло місто-фортеця Тмуторокань, яке стало столицею Тмутороканського князівства. Традиційно Тмутороканню володіли Сіверські князі. Та через претендування на південну частину Сіверської землі галицькоруських і київоруських каганів вони не підтримали похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців з наміром повернути Сіверській землі прапрадідівську Сувіру, звану на той час Тмутороканським князівством.

Руський літописець і згодом історики потрактували той похід як сепаратний похід сіверських князів. Ті трагічні події одразу було виспівано й описано в епічній поемі «Слово про Ігорів похід» – пам’ятці української мови, яка й після вихолощення руськими імперськими цензорами зберегла міфопоетичні скарби українського дохристиянського природно-космогонічного світогляду. (У 1792 р. кошовий отаман Антін Головатий (1744–1797) домігся переведення Запорозьких козаків на Тамань, що була на місці Тмуторокані, й з 1796 очолив там Чорноморське військо).

А частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся Сіверці потрапляли на вільну Болохівську землю. Сіверці й Болохівці мали давні родові, господарські й торгівельні зв’язки.

Грабіжницька русь, колонізувавши Українські хліборобські землі, узяла під свій контроль та обклала непомірною даниною всі торгівельні шляхи, головно трансконтинентальну торгівлю хлібом. Так само нинішня русня грабує Українське збіжжя та блокує Українську торгівлю хлібом.

Тож прихід у 1240 р. на колонізовані руссю Українські землі найдосконалішого на Євразійському континенті війська високоорганізованої, торгівельно-кочової Монгольської держави слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну експедицію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.

Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі над східними Слов’янами, як Гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання Скіфів, Сарматів над хліборобами Північного Причорномор’я.

Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили проґресивну систему оподаткування – невеликий натуральний податок, що становив десятину од доходів. На звільнених од русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й стало відновлюватися місцеве населення. По суті монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони віддавна вели життєво необхідну торгівлю.

З приходом монгольського війська русь зі своїми вірнопідданими одразу повтікала з Наддніпрянської України на Захід – у володіння західноруських каганів, на Галичину й за Карпати, та на Північ – на Залісся, у фіно-угрські й тюркські землі. Згодом з західноруських анклавів почалась в Україну, зокрема, в Сіверщину, ідеологічна експансія русинів-москвофілів, а з північноруських анклавів – військова експансія москворусів.

А Сіверщина, звільнившись од руської колонізації, залишалася країною чистого етнічного типу корінної людності.

На Заліссі москворуські феодали стали васалами золотоординських ханів і навперебій вислужувалися перед ними, стягуючи данину з підневільної місцевої людності. На східноукраїнських, Сіверських, землях стягувачем данини був баскак золотоординського хана татарин Ахметка, що відзначався особливою зажерливістю й жорстокістю.

А на західноукраїнських землях данину для хана стягував його васал – не менше зажерливий і жорстокий руський князь гілки Волинських Мономаховичів з вигаданої династії Рюриковичів Данило Романович, який після завоювання Галича став зватися Галицьким і зруйнував самоврядну Болохівську землю.

У виснаженій золотоординськими здирачами данини північних Сіверських землях украй занепало господарство, як і при руському данинному владарюванні, тож почався відтік Сіверської людності в Литву.

У середині XIV ст. почала швидко зростати «язичницька» Литовська держава. Литовські володарі взяли за основу розвитку військової сили принцип земельного правочину:

хто має землеволодіння, той зобов’язаний служити у війську; а хто відмовляв­ся од військової повинності, у того забирали землю.

Цей принцип поширювався на всі суспільні верстви – від князів до селян. Тож Литва на той час мала велике організоване військо. Так Гедимін (1316–1341), добре зміцнивши тили, завершив приєднання Білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання Українських земель.

Москворуси як колишні колонізатори Українських земель і нинішні васали золотоординців спробувала чинити аґресивний спротив звільненню Сіверщини од данинного  гніту. Вирішальну стратегічну роль у приєднанні Українських земель відіграв Гедимінів син – Ольгерд (1345–1377), який вольовим чином у 1362 р. чітко окреслив межі Великого князівства Литовського з Чернігово-Сіверщиною й Київом у його складі.

Того ж 1362 р. об’єднане військо Литовців, Українців, Білорусів розгромило золотоординців на річці Сині Води (притока Південного Бугу), поклавши початок повному звільненню Українських земель од золотоординсько-руського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. у межах Великого князівства Литовського опинилася вся Білорусія й частина Московії та Українські землі: Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Так Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Литва, приєднуючи Українські терени, «старини не рушила, а новини не вводила». Сіверська земля разом з іншими Українськими теренами була у складі Великого князівства Литовського до початку XVI ст.

А в 1500–1503 північну частину Сіверщини захопила Московія. Та з початком XVII ст. південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, де знову об’єдналася з іншими Українськими землями.

У XIV–XVII ст. Сіверська земля охоплювала переважну частину нинішнього Українського Лівобережжя з північними теренами, які нині в складі РФ. У той період Сіверську людність називали Севрюки або Севруки.

«Севрюки заселяли майже все Українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів’ях Сіверського Донця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).

Сіверці-Севрюки в основному займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, різними ремеслами, зокрема, славилися своїми теслями-добродеревцями й гончарями, а особливо поширені в них були місцеві промисли: бортництво, мисливство, рибальство.

Севрюки – особлива за походженням етнокультурна спільнота східних Слов’ян, споконвічна корінна людність Сіверської землі, прямі нащадки Сіверів-Сіверців.

Унікальний Український генотип Сіверів-Сіверців сформувався з прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів. І на цій генетичній основі визріла унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. У XIV–XVII ст. Сіверці–Севрюки на Українському Лівобережжі становили собою окремий етнос, поряд з Правобережними Українцями, західну частину яких називали руснаками-русинами – колишніми підданцями київорусі, поряд з москворуськими підданцями слов’янського походження та Білорусами – литвинами.

На переконання українського археолога, історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001): «Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їм не дали збутися три інші».

Севрюки-Сіверці найдовше зберігали свій генетично-етнокультурний тип і природно-звичаєве право на питомій землі, тоді як їхні сусіди зазнавали значних генетичних і етнокультурних деформацій. Тож, насправді, Сіверці були першою Східнослов’янською нацією.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2024
• «Український світ»

Запис Сіверія й Болохівщина. Частина перша спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство.

Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху.

Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант).

У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину.

А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства.

Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі.

А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності.

Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу.

Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура.

Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть.

Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права:

«Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури.

Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля.

До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»).

Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти.

Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині.

Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу).

За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем.

З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).

Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади.

Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу:

«Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя).

І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права.

Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого.

Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!».

В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна.

Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам.

До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці.

Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму.

Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі.

Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919).

Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств.

Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.

«Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя.

За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства.

Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу.

Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери.

Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон.

Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р.

Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки.

А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.).

Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος– камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина.

За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї…

Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу…

До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги.

Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського.

Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним.

Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу.

Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень.

Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби.

Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців:

«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі.

Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів.

Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів.

А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу.

Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену.

Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою.

Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник.

У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною.

Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах.«…Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

Грабіжницька русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, у яких чужинці оберігали себе від корінного люду. А корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, бо вирощував хліб і жив од Трипільської пори на своїй землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на теренах південних просторів нинішніх Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Тернопільської, східних частин Чернівецької та Івано-Франківської областей, тобто в межах Трипільських володінь. Болохівці зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган (князь) Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі.

Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання.

У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам.

Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею:

«Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі».

Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові.

Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість.

Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему.

Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США.

Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості.

Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Українцям неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 1, 2024
• «Український Світ»

Запис 130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою…
Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…»

Костянтин Ушинський

Виповнилося 200 років від народження Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) – великого українського педагога, основоположника нової педагогіки як мистецтва виховання й народної школи, реформатора шкільної освіти, який розвинув педагогіку в мистецтво виховання.

Костянтин Дмитрович рішуче заперечував імперські спроби офіційно визнати його руським педагогом і вченим:

«Ні, я українець: рід наш старовинний, український…».

Педагог стійко дотримувався світоглядної позиції, що «в кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети»: «Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою… Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…». «Вчитель вчителів» – так величають К. Д. Ушинського педагоги.

3 березня 2023 р. Національна академія педагогічних наук України провела Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Видатний син українського народу. До 200-річчя від дня народження вчителя вчителів К. Д. Ушинського».   

Родовід і родина: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український …»

Костянтин Дмитрович Ушинський народився в потомственній українській родині 19 лютого (3 березня, за новим стилем) 1823 р. в селі Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, тепер – Шосткинський район Сумської області (за іншими даними, 18 лютого (2 березня) 1824 р. в Тулі).

Батько, Дмитро Григорович Ушинський походив зі Слобідщини, зі старовинного українського роду, який згодом, в імперії, набув статусу дрібномаєткового дворянства; служив у руській армії, ветеран Вітчизняної війни 1812 р. Дмитро Григорович відпустив своїх селян на волю ще задовго до скасування кріпацтва. Служив у Тулі, викладав у кадетському корпусі, згодом переїхав з родиною до Полтави, а в 1832 р. його призначили суддею до Новгорода-Сіверського. Тут Ушинські мешкали у невеликій заміській садибі на березі Десни.

Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з Сіверщини, зі знатного українського шляхетського роду, родичка відомого українського письменника, освітнього й громадського діяча Василя Васильовича Капніста. Саме мати займалася вихованням і початковим навчанням Костянтина й двох менших синів,  прищепила дітям любов до рідної мови й традиції, до читання. Любов Степанівна померла, коли Костянтинові було 11 років.

По смерті матері батько через службову зайнятість майже не займався домом. Костянтин і двоє його менших братів залишилися майже без опіки дорослих. Турботу про братиків узяв на себе Костянтин. Навчаючись у гімназії, він відмовився од пансіону й щодня ходив на навчання за чотири версти та повертався додому, аби бути поруч із меншими. Костянтин виховував своїх менших братів за родинною традицією, яку перейняв од мами. Так на давній традиції родинного виховання визрів український духовний тип Костянтина Ушинського, і на тій виховній традиції української етнопедагогіки виросла його педагогічна система.

Сучасники стверджували, що Костянтин Ушинський завжди наголошував на українській народній основі своєї практичної педагогіки і своєю Батьківщиною називав Україну. Це підтверджує і його життєве кредо: «Зробити якнайбільше користі моїй Батьківщині – ось єдина мета мого життя, і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».

Усі руські імперські режими, монархісти, більшовики й необільшовики, насаджували й насаджують колоніальний штамп, що Костянтин Ушинський – руський педагог і вчений. Костянтин Дмитрович рішуче заперечував такі імперські посягання: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки й батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі…». Навпаки, всупереч імперським посяганням великий український педагог усім своїм життям і освітнім подвижництвом стверджував глибинну природу свого українського єства.

К. Д. Ушинський одружився у 1851 р. з подругою свого дитинства – Надією Семенівною Дорошенко, яка походила зі славного українського роду Дорошенків. Їй дістався у спадок родовий хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії.

Костянтин Дмитрович з дружиною мали велику родину – шестеро дітей: сини – найстарший Павло (загинув 18-літнім), Костянтин, Володимир, дочки – Віра, Надія, Ольга. Родина Ушинських жила в любові та взаємоповазі. Костянтин Дмитрович і Надія Семенівна виховали дітей справжніми людьми.

Їхня старша донька Віра згодом писала про матір як про дуже вродливу, розумну жінку, дбайливу господиню, яку батько дуже любив і шанував. А ще Віра згадувала, як вечорами родина збиралася за столом, і вголос читали твори українських авторів. Одним з найулюбленіших письменників Костянтина Ушинського був Микола Гоголь.

Віра Ушинська, випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на батьківські й свої кошти відкрила в Київі дві початкові школи, названі ім’ям К. Д. Ушинського.

Надія Ушинська, також випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на материнські й свої кошти у 1895 р. відкрила в Богданці початкову школу для селянських дітей, де навчали за підручниками К. Д. Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».

Два сини Ушинських – Костянтин і Володимир, випускники Київської гімназії, захищали Україну від більшовицької окупації й загинули в Чернігові у 1918 р.

Після захоплення України більшовиками Надія Ушинська еміґрувала до Праги, а Ольга Ушинська – до Франції.

Усі нащадки К. Д. Ушинського живуть за кордоном, і майже всі присвятили себе педагогічній праці.

Виховання й освіта

Вихованням і початковою освітою сина Костянтина займалася мати. Прищеплену матір’ю любов до рідної мови й культурної традиції Костянтин Ушинський плекав усе життя.

Середню освіту Костянтин здобув у Новгород-Сіверській гімназії – одній з найкращих у Російській імперії, де директором був видатний педагог, доктор права й філософії І. Ф. Тимківський.

Після закінчення гімназії (1840) Костянтин вступив на юридичний факультет Московського університету й закінчив його з відзнакою в 1844 р.

Під час навчання в університеті Костянтин змушений був заробляти на життя приватними уроками, оскільки батько зовсім збіднів і не міг нічим допомагати. Юнак багато читав, вивчав сучасну філософію, захоплювався мистецтвом, літературою, сам писав вірші, прагнув бути в курсі політичних подій у Росії та за кордоном. Збереглися окремі уривки з його щоденника, з яких постає образ людини великого розуму, міцної волі, відданої своїй Батьківщині, рідному народові. У студентські роки щоліта приїздив додому, багато мандрував рідними місцями.

Життєвий шлях і освітнє подвижництво

Після закінчення у 1844 р. правничого факультету Московського університету й отримання ступеня кандидата юриспруденції вчена рада залишила К. Ушинського в розпорядженні Московського навчального округу.

У 1846 р. К. Д. Ушинського призначили виконувачем обов’язків професора на кафедру камеральних (економіко-юридичних) наук у Ярославський Демидівський юридичний ліцей. Як викладач він був надзвичайно популярний серед студентів, оскільки його лекції вирізнялися самостійністю мислення, майстерністю викладу. З 1848 р. працює також редактором неофіційної частини «Ярославских губернских ведомостей».

К. Ушинський у своїх правознавчих працях відстоював ідею природного права, де головним джерелом права є сама Природа з її одвічними принципами-законами, в основі яких – життєва Воля людей, а не сваволя законодавців, які вигадують штучні закони для упокорення людей. Життєво первинне природне право люди отримують з народженням, воно закладено в самій людській сутності разом з життєвою програмою душі й являється як воля духу морально зрілої людини та однакове для всіх людей. Тож вільні суспільні відносини має визначати природне право, а не державні закони. Тому Ушинський пропонував замінити термін «державне право» на «суспільне право».

Після революційних подій 1848 р. в Європі імперський режим посилив реакцію в Росії: юридичні й політичні науки піддали особливому контролю. З тим не міг змиритися Костянтин Дмитрович, і за рішучий протест проти принизливого поліційного й церковного нагляду над вищою освітою його звільнили з роботи – «за свободомыслие и распространение дерзновенных мыслей среди воспитанников лицея». Саме через це імперський режим і клерикали не дали викладати Григорію Сковороді в Харківському колеґіумі.

Скрутне матеріальне становище змусило К. Ушинського піти на посаду помічника начальника департаменту іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі, де він пропрацював з 1849 до 1854. У 1854 р. за різку критику свого начальника, україноненависника графа Д. А. Толстого, К. Д. Ушинського звільнили й звідти.

Певний час К. Ушинський займався журналістикою, зокрема працював у журналі «Современник»: писав статті, перекладав наукову й художню літературу. Після років безробіття й журнальної праці Костянтин Дмитрович влаштувався у 1854 р. викладачем правознавства й російської словесності, а згодом інспектором у Гатчинському сирітському інституті. Тут він безпосередньо зайнявся практичною педагогічною діяльністю й розв’язанням основних проблем педагогічної науки. Свої статті «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність у громадському вихованні» опублікував у виданні «Журнал для воспитания».

У 1859 р. К. Д. Ушинського призначили інспектором у Смольний інститут шляхетних дівчат. Педагогічна популярність Костянтина Дмитровича, його послідовність у відстоюванні власного думання й реформаторські ідеї були далеко не до вподоби інститутському начальству. Паралельно з інспекторською роботою К. Д. Ушинський очолював з 1860 р. «Журнал Министерства народного просвещения» і за короткий період перетворив його на  цікаве, своєчасне педагогічне видання.

У Смольному інституті К. Ушинський зазнав реакційного цькування, наклепів і доносів з боку клерикалів за свої новаторські педагогічні ідеї та за перші підручники для початкової школи –  «Рідне слово» й «Дитячий світ», які вийшли у 1861 р. Ушинського звинувачували у вільнодумстві, непоштивому ставленні до начальства й навіть у безбожництві.

Фізичне й нервове виснаження призвело до недуги: К. Ушинський захворів на сухоти й за короткий час зовсім посивів. У 1862 р. Костянтин Дмитрович з підірваним здоров’ям звільнився з посади редактора журналу і з роботи інспектора у Смольному інституті та поїхав на лікування за кордон.

Лікування у Швейцарії затягнулося на п’ять років. Перебуваючи у вимушеному вигнанні, К. Д. Ушинський вивчав шкільництво у Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, де особливо цікавився досвідом навчання в народних школах. У Гейдельберзі зустрічався з видатним хірургом і педагогом М. І. Пироговим, який також був у вигнанні. Живучи за кордоном, написав перші два томи своєї головної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології», посібник «Керівництво до викладання за «Рідним словом»», десятки статей, присвячених проблемам педагогічної психології, підготував «Листи зі Швейцарії».

Повернувшись з-за кордону, К. Д. Ушинський ледве мав силу займатися науковою працею, а здоров’я дедалі погіршувалося. У травні 1868 вирушив на лікування до Криму, та доїхав тільки до Київа й мусив повернутися в Богданку. Взимку 1869 р. з’їздив до Петербургу, де в 1868–1869 вийшли два томи його фундаментальної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології».

Готував до друку третій, завершальний том цієї класичної праці. К. Ушинський уперше запровадив термін педагогічна антропологія й уперше заклав основи наукового осмислення педагогіки як мистецтва виховання: «Педагогіка – це не наука, а мистецтво – найпросторіше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв».

У лютому 1870 р. К. Д. Ушинський поїхав лікуватися до Італії, але дістався тільки до Відня, звідки повернувся до Криму і прохворів там ціле літо. У вересні прибув до Богданки, де на нього чекала трагічна звістка: смертельно поранився під час полювання найстарший син, 18-літній  Павло.

На початку осені 1870 р. пригнічена горем родина Ушинських переїхала до Київа. Купили будиночок на Тарасівській вулиці, неподалік від університету.

У жовтні 1870 р. К. Д. Ушинський із синами Володимиром та Костянтином вирушили до Криму. Та дорогою Костянтин Дмитрович захворів на запалення легенів, і подорожні зупинилися в Одесі, у готелі «Отель дю Норд».

К. Ушинський відмовився звертатися до лікарів. Уночі 22 грудня 1870 (3 січня 1871, за новим стилем) К. Д. Ушинський відійшов у Безвічність за робочим столом, працюючи над третім томом  своєї основної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Третій том так і лишився незавершеним, матеріали до нього видано лише в 1908 р.

9 січня труну з тілом К. Д. Ушинського перевезли до Київа і, згідно з його волею, поховали у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поряд із чоловіком поховали згодом і його дружину Надію Семенівну Ушинську та їхню онуку Оленку. У 1936 р. його могилу зруйнували…

З 1917 до 1946 більшовики не друкували праць К. Д. Ушинського. А до 1917 праці основоположника нової педагогіки видавали масово, зокрема фундаментальний двотомник «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» перевидавали десятки разів. Сумарно до 1990 р. надруковано близько 400 тисяч примірників різних праць К. Ушинського, з них підручник «Рідне слово» перевидавався 150 разів, а «Дитячий світ» – 70.

У 1974 р., з нагоди 150-ліття від народження великого педагога, могилу відновили. Запровадили медаль і премію імені К. Д. Ушинського. Його ім’ям назвали Одеський педагогічний інститут (нині – Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського), Чернігівський обласний інститут післядипломної освіти, спеціалізовану школу № 6 у Київі.

Майже половину свого короткого життя великий український педагог прожив поза рідною Українською землею. І хоч би де бував Костянтин Дмитрович, він згадував, що його «душа степова» повсякчас линула в рідну Україну.

Морально-світоглядна основа освітньо-виховної системи

Засадничий морально-світоглядний принцип своєї освітньо-виховної системи К. Д. Ушинський сформулював так: «Мистецтво виховання – це мистецтво розвитку свідомості й волі».

Суттю освітньо-виховної системи великого українського педагога К. Д. Ушинського є принцип народності: кожен народ має право на школу рідною мовою. Педагог надає мові найважливішого значення у збереженні національної ідентичності народу і його самостійного життя та обґрунтовує це в підручнику  «Рідне слово» – одному з найвидатніших здобутків світової педагогіки:

«Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле… Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Доки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків… Засвоювати рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому…».

Сам К. Ушинський досконало знав рідну українську мову з її діалектними особливостями.

К. Ушинський рішуче ставав на захист рідної мови, яку руський імперський режим викорінював усіма способами:

«Наша мова… мелодична, співуча мова…, на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!»

Мова народу, як і сам народ, має власну індивідуальну особливість і є важливим чинником формування його світогляду. Мова як феномен національного духу забезпечує всю ладову систему історичного життя збірної цілісності народу. Живий дух рідного слова оберігає людей від винародовлення й забезпечує безперервність традиції культурного саморозвитку.

Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу глибинно обґрунтував К. Ушинський у лаконічній праці «Рідне слово» – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови:

«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ… Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв…».

К. Д. Ушинський був великим подвижником національної, народної школи на основі родинного виховання. Педагог переконаний, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети» й що «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі, й вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела»; «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці. У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим».

У передмові до підручника для початкових шкіл «Рідне слово» К. Д. Ушинський підтверджує свою позицію:

«Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу».  На глибоке переконання педагога, в основі українського національного виховання є любов до рідного: до родини, рідної мови й рідної землі. Підручники «Рідне слово» й «Дитячий світ» Ушинський написав на основі української народної творчості: казок, пісень, загадок, прислів’їв, приповідок.

Основоположним в освітньо-виховній системі великого українського педагога є родинне виховання. А першочерговим обов’язком батька й матері є виховання  дітей, кращими за себе. Найкращою вихователькою у своїй родині К. Ушинський вважав матір Любов Степанівну. Маючи перед собою прекрасний взірець своєї матері, педагог чимало  праць присвятив ролі жінки-матері у вихованні дітей: жінка-мати є «необхідною посередницькою особистістю між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, та звичаями і характером народу, з другого…».

К. Д. Ушинський наполягав на нерозривності навчального та виховного процесів і гостро критикував імперське Міністерство освіти, яке намагалося обмежити функції школи тільки навчанням. Багато праць педагог присвятив зокрема фізичному й трудовому вихованню, відзначаючи великий вплив праці на психологічний і фізичний розвиток молодої людини.

Найзначніші з них: «Загальні зауваження про фізичне виховання», «Потреба відпочинку і сну», «Воля як влада душі над тілом», «Схильність до лінощів», «Фізіологічне пояснення довільності рухів» тощо.

У своїй фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку, власне мудрості: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, розглядаючи людину як предмет виховання, з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути. Це органічне прагнення до буття відбивається в душі безліччю вроджених для нас органічних прагнень, але не становить сутності душі й не абсолютно обов’язкове для душі людської, яка може відкинути й придушити ці органічні прагнення, якщо вони суперечать її власному прагненню до життя».

Отже, головна функція людського організму, найвища мета його буття – це забезпечення здійснення життєвої програми душі, безвічного життя духу, бо «…для людини буття має тільки відносне значення як засіб життя, а отже і всі потреби, що зумовлюють буття, є тільки засобами для життя, тобто для задоволення …душевного прагнення …до життя». Потреби організму бути – це природні потреби людини в самозбереженні, біологічній безпеці. А прагнення душі жити – це духовне прагнення людини до культурного саморозвитку за програмою своєї душі. Коли потреби організму – засоби життя душі, то прагнення душі – програмна мета людського життя. Душа є первинною і найвищою цінністю людського єства, а духовне прагнення душі є волею серця –  внутрішньої сутності людини, її внутрішньої гідності. Людина осягає життя в усій повноті тільки у внутрішньому переживанні його в серці, в душі.

Ці морально-світоглядні засади педагогічної системи К. Д. Ушинського підтверджує його сучасник український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874), наголошуючи, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; справжня людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця й повнотою душі, а вже потім усвідомлює розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …Душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. І це внутрішнє переживання життя в душі відбувається в процесі реалізації нашої еволюційної програми, бо душа – це, власне, і є особиста програма саморозвитку людини, яку вона здійснює особистою моральною волею.

В освітньо-виховній системі К. Ушинського основоположним є вчення про мету виховання, де провідний моральний чинник – особиста воля людини. Завдяки особистій волі й почуттю морального обов’язку перед народом людина цілком реалізує себе в житті. Ґрунтуючи своє вчення на духовних засадах етнопедагогіки, на психології первинних почуттів людини, К. Ушинський акцентує на прагненні душі жити й на потребі організму бути, що є виявами ірраціонального й раціонального, духовного й природного планів.

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи К. Ушинського провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля». За Юркевичем, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея його освітньої системи – виховне навчання.

В освітньо-виховній системі К. Ушинського провідною морально-світоглядною засадою є особиста моральна воля вихованця, яку спрямовує вихователь. Звідси моральна вимога до вихователя: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна система струмує тільки з живого джерела людської особистості». Завдяки волі формується внутрішнє моральне осердя людини – характер.

Проникливо осягнувши почуттєво-вольові процеси в дитині, К. Ушинський наблизив психологічну теорію до реального життя й педагогічної практики: «Педагогіка – мистецтво, а не наука виховання. …а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «Виховати наших дітей кращими за нас». Зрештою, покращення, вдосконалення – це суть усієї природної еволюції й культурного саморозвитку людини.

Для всебічного й гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», тобто діти паралельно навчаються читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота – знаки мови, математики й музики, через які людина осягає Істину.

Концептуальною основою для захисту педагогіки й культурного саморозвитку в цілому від догматизації, схоластики й профанації є сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. Сакральна педагогіка серця – «виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним».

П. Юркевич надає виняткового значення взаємодії, злагодженості раціональної, емоційної й вольової складовим особистості: «…Важливою при вихованні є вимога рівномірного й багатостороннього розвитку. Розум без чутливого серця й твердого характеру, або ніжне серце й безхарактерність, або твердий характер, але неосвічений розум – усе це жалюгідні явища».

П. Юркевич заперечував «усезнайство»: «Багатознання розуму не вчить». Цю істину ствердив своїм педагогічним досвідом Григорій Сковорода: «Більше наук – більше дурнів». Морального принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820–1903): «Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань». Ще античні педагоги виробили заснований на етнопедагогічній традиції дієвий, плідний принцип вихо­вання й освіти дітей: «Не для школи – для життя». За Ушинським, педагогіка покликана формувати моральну волю людини для здійснення життя.

Класичне уособлення морального вчительства явив педагог-просвітник і філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – предтеча К. Д. Ушинського й П. Д. Юркевича. На природно-моральній засаді своєї методології самопізнання та культурного саморозвитку на основі спорідненої праці він учив не з позиції абстрактного гуманізму, а на досвіді розкриття індивідуальної програми людської душі, внутрішнього «плану думки», «духовного світу», «індивідуальної долі». Цей особистий моральний досвід допомагає людині вберегти себе від роздвоєння на внутрішню й зовнішню, на тілесну й духовну та забезпечити природно-духовну цілісність свого єства.

З «Алфавітом або Букварем Світу» Г. Сковороди перегукуються «Рідне слово» й «Дитячий світ» К. Ушинського – в обох явлено природно-духовну єдність внутрішнього світу людини з великим Світом, де духовні сутності взаємозв’язані з питомою природною основою земного життя людини.

Новаторська освітня система Г. С. Сковороди й К. Д. Ушинського виросла з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформаторськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» видатного чеського педагога-мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670).

Моральний принцип української етнопедагогіки – саморозвиток особистості через пізнання власної сутності в просвітленому серці. Як навчав особистим прикладом педагог-мудрець Григорій Сковорода: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». За Г Сковородою, саме з «духовного зародку в серці» людина народжується вдруге, духовно, і це «друге, духовне, народження людини» є культурою.

Освітні нововведення Григорія Сковороди та його послідовників – Костянтина Ушинського й Памфіла Юркевича , що їх тоді побивали теологічна догматика, схоластика й імперська казенщина, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку вільного критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.

Великий український педагог К. Д. Ушинський широко використав у своєму вченні власні педагогічні й життєві спостереження, а також усі глибокі набутки світової психологічної спадщини. Ушинський значно глибше розробив питання психології почуттів і волі, ніж у тогочасній психологічній літературі, що давало йому моральне право критично оцінювати концепції Геґеля, Руссо, Гербарта, Бенеке й інших.

У розгляді почуттєво-вольових процесів він виявив проникливе розуміння психічного життя людини й наблизив психологічну теорію до реального життя, до педагогічної практики. Великий український педагог К. Ушинський чітко обґрунтував своє розуміння педагогіки як вищого мистецтва: «…Педагогіка буде, звичайно, першим, вищим із мистецтв.., а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». На цій морально-світоглядній основі освітньо-виховної системи К. Д. Ушинського базується його заповіт: «Виховати наших дітей кращими за нас».

Олекандер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 3, 2023
• «Український світ»

Запис 200-ліття К. Д. Ушинського: «Цей незвичайний педагог – рідна мова…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Володимир Іванович Вернадський – ґеніальний український вчений-енциклопедист: природознавець, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, генетичної мінералогії, фундатор вчень про біосферу, ноосферу й космізм; мислитель-подвижник, організатор науки, громадський діяч. Засновник і перший президент Української Академії наук, фундатор Національної бібліотеки при Академії (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), організатор системи вищої освіти.

Володимир Вернадський збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах, вніс значний вклад у формування в Україні національної системи науки й вищої освіти.

Родовід і родинне виховання

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня, за новим стилем) 1863 р. в Санкт-Петербурзі, в українській родині нащадків знатних козацьких родів. В. І. Вернадський так засвідчив свій родовід: «Батько і мати мої були кияни. В обох родинах жили національні українські традиції».

Батько, Іван Васильович Вернадський (1821–1884) – нащадок запорозького козака Івана Никифоровича Вернацького, був знаним економістом, очолював кафедру політекономії в Київському університеті св. Володимира, а згодом – у Московському університеті.

Мати, Ганна Петрівна (1837–1898), походила з українського козацько-старшинського роду Константиновичів, небога Миколи Івановича Гулака (1821–1899) – видатного математика, історика, філософа. Працювала викладачем музики. Ось як Володимир згадував про матір: «Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; лунали вдома і хорові співи. Це була яскрава особистість, пристрасна, розумна, добра жінка, до всього ж – дуже обдарована».

Володимир прожив дитинство в Україні, мешкаючи з родиною в Харкові й Полтаві протягом 1868–1876 років. Ріс у родинній атмосфері відданості українській національній традиції, отримав сердечне материнське й громадянське батьківське виховання, про що написав у спогадах: «Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудували на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Івана Мазепи). Повернувшись до Петербургу, я постарався ознайомитися з українською літературою. У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і таке інше».

Велике потрясіння пережили батько й син Вернадські після підписання російським імператором Олександром ІІ у німецькому містечку Емс у травні 1876 р. таємного указу про повну заборону українського письменства й витіснення української мови з культурної сфери. Той указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го. 15-річний Володимир занотував у щоденнику від 29 березня 1878: «Страшенно пригноблюють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. У Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають».

Протягом цілого життя Володимир Вернадський багато їздив у наукові експедиції й відрядження і завжди мав із собою томик Шевченкового «Кобзаря». Про захоплення Шевченковою поезією В. Вернадський пише в листі дружині Наталі Вернадській у Полтаву з Москви: «…Читав я Шевченка й дуже хочу, щоб ти прочитала в маленькому виданні закордонному його вірш: Минають дні, минають ночі (стор. 13) – знаменитий! Це один з найкращих, що мені доводилося читати» (2 березня 1892 р.). В. Вернадський згадує про закордонне видання «Кобзаря», що його видав 1878 р. в Женеві М. Драгоманов у друкарні «Громади».

Упорядкував Женевського «Кобзаря» й написав передмову видатний антрополог, етнолог Ф. Вовк. То було перше мініатюрне видання «Кобзаря» форматом 85х55 мм, обсягом 128 сторінок, накладом 1000 прим. Видали кишенькового «Кобзаря» для зручності нелегального перевезення через кордон, оскільки Емський указ 1876 р. забороняв завозити «в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошур издаваемых за границею на малороссийском наречии». Женевського «Кобзаря» масово завезли в Україну, і його нецензурована поезія набула великого суспільного резонансу.

Освіта й науковий шлях

З 1873 Володимир Вернадський навчався в Харківській, а потім у Петербурзькій гімназіях. У 1885 закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де його наставником у галузі мінералогії й кристалографії був професор Василь Докучаєв. Після закінчення університету В. Вернадський працював хранителем мінералогічного кабінету Петербурзького університетів. У 1988–1890 стажувався в Італії, Франції, Німеччині.

З 1890 В. Вернадський – приват-доцент Московського університету, в 1891 захистив магістерську дисертацію в Петербурзькому університеті й став завідувачем кафедри в Московському університеті, в 1892–1911 завідував мінералогічним кабінетом Московського університету, у 1897 захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті, з 1898 – професор Московського університету по кафедрі мінералогії.

У 1908 В. Вернадського обрали академіком Петербурзької Академії наук з мінералогії. З 1908 періодично працює в закордонних наукових мінералогічних і радіологічних центрах у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Греції, Чехії, Польщі та читає там лекції;  організовує радієві експедиції з вивчення радіоактивних мінералів у Центральній Азії, на Уралі, Кавказі, в Україні.

У 1911 пішов з Московського університету в знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної просвіти. У 1913 взяв участь у ХІІ Міжнародному геологічному конґресі в Оттаві та побував у мінералогічних центрах Канади й США.

З 1914 – директор Геологічного і мінералогічного музею, з 1915 – організатор і голова Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії, в 1917 обрали головою сільськогосподарського вченого комітету Міністерства землеробства.

З 1918 – засновник і перший президент Української Академії наук та Наукової бібліотеки при Академії, з 1920 – ректор Таврійського університету. Організатор і керівник Радієвого інституту (з 1921), Біогеохімічної лабораторії (з 1928 р., тепер – Інститут геохімії й аналітичної геохімії ім. В. І. Вернадського РАН).

У 1922–1926 академік В. І. Вернадський читав лекції в Сорбонні й видав там французькою свої праці «Геохімія» (1924) та «Біосфера» (1926), у яких виклав основи свого вчення про ноосферу. Одночасно з В. Вернадським концепцію ноосфери розробляли спільно французькі вчені-католики, слухачі його лекцій: філософ, біолог, палеонтолог Тейяр де Шарден та філософ, математик Едуар Ле Руа, який у 1927 і ввів поняття ноосфера в науковий обіг. Одначе в їхньому розумінні, в основі ноосфери лежить божественна воля, а не закони Природи, як у концепції В. Вернадського. Отже В. Вернадський запозичив у французів сам термін для позначення ним власного розумінням ноосфери як сфери дієвого вияву закоріненого в серці морального думання людини, що породжує «енергію людської культури», «культурну біогеохімічну енергію», синергію природно-космічної й соціально-розумової енергій, передусім наукової думки, що є головним чинником перетворення біосфери в ноосферу. Уперше В. Вернадський використав термін ноосфера у листі до молодшого колеги, українського геолога Бориса Личкова від 7 вересня 1936 з Карлсбада: «Я приймаю ідею Ле Руа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу». А в листі до сина Георгія від 6 жовтня 1936 з Лондона наголосив на своєму пріоритеті: «Я приймаю введене Ле Руа поняття  – ноосфери – тобто сфери розуму – наслідком історичного процесу величезного геологічного значення: ми живемо у психозойську еру (Шухард), що виявилася в ноосферу. Ле Руа (1927) розвинув логічно моє уявлення про біосферу – але думаю, що я надрукував раніше, про що Тейяр і він ще думали»).

До 1924 р. В. І. Вернадський працював у Парижі в лабораторії двічі Нобелівського лауреата з фізики Марії Склодовської-Кюрі (1867–1934), де досліджував радіоактивні мінерали. За її рекомендацією очолив лабораторію фізики у Варшаві й зайнявся медичною радіологією, викладав у Карловому університеті у Празі, а також провадив велику науково-організаційну роботу,  здобувши європейського визнання вченого-енциклопедиста й глибокого мислителя.

Академік В. І. Вернадський працював у складі Міжнародної Комісії з визначення віку порід радіоактивним методом (1937), а також інших чисельних науково-дослідних комісій (з вивчення ізотопів, вічної мерзлоти, мінеральних вод, важкої води, історії науки та ін.). Володимир Вернадський – почесний академік Паризької, Чеської й низки інших академій та учасник наукових товариств, зокрема Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українського наукового товариства (УНТ) в Київі, Полтавського товариства «Просвіта».

Навесні 1939 В. І. Вернадський востаннє приїхав у близький його серцю Київ на запрошення АН УРСР для роботи у двох наукових конференціях. Тут він зустрівся зі своїм «дорогим другом» і «соратником» по УАН академіком А. Ю. Кримським, якого забрав з Москви до Київа разом з його великою, дорогоцінною бібліотекою, що перейшла до УАН.

За висловом Вернадського, його пов’язувала з Кримським «любов до України», відколи вони познайомились у 1904 р. в Москві. Зустрівся В. І. Вернадський зі ще одним своїм «дорогим другом» професором М. Г. Холодним, з яким вони розробляли близькі наукові ідеї. У 1944 р. М. Холодний опублікував свою підсумкову працю «Думки дарвініста про природу й людину» і надіслав В. Вернадському, який читав її незадовго до смерті.

В одному зі своїх останніх листів до свого побратима Агатангела Кримського Володимир Вернадський писав:

«Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок – один-єдиний підсумок: наукова творча праця й вільна культурна діяльність заради України й рідної мови, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, які мені приємні, узяв найактивнішу, до певної міри, провідну участь в обох напрямках. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами».

З початком німецько-радянської війни обидва українські вчені-подвижники опинилися в Казахстані.

А. Ю. Кримського 20 липня 1941 р. арештували чекісти в його родинному будинку в Звенигородці на Черкащині й разом з іншими представниками української інтелігенції вивезли в товарних вагонах до Казахстану, де він і загинув. Є кілька версій його смерті.

За однією з них, 70-літній Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, сумнозвісній своїм суворим режимом. Проте досі невідоме місце його поховання. Можливо, всесвітньо відомий вчений так і не доїхав до Кустанаю й загинув дорогою в арештантському вагоні. Офіційною датою смерті А. Ю. Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1960 році його реабілітували.

В. І. Вернадського з дружиною Наталею Єгорівною в групі інших академіків 16 липня 1941 р. вивезли на станцію Борове біля Кокчетаву. Там учений працював над підсумком усіх своїх роздумів про розвиток природознавства за останні триста років. Йому організаційно й морально допомагала дружина. Та Наталя Єгорівна раптово захворіла й померла 3 лютого 1943 р.

Володимир Іванович тяжко переживав втрату дружини й знаходив розраду в напруженій роботі. В останні місяці перебування в Боровому він написав спогади про перший рік діяльності Української Академії наук, а також знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу», де явив своє розуміння природно-історичного процесу, суттю якого є перехід біосфери в ноосферу. 12 березня В. І. Вернадському виповнилось 80 років.

За все життя великий вчений удостоївся од влади єдиної державної нагороди – ордену Трудового Червоного Прапора й Сталінської премії 1-го ступеня. Половину преміальної суми, яка становила 200 000 рублів, В. І. Вернадський розпорядився передати на потреби оборони, а другу половину майже всю розподілив на допомогу своїм друзям, знайомим і їхнім родинам, зокрема родині М. Грушевського та своєму найближчому помічникові по УАН Б. Л. Личкову – геологові, першому директорові Українського геологічного комітету в структурі УАН, який відбував 10-річний термін за сфальсифікованою «справою славістів».

Також йому інкримінували участь у вигаданій контрреволюційній партії, одним з керівників якої нібито був В. І. Вернадський, та Б. Л. Личков рішуче відмовився давати свідчення проти вчителя. Завдяки безперервним клопотаннями Вернадського Личков отримав можливість з 1942 р. вийти з табору на поселення та працювати за фахом. Б. Л. Личков – один з перших біографів В. І. Вернадського та перший популяризатор його біосферно-ноосферного вчення.

У другій половині 1943 В. І. Вернадський повернувся в Москву. Готував до друку перший том своєї головної праці «Хімічна будова біосфери Землі та її довкілля», розробив проект будівництва інституту на базі свого улюбленого дітища – Біогеохімічної лабораторії (інститут за проектом Вернадського збудували в 1947, нині – Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського). Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 р. в Москві, де й похований на Новодівичому кладовищі.

Син і дочка В. І. Вернадського еміґрували ще у 20-х роках. Георгій (1887–1973) – історик, викладав у Єльському, Гарвардському, Колумбійському, Чиказькому університетах. Ніна (1898–1986) – лікар-психіатр, навчалась у Петрограді й Празі, працювала в США, заміжня за археологом М. П. Толлем. Ніна була батьковою улюбленицею й помічницею, досконало володіла рідною українською мовою й спілкувалася нею з батьком, знала народні звичаї, фольклор, зберігала родові перекази й традиції.

У науковому доробку академіка В. І. Вернадського понад 400 опублікованих праць, частина публікацій з’явилася через багато років після смерті, а ще сотні праць зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання. Біосферно-ноосферне вчення Володимира Вернадського набуло світового визнання як морально-світоглядна й наукова основа для збереження життя на Землі.

Наукове подвижництво

Академік В. І. Вернадський – фундатор цілого спектру нових напрямків у науці про Землю й наукових шкіл (геохімії, біогеохімії, радіогеохімії та ін.). Дуже велику увагу В. І. Вернадський приділяв вивченню води. Вчений наголошував, що вода займає особливе місце в історії Землі, оскільки немає жодного природного утворення, яке могло б зрівнятися з водою щодо впливу на перебіг основних геологічних процесів і земного життя в цілому.

В. Вернадський підтримував думку швейцарського фізіолога й філософа Р. Дюбуа, що «життя – це одухотворена вода». За Вернадським, природна вода породжує і проймає все життя на Землі; вода може існувати й постійно оновлюватись у земній корі без впливу живого, але життя на Землі без води неможливе.

У результаті вивчення різновидів вод як сукупності мінералів у Природі В. Вернадський опублікував першу частину унікальної монографії «Історія природних вод» (1933). Тут природодослідник уперше розробив класифікацію природної води, виділивши 485 різновидів мінералів групи вод.

На думку В. І. Вернадського, протягом усієї геологічної історії Землі спостерігається найміцніший зв’язок між водою і життям, бо вода є однією з основних умов виникнення й існування життя.

Так само великої уваги В. Вернадський приділяв вивченню хлібородного ґрунту. Свої перші наукові дослідження ґрунтів студент В. Вернадський розпочав під керівництвом свого вчителя професора В. В. Докучаєва (1846–1903) – видатного природознавця, основоположника наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії. У 1888–1894 роках В. Докучаєв керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії. У складі ґрунтознавчої експедиції під керівництвом свого вчителя-колеги В. Вернадський вивчав ґрунти Полтавщини. Крім безпосереднього вивчення ґрунтів, В. Вернадський цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. Між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський знайшов палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші місячні календарі.

З Полтавщиною пов’язана значна частина життя й діяльності В. І. Вернадського. Протягом майже 30 років, починаючи з 1889, Володимир Іванович щоліта жив з родиною в Полтаві, звідки походив козацько-старшинський рід його дружини – Наталії Єгорівни Старицької (1862–1943). Одружився з Натусею Старицькою в 1886 й прожив, за його словами, «душа в душу і думка в думку» майже 56 щасливих років. У 1887 в них народився син Георгій, а в 1898 – донька Ніна.

З 1913 р. родина Вернадських мешкала у власному літньому будинку в лісовому урочищі Бутова Кобила (гора) біля Шишаків на Полтавщині.

Саме тут, улітку 1915 р. В. І. Вернадський написав ґрунтовну аналітичну працю «Українське питання і російське суспільство», яка набуває нині особливої своєчасності:

«Сутність українського питання полягає в тому, що український народ розвинувся у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких сусідів обернути його в простий етнографічний матеріал для посилення панівної народності залишалися й залишаються безуспішними». Своїм провісницьким висновком великий український мислитель-подвижник ствердив давнє, ще юнацьке, внутрішнє переконання, занотоване в щоденнику: «…потрібно розрізняти – українське, руське, великоросійське…».

Руські більшовики понищили, спалили багату бібліотеку В. І. Вернадського й весь будинок на Бутовій Кобилі.

Після більшовицького перевороту Україна зазнала аґресії як руських більшовиків, так і руських монархістів. У той руїнницький час академік Володимир Вернадський переїздить з Росії в Україну на запрошення гетьмана Української Держави Павла Скоропадського для організації системи науки й вищої освіти в Україні. У Київі В. І. Вернадський, який на той час уже мав світове визнання, очолив Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук і її Статуту, а також комісію з заснування Національної бібліотеки при Академії та з питань організації вищої школи.

Наукові знання й організаційний досвід академіка В. І. Вернадського особливо потужно розкрилися при створенні УАН, що він сам засвідчив:

«Мені здається, тут я в ученому світі можу зараз зробити потрібне… для України, а головне – для науки…».

В. Вернадський запросив до співпраці над створенням УАН М. Грушевського, враховуючи його досвід наукової й організаційної роботи, і навіть вважав, що першим президентом Академії має стати М. Грушевський. Та М. Грушевський категорично відмовився від роботи над створенням УАН, і не тільки як партійний противник (соціаліст) гетьманського уряду й універсальної наукової концепції В. Вернадського, а й певною мірою через заздрість, що він за свого головування в Центральній Раді не створив Академії.

Наукові інтереси М. Грушевського обмежувалися народницьким, підколоніальним світоглядом, він вважав, що для задоволення суто гуманітарних українознавчих інтересів достатньо Наукового товариства ім. Шевченка у Львові й Українського наукового товариства в Київі, й у цьому намагався переконати В. Вернадського.

Академік Вернадський арґументував, що НТШ «зовсім не було пристосоване до роботи в інших галузях – математиці, природознавстві, прикладних науках». А народник-соціаліст Грушевський відповідав, що «зараз нема в достатній кількості вчених спеціалістів українців за межами українознавства».

В. Вернадський дотримувався базової, державницької наукової позиції, спрямованої на перспективу розвитку Української нації:

«Важливо створити потужні центри для вивчення Українського народу, його історії, його мови, природи України. Безперечно, треба вести ці дослідження не за національним принципом, а в найширшому загальнолюдському масштабі. Дуже швидко на перший план вийдуть місцеві сили».

І В. І. Вернадський як подвижник науки зібрав у Київ необхідні для налагодження роботи УАН українські наукові сили з різних галузей знання. Над створенням Української Академії наук працювали видатні українські вчені, зокрема, з Київа: біолог, зоолог, медик М. Ф. Кащенко; економіст, соціолог М. І. Туган-Барановський; геолог, географ П. А. Тутковський: правознавець, соціолог Б. О. Кістяківський; правознавець, соціальний філософ Є. В. Спекторський; хімік О. В. Сперанський; історик мистецтва Г. Г. Павлуцький та інші вчені; з Харкова: історик, краєзнавець Д. І. Багалій; а також з-поза меж України: з Москви – сходознавець, мовознавець, історик А. Ю. Кримський; з Петрограда – основоположник теоретичної механіки С. П. Тимошенко; з Ростова-на-Дону – санскритолог, мовознавець-україніст Є. К. Тимченко.

Як керівник Комісії з розробки стратегії УАН В. І. Вернадський сформулював національне й державне стратегічні завдання Академії:

«На першому місці насамперед має бути створений добре упоряджений відділ української мови, літератури й історії, а також такі відділи інститутів, що пов’язані з практично важливими для держави інтересами… Державне значення Академії здійснюватиметься тим впливом, який вона матиме на підвищення продуктивних сил країни й людини в Україні. Чим ширше, вільніше та глибше буде в Академії наук оце вивчення, тим сильніше зросте її національна важливість».

Вчений подвижник В. І. Вернадський покладав великі сподівання на українську академічну науку в будівництві Української держави:

«Я вірю у велику майбутність і України, й Української академії наук. …Адже Академія наук – не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) – наша Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні й географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук, які мають бути забезпечені достатніми коштами…».

15 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд, а 14 листопада гетьман підписав Закон про заснування Української Академії наук, а також Закон про Статут, штати УАН (140 співробітників) і її установ (бібліотека, інститути, комітети, комісії, кабінети). Згідно з Законом, структура академії мала три відділи: Історично-філологічний, Фізико-математичний, Соціальних наук, а перший склад академіків становив 12 осіб.

На перших спільних зборах академіки таємним голосуванням одноголосно обрали головою-президентом УАН В. І. Вернадського, і це обрання затвердив гетьман П. П. Скоропадський своїм указом від 30 листопада 1918 р. Віце-президентом УАН обрали Д. І. Багалія, а неодмінним секретарем – А. Ю Кримського. Одразу після обрання В. І. Вернадського президентом УАН, він написав заяву про вихід з Конституційно-демократичної партії (кадетів), де був з 1905, і оприлюднив це в пресі, наголосивши, що президент Академії наук має бути позапартійним, як і наука є позапартійною.

Протягом 1918–1919 вчений-подвижник віддає всі сили, наукові знання й організаторський досвід на творення базису української науки й вищої освіти: заснував Національну бібліотеку при УАН, очолив Комісію з вивчення природних багатств України. На посаді президента УАН В. І. Вернадський, крім організаційної роботи, безперервно вів експериментальні наукові дослідження.

Після доповіді на засіданні фізико-математичного відділу в листопаді 1918 про значення живої речовини в геохімії В. Вернадський організував першу в світі Біогеохімічну лабораторію в селі Старосілля на лівому березі Дніпра, навпроти Вишгорода, за 20 км від Київа. Тут вчений працював у 1918, 1919, зокрема, убезпечуючись од фізичної загрози з боку і соціал-демократів, і чекістів, а згодом приїздив у літні експедиції. (Старосілля – стародавнє село, від ІХ ст., з унікальними пам’ятками багатьох археологічних культур, починаючи з 6 500 р. до н. е.

У 1964 село затопили водами Київського водосховища). Про результати роботи в Біогеохімічній лабораторії занотував у щоденнику:

«Я зараз же почав створювати собі експериментальну базу з геохімії та біогеохімії, над якими після мого приїзду до Київа я весь час неухильно працював. …Це було початком Біогеохімічної лабораторії та експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота проходила у воєнних умовах, і все ж ми одержували результати».

У 1918–1919 рр. академік В. Вернадський підготував і прочитав дев’ять лекцій з геохімії в Київському університеті. А в 1922–1926 рр., читаючи лекції в Сорбонні, В. Вернадський доповідав про свої результати роботи з біогеохімії в Україні й наголосив:

«Це був перший виступ Української Академії наук на міжнародній академічній арені».

Після захоплення Київа 14 грудня 1918 р. соціал-демократами Директорії та зречення влади гетьманом Павлом Скоропадським М. Грушевський намагався ліквідувати Українську Академію наук і створити свою. Та академіки повстали проти руйнації УАН, і Директорія не підтримала авантюру Грушевського.

Коли після Директорії на початку лютого 1919 Київ удруге захопили більшовики, вони не заперечили проти УАН і навіть виділили приміщення, в якому нині Президія НАНУ, але змусили поміняти назву академічної Бібліотеки з Національної на Всенародню та проводили злочинні чекістські спецоперації проти вчених.

У період денікінської окупації Київа, яка тривала з кінця серпня до середини грудня 1919, коли Українська Академія наук виявилась під загрозою ліквідації, академік В. І. Вернадський у середині вересня перший раз поїхав у Ростов-на-Дону в ставку головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна й домігся збереження УАН.

А коли в кінці грудня більшовики втретє захопили Київ і стало зрозуміло, що в хаосі політичної боротьби до Академії наук нема діла, а обіцяні Денікіним кошти на збереження майна Академії й наукові дослідження не надходять, президент УАН В. І. Вернадський заради збереження Академії вдруге їде до Ростова-на-Дону в ставку Денікіна, залишивши справи на неодмінного секретаря УАН академіка А. Ю. Кримського.

Доки їхав, різко змінилась військово-політична ситуація, денікінці відступали й лінія фронту переміщувалась, тож назад дороги не було. 21 січня 1920 р. В. І. Вернадський останнім пароплавом з Новоросійська прибув у Крим, де на той час опинились дружина, донька й син з невісткою.

Виснажений у дорозі Володимир Іванович захворів на сипний тиф і два місяці перебував на межі життя й смерті. Після одужання вчений прийняв пропозицію ректора Таврійського університету Р. І. Гельвіга й став до професорської праці в першому в Криму вищому навчальному закладі, до створення якого у 1918 р. мав безпосереднє відношення. Тим часом, вчений зі світовим визнанням отримав запрошення з Англії, де йому забезпечували всі умови для наукової праці.

Та раптово на початку жовтня 1920 р. раптово помер Р. І. Гельвіг, і вчена рада Таврійського університету обирає ректором В. І. Вернадського. Від поїздки до Англії довелось відмовитись, а син Георгій з невісткою Ніною еміґрували. Стараннями ректора В. І. Вернадського Таврійський університет у Сімферополі лишався єдиним вільним університетом на всій території колишньої Російської імперії, оскільки йому вдалося повністю реалізувати принцип автономії, до якого завжди прагнули університети.

Та в листопаді 1920 Крим захопили більшовики, і їх військово-революційний режим постановив ліквідувати Таврійський університет і організувати новий – Кримський університет імені М. Фрунзе. Ректор і переважна більшість професорів не прийняли більшовицької реформи, тому в лютому 1921 більшовики відправили опальних ректора й професорів з родинами під посиленою охороною чекістів в арештантському до Москви.

Зустрівшись тут з колегами, В. І. Вернадський їде до Петрограду, де активно береться до роботи в Російській Академії наук, зокрема ініціює створення Комісії з історії науки, філософії й техніки та Радієвого інституту й стає першим його директором.

Ще з Сімферополя В. І. Вернадський писав до А. Ю. Кримського в Київ:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу! Дуже радий я був получити вістку з Академії. На жаль, я не можу зараз вернутись до Київа; після тифу я не можу їхати в таких неможливих обставинах, в яких ходять залізниці. Приїду, коли потепліє або буде можливість їхати більш по-людськи. Я телеграфував Вам та кілька разів писав, але досі не получив ніякої відповіді. Як мої рукописи? …Чи вони існують? …Де і в якім стані знаходиться весь зібраний мною і моїми співробітниками матеріал по виучуванню живого вещества, дуже цінний? Як взагалі становище Академії? …Як Словник біографічний та Словник живої мови? …Пишіть мені. Дошліть усі видання Академії… Мій привіт усім академікам. Ва В. Вернадський» (2 січня 1920 р.).

І другий лист із Сімферополя:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, Пишу мабуть вже п’ятий або шостий раз і досі не мав від Вас ніякої вісточки. Як з моїми рукописами? Чи вони існують, чи ні? …моя мінералогія та біохімія? Тут важко, не знаю, чи краще у Вас. Як праця в Академії? …Взагалі напишіть мені про Академію та Бібліотеку. Усякі дрібниці мені дорогі та милі. Над чим Ви працюєте? Як Словник живої мови? Дуже важко не мати звісток, коли здається це було б можливо, бо Київ і Крим не відрізані одне від одного. Як я писав Вам, я не можу зараз приїхати до Київа, бо сили мої не ті, як раніше, і я бажаю почекати до весни. Хочу попереду проїхати до Петрограда і побачити, чи не можу там закінчити мою працю про живе вещество, чи ні. У Київі це неможливо, бо бібліотека не досить для цієї мети багата. Прошу передати мій привіт академікам. Ваш В. Вернадський» (21 січня 1921 р.).

А далі два листи з Петрограда:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, …Українська Академія наук, як Ви добре знаєте, дорога мені, і я думаю, що вона буде мати велике значення в розвитку української культури. Коли я не хочу зараз вертатися до Київа – то те тільки через мою наукову працю. Я зовсім не зможу скінчити її у Київі. Дуже важко працювати і тут у Петрограді – бібліотеки, хоч і великі, та я і тут не можу знайти потрібну мені новійшу літературу або стару італійську літературу. …Буду дуже радий, коли Ви мені напишете листа.

Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки (вона тепер студентка Воєнно-Медицинської Академії) та часом рідко від кого-небудь з українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового товариства, де я був обраний головою – але вона розпалась, бо усі роз’їхались.

Досилайте до мене усі видання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як з словниками української мови? Я получив усі мої рукописи, тільки немає літографованого 1-го тома моєї «Мінералогії» (М., 1910) з моїми записами та помітками. Коли можливо, пришліть – мабуть і інші рукописи та старі №№ газет …, що хороняться у моїй шафі, або у столі. Бувайте здорові. Пишіть і держіть мене в курсі стану Академії. Ваш В. Вернадський» (23 квітня 1921 р.).

Цього ж дня В. Вернадський посилає А. Кримському, неодмінному секретареві УАН «офіційну приписку», оскільки той писав: «…пока Вы не пришлете непреклонного отказа (приїхати), продолжаем считать Вас за президента»:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу, У Петрограді я получив копію Вашого листа від 31.ХІІ.1920 (ориґінал до мене не дійшов), з котрого побачив, що я мушу дослати офіціального листа про неможливість для мене приїхати до Київа. На мій великий жаль, наукова праця над геохімією та живою матерією не дозволяє мені працювати у Київі, де я не маю можливості мати необхідну мені літературу… Тільки у Петрограді я зможу знайти ліпші обставини з цього погляду для моєї праці. При таких обставинах я прошу увільнити мене з усяких адміністративних доручень Академії у Київі, але я би бажав не поривати з Українською Академією наук, дорогою та близькою моєму духовному настрою. Був би радий робити усі доручення Академії тут, у Петрограді, та взагалі усюди, де мені доведеться проживати. Ваш В. Вернадський».

Наукова арґументація вченого про неможливість продовжувати свою першовідкривацьку працю за відсутності джерельної бази в Київі переконлива. Проте невисловленою лишається й інша причина: В. Вернадський зазнав загрози життю від чекістів у Київі й Сімферополі за свою українську національну й антибільшовицьку позицію, за що його й депортували в Москву. І в Петрограді чекісти не лишили вченого в спокої: 14 липня 1921 р. чекісти заарештували В. І. Вернадського, а в квартирі влаштували трус, обурившись величезною кількість книжок.

Вченого запроторили до слідчої в’язниці ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), і на першому допиті В. Вернадський збагнув, що його намагаються звинуватити в шпигунстві. Академіка врятували з в’язниці колеги: президент РАН О. П. Карпінський та неодмінний секретар С. Ф. Ольденбург, які надіслали термінові телеграми Леніну й Луначарському.

В Україні більшовицька ВУЧК безчинствувала з патологічною люттю: вишукувала й винищувала національних вчених, культурно-освітніх діячів, передусім тих, які працювали під час Центральної Ради, Української Держави й Директорії. Ще за другої більшовицької окупації Київа на початку лютого 1919 р. жертвами чекістського терору стали співзасновники УАН В. П. Науменко й О. В. Сперанський, яких не врятувало заступництво президента В. І. Вернадського.

Влітку 1919 чекісти вбили співзасновника Української Академії образотворчого мистецтва О. О. Мурашка. Заарештованих у 1919 академіків УАН С. О. Єфремова та П. Я. Стебницького відпустили, на клопотання президента Академії, та в 1929 С. О. Єфремова засудили на 10 років.

Аґенти ВУЧК пильно стежили й за президентом УВАН В. І. Вернадським. Тож вчений змушений був на певний час виїхати з Київа в село Старосілля й працювати там у Біогеохімічній лабораторії на Дніпровській біологічній станції.

У 1921 р. українські академіки обрали президентом УАН (тоді вже ВУАН) історика М. П. Василенка (1866–1935). Та більшовицький уряд України так і не затвердив визначного вченого на тій посаді. А в квітні 1924 р. за сфабрикованою справою «Київського обласного центру дій», першого політичного процесу в Україні, М. П. Василенка засудили до 10 років позбавлення волі. Та під тиском наукової громадськості вирок переглянули й наприкінці 1924 р. вченого звільнили, але через тяжкий нервовий зрив він більше не зміг працювати.

У 1918 р. М. П. Василенко як міністр освіти й мистецтв Української Держави запросив В. І. Вернадського до створення системи вищої освіти в Україні. Академік В. Вернадський у своїй концепції вищої школи прагнув до демократичної моделі організації вищої освіти, що передбачала широку автономію внутрішнього життя та самостійність закладів, формування бази широкої загальної освіти разом з вузькопрофесійною підготовкою, прагнення до посилення наукового змісту навчання, виховання майбутніх професійних кадрів.

У травні 1928 р. академік В. І. Вернадський приїхав до Київа для участі в виборах президента ВУАН, а насправді хотів побачитися зі своїм другом – М. П. Василенком, колишнім соратником по розбудові науки й освіти Української Держави.

Вони зустрілися востаннє: Володимир Іванович побачив Миколу Прокоповича старим, змученим тяжкою нервовою недугою. В. І. Вернадський у листуванні з М. П. Василенком зворушливо писав про спільну працю зі створення Української Академії наук, Національної бібліотеки й системи національної освіти й про свою любов до України:

«Ви знаєте, яка дорога мені Україна і як глибоко українське відродження проникає до всього мого національного та особистого світогляду, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя брати в цьому участь».

Володимир Вернадський як українець за походженням і за духовним типом усеосяжно любив Україну.

Українську Академію наук (з 1921 – ВУАН) далі будували на засадах, що їх розробив В. І. Вернадський, головними серед яких було створення мережі академічних наукових інститутів. Хоч багато сподівань великого вченого не збулося, та Українська Академія наук у цілому утвердилася згідно з універсальною концепцією В. І. Вернадського.

Науково-організаційна діяльність В. І. Вернадського в Україні припала на час великих випробувань: з одного боку, руські вчені звинувачували колеґу, що він допомагає творити українську «націоналістичну» інституцію, обзиваючи його «упертый хохол», а з другого боку, українські чиновники саботували його наукові ініціативи. У щоденнику за 5. VII. 1918 вчений занотував, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, та обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять».

І нині в Україні корумповані, злочинні урядовці саботують розвиток науки. суспільних і державних інституцій, що призводить до суспільно-державної неспроможності цілого народу. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом узаконеного беззаконня й зради владарюючим кагалом національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює функції суспільного самоуправління за відсутності державного управління.

Тим часом владарюючий режим паразитарної «держави в державі» провадить прикриту декорацією «незалежності» ліквідацію основ національної державності. А слуги того злочинного режиму – корупціонери й мародери, одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені совісті й морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів, лишаються безкарні, бо пов’язані злочинною круговою порукою.

Режим паразитарної «держави в державі» виконує функції колоніальної адміністрації, і якщо йому не вдається втримати Україну в тенетах руського колоніалізму, він руйнує зсередини інститути суспільного управління, стратегічну наукову основу країни, розкрадає фінанси й нищить продуктивні сили…

Геній Володимира Вернадського переживав подібне на початку ХХ століття і відкрив джерело сили для ліквідації соціальних потворств:

«…Життя росте, та занепадають (тимчасово) форми суспільної діяльності: треба йти до безвічних джерел сили і незалежних від бюрократичної й державної машини питань знання, філософії, мистецтва, і з позиції цих вселюдських основ знищувати ту плісняву й гниль, яка тепер усе захоплює».

Особистість академіка Володимира Вернадського серед подвижників української й світової науки займає особливе місце. Для його діяльності характерні широта інтересів, розв’язання кардинальних проблем, наукове передбачення.

Наука ХХІ століття розвивається під впливом ідей В. Вернадського, і його природничо-моральне вчення є ключовим у розв’язанні кризових ситуацій, що виникають у стосунках людини й Природи.

В Україні наукову спадщину геніального вченого активно досліджують і розвивають його ідеї. У 1988 р. в АН України створено Комісію з розробки наукової спадщини В. І. Вернадського, яка займається організацією, координацією та дослідженням наукового доробку вченого, розвитком та популяризацією його ідей, пошуком та публікацією рукописної спадщини.

До 150-річчя від народження вченого НАН України випустила у світ ювілейну серію в 10 томах «Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського» (2011), а в 2018 вийшов двотомник «В. І. Вернадський і Україна: з листування». Опубліковані праці переконливо свідчать про своєчасність ідей вченого і про неповторність його яскравої особистості.

Одну з найсвоєчасніших ідей український вчений-природознавець, мислитель В. І. Вернадський явив у вченні про ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.

Вчення про ноо­сферу базується на природно-моральній основі українського традиційного агрокультурного світогляду та на екологічно-економічній теорії С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «науковим новатором» і «першим екологом».

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) – великий український вчений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму.

С. Подолинський теоретично розвинув природно-моральні засади українського традиційного агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою).

Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи ориґінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про первинність Природи і споріднену працю.

В. І. Вернадський і його предтеча С. А. Подолинський як етнічні українці, які виросли й сформувалися в українському природно-культурному середовищі, відродили традиційну морально-світоглядну основу української агрокультури й тим самим визначили перспективу ноосферного розвитку людства на питомій природній основі. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю.

Є всі підстави вважати концепцію ноосфери В. Вернадського явищем української культури й соціально-філософської думки як вияв української ментальності й українського агрокультурного морального світогляду, в основі яких – енергетичний взаємообмін хліборобів з питомою землею.

Ноосферне вчення В. Вернадського зосереджується не на технологічно-прагматичному, а на природно-духовному сприйнятті Всеєдиного Життя й осягненні Світової Всеєдності як живого організму, що властиве світосприйняттю українців-хліборобів, зорієнтованих на органічно-моральну єдність людини з рідною Природою, з питомою Землею.

Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральній основі. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.

В. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, людство для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас моральної свідомості.

В. Вернадський фокусує увагу на функції людини в переході біосфери в ноосферу:

«…Існування людини є функцією біосфери. …Створення ноосфери з біосфери є природне явище, глибше й потужніше у своїй основі, ніж людська історія».

Вчений наголошує, що через біосферно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе земна Природа у Світовій Всеєдності:

«Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі»; «…Діяльність людини стала могутньою геологічною силою, яку необхідно підпорядкувати моральному законові», – підсумовує Володимир Вернадський у 1944 р.

На переконання Володимира Вернадського, «історія людського суспільства – це не тільки і навіть не стільки історія воєн, змін династій, палацових переворотів тощо, чим нерідко обмежується історіографія.

Це передусім історія освоєння людиною планети. У цьому контексті історію розвитку людства належною мірою ще не досліджено і, більш того, не написано» (В. І. Онопрієнко. Динаміка зростання дослідницьких інтересів В. І. Вернадського). Суть історії людського суспільства розкривається через його ставлення до Природи.

Ноосферну концепцію В. І. Вернадського про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й моральному законові розвинув в антропокосмічному вченні його «дорогий друг» – видатний український ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

У 1947 р. М. Г. Холодний завершив природничо-філософську працю «Думки натураліста про природу й людину» (допрацьований варіант опублікованої в 1944 – «Думки дарвініста про природу й людину»), в якій обґрунтував морально-світоглядну систему антропокосмізму на базі вчення про біосферу й ноо­сферу, на основі концепції Всеєдності та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад) – оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр) як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою».

Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать людський світ і Природу. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, до тотального винищення живого в Природі, яке не має комерційного значення й не є предметом наживи.

Антропоцентризм є аґресивним виявом антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки.

Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…».

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного:

«Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Таке всеосяжне антропокосмічне означення сенсу людського життя й свідомості М. Холодним цілком відповідає ноосферному їх означенню В. Вернадським:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість»; «Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості». Це формулювання визначає енергетичний перехід біосфери в ноосферу і є ключовим моментом у біосферно-ноосферному вченні В. Вернадського.

Досліджуючи явище живої речовини як сукупності живих організмів, вчений показав, що жива речовина є носієм і продуцентом біогеохімічної енергії, яка переходить у «культурну біогеохімічну енергію» ноосфери – в «енергію людської культури». Розуміння В. Вернадським енергогенеруючої суті ноосфери відповідає розумінню Г. Сковородою енергогенеруючої суті культури. За Г. Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить».

У біосферній концепції культури В. Вернадського також провідним чинником є дух, що кличе до подвижницької праці, про яку вчений-подвижник пише в щоденнику:

«Я чітко став усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове у тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я мушу втілювати у життя – як пророк, що відчуває всередині себе голос, який закликає його до діяльності.

Я відчув у собі демона Сократа. Зараз я усвідомлюю, що це вчення може зробити такий же вплив, як книга Дарвіна, і в такому разі я, анітрохи не змінюючись у своїй суті, потрапляю в перші ряди світових вчених. Яке все випадкове і умовне. Цікаво, що усвідомлення того, що у своїй роботі над живою речовиною я створив нове вчення, і що воно представляє іншу сторону – інший аспект – еволюційного вчення, стало мені зрозумілим тільки після моєї хвороби, тепер» (березень 1920).  

У вченні про живу речовину головною є ідея будови життя. В. І. Вернадський лаконічно висловив ідею безвічної сутності життя:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості»; «Тоді стане неминучим пантеїстичне уявлення про Природу, таке рідне нашому розумові й серцю…Адже пантеїзм усюди, в мові, в природному плині думки, у світі казок, легенд – це джерело живої віри…».

Пантеїстичний світогляд Володимира сформувався ще в дитинстві під впливом батька, який мав визначальний вплив на духовний розвиток і освіту сина.

Про раннє прилучення до таїни сутності життя В. Вернадський занотував у щоденнику. «У молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страхові, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають поживу логічному мисленню».

Безперечно, геній мав надзвичайний природжений дар безпосереднього осягнення Істини, який проявився в ранньому віці й являвся протягом життя, допомагаючи йому здобувати знання.

Великий український природознавець-мислитель В. І. Вернадський, пояснюючи походження точного знання й наукового світогляду, наголошував на їх першоджерельній основі, що коріниться в первинності духовного досвіду:

«Деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки – вони увійшли в науку ззовні: … з філософії, …з мистецтва. Отак, загальне й давнє прагнення наукового світогляду виразити все в числах, шукання скрізь простих числових відношень проникло в науку з найдавнішого мистецтва – з музики.

Виходячи з неї, числові пошуки проникли шляхом духовного натхнення в найдавніші наукові системи. …Перші сліди впливу нашого музичного ладу ми бачимо вже в деяких славенях Ріґведи, в яких числові співвідношення світового ладу перебувають у певній аналогії з музикою, з піснею.

Відомо, як далеко в глибину віків сягає володіння прекрасно налаштованими музичними інструментами; ймовірно, ще раніше зароджується пісня, музична закономірна обробка людського голосу. …швидко розвивався й закорінювався музичний лад.

Дуже скоро й ясно були вловлені в ньому прості числові співвідношення. Через Піфагора й піфагорійців концепція музики проникла в науку й надовго охопила її. Відтоді шукання ладу (в широкому розумінні), шукання числових співвідношень є основним елементом наукової роботи».

Як великий український мислитель-мудрець Г. С. Сковорода не визнавав філософію за науку, а користувався філософською мудрістю як методом осягнення морально-світоглядної суті Всеєдиного Життя в усіх його виявах, так само й великий український вчений-енциклопедист академік В. І. Вернадський не визнавав філософію за науку, що зумовлено його методологічним підходом природознавця, пантеїстичний світогляд якого формується через осмислення емпіричного природознавчого матеріалу, подальший його опис, аналіз та синтез.

На початку 80-х років ХІХ ст. В. Вернадський писав:

«Якщо залишити в стороні логіку та психологію, то що залишається для того, щоб зробити з філософії науку? Філософія є спосіб та метод. Її значення в рухові науки – це, окрім логіки, критика основних понять, які повсюдно і невідворотно входять в дані нашої науки. Це є оцінка достовірності знання. Але де ж тут «наука»?».

Як філософ-мудрець Григорій Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики, так і вчений-природодослідник В. Вернадський стояв на захисті наукового знання від політико-ідеологічних посягань спекулятивної філософії.

У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»:

«Наука в соціальному житті різко відрізняється від філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обов’язковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті».

Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч П. О. Куліш (1819–1897), розвиваючи свою історіософську концепцію «національної й соціальної динаміки», яка «підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини», ще в 1862 р. у «Зазивному листі до української інтелігенції» наголосив:

«Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання».

Проникливо підсумувала наукові здобутки генія В. І. Вернадського дослідниця його рукописної спадщини, визначний український історик, архівіст О. М. Апанович (1919–2000):

«… Наука для нього була метою, змістом і сенсом життя. Наука стала і об’єктом його наукових досліджень. Вернадський охарактеризував внутрішню суть науки, вивчав шляхи й етапи розвитку наукової думки в різні епохи на різних континентах, розкрив провідну, перетворюючу роль науки у сучасності й майбутньому Землі…».

В. І. Вернадський у процесі наукових осягнень і подвижницької праці переконався, що наука почала відігравати особливу, провідну роль у людському суспільстві:

«Немає нічого у Світі сильнішого за вільну наукову думку! …Дія – це характерна риса наукової думки. Наукова думка, творчість, знання йдуть у гущі життя, з яким вони безперервно пов’язані. І самим існуванням вони пробуджують у середовищі життя активні прояви, які самі собою є не тільки розповсюджувачами наукового знання, а й створюють незліченні форми його проявлення… Тепер думка – сила, і ніщо не зупинить її… Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і відважність розуму».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2023
• «Український світ»

Запис 160-ліття В. І. Вернадського: «Я вірю у велику майбутність України…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії

 «Чим більше зроблено, тим ширше треба розгортати працю»
Ю. Ю. Вороний

Юрій Вороний – видатний український хірург, професор, вчений, який працював над проблемою пригоєння тканин та органів і 3 квітня 1933 року в Харкові, в клініці Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові уперше в Світі пересадив хворому нирку, взяту від трупа.

Науковець довів можливість у клінічних умовах пересаджувати не тільки шматочки тканин, а цілі органи живій людині, спростувавши теорію про так звану трупну отруту. З Юрія Вороного почався новий етап у розвитку світової клінічної трансплантології.

Юрію Вороному належить подвійний пріоритет – першої клінічної пересадки нирки та першого використання в клініці трансплантації кадаверної нирки. Цей пріоритет був уперше визнаний на Всесвітньому конґресі трансплантологів у 1966 році, уже після того, як Крістіан Бернард пересадив серце.

Юрій Вороний маловідомий в Україні, бо довго зазнавав переслідувань, доносів, терору, заборон оперувати за участь у бою під Крутами та за перебування на окупованій території.

Юрій Юрійович Вороний (за метрикою Георгій Георгійович) народився 22 серпня 1895 р. в містечку Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський р-н Чернігівської обл.) у родині професора математики Варшавського університету Георгія Феодосійовича Вороного.

Георгій Вороний – всесвітньо відомий учений, що разом з німецьким математиком Германом Мінковським заклав основи нової науки – геометрії чисел. Побудовані вченим математичні об’єкти, названі «діаграмами Вороного», широко використовуються в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в  комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, конструюванні роботів, побудові географічних інформаційних систем, картографії, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології тощо.

Династія Вороних походить з давнього й знатного козацького роду.

Родина успішно складається й розвивається лише тоді, коли береже свою Природу,  пам’ять Роду й родові традиції.

Бо Рід – це природно-духовна сила, яка формує людину. Нуртуюча в жилах кров, моральні якості предків, набуті ними й передані нам у дар. Цей дар можна розвинути або занедбати.

Богів нав’язують нам зовнішні сили – завойовники, владарі, кожен у своїх інтересах і заради  власної вигоди.

А Рід це внутрішня сила, яка живе у генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не віддамо.

Отоді, козацькому роду не буде переводу.

Олександер Шокало,
дослідник роду Вороних, культурософ

 Марина Ворона-Косенко,
онука Юрія Юрійовича Вороного, лінгвіст

Джерело: Наука і Суспільство, 1, 2023

Запис Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Українці – окремий слов’янський народ» – основоположник української етнології Хведір Вовк

 До 175-ліття від народження

Хведір Кіндратович Вовк – український етнолог (етнограф), антрополог, археолог, музеєзнавець, педагог, літературознавець, видавець, культурно-освітній і громадський діяч; автор першої науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців.

Дійсний член першої української національної академії наук – Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899) та голова його Етнографічної комісії (з 1906); доктор Сорбонни, Каннського і Санкт-Петербурзького університетів, член Паризького антропологічного товариства, Празького наукового товариства, Українського наукового товариства у Києві (з 1908).

Хведір Вовк досліджував пам’ятки 7-тисячолітньої Трипільської аграрної культури, відкрив 25-тисячолітню палеолітичну стоянку в селі Мізин (нині – Коропського району Чернігівської області), де вперше у Світі виявив цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, багато статуеток і прикрас, виготовлених з кісток та бивнів мамонтів.

Хведір Вовк написав понад 200 наукових праць з археології, антропології й етнографії, якими здобув світове визнання (з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 позицій).

У своїх працях вчений обґрунтував, що «Українці – окремий слов’янський народ» зі специфічним домінуючим антропологічним типом, з ориґінальними етнографічними особливостями, і при цьому мають багато спільних рис зі слов’янськими й іншими культурними народами та кардинально відмінні од руських.

Завдяки науковому подвижництву Хведора Вовка українська археологія та етнографія кінця XIX – початку XX століть піднялася на рівень з найрозвиненішими європейськими народознавчими науками того часу.

Вчений зі світовим ім’ям заклав основи сучасної української етнології. Та ім’я й фундаментальна наукова спадщина всесвітньо відомого вченого понад сімдесят років були в Україні під ідеологічною забороною тоталітарного режиму: офіційна радянська історіографія несправедливо вважала Хведора Вовка одним з ідеологів «українського буржуазного націоналізму» й засновником расової теорії. І це тільки через те, що він антропологічно й етнокультурно обґрунтував самобутність Українського народу.

Отже, науково-світоглядна концепція Хведора Вовка жодним чином не вписувалася ні в руську імперську доктрину «трех братских народов», ні в більшовицьку доктрину «слияния всех народов в советский народ». Хведір Вовк своїми науковими дослідженнями розвінчував ідеологічні вигадки руських імперських істориків, що Україна – то лише «окраина», «юг России», а українського народу, його мови, культури взагалі не існує.

Й навіть сьогодні про Хведора Вовка знають переважно науковці, а для широкої української спільноти великий вчений лишається малознаним і навіть невідомим.

Родове коріння, виховання й освіта

Народився Хведір (Федір) Кіндратович Вовк (Волков) 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – однойменного району Полтавської області) в козацькій родині з давнім родовим корінням.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович Вовк дослужився в царській армії до офіцерського чину, тож його родове прізвище записали в русифікованій формі – Волков. У багатьох документах і публікаціях у Російської імперії Хведора Кіндратовича також писали – Волков. Та в листуванні й україномовних виданнях він підписувався –Хведір Вовк, наголошуючи на українському походженні свого родового прізвища.

З самого малку Хведір зростав у духовній атмосфері родової пам’яті. Хлопчик серцем засвоював рідні пісні, казки, перекази своєї матері Ганни Федорівни, народні звичаї, які згодом склали основу його наукових досліджень.

Хведорів батько Кіндрат Матвійович учителював і працював економом у поміщиків Закревських, яким належала Крячківка. У родині Вовків цінували освіченість, тож заради кращої освіти для своїх дітей родина переїхала до Ніжина. Там Хведір закінчив гімназію й Ніжинський ліцей князя Безбородька, де серед його вчителів був український педагог і поет П. С. Морачевський. У ліцейському етнографічному гуртку хлопець розвинув своє дитяче зацікавлення українським фольклором: збирав народні пісні, прислів’я, приказки.

У 1865 Хведір вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі, де слухав лекції доцента кафедри зоології І. І. Мечникова. Та через два семестри перевівся до Київського університету св. Володимира, де вивчав хімію, ботаніку, зоологію, порівняльну анатомію, анатомічну антропологію (закінчив навчання в 1871). Освітньо-наукові інтереси Хведора Вовка еволюціонували від хімії, ботаніки, зоології до гуманітарних дисциплін – етнографії, антропології, археології, історії.

Хведір Вовк стає активним учасником київської «Старої Громади» – осередку української  інтелігенції. Саме діяльність української громади й стала причиною його переведення до Києва. Разом з Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Чубинським, Павлом Житецьким долучився до організації недільних шкіл, видання літератури українською мовою, збирання етнографічних матеріалів.

У 1874–1876 Хведір Вовк працював помічником ревізора губернського секретаря в канцелярії Київської контрольної палати. Водночас багато сил віддавав роботі в Південно-Західному відділі Російського географічного товариства як його співзасновник і дійсний член.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства було відкрито в Києві 1873 року, і його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали відомого українського громадського діяча й мецената Г. П. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 за ініціативи Товариства в Києві відбувся ІІІ Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі.

Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук.

За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. У 1876 імперський уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком.

Хведір Вовк брав участь в археологічних експедиціях та в організації ІІІ Археологічного з’їзду (1874), де виступив з доповіддю про український орнамент – першою українською мистецтвознавчою працею в цій галузі. Тоді ж Хведір Вовк працював над своїм ориґінальним дослідженням з етнографії – «Програмою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства для збирання відомостей з етнографії». У 1875–1876 він, разом з Володимиром Антоновичем, брав участь у роботі археологічної експедиції в Київській та Волинській губерніях.

Після ліквідації в 1876 Південно-Західного відділу поліція стала переслідувати активних громадівців, звинувачуючи їх у сепаратизмі. Багатьох членів «Старої Громади» заарештували й відправили на заслання. Частина громадівців у зв’язку з репресіями еміґрувала за кордон.

Хведір Вовк виїхав до Женеви для допомоги М. Драгоманову в організації вільної української друкарні та в підготовці до видання журналу «Громада». Як співредактор він налагодив випуск перших чисел журналу. В українській друкарні друкував «Громаду», а також заборонену царською цензурою літературу, зокрема поезію Т. Шевченка. В четвертому томі женевського видання «Громада» (1879) опублікував розвідку про поета «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя», де розкрив свій талант історика літератури й публіциста. У 1876 і 1878 роках він брав участь у виданні в Празі й Женеві Шевченкового «Кобзаря». До женевського видання Хв. Вовк написав передмову, в якій виявив глибоке розуміння ролі Т. Шевченка в національно-визвольній боротьбі Українського народу.

У 1878 Хведір Вовк, повертаючись із Женеви до Києва, у Львові познайомився з І. Франком і М. Павликом, з якими згодом співпрацюватиме в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка.

Та в 1879 під загрозою арешту за спробу переправити в Україну підпільну друкарню Хв. Вовк знову змушений був виїхати з Київа за кордон. Він нелегально переправився через Прут у Румунію. Поневіряючись у Румунії й  Болгарії, вчений заробляє на життя різною фізичною роботою.

Досліджував етнографію й історію автохтонного українського населення й запорозьких козаків у Добруджі, зокрема останньої (дев’ятої) козацької січі – Задунайської, заснованої 1776 р. На цю тему він написав низку праць, зокрема, «Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)», що стала рідкісним прикладом відтворення минулого з вуст народу, тобто «усної історії» – правдивого дієпису життя українців у Задунав’ї. Подавши розлогий опис давнього закорінення в гирлі Дунаю українських селян і вихідців з восьмої Дніпровської Січі, вчений на унікальній фактографічній основі докладно виклав етнокультурні особливості життя й спосіб господарювання українських хліборобів, виноробів, рибалок. Соціальна проблема українського населення в Задунав’ї полягала в тому, що після відходу запорожців на Кубань, воно вже не змогло самоорганізуватися в нову самоврядну українську громаду та поступово адаптувалося до місцевого румунського населення й руських старовірів. Унікальні етнографічні матеріали Хведір Вовк збирав у 1880–1882 роках, живучи в Добруджі, а написання своєї праці мотивував тим, що «про се ще ніде нічого не було написано».

У 1881 Хв. Вовк нелегально приїхав до Київа через тугу за родиною. Він був одружений з Христиною Васнєвською – небогою Володимира Антоновича. Та дружину й дітей заарештували й заслали у В’ятку. Вченому знову довелося нелегально виїхати за кордон, у Задунав’я, і він довго не міг повернутися в Україну. Його перший шлюб розпався, і згодом Хведір одружився з німкенею Олександрою Реммельмаєр.

Наприкінці 1882 Хв. Вовк переїздить до Женеви, де разом з М. Драгомановим працює над відновленням роботи української друкарні й виданням «Громади». На життя заробляє уроками для дітей українських еміґрантів. Усвідомлюючи недоцільність подальшого перебування в Женеві, оскільки видання «Громади» не відновили через відмову київської «Громади» фінансувати женевське видання, вчений їде до Парижу в пошуках можливості здобути антропологічну освіту.

У 1887 Хв. Вовк оселяється в Парижі – тодішній столиці антропологічної науки. Нові ідеї та засади французької антропології, зокрема вчених Манувріє, Ерве, Амі, Летурно, визначають коло зацікавлень і досліджень українського вченого. Він наполегливо студіює анатомічну антропологію, порівняльну етнографію, первісну археологію в Антропологічній школі в Сорбонні, в Школі вищих досліджень, у Музеї історії природи під керівництвом відомих природознавців Брока, Тейлора, Галлі.

У 1905 в Парижі Хведір Вовк захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології: «Скелетні видозміни ступні у приматів і в людських расах», і йому присвоїли звання доктора природничих наук Паризького університету. Одночасно зі студіюванням антропологічних наук Федір Вовк працює співробітником французького Доісторичного наукового товариства.

Набувши достатніх знань, вчений розвиває наукове українознавство – здійснює ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження на всіх українських теренах.

Життєвий шлях і наукове подвижництво

Справою життя Хведора Вовка були дослідження з української етнографії, археології, антропології, якими він почав займатися ще в студентські роки.

У своїх працях з етнографії та археології популяризував на Заході українські народні звичаї й культуру в українських землях. Здобув визнання у європейських наукових колах – у 1901 його праці відзначили великою медаллю фундатора французької антропології Поля Брока, а в 1905 після здобуття ступеня доктора природничих наук Хведора Вовка обрали членом Паризького антропологічного товариства.

Антропологія (від грец. ανθρωπος – людина, і λογος – знання, наука) – наука про походження й еволюцію людини. У країнах Західної Європи та США антропологію вважають гуманітарною наукою про людину у всіх її вимірах: соціальних, культурних та фізичних (анатомія, фізіологія, антропогенез), яка також включає етнологію як найважливіший елемент.

У радянській науці антропологія трактувалася як біологічна наука про походження, фізичну організацію та еволюцію людини і людських рас. З позиції французької школи, яка виводить за рамки антропології матеріальні й фізичні аспекти людського буття, вона є підрозділом соціології; з позиції англосаксонської школи, антропологія – полідисциплінарна наука, що складається з чотирьох розділів (антропобіологія, соціальна й культурна антропологія, доісторична археологія, етнолінгвістика).

Великий вплив на антропологію й інші науки справляє генетика, особливо у сфері реконструкції минулого: археологія, фізична антропологія й історична лінгвістика. Цей вплив виявляється у спробах простежити походження різних груп людей, їх міґрації та поширення мов континентами. Крім того, генетичні дані дозволяють отримати певну інформацію про риси зовнішності та спосіб життя наших предків.

Для отримання цієї інформації з минулого методами генетики можливі два підходи: перший – ретроспективний, коли минуле реконструюється за генофондами сучасних популяцій; другий виник з розвитком палеогенетики як пряме вивчення колишніх генофондів.

Свої глибокі теоретичні знання в галузі антропології Хведір Вовк доповнює предметною фактографією: їздить по містах Європи для ознайомлення з численними етнографічними й археологічними колекціями в музеях Відня, Рима, Неаполя, Флоренції, Берна, Женеви, Цюріха, Парижа. Водночас вчений пише цілу низку праць з порівняльної етнографії – нового на той час у Європі методу систематизації, класифікації й наукової опрацювання етнографічного матеріалу.

Відомо, що до появи праць Хведора Вовка українська етнографія була простим описом особливостей народу, в якому переважало захоплення лінгвістикою та фольклором і нехтувався матеріальний побут. Він вважав, як і більшість тогочасних європейських вчених-природознавців, що етнографія та етнологія є галуззю антропології як передісторії. Поступово зацікавлення передісторією цілком опановує вченим, особливо після знайомства з відомим чеським археологом Любартом Нідерле, книжку якого він згодом перекладе.

Завдяки невтомній праці Хведір Вовк став помітною постаттю в європейській науці. У Парижі його обирають членом Антропологічного й Історичного товариств і Товариства народних переказів. А в 1899 Хведора Вовка обрали членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, в якому за його ініціативою й під його керівництвом засновано Етнографічну комісію (1906). Вивчав українську людність Галичини, Буковини, Закарпаття, Угорщини, Сербії в історичному, антропологічному й етнографічному аспектах.

Загальноєвропейське й світове визнання принесла Хведору Вовку надзвичайно цінна, побудована на багатому матеріалі світової порівняльної етнографії з залученням величезного масиву українських джерел праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», яку спершу було опубліковано болгарською мовою «Свадбарскитѣ обреды на славянскитѣ народы» в Софії в кількох числах журналу «Сборник за народны умотворения, наука и княжнина» («Збірник фольклору, науки та писемності») за 1890–1894 рр.

Доповнивши болгарську редакцію, вчений опублікував цю працю французькою «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» в паризькому журналі «L’Anthropologie» («Антропологія»; 1891, т. 1; 1892, т.3). Українською мовою праця вийшла 1928 року в Празі у виданні «Студії з української етнографії та антропології». Передруки цього видання вийшли 1976 в Нью-Йорку та 1995 в Києві.

У цьому фундаментальному дослідженні Хведір Вовк проникливо описав особливості весільних ритуалів та обрядів у різних реґіонах України. Підсумовуючи свою епохальну працю, вчений відзначив: «Дохристиянська доба, безперечно, була кульмінаційним пунктом у розвитку українського весілля. З християнством ритуал українського весілля увійшов у стадію розкладу; цей розклад іде, хоч і дуже поволі, але невпинно, і з часом він неминуче знищить усі сліди тої доісторичної старовини, носієм якої він був досі».

У цій праці вчений відтворив цілісну морально-світоглядну систему традиційної звичаєвості й культурно-соціального життя Українського народу в різні епохи.

У 1900 Хведір Вовк бере діяльну участь у влаштуванні археологічного відділу Всесвітньої виставки в Парижі та в організації Конґресу доісторичної археології й Міжнародного з’їзду фольклористів, де визначним явищем було прослуховування за допомогою фонографа голосів співців Світу, в тому числі українських. Хв. Вовк прочитав на конґресі доповідь І. Франка «Етнографічний рух в Галичині в ХІХ ст.».

Вчений доклав великих зусиль, аби на всіх заходах Всесвітньої виставки гідно представити Україну – познайомити Світ із самобутнім Українським народом і неповторною українською культурою.

Про це свідчить лист Хв. Вовк до Б. Грінченка: «…Треба б якось зробити, щоб і нашу Україну запрезентувати на Всесвітній виставці, що буде у Парижі у 1900 році. Окрімного місця не дадуть – се вже російський амбасад не пустить, та де у нас і гроші тиї, щоб те спорудити, і де у нас те національне почуття, щоб це зробити (хиба ми финляндці чи чехи?). …Я б міг написати загальний план такої вистави – себто рід програми».

З 1901 по 1905 Хведір Вовк викладав у Парижі в відкритій І. Мечниковим та М. Ковалевським Російській вищій школі суспільних наук соматичну антропологію, доісторичну археологію та етнографію, водночас працює над докторською дисертацією, яку захистив 1905 р.

За кордоном Хведір Вовк зробив усе можливе, щоб інтеґрувати досягнення української науки в широкий західноєвропейський науковий контекст. Усеосяжно охарактеризував подвижницьку працю свого вчителя український вчений і педагог Левко Чикаленко:

«Всіма своїми думками та почуттями в Україні перебуваючи, Хведір Кіндратович бере на себе важку місію зв’язати українську науку з французькою і стає на довгі часи єдиним містком, через який наукові думки Західної Європи доходять до нас і навпаки. Хведір Кіндратович починає у французьких виданнях друкувати досить численні розвідки, в яких знайомить Західну Європу з видатнішими знахідками нашої землі й освітлює їх з точки зору західноєвропейської науки, з другого боку Хведір Кіндратович в численних статтях в російських та українських виданнях освітлює наш матеріал, вказує на його всеєвропейське значення і в той же час доводить, що тільки тоді стане у нас передісторія та археологія на науковий ґрунт, коли ми зазнайомимося з її придбаннями в Західній Європі й не будемо тішитися з своєї начебто самобутності».

У 1903 Хведорові Вовкові вдалося вперше після тривалої перерви приїхати в Україну на запрошення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Разом зі своїми послідовниками здійснив кілька експедицій на теренах Галичини, Буковини й Закарпаття.

Під час тих наукових експедиційних досліджень, що тривали майже два місяці, Хведір Вовк зробив антропологічні обміри української людності в Перемишлі, Коломиї, Кутах, Довгопіллі, Вижниці, Чернівцях (усього обміряли близько 400 осіб і зробили майже 600 антропологічних і 100 етнографічних фотографій).

У 1904 Хведір Вовк разом з  Іваном Франком і Зеноном Кузелею здійснив наукову експедицію на Бойківщину й Гуцульщину: Мшанець, Лавочне, Славськ, Гребенів, Сколе та інші поселення (всього обміряли близько 300 осіб і зробили понад 600 фотографій).

Іван Франко в 1905 у Відні опублікував про ту експедицію ґрунтовну інформацію (Франкову публікацію було перекладено й надруковано українською мовою тільки в 1972). Улітку того ж року Хв. Вовк разом з І. Франком, М. Грушевським, С. Томашівським та іншими вченими виступав з лекціями перед слухачами літніх університетських курсів у Львові, що були організовані для студентів з Наддніпрянської України.

Улітку 1906 Хв. Вовк разом із З. Кузелею та І. Раковським здійснили етнографічну експедицію на Лемківщину, де відвідали Сянок, Новий Сонч, Ганьчову, Гладишів та інші поселення (всього обміряли близько 150 осіб і зробили 400 фотографій).

Результати проведених упродовж 1903–1906 років досліджень Хведір Вовк узагальнив у наукових працях і звітував у 1904 й 1905 перед Антропологічним товариством у Парижі й двічі у 1906 виступав з доповідями про гуцулів і бойків у Російському імператорському географічному товаристві в Петербурзі.

Понад чверть століття Хведір Вовк провів за межами України й став відомим антропологом і етнологом та налагодив наукові зв’язки між українською і західноєвропейською науками.

Революційні події 1905 в Росії змусила царя Миколу ІІ оголосити політичну амністію. Це дозволяло Хведору Вовку повернутися з-за кордону, й він негайно скористався такою можливістю. У січні 1906, після  двадцяти шести років вимушеної еміґрації, Хведір Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на повернення до Російської імперії, однак із забороною мешкати в Україні.

Вчений оселяється в Санкт-Петербурзі й читає лекції з антропології у Вільній вищій школі П. Ф. Лесгафта – першому громадському університету в Росії, а з лютого 1907 працює також доцентом, потім професором у Санкт-Петербурзькому університеті на кафедрі географії й етнографії – веде курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії.

Водночас Хведір Вовк став куратором одразу двох відділів Російського музею в Санкт-Петербурзі. З 1907 вчений завідував Етнографічним відділом Російського музею, де організував Український відділ, а також відділ етнографії арктичних народів, культуру яких він глибоко знав. Українська колекція Федора Кіндратовича в цьому музеї налічує близько 3000 експонатів. Завдяки науково-організаторській праці Хведора Вовка Український відділ музею став найбагатшим і найяскравішим.

Викладаючи антропологію в Санкт-Петербурзькому університеті, вчений згуртував довкола себе студентську молодь, створивши власну антропологічну школу. Серед учнів Хведора Вовка: Л. Чикаленко, М. Біляшівський, В. Гнатюк, З. Кузеля, О. Алешо, І. Раковський, С. Руденко. Своїх учнів відряджав у самостійні етнографічні й антропологічні експедиції для здійснення наукових планів – систематичного антропологічного дослідження українського народу по всій етнічній території України (від Галичини до Кубані).

За спогадами археолога Леоніда Чикаленка, його вчитель цілком віддавав себе улюбленій праці й спонукав до такої самовіддачі своїх учнів:

«З розкопок було брато все, навіть те, що тепер при сучасному станові науки не має видимого значіння, але далі може його мати… Коли під час розкопок виникали проблеми, то робилося все, аби їх вирішити, а різні ненаукові здогадки керівник експедиції відкидав з характерним для нього гумором, а то й з непохитною суворістю. Цікавою рисою педагогічних методів Вовка було те, що він дуже швидко пускав своїх учнів до самої відповідальної праці… Бути його учнем – це багато значило. Це значило бути і співробітником, і молодшим товаришем, з яким обмірковуються не тільки дрібні поточні питання, але який в широких загальних питаннях наукового значіння та в розробці питань практичної діяльності бере активну участь».

Петербурзький період життя й науково-освітньої праці Xведора Вовка був присвячений етнографічним дослідженням Чернігівської, Волинської, Херсонської губерній, Кубані й Таманського півострова.

Вчений протягом порівняно короткого часу здійснив досить багато експедицій. Нині їх, мабуть, вистачило б на ціле життя не одному вченому. А тоді Хв. Вовк, попри всі труднощі в транспортному сполученні, обійшов майже всі названі терени. Він вивчав історію, культуру, побут і збирав етнографічні колекції. У 1908 Хведір  Вовк дослідив Чернігівську губернію, в 1909 – Волинську, в 1910 – Кубань і півострів Тамань, у 1911 – Херсонську губернію.

Під час польових досліджень, зокрема археологічних розкопок, Хведір Кіндратович був прикладом серйозності в підході до роботи. Для вченого не існувало дрібниць, він усе обмірковував, передбачав і робив як належить. Згадує його учень Л. Чикаленко:

«…Коли б будь-хто виявив бажання ближче придивитися до його праці, то знайшов би в матеріалах найдрібніші вказівки стосовно рельєфу поверхні стоянки, плану залягання кісток, числа знайдених звірячих кістяків, кремінного начиння відповідно кожному квадратному метрові».

Досліджуючи в 1908 Чернігівську губернію, Хведір Вовк виявив у с. Мізин (нині Коропський район Чернігівської області) палеолітичну стоянку 25-тисячолітньої давнини, що стало одним з найбільших його відкриттів. Про це він зробив сенсаційну доповідь на XIV археологічному з’їзді.

У Мізинській палеолітичній стоянці уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З бивнів тих тварин виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Результати мізинських досліджень Хведір Вовк подав у працях: «Палеолитическая стоянка в с. Мезине Черниговской губ.» (С.-Пб., 1913); «Вироби передмікенського типу в неолітичних становищах на Україні (К., 1928).

У 1908 Хведора Вовка обирають членом Українського наукового товариства у Києві. Надзвичайно багато працюючи в експедиціях та професором університету, вчений водночас устигав побувати в Румунії, Угорщині, Скандинавії, де вивчав етнографічні й археологічні колекції, закуповував експонати для Російського музею й інших музейних закладів.

Музеєзнавча діяльність наукового подвижника заслуговує на особливу увагу. Ще в 1900 Хведір Вовк отримав запрошення до співробітництва з Етнографічним відділом Російського імператорського музею в Санкт-Петербурзі (згодом – Державний музей етнографії народів СРСР, а тепер – Російський етнографічний музей).

Він із задоволенням відгукнувся на пропозицію створити в музеї відділ україніки й почав з цією метою систематично збирати етнографічні й антропологічні матеріали на території Галичини. У січні 1904 рада етнографічного відділу Російського музею на своєму засіданні вирішила запропонувати Хведору Вовку зайнятися збиранням колекції для етнографічного відділу серед українського населення Галичини й виділила для цього дві тисячі рублів.

На ці кошти вчений придбав майже 1500 ориґінальних експонатів з Бойківщини, Гуцульщини й інших реґіонів. У лютому 1905 рада музею знову виділила йому 2 тисячі рублів на продовження роботи зі збирання в Галичині етнографічної колекції. Учений на ці кошти закупив і вислав до Петербургу 444 експонати. У 1906 Хведір Вовк придбав у Галичині для петербурзького музею 474 експонати вартістю 1526 рублів. Збирав він у Галичині експонати для того музею й згодом.

Слід зазначити, що Хведір Вовк водночас багато зробив для створення українських експозицій в інших музеях, зокрема Віденському етнографічному, Музеї людини в Парижі та для поповнення експонатами музею Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові.

Завдяки своїм зв’язкам з багатьма музеями Європи Хведір Вовк доклав чимало зусиль для обладнання університетської лабораторії найновішим на той час устаткуванням. Він був взірцем вченого, який органічно поєднував практичну роботу під час розкопів в експедиціях з дослідженнями в науковій лабораторії.

Як згадував Л. Чикаленко, Хведора Кіндратовича обурювали досліди, що їх проводили вчені з імператорської археологічної комісії, «які науку повернули в звичайне шукання кладів, золота для прикраси Ермітажу, і до них часто звертався він словесно, на наукових зборах, і друком, молючи їх, принаймні, не нищити при своїх «дослідах» кістяків людських та звірячих, які могли дати природознавству величезної ваги матеріал. За малими винятками, сі мольби проходили марно, і ще довго побажання Хведора Кіндратовича лишатимуться «гласом вопіющого в пустині».

На початку ХХ століття Хв. Вовк разом з М. Грушевським, І. Франком, А. Кримським та іншими вченими зініціював підготовку й видання першої української енциклопедії. Вони об’єднали свої зусилля і разом з російським ученим О. Шахматовим розпочали роботу з підготовки чотиритомного енциклопедичного видання «Украинскій народ в его прошлом и настоящем», маючи на меті систематизувати основні відомості про історію, географію, культуру й господарство України. Над підготовкою цього фундаментального видання працювали разом зі вченими Наддніпрянщини галицькі вчені С. Рудницький, С. Томашівський, І. Зілинський, В. Охримович та інші.

У 1914–1916 в Петрограді за редакцією Хведора Вовка вийшли перший і другий томи фундаментальної праці «Украинскій народ в его прошлом и настоящем». Інші томи через війну й революційні катаклізми не були опубліковані. Для другого тому цього комплексного видання вчений особисто написав два великі базові розділи: «Антропологическія особенности украинскаго народа» і «Этнографическія особенности украинскаго народа», де явив глибокі знання народного побуту, звичаїв, етнографічних і антропологічних визначальних особливостей Українців.

У цих фундаментальних працях Хведір Вовк узагальнив свої ґрунтовні етнографічні й антропологічні дослідження життя корінної української людності на широкому просторі од Сяну, Тиси, Дунаю до Кубані та од Прип’яті до Чорного моря.

На багатющій фактографічній підставі вчений обґрунтував і переконливо довів, що Українці є окремий слов’янський народ:

«Український народ на всій території, що він її заселяє, відзначається цілим рядом спільних для нього, у цілому його складі, етнографічних особливостей, які не залишають сумніву в тому, що він являє собою одну етнічну цілісність, цілком виразно виокремлену з-поміж інших слов’янських народів».

Ці праці досі є чи не єдиними ґрунтовними й узагальнюючими дослідженнями про культуру Українського народу й мають непроминуще наукове значення. Вони засвідчили також, що українська національна наука, незважаючи на несприятливі умови, досягла високого рівня свого розвитку.

Поряд з науковою працею Хведір Вовк провадив також активну громадську діяльність. Зокрема, у листопаді 1914 в Петрограді був відкритий Український лазарет для поранених і військовополонених галичан. Одним з його організаторів став Хведір Кіндратович.

Після падіння Російської імперії уряд Української Народної Республіки звернувся з закликом до всіх діячів української науки й культури, які свого часу змушені були залишити Україну, повернутися на Батьківщину і взяти участь у розбудові національної держави. Хведір Вовк наближався до здійснення своєї найбільшої мрії – повернутися в Київ для наукової й викладацької праці.

18 березня 1918 року на засіданні Вченої ради Київського університету Хведора Вовка обрали завідувачем кафедри географії та етнографії. 11 червня 1918 Хведір Кіндратович виїхав з Петрограду в Київ. Та дорогою вчений раптово захворів і помер 29 червня 1918 року в білоруському місті Жлобин (нині – Гомельська обл.), де й похований (могила не збереглась).

Михайло Грушевський у статті «Пам’яти Федора Вовка» (29 червня 1918 р.) писав, зокрема:

«Недогідні обставини життя не дали можности покійному дожити віку призначеного йому натурою і довести до краю розпочаті праці. Покійний був сильної й здорової вдачі; батько його жив щось чи не 90 літ і заховав до кінця життя сили її енергію; покійний мав також усі дані для того. Але неприкаяне еміґрантське життє, недостатки, кепська віджива підірвали його здоров’я, а петербурзьке підсонце, очевидно, було для нього погибельним у такім пізнім віку; кожна зима звичайно стала приносити йому недугу, він все більше знемогав і тратив сили. Робив заходи, щоб перенестися в Україну, але несприятливі обставини не давали тому змоги, і коли нарешті він рушив в Україну – нещаслива пригода перервала його життє в дорозі, не давши змоги на останку послужити науці й культурі відродженої України у неї дома. Його бібліотека й колекції, які він замишляв передати котрій-небудь науковій українській інституції, зістались у Петербурзі».

Проникливо підсумував подвижництво великого вченого Сергій Єфремов у статті «Пам’яти Хв. Кондр. Вовка», надрукованій у газеті «Нова Рада»:

«Належав він до учених того типу, що не замикалися по своїх кабінетах, а йшли на роботу в ту велику лабораторію, де виробляється громадське життя й кується доля рідного краю. З-по-за ученого у таких людей раз-у-раз визирає громадянин, якого широке серце кидається в унісон з громадським і болить болями народніми. З самого початку своєї прилюдної діяльности й до останніх днів заховав Хведір Вовк ту чулість громадянина, що водила його в народ замолоду, послала на еміґрацію в дозрілому віці, кидала по всіх усюдах по Європі й не дала спокійного життя заживати навіть на старостилітях, коли так потрібно людині того супокою. Смерть у дорозі – це немов символістичний кінець для цієї людини, що ціле життя своє була неначе в дорозі – до кращого життя свого рідного краю».

Постать великого українського вченого-подвижника Хведора Кіндратовича Вовка яскраво вирізняється серед українських учених другої половини ХІХ – початку ХХ століть.

Фундаментальний науковий доробок Хведора Вовка представлено у 200 працях, а з урахуванням публіцистичних статей його спадщина налічує 628 праць. Суттєвим доповненням до наукового доробку є епістолярія (листування з В. Антоновичем, І. Франком, М. Грушевським, В. Вернадським, Б. Грінченком, М. Дикаревим, Є. Чикаленком, Л. Чикаленком та іншими вченими).

Протягом тривалого часу наукова спадщина великого українського етнолога, антрополога, археолога, музеєзнавця, педагога, літературознавця, видавця, культурно-освітнього й громадського діяча, патріота України Хведора Кіндратовича Вовка замовчувалась і нерідко грубо фальсифікувалася. А недобросовісні науковці використовували його наукові набутки, не посилаючись на першоджерела.

Одначе Істина долає всяку облуду.

10 лютого 2015 р. українські науковці заснували Центр палеоетнологічних досліджень» імені Хведора Вовка. Метою Центру є «розв’язання наукових, освітніх і пам’яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, етнологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Отже, наукове подвижництво й фундаментальний доробок Хведора Кіндратовича Вовка й далі працюють на розвиток української науки та на утвердження самобутності Українського народу й самостійності України.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 3, 2022
• «Український світ»

Запис «Українці – окремий слов’янський народ»: 175-ліття Хведора Вовка спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

155-ліття Георгія Вороного: Геній математики з Українським серцем
Фундаментальна математична теорія Георгія Вороного
в контексті української морально-світоглядної традиції

28 квітня математики цілого світу вшановували 155-ліття свого геніального колеги – українця Георгія Вороного. Георгій Вороний – всесвітньо відомий український математик і педагог – залишається в історії української й світової науки та освіти як геніальний вчений і рідкісного благородства особистість, один із найвідданіших визнавців Істини – духовних, культурних подвижників.

Філософ-мудрець Григорій Сковорода назвав подвижників «синами віку», які знають Істину й бачать далі за «синів дня». Колеги згадували про Георгія Феодосійовича як про надзвичайно самовідданого науці й працьовитого вченого. Професор Г. Ф. Вороний мав у послужному списку понад 18 років державної служби в чині статського радника (V клас), був кавалером орденів Святого Володимира ІV ступеня, Святої Анни ІІ ступеня і Святого Станіслава ІІ ступеня… І при тих чинах і регаліях усі знали Вороного як «правдиву, чуйну і сердечну людину»…

Родове коріння

Народився Георгій Феодосійович Вороний 16 (28) квітня 1868 р. в містечку Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – село Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) над річкою Удай у Сіверщині (прадавня Сіверія). Середню освіту Георгій здобував у Бердянській (до 5-го класу) й Прилуцькій гімназіях, де працював батько.

Закінчив математичне відділення Петербурзького університету (1889), де захистив магістерську дисертацію (1894), і в тому ж році призначений професором Варшавського університету, а після захисту докторської дисертації (1897) працює також першим виборним деканом механічного факультету Варшавського політехнічного інституту.

1907 Г. Вороного обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Помер 7 (20) листопада 1908 р. у Варшаві й згідно з його заповітом похований у рідній Журавці.

Георгіїв батько, Феодосій Якович (1837–1910) – відомий педагог, просвітник: ще навчаючись у Київському університеті, став ініціатором і організатором безплатних недільних шкіл для робітничої молоді.

У 1859 Феодосій Вороний зустрічався в Києві з Тарасом Шевченком для обговорення питань освіти народу, й через нього поет передав школам 50 примірників свого «Кобзаря». Працював професором словесності в Ніжинському ліцеї, директором гімназій у Кишиніві, Бердянську, Прилуках. Після виходу на пенсію повернувся в рідну Журавку. Його дружина – Клеопатра Михайлівна була шанованою в селі акушеркою.

Феодосій Якович за власні кошти збудував у рідній Журавці школу для сільських дітей, заснував народну бібліотеку, разом зі старшим сином Михайлом заклав основи сортового садівництва й вирощування м’яти. Стараннями Вороних у Журавці збудовано один з перших у Російській імперії заводів з переробки лікарських трав (працював ще донедавна).

Михайлів син Андрій – геолог, відкрив у 1927 в Журавці, над Удаєм палеолітичне поселення, вік якого налічує 12 тисячоліть.

Георгій одружився з Ольгою Крицькою з сусідніх Богданів, яка народила йому шестеро дітей – чотири доньки й два сини (крім своїх дітей, на його утриманні було семеро сестриних, яка рано овдовіла). Старший син Олександр – лікар-новатор і санскритолог, репресований, загинув на засланні, як і Андрій Вороний. Менший Юрій – учасник бою під Крутами, хірург, перший у світі зробив пересадку нирки (1933). Одна з доньок – Марія Ворона-Василенко, відбувши десятирічне ув’язнення й заслання на Сахаліні (судимість знято в 1960), згадувала перед смертю (1984): «Мій дід, батько, його брати й діти – вони були справжні, бо нас у родині вчили ніколи не думати про багатство, – та багатими ми ніколи й не були, – і навіть не про свою славу, а тільки про славу України».

Уся родина Вороних постраждала від репресій, і навіть сліди їхньої культурної праці стирали з лиця землі ще донедавна… Під час колективізації вирубали розкішний сад, посаджений руками Вороних, зруйнували склеп, де був похований забальзамований Георгій (перепоховали в одній могилі з батьком).

Уціліли тільки будинок Вороних, де розмістили початкові класи Журавської школи, дуб біля нього, що його посадив Георгій 1900 на честь народження доньки Марії, та липа – залишок колишньої алеї понад Удаєм. З 1989, після переведення з будинку Вороного початкових класів у новозбудоване приміщення школи, меморіальний будинок заходилися нищити сусіди, доки не розтягли все, що можна було потягти.

А наприкінці жовтня 1993 цю унікальну історико-культурну пам’ятку, яка понад 20 років була під охороною держави, остаточно зруйнували, прикрившись фіктивним «рішенням сходу села Журавки» від 14 лютого 1993 р.:

«Знести приміщення школи (бувший будинок Г. Ф. Вороного), залишки підлоги зняти і використати для ремонту підлоги в церкві».

Так меморіальну садибу світового генія Г. Вороного «освятили» під сусідський город… Лишилися тільки дуб та липа – жива пам’ять про славний рід.

Рід Вороних походить із сіверських козаків-селян – воїнів і хліборобів, суворих і справедливих, справжніх людей. Як писав мислитель-історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Повісті про Український народ»:

«Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Козаки-селяни становили основну верству традиційного українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй землі.

А козацькі діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, окупаційної більшовицько-української війни, колективізації, голодоморів, репресій.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацьке звертання до людини – добродій.

Ці моральні українські риси стали визначальними й для козацько-селянського роду Вороних. «Вороні були сердечні й трудолюбиві люди», – згадували знаючі старожили в Журавці. Весь рід працював, не покладаючи рук, і для себе, й для всього села. Саме в Журавці під час щолітньої відпустки Георгій Вороний здійснював свої геніальні відкриття вселюдського масштабу.

Первинність серця й моральний принцип волі

Джерело геніальних осягнень світового розуму Вороного – в чистому українському серці, яке єднало його з життєродною силою рідної землі, зі своїм козацьким родом і народом. Духовний орієнтир серця був завжди визначальний для Георгія, що він ствердив сам: «До всього стараюсь дійти серцем, а не розумом».

За прадавнім знанням, серце є первинною, пізнавальною частиною душі, а розум є вторинною, владуючою частиною душі; серце є містище морального закону й волі духу, осердя цілісного людського єства в триєдності духу, душі й тіла.

В цьому суть української філософії серця або кордоцентризму – вчення про цілісність людини. Морально-світоглядні засади української філософії серця сформулював мислитель-мудрець, педагог і митець Григорій Савович Сковорода (1722–1794), визначивши головну мету морально-духовної практики – «друге, духовне, народження» та культурний саморозвиток людини й народу.

За Сковородою, культура – це «друге, духовне, народження» людини з духовного зародку в серці через осягнення «заповітного, священного» в собі. Звідси глибинний смисл практичної, дієвої філософії культури або культурософії – методології мудрості, морально-світоглядної системи духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини, для осягнення й здійснення духовної суті людини й збірної цілісності народу.

Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини є моральна воля її духу.

Культурософський принцип мудрості став морально-світоглядною основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди. У XVIII ст. Григорій Сковорода власною духовно-філософською практикою й життєвим прикладом звільнив українську філософію од церковної догматики й відкрив людям дієве знання, як кожна людина може пізнати свою духовну сутність і здійснити її в культурному саморозвитку.

Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості в «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини.

За Сковородою, саме вроджена здібність людини до певної справи спонукає її до системної «спорідненої праці», до набуття в самопізнанні й улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання. Нині всім відомо, що обдарованість од природи становить тільки до 10 % у самоздійсненні людини, а понад 90 % людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою «спорідненою працею».

Але якщо немає спорідненості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша, не матиме духовного сенсу – не стане істинною. Як ствердив Г. Сковорода: «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові».

Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – вибір морально-духовних цінностей. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі, вона виховує людину в любові до рідного й до Істини та пробуджує в ній моральну волю й спонукає до здійснення життєвої програми своєї душі.

У вихованні моральної волі надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батька, матері й дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батько, мати й діти своїми почуттями й думками створюють навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батька й матері з дітьми дуже потужний. Коли батько й мати дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові.

Взірцем такої взаємної любові батька, матері й дітей була родина Вороних. Подальше завдання батьків і педагогів – допомогти розкрити це джерело енергії всередині дитини, створити умови для пробудження позитивної енергії в моральній зрілості й «другому, духовному, народженні» людини.

У вихованні гідного покоління народу педагог Сковорода наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Навчити означає підготувати дитину до «другого, духовного, народження», яке Григорій Сковорода назвав особистою культурою людини.

Згідно з кордоцентричною морально-світоглядною традицією української філософії, освіти й культури в цілому, внутрішньою суттю, духовним осердям людини є серце. Серце містить у собі найтонші й найглибші чуття, що ними людина пов’язана з родиною, родом, народом і рідною землею.

Сковородинська освітня система самовиховання, саморозвитку заснована на принципові моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, на «другому, духовному, народженні» та на культурному саморозвиткові.

На засаді моральної зрілості й духовного народження людини послідовник Г. С. Сковороди український глибинний педагог і філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного».

Мистецтво виховання, за П. Юркевичем, полягає в тому, щоб привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним. Це є необхідною умовою здійснення Сковородиного принципу самопізнання. Найвищий результат, мета самопізнання й виховного процесу в сакральній педагогіці серця – «друге, духовне, народження» людини, тобто її особиста культура.

За П. Юркевичем:

«…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі».

На духовній суті «внутрішньої гідності» людини й народу, на основі моральності й національного духу П. Юркевич ґрунтує свою філософію утаємниченого серця людини й філософію права.

За П. Юркевичем, основою національного права є національний дух:

«Право – явище національного духу», а основоположними чинниками українського права є ідея справедливої відплати й принцип волі. Воля духу – всеосяжна першооснова самоладованого життя людини й народу, джерело особистої й національної гідності. За П. Юркевичем, серце людське – «центр духу», а в збірному серці народу зріє воля – внутрішній моральний закон, який діє через совість.

В українському моральному світогляді воля – самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу. В українській правосвідомості воля – основоположний моральний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-морального права й первинне правове поняття. Волю ухвалює одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне віче (від старослов’янських віт – рада, віщати – виголошувати) – зібрання людей для вирішення суспільних справ.

Волю-закон ухвалюють усі й дотримується кожен, воля – вияв зрілого людського духу: «Де дух, там і воля» (П. Юркевич). За П. Юркевичем, національний дух породжує волю – дієвий моральний закон, на основі якого народ з національною ідентичністю організовує свою національну державу, яка пройнята духом моральності, людяності; а в імперіях навпаки: держава штучними законами формує підневільну, вірнопіддану суспільну масу з громадянською ідентичністю.

Нині постімперський український соціум існує в узаконеному беззаконні, бо при безлічі штучних законів не діє основоположний моральний закон.

У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди, українського педагога, основоположника народної школи й нової педагогіки як мистецтва виховання Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1871) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер:

«Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

Та передусім, на переконання Ушинського, дитину необхідно навчити серцем розрізняти «прагнення душі жити» й «потреби організму бути», тобто відрізняти усвідомлену життєву програму своєї душі од безтямного існування через незрілий, прагматичний розум.

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати розум світлом Істини й спрямовувати волею мудрості, незважаючи на його погордливу незрілість:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

На основі Сковородиного філософсько-мистецького синкретизму К. Ушинський сформулював засадничий педагогічний принцип усебічного й гармонійного розвитку нової людини: «Дітей необхідно навчати буквою, цифрою й нотою». На цій неподільній основі визріває цілісне людське єство в триєдності душі, серця й розуму, поєднаних волею духу.

Істинність цього педагогічного принципу підтвердив Георгій Вороний своїми феноменальними математичними здібностями, володінням словом та любов’ю до музики й співу. Георгій сам захоплено грав на фортепіано й співав у гурті.

Віддавна в українській освіті поряд з поетикою обов’язковим було вивчення арифметики й хорового співу, бо спів зміцнює пам’ять. Цього освітнього принципу, що забезпечує цілісність людського єства, дотримувався у власній педагогічній практиці Г. Сковорода.

Згідно з освітнім принципом Сковороди, для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно явити дієвий чинник волі духу в чистому серці. Воля особистого духу в серці – осердя характеру, ознака моральної зрілості людини. Воля національного духу в серці – геокультурний чинником, бо серцем людина тяжіє до рідного, розумом тягнеться у світ.

Людина безпосередньо сприймає Істину через епіфіз – центральний орган ендокринної системи й орган інтуїції, ясновідання, який передає інформацію серцю, а серце цілісно осягає Істину. Розумом людина здатна сприймати будь-що тільки на віру, тому незрілий розум спричинює до марновірства.

Марновірні ідеї заполонюють людину та пригнічують ясновідну функцію епіфізу й пізнавальну функцію серця. Для розвитку епіфізу й очищення серця людині належить постійно звільняти розум од нав’язуваних зовні догм і породжених ними упереджених думок. Цей процес самоочищення й внутрішнього просвітлення В. І. Вернадський назвав «гігієною думки».

Традиція української моральної освіти на засаді внутрішньої волі духу стала основним педагогічним принципом Феодосія Вороного, який на цій засаді виховував своїх дітей і закладав основи морального виховання в суспільстві. Цей моральний принцип волі духу перейняв од батька й Георгій і дотримувався його в житті й науково-педагогічній праці – у своєму духовному, культурному подвижництві.

Український духовний тип

«Воля дужча за всяку неволю» – цією українською народною мудрістю Г. Сковорода стверджує традиційні засади морального світогляду й правосвідомості свого народу. Воля як фундаментальний принцип-закон українського морального світогляду й природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу.

П. Куліш означив збірну цілісність народу як «збірну особу Українського народу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми збірної душі народу.

Слідом за П. О. Кулішем мислитель Іван Якович Франко (1856–1916) поставив перед українцями «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Отже, нація – це передусім культура. Позанаціональних культур не буває. Культура – явище й функція національного духу. Проникливо означив духовну, культурну суть нації український геній світового письменства Микола Васильович Гоголь (1809–1852): «Справжня національність перебуває в самому духові народу». Так Гоголь сам однозначно відповів на питання про свою національну належність.

Внутрішнім чинником національної самоідентифікації та культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу в серці – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили людини й народу.

Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» (П. Юркевич) породжує унікальність особистості – її духовний тип, який визріває як плід сакральної педагогіки серця в процесі моральної зрілості й «другого, духовного, народження» людини. Отже, результатом моральної зрілості, духовного народження та мірилом культурного саморозвитку особистості й «збірної особи народу» є духовний тип – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Проникливо охарактеризував сутність українського духовного типу історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908):

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів з минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Цю істину ствердили своїм українським духовним типом і подвижницьким життям: «громадянин всесвітній» з українським серцем мудрець Григорій Сковорода, геній світового письменства з українським серцем Микола Гоголь і світовий геній математики з українським серцем Георгій Вороний.

«Лад – усеєдність усіх речей»

Ще з юності Георгій задумується над розв’язанням пекучих проблем суспільного життя й не приймає революційних методів боротьби з «жахливим режимом», бо революція призводить до руйнівного хаосу. Він не захоплюється ідеями абстрактної свободи, а бачить шлях досягнення ладу в суспільстві через моральну зрілість, духовний саморозвиток людей та реальний вияв ними особистої волі до життя й солідарної громадянської волі.

Ніхто не принесе людям спасіння, не ощасливить зі сторони, кожен сам повинен осилити цей шлях – власним серцем, розумом і волею досягти владованого життя, щастя. Тільки внутрішньою збірною волею свідомих людей можливо досягти ладу в масштабах суспільства, а не зовнішніми примусовими способами політичного насильства. Г. Вороний, як і його свідомі земляки-сіверці, сповідував моральний принцип українського природного права, що його ясно сформулював П. Куліш:

«Політика повинна питати дороги в науки».

В цій же світоглядній перспективі мислив і Г. Вороний, ясно усвідомлюючи головну справу свого життя – наукову працю, яка відкриває шлях подолання суспільних проблем:

«…коли мій розумовий кругозір розшириться, можливо, вдасться знайти їх розв’язання». Ще 19-річним студентом Георгій зазначає в «Щоденнику»: «Жодних політичних тенденцій я не маю…»; «Наш час тяжкий, ми є не що інше, як жертви страшного державного устрою. Зараз не можна говорити прямо навіть про звичайні безневинні речі – зразу ж потрапиш до рук серцевивідців».

Будучи надзвичайно яскравою індивідуальністю, вчений поєднував у собі ясний світогляд і високу моральність із глибокими математичними знаннями й видатним педагогічним талантом. Працюючи головним чином у галузі теорії чисел, яку німецький математик Карл Фрідріх Гаус (1777–1855) назвав «царицею математики», а математику – «царицею всіх наук», Г. Вороний, для якого «математика, як яскрава зірка», став одним із засновників геометрії чисел.

Геній зосереджувався в основному на теорії ірраціональностей і систематизував усі свої математичні відкриття в галузі теорії чисел у перспективі осягнення Світового Ладу як системної самоорганізованості земної Природи і Всесвіту.

Осягнення Георгія Вороного набувають нині поширення в дослідженнях не тільки математичної, а й морально-філософської та космологічної проблематики.

Ще за давніми знаннями аграрних, сонцесповідних народів, підтвердженими елліністичною наукою, план самоладування Всесвіту має математичну сутність. І тільки математичні знання – найдавніші й найутаємниченіші з усіх знань – спроможні осягнути той усеєдиний план гармонійно-числового самоладування Космосу як самоладованого Всесвіту або Світового Ладу.

Поняття Космос запровадив «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.) і так визначив суть Світового Ладу:

«Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …У Природі все ладується незмінними законами».

Осягнення Світового Ладу в Природі й необхідність збереження її як основи людського життя ствердив і Г. Сковорода: «Природа – всьому початкова причина й рушійна сила… Без Природи як без шляху: чим далі рухаєшся, тим більше блудиш».

Глибинне осягнення самоладованості Всесвіту за допомогою чисел, які є проміжною ланкою між безвічними сутностями, що перебувають поза часом і простором, та чуттєвою реальністю й людською свідомістю явила Піфагорійська філософська школа у своїй засадничій формулі – «Суть речей – числа». Синкретичне піфагорійське вчення виникло понад 2500 років тому в еллінському світі й ствердило прадавню агрокультурну морально-світоглядну традицію самозародження, саморозвитку, самоладування Життя.

Ця природна світоглядна традиція спростовує штучну релігійну доктрину про магічне створення Світу й людини надприродним персоніфікованим Богом-Творцем. Ґрунтуючись на глибинних філософських, наукових знаннях, піфагореїзм явив програму всебічного самооновлення людського єства у Світовому Ладові, моральної зрілості людини в особистому й соціальному планах і майже ціле тисячоліття справляв культурний вплив на весь еллінський світ і цілу Європу.

В Україні традиція живої античності передавалася найдовше, бо закорінена в традиції агрокультури, що дало підставу Геродотові зробити висновок про культурну належність сіверів-будинів до еллінського світу.

Прадавня сіверсько-еллінська культурна традиція жила, живе й житиме в глибинах душі й самосвідомості багатьох поколінь нашого люду як факт незмінності українського духовного типу.

Підтвердженням цього факту є те, що на історично-культурних теренах сіверів-будинів у ХІХ столітті народилися два світові генії математики – українці з козацьких родів: Михайло Васильович Остроградський (1801–1862) і Георгій Феодосійович Вороний як уособлення людської честі й гідності, моральних максим і глибоких математичних знань, що єднає їх із традицією Піфагорійської школи.

М. Остроградський став засновником математичної та інженерної освіти на теренах Російської імперії, а Г. Вороний став найвеличнішим арифметиком нової доби й справив основоположний вплив на подальший розвиток теорії чисел та всіх напрямів сучасних цифрових технологій. М. Остроградського також, згідно з заповітом, поховали в його рідному селі Пашенівка, тепер Козельщинського р-ну Полтавської обл.

М. Остроградський і Г. Вороний, як Г. Сковорода, М. Гоголь, К. Ушинський і П. Юркевич, стали показовими прикладами імперського привласнення українського духовно-інтелектуального потенціалу. Усі вони, крім Сковороди, змушені були жити й працювати за межами України. Наполегливі старання Вороного знайти працю на фізико-математичному факультеті Київського університету виявилися марні.

Останні 12 років Г. Ф. Вороний вивчав властивості «примітивних паралелоедрів» як основи кристалографії та аналізував «розбиття» (розмірення) n-вимірного аналітичного простору на багатогранники. Його вершинним осягненням стала ідея алгоритму розв’язання всіх питань теорії невизначених квадратичних форм:

«Вчора я вперше осягнув чітку ідею алгоритму, який повинен розв’язати всі питання теорії форм, яку я розглядаю, і вчора ж я мав сильний напад жовчної кольки, який завадив мені працювати ввечері й не дав можливості заснути майже цілу ніч. Я так боюсь, аби результати моїх тривалих зусиль, які я так тяжко здобував, не загинули разом зі мною, але тим часом довести їх до ладу так важко. Багато чого я тільки вгадую якимось чуттям, яке саме тепер, під час недуги, у мене загострилось…», – зафіксував учений мить осяяння в математичному щоденнику 20 лютого 1908 р., перебуваючи в Новочеркаську як виконувач обов’язків декана механічного факультету Донського політехнічного інституту.

А 20 лютого в Варшаві Г. Ф. Вороний відійшов у безвічність.

У некролозі товариш і колега Г. Ф. Вороного по Варшавському політехнічному інституту білоруський математик, професор Іван Романович Брайцев (1870–1947) висловив глибокий жаль з приводу того, що з грандіозної праці з теорії невизначених квадратичних форм Вороний мав змогу викласти на папері тільки невелику її частину:

«Навряд чи з цього хоч би частково можна буде відтворити ті дуже мудрі геометричні міркування, які привели до згаданого в щоденнику алгоритму, що про нього покійний завжди говорив з великим натхненням і захопленням. Аби це зробити, недостатньо в загальних рисах знати ті міркування, якими керувався покійний у своїх дослідженнях, а треба бути таким же глибоким знавцем теорії квадратичних форм з n-змінними, яким був він, потрібно володіти такою ж дивовижною технікою в цій галузі, якою під кінець свого життя володів небіжчик. До того ж, потрібно так само самовіддано любити цю галузь математичної науки, як любив її він… А як він любив математику!».

Ще за життя Георгій Вороний здобув глибоке визнання й шану за свої наукові досягнення. А найталановитіший учень Г. Ф. Вороного професор Борис Миколайович Делоне (1890–1980) писав у 1933:

«У Вороного всього шість великих і шість малих праць. Кожна з великих праць – або капітальна в даному обсягу, або відкриває велику ділянку досліджень; навіть кожна мала праця Вороного незвичайно оригінальна і часом по-новому спрямовує дослідження… Глибина і важливість його обширних досліджень залишили глибокий слід в сучасній теорії чисел. Поряд із Мінковським Вороний є творцем геометрії чисел. Роботу Вороного 1903 року про число точок під гіперболою треба вважати віхою, з якої починається сучасна аналітична теорія чисел».

Делоне наголосив, що ідея його вчителя «знову з’являється в сучасній теорії структури твердої речовини, і загалом можна сказати, що цей фундаментальний цикл ідей Вороного далеко ще не завершений» (Б. Делоне. Юрій Тодосьович Вороний // Журнал математичного циклу Всеукраїнської Академії наук, т. 1, № 2, 1933).

З 12 праць Г. Вороного вісім успішно використовують саме тепер вчені в різних галузях науки в усьому світі. Це унікальне явище в науці, зокрема в математиці, де будь-які відкриття вже через два-три роки стають застарілими. Майже кожною своєю працею Г. Вороний започаткував нові напрямки в математиці й став фундатором трьох найважливіших напрямків у сучасній теорії чисел: аналітичного, геометричного, алгебраїчного.

Оскільки геніальний вчений випередив свій час, то лише в останні десятиліття його праці набули величезного значення. Інтерес до наукових відкриттів Г. Вороного особливо зріс у 70-х роках ХХ ст. при розв’язанні проблем розпізнавання образів, створенні штучного інтелекту, зародженні комп’ютерної геометрії.

В останні чотири десятиліття його дослідження багатовимірних об’єктів знайшли широке застосування, крім математики, також у багатьох інших науках. Побудовані вченим математичні об’єкти, названі діаграмами Вороного, стали широко використовувати в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, конструюванні роботів, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, побудові географічних інформаційних систем, картографії, кристалографії, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, мікробіології, медицині, археології, антропології тощо.

Створені Г. Вороним поняття й методи виявились найвищою мірою продуктивними, про що свідчить широке вживання іменних термінів: формула Вороного, діаграма Вороного, метод Вороного (на кшталт: теорема Піфагора, біном Ньютона, інтегральний метод Остроградського).

За підрахунками фахівців у галузі діаграм Вороного, щомісяця друкується в середньому 80 нових досліджень, що базуються на відкриттях Вороного. Г. Вороний належить до найбільш цитованих математиків світу, а його спадщину глибоко вивчають фахівці найрізноманітніших галузей знань практично в усіх країнах Європи, в Австралії, США, Канаді, Японії, Гонг-Конгу, Новій Зеландії, Південній Кореї та ін. (на жаль, в Україні освоєння спадщини Г. Вороного має незначні успіхи).

В столиці Південної Кореї – Сеулі створено Дослідницький центр із вивчення діаграм Вороного. Директор Дослідницького центру професор Деок Соо Кім стверджує: «У наш час діаграми Вороного – це суть (буквально: серце) обчислювальної геометрії, й їх використовують у багатьох обчисленнях, іноді підсвідомо. …Вороний відкрив через математику філософсько-світоглядні засади, на яких базується Всесвіт і Природа. Ідеї Вороного впливають на наше життя сьогодні і впливатимуть у майбутньому».

Осмислюючи ідеї-осягнення Г. Вороного щодо «розбиття» (розмірення) n-вимірного простору на багатогранники в поєднанні з найновішими здобутками математичних, фізичних і філософських методів пізнання, можна зробити висновок, що своїм «фундаментальним циклом ідей» геній не тільки осягнув принцип самоорганізації простору, а й сягнув першоджерела Світового Ладу, яке знаходиться поза простором і часом та владовує їх.

Він прагнув поєднати простір і час у безмежжі й безвічності. Г. Вороний осягав принцип самоорганізації простору через природні форми, умовно названі діаграмами, які є просторовим виявом життєродної сутності в земному світі, і вгадував «якимось чуттям» наявність в усьому земному джерела Світового Ладу.

Застосовуючи метод природних діаграм Вороного до антропології й етнології, можна дослідити, зокрема, як люди вживаються в природне й культурне середовище, як самоорганізовується етнокультурна збірна цілісність («збірна особа») народу в «нерівній рівності» (за Сковородою) індивідуальностей, яким чином народ розмірює, організовує, владовує геокультурний простір своєї питомої етнічної території та які чинники формують просторову форму країни на земній поверхні й визначають її часові (вікові) параметри; як виникають пункти (точки) конфліктів, деструкції, що руйнують живу природну цілісність на штучні анклави.

Джерело математичних знань про ладову структуру Космосу й Землі пов’язане з джерельною культурною основою етнічного світу, що його владовує народ волею національного духу. В основі всіх космічних, природних, культурних процесів – Світовий Лад.

Оскільки математика завдяки своїй точності й усеосяжності вільна і від релігійних догм, і від доктрин вульгарного матеріалізму, вона безпосередньо осягає Істину як Світовий Лад і приводить наукову думку до визнання всепроймаючої високовібраційної пульсації надтонкої життєзароджуючої енергії першоджерела Світового Ладу у формі вакуумних коливань.

Недавно польський фізик і космолог Міхал Геллер (1936), у дусі «фундаментального циклу ідей» Георгія Вороного, математичними розрахунками довів реальність «фундаментального нелокального рівня», на якому всі вияви життя, навіть невидимі сутності й, здавалося б, випадковості, взаємодіють між собою поза часом і простором. А це підтверджує наявність у Всесвіті вселадуючого Світового Ладу.

Осягнення Вороного й Геллера засвідчують, що Світовий Лад є першоосновою Життя й системовладовуючим принципом Всесвіту, першоджерелом морального закону людського світу й математичних законів Всесвіту.

Хто дотримується морального закону в серці, той живе в Істині – гідно здійснює життєву програму своєї душі. Живучи за внутрішнім моральним законом і законами Всесвіту, люди узгоджують своє життя зі Світовим Ладом і несуть моральну відповідальність за всі свої вчинки.

Саме моральна відповідальність людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі зближує з «фундаментальним циклом ідей» Г. Ф. Вороного вчення про ноосферу українського мислителя-природознавця Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) та морально-світоглядну систему антропокосмізму українського біолога й філософа Миколи Григоровича Холодного (1882–1953).

Антропокосмізм – оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті:

«Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Ясний антропокосмічний світогляд спрямовує людський дух, волю й самосвідомість на саморозвиток за моральним принципом Світового Ладу. Та нині українську культуру, зокрема освіту, заполонює аморальна вседозволеність антропоцентризму в полуді дитиноцентризму й людиноцентризму. Антропоцентризм є крайнім виявом антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини.

В доктрині антропоцентризму людина є центром Всесвіту й метою всіх явищ, які в ньому відбуваються, бо для цього її створив Бог «за своїм образом і подобою». Звідси вседозволеність і агресивність людини, яка не вживається в середовище, не співіснує з Природою, а нестримно змінює її, пристосовуючи до власних потреб.

Антропоцентризм у природокористуванні призводить до поділу всього в біосфері на корисне й шкідливе, до тотального винищення Природи. Антропоцентризм абстрагується від внутрішнього «прагнення душі жити» й волі духу та концентрується на зовнішніх «потребах організму бути» й веліннях прагматичного розуму; а за невтоленними потребами й абстрактними правами людини приховано прагматичні потреби й права тих, які маніпулюють людьми.

Все те призводить до деструктивних змін у природних екосистемах і національних культурах, до глобальних порушень Світового Ладу.

Лад – усеєдиний системовладовуючий принцип, провідний морально-вольовий чинник людського життя. Лад – визначальна морально-світоглядна особливість української культури, як Дао – китайської, Брама – індійської (ведичної), Ефір, Плазма або Квінтесенція (П’ятий елемент) – еллінської.

Різні народи по-свойому називають безвічну сутність Життя, явлену в світоглядних первенях національних культур, та суть усіх культур єдина: культура – динамічна система самозародження, саморозвитку, самоладування людського світу волею національного духу.

«Фундаментальний цикл ідей» Георгія Вороного можна назвати фундаментальною математичною теорією самовладованості земної Природи, людської Культури і Всесвіту. Математична теорія Вороного – доведення наявності Світового Ладу, який як дихання безвічності розмірює-владовує найрізноманітніші форми життя у Світовій Всеєдності згідно з усеосяжним принципом-законом самозародження, саморозвитку, самоладування Всеєдиного Життя, що спростовує релігійну доктрину креаціонізму.

Своїми планетарно-космічними математичними осягненнями геній Георгія Вороного явив Світові волю українського духовного типу – дієвого чинника питомої культури. У цілому світі наукова спадщина Г. Вороного робить славу Україні – вчений справдив родовий заповіт. І нам належить робити все необхідне, аби наукові осягнення й морально-світоглядні принципи нашого великого земляка набули належного розвитку й на рідній землі.

Науково-духовне подвижництво Георгія Вороного має стати для нас ключовим в осмисленні феномену світового генія з українським серцем та в упровадженні в життя морально-світоглядної традиції української культури.

Олександер Шокало,
письменник, культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 155-ліття Георгія Вороного: Геній математики з Українським серцем спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Григорій Ващенко: «З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна»

До 145-ліття від народження

Григорій Григорович Ващенко (1878–1967) – український педагог, психолог, письменник, науковець, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка. Г. Ващенко присвятив своє життя розвиткові української національної педагогіки на морально-духовній основі виховної традиції рідного народу та освітніх систем великих українських педагогів.

Задля цього вважав необхідним усунення з педагогічної практики формалізму, бездушності, шаблонів, іґнорування психологічних особливостей дітей. Ім’я Григорія Ващенка та його педагогічний доробок, зокрема праці «Виховний ідеал» та «Виховання волі і характеру» нині повертаються з тривалого забуття в оновлювану українську освіту.

Родовід. Життєво-подвижницький шлях

Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. в с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцький район Чернігівської області) в козацькій родині. Про свій родовід Г. Ващенко пише в «Моїй автобіографії» (1963):

«Батько мій походив з старого козацького роду, що в кінці 18 ст. одержав звання дворянства».

У 1888–1898 Григорій навчався у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії, де, за його словами, «Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої, до чого великою мірою спричинився вчитель співу й талановитий дириґент Іван Миколайович Різенко».

Через викриття семінаристом Ващенком інспектора семінарії архімандрита Агапіта, який спонукав семінаристів до доносів, при вступі в 1898 до Київської духовної академії Ващенка не допустили до конкурсного іспиту як «бунтівника» (так охарактеризував його інспектор).

Григорій рік провчителював у народній школі в селі Блотниця Прилуцького повіту й у 1899 вступив на словесний відділ Московської духовної академії, де «існував досить міцний український гурток, очолюваний Андрієм Левицьким, братом архиєпископа Партенія, одного з перекладачів Святого Письма на українську мову. Я був активним членом гуртка, виступав з доповідями, брав участь в організації Шевченківських свят і т. ін.» («Моя автобіографія»).

Закінчив навчання 1903 зі ступенем кандидата богослов’я за працю «Учення Гартмана про світовий моральний лад». Імовірно, саме під час навчання в богословських закладах у Г. Ващенка виникла ідея педагогіки з елементами національної самосвідомості й релігійності.

У 1903–1904 Григорій Ващенко вчителював у Полтаві в єпархіальній жіночій школі. На початку 1904 його перевели до Кутаїсі викладати російську й церковнослов’янську мови в духовній школі. У 1905 повернувся до Полтави й викладав російську мову в комерційній школі, єпархіальній жіночій школі та вчительській семінарії на Шведській Могилі. Коли на Полтавщині вибухнуло селянське повстання, Ващенко опублікував статтю в газеті «Полтавщина» про «урядові екзекуції над селянами».

Про наслідок тієї публікації він написав у «Моїй автобіографії»:

«Внаслідок цього мені довелося в 1906 р. виїхати на північ в місто Тихвин, де я став учителем духовної школи, а потім учителем жіночої гімназії й реальної школи».

У 1906–1909 викладав російську й церковнослов’янську мови у духовній школі, у 1911–1912 – російську мову в приватній реальній школі, у 1912–1913 – російську літературу й російську історію в жіночій гімназії.

У Тихвині Г. Ващенко зайнявся також письменницькою працею, що зазначив у «Моїй автобіографії»:

«В Тихвині я написав п’єсу «Сліпий» (що була надрукована окремою книжкою), оповідання «Самотній» та «Феєрія» і першу частину великої повісти «До ґрунту», що вийшла в Київі під псевдонімом Г. Васьківський».

Ці видання вийшли у Київі в 1911. А ще в 1909 Г. Ващенко  видав у Київі збірник творів «Пісня в кайданах», куди, окрім однойменної драми, увійшли оповідання та цикл поезій у прозі «Хвилі».

Про літературно-художній доробок Г. Ващенка схвально відгукнулись І. Франко, Олена Пчілка, С. Єфремов. Та він надав перевагу педагогічній праці: «…я в 1911 р. під впливом творів відомого ученого Лесґафта відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки» («Моя автобіографія»). (Петро Францович Лесґафт (1837–1909) – біолог, анатом, антрополог, лікар, педагог, основоположник наукової системи фізичного виховання, проґресивний громадський діяч).

У 1912–1913 Ващенко вчителював у Тульчині, де викладав російську й грецьку мови та російську історію в духовній школі, а також – російську літературу в місцевій єпархіальній жіночій школі. У 1913 переїхав до Ромнів, де викладав російську й латинську мови в духовній школі,  російську мову в комерційній школі й жіночій гімназії.

Після Лютневої революції Г. Ващенко активно узявся за підготовку нового покоління українських учителів:

«В 1917 р., після лютневої революції в Україні розпочався потужний національний рух; я брав участь в перекваліфікації українського учительства і разом з професором історії Мірзою-Авак’янц читав лекції на курсах учителів в Прилуках, Ромні, Хоролі» («Моя автобіографія»).

У серпні 1917 на Другому Всеукраїнському учительському з’їзді Г. Ващенко перший зініціював заснування Української педагогічної академії.

З 1917 Г. Г. Ващенко працював викладачем педагогіки й психології (з 1918 – доцентом, з 1925 – професором) Полтавського учительського інституту (з 1919 – Полтавський педагогічний інститут), а також був директором учительської семінарії на Шведській Могилі:

«В семінарії я чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і „малоросів”» («Моя автобіографія»).

У період Української Держави (Гетьманату) Григорій Ващенко викладав психологію на нововідкритому Полтавському історико-філологічному факультеті, який був філією Харківського університету.

У 1921 Полтавський педагогічний інститут та Полтавський історико-філологічний факультет реорганізували в Полтавський інститут народної освіти (ІНО), який у 1933 знову став Полтавським педагогічним інститутом.

У 1919 під час почергового захоплення Полтави то білими, то червоними Г. Ващенка мало не розстріляли:

«Коли ж у серпні 1919 р. до Полтави прийшли денікінці, я був заарештований як «мазепинець». Мене вже готували до розстрілу і посадили в окрему камеру, але мене врятував В’ячеслав Александрів, що був директором Роменської комерційної школи. Він зумів підійти до денікінського інспектора народніх шкіл на Полтавщині Лаврова і з його допомогою домігся того, що денікінці випустили мене з в’язниці на його поруку. В 1920 р. большевики знову опанували Полтаву і перетворили будинок учительської семінарії на концентраційний табір, внаслідок чого педагоги примушені були розташуватись в приміщеннях поблизу школи. В цей час в Диканських лісах організувався досить великий загін повстанців проти большевиків. В ньому взяли участь дехто з педагогів і студентів семінарії. Про це довідались большевики і арештували трьох педагогів. Були б арештували й мене, але, коли довідались, що я при денікінцях якийсь час сидів в одній камері з тов. Віктором, який був членом большевицької трійки, то залишили мене на свободі, зобов’язавши мене не виїздити з Полтави. Все-таки в 1921 р. я внаслідок клопотання студентів виїхав до села Білики, куди була перенесена учительська школа» («Моя автобіографія»).

У 1921–1923 Григорій Ващенко керував організованими ним на базі колишньої учительської семінарії трирічними Педагогічними курсами ім. Б. Грінченка для підготовки українських учительських кадрів.

Базу ліквідованої учительської семінарії перевели з Полтави в містечко Білики Кобеляцького повіту. Про педагогічні здобутки того періоду Г. Ващенко докладно описує в «Моїй автобіографії»:

«Період з 1921 до кінця 1923 рр. був найактивнішим періодом в моєму житті. Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську педагогічну школу, що готувала б народніх учителів-патріотів, міцно зв’язаних з селом, добре озброєних знанням і педагогічною технікою. В цьому я зустрів велику підтримку з боку студентів, природника Ілька Педана і керівника пришкільної майстерні, колишнього полковника Вержемківського. З допомогою їх і студентів при школі постали, добре організовані, природничі й педагогічні кабінети. Під керівництвом моїм і Вержемківського студенти виготували приладдя для психологічних експериментів: техистоскоп, ергограф, естезіометр і т. ін. Вержемківський удосконалив циркуль для вимірювання голови. За допомогою цих приладів в педагогічному кабінеті розгорнулись експериментальні психологічні досліди. В першій клясі зразкової школи під керівництвом моєї дружини студенти застосували при навчанні грамоти методу Монтессорі. Крім того, при школі був організований прекрасний хор і драматичний гурток, що притягли велику увагу місцевих селян. Літом 1923 р. була організована виставка педагогічних шкіл. На цій виставці найбільшу увагу відвідувачів притягли експонати Білицької школи, що було відзначено і в пресі».

Ті інноваційні ініціативи Григорія Ващенка відповідали офіційній політиці українізації, яку більшовики проголосили у червні 1923 й на яку педагог покладав надії. Крім новаторської педагогічної праці, він провадив культурно-просвітнику громадську діяльність, зокрема організував у Біликах «Просвіту».

Одначе, саме через педагогічні інновації Г. Ващенко зазнав з боку політичного режиму тиску й судових погроз, тож змушений був залишити своє дітище в Біликах:

«…Школу завалили комсомольці. Вони намагалися підкорити своєму впливові студентів, але це їм не пощастило. Тоді вони повели наступ на мене шляхом доносів, статей у пресі і т. ін. Становище їх зміцнилось, коли в 1922 р. на посаду викладача діямату був призначений ренеґат Мирон Логвин, а керівницею комсомолу стала Роза Абрамович. Нарешті в початку 1923 р. був призначений на посаду політкомісара школи Казанівський. Ця трійка разом з комсомолом при підтримці декого із викладачів повела проти мене рішучий наступ. Вони домоглися того, що в грудні 1923 р. я був притягнутий до суду при волосному виконкомі. Суд цей закінчився б для мене трагічно, якщо б під час судового процесу не виникла гостра суперечка між політруком Казанівським і головою Виконкому Шевенком. Процес продовжувався до пізньої ночі, і закінчення його віднесено на другий день. Я скористав з цього і зразу ж виїхав до Полтави. Коли зранку я прийшов до професійного відділу освіти, там уже був Казанівський, що поскаржився на мене і вимагав, щоб відділ освіти вніс у ЧК вимогу заарештувати мене. Але завідуючий відділом професійної освіти М. Фарбер не дав певної відповіді Казанівському, а мені пропонував залишити Білики і обняти посаду керівника педагогічної комісії при ІНО» («Моя автобіографія»).

У той самий час молодший колега Григорія Ващенка Антон Макаренко (1888–1939) організував і очолив новий заклад для виховання сиріт війни, підлітків з кримінальним минулим – дитячу виховну колонію, яка знаходилась біля Полтави, в селі Ковалівка. Макаренко застосовував у своїй системі дитячо-підліткового виховання таку саму методику, як і Ващенко (повага до особи й вимогливість, трудове виховання й виховання самостійності).

І мав таке саме ідейне протистояння з керівними інституціями й офіційною педагогічною доктриною більшовиків. Хоч у релігійного Григорія Григоровича були непрості стосунки з атеїстом Антоном Семеновичем, Ващенко активно залучав у власну педагогічну практику й популяризував досвід дитячої виховної колонії з Ковалівки, яку очолював Макаренко. Г. Г. Ващенко став першим дослідником педагогічної системи А. С. Макаренка, високо цінуючи його визначний внесок у трудове й моральне виховання безпритульних сиріт і розвиток їхньої самостійності.

Про високу оцінку Ващенком педагогічних новацій свого колеги свідчать кілька його статей, зокрема «Досягнення установ соціального виховання інтернатного типу на Полтавщині». Г. Ващенко з А. Макаренком виступали з публікаціями зі спільної проблематики в Записках Полтавського інституту народної освіти. У 4-у томі «Записок» за 1927 р. Г. Ващенко опублікував статтю «Родинні умови життя і дитячі правопорушення» на підставі матеріалів Полтавської Комісії у справах неповнолітніх.

Ще керуючи педагогічними курсами, Г. Ващенко з 1922 викладав на факультеті соціального виховання Полтавського ІНО, а з 1923, крім викладацької праці, ще став керувати педагогічною комісією цього навчального закладу.

У 1925 Народний комісаріат освіти УСРР присвоїв Г. Ващенку звання професора, й він очолив кабінет соціальної педагогіки, а невдовзі став завідувачем кафедри педагогіки Полтавського ІНО.

За той час педагог написав чимало наукових праць: «Методи об’єктивного обслідування техніки читання», «Наслідки педагогічного тесту над дітьми Полтавських шкіл», «Наслідки тестів „загального розвитку”, проведених у чотирьох групах полтавських шкіл», «Прагматизм, як методологічна основа методи проектів», «Пришкільні майстерні», «Робота полтавського кабінету соціяльної педагогіки за 1925 р.», «Школа, яко громадсько-культурний центр» та інші. У 1929 видав підручник з дидактики для педвузів «Загальні методи навчання», який у 1933 потрапив під заборону політичного режиму й вилучений з усіх бібліотек УСРР.

У 1933 Г. Ващенка звинуватили в «некритичному ставленні до своєї явно буржуазно-націоналістичної роботи» та що він не зміг «мобілізувати студентів і аспірантів інституту на боротьбу з буржуазно-націоналістичними елементами», проігнорувавши відповідну постанову ЦК КП(б)У та інші «основоположні» документи більшовицької партії з питань педагогіки:

«В кінці 1933 р. я несподівано для себе був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як „ворог народу”, звільнений з інституту, з учительської професійної спілки і секції наукових робітників. Більше як два з половиною роки я був без роботи, а потім поїхав до Москви і з початку осені 1936 р. одержав посаду професора і керівника кафедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті. Там я брав участь в науковій роботі і, між іншим, написав декілька статей; між ними статтю „Детские вопросы в форме почему”, яка зарахована в число рекомендованої літератури в „Психології” Рубінштейна. В 1940 р. мене запросили повернутись до Полтавського педагогічного інституту і обняти посаду керівника педагогіки і аспірантської групи» («Моя автобіографія»).

І Григорій Ващенко, і Антон Макаренко виїхали до Москви, рятуючись од місцевих чекістів. Ващенкові вдалося врятуватися, а Макаренка чужина вбила.

З початком війни Г. Ващенко не евакуювався й лишився в окупації. У 1941–1943 працював одним з редакторів газети «Голос Полтавщини». Вважав, що українська газета потрібна не для пропаганди окупаційного режиму, а для забезпечення духовно-інформаційних потреб українського люду, якому необхідно звільнитися і від більшовизму, і від нацизму. Редакція газети своїми публікаціями намагалася сприяти налагодженню на нових засадах господарського життя на Полтавщині й в Україні в цілому.

Друкувала офіційну інформацію про військові, місцеві й міжнародні події життя, оголошення. Численні статті висвітлювали замовчувані в радянський період події, факти, зокрема про голодомор 1932–1933 років, про українських політичних, наукових, культурних діячів. Значне місце займали публікації краєзнавчого характеру та про діяльність відроджених осередків товариства «Просвіта».

Свою ідейну позицію Г. Ващенко обґрунтував у тогочасних наукових дослідженнях: «Освіта в Україні за часів большевизму» та «Вплив большевизму на психіку українського народу». За інформацією німецького дослідника історії української педагогіки Гьотца Хілліґа (1938–2019), Григорій Ващенко в 1942 на замовлення німецької окупаційної влади написав фахову статтю про історію виховання й освіти в СРСР.

У 1965 український переклад тієї статті під назвою «Педагогічна наука в СССР» опубліковано в журналі української діаспори у Великобританії «Визвольний шлях».

У 1943 Г. Ващенко разом з родиною виїхав з Полтави в Київ, а звідти в Галичину й «після великих біженських пригод» у 1944 опинився в Австрії. А в 1945 перебрався до Німеччини, в Мюнхен.

Від вересня 1945 Г. Ващенко працював на посаді професора педагогіки й психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені. У 1949 Г. Ващенка обрали ректором Богословсько-педагогічної академії, створеної Українською автокефальною православною церквою у Мюнхені.

Мюнхенський період був для Григорія Ващенка найплідніший, оскільки став результатом натхненного й плідного полтавського періоду. Свій багатий науково-педагогічний досвід Григорій Григорович виклав у працях з педагогіки й психології.

У Мюнхені вийшло перше видання праці «Виховний ідеал. Підручник для педагогів, виховників, молоді і батьків» (у 1946 – ч. 1, у 1950 – ч. 2). У 1948 доповнив і вдруге видав заборонений в Україні підручник з дидактики «Загальні методи навчання». У 1957 видав другу частину підручника для педагогів «Виховання волі і характеру» (перша частина вийшла в Лондоні у 1952).

Ващенко активно публікувався в українській еміґрантській пресі: «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Аванґард», «На варті» й інших. У 1955 опублікував статтю «Макаренко – найбільший совєтський педагог», спрямовану проти «канонізації» більшовицьким режимом Антона Макаренка.

Комуністичні ідеологи намагалися представити визначний особистий внесок Макаренка в трудове й моральне виховання безпритульних дітей як здобуток більшовизму. Хоч насправді моральні педагогічні принципи Макаренка, зокрема виховання в дітей самостійності та самоврядності трудового колективу, суперечили більшовицькому тоталітаризмові.

Закидаючи Макаренкові космополітизм і комуністичний конформізм, Ващенко виявляв свої тогочасні рефлексії – він сам у різні періоди свого життя проявляв схильність до конформізму.

Одначе, Г. Ващенко став послідовним критиком більшовицького тоталітаризму, піддавши руйнівні наслідки його владарювання всебічному психо-соціальному аналізу в статтях: «Традиційне коріння большевицького тоталітаризму і підступства», «Психологія в СССР (перекладено на німецьку і шведську мови)», «Хвороби в галузі національної пам’яти», «Психічні властивості українців і причина наших невдач».

Помер Г. Г. Ващенко на 90-му році життя, 2 травня 1967 р. в Мюнхені, де й похований на кладовищі «Вальдфрідгоф» – місці упокоєння багатьох видатних українців.

Педагогічний доробок

В СРСР ім’я й педагогічні праці Г. Г. Ващенка були під забороною, і тільки наприкінці 80-х його доробок почав повертатися в українську освіту. Свідченням своєчасності педагогічних ідей та необхідності вивчення й задіяння в освітню практику Ващенкового доробку стало заснування в Україні Педагогічного товариства імені професора Григорія Ващенка.

У 1994 в Полтаві це товариство здійснило перше в Україні й третє загалом видання підручника «Виховний ідеал» за фінансування Союзу Українців Великобританії.

Фундаментальна праця «Виховний ідеал» двома виданнями вийшла за кордоном: у Мюнхені (ч. 1 – 1946; ч. 2 – 1950) і в Брюсселі (1976) та двома виданнями – в Україні: третім виданням у Полтаві (1994) й четвертим у Львові (2006).

Значну організаційну роботу з повернення в українську освіту імені педагога та популяризації його спадщини провадить Всеукраїнське педагогічне товариство ім. Г. Ващенка, засноване 1995 на установчому конґресі в Київі.

Під егідою Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка здійснено такі видання праць педагога: «Виховання волі і характеру. Підручник для педагогів» (1999), «Праці з педагогіки та психології» (2000), «Хвороби в галузі національної пам’яті» (2000), «Спогади. Статті» (2006).

Курс педагогіки й психології Г. Г. Ващенка складається з підручників: «Загальні методи навчання» (1929, 1957), «Виховний ідеал» (ч. 1 – 1946; ч. 2 – 1950), «Виховання волі і характеру» (ч. 1 – 1952; ч. 2 – 1957), «Виховна роль мистецтва» (1955), «Основи естетичного виховання» (1956), «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» (1956), «За здорову і свідому українську родину» (1959), «Основи естетичного ідеалу» (1960), «Мораль християнства і комуністична» (1962) та ін. На думку автора, цей курс теорії виховання відповідає духовній традиції Українського народу й має стати основою плекання свідомих патріотів.

Важливе значення мають аналітичні за своєю суттю історико-педагогічні й культурологічні праці вченого: «Український ренесанс XX століття» (1953), «Психологія в СССР» (1953), «Освіта і виховання молоді в СССР» (1959).

У 1957 Г. Г. Ващенко видав прогностичну за своєю ідеєю брошуру «Проєкт системи освіти в самостійній Україні». Тут педагог-мислитель передбачив розпад СРСР і утворення самостійної Української держави. Тож Українцям належить загодя «взятися за розбудову своєї національної освіти» як запоруки утвердження своєї державності.

Така система освіти «має відповідати перш за все соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям».

Усвідомлюючи складність поставленого ним завдання, Г. Г. Ващенко рекомендує враховувати досвід організації системи освіти в Україні «за царату і за часів большевицького панування», а особливо – «плодовитий досвід організації української школи в період 1917–1923 рр., коли наш народ з великим ентузіазмом розбудовував свою національну культуру взагалі і свою національну школу зокрема».

У запропонованій педагогом системі освіти у вільній Україні новаторською є пропозиція розпочинати початкове навчання з 6 років, з огляду на природній ранній розвиток дитини.

Морально-світоглядні засади виховної системи Ващенка

Педагогіка Григорія Ващенка базується на морально-духовній основі виховної традиції рідного народу й на працях великих українських попередників: Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича, а також на методиці раннього розвитку дитини популярного тоді видатного італійського педагога Марії Монтессорі.

Педагог стверджував, що виховання має суто національний характер, бо не можуть чужинці виховати Українців. Для національного виховання необхідна система ціннісних орієнтирів на основі національної традиції.

Г. Ващенко вбачає мету виховання у «виховному ідеалі»: «Основною проблемою всякої педагогічної системи є виховний ідеал як мета виховання. Від того, як розв’язується ця проблема, залежить розв’язання таких проблем, як система освіти й виховання, зміст і методи навчання і т. п.».

Педагог виокремив серед виховних ідеалів: «большевицький, християнський, загальноєвропейський, націонал-соціялістичний».

Григорій Ващенко піддав критиці «большевицький ідеал» і присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі «християнського ідеалу». Одначе, саме тут і виникла антиномія – нерозв’язна суперечність між догматами християнської космополітичної релігії та морально-світоглядною основою традиції української національної культури й освіти.

В цьому розумінні педагогічна система А. С. Макаренка виявилась послідовнішою й ціліснішою, бо її моральні засади були вільні од релігійних догм. За дорелігійним природно-моральним світоглядом Українців та філософськими осягненнями Григорія Сковороди й Іммануїла Канта, моральність первинна і передує релігійності.

А за Григорієм Ващенком, стійка мораль може ґрунтуватися лише на міцних релігійних засадах – це фанатичне переконання спричинене його вірою й релігійною освітою та закріплене опозицією до комуністичної ідеології.

Але ж християнська й комуністична доктрини мають спільне джерело – юдаїзм і тримаються на марновірстві. Тож перебільшено християнське спрямування педагогічних настанов Ващенка зближується з полярними комуністичними настановами і межує з марновірством. Тож тільки дотримання первинності моральних засад забезпечує подолання антиномії між релігією й мораллю.

Зрештою, Григорій Ващенко подолав породжену ним самим антиномію своїм осягнення духовної суті «традиційного ідеалу»:

«Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих митців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу» («Виховний ідеал»).

Григорій Ващенко, ставлячи за мету виховання «всебічно розвиненого, активного діяча для суспільного добра», поклав, по суті, в основу навчання сократівські філософсько-освітні принципи систематичності й природовідповідності. Принцип систематичності український учений розглядав як одне з найважливіших завдань навчального процесу, оскільки він має виробити в учнів «цілісний світогляд».

Тому принцип систематичності, на переконання психолога й педагога Г. Ващенка, стосується як викладання окремих дисциплін, так і навчання в цілому. А принцип природовідповідності він застосовує в навчальному процесі згідно з законами Природи й відповідно до особливостей дитячого віку. Г. Ващенко особливо підкреслював, що принцип природовідповідності навчання вимагає від учителя ґрунтовного знання дитячої психології й відповідної організації навчально-виховного процесу.

Згідно з педагогічними принципами Григорія Ващенка, повноцінне, ефективне виховання можливе лише за умови високої моральності й духовності вчителя. Не сухе, холодне слово виховника, а «чуття серця» має бути провідним у процесі віднайдення й виховання в дитині її природного покликання.

В Україні новаторську освітню систему природного «виховання серця» започаткував і розвинув перший український педагог-новатор Григорій Савович Сковорода (1722–1794) на основі староукраїнської системи традиційного родинного виховання – козацької педагогіки. Г. Сковорода розробив і застосовував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця» в приватному вчителюванні й у викладацькій праці в начальних закладах.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і педагог-просвітник уперше в українській культурі чітко окреслив з моральної позиції мудрості мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості та пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті моральною волею особистого духу на основі вродженої праці.

Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер.

Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».

Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі.

За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.

Г. Ващенко, як і його великі попередники (Г. Сковорода, К. Ушинський, П. Юркевич) вважав, що людина через тіло пов’язана з біологічно-матеріальною сферою Світу, а через дух у серці – з духовною сферою. Дух у серці надихає людину на саморозвиток за життєвою програмою своєї душі, осягнутою в самопізнанні, на єднання зі сферою духу та цілим Світом.

Тут провідним вольовим чинником є моральна воля людського духу в серці. Згідно з переконанням Г. Ващенка, мораль – це вільний вияв волі зрілого людського духу, а все, що вона робить з примусу, не має нічого спільного з мораллю:

«Аморальне життя, коли воно тягнеться довший час, глибоко порушує і псує саму природу людини… В аморальних людей сумління не тільки мовчить у такі моменти, коли воно повинно голосно кричати, а навіть змінює свою природу, стає перекрученим. Те, що нормальна людина визнає за зло, вони визнають за добро, і навпаки… І це загрожує катастрофою, коли краща частина людства не виявить більшої енергії у боротьбі з аморальністю, що крок за кроком охоплює людство» («Свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема»).

За переконаннями Г. Ващенка, в основі відносин між людьми мають бути не конкуренція й нещадна боротьба, а висока моральність, людська гідність і взаємодопомога. Свою морально-світоглядну позицію щодо виховання педагог найповніше розкрив у підручнику «Виховний ідеал»:

«Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них – віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».

Виховний ідеал Г. Ващенка перегукується з сакральною педагогікою П. Юркевича, зокрема ґрунтовним знанням психології дитини для віднайдення й виховання в ній її природного покликання:

«Щоб виховати вільну, творчу й повноцінну особистість, не досить лише засвоїти психологію дитини взагалі, – треба ще ґрунтовно знати психологію кожної дитини зокрема, треба розуміти кожний прояв її психічного життя, як у розгорнутій книжці читати її переживання. А для цього, крім знання теоретичної психології, треба ретельно й систематично спостерігати дітей, використовуючи найдосконаліші способи психологічного спостереження. Педагог майбутнього – це педагог-психолог. Школа майбутнього – це, в першу чергу, творча школа. Завдання її полягає у тому, щоб розвивати творчі сили молоді, виховувати з неї творців культурних вартостей, людей, що в творчій роботі для суспільства будуть знаходити і своє особисте щастя» («Загальні методи навчання»).

З базовим виховним принципом педагогічної системи Костянтина Ушинського – виховання волі й характеру перегукується педагогічно-прикладна праця Григорія Ващенка «Виховання волі і характеру», яка базується на глибокому філософсько-психологічному аналізові вольових процесів людини й особистих психологічних рис, що становлять характер.

У передмові до своєї праці Г. Ващенко наголошує на особистісних психологічних засадах виховного процесу:

«Українській молоді я й присвячую свою працю про виховання волі й характеру. Як педагог, я не хочу давати рецептів бо кожна людина є своєрідна індивідуальність. Тому педаґоґіка подає тільки норми виховання і розкриває ті чинники, що так або інакше впливають на формування людської особистости. Уже з цього видно, що педаґоґіка міцно зв’язана з психолоґією. Щоб виховувати молодь, треба добре знати закони, яким підлягає надзвичайно складне й різноманітне психічне життя людини, але крім того, треба вміти розбиратись в індивідуальних властивостях молодої людини зокрема…».

У цьому підручникові для педагогів Г. Ващенко вчить, як досягати мети на практиці, тобто виховувати волю та характер української молоді. Для формування характеру важливу роль відіграють воля, переконання й цілеспрямованість, бо без волі й переконань людину легко можна зробити «рабом випадку і сторонніх впливів».

Людина не народжується з сильною чи слабкою волею. Вона виробляє волю сама, починаючи з неусвідомлених рухів через їх усвідомлення. У підручникові «Виховання волі і характеру» Г. Ващенко простежує цілий ланцюг психічних процесів, завдяки яким виховується воля: спонука – осмислення – боротьба мотивів – рішення – дія.

На нинішньому ступені розвитку українського суспільства дуже своєчасним є виховання волі на основі традиційних морально-світоглядних цінностей національної культури. Необхідно, щоб система цінностей сучасного молодого покоління формувалась на морально-світоглядній основі культурної традиції рідного народу з відповідними моральними й духовними орієнтирами.

Г. Ващенко розглядав культурну традицію як основу національного виховання:

«Ролю традицій у розвитку людства можна порівняти з ролею пам’яти в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яти полягає в збереженні набутого досвіду… Особливо ж велику ролю традиції відіграють у збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілість поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілість підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчости, світогляд, народні ідеали – все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів» («Виховний ідеал»).

Суттю живої традиції є дієві моральні ідеали, яких неможливо створити за допомогою теорії. Кожен народ, як і кожна особистість, має свій ідеал, і той ідеал живе в традиційній основі етнокультури та її звичаях. Необхідно лише зберегти в пам’яті набутий досвід – власний і поколінь свого народу:

«Нормальна національна пам’ять полягає в тому, що народ твердо пам’ятає своє минуле, в першу чергу, найважливіші моменти його. Здорова національна пам’ять з’єднується з правильною оцінкою минулого. Славні події своєї історії народ шанує, вони стають для нього предметом національних гордощів, а згадуючи моменти темні, народ засуджує їх і намагається виправити старі помилки… Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою власну культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, народи поступово забувають своє минуле, засвоюють чужу культуру і мову. Це фактично означає не тільки занепад нації, а навіть смерть для нації тих, хто забув її традиції. А коли таке забуття охоплює цілий народ, то це означає його національну смерть. Тоді народ розчиняється у пануючій нації… Амнезія в галузі національної пам’яті часто поєднується з парамнезією, цебто перекрученням минулого. Особливо це явище трапляється тоді, коли народ-переможець з метою денаціоналізації і поневолення переможеного народу всякими способами, особливо через школу, прищеплює йому неправильні погляди на минуле. …Наприклад, від большевиків пішли такі образливі назви на адресу нашого минулого, як „хуторянщина”, „шароварщина”, „просвітянщина”, „грінченківщина”… З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності» («Хвороби в галузі національної пам’яті»).

«Здорова національна пам’ять» убезпечує людей від компрометації, знецінення традиційних національних морально-духовних вартостей, які є основою особистої й національної гідності:

«З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна. Людина, поважаючи себе як особистість, поважає себе як члена нації, члена того народу, серед якого вона народилась, якому зобов’язана своєю мовою, основами свого світогляду, від якого вона засвоїла традиції. … Кожен народ має право на самостійне державне життя, і коли він перебуває у неволі, проти цього протестує національна гідність людини і примушує її боротись за волю своєї Батьківщини. Так само національна гідність стимулює людину до жертвенної праці для свого народу. Нарешті, національна гідність виявляється у тому, що людина шанує честь свого народу і не дозволяє собі у своїй поведінці й діяльності нічого такого, що могло б заплямувати цю честь» («Гідність особиста і національна»).

З особистою і національною гідністю нерозривно пов’язані особиста і національна свідомість. На підставі цього засадничого принципу Григорій Ващенко формулює програмне завдання виховання нового покоління Українців:

«Національна свідомість значної частини нашого населення ще не піднеслась до належного рівня. Багато українців ще не усвідомило чітко своєї національної окремішности. Навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким великим впливом поневолювачів, що, не зважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинились ті народи, вони все-таки прагнуть до єдности з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу. Тому в сучасний історичний момент і в найближчу майбутність національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу. Це, в першу чергу, означає, що в нашої молоді треба виховувати свідомість своєї національної окремішности, себто свого національного «я». Кожен українець мусить бути свідомим того, що він є член великої нації, яка своїми фізичними та психічними властивостями відрізняється від інших народів і має своє національне покликання. Свій нарід українець мусить любити так, як діти люблять своїх батьків: любити його традиції, свою рідну мову, свою пісню, звичаї» («Завдання національного виховання української молоді»).

Глибоке дослідження традиції української етнопедагогіки й етнопсихологічних особливостей Українців, зокрема національної пам’яті, гідності й національної свідомості та широка обізнаність зі здобутками світової педагогіки надали українському педагогові змогу продовжити й розвинути рідну педагогічну традицію.

Григорій Ващенко як педагог і мислитель став самовідданим захисником української традиції морального виховання й на цій традиційній основі розвинув національну педагогіку, яка відповідає здоровій національній пам’яті й гідності, волі національного духу та історичному покликанню й прагненню Українського народу до державного самоврядування.

Олекандер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 9, 2023; Наука і Суспільство, 10, 2023
• «Український світ»

Запис Григорію Ващенку – 145. «З особистою гідністю міцно зв’язана гідність національна» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.