Остап Вересай – Гомер України

Гортаючи сторінки книги “100 видатних українців”, серед історичних постатей та яскравих особистостей ХІХ століття, обов’язково знайдете згадку і про видатного кобзаря Остапа Вересая.

Людину, яка попри сліпоту з дитинства, сімдесят років поневірянь та переслідувань з боку жандармів, досягла значних результатів в народній епиці. 123 роки тому помер славетний син Прилуччини Остап Вересай (1803-1900). Його постать, по праву, посіла гідне місце в історії України і заслуговує на увагу.

Хто цей український волелюбний хлопець? Кобзар, чиї думи про свободу та справедливість і сьогодні не втрачають своєї актуальності. Народився на Чернігівщині, в родині кріпака. Батько Остапа був незрячим і заробляв на життя грою на скрипці, ніколи не падав духом, що й заклало в синові любов до музики і базис витривалості до випробувань долі.

У чотирирічному віці Остап теж втратив зір і, щоб не сумувати й не скиглити, весь вільний час присвячував музиці й співам. Маючи гарний голос (тенор) та досконалий слух, Остап швидко опанував кобзарське мистецтво.

Вибір на користь кобзи не випадковий, цьому сприяла зустріч Остапа на ярмарку в Ромнах з Юхимом Андріяшівським, який став його першим учителем, поводирем, наставником і другом. Їх дует мав на той час шалений успіх на території сучасної Полтавщини (об’їздили Лубни, Кременчук, Хорол, Лохвицю).

По смерті свого вчителя учень перейшов на навчання до іншого не менш талановитого кобзаря Семена Кошового. Так, від одного кобзаря до іншого, торував шлях у науку Остап Вересай і сам став кобзарем.

В його житті є цікавий епізод. Якось почувши голос удови Параски, Остап тривалий час залицявся і не полишав думки одружитися з нею. Втім, перспектива бути дружиною незрячого співака не дуже тішила дівчину.

Врешті-решт Вересай здобув прихильність Параски, знайомі і пізніше говоритимуть, що його вдача – досягати поставленої мети будь-якими засобами. Згодом дружина розказуватиме: “як прийде мене сватати, то і вижену; а як заграє на бандурі – то і поверну!”.

Щовечора всі охочі збиралися послухати ліричних, історичних, побутових, веселих, іноді сатиричних його пісень. Тужливі пісні розчулювали до сліз присутніх, гуртували в спілки, наповнювали серця ненавистю до кривдників.

Звичайно, тексти не сприймалися пильними охоронцями порядку. Ще б пак! Слова з натяками і обурливістю існуючим режимом, із закликами відстоювати своє право жити вільно й щасливо на Україні, боротися проти соціальної несправедливості. Улюбленим твором самого Вересая була пісня “Про правду і кривду” – от якраз за неї його і арештовували більшість разів.

Жандарми знали, який сильний вплив мав на людей Остап Вересай. В той час майже в усіх містечках Лівобережної України було заборонено грати й співати. Тому майже кожен виступ закінчувався його ув’язненням, що завжди тяжко переживав товариш, композитор М. Лисенко.

У своїх спогадах Вересай згадував:

“піду на базар у Києві, граю, – аж тут поліцай… Хоче забрати в участок. Я вийму табакерку, а він читає на ній: «Кобзареві Остапові Вересаєві од великих князів Сергія і Павла Олександровичів 4 березня 1875 р”. Поліцай поверне табакерку і мовчки відійде: “Не можна його прогнати, він має табакерку з царською короною”. Кобзар, дійсно, давав концерт для імператорської родини з нейтральними піснями, а в дарунок отримав “оберіг від жандармів”.

До слова, проникливі музичні твори й підкорили серця автора першого україномовного історичного роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша та національного героя, поета, художника Тараса Шевченка.

За рік до своєї смерті Тарас Григорович презентував Вересаю “Кобзар” із власним підписом. Є свідчення, що у Києві Остап вперше виступив зі співами на відкритті Колегії Павла Ґалаґана, куди його запросили друзі. За кілька років відомий всьому світові Микола Лисенко виголосить промову-характеристику про величезну роль і значення українських дум Вересая та його музичних особливостей.

“Всі наче зачаровані, коли лунав його голос” – так говорили сучасники про Вересая.

Найвідоміші думи: “Як три брати з Азова втікали”, “Невольницька”, “Дума про бурю на Чорному морі”, “Про удову та трьох синів”, “Дума про Федора Безрідного”, “Про Олексія Поповича”.

Остап Вересай збирав повні зали по всій території тогочасної Російської імперії. Якось доля звела його зі Львом Жемчужниковим (правнуком останнього гетьмана України Кирила Розумовського), історики підкреслюють, що саме йому ми завдячуємо портретом Вересая, який дуже чітко передає його риси характеру – стійкість, завзятість, відкритість до світу та зовнішній спокій.

Ще за життя Вересая називали “співак століття”, “сліпий Гомер України”, “Боян доби”, “сучасний Нестор”, “рапсод України”, “останній з могікан”. Остап Вересай першим серед українських кобзарів вийшов на широку світову арену.

В багатьох європейських країнах і в Америці були статті й окремі видання про унікального співака, фольклорні джерела мелосу і його носіїв, своєрідність пісенного багатства українського народу. Чому? Навіщо всі ці страждання незрячій людині?

Відповідь не зрозуміла для європейців, очевидна, для нас, українців, любов до рідної землі й щире бажання, щоб люди були радісні, щасливі й усміхнені, а головне – вільні!

Марина Кондратенко
Український інтерес
29.04.2023

Джерело: https://uain.press/blogs/801445-801445

Остап Вересай. «Гомер в українській свиті»

Як тільки його не називали! І «Гомером в українській свиті», і «прямим спадкоємцем Бояна», і «рапсодом». Славетний кобзар Остап Микитович Вересай народився у 1803 році в с. Калюжниці Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер – Прилуцького району Чернігівської області). Близько 1852 року оселився в с. Сокиринцях.

Походив з кріпаків.

Батько грав на скрипці, був сліпим. У 4 роки осліп і Остап. Ще малим хлопцем він виказував велике зацікавлення до музики та співу й особливо цікавився кобзою.

Батько, бачучи таку велику любов свого сина до кобзи, віддав Остапа в науку до кобзаря Микити, що жив у селі Бережівці.

Згідно з кобзарськими звичаями цьому мистецтву треба було вчитися три роки. Коли учень з якихось причин кидав передчасно свого вчителя, то, поступаючи в науку до нового майстра, мусив все одно вчитись три роки. Остап змінив кількох кобзарів, аж поки не натрапив на ярмарку в Ромнах на кобзаря Семена Кошового.

У цього кобзаря Остап найдовше вчився. Кобзарську майстерність удосконалював під час численних мандрівок, слухаючи інших кобзарів.

У репертуарі Вересая було дев`ять дум, українські народні пісні – соціально-філософські та сатиричні, танцювальні, моралістичні, жебрацькі, псалми та ін.

Він майстерно втілював різні образи та характери, володів багатою гамою настроїв – від схвильованих, сповнених болю і туги до ексцентричної веселості.

Етнограф Олександр Русов писав:

«Не дивлячись на свої старі літа, під час виконання українського козачка він пішов навприсядки і вся його постать вогненно палала невдержимою жарою».

Виступав у Києві: 1873 року – на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, де були зачитані реферати Миколи Лисенка та Павла Чубинського про творчість Вересая.

Він тоді виконав думи «Про втечу трьох братів з Азова», «Про Хведора Безродного», пісню «Щиголь», танець «Козачок». А в 1874 році на ІІІ Археологічному з`їзді гра та спів Остапа Вересая буквально приголомшила учасників, що зібралися до Києва з усієї Європи. Не було, мабуть у світі такої газети, журналу, етнографічного видання, які б захоплено не відгукнулися на цю справді епохальну подію.

Відгукнувся і начальник Київського губернського жандармського управління, пишучи в донесенні на ім`я директора департаменту державної поліції, що під час роботи Археологічного з`їзду яскраво виявились українофільські тенденції, «мазепинство».

«Доставлений у Київ з глибини українських степів, – жваво строчив начальник управління, – старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр славних колись бандуристів, своїми поетичними піснями і типовим виглядом немало… сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік».

Виступав український кобзар і в Петербурзі в 1875 році, супроводжуваний Павлом Чубинським та Миколою Лисенком. Після чого його ім`я стало широко відомим демократичній громадськості.

Вересай спочатку тяжко бідував, аж поки не пощастило йому добути від свого пана «вольную», після чого його життя значно покращало.

Знав про кобзаря і Тарас Шевченко. Від Пантелеймона Куліша Вересай отримав лист такого змісту:

«Як написали ми до тебе, Остапе, листа, тут саме нагодився до нас у хату наш славний на весь світ кобзар Тарас Шевченко та й каже: «Нате ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам`ятка в Остапа, бо я його знаю, я читав про нього в одній книжці, де його пісні надруковані».

От тобі ще карбованець прибавився на твою нужду, Остапе! Та ще, роздобрившись, посилає тобі книжку із підписом руки власної». Житель села Сокиренець П.С. Ільченко згадував, що на «Кобзарі» О. Вересая, подарованому поетом, був напис:

«Брату Остапу від Т.Г. Шевченка».

Згадав «незлим тихим словом» брата Тараса й Вересай: «Була голова оцей Тарас, та, мабуть, уже такої не буде. Може, вона й мала була, я не бачив, але ж розумна. У нас, мабуть, і не буде вже такої…»

Остап Вересай був один із тих небагатьох кобзарів, про яких не тільки говорили та писали в Україні, але й далеко поза її межами. У французькому часописі професор Рамбо, перебуваючи якийсь час у Києві та вражений грою і співом кобзаря, написав статтю про українського барда.

У книзі «Українські думи та пісні історичні» Дмитро Ревуцький писав: «Все своє горе виливав старий у співах. Художник Жемчужніков признавався, що, коли Вересай співав йому свій кант «Про правду», між строфами пісні обидва, одриваючись від діла плакали: один над своєю кобзою, а другий за мольбертом. У Вересаєві ми бачимо глибоко інтелігентну, гуманну й надзвичайно музикальну людину. На свої пісні дивиться він, як на річ, що перейшла до людей від самого Бога».

Запорізька обласна бібліотека для юнацтва

Джерело: https://younglibzp.com.ua/ostap-veresaj-gomer-v-ukra%D1%97nskij-sviti/

Видання про Остапа Вересая київського видавництва «Темпора»

У 2016 р. у видавництві «Темпора» вийшло унікальне видання. Збірник під загальною назвою «Кобзар Остап Вересай. Його музика та виконувані ним народні пісні» складається переважно з рефератів, зачитаних О. О. Русовим та М. В. Лисенком на засіданні Південно-західного відділу Імператорського Руського Географічного товариства та надрукований за рішенням цього товариства.

Крім двох рефератів до змісту збірника входять ще й тексти творів, співаних Остапом Вересаєм та записаних П. П. Чубинським та О. О. Русовим, а також нотний додаток з 22-ох творів, зафіксованих рукою М. В. Лисенка. Реферат О. О. Русова «Остап Вересай, один из последних кобзарей малоруських» містить переважно біографічну інформацію щодо співця-музиканта.

Натомість реферат М. В. Лисенка «Характеристика музыкальних особенностей малоруських дум и песен исполняемых кобзарём Вересаём» є практично першим музикознавчим дослідженням в історії кобзарсько-лірницької традиції. Саме на сторінках цього опусу зафіксовано стрій вересаєвського інструмента, спосіб та прийоми гри, аналіз виконуваних творів та багато інших етномузичних особливостей співу та гри.

Цей збірник є своєрідним пам’ятником народно-музичного виконавства та документальним підтвердженням унікальності національного явища — старцівства, яке нині більш відоме під терміном «кобзарство». Завдячуючи О. О. Русову та М. В. Лисенку, збереглася інформація про останній зразок лютнеподібного музичного інструмента — нащадка стародавньої української кобзи.

До збірника додаються два СD із аудіозаписами всіх творів кобзаря Остапа Микитовича Вересая, покладених на ноти Миколою Віталійовичем Лисенком.

Володимир Кушпет. Школа реконструкції виконавської традиції: ліра, кобза, торбан, бандура, спів

Під такою назвою у видавництві «Темпора» у 2016 вийшла праця Володимира Кушпета – кобзаря й лірника, викладача Стрітівського педагогічного коледжу кобзарського мистецтва.

Реконструкція давньої музики, інструментів та способів гри на них – завдання окреме, непросте й дуже цікаве. І сьогодні у реконструкторів козацької старовини справжнє свято: книга – чи, власне, восьмикнижжя (бо це вісім частин у окремих палітурках) – Володимира Кушпета докладно висвітлює теоретичні й практичні засади цієї справи.

Школа реконструкції виконавської традиції є навчально-методичним посібником для практичного оволодіння стародавньою українською музикою на старовинних музичних інструментах. Цей посібник допоможе музикантові опанувати найдавніший спосіб співу в супроводі кобзи та ліри (спів у заплачку), спів та гру на торбані, традиційне виконавство на бандурі, оволодіти основами ладової імпровізації, а також навчитися за допомогою формул та збережених текстів реконструювати стародавні вокально-інструментальні композиції (думи).

Найважливішу теоретичну та практичну інформацію про спадок Остапа Вересая маємо у вигляді кількох невеличких розвідок Миколи Лисенка. Саме там зафіксовані стрій Вересаєвої кобзи, нотний запис творів від останнього виконавця, опис способу та прийомів гри. Ці матеріали містять багато цікавого для подальших досліджень.

До найдавніших музичних зразків із Вересаєвого репертуару, безперечно, належать записи дум. Особливий інтерес для подальшої реконструкції гри на кобзі становлять музичний супровід до співу та перегри між уступами дум.

Саме вони допомагають зрозуміти специфіку давньої гри на кобзі. Супровід до співу складався з квінтового акомпанементу (бурдону) або з дублювання мелодії співу, при тому, за словами Лисенка, “нота, на якій голос під час співу зупиняється, повторюється на струні у збільшеній кількості”, тобто як тремоло, а перегри – з одноголосних мелодій у певному етнічному звукоряді.

Навчально-методичний посібник розраховано на музикантів з певною виконавською підготовкою, студентів середніх та вищих навчальних закладів й усіх, хто цікавиться стародавньою українською вокально-інструментальною музикою.

Джерело: «Український світ»

Запис 220-ліття Остапа Вересая – Співця України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Благодійний фонд «Хорова школа Павла Муравського» завершив у 2023 р. Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, здійснене за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря».

Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Хороспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка являють собою Хорову Шевченкіану – надзвичайно багату й маловивчену сферу Шевченкознавства та українського музичного мистецтва.

Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана вміщує в собі:

1. Перше найповніше, систематизоване Зібрання хорових творів у семи томах Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Усі твори семитомного нотного зібрання розподілено на три групи: твори a капела – 1, 2, 3 томи; твори з інструментальним супроводом – 4, 5 томи; твори великої форми з симфонічним оркестром – 6, 7 томи. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки.

2. Перше систематизоване, масштабне Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана, записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Видання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників. Обсяг аудіовидання – три музичні альбоми (по три CD в кожному): перший – твори a капелa; другий – твори з інструментальним супроводом; третій – твори великої форми з симфонічним оркестром.

3. Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Пісенний «Кобзар» – унікальне видання, результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

Над Комплексним нотно-звуковим виданням Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана працював понад 10 років на безоплатній основі авторський колектив фахівців Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» з мистецтвознавства й хорового виконавства – учні й послідовники П. І. Муравського: Л. В. Бухонська (уже покійна), І. Д. Гамкало, М. І. Гулковський, А. Г. Масленнікова, Т. В. Миронюк, І. Я. Павленко та шевченкознавець, автор ідеї видань і супровідних текстів, головний редактор видання О. А. Шокало. У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

У 2014–2017 роках БФ «Хорова школа Павла Муравського» видав 500 комплектів трьох томів а капела з Зібрання хорових творів у семи томах за кошти доброчинця Олександра Григоровича Шпака та безоплатно передав бібліотекам вищих і середніх музичних навчальних закладів і музичних шкіл. У 2017–2018 роках Фонд видав 200 комплектів трьох томів а капела і 200 примірників записаного на їх основі аудіоальбому а капела (три CD) на замовлення Світового Конґресу Українців та передав українським культурно-освітнім осередкам у 32-х країнах Світу.

У 2019 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» за ґрант Українського культурного фонду видав 1 000 комплектів трьох музичних альбомів Аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана та безоплатно передав їх вищим і середнім музичним навчальним закладам, спеціалізованим музичним школам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва з цілої України для освітньої й хорової роботи.

У 2020 році БФ «Хорова школа Павла Муравського» на прохання музичних педагогів і хормейстерів видав 1 000 примірників однотомника Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране, що є нотним додатком до Аудіовидання. Видання здійснили за фінансової підтримки українців зі США Аскольда Лозинського й Лариси Лозинської-Кий – брата й сестри в пам’ять про своїх батька Євгена й матір Марію. Вибране також безоплатно передали музичним навчальним закладам, навчальним, професійним і самодіяльним хорам та обласним навчально-методичним центрам закладів культури і мистецтва.

І ось у 2023 році, в скрутну воєнну пору, київське Видавництво Ліра-К за власні кошти надрукувало цілісне семитомне видання Пісенного «Кобзаря». Семитомник зверстано за фінансової підтримки доброчинців: Тараса й Катерини Миронюків (томи 1–3), Євгена Драп’ятого (томи 4–5), Даниїла Сікори й Ігоря Дем’янця (том 6), Мирона Миронюка й Ігоря Тилика (том 7). Особливо треба відзначити дійову підтримку директора видавництва – Віталія Зарицького, який узявся за публікацію цього суспільно значущого видання. У видавництві можна замовити весь семитомник або окремі томи: тел.: (050) 462-95-48, (067) 820-84-77; ел. адреса: zv_lira@ukr.net 

Визначальна особливість Пісенного «Кобзаря» – його практична цінність для сучасної музичної педагогіки у вищих, середніх музичних навчальних закладах, спеціалізованих музичних школах, для концертно-виконавської діяльності хорових колективів та для збагачення бібліотечних фондів.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію незалежної України та має велику пізнавальну й мистецьку цінність. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у здійсненні його культурно-освітньої місії, відкритті нових рівнів сприйняття й осмислення геніальної Шевченкової поезії, потужно посиленої українським хоровим співом – базовим мистецтвом української культури. Ґрунтовний довідковий додаток містить біографії композиторів, бібліографію нотних і музикознавчих видань, дискографію, алфавітний покажчик творів, що підтверджує статус зібрання як академічного мистецтвознавчого видання.

Пісенний «Кобзар» пройшов успішну апробацію в навчальному процесі й хоровому виконавстві, отримав схвальні відгуки вищих і середніх музичних навчальних закладів, мистецтвознавчих інституцій та обласних навчально-методичних центрів закладів культури і мистецтва з цілої України, а також українських культурно-освітніх осередків і мистецьких колективів з діаспори.

Комплексне нотно-звукове зібрання надолужує нестачу нотних видань і якісних записів академічної музики та сприяє через освітній процес розвиткові музичної культури молодого покоління й українського суспільства в цілому.

Пісенний «Кобзар» в усьому розмаїтті співаної Шевченкової поезії є потужним мистецьким морально-духовним чинником пробудження історичної пам’яті й розвитку національної самосвідомості, самобутності українців та формування нашої національно-культурної ідентичності й утвердження державного суверенітету України, що особливо важливо в нинішню тяжку пору Всеукраїнської визвольної війни, коли Український народ відстоює свою самобутність і виборює свою державну самостійність.

Пісенний «Кобзар» як наймасштабніше комплексне музичне видання новітнього часу започаткував новий напрям у шевченкознавстві й музикознавстві – Хорову Шевченкіану та став унікальним пісенним пам’ятником Великому Кобзареві України.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ,
автор ідеї й головний редактор видань,
керівник Всеукраїнського мистецького проекту
«Україна співає «Кобзаря»»

Джерело: Хорова школа Павла Муравського

Запис Пісенний «Кобзар» – новина у шевченкознавстві й музикознавстві спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана

В історичному процесі розвитку української музично-співочої культури поетична творчість Тараса Шевченка набула значення одного з засадничих чинників формування її національної самобутності й самоідентифікації.

Поезія Т. Шевченка, її ідеї та образи, ритміка й мелодика є постійним і невичерпним джерелом натхнення для творців української музики – від романтиків до постмодерністів, від класиків і «метрів» до маловідомих сьогодні авторів, чиї мелодії ми сприймаємо як народні.

Збірка поезій, пророчо названа самим поетом «Кобзар», існує наразі не лише в літературному, а й в музичному та музикознавчому вимірах, вона є найяскравішим національним маркером українського музичного мистецтва й унікальним явищем у світовій культурі.

Пропонована масштабна робота авторського колективу являє собою вперше зібрану і систематизовану найповнішу на сьогодні антологію хорових творів українських композиторів Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана (2023).

Вона включає в себе сім томів нотного матеріалу з супровідними редакторськими статтями, біографічними довідками про композиторів і додатками, які містять бібліографію нотних і музичних видань, дискографію, алфавітний покажчик творів.

Видання містить 283 твори 155 композиторів та аранжувальників і 12 народних пісень, створених у період від середини XIX до початку XXI століття. Твори розподілені на три групи: хори a cappella, хори з інструментальним супроводом та твори великої форми для хору і симфонічного оркестру.

Комплексною складовою зібрання є записане на основі його нотного матеріалу аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар» у трьох альбомах з дев’яти компакт-дисків (2019), що містить 110 творів 86 композиторів.

У записі хорової Шевченкіани на благодійній основі взяли участь 45 провідних хорових колективів з 17 міст України та з української діаспори. Аудіовидання стало завершальною частиною Всеукраїнського мистецького проекту «Україна співає “Кобзаря”» й було здійснене за фінансової підтримки Міністерства культури України та гранту Всеукраїнського культурного фонду.

Нотний додаток до аудіовидання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Вибране (2020) включає 83 хорові твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень, найпоширеніших у хоровій практиці.

Ідея найповнішого озвучення хорових творів на поезію Тараса Шевченка належить видатному українському хоровому дириґенту і педагогу, Герою України Павлу Муравському (1914–2014). Він розпочав аудіозапис хорової Шевченкіани ще під час своєї роботи з хоровими капелами «Трембіта» й «Думка», хором Українського радіо й Студентським хором Київської консерваторії. Записи 32 творів, здійснені П. Муравським, увійшли до «Золотого фонду» Українського радіо й започаткували аудіовидання Пісенний «Кобзар».

У подальшій реалізації задуму видатного хормейстера взяли участь провідні українські хорові колективи, хормейстери та дириґенти Є. Савчук, Л. Бухонська, М. Гобдич, Ю. Ткач, Ю. Курач, О. Вацек, Н. Кречко, А. Масленнікова, В. Сіренко, О. Баклан, М. Лисенко та багато інших.

Масштабна робота над підготовкою до видання зібраних та упорядкованих П. Муравським хорових творів, редагуванням літературного і нотного матеріалу хорової Шевченкіани була здійснена його учнями, колегами й однодумцями. На благодійних засадах у цій роботі брали участь О. Шокало, І. Павленко, Л. Бухонська, І.-Я. Гамкало, М. Гулковський, А. Масленнікова, Т. Миронюк. О. Шокало є автором ідеї й головним редактором 7-ми томного видання Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана у його завершеному вигляді.

Зібрання представляє багату різножанрову й різностильову панораму української хорової творчості від класиків М. Лисенка, С. Людкевича, Л. Ревуцького, Б. Лятошинського до творів наших сучасників В. Степурка, О. Яковчука, Ю. Алжнєва, В. Сильвестрова, М. Скорика, Б. Фільц, Л. Дичко, Б. Кривопуста, В. Реви та інших.

Найвідоміші хорові твори на поезію Т. Шевченка, які набули значення пісень-символів українського народу, публікуються з визначенням авторства їх мелодій, що належать маловідомим сьогодні композиторам XIX століття – Д. Крижанівському («Реве та стогне Дніпр широкий»), Г. Гладкому («Заповіт»), К. Борисюку («Думи мої»). У збірці є й маловідомі хорові твори, віднайдення і оприлюднення яких також є важливим для змалювання цілісної картини розвитку нашої хорової культури.

Пропоноване нотно-звукове зібрання хорової творчості українських композиторів на поезію Т. Шевченка є неоціненним вкладом видатного хорового дириґента П. Муравського, його учнів і послідовників у справу дослідження, збереження і поширення національної поетично-музичної спадщини й сучасного українського хорового мистецтва. Ця ґрандіозна Музична присвята Кобзареві є свідченням глибинного національного змісту й вектору української хорової культури.

Нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» є ґрунтовним академічним виданням, мета якого – зібрання і систематизація надзвичайно багатої й разом з тим маловивченої царини української Хорової Шевченкіани. Воно є необхідним для керівників професійних і аматорських хорів, співаків і дириґентів, педагогів і студентів усіх музичних навчальних установ.

Комплексне нотно-звукове зібрання Пісенний «Кобзар» має велику пізнавальну й художню цінність і є наймасштабнішим музичним виданням за всю історію Незалежної України. Унікальний комплексний характер, що поєднує нотний матеріал та аудіозаписи, робить це видання надзвичайно ефективним у реалізації його просвітницької місії, відкритті нового ракурсу сприйняття та осмислення глибини геніального Шевченкового слова, помноженого на могутню об’єднувальну силу національного хорового мелосу. Ґрунтовний довідковий матеріал, що супроводжує хорові партитури, підтверджує статус збірки як академічного мистецтвознавчого видання.

Пропоную і підтримую Комплексне нотно-звукове видання Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року в номінації «літературознавство і мистецтвознавство» за напрямом «мистецтвознавство».

Оксана Летичевська, кандидат мистецтвознавства, науковий співробітник відділу мистецтвознавства та етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 11, 2023
• Хорова школа Павла Муравського

Запис Наймасштабніше музичне видання за всю історію Незалежної України спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Дослідники знайшли та вивчили археологічні докази стародавнього струнного музичного інструменту, виготовленого з оленячих рогів у південному В’єтнамі

Провідний науковий співробітник та к.б.н. Студентка Фределіза Кампос з Австралійського національного університету (ANU) повідомила, що артефакту щонайменше 2000 років, він походить із культури Ео у В’єтнамі вздовж річки Меконг.

«Цей струнний інструмент, або хордофон, є одним із найдавніших зразків такого типу інструментів у Південно-Східній Азії», — сказала пані Кампос.

Це заповнює прогалину між найдавнішими відомими музичними інструментами регіону — літофонами або кам’яними перкусійними пластинами — та більш сучасними інструментами.

Він мав би довжину близько 35 см і мав отвір на одному кінці для кілочка, що було б важливо для налаштування. Він також мав щось схоже на місток для підтримки струни.

«Жодне інше пояснення його використання не має сенсу».

Пані Кампос та її співробітники Вуонг Тху Хонг з музею Лонг Ан у В’єтнамі та Дженніфер Халл з АНУ проаналізували понад 600 кістяних артефактів.

«Ми не змогли знайти нічого схожого як за розміром, так і за формою оленячих рогів», — сказала пані Халл.

«Це також свідчить про те, що артефакти були зроблені фахівцями, які, ймовірно, самі є музикантами».

Артефакти були знайдені на місці археологічних розкопок Го Чуа в провінції Лон Ан, Південний В’єтнам. Також було знайдено три однакові бронзові дзвони, які, швидше за все, були частиною поховання.

«Чітко встановлено, що музика відігравала важливу роль у ранніх культурах цього регіону. Разюча схожість між артефактами, які ми вивчали, та деякими струнними інструментами, на яких досі грають, свідчить про те, що традиційна в’єтнамська музика бере свій початок у доісторичному минулому», – сказала пані Кампос.

Незрозуміло, як грали на цьому інструменті або який саме звук він міг видавати, але пані Кампос вважає, що методи могли бути схожі на сучасні в’єтнамські музичні інструменти , такі як K’ný.

«K’ný — це однострунний смичковий інструмент, яким унікально керує рот гравця, який також діє як резонатор. Він може відтворювати широкий спектр звуків і тонів, набагато більше, ніж хроматична гамма, яку ви часто чуєте на піаніно. “, – сказала пані Кампос.

Ймовірним джерелом рогів, використовуваних для створення інструменту, є олень Самбар з індійської свині, яка походить з материкової частини Південно-Східної Азії. Дослідження опубліковано в журналі Antiquity .

Джерело: Antiquity

Запис У В’єтнамі знайшли струнний інструмент віком 2000 років спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

У Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини 22 січня, напередодні дня народження поета, відбулась презентація унікального видання – «Павло Тичина. Сковорода. Симфонія», яке вийшло у Державному спеціалізованому видавництві «Мистецтво».

Представляли видання: упорядник текстів і приміток, автор переднього слова тичинознавець Сергій Анастасійович Гальченко та головний редактор видавництва «Мистецтво» Ніна Дмитрівна Прибєга.

Поема-симфонія «Сковорода» – масштабний ліро-епічний, літературно-філософський твір, над яким Павло Тичина працював від 1918 до кінця 1950-х років, проникливо вивчаючи духовну спадщину Григорія Сковороди. Перший варіант поеми-симфонії поет опублікував наприкінці 1922 в газеті «Вісті» та в середині 1923 у журналі «Шлях мистецтва».

У презентованому виданні подано перші чотири завершені розділи симфонії та 15 незавершених, які не були опубліковані за життя поета. Симфонія походить від грецького συμφονία, що означає – співзвучність, злагоджене звучання, злагодженість.

Це жанрове симфонічне означення поетичного твору має глибинний смисл, бо саме в музичній співзвучності, злагодженості виявляється спорідненість душ двох Українських феноменів – поетів, композиторів, музикантів, співців, мислителів, сповідників ладу, гармонії в людському житті.

«Гармонія неіз’яснима», – сказав Павло Григорович про Григорія Савовича у своїй симфонії.

Справді, Сковорода й Тичина досі лишаються неіз’яснимими – найзагадковішими, неосягнутими досі Українськими феноменами, які прагнули до гармонії. В Україні про Сковороду й Тичину знають усі, та суть цих геніальних явищ Української культури знає мало хто.

Обидва – витончені поети й музиканти. Обидва зазнавали ідеологічного гніту: Сковорода – в пору закріпачення Українців Російською імперією, Тичина – в пору нищення Українців більшовицькою імперією.

Обидва не протестували відкрито, не закликали народу до бунту, а внутрішньо будили й підтримували в людях волю духу: Сковорода – флейтравером, Тичина – кларнетом. Сковородин флейтравер (удосконалена ним флейта) дуже подібний до Тичининого кларнета. Музика для обох була невидимою зовні внутрішньою духовно-енергетичною опорою.

А для зовнішнього захисту вони обрали формальну декларативність письма: Сковорода оперував біблійними цитатами (до речі, неточними, з пам’яті), Тичина – комуністичними гаслами, які були тоді на слуху. Усе те не свідчило про їхню віру в доктрини юдо-християнства й комунізму.

Сковорода не був богословом – він шукав «теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди» (Д. Чижевський).

До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в Українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу.

Так само й Тичина не був комуністичним ідеологом, а був витонченим митцем.

То був їхній іронічний захист і навіть рятівний панцир сарказму. І це не дуалізм душі й розуму – це трепетна, ірраціональна душа в захисному панцирі раціонального розуму. Тими іронічно-саркастичними виголошеннями вербальних атрибуцій панівного офіціозу обидва митці-мислителі оберігали первинної чистоти осердя своїх внутрішніх світів, сповнених світла Істини. В цьому сила їхньої геніальності.

«Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода). Джерелом наснаги для обох, для їхніх світообразів було Сонце, й вони лишалися пантеїстами – сонцевизнавцями. Сковорода – «той, хто супокоїться в Сонці» й зрештою світлом побиває змія мороку. («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Тичина – той сонячний кларнетист, у якому «сміялося Сонце у тузі», та «Сонце завжди перемагає», – стверджує Тичина передвічну Істину в «Сонячних кларнетах»..

Для обох митців-мислителів Сонце – першоджерело Українського життя й джерело сили його відродження. Обидва ґенерують людям духовне світло для уладованого, щасливого життя.

«А Сонце розкреслилось… А Сонце скрізь у всі кінці…», – так вивершує Тичина симфонію «Сковорода».

Аби пізнати Тичину, необхідно пізнати Сковороду, і навпаки, аби пізнати Сковороду, необхідно пізнати Тичину.

Обидва, будучи м’якими, делікатними в ставленні до людей, вони ставали категоричними, непримиренними до проявів нелюдства. Така характерна ознака духовного типу Української людини, яка моральною волею стверджує в житті справедливість.

Олександер Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Сковорода й Тичина

Павло Тичина. СКОВОРОДА. Симфонія

Запис Сковорода й Тичина – два найзагадковіші, неосягнуті досі Українські феномени спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Олександер Пилипович МИШУГА (по сцені Філіппі-Мишуга)

1853–1922

Співак (тенор), педагог

Олександер Мишуга народився 20 червня 1853 р. в с. Новий Витків, тепер Львівської обл. Закінчив Львівську консерваторію (у В. Висоцького), вдосконалював майстерність у Мілані. Жив і працював у Львові, Варшаві, Стокгольмі.

Помер 9 березня 1922 року, перебуваючи на лікуванні на курорті, неподалік від м. Фрайбург (Німеччина). Перед смертю О. Мишуга заповів, щоб його поховали в рідному Виткові. Учні й вірні шведські друзі виконали заповіт співака.

Олександер Мишуга один з перших українських співаків широко пропагував за кордоном рідні народні пісні, твори українських композиторів і зарекомендував себе їх яскравим інтерпретатором.

У сузір’ї прославлених співаків світу він займає одне з перших місць як представник неперевершеної італійської школи бельканто, особливості якої співак вдало поєднав із суто українською задушевністю.

Виступи О. Мишуги на європейських оперних сценах викликали захоплення й подив. Його називали “королем тенорів”, “пісень дивних чародієм”, “солов’єм України”, “кумиром публіки”.

Виступи співака на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Кракова, Праги, Відня, Петербурга, Стокгольма, Лондона та багатьох інших міст Європи проходили з великим тріумфом.

Створені Мішугою образи (а їх понад 40) золотими літерами вписані в історію українського і світового мистецтва.

З самого початку сценічної кар’єри О. Мишуга займався педагогічною діяльністю. На запрошення М. Лисенка шість років працював професором його Музично-драматичного інституту, а також Вищого музичного інституту імені Ф. Шопена Варшавського музичного товариства.

Серед його учнів – Михайло Микиша, Марія Тессейр-Донець, Яніна Королевич-Вайдова, Софія Мирович, Зоф’я Заєлло, Єва Бандровська-Турська, Яніна Тіссерант-Паржинська, Ірена Строковська-Фариашевська, Майя Чінберг та багато інших.

“Мишуга був співаком з Божої ласки. Коли Карузо вражав блиском сили і металу, то Мишуга чарував, а враження, яке викликала його гра, – то була тайна експресії, настрою, переконуючої сили гіпнозу і ще чогось більше, що виривалося з-під усякого аналізу. У нього було те, що говорив великий Еверарді: “Не звук співає, а співає душа!”  (Степан Чарнецький, театральний критик).

Михайло Іванович Головащенко, музикознавець

Меморіальний альманах “Видатні Українці минулих століть” (2001)

Джерело: «Хорова школа Павла Муравського»

Запис 170-ліття Олександра Мишуги – «Солов’я України» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

5 серпня 2023 року виповнилося 120 літ від народження великого українського оперного й камерного співака Бориса Романовича Гмирі (1903-1969). Проникливий спогад про співпрацю з великим співаком залишив великий дириґент Павло Іванович Муравський

Павло Муравський. Співпраця з Борисом Гмирею

Уперше я побачив і почув у концертах Бориса Романовича Гмирю в п’ятдесятих роках. Цей великий співак своїм виконавським мистецтвом завжди справляв на мене глибоке враження. Такої чистої інтонації й такого ансамблевого чуття, якими володів Гмиря, не має ніхто. Це був співак виняткового таланту. Його спів так глибоко запав мені в душу, що мені дуже захотілося з ним познайомитися. Але я не наважувався.

А така нагода була. У 1962 році у Львівській філармонії Борис Романович і Костянтин Огнєвой виконували оперу Римського-Корсакова “Моцарт і Сальєрі”. А я з капелою “Трембіта” виконував перший номер «Реквієма» Моцарта. Ще тоді я зауважив, що Борис Романович, тільки-но прийшов до театру, звернув увагу, як звучить рояль, а це означало, що він завжди дбав про чистоту співу чи гри на інструменті. А як відомо, на це звертають увагу тільки фахівці високого класу.

Але й тут знайомство, на жаль, не відбулося.

Минули роки… Я вже працював у Києві художнім керівником і головним дириґентом капели «Думка». Стався такий випадок. У квітні 1965 року на похороні видатної співачки Зої Гайдай ми з капелою «Думка» відспівували панахиду.

А після співу до мене підійшов Борис Романович та й каже: «Оце ми з Веніаміном Тольбою слухали ваш чудовий спів і були глибоко зворушені».

Почувши такі слова, я відчув, ніби в мене крила виросли, й одразу спитав його: «А що якби капела з Вами щось разом заспівала?». Борис Романович був дуже задоволений пропозицією, і вже наступного дня ми з ним сиділи у нього в квартирі за роялем і підбирали програму.

Твори для баса з хором російських і західноєвропейських авторів ми знайшли досить швидко, а з українськими творами справа загальмувалась. Виручив композитор Віталій Кирейко. На замовлення Бориса Романовича Віталій Дмитрович здійснив чудове аранжування популярної мелодії «Думи мої» на Шевченкову поезію та виконав ще кілька аранжувань українських народних пісень на вірші Л. Глібова, С. Руданського. Мені теж довелося аранжувати «Дивлюсь я на небо» на поезію М. Петренка та народні пісні «Ой що ж бо то та й за ворон», «Ой не шуми, луже…».

Почалися репетиції в приміщенні капели. Я звернув увагу, що Борис Романович на репетиціях вивчав твори не так, як інші вокалісти, а віддавався репетиції так, ніби він виступав у концертній залі перед слухачами. Кожну пісню вивчав з повною душевною віддачею.

Я часто нагадував артистам капели, що ми маємо чудову нагоду вчитися в Бориса Романовича, як треба працювати над творами для концертної програми. А коли ми поверталися з репетицій, то іноді Борис Романович казав: «Я отримую велике задоволення навіть тоді, коли Ви розспівуєте капелу».

Ми підготували всю програму й наприкінці листопада 1966 року поїхали до Москви, щоб записати її на платівку. В студії запису я проводив репетицію під камертон. У цей час до студії зайшов Іван Семенович Козловський. Минуло, може, з півгодини репетиції, й раптом Іван Семенович запитав, звертаючись до мене: «Маэстро, а проверьте тональность», мабуть, йому здалося, що хор не може так довго співати без підтримки фортепіано.

Я міг і не сумніватися, але підійшов до роялю, взяв акорд, і тональність виявилась абсолютно точною. В цей час Борис Романович, усміхаючись, повернувся до Івана Семеновича, глянув на нього з відповідним виразом та ще й язика показав. Репетиція завершилася в надзвичайно товариському настрої великих співаків і капели «Думка».

В тому ж році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила платівку «Державна академічна капела «Думка». Соліст Б. Гмиря». У 1968 році відбулася Всесвітня виставка в Канаді, в Монреалі, й наша платівка мала там великий успіх. Минуло багато років, а той запис і досі лишається еталоном високопрофесійного мистецького виконавства.

У січні 1967 року почалися спільні концертні виступи капели «Думка» з Борисом Гмирею в Колонній залі Київської філармонії.

Борис Романович був глибоким, високоосвіченим музикантом, людиною з глибокими знаннями, енергією й винятковою працездатністю. Кожен його концерт був підсумком дбайливої, кропіткої роботи, результатом тривалих роздумів. За роки своєї праці Борис Романович освоїв величезний репертуар, який був наслідком його наполегливої праці, невгасимої жадоби пізнання нового.

Борис Романович був чудовим ансамблістом, що давало можливість швидко досягнути художнього результату. Кожна репетиція з ним і для мене, і для всіх артистів капели перетворювалася на справжнє свято вокального мистецтва.

Ми підготували й виконали безліч концертів, а також записали на платівку українську музику, яка популярна не тільки серед наших слухачів, а й далеко за межами України. У виконанні Б. Р. Гмирі разом із капелою “Думка” стали вершиною вокальної інтерпретації й художньої виразності такі перлини як “Думи мої, думи мої”, “Взяв би я бандуру”, “Чуєш, брате мій”, “Дивлюсь я на небо”, “Стоїть гора високая” та інші.

І хоч би скільки я слухав його спів, мені завжди здається, що я присутній на прем’єрі, бо навіть уже добре знані твори в його інтерпретації звучать по-новому і наче вперше. Спів Бориса Гмирі несе в собі неповторну своєрідність, образність і задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Надзвичайно радісні, щасливі були миті спілкування з цим великим майстром.

У Бориса Романовича щасливо поєднувався рідкісний артистизм і великий темперамент із почуттям міри й бездоганним смаком. Крім того, він володів дивовижною людською чарівністю, яка приваблювала всіх, хто зустрічався з ним по роботі або в сердечній розмові. Він був справді людиною для людей, жив музикою і в музиці, завжди відчував потребу поділитися з усіма своїм глибоким відчуттям музики.

До глибини душі шкода, що якраз в останній рік – у період найвищого злету його високого таланту – нам не вдалося записати на платівки нові твори в його виконанні, які він уже фактично вивчив.

У мене з Борисом Романовичем Гмирею склалася подібна доля: майже одночасно Бориса Романовича звільнили з роботи в Оперному театрі, а мене – з капели «Думка».

З 1967 року я був знайомий із дружиною Бориса Романовича – Вірою Августівною. І хоч Віра Августівна не була музикантом, але її ставлення до нашої творчої співпраці справило на мене незабутнє враження. Я відчув, що це і є та зразкова сім’я, про яку мріють сотні й тисячі людей. Під час репетиції Борис Романович кожну музичну фразу виконував з особливою теплотою й любов’ю. А я слухав та й подумав, що й тут присутня Віра Августівна.

Після смерті Бориса Гмирі я заходив у їхню квартиру. Віра Августівна показувала мені чудові картини Бориса Романовича і знову й знову розповідала щось зовсім нове про цього великого українського митця.

Борис Романович – великий співак, він надзвичайно вимогливо ставився до своєї мистецької праці. Мистецтво Бориса Романовича нагадує нам усім, який могутній, прекрасний і талановитий наш український народ.

10.03.2008; 07.01.2014

Надруковано в книжці: Павло Муравський Моя хорова школа. Методика акапельного хорового співу. До 100-річчя від народження й 80-річчя мистецько-педагогічної діяльності. Редактор-упорядник О. А. Шокало. – К.: ВЦ «Просвіта», 2014, 2017, сс. 215–218.

Джерело: «Український Світ»

Запис Борисові Гмирі 120: «Мова українська, як й італійська, вокально та милозвучно стоїть на першому місці у Світі…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.