Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства

До 300-ліття філософа-мудреця

Сковородинство – життєва мудрість і дієва філософія культури

Наближається 300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) – генія українського духу: філософа-мудреця, педагога-просвітителя, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Григорій Сковорода став першим вільним філософом-мудрецем і педагогом-просвітителем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі, явивши систему своєї філософії-мудрості в морально-світоглядному вченні Сковородинства.

Як філософ-мудрець Г. Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка віросповідними догмами тяжіла над вільним людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив так:

«Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Як педагог-просвітитель Г. Сковорода явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції.

Як мислитель-енциклопедист Г. Сковорода провістив сучасні знання про багатомірність Світобудови й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну культурософську систему його життєвої мудрості – Сковородинства, що є  своєчасною стратегією культурно-соціального саморозвитку людської особистості, народу й людства.

Мудрець-просвітитель Григорій Сковорода сформулював основоположний морально-світоглядний триєдиний принцип істинного життя людини на природній основі, власною волею, в щасті й душевному ладу: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Воля дужча за всяку неволю»; «Культура – друге, духовне, народження людини».

Тріада Природи, Волі, Культури у своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – самопізнання, життєвої мудрості, дієвої філософії культури (культурософії).

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина.

Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології самопізнання й досягнення мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури.

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання й саморозвиток у здійсненні нею «заповітного, священного в собі». Мудрець підтверджує це в «Книжечці про читання священного писання…»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу. Звідси морально-світоглядне завдання культурософської освіти – «дати життя нашому духові» й підтримувати вільний культурний саморозвиток особистості на природно-моральній основі. Звідси, за визначенням Г. Сковороди, дієва функція культурософії як філософії-мудрості, філософії культури – «дати життя нашому духові».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «протестантом», «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (так само звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковщини, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя).

Більше того, деякі ентузіасти-бузувіри намагаються канонізувати Сковороду – вловити його вільний дух; хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство». «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця.

Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «Від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія – це спосіб істинного думання й справедливого життя.

Хоч у своїх філософських писаннях Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Сковорода – єдиний після «найбільшого еллінського мудреця», математика Піфагора (570–497 до н. е.) й першого афінського філософа-мудреця Сократа (469–399 до н. е.) європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людей у самопізнанні та спонукав їх здійснити життєві програми своїх душ на своїх істинних життєвих шляхах і зазнати щастя в єднанні з народом, Природою й Усеєдиним Ладом.

Лад у традиційному природно-космогонічному, ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий самородний первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку сутностей життєзароджуючого Рода й життєродної Природи, з парної єдності яких народжується все живе. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.

Сковорода – філософ-мудрець античного й східного типу, що зближує його життєву мудрість з античною мудрістю, даосизмом, йогою, буддизмом, суфізмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».

Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства. А дієвим морально-світоглядним чинником Сковородинства є культурософія.

Культурософія (від лат. сulturа  – виховання, саморозвиток та грецьк. σοφία – мудрість; буквально – виховання мудрості) як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно справедливо жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть культурософії.

Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Культурософія – практична філософія культури.

Культурософія Г. Сковороди – це методологія самопізнання й досягнення мудрості, це дієва філософія культури як «другого, духовного, народження людини». Сковородина культурософія як дієва філософія культури у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу в серці має багато спільного зі східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. (Докладно про це у моїй статті: Культурософія // Енциклопедія Сучасної України. Том 16. – К., 2016. – О. Ш.).

Згідно з культурософською концепцією великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, яка передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».

Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».

Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином реґламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину.

Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула істинне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом.

Екзистенційну ідею Г. Сковороди й І. Канта розвинув найбільший український мислитель ХІХ століття Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність» (Цитати з Юркевича подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Керуючись морально-світоглядним імперативом, Сковорода, Кант і Юркевич ставлять самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як головну передумову її вільного культурного саморозвитку та здійснення життєвої програми своєї неповторної душі. Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом:

«Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».

Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.

Єдність морально зрілих людей у збірній цілісності народу є виявом Всеєдності. Модулем Всеєдності є серце, яким людина пізнає себе й осягає Світ. Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці.

За Григорієм Сковородою, пізнана в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення душевного й суспільного ладу. За Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю». Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці.

Хоч українська культурософія Г. Сковороди і його послідовників залишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління філософів, зокрема на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Зокрема, зі світоглядного вчення Г. Сковороди про Всеєдність, суттю якого є ідея єдності трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) й символічної реальності, яка єднає в собі великий і малий світи, Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по материнській лінії та його послідовник) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку: «Воістину все і Всеєдиний існують разом, відокремлене існування не є істинним…». На цій підставі російську філософію ХІХ–ХХ ст., яка розвивалася під впливом Г. Сковороди й В. Соловйова, називають філософією Всеєдності.

Великий слов’янський письменник-мислитель, просвітитель Лев Миколайович Толстой (1828–1910), для якого не існувало авторитетів, вважав себе послідовником Г. С. Сковороди й зазнав його потужного морально-світоглядного впливу.

На засаді особистої моральної стійкості Л. Толстой ставив перед суспільством вимогу просвіти й звільнення од невігластва, в якому тримає людей владарююча паразитарна еліта:

«Сила владарів тримається на невігластві народу, і вони знають це й тому завжди боротимуться проти просвіти. Пора нам зрозуміти це».

Свій просвітницький рух – Толстовство Л. Толстой заснував на морально-світоглядній засаді Сковородинства. Лев Толстой наголошував на своїй морально-світоглядній спорідненості з Григорієм Сковородою:

«Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які чудові й твори!».

Родовід і життєвий шлях

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині в родовому хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Оскільки в Харсіках не було церкви, то хрестили хлопчика в Чорнухах, про що записано в тамтешній церковній метричній книзі, й на тій підставі стали вважати, що народився в Чорнухах.

Батько Савка (Сава) походив із давнього сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Від батька в Григорія вроджена здатність ясновідання: надзвичайно розвинена інтуїція, внутрішнє чуття, духовне бачення, завдяки чому в ньому відкрилося ясне бачення минулого, нинішнього й майбутнього. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства.

Після закінчення чотирикласної сільської школи, де вчитель-дяк навчав українською мовою, Григорій Сковорода вступив у 1734 р. (в деяких дослідженнях вказується 1738 р.) до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії з перервами до 1753 р.

Київо-Могилянська академія в той час була вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України й користувалася популярністю в православних сусідів. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці – з Молдови, Болгарії, Сербії, Румунії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики.

Крім обов’язкових дисциплін Г. Сковорода опанував німецьку й польську мови, досконало знав латину, грецьку й давньоєврейську. Він читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.

Його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

До грудня 1741 Г. Сковорода послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику.

У 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі), запропонував Григорієві Сковороді як людині добре обізнаній у музиці й чужих мовах, вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору».

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів і Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії, точніше, на терени Словаччини й Угорщини.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Бодрогу й Тиси) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» церковного хору в місцевій православній церкві, тож інколи керував хором.

Працюючи перекладачем, подорожує разом з генералом по містах Священної римської імперії. Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, Г. Сковорода спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг мати на батьківщині. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Михайло Ковалинський у життєписі Григорія Сковороди так описав цю нагоду для спраглого до освіти юнака:

«Коло наук, що викладалося в Києві, було для нього недостатнє. Він забажав побачити чужі краї. Незабаром і трапилася нагода для цього, й він скористався нею з радістю. Від [царського] двору відряджений до Угорщини в токайські сади генерал-майор Вишневський, який для тамтешньої греко-російської церкви хотів мати церковників, здібних до служби й співу. Сковорода, відомий музичними здібностями, голосом, бажанням побувати в чужих краях, знаннями деяких мов, рекомендований був Вишневському похвально й зачислений ним під [свою] опіку».

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода сам здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї.

Повернувшись у жовтні 1750 з закордонного відрядження, Г. Сковорода  працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад поетики.

Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ.

Сковорода відповів, що розуміється на поезії й знає свій предмет та не збирається змінювати свого навчального посібника, бо написав його відповідно до природи мистецтва поезії й дає учням нове, зрозуміле їм поняття про неї. А до відповіді додав латинське прислів’я:

«Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка»).

Пихатий єпископ розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковороди явив свій вільний дух і основні риси свого характеру – принциповість і непоступливість у своїй правоті.

Восени 1751 Г. Сковорода повернувся до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання. у класі богослов’я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, і взяв академічну відпустку.

Григорія як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської академії, рекомендував домашнім учителем бунчуковому товаришу Степанові Томарі в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).

Тут Г. Сковорода від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина С. Томари – Василя (згодом щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський:

«Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

У Ковраї Григорій Сковорода уперше вільно розкрив свої вроджені таланти педагога й поета: започаткував новаторську освітньо-виховну систему й   написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней».

Сковородинська освітня система перегукується з реформаторською освітньою системою великого чеського педагога, мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670). Педагогічні праці видатного представника світової педагогіки й філософії Г. Сковорода вивчав у бібліотеці Шарошпотоцького реформаторського колеґіуму, куди він приходив пішки з Токаю.

Суть свого педагогічного методу Коменський сформулював у фундаментальній праці «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно»: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

Свою новаторську освітню систему Г. Сковорода застосовував у приватному вчителюванні й надалі в Харківському колеґіумі, а також поширював свої педагогічні ідеї під час мандрівного життя в усіх верствах рідного народу.

У 1759–1769 (з перервами) Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, грецьку мову, синтаксис, основи доброчестя й катехізис (настанова). Читаючи основи доброчестя, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1766; оновив у 1780). Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів.

З особливою жорстокістю переслідував Григорія Сковороду Білгородський єпископ Порфирій Крайський, жандарм у рясі, імперський агент, пияк і грошолюбець, після смерті якого в його «убогом келейном имении» не виявилося жодної книжки, зате було десять мішків золотих і срібних грошей та безліч усякого іншого багатства.

Його наступником став єпископ Самуїл Миславський, однокурсник Григорія Сковороди по академії, єзуїт, вірнопідданий слуга престолу, душитель усього українського й лютий гонитель філософа, який цензуруючи навчання, обурився, що Сковорода, будучи світською людиною, навчає учнів доброчестя й катехізису.

Свого часу Білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, на що той відказав:

«Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво – в житті несутяжному».

В тодішніх навчальних закладах було засилля ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Ось як описує український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Початкові двері…»:

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».

У 1769 році Григорій Сковорода покинув Харків і останні 25 років життя був позбавлений своєї спорідненої педагогічної праці в навчальних закладах, тому поширював своє вчення життєвої мудрості в мандрах серед народу. Церковна влада й поліція вели за Сковородою таємне стеження, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

Дух великого вчитель-мудрець відійшов у Безвічність 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в будинку добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Вільшанська Іванівка (нині – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де й похований. Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав:

«Не євхаристія єднає людину з Усеєдиним, а пізнання себе».

Мудрий Григорій Савович попросив не ставити на могилі хреста, а на надмогильному камені викарбувати:

«Мір ловил меня, но не поймал».

Цією філософемою мудрець Григорій Сковорода символічно підсумував своє життя й сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна і владарів.

Цей мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ у Сковороди не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, великого Світу. Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя.

Сковорода розрізняє в написанні: Мир як Внутрішній Світ – «Душевний Мир», душевний лад і як Зовнішній Світ – Космос, Усеєдиний Лад та мір як соціум, історію – «древній мір». Староукраїнське мір (мир) означає: мирське життя, хрещений люд, соціум. Мудрець Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет.

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й світської влади, відкинув будь-який примус, не визнав церковних ритуалів, надав перевагу особистій духовній волі.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, єдиною професією була педагогіка (вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості).

«Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння», – так охарактеризувала вроджене педагогічне покликання мудреця Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко.

За життя Сковороди владоможці не давали йому навчати молоде покоління, та мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Григорій Сковорода змушений був покинути викладацьку працю в Харківському колеґіумі й 25 років провадив мандрівну просвітницьку діяльність під таємним наглядом поліції й церковників. Просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди проникливо охарактеризував Іван Франко:

«…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності».

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух – Сковородинство. Основу того руху становили учні й послідовники Г. С. Сковороди. Стараннями Сковородиного вихованця, великого українського вченого-енциклопедиста й просвітника Василя Назаровича Каразина (1773–1842) та за організованої ним фінансової підтримки (зібрано величезні на той час кошти – понад 500 тис рублів) перейнятого Сковородинським моральним світоглядом громадянства Слобідщини відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).

На основі цього Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Педагогічно-філософський доробок

Своє морально-світоглядне життєве вчення мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Педагогічно-філософський доробок Г. Сковороди складається з філософських трактатів, діалогів, основні з яких: «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», «Діалог, або Розмова про давній мир», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Світу», «Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний»; навчальних посібників «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» та «Початкові двері до християнського доброчестя».

Літературний доробок: поетична збірка «Сад божественних пісней», збірка байок у прозі «Байки Харківські» та переклади з античних і неолатинських поетів.

За життя Г. Сковороди не вийшов друком жодний його твір, їх поширювали в рукописах сам автор і його прихильники.

Сковорода дуже любив свої рукописи й, передаючи власноручні списки близьким людям, забороняв їх друкувати, вважаючи тексти частиною свого життя, для розуміння якого знання текстів замало – необхідно знати природу самого життя.

Тож мудрець розкривав суть свого життєвого вчення в безпосередньому діалогічному спілкуванні, подібному до безпосереднього осягнення Істини в самозаглибленні. Таким чином, Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної церковної догматики й став першим вільним філософом-мудрецем у новітній українській культурі.

До композиторського доробку належать духовні концерти, псалми, херувимська, яку співають на літургії, канти, ліричні пісні. У київський та петербурзький періоди Сковорода-композитор виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів – служб, концертів, псалмів.

А працюючи вчителем у селі Коврай, він пише суто світські пісні, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Особливої популярності серед народу набули:

«Всякому городу нрав і права» (Пісня 10-та), «О діброво, о зелена!» (Пісня 12-та), «Гей, поля, поля зелені» (Пісня 13-та), «Ой ти пташко-жовтобоко» (Пісня 18-та).

Співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті (удосконалена ним сопілка), що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака.

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так:

«Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня».

Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807):

«Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…».

Вплив поетично-музичної творчості Григорія Сковороди на розвиток української пісенності надзвичайно великий. Г. Сковорода розпросторив тематику й образність української пісенності, розвинув поетичну й музичну мову з прадавніх народнопісенних джерел.

Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що над ним тяжіють, тут і гумор, і їдка сатира, якою поет викриває вади мирського життя (соціуму). Г. Сковорода започаткував в Україні новий музичний жанр побутової сольної пісні з інструментальним супроводом (пісня-романс), розширив тематичні межі лірики ХVІІІ ст. та збагатив музично-поетичну творчість новими образами й мотивами, близькими українському народові. Пісні, написані для народу, залишилися в народній пам’яті з іменем Сковороди й надихали людей на гідне життя.

Сковородину пісенну поезію поширювали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони рознесли Сковородинські пісні по всій Україні й цей свій репертуар називали «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» Тарас Шевченко.

Освітня система Григорія Сковороди

Освітня система Г. Сковороди вільна від схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Києво-Могилянської академії. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної науки студії у реформаторських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система Яна Коменського. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.  Сковорода-педагог учив учнів не догмам, а навчав учитися жити – готував до самостійного життя.

Здолавши догматизм і схоластику навчання в Києво-Могилянській академії, Григорій зберіг природню чистоту серця і ясність думання та почав упроваджувати осягнуті у власному духовному досвіді ясновідні знання у своїй педагогічній практиці. Педагог Сковорода почав запроваджувати замість схоластичного навчання на основі церковної догматики свою концепцію освіти на культурософській основі.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у Переяславському й Харківському колегіумах, не бажаючи коритися консервативному, догматичному режимові навчання.

Своє морально-світоглядне життєве вчення, природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Філософсько-освітнє вчення Г. Сковороди своєчасне для подолання замкнутості, егоїзму, безкультурності морально незрілих особин та відродження культури людської особистості й системи національної культури. А також для протидії антикультурним загрозам тоталітарних режимів фінансової цивілізації. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів, суспільних формацій і соціально-політичних тенденцій.

Нині людство переживає кризу фінансової цивілізації – епоху глобального економізму, фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів культурного саморозвитку народів на самоціль збагачення паразитарних утворень.

Заневолені люди втратили здатність суспільного самоуправління на основі природного права й віддали владу над собою засліпленим жадобою збагачення лихварям, чиє щастя – гроші. Торг і споживацтво тяжіють над природно-духовним прагненням людської душі жити в істинному щасті, перекриваючи духовну перспективу самореалізації людини в системі питомої культури.

Суть морально-світоглядних ініціатив Сковороди можна сформулювати так: аби звільнити свій розум від усіх перепон, що заважають духовному й соціальному розвиткові, люди зобов’язані дотримуватися світоглядної основи національної культури та вселюдського морального принципу.

Морально-світоглядній життєвій позиції духовного подвижника Г. Сковороди цілковито відповідає позиція сучасного уругвайського політика, президента Уругваю Хосе Мухики (1935), який зажив слави «найчеснішого й найбіднішого президента у Світі»:

«Або людина щаслива з малим статком, не обтяжуючи себе постійною шуканиною, бо її щастя – всередині неї, або вона ніколи не буде щаслива. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Я ощадливий і стриманий, але не бідний. Моє визначення бідних – це ті, яким потрібно занадто багато, бо вони ніколи не вдовольняться. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання потреб. Коли того зростання немає, це трагедія. Ми придумали гору надмірних потреб, ми повинні постійно купувати й викидати. Коли я щось купую або коли ви щось купуєте, ми ж платимо не грошима, ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були потратити на заробляння тих грошей. Але життя неможливо купити, його можна тільки потратити. І сумно тратити життя, втрачаючи свою волю. Ми пожертвували старими нематеріальними духами на користь єдиного Бога Ринку. Він керує нашою економікою, політикою, нашими звичками й нашими життями, відповідає за наші кредитні картки й курси валют і створює ілюзію щастя».

Суть свого морального світогляду Хосе Мухика визначив так:

«Я не маю релігії, я вшановую Природу».

Ця світоглядна позиція дивовижно перегукується з пантеїзмом Григорія Сковороди:

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Сковорода й Мухика – люди подвижницького духу, вони присвятили своє життя справедливості й щастю людей.

За українським природно-звичаєвим правом, справедливість – гарантія людського щастя й суспільного ладу: «Початком права є справедлива відплата» (П. Юркевич).

Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення та прагнення людей до справедливості й щастя.

Щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії (культурософії) Г. Сковороди:

«Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради…».

Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу:

«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя».

В ідеї щастя Сковорода розкрив ясну мету духовного призначення людини й народу – жити в Істині й Ладу.

За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини в щасті як частини в цілому.

В ідеї щастя Григорій Сковорода поєднав особисту мету життя людини в її природно-духовному покликанні й колективне культурне здійснення збірної цілісності народу. Їх єдність становить суть національної ідеї – життєвої програми збірної цілісності народу, яка є суттю, основою суспільного ладу.

Тому будь-яка держава – це лише спосіб соціальної організації, суспільного ладування й забезпечення культурного саморозвитку нації. Тобто держава – не мета в собі, не самоціль, а засіб здійснення спільної мети – гармонійного, щасливого поєднання індивідуальної життєвої програми людської душі й збірної життєвої програми народу в спільному культурному саморозвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи Українського народу» (П. Куліш).

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця глибинного українського педагога й філософа П. Д. Юркевича.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-педагогічну концепцію свого антропологічного вчення П. Юркевич розвинув  на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а зрілим розумом скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. П. Юркевич відводить провідну роль серцю як осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

«Сакральна педагогіка серця» П. Юркевича – «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Провідною в педагогіці П. Юркевича стала культурософська ідея сакральності навчання, суть якої полягає не просто в навчанні учнів релігійних обрядів і канонів, а в формуванні морально-світоглядного сприйняття «Істини, добра й досконалості»:

«…Не завжди потрібне навчання релігійності, але завжди потрібна сакральність навчання. До всього зразкового, істинного й доброго слід ставитися духовно, як до заповітного. …Навчання справляє найсильнішу виховну дію тоді, коли воно чітко накреслює у свідомості й серці вихованця правильні морально-духовні переконання».

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини.

Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. Найвищою характеристикою людини є її моральна зрілість. Серце морально зрілої людини осягає істинне, духовне, заповітне знання. І це внутрішнє знання серця є дієвим, життєвим, практичним культурософським знанням або мудрістю.

Згідно з принципом культурософії, для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини та її самосвідомості й вольової дієвості. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують також дієвість збірної волі народу, єднання народу в «збірну особу», духовний зв’язок поколінь і відкривають духовну перспективу життя.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михайло Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. І хоч би якою мовою писав мислитель філософські трактати: грецькою, латинською, церковнослов’янською, російською, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія в його поезії та український тип мислення й правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю».

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, правдолюбного, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо виховати».

Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.

Г. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на давньоукраїнській і давньогрецькій агрокультурних традиціях. У власному житті й освітній діяльності Григорій Сковорода керувався виховною традицією української родинної школи, спорідненої з Сократовою майєвтикою, та безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!».

На цих культурософських морально-світоглядних засадах освітньої системи Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе» (ініціатор і автор Концепції та Положення О. А. Шокало). Сковородинські навчання започатковано 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді вони проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном, зокрема в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія).

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, новаторської діяльності, взаєморозуміння і взаємодії. 

За Сковородинською морально-світоглядною концепцією культури, людина прагне щастя й душевного ладу. Бо душа як життєва програма людини за своєю природою прагне ладу з довколишнім Світом, оскільки лише в єднанні з ним людина сповнюється щастя, мірилом повноти якого є радість.

Аби досягти радості щастя, людині необхідно пізнати себе й здійснити програму своєї душі в спорідненій праці. А необхідна умова цього – зберігати моральну чистоту серця, совість, справедливість і відмовлятися од мирської облуди, що пожирає душу заздрістю й жадібністю. Мудрець проникливо розкрив морально-світоглядні принципи істинного життя в трактатах: «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (Товариська розмова про душевний лад)» та «Кільце. Дружня розмова про душевний лад».

Мудрець Сковорода досі лишається непрочитаним, неосягнутим Вчителем свого народу. Григорій Сковорода чітко розрізняє в суспільстві «людей» і «нелюдів» («панів»), «народ» і «недвижну масу», «синів віку» й «синів дня». Сам мудрець-подвижник належить до «синів віку», які бачать далі за «синів дня», бо знають Правду-Істину й будять нею «недвижну масу», приспаного панством люду.

Для вияву волі власного духу людині необхідно морально визріти й народитися вдруге, духовно, у власній культурності. Тож, за Григорієм Сковородою, саме універсальна сутність «культури» як «другого, духовного, народження людини» становить морально-світоглядну основу взаєморозуміння і взаємодії, ладу між людьми – представниками однієї культури й різних національних культур.

Сковородинство як життєва мудрість і дієва філософія культури – своєчасна стратегія моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку людської особистості та «збірної особи Українського народу» (П. Куліш) волею власного духу. Своєчасність Сковородинства підтвердив український мислитель Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до Сковородинства».

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Г. Сковороди, який істинно жив серед свого народу й за проникливою характеристикою М. Ковалинського:

«ділився останнім з убогими, мав духовність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

Ця характеристика цілковито відповідає вселюдському принципові духовного подвижництва, сформульованому давньокитайським мудрецем Лао Цзи (579–499 рр. до н. е.):

«працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати».

У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ,  ініціатор і автор Концепції
Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»

Джерела:

• Наука і Суспільство, 01, 2022
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

До 135-ліття від народження

 Антон Семенович Макаренко (1888–1939) – педагог, письменник, основоположник практичної педагогічної системи дитячо-підліткового виховання.

В педагогічній системі Макаренка виховання стоїть на першому місці, а навчання є складовою виховання.

Розробив системну методику виховання в родині й колективі на основі праці.

Здійснив у педагогічній практиці безпрецедентний приклад масового перевиховання дітей-правопорушників у трудовій колонії, запровадивши систему самоуправління й персональної моральної відповідальності.

В основі виховної роботи Макаренко – принцип:

«Якомога більше поваги до людини і якомога більше вимогливості до неї».

Нині виховні технології педагогічної системи Антона Семеновича популярні в США, Японії, Ізраїлі, Франції.

А в Німеччині (м. Марбурґ) працює єдина у Світі лабораторія педагогічної спадщини Макаренка.

Олександер Шокало, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 5, 2023
• «Український світ»

Запис Антон Макаренко: «Праця завжди була основою людського життя і культури» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

«Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою…
Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…»

Костянтин Ушинський

Виповнилося 200 років від народження Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) – великого українського педагога, основоположника нової педагогіки як мистецтва виховання й народної школи, реформатора шкільної освіти, який розвинув педагогіку в мистецтво виховання.

Костянтин Дмитрович рішуче заперечував імперські спроби офіційно визнати його руським педагогом і вченим:

«Ні, я українець: рід наш старовинний, український…».

Педагог стійко дотримувався світоглядної позиції, що «в кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети»: «Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою… Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…». «Вчитель вчителів» – так величають К. Д. Ушинського педагоги.

3 березня 2023 р. Національна академія педагогічних наук України провела Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Видатний син українського народу. До 200-річчя від дня народження вчителя вчителів К. Д. Ушинського».   

Родовід і родина: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український …»

Костянтин Дмитрович Ушинський народився в потомственній українській родині 19 лютого (3 березня, за новим стилем) 1823 р. в селі Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, тепер – Шосткинський район Сумської області (за іншими даними, 18 лютого (2 березня) 1824 р. в Тулі).

Батько, Дмитро Григорович Ушинський походив зі Слобідщини, зі старовинного українського роду, який згодом, в імперії, набув статусу дрібномаєткового дворянства; служив у руській армії, ветеран Вітчизняної війни 1812 р. Дмитро Григорович відпустив своїх селян на волю ще задовго до скасування кріпацтва. Служив у Тулі, викладав у кадетському корпусі, згодом переїхав з родиною до Полтави, а в 1832 р. його призначили суддею до Новгорода-Сіверського. Тут Ушинські мешкали у невеликій заміській садибі на березі Десни.

Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з Сіверщини, зі знатного українського шляхетського роду, родичка відомого українського письменника, освітнього й громадського діяча Василя Васильовича Капніста. Саме мати займалася вихованням і початковим навчанням Костянтина й двох менших синів,  прищепила дітям любов до рідної мови й традиції, до читання. Любов Степанівна померла, коли Костянтинові було 11 років.

По смерті матері батько через службову зайнятість майже не займався домом. Костянтин і двоє його менших братів залишилися майже без опіки дорослих. Турботу про братиків узяв на себе Костянтин. Навчаючись у гімназії, він відмовився од пансіону й щодня ходив на навчання за чотири версти та повертався додому, аби бути поруч із меншими. Костянтин виховував своїх менших братів за родинною традицією, яку перейняв од мами. Так на давній традиції родинного виховання визрів український духовний тип Костянтина Ушинського, і на тій виховній традиції української етнопедагогіки виросла його педагогічна система.

Сучасники стверджували, що Костянтин Ушинський завжди наголошував на українській народній основі своєї практичної педагогіки і своєю Батьківщиною називав Україну. Це підтверджує і його життєве кредо: «Зробити якнайбільше користі моїй Батьківщині – ось єдина мета мого життя, і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».

Усі руські імперські режими, монархісти, більшовики й необільшовики, насаджували й насаджують колоніальний штамп, що Костянтин Ушинський – руський педагог і вчений. Костянтин Дмитрович рішуче заперечував такі імперські посягання: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки й батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі…». Навпаки, всупереч імперським посяганням великий український педагог усім своїм життям і освітнім подвижництвом стверджував глибинну природу свого українського єства.

К. Д. Ушинський одружився у 1851 р. з подругою свого дитинства – Надією Семенівною Дорошенко, яка походила зі славного українського роду Дорошенків. Їй дістався у спадок родовий хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії.

Костянтин Дмитрович з дружиною мали велику родину – шестеро дітей: сини – найстарший Павло (загинув 18-літнім), Костянтин, Володимир, дочки – Віра, Надія, Ольга. Родина Ушинських жила в любові та взаємоповазі. Костянтин Дмитрович і Надія Семенівна виховали дітей справжніми людьми.

Їхня старша донька Віра згодом писала про матір як про дуже вродливу, розумну жінку, дбайливу господиню, яку батько дуже любив і шанував. А ще Віра згадувала, як вечорами родина збиралася за столом, і вголос читали твори українських авторів. Одним з найулюбленіших письменників Костянтина Ушинського був Микола Гоголь.

Віра Ушинська, випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на батьківські й свої кошти відкрила в Київі дві початкові школи, названі ім’ям К. Д. Ушинського.

Надія Ушинська, також випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на материнські й свої кошти у 1895 р. відкрила в Богданці початкову школу для селянських дітей, де навчали за підручниками К. Д. Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».

Два сини Ушинських – Костянтин і Володимир, випускники Київської гімназії, захищали Україну від більшовицької окупації й загинули в Чернігові у 1918 р.

Після захоплення України більшовиками Надія Ушинська еміґрувала до Праги, а Ольга Ушинська – до Франції.

Усі нащадки К. Д. Ушинського живуть за кордоном, і майже всі присвятили себе педагогічній праці.

Виховання й освіта

Вихованням і початковою освітою сина Костянтина займалася мати. Прищеплену матір’ю любов до рідної мови й культурної традиції Костянтин Ушинський плекав усе життя.

Середню освіту Костянтин здобув у Новгород-Сіверській гімназії – одній з найкращих у Російській імперії, де директором був видатний педагог, доктор права й філософії І. Ф. Тимківський.

Після закінчення гімназії (1840) Костянтин вступив на юридичний факультет Московського університету й закінчив його з відзнакою в 1844 р.

Під час навчання в університеті Костянтин змушений був заробляти на життя приватними уроками, оскільки батько зовсім збіднів і не міг нічим допомагати. Юнак багато читав, вивчав сучасну філософію, захоплювався мистецтвом, літературою, сам писав вірші, прагнув бути в курсі політичних подій у Росії та за кордоном. Збереглися окремі уривки з його щоденника, з яких постає образ людини великого розуму, міцної волі, відданої своїй Батьківщині, рідному народові. У студентські роки щоліта приїздив додому, багато мандрував рідними місцями.

Життєвий шлях і освітнє подвижництво

Після закінчення у 1844 р. правничого факультету Московського університету й отримання ступеня кандидата юриспруденції вчена рада залишила К. Ушинського в розпорядженні Московського навчального округу.

У 1846 р. К. Д. Ушинського призначили виконувачем обов’язків професора на кафедру камеральних (економіко-юридичних) наук у Ярославський Демидівський юридичний ліцей. Як викладач він був надзвичайно популярний серед студентів, оскільки його лекції вирізнялися самостійністю мислення, майстерністю викладу. З 1848 р. працює також редактором неофіційної частини «Ярославских губернских ведомостей».

К. Ушинський у своїх правознавчих працях відстоював ідею природного права, де головним джерелом права є сама Природа з її одвічними принципами-законами, в основі яких – життєва Воля людей, а не сваволя законодавців, які вигадують штучні закони для упокорення людей. Життєво первинне природне право люди отримують з народженням, воно закладено в самій людській сутності разом з життєвою програмою душі й являється як воля духу морально зрілої людини та однакове для всіх людей. Тож вільні суспільні відносини має визначати природне право, а не державні закони. Тому Ушинський пропонував замінити термін «державне право» на «суспільне право».

Після революційних подій 1848 р. в Європі імперський режим посилив реакцію в Росії: юридичні й політичні науки піддали особливому контролю. З тим не міг змиритися Костянтин Дмитрович, і за рішучий протест проти принизливого поліційного й церковного нагляду над вищою освітою його звільнили з роботи – «за свободомыслие и распространение дерзновенных мыслей среди воспитанников лицея». Саме через це імперський режим і клерикали не дали викладати Григорію Сковороді в Харківському колеґіумі.

Скрутне матеріальне становище змусило К. Ушинського піти на посаду помічника начальника департаменту іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі, де він пропрацював з 1849 до 1854. У 1854 р. за різку критику свого начальника, україноненависника графа Д. А. Толстого, К. Д. Ушинського звільнили й звідти.

Певний час К. Ушинський займався журналістикою, зокрема працював у журналі «Современник»: писав статті, перекладав наукову й художню літературу. Після років безробіття й журнальної праці Костянтин Дмитрович влаштувався у 1854 р. викладачем правознавства й російської словесності, а згодом інспектором у Гатчинському сирітському інституті. Тут він безпосередньо зайнявся практичною педагогічною діяльністю й розв’язанням основних проблем педагогічної науки. Свої статті «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність у громадському вихованні» опублікував у виданні «Журнал для воспитания».

У 1859 р. К. Д. Ушинського призначили інспектором у Смольний інститут шляхетних дівчат. Педагогічна популярність Костянтина Дмитровича, його послідовність у відстоюванні власного думання й реформаторські ідеї були далеко не до вподоби інститутському начальству. Паралельно з інспекторською роботою К. Д. Ушинський очолював з 1860 р. «Журнал Министерства народного просвещения» і за короткий період перетворив його на  цікаве, своєчасне педагогічне видання.

У Смольному інституті К. Ушинський зазнав реакційного цькування, наклепів і доносів з боку клерикалів за свої новаторські педагогічні ідеї та за перші підручники для початкової школи –  «Рідне слово» й «Дитячий світ», які вийшли у 1861 р. Ушинського звинувачували у вільнодумстві, непоштивому ставленні до начальства й навіть у безбожництві.

Фізичне й нервове виснаження призвело до недуги: К. Ушинський захворів на сухоти й за короткий час зовсім посивів. У 1862 р. Костянтин Дмитрович з підірваним здоров’ям звільнився з посади редактора журналу і з роботи інспектора у Смольному інституті та поїхав на лікування за кордон.

Лікування у Швейцарії затягнулося на п’ять років. Перебуваючи у вимушеному вигнанні, К. Д. Ушинський вивчав шкільництво у Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, де особливо цікавився досвідом навчання в народних школах. У Гейдельберзі зустрічався з видатним хірургом і педагогом М. І. Пироговим, який також був у вигнанні. Живучи за кордоном, написав перші два томи своєї головної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології», посібник «Керівництво до викладання за «Рідним словом»», десятки статей, присвячених проблемам педагогічної психології, підготував «Листи зі Швейцарії».

Повернувшись з-за кордону, К. Д. Ушинський ледве мав силу займатися науковою працею, а здоров’я дедалі погіршувалося. У травні 1868 вирушив на лікування до Криму, та доїхав тільки до Київа й мусив повернутися в Богданку. Взимку 1869 р. з’їздив до Петербургу, де в 1868–1869 вийшли два томи його фундаментальної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології».

Готував до друку третій, завершальний том цієї класичної праці. К. Ушинський уперше запровадив термін педагогічна антропологія й уперше заклав основи наукового осмислення педагогіки як мистецтва виховання: «Педагогіка – це не наука, а мистецтво – найпросторіше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв».

У лютому 1870 р. К. Д. Ушинський поїхав лікуватися до Італії, але дістався тільки до Відня, звідки повернувся до Криму і прохворів там ціле літо. У вересні прибув до Богданки, де на нього чекала трагічна звістка: смертельно поранився під час полювання найстарший син, 18-літній  Павло.

На початку осені 1870 р. пригнічена горем родина Ушинських переїхала до Київа. Купили будиночок на Тарасівській вулиці, неподалік від університету.

У жовтні 1870 р. К. Д. Ушинський із синами Володимиром та Костянтином вирушили до Криму. Та дорогою Костянтин Дмитрович захворів на запалення легенів, і подорожні зупинилися в Одесі, у готелі «Отель дю Норд».

К. Ушинський відмовився звертатися до лікарів. Уночі 22 грудня 1870 (3 січня 1871, за новим стилем) К. Д. Ушинський відійшов у Безвічність за робочим столом, працюючи над третім томом  своєї основної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Третій том так і лишився незавершеним, матеріали до нього видано лише в 1908 р.

9 січня труну з тілом К. Д. Ушинського перевезли до Київа і, згідно з його волею, поховали у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поряд із чоловіком поховали згодом і його дружину Надію Семенівну Ушинську та їхню онуку Оленку. У 1936 р. його могилу зруйнували…

З 1917 до 1946 більшовики не друкували праць К. Д. Ушинського. А до 1917 праці основоположника нової педагогіки видавали масово, зокрема фундаментальний двотомник «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» перевидавали десятки разів. Сумарно до 1990 р. надруковано близько 400 тисяч примірників різних праць К. Ушинського, з них підручник «Рідне слово» перевидавався 150 разів, а «Дитячий світ» – 70.

У 1974 р., з нагоди 150-ліття від народження великого педагога, могилу відновили. Запровадили медаль і премію імені К. Д. Ушинського. Його ім’ям назвали Одеський педагогічний інститут (нині – Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського), Чернігівський обласний інститут післядипломної освіти, спеціалізовану школу № 6 у Київі.

Майже половину свого короткого життя великий український педагог прожив поза рідною Українською землею. І хоч би де бував Костянтин Дмитрович, він згадував, що його «душа степова» повсякчас линула в рідну Україну.

Морально-світоглядна основа освітньо-виховної системи

Засадничий морально-світоглядний принцип своєї освітньо-виховної системи К. Д. Ушинський сформулював так: «Мистецтво виховання – це мистецтво розвитку свідомості й волі».

Суттю освітньо-виховної системи великого українського педагога К. Д. Ушинського є принцип народності: кожен народ має право на школу рідною мовою. Педагог надає мові найважливішого значення у збереженні національної ідентичності народу і його самостійного життя та обґрунтовує це в підручнику  «Рідне слово» – одному з найвидатніших здобутків світової педагогіки:

«Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле… Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Доки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків… Засвоювати рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому…».

Сам К. Ушинський досконало знав рідну українську мову з її діалектними особливостями.

К. Ушинський рішуче ставав на захист рідної мови, яку руський імперський режим викорінював усіма способами:

«Наша мова… мелодична, співуча мова…, на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!»

Мова народу, як і сам народ, має власну індивідуальну особливість і є важливим чинником формування його світогляду. Мова як феномен національного духу забезпечує всю ладову систему історичного життя збірної цілісності народу. Живий дух рідного слова оберігає людей від винародовлення й забезпечує безперервність традиції культурного саморозвитку.

Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу глибинно обґрунтував К. Ушинський у лаконічній праці «Рідне слово» – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови:

«Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ… Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв…».

К. Д. Ушинський був великим подвижником національної, народної школи на основі родинного виховання. Педагог переконаний, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети» й що «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі, й вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела»; «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці. У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим».

У передмові до підручника для початкових шкіл «Рідне слово» К. Д. Ушинський підтверджує свою позицію:

«Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу».  На глибоке переконання педагога, в основі українського національного виховання є любов до рідного: до родини, рідної мови й рідної землі. Підручники «Рідне слово» й «Дитячий світ» Ушинський написав на основі української народної творчості: казок, пісень, загадок, прислів’їв, приповідок.

Основоположним в освітньо-виховній системі великого українського педагога є родинне виховання. А першочерговим обов’язком батька й матері є виховання  дітей, кращими за себе. Найкращою вихователькою у своїй родині К. Ушинський вважав матір Любов Степанівну. Маючи перед собою прекрасний взірець своєї матері, педагог чимало  праць присвятив ролі жінки-матері у вихованні дітей: жінка-мати є «необхідною посередницькою особистістю між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, та звичаями і характером народу, з другого…».

К. Д. Ушинський наполягав на нерозривності навчального та виховного процесів і гостро критикував імперське Міністерство освіти, яке намагалося обмежити функції школи тільки навчанням. Багато праць педагог присвятив зокрема фізичному й трудовому вихованню, відзначаючи великий вплив праці на психологічний і фізичний розвиток молодої людини.

Найзначніші з них: «Загальні зауваження про фізичне виховання», «Потреба відпочинку і сну», «Воля як влада душі над тілом», «Схильність до лінощів», «Фізіологічне пояснення довільності рухів» тощо.

У своїй фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку, власне мудрості: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, розглядаючи людину як предмет виховання, з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути. Це органічне прагнення до буття відбивається в душі безліччю вроджених для нас органічних прагнень, але не становить сутності душі й не абсолютно обов’язкове для душі людської, яка може відкинути й придушити ці органічні прагнення, якщо вони суперечать її власному прагненню до життя».

Отже, головна функція людського організму, найвища мета його буття – це забезпечення здійснення життєвої програми душі, безвічного життя духу, бо «…для людини буття має тільки відносне значення як засіб життя, а отже і всі потреби, що зумовлюють буття, є тільки засобами для життя, тобто для задоволення …душевного прагнення …до життя». Потреби організму бути – це природні потреби людини в самозбереженні, біологічній безпеці. А прагнення душі жити – це духовне прагнення людини до культурного саморозвитку за програмою своєї душі. Коли потреби організму – засоби життя душі, то прагнення душі – програмна мета людського життя. Душа є первинною і найвищою цінністю людського єства, а духовне прагнення душі є волею серця –  внутрішньої сутності людини, її внутрішньої гідності. Людина осягає життя в усій повноті тільки у внутрішньому переживанні його в серці, в душі.

Ці морально-світоглядні засади педагогічної системи К. Д. Ушинського підтверджує його сучасник український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874), наголошуючи, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; справжня людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця й повнотою душі, а вже потім усвідомлює розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …Душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. І це внутрішнє переживання життя в душі відбувається в процесі реалізації нашої еволюційної програми, бо душа – це, власне, і є особиста програма саморозвитку людини, яку вона здійснює особистою моральною волею.

В освітньо-виховній системі К. Ушинського основоположним є вчення про мету виховання, де провідний моральний чинник – особиста воля людини. Завдяки особистій волі й почуттю морального обов’язку перед народом людина цілком реалізує себе в житті. Ґрунтуючи своє вчення на духовних засадах етнопедагогіки, на психології первинних почуттів людини, К. Ушинський акцентує на прагненні душі жити й на потребі організму бути, що є виявами ірраціонального й раціонального, духовного й природного планів.

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи К. Ушинського провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля». За Юркевичем, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея його освітньої системи – виховне навчання.

В освітньо-виховній системі К. Ушинського провідною морально-світоглядною засадою є особиста моральна воля вихованця, яку спрямовує вихователь. Звідси моральна вимога до вихователя: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна система струмує тільки з живого джерела людської особистості». Завдяки волі формується внутрішнє моральне осердя людини – характер.

Проникливо осягнувши почуттєво-вольові процеси в дитині, К. Ушинський наблизив психологічну теорію до реального життя й педагогічної практики: «Педагогіка – мистецтво, а не наука виховання. …а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «Виховати наших дітей кращими за нас». Зрештою, покращення, вдосконалення – це суть усієї природної еволюції й культурного саморозвитку людини.

Для всебічного й гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», тобто діти паралельно навчаються читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота – знаки мови, математики й музики, через які людина осягає Істину.

Концептуальною основою для захисту педагогіки й культурного саморозвитку в цілому від догматизації, схоластики й профанації є сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. Сакральна педагогіка серця – «виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним».

П. Юркевич надає виняткового значення взаємодії, злагодженості раціональної, емоційної й вольової складовим особистості: «…Важливою при вихованні є вимога рівномірного й багатостороннього розвитку. Розум без чутливого серця й твердого характеру, або ніжне серце й безхарактерність, або твердий характер, але неосвічений розум – усе це жалюгідні явища».

П. Юркевич заперечував «усезнайство»: «Багатознання розуму не вчить». Цю істину ствердив своїм педагогічним досвідом Григорій Сковорода: «Більше наук – більше дурнів». Морального принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820–1903): «Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань». Ще античні педагоги виробили заснований на етнопедагогічній традиції дієвий, плідний принцип вихо­вання й освіти дітей: «Не для школи – для життя». За Ушинським, педагогіка покликана формувати моральну волю людини для здійснення життя.

Класичне уособлення морального вчительства явив педагог-просвітник і філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – предтеча К. Д. Ушинського й П. Д. Юркевича. На природно-моральній засаді своєї методології самопізнання та культурного саморозвитку на основі спорідненої праці він учив не з позиції абстрактного гуманізму, а на досвіді розкриття індивідуальної програми людської душі, внутрішнього «плану думки», «духовного світу», «індивідуальної долі». Цей особистий моральний досвід допомагає людині вберегти себе від роздвоєння на внутрішню й зовнішню, на тілесну й духовну та забезпечити природно-духовну цілісність свого єства.

З «Алфавітом або Букварем Світу» Г. Сковороди перегукуються «Рідне слово» й «Дитячий світ» К. Ушинського – в обох явлено природно-духовну єдність внутрішнього світу людини з великим Світом, де духовні сутності взаємозв’язані з питомою природною основою земного життя людини.

Новаторська освітня система Г. С. Сковороди й К. Д. Ушинського виросла з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформаторськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» видатного чеського педагога-мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670).

Моральний принцип української етнопедагогіки – саморозвиток особистості через пізнання власної сутності в просвітленому серці. Як навчав особистим прикладом педагог-мудрець Григорій Сковорода: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». За Г Сковородою, саме з «духовного зародку в серці» людина народжується вдруге, духовно, і це «друге, духовне, народження людини» є культурою.

Освітні нововведення Григорія Сковороди та його послідовників – Костянтина Ушинського й Памфіла Юркевича , що їх тоді побивали теологічна догматика, схоластика й імперська казенщина, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку вільного критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.

Великий український педагог К. Д. Ушинський широко використав у своєму вченні власні педагогічні й життєві спостереження, а також усі глибокі набутки світової психологічної спадщини. Ушинський значно глибше розробив питання психології почуттів і волі, ніж у тогочасній психологічній літературі, що давало йому моральне право критично оцінювати концепції Геґеля, Руссо, Гербарта, Бенеке й інших.

У розгляді почуттєво-вольових процесів він виявив проникливе розуміння психічного життя людини й наблизив психологічну теорію до реального життя, до педагогічної практики. Великий український педагог К. Ушинський чітко обґрунтував своє розуміння педагогіки як вищого мистецтва: «…Педагогіка буде, звичайно, першим, вищим із мистецтв.., а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». На цій морально-світоглядній основі освітньо-виховної системи К. Д. Ушинського базується його заповіт: «Виховати наших дітей кращими за нас».

Олекандер ШОКАЛО,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 3, 2023
• «Український світ»

Запис 200-ліття К. Д. Ушинського: «Цей незвичайний педагог – рідна мова…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Володимир Іванович Вернадський – ґеніальний український вчений-енциклопедист: природознавець, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, генетичної мінералогії, фундатор вчень про біосферу, ноосферу й космізм; мислитель-подвижник, організатор науки, громадський діяч. Засновник і перший президент Української Академії наук, фундатор Національної бібліотеки при Академії (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), організатор системи вищої освіти.

Володимир Вернадський збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах, вніс значний вклад у формування в Україні національної системи науки й вищої освіти.

Родовід і родинне виховання

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня, за новим стилем) 1863 р. в Санкт-Петербурзі, в українській родині нащадків знатних козацьких родів. В. І. Вернадський так засвідчив свій родовід: «Батько і мати мої були кияни. В обох родинах жили національні українські традиції».

Батько, Іван Васильович Вернадський (1821–1884) – нащадок запорозького козака Івана Никифоровича Вернацького, був знаним економістом, очолював кафедру політекономії в Київському університеті св. Володимира, а згодом – у Московському університеті.

Мати, Ганна Петрівна (1837–1898), походила з українського козацько-старшинського роду Константиновичів, небога Миколи Івановича Гулака (1821–1899) – видатного математика, історика, філософа. Працювала викладачем музики. Ось як Володимир згадував про матір: «Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; лунали вдома і хорові співи. Це була яскрава особистість, пристрасна, розумна, добра жінка, до всього ж – дуже обдарована».

Володимир прожив дитинство в Україні, мешкаючи з родиною в Харкові й Полтаві протягом 1868–1876 років. Ріс у родинній атмосфері відданості українській національній традиції, отримав сердечне материнське й громадянське батьківське виховання, про що написав у спогадах: «Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудували на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Івана Мазепи). Повернувшись до Петербургу, я постарався ознайомитися з українською літературою. У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і таке інше».

Велике потрясіння пережили батько й син Вернадські після підписання російським імператором Олександром ІІ у німецькому містечку Емс у травні 1876 р. таємного указу про повну заборону українського письменства й витіснення української мови з культурної сфери. Той указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го. 15-річний Володимир занотував у щоденнику від 29 березня 1878: «Страшенно пригноблюють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. У Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають».

Протягом цілого життя Володимир Вернадський багато їздив у наукові експедиції й відрядження і завжди мав із собою томик Шевченкового «Кобзаря». Про захоплення Шевченковою поезією В. Вернадський пише в листі дружині Наталі Вернадській у Полтаву з Москви: «…Читав я Шевченка й дуже хочу, щоб ти прочитала в маленькому виданні закордонному його вірш: Минають дні, минають ночі (стор. 13) – знаменитий! Це один з найкращих, що мені доводилося читати» (2 березня 1892 р.). В. Вернадський згадує про закордонне видання «Кобзаря», що його видав 1878 р. в Женеві М. Драгоманов у друкарні «Громади».

Упорядкував Женевського «Кобзаря» й написав передмову видатний антрополог, етнолог Ф. Вовк. То було перше мініатюрне видання «Кобзаря» форматом 85х55 мм, обсягом 128 сторінок, накладом 1000 прим. Видали кишенькового «Кобзаря» для зручності нелегального перевезення через кордон, оскільки Емський указ 1876 р. забороняв завозити «в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошур издаваемых за границею на малороссийском наречии». Женевського «Кобзаря» масово завезли в Україну, і його нецензурована поезія набула великого суспільного резонансу.

Освіта й науковий шлях

З 1873 Володимир Вернадський навчався в Харківській, а потім у Петербурзькій гімназіях. У 1885 закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де його наставником у галузі мінералогії й кристалографії був професор Василь Докучаєв. Після закінчення університету В. Вернадський працював хранителем мінералогічного кабінету Петербурзького університетів. У 1988–1890 стажувався в Італії, Франції, Німеччині.

З 1890 В. Вернадський – приват-доцент Московського університету, в 1891 захистив магістерську дисертацію в Петербурзькому університеті й став завідувачем кафедри в Московському університеті, в 1892–1911 завідував мінералогічним кабінетом Московського університету, у 1897 захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті, з 1898 – професор Московського університету по кафедрі мінералогії.

У 1908 В. Вернадського обрали академіком Петербурзької Академії наук з мінералогії. З 1908 періодично працює в закордонних наукових мінералогічних і радіологічних центрах у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Греції, Чехії, Польщі та читає там лекції;  організовує радієві експедиції з вивчення радіоактивних мінералів у Центральній Азії, на Уралі, Кавказі, в Україні.

У 1911 пішов з Московського університету в знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної просвіти. У 1913 взяв участь у ХІІ Міжнародному геологічному конґресі в Оттаві та побував у мінералогічних центрах Канади й США.

З 1914 – директор Геологічного і мінералогічного музею, з 1915 – організатор і голова Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії, в 1917 обрали головою сільськогосподарського вченого комітету Міністерства землеробства.

З 1918 – засновник і перший президент Української Академії наук та Наукової бібліотеки при Академії, з 1920 – ректор Таврійського університету. Організатор і керівник Радієвого інституту (з 1921), Біогеохімічної лабораторії (з 1928 р., тепер – Інститут геохімії й аналітичної геохімії ім. В. І. Вернадського РАН).

У 1922–1926 академік В. І. Вернадський читав лекції в Сорбонні й видав там французькою свої праці «Геохімія» (1924) та «Біосфера» (1926), у яких виклав основи свого вчення про ноосферу. Одночасно з В. Вернадським концепцію ноосфери розробляли спільно французькі вчені-католики, слухачі його лекцій: філософ, біолог, палеонтолог Тейяр де Шарден та філософ, математик Едуар Ле Руа, який у 1927 і ввів поняття ноосфера в науковий обіг. Одначе в їхньому розумінні, в основі ноосфери лежить божественна воля, а не закони Природи, як у концепції В. Вернадського. Отже В. Вернадський запозичив у французів сам термін для позначення ним власного розумінням ноосфери як сфери дієвого вияву закоріненого в серці морального думання людини, що породжує «енергію людської культури», «культурну біогеохімічну енергію», синергію природно-космічної й соціально-розумової енергій, передусім наукової думки, що є головним чинником перетворення біосфери в ноосферу. Уперше В. Вернадський використав термін ноосфера у листі до молодшого колеги, українського геолога Бориса Личкова від 7 вересня 1936 з Карлсбада: «Я приймаю ідею Ле Руа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу». А в листі до сина Георгія від 6 жовтня 1936 з Лондона наголосив на своєму пріоритеті: «Я приймаю введене Ле Руа поняття  – ноосфери – тобто сфери розуму – наслідком історичного процесу величезного геологічного значення: ми живемо у психозойську еру (Шухард), що виявилася в ноосферу. Ле Руа (1927) розвинув логічно моє уявлення про біосферу – але думаю, що я надрукував раніше, про що Тейяр і він ще думали»).

До 1924 р. В. І. Вернадський працював у Парижі в лабораторії двічі Нобелівського лауреата з фізики Марії Склодовської-Кюрі (1867–1934), де досліджував радіоактивні мінерали. За її рекомендацією очолив лабораторію фізики у Варшаві й зайнявся медичною радіологією, викладав у Карловому університеті у Празі, а також провадив велику науково-організаційну роботу,  здобувши європейського визнання вченого-енциклопедиста й глибокого мислителя.

Академік В. І. Вернадський працював у складі Міжнародної Комісії з визначення віку порід радіоактивним методом (1937), а також інших чисельних науково-дослідних комісій (з вивчення ізотопів, вічної мерзлоти, мінеральних вод, важкої води, історії науки та ін.). Володимир Вернадський – почесний академік Паризької, Чеської й низки інших академій та учасник наукових товариств, зокрема Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українського наукового товариства (УНТ) в Київі, Полтавського товариства «Просвіта».

Навесні 1939 В. І. Вернадський востаннє приїхав у близький його серцю Київ на запрошення АН УРСР для роботи у двох наукових конференціях. Тут він зустрівся зі своїм «дорогим другом» і «соратником» по УАН академіком А. Ю. Кримським, якого забрав з Москви до Київа разом з його великою, дорогоцінною бібліотекою, що перейшла до УАН.

За висловом Вернадського, його пов’язувала з Кримським «любов до України», відколи вони познайомились у 1904 р. в Москві. Зустрівся В. І. Вернадський зі ще одним своїм «дорогим другом» професором М. Г. Холодним, з яким вони розробляли близькі наукові ідеї. У 1944 р. М. Холодний опублікував свою підсумкову працю «Думки дарвініста про природу й людину» і надіслав В. Вернадському, який читав її незадовго до смерті.

В одному зі своїх останніх листів до свого побратима Агатангела Кримського Володимир Вернадський писав:

«Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок – один-єдиний підсумок: наукова творча праця й вільна культурна діяльність заради України й рідної мови, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, які мені приємні, узяв найактивнішу, до певної міри, провідну участь в обох напрямках. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами».

З початком німецько-радянської війни обидва українські вчені-подвижники опинилися в Казахстані.

А. Ю. Кримського 20 липня 1941 р. арештували чекісти в його родинному будинку в Звенигородці на Черкащині й разом з іншими представниками української інтелігенції вивезли в товарних вагонах до Казахстану, де він і загинув. Є кілька версій його смерті.

За однією з них, 70-літній Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, сумнозвісній своїм суворим режимом. Проте досі невідоме місце його поховання. Можливо, всесвітньо відомий вчений так і не доїхав до Кустанаю й загинув дорогою в арештантському вагоні. Офіційною датою смерті А. Ю. Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1960 році його реабілітували.

В. І. Вернадського з дружиною Наталею Єгорівною в групі інших академіків 16 липня 1941 р. вивезли на станцію Борове біля Кокчетаву. Там учений працював над підсумком усіх своїх роздумів про розвиток природознавства за останні триста років. Йому організаційно й морально допомагала дружина. Та Наталя Єгорівна раптово захворіла й померла 3 лютого 1943 р.

Володимир Іванович тяжко переживав втрату дружини й знаходив розраду в напруженій роботі. В останні місяці перебування в Боровому він написав спогади про перший рік діяльності Української Академії наук, а також знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу», де явив своє розуміння природно-історичного процесу, суттю якого є перехід біосфери в ноосферу. 12 березня В. І. Вернадському виповнилось 80 років.

За все життя великий вчений удостоївся од влади єдиної державної нагороди – ордену Трудового Червоного Прапора й Сталінської премії 1-го ступеня. Половину преміальної суми, яка становила 200 000 рублів, В. І. Вернадський розпорядився передати на потреби оборони, а другу половину майже всю розподілив на допомогу своїм друзям, знайомим і їхнім родинам, зокрема родині М. Грушевського та своєму найближчому помічникові по УАН Б. Л. Личкову – геологові, першому директорові Українського геологічного комітету в структурі УАН, який відбував 10-річний термін за сфальсифікованою «справою славістів».

Також йому інкримінували участь у вигаданій контрреволюційній партії, одним з керівників якої нібито був В. І. Вернадський, та Б. Л. Личков рішуче відмовився давати свідчення проти вчителя. Завдяки безперервним клопотаннями Вернадського Личков отримав можливість з 1942 р. вийти з табору на поселення та працювати за фахом. Б. Л. Личков – один з перших біографів В. І. Вернадського та перший популяризатор його біосферно-ноосферного вчення.

У другій половині 1943 В. І. Вернадський повернувся в Москву. Готував до друку перший том своєї головної праці «Хімічна будова біосфери Землі та її довкілля», розробив проект будівництва інституту на базі свого улюбленого дітища – Біогеохімічної лабораторії (інститут за проектом Вернадського збудували в 1947, нині – Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського). Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 р. в Москві, де й похований на Новодівичому кладовищі.

Син і дочка В. І. Вернадського еміґрували ще у 20-х роках. Георгій (1887–1973) – історик, викладав у Єльському, Гарвардському, Колумбійському, Чиказькому університетах. Ніна (1898–1986) – лікар-психіатр, навчалась у Петрограді й Празі, працювала в США, заміжня за археологом М. П. Толлем. Ніна була батьковою улюбленицею й помічницею, досконало володіла рідною українською мовою й спілкувалася нею з батьком, знала народні звичаї, фольклор, зберігала родові перекази й традиції.

У науковому доробку академіка В. І. Вернадського понад 400 опублікованих праць, частина публікацій з’явилася через багато років після смерті, а ще сотні праць зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання. Біосферно-ноосферне вчення Володимира Вернадського набуло світового визнання як морально-світоглядна й наукова основа для збереження життя на Землі.

Наукове подвижництво

Академік В. І. Вернадський – фундатор цілого спектру нових напрямків у науці про Землю й наукових шкіл (геохімії, біогеохімії, радіогеохімії та ін.). Дуже велику увагу В. І. Вернадський приділяв вивченню води. Вчений наголошував, що вода займає особливе місце в історії Землі, оскільки немає жодного природного утворення, яке могло б зрівнятися з водою щодо впливу на перебіг основних геологічних процесів і земного життя в цілому.

В. Вернадський підтримував думку швейцарського фізіолога й філософа Р. Дюбуа, що «життя – це одухотворена вода». За Вернадським, природна вода породжує і проймає все життя на Землі; вода може існувати й постійно оновлюватись у земній корі без впливу живого, але життя на Землі без води неможливе.

У результаті вивчення різновидів вод як сукупності мінералів у Природі В. Вернадський опублікував першу частину унікальної монографії «Історія природних вод» (1933). Тут природодослідник уперше розробив класифікацію природної води, виділивши 485 різновидів мінералів групи вод.

На думку В. І. Вернадського, протягом усієї геологічної історії Землі спостерігається найміцніший зв’язок між водою і життям, бо вода є однією з основних умов виникнення й існування життя.

Так само великої уваги В. Вернадський приділяв вивченню хлібородного ґрунту. Свої перші наукові дослідження ґрунтів студент В. Вернадський розпочав під керівництвом свого вчителя професора В. В. Докучаєва (1846–1903) – видатного природознавця, основоположника наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії. У 1888–1894 роках В. Докучаєв керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії. У складі ґрунтознавчої експедиції під керівництвом свого вчителя-колеги В. Вернадський вивчав ґрунти Полтавщини. Крім безпосереднього вивчення ґрунтів, В. Вернадський цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. Між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський знайшов палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші місячні календарі.

З Полтавщиною пов’язана значна частина життя й діяльності В. І. Вернадського. Протягом майже 30 років, починаючи з 1889, Володимир Іванович щоліта жив з родиною в Полтаві, звідки походив козацько-старшинський рід його дружини – Наталії Єгорівни Старицької (1862–1943). Одружився з Натусею Старицькою в 1886 й прожив, за його словами, «душа в душу і думка в думку» майже 56 щасливих років. У 1887 в них народився син Георгій, а в 1898 – донька Ніна.

З 1913 р. родина Вернадських мешкала у власному літньому будинку в лісовому урочищі Бутова Кобила (гора) біля Шишаків на Полтавщині.

Саме тут, улітку 1915 р. В. І. Вернадський написав ґрунтовну аналітичну працю «Українське питання і російське суспільство», яка набуває нині особливої своєчасності:

«Сутність українського питання полягає в тому, що український народ розвинувся у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких сусідів обернути його в простий етнографічний матеріал для посилення панівної народності залишалися й залишаються безуспішними». Своїм провісницьким висновком великий український мислитель-подвижник ствердив давнє, ще юнацьке, внутрішнє переконання, занотоване в щоденнику: «…потрібно розрізняти – українське, руське, великоросійське…».

Руські більшовики понищили, спалили багату бібліотеку В. І. Вернадського й весь будинок на Бутовій Кобилі.

Після більшовицького перевороту Україна зазнала аґресії як руських більшовиків, так і руських монархістів. У той руїнницький час академік Володимир Вернадський переїздить з Росії в Україну на запрошення гетьмана Української Держави Павла Скоропадського для організації системи науки й вищої освіти в Україні. У Київі В. І. Вернадський, який на той час уже мав світове визнання, очолив Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук і її Статуту, а також комісію з заснування Національної бібліотеки при Академії та з питань організації вищої школи.

Наукові знання й організаційний досвід академіка В. І. Вернадського особливо потужно розкрилися при створенні УАН, що він сам засвідчив:

«Мені здається, тут я в ученому світі можу зараз зробити потрібне… для України, а головне – для науки…».

В. Вернадський запросив до співпраці над створенням УАН М. Грушевського, враховуючи його досвід наукової й організаційної роботи, і навіть вважав, що першим президентом Академії має стати М. Грушевський. Та М. Грушевський категорично відмовився від роботи над створенням УАН, і не тільки як партійний противник (соціаліст) гетьманського уряду й універсальної наукової концепції В. Вернадського, а й певною мірою через заздрість, що він за свого головування в Центральній Раді не створив Академії.

Наукові інтереси М. Грушевського обмежувалися народницьким, підколоніальним світоглядом, він вважав, що для задоволення суто гуманітарних українознавчих інтересів достатньо Наукового товариства ім. Шевченка у Львові й Українського наукового товариства в Київі, й у цьому намагався переконати В. Вернадського.

Академік Вернадський арґументував, що НТШ «зовсім не було пристосоване до роботи в інших галузях – математиці, природознавстві, прикладних науках». А народник-соціаліст Грушевський відповідав, що «зараз нема в достатній кількості вчених спеціалістів українців за межами українознавства».

В. Вернадський дотримувався базової, державницької наукової позиції, спрямованої на перспективу розвитку Української нації:

«Важливо створити потужні центри для вивчення Українського народу, його історії, його мови, природи України. Безперечно, треба вести ці дослідження не за національним принципом, а в найширшому загальнолюдському масштабі. Дуже швидко на перший план вийдуть місцеві сили».

І В. І. Вернадський як подвижник науки зібрав у Київ необхідні для налагодження роботи УАН українські наукові сили з різних галузей знання. Над створенням Української Академії наук працювали видатні українські вчені, зокрема, з Київа: біолог, зоолог, медик М. Ф. Кащенко; економіст, соціолог М. І. Туган-Барановський; геолог, географ П. А. Тутковський: правознавець, соціолог Б. О. Кістяківський; правознавець, соціальний філософ Є. В. Спекторський; хімік О. В. Сперанський; історик мистецтва Г. Г. Павлуцький та інші вчені; з Харкова: історик, краєзнавець Д. І. Багалій; а також з-поза меж України: з Москви – сходознавець, мовознавець, історик А. Ю. Кримський; з Петрограда – основоположник теоретичної механіки С. П. Тимошенко; з Ростова-на-Дону – санскритолог, мовознавець-україніст Є. К. Тимченко.

Як керівник Комісії з розробки стратегії УАН В. І. Вернадський сформулював національне й державне стратегічні завдання Академії:

«На першому місці насамперед має бути створений добре упоряджений відділ української мови, літератури й історії, а також такі відділи інститутів, що пов’язані з практично важливими для держави інтересами… Державне значення Академії здійснюватиметься тим впливом, який вона матиме на підвищення продуктивних сил країни й людини в Україні. Чим ширше, вільніше та глибше буде в Академії наук оце вивчення, тим сильніше зросте її національна важливість».

Вчений подвижник В. І. Вернадський покладав великі сподівання на українську академічну науку в будівництві Української держави:

«Я вірю у велику майбутність і України, й Української академії наук. …Адже Академія наук – не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) – наша Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні й географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук, які мають бути забезпечені достатніми коштами…».

15 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд, а 14 листопада гетьман підписав Закон про заснування Української Академії наук, а також Закон про Статут, штати УАН (140 співробітників) і її установ (бібліотека, інститути, комітети, комісії, кабінети). Згідно з Законом, структура академії мала три відділи: Історично-філологічний, Фізико-математичний, Соціальних наук, а перший склад академіків становив 12 осіб.

На перших спільних зборах академіки таємним голосуванням одноголосно обрали головою-президентом УАН В. І. Вернадського, і це обрання затвердив гетьман П. П. Скоропадський своїм указом від 30 листопада 1918 р. Віце-президентом УАН обрали Д. І. Багалія, а неодмінним секретарем – А. Ю Кримського. Одразу після обрання В. І. Вернадського президентом УАН, він написав заяву про вихід з Конституційно-демократичної партії (кадетів), де був з 1905, і оприлюднив це в пресі, наголосивши, що президент Академії наук має бути позапартійним, як і наука є позапартійною.

Протягом 1918–1919 вчений-подвижник віддає всі сили, наукові знання й організаторський досвід на творення базису української науки й вищої освіти: заснував Національну бібліотеку при УАН, очолив Комісію з вивчення природних багатств України. На посаді президента УАН В. І. Вернадський, крім організаційної роботи, безперервно вів експериментальні наукові дослідження.

Після доповіді на засіданні фізико-математичного відділу в листопаді 1918 про значення живої речовини в геохімії В. Вернадський організував першу в світі Біогеохімічну лабораторію в селі Старосілля на лівому березі Дніпра, навпроти Вишгорода, за 20 км від Київа. Тут вчений працював у 1918, 1919, зокрема, убезпечуючись од фізичної загрози з боку і соціал-демократів, і чекістів, а згодом приїздив у літні експедиції. (Старосілля – стародавнє село, від ІХ ст., з унікальними пам’ятками багатьох археологічних культур, починаючи з 6 500 р. до н. е.

У 1964 село затопили водами Київського водосховища). Про результати роботи в Біогеохімічній лабораторії занотував у щоденнику:

«Я зараз же почав створювати собі експериментальну базу з геохімії та біогеохімії, над якими після мого приїзду до Київа я весь час неухильно працював. …Це було початком Біогеохімічної лабораторії та експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота проходила у воєнних умовах, і все ж ми одержували результати».

У 1918–1919 рр. академік В. Вернадський підготував і прочитав дев’ять лекцій з геохімії в Київському університеті. А в 1922–1926 рр., читаючи лекції в Сорбонні, В. Вернадський доповідав про свої результати роботи з біогеохімії в Україні й наголосив:

«Це був перший виступ Української Академії наук на міжнародній академічній арені».

Після захоплення Київа 14 грудня 1918 р. соціал-демократами Директорії та зречення влади гетьманом Павлом Скоропадським М. Грушевський намагався ліквідувати Українську Академію наук і створити свою. Та академіки повстали проти руйнації УАН, і Директорія не підтримала авантюру Грушевського.

Коли після Директорії на початку лютого 1919 Київ удруге захопили більшовики, вони не заперечили проти УАН і навіть виділили приміщення, в якому нині Президія НАНУ, але змусили поміняти назву академічної Бібліотеки з Національної на Всенародню та проводили злочинні чекістські спецоперації проти вчених.

У період денікінської окупації Київа, яка тривала з кінця серпня до середини грудня 1919, коли Українська Академія наук виявилась під загрозою ліквідації, академік В. І. Вернадський у середині вересня перший раз поїхав у Ростов-на-Дону в ставку головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна й домігся збереження УАН.

А коли в кінці грудня більшовики втретє захопили Київ і стало зрозуміло, що в хаосі політичної боротьби до Академії наук нема діла, а обіцяні Денікіним кошти на збереження майна Академії й наукові дослідження не надходять, президент УАН В. І. Вернадський заради збереження Академії вдруге їде до Ростова-на-Дону в ставку Денікіна, залишивши справи на неодмінного секретаря УАН академіка А. Ю. Кримського.

Доки їхав, різко змінилась військово-політична ситуація, денікінці відступали й лінія фронту переміщувалась, тож назад дороги не було. 21 січня 1920 р. В. І. Вернадський останнім пароплавом з Новоросійська прибув у Крим, де на той час опинились дружина, донька й син з невісткою.

Виснажений у дорозі Володимир Іванович захворів на сипний тиф і два місяці перебував на межі життя й смерті. Після одужання вчений прийняв пропозицію ректора Таврійського університету Р. І. Гельвіга й став до професорської праці в першому в Криму вищому навчальному закладі, до створення якого у 1918 р. мав безпосереднє відношення. Тим часом, вчений зі світовим визнанням отримав запрошення з Англії, де йому забезпечували всі умови для наукової праці.

Та раптово на початку жовтня 1920 р. раптово помер Р. І. Гельвіг, і вчена рада Таврійського університету обирає ректором В. І. Вернадського. Від поїздки до Англії довелось відмовитись, а син Георгій з невісткою Ніною еміґрували. Стараннями ректора В. І. Вернадського Таврійський університет у Сімферополі лишався єдиним вільним університетом на всій території колишньої Російської імперії, оскільки йому вдалося повністю реалізувати принцип автономії, до якого завжди прагнули університети.

Та в листопаді 1920 Крим захопили більшовики, і їх військово-революційний режим постановив ліквідувати Таврійський університет і організувати новий – Кримський університет імені М. Фрунзе. Ректор і переважна більшість професорів не прийняли більшовицької реформи, тому в лютому 1921 більшовики відправили опальних ректора й професорів з родинами під посиленою охороною чекістів в арештантському до Москви.

Зустрівшись тут з колегами, В. І. Вернадський їде до Петрограду, де активно береться до роботи в Російській Академії наук, зокрема ініціює створення Комісії з історії науки, філософії й техніки та Радієвого інституту й стає першим його директором.

Ще з Сімферополя В. І. Вернадський писав до А. Ю. Кримського в Київ:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу! Дуже радий я був получити вістку з Академії. На жаль, я не можу зараз вернутись до Київа; після тифу я не можу їхати в таких неможливих обставинах, в яких ходять залізниці. Приїду, коли потепліє або буде можливість їхати більш по-людськи. Я телеграфував Вам та кілька разів писав, але досі не получив ніякої відповіді. Як мої рукописи? …Чи вони існують? …Де і в якім стані знаходиться весь зібраний мною і моїми співробітниками матеріал по виучуванню живого вещества, дуже цінний? Як взагалі становище Академії? …Як Словник біографічний та Словник живої мови? …Пишіть мені. Дошліть усі видання Академії… Мій привіт усім академікам. Ва В. Вернадський» (2 січня 1920 р.).

І другий лист із Сімферополя:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, Пишу мабуть вже п’ятий або шостий раз і досі не мав від Вас ніякої вісточки. Як з моїми рукописами? Чи вони існують, чи ні? …моя мінералогія та біохімія? Тут важко, не знаю, чи краще у Вас. Як праця в Академії? …Взагалі напишіть мені про Академію та Бібліотеку. Усякі дрібниці мені дорогі та милі. Над чим Ви працюєте? Як Словник живої мови? Дуже важко не мати звісток, коли здається це було б можливо, бо Київ і Крим не відрізані одне від одного. Як я писав Вам, я не можу зараз приїхати до Київа, бо сили мої не ті, як раніше, і я бажаю почекати до весни. Хочу попереду проїхати до Петрограда і побачити, чи не можу там закінчити мою працю про живе вещество, чи ні. У Київі це неможливо, бо бібліотека не досить для цієї мети багата. Прошу передати мій привіт академікам. Ваш В. Вернадський» (21 січня 1921 р.).

А далі два листи з Петрограда:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, …Українська Академія наук, як Ви добре знаєте, дорога мені, і я думаю, що вона буде мати велике значення в розвитку української культури. Коли я не хочу зараз вертатися до Київа – то те тільки через мою наукову працю. Я зовсім не зможу скінчити її у Київі. Дуже важко працювати і тут у Петрограді – бібліотеки, хоч і великі, та я і тут не можу знайти потрібну мені новійшу літературу або стару італійську літературу. …Буду дуже радий, коли Ви мені напишете листа.

Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки (вона тепер студентка Воєнно-Медицинської Академії) та часом рідко від кого-небудь з українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового товариства, де я був обраний головою – але вона розпалась, бо усі роз’їхались.

Досилайте до мене усі видання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як з словниками української мови? Я получив усі мої рукописи, тільки немає літографованого 1-го тома моєї «Мінералогії» (М., 1910) з моїми записами та помітками. Коли можливо, пришліть – мабуть і інші рукописи та старі №№ газет …, що хороняться у моїй шафі, або у столі. Бувайте здорові. Пишіть і держіть мене в курсі стану Академії. Ваш В. Вернадський» (23 квітня 1921 р.).

Цього ж дня В. Вернадський посилає А. Кримському, неодмінному секретареві УАН «офіційну приписку», оскільки той писав: «…пока Вы не пришлете непреклонного отказа (приїхати), продолжаем считать Вас за президента»:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу, У Петрограді я получив копію Вашого листа від 31.ХІІ.1920 (ориґінал до мене не дійшов), з котрого побачив, що я мушу дослати офіціального листа про неможливість для мене приїхати до Київа. На мій великий жаль, наукова праця над геохімією та живою матерією не дозволяє мені працювати у Київі, де я не маю можливості мати необхідну мені літературу… Тільки у Петрограді я зможу знайти ліпші обставини з цього погляду для моєї праці. При таких обставинах я прошу увільнити мене з усяких адміністративних доручень Академії у Київі, але я би бажав не поривати з Українською Академією наук, дорогою та близькою моєму духовному настрою. Був би радий робити усі доручення Академії тут, у Петрограді, та взагалі усюди, де мені доведеться проживати. Ваш В. Вернадський».

Наукова арґументація вченого про неможливість продовжувати свою першовідкривацьку працю за відсутності джерельної бази в Київі переконлива. Проте невисловленою лишається й інша причина: В. Вернадський зазнав загрози життю від чекістів у Київі й Сімферополі за свою українську національну й антибільшовицьку позицію, за що його й депортували в Москву. І в Петрограді чекісти не лишили вченого в спокої: 14 липня 1921 р. чекісти заарештували В. І. Вернадського, а в квартирі влаштували трус, обурившись величезною кількість книжок.

Вченого запроторили до слідчої в’язниці ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), і на першому допиті В. Вернадський збагнув, що його намагаються звинуватити в шпигунстві. Академіка врятували з в’язниці колеги: президент РАН О. П. Карпінський та неодмінний секретар С. Ф. Ольденбург, які надіслали термінові телеграми Леніну й Луначарському.

В Україні більшовицька ВУЧК безчинствувала з патологічною люттю: вишукувала й винищувала національних вчених, культурно-освітніх діячів, передусім тих, які працювали під час Центральної Ради, Української Держави й Директорії. Ще за другої більшовицької окупації Київа на початку лютого 1919 р. жертвами чекістського терору стали співзасновники УАН В. П. Науменко й О. В. Сперанський, яких не врятувало заступництво президента В. І. Вернадського.

Влітку 1919 чекісти вбили співзасновника Української Академії образотворчого мистецтва О. О. Мурашка. Заарештованих у 1919 академіків УАН С. О. Єфремова та П. Я. Стебницького відпустили, на клопотання президента Академії, та в 1929 С. О. Єфремова засудили на 10 років.

Аґенти ВУЧК пильно стежили й за президентом УВАН В. І. Вернадським. Тож вчений змушений був на певний час виїхати з Київа в село Старосілля й працювати там у Біогеохімічній лабораторії на Дніпровській біологічній станції.

У 1921 р. українські академіки обрали президентом УАН (тоді вже ВУАН) історика М. П. Василенка (1866–1935). Та більшовицький уряд України так і не затвердив визначного вченого на тій посаді. А в квітні 1924 р. за сфабрикованою справою «Київського обласного центру дій», першого політичного процесу в Україні, М. П. Василенка засудили до 10 років позбавлення волі. Та під тиском наукової громадськості вирок переглянули й наприкінці 1924 р. вченого звільнили, але через тяжкий нервовий зрив він більше не зміг працювати.

У 1918 р. М. П. Василенко як міністр освіти й мистецтв Української Держави запросив В. І. Вернадського до створення системи вищої освіти в Україні. Академік В. Вернадський у своїй концепції вищої школи прагнув до демократичної моделі організації вищої освіти, що передбачала широку автономію внутрішнього життя та самостійність закладів, формування бази широкої загальної освіти разом з вузькопрофесійною підготовкою, прагнення до посилення наукового змісту навчання, виховання майбутніх професійних кадрів.

У травні 1928 р. академік В. І. Вернадський приїхав до Київа для участі в виборах президента ВУАН, а насправді хотів побачитися зі своїм другом – М. П. Василенком, колишнім соратником по розбудові науки й освіти Української Держави.

Вони зустрілися востаннє: Володимир Іванович побачив Миколу Прокоповича старим, змученим тяжкою нервовою недугою. В. І. Вернадський у листуванні з М. П. Василенком зворушливо писав про спільну працю зі створення Української Академії наук, Національної бібліотеки й системи національної освіти й про свою любов до України:

«Ви знаєте, яка дорога мені Україна і як глибоко українське відродження проникає до всього мого національного та особистого світогляду, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя брати в цьому участь».

Володимир Вернадський як українець за походженням і за духовним типом усеосяжно любив Україну.

Українську Академію наук (з 1921 – ВУАН) далі будували на засадах, що їх розробив В. І. Вернадський, головними серед яких було створення мережі академічних наукових інститутів. Хоч багато сподівань великого вченого не збулося, та Українська Академія наук у цілому утвердилася згідно з універсальною концепцією В. І. Вернадського.

Науково-організаційна діяльність В. І. Вернадського в Україні припала на час великих випробувань: з одного боку, руські вчені звинувачували колеґу, що він допомагає творити українську «націоналістичну» інституцію, обзиваючи його «упертый хохол», а з другого боку, українські чиновники саботували його наукові ініціативи. У щоденнику за 5. VII. 1918 вчений занотував, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, та обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять».

І нині в Україні корумповані, злочинні урядовці саботують розвиток науки. суспільних і державних інституцій, що призводить до суспільно-державної неспроможності цілого народу. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом узаконеного беззаконня й зради владарюючим кагалом національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює функції суспільного самоуправління за відсутності державного управління.

Тим часом владарюючий режим паразитарної «держави в державі» провадить прикриту декорацією «незалежності» ліквідацію основ національної державності. А слуги того злочинного режиму – корупціонери й мародери, одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені совісті й морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів, лишаються безкарні, бо пов’язані злочинною круговою порукою.

Режим паразитарної «держави в державі» виконує функції колоніальної адміністрації, і якщо йому не вдається втримати Україну в тенетах руського колоніалізму, він руйнує зсередини інститути суспільного управління, стратегічну наукову основу країни, розкрадає фінанси й нищить продуктивні сили…

Геній Володимира Вернадського переживав подібне на початку ХХ століття і відкрив джерело сили для ліквідації соціальних потворств:

«…Життя росте, та занепадають (тимчасово) форми суспільної діяльності: треба йти до безвічних джерел сили і незалежних від бюрократичної й державної машини питань знання, філософії, мистецтва, і з позиції цих вселюдських основ знищувати ту плісняву й гниль, яка тепер усе захоплює».

Особистість академіка Володимира Вернадського серед подвижників української й світової науки займає особливе місце. Для його діяльності характерні широта інтересів, розв’язання кардинальних проблем, наукове передбачення.

Наука ХХІ століття розвивається під впливом ідей В. Вернадського, і його природничо-моральне вчення є ключовим у розв’язанні кризових ситуацій, що виникають у стосунках людини й Природи.

В Україні наукову спадщину геніального вченого активно досліджують і розвивають його ідеї. У 1988 р. в АН України створено Комісію з розробки наукової спадщини В. І. Вернадського, яка займається організацією, координацією та дослідженням наукового доробку вченого, розвитком та популяризацією його ідей, пошуком та публікацією рукописної спадщини.

До 150-річчя від народження вченого НАН України випустила у світ ювілейну серію в 10 томах «Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського» (2011), а в 2018 вийшов двотомник «В. І. Вернадський і Україна: з листування». Опубліковані праці переконливо свідчать про своєчасність ідей вченого і про неповторність його яскравої особистості.

Одну з найсвоєчасніших ідей український вчений-природознавець, мислитель В. І. Вернадський явив у вченні про ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.

Вчення про ноо­сферу базується на природно-моральній основі українського традиційного агрокультурного світогляду та на екологічно-економічній теорії С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «науковим новатором» і «першим екологом».

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) – великий український вчений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму.

С. Подолинський теоретично розвинув природно-моральні засади українського традиційного агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою).

Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи ориґінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про первинність Природи і споріднену працю.

В. І. Вернадський і його предтеча С. А. Подолинський як етнічні українці, які виросли й сформувалися в українському природно-культурному середовищі, відродили традиційну морально-світоглядну основу української агрокультури й тим самим визначили перспективу ноосферного розвитку людства на питомій природній основі. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю.

Є всі підстави вважати концепцію ноосфери В. Вернадського явищем української культури й соціально-філософської думки як вияв української ментальності й українського агрокультурного морального світогляду, в основі яких – енергетичний взаємообмін хліборобів з питомою землею.

Ноосферне вчення В. Вернадського зосереджується не на технологічно-прагматичному, а на природно-духовному сприйнятті Всеєдиного Життя й осягненні Світової Всеєдності як живого організму, що властиве світосприйняттю українців-хліборобів, зорієнтованих на органічно-моральну єдність людини з рідною Природою, з питомою Землею.

Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральній основі. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.

В. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, людство для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас моральної свідомості.

В. Вернадський фокусує увагу на функції людини в переході біосфери в ноосферу:

«…Існування людини є функцією біосфери. …Створення ноосфери з біосфери є природне явище, глибше й потужніше у своїй основі, ніж людська історія».

Вчений наголошує, що через біосферно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе земна Природа у Світовій Всеєдності:

«Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі»; «…Діяльність людини стала могутньою геологічною силою, яку необхідно підпорядкувати моральному законові», – підсумовує Володимир Вернадський у 1944 р.

На переконання Володимира Вернадського, «історія людського суспільства – це не тільки і навіть не стільки історія воєн, змін династій, палацових переворотів тощо, чим нерідко обмежується історіографія.

Це передусім історія освоєння людиною планети. У цьому контексті історію розвитку людства належною мірою ще не досліджено і, більш того, не написано» (В. І. Онопрієнко. Динаміка зростання дослідницьких інтересів В. І. Вернадського). Суть історії людського суспільства розкривається через його ставлення до Природи.

Ноосферну концепцію В. І. Вернадського про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й моральному законові розвинув в антропокосмічному вченні його «дорогий друг» – видатний український ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

У 1947 р. М. Г. Холодний завершив природничо-філософську працю «Думки натураліста про природу й людину» (допрацьований варіант опублікованої в 1944 – «Думки дарвініста про природу й людину»), в якій обґрунтував морально-світоглядну систему антропокосмізму на базі вчення про біосферу й ноо­сферу, на основі концепції Всеєдності та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад) – оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр) як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою».

Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать людський світ і Природу. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, до тотального винищення живого в Природі, яке не має комерційного значення й не є предметом наживи.

Антропоцентризм є аґресивним виявом антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки.

Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…».

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного:

«Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Таке всеосяжне антропокосмічне означення сенсу людського життя й свідомості М. Холодним цілком відповідає ноосферному їх означенню В. Вернадським:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість»; «Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості». Це формулювання визначає енергетичний перехід біосфери в ноосферу і є ключовим моментом у біосферно-ноосферному вченні В. Вернадського.

Досліджуючи явище живої речовини як сукупності живих організмів, вчений показав, що жива речовина є носієм і продуцентом біогеохімічної енергії, яка переходить у «культурну біогеохімічну енергію» ноосфери – в «енергію людської культури». Розуміння В. Вернадським енергогенеруючої суті ноосфери відповідає розумінню Г. Сковородою енергогенеруючої суті культури. За Г. Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить».

У біосферній концепції культури В. Вернадського також провідним чинником є дух, що кличе до подвижницької праці, про яку вчений-подвижник пише в щоденнику:

«Я чітко став усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове у тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я мушу втілювати у життя – як пророк, що відчуває всередині себе голос, який закликає його до діяльності.

Я відчув у собі демона Сократа. Зараз я усвідомлюю, що це вчення може зробити такий же вплив, як книга Дарвіна, і в такому разі я, анітрохи не змінюючись у своїй суті, потрапляю в перші ряди світових вчених. Яке все випадкове і умовне. Цікаво, що усвідомлення того, що у своїй роботі над живою речовиною я створив нове вчення, і що воно представляє іншу сторону – інший аспект – еволюційного вчення, стало мені зрозумілим тільки після моєї хвороби, тепер» (березень 1920).  

У вченні про живу речовину головною є ідея будови життя. В. І. Вернадський лаконічно висловив ідею безвічної сутності життя:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості»; «Тоді стане неминучим пантеїстичне уявлення про Природу, таке рідне нашому розумові й серцю…Адже пантеїзм усюди, в мові, в природному плині думки, у світі казок, легенд – це джерело живої віри…».

Пантеїстичний світогляд Володимира сформувався ще в дитинстві під впливом батька, який мав визначальний вплив на духовний розвиток і освіту сина.

Про раннє прилучення до таїни сутності життя В. Вернадський занотував у щоденнику. «У молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страхові, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають поживу логічному мисленню».

Безперечно, геній мав надзвичайний природжений дар безпосереднього осягнення Істини, який проявився в ранньому віці й являвся протягом життя, допомагаючи йому здобувати знання.

Великий український природознавець-мислитель В. І. Вернадський, пояснюючи походження точного знання й наукового світогляду, наголошував на їх першоджерельній основі, що коріниться в первинності духовного досвіду:

«Деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки – вони увійшли в науку ззовні: … з філософії, …з мистецтва. Отак, загальне й давнє прагнення наукового світогляду виразити все в числах, шукання скрізь простих числових відношень проникло в науку з найдавнішого мистецтва – з музики.

Виходячи з неї, числові пошуки проникли шляхом духовного натхнення в найдавніші наукові системи. …Перші сліди впливу нашого музичного ладу ми бачимо вже в деяких славенях Ріґведи, в яких числові співвідношення світового ладу перебувають у певній аналогії з музикою, з піснею.

Відомо, як далеко в глибину віків сягає володіння прекрасно налаштованими музичними інструментами; ймовірно, ще раніше зароджується пісня, музична закономірна обробка людського голосу. …швидко розвивався й закорінювався музичний лад.

Дуже скоро й ясно були вловлені в ньому прості числові співвідношення. Через Піфагора й піфагорійців концепція музики проникла в науку й надовго охопила її. Відтоді шукання ладу (в широкому розумінні), шукання числових співвідношень є основним елементом наукової роботи».

Як великий український мислитель-мудрець Г. С. Сковорода не визнавав філософію за науку, а користувався філософською мудрістю як методом осягнення морально-світоглядної суті Всеєдиного Життя в усіх його виявах, так само й великий український вчений-енциклопедист академік В. І. Вернадський не визнавав філософію за науку, що зумовлено його методологічним підходом природознавця, пантеїстичний світогляд якого формується через осмислення емпіричного природознавчого матеріалу, подальший його опис, аналіз та синтез.

На початку 80-х років ХІХ ст. В. Вернадський писав:

«Якщо залишити в стороні логіку та психологію, то що залишається для того, щоб зробити з філософії науку? Філософія є спосіб та метод. Її значення в рухові науки – це, окрім логіки, критика основних понять, які повсюдно і невідворотно входять в дані нашої науки. Це є оцінка достовірності знання. Але де ж тут «наука»?».

Як філософ-мудрець Григорій Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики, так і вчений-природодослідник В. Вернадський стояв на захисті наукового знання від політико-ідеологічних посягань спекулятивної філософії.

У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»:

«Наука в соціальному житті різко відрізняється від філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обов’язковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті».

Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч П. О. Куліш (1819–1897), розвиваючи свою історіософську концепцію «національної й соціальної динаміки», яка «підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини», ще в 1862 р. у «Зазивному листі до української інтелігенції» наголосив:

«Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання».

Проникливо підсумувала наукові здобутки генія В. І. Вернадського дослідниця його рукописної спадщини, визначний український історик, архівіст О. М. Апанович (1919–2000):

«… Наука для нього була метою, змістом і сенсом життя. Наука стала і об’єктом його наукових досліджень. Вернадський охарактеризував внутрішню суть науки, вивчав шляхи й етапи розвитку наукової думки в різні епохи на різних континентах, розкрив провідну, перетворюючу роль науки у сучасності й майбутньому Землі…».

В. І. Вернадський у процесі наукових осягнень і подвижницької праці переконався, що наука почала відігравати особливу, провідну роль у людському суспільстві:

«Немає нічого у Світі сильнішого за вільну наукову думку! …Дія – це характерна риса наукової думки. Наукова думка, творчість, знання йдуть у гущі життя, з яким вони безперервно пов’язані. І самим існуванням вони пробуджують у середовищі життя активні прояви, які самі собою є не тільки розповсюджувачами наукового знання, а й створюють незліченні форми його проявлення… Тепер думка – сила, і ніщо не зупинить її… Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і відважність розуму».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2023
• «Український світ»

Запис 160-ліття В. І. Вернадського: «Я вірю у велику майбутність України…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.