Великдень – початок Новоліття

За первовічним українським звичаєм, у першу неділю після Весняного рівнодення святкуємо Великдень – початок Нового Літа.

Весняне рівнодення припадає на 21 березня у звичайні роки й на 20 березня у високосний рік. У 2024 Весняне рівнодення настало 20 березня о 05:07 за київським часом (03.07 за міжнародним скоординованим часом UTC), коли Сонце перетнуло небесний екватор.

Саме в цю пору Земля, рухаючись навколо Сонця й одночасно обертаючись довкола своєї осі, яка проходить через полюси під нахилом 23,5 градуси відносно площини земної орбіти, набуває положення, коли сонячні промені падають на екватор вертикально, і їх вертикальна лінія проходить прямо через Північний і Південний полюси Землі. Тому Північна й Південна півкулі освітлюються однаково і тривалість дня й ночі в усьому Світі однакова – 12 годин. Так настає Березневе рівнодення.

У мить весняного рівнодення на Землі змінюються пори року: у Південній півкулі починається астрономічна Осінь, а в Північній – астрономічна Весна, і на Північному полюсі вперше за шість місяців сходить Сонце.

У Північній півкулі березневе рівнодення зветься Весняним рівноденням і знаменує астрономічний початок Весни й перехід Зими в Літо. А в Південній півкулі Березневе рівнодення зветься Осіннім рівноденням, бо знаменує астрономічний початок Осені й перехід Літа в Зиму.

У наших широтах після миті Весняного рівнодення Сонце здіймається вище і день починає більшати. В Україні віддавна цю яву Весняного Сонця й початок Нового Літа радісно святкують і свято називають Великим Днем – Велико Днем, Великоднем. За Українським прадавнім, дорелігійним звичаєм, Великдень святкуємо у першу неділю після Весняного рівнодення.

Це Великий День і з погляду астрономії, і з погляду космогонії, бо з Великого Дня розпочинається новий «обіг» Сонця по Великому колу Небесної сфери – по екліптиці й по Зодіакальному колу вздовж екліптики.

Екліптика – уявне Велике коло на небесній сфері, що його протягом року «обігує» Сонце. Видимий «обіг» Сонця по екліптиці й Зодіакальному колу – не дійсний його обіг, а тільки проекція реального циклічного обігу Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Уздовж екліптики розташовані 12 зодіакальних сузір’їв, повз які протягом року проходить Земля, обертаючись навколо Сонця, щомісяця зустрічаючи нове сузір’я.

Космогонія Українців та інших Орійських народів

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо. А видимий «обіг» Сонця по Небесному Колу називають Сонячний біг або Ладове Коло. Ладо-Сонце й Лада-Природа є життєвими виявами Всеєдиного Ладу – самородної сутності,  першоджерела Всеєдиного Життя.

За прадавнім, дорелігійним космогонічно-міфологічним світоглядом Українців, з Коляди – Сонця-дитяти виростає Коло-Дій – Сонце-юнак, яке перед початком Весни набуває дієвої снаги й знаменує відновлення життєвих сил. Але йому ще треба наростити снаги, аби стати могутнім, життєсійним весняним Сонцем-чоловіком – Ярилом. На свято Коло-Дія Зима стрічається з Літом, звідси інша назва свята – Стрічення.

Сонце «обігує» Ладове Коло під знаками 12 зодіакальних сузір’їв, які розташовані вздовж екліптики. У мить Весняного рівнодення Сонце «виходить» з-під знаку Риб, який завершує Зодіакальне Коло, і «входить» під знак Овена, який розпочинає Зодіакальне Коло.

Овен (лат. Aries) – перший знак зодіаку, який відповідає сектору екліптики від 0° до 30°. У зодіаку знак Овена-Арієса починає тригон вогню (трикутник вогняних знаків) і знаменує початок нового Сонячного циклу та пробудження в Природі життєвої енергії.

Оскільки з Овена-Арієса починається весняне пробудження Природи, він є покровителем хліборобства. З давньоримським Арієсом асоціюється за звучанням і за суттю давньоукраїнський Ярило – Ярий дух Весняного Сонця, який знаменує його життєзароджуючу снагу й пробудження Природи навесні, відродження земного Білого Світу й початок Нового хліборобського Літа – Новоліття.

Ярило й Арієс мають спільну етимологію з праіндоєвропейським, праорійським наймення Сонця – Ор та агрокультурними архетипами ораре (arare), орати, орій – орач, хлібороб, господар. Тому Ярило в Українців і Арієс у Римлян є духами-плеканцями, захисниками Хліборобства – благородного, сонячноорієнтованого господарювання й Орійства – сонячно-морального, дорелігійного світогляду Орії-хліборобів.

Сонцю-Ярилу приурочене перше весняне свято Сонячного Кола – Великдень. У Великдень, у мить Весняного рівнодення Сонце «проходить» через екватор Небесної сфери з Південної півкулі в Північну – завершує попередній та розпочинає новий цикл (колообіг). У мить «переходу» Сонця через лінію екватора починається в Північній півкулі Весна.

Поняття Весна походить від індоєвропейського кореня Ves і означає – життя, світло, ясність. Звідси ж походять етимологічно споріднені сутності: індоєвропейське Vesа – житло; давньоукраїнське й спільнослов’янське Весь – село, місце проживання; Веселик – журавель як вісник Весни, якого належить стрічати весело, аби не журитися цілий рік; Веснівка – жайворонок, вісник Весни; Веснянка – весняна пісня, веснянки співають тільки рано навесні й тільки молодь; Веселка, веселиця, весела – сонячна дуга, райдуга; Весілля – шлюбне свято зародження нового життя. Звідси ж і весняне побажання – «Будьте веселі, як Весна!».

Весною Яре Сонце прояснює Небо й наснажує Землю, а тала вода оживляє рослини. Сонячне світло наснажує силу життя в Природі й волю духу в людях.

Весна – це пробудження земної Природи й відродження людського Світу,  перемогу весняного тепла над зимовим холодом, волі життя над застиглістю. Початок астрономічної Весни й оновлення Природи в наших широтах вістує Великдень. 

Великдень знаменує початок нового великого Весняно-Літнього періоду в Сонячному циклі. В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Ладове Коло) на два великі життєві періоди – Весняно-Літній і Осінньо-Зимовий, розмежовуючи їх рівноденнями – Весняним і Осіннім. З Весняного рівнодення починається основний, продуктивний Весняно-Літній період Сонячного Кола, а з Осіннього рівнодення – завершальний, очисний Осінньо-Зимовий період життя аграріїв. Тому цілий Сонячний цикл (Ладове Коло), починаючи з Весни, хлібороби називають літо. Хліборобське літо – повний період обертання Землі навколо Сонця між Весняними рівноденнями. Саме поняття рівнодення означає рівновагу космічних і природних сил, у взаємодії з якими владовують своє життя хлібороби. Кожен новий цикл життєдіяльності хліборобів починається навесні, коли оживає, оновлюється земна Природа.

Українці традиційно називають повний колообіг Землі навколо Сонця літо, а не рік, оскільки в агрокультурі основною, продуктивною порою є Літо, яке починається з Весни. Тож з Весняного рівнодення, з Великодня – початку Новоліття традиційно починається в нас відлік днів Хліборобського літа й ведеться наше традиційне природне літочислення за літами, а не за роками, які пов’язані з роком – фатумом, згубністю, тобто з надприродними силами. Українці з передвіку відлік часу в Природі й людському Світі ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

Початок відліку літ з Весняного рівнодення обумовлений також космічно-земною стабільністю початку відліку – мить рівнодення лишається стабільною, постійною протягом тисячоліть і фіксується на обрії нерухомою точкою. На відміну від фіксованої точки рівнодень, точки сонцестоянь зміщуються через прецесію (відхилення) Земної осі.

Віддавна Українці, а також інші Орійські й неорійські хліборобські народи традиційно починають нове Сонячне коло – Новоліття з Весняного рівнодення. Орійські народи (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арійські) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі та вшановує духа Сонця – Ора.

Святково-трудову обрядовість Українців, як і інших Орійських народів, одвіку визначає праця на землі за Сонячними циклами, які й надають обрядовості циклічного характеру.

Віддавна в Орійських народів живе агрокультурна традиція зустрічі Нового літа (року) навесні, коли починає відроджуватись, оновлюватись Природа і все живе прокидається від зимової застиглості та просвітлюється ярим життєсійним Сонцем і омивається талою живлющою Водою.

З Великоднем – святом Весняного Сонця великою мірою пов’язана етнокультурна ідентичність Українців. Одвіку в Україні, як і в інших народів стародавньої хліборобської культури, початок року чітко визначається астрономічно-природними закономірностями: його святкують у березні, коли Сонце переходить з Південної півкулі в Північну й розпочинається новолітній природний цикл.

Усі народи агрокультури традиційно зустрічають Нове літо (рік) за найточнішим Сонячним колодарем (календарем) у мить Весняного рівнодення.

Сонячний колодар, тобто Кола-Сонця дар – найточніший календар, бо його визначає стабільний колообіг Сонця по екліптиці – Великому колу Небесної сфери та колообіг Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Назва Великдень або Велик День така ж давня, як і космогонічне знання про Весняне рівнодення, що відповідає віку агрокультури на наших землях – понад 10 тисячоліть. Прадавня назва Великдень збереглася тільки в Українців, Білорусів, Болгар і Литовців. Український Великдень, білоруський Вялікдзень, болгарський Великден, литовський Velykos дуже нагадують іранський, зокрема таджицький, Рузі Калон – Великий День. Так називають завершальний день 13-денного свята Новруз (Нов руз – Новий день), яким відзначають початок загальноіранського Новоліття або Нового року. Протягом 13 днів святкування Новрузу програмують життя на ціле Новоліття. Традиція святкування Новрузу налічує понад п’ять тисячоліть.

Український Великдень та іранський Новруз як прадавні звичаєві свята утвердилися задовго до появи релігійних культів з догматами християнства й ісламу. Ці свята відзначємо за найточнішим природно-астрономічним Сонячним календарем, і вони становлять основу національних морально-світоглядних традицій наших хліборобських народів.

Новруз відзначають в Азербайджані, Албанії, Афганістані, Індії, Ірані, Казахстані, Киргизстані, Македонії (Північна Македонія), Таджикистані, Туреччині, Туркменистані й інших країнах.

У 2010 р., за ініціативою цих 11 країн, Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією проголосила це стародавнє хліборобське свято Міжнародним Днем Новруз, і його тепер святкують у 30 країнах понад 300 млн людей.

У пору Весняного рівнодення на міжнародному рівні відзначають Міжнародний День Новруз, а також Всесвітній День Землі, Міжнародний День Щастя, Міжнародний День Астрології. До цих природно-космогонічних свят належить і Український Великдень.

У традиційному хліборобському святкуванні Великодня й Новрузу вшановують життєродні сутності Неба, Землі, Води, Вогню, Рослин, Тварин і Людей. В обох цих звичаєвих святах на диво подібні й атрибути: обрядовий хліб колач, крашанки й писанки, хлиськання вербовими вітами й прикрашання ними житла. Ритуальне торкання вітами верби має космогонічний смисл – так людина оживлює, наснажує своє єство й прилучається до Світонародження й Світового Ладу. Українське слово віти має спільну етимологію з латинським vita – життя.

Українські календарно-обрядові славені

В Українському природно-космогонічному світогляді Верба символізує самородне Світове Дерево – Дерево Життя, яке має надзвичайну життєву снагу – саме зароджується й розвивається з води без коріння. За агрокультурною міфологією, з Золотої Верби – самородного Світового Дерева в Космічних Водах зародився Білий Світ, Небо й Земля. Тому Світове Дерево єднає Небо й Землю, Сонце й Воду, усі сфери Природи і Всесвіту. Світове Дерево символізує осердя Всесвіту – вісь галактичну й вісь земну. Світове Дерево в образі Золотої Верби трансформує енергію Сонця в енергію Природи – в силу Земного Життя.

За Українською космогонією, довкола Світового Дерева – Світородної Верби зародився Світ. Про це оповідають наші первовічні космогонічні веснянки, звернені до самородної сутності й першоджерела Всеєдиного Життя – Всеєдиного Ладу, з якого зародилися Род (Ладо) і Родиця (Природа, Лада):

Гей, як то було на початку Світа?
Ладу наш!
Гей, не було там ні Неба, ні Землі,
Гей, лиш там були Темні Моря,
А на тих Морях – Золота Верба!…

Відтоді великодня Золота Верба лишається символом єдності людини з Усеєдиним Ладом.

Звідси й звичай хлиськання вербовими вітами для прилучення до самородної світлої сили Всеєдиного Ладу:

Не я б’ю, Верба б’є:
за тиждень – Велик День! 

А далі – побажання:

Будь великий, як Верба,
І здоровий, як Вода,
І багатий, як Земля,
І веселий, як Весна!

Земля символізує саме Життя, основу людського достатку. У багатьох країнах святкують День Землі у день Весняного рівнодення, в пору, коли в Північній півкулі починається Весна, а в Південній півкулі починається Осінь. Зазвичай День Землі святкують 20–21 березня.

Вода символізує першоджерело життя, життєву силу, глибинну пам’ять і відродження, оновлення життя. 22 березня люди в усьому Світі відзначають Всесвітній день Води (ухвала Генеральної Асамблеї ООН від 1992 року).

Повітря (Вітер) символізує волю, безмежний життєвий простір.

Вогонь символізує життєву силу й дієвість.

За Орійським природно-космогонічним світоглядом, ці чотири першоелементи й стихії становлять фізичну основу Життя. А тонкоенергетичною, високовібраційною, духовною першоджерельною основою Життя є п’ята стихія, п’ятий першоелемент, п’ята сутність, відповідниками чого є первені в світоглядних системах народів агрокультури: ведичний Дгарма, авестійський Арта, український Лад,  етрусько-римські Квінтесенція або Ефір. Ці п’ять першоелементів-сутностей  є основою Світоладу і Всеєдиного Життя.

Великдень – свято пробудження Землі, Природи й оновлення людського Світу, а Ладове Коло – вияв циклічного оновлення й нескінченності Всеєдиного Життя. Великдень – ява Весняного Сонця, життєсійну снагу якого знаменує Ярило – ярий, молодий дух Весняного Сонця, який наснажує, оживляє Землю. На честь Сонця-Ярила випікають великодній Колач – високий, пишний хліб, який своєю розкішною поставою символізує зростаючу життєву снагу Ярила.

На Весняне рівнодення з Вирію вертаються птахи – вісники Великодня, Весни й Новоліття.

Для зустрічі птахів з Вирію матері випікають обрядове печиво – «жайворонків» і роздають дітям для закликання вісників Весни й Новоліття.

Діти стають на пагорбах і закликають птахів:

    Із краю кураю
    Пташок викликаю:
    – Летіть, жайворонки,
    До нашої сторонки,
    Спішіть, ластів’ята,
    До нашої хати –
    Весну зустрічати,
    Зиму проводжати!

Діти звертаються до дикого голуба Гулі – вісника Духа Сонця:

    Вилети, Гулю, на пісок,
    Винеси Весну на часок.
Вилети, Гулю, горою,
    Винеси Літо з собою.
    Вилетіла Гуля горою –
    Винесла Літо з собою.

Якщо бачать у небі гусей, кидають їм услід соломинки, примовляючи:

– Гуси, гуси! Нате вам на гніздечко та на здоров’ячко, а нам на тепло!

Посланець Небесного Рода соловейко відмикає Небесними ключами Літо:

– Ой ти, соловейку,
Ранняя пташейко,
Ой чого ж так рано
Із Вир’ячка вийшов.
– Не сам же я вийшов –
Сам Род мене вислав.
Сам Род мене вислав,
Ще й ключики видав:
З правої рученьки –
Літо відмикати.
З лівої рученьки –
Зиму замикати.
– Ой іще сніжочки
Та й по горах лежать.
Ой іще льодочки
По долинах стоять.
Ой ще при дорозі
Верба не розвита.
– Я тії сніжочки
Ніжками потопчу.
Я тії льодочки
Крильцями розіб’ю.
Я тую вербицю
Дзьобиком розкрию.
Дзьобиком розкрию,
Кубелечко зів’ю.
Кубелечко зів’ю,
Яєчок нанесу.
Яєчок нанесу,
Діточок виведу.
Діток виведу,
На славоньку пущу.

Приліт птахів вістує Весну й початок Новоліття. У давнину Українці називали Весняне рівнодення – Жайворонки, Сорок птахів або Сороки́. За давніми знаннями, на Великдень прилітає сорок сорокі́в птахів. А пізніше церква підмінила це природнє свято вісників Весни штучним празником «сорока мучеників».

З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку хліборобського літа (року) з Весни на Зиму всі святкові обрядові дійства під церковним натиском також змістилися з Весни на Зиму, що суперечить природній, сонячній циклічності сезонної хліборобської праці й відповідної сонячної системи свят.

Отже, в Щедрий Вечір – напередодні Весняного рівнодення щедрувальники (хлопці й дівчата) щедрують – вістують світлом Вечірньої Зорі всі гаразди в господі й Лад у родині:

Там за садом Зоря сходить,
Щедрий вечір, добрий вечір.
Щедрий вечір, Святий вечір…
Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха – хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір! 

Ой сивая та і зозуленька.

Приспів:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала.

Приспів.

А в одному та і не бувала.

Приспів.

В тому саду три тереми.

Приспів.

Що в першому – Красне  Сонце.

Приспів.

А в другому – Ясен Місяць.

Приспів.

А в третьому – Дрібні Зірки.

Приспів.

Ясен Місяць – сам господар.

Приспів.

Красне Сонце – жона його.

Приспів.

Дрібні Зірки – їхні дітки.

Приспів.

Щедрувала щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
До віконця припадала,
Господарів поздоровляла:
– З Щедрим вечором!
Вас шануєм, вас віншуєм
Щастям, здоров’ям, ще й віком довгим.
Од нині на літо й од літа повік!
В городі зело, в хаті весело,
В коморі зерно, у дворі мирно!
З Щедрим вечором – Святим вечором! 

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати, господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару,
Там овечки покотились, а ягнички народились!
В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей.
Хоча гроші – то полова, в тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Ґенезу цієї прадавньої Української календарно-обрядової пісні-щедрівки відомий музикознавець-фольклорист Анатолій Іванович Іваницький (1936) відносить до епохи мезоліту – початку хліборобства (10 тисячоліть тому). До нового життя покликав цю архаїчну, ще дотрипільської пори, пісню-щедрівку геніальний композитор Микола Дмитрович Леонтович (1877–1921). Блискучий майстер аранжувань Українського пісенного фольклору у своєму легендарному «Щедрику», над яким він працював 19 років (першу редакцію написав 1901, а п’яту завершив 1919), викликав до життя глибинну енергію прадавньої Української щедрівки.

Леонтовичів «Щедрик» уперше прозвучав 29 грудня 1916 р. в залі Київського купецького зібрання (тепер – Національна філармонія України) на четвертому щорічному концерті українських різдвяних колядок у виконанні змішаного хору студентів Університету святого Володимира і хору слухачок Вищих жіночих курсів. Перший виконавець «Щедрика» великий дириґент і фольклорист Олександр Антонович Кошиць (1875–1944) наголосив на глибинній архаїчності наших щедрівок: «Щедрівки… більш лаконічні розміром і бідніші мелодією від колядок, побудовані іноді на первісних інтервалах секунди й терції, вони роблять архаїчне враження ще й через те, що майже не зачеплені християнством. Старопоганський елемент займає в них головне місце, надає їм дивного характеру фантастичною символікою…».

Завдяки тріумфальним світовим гастролям у 1919–1924 Української республіканської капели (з 1921 – Український національний хор) під орудою О. Кошиця Світ сприйняв і полюбив українського «Щедрика», а українська музична культура одразу здобула визнання у країнах Європи й Америки. Як відзначав О. Кошиць: «Щедрик був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж п’яти з половиною років». «Щедрик» у геніальному аранжуванні Миколи Леонтовича великою мірою посприяв етнокультурній самоідентифікації Українців та став ідентифікатором Української культури у Світі.

В Америці «Щедрик» уперше прозвучав у виконанні Українського національного хору під дириґуванням О. Кошиця у жовтні 1922 р. на концерті в знаменитому Нью-Йоркському Карнеґі-Холі. Згодом цю прадавню весняну пісню-щедрівку перетворили на відомий у цілому Світі різдвяний гімн. Цій різдвяній канонізації й популяризації Української пісні-щедрівки посприяли аранжування й англомовний переклад американського композитора, хорового дириґента українського походження Петра Вільговського, який у 1936 році в своїй версії «Щедрика» під назвою «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів») доповнив первісно весняну Українську мелодію мотивом різдвяних дзвонів. Сьогодні «Колядка дзвонів» – одна з найвідоміших і найулюбленіших різдвяних пісень у США.

Причини популярності «Щедрика», очевидно, слід шукати в первісній інтонації прадавньої Української пісні-щедрівки, яка наповнена глибинним смислом і апелює до смислового коду, архетипних глибин нашої історичної пам’яті, що їх люди сприймають і переживають на рівні емоцій. Коли «Щедрик» у виконанні Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця в першому записові 1922 р. лунає заклично-піднесено, то інтерпретація «Щедрика» студентським хором Київської консерваторії під дириґуванням великого маестро Павла Івановича Муравського (1914–2014) звучить кантиленно-протяжно, лірично.

Хоч у новочассі й щедрують узимку, віддавна щедрівки – новолітні віншівки-славені весняної звичаєвої обрядовості. Тож і «Щедрик» – таки весняно-новолітня обрядова пісня. Це засвідчує в тексті щедрівки мотив про ластівку, який не має жодного стосунку ні до Коляди в дохристиянській традиції, ні до Різдва в християнстві. Відомо, що ластівки прилітають не взимку, а навесні – у Великдень, коли хлібороби розпочинають відлік нового хліборобського літа (така традиційна українська назва календарного року).

З первовіку в Україні приліт птахів вітають обрядовими співами – щедрівками. У дорелігійну, дохристиянську пору щедрували навесні – заповідали на Новоліття щедрий урожай. Щедрують напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А з Досвітньою Зорею вітають з початком Новоліття обрядом засівання з засівальними співами.

Зміщення весняного святкування Новоліття на зимові різдвяні свята сталося через деформацію прадавнього звичаєвого хліборобського колодаря новітніми політичними й церковними календарними реформами. Так, руський цар Петро І у 1700 р. запровадив літочислення «від Різдва Христового» й початок  Нового року з 1 січня за юліанським календарем, перенісши його з Весни на Зиму. Ту політичну календарну реформу канонізувала церква і народні свята перемістила до церковних празників.

Про неприродність того переміщення свідчать природні факти. Зокрема, овечки котились не взимку, а навесні, що засвідчує народне прислів’я: «Побачиш ягнят – настало літо, побачиш копиці – настала осінь».

 А засівальники (хлопці й чоловіки) хоч і стали засівати на зимовий Новий рік (за григоріанським календарем 14 січня), й далі вістують хліборобам про початок Нового Літа – Новоліття:

На Щастя на Здоров’я,
На Нове Літо,
Аби Вам родило
Краще, як те Літо:
Жито-Пшениця,
Всяка Пашниця,
Коноплі по стелю –
Сорочка по землю,
А Лен по коліна,
Аби Вам голова не боліла.
Будьте здорові!

Сиплю на Вас Жито, щоб довго Вам жити,
Ще й Пшеницю Яру, щоб горя не знали.
Сиплю на Вас Просо, щоб мирно жилося,
Сиплю й Овес, щоб Вами гордився Рід увесь.
На щастя, на здоров’я, на Нове Літо,
Роди, Роде, Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!

Сійся-родися, Жито-Пшениця,
Жито-Пшениця, всяка Пашниця.
Зверху колосиста, зісподу корениста.
Коноплі до стелі, щоб було дома весело,
Льон по коліна, щоб у Вас голова не боліла!
Роди, Роде, Жито-Пшеницю,
Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!
У Полі Ядро, а в Домі Добро!

Сію, сію од порога,
щоб була Вам щаслива і світла дорога!
Сію, сію до віконця,
щоб завжди Вам світило Ясне Сонце!
Сію, сію од віконця до стола,
щоб уся Ваша Родина була здорова і ціла!
На щастя, на здоров’я, на довгий вік,
щоб був здоровий, щасливий увесь Ваш Рід!

Ось зразок прадавньої Української календарної обрядової хліборобської міфопоезії, яка збереглася донині й яку наш великий мовознавець О. О. Потебня датував ІІ тисячоліттям до н. е.:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли…

Прадавні міфологічні образи й живі тексти колядок, щедрівок, засіванок, які збереглися в усному передаванні з покоління в покоління незмінними з дорелігійної, дохристиянської пори, засвідчують прадавність Української агрокультури й живої мови корінного народу, який понад 10 тисячоліть господарює на своїй рідній землі.

Знаками відродження життя навесні в наших широтах є великодні писанки й крашанки (красне, красиве яйце). Взагалі Яйце символізує першозародок Життя. Великоднє Яйце є символом Сонця й модулем першозародка Світу та знаменує самозародження, самовідновлення, нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя.

Великодніми хоровими співами й танками – веснянками закликають Весну й віншують Сонце-Ярило та Новоліття:

Благослови, Роде, Весну закликати…
Прийди, Весно, прийди, Красна…
Гелело, Гелело, аби зиму відмело…
Ой ти, Сонечко, засвіти, засвіти.
Землю-Матінку пригорни-пригорни…

«Ой Весна, Весна – днем красна,
Що ж ти, Весно, нам принесла?»
«Принесла я вам Літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця,
І усякая пашниця».

Цю прадавню українську веснянку, яка збереглася донині, видатний український мовознавець О. О. Потебня датував другим тисячоліттям до нової ери:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой Див, Ладо, сіяли, сіяли…
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой Див, Ладо, витопчем, витопчем.
А чим же вам витоптать, витоптать?
Ой Див, Ладо, витоптать, витоптать?
А ми коней випустим, випустим,
Ой Див, Ладо, випустим, випустим…
А ми коней виловим, виловим,
Ой Див, Ладо, виловим, виловим…

Символ Сонця-Ярила – Білий Кінь, який вістує щедрий урожай:

Де Кінь ногою,
Там жито копою,
Де Кінь зирне,
Там колос зацвіте.

 Водяний птах Гоголь асоціюється з просвітленою Сонцем-Ярилом Водою та буянням Літа:

Ой вилинь, вилинь, Гоголю,
Винеси Літо з собою,
Винеси Літо-Літечко
І зеленеє житечко,
Хрещатенький барвіночок
І запашненький васильочок.

 Прадавні календарні пісні-веснянки є частиною життя українців-хліборобів: співаючи рідні пісні, люди відновлюють зв’язок з рідною землею.

Живі знаки-символи нашої безвічної звичаєвої традиції знаменують відродження Природи й початок Новоліття в нескінченному циклічному колообігові Землі довкола Сонця.

Сонячний цикл – Ладове Коло

Обертання Землі довкола своєї осі викликає зміну Дня й Ночі, а її рух навколо Сонця викликає зміну пір Сонячного циклу – Ладового Кола. Від спільного обертання Землі довкола своєї осі та її руху навколо Сонця відбувається видимий рух Сонця по Великому колу Небесної сфери.

Давні Українці-орії-орачі спостерігали за рухом Сонця завдяки системі курганних обсерваторних комплексів, визначаючи Зимові й Літні сонцестояння та Весняні й Осінні рівнодення, місячні цикли тощо. Вік тих обсерваторних комплексів понад сім тисячоліть, і їхні напіврозорані чи й зовсім розорені залишки ще можна знайти на ланах України. Прадавні космогонічні знання українців, зокрема про свята Сонячного Кола, зберігають астрономічні календарі на Трипільській кераміці.

Наші предки тисячоліттями спостерігали за Сонячними циклами й навчилися жити за Сонцем, за стабільними законами Природи й Космічного Ладу і завдяки цьому досягали ладу, щастя у своєму житті. Духами-покровителями любові й парування, пошлюблення й родинного ладу, щастя є парні сутності Лад і Лада, які супроводжують весняно-літні обрядодії.

Для оновлення життя необхідно звернутися до космічно-природного відліку часу: до астрономічно-природного літочислення за Сонячними циклами, в яких виявляється нескінченна циклічна повторюваність безвічного Життя; а відлік Сонячних циклів належить вести за літами, починаючи з Весняного рівнодення.

З Весняного рівнодення починається основна, продуктивна пора Сонячного циклу – Новоліття, а з осіннього рівнодення починається завершальна й очисна пора Сонячного циклу – Зима. В українській агрокультурі Сонце, Природа й характер праці на землі визначають сонячно-земний ритм життя, природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на енергетичні взаємодії людей між собою та з Землею й Сонцем. Чотири сезонні положення Сонця в його «рухові» по Великому колу Небесної сфери визначають у Сонячному циклі чотири великі святково-трудові пори, які становлять основу найточнішого астрономічно-природного Сонячного колодаря.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Велик День), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

За прадавнім Українським природно-космогонічним світоглядом, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл-Сіменник, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили Хорс (Ор) є синами Рода-Батька й Родиці-Матері (Природи), які породжують усе живе в Білому Світі.

Ярило зі святом Великдень знаменує в Ладовому Колі Весняне рівнодення й початок Новоліття. Аграрії на українських теренах відстежують Весняне рівнодення й святкують Великдень від часу зародження хліборобства – понад 10 тисячоліть.

Купало знаменує в Ладовому Колі вершину Літа й буяння життя, високе Літнє сонцестояння й Сонцеворот, що відбувається 21 (у високосний рік – 20) червня. Це пора галактичних змін на Землі: змінюється енергетична вісь обертання Землі в Сонячній системі відносно центру нашої галактики (Чумацького Шляху).

Сіморгл зі святом Сіменника або Літопровідця знаменує в Ладовому колі Осіннє рівнодення та поворот Сонця на Зиму, що відбувається 23 (у високосний рік – 22) вересня. Це пора пригасання сили Сонця й завмирання Природи, заготовляння на зиму земних плодів та зберігання для весняного засіву сімені (звідси – Сіменник), наснаженого енергією Сонця. Аби пережити холодну й темну Зиму й зберегти родючу снагу, сімені потрібна семикратна сила духа нескінченності Сонячної сили Ора (звідси – Сіморгл).

Ці три яви Сонця, ознаменовані трьома сезонними сонячними святами, належать до астрономічно-біосферних явищ, які відбуваються в межах Сонячної системи, Землі та її атмосфери.

Четверте сезонне сонячне свято Коляда знаменує в Ладовому колі низьке Зимове Сонцестояння й поворот Сонця на Весну – Коло-Ворот, Сонцеворот, що відбувається 21 (перед початком високосного року – 22) грудня. Зимовий Сонцеворот – астрономічне явище, яке відбувається за межами Землі та її атмосфери. Коло-Ворот відстежували і вшановували ще в палеолітичний період, який тривав на теренах України понад мільйон літ і завершився близько 13 тисячоліть тому – наприкінці льодовикової доби й початку зародження агрокультури. Відтоді палеолітичний Коляда узвичаївся в хліборобському Сонячному колодареві поряд з аграрними обрядодіями: Велико-Днем, Купалом, Сімарглом-Сіменником-Літопровідцем.

А Хорс (походить від праорійського Ор – Сонце) як дух нескінченності Сонячної снаги знаменує цілісний колообіг Сонця по Небу. Хорс має праіндоєвропейське походження: авестійське Хваре, перське Хурсет – Осяйне Сонце, таджицьке Хуршед – Сонце; осетинське Хур – Сонце, давньослов’янське Хора – Коло, Сонце (звідси хоровод – танець за Сонячним Колом). Знак-символ Хорса – сонцеворот або сонячна сварга (свастя) з напрямом руху за Сонцем.

З Хорсом (Колом, Сонцем) має спільну етимологію поклик «Хорса!», яким  супроводжують лезгинку – бойовий танок (танець воїнів) Лезгинів, одного з найдавніших корінних народів Кавказу; в кожного з кавказьких народів танець воїнів має свої національні назви. Від Кавказької лезгинки походить бойовий танок кубанських козаків, що зветься Козацька лезгинка. А від кавказьких покликів «Хорса!», «Осса!» походить поклик козацької лезгинки – «Ойся!» й відповідна загальна козацька назва Чеченців, Інгушів – ойся. Поклик «Хорса!» означає приплив енергії, відвагу й міць характеру. А динамічний рух у бойовому танку нагадує колообіг Сонця по Небу й знаменує нескінченність енергії життя. Тому в Кубанських козаків є примовка: «Козаків багато не буває, та мало не покажеться». Традиційні народні пісні й танці як найхарактерніші знакові вияви енергії етнічного єства є основними ідентифікаторами національних культур, способами психотерапевтичної корекції та підтримання здоров’я, сили людини й збірної цілісності народу.

Українська сонцевизнавча аграрна культура, наш одвічний святково-трудовий Сонячний колодар і ясновідний природно-космогонічний світогляд засновані на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному природно-космічному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Біосферний саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія – взаємодія Сонця й Землі. Природно-духовний саморозвиток людської родини забезпечує любов – взаємообмін життєвою енергією. Культурний саморозвиток людського світу забезпечує духовна синергія – взаємодія морально зрілих людей за життєвими програмами своїх душ в етнокультурній цілісності на природній основі. Сенс людського життя на Землі – трансформація біологічної біосферної енергії в духовну ноосферну в процесі морального визрівання й культурного саморозвитку людини.

Український дорелігійний світогляд – Ладова основа рідної культури

Український автентичний дорелігійний світогляд є природно-космогонічною, ясновідною, моральною, ладовою основою рідної культури

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі морально-світоглядна, природно-космогонічна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як всеосяжної сутності, першооснови Всеєдиного Життя.

Джерело сили істинного ясновідного знання й природно-космогонічного морального світогляду агрокультури – у силі Земної Природи й світлі Сонця: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя» (Піфагор); «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…» (М. Гоголь).

Український історик, народознавець М. Грушевський, вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему Українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола: «Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий»; «церква звела на ніщо останки сього (великоднього) обряду, – хоч це, властиво, було … найбільш людське, гуманне соціальне свято цілого річного кругу»  (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Під впливом християнства величальні пісні великоднього весняного циклу поступово міґрували до зимового колядкового циклу й згодом їх первісне значення цілком забулося. Зазнав істотних змін і весь великодній обряд, куди впроваджено церковні піснеспіви, пов’язані з жертовною смертю й воскресінням Ісуса Христа. Пасхальним «Христос воскрес!» підмінено прадавнє великоднє славлення життєсійної світлої сили Сонця – «Сонечко ясне, святе й прекрасне!».

Світоглядно-звичаєва традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і передує штучним релігійним культам. Вік нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.

Першооснову свят Сонячного циклу становлять закони Земної Природи й Космічного Ладу, що виявляються в людському житті як усеосяжний морально-світоглядний принцип Усеєдиного Життя.

Цю джерельну основу відкрив в Українській календарно-обрядовій пісенності видатний народознавець і хоровий дириґент О. Кошиць: «Пісні обрядові… ведуть нас у сутінки праісторичного світогляду Українського народу… З бігом часу подробиці святочного ритуалу, в який входили ці пісні, загубились і обернулись на… народні звичаї, ігри й хороводи, різні магічні формули й заклинання, але при цих архаїчних уламках минулого залишилась у народній пам’яті пісня того ритуалу свіжа, молода, хоч подекуди й затемнена давністю та деякими нашаруваннями» (О. Кошиць. Про українську пісню й музику. К., 1993).

Український звичаєвий хоровий спів виник у питомому природному середовищі з внутрішньої потреби людини підтримувати внутрішній лад душі й суспільний лад у єдності з Природою й Космосом. Цей спів не обслуговував релігійно-політичну ідеологію, не функціонував на соціальне замовлення, а жив з внутрішньої потреби людини жити в ладу з собою й Світом.

У людей агрокультури день починається зі сходом Сонця і всі природні звичаєві свята Сонячного колодаря відбуваються при світлі Сонця – першоджерела Земного Життя як нагадування про безвічність усепроймаючої високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу й про світлу, тонкоенергетичну сутність морально зрілого людського єства.

Ось як відбувається перехід життєвої енергії в хліборобів протягом доби. Після дев’ятигодинного дня (від 9 до 18 години) починається тригодинний вечір – перехідний період до ночі. Після дев’ятигодинної ночі, зі світла Досвітньої Зорі, яка вістує схід Сонця, починається тригодинний ранок – перехідний період до дня і початок праці. День в орійській традиції – період активної дії. В індоєвропейських мовах слово день означає дія: латинською – dies, іспанською, каталонською, португальською – dia, литовською – diena, англійською – day. Звідси українське Дій – дієвий вияв самородного, усеосяжного, безвічного енергетичного первеня Ладу. Вершиною дня є полудень – час найвищого стояння Сонця над горизонтом і найвищої дієвості. Антонімом слову день є ніч. Ніч – це пора, коли нічого не треба робити. Хлібороби вдень працюють, а вночі відпочивають. У злодіїв навпаки, ніч – активна пора для крадіжок і празникових гульбищ.

Природні звичаєві свята Сонячного циклу підтримують морально-світоглядну основу життя й ясновідною суттю спрямовані на просвітлення, тож їх справляють при світлі Сонця. В Українському ясновідному світогляді Сонце – ява світлої сили Рода, всеєдиного, самооновлюваного, безвічного джерела Життя й духовної енергії, а Ладове (Сонячне) Коло – вияв Космічного Ладу як Усеєдиного самородного первеня і вселадуючого принципу Життя.

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

В Українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному  світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Усеєдиного Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Світової Всеєдності (Всесвіту). Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту. З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину Українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні енергетичні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу. 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода й Родиці (Природи). Життєзароджуючий Род – Батько, а життєродна Родиця (Природа) – Мати всього живого в Білому Світі. Людина, як і все жив у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ ясновідного, дорелігійного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури.   

Космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському світогляді як первинні міфопоетичні сутності. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип; авестійський  (іраноорійський) морально-світоглядний первінь – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип) і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь,  основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього живого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все живе у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Так на природній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, ясновідний, моральний, дорелігійний світогляд –  Ладодіяння.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя». За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю втаємничену науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені».

Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот.

Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства.

Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує позитивна енергія Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі».

Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки.

На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі настає інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в земному Світі, як і в цілому Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду – «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя. А штучна інволюційно-креаційна доктрина – «Світ і все суще в ньому створив бог» виникла в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування.

Ті «богообрані», які вигадали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе «рабами божими», творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу». І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі. Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт.

Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий «світ» – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

Дорелігійний період природно-культурної еволюції людства принаймні удвічі перевищує вік цивілізаційно-релігійної інволюції.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного гніту. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів:

«Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів».

Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи Тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття». Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена Кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч він як релігійна людина дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про страшну надприродну силу. Люди давньої культурної традиції бачили вияви духовних сутностей у силах і явищах Природи. Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами.

Ясновідний, дорелігійний світогляд ґрунтується на містичній духовній практиці, заснованій на інтуїції. А релігійна догматика тримається на марновірній магічній омані. Містична практика (езотеризм) розвиває внутрішню реальну силу, волю духу. Суть містики – в інтуїтивному ясновіданні, у вільному волевияві духу. Магія – зовнішня омана, ілюзія свідомості. Суть магії – у марновірстві, в страхові, що паралізує волю духу. Містична психопрактика – безпосереднє єднання з Усеєдиним першоджерелом життєвої енергії, реальна взаємодія з життєродною силою Природи.

Магічні культи (окультизм) – опосередковане звертання через магічні ритуали до уявних надприродних сил, ізоляція від природної енергетики й демонстрація власних енергетичних можливостей (чудотворення для уведення людей в оману). Індивідуальний магічний вплив на людину має наркоманія – виснаження життєвої енергії через існування в ілюзії. Глобальний магічний вплив на людство мають віртуальні цінності фінансової цивілізації, які зваблюють самоцільним зароблянням грошей. Магія – знаряддя соціальних паразитів для заневолення жертв. На магії тримаються всі релігійні культи з поклонінням богам, ідолам.

За давньоукраїнським природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все живе на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи. І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794): «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневих основах споріднених понять: Природа, зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій.

В Українському природно-космогонічному світогляді Лад і його парні вияви – Род і Природа становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема Українців.

А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл. Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця.

Циклічність обертання Землі довкола Сонця визначає нескінчену повторюваність періодів земного Життя. В агрокультурі час сприймається як циклічна повторюваність природних і суспільних явищ, зумовлених колообігом Землі довкола Сонця й відповідним характером праці аграрія. В кочовому способі життя час сприймається як лінійний відтинок, зумовлений постійним переміщенням кочовиків у просторі й місячними циклами. Тому кочівники живуть за місяцем.

Часова циклічність життя людей агрокультури узгоджується з Сонячними циклами й циклічною самовладованістю Космосу, що є основою нескінченного самооновлення життя й ясновідного природно-морального світогляду. Тому аграрії живуть за Сонячним колодарем.

Аграрії своєю працею підтримують енергетичний взаємообмін Сонця й Землі та самі виробляють усе необхідне для життя, а кочовики, надто грабіжники, лише споживають природні й людські ресурси. Люди агрокультури своїм способом життя наслідують енергообмін Сонця й Землі: хлібороб спершу дає питомій землі свою силу в праці на ній, а потім отримує плоди свого дбання та обмінюється власними плодами з іншими. І ця взаємодія-взаємодопомога є основою морального життя аграріїв. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили – така міра моральності агрокультури. А паразити-грабіжники, не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки приносять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Люди агрокультури не марнують плодів своєї важкої праці на землі на безглузді жертвування в магічно-релігійних ритуалах, а взаємно обмінюються життєдайними дарами з тих плодів під час свят Сонячного циклу. У святкових обрядодіях Сонячного циклу, як і в праці, хлібороби узгоджують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін  з рідною землею та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну енергією зародилася збірна цілісність народу й розвинувся моральний світогляд хліборобів і міра моральності агрокультури.

Морально зрілим людям агрокультури не потрібна релігійна віра, бо вони володіють осягнутим у ясновідному досвіді дієвим знанням. І коли марновірці називають людей, які не вірять у їхніх уявних богів, атеїстами, то це – абсурд, бо людину марно звинувачувати у безвір’і, коли нема в що вірити. А безтямна віра – це марновірство.

Магічно-релігійні культи й марновірство

Передусім необхідно з’ясувати первинні, істинні значення понять релігія й бог.

В основі різних тлумачень поняття релігія – погляди давньоримського філософа, письменника, оратора, політичного діяча Марка Тулія Цицерона 106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325). Вважається, що слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів.

На думку Лактанція, religio походить від латинського religare, що означало в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто релігія – це зв’язок з Богом, служіння йому й покора через благочестя. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ. Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської мови, та набув юдейсько-християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразити-соціопати, нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок. Нелюди-гуманоїди цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання. Через те нелюди належать до категорії другосигнальних гуманоїдів як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності.

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку й відповідає за інтуїцію та внутрішню уладованість людського єства совістю як виявом моральної зрілості людини.

Епіфіз як центральний орган ендокринної системи й орган совісті та моральної волі забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю. Епіфіз – єдиний орган у людини, який росте й розвивається протягом усього життя. Функціонування розвиненого епіфізу проявляється в ясновіданні, совісливості й моральної волі, що є ознаками третьої сигнальної системи людини. А відсутність інтуїції, совісті й моральної волі – свідчення нерозвиненості епіфізу й заблокованості третьої сигнальної системи.

Коли епіфіз не розвивається, людина деґрадує до стану другосигнального гуманоїда – нелюда, в якого працює мозок, але відсутня совість і моральна воля. Мозок гуманоїдів-нелюдів сприймає й запускає в дію тільки чужі думки-команди, бо в них не функціонують органи інтуїції й внутрішньої волі – епіфіз і серце й не ґенерують моральної волі духу та ясного думання як основи самосвідомості й самостійності. Під зовнішнім масованим інформаційним впливом своїх негативних еґреґорів гуманоїди збирають безвольні натовпи й продукують покірних рабів з масовою свідомістю.

Для маніпулювання заневоленими людьми нелюди-гуманоїди сконструювали свої штучні релігійні культи й доктрини, використавши й спотворивши дорелігійні космогонічні міфи давніх народів. Релігії паразитують на дорелігійних ясновідних знаннях, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи істинні смисли. Конструктори християнської релігії все списали з космогонічної міфології давніх корінних народів та підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними культами-доктринами, що стали психотронною зброєю для завоювання й заневолення людей.

А на основі релігійно-політичних доктрин сконструйовано штучні релігійно-політичні антисвіти, які паразитують на світах національних культур. Ті штучні релігійно-політичні доктрини нелюди-гуманоїди використовують для омани, узалежнення людей і маніпулювання ними, для легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та для звеличення свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу.

А джерелом культу, релігійного віровчення й церковного права є канон. Канон (лат. canon – палиця; грец. Κανών – правило, норма, зразок) – поганяло для релігійних. Релігія обмежує й контролює свідомість людей та їхні енергетичні взаємозв’язки і взаємодії; гальмує процес саморозвитку людей, поглинаючи їхню життєву енергію через прив’язування поклонінням культу до власного еґреґора.

Еґреґор (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей будь-якою релігією; психоінформаційний банк, що його нагромаджують люди, прив’язані до нього енергією своїх почуттів і думок, а користуються тією людською життєвою енергією служителі культу, які придумали того еґреґора-ловця. У християнстві ключовий еґреґор – розп’яття, перед яким уклякають безтямні маси марновірців, чим прирікають на смерть і себе.

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування. Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів.

Для пізнання сутності й осягнення феномену етнічної культури (позаетнічних культур не буває) необхідно знати базовий природний чинник її зародження й розвитку: питоме природно-географічне середовище в усій сукупності його складових (земля, вода, повітря, флора, фауна, людина) та його енергетичне поле. Людське єство має таку саму енергетику й генетичну складову, як і різноманітне природне середовище, в якому народилась і живе людина.

Етнічна культура як система самоорганізації, саморозвитку народу, як продуктивна структура його духовно-господарської діяльності функціонує за законами й циклами питомого природного середовища. Отже, природну суть людини й сутність етнічної культури визначає базовий чинник питомої Природи. Звідси природна сутність культури – єднання людей на природній основі на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку. А штучна суть релігії – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя». Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Віра у вигаданого бога прирікає марновірців на аґресивний релігійний фанатизм – бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійні догми, що підтверджують релігійні війни: інспіровані юдеями хрестові походи на ісламський світ і комуністично-юдейський терор проти християнського й ісламського світів. Спільною ознакою релігійного й політичного терорів є жорстокість.

Британський філософ і математик Бертран Рассел (1872–1970) в есе «Чому я не християнин» (1927) розкрив причину закорінених у страхові релігійної жорстокості й релігійного аморалізму, бо «християнська релігія в тому вигляді, в якому вона організована в церквах, була і є головним ворогом морального проґресу в Світі»: «Релігія заснована, на мій погляд, перш за все і головним чином на страхові. Здебільшого це жах перед невідомим, а частково, як я вже вказував, бажання відчувати, що у тебе є свого роду старший брат, який постоїть за тебе в усіх бідах і поневіряннях. Страх – ось що лежить в основі всього цього явища, страх перед таємничим, страх перед невдачею, страх перед смертю.

А оскільки страх є прабатьком жорстокості, то не дивно, що жорстокість і релігія крокували рука об руку. Бо основа у них обох одна і та сама – страх… Нам треба стояти на своїх власних ногах і дивитися прямо в обличчя Світові – з усім, що в ньому є хорошого й поганого, прекрасного й потворного; бачити Світ таким, як він є, і не боятися його.  …Хорошому Світові потрібні знання, добросердя й відвага; йому не потрібні скорботний жаль про минуле або рабська скутість вільного розуму словесами, пущеними в ужиток у давно минулі часи невігласами. Хорошому Світові потрібні безстрашний погляд і вільний розум».

Вільного розуму позбавляє людей релігійне марновірство, безтямність якого чітко означив американський письменник, публіцист Марк Твен (1835–1910): «Більшість людей наділені здатністю мислити, та тільки-но мова заходить про релігію, ніхто тією здатністю не користується».

І вся та породжена марновірством релігійна безтямність почалася з розіп’яття юдеями свого юродивого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й започаткування юдейської секти юродивих христосповідців, яку очолили агенти синедріону – верховного органу релігійної, політичної та юридичної влади юдеїв. Рішення про розп’яття Ієшуа прийняв синедріон і передав його на затвердження й виконання римському наміснику в Юдеї Понтію Пілату, руками якого й принесли в жертву своєму богу Ягве Ієшуа як жертовне ягня.

Потім чотири агенти синедріону, керовані Савлом (канонізований як апостол Павел), підвели під юдейське сектантство ідеологічну догматику – скомпілювали зі Старого заповіту Новий заповіт, додавши вигаданий життєпис Ісуса Христа – сина божого в чотирьох канонічних євангеліях. Так юдейські ідеологи сконструювали новоюдейську релігію – християнство. А через три століття християнська церква проголосила розіп’ятого Христа богом. Христове розп’яття – ключовий еґреґор християнської релігії, перед ним уклякають і йому віддають свою духовно-розумову енергію безвольні, знетямлені маси марновірців з надією на друге пришестя спасителя-месії, якого нарекли богом. Хоч у християнстві, як і в юдаїзмі, бог – надприродна, непізнавана істота.

Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського (скіфо-туранського) бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу й почали насаджувати його під час колонізації Українських земель, калькуючи зі скіфо-туранського бага – даж-бог, тобто давець-бог – той, хто дає багатство (через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства.

А з вихрещенням колонізованого руссю Українського люду і впровадженням у його масову свідомість чужого поняття бог замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей – Лад, Род, Родиця колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну доктрину – «Всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Звідти молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од уявної, надприродної магічної сили. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального природно–космогонічного світогляду агрокультури. Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби. Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство й панство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.

Чужі релігійні підміни в Українському дорелігійному світогляді

Звичаї людей продуктивної агрокультури й магічні культи паразитів-грабіжників та їхні способи відліку часу й літочислення (сонячний і місячний) засновані на протилежних способах життя й світобачення.

Наше споконвічне весняне Новоліття церква підмінила чужим юдейсько-візантійським осіннім Новоріччям, яке пов’язане з біблійним літочисленням «від створення світу». Юдейські й християнські богослови створили безліч варіантів літочислення від біблійного «створення світу». За юдейським календарем «створення світу» відбулося 6 жовтня 3761 до н. е., а за візантійським (Константинопольська ера) – 5508 р. до н. е.

Проникливо розкрив суть біблійної догми «створення світу» як біблійної історії філософ-мудрець Григорій Сковорода:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Створений мір стосується її самої, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто створеного міру… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»).

Крім біблійного, візантійського догмату літочисленням «від створення світу», якого дотримувалися в церковних літописах, існує версія літочислення не від створення Світу взагалі, а від «укладення миру» в давній великій війні між народами білої раси й Китаєм, і почалось те літочислення з 1 вересня 5508 р. до н. е. У Візантії, починаючи з VII століття, було поширено датування, за яким «створення світу» відбулося 21 березня 5508 р. до н. е. (згодом перенесено на 1 вересня 5509 р.). Відтоді в країнах з візантійським православ’ям і почали датувати всі події «від створення світу».

Найдовше трималась візантійського літочислення руська православна церква. У ній новий рік починався не з 1 січня, як було в юліанському календарі, й не з 1 березня, як у більшості аграрних народів помірного підсоння, а з 1 вересня, як у Візантії. Літочислення «від Різдва Христового» з’явилося в VI ст. й закріпилося в Західній Європі лише з VIII ст.  А 20 грудня 7208 р. «від створення світу» московський (руський) цар Петро І своїм указом скасував візантійське літочислення й запровадив літочислення «від Різдва Христового», яке у Європі вважали початком «нової ери». Указ визначив, що після 31 грудня 7208 р. «від створення світу» настане 1 січня 1700 р. «від Різдва Христового», та одразу вкоротив історію на 5208 років.

Так з 1 січня 1700 р. в Московському (руському) царстві встановлено зимове Новоріччя за юліанським календарем, який запровадив ще наприкінці 46 р. – з 1 січня 45 р. до н. е. давньоримський державний і політичний діяч Юлій Цезар. На той час Європа жила вже за григоріанським календарем, що його запровадив 4 (15) жовтня 1582 р. папа Римський Григорій XIII, і нині григоріанський календар ухвалений у Світі як міжнародний стандарт. В Україні, коли вона була в складі Речі Посполитої, у документах застосовували григоріанський календар з 1582 р. і до її закабалення московським царством у XVII ст.

А з 1 січня 1918 р. в більшовицькій Росії декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), відтак за новим стилем стали відзначати Новий рік 1 січня, а за старим стилем – 14 січня. В Українській народній республіці перехід на григоріанський календар (новий стиль) було запроваджено з 16 лютого 1918 р., яке одразу стало 1 березням. Логічно було б і Новий рік відзначати 1 березня, згідно з агрокультурною традицією.

У результаті «календарних реформ» порушено циклічне сприйняття часу в агрокультурі, вік якої на Українських землях налічує понад 10 тисячоліть. Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Через зміщення в літочисленні, через порушення циклічності часоплину й зведення безвічної суті життя до лінійного виміру часу відбулися зміщення у світогляді й свідомості та звичаєвості й календарних обрядах.

До речі, слово календар походить від латинського calendarium – боргова книжка й за своїм первинним комерційним змістом далеке від астрономічно-природного відліку циклічного часоплину. Тому для відновлення природного відліку циклічного часоплину й літочислення в агрокультурі за Сонячними циклами доцільно називати систему найточнішого астрономічно-природного Сонячного календаря – Колодар (Кола-Сонця дар).

Нині за Григоріанським календарем – 2024 рік; за Трипільським колодарем – 7532 Літо, за Мізинським колодарем – 11024 Літо.

Поблизу села Мізин на Сіверщині (тепер Коропський р-н Чернігівської обл.) розташоване одне з найдавніших та найунікальніших поселень палеолітичної людини, відоме як Мізинське. Вік Мізинського поселення становить понад 20 тисячоліть. Відкрив це поселення антрополог Х. К. Вовк у 1908 р. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) природознавець В. І. Вернадський, вивчаючи в 1888–1894 роках ґрунти Полтавської губернії, відкрив палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші колодарі (календарі).

Та новітні релігійно-політичні реформи руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часовиміру.

Одначе космічно-природні закони й Сонячний цикл (Ладове Коло) – непорушні. Непорушний і заснований на них астрономічно-природний циклічний Сонячний календар – Колодар. Коли штучні календарі – вимірюють лінійний час, то астрономічно-природний Сонячний колодар відстежує нескінченне, безвічне пульсування циклічного часоплину Всеєдиного Життя.

Циклічний часоплин Усеєдиного Життя – це і є циклічне пульсування високовібраційної енергії Всеєдиного Ладу. В циклічному пульсуванні енергія й час становлять Усеєдине, Безвічне ціле. В нескінченному циклічному часоплині ґенерується Безвічна енергія Всеєдиного Життя. А лінійний вимір часу фіксує тільки короткочасні прояви низьковібраційної енергії. У лінійному вимірі часу енергію життя поглинають низьковібраційні речовинні утворення, що свідчить про їх паразитарне існування. Тільки в циклічному часоплині відбувається процес взаємопереходу високовібраційних і низьковібраційних енергій та ґенерування субстанційної усеосяжної й безвічної, вселадуючої енергетичної основи Всеєдиного Життя.

За циклічним часоплином живуть люди сонячного, агрокультурного світогляду й за Сонячними циклами розвивають свою агрокультуру, засновану на енергетичній взаємодії хлібороба з Сонцем і Землею. За лінійним часовиміром живуть кочові племена, які прив’язують час до просторового переміщення.

За лінійним часовиміром промишляють представники споживацького способу існування, які вимірюють час за швидкоминучими відтинками – від цілі до цілі. Ці представники міґруючих грабіжницьких груп і осілих паразитарно-грабіжницьких корпорацій сприймають час як пряму лінію до своєї корисливої цілі.

Так і за юдо-християнською релігійною доктриною, час – лінійний, і людині для життя відведено короткий проміжок між «створенням» і «кінцем» Світу. Лінійне кінецьсвітнє сприйняття часу найдужче утвердилось у світобаченні юдеїв, визначивши ментально-доктринальну базу юдо-християнства. Затята боротьба догматики лінійного часовиміру з життям за циклічним часоплином спершу проявлялася в аґресії юдо-християнської релігії проти природно-морального агрокультурного світогляду (поганства), а з утвердженням споживацької індустріально-фінансової цивілізації цінецьсвітня догма стала ідеологічною підставою доктрини «зіткнення цивілізацій».

Для українців як людей агрокультури час – не абстрактна категорія чогось минущого, а конкретний непроминущий процес струмування самого життя, яке пульсує в серці. Наші предки аграрії осмислювали час як циклічний, цілорічно повторюваний плин життя за Сонцем і відображали цей процес в обрядових дійствах Сонячного Кола.

За допомогою цих обрядових дійств люди агрокультури знову й знову повертаються до першоджерела життя й заново переживають зародження Світу, аби розпочати новий цикл життя. Повертання до першоджерела – це не просто звернення до минулого, це звернення до непроминущої сутності, яка перебуває поза часом і простором та єднає в собі минуле, теперішнє й майбутнє. Ця непроминуща сутність і називається Безвічністю, бо не має віку, обмеженого лінійним виміром. У такому сенсі час звільняється од лінійності й набуває циклічності, в позачасовій суті якої являється Безвічність – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне.

Природні народні свята мають значення світла, святості й пов’язані з духовною практикою просвітлення, вони базуються на відповідності Сонячному циклу, на дотриманні космічно-природних законів і вселюдського морального принципу.  

Штучні празники (безділля) породжені марновірством та пов’язані з неробством, гульбищами, обжиранням і тримаються на бузувірській (фанатичній) вірі в релігійні догми й політичні доктрини.

Підмінивши слов’янам їхні рідні природні морально-світоглядні первені: Лад, Род і Родиця (Природа) чужим богом-творцем – надприродною, магічною караючою персоною, християнство нещадно гнітило й нищило ясновідний світогляд, природно-космогонічну міфологію й природно-космічну систему свят Сонячного кола.

У релігіях і відповідних їм політичних ідеологіях немає природних свят на славу світла, натомість у них встановлено штучні празники для поклоніння культам месій і вождів, на відзначення ритуальних дат, пов’язаних з революціями, війнами, завоюваннями, масовим поневоленням, винищенням, жертвуванням людей. Зокрема в юдаїзмі всі празники пов’язані з завоюваннями, з убивствами когось юдеями або з утечею їх від покари.

Взагалі всі юдейські релігійні празники приурочені до знаменних подій протистояння, як правило збройного, юдеїв неюдеям. Усе те розриває енергетичну взаємодію людей з Природою, Сонцем і Світовою Всеєдністю, перериває родові взаємини, культурну єдність минулого, сучасного й майбутнього життя народу.

Релігійні ритуальні празники-шабаші держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві; їх відзначають після заходу Сонця, що свідчить про темну, морочну суть тих зборищ. Уночі шабашують тільки злодії, які прожирають і пропивають награбоване, аби того не бачили люди. А випрацювані за день люди уночі відпочивають – відновлюють сили для праці на Землі під Сонцем.

Штучні релігійні й політичні календарі нищать астрономічно-природну основу Сонячного колодаря й морально-світоглядну основу ясновідного самоладування людського життя. Штучні календарі, ритуали руйнують енергетичну взаємодію людей із Землею, Сонцем і Космосом, розривають родові взаємини й культурну єдність минулого, нинішнього й майбутнього життя народу. Штучні ритуальні празники-шабаші та їх жертовні ритуали відбувають після заходу Сонця, ті зборища мають темну, морочну суть і держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві.

Релігія як антисистема заневолення й визиску супротивна культурі – системі саморозвитку людей. Морально-світоглядна, природно-духовна основа культури принаймні удвічі давніша від штучних релігійних догм: вік продуктивної агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік паразитарних релігій – близько 6 тисячоліть. Відтоді всі паразитарні режими нав’язують поневоленим народам свої релігійні ідеології.

В обрядах народів агрокультури немає жертвувань, а є взаємне частування і взаємообмін плодами своєї праці за принципом енергообміну між Сонцем і Землею. Цей давній звичай – вияв природного й суспільного синергізму та святкове нагадування про взаємодію, взаємодопомогу як основу життя людей агрокультури. Сонячне свято – знамення Світла. Свята Сонячного колодаря – нагадування людям агорокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самооновлюваної світлої сили Рода-Всеєдиного й Родиці-Природи.

Про руйнування християнською церквою системи Сонячного календарного циклу української агрокультури та інших агрокультур зробив вичерпний висновок історик і народознавець М. Грушевський: «Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система… передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську…» (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l., К., 1993).

Християнська церква спершу нарекла всіх селян (латинян, українців та інші аграрні народи) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної морально-світоглядної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужому, породженому юдаїзмом, християнству (а в новітній час – породженому юдаїзмом більшовизму). До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань).

Згодом набув поширення термін язичництво, який походить від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. Церковно-слов’янські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичництвом – усі неаврамічні релігії та дорелігійні світогляди. Зрештою, юдеї усіх людей означують поняттями гой, гоїм – народ, народи, а себе не вважають народом, а ідентифікують за належністю до певних колін та сімей.

З насадженням християнства термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції. Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та аврамічними релігіями юдаїзму й християнства полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний, моральний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній, морально-світоглядній основі; а релігія – це передусім дотримання догматів віри й зовнішніх ритуалів.

Так із насадженням у масову свідомість марновірців штучних понять язичники і язичництво церковна ідеологія спотворила давньоукраїнський природно-космогонічний, сонячний, дорелігійний світогляд, заснований на ясновідному істинному знанні, моральній волі духу та самосвідомості світловизнавчих людей агрокультури.

Споганене християнством язичництво має первинну форму – Ясацтво, що  походить від давньоукраїнського Яса (Слава) – світло, сяйво, ясна, світла, осяйна, чиста, радісна, привітна. Звідси первинне значення Ясацтва – визнання світла, славлення Сонця, хвала життю. Звідси ж давнє сакральне Ясунь – Шлях до світла, Шлях Ладу. Звідси ж і наше урочисте Яса – світло, сяйво, хвала, слава, добрий знак, а з ним споріднене стародавнє вітання Українців – «Ясак!», яким користувалися як гаслом аж до ХІV століття.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів. Хлібороби як люди агрокультури відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків під опікою Ладу, Рода й Родиці (Природи), зберігаючи про них світлу пам’ять (звичаєвий, дорелігійний культ предків) у нескінченному циклічному часоплині життя. Життя наших предків аграріїв було цілковито підпорядковане природно-космічним Сонячним циклам і нескінченному циклічному часоплину Всеєдиного Життя та безвічному моральному принципу Всеєдиного Ладу.

Лад – Усеєдиний самородний першопочаток життя й Усеєдиний моральний принцип. Із субстанції Всеєдиного самородного неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада) або Природа.

Християнська церква підмінила самородний первінь життя – Лад, життєзароджуючого Рода – батька всього живого й життєродну Природу – матір усього живого чужим богом – давцем багатства й уявною надприродною караючою персоною.

І коли неорелігійні рідновірські ентузіасти заходжуються славити «рідних богів» в особі Дажбога, то це свідчить не тільки про їх невігластво, а про зараження потьмареного розуму релігійною пошестю. Епідемічним вогнищем релігійної пошесті є вірусне поняття бог, що заперечує ясновідну дорелігійну основу природно-морального світогляду наших предків-хліборобів. Релігійні марновірці легко вірять і політичними ошуканцям – так усі потьмарені марновірці стають аґресивними бузувірами-соціопатами. Психічно здоровим людям належить остерігатися релігійно-політичної зарази та виробляти в собі імунітет проти старих і модерних релігійних культів та проти політичних доктрин. Легковірні, ошукані, піддавшись омані й устрявши в деструктивні церковні громади, різні секти й політичні партії, руйнують морально-світоглядну, культурну цілісність народу.

Християнська церква як інтернаціональна за суттю релігійна організація зайнята утвердженням християнської тотожності, а не збереженням національно-культурної ідентичності християнізованих народів. Християнська тотожність тримається на марновірстві й покорі, а національно-культурна ідентичність базується на знанні Істини й дотриманні морально-світоглядної традиції, на взаєморозумінні й взаємодії. Пагубність марновірства в тому, що віряни приймають на віру догми й не хочуть знати Істини, вірять церквам, а не довіряють одне одному.

Тож марновірцями маніпулювати легко. А для масштабнішого маніпулювання суспільством церква використовує моральних авторитетів та через праведників підступно чинить неправедне, ошукують не тільки вірян, а й ціле суспільство. У цьому плані й так звані рідновіри нічим не відрізняються од чужовірів: одні й другі сповідують месіанські культи – вірять вигаданим, уявним богам. І нема значення, якому богу вірити – нав’язаному чужинцями чи вигаданому самими, бо суть марновірства одна – залежність од релігійного культу й віросповідних догм, втрата самосвідомості й волі власного духу.

Рідновірство ще небезпечніше од чужовірства, бо підміна чужого марновірства «рідним» марновірством призводить до очманіння й шизофренії. Це так само роздвоює свідомість і руйнує психіку, як і молитва рідною мовою до чужих богів, до чого закликає УПЦ. Так само абсурдним є намагання віротерпимих ентузіастів поєднати християнське Різдво з сонячною традицією, назвавши його «Різдвом Сонця». Але ж Сонце не народжується, а відновлюється енергія сонячного світла в новому циклі обертання Землі довкола Сонця.

Звичаєву основу хліборобських свят Сонячного Кола руйнують і неоязичники-рідновіри, які, зокрема, проводять безглуздий ритуал спалювання на вогнищі хліба як жертви Дажбогу. Це блюзнірство суперечить прадавньому Українському звичаю пошанування хліба. Відомо, що всіх рідновірів в Україні контролює Марченко М. А. (медведчуків тесть) – засновник релігійної організації «Релігійний і духовний центр силенкиян Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри» (дата заснування 27.04.2006, Код ЄДРПОУ 34405962).

А заснував саме Об’єднання синів і дочок України Рідної Української Національної віри (РУНвіри) на першому з’їзді (соборі) в Чикаґо 1972 року Лев Силенко (справжнє прізвище – Леонід Кибзаєв; до ІІ світової війни – офіцер НКВД, у війну – офіцер гестапо в Києві, далі – впроваджений в українську наукову еміґрацію). Леонід Кибзаєв як новоявлений «Пророк і Вчитель Лев Силенко» спотворив ідеї філософа й релігієзнавця Володимира Шаяна з відродження «віри предків» та подав їх як «свою» монотеїстичну РУНвіру з «Єдиносущим Господом Дажбогом».

Так запущено в маси інтелектуальний вірус для відриву од давньої, дорелігійної Української морально-світоглядної традиції. Відомо, що всі неоязичницькі культи інфільтрувало в маси ще КГБ СССР, а на пострадянському просторі контролює ФСБ РФ. Отже, старе юдохристиянство й інспіроване ним неоязичництво й далі обслуговує руську імперську ідеологію.

Всі релігійні культи, старі й модерні, намагаються охопити своїми тенетами якомога більшу масу марновірців – так вони служать владарюючому режимові для контролю над масовою свідомістю. Самопроголошені волхви й волхвині міряються між собою, в кого більше ошуканих вірян. Тож неоязичницькі культи нічим не відрізняються од старих юдохристиянських, які самопроголошені пророки й волхви намагаються показушно заперечувати.

Так на підставі біблійних і похідних від них євангельських догм запускаються в масову свідомість інтелектуальні віруси підмін традиційних духовних вартостей національних культур і пропагується фальсифікована історія народів і спотворена картину Світу.

Як переконливо довів Г. Сковорода, проаналізувавши месіанську релігійну доктрину юдохристиян, їх світ – не всеосяжний природний, саморозвинний Світ, а штучний, придуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» нелюди-гуманоїди поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують марновірців з цілого Світу до бузувірського поклоніння своїм культам і собі – «богоствореним» і «богообраним». Що ж приховується за «богоствореністю» й «богообраністю»?

В антиеволюційних догматах юдохристиянства запрограмовано всі інволюційні збочення й деґрадації «богостворених», які всі свої гріхопадіння списують на «задум Творця». Якщо в юдаїзмі, релігії «богообраних», є інститут сім’ї як один з основних ідентифікаторів юдейської релігійної спільноти, то в християнстві, релігії рабів, інститут сім’ї зруйновано абсурдною догмою про непорочне зачаття від «духа святого», що виключило з процесу продовження людського роду чоловічий первінь.

«Богородиця», яка нібито зачала од «святого духа» й народила «сина божого», стала програмним прообразом нинішнього сурогатного материнства. А «син божий» зі своїми учнями-апостолами став програмним прообразом гомосексуальності католицького кліру й православного монашества. Показовим щодо абсурдності штучного християнства є догмат чоловічої «трійці» – Бога в трьох особах (Отець, Син, Святий Дух) у християнському віровченні, де немає місця жіночій земній первині – Природі. У Біблії поняття «трійця» відсутнє, його придумали наприкінці ІV ст. богослови-гомосексуалісти в чоловічих монастирях.

А нинішні почаївські ченці пішли далі у своїх релігійно-політичних проповідях «О последних временах» – прирівняли єдність «Святої Трійці» до необхідності об’єднання України, Росії та Білорусі: «…наше родное слово Русь и русский …быть с Православной Россией, чтобы вместе составить Святую Русь. …Как нельзя разделить Пресвятую Троицу, Отца и Сына, и Святого Духа, это Един Бог, так нельзя разделить Россию, Украину и Белоруссию…

И обязательно нужно знать, помнить и не забывать, что было Крещение Руси, а не крещение Украины. Киев – это второй Иерусалим и мать русских городов. В Польше была тайная иудейская столица. Иудеи понуждали поляков завоевывать Русь. Иудеям очень не нравились слова: Русь и русский, поэтому назвали сначала завоеванные поляками и отданные им в аренду русские земли Малороссия.

Потом опомнились, что здесь есть слово Рос, и назвали Окраиной. Слово окраина – это позорное и унизительное слово! Какая окраина? Чего, почему окраина?! Ведь за этой мнимой иудо-польской окраиной находятся другие страны и государства. И позже по их же указке поляки узаконили нам понятия Украина и украинцы, чтобы мы охотно забыли свое название русский, навсегда оторвались от Святой и Православной Руси».

Ота монашеська проповідь ідеології руського православного неонацизму – рашизму розкриває суть самої русі – винародовленого конґломерату ізгоїв, з паразитарної інвазії (нашестя) яких в Українські землі почалось релігійно-політичне заневолення корінного народу – Українців та нав’язування нам своїх релігійно-політичних паразитарних доктрин і руйнування нашої дорелігійної морально-світоглядної основи.

Великдень – не Паска

З давніх-давен в Україні Великдень як початок Нового хліборобського літа святкують у чітко визначену Сонячним циклом пору весняного рівнодення. А з насадженням юдохристиянства це космогонічне свято підмінили релігійним культом «смерті й воскресіння Христа» та стали змінювати його дату у зв’язку з юдейсько-християнськими пасхаліями й зрештою назвали Пасхою (від івритського песах – пропускати, обминати, що пов’язано з міченням кров’ю жертовного ягняти дверей юдейських жител, які мав обминати юдейський бог Ягве (Єгова) під час карання Єгиптян).

Ізраїльтяни прийшли в Єгипет однією сім’єю (рід Якова мав сімдесят осіб), а через 400 років їх кагал налічував шістсот тисяч і перевищив чисельність Єгиптян, що стало загрозою для країни. Спочатку рід Якова радо прийняли в найродючішому краї, форпостові Єгипту – землі Ґошен (араб. Кесем), але коли юдеїв стало більше за Єгиптян, до них почали ставитися з застереженням.

Юдеї вирішили покинути Єгипет під проводом Мойсея. Перед цим бог юдеїв напустив на Єгиптян 10 кар єгипетських, які не зашкодили юдеям, а для убезпечення від останньої кари «ангела смерті» велено було позначити житла юдеїв кров’ю жертовного ягняти. Юдеї «позичили» в єгиптян золоті речі й пішли завойовувати Ханаан – обіцяну землю. Вони нібито дістали цю землю за угодою з богом: як богообрані юдеї мають право володіти Світом.

Насаджене в Україні християнство підмінило сонячне свято Великдень юдо-християнським празником Песах-Пасха-Паска, яким юдеї відзначають свій вихід з Єгипту, а християни – воскресіння Христа. Отже, Песах – пам’ять про те, як юдейський бог Ягве обминув юдейські житла й знищив єгипетських дітей. Тобто Песах – жертва, що асоціюється з жертовним ягням.

Юдеї відбувають Песах поїданням жертовного ягняти-песаха й прісного хліба-маци, а християни відбувають Пасху причастям через літургійний хліб і вино до тіла й крові Христа, якого вважають принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому жертовне ягня (Агнець божий) стало символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального обряду, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову.  Отже, християни, наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. В цьому – абсурдність жертовної магії пасхального обряду.

Християнство як новоюдейська релігія перейняло з юдаїзму вузловий магічний обряд жертвопринесення – Пасху, чим прив’язує своїх марновірців до юдейської історії. Всіма іншими штучними церковними обрядами християнство підмінило наші природні дорелігійні агрокультурні свята Сонячного Кола, позбавивши наших людей своєї історичної пам’яті, питомого природного світовідчуття й морального світогляду.

Юдаїзм і християнство тримаються на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби з заздрощів, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве. Так у Біблії з позиції скотарів-кочівників юдеїв відображено протиборство кочівників і хліборобів.

Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують нібито послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи. Так на підставі біблійних догм вигадали спотворену релігійну картину Світу.

Для приховування магічної суті юдохристиянської Пасхи-Паски її стали називати по-польськи – Wielkanoc, по-чеськи – Velikonoce, по-словацьки – Velkonoc тим самим профануючи духовну суть давнього Великоднього свята – Сонячного свята відродження Життя. Разом з тим, назви Wielkanoc, Velikonoce, Velkonoc розкривають морочну суть юдейського Песаха, який відбувають з початком доби, а доба в юдеїв починається ввечері, подібно як юдейський рік починається восени – «коли вмирає світло».

А останнім часом і в Україні поширилась безглузда тенденція називати юдохристиянську жертовну Песах-Паску сонячним Великоднем, що його традиційно відзначають хлібороби на Весняне рівнодення, а церква свого часу забороняла. Так само церква забороняла й післявеликоднє поминання душ предків – Проводи, а нині руська церква в Україні нав’язує вірянам післяпасхальну канонічну «радоницу» – «радость воскресения Христова».

Хоч би як називали Песах (по-руськи – Пасха, по-українськи – Паска, по-польськи – Pascha), все одно він лишається юдейським магічним обрядом заклинання неюдеїв, тому безглуздо її вважати православною чи католицькою. Паска – не Великдень!

Проте церква й надалі намагається ототожнювати давній культурний звичай з релігійним ритуалом. Ось як пише про це «Католицька енциклопедія»: «Великдень увібрав до себе багато язичницьких звичаїв на честь повернення весни. Яйце є символом відродження життя ранньою весною… Кролик – це язичницький символ, і він завжди був символом родючості».

Церква довго забороняла Великдень і великодній звичай з крашанками, писанками й хлібом-колачем, які символізують Сонце й самозародження Життя; з хоровими співами й танками – Веснянками, які символізують радість оновлення Життя. Не змігши викорінити прадавнє Великоднє свято, церква втиснула його в пасхальні канони. Віряни різних християнських церков відзначають Пасху в різний час після Весняного рівнодення й Великодня за умовним календарем юдейсько-християнських пасхалій, підпорядковуючи річний Сонячний цикл агрокультури місячним циклам кочівників, чим порушують точний астрономічно-природний Сонячний колодар.

Дотримання Сонячного колодаря потребує значного розвитку астрономічних знань, у тому числі вміння точно визначати моменти рівнодень та сонцестоянь. Для цього снцевизнавчі Орійські, аграрні народи вже з VІ тисячоліття до н. е. будували спеціальні курганні обсерваторні комплекси. А кочовим народам астрономічні знання агрокультури були непотрібні, бо вони не трималися одного місця й не займалися землеробством.

Кочовики користувалися значно простішим місячним календарем, для якого не треба було нічого будувати, а досить подивитися на небо й зафіксувати фазу місяця. Юдеї як кочовики також здавна користувалися місячним календарем, запозичивши назви місяців у вавилонян. Першим весняним місяцем вважався нісан (вавилонський нісану).

Юдохристиянство підмінило космічно-природне життєствердне свято Весняного рівнодення некрофільним ритуалом поминання «сорока святих мучеників», а сам Великдень – своєю жертовною Пасхою, обізвавши святий великодній хліб-колач як мірило життя хліборобів песахом – плоттю жертовного ягняти. А потульні марновірці за тисячу літ юдо-християнського уярмлення змирилися з тим брутальним приниженням рідної культури й звичаєвої традиції та втратили в безтямності власний моральний світогляд і волю духу.

І коли їм відкривають правду про їхній заблуд, вони сприймають це як «образу почуття міліонів вірян» і безтямно вважають магічні ритуали юдохристиянської релігії «елементами нашої культури». Дивує, як в епоху планетарного прозріння люди існують у релігійній омані, вірячи в цинічну брехню, яка панує над ними.

До насильницького насадження християнства колонізаторською руссю в нашій культурі не було облудної аврамічної релігії, а був природно-моральний світогляд, духовна практика ясновідання зі звичаями Сонячного (Ладового) Кола та прадавні космогонічні знання.

Релігія як засіб заневолення людей і маніпулювання масовою свідомістю за суттю своєю супротивна культурі – системі природно-духовного саморозвитку людини й народу. Юдохристиянська аврамічна релігія – то підступна магічна омана, яка марновірством відволікає людей од ясновідного зосередження в собі й від осягнення Істини в самопізнанні та обіцяним раєм відвертає од справедливого життя в Білому Світі волею власного духу.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як світоглядна система цілісного, дієвого знання засноване на дотриманні принципу моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Під юдо-християнським релігійним гнітом віряни втратили ясновідне знання Істини й піддались морочній, марній вірі в чужого уявного бога – давця багатства. Опинившись у тенетах заневолення, ошукані марновірці навіть не намагаються пручатись і вирватись, а тільки пристосовуються вигідніше й придумують виправдання своєму марновірству та приймають на віру чужі профанні, фальшиві цінності, якими підмінили наші світлі сутності.

Так сталося з одвічними світлими сутностями ясновідного сонячного світогляду агрокультури: давньоукраїнською Досвітньою Зорею – Зорею-Денницею (Венерою) та давньоримським  Люцифером, які є вісниками Сонця. Люцифер (лат. Lucifer складається з коренів lux – світло та fer – нести) – світлоносний. Люцифер – одна з давньоримських назв планети Венера.

В ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі Досвітня Зоря зветься Устра й Уштра, а від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Знаменно, що Великоднє святкове дійство починається зі звертання до Досвітньої Зорі – вісниці світанку, сходу Сонця й символу-прообразу України.

Денниця-Люцифер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду агрокультури з морочною юдо-християнською релігійною доктриною месіанства. Юдо-християнська ідеологія «скинула» Люцифера з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею, а юдо-християни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера, персоніфікувавши в ньому зло.

Юдо-християнська релігійна ідеологія понизила світлі природні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних астральних знаках-символах, представивши їх як гордих, непокірних та підмінила своїми бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів. Юдо-християнство підмінило своїми божествами космічно-природні сутності агрокультурного світогляду, привласнивши їх світлу силу. В юдаїзмі й християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати як месіанський символ божого одкровення, а Сонце підмінили Христом. Так на підставі біблійних догм створено умовну релігійну картину юдейського світу.

Аналізуючи біблійні тексти з морально-світоглядної позиції агрокультури, Г. Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії: «Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи мудрецям єгипетським, …зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення…

Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний, світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу. …Біблія є змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розчавить йому голову той, хто перепочиває в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце… Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється» («Образ Алківіадський» або «Ізраїльський змій»); «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!» («Потоп зміїний»). У Сковороди «…той, хто перепочиває в Сонці» – це і є Денниця-Люцифер, нездоланна світла сила якого неминуче скине з Неба на Землю біблійного змія, «розчавить йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Породжене юдаїзмом християнство від початку мало у своєму арсеналі тільки некрофільний культ розіп’ятого Христа й магічну церковну літургію, а далі поступово заволоділо звичаями, культурними набутками й духовно-інтелектуальним потенціалом поневолених народів та використало їхній життєвий ресурс і таланти на їхнє ж заневолення й власне релігійне панування над ними. Так релігія заволоділа духовно-інтелектуальним ресурсом культурного саморозвитку людства.

Аби відновити життєвий ресурс для культурного саморозвитку, людям необхідно звільнитись од оман релігійної конфесійності й політичної партійності.

Отже, зробімо вибір між світлом і мороком – між Природнім, Сонячним святом Великоднем і штучним, політичним юдохристиянським празником Песахом-Паскою.

Звільнення од релігійної омани й марновірства

Нам належить звільнитися від тисячолітньої релігійної омани й марновірства, аби стати самими собою – жити волею власного духу. Звільнитись од релігійного заневолення, мороку марновірства й мирських умовностей люди спроможні, плекаючи у своєму єстві внутрішнє ясновідне чуття світлої сили Всеєдиного Життя та наснажуючись Сонцем; живучи за законами Природи, Космічного Ладу і вселюдської Моралі та звичаєвої традиції питомої агрокультури; шануючи духів предків і ладуючись у Сонячному, Ладовому колі в духовне Родове коло. Так ми стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів.

Цикли нескінченного Сонячного колообігу є природно-космічною основою всіх процесів у біосфері та в природноорієнтованому людському житті. Усвідомлюючи себе в Сонячному циклі частиною колообігу Всеєдиного Життя, люди ясно бачать свої заблуди й виходять на шлях життя за космічно-природними законами Світла. Усвідомлення Сонця центром усіх процесів у Сонячній системі й джерелом життя на Землі – це основа сонячно-морального світогляду.

На цій світоглядній засаді відбувається протистояння в Земному Світі заснованої на сонячно-моральному світогляді продуктивної системи життя та антисистеми паразитування, яка тримається на споживацькому світосприйнятті. Як біологічні паразити є споживачами життєродної енергії Природи, так і соціальні паразити є нахлібниками, споживачами духовно-розумової й фізичної енергії людей та природних ресурсів Землі. Нахлібники паразитують на продуктивній праці людей агрокультури. Споживацтво паразитарних гуманоїдів є суттю антисистеми фінансової цивілізації, яка паразитує на системі культури, суть якої – саморозвиток людей.

Свідченням абсурдності антисистеми фінансової цивілізації, яка тримається на віртуальних фінансових псевдоцінностях, є нестримна агонія паразитарного споживацтва, що прискорює її кінець. Заміна антисистеми фінансової цивілізації на систему культури починається у самосвідомості людей, які на моральній основі агрокультурного світогляду переосмислюють, змінюють своє життя в ставленні до Матері-Землі й усієї життєродної Природи, до ясної Істини й до морочних аврамічно-месіанських релігійних культів.

Це прискорює ліквідацію антисистеми фінансової цивілізації та відродження системи культурного життя на Землі за космічно-природними законами світла і вселюдським моральним принципом справедливості. Паразитарні гуманоїди-нелюди неминуче згинуть у нестримному накопиченні речовинного багатства, в затятості заблудів і марновірства, а культурні люди спрямовують свою енергію на підтримання життя на Землі й на свій природно-соціальний саморозвиток у духовній перспективі.

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. За Г. Сковородою, «Культура – друге, духовне, народження людини» волею власного духу.

Енергопродуктивне життя культурних людей кардинально відрізняється од споживацького існування паразитарних гуманоїдів-нелюдів. Культурні люди невибагливі в побуті, бо їхнє життя засноване на постійній синергетичній взаємодії, на енергообміні між Сонцем і Землею. Культурні люди не накопичують багатства, як паразитарні гуманоїди-нелюди – раби споживацтва, бо статки і все необхідне для розвитку людей агрокультури оновлюється в кожному новому Сонячному циклі як результат їхньої праці.

У живій природній основі звичаєвої традиції ґрунтується своєрідність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор); «Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах» (О. Воропай). У звичаєвій традиції виявляється  безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь).

Юдохристиянська релігія порушила природний розвиток прадавньої Української агрокультури на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі. І найдужче постраждала весняна, новолітня обрядо­вість, оскільки саме в цю пору церква запровадила Великий піст і заборонила традиційні народні сонячні свята. Весняні сонячні обрядодії нашої хліборобської культури частково збереглися в дитячо-молодіжних іграх і забавах.

У чужих церковних празниках, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаї. Звичаєві свята Сонячного колодаря – нагадування людям агрокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самородної світлої сили Ладу, до життєзароджуючої небесної сили Рода й життєродної земної сили Родиці-Природи, до світлосійної сили Сонця й самооновлюваної сили Землі. Великдень як свято зародження й відродження життя присвячене подружній любові, ладу в родині й громаді – щастю як вияву радості життя.

Агрокультурна традиція найповніше збереглася в родинному частуванні за Великоднім столом: крашанки, колач (круглий, сонячний білий хліб), печені м’ясо й сало, ковбаса, хрін, овочі, узвар, хмільне, солодке. Ця Великодня традиція святкового частування збереглась віддавна і перейшла в церковну Пасху, бо юдейська пастуша традиція мала тільки песаха – жертовне ягня, що в християнській догмі трансформувалось у тіло й кров Христові (причастя).  Церква століттями боролася з народною Великодньою традицією й зрештою прийняла її. Тільки колач назвала паскою. А тепер Українці, за старою пам’яттю, називають Великоднем чужу Пасху, бо на столі все своє, звичне – плоди агрокультури. Тільки пасхальні жертви: ягня, плоть і кров супротивні агрокультурі й сонячному святу.

Наш Великдень стабільно святкуємо в першу неділю після Весняного рівнодення. А агрокультурні народи Сходу з Весняного рівнодення починають святкувати Новруз чи Навруз (Новий день), яким відзначають початок Новоліття або Нового року. Їхнє святкове застілля подібне до нашого.

У 2024 р. католики відзначають Пасху за григоріанським календарем 31 березня, а православні й греко-католики за новоюліанським календарем – 5 травня. Така розбіжність у датах – свідчення абсурдності вигаданого воскресіння христового.

Останні роки в католиків і православних поширилась тенденція Пасху називати Великоднем. У такій тотальній тенденції підміни понять і пристосуванні християнства до прадавньої агрокультурної традиції простежується намагання  релігії повністю поглинути дорелігійні звичаї, що свідчить про деґрадацію християнства.

Для убезпечення світогляду од вірусів і з’ясування істини передусім необхідно розрізняти – чуже й своє, брехню й правду, природне й штучне. Бережімо прадавнє й своєчасне сонячне свято – Великдень!

Споконвіку хлібороби на теренах України святкуванням Великодня відзначають космічно-природне явище початку Новоліття. Двотижневе Великоднє обрядодійство починається славленням Досвітньої Зорі, Сонця й основи всього живого в Природі: Землі, Води, Вітру (Повітря), Вогню. Завершуються Великодні свята поминаннями-проводами духів предків, які у Великдень являються в Білий Світ.

А на 25-й день після Великодня настає Рахманський Великдень – так само прадавнє дохристиянське свято. Рахманський Великдень відзначали ще на початку XX ст. на Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі, Гуцульщині. За звичаєм, шкаралупу від Великодніх крашанок несли до річки й кидали у воду, і вода за 25 днів мала донести ту шкаралупу в «інший Світ» – до Рахманів. Рахмани – далекі наші предки, які переселилися «за Синє море», і вони зі шкаралупи Великодніх крашанок відновлюють Світородне Яйце.

У Великдень нашу Галактику проймає потужний струмінь Космічного світла, і в його вселадуючому імпульсі лине до нас духовна енергія предків. Тривалість космічного імпульсу сім днів – від Великодньої до Провідної Неділі. Люди вшановують духів предків і проводять їх до наступного Великодня. Так підтримуємо безперервний тонкоенергетичний зв’язок між минулим, нинішнім і прийдешнім у людському житті в безвічній пульсації Всеєдиного Життя.

Великоднє свято – відчуття безвічного дихання Всеєдиного Життя. У свята Сонячного циклу, Ладового кола ми світоглядно й реально прилучаємося до безвічного Кола Всеєдиного Ладу – оновлюємо своє життя в енергетичному взаємообміні з життєсійною снагою Сонця, життєзароджуючою снагою Рода-Батька й життєродною силою Природи-Матері. У Великоднє свято Сонце знаменує світлу силу відродження, оновлення Життя.

Відзначаймо Весняне рівнодення як початок Новоліття й програмуймо його світлими задумами з усвідомленням, що ми живемо за нескінченним, самооновлюваним Сонячним циклом і за незмінними законами земної Природи та наснажуємося оновленою енергією Сонця й сповнюємо своє життя безвічним смислом покликання в Білому Світі.

У цей початок Новоліття, що припав на тяжку воєнну пору, звертаймося з пробудженою пам’яттю й самосвідомістю до Ладу, Рода, Природи, до Землі, Води, Вітру, Вогню, до духів наших предків і з ними долаймо морок політичної омани й ліквідовуймо нелюдів. Наснажуймося Сонячною силою в цю Великодню пору, употужнюймось духовно й фізично для розгрому нашого тисячолітнього ворога – паразитарної русні. Відновлюймо нашу Українську Волю й утверджуймо Самостійну Українську Державу!

Сили й Ладу нам, Українцям, у нашій справедливій боротьбі за Життя!
Переможного Новоліття!

© О. СІВЕР

Джерело: «Український світ»

Запис Весняне рівнодення – Великдень – Новоліття спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Однією з найпопулярніших сучасних історично-туристичних пам’яток лівобережжя Київщини є Спасо-Преображенська Церква на воді.

Ця пам’ятка архітектури ХІХ ст. – єдине, що залишилося від села Гусинці Бориспільського району, яке було затоплене водами Дніпра під час будівництва Канівського водосховища у 70-х роках ХХ ст.

Зараз до церкви можна доїхати через сусідні села Старе і Сошників, що розкинулися праворуч від дороги з Борисполя на Переяслав.

А ще одне сусіднє село Кальне затоплене водами Дніпра у ХХ ст.

150 років тому, коли власниками церкви стали монахи Київського Свято-Троїцького монастиря, між ними і козацькою громадою села Старе відбулася «битва» за право власності Старинським Вільним бором.

Усі описані нижче події взято з архівної справи, за документами судових розслідувань та рапортів настоятеля монастиря архімандрита Іони своєму начальству – митрополиту Київському і Галицькому, архімандриту Київо-Печерської Лаври Платону (четвертому московиту на престолі митрополита) та Київській духовній консисторії.

Церкву в Гусинцях (на той час село було в складі Переяславського повіту Полтавської губернії) збудували коштом місцевого поміщика Гусинського на початку ХІХ ст. Згодом вона стала власністю Київського Свято-Троїцького монастиря (нині – Троїцький Іонинський на території Ботанічного саду ім. Гришка), засновником і настоятелем якого був отець Іона.

Активних зусиль до заснування Свято-Троїцького монастиря доклала дружина тодішнього Київського військового генерал-губернатора, князя Іларіона Іларіоновича Васильчикова – Катерина Олексіївна. Вона стала духовною дочкою о. Іони й підтримувала його щедрими дарунками.

Так у 1867 р. К. О. Васильчикова дарує половину свого маєтку в с. Гусинці Київському Свято-Троїцькому монастиреві. А в 1869 р. продає тому ж монастиреві другу частину цього маєтку за 15 000 рублів. По смерті К. О. Васильчикової її діти – спадкоємці  князь Сергій Іларіонович Васильчиков та баронеса Віра Іларіонівна Мейєндорф у 1875 р., таємно від громади Старого, купчим актом закріплюють за монастирем право власності на цю землю.

Проте частина з тих земель належала старинським козакам і була у вільному користуванні їхньої громади. Від поселення в  Гусинцях монахів починаються суперечки між ними та старинськими козаками за володіння цією частиною земель, яку називали – Вільний Старинський бір.

Суперечки з монахами не були для козаків новими. Вони вже мали багатолітній досвід судових справ з попередніми власниками маєтків у селах Гусинці й Кальне, які межували з їхнім Вільним бором.

Свої громадські землі, а саме Вільний Старинський бір в урочищах Гута й Біляве, козаки Старого мали в користуванні за природно-звичаєвим правом здавна, коли ще й не починали будувати церкву в Гусинцях.

За «споконвічним порядком речей, право власності на нерухомість набувалося шляхом її захоплення (займанщина)» і це право, «з одного боку, обумовлювалося повагою до місцевого населення, а з іншого – незайнятістю великих просторів землі. Так і ця земля в урочищах колись нікому не належала, а згодом стала громадською» (арк. 17 зв.). «З давніх пір предки – малоросійські козаки громади с. Старе, за предковічним правом законного наслідування, за правом власності володіли хутірськими землями до 2 000 десятин, що знаходилися в урочищах «Мокре-Біляве», «Сухе-Біляве» і «Гута». В цілому ж уся ділянка, що належала вільній громаді козаків називалася «Вільний громадський бір»». Згодом «суміжні власники, користуючись великою силою свого офіційного становища – захопили найкращі лісові простори, а саме від урочища «Гута» урочище «Бір», вкрите віковими сосновими деревами» (арк. 18 зв.).

Так одна частина бору опинилась у володінні Вороньківського сотника Матвія Сулими, друга – у володінні таємного радника, бунчукового товариша Семена Кочубея, а третю частину відрізали в державну казну під назвою – Сошниківська громадська дача. Так місцеве панство порушило одвічне природно-звичаєве право, за яким жили в Україні вільні люди – козаки.

Гірший залишок обрізаної з трьох сторін ділянки землі залишився козакам без лісу, але з попередньою назвою «Вільний бір». Ця ділянка, площею 1 059 десятин 600 сажнів, вже не мала того непрохідного густого лісу і являла собою піщане пасовисько, вкрите заростями мішаних порід: осики, берези, сосни.

Старинське козаче товариство суворо оберігало бір як єдине пасовище для своєї худоби й коней, а ліс використовувало як матеріал для будівництва й на дрова. Козаки заготовляли сіно й хмиз, сіяли злакові, тримали пасіки. Дозволяли мешканцям сусідніх сіл Сошників, Рудяків, Кальне користуватися бором для випасу худоби, мисливства й пасічництва за певним порядком, аби вони не завдавали шкоди.

Село Старе в той час входило до Вороньківської сотні Переяславського полку. У 1777 р. Вороньківський сотник Матвій Самійлович Сулима уклав мирову угоду з бунчуковим товаришем Семеном Кочубеєм стосовно кордонів своїх володінь, також і тих, які вони захопили у козаків у урочищах Гута та Біляво. Проте у тому документі вони не були означені власниками.

У 1779 р. Матвій Сулима помер, а його сини у 1800 р. поділили спадщину за роздільним актом. Іванові відійшли землі у Гусинцях і Кальному, а Олександрові – в Старому. Роздільний акт, який уклали брати між собою, був мировою угодою між ними, він не був купчим актом, і в ньому не було зазначено ані кордонів власності, ані назв урочищ Гута і Біляве, за які потім розгориться спір. Це була домашня, тільки ними, братами, підписана відомість: кому з них які ліси мають відійти за спадщиною і те, що записано в ній не є обов’язковим для третіх осіб, тобто старинських козаків.

Тим часом, дерева у Старинському Вільному бору підростали і коли вони виросли настільки, що стали придатними як будівельний матеріал та на жердини, лати, кілки, то козаки за звичаєм предків постановили вирубати весь ліс, а матеріали роздати порівну по родинах. Узимку з 1815 на 1816 рік ліс вирубали й матеріал порозвозили по дворах.

Після цієї події колезький архіваріус Іван Сулима у лютому 1816 р. подав у Переяславський Земський суд прохання, щоб зі старинських козаків, які зчинивши ґвалт, побили його селян, вирубали і вивезли ліс з його спадкового бору, було стягнуто завданий збиток на 4 000 рублів. Слідчі суду виїхали на місце події, зробили огляд, допитали козаків та місцевих свідків. Козаки свідчили, що бір споконвіку належить їм, а не Сулимі, що його лісу вони не вирізали, а тільки в межах своєї власності, що селян не били.

Свідки з сусіднього села Сошників у кількості 35 осіб одноголосно підтвердили, що цей бір завжди належав старинській громаді. Проте, незважаючи на свідчення на користь козаків та відсутність у скаржника відповідних документів на власність, Переяславський нижній земський суд постановив у 1817 р.: стягнути з козаків 3 000 рублів за ліс, ґвалтових 12 рублів, правових 5 020 грошей, бір залишити у володінні Сулими, а козакам заборонити користування ним, «щоб вони насилля і ґвалту рубкою лісу не чинили» (арк. 19).

Далі, протягом чотирьох років, сторони спору мали тяжбу в різних судах, подавали на апеляцію і в решті Урядуючий сенат (вищий російський імперський орган) у 1821 р. підтвердив, що сторони мають визначилися між собою формальним порядком, а спірний ліс залишається у володінні тієї сторони, якій він належав до початку спору. Таким рішенням сенат визначив, що Сулима не є власником, а копії мирових документів, які він надавав не є підставою для узаконення його власності.

Таке ж рішення виніс і Генеральний суд, відмінивши попереднє рішення Переяславського нижнього суду і надав «письмовий вид» І. Сулимі, що тяжба закрита і гербове мито ним сплачене. За тодішнім правилом Переяславський нижній суд мав донести це рішення козацькій громаді, але, будучи у таємній змові з Сулимою, цього не зробив. Цей факт свідомого приховування від козаків рішення Генерального суду, з імовірною метою подальшого володіння бором, мав надалі негативні наслідки.

Але те, що Сулима не подав до козацької громади позов на відшкодування 4 000 руб. за вирубку, свідчать про усвідомлення ним подальшого програшу в суді. Згодом ані поміщик, ані козаки не зробили спроб про визначення своїх майнових прав. У той час «закріплення права на власність ще не зовсім проникло у свідомість сучасного суспільства» (арк. 18). А козаки й далі користувалися своїм бором. У Ревізькій казці 1835 р. (восьмому перепису населення) є запис, що старинські козаки «мають від предків своїх їхній, званий громадським, бір з лісовою заростю…» (арк. 10 зв.). Тому і продовжували господарювати: для гарного сполучення до свого бору насипали широку греблю на річці Карань біля своїх сінокосів та зробили дерев’яний міст, щоб худоба і вози могли діставатися зручно на інший берег (арк. 19 зв.).

Після смерті Івана Сулими у 1841 р. законні права на власність його маєтку в Гусинцях і Кальному отримала за уліточним записом його небога – Ганна Олександрівна Іваненко (дів. Сулима). Уліточний запис – це давньоукраїнський договір про поступку в правах при вступі у спадщину, оскільки між нею і вдовою дядька, Ганною Сулимою, виникла тяжба за власність. Проте і у цьому документі також не були вказані межі володінь. Невдовзі, у 1845 р., Г. О. Іваненко  продала маєток у Гусинцях поміщикові Володимиру Івановичу Бенкендорфу за тим же уліточним записом без зазначених кордонів  і складових його частин.

Через три рокі від початку володіння маєтком Бенкендорфом сталася невелика суперечка з козаками. Його зять, поміщик Баранов, приїхав у Старе до старинського поміщика Іваненка та запросив козаків. Він схиляв їх поступитися частиною маєтку, ділянкою бору, під виглядом виправлення кордонів, погрожуючи в іншому випадку почати з ними судитися. Козаки відповіли, що своєї власності вони не попустять і надалі користувалися своїм бором: орали та засівали в ньому землю, і як окремі господарі, і як громада для свого громадського сільського магазину.

Треба зазначити, що упродовж 20 років (з 1822 по 1853 роки) ніяких судових справ з приводу Старинського Вільного бору не розглядалося, майнові стосунки на власність земель сторонами так і не оформилися, тривав усталений порядок речей.

Удруге серйозний спір за бір спалахнув у жовтні 1852 року, коли старинські козаки знову почали рубати ліс на своїх землях на свої потреби. Взимку з 1852 на 1853 рік, як і 36 літ тому, вони вирубали ліс в урочищах Гута і Біляве і вивезли матеріали, а вже з весни орали там, пасли худобу і косили сіно. Дружина поміщика Бенкендорфа подала у 1853 р. в Переяславський земський суд прохання на захист від дій козаків. Суд постановив надати сторонам належні документи на право володіння. Все закрутилося по новому колу. Козаки документів не мали і дали пояснення, що спірний ліс завжди був у їхньому та їхніх предків користуванні, а «Гусинська ж економія привласнила собі урочища Гута та інші ділянки неправильно» (арк. 10 зв.).

Бенкендорф же надав копії документів від 1777, 1800, 1822 роки ще від мирових угод Сулим (тут і виявилися ті таємні домовленості Івана Сулими з Переяславським нижнім судом, які на той час спричинили б кримінальну справу проти нього). Але, оскільки справа почалася за скаргою поміщика, а «малоросійські козаки володіють своїми предківськими землями і тому не мають ніколи на них документів, слід не козакам, а економії доказувати право власності» (арк. 11 зв.). Спочатку Переяславський земський виконавець заборонив козакам користування на спірній землі, але у листопаді 1856 р. Полтавське губернське правління скасувало те незаконне самочинне рішення.

Проте у грудні, під час вирубки козаками хмизу, селяни Гусинської економії напали на  них, захопили їхніх 10 пароволових підвід і одну однокінну та відправили їх приставу Переяславського повіту з поясненнями, що козаки рубали хмиз у панському володінні. Пристав разом з уповноваженим депутатом від окружного начальника здійснили огляд місцевості і в присутності свідків склали акт, у якому засвідчили, що порушень зі сторони козаків не було.

Коли ще тривав судовий розгляд справ за володіння Вільним бором, Бенкендорф у 1860 р. продав Гусинський маєток княгині К. О. Васильчиковій. У грудні 1860 р. вона отримала купчий акт, в якому були також зазначені й спірні землі у Вільному бору. У 1861 р. топограф Доманський з Полтавської межової палати зробив карту маєтку, на якій також були зазначені спірні урочища.

А ще через рік, у листопаді 1862 р., чиновник з особливих доручень Кравченко, землемір Фіалковський і помічник Переяславського окружного начальника Лепеха разом з управляючим княгині Васильчикової їздили у Старе. Управляючий пропонував козакам піти на мирову: взяти їм зі спірної місцевості 650 десятин землі північних (і гірших), а княгині віддати 400 десятин південних (і кращих). Козаки не погодилися на такий обмін і запропонували віддати 80 десятин в урочищі Біляве і 300 десятин біля урочища Гута. У підсумку, так ні про що сторони і не домовилися.

Ставши духовною дочкою о. Іони, К. О. Васильчикова у 1867 р. подарувала половину свого маєтку в с. Гусинці Київському Свято-Троїцькому монастиреві. А в 1869 р. продала тому ж монастиреві другу частину цього маєтку за 15 000 рублів. Але оформити документи не вдалося через її смерть.

У 1869 р. був зроблений опис нерухомого майна в Гусинцях, яке переходило нащадкам – дітям Васильчикової: синові Сергію Васильчикову та Вірі Мейєндорф. Вони підтвердили Свято-Троїцькому монастиреві свої наміри продати йому обіцяну матір’ю другу половину земель. У 1874 р. Полтавський окружний суд видав указ, що Васильчиков і Мейєндорф вводяться у володіння землями у Гусинцях і Кальному, але в ньому була зазначена ділянка землі у Вільному бору, що перебуває в спірному володінні з козаками.

Упродовж тих років, які пішли на переоформлення Васильчиковими документів на спадщину, маєток у Гусинцях перебував у тимчасовому користуванні Свято-Троїцького монастиря. Імовірно, саме тоді монахи й розробили план заволодіння землями Старинського Вільного бору. Та щоб бути точно впевненим у виграші, монастир консультується з Синодальним обер-прокурором: чи не подадуть тоді козаки  позов на них у суд. На що юрисконсульт запевнив, що якщо й подадуть, то суд відмовить козакам у розгляді через відсутність у них відповідних документів на землю та задавненість справи (минуло п’ять земських давностей, а якщо сторона не подавала за період земської давності в 10 років позов, то вона втрачала власність на землю).

З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 36-36 зв.)

У звіті Київської судової палати про хід  тяжби козаків знаходимо такий висновок: «Якби не корисливі цілі монахів, то ніякого  зазіхання на відняття у козаків тієї землі й не було б. Та монахи вчинили інакше: вони, вірогідніше за все, переконали нащадків княгині Васильчикової, що Сенат присудить козачі землі на користь нащадків княгині, й тому вчинили у великій таємниці від громади козаків с. Старого наступний ряд чудернацьких дій на предмет відчуження на користь монастиря земель, що належать козацькій громаді у ділянці «Вільний бір», урочище «Біляве» і «Гути» під виглядом беззаперечної власності князя Васильчикова та баронеси Мейєндорф» (арк. 21 зв.).

З архівної справи № 1775 (арк. 21 зв.)

Що ж то були за «чудернацькі дії»? Було розроблено і втілено ланцюжок обдуманих і послідовних дій. Спочатку представник від монастиря ієромонах Августин і повірений від Васильчикових – Гарніков «переконали нотаріуса Фатєєва і старшого нотаріуса Нікифорова, що Сенат рішенням від 11.09.1875 р. остаточно присудив у власність князю Васильчикову та баронесі Мейєндорф  землі урочища Біляве і Гути, а також Бір, відмовивши козакам у позові» (арк. 21 зв.).

Результатом того заміристого ходу стало отримання монастирем фіктивного купчого акту від 30.06.1876 р., в якому вже було записано, що князь Васильчиков і баронеса Мейєндорф своє спадкове майно разом зі спірними козацькими землями продали Свято-Троїцькому монастиреві.

Далі той же ієромонах Августин, скориставшись фіктивним купчим актом, отримує від Полтавського окружного суду 30.07.1876 р.  ще й фіктивний виконавчий лист на введення монастиря у володіння козацькою землею. У цьому листі урочища Гута й Біляве вже зазначені як власність монастиря. Отримати той документ  ієромонаху вдалося після відвідин пристава Полтавського окружного суду Кочетова, якого він переконав у тому, що козакам відмовлено у володінні землею. Також ієромонах просив пристава ввести монастир у володіння без виклику кого-небудь з мешканців села Старе і задовільнитися тими, яких запропонував для цього Августин з сусідніх сіл Сошників, Кальне і Гусинці (арк. 21 зв.).

З архівної справи №1775 (арк. 21 зв.)

З фіктивними купчим актом та увідним листом ієромонах Августин поспішає до Полтавського губернського правління і випрошує, щоб воно зробило рішення про скасування спору з козаками за Вільний бір, бо ці землі вже перейшли монастирю по купчому акту. Полтавське «губернське правління співчуваючи монастирю та безумовно довіряючи заяві Августина про мирову угоду між монастирем і громадою козаків, вирішило, відступивши від законів, і 25.08.1876 р. прийняти беззаконне рішення», що спір між сторонами припинився (арк. 22 зв.).

Отримавши копію ще одного незаконного рішення і додавши дійсну копію плану земель 1861 р. з Межової палати, Августин звернувся до Полтавської губернської креслярні й попросив помічника губернського землеміра зробити на тому плані напис, що бори Гута і Біляве, замежовані княгинею Васильчиковою, належать Свято-Троїцькому монастиреві. Те прохання землемір виконав. Так, улагодивши усі справи, і отримавши п’ять фіктивних документів, Августин 5.09.1876 р. послав у Рогозівське волосне правління (с. Старе входило до його складу) заяву, в якій «пояснив, що по купчому акту від 31.07.1876 р. Свято-Троїцький монастир введений у володіння землями Білявого і Гути мірою 1059 десятин і тому просить повідомити про це козаків с. Старого, і заставити громаду зігнати худобу з пасовиська на тій землі, заборонивши козакам косити траву» (арк. 22).

У відповідь на те зухвале протизаконне свавілля громада козаків у червні 1878 р. подала позов до монастиря у Лубенський окружний суд. Інтереси громади відстоював кандидат прав Штефан, відмінний фахівець своєї справи. У позові Штефан зазначив такі вимоги: 1) визнати за громадою козаків право власності на спірний маєток у с. Старе; 2) визнати недійсним право спадковості нащадками С. Васильчиковим і В. Мейєндорф на спірну землю по причині незавершеності справи; 3) визнати недійсним акт купівлі Гусинським монастирем у означених нащадків спірних земель, а також введення їх у власність; 4) визнати володіння Гусинським монастирем спірних земель недоброчесними від початку подання позову до дня передачі маєтку; 5) усі судові витрати і витрати на ведення справи покласти на відповідача (арк. 10зв.).

До позову було додано копії документів з попередніх скарг і судових справ, свідчення опитаних мешканців сусідніх сіл. Та козаки не мали і не надали суду ніяких документів на право володіння землею у Вільному бору. Тому Лубенський окружний суд у 1878 р. наголосив, що ця справа є задавненою і складною за кількістю сторін, письмових доказів та свідків. Суд був переконаний, що в цій суперечці єдиним доказом права на землю повинні слугувати покази свідків-старожилів і міркування суду повинні спиратися на короткий історичний опис обставин, що породили цю тяжбу.

Більшість свідчень, які записували до попередніх судових справ з поміщиками й монастирем, була на користь козаків. Свідок Семенець Аркадій Олексійович, 65 літ, с. Старе: «В дитинстві й отроцтві чув, що спірний маєток, зветься вільним.

Ним користувалися старинські мешканці – козаки і селяни для випасу худоби. В 1833 р. свідок виїхав з поміщиком у Петербург і вернувся на батьківщину після звільнення селян. Та повернувшись, бачив, що в спірній місцевості користуються вигодами – випасають худобу й, іноді, орють козаки».

Свідок Нудьга Степан Михайлович, 90 літ, с. Старе: «знає спірне місце вже літ 80, ним завжди володіли старинські козаки і селяни». Свідок Гаврилко Фома Андрійович, 68 літ, селянин Старого «знає спірну землю з 28 літнього віку, козакам ніхто не заважав, вони орали, сіяли просо, косили сіно і пасли худобу. І старинські селяни там пасли худобу, але не орали» (арк. 15-15 зв.). «Володіння козаків продовжувалося поки не почали вмішуватися монахи, що сталося 10 років тому» (Р. Білан); «раніше ця земля вважалася вільною, і можна було будь-кому випасати свою худобу, а коли почали володіти монахи, більше 10 років тому, то і нам, сошниківцям гірше» (І. Чуб); «козаки перестали орати землю по причині того, що між ними і монахами вийшов спір за спірний маєток» (С. Місяць) (арк. 27 зв.).

Свідчення селян с. Старе зі звіту Київської судової палати (арк. 15)

Та попри свідчення на користь козаків, Лубенський окружний суд у 1880 р. не задовільнив позову козацької громади на право власності на цю землю, посилаючись на їх невведеність – тобто відсутність у козаків документів, які підтверджували б їхнє право власності.

Програш справи в окружному суді не спинив козаків і вони подали на апеляцію до Харківської судової палати, яка розглянула апеляційну скаргу старинських козаків і залишила в силі рішення Лубенського окружного суду на користь монастиря.

Та й цей присуд не зупинив козацьку громаду. Козаки знову подали скаргу – вже у Громадянський касаційний департамент Урядуючого сенату в Петербурзі, який таки побачив касаційний привід і в 1883 р. ухвалив скасувати рішення Харківської судової палати, а справу передати для нового розгляду у Київську судову палату.

В той же час виграш монастиря у Лубенському окружному суді й Харківській судовій палаті давав монастиреві цілковиту впевненість у виграші справи. І його настоятель архімандрит Іона був впевнений «у правоті цього процесу», що не варто «боятися за його результат», «але проти усякої ймовірності і на превеликий подив», сталося інакше (арк. 37 зв.-38).

Вивчивши усі документи попередніх справ та свідчень свідків від позивача і відповідача, Київська судова палата дійшла висновку, що упродовж 75 років, від 1800 р., козаки завжди володіли своїм бором без перерв, за правом володіння під час усіх спорів господарювали, обороняли від різних захоплень та хижацьких набігів.

А щодо  зазіхань власників, то «хто ж винний, що міліонери І. Сулима, Бенкендорф і князі Васильчикови не забажали своєчасно надати у судовому порядку документи на розгляд і визнання за ними права власності на козацькі землі», «бо цією ділянкою землі громада козаків, дійсно, за правом власності володіла фактично безспірно до початку Бенкендорфом спору, протягом усього розгляду того спору, і після закінчення спору Сенатським повелінням 11.09.1875 р. під час незаконного відчуження її монахами» (арк. 26).

І у 1884 р. Київська судова палата винесла справедливе рішення і постановила визнати за громадою старинських козаків право власності на спірну землю: «Купчий акт не може обумовлювати право власності на придбання того, на що продавець не мав права: урочища під загальною назвою «Вільний бір» ніколи від Сулими до Іваненкової, ні від Іваненкової до Бенкендорфа, ні від Бенкендорфа до Васильчикової, ні від Васильчикової до Мейєндорф і Васильчикова ні по яких актах не переходили, а тому і Свято-Троїцькому монастирю не можуть бути продані» (арк. 18).

Київська судова палата постановила: «Визнати за громадою козаків с. Старого Переяславського повіту Полтавської губернії право власності на 1059 десятин 600 сажнів землі різного роду в кордонах, зазначених на плані 1861 р. Судові по справі витрати в ¹/₅ покласти на позивача, а в ⁴/₅ на відповідачів. Рішення Лубенського окружного суду, який відбувся 1 квітня 1880 р., в чому з цим не згідно, скасувати» (арк. 31 зв.).

Рішення Київської судової палати у справі між козаками і монастирем (арк. 31 зв.)

Здавалося б, крапка у справі поставлена – справедливість перемогла, і козаки можуть відтепер спокійно господарювати на своїй предківській землі. Та не так сталося, як гадалося.

Бо почалося несподіване продовження, адже з таким рішенням уже не зміг погодитися Свято-Троїцький монастир. Архімандрит Іона у рапорті митрополиту Платону у зв’язку «з кричущою несправедливістю справи, вирішеною Київською судовою палатою на користь козаків Старого» і розоренням «мого монастиря від такого незаконного відібрання споконвічної власності» пропонує почати новий судовий перегляд (арк. 32 зв., 58). Бо у справі знайшлися нові обставини, які зміг віднайти для монастиря присяжний повірений Микола Павлович Орлов, якому архімандрит Іона запропонував представляти монастир у судах.

Нові обставини, які побачив Орлов, полягали в тому, що позов до монастиря у суди подавали козаки, а свідчили на їхню користь селяни. Що селяни, свідчивши проти монастиря, хотіли це використати згодом на свою користь. Проте за рішенням суду земля дісталась козакам, а селяни нічого не отримали. І їм, селянам, заздрісно з того, що вони залишилися ні з чим.

З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 38 зв.)

Які були подальші «роз’яснення» зі сторони монастиря старинським селянам невідомо, та невдовзі уже вони подають позов до старинських козаків у Лубенський окружний суд про своє право власності на половину частини козацького Старинського Вільного бору. Суд відмовляє у позові селянам.

Та вони йдуть далі вже протоптаною козаками дорогою і подають апеляцію у Харківську судову палату, яка у 1887 р. приймає рішення відмінити рішення Лубенського окружного суду і визнати вже за селянським товариством Старого право спільної з відповідачами власності на спірні землі. Незадоволені цим рішенням козаки подали касацію в Урядуючий сенат, звідки у 1889 р. з Цивільного касаційного департаменту отримали відповідь, що їхня скарга на рішення Харківської судової палати 1887 р. залишається без змін.

За тим спровокованим «чубанням» прискіпливо стежив Свято-Троїцький монастир, і архімандрит Іона «з сердечним болем чекав кінцевого рішення цієї, справді, достойної подиву справи» (арк. 39). Бо дуже він сподівався на такий результат, адже повірений Орлов уже мав наступний план: монастир подає позов на перегляд справи, бо у ній з’явився ще один власник – старинські селяни.

Оскільки козаки перемогли завдяки свідченням селян, а селяни були в той час кріпаками і «не могли бути правоздатними власниками нерухомого майна, отже володіти нерухомим майном і мати право на володіння ними не могли, яке за формальним межовим правом, зробленим у 1861 р.» належить княгині Васильчиковій.

Тому судове рішення відносно права володіння в урочищах Гута і Біляве  несправедливе: «що не суд, то і рішення, що не голова, то і розум» (арк. 39-39зв). Архімандрит Іона рапортував митрополиту Платону: «доповідаю Вашому Високопреосвященству, що клопотати про повернення монастирських земель від козаків с. Старого я буду сам при милостивій Вашій увазі» (арк. 48-48 зв.). І не зупиняли його в тому бажанні ненаситності ні минулі, ні майбутні витрати.

З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 38.)

Невідомо, чим урешті все закінчилося, оскільки в архівній справі немає про це документів. Є припущення, що зі смертю митрополита  Платона у 1891 р. усі хитрі плани архімандрита Іони обірвалися.

До цієї архівної справи підшитий ще один цікавий документ від 1893 р. Він також пов’язаний з судовою справою, але вже між селянами села Кальне, сусіднього зі Старим і Гусинцями, та монахами того ж Київського Свято-Троїцького монастиря. І теж через захоплення монахами власності селян. А саме, ділянки громадської землі у дві десятини з облаштованою сільською громадою Кального пристанню.

Це звернення від чотирьох селян з Кального – Ковтуна Трофима Олексійовича, Пирога Федора Микитовича, Шилохвоста Василя Пилиповича та Пирога Петра Омеляновича до митрополита Київського і Галицького Іоаннікія (наступника митрополита Платона) зі «смиреннейшим прошеніем» повернути їм відібрані монахами «дві десятини піщаника, і раз і назавжди заборонити Св. Троїцькому монастирю терзати нас своїми необґрунтованими позовами» (арк. 57а зв.).

Зі «смиреннейшего прошенія» селян с. Кальне до митрополита Іоаннікія 29.08.1893 р.(арк. 57 -57а зв.)

У цьому зверненні селяни описують своє тяжке життя, бо не мають орної землі, що Дніпро щорічно заливає їхні землі й руйнує житло, і уряд, навіть, ухвалив їм щорічну безкоштовну допомогу хлібом і дровами, але: «Якими б не були наші біди, ми вже з ними зжилися, і не нарікали б на свою долю, якби не зверхники та братія обителі Гусинецької не робили наше життя ще важчим. Маючи до нас, сусідів, нічим не пояснювану, та в той самий час страшну й непримириму ворожнечу, ті й інші, спільними зусиллями відбирають у нас те останнє, що дісталося на долю нашу і охоче причиняють нам усе те, що ще більше обтяжує наше життя.

А саме: двома десятинами піщаної землі на березі р. Дніпро, на якій зрідка виростає лоза, громада Кального володіла здавна і в 60-х роках влаштувала там свою пристань. У 1873 р. Управління Київського Свято-Троїцького монастиря подало до громади с. Кального позов про порушення прав володіння цим берегом і клопотало про вилучення цієї землі з нашого володіння.

Справу цю розглядали 7.12.1873 р., і суд ухвалив, що, селяни володіють тим берегом уже 12 років і що «ними відкрита пристань у межах їхніх наділів». Таким чином цим берегом р. Дніпро громада с. Кального на праві повної власності володіла до постанови рішення (7.12.1873) 12 років і з того часу по 1892 р., тобто протягом трьох давностей. Не дивлячись, одначе, на це, найбагатший у Росії Свято-Троїцький монастир у 1892 р. знову зазіхнув на ці десятини піщаника і поставив справу так, що ми позбулися цього шматка землі, за який сплачували стільки років поземельні збори» (арк. 57-57 зв.).

Зі «смиреннейшего прошенія» селян с. Кальне до митрополита Іоаннікія 29.08.1893 р. (арк. 57 зв.)

Крім цього факту, мешканці Кального ще скаржаться на повіреного монастиря, солдата з поляків Пащука, який дуже часто подає на них різні позови. Ці позови необґрунтовані, суд визнає їх такими, що не підлягають розгляду. Проте мешканці змушені відволікатися од роботи і витрачати кошти на поїздки у суди, і таких позовів було 36 у 1892 р.

Крім цього Свято-Троїцький монастир подав позов до Золотоніського суду Земських начальників, щоб з громади Кального стягнули 100 руб. збитку за прогін худобою по дорозі, яка є на плані і проходить через сосновий монастирський ліс. І хоча Земський начальник і Переяславський з’їзд земських начальників знаходить це неможливим, «тим не менше монастир сплатив великі гроші повіреному за те, щоб останній знайшов який-небудь касаційний привід в рішенні з’їзду, і він знайшов» (арк 57а). А далі мешканці клянуться, що не робили ніяких збитків монастиреві, бо сам пісок по дорозі, і травинки не росте. Проте на звернення накладено резолюцію, що вона не підлягає розгляду Київським єпархіальним начальством. Отака реакція святенників на правду…

Стосовно наведених фактів у судових справах з минулого виникають аналогії в реаліях сьогодення.

Як і в час розгляду описаної справи, нині так само багато нарікань на несправедливе судочинство. Справедливі рішення ухвалюють тільки завдяки поодиноким совісним фахівцям. А в цілому панує підкуп чи безвідповідальне ставлення до розгляду справ, затягування на роки винесення рішень, свідома участь суддів у протизаконних, злочинних схемах; замість відстоювання інтересів народу – прислуговування владарюючому антинародному режимові.

Як колись місцеві пани сулими й кочубеї та представники імперської колоніальної адміністрації васильчикови забирали кращі орні землі й ліси в козацько-селянської громади та дарували чи продавали чуже їм добро монастирям – анклавам імперської колоніальної ідеології, так і нинішнє місцеве владарююче панство разом з колоніальною адміністрацією та московськими монастирями й церквами безкарно захоплюють в Україні природні ресурси, які за одвічним правом належать Українському народові.

Щодо церковників, то шокує аморальність їхніх дій як колись, так і тепер.

Так, до втручання монахів козаки господарювали за природно-звичаєвим правом, успадкованим від своїх предків. Знали межі Вільного бору, ніколи не заходили за них, не робили іншим власникам збитків і не допускали подібного від інших.

Порівну ділили між собою ліс, дозволяли  старинським селянам орати, випасати худобу, ставити пасіки й ін. Допускали у своє володіння і селян з сусідніх сіл, та за певними правилами, аби не робили шкоди. Також будь-який проїжджий міг попасти коней у Вільному бору. Коли сталася пожежа у селі, дозволили селянам брати з бору матеріал на відновлення будівель.

А монахи володіли зовсім супротивно. Ще не ставши законними власниками, маючи незавершений спір, монахи вже затримували козацьких волів у Старинському Вільному бору (арк. 27 зв.), дозволяли користуватися сіножатями селянам з Кального за оренду (за кожну 4 копицю) (арк. 17), стягували штраф з козаків за вирубку лісу (арк. 12 зв.).

На побажання монахів монастиря купець Д. Луцький зорав під пашню дорогу, якою користувалися старинські козаки й інші селяни для прогону худоби на пасовиська і для поїздок у господарських справах. А мировому судді представник монастиря ієромонах Августин розказував, що дорога була, а прогону не було, хоч та дорога віддавна була в громадському користуванні. Ті нахабні, експлуататорсько-власницькі дії монахів цілком суперечать релігійним заповідям про любов до ближнього, що їх вони нав’язують людям для упокорення їх.

Шокує лукавство, брехливість монахів-фарисеїв: брехали, нібито козаки вдиралися у власність поміщиків і робили їм збитки, хоч тому немає доказів. Шокує хитрість, підступність монахів: вигадали про заздрість у старинських селян від рішення суду на користь козаків, чим спровокували селян пересваритися з козаками й подати на них позов у суд. А далі монастир уже мав план, як ошукати селян і відсудити в них ту землю.

Бо Спасо-Межигірський монастир, у складі якого був і Свято-Троїцький, був найбагатшим в імперії, тож на хабарі вистачало. Хіба ж могли про таке навіть подумати неграмотні, але совісні люди, які правдиво свідчили в судах.

А як підступно спланував і здійснив ієромонах Августин багатоходову операцію по злочинному захопленню Старинського Вільного бору через підкуп цілої низки посадових осіб! Жоден чиновник у ланцюжку незаконних дій не встояв перед грошовою спокусою облудного святенника.

А за всіма тими монашими підступами стоїть верховне злочинство настоятеля монастиря архімандрита Іони: у його рапортах церковному начальству громада старинських козаків зі спадкових власників свого Вільного бору й потерпілих у справі перетворюється на злочинців, які грабують монастир, відбираючи в нього бір як «споконвічну власність». Так де ж та духовність і святість при свідомому скоєнні злочинів? Проте у 1995 р. рішенням Священного Синоду УПЦ МП старця Іону Київського зачислили до лику святих.

Архівна справа про описані вище події зберігається в Київі, у Центральному державному історичному архіві України, у фонді Київської духовної консисторії. І завдяки сумлінним хранителям архівів (велика їм дяка за працю) збережено такі цінні документи про минулі події, вивчення яких відкриває розуміння своєчасної нині боротьби українців за своє право бути господарями на рідній землі.

Шана старинським козакам за відвагу, непоступливість і наполегливість у справедливій боротьбі за свою гідність і земельні права, за відстоювання своєї рідної землі від зазіхань найбагатшого на той час монастиря Російської імперії, який провадив колонізаційну аґресію. Старинські козаки ствердили моральний принцип Українського народу: «Нам чужого не треба, та й свого ми не віддамо».

Вивчаючи цей історичний документ і спостерігаючи за аґресивністю нахабного кліру УПЦ МП упродовж останніх 30 років в Україні, відзначаємо, що нічого не змінилося у колонізаторських посяганнях імперської церкви, її кліру, попів та монахів протягом останніх півтора століття: така сама жадібність до розкоші, захоплення чужого майна, свідомі злочинні дії, підкуп суддів, знущання над простим людом і одурманення його.

Особливо знахабніли чекісти в рясах під час воєнної рашистської аґресії: демонструючи свою безкарність перед українськими законами, вони не покидають захоплених Київо-Печерського й Почаївського монастирів та інших культурно-історичних пам’яток України, перетворивши їх на диверсійні бази.

Процвітає злочинство під маскою святості, аморальність і нав’язування чужої нашому національному духові релігії, яка призводить безтямних людей через марновірство до бузувірства. Ось факт безпам’ятства одержимих марновірством і бузувірством козацьких нащадків, які забули про звитяжну боротьбу своїх предків з монастирською колонізацією: село Гусинці поховане на дні застояно-змертвілого Дніпра, а над тим кладовищем колишнього життя бовваніє примара Гусинецької церкви – власниками якої були аґресивні монахи Київського Свято-Троїцького монастиря, які затято грабували місцевий люд. І ось тепер безтямні нащадки відважних козаків угатили під церкву 440(!) тон піску, аби вивищити ту примару. Для кого й навіщо?…

Досвід боротьби старинських козаків за свої земельні права й проти монастирської колонізації став надзвичайно своєчасним через 150 років. Бо нині всю Україну колонізувала чорна московська православно-чекістська рать. Це засвідчує карта нерухомості УПЦ МП в Україні. І це тільки верхівка айсберга награбованого монастирями й церквами.

Бо NGL.media разом з YouControl зібрали інформацію про нерухомість, зареєстровану на УПЦ МП в Україні, тільки на основі даних з державних реєстрів станом на травень 2023 року. А все приховане імперські релігійні анклави привласнили через підкуп державних чиновників, які тепер покривають свої злочини. Щільність церковно-монастирських анклавів шокує! Православно-чекістська колонізація гірша за епідемію, бо вражає душі й мозок, тож недарма спричинена нею суспільна недуга отримала діагноз – «православ’я головного мозку».

Документи:

1. Справа про спір за землю між козаками с. Старого Переяславського повіту і Києво-Троїцьким монастирем. 1890 р. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Фонд 127, опис 875, справа № 1775, арк. 10-48 зв., 57-57а зв.
2. Вся православна рать. Перша база даних по нерухомості УПЦ МП:

https://ngl.media/2023/07/13/vsya-pravoslavna-rat/?fbclid=IwAR0mM3JKDOd16MQhoCrOdGLLPiloiIKctU7CvzeRiSA_eDKlt0NSJ0wnEPc

© О. П. Клименко

Джерело: Наука і Суспільство, 10, 2023

Запис З ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ КОЗАКІВ КИЇВЩИНИ ЗА СВОЇ ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВА Й ПРОТИ МОНАСТИРСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Роман Васильович Андріяшик (1933–2000) – видатний український епічний романіст, драматург, публіцист-мислитель з неповторною художньою стилістикою письма. Його доробок тематично й художньо діалогізує з творами прозаїків «втраченого покоління» (Е.-М. Ремарк, Е. Хемінґуей, Ф. С. Фіцджеральд), які викривали причини й наслідки двох останніх світових воєн. Р. Андріяшик як майстер історичного роману орієнтувався і на світові взірці цього жанру, й на українську епічну традицію та розвинув ідейно-психологічну основу сучасної української романістики у світовому контексті.

«Люди зі страху» (1966), «Додому нема вороття» (1976) та «Сад без листопаду» (1980) – найдовершеніші психологічні романи автора, які становлять триптих, де він історіософськи осмислює життя українців на рідній землі в постійних межових ситуаціях між війнами й кордонами та під тотальним гнітом чужинців і страху.

Творчість Романа Андріяшика зазнала ідеологічного осуду тоталітарного режиму, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друкуватися. Ізоляція письменника тривала з 1968 до 1976, та й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою. У 1993 вийшла друга редакція роману «Сторонець», за який Р. Андріяшик удостоїний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1998).

Народився Роман Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського повіту Тернопільського воєводства Польської республіки (тепер – Чортківського р-ну Тернопільської обл.) в селянській родині. Після закінчення середньої школи навчався в 1951–1954 на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. У 1954 мобілізували до армії, після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом.

У 1954 студента Р. Андріяшика мобілізували до армії. У 1956 перебував в Угорщині в складі радянського окупаційного війська, яке придушувало антикомуністичне повстання мадярського народу. Пережите позначалося потім на всьому його подальшому житті й проявлялося в творчості…

Після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом. У 1964 закінчив заочне відділення факультету журналістики Львівського університету.

Друкуватися почав у 1957. В 1968–1976 – на творчій роботі, в 1976–1978 – науковий редактор УРЕ ім. М. Бажана, в 1978–1993 – старший редактор, завідувач редакції прози видавництва «Український письменник».

У велику літературу Роман Андріяшик увійшов як цілком зрілий письменник романом «Люди зі страху» (1966), де явив «нове трактування війни – не як вияв героїзму, а як абсурдний, антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духовного нищення, що не лише нівелює людську індивідуальність і на генетичному рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває моральні сили народу, його духовну спромогу» (Л. Тарнашинська). У романі відтворено події Першої світової війни, трагічну долю українців, які в складі двох ворогуючих армій (австрійської і російської) змушені були воювати одні з одними.

Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1969) й «Полтва» (1969; другий варіант цього роману вийшов під назвою «Думна дорога», 1982). Символічною є сама назва твору: «Полтва» – замурована в бетонний колектор річка, що тече під Львовом. Та люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки.

Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу поневоленого життя, пригніченого беззаконням. Роман «Полтва» став промовистим викриттям тоталітаризму, за автор зазнав ідеологічних гонінь. Ці романи стали віхами осягнень письменницком долі рідної землі, шлях до визволення якої виявився трагедійно надважким і за всіх дотеперішніх геополітичних розкладів здавався навіть неможливим.

Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989, 1993).

У романі «Кровна справа» письменник художньо осмислює дійсність як складну, багатозначну, варіативну, та моральною основою її завжди залишаються для нього людський дух і людська гідність.

Роман «Сад без листопаду» завершує триптих антимілітарної, антинасильницької тематики, яку письменник потужно розкрив у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття». Тут автор викриває руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», яка прирікає людей на ядерне опромінення.

У романі «Сторонець» Роман Андріяшик явив глибокий художній образ Юрія Федьковича, який спершу був офіцером цісарської армії й німецькомовним поетом. А на рідній землі, в Сторонці, куди Юрій повернувся після військової служби, йому долею судилося стати українським письменником.

Це історичний роман про повернення Юрія Федьковича до себе й до рідного дому – до Українського світу, а водночас це доля всього українства на його довгій дорозі до національного відродження й самоусвідомлення.

Роман Андріяшик перший увів в українську літературу психологічний роман з усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. Р. Андріяшик усією своєю епічною творчістю явив масштабний психоаналіз української людини ХХ століття, пригніченої тоталітарним насильством і страхом смерті. Зазнаючи на собі тотального ідеологічного гніту, письменник зізнавався: «Я вмію втікати сам. Та лишень до історії»…

Та утікав не «лишень до історії», а й до сьогодення, шукаючи в ньому однодумців. Найчастіше натрапляв на компанії охочих випити й погомоніти з майстром, серед яких були й щирі слухачі, й лукаві «стукачі», «серцевивідці».

Вже під час «перестройки» Романа Андріяшика запросив до КДБ УРСР головний куратор дисидентів, завів в окрему кімнату, поклав перед ним на стіл товстелезну архівну справу й сказав:

«Ознайомтеся, Романе Васильовичу зі своєю справою, а як завершите, натиснете оцю кнопку – покличете мене».

Роман Васильович розгорнув справу й побачив донос на себе, перегорнув ще кілька сторінок – такі самі доноси близьких до нього знайомців, з якими за чаркою вів одверті розмови. Від побаченого стало погано. Він натиснув кнопку – зайшов здивований куратор: «Так швидко?».

Роман Васильович через силу відповів:

«Так усе ж ясно. Хоч додому відпустите зібратися?».

Той усміхнувся:

«Ви мене неправильно зрозуміли. Тепер інший час, і ми не садимо. А це для інформації, аби знали, хто поряд з вами».

Далі повідомив, що настає нова пора, і його досвід історичного письменника знадобиться для експертизи архівів, які скоро почнуть відкривати. Звичайно ж, письменника не залучали до експертизи архівів, а відчуття огиди од побаченого в справі ще довго мучило його. Отакі прийоми застосовували чекісти до неблагонадійних…

Під час пожежі в батьківській хаті Р. Андріяшика в Королівці згоріли рукописи завершеного роману про Василя Стефаника «Камінний хрест» і незакінченого роману про Івана Франка «Мойсей». Письменник мав епохальний задум написати зо 20 історичних романів під умовною назвою «Сто літ». Суть свого задуму Р. Андріяшик розкрив історіософським осягненням, істинність якого підтверджує нинішня реальність: «Наше століття – це доба безперервних воєн, оголошених і неоголошених».

У передостанньому творі – драмі «В кінці престолу», опублікованій у часописі «Українські проблеми» (1994, № 4-5), Роман Андріяшик показав імперський апокаліпсис на межі тисячоліть і викрив замінованість не тільки території України, а й людських душ.

З приводу появи цієї драми я запросив Романа Васильовича на інтерв’ю до редакції журналу «Український Світ», який очолюю з 1991 р. Інтерв’ю вели  разом з новелістом і кіносценаристом Василем Портяком. Інтерв’ю опубліковано в № 4-6 журналу за 1996 рік під назвою «На полі крови».

Ось як пояснив письменник свій задум, закодований у назві драми:

«В кінці престолу гріх лютує. Тому у фіналі п’єси й зібрані всі: злочинці, генерали, генсек, який наче б хотів щось поправити й «ненароком» розвалив імперію… А щодо замінованих і готових до вибуху дамб на Дніпрі… Це, між іншим, дуже серйозна проблема.

Дніпровський каскад справді увесь заміновано, а хто знає, де та «чорна кнопка, ткнувши в яку, можна вмах затопити пів-України? І нікого це не турбує! Як не цікавить роль московських «спеців» у проведенні так званого експерименту, який призвів до атомної катастрофи. …нас єднає наша земля. І, попри протистояння, …єднає пам’ять крови. У нас кожен дім на крові…

Це змушує нас державно пробудитися. Сама історія вже втомилася чекати…».  

З цього інтерв’ю й почалася наша з Романом Васильовичем співпраця, яка тривала до його відходу з цього Світу. Письменник був тоді у важкому фізичному, моральному й фінансовому стані, його рідко друкували. Я тоді працював головою Секретаріату в Товаристві «Україна–Світ», головою якого був Іван Драч. Якось Іван Федорович прийшов дуже стурбований і розказав про свою розмову з Романом Васильовичем.

«Треба рятувати цього великого письменника», – підсумував Іван Драч і доручив мені готувати документи для подання Романа Андріяшика на Шевченківську премію. Всю паперову частину вели ми з Василем Портяком, а організаційною зайнявся Іван Драч. І нарешті голова Шевченківського комітету Володимир Яворівський повідомив, що журі одноголосно проголосувало за Романа Андріяшика.

Роман Васильович ожив… Мене завжди вражала ясність його думання за будь-яких умов…

Товариство «Україна–Світ» видавало тоді тижневик «Український форум». Як головний редактор тижневика я запропонував Романові Васильовичу друкуватися в нас з регулярною виплатою гонорару. Останні прижиттєві публікації Романа Андріяшика послідовно з’являлися в «Українському форумі» протягом 1999–2000 років. Це були проникливо-мудрі, по-громадянськи відважні публіцистично-філософські роздуми, які публікували циклами з продовженнями з числа в число: «Вікопомний чи сумбурний сон календаря.

До 60-річчя возз’єднання земель», «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії. Глобальні фетиші, розколи і привиди дикого поля», «Психологічний перетин закону неминучости. Держава. Офіри. Обрії. Парадокси». Остання за часом подача циклу з’явилася в числі 17-18 за 10 травня 2000 р. з позначкою «Продовження в подальших числах».

Я зазвичай очікував, що Роман Васильович принесе нову подачу, і ми обміркуємо тему наступної. Однак, він приніс початок роману, про який мені вже розповідав: «Олесю, оце ті «Три хрести»… Прочитайте, будь ласка, і може, почнемо друкувати в газеті. Хай хоч так іде в люди. Я принесу ще, разом з продовженням «Психологічного перетину…». Та незабаром Роман Васильович потрапив до лікарні… Довго одужував… Потім знову лікарня. З неї він уже не вийшов…

9 листопада 2000 р. відбули сороковини і почали публікувати останній Андріяшиків роман «Три хрести». Публікували з 7 грудня 2000 до 30 вересня 2001 р. в 30 числах «Українського форуму». Дочитуючи роман, відчуваєш – автор ще мав би працювати над його завершенням. І над завершенням теми війни…

У 2000 році у липневому, серпневому й вересневому числах журналу «Визвольний шлях» опубліковано дуже особистісні нотатки Р. Андріяшика «Диво орхідеї. Календар долі». А ще лишаються неопубліковані щоденники…

Роман Андріяшик планував і нові твори, про що свідчать його останні короткі фрази-начерки. А підсумував усе, що він створив, відвертим зізнанням: «Усе, що я написав, я написав у нещадно глузливому історичному ключі. На жаль, цього ніхто так і не помітив… Перейняті своєю (і чужою) трагічною історією, українці цілком всерйоз стали переживати і страх, і сирітство, і бездомів’я, і бруд Полтви, і сад без листопаду, і… кровну справу, і сторонець, і сім брам, сім вітрів…, й… кінець престолу…, ніщо не відкинувши, жалюгідно не відмовившись! (Як від чужої нікчемної культури, далеко гіршої мови…)».

Завершуючи цикл публікацій «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії…», Р. Андріяшик з болем пише про колоніальну залежність України: «…в Україні вп’ятеро чисельніша міліція, ніж армія… Околиця – це околиця. Команди подаються мовою Путіна і Чародєєва, київські дзвіниці омиває Москва-ріка, а Вкраїна схилилася до застиглого Дніпра, як зламана свічка».

А роздумами «На полі крови» підтверджує той колоніальний стан і нагадує українцям про нашу самостійну силу: «Погляньте на нашу армію – голодна, роздягнена…Кажуть, «бо держава бідна». Та не бідна вона, її просто немає. Якраз держави нам тільки й бракує. В нас усе є. Українець – це господар, який обробляє землю, вирощує сади, плекає міцну родину, з певними духовними, історичними засадами. І є земля, яка не дає нам пропасти своєю геомагнітною енергією. Щось тут є від Космосу, під цим небом не може все дощенту зникнути, якщо за тисячі років втрималося».

Підсумком усього людинознавчого, глибинного письма Р. Андріяшика є його історіософська теза: «Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому». У світообразі цього епічного романіста минуле, нинішнє й майбутнє України становлять єдине ціле…

У 2001 Держкомінформ України запропонував мені підготувати до видання однотомник вибраних творів Романа Андріяшика, куди мав увійти й незавершений роман «Три хрести». Я підготував проспект видання, та офіційно не міг бути упорядником, бо на той час уже завідував у Держкомінформі книговидавничою справою, тож лише сприяв виходу цієї книжки у світ.

Офіційним упорядником став молодший товариш Романа Андріяшика письменник В’ячеслав Медвідь. Допомогу в здійсненні цього видання надали дружини – Ольга Андріяшик і Зінаїда Андріяшик.

У 2004 за Державною програмою випуску соціально значущих видань у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшов 1077-сторінковий том «Вибраного» Романа Андріяшика, де зібрано романи: «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сторонець» і «Три хрести».

Та ще чекає на перевидання й видання його романістика, драматургія, публіцистика, нотатки, щоденники.

Уже в заголовках романів, драм, публіцистики Р. Андріяшика закодоване епічне мислення великого майстра українського письменства, глибинна суть проблем людського життя, історизм персонажів… На історичній суті своїх персонажів митець наголошує в нотатнику: «Мій персонаж – історична людина. Дивно, але ніхто з наших розумників-критиків цього не побачив»…

Відійшов Роман Васильович Андріяшик духом своїм у засвіти 2 жовтня 2000 року в Києві. Прах його похований на Байковому кладовищі (ділянка 49а).

У житті літописця епохи непоєднуваними були суспільна й родинна сфери, що лишається в його рідних болючим спогадом…

Найменша донька Романа Андріяшика Оксана до болю проникливо написала в прощальному слові про батька: «Він залежав лише від Світу. Сім’я не могла тут бути бастіоном добрих традицій, дім не міг бути фортецею особистості. Та й без цього був слабким, прапором віку була самота. Погрожувала сліпа безвихідь, а в серці – десятки готових книжок… Сьогодення генія епохи вже прочитано, але на написаних фразах постане життя майбутнього вже випереджене у часі Творця. Прийдуть нові покоління з новими творами, але не повториться більше та глибинність і безодня фраз. …«Живи життя, і прощай» – викарбовано втомленою рукою на останньому аркуші паперу».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 90-ліття Романа Андріяшика: «Живи життя…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Погляд крізь призму Реформації

Освітнім мандрам Григорія Сковороди у Священній Римській імперії германської нації передувало навчання в Київо-Могилянській академії, в Глухівській співацькій школі й Придворній імператорській співацькій капелі в Санкт-Петербурзі.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (українець сербського походження, жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високоосвіченій, професійному знавцеві чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин для Російського імператорського двору».

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимно, Переворськ (Пшеворськ), Ряшів (Жешув), Кросно, Дуклю і Угорським трактом через Дуклянський перевал у Свидник, Пряшів, Кошиці, Шаторальяуйгель, Шарошпоток і в 20-х числах вересня прибула в Токай. Так Григорій Сковорода опинився у Священній Римській імперії германської нації, точніше, на теренах Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правим притоком – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) хору в православній церкві, яку очільник Токайської комісії ще тільки запланував збудували. Це засвідчує лист генерал-майора Ф. С. Вишневського до імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1745 р. з проханням відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну».

Таку дерев’яну церковцю відкрили тільки наприкінці 1740-х років, а в 1790-х на її місці збудували кам’яну, яка стоїть досі. Тож Григорій Сковорода ніяк не міг бути ні реґентом, ні півчим, хоч як дехто й намагається зробити його навіть дяком. Український літературознавець, сковородинознавець Ю. Я. Барабаш (1931) у своїй праці «Дух животворить. Читаємо Сковороду» (2014) стверджує:

«Найімовірнішим є інший перебіг подій. Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і допитливий «спудей» буде йому в поїздці дуже доречним. Довіру вселяв і той факт, допевне відомий генералу, що юнак устиг послужити при дворі, й відпущений зі служби з почестю й чином. …Одним словом, Сковороду, думаю, він узяв на особливих умовах – як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при главі місії; не виключений тут і відтінок меценатства».

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи.

Тодішня Священна римська імперія як об’єднання новітніх національних держав була прообразом нинішнього Європейського союзу й кардинально відрізнялася од Російської імперії, яка постала як колоніальна держава на загарбаних чужих землях, передусім Українських. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні у вільній країні, міг вільно переміщуватися по всій її території.

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Ґрунтуючись на інформації М. Ковалинського, перший угорський біограф Г. Сковороди Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) розширив і конкретизував географію освітніх студій українського енциклопедиста, додавши Італію, Німеччину, Пруссію, Польщу.  

Григорій Сковорода відмінно володів німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною. Тож Український шукач істинних знань вільно спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині.

Базову освіту Григорій здобував у Київо-Могилянській академії, навчальний процес у якій був під контролем польських і руських релігійних інспекторів (згідно з угодою – трактатом про вічний мир 1686 р. між Річчю Посполитою і Московським царством).

Тож тамтешній подвійний ідеологічний гніт і підбір навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Київі, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів, що їх організовували католицькі й православні серцевивідці, спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню. Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітні ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали в співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Польщу…

Григорій Сковорода прожив у країнах Священної Римської імперії германської нації п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в колоніальній Російській імперії. Як переконливо ствердив чеський і словацький україніст Микулаш (Микола) Неврлий (1916–2019): «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід, не даремно ж його туди так вабило».

(Повний текст і супровідні фото – в Додатку: Григорій Сковорода в освітніх мандрах по Священній Римській імперії)

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Лемківщина. Відеозйомка Наталії Шокало, червень 2022

Місто Шарошпоток. З Інтернету.

Шарошпотоцький освітній центр Яна Коменського.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Велика бібліотека Реформатського колеґіуму в Шарошпотоці.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Велика бібліотека Реформатського колеґіуму в Шарошпотоці.
Відеозйомка Наталії Шокало, травень 2022.

Запис Григорій Сковорода в освітніх мандрах по Священній Римській імперії спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Петрові Болбочану – 140: «…Ми боремося з большевизмом, …а уряд УНР йде назустріч большевизмові…»

Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – чільний український військовик і державник, найталановитіший воєначальник Армії УНР, організатор найбоєздатніших військових формувань. Петро Болбочан здійснив блискавичну військову операцію – звільнив од більшовиків Крим і взяв під контроль Чорноморський флот.

Легендарний полководець-державник виборював Самостійну Україну та категорично виступав проти союзу з більшовицькою чи монархічною Росією.

Та великого подвижника Української самостійності піддавали забуттю всі владарюючі в Україні антиукраїнські режими. Трагічна столітня історія відродження Українського війська й Української державності та винищення українських патріотів повторюється в не менш трагічному сьогоденні. За століття в антиукраїнському політикумі нічого не змінилося, і нерозв’язані суспільні проблеми перейшли в сьогодення.

Родовід. Освіта

Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Гиждеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер – село Ярівка Дністровського району Чернівецької області) в родині священика.

Початкову освіту Петро здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі, середню освіту – в гімназії. Два роки провчився в Кишинівській духовній семінарії, а в 1905 вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища на Слобідщині.

В училищі навчались переважно українці, й Петро Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Невдовзі начальник училища заборонив діяльність гуртка, а П. Болбочан дістав усну догану й лишився в навчальному військовому закладі тільки завдяки своїм надзвичайним здібностям.

У 1909 після закінчення училища П. Болбочана в ранзі підпоручика направили на службу в 38-й Тобольський піхотний полк ім. генерала Милорадовича, де став завідувати мобілізаційною частиною. Ця посада вимагала військової освіченості й відповідальності.

Згодом здібного молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. У 1912 Петро Болбочан отримав чин поручика й керував командою розвідників, а згодом командував кулеметним підрозділом та як батальйонний командир наглядав за всіма кулеметними командами полку. Це дало змогу здібному офіцерові освоїти новітню на той час стрілецьку зброю. З 1913 служив під командою полковника М. М. Ейгеля – видатного військового теоретика, автора підручників з тактики й фортифікації.

«Служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою», – писав за спогадами П. Болбочана його й М. Міхновського соратник по українському визвольному рухові Сергій Шемет. Молодий офіцер П. Болбочан готувався вступити до Олександрівської військово-юридичної академії, яка готувала офіцерів для військово-судового відомства. Та той замір перебила Перша світова війна.

Воєнний досвід

Петро Болбочан провоював усю Першу світову війну як офіцер 38-го Тобольського полку, брав участь у 37 великих бойових операціях, нагороджений за хоробрість чотирма бойовими орденами.

Воював на фронтах у Польщі, в Білорусії та на Волині, де реорганізовував військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були недисципліновані, не мали військової підготовки й потрапляли під аґресивний вплив соціалістично-більшовицьких аґітаторів.

«Це дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» (Сергій Шемет).

Під кінець війни П. Болбочан командував запасним полком і отримав ранґ підполковника російської армії.

Після падіння самодержавства на всій території колишньої Російської імперії розпочалося гуртування вояків-українців в окремі національні формування, організовувалися українські військові комітети й ради, які підтримували Українську Центральну Раду.

Та соціалістичні «вожді» Центральної Ради дотримувались позиції федерального союзу з Росією й орієнтувались на «спільний революційний фронт з російською демократією» і не бачили потреби у власних збройних силах.

Прикриваючись гаслами про братерство всіх народів, інтернаціонал-більшовицький кагал розпалював пожежу світової соціалістичної революції для знищення національних держав і заневолення їх народів комуністичним рабством. Тому будь-які конструктивні самостійницькі ініціативи державницького й військового характеру в українському рухові викликали деструктивний спротив у лівих партійців.

Найаґресивніший спротив українській самостійності чинив партайґеноссе УСДРП В. Винниченко:

«Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».

А Винниченків однопартієць Троцький-Бронштейн упроваджував в Україні свою геноцидну доктрину більшовицького мілітаризму:

«Всіх українців винищити і заселити москвинами».

Така антиукраїнська, антидержавна доктрина панувала в Україні протягом століття аж до нинішньої масштабної аґресії рашистського мілітаризму та початку Всеукраїнської визвольної війни. Проте й зараз під час визвольної війни антиукраїнські сили підривають зсередини відродження й зміцнення Українських збройних сил.

З початком Української революції Петро Болбочан займався організацією українських військових частин. У листопаді 1917 підполковник російської армії Болбочан сформував з добровольців Південно-Західного фронту при 5-у армійському корпусові 1-й Український республіканський піхотний полк ім. Б. Хмельницького чисельністю 5 000 свідомих українських вояків. П. Болбочан очолив полк як капітан Українського війська й мав намір «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західноєвропейської».

Також мав намір українізувати весь 5-й армійський корпус, який дислокувався у Проскурові. Та руська більшість, підбурена більшовицьким солдатським комітетом, збунтувалась, і почалося збройне протистояння. Зрештою Республіканський полк роззброїли, а казарми розстріляли з гармат і підірвали. Там загинуло багато українців.

Петро Болбочан з уцілілою частиною полку з великими труднощами дістався в січні 1918 до Київа, якраз напередодні більшовицької окупації міста. Тут із залишків полку сформував Республіканський курінь у кількості близько 500 вояків.

Цей курінь під командуванням П. Болбочана узяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у Київі й змусив заколотників скласти зброю. Та після запеклих 10-денних вуличних боїв з більшовицькими арміями під командуванням М. Муравйова й В. Антонова-Овсієнка республіканці змушені були відступити за Київ, у західному напрямку, аби не спричинити ще більших масових руйнувань міста від обстрілу далекобійних гармат.

А союзники більшовиків – вожді УЦР одразу першими покинули столицю, про що відверто написав у своїх воєнних спогадах Борис Григорович Монкевич (1896–1971), сотник Армії УНР або як сам називав себе – «сотник Війська Запорозького»:

«У ніч проти 9 лютого (з 26 на 27 січня за ст. ст.) «вожді» Центральної Ради тікають з Київа. Про «евакуацію» знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про свою втечу Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Київа на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали, що «капітани українського корабля» Грушевський і Винниченко тікають першими».

Виснажені й деморалізовані українські війська зупинилися на ночівлю в селі Гнатівка, за 17 км на південний захід од Київа. У середовище українців проникли більшовицькі аґітатори, які намовляли кидати зброю й розходитись по домівках. Старшини на своїй раді ухвалили спільне рішення залишити самих добровольців і зібрати їх під єдине командування в Окремий Запорозький загін, який спершу налічував понад 2 000 вояків.

До Окремого Запорозького загону увійшли: 2-й Запорозький піхотний курінь, реорганізований з Республіканського куреня під командуванням Петра Болбочана, та курені під командуванням полковника Всеволода Петріва й сотника Олександра Загродського. Командувачем Окремого Запорозького загону обрали генерал-майора Костянтина Прісовського, а заступником командувача загону – підполковника Петра Болбочана.

Окремий Запорозький загін став основою для розбудови нової Української армії. Незабаром загін було розгорнуто в дивізію, а далі в корпус та в Запорозьку групу армії УНР. За вояками цих легендарних формувань закріпилося наймення – запорожці, які вирізнялися своєю відвагою, дисципліною, патріотизмом. Дієвість запорозького формування базувалась на бойовій традиції запорозького козацтва. Запорозький корпус під командуванням підполковника Петра Болбочана став найбоєздатнішим авангардом Армії УНР.

Так відбулося об’єднання всіх наявних українських військ у перше регулярне збройне формування УНР. Таким чином, у селі Гнатівка, під Київом самоорганізувалася регулярна Українська армія.

Рада старшин ухвалила також рішення про позапартійний статус Українського війська, в якому не повинно бути  жодних комітетів і комісарів, які досі дезорганізовували й розвалювали армію, а до командування не повинні допускатися особи з партійними квитками й низькою військовою кваліфікацією.

Ухвалу ради старшин про організацію Української армії з позапартійним статусом визнали й підтримали всі командири вцілілого українського війська, крім Симона Петлюри. Він відокремився од Запорозького загону з трьома сотнями бійців Гайдамацького коша Слобідської України й артилерійським дивізіоном.

На переконання знавців історії українського військового руху, саме після Гнатівської ради Петлюра почав виявляти свою неприязнь до запорожців і особисте вороже ставлення до Болбочана.

2-й Запорозький курінь під командуванням Петра Болбочана відійшов далі на Захід. У Сарнах Запорозький курінь роззброїв 2-у Фінську дивізію, а особовий склад загнав у вагони й відправив у Росію. П. Болбочанові в Сарни прийшов урядовий наказ відновити українську владу в Житомирі, й водночас його призначили військовим комендантом Волині.

Таким способом намагались відсторонити дієвого воєначальника від армії. Та Болбочан виконав і урядовий наказ, звільнивши Житомир од більшовиків, і розпочав на Волині мобілізацію до Української армії.

І ось уряд УНР, який утік з Київа од більшовиків, дуже стривожився через ту мобілізацію для формування регулярної Української армії, на яку не впливають комісари від керівної соціал-демократичної партії. І якщо в УНР буде регулярна армія, то доведеться воювати з більшовицькою Росією.

Військово-організаційні ініціативи й успіхи Петра Болбочана занепокоїли самозваних «батьків нації», і військове міністерство наказало підполковникові Болбочану здати прапорщикові Мацюкові курінь, у якому було 1000 вояків з артилерією й кіннотою, а самому залишатися комендантом Волині.

На бездарного у військовій справі Мацюка поклали обов’язки командира тільки тому, що він був членам урядової партії й слухняно виконував усі вказівки керівництва УЦР. А до безпартійних у владарюючих соціал-демократів не було довіри, бо вони не підкорялись партійній дисципліні й не визнавали доктрини державного соціалізму.

За партійною соціал-комуністичною доктриною, низи мусили беззаперечно, бездумно, не вникаючи в суть, виконувати директиви зверху. Звичайно ж, партійні зверхники ставили завдання перед іншими, а не перед собою. Звідти деморалізуючий вплив на людей аморальних соціал-комуністичних та більшовицьких партійних вождів. У більшовизмі немає місця моральності, замість моральності – партійна ідеологія й партійна вигода. Функцію партійних комісарів у червоній армії виконували партійні призначенці в армії УНР.

Так призначення партійного прапорщика командиром куреня призвело до трагедії: нездара й боягуз утік у Житомир, а запорожців покинув напризволяще. Коли П. Болбочан дізнався про оточення свого куреня, він самовільно залишив посаду губернського коменданта й помчав з невеликим загоном до своїх запорожців.

Відкинувши більшовиків од Житомира, Болбочан пробився під Бердичів до оточеного куреня, і запорожці під орудою свого командира вступили в нерівний бій з переважаючим ворогом. Відбивши щільним кулеметним вогнем кілька атак ворожої кінноти, курінь перейшов у контрнаступ, захопив бронепоїзд, відбив батарею, яку покинув прапорщик. Тут запорожці знайшли закатованими командира гарматної батареї сотника Леоніда Савинського і його козаків.

У сотника пообрубували пальці на руках, з рук здерли шкіру, все тіло покололи багнетами (налічено 27 ран), оскальпували голову. Усе те вчинили відомі своєю жорстокістю балтійські матроси, які були основною ударною силою більшовиків. Л. Савинського й інших закатованих забрали в ешелон і потім поховали на Аскольдовій могилі, а іменем Савинського назвали 1-шу Запорозьку батарею.

То був кінець лютого 1918. П. Болбочан одразу ж визволив Бердичів і поповнив курінь зброєю з захопленого обозу. Почав готуватися до наступу на Київ через Козятин і Фастів, бо розвідка доповіла йому, що більшовики вивозять багато майна з Поділля й Одеси, тож у Козятині й Фастові скупчено сотні ешелонів. П. Болбочан запланував захопити ці стратегічно важливі вузлові станції з величезними трофеями.

Та йому прийшов урядовий наказ наступати на Київ через Коростень, бо через Козятин і Фастів мали наступати німці й австрійці, які за умовами Брестського договору прийшли в Україну допомогти визволитись од більшовицької окупації.

П. Болбочан пішов на Київ через Коростень, випередив німецькі війська і в ніч на 2 березня 1918 зайняв Святошин, а о 4-й ранку разом з розвідниками на панцернику в’їхав у Київ. Слідом за командиром у Київ увійшов увесь Запорозький курінь під великим жовто-блакитним стягом.

На жаль, уроки поразок нічому не навчили «вождів» Центральної Ради. Вони й далі негативно ставилися до створення Української армії, провадили деструктивну для збройних сил політику й потурали демагогічній лівацькій пропаганді у війську.

Окремий Запорозький загін тоді налічував майже 5 000 вояків і був єдиним регулярним українським військом, крім Гайдамацького полку, якого тримали при Центральній Раді. На початку березня 1918 Петро Болбочан реорганізував Запорозький загін у Запорозьку бригаду, яка виросла в 1-у Запорозьку дивізію.

Командиром 1-ї Запорозької дивізії призначили генерала грузинського походження Зураба Натієва, а Петро Болбочан став його заступником з обов’язками командира 2-го Запорозького полку, організованого на базі Запорозького куреня.

1-а Запорозька дивізія отримала від УЦР наказ визволити од більшовиків Полтаву й Харків. Під командуванням П. Болбочана були всі піші, кінні, кулеметні й гарматні частини загальним числом близько 3 000 бійців, і він керував усіма бойовими операціями.

А технічні й інтендантські частини підпорядковувалися З. Натієву, і він забезпечував зв’язки з місцевими адміністративними органами, з урядом і командуванням німецького війська, яке рухалося слідом за запорожцями.

Навесні 1918 Українська армія під командуванням Петра Болбочана за місяць звільнила од більшовиків Україну від Житомира до Харкова. Полководець Болбочан не тільки визволяв українські землі й людей, а й наводив на звільнених теренах суспільний лад.

Це викликало ненависть у більшовицьких і білогвардійських окупантів та непокоїло бездарну лівацьку верхівку УЦР. Тож її військове керівництво, вирішивши позбутись невгамовного воєначальника, усно доручило Болбочану виконати секретне і майже нереальне завдання – звільнити од більшовиків Крим. І Болбочан тріумфально здійснив Кримську операцію, від здобутків якої та сама лівацька верхівка під тиском німців поспішила відмовитись.

Для Кримської операції з частин Запорозького корпусу сформували Кримську групу Армії УНР на правах дивізії під командуванням Петра Болбочана – підполковника на генеральській посаді. У ніч на 22 квітня П. Болбочан з 20 козаками блискавично провів спецоперацію, взявши без жодної втрати замінований Чонгарський міст і відкривши шлях основним силам на Джанкой, Сімферополь і Севастополь.

Слідом за запорожцями Петра Болбочана йшли 52-й німецький корпус під командуванням генерала Роберта фон Коша та кримськотатарські повстанці. Так протягом 22–24 квітня 1918 Кримська група звільнила од більшовиків Крим.

Одначе вже 26 квітня німецький корпус заблокував українські частини в Сімферополі й Джанкої, а генерал Кош поставив перед Болбочаном ультиматум вивести Кримську групу з Криму, що підтвердили й наказом з військового міністерства УЦР. Головні сили Кримської групи змушені були вийти з Криму.

Це сталось 29 квітня, коли в Київі Всеукраїнський з’їзд хліборобів проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Саме завдяки тріумфальній перемозі українського війська під командуванням Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту.

Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918 всі здобутки українського війська в Криму було втрачено. Непрофесійна й партійно заанґажована верхівка Директорії не скористалася здобутками П. Болбочана в Криму для розбудови Української державності й зміцнення боєздатності Українського війська.

Запорозький «характерник» і «полководець великого формату»

Завдяки особистій вдачі та хистові професійного військового й талановитого командира Петро Болбочан мав незаперечний авторитет і довіру серед українських вояків.

«Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання», – писав сотник Війська Запорозького Б. Г. Монкевич у книжці «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим».

Відомий український військовий діяч, підполковник Армії УНР Варфоломій Пимонович Євтимович (1889–1950) у статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» наголошував, що П. Болбочан «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запорожжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків – уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать.

Такий люблений підвладними командир-митець спроможний повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів».

Військовий геній Петра Болбочана зібрав навколо себе справжніх воїнів-патріотів і переможно вів їх Україною, звільняючи рідну землю од руських окупантів. Воєначальник твердо дотримувався державницької позиції та намагався створити потужну армію. В одному зі своїх наказів П. Болбочан виклав державницьку стратегію Самостійної України:

«Ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

І для руських монархістів, і для більшовиків український військово-державний стратег був головним ворогом. Більшовики пообіцяли за живого чи мертвого П. Болбочана величезну на той час нагороду – 50 000 золотих рублів…

Фатальною політичною помилкою талановитого військовика П. Болбочана стала його участь в інспірованій руськими більшовиками політичній афері недолугих і злочинних українських політиканів – ліквідації Української Держави на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським. Болбочан усупереч ідейним розбіжностям з «вождями» Директорії підтримав їх антигетьманський виступ.

У листопаді 1918 2-й Запорозький піхотний полк під командуванням Петра Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР. У ніч на 18 листопада 1918 полковник Армії УНР П. Болбочан наказав роззброїти гетьманські офіцерські формування в Харкові та проголосив відновлення в місті влади УНР. Тож нове керівництво УНР довірило йому командування всією Лівобережною групою, що протистояла більшовицькому й білогвардійському вторгненню.

З початку грудня 1918 полковник П. Болбочан командував Лівобережною групою Армії УНР і цілим Лівобережним фронтом, який простягнувся на 600 кілометрів. Сюди входили Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців та інші підрозділи загальним числом майже 30 тисяч багнетів, 55 гармат і 2000 шабель.

У грудні 1918 фронти охопили Україну суцільним кільцем: на Лівобережжя наступали більшовики, на південний схід – Добровольча армія денікінців, на Бессарабію й Північну Буковину замірились румуни, на Галичину й Волинь – поляки.

10 січня 1919 Петро Болбочан як командувач Лівобережного фронту звернувся до Директорії з застережним листом, де так охарактеризував аґресивність більшовицького війська:

«Це військо воює насамперед з ідеєю українства і має на меті знищити все, що підтримує Україну».

Голова Директорії Винниченко на застереження командувача Лівобережного фронту Болбочана відповів:

«Ви нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».

А Головний отаман Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками й прагнучи союзу з більшовицькою Росією, наказав Петрові Болбочану розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, на що Болбочан відповів:

«З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю».

Підступний політикан Петлюра затаїв на талановитого полководця зло.

Болбочан щоденно надсилав Петлюрі телеграфом номери більшовицьких військових частин і прізвища їх командирів, та «Головний отаман» іґнорував тривожні сповіщення командувача Лівобережного фронту й вірив у примирення з більшовиками, для чого Директорія й послала в Москву свою делеґацію.

У той тривожний час, у січні 1919, Микола Міхновський за дорученням Української демократично-хліборобської партії (УДХП) поїхав до Харкова, де перебував полковник Петро Болбочан – командувач Запорозького корпусу і всієї Лівобережної групи Армії УНР та цілого Лівобережного фронту.

Тут головний ідеолог державної самостійності України мав зустрітися з командувачем найбоєздатнішого формування Армії УНР для вироблення спільної стратегії порятунку України від соціал-більшовизму й утворення з цією метою коаліційного Українського уряду.

На жаль, вони розминулись, бо П. Болбочан відводив виснажений у боях Запорозький корпус у Полтаву й далі в Кременчук.

Командувач Лівобережного фронту повідомив керівництво Директорії, що відводить Запорозький корпус у резерв у Кременчук:

«Бо він є не здатний до бою і треба не менш як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність. Мої частини можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде».

Після прибуття Петра Болбочана в Кременчук Петлюра наказав більшовицькому аґентові сотникові О. Волоху, який командував Богданівським полком і був підлеглий полковникові Болбочану, заарештувати командувача Запорозького корпусу. Сотник Іван Барило у спогадах написав:

«О. Волох мав наказ від Головного отамана Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти».

У ніч з 22 на 23 січня 1919 року сотник О. Волох заарештував П. Болбочана і його штаб.

Невдовзі аґент Волох здав ворогу Проскурів, убив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова й повстанського отамана Юхима Божка, учинив кілька провокацій, украв військову скарбницю й утік до більшовиків.

Так соціал-більшовицька диктаторська Директорія усунула полководця Петра Болбочана від командування Запорозьким корпусом і всією Лівобережною групою Армії УНР, тим самим здавши більшовикам Лівобережжя.

Улюбленець українських вояків та ненависний ворогам України

Петро Болбочан мав незаперечний авторитет серед українських вояків, а руські монархісти й більшовики засилали до нього вбивць.

Військовий трибунал білогвардійської Добровольчої армії, а також більшовицьке судилище заочно винесли великому українському воєначальникові Петрові Болбочану смертний вирок. А виконали той вирок чужинців «свої»…

Українські соціалістично-більшовицькі партійці використали військовий талант позапартійного полководця П. Болбочана, а потім знищили…

23 січня 1919 заарештованих П. Болбочана і наближених до нього офіцерів-патріотів повезли до Київа. Болбочан зі своїми побратимами могли звільнитися силою, та він «категорично не бажав проливати невинну кров» і наголошував, «що це якесь непорозуміння і провокація» та сподівався на справедливий суд, який «здійснить правове доходження, висвітлить усе».

У Київі заарештованих, без пояснення причин, посадили на гауптвахту аж на чотири місяці…

Командири полків Запорозького корпусу через командувача 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР полковника Миколу Гавришка звернулися до Головного отамана війська УНР Петлюри з проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача. Відповіді не отримали…

Український громадський діяч Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) у щоденниковому записові від 24 січня 1919 року розкрив суть того злочинства «вождів» диктаторської Директорії:

«Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він безперервно воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його».

Більшовицький резидент Винниченко, будучи головою Директорії з 14 грудня 1918 до 10 лютого 1919, постійно домагався арешту й страти високопрофесійного українського воєначальника Петра Болбочана, вбачаючи в ньому перешкоду для союзу з більшовицькою Росією. А наступний недолугий очільник Директорії Петлюра, який відкупив у Винниченка посаду голови за 20 мільйонів гривень, боячись військового авторитету полководця Петра Болбочана, здійснив домагання Винниченка й виконав вирок більшовиків…

Протягом усього часу перебування полковника П. Болбочана в Київі під арештом з ним не зустрівся жоден очільник УНР і ніхто з членів Директорії чи військових з Генерального штабу. Воєначальник так і не отримав жодного офіційного роз’яснення причини свого арешту.

З київської гауптвахти Петро Болбочан написав два відкриті листи Головному отаману, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу:

«За що я арештований? Я прохаю відповіді. Може, за те, що 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як (від) безталанного міністерства Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму гетьманського… Може, за те, що по першому заклику Директорії я енергійно піднявся на повстання і своїми діями рішив судьбу на всій Україні. Може, за мої гучні побіди». Далі писав про армію: «Що Ви всі робили… Може, скажете організували в тилу армію… Ні, Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати організацію своїх частин».

І розкрив саму суть тогочасних українських проблем:

«Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна! Ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями» (26 січня 1919 р.).

1 лютого 1919 р. полковника Петра Болбочана під вартою січових стрільців Осадного корпусу відправили в Галичину, у Станіслав, де була тимчасова столиця Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР), під домашній арешт і нагляд тамтешньої влади.

10 лютого 1919 р. Петро Болбочан надіслав чергового відкритого листа Головному отаманові, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, головам Українського національного союзу й Української партії соціалістів-самостійників та командирові Осадного корпусу:

«Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації. Ви думали й думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не показатися в їхніх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите в Україні таких же товаришів-большевиків і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдіної Росії»».

Три місяці Петро Болбочан перебував під домашнім арештом у Станіславі без права покидати Галичину. Стало зрозуміло, що суду над ним не хоче сама Директорія, бо боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема стосовно «частинно розкрадених» грошей, а ще на суді він може викрити «злочинну недбалість» проводу УНР, їх «неуцтво й нерозуміння військових справ»:

«Три місяці я чекаю, але плекаю надію, що колись правда візьме верх, моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути і тих людей, котрі під покровом «патріотизму» і «соціалізму» творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цієї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку…».

Коли термін домашнього арешту минув, Петра Болбочана не повернули до Лівобережної України, а намірилися спровадити за кордон. Перед початком літнього наступу Армії УНР Петлюра запропонував Болбочанові поїхати до Італії для формування з полонених українців нових підрозділів Української армії. Полковник розумів безглуздя того наміру, та погодився з єдиною умовою: попрощатися з бойовими побратимами, вояками свого Запорозького корпусу, який тоді бився під Проскуровом.

6 червня 1919 р. Петро Болбочан приїхав до Проскурова. А 7 червня державний інспектор Запорозької групи військ Михайло Гавришко, на прохання офіцерів, законним наказом, відповідно до закону УНР «Про Державний Інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» призначив полковника Петра Болбочана командиром Запорозької групи.

Проте, 9 червня Петлюра видав наказ, яким скасував призначення та звелів заарештувати Петра Болбочана і Михайла Гавришка «за злочинну діяльність проти законного народного уряду, за злочинне захоплення влади».

Чесний намір полководця Болбочана урятувати армію й повести запорожців битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та московських попихачів», політикан Петлюра потрактував як намір повалити його владу.

Завдяки великій підтримці військових, Болбочан мав змогу уникнути суду, однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини:

«Вірю, Військовий Суд вияснить мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військовика відбувалася на очах українського народу, починаючи з листопада 1917 р.».

10 червня 1919 було створено надзвичайний військово-польовий суд, який того самого дня ухвалив рішення: притягнути до відповідальності полковника П. Болбочана «за злочинне захоплення влади – посади командуючого Запорозькою групою». І хоч слідство й не виявило підстав для звинувачення П. Болбочана, та більшовики й соціалісти розгорнули в пресі брудну кампанію цькування українського воєначальника.

11 червня 1919 Головний отаман прибув на фронт. Він запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, йому не впаде жоден волос з голови».

А 12 червня 1919 над Петром Болбочаном відбувся військово-польовий суд, що складався з невігласів у судочинстві, які виконували наказ диктатора Петлюри. Підсудному не дозволили виступити й навести арґументи своєї невинності. Суд тривав сім годин і виніс вирок: кара на смерть.

Полковника Петра Болбочана могли помилувати, зважаючи на численні звернення до Петлюри бойових командирів та відомих державних і політичних діячів. Та Рада Міністрів УНР відхилила пропозицію звернутися до Головного отамана помилувати полковника Болбочана. Пропозицію підтримав тільки міністр юстиції Андрій Миколайович Лівицький, а інші 14 міністрів-соціалістів на чолі з головою уряду Б. Мартосом проголосували за смертний вирок.

Проти злочинного вироку воєначальникові Армії УНР виступили командир Окремого загону січових стрільців полковник Євген Коновалець (1891–1938) та начальник штабу Дієвої Армії УНР полковник Андрій Мельник (1890–1964). Однак цим та іншим старшинам не вистачило духу організуватися в бойову силу та припинити те злочинство й ліквідувати призвідців трагедії…

На виконання вироку засуджений чекав у вагоні контррозвідки на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського понад два тижні, й весь той час бранця нещадно катували…

Крім тортур, його двічі виводили на розстріл, «виривали яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими набоями (без куль)», – згадував сотник М. Письменний.

Як з’ясували дослідники, вирок відкладали не через прохання полковника УНР про пом’якшення вироку й розжалування до рядового козака, а через бажання вибити з нього «переконливі» свідчення про підготовку державного заколоту (так зване «повстання отамана Болбочана») та прізвища очільників «правої опозиції» .

Перед стратою Болбочана закатували до божевілля і втрати свідомості. Охоронці, які вели полковника на страту, розповідали, що його розстріляли непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана двічі відмовлялися виконувати наказ, після чого полковника Петра Болбочана особисто застрелив полковник Микола Чеботарьов, який керував розстрілом.

Це засвідчувало багато очевидців. Микола Юхимович Чеботарьов (1884–1972) – земляк і однопартієць Петлюри, колишній начальник контррозвідки Армії УНР, на той час комендант тилу Армії УНР, а згодом – керівник особистої охорони Петлюри в еміґрації (доки того не вбили).

Після відмови козаків виконати його наказ «Вогонь!» розлючений Чеботарьов двічі вистрілив з револьвера Болбочанові в голову й сам потягнув конаючого воєначальника до ями, яку швидко загорнули землею. (У 2005 році поблизу ймовірного місця розстрілу Петра Болбочана встановили пам’ятну стелу).

Так 28 червня 1919 року о 22-й годині було виконано злочинний судовий вирок. Той злочин відбувся на станції Балин, що в селі Балинівка (тепер – Кам’янець-Подільського району Хмельницької області).

Злочинне вбивство легендарного полководця Петра Федоровича Болбочана деморалізувало Армію УНР і стало однією з ключових причин втрати українськими вояками бойового духу, а УНР – обороноздатності й державності…

Легендарного полководця не змогли вбити ні червоні, ні білі вороги, зате вбили «свої»… Мету вбивства геніального українського військовика-державника Петра Болбочана відверто назвав відомий більшовицький військовий діяч Володимир Антонов-Овсієнко (1883–1938):

«Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддавав».

Протестуючи проти злочинного судового вироку великому військовикові-державникові Петрові Федоровичу Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР у Відні з серйозною морально-правовою мотивацією:

«Такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору».

Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…

Зазнали терору й розколу бездарні продажні діячі диктаторської Директорії…

Проникливо охарактеризував трагічну долю генія Петра Болбочана український письменник Йосип Струцюк у документальному романі «Отаман Болбочан та інші»:

«Отаман Петро Болбочан – найуспішніший з українських полководців, і, мабуть, найбільш недооцінений українською історією. Командуючи військами Лівобережної України армії УНР, він взяв «неприступний» Крим і втримував антибільшовицький фронт шириною 600 км! Аристократ духу, Болбочан був чи не єдиним переконаним антикомуністом серед еліти УНР, хворої на соціал-демократію, що і призвело до його трагічної загибелі».

Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині, під час війни, в несамостійному, продажному, прокремлівському необільшовицькому політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство!

Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. Усе те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало накопичений гетьманським урядом бюджет Української Держави, а обікрадену Україну здало руським більшовикам. Звідти йде й нинішнє виправдання патологічного злодійства:

«Краще вкрасти самим, як віддати ворогам».

Патологізм у тому, що чиновники мародерять свою країну, якій зобов’язалися служити. Клептократичний режим працює на аґресора, бо виснажує національну економіку, бюджетні ресурси й по суті нищить державу.

«Бюджетне» мародерство, камуфльоване під «побутову корупцію», стало особливо злочинним під час нинішньої Всеукраїнської визвольної війни – по суті владарюючий необільшовицький кагал, керований рашистською резидентурою, провадить внутрішню політично-кримінальну окупацію України.

Водночас владарюючий кагал підриває збройні сили грабіжництвом у Міноборони та протиправними арештами й усуненням високопрофесійних українських військовиків од проведення бойових дій, військових спецоперацій. Замість високопрофесійних військовиків рашистська резидентура ставить своїх попихачів, які бездарним, злочинним командуванням гублять українських воїнів.

Нині повторюються й множаться незасуджені й непокарані злочинства столітньої давності, та дедалі менше стає видатних українських військових і державників. Як 100 років тому більшовицька резидентура й аґентура нищила Українське військо, почавши з арешту і вбивства полковника Петра Болбочана і його соратників, так нині необільшовицька, рашистська резидентура й аґентура нищить ЗСУ зсередини, ув’язнюючи і вбиваючи найкращих українських військовиків.

Усі антинародні владарюючі режими насаджуються облудою, кривдою, на кривді тримаються й од власної кривди гинуть. Та вони своїм злочинством завдають народові страшних втрат, на відновлення яких необхідні зусилля багатьох поколінь.

А для правильного докладання тих зусиль і уникнення заблудів потрібно знати правду про минулі й нинішні події, потрібно розрізняти героїв і антигероїв. Бо на антигероях тримається облуда, а герої своїм подвижництвом допомагають людям звільнитись од облуди й знищити їхніх кривдників.

22 січня 2019 в Івано-Франківську відкрили пам’ятну дошку великому українському воєначальникові, полковникові армії УНР Петрові Болбочану. Її встановили на фасаді колишнього готелю «Уніон», в одному з номерів якого під домашнім арештом і наглядом місцевої влади змушений був три місяці нудитися від безділля дійовий військовик.

У жовтні 2020, напередодні дня народження П. Ф. Болбочана, в Київі, у сквері по вулиці Січових Стрільців урочисто відкрили перший в Україні й Світі пам’ятник великому українському полководцю. Скульптори – Михайло Горловий та Олександр Фурман.

Пам’ятник є подарунком Києву від громадськості. Створення пам’ятника стало можливим завдяки пожертвам українців з України й інших країн: Швейцарії, Польщі, США. На збір коштів знадобився лише один місяць.

Відродження правди про наших великих попередників – подвижників волі національного духу та державної самостійності України має стати основою для відродження військово-державницької потуги нових поколінь Українського народу та утвердження Самостійної Української Держави.

Джерела:

1. Б. Монкевич. Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим. – Нью-Йорк: Товариство ім. полк. Петра Болбочана в Америці, 1956.
2. В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. Видання друге, доповнене. – К.: Темпора, 2009.
3. Сергій Громенко. Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року. – К.: К.І.С., 2018.
4. Ярослав Садовий. Петро Болбочан: батько запорозького війська УНР // Урядовий кур’єр. 5 жовтня 2018.

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2023
• «Український світ»

Запис Петрові Болбочану – 140: «…Ми боремося з большевизмом, а уряд УНР йде назустріч большевизмові…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

17 жовтня 2023 року в Українському культурно-інформаційному просторі відбулася знаменна подія – 100-літній ювілей щомісячного науково-популярного і літературно-художнього ілюстрованого журналу “Наука і Суспільство”

Спочатку цей часопис виходив під назвою “Знаття”, потім – “Знання”, “Наука і Життя”… Під час Другої світової війни журнал “Знання” перестав виходити. У нинішню Всеукраїнську визвольну війну часопис “Наука і Суспільство” самовіддано працює на інформаційному фронті на нашу перемогу. В пору засилля електронних ЗМІ та масової аґресії ворожої пропаганди й продукування інтелектуальних вірусів людям для убезпечення й протидії необхідна правдива інформація.

Такою правдивою інформаційною поживою забезпечують людей її друковані носії – книжки й часописи, які є традиційним інформаційним базисом Української культури й яких катастрофічно не вистачає Українському суспільству.

“Наука і Суспільство” – єдиний друкований часопис, який зберіг професійний авторський колектив і згуртував широке коло читачів, зокрема постійних передплатників. Нині, в пору визвольної війни Українського народу від рашистської окупації, часопис “Наука і Суспільство” як флаґман інформаційного фронту потребує потужної державної підтримки для забезпечення якомога ширшого суспільного загалу дієвою інформацією та для підтримання національної безпеки Української держави.

Ювілейне зібрання відбулося в конференц-залі Товариства «Знання» України, яке є засновником часопису. У ювілейному заході взяли участь відомі українські вчені, педагоги, лікарі, письменники, журналісти, митці, культурні й громадські діячі.

Ювілейне зібрання натхненно провів Василь Григорович Кремень – академік НАПН та НАН України, президент Національної Академії педагогічних наук України й Товариства «Знання» України. Про історію часопису й свою наполегливу працю над його збереженням проникливо розповів головний редактор журналу «Наука і Суспільство» Дмитро Миколайович Єсипенко – кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України. Національна Академія педагогічних наук України відзначила подвижницьку працю Д. М. Єсипенка медаллю «Григорій Сковорода».

Редакція

А напередодні колеги привітали Дмитра Миколайовича зі славним 70-літтям

Вітання з ювілеєм Дмитрові Єсипенку – головному редакторові журналу «Наука і Суспільство»

Вітаємо шановного Дмитра Миколайовича Єсипенка зі славним 70-річчям!

Дорогий Дмитре Миколайовичу! Щиро поздоровляємо вас з 70-річним ювілеєм, зі 100-річчям редагованого вами журналу «Наука і суспільство»! Вітаємо вас як члена президії Товариства «Знання» України, заступника голови правління Товариства, багаторічного керівника «Українського центру духовної культури», кандидата філософських наук, заслуженого працівника культури України, відомого громадського діяча!

Високо цінуємо вашу активну діяльність щодо поширення наукових знань в Україні і за кордоном, присвячених історії і сьогоденню незалежної Вітчизни, розвитку її науки і культури, її мужній боротьбі проти агресора.

За поданням Товариства Національна академія педагогічних наук України нагородила вас медаллю «Григорій Сковорода».
Сердечно бажаємо вам миру, доброго здоров’я, намріяного щастя, снаги і наснаги, нових успіхів в ім’я зміцнення і захисту України, для Перемоги!

З повагою –

• Президент Товариства «Знання» України, президент НАПН України, академік НАН України академік НАПН України В. Г. Кремень
• Голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, професор, доктор філософських наук В. І. Кушерець
• Учений секретар Товариства «Знання» України, заслужений журналіст України В. Ф. Василашко.

16 жовтня 2023 року.

«Знаття» – «Знання» – «Наука і Життя» – «Наука і Суспільство»: роздуми з приводу 100-ліття праці на інформаційному полі

Рівно 100 років тому, 16 серпня 1923, вийшло у світ перше число журналу «Знаття» – науково-популярного видання для народу. До 1924 цей часопис виходив як щотижневий популярно-науковий і громадський журнал, а видавець його – господарська структура «Хозяйство Донбасса», яка видавала також свій відомчий однойменний журнал.

З 1924 – це вже двотижневий науково-популярний багатоілюстрований журнал «Знання», орган Народного комісаріату освіти УСРР (з приписом: «Повинен бути в кожному клубі, в кожному колбуді, в кожній школі»).

З 1951 – двомісячний журнал «Наука і Життя», орган Всесоюзного Товариства для поширення політичних та наукових знань.

З 1965 часопис виходить за нинішньою назвою «Наука і Суспільство» як орган Товариства «Знання» УРСР; з 1991 засновник  журналу – Всеукраїнська громадська організація Товариство «Знання» України, а видавець – Український Центр духовної культури.

За свій 100-літній вік часопис трансформувався від опіки центральним державним органом освіти до опіки громадською організацією та завжди виконував і нині виконує важливу суспільну функцію – забезпечує людей ґрунтовними знаннями з усіх сфер життя.  

Людина як духовно-біологічне породження потребує для повноцінного життя високоякісної біологічної й духовно-інтелектуальної поживи. Основа біологічної поживи для розвитку організму й інтелекту – білок. А для цілісного культурного розвитку і здійснення своєї життєвої програми, для забезпечення істинного думання й духовно-вольової діяльності потрібна відповідна добірна духовно-розумова пожива. Усе це разом складає єдине природно-духовне джерело живлення людини.

Тут і постає проблема забезпечення суспільства високоякісною біологічною й духовно-розумовою поживою та збереження загальнонаціонального природно-духовного потенціалу. За неякісний харчовий продукт виробника й реалізатора ще можна притягти до відповідальності. А за неякісний чи й шкідливий інформаційний продукт, який завдає шкоди духовному здоров’ю індивіда й суспільства, ніхто не несе відповідальності, бо розмито моральні критерії. І виходить: хто що споживає, той тим і є…

За однопартійного тоталітаризму діяли відповідні партійно-ідеологічні настанови й цензура згідно з панівною доктриною державного соціалізму. А нині весь життєвий простір заполонив багатопартійний неоліберальний тоталітаризм згідно з панівною доктриною фінансового утилітаризму.

На тлі масового поширення генномодифікованих харчових продуктів, які руйнують генетику людського організму, особливої шкоди завдає людині інфікована інтелектуальними вірусами інформаційна продукція, яка призводить до деґрадації у сфері людської моралі й національної культури.

А де ж наші незалежність і національна ідея? Українська незалежність – це незалежність владарюючого фінансового кагалу од Українського народу. В цьому сенсі Українці – найнезалежніші в Світі, бо все що чинить з нами клептократичний, компрадорський режим, від нас не залежить. А національна ідея «не спрацювала», бо вона ще витає в просторі нашого безладного буття як інтелектуальна абстракція.

А відтак не сформована в нас і національна ідеологія – система традиційних духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм, яка є джерелом і осердям життєвої сили нації в її самовідтворенні й культурно-державному саморозвитку. А як без конструктивної основи національної ідеології й стратегії розвитку народ збудує свою державу? Раз нема національної ідеології й стратегії, то нема й національної держави. Країна без власної ідеології – підконтрольна чужинцям територія. Коли народ не має власної ідеології й відповідної стратегії саморозвитку, над ним владарює колонізаторська ідеологія чужинців, яку насаджує компрадорська влада.

Національна ідея й національна ідеологія визначають стратегію розвитку нації й держави. Дієва триєдність ідеї, ідеології й стратегії забезпечує морально-соціальну зрілість людської особи й суспільства, і завдяки цій системоутворюючій триєдності суспільство спроможне подолати хаос антисистемності й створити систему власного ладу – національну державу.

Життєдіяльність суспільства, його психосоціальної системи добору, збереження й передачі духовно-інтелектуальної інформації в процесі формування національного інформаційно-енергетичного поля забезпечує національна культура – енергоінформаційна система суспільного єства, яка за своїми функціями подібна до вищої нервової системи людини.

А виробництво високоякісного культурно-інформаційного продукту для забезпечення повноцінного функціонування системи національної культури й культурно-соціального розвитку суспільства покликані здійснювати галузі культурної індустрії, якими має належним чином управляти галузевий центральний орган, керуючись національною ідеологією й стратегією.

Нинішня система управління культурною інфраструктурою не відповідає ціннісним орієнтирам національної культури й духовним запитам суспільства – прагненням людської душі жити, а обслуговує занижені прагматично-споживацькі потреби соціального організму. Утилітаризм як синдром глобалізму заполонив увесь український культурний простір, який виявився неготовим протидіяти глобальному квазікультурному імперіалізму.

У попередні десятиліття тоталітарна політика запроваджувала модель уніфікованої, усередненої квазікультури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок («совок»), відірваний од джерельної основи національних культурних традицій, який тепер аґресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель «русскоязычной общепонятности».

За роки ілюзорної незалежності майже нічого не змінилося на краще в мовно-культурному просторі України. А руйнація важливих культурних індустрій відбувалася не стихійно, а сплановано. Керований хаос через т. з. трансформаційні процеси паралізував систему традиційних цінностей Українців, а інформаційно-культурний простір України заполонив «русскоязычный» продукт (періодика, книжка, ТБ й радіо).

Завезені з Росії книжки заполонили книжковий ринок України більш як на 90 %, а «русскоязычные» ЗМІ – більш як на 80% нашого інформаційного простору. Така диспропорція набагато загрозливіша, як була за радянського часу, особливо в книговиданні й ЗМІ.

Такий результат імперської ідеології й геополітики Росії, де книговидання стало однією з найприбутковіших галузей, а Україна виявилась найбільшим імпортером російської ідеологічної продукції. Так російська імперська аґресія в інформаційній сфері підготувала передумови для військової аґресії.

Нині, в умовах війни, національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також і від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти тій глобальній аґресії, необхідний державний ресурс і правовий регуляторний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як системи самоорганізації, самовідтворення й саморозвитку Українського народу в усій його неповторності.

Основним фінансовим джерелом реалізації культурної політики Української держави має бути державний бюджет для забезпечення належних щорічних надходжень на розвиток національного інформаційно-культурного простору. Держава також має ґарантувати юридичну базу для комбінованих фінансових надходжень від спонсорів, меценатів для утримування й розвитку культурної інфраструктури.

Першорядними дієвими чинниками виходу України з духовно-соціальної й економічно-політичної кризи та відродження цілісної системи національної культури є задіяння в суспільне життя національної ідеології й стратегії розвитку та триєдиної система національної економіки, в якій нерозривно поєднуються функції виробництва й реалізації продукції та розподілу результатів праці в інтересах цілого суспільства.

Система виготовлення й поширення українського культурно-інформаційного продукту виконує особливо важливу суспільну функцію, забезпечуючи національне єство духовно-інтелектуальною поживою для розвитку самосвідомості й волі духу, що своєю чергою спонукає до самовідтворення й саморозвитку нації.

Ці духовно-інтелектуальні й соціально-економічні чинники мають бути провідними в національній культурній політиці для оптимального й ефективного управлінні суспільством у системі справедливого суспільного ладу в Україні.

Ми думаємо й говоримо про культуру, а стурбовані невідповідною їй політикою. За професійним твердженням видатного українського вченого-економіста й державного діяча Михайла Івановича Туган-Барановського (1865–1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно дбати про власну культуру – про свій саморозвиток. Значення поняття культура – розвиток, освіта. За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці».

Українці переживають нині тяжку ситуацію, тож на підмогу собі зобов’язані задіювати  сутнісні духовні сили тих, які попереду нас – безвічний досвід наших подвижників.

Як нам потрібні сьогодні: Григорій Сковорода з життєвими вченнями про «вроджену працю», «філософію мудрого серця» й «совість, як чистий кришталь»; Микола Гоголь з «духовним персоналізмом» і глибинним пробудженням національного духу та самосвідомості Українців, бо «Справжня національність перебуває в самому духові народу»; Пантелеймон Куліш з концептами «філософії природи», «збірної особи Українського народу» та його особистою самовідданою працею, яка не давала спати «ледачій інтеліґенції»; Іван Франко з «величезною, дійовою задачею» перед «українською інтелігенцією – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм».

Наші попередники на диво послідовні у своїх високих духовних спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність їхніх замірів, бо ледачим і знетямленим важко долати обмеження свого егоїзму й недомислу. Високі позачасові помисли подвижників неможливо виміряти куцими мірками лінійного часовиміру, а наснажені потужним духом їхні мудрі думки неможливо збагнути стуманілими прагматичними судженнями.

Джерело сили «збірної особи Українського народу» й запоруку суспільного ладу означив видатний український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи». Тому й українська ідея в П. Куліша – не абстрактно-незбутня, як у «ледачої інтелігенції», а вивірена справедливою дієвістю його особистого життя й завжди своєчасна як необхідна передумова становлення нації й національної держави.

Бо «…суть у ділі й у правді діла, а не в стилі…», – вістував геній світового письменства з українським серцем Микола Васильович Гоголь (1809–1852) і застерігав: «…Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

Так М. Гоголь ще в 1846 застерігав земляків од «пролетаріатства», яке почало ширитися по Європі, і ще сподівався на нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути од себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й застигли в ній.

Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій, …ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

А тепер «озлілі партії» стали реальністю українського життя й членують українське суспільство на партійні групи й іменні секти бузувірів – безтямних прибічників політичних ошуканців і державних злочинців. А спотворене світобачення крізь «облудні призми всяких партій» навіюють людям не так традиційна партійна преса, як новітні глобальні електронні технології ошуканства.

В нинішніх умовах масового аґресивного засилля електронної дезінформації в людях ще живе потреба в правдивій друкованій інформації. Книговидання й періодика становлять традиційну основу інформаційної сфери України й належать до стратегічних пріоритетів держави у гуманітарній сфері та  є  важливою складовою культурної політики.

Національні книговидання й наукова періодика виконують основоположну функцію передусім у формуванні освітнього інформаційного простору й духовного зростання нового покоління Українського народу, в розвитку й утвердженні в усіх сферах українського життя державної мови як вирішального чинника єдності нації.

Специфіка видавничої справи полягає передусім у тому, що вона є невід’ємною складовою національної безпеки держави. Особливо важлива її роль у відродженні цілісної системи культури української нації, забезпеченні належного функціонування в суспільстві державної мови, в становленні й розвитку національного інформаційного простору.

Функціональні особливості книжки й періодики як одного з найвпливовіших засобів масової комунікації та її соціально-культурні й економічні завдання передбачають дієву державну підтримку видавничого процесу. Адже український культурно-інформаційний продукт – дієвий духовно-інтелектуальний чинник самовідтворення й саморозвитку нації та утвердження національної держави.

З цієї націєтворчо-державотворчої позиції повчальним є 100-літній історичний шлях знакового для стратегії культурно-соціального розвитку України часопису «Наука і Суспільство», який, незважаючи на проминущі політичні умови, послідовно здійснює свою науково-просвітницьку, культурно-державницьку місію.

А що означає так зване нинішнє роздержавлення ЗМІ й до чого воно призвело? «Роздержавлення преси» — одне з зобов’язань перед Радою Європи, які Україна взяла на себе ще 2005 року. Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» Верховна Рада ухвалила 24 грудня 2015 р., а чинності він набув 1 січня 2016.

На те, щоб вивести з числа засновників органи влади й перереєструватися, виданням дали три роки.  Медійна реформа начебто мала на меті обмежити прямий вплив публічних органів на друковані ЗМІ. Ось які оди співали «роздержавленню»:

«Ці видання виходили бюджетним коштом, часто не маючи жодної мотивації для пошуку інших способів отримання доходу. Вони також не мали мотивації для розвитку, вдосконалення й осучаснення, бо єдине, чого від них зазвичай вимагали засновники, – піар та висвітлення в позитивному ключі. Вони пишалися столітньою історією, але не мали майбутнього в сучасному світі. Реформа друкованих ЗМІ дає їм шанс перетворитися на фінансово незалежні видання, що самі визначатимуть свою редакційну політику та працюватимуть в інтересах читачів, а не чиновників або місцевих депутатів. Адже медіа не повинні служити владі».

Насправді, «незалежні ЗМІ» – така сама ілюзія, як і «незалежна Україна». Роздержавлення ЗМІ – це фактична їх приватизація на тлі приватизації України. І наслідки приватизації стратегічної інформаційної галузі такі самі пагубні для Української держави й цілого Українського суспільства, як приватизація стратегічних галузей економіки. Кому тепер служать роздержавлені медіа, відчуло все Українське суспільство.

Українську державу підмінила корумпована, паразитарна «держава в державі» (П. Куліш), а власником усенародного багатства став владарюючий в Україні клептократичний, компрадорський режим. А ЗМІ, які обслуговують той злочинний режим, – його рупори.

Владарюючий режим поділив ЗМІ на лояльні до себе (провладні) та на нелояльні (опозиційні). А рекламний ринок поділив журнали на споживацькі (глянцеві) та на культурно-просвітницькі, прирікши останні на самовиживання. Отже, фінансово унезалежнені од держави медіа стали фінансово залежні од плутократії. І як наслідок злочинної комерціалізації ЗМІ – наклади необхідних Українському суспільству культурно-просвітницьких видань упали з десятків і сотень тисяч до десятків і сотень примірників.

Через такі випробування зі значними втратами пройшов і журнал «Наука і Суспільство». З травня 2010 засновник (Товариство «Знання» України) надавав часткову фінансову підтримку часописові, а з лютого 2022 зовсім припинив фінансування.

Так, часопис «Наука і Суспільство» був приречений, як і інші українські періодичні видання. Та ці поодинокі ЗМІ зберігають свою самостійність завдяки самостійницькому ентузіазму їх очільників. Це реальне культурне подвижництво в умовах фінансової диктатури владарюючого клептократично-плутократичного режиму. На цьому подвижництві тримається й часопис Дмитра Миколайовича Єсипенка.

Д. М. Єсипенко, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України – головний редактор журналу «Наука і Суспільство» з квітня 2009 року. Та ще з квітня 2005 Дмитро Миколайович опікувався підготовкою і випуском журналу як шеф-редактор (редактор – Б. М. Гичко).

З  квітня 2005 по квітень 2010 підготовку й випуск журналу «Наука і Суспільство» власним коштом здійснював Український Центр духовної культури під керівництвом директора – Д. М. Єсипенка. Центр духовної культури, починаючи з кінця 1980-х, один з перших в Україні  розгорнув широку видавничу діяльність. Вийшли 100-тисячними накладами: «Українські казки», «Українські приказки», «Повір’я», «Українські пісні», «Українські балади», «Українські думи».

Видано 32 томи з серії «Український історичний роман», 13 книг із серії «Духовні скарби України», 4 томи з серії «Філософська спадщина України». Важливо зазначити, що всі ці видання здійснено за рахунок коштів трудового колективу, без залучення державного фінансування.

На цьому ж надійному принципові самофінансування тримається нині й часопис «Наука і Суспільство». На порозі 100-ліття журналу Дмитро Миколайович наголошує в програмній редакторській статті:

«У цей ювілейний для журналу рік, хоча він і означений війною, ми ще вище підіймаємо знамено борні за свободу і розвой Української держави, возвеличення людини праці, утвердження людського у людині. Сьогодні ці прості, на перший погляд, істини вимагають від усіх нас конкретних справ і дій, об’єднання трудового, наукового і творчого потенціалу, спрямування зусиль на здобуття перемог на кожній ділянці трудового і воєнного фронтів».

Як головний редактор «Науки і Суспільства» Д. М. Єсипенко згуртував на інформаційному полі часопису продуктивне авторське середовище й резонуюче з ним широке читацьке коло. Явним показником цієї духовно-інтелектуальної взаємодії є широка, як на сьогодні, й зростаюча мережа постійних передплатників.

Читачі цінують старання головного редактора й авторів часопису донести до суспільства глибокі, аналітичні роздуми про сьогодення; здійснити пізнавальні екскурси в історію освіти, науки, господарства й культурно-соціального розвитку України в цілому та показати внесок у наші суспільні надбання й утвердження національної традиції людей подвижницького духу, зокрема представників давніх українських родів; явити нинішні досягнення в усіх сферах життєдіяльності Українського світу, зокрема, задіяти ці здобутки в утвердження справедливого суспільного ладу в Українській державі.

Усі істинні здобутки культурно-просвітницької діяльності часопису в попередні десятиліття лишаються своєчасними нині, бо їх примножує самовідданою працею нинішня редакторсько-авторська спільнота, єднаючи покоління читачів потужним духом українського патріотизму.

Олександер Шокало, культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 100-ліття часопису «Наука і Суспільство» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

300-ліття від народження

Частина 2

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя?

Морально-світоглядна основа Сковородинства

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, роду, народу. Світогляд Григорія Сковороди – це його світообраз, внутрішнє осягнення Світу з глибини свого серця та з морально-світоглядної традиційної основи рідної культури й власного самостійного життя.

Світообраз Г. С. Сковороди – цілісний мистецько-філософський образний світ митця й мислителя-енциклопедиста, заснований на його особистих морально-світоглядних засадах та на спільнокультурних архетипах-праобразах природно-космогонічного світогляду й глибинної самосвідомості Українського народу. Саме з цієї засадничої позиції можемо цілісно осягнути український феномен Григорія Сковороди.

Моральний образ Українського мудреця докладно описав його учень та біограф Михайло Ковалинський:

«Сковорода, тримаючись пристойності тієї особи, яку обрав він представляти на театрі життя, завжди сторонився знатних осіб, великих гуртів і чиновних знайомств: любив бути в малому колі невимушеного поводження з людьми відвертими; надавав перевагу щиросердному поводженню більше від усяких улесливих прийомів, у зібраннях займав завжди останнє місце, подалі від усіх і неохоче заходив у бесіду з незнайомими, крім простих людей»; «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

А ось який образ мандрівця Григорія Сковороди змалював у своєму юнацькому оповіданні «Майоре, майоре!» Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880), згодом харківський професор, академік Петербурзької академії наук, визначний вчений-славіст:

«Сухий, блідий, довгий: губи пожовкли, немов потерлись;  очі блищать то гордістю академіка, то наївністю жебрака, то безвинною простодушністю дитини; хода й постать поважна, розмірена… А послухали б ви його. Почав він казати, – казати вміє й любить і каже інколи, як добрий українець; та зате вміє і поморочити й інших, і себе з ними і вченістю, й розумом, і побожністю… Та він є добрий, і чесний, і щирий».

Проникливо охарактеризував Український духовний тип Г. С. Сковороди його біограф Г. П. Данилевський – український письменник, історик, етнограф, публіцист, уродженець Слобідської України:

«Сковорода був людиною самостійною, вільнолюбною, з великою стійкістю моральних переконань, сміливий у викритті тодішніх місцевих зловживань. Незважаючи на свій містицизм і семінарський, кострубатий і нерідко неясний склад письма, Сковорода вмів, на практиці, у своєму чисто-стоїчному житті, стати цілком зрозумілою й цілком народною людиною в усій Україні того часу».

Відомий сковородинознавець, багаторічний хранитель фондів музею Г. С. Сковороди в Сковородинівці Дмитро Михайлович Дудко (1956–2014) прозірливо закликав:

«Треба самокритично визнати, що Григорія Сковороду, живу, мудру, веселу людину, добре таки «законсервували» вчені, ускладнивши його й без того непросту мову, його алегоричне упакування навколишнього світу. Треба звільнити Сковороду від зайвої академічності, штучної незрозумілості, зробити так, щоб він жив не лише в наукових бібліотеках та оживав на філософських читаннях, а, як і у свій час, заходив до кожної хати з мудрим словом, порадою, настановою. Згадаймо: китайський вчений і мудрець Конфуцій жив понад 2,5 тисячі літ тому, а й сьогодні він залишається другом і порадником кожного китайця. Як і мудрець Конфуцій, Сковорода, без перебільшення наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день…».

Отже, Григорій Савович Сковорода – феноменальна, рідкісно цілісна особистість Українського духовного типу: чуйна, совісна людина щирого й веселого серця, потужної волі духу, мудрий знавець Істини, рішучий і відважний, прямий правдолюб і викривач неправди, вільний од багатства й влади, справедливий моральний суддя, нещадний до лукавства й кривди та непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній спрямованості до Істини. Український мудрець своїм вільним духом – своєчасний будитель волі в усіх поколіннях Українців.

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – свій Український духовний тип, як і Український генотип, Григорій Сковорода засвоїв у козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної Української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Хоч у своїх філософських трактатах Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт) і давньогрецьких і давньоримських філософів, одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969), нащадок славного роду Ковалівських, з яким значною мірою пов’язана доля Г. С. Сковороди, зокрема останні роки життя, які провів у їхньому домі й знайшов свій останній прихисток, наголошує, що «не можна виводити світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, іґноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель користувався тим чи іншим готовим ідейним «знаряддям давніх письменників».

О. Я. Єфименко також наголошує на визначальному особистісному чинникові життєвої філософії мудреця: «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією».

У своїй усеосяжній філософсько-освітній системі Григорій Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур.

Сковорода – єдиний, крім Сократа й Піфагора, європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Український мудрець Сковорода, як давньогрецькі мудреці Піфагор і Сократ, не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Всеєдиного Ладу, Абсолюту чи Бога. Давні греки називали ту сутність – θεός (Теос), а давні римляни – Deus (Деус), і ті наймення відповідають давньоукраїнському найменню Дій – дієва сутність Ладу. Г. Сковорода згадує Дія в передмові до власного перекладу «Книжечки Плутархової про спокій душі»: «Ухилившись од Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його «Про спокій душевний», витлумачивши не зовнішню словодзвінкість, а саму силу й есенцію, ніби гроно в точилі видавив. …Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, та в нові міхи і вино нове влито». Давньогрецьке θεός  і давньоримське  Deus мають спільну етимологію з давньоукраїнським Дій.

Своє глибинне розуміння Дія як дієвої духовної сили Всеєдиного Ладу Сковорода пояснює так: «Увесь Світ складається з двох Природ: одна – видима, друга – невидима. Видима Природа називається Плодь, а невидима – Бог. Ся невидима Природа, чи Бог, усю Плодь проймає й утримує; скрізь і повсякчас був, є й буде. Наприклад, тіло людське видно, та Розуму, який проймає й утримує його, не видно. Через це у давніх Бог називався Всесвітній Розум. І Йому в них були різні наймення. Наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін.… А в християн найзначніші йому наймення такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина» («Початкові двері до християнської доброчесності»).

Від первинних природно-космічних сутностей θεός, Deus, Дій походять пізніші поняття теїзм – релігійне переконання в існування надприродної істоти, що створила Світ; теологія – догматичне віровчення про пізнання бога як надприродної істоти (модерні теологи змішують теологію з філософією, яка пізнає Істину).

Штучний теїзм породив свою протилежність атеїзм, які становлять антиномію – нерозв’язну суперечність. Теїзм як боговизнання й атеїзм як безбожництво взаємно заперечують один одного. Теїзм безглуздий у свому марновірстві. Так само й атеїзм безглуздий, бо неможливо заперечити те, чого немає.

Від θεός походить також пізніше поняттям теонім, яким стали позначати імена різних божеств.

Теонім бог в українській мові походить від пізньоіранського, туранського бага – багач, багатство, майно, розпорядник багатства, майна, що своєю чергою походить од божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – багач, давець багатства.

Поняття бог занесли в Український світ туранці-русь зі Сходу й почали впроваджувати його в процесі колонізації Українських земель з південних теренів у подвійному теонімові даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували для полегшеного призвичаєння). Отже, бгага-бага-бог – багач, давець багатства, майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти.

Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши морально-світоглядні сутності природно-космогонічного, дорелігійного світогляду української агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ юдо-християнства, «сущий на небесах», а принаявний в усьому «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад, Усепроймаючий, Усеосяжний Дух Життя.

У давньоукраїнському універсальному понятті Усеєдиний Лад, Усеєдиний чи просто Лад закорінений Сковородин Єдиний Первінь, який корелюється з фундаментальним поняттям античної філософії й математики – Єдиним, непізнаваною розумом Першосутністю, ототожнюваною зі Щастям. Концепцію Єдиного у вченні хенологія (грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників, нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом, європейської філософії.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності.

Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Це і є сутність Усеєдиного Ладу – самонародження з себе, проявлення в самоподібній безлічі й повернення до себе.

Поняття Лад у філософії перший запровадив «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя. …У Природі все ладується незмінними законами». Лад наявний у Космосі – уладованому Всесвіті й у земній Природі.

Піфагор розкрив Всеєдину первинну сутність Ладу, Природи й Роду людського:

«Всеєдиний – це число чисел, Він містить у собі все і сам перебуває в усьому».

За вченням Піфагора, Всеєдиний як «число чисел» містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиного як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким усе в Космосі пов’язане з числовими правилами й пропорціями, що є основою Космічного Ладу.

Той Космічний Лад Піфагор називав музикою сфер. Тобто Лад принаявний на фізичному й духовному рівнях Усеєдиного Життя та пов’язує в єдине ціле владованість космічної й земної, природно-культурної, сфер. Піфагор застосовував музику для очищення, уладування душі й практикував лікування музикою. Піфагор відкрив гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони їх уладованості.

За Піфагоровим вченням, усеєднаючим першопочатком усіх речей є числові співвідношення, які передають владованість, гармонію в Природі: «Суть усіх речей – числа». Тому, за Піфагором, основоположні принципи Світобудови можна описати математично. Кожна сфера уладованого Всесвіту означена певним числом і має притаманний лише їй звук, тож цілий Космос як уладований Всесвіт являє собою злагоджений світовий хор. Хоч Піфагор і вважав математику мистецтвом, а не наукою, він заклав арифметичну основу теорії чисел.

Піфагоровою теорією й символікою чисел незмінно цікавиться Сковорода, інтерпретуючи його вчення для обґрунтування суті власної світоглядно-пізнавальної системи – «Трисонячної єдності»:

«В центрі трикутника око. Альфа – всякій плоді передує. Омега – після всякої плоді лишається. Віта – рожденна і зникома середина, та за початком і кінцем вічна. Ся трійця є одиниця (Трисонячна єдність і Природа): Трисонячна єдність, недремне око» («Бесіда 2-а, названа Observatorium Specula (по-єврейськи – Сіон)»); «Піфагор, розкусивши емблемат трикутника й угледівши в ньому Істину, весело волає: «Осягнув! Осягнув!»; «А ще хто з Піфагором розкусив фігурний трикутник, що дає Істину, той бачить, як у ньому 3, 2 й 1 тотожні» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є еволюція – всеєдиний принцип розвитку всього живого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

Мудрець Піфагор застеріг од релігійної облуди:

«Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас»; «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів. Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм божеством! Безперестану дотримуйся його серцем».

А ось як Сковорода осмислює Світову Всеєдність, Усеєдиний Лад і Єдиного: «Погляньмо тепер на Всесвітній Світ сей… А я бачу в ньому Єдиний Первінь, так як єдиний центр і єдиний розумний циркуль у безлічі їх. …Отже, Світ у мирові то є вічність у тліні, життя в смерті, пробудження в сні, світло в темряві, в брехні Істина, у плачі радість, у відчаї сподівання. …І так завжди все йде в безкінечність. Увесь дієвий Первінь і мир сей, будучи тінню його, не має меж. Він завжди і скрізь при своєму Первені як тінь при яблуні. В тому тільки різниця, що дерево життя стоїть і вікує, а тінь маліє; то минає, то родиться, то зникає і є ніщо. Матерія безсмертна» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Усеосяжній морально-світоглядній сутності Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого, безвічного енергетичного первеня в українській дорелігійній світоглядній традиції, Сковородиному «єдиному началу», «єдиному центру», «дієвому началу» , що є «безпричинним початком, безпочатковою причиною», відповідають фундаментальні поняття античної філософії й математики Єдиний і Всесвітній Розум та новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття.

Відповідниками українському морально-світоглядному первеню Лад є ведичний – Дгарма (Універсальна основа Світоладу), давньоарабський – Дін (Лад, звичай), давньояпонський – Камі (Дух, Первінь життя), китайський – Дао (Всеєдиний моральний принцип), черкеський (адизький) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух), в античній і середньовічній натурфілософії – Ефір, Плазма, Квінтесенція (Найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт).

Сковорода, як і його античні попередники, базує свої істинні осягнення на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі агрокультури, де все саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Істини, як до світла Сонця – першоджерела Життя: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, чітко визначав первинні морально-світоглядні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно в єдності з Усеєдиним Ладом, Світовою Всеєдністю й Земною Природою.

Надійним свідченням того, що Г. С. Сковорода жив за одвічними законами Природи й давніми моральними звичаями свого народу та не додержувався віросповідних догм і церковних приписів, є архівні матеріали академіка І. І. Срезневського:

«Сковорода явно не додержувався ні постів, ні обрядів християнських, не ходив до церкви, а наостанку й не причастився, і, коли йому запропонували запричаститися, він не схотів, кажучи, що це не потрібно для нього» («Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского», 1919).

На вмовляння запричаститись перед його відходом з цього світу мудрець відповів: «Не євхаристія єднає людину з Богом, а пізнання себе». Це нагадує дотримання характерницького звичаю: «Характерників ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-свойому».

Григорій Сковорода навіть формально не належав до християнства – тодішньої панівної імперської релігійної ідеології. За своїм моральним світоглядом і способом життя український мудрець був близький до духовних практик Сходу, зокрема, до буддизму, суттю якого є не віра людини в бога, а  її самопізнання й духовне самовдосконалення та здійснення життєвої програми своєї душі.

Ось як Григорій Сковорода розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині».

Сковорода, як східні й античні мудреці, за базовий початок бере пізнання людиною самої себе для пізнання Світу, а не бога. Засновник буддизму індійський духовний подвижник Сіддгартха Ґаутама, він же Будда Шак’я-Муні (VІ–V ст. до н. е.) так ствердив суть свого природно-морального вчення: «Центральною фігурою буддизму є не бог, а людська істота». Український природознавець-мислитель, засновник учень про біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) ствердив цю одвічну Істину: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості».

Григорій Сковорода жив за природними звичаями й морально-світоглядними принципами агрокультурного світогляду: прокидався вдосвіта – починав день з Досвітньою Зорею, яка вістує схід Сонця. Мудрець часто згадує вісницю Сонця – Досвітню Зорю в її давньоукраїнському найменні – Денниця. Зокрема, у своїй завершальній праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791), де «Бесідують Душа й Нетлінний Дух», Григорій Сковорода наводить новозавітну, християнську догму, зі слів апостола Юди, про «упалих ангелів»: «Ангели, які не додержалися свого Начала». «Зорі принадні: їм же морок пітьми держиться повік».

І одразу ж пояснює: «Ось упалі з небесної седмиці Лучіфери! Денниця по-римськи – Лучіфер, тобто Світлоносець, який день за собою веде. Бо Денниця є Сонцю Предтеча й Передвісник Дню. Глянь! Се прекрасна тобі Денниця! …Де ж твій День нам, люба наша Деннице? Дай нам!  Адже ти не принадна, в морок залюблена Зоря. Вже нам ніч мерзенна остогидла. …У давніх Свічкою, Лампадою і Оком Всесвіту називалося Сонце». Денниця з давньоукраїнської міфології відома ще як Досвітня Зірниця або Уранішня Зоря, а в давньоримській міфології схід Сонця вістують Лучіфер або Люцифер (лат. Lucifer – світлоносний: від lux – світло й fer – нести) та Венера (після заходу Сонця її називають Вечірньою Зорею).

Що ж сталося з одвічними світлоносними астральними сутностями дорелігійного ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури – давньоукраїнською Денницею та давньоримськими Лучіфером і Венерою?

Юдохристиянська релігія підмінила світлоносні природно-космогонічні астральні сутності дорелігійного ясновідного агрокультурного світогляду своїми уявно-штучними божествами – персонажами релігійного культу, бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів, святих мучеників. Так юдохристиянська релігійна ідеологія упослідила світлоносні природно-астральні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних світилах і їхніх образах-символах, та перемкнула їхню світлу силу на своїх паразитарних еґреґорів (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей у релігіях.

У християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати за доктриною месіанства як символ божого вістування, одкровення, а Сонце підмінили Христом.  До того ж, головного персонажа християнської релігії – Христа скопійовано з Мітри – Духа Сонця й Світла зороастрійської міфології, а основні елементи й дату Різдва Христового скопійовано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування духа хліборобства Сатурна в пору Зимового Сонцестояння.

Христа ритуально розіп’яли й стали вважати принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому Агнець божий (жертовне ягня) став символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального ритуалу, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову – моляться смерті. Отже, християни, безтямно наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. У цьому – абсурдність жертовної магії християнських ритуалів і церемоніалів.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби через заздрощі, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве.

Так у Біблії з позиції скотарів-кочовиків юдеїв відображено протиборство кочовиків і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи.

А Денницю – Вісницю Сонця з українського дорелігійного світогляду та Лучіфера-Люцифера – Світлоносця з римського дорелігійного світогляду юдохристиянська релігія своїми догматами оголосило «упалим ангелом» і зробила уособленням темних сил, символом антихриста. Юдохристиянська релігійна ідеологія представила світлоносних Денницю й Лучіфера-Люцифера як гордих, непокірних, тож «скинула» з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею.

Юдохристияни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера-Люципера, персоніфікувавши в ньому власне злобительство. Так морочний месіанський догмат аврамічної релігії аґресивних кочовиків спотворив ясновідний природно-космогонічний світогляд агрокультури. Так на підставі біблійних догм вигадано уявну, спотворену релігійну картину Світу.

Проте в українському народному світосприйнятті й міфопоетичній традиції Денниця живе в щоденній яві та в архетипному образі Досвітньої Зорі в народній пісенності, у філософії Григорія Сковороди й поезії Лесі Українки («Досвітні огні»), де Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність людей праці, хліборобських звичаїв та в цілому української агрокультури й самої України.

А в молдавсько-румунській пісенній традиції Люцифер живе в архетипному образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця геніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» молдавський поет, класик румунської літератури Міхай Емінеску (1850–1889). Християнська ідеологія у своїй нещадній боротьбі з непідвладними їй світлоносними сутностями дійшла до остаточного викриття свого морочного аморалізму. Облудні християнські ідеологи придумали різні «диявольські секти» й навіть «Церкву Сатани», щоб відтінити нібито «темною силою Люцифера» нібито «світло Христового вчення».

У морально-світоглядній традиції агрокультури Денниця-Лучіфер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду з морочною юдохристиянською релігійною доктриною месіанства. А юдохристиянство  обізвало вісника Сонця Лучіфера-Люцифера «упалим ангелом», який не покорився юдохристиянському Богові мороку. Бо в аврамічних релігіях ангел як посланець Бога виконує його веління.

А в ясновідному світогляді ангел (давньогр. ἄγγελος – вісник) власною волею вістує Істину. Для Григорія Сковороди образ ангела – вияв доброї волі, ясновідної суті Ладу й провідник до щастя: «Ангел мій охоронець нині зі мною звеселяється пустинею. Я до неї народжений. Старість, бідність, угамованість, безпечність, незлостивість є мої в ній співжилиці. Я їх люблю, і вони мене», – так писав безмаєтний Г. С. Сковорода до свого знайомого, найбагатшого харківського купця А. Д. Карпова з Густинської пустині 19 лютого 1779 р. Мудрець Сковорода визнавав природні світлоносні сутності й дотримувався природних звичаєвих свят Сонячного Кола та не сприймав штучних релігійних ритуалів і церемоній.

Непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі Країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Давність сонячно-астрального імені Україна підтверджується давністю Української агрокультури, вік якої налічує понад 7 500 літ.

У контексті сонячно-астральної архетипності в морально-світоглядній основі агрокультури на особливу увагу заслуговує звернення українського духовного подвижника Сковороди до досвіду давньоіранського духовного подвижника й суспільного реформатора VІІ ст. до н. е. Зороастра (Заратустри) – засновника зороастризму й автора найпершої пам’ятки давньоіранської культури Авести (авестійське awastāg – основа, основне знання), що є однією з найдавніших ясновідних книг людства.

У філософському трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» зверненням до пісні-славеня Заратустри Сковорода обґрунтовує сонячне зображення світлоносної сутності Всеєдиного Ладу: «Сей Єдиний Первінь, як основу мудрості, любомудри в різних віках і народах зобразили різними фігурами й монументами, наприклад, колом, кулею, Сонцем, оком… За Сонцем – ранок, світло, день, вогонь, проміння, блискавка, сяйво… Зороастер зобразив Сонцем з сею піснею: «Почуй, Сонцесяйний, володарю всевидячого безвічного ока!». Заратустра сформулював моральний закон у триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я», що став основою вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню хліборобську мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає».

На цьому базисі природного права Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

До Зороастризму дуже близьке Піфагорійство, оскільки Піфагор глибоко перейнявся морально-світоглядними принципами Заратустри. З сонцевизнавчою морально-світоглядною основою вчень Заратустри й Піфагора про ототожнення Сонця з Єдиним (Усеєдиним) і про двоїстість Світу споріднене вчення Сковороди про Трисонячну єдність і дві природи.

На цій морально-світоглядній основі мудрець Сковорода в трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» явив перспективу відродження ясновідного природно-космогонічного світогляду агрокультури й відновлення Ладу в «заселеному Світі» й справедливого суспільного ладу:

«…Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці».

З огляду на сонячно-космогонічний претекст давньоіранської Авести й давньоримської міфології, «той, хто супокоїться в Сонці», «хто сидить у Сонці», – це Вісник Сонцесяйного, Дух Сонця, Світлоносець-Люцифер, Досвітня Зоря, Денниця, Устра… Отже, пробуджений Дух Сонця пробудить осяйною силою свого світла життя на Землі.

Григорій Сковорода як визнавець одвічної Істини й позачасового, безвічного Істинного Знання звертався до їх першоджерельної основи й до осягнень своїх великих попередників, а як новатор осмислював давні знання з позиції їх своєчасної необхідності. Так народилась його «Трисонячна єдність» – образно-смисловий код Сковородинського світообразу й людинознавчо-світознавчої системи, яка поєднує «пізнання себе» й «пізнання Світу», «виховання серця», «філософія серця» й «друге, духовне, народження» у власній культурі, здійснення себе у «вродженій праці» й досягнення «радості серця – щастя».

Отже, в морально-світоглядній основі Сковородинства – базові концепти феномену українського мудреця, які відповідають світоглядним архетипам давньоорійської, античної й давньоукраїнської культурних традицій: «Трисонячна єдність» – Усеєдність, «Всесвітній Світ» – Світова Всеєдність і «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад.

 «Трисонячна єдність» – Усеєдність

Основою «Трисонячної єдності» або Всеєдності у світоглядно-пізнавальній системі Григорія Сковороди є вчення про «три світи» й «дві природи» та концепт «єдиного начала», «єдиного центру», «дієвого начала». Найясніше, найповніше сутність власної морально-світоглядної системи як основи пізнання таїни Життя у Світовій Всеєдності мудрець Сковорода висвітлив у своїй підсумковій праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791): 

«Є три світи. Перший є всезагальний і заселений Світ, де все народжене проживає. Сей складається з незліченних світ світів і є Великий Світ. Інші два є часткові й малі світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У заселеному будь-якому Світі Сонце є оком його, бо око є Сонцем. А як Сонце є голова Світу, то не дивно, що людина названа мікрокосмос, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, бо в ній зібрані небесних, земних і підземних плодей фігури, щоб вони були пам’ятками, які ведуть нашу думку в розуміння вічної Природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у барвах своїх. …Сонце є архітипос – архіобраз, тобто первинна й головна фігура, а її копії й віцефігури є незліченні й наповнюють усю Біблію».

А методологічним ключем до пізнання таїни Світобудови є вчення про «дві природи»: «Увесь Світ складається з двох природ: одна – видима, друга – невидима…». Третій, символічний світ, є посередником між Великим Світом і малим світом, і через нього «внутрішня людина» осмислює приховані смисли невидимої природи й осягає триєдність «Всесвітнього Світу». 

Мудрець Г. Сковорода своїм світоглядним концептом «Трисонячної єдності» орієнтує на світло Сонця духовний процес самопізнання – пізнання власного мікросвіту й через себе – осягнення суті макросвіту, тобто Істини Всеєдності: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». А найвищий ступінь осягнення Істини мудрець назвав «октавою світла», яку він чув у духовно народженій, культурній людині.

Так мудрець Сковорода в самоподібності малого й великого світів осягнув самоподібність Всеєдності – самовладовану фрактальну цілісність Світової Всеєдності. Фрактал – математична множинність, яка має властивість самоподібності. Самоподібна безліч фрактальних сутностей є першоосновою Всеєдності – Всеєдиного Світу, Всесвіту. Фрактальний лад Всесвіту виявляється в самій Природі – в її органічних і мінеральних формах, земних і космічних.

Фрактальна самоподібність є ознакою Всеєдності мікросвіту й макросвіту. За Сковородою, Сонце є «первинна й головна фігура», «голова Світу», а за сучасною фрактальною астрофізикою Сонце є енергетична першосутність життя у Всесвіті, яке своєю життєсійною енергією зародило всю самоподібну безліч фрактальних першоелементів у Земній Природі від атома до живої клітини, з яких формуються всі організми – вся плодь.

Усі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили у своїй фрактальній самоподібності. За всеосяжним принципом самоподібної цілісності (фрактальності) Світової Всеєдності в найменшій часточці виявляється ціле, яке складається з самоподібної безлічі часток.

Ідею Всеєдності як самоподібної фрактальної цілісності сформулювали ще ранні античні мислителі: «В усьому є частина всього» (Анаксагор); «І з усього – одне, і з одного – все» (Геракліт). З осягненнями античних мислителів та з відкриттями в нинішніх фрактальній фізиці й психології корелюється Сковородина самоподібність трьох світів.

Внутрішня сутність макрокосмосу й мікрокосмосу однакова, бо є самоподібними породженнями Всеєдиного – безкінечного й безвічного першоджерела енергії Світової Всеєдності. Звідси Сковородин висновок, що достатньо пізнати мікрокосм – людину, і можна збагнути весь макрокосм – «Всесвітній Світ» як Світову Всеєдність.

Поняття макрокосмос і мікрокосмос зустрічаються вже в античних філософів і вчених, а згодом їх підхопила «філософія Природи» XVI ст., зокрема Парацельс (1493–1541) – знаменитий швейцарський лікар і натурфілософ. Парацельс уподібнював Світ до людського організму у великому масштабі, а людину вважав світом у маленькому масштабі.

Сковородинське морально-світоглядне вчення про три світи розвинув у своїй філософсько-мовознавчій, психолінгвістичній школі О. О. Потебня. Тільки коли Сковорода розрізняє триєдиний Світ на малий (людина-мікрокосмос), великий (макрокосмос) та символічний (Біблія), то Потебня розрізняє цю триєдність Усеєдиного Світу на  світ людини (я), навколишній світ (не-я) та світ символів (мова).

Тобто Потебня на місце Біблії, яка була для Сковороди «символічним (таємнообразним) світом», ставить українську міфопоетику й явище мови – способу життя людської особистої й національної самосвідомості. Єдність цих трьох світів людина осягає через себе – в самопізнанні й досягає єдності цих трьох світових сфер у собі завдяки самосвідомості.

Надзвичайно проникливо О. Потебня осягнув послідовність вияву думання, мови й мовлення (висловлення) у праці «Думка й мова», спростувавши цим логократичну біблійну міфологему «Спочатку було слово»:

«Людина мимовільно й несвідомо створює собі знаряддя розуміння, саме розбірливий звук і його внутрішню форму, на перший погляд незбагненно прості порівняно з важливістю того, що досягається завдяки їм».

Індивідуальну неповторну природу мислення О. Потебня розкрив через «існування в людині особливого роду асоціацій думки», а «мова виникає від асоціацій подібного роду й, навпаки, дає початок новим асоціаціям»: «Називання словом є зародження думки нової в розумінні її розвитку, в розумінні нового групування попереднього запасу думки під впливом нового враження чи нового запитання… Якщо воно (слово), як нам здається, служить засобом для повідомлення думки, то тільки тому, що воно викликає в слухачеві процес розвитку думки, аналогічний тому, який відбувався перед цим у мовцеві…  Говорити означає не передавати свою думку іншому, а тільки пробуджувати в іншому його власні думки…

Таким чином, у мові людина об’єктивує свою думку й, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою й піддавати опрацюванню цю думку». А коли людина повторює слово в слово думки іншої людини, вона перестає бути собою й стає тією іншою – імітує чуже думання, чуже життя, а не живе своїм. Так людина втрачає свою індивідуальну й національну ідентичність, від чого застерігає О. Потебня: «Денаціоналізація зводиться… на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння, на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом народів агрокультури, все живе в Білому Світі розвивається за законами Природи й Космосу, зберігаючи свою видову й індивідуальну неповторність. Бо Природа й Космос – саморозвинні системи, й усе живе в них саморозвивається з самородної енергетичної першосутності Всеєдиного Ладу.

У мікрокосмосі, як і в макрокосмосі, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення.

Природна формула дорелігійного, еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом енергії Всеєдиного Життя. А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив Бог» вигадали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо все є таким, яким його створив Бог.

Насправді, Світ саморозвивається, і в ньому саморозвивається все його розмаїття в самоподібній безлічі й Усеєдності. На цій еволюційній основі розвинув свої світоглядні концепти «Всесвітнього Світу» й «Трисонячної єдності» Григорій Сковорода. Саме зі Сковородинського світоглядного вчення про Всеєдність трьох світів (зовнішній світ – макрокосм, внутрішній світ людини – мікрокосм і символічний світ – міфокосм) мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; послідовник і двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по лінії брата Василя, з якої походила його мати) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Для В. Соловйова Всеєдність – ідеальний лад Всесвіту, в якому гармонійно поєднані всі елементи й стихії життя:

«Я називаю істинною або позитивною таку Всеєдність, у якій одиничне не існує за рахунок усіх або на шкоду, а на користь усіх… Воістину, все до одного існують разом, відокремлене існування не є істинним… Істинна єдність зберігає та підсилює ці елементи, здійснюючись у них як повнота життя».

А основний недолік тогочасної європейської філософії В. Соловйов убачав у її крайній розсудливості, що призвело до руйнування світоглядної системи одвічної Всеєдності Всесвіту:

«Механістичне мислення є мисленням, яке зіставляє та комбінує».

Суть Всеєдності розкриває Сковородинська аксіома – «Істина безначальна». Морально-світоглядні концепти Г. Сковороди «Трисонячна єдність» і «Всесвітній Світ» поєднують у собі ідеї самоподібної цілісності Всесвіту й світу людської культури, бо джерело Всеєдиного Життя одне – Всеєдиний Лад як «безпричинний початок, безпочаткова причина». Світ людської культури – невіддільна жива частка Земної Природи і Світової Всеєдності, бо Всеєдність – це єдність Світу у внутрішній цілісності фрактальної самоподібної безлічі всіх його складових. Тільки зі світоглядної позиції Всеєдності відкривається істинне осягнення явищ Природи, Культури й Волі Духу.

На світоглядній засаді Всеєдності як «Трисонячної єдності» мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини волею зрілого духу на природно-культурній основі: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Культура – друге, духовне, народження людини»; «Воля дужча за всяку неволю».

Тріада Природа, Культура, Воля як трисуття «Трисонячної єдності» у своїй внутрішній неподільній цілісності являють усеєдину суть феномену Сковородинства – цілісної морально-світоглядної системи духовно-суспільного подвижництва мудреця Сковороди.

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»

Своїм глибинним осягненням первинності Природи мудрець Григорій Сковорода ясно спростував релігійну догму про «створення богом Світу й людини». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного «міра» й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Світу, а про «зліплення» біблійного «міра», уявного «мірозданія» – «Книги Буття» юдейства:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Світотворення стосується самої її, а не великого, плоддю заселеного Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесну й земну плодь і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Та заселений Світ стосується плоді. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона нічим не стосується заселеного Світу…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець назвав Біблію як основу юдаїзму «міром», світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти. Сковорода не вивчав, не досліджував Біблію як теолог, а користувався її текстами як філософ, показуючи, як за релігійними догмами приховано істинне знання. І користується мудрець Сковорода загальновідомими тоді старозавітними образами значно частіше, ніж новозавітною риторикою, «бо Старий Заповіт, безумовно, надається до символічних тлумачень куди більше, аніж євангельська історія» (Л. В. Ушкалов). І звертається мудрець до біблійних символів не з віросповідною метою, а як до засобів вибудови власного пізнавального філософсько-містичного світообразу.    

Отже, Сковорода – не віруючий, а знаючий: він знав Істину й жив істинно, відкриваючи Істину людям. Тим паче, мудрець Сковорода не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються трактувати вражені месіанізмом.

Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину «створення Світу», виходячи з того, що Біблія й біблійний «мір» є нагромадженням уявних, символічних, таємних образів, а «заселений Світ» є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.

Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Сковородинська морально-світоглядна концепція Природи заперечує теологічно-телеологічну доктрину антропоцентризму й надзвичайно своєчасна з позиції антропокосмізму.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр), тобто людиноцентризму як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать Природу й людську культуру.

Натомість, згідно з морально-світоглядною системою антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад), людина належить до самоподібної безлічі питомих складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння обґрунтував видатний український учений-біолог, філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953) на основі вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноо­сферу, на концепції Всеєдності Г. С. Сковороди та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки».

Антропокосмізм – це оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Антропоцентризм є аґресивним виявом прагматичного антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…»; «Багато хто, потоптавши Природу, вибирає для себе наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є втіха, а мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у вродженій праці» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»).

Природа, за Сковородою, є основою владованого людського життя, бо Природа сама владована, довершена, щаслива.

Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія– взаємодія Сонця й Землі.

А люди забезпечують свій культурний саморозвиток і лад життя волею власного духу та міжособистою духовною взаємодією в дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи.

«Воля дужча за всяку неволю»

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання  людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». Цією українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств українського суспільства з позиції моральної зрілості й волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Джерело власної енергії Григорій Сковорода радив людям знаходити в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку.

Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є воля духу.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). За українським природно-моральним правом, Воля – найвища цінність людського життя. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (од староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ.

Волю-закон приймають на вічовому зібранні всі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне.

Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий моральний чинник українського традиційного права.

Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя українського мудреця.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Волю») Григорій Сковорода нагадує про відібрані Російською імперією українські вольності й з глибини пам’яті будить у людях дух вільнолюбства .

Воля національного духу – джерело національного права, бо «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). А воля особистого духу людини є джерелом її культурно-соціального саморозвитку, й на цій індивідуальній основі розвивається національна культура.

«Культура – друге, духовне, народження людини»

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі.

Власне культура – це система моральної зрілості й духовного народження, самоорганізації й саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя волею духу.

Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».

Своїм подвижницьким життям мудреця Григорій Сковорода виробив морально-світоглядні засади практичної філософії культури, методології мудрості – культурософії. Практичні культурософські напрацювання Сковороди стали основоположними для подальших здобутків у галузях філософії культури, філософії мови, лінгвофілософії, зокрема в психолінгвістиці О. Потебні. Сковородинська культурософія є вольовим, дієвим чинником усеосяжного феномену культури та базується на моральній зрілості людини й її істинному знанні.

Отже, базова ознака культурності людини – її моральна зрілість, що забезпечує дієвість у ній совісті, через яку проявляється всеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого феномену Сковородинства.

Своє осягнення стратегічної суті культури через культурософію Сковорода явив у дієвій філософії-мудрості: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього…».

Поняття культурософія походить від латинського сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання, що бере початок з colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – дієве знання, самоладування, виховання мудрості, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури.

Згідно зі світоглядною засадою української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко).

Визначальною морально-світоглядною сутністю української культури є Лад, як ведичної – Дгарма, давньоарабської – Дін, давньояпонської – Камі давньокитайської – Дао, черкеської (адизької) – Тха, античної й середньовічної – Ефір, Плазма, Квінтесенція. Різні народи по-свойому називають безвічну сутність Життя, явлену в світоглядних первенях національних культур, та суть усіх культур усеєдина: культура – динамічна система самозародження, саморозвитку, самоладування людського світу волею національного духу.

Культура – функція духу, вияв волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.

А спільним для всіх національних культур є вселюдський принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння.

Сковородинська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Хоч культурософія Г. Сковороди лишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління його послідовників.

Г. Сковорода власним істинним думанням і життям явив приклад істинного дієвого знання, спорідненого з традицією давньої ведичної культури, що є основою самопізнання, саморозвитку, взаєморозуміння і взаємодії людей на культурній основі.

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасним нині морально-світоглядним прагненням людини й народу жити своєю самостійною силою – волею власного духу. А для цього необхідно зберегти душу живою і серце чистим.

Первинність душі й серця: «Не тіло, а душа є людиною», «Голова в людині всьому – серце людське»

Григорій Сковорода називає душу «вічним двигуном», бо вона саморухома й спонукає до життєдіяльності весь організм. Звідси внутрішнє прагнення людини серцем пізнати свою душу – свою життєву програму й у її здійсненні досягти повноти відчуття життя – щастя, радості. Сковородинська «радість серця» – ознака здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким ґанджем, не може бути радісною.

За Сковородою, все істинне відбувається передусім у серці людському й здійснюється за життєвою програмою людської душі: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…»; «Не тіло, а душа є людиною».

Цим Григорій Сковорода як філософ-мудрець зближується своєю життєвою мудрістю з античною мудрістю, ведизмом, буддизмом, даосизмом, йогою, суфізмом, і це свідчить, що він є мудрецем античного й східного типу.

Для українського мудреця давня культура – хранителька ясних смислів, явлених у позачасовому вимірі. У Сковороди, як в античних і східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Західні спекулятивні філософи, за винятком Канта, апелюють до прагматичного розуму, а мудреці апелюють  до моральної волі серця. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства.

За Сковородою, серце – вмістище духу, тож серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею) від її фізичної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються такі застереження Сковороди:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «Як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». Людині належить утверджувати Істину дієвістю Правди – так людина стверджує свою моральну зрілість.

Послідовник Г. С. Сковороди глибинний український педагог, філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) наголошував на первинності «пізнавального осердя людини», завдяки якому морально зріла людина осягає повноту життя як систему явищ, а вже потім усвідомлює розумом. За Юркевичем, мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, закоріненого в душі: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення у вродженій праці природно-духовної сутності людини.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює життєву програму своєї душі у вродженій праці, яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку з ресурсу власної самостійної сили.

Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородиному «Саду Божественних пісней» і разом з Гоголевими «Мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.

Бо розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильним впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

Цю морально-світоглядну життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруючим вольовим осердям життя цих українських духовних подвижників є «філософія серця» або кордоцентризм.

«Філософія серця» і «виховання серця»

Суттєвою ознакою Сковородинської, а відтак і всієї української філософії й педагогіки, є філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця».

Серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі». Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності.

Українська філософія серця убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем дієвому знанні – ясновіданні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Філософія серця – сама мудрість, спосіб життя в істині й світоглядне осердя системи української культури. Філософія серця – не науковий метод, а життєвий принцип людини, завдяки якому вона осягає внутрішній сенс усіх способів пізнання й освоєння життя та досягає самоздійснення в культурному саморозвитку. По суті філософія серця – це дієва філософія культуророзвинного людського духу, практична філософія культури – культурософія або принцип життя в Істині.

Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Сковороди – філософсько-духовна практика й педагогічно-освітня діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом життя в ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія-мудрість – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині: «…Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця:

«Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».

Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-виховну систему П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а волею духу через морально зрілий розум скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

У вихованні провідну роль П. Юркевич відводить серцю – «пізнавальному осердю людини» й осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі»; серце – «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею зрілого духу.

Воля духу в людині забезпечує здійснення нею життєвої програми своєї душі. У фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути», і запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку волею особистого духу: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, як і Г. Сковорода, у вихованні й навчанні дітей великого значення надавав музиці. З метою виховання серця та поглибленого і всебічного пізнання дитиною себе й Світу та гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», застосувавши знаки мови, математики й музики для глибокого осмислення Істини й цілісного осягнення Світу.

Цим основоположним принципам традиційної української педагогіки відповідає поширена у Світі педагогічна система італійського лікаря й педагога Марії Монтессорі (1870–1952), спрямована на розвиток природних інтересів на противагу формальним методам навчання. Провідний принцип методики Монтессорі – воля: вільний розвиток вроджених здібностей на основі самопізнання, вільне навчання й вільний вибір справи свого життя на основі «вільної праці», яка відповідає «вродженій праці» в Григорія Сковороди.

М. Монтессорі визначає дитину як «духовний ембріон», з потенціалу якого мають розвинутися вищі психічні, духовні функції, пов’язані з біологічним розвитком людини. У Г. Сковороди цей процес саморозвитку духовних функцій названо «другим, духовним, народженням людини» з «духовного зародку в серці», що є культурою людини.

Характерним для системи освіти Монтессорі є «космізм знань» – осягнення космічного плану життя, де кожна форма життя базується на розвитку попередніх форм, які разом становлять цілісну єдність, бо все у Всесвіті пов’язане одне з одним і має своє місце і свою функцію. Цей космічний план як цілісна єдність перегукується зі вченням Сковороди про Всеєдність.

Важливим елементом виховання в системі освіти Монтессорі є музика: «музика допомагає і зміцнює здатність до концентрації уваги, додає новий елемент до формування дитиною внутрішнього ладу і психічної рівноваги». Таку універсальну функцію музики у вихованні й розвитку дитини запровадили у своїх педагогічних системах Сковорода й Ушинський.

Основу методики Монтессорі становить повага до дитини, її волі й інтересів, бо кожна дитина – неповторна особистість, яка розвивається за своєю волею, а батькам і педагогам належить допомогти їй розкрити й розвинути свої здібності. Сенс методики Монтессорі полягає в самовихованні, самонавчанні та саморозвитку дитини. Тобто дитині належить розвиватися самостійно на основі самопізнання, а батькам і вихователям належить лише допомагати їй.

На виховних принципах самопізнання й волі духу українських педагогів Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича та італійського педагога Марії Монтессорі базується освітньо-виховна методика новітнього українського педагога, психолога Григорія Ващенка (1878–1967) – виховання волі й характеру як мети виховного ідеалу.

«Пізнай себе!» – «Шукай себе всередині себе»

Ця Сковородинська спонука до самозаглиблення й самопізнання є розкриттям Аполлонійського заклику «Пізнай самого себе!». Для першого афінського філософа-мудреця Сократа (469 до н. е. – 399 до н. е.) цей заклик означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Звідси Сократова філософія – моральний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Сократ на світловизнавчій аполлонійській основі самопізнання явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити».

Як і Сократів моральний антропологізм, Сковородине глибинне антропологічно-антропокосмічне вчення стало основою його освітньої системи з осердям «філософії серця», що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини в ладу з Природою й Космосом.

Деякі дослідники ототожнюють антропологізм Сковородинської філософії з антропоцентризмом, що суперечить морально-світоглядній суті життя й освітньо-філософського вчення Г. Сковороди.

Стосовно морально-світоглядного вчення як життєвої мудрості Григорія Сковороди доречно застосовувати Сократове поняття морального антропологізму.

Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні мислитель розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й Великого Світу людині належить передусім пізнати себе – свій внутрішній світ.

Свого часу пізньоантичний і ранньосередньовічний філософ, логік, математик, політик Северин Боецій (бл. 475/477 – бл. 524/526) наголосив на моральній відповідальності людини перед Великим Світом за незнання свого внутрішнього світу: «Незнання себе є частиною природи будь-якої живої істоти, окрім людини; для людини незнання себе є гріхом».

Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою духовну сутність, програму своєї душі у вродженій праці, згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а вродженою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного Ладу й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси філософія серця Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського морально-світоглядного, духовного подвижництва.

У самопізнанні людина осягає Істину й досягає моральної зрілості, завдяки чому вона й живе в Істині – за моральним принципом, по совісті. А совість – це внутрішній моральний суддя в людині.

«…Совість, як чистий кришталь»

У надзвичайно популярній уже понад два століття Пісні 10-й «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода викриває й піддає моральному осуду захланних мирян, які безтямно дбають тільки про наживу, маєтки й чини і не думають про крайню межу свого існування. Протидіяти тій захланності безтямного миру здатна лише людина з чистою совістю: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

За Сковородою, совість – основа людської моральності, тож морально здоровими можуть бути лише люди з чистою совістю.

Совість як внутрішній моральний суддя в людині забезпечує їй духовно-розумову гігієну – убезпечує від інтоксикації розуму всякими інтелектуальними вірусами й релігійно-політичними догмами. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей, інтоксикуючи незрілий розум релігійною догматикою, морально незрілі людські особини потрапляють у тенета марновірної надії й гублять совість і свою духовну сутність. Давньогрецький вчений-енциклопедист і фундатор філософської основи науки Арістотель (384–322 до н. е.) убезпечував людство од марновірної надії: «Надія – сон розуму».

Ще Піфагор застерігав од омани марновірства, яке знетямлює людей і позбавляє їх самосвідомості: «Безтямні надії, як безтямні провідники, ведуть до безтямних вчинків». Моральною засадою Піфагорійства став Піфагорів принцип рівності громадян за совісливістю – найвищою міркою моральної зрілості й духовної цінності людини: «Совість твоя хай буде єдиним твоїм божеством».

Морально-світоглядна основа Піфагорійства дуже непокоїла аморальних владоможців, і вони переслідували й винищували представників Піфагорійської школи. Від рук убивць загинув і сам Піфагор, а послідовники Піфагорійства як люди совісті й честі зазнавали гонінь протягом багатьох століть. Піфагорійці утверджували свої морально-світоглядні принципи, працюючи в усіх сферах суспільного життя.

До Піфагорійства близьке своїми морально-світоглядними принципами Сковородинство. Послідовники Піфагора й Сковороди дотримуються моральних принципів своїх учителів, незалежно від своїх соціальних статусів і сфери діяльності, зокрема остерігаються марнослав’я й шанолюбства. Піфагорійське й Сковородинське товаришування є гідними прикладами відданих, чесних, щирих стосунків між людьми. Звідси – критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей культури.

І ознакою культурності людини є насамперед наявність у неї совісті –  третьої сигнальної системи (перша сигнальна система – рефлекси, інстинкти, відчуття; друга – свідомість, мислення, мова). Совість є суто людською моральною ознакою, внутрішнім моральним суддею в людині, що засвідчує її моральну зрілість і духовну взаємодію людей. Совість – сердечна вість од людини до людини, взаємне вістування людей про свої щирі наміри й відстоювання справедливості.

Функціонування в людині совісті як третьої сигнальної системи забезпечує розвинений епіфіз – шишкоподібна залоза в центрі головного мозку, центральний орган інтуїції та системи залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз). Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Епіфіз є також органом телепатичної комунікації між людьми. Епіфіз – базовий орган самопізнання, відправний пункт, з якого людина може проникнути у свій внутрішній світ, у тонку сферу духу, що дозволяє побачити духовну сутність світу за фізичною оболонкою.

Людина безпосередньо сприймає Істину через епіфіз, який передає інформацію серцю, й потім пізнає, осягає істину серцем. Розумом людина здатна сприймати будь-що тільки на віру, тому незрілий розум спричинює до марновірства. Епіфіз як орган внутрішнього духовного зору забезпечує безпосереднє, інтуїтивне сприйняття людиною Істини й разом із серцем – пізнавальним центром людського єства, осердям волі духу просвітлює розум і формує самосвідомість людини.

Епіфіз як нейроендокринний орган у глибині мозку ґенерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін – гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство.

Ці сонячні гормони підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу в людини просвітлюється свідомість, і вона набуває здатності ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання.

Епіфіз – єдиний орган у людині, який розвивається протягом усього життя. Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно – про моральну нерозвиненість гуманоїда, якого з позиції моральної зрілості люди називають недолюдком або нелюдом.

Совість – найхарактерніша ознака людяності, основа її духовного типу.

Осердям Українства є його духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: совісливість, добродіяння, взаємодопомога – моральні чесноти, які визрівають у людині в процесі плекання рослин і всього життя на Землі.

Духовний тип людини є моральним критерієм та визначальним осердям унікальності особистості. Духовний тип визріває в серці – осерді духовного життя людини й джерельній основі її моральних почуттів та волі духу. Саме в морально зрілому серці людському визріває особистий і національний дух: «Справжня національність перебуває в самому духові народу» (Микола Гоголь). Саме за глибинним критерієм морально зрілого серця й совісливості належить осмислювати й осягати українські феномени Сковороди й Гоголя, а не тлумачити їх за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Сковорода й Гоголь, пишучи по-руськи, стали неперевершеними виразниками Українського національного духу – Українського духовного типу.

Духовний тип людини – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини. Проникливо з’ясував суть духовного типу людини визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908):

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини корениться в серці й визріває в процесі її морального виховання.

Найхарактерніша ознака Українського духовного типу – совість як визначальна моральна чеснота особистості. Завдяки совісті люди вістують одне одному своє заповітне й моральною волею цього внутрішнього судді владовують суспільне життя. Зрештою, совістю люди владовують своє життя з Усеєдиним Ладом і через енергетичний канал совісті бачить справедливе людське життя Всеєдність.

Григорій Савович Сковорода – український духовний тип совісного, щирого, доброчесного, вольового, правдолюбного, справедливого, самовладованого життєлюба, хоч і з тінню суму, печалі од невладованого мирського життя. Сум і печаль Сковороди – вияви його глибокої совісливості, і мудрець уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини, що забезпечує їй життя в Істині.

«Істина безначальна», а «марновірство – покрив облудникам»; Правда й неправда; «Говорити Правду легко й просто»

Мудрець Григорій Сковорода знав, що «Істина безначальна», а істинне знання здобувається в самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людини у Світі. Тобто істинне знання – безпосередньо пізнана Істина. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людська особина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання.

Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації.

Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до самопізнання й культурного саморозвитку, а заполонює непросвітлений, незрілий розум і через нього маніпулює людськими особинами й соціальною масою. А коли людина осягає знання у власному досвіді завдяки пізнавальній функції серця, вона просвітлює розум і зміцнює волю духу, що забезпечує їй самосвідомість і самостійне життя.

За Сковородою, пізнана в собі Істина стає особисто набутою Правдою, яка звільняє людину од страху незнання, марновірства й стає основою її моральної волі. Здійснена в житті Істина-Правда забезпечує справедливість життя.

Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню, взаємодії між людьми й стає дієвим моральним чинником їхнього внутрішнього синергічного єднання в збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці. Недарма в мудреця Сковороди Правду-Істину символізує вільна птаха. Правду каже й по правді живе вільна людина, а невільну змушують казати неправду, жити не по правді, й вона змушена потім виправдовуватись. Тому в мудреця Сковороди непохитна позиція: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Ця морально-світоглядна позиція Сковороди базується на правдолюбстві Українського народу, який і тримається на Білому Світі силою Правди. Та й сама Україна для Сковороди – останній на Землі острівець Правди в морі Кривди, про що він пише в притчі «Убогий Жайворонок»: «Ця землиця була часткою тієї сторони, де Правда, яка мандрувала між людьми, тікаючи од миру, що в злі лежить, провела останні дні свого перебування на Землі й мала останній відпочинок перед тим, як злетіти з краю долішнього в край горішній».

Істина-Правда мудреця Григорія Сковороди мала велику суспільну силу, що стверджує Олександра Єфименко: «Та, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили». Сила мудреця-подвижника Григорія Сковороди – в знанні Істини й несхибності в Правді, в нездоланності волі його духу: «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею».

Особистому прагненню людини до пізнання Істини неминуче стають на заваді релігійні догми, які ловлять шукача Істини в тенета марновірства. Г. Сковорода викрив ошуканство догматів Біблії як основи юдо-християнського марновірства у трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»:

«Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ся єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над милосердям і любов’ю й омертвивши почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… «Спочатку було слово». Тобто: всієї Біблії слово створене на те, щоб вона була єдиним монументом початку. «Спочатку було слово». А щоб не було сумніву, що цей початок є не підлий, а високий, істинний і єдиний, для того всуціль написано: «І слово було до Бога». Коли ж вона зроблена до Бога і для Бога, тоді ця богодихаюча книга й сама стала Богом. «І Бог був слово», так як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт скарбом…».

Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Григорієм Сковородою чітко з’ясовує сковородинознавець С. Б. Кримський:

«Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує Світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери Світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди»).

Біблійне твердження про первинність слова й ототожнення слова з Богом стало аврамічною доктриною «віри в проповідницьке слово», на якій тримається вся канонічна церковна логократія (від давньогр. λόγος – слово і κράτος – влада), коли люди мусять приймати на віру все сказане їм з амвону. На тій же доктрині марновірства в словесну оману тримаються й політична логократія – словесна влада, керування соціальною масою через слово.

Християнство перервало в Україні дорелігійну духовну практику самопізнання й безпосереднього, ясновідного осягнення Істини, в процесі чого людина досягає моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

За нашим одвічним морально-світоглядним принципом, слову належить третьорядна функція – правдиве озвучення істинної думки й правдиве повідомлення про справедливу дію. Первинність думки й дії засвідчує українська народна мудрість: «Спершу думай, потім кажи», «Діло саме за себе скаже». Та облудними словами підмінено істинне думання й справедливе діяння, чим уведено людей в оману марновірства.

У філософському діалозі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г. Сковорода здирає ще одну ширму марновірства – релігійний церемоніал: «Скільки вже віків хитруєте в церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірств. Нероби прикрилися цим листом у голизні своїй. Дурні заснували в тіні сій блаженство своє. Безголові ревнителі породили чвари розкольницькі…».

Оскільки мудрець Григорій Сковорода був вільний від облуди релігійного церемоніалу, він звільнив українську філософію од омани теологічної догматики й застосував для ясності думання свою мову з власним понятійним апаратом, використовуючи лексику інших мов та власні неологізми, бо в книжній українській мові філософсько-педагогічний понятійний апарат до нього не був розвинений. Разом з розвитком свого варіанту української образно-філософської мови Г. Сковорода відродив і давньоукраїнський традиційний, дорелігійний світогляд, споріднений з дорелігійними світоглядами давніх аграрних народів.

Тут доречно з’ясувати значення поняття релігія. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа, письменника й державника Марка Тулія  Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325).

Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто, за Лактацієм, релігія – зв’язок з Богом, служіння йому й покора. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ.

Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської культури, та фактично набув християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – в’язати, зв’язувати, прив’язувати, припинати, спутувати, залигувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію вигадали близько трьох тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи нелюдів для заневолення людей, передусім народів агрокультури, вік якої налічує понад 10 тисячоліть. Разом з зародженням агрокультури зародилася моногамна селянська родина, яка набагато давніша од релігії. Паразити-нелюди конструювали свої релігійні культи й доктрини з магічними ритуалами й церемоніалами на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи смисли для магічно-логократичного впливу на маси.

Паразити-нелюди використовували ті штучні релігійні культи й доктрини в легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та в освяченні свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу над людьми та в збагаченні на їх визискові. Відтоді суть усіх релігій лишається незмінна – розумово-психічне й фізичне визискування нелюдами людей і нагромадження незмірного багатства.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих». Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Унаслідок аґресивного релігійного фанатизму – бузувірства безтямні натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують переважаючі в історії людства релігійні війни.

Релігія як абстрактна конструкція експлуатує в людині схильний до абстрагування розум, а через нього конкретні природні інстинкти й чуття, передусім страх, для маніпулювання безтямною масою. Конструктори релігійних догм своїми абстракціями намагаються трактувати природні інстинкти як релігійні інстинкти, що є безглуздям, бо релігійні марновірство й бузувірство люди набувають через власну безтямність під дією магічних релігійних ритуалів і церемоній. На магії тримаються всі релігійні культи.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного впливу. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів: «Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів». Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів, сковородинознавців Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття».

Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч як людина релігійна дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про надприродну, страшну силу. Люди давньої культурної традиції бачили джерело істинного знання у силах і явищах Природи.

Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами. Коли людина володіє добутим у самопізнанні істинним знанням, вона володіє собою й власним життям. А хто не володіє істинним знанням, тим володіють соціальні паразити, прив’язавши бездумних і безвольних їх вірою у своїх ідолів, богів.

Нині, в епоху фінансової цивілізації, соціальні паразити вигадали нового бога фінансової релігії – Капітал, що успадкував захланність «золотого тельця». Нинішні сповідники фінансового ідола, соціальні паразити неоколоніального режиму почленували український соціум на релігійні конфесії й політичні партійні групи, а ще на секти політичних пройдисвітів-ошуканців, яким поклоняються безтямні бузувіри.

Всі ті нейролінгвістичні маніпуляції масовою свідомістю позбавляють людей самосвідомості й відбирають у них розум. А знетямлені особини гублять осягнуті попередніми поколіннями ясновідні знання й сформовану тисячоліттями збірну цілісність свого народу, втрачають зв’язки між поколіннями роду й єдність із питомою Природою і Всеєдиним Ладом та нехтують природну нерівну рівність перед їх безвічними принципами-законами.

В українській агрокультурі Сонце, Земля й характер праці на питомій землі одвіку ладують сонячно-природний ритм життя і визначають природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на взаємодопомозі людей між собою, на взаємодії з Природою й Усеєдиним Ладом.

Адже хлібороб спершу дає Природі свою силу в праці на рідній землі, а потім отримує плоди своєї праці. Супротивно ставляться до Природи й хліборобської праці аґресивні кочовики-грабіжники – вони відбирають плоди чужої праці й нищать чужу їм Природу. На тій супротивності паразитів-нахлібників до людей продуктивної праці тримаються їх насильницькі релігійні культи й паразитарні політичні режими. Український історик, народознавець Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934), вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола та зруйнованих чужою релігійною ідеологією:

«Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий» (Михайло Грушевський. «Історія української літератури»).

Ось тому християнська церква й нарекла українців, як латинян і всіх народів агрокультури, поганами (від латин. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста), бо селяни мали свій ясновідний сонячний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили спротив насаджуваному зовні штучному, космополітичному християнству.

До ІV ст. християнська церква використовувала термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика того запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. А його значення походить від юдейського гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичниками – всі неаврамічні релігії. Самі ж юдеї – не народ, а корпорація сімей, об’єднаних юдейською аврамічною релігією.

З появою християнства як неоюдаїзму термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції.

Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та монотеїстичними авраамічними релігіями (юдаїзм, християнство, іслам, які пов’язуються з легендарним патріархом семітських племен Авраамом) полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній основі за моральним світоглядом з дотриманням внутрішньої волі духу – морального веління совісті; а релігія – то передусім дотримання догматів віри та зовнішніх ритуалів і церемоній для упокорення безвольної маси.

Світоглядну різницю між язичництвом і християнством проникливо розкриває сучасний український філософ, релігієзнавець Анатолій Миколайович Колодний (1937):

«Історія конфесійного життя України надто складна, колізійна, навіть трагедійна, оскільки від нього значною мірою залежало саме буття українського етносу. Але в тому, що ми, українці, немоноконфесійні, є одна з причин несформованості ще нашої національної ідентичності, а водночас і запорука нашого самозбереження. Бо ж якби ми свого часу стали повністю уніатами, то з часом були б полонізованими, а якщо б стали повністю православними, то були б вже омосковлені. Ще одне. Якби ми, українці, стали православними всеціло, то втратили б свою національну самобутність, а так, зберігши в позахрамовому житті, у своєму світобаченні, в побуті язичництво, ми в такий спосіб зберегли те, що й нині є окрасою нашою духовності, ознакою нашої ідентичності. Та й інакше бути не могло, бо ж язичництво і християнство – це різні картини світобачення. Язичництво – це картина природи і діяльності людини в ній, а християнство – це картина людини в її відносинах в соціумі. Відтак з приходом на наші терени християнства воно не могло замінити, витіснити повністю язичництво. Нашому народу потрібна була та релігія, яка опікується його повсякденням, а не та, яка обіцяє, образно скажу, журавля в небі, тобто, якесь райське блаженство в уявному потойбіччі. Тому українці залишилися у своєму житті й світобаченні язичниками». По суті вчений означує світоглядну особливість українців як пантеїзм, сонцевизнання чи ясновідання, умовно називаючи язичництвом, а серед умовно православних відзначає багато «невоцерковлених».

Григорій Сковорода належить до «невоцерковлених» і з цієї позиції дивиться на релігію як на приватну справу, а з позиції антиклерикалізму викриває релігію як імперську ідеологію.

Сковорода як мудрець-ясновідець у своїй радикальній критиці буквального розуміння Біблії розходиться не тільки з тогочасними, а й з нинішніми, філософами й богословами. Коли ті дослідники беруться вивчати «символічний світ» у світоглядній системі Григорія Сковороди, то як правило пишуть тільки про Біблію, оскільки філософ цитує її найчастіше. Та він широко, хоч і непрямо, цитує й античних авторів, зокрема, досократиків. Водночас усі Сковородинські тексти засвідчують, що в «символічному світі» українського мудреця значне місце належить нашій сонцевизнавчій, аграрній міфології.

Український мудрець з позиції чистого серця й на підставі безвічного «безпричинного початку, безпочаткової причини» – безпочатковості й безвічності Істини розрізняє ясновідну мудрість морального світогляду агрокультури та біблійну догматику аврамічних релігій:

«Не замикайте боговідання в тісноті палестинській. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і язиків, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й язичники тьма». Тут опосередковано філософ Сковорода ототожнює себе з волхвом – ясновідцем, мудрецем, цілителем, характерником та ідентифікує зі своїм рідним ясновідним народом – людьми агрокультури.

Український дорелігійний світогляд базується на безпосередньому, ясновідному осягненні Істини й усвідомленні первинної триєдності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Земної Природи та становить морально-світоглядну основу традиції української агрокультури. Для означення віку української морально-світоглядної традиції як ґенератора культурного розвитку мислитель Григорій Сковорода запровадив образне поняття – «тритисячолітня піч».

У процесі самопізнання людина звільняється од марновірства, осягає істинне знання й віднаходить свою вроджену працю, завдяки якій здійснює життєву програму своєї душі – своє покликання у Світі.

«Сродный труд» – «Вроджена праця»

Сковородине поняття «сродный труд» одні наводять в ориґіналі як неперекладне, інші перекладають як «споріднена праця», «зріднена праця» й навіть вільно інтерпретують як «творча праця». І в Сковородинську пору, й донині, сродный – це вроджений, властивий, природний, здібний чи годящий до чогось за своєю природою. Це підтверджує українська народна приказка: «До чого вродився, до того й згодився».

Отже, сродный труд, сродность належить передавати українською як вроджена праця, вродженість. Цей відповідник легко перевіряється на передачі назв двох ключових розділів Сковородиного філософського діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»: «Сродность к хлебопашеству» – «Вродженість до хліборобства» та «Сродность к воинству» – «Вродженість до воїнства».

Концепт «вродженої праці» разом з принципом «самопізнання» становлять основу Сковородинської педагогіки й цілої його освітньо-філософської системи.  Сковородине вчення про «вродженість» корелюється з Арістотелевою «рушійною причиною». Згідно зі Сковородинською освітньою системою, виховувати дитину необхідно на основі вродженості. Суть цього природного принципу виховання й освіти педагог розкрив у філософемі: «Сто вродженостей, сто знань». Вроджена праця, за Сковородою, є основою культурного саморозвитку людини з природних здібностей і власного життєвого ресурсу.

Вроджена праця – основа уладованого, самостійного життя людини й народу, бо на природних здібностях базується моральне, справедливе людське життя. У вродженій праці людина здійснює своє внутрішнє покликання – життєву програму своєї душі. «Відібрати од душі вроджене діяння – означає позбавити її живлення свого. Ся смерть є люта. Знаю, що щадиш тіло, та вбиваєш душу. Ся заміна є лиха. Не розумію, навіщо мати меча, якщо не рубати того, на що його викували. …Ранґ носити може всякий, та діло дійсно робить лише той, хто здібний. Діло й без ранґа є ділом, та ранґ без діла ніщо…». На глибоке переконання мудреця Григорія Сковороди:  «Святість життя – тільки в діяннях».

Людина щаслива у своїй вродженій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури.

Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

За спостереженнями дослідника Станіслава Романенка, який розглядає концепцію «вродженої праці» як вияв глибинного зв’язку подвижництва Г. Сковороди з Україною:

«Формування концепції «вродженої праці» було, на наш погляд, неможливим не лише в країнах Західної Європи, а також у власне російських краях імперії. На їх кріпосницькому ґрунті могли появитися і появилися О. Пугачов, О. Радіщев, але не міг вирости Г. Сковорода. Чи не тому мислитель не затримався в Петербурзі, а, розібравшись за два роки в ситуації, за першої нагоди повернувся додому. Водночас без перебування в Росії при царському дворі, без навчання в країнах Західної Європи Сковорода теж не зміг би вийти за межі глухівського чи конотопського хуторянства. … Формування концепції «вродженої праці» Г. Сковородою стало результатом унікального збігу багатьох обставин в Україні ХУІІІ ст. і було можливим лише в Україні того періоду. … Епоха Сковороди настала давно, вона триває і сьогодні. Її прояви не в суспільних потрясіннях, не в революціях та заколотах, а маловидимі – вони в зміні самої людини, у формуванні цілісної людини як особистості».

Як істинний вчитель рідного народу Григорій Сковорода запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у вродженій праці, тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини. За Сковородою, саме вроджена здібність людини до певної справи спонукає її до системної вродженої праці, до набуття в улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання.

Нині загальновідомо, що обдарованість од природи складає тільки до 10% у самоздійсненні людини, а понад 90% людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою улюбленою працею. Але якщо немає вродженості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша не матиме духовного сенсу: «Правда, що наука доводить до досконалості вродженість. Та якщо немає вродженості, то що може зробити наука? Наука є практика й звичка і є дочкою Природи. Може навчитись літати птаха – не черепаха» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). На природній основі вроджених здібностей, властивостей людей Григорій Сковорода розвиває морально-соціальну концепцію «Нерівної всім рівності».   

«Нерівна всім рівність»

Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові (Богові), законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»:

«Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що рівно повна. І що дурніше, як рівна рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Куди дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..».

Для наочності мудрець зобразив принцип рівності на малюнку.

Послідовник Григорія Сковороди Олександр Потебня пояснює нерівну рівність як різноманітність: «І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури» (так переповідає учень О. Потебні історик, етнограф Дмитро Яворницький).

Розвиваючи Сковородин концепт «нерівної рівності» у зв’язку з історією народів, Потебня заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»:

«Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней» («Черновые заметки А. А. Потебни о Л. Н. Толстом и Достоевском»).

Важливо, що предтечею «послідовного націоналізму» О. О. Потебня вважав Г. С. Сковороду.

Своїм морально-світоглядним концептом «Нерівної всім рівності» мудрець Григорій Сковорода заперечив і християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, й імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю, й комуністичну доктрину з пролетарською зрівнялівкою в злиднях. А нині неоколоніальний паразитарний режим нав’язав Українському суспільству під облудою «Рівної всім незалежності» цинічну модель національної й соціальної безправності Українців та узаконеного беззаконня владарюючих паразитів – «Рівна всім нерівність».

«Нерівна всім рівність» – універсальна Сковородинська модель гармонійного суспільного життя в індивідуальному, національному й загальнолюдському вимірах.

Екзистенція людини й народу – «в народові пізнати себе»

Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Г. Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородинської екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і спільна воля збірної цілісності народу.

Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Григорій Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Згодом Пантелеймон Куліш означить таку моральну цілісність людей – «збірна особа Українського народу».

Григорій Сковорода народився, коли Україна вже була остаточно колонізована Російською імперією, яка й утвердилась на базі природних і людських ресурсів України. А 300-ліття подвижницького духу мудреця Сковороди в пору визвольної війни України від руського колоніалізму знаменує пробудження збірної Волі Духу Українського народу – нашої спільної життєвої сили й основи нашого споконвічного права на самостійне життя, бо: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич).

У 300-ліття Григорія Сковороди його духовне подвижництво нагадує про Волю – одвічне право Українського народу й знаменує пробудження нашого національного Духу. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності та взявся допомагати Українцям у справедливій боротьбі за одвічну Волю. При цьому держави-союзники відокремлюють волелюбний Український народ од грошолюбного клептократичного режиму колоніальної адміністрації в Україні.

Лишилось Українцям відокремити себе й цілу Україну од клептократичного колоніального режиму, який паразитує на оборонній потузі народу й розкрадає союзницьку допомогу, та ліквідувати режим колоніальної адміністрації, поставленої руською колоніальною метрополією. Тільки ліквідувавши п’яту колону колонізаторів у середині України, ми переможемо армію колонізаторів на зовнішньому фронті.

Та є небезпека, що ворожі до Українців сили намагаються примирити нас з одвічним ворогом, аби таким способом тримати під контролем Дух Українського народу. Чому за всю довгу історію наших визвольних воєн жодна не завершилась перемогою? Причина всіх наших поразок – зрадництво владарюючого панства та всепрощенство й жалість до ворогів нашого марновірного громадянства.

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачучи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за Волею народного Духу, адже за глибинною пам’яттю українців, явленою мудрецем Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю!».

Мудрець Сковорода, дотримуючись Сократового принципу: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим», і досі будить в Українцях прагнення жити власною Волею за своїм природно-моральним правом для остаточної перемоги Волі над неволею.

Мудрець Сковорода не дає прямих відповідей на соціальні питання для розв’язання суспільних проблем, а висвітлює їх з глибини й навчає людей знаходити першопричини явищ та за видимим бачити невидиму суть. Йому досі закидають, що він не підіймав народ на гайдамаччину. Григорій Сковорода не спонукав людей на безглузді жертви, а пробуджував у людях свідому збірну волю народу до самостійного життя. Сковорода – подвижник Волі духу, «лицар святої борні» (В. Шаян).

Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував волю духу української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в Українському народові.

Водночас Григорій Сковорода уболівав за зневажання української людини й моральної цілісності народу імперсько-церковним колоніальним режимом: «Знай, що ми цілої людини позбавлені…». Тож за такого антилюдського режиму особливої ваги набуває Сковородин морально-світоглядний заклик «Пізнай себе!». Згодом Сковородине уболівання за людину й заклик до пізнання себе ствердив Микола Гоголь:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі Гоголь розвиває моральну настанову на самопізнання і самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами».

На Гоголевому моральному людинолюбстві наголошує Тарас Шевченко:

«Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

Шевченко також виховався на Сковородиному моральному людинолюбстві. Від малечку захоплюючись піснями Григорія Сковороди з кобзарського репертуару, Тарас Шевченко згодом розвинув Сковородин морально-сатиричний осуд людських вад у морально-соціальний осуд колоніального режиму й підневільного йому люду, який дався упокорити себе нелюдам.

Порівняно з Шевченковим бунтарством, Сковородине моралізаторство на зовнішній позір спокійно-виважене. Та Сковорода жив своєю моральною волею і вчив цьому інших – у цьому істинність його вчительства, наставництва й сила його подвижництва.

«Щастя наше всередині нас»

У вступній лекції до щойно запровадженого 1766 року в Харківському колеґіумі курсу основ доброчесності Григорій Сковорода від щирого серця навчав студентів:

«Чи нині бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочись по палацах, не повзай по кулi земній, не блукай по Єрусалимах… За золото можеш купити село, якусь важку, та не необхідну, річ, а щастя як необхідна потреба безплатно скрізь і завжди дарується».

Суть подвижництва Г. Сковороди – не обмеження життя, не жертовність, а прагнення жити в Істин – в щасті, бо щастя як відчуття цілісності життя – найвище прагнення людської душі. Щастя – цілісність, тобто ціле з частин, повнота відчуття життя в єдності з людьми, Природою і Всеєдиним Ладом.

Природженість людини до щастя виявляється в прагненні людської душі жити вільним, самостійним, справедливим життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди: «Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…».

Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень мудреця. Григорій Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі духу.

Духовний подвижник сам шукає, знаходить істинне, дієве знання, сам досягає щастя й особистим життєвим досвідом навчає цьому інших, зокрема, в «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»:

«Шукаємо щастя по сторонах, по віках, за статтями, а воно є скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому, а воно біля нас шукає самих нас. Нема його ніде, тому що є всюди. Воно ж подібне до сонячного сяйва: відчини тільки вхід йому в душу твою…»; «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного. …Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий».

А ось досвідний шлях до щастя самого Г. Сковороди:

«Щастя наше є мир душевний, але мир сей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети… Щастя наше всередині нас… Нехай ніхто не сподівається щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від багатства. Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру, мир – від знання, знання – від Бога. Тут кінець: не ходи далі»; «Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Та щасливіший той, хто вміє ним користуватися».

Щастя залежить од волі духу в людині: чим у людини дух вільніший, тим вона щасливіша. Бо воля духу визначає життя людини згідно з життєвою програмою її душі.

За Сковородою, щастя – це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є «радість серця». А основа щастя – вільна вроджена праця і взаємність між людьми. Щастя – мірило згоди між людьми. За Сковородою, провідна ідея життя людського (національна ідея) – в щасті людини й народу, бо люди досягають цілковитого щастя в збірній цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя. …Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і коло вічності!».

«Серцю всякому своя любов»

Григорій Сковорода знайшов смисл життєвої мудрості в любові: «Голова всяка свой імієт смисл; Сердцу всякому своя любов…».

Любов – це воля духу в людині. У Всеєдиній Любові виявляється воля Всеєдиного Духу, що його Сковорода називає Богом і ознаменовує «колом вічності» цю всеосяжну Любов, яка є «початок, середина і кінець, альфа і омега».

Темою духовної й тілесної любові Григорія Сковороди переймаються вже кілька поколінь вчених і письменників, які вивчають життя й духовну спадщину мудреця.

Феномен любові у світогляді й житті Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і феномен самого мудреця. Мудрець означує любов’ю першоджерело щасливого життя:  «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

У зрілому віці Григорій Сковорода пережив сильне взаємне почуття любові-кохання, і те переживання позначилося на всьому його подальшому житті. З 1764 по 1768, на час перерви у викладацькій роботі в Харківському колеґіумі, Григорій мандрував Слобідщиною й у 1765 примандрував до Валківських хуторів. Цей період життя Григорія Сковороди, який пов’язаний з таємничою історією його кохання, описав 23-літній Ізмаїл Срезневський в оповіданні «Майоре, майоре!», опублікованому в журналі «Московский наблюдатель» 1836 р. Григорій оселився в старого пасічника Семена Салка й лікував людей, заживши слави дивного цілителя, бо не брав плати.

Вилікував Григорій Савович і відставного майора Павла Леонтійовича, який жив удівцем зі своєю дочкою, яку односельці шанобливо звали Оленою Павлівною за її дбайливість і вроду. Григорій заприятелював з майором, своїм однолітком, а допитливій Олені став за вчителя, якого вона покохала. Майор надумав одружити Григорія на Олені, та той делікатно противився батьковим умовлянням, міркуючи: «Я люблю її, бажаю їй щастя… І ні з якою не одружусь, не тільки з Оленою Павлівною… Якщо мені не судилося щастя, пошукаю спокою».

Та коли, за наполяганням майора, дійшло до вінчання, Григорій залишив Валки, назавжди попрощавшись з Оленою. Невдовзі Олена вдало вийшла заміж у Харків, і на її вінчанні був і Григорій. Професор Харківського університету А. П. Ковалівський, нащадок Ковалівських, у яких доживав віку Г. С. Сковорода, у 1929 р. провів наукове дослідження на Валківщині, ретельно перевіряючи факти і обставини, які лягли в основу оповідання І. Срезневського.

Свої висновки вчений виклав у ґрунтовній вступній статті до власного українського перекладу оповідання «Майоре, майоре!», виданого в Харкові 1930 р. Вчений з’ясував, що нареченою Григорія Сковороди могла бути Олена Сухомлин – донька валківського поміщика й попечителя місцевого храму…

Після тих глибоких переживань Г. Сковорода чітко розмежовував кохання як фізіологічну любов і «вічну любов вічних душ», тим самим явивши власний «феномен любові».

За Сковородою, «вічна любов вічних душ» є істинна любов:

«…Хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами… Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ…»; «Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: «Від тебе початок, у тобі ж і кінець», – пише Григорій Сковорода в листі до Михайла Ковалинського.

У своєму учневі й молодшому товаришеві Михайлові Ковалинському Григорій Сковорода побачив себе молодого, знайшов друге своє «Я». Духовна взаємність мудреця й учня надихала до праці, а ще сприяла Сковороді глибше пізнати себе, життя миру й Світу:

«Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?»; «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?»; «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові»; «Усе минає, а любов після всього зостається».

Взаємна радість – вияв сили безвічної любові. Саме в любові починається і в любові завершується, й знову починається «коло вічності» – символ нескінченності, безвічності життя.

«Коло вічності» – «вічного вічність»

Для означення позачасовості, безвічності любові як «невичерпного джерела» нескінченного, безвічного життя і його символу – «кола вічності» Григорій Сковорода вводить нове поняття – «вічного вічність». Цей Сковородин світоглядний неологізм відповідає Шевченковому неологізмові «безвічність».

Тарас Шевченко уперше явив в українській культурі світоглядне поняття «безвічність» і в дусі Григорія Сковороди, свого духовного вчителя, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У любові – взаємності, взаємообміні високовібраційною енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до безвічності Всеєдиного Ладу. Сковородине «коло вічності» – це знак безкінечності, коло «безвічності» (саме цим Шевченковим світоглядним поняттям слід означувати безкінечність духовної суті Життя замість «вічність», що означає кінечність).

У Сковородиному «колі вічності» – «вічного вічності» виявляється самоподібність і безвічність Світової Всеєдності й Усеєдиного Ладу. Григорій Сковорода символічно зображує «коло вічності» у вигляді Сонячного кола. «Коло вічності» – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди і знаменує безкінечність життя – безвічність зрілого людського духу, безвічність любові.

Мудрець спонукав людей у пізнанні себе обирати свій істинний життєвий шлях – свою самопотрібність. Ось як Г. Сковорода осмислює самопотрібність життя у Всеєдиному Ладові: «Самопотрібність – повсюдна й вічна. Всеєдиний і премудрість одвічні. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде» («Коло. Дружня розмова про душевний мир»). За Сковородою, безвічність Усеєдиного Ладу – це «вічного вічність», а сам Усеєдиний Лад – це «безпричинний початок, безпочаткова причина», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде».

У цій Ладовій основі коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства, ведизму й даосизму. Сковородинські світоглядні поняття «безпричинний початок» і «безпочаткова причина» корелюються з традиційним українським Усеєдиним Ладом, з античним Єдиним, ведичним Дгармою, давньокитайським Дао та з сучасним науковим поняттям синґулярність (від лат. singularis – єдиний) у філософії, космології, біології, математиці.

Точка синґулярності – пункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки синґулярності розвивається й повертається в неї все існуюче у Світовій Всеєдності. Цей процес взаємопереходу енергії називається квантовим переходом – самочинним дискретним переходом енергії квантової системи з одного стану в інший. Розгортання й згортання енергії часопростору через точку синґулярності символізує солярно-світородний знак – Коло.

Точка синґулярності асоціюється зі Сковородиною точкою оживлення, точкою переходу в безсмертя: «…Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. …Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець Сковорода сприймає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та самоподібним і самопотрібним у Всеєдиному Ладові. У Сковородиному природно-космогонічному, пантеїстичному світосприйнятті Бог – Єдиний Первінь, Усеєдиний Лад, тобто Природа, а людина як частина Природи має Лад у серці й сама є часткою Всеєдиного Ладу, з якого Природа породжує всю Плодь.

Виявом Всеєдності й Безвічності є циклічне пульсування часу. Циклічний часоплин ґенерує енергію Всеєдиного Життя, тому циклічний час і енергія тотожні. Всесвіт як Світова Всеєдність має у своїй основі циклічний часоплин енергії Всеєдиного Життя, тому все існуюче в ньому періодично оновлюється й самовідроджується. Циклічний часоплин як фундаментальний чинник Життя виявляється в природних циклах, визначених обертанням Землі довкола Сонця.

На Сонячних циклах і циклічному часоплині заснована самовідновлювана продуктивна аграрна культура й морально-світоглядна основа цілісного світосприйняття, мислення, природного життя й культурного саморозвитку. Люди агрокультури сприймають циклічний часоплин як нескінченну колоподібну пульсацію. Звідси коло – символ позачасовості, Безвічності.

Циклічний часоплин має сонячно-біологічну основу й є ґенератором енергії життя, а лінійний час за своєю умовністю антиприродний і деґенерує життєву енергію. Тому сприйняття часу циклічним виявляється в продуктивному способі життя, а сприйняття часу лінійним виявляється в паразитарному існуванні, й носії тих різних орієнтирів – антагоністи.

Циклічність часу відповідає сонячно-земним циклам, і завдяки цьому людина в енергетичній взаємодії з Природою й Сонцем, у культурному саморозвитку владовує своє життя з життям Всесвіту. А лінійність часу позбавляє людину природно-сонячної взаємодії й владованості зі Всесвітом та заводить у сліпий кут паразитування, деґрадації, деґенерації. Лінійність часу руйнує цілісність життя, що його забезпечує циклічний часоплин. Життя в циклічному часоплині забезпечує енергетичну взаємодію людей в екологічній, антропокосмічній цілісності зі Світовою Всеєдністю.

Дуже багато українських людей, як і інших аграрних людей на Землі втратили в релігійних запамороченнях і цивілізаційних блуканнях відчуття циклічного часоплину, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система й Світова Всеєдність. Світогляд і свідомість людей агрокультури заполонило лінійне (векторне) сприйняття часу, за яким існували історичні грабіжницько-кочові асоціальні групи, прив’язані до лінійного переміщення в земному просторі, а нині владарюють паразитарні корпорації й колоніальні режими фінансової цивілізації, що експлуатують невідновлювані природні ресурси й продуктивну працю людей, в основному аграріїв.

Тож погляньмо на циклічний час і лінійний час нашого земного життя зі Сковородиного погляду «вічного вічності», тобто Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Циклічний час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Циклічний час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя.

Позбавлений струмування енергії Безвічності лінійний час у тримірному просторі обмежує, вкорочує людське життя. Гайнуючи свій безцінний час, безтямні гайнують усе своє життя: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване». Надзвичайно проникливо й ясно Г. Сковорода розкрив безцінність часу життя й безтямність його марнування в Пісні 23-й «О дражайше жизни время»:

О дражайше жизни время,
Коль тебя мы не щадим!
Коль так, как излишне бремя,
Всюду мещем, не глядим!
Будто прожитый час возвратится назад,
Будто ріки до своих повернутся ключей…

Мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували».

Здійснена у справах, у вродженій праці життєва програма людської душі лишається своєю енергією в Безвічності. Так особистий дух мудреця Сковороди життєдіє у світі Української культури своєю безвічною енергією. Бо істинні осягнення чистого серця, явлені волею духу в світі культури, непідвладні проминущому мирського існуванню в паралельному несвіті фінансової цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно спонукають до життя в Істині.

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й безкінечно принаявні в нас, як Сковородине «коло вічності» – «вічного вічність», що символізує циклічність і безкінечність життя в безвічності Всеєдиного Ладу, ознаменованого життєсійною ясністю Сонця.

А ще в Сковороди є образ Змія, скрученого в кільце, де голова означає початок, а хвіст – кінець. Скручений у кільце Змій є знаком Біблії й нібито символізує поєднання початку й кінця. Насправді, у Сковороди біблійний Змій символізує антиномію – нерозв’язну суперечність, бо Змій як ненажерний земний плазун замірився на життєсійний первінь, на небесне світило – Сонце.

Тож у завершальному діалозі «…Потоп зміїний» мудрець Сковорода називає все своїми іменами: «…Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій» та підсумовує: «…той, хто супокоїться в Сонці» (нездоланний життєсійний струмінь світла Істини) неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Усе живе в Білому Світі, в Природі має свою життєву програму – свою душу. А людина має, крім програми-душі, ще й внутрішній духовний зір, самосвідомість у серці – «осерді душевного й духовного життя», яке є  «вмістище всіх пізнавальних дій душі» (Памфіл Юркевич). Серце є житлом Усеєдиного Духу (Ладу) в людині. Доки людина живе в Природі – в Білому (Явному) Світі, Усеєдиний Лад духовно присутній у неї в серці.

Коли після здійснення людиною життєвої програми своєї душі й завершення земного, природного циклу життя відмирає тіло, енергія духу з серця людського переходить в інший вимір – у Безвічність. Збережена, виплекана в серці людському духовна присутність Всеєдиного Ладу повертається до свого тонкоенергетичного першоджерела – безвічної сутності Всеєдиного Життя. Так людина далі живе своєю тонкоенергетичною суттю в Безвічності і Всеєдності.

Про безвічну сутність Усеєдиного Життя вістував на початку нової ери великий філософ-мудрець греко-римського світу Аполлоній Тіянський (3 до н. е. – 97 н. е): «Немає смерті будь-чого, крім зовнішності, й немає народження будь-чого, крім зовнішньої подоби. Те, що переходить з Субстанції (Безвічності) в Природу, видиться народженим, і те, що переходить з Природи в Субстанцію (Безвічність), видиться, подібним чином, померлим. Хоч насправді нічого не народжується й нічого не зникає, а лише спершу стає очевидним і потім незримим. Один стан виникає через стислість енергії, другий – через її пливкість; та це завжди одне й те саме, що розрізняється тільки рухом і спокоєм». Отже, Аполлоній означив Безвічність як Субстанцію.

У ХVІІІ ст. Григорій Сковорода означив безвічну сутність життя як Істину:

«Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». У ХХ ст. ідею безвічної сутності життя проникливо висловив український природознавець-мислитель Володимир Вернадський: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі». А український біолог-мислитель Микола Холодний порівняв істинне людське життя з життєсійним променем Світла: «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки». Осягнення Вернадського й Холодного перегукуються з самурайською мудрістю: «Воїстину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Ясновідні осягнення Аполлонієм і Сковородою, наукові ствердження Вернадським і Холодним та самурайською мудрістю безвічної сутності життя, Істини, особистої самосвідомості й безсмертної душі підтверджує сучасна фрактальна психологія, яка розкриває життєвий ресурс людини через доглибинні основи індивідуального й соцієтального психофракталів.

Тож найважливіше завдання в житті людини – пізнати неповторну програму своєї душі, здійснити її волею особистого духу та усвідомити своє місце в Природі й Світовій Всеєдності. Звідси й необхідність моральної зрілості людей, їхньої духовної самореалізації та моральної відповідальності за всі свої думки й діяння. Досягнувши моральної зрілості, людина виходить на шлях духовної самореалізації – духовного подвижництва в перспективі безвічного життя Духу в циклічній безкінечності, безвічності Усеєдиного Життя. Циклічну безкінечність безвічного Життя Сковорода означує образно – «коло вічності» або «вічного вічність».

Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну безкінечність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

А ще Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» знаменує позачасовість морально-світоглядного феномену Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Істинно ствердив своєчасність цього українського феномену сковородинознавець і сковородинець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського Духу – безвічне.

Своєчасність і дієвість безвічної мудрості Сковородинства

Безвічна мудрість як морально-світоглядна праоснова Сковородинства осягається-народжується в чистому серці з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Григорій Сковорода відродив давньоукраїнський ясновідний (сонячний), дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Природи та в єдності з ними морально зрілих, духовно народжених людей культури. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання віртуальним псевдознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для опанованих марновірством і бузувірством порушенням морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.

За Сковородою, основа марновірства й бузувірства – Біблія, яку філософ ототожнює зі Змієм: «Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ Змія, що зображує божу премудрість.

«Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є Змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Мудрець підтвердив це і в діалозі «…Потоп зміїний»: «…Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій».

І на завершення своєї підсумкової праці Григорій Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!».

У Сковороди «…той, хто супокоїться в Сонці» – нездоланний життєсійний струмінь світла Істини, який неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).

Христове розп’яття – ключовий еґреґор, ідол християн, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з даремною надією на друге пришестя спасителя, бо моляться вони на його мертву плоть. Той мертвий символ віри – безперечне свідчення, що християнство – релігія смерті. У новітній історії перший застеріг людей од смертоносного впливу християнства український мудрець Григорій Сковорода.

«Сковорода – це з’явище всесвітнє», – так глобально охарактеризував феномен українського мудреця його послідовник, визначний філософ, теолог, санскритолог, один із засновників Української Вільної Академії Наук та перший президент її Європейської президії Володимир Петрович Шаян (1908–1974). І далі обґрунтував своє осягнення духовного подвижництва Сковороди в праці «Григорій Сковорода. Лицар святої борні»:

«Дух Українського народу у довгій низці своїх втілень буде черпати свою бойову міць із сили величавої перемоги над Змієм лицаря святої борні – Сковороди. …Світ містика – це його світ іншого виміру… У випадку Сковороди Біблія є тільки літературним претекстом, щоб розвинути свою думку… Сковорода ще не здає собі справи з механізму своєї символічної інтерпретації Біблії. Це він вкладає у неї свій зміст, свій світогляд, свою віру. Аж у «Зміїному Потопі» він розкриє цей механізм: «Жуй, пережовуй, аж вийде на твоє…». … Це Змій, що заливає Землю потоками своєї брехливості… Історія вселюдської думки потвердить повністю Сковородину оцінку Біблії. Вона є правильна. Сьогодні зачинаємо розуміти історичне джерело суперечностей об’єктивно існуючих у Біблії. Після конкретного висвітлення історичного підкладу цих суперечностей зможемо вповні оцінити велич духа Сковороди. Тим більше героїчно зарисується нам його постать, коли глянути на неї крізь призму його власного століття; коли взяти на увагу цей величезний всеподавляючий авторитет, який мала християнська Біблія в духовому житті цілої Європи. Таке саме центральне місце займала Біблія в духовому житті України в часі її поневолення… Але тим більше значення має для історії повна і остаточна перемога Сковороди над Змієм Біблії. Відірвавши цього Змія від Землі, перемагає його в довгій і завзятій борні, щоб вкінці перевісити його собі через плече. Змій вже не має сили спинювати українського духа в поході на вершини його світового призначення, але підноситься разом з ним як видимий символ перемоги орійського духа. Твори Сковороди – це важливий документ борні цього духа за своє очищення і самоусвідомлення».

Так у борні Сковородинського духу визріло всеукраїнське суспільне зрушення – Сковородинство. Суть феномену Сковородинства закорінена в самопізнанні, моральній зрілості, життєвій мудрості й дієвій філософії культури – культурософії. Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи теологічних канонів, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не піймав».

Г. С. Сковорода як філософ-мудрець і духовний подвижник звільнив українську філософію од теологічної догматики,  відродив традиційну морально-світоглядну основу української культури, як педагог-новатор започаткував освітню систему виховання серця, як мислитель-енциклопедист провістив сучасні знання про «безпричинний початок і безпочаткову причину» – безвічне першоджерело Всеєдиного Життя, про самоподібну багатомірність Світової Всеєдності й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну морально-світоглядну систему його істинного знання й подвижницького життя в дієвості філософії-мудрості – Сковородинства.

Осягнуте в самопізнанні істинне знання забезпечує людині й збірній цілісності Українського народу самостійність думання й самостійність життя. Істинне знання відкривається в ясності самопізнання й стає основою взаєморозуміння між людьми, що забезпечує суспільне самоврядування й саморозвиток. Саморозвиток людини й народу можливий тільки дієвістю волі духу на основі істинного знання, добутого в самопізнанні – в цьому суть духовного подвижництва.

Духовне подвижництво є суттю Українського феномену Григорія Сковороди – провідника Духу та співця Волі – Жайворонка-Мудреця. Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ Української культури, як сама Істина. Духовне подвижництво мудреця Сковороди є дієвим чинником системи Сковородинства – своєчасної морально-світоглядної стратегії культурно-соціального саморозвитку Української людини й «збірної особи Українського народу».

Своєчасність і стратегічна суть Сковородинства – громадянського зрушення мудреця Сковороди і його послідовників – найповніше розкривається в умовах русько-української війни. У своє 300-ліття, у воєнний час, український феномен Григорія Сковороди найпроникливіше розкриває свій особливий суспільний сенс. І не тільки тому, що в ніч з 6 на 7 травня 2022 рашистські аґресори знищили і останній земний прихисток подвижника Сковороди – дім Ковалівських, де виріс Каразин, і університет Каразина в Харкові. Так само під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідну садибу Ковалівських – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

Останні три століття української історії під гнітом руського імперіалізму з повним правом можна назвати епохою Сковородинства – епохою протестного духовного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу, який живе в його послідовниках і стає своєчасним для всіх подальших поколінь Українців. Якраз Сковородинство як система подвижництва є провідною дієвою силою духу Українського феномену Григорія Сковороди.

Григорій Сковорода з’явився на Світ, коли Україну вже остаточно колонізувала Російська імперія й на його очах донищувала залишки автономії. Одначе Григорій народився й виріс у вільній козацькій селянській родині. Саме козацька селянська родина – одвічна твердиня самостійного українського життя й духовного типу народу. З козацьких селянських родин у Сіверщині зародилася основна козацько-селянська верства традиційного Українського суспільства.

Це феноменальне суспільне явище проникливо охарактеризував історіософ П. О. Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству, провідний середній клас традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу.

Проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних українських козаків-селян-хліборобів. Саме на цьому наголошував академік Д. І. Багалій: «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва…».

Особливий генотип і духовний тип вільних українських селян, їхній моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя. Моральна сила людей  агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу питомій землі, а вже потім отримують од неї плоди своєї праці.

Цілісність української козацько-селянської верстви трималася завдяки давній традиції вічового самоврядування й моральній звичаєвості. У морально-звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу:

«Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися од них по цілому Світу…», – стверджував з глибоким знанням української традиції Микола Гоголь, нащадок давнього козацького роду.

Цю постійну передачу безвічної морально-звичаєвої традиції в людському світі здійснюють обрані – подвижники національного духу.

Понад 300 літ Українці гибіли в колоніальній імперській неволі. І вільний подвижницький дух Сковороди будив у приспаної панством «недвижної маси» своїх сучасників і досі будить у знетямленої маси нинішніх поколінь волю особистого й національного духу.

І ось у 300-ліття Сковороди почалась усенародна визвольна війна Українців од руського колоніалізму під духовним провідництвом свого великого мудреця-подвижника:

«Воля дужча всяку неволю».

Григорій Сковорода – єдиний зі своїх видатних попередників і сучасників не подався служити Російській імперії та її церковній ідеології. Як от Ф. Прокопович, богослов, очільник київської «вченої дружини», ректор Київо-Могилянської академії, єзуїт, який став ідеологічним радником царя Петра, допоміг йому утвердитись на імператорському троні й колонізувати Україну, перший проголосив Петра І у вірнопідданській промові «императором всероссийским» (перед тим вірнопіддано проголошував Мазепу «спадкоємцем Володимира Великого») та сформулював колонізаторську доктрину Російської імперії: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов». Ф. Прокопович як ідеолог абсолютизму написав і запровадив «Духовниый регламент», згідно з яким верховним главою церкви став імператор, а верховним органом імперської релігійної ідеології став «Святейший Правительствующий Синод», яким фактично керував Прокопович.

Відтоді «русская церковь вела Россию к величию и мощи». Надалі імперську релігійну доктрину РПЦ утверджували всі руські імператори, більшовицький вождь Сталін і нині утверджують необільшовицькі ідеологи «русского мира».

В основі того «миросотворения» – доктрина «сотворения мира» в «юдейських писаннях» («старий завіт»). Як Мойсей близько 2 500 років тому «зліпив» біблійний «мір», так руська більшовицька секта методологів, «нових масонів», наприкінці 1990-х років сконструювала доктрину «русского мира». Стратегічна мета доктрини «русского мира» – повернення Руської імперії в історію.

Однак це неможливо, доки існує Україна як держава, навіть як декларативна, тому Україну не відпускають з колоніальної залежності. Досі в колонії й метрополії політична й церковна влада пов’язані збагаченням на пограбуванні й заневоленні людей. Так руський церковно-імперський тоталітаризм за три століття свого паразитарного владарювання на Українських землях насадив колоніальний злочинний режим, де владарюючі нелюди перетворили людей на безтямну «недвижну масу».

І основна суспільна маса навіть не розуміє, що вона в колоніальній неволі, бо підданці за ціле тисячоліття стали ідентифікувати себе за своїми поневолювачами – називають себе руссю, русами чи руськими. Ідентифікація підневільної маси за поневолювачами – це крайній ступінь деґрадації й виродження. Відтак, над підневільними владарюють злочинці: «Як покару за громадянську пасивність люди отримують злочинну владу» (Платон).

Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли Русія почала утверджуватись як «Россійская имперія» за рахунок природних і людських ресурсів України: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину, у 1765 скасував полковий козацький устрій на улюбленій Сковородою Слобідщині, у 1768–1769 на Правобережній Україні імперська диверсійна пропаґанда інспірувала провокативне повстання «коліївщину» для виявлення й знищення залишків протестної козацько-селянської частини українського суспільства, у 1775 остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в Російської імперії.

А в 300-ліття Сковородинської епохи, ознаменованої Волею духу українського подвижника, настає кінець «мощи и непобедимости России», бо Українці звільняються од 1000-літнього руського колоніального гніту. Саме до цього спонукав покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди. Віками відроджувалась і визрівала в нашому народові воля національного духу.

Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Невже ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між подвижниками та пристосуванцями й колаборантами.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство – стратегію відродження України з провідництвом Волі Українського Духу. Сковорода як учитель, наставник і провідник явив Українцям стратегічну програму духовно-соціального визволення та побудови самостійної, самоврядної республіки на засаді справедливого суспільного ладу:

«Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В ній не має бути ворогування й рабства… Закони – гуманні, мудрі. Велике братерство, спілка співдружності людей, об’єднаних за покликанням і за стремлінням – ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви. …Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити».

Філософ Дмитро Донцов (1883–1973) у своїй останній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» потужно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва:

«Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…».

З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля Духу – основа національного права й суспільного самоврядування.

Вільні держави Світу тільки зараз офіційно визнали Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А український мудрець Григорій Савович Сковорода своїм подвижництвом утверджував наш національний дух ще понад два століття тому й започаткував суспільне зрушення – Сковородинство.

Провідна, дієва суть Сковородинства як своєчасної стратегії культурно-соціального саморозвитку України – відновити Українським людям власну волю й самостійність і єдиною волею «збірної особи Українського народу» відродити свій справедливий суспільний лад, свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони – Самостійну Україну.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2022; Наука і Суспільство, 6, 2023
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 2 спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства

До 300-ліття філософа-мудреця

Сковородинство – життєва мудрість і дієва філософія культури

Наближається 300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) – генія українського духу: філософа-мудреця, педагога-просвітителя, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Григорій Сковорода став першим вільним філософом-мудрецем і педагогом-просвітителем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі, явивши систему своєї філософії-мудрості в морально-світоглядному вченні Сковородинства.

Як філософ-мудрець Г. Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка віросповідними догмами тяжіла над вільним людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив так:

«Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Як педагог-просвітитель Г. Сковорода явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції.

Як мислитель-енциклопедист Г. Сковорода провістив сучасні знання про багатомірність Світобудови й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну культурософську систему його життєвої мудрості – Сковородинства, що є  своєчасною стратегією культурно-соціального саморозвитку людської особистості, народу й людства.

Мудрець-просвітитель Григорій Сковорода сформулював основоположний морально-світоглядний триєдиний принцип істинного життя людини на природній основі, власною волею, в щасті й душевному ладу: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Воля дужча за всяку неволю»; «Культура – друге, духовне, народження людини».

Тріада Природи, Волі, Культури у своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – самопізнання, життєвої мудрості, дієвої філософії культури (культурософії).

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина.

Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології самопізнання й досягнення мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури.

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання й саморозвиток у здійсненні нею «заповітного, священного в собі». Мудрець підтверджує це в «Книжечці про читання священного писання…»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу. Звідси морально-світоглядне завдання культурософської освіти – «дати життя нашому духові» й підтримувати вільний культурний саморозвиток особистості на природно-моральній основі. Звідси, за визначенням Г. Сковороди, дієва функція культурософії як філософії-мудрості, філософії культури – «дати життя нашому духові».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «протестантом», «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (так само звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковщини, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя).

Більше того, деякі ентузіасти-бузувіри намагаються канонізувати Сковороду – вловити його вільний дух; хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство». «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця.

Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «Від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія – це спосіб істинного думання й справедливого життя.

Хоч у своїх філософських писаннях Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Сковорода – єдиний після «найбільшого еллінського мудреця», математика Піфагора (570–497 до н. е.) й першого афінського філософа-мудреця Сократа (469–399 до н. е.) європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людей у самопізнанні та спонукав їх здійснити життєві програми своїх душ на своїх істинних життєвих шляхах і зазнати щастя в єднанні з народом, Природою й Усеєдиним Ладом.

Лад у традиційному природно-космогонічному, ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий самородний первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку сутностей життєзароджуючого Рода й життєродної Природи, з парної єдності яких народжується все живе. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.

Сковорода – філософ-мудрець античного й східного типу, що зближує його життєву мудрість з античною мудрістю, даосизмом, йогою, буддизмом, суфізмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».

Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства. А дієвим морально-світоглядним чинником Сковородинства є культурософія.

Культурософія (від лат. сulturа  – виховання, саморозвиток та грецьк. σοφία – мудрість; буквально – виховання мудрості) як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно справедливо жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть культурософії.

Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Культурософія – практична філософія культури.

Культурософія Г. Сковороди – це методологія самопізнання й досягнення мудрості, це дієва філософія культури як «другого, духовного, народження людини». Сковородина культурософія як дієва філософія культури у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу в серці має багато спільного зі східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. (Докладно про це у моїй статті: Культурософія // Енциклопедія Сучасної України. Том 16. – К., 2016. – О. Ш.).

Згідно з культурософською концепцією великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, яка передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».

Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».

Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином реґламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину.

Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула істинне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом.

Екзистенційну ідею Г. Сковороди й І. Канта розвинув найбільший український мислитель ХІХ століття Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність» (Цитати з Юркевича подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Керуючись морально-світоглядним імперативом, Сковорода, Кант і Юркевич ставлять самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як головну передумову її вільного культурного саморозвитку та здійснення життєвої програми своєї неповторної душі. Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом:

«Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».

Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.

Єдність морально зрілих людей у збірній цілісності народу є виявом Всеєдності. Модулем Всеєдності є серце, яким людина пізнає себе й осягає Світ. Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці.

За Григорієм Сковородою, пізнана в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення душевного й суспільного ладу. За Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю». Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці.

Хоч українська культурософія Г. Сковороди і його послідовників залишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління філософів, зокрема на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Зокрема, зі світоглядного вчення Г. Сковороди про Всеєдність, суттю якого є ідея єдності трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) й символічної реальності, яка єднає в собі великий і малий світи, Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по материнській лінії та його послідовник) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку: «Воістину все і Всеєдиний існують разом, відокремлене існування не є істинним…». На цій підставі російську філософію ХІХ–ХХ ст., яка розвивалася під впливом Г. Сковороди й В. Соловйова, називають філософією Всеєдності.

Великий слов’янський письменник-мислитель, просвітитель Лев Миколайович Толстой (1828–1910), для якого не існувало авторитетів, вважав себе послідовником Г. С. Сковороди й зазнав його потужного морально-світоглядного впливу.

На засаді особистої моральної стійкості Л. Толстой ставив перед суспільством вимогу просвіти й звільнення од невігластва, в якому тримає людей владарююча паразитарна еліта:

«Сила владарів тримається на невігластві народу, і вони знають це й тому завжди боротимуться проти просвіти. Пора нам зрозуміти це».

Свій просвітницький рух – Толстовство Л. Толстой заснував на морально-світоглядній засаді Сковородинства. Лев Толстой наголошував на своїй морально-світоглядній спорідненості з Григорієм Сковородою:

«Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які чудові й твори!».

Родовід і життєвий шлях

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині в родовому хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Оскільки в Харсіках не було церкви, то хрестили хлопчика в Чорнухах, про що записано в тамтешній церковній метричній книзі, й на тій підставі стали вважати, що народився в Чорнухах.

Батько Савка (Сава) походив із давнього сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Від батька в Григорія вроджена здатність ясновідання: надзвичайно розвинена інтуїція, внутрішнє чуття, духовне бачення, завдяки чому в ньому відкрилося ясне бачення минулого, нинішнього й майбутнього. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства.

Після закінчення чотирикласної сільської школи, де вчитель-дяк навчав українською мовою, Григорій Сковорода вступив у 1734 р. (в деяких дослідженнях вказується 1738 р.) до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії з перервами до 1753 р.

Київо-Могилянська академія в той час була вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України й користувалася популярністю в православних сусідів. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці – з Молдови, Болгарії, Сербії, Румунії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики.

Крім обов’язкових дисциплін Г. Сковорода опанував німецьку й польську мови, досконало знав латину, грецьку й давньоєврейську. Він читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.

Його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

До грудня 1741 Г. Сковорода послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику.

У 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі), запропонував Григорієві Сковороді як людині добре обізнаній у музиці й чужих мовах, вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору».

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів і Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії, точніше, на терени Словаччини й Угорщини.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Бодрогу й Тиси) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» церковного хору в місцевій православній церкві, тож інколи керував хором.

Працюючи перекладачем, подорожує разом з генералом по містах Священної римської імперії. Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, Г. Сковорода спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг мати на батьківщині. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Михайло Ковалинський у життєписі Григорія Сковороди так описав цю нагоду для спраглого до освіти юнака:

«Коло наук, що викладалося в Києві, було для нього недостатнє. Він забажав побачити чужі краї. Незабаром і трапилася нагода для цього, й він скористався нею з радістю. Від [царського] двору відряджений до Угорщини в токайські сади генерал-майор Вишневський, який для тамтешньої греко-російської церкви хотів мати церковників, здібних до служби й співу. Сковорода, відомий музичними здібностями, голосом, бажанням побувати в чужих краях, знаннями деяких мов, рекомендований був Вишневському похвально й зачислений ним під [свою] опіку».

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода сам здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї.

Повернувшись у жовтні 1750 з закордонного відрядження, Г. Сковорода  працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад поетики.

Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ.

Сковорода відповів, що розуміється на поезії й знає свій предмет та не збирається змінювати свого навчального посібника, бо написав його відповідно до природи мистецтва поезії й дає учням нове, зрозуміле їм поняття про неї. А до відповіді додав латинське прислів’я:

«Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка»).

Пихатий єпископ розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковороди явив свій вільний дух і основні риси свого характеру – принциповість і непоступливість у своїй правоті.

Восени 1751 Г. Сковорода повернувся до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання. у класі богослов’я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, і взяв академічну відпустку.

Григорія як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської академії, рекомендував домашнім учителем бунчуковому товаришу Степанові Томарі в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).

Тут Г. Сковорода від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина С. Томари – Василя (згодом щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський:

«Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

У Ковраї Григорій Сковорода уперше вільно розкрив свої вроджені таланти педагога й поета: започаткував новаторську освітньо-виховну систему й   написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней».

Сковородинська освітня система перегукується з реформаторською освітньою системою великого чеського педагога, мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670). Педагогічні праці видатного представника світової педагогіки й філософії Г. Сковорода вивчав у бібліотеці Шарошпотоцького реформаторського колеґіуму, куди він приходив пішки з Токаю.

Суть свого педагогічного методу Коменський сформулював у фундаментальній праці «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно»: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

Свою новаторську освітню систему Г. Сковорода застосовував у приватному вчителюванні й надалі в Харківському колеґіумі, а також поширював свої педагогічні ідеї під час мандрівного життя в усіх верствах рідного народу.

У 1759–1769 (з перервами) Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, грецьку мову, синтаксис, основи доброчестя й катехізис (настанова). Читаючи основи доброчестя, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1766; оновив у 1780). Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів.

З особливою жорстокістю переслідував Григорія Сковороду Білгородський єпископ Порфирій Крайський, жандарм у рясі, імперський агент, пияк і грошолюбець, після смерті якого в його «убогом келейном имении» не виявилося жодної книжки, зате було десять мішків золотих і срібних грошей та безліч усякого іншого багатства.

Його наступником став єпископ Самуїл Миславський, однокурсник Григорія Сковороди по академії, єзуїт, вірнопідданий слуга престолу, душитель усього українського й лютий гонитель філософа, який цензуруючи навчання, обурився, що Сковорода, будучи світською людиною, навчає учнів доброчестя й катехізису.

Свого часу Білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, на що той відказав:

«Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво – в житті несутяжному».

В тодішніх навчальних закладах було засилля ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Ось як описує український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Початкові двері…»:

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».

У 1769 році Григорій Сковорода покинув Харків і останні 25 років життя був позбавлений своєї спорідненої педагогічної праці в навчальних закладах, тому поширював своє вчення життєвої мудрості в мандрах серед народу. Церковна влада й поліція вели за Сковородою таємне стеження, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

Дух великого вчитель-мудрець відійшов у Безвічність 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в будинку добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Вільшанська Іванівка (нині – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де й похований. Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав:

«Не євхаристія єднає людину з Усеєдиним, а пізнання себе».

Мудрий Григорій Савович попросив не ставити на могилі хреста, а на надмогильному камені викарбувати:

«Мір ловил меня, но не поймал».

Цією філософемою мудрець Григорій Сковорода символічно підсумував своє життя й сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна і владарів.

Цей мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ у Сковороди не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, великого Світу. Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя.

Сковорода розрізняє в написанні: Мир як Внутрішній Світ – «Душевний Мир», душевний лад і як Зовнішній Світ – Космос, Усеєдиний Лад та мір як соціум, історію – «древній мір». Староукраїнське мір (мир) означає: мирське життя, хрещений люд, соціум. Мудрець Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет.

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й світської влади, відкинув будь-який примус, не визнав церковних ритуалів, надав перевагу особистій духовній волі.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, єдиною професією була педагогіка (вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості).

«Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння», – так охарактеризувала вроджене педагогічне покликання мудреця Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко.

За життя Сковороди владоможці не давали йому навчати молоде покоління, та мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Григорій Сковорода змушений був покинути викладацьку працю в Харківському колеґіумі й 25 років провадив мандрівну просвітницьку діяльність під таємним наглядом поліції й церковників. Просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди проникливо охарактеризував Іван Франко:

«…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності».

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух – Сковородинство. Основу того руху становили учні й послідовники Г. С. Сковороди. Стараннями Сковородиного вихованця, великого українського вченого-енциклопедиста й просвітника Василя Назаровича Каразина (1773–1842) та за організованої ним фінансової підтримки (зібрано величезні на той час кошти – понад 500 тис рублів) перейнятого Сковородинським моральним світоглядом громадянства Слобідщини відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).

На основі цього Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Педагогічно-філософський доробок

Своє морально-світоглядне життєве вчення мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Педагогічно-філософський доробок Г. Сковороди складається з філософських трактатів, діалогів, основні з яких: «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», «Діалог, або Розмова про давній мир», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Світу», «Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний»; навчальних посібників «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» та «Початкові двері до християнського доброчестя».

Літературний доробок: поетична збірка «Сад божественних пісней», збірка байок у прозі «Байки Харківські» та переклади з античних і неолатинських поетів.

За життя Г. Сковороди не вийшов друком жодний його твір, їх поширювали в рукописах сам автор і його прихильники.

Сковорода дуже любив свої рукописи й, передаючи власноручні списки близьким людям, забороняв їх друкувати, вважаючи тексти частиною свого життя, для розуміння якого знання текстів замало – необхідно знати природу самого життя.

Тож мудрець розкривав суть свого життєвого вчення в безпосередньому діалогічному спілкуванні, подібному до безпосереднього осягнення Істини в самозаглибленні. Таким чином, Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної церковної догматики й став першим вільним філософом-мудрецем у новітній українській культурі.

До композиторського доробку належать духовні концерти, псалми, херувимська, яку співають на літургії, канти, ліричні пісні. У київський та петербурзький періоди Сковорода-композитор виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів – служб, концертів, псалмів.

А працюючи вчителем у селі Коврай, він пише суто світські пісні, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Особливої популярності серед народу набули:

«Всякому городу нрав і права» (Пісня 10-та), «О діброво, о зелена!» (Пісня 12-та), «Гей, поля, поля зелені» (Пісня 13-та), «Ой ти пташко-жовтобоко» (Пісня 18-та).

Співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті (удосконалена ним сопілка), що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака.

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так:

«Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня».

Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807):

«Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…».

Вплив поетично-музичної творчості Григорія Сковороди на розвиток української пісенності надзвичайно великий. Г. Сковорода розпросторив тематику й образність української пісенності, розвинув поетичну й музичну мову з прадавніх народнопісенних джерел.

Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що над ним тяжіють, тут і гумор, і їдка сатира, якою поет викриває вади мирського життя (соціуму). Г. Сковорода започаткував в Україні новий музичний жанр побутової сольної пісні з інструментальним супроводом (пісня-романс), розширив тематичні межі лірики ХVІІІ ст. та збагатив музично-поетичну творчість новими образами й мотивами, близькими українському народові. Пісні, написані для народу, залишилися в народній пам’яті з іменем Сковороди й надихали людей на гідне життя.

Сковородину пісенну поезію поширювали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони рознесли Сковородинські пісні по всій Україні й цей свій репертуар називали «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» Тарас Шевченко.

Освітня система Григорія Сковороди

Освітня система Г. Сковороди вільна від схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Києво-Могилянської академії. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної науки студії у реформаторських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система Яна Коменського. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.  Сковорода-педагог учив учнів не догмам, а навчав учитися жити – готував до самостійного життя.

Здолавши догматизм і схоластику навчання в Києво-Могилянській академії, Григорій зберіг природню чистоту серця і ясність думання та почав упроваджувати осягнуті у власному духовному досвіді ясновідні знання у своїй педагогічній практиці. Педагог Сковорода почав запроваджувати замість схоластичного навчання на основі церковної догматики свою концепцію освіти на культурософській основі.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у Переяславському й Харківському колегіумах, не бажаючи коритися консервативному, догматичному режимові навчання.

Своє морально-світоглядне життєве вчення, природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Філософсько-освітнє вчення Г. Сковороди своєчасне для подолання замкнутості, егоїзму, безкультурності морально незрілих особин та відродження культури людської особистості й системи національної культури. А також для протидії антикультурним загрозам тоталітарних режимів фінансової цивілізації. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів, суспільних формацій і соціально-політичних тенденцій.

Нині людство переживає кризу фінансової цивілізації – епоху глобального економізму, фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів культурного саморозвитку народів на самоціль збагачення паразитарних утворень.

Заневолені люди втратили здатність суспільного самоуправління на основі природного права й віддали владу над собою засліпленим жадобою збагачення лихварям, чиє щастя – гроші. Торг і споживацтво тяжіють над природно-духовним прагненням людської душі жити в істинному щасті, перекриваючи духовну перспективу самореалізації людини в системі питомої культури.

Суть морально-світоглядних ініціатив Сковороди можна сформулювати так: аби звільнити свій розум від усіх перепон, що заважають духовному й соціальному розвиткові, люди зобов’язані дотримуватися світоглядної основи національної культури та вселюдського морального принципу.

Морально-світоглядній життєвій позиції духовного подвижника Г. Сковороди цілковито відповідає позиція сучасного уругвайського політика, президента Уругваю Хосе Мухики (1935), який зажив слави «найчеснішого й найбіднішого президента у Світі»:

«Або людина щаслива з малим статком, не обтяжуючи себе постійною шуканиною, бо її щастя – всередині неї, або вона ніколи не буде щаслива. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Я ощадливий і стриманий, але не бідний. Моє визначення бідних – це ті, яким потрібно занадто багато, бо вони ніколи не вдовольняться. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання потреб. Коли того зростання немає, це трагедія. Ми придумали гору надмірних потреб, ми повинні постійно купувати й викидати. Коли я щось купую або коли ви щось купуєте, ми ж платимо не грошима, ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були потратити на заробляння тих грошей. Але життя неможливо купити, його можна тільки потратити. І сумно тратити життя, втрачаючи свою волю. Ми пожертвували старими нематеріальними духами на користь єдиного Бога Ринку. Він керує нашою економікою, політикою, нашими звичками й нашими життями, відповідає за наші кредитні картки й курси валют і створює ілюзію щастя».

Суть свого морального світогляду Хосе Мухика визначив так:

«Я не маю релігії, я вшановую Природу».

Ця світоглядна позиція дивовижно перегукується з пантеїзмом Григорія Сковороди:

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Сковорода й Мухика – люди подвижницького духу, вони присвятили своє життя справедливості й щастю людей.

За українським природно-звичаєвим правом, справедливість – гарантія людського щастя й суспільного ладу: «Початком права є справедлива відплата» (П. Юркевич).

Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення та прагнення людей до справедливості й щастя.

Щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії (культурософії) Г. Сковороди:

«Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради…».

Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу:

«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя».

В ідеї щастя Сковорода розкрив ясну мету духовного призначення людини й народу – жити в Істині й Ладу.

За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини в щасті як частини в цілому.

В ідеї щастя Григорій Сковорода поєднав особисту мету життя людини в її природно-духовному покликанні й колективне культурне здійснення збірної цілісності народу. Їх єдність становить суть національної ідеї – життєвої програми збірної цілісності народу, яка є суттю, основою суспільного ладу.

Тому будь-яка держава – це лише спосіб соціальної організації, суспільного ладування й забезпечення культурного саморозвитку нації. Тобто держава – не мета в собі, не самоціль, а засіб здійснення спільної мети – гармонійного, щасливого поєднання індивідуальної життєвої програми людської душі й збірної життєвої програми народу в спільному культурному саморозвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи Українського народу» (П. Куліш).

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця глибинного українського педагога й філософа П. Д. Юркевича.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-педагогічну концепцію свого антропологічного вчення П. Юркевич розвинув  на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а зрілим розумом скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. П. Юркевич відводить провідну роль серцю як осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

«Сакральна педагогіка серця» П. Юркевича – «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Провідною в педагогіці П. Юркевича стала культурософська ідея сакральності навчання, суть якої полягає не просто в навчанні учнів релігійних обрядів і канонів, а в формуванні морально-світоглядного сприйняття «Істини, добра й досконалості»:

«…Не завжди потрібне навчання релігійності, але завжди потрібна сакральність навчання. До всього зразкового, істинного й доброго слід ставитися духовно, як до заповітного. …Навчання справляє найсильнішу виховну дію тоді, коли воно чітко накреслює у свідомості й серці вихованця правильні морально-духовні переконання».

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини.

Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. Найвищою характеристикою людини є її моральна зрілість. Серце морально зрілої людини осягає істинне, духовне, заповітне знання. І це внутрішнє знання серця є дієвим, життєвим, практичним культурософським знанням або мудрістю.

Згідно з принципом культурософії, для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини та її самосвідомості й вольової дієвості. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують також дієвість збірної волі народу, єднання народу в «збірну особу», духовний зв’язок поколінь і відкривають духовну перспективу життя.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михайло Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. І хоч би якою мовою писав мислитель філософські трактати: грецькою, латинською, церковнослов’янською, російською, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія в його поезії та український тип мислення й правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю».

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, правдолюбного, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо виховати».

Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.

Г. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на давньоукраїнській і давньогрецькій агрокультурних традиціях. У власному житті й освітній діяльності Григорій Сковорода керувався виховною традицією української родинної школи, спорідненої з Сократовою майєвтикою, та безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!».

На цих культурософських морально-світоглядних засадах освітньої системи Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе» (ініціатор і автор Концепції та Положення О. А. Шокало). Сковородинські навчання започатковано 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді вони проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном, зокрема в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія).

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, новаторської діяльності, взаєморозуміння і взаємодії. 

За Сковородинською морально-світоглядною концепцією культури, людина прагне щастя й душевного ладу. Бо душа як життєва програма людини за своєю природою прагне ладу з довколишнім Світом, оскільки лише в єднанні з ним людина сповнюється щастя, мірилом повноти якого є радість.

Аби досягти радості щастя, людині необхідно пізнати себе й здійснити програму своєї душі в спорідненій праці. А необхідна умова цього – зберігати моральну чистоту серця, совість, справедливість і відмовлятися од мирської облуди, що пожирає душу заздрістю й жадібністю. Мудрець проникливо розкрив морально-світоглядні принципи істинного життя в трактатах: «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (Товариська розмова про душевний лад)» та «Кільце. Дружня розмова про душевний лад».

Мудрець Сковорода досі лишається непрочитаним, неосягнутим Вчителем свого народу. Григорій Сковорода чітко розрізняє в суспільстві «людей» і «нелюдів» («панів»), «народ» і «недвижну масу», «синів віку» й «синів дня». Сам мудрець-подвижник належить до «синів віку», які бачать далі за «синів дня», бо знають Правду-Істину й будять нею «недвижну масу», приспаного панством люду.

Для вияву волі власного духу людині необхідно морально визріти й народитися вдруге, духовно, у власній культурності. Тож, за Григорієм Сковородою, саме універсальна сутність «культури» як «другого, духовного, народження людини» становить морально-світоглядну основу взаєморозуміння і взаємодії, ладу між людьми – представниками однієї культури й різних національних культур.

Сковородинство як життєва мудрість і дієва філософія культури – своєчасна стратегія моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку людської особистості та «збірної особи Українського народу» (П. Куліш) волею власного духу. Своєчасність Сковородинства підтвердив український мислитель Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до Сковородинства».

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Г. Сковороди, який істинно жив серед свого народу й за проникливою характеристикою М. Ковалинського:

«ділився останнім з убогими, мав духовність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

Ця характеристика цілковито відповідає вселюдському принципові духовного подвижництва, сформульованому давньокитайським мудрецем Лао Цзи (579–499 рр. до н. е.):

«працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати».

У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ,  ініціатор і автор Концепції
Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»

Джерела:

• Наука і Суспільство, 01, 2022
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

До 135-ліття від народження

 Антон Семенович Макаренко (1888–1939) – педагог, письменник, основоположник практичної педагогічної системи дитячо-підліткового виховання.

В педагогічній системі Макаренка виховання стоїть на першому місці, а навчання є складовою виховання.

Розробив системну методику виховання в родині й колективі на основі праці.

Здійснив у педагогічній практиці безпрецедентний приклад масового перевиховання дітей-правопорушників у трудовій колонії, запровадивши систему самоуправління й персональної моральної відповідальності.

В основі виховної роботи Макаренко – принцип:

«Якомога більше поваги до людини і якомога більше вимогливості до неї».

Нині виховні технології педагогічної системи Антона Семеновича популярні в США, Японії, Ізраїлі, Франції.

А в Німеччині (м. Марбурґ) працює єдина у Світі лабораторія педагогічної спадщини Макаренка.

Олександер Шокало, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 5, 2023
• «Український світ»

Запис Антон Макаренко: «Праця завжди була основою людського життя і культури» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Так чітко М. І. Міхновський пояснив свою стратегію відродження Української державності – Самостійної України, яку визначив формулою: «Україна для Українців».

Як століття тому, так і сьогодні морально-правовий імператив Миколи Міхновського «Україна для Українців» означає лише одне:

«Україна без чужинців – окупантів і колонізаторів».

І марно вороги Української самостійності досі дошукуються у формулі Міхновського ксенофобії, шовінізму. Це формула самозахисту Української нації, яка понад тисячоліття обороняється від аґресивних чужинців-грабіжників.

Давній морально-правовий імператив Миколи Міхновського – «Україна для Українців» разом з новочасним морально-правовим імперативом непропащої Української сили – «Українці для України» являють собою національну стратегію саморозвитку Українців у синергізмі, взаємодії корінного народу з рідною землею, у взаємодопомозі його збірної цілісності під провідництвом Волі національного духу.

Микола Іванович Міхновський (1873–1924) – правник, публіцист, громадський і політичний діяч, основоположник українського націоналізму, перший ідеолог і теоретик державної самостійності України та організатор перших українських військових формувань. М. І. Міхновський перший поставив безкомпромісну вимогу політичної самостійності України, чим викликав переляк у тодішньої політичної еліти з вірнопідданих малорусів.

Супротивники М. Міхновського з антиукраїнських політичних партій автономістів-федералістів, соціал-демократів та інших груп терпил-толерастів, лояльних до руського колонізаторського режиму, вбачали в «надмірному радикалізмі» М. Міхновського крамолу і вважали, що він іде «проти течії».

А насправді великий подвижник Української самостійності випередив свій час. Як тоді, так і зараз колаборантська політична еліта підривала й підриває обороноздатність Української державності, як тоді, так і зараз Українцям життєво необхідні власні збройні сили для захисту од військової аґресії руських колонізаторів та утвердження Самостійної України.

Духом Волі й самостійницькими спрямуваннями Миколи Івановича Міхновського були перейняті його однодумці, друзі, соратники – подвижники Самостійної України. Ось як проникливо характеризував феномен свого старшого побратима Варфоломій Пимонович Євтимович (1889–1950), підполковник Армії УНР:

«Микола Міхновський – це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття».

Це підтверджує і Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929), український землевласник, громадсько-культурний діяч, меценат у відвертому щоденниковому записові за 17.05.1924 р., після смерті Миколи Міхновського:

«Не виходить у мене з голови Міхновський! При всіх своїх негативних рисах, це людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч, що був вже самостійником тоді, коли ми всі були тільки автономістами-федералістами, а я грішним ділом, більше української школи ні про що не мріяв. В щоденнику свому я не раз описував всякі стосунки мої з Міхновським; одвертав він мене від себе своєю театральністю, своїм позерством, але й вабила мене до себе його безперечно ориґінальна індивідуальність. Не пережив він, не зміг приспособитись до пролетарського, власне жидівського, режіму. Коли наступив крах укр[аїнської] державності, він подався не на захід, як ми всі, а на схід. Певне, сподівався пересидіти большевицький наїзд на Україну, але помилився в розрахунках і мусів там перебиватись в нелегальному становищі. Чув я, що він десь учителював з Хріном на Кубані. І от несподівано скінчив своє життя самогубством в Київі. Шкода чоловіка! Шкода!».

Родовід. Родинне виховання. Освіта

Народився Микола Міхновський 19 (31 за новим стилем) березня 1873 р. в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині – Згурівської територіальної громади Броварського району Київської області) в родині священика, нащадка давнього козацького роду, коріння якого сягає в глибину ХVІІ ст.

Микола був шостою дитиною і разом з чотирма старшими братами й сестрою виріс у рідномовному сільському середовищі. Їхній батько, отець Іван, послуговувався рідною українською мовою навіть під час церковних проповідей.

Миколині батько й дід спілкувалися з Тарасом Шевченком, коли той приїздив у Турівку до Миколи Андрійовича Маркевича (1804–1860), видатного українського історика, народознавця, основоположника української статистики. І Микола зростав під враженням од батькових спогадів про Т. Шевченка й перейнявся бунтівним провідницьким духом Кобзаря. Саме батько справив визначальний вплив на формування в сина ясного світогляду й виховання в українському самостійницькому дусі та на його подальшу освіту.

У 1891 р. після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії Микола вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут Микола Міхновський одразу долучився до культурно-просвітницького гуртка «Молода громада» й до діяльності таємної політичної організації національно свідомих українців «Братство Тарасівців» для звільнення України від руського колоніалізму. Задум Братства виник у харківських студентів Івана Липи, Михайла Базькевича, Миколи Байздренка, Віталія Боровика улітку 1891 на Тарасовій могилі в Каневі, де вони заприсяглися упроваджувати в життя Шевченкову ідею державної самостійності України. Восени того ж року в Харкові заснували «Братство Тарасівців». Після Харкова осередки Братства запрацювали у Київі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, інших містах. У 1892 Микола Міхновський організував і очолив київський осередок Братства. Того ж року в Київі під головуванням М. Міхновського відбувся таємний з’їзд «Братства Тарасівців», де ухвалили перехід від організаційно-просвітницької роботи до безпосередньої політичної боротьби.

Після закінчення в 1895 університету М. Міхновський працював адвокатом у Київі, а в 1898 переїхав до Харкова (переїзд спричинило драматичне кохання, та родина не склалась, і він так і лишився неодруженим). У Харкові Микола Міхновський відкрив власну адвокатську контору й невдовзі здобув популярність як високопрофесійний, успішний адвокат.

Адвокатська практика й громадсько-політична діяльність

У Харкові М. І. Міхновський поєднував адвокатську практику з активною діяльністю в громадсько-політичних організаціях національного спрямування. У 1900 М. Міхновський як дієвий Тарасівець узяв участь у становленні на базі «Братства Тарасівців» першої в Наддніпрянській Україні політичної організації – Революційної української партії (РУП). Ініціатором заснування РУП став український політичний діяч Михайло Олександрович Русов (1876–1906), а ідеологом – М. І. Міхновський. На замовлення проводу РУП М. Міхновський написав програмну працю «Самостійна Україна», де обґрунтував ідеологію політичної самостійності України, й виголосив її того ж року на Шевченківських святах у Полтаві й Харкові.

Саме з ідеї Самостійності України М. Міхновського в середовищі харківських студентів-українців з «Братства Тарасівців» ще в 1890-х народилося гасло «Слава Україні!», на яке відповідали: «По всій Землі слава!». З Харкова це гасло поширилося по всій Україні. Тож немає жодної підстави приписувати гасло «Слава Україні!» С. Бандері. Як немає й жодного документального підтвердження його авторства, розпропагованої бандерівцями з вузько партійною відповіддю «Героям слава!» цитати: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть «Героям слава!».

У Полтаві, в будинку родини Русових, у лютому 1900 р. Микола Міхновський уперше зачитав працю «Самостійна Україна» як програмний документ РУП. На стіні цього будинку 31 березня 2016 р. полтавські послідовники ідеолога Української самостійності встановили пам’ятну дошку на його честь і запланували створити тут музей імені Миколи Міхновського.

У Харкові також встановили пам’ятну дошку на історичній будівлі Харківського університету (вул. Університетська, 16), де в лютому 1900 р. Микола Міхновський виступив з програмною доповіддю «Самостійна Україна» і вперше в історії України юридично обґрунтував концепцію й принципи створення самостійної Української держави.

Ось ключові положення «Самостійної України» М. І. Міхновського:

«Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо і те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не попустимо щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!

Сини України! Ми як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось вже більшої сили й завзяття. Нас мало, але наш голос лунатиме скрізь по Україні і кожний у кого не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нас і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.

Україна для українців і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда – це доля борців за народну справу. вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ щоб цілий народ не загинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!».

Працю М. Міхновського «Самостійна Україна» видали у Львові в 1900 р. РУП та «Молода Україна» – українська молодіжна організація в Австро-Угорщині.  Після її виходу у світ у пресі розгорнулася полеміка, зокрема чернівецька русофільська «Буковина» зайняла антисамостійницьку позицію, яку піддав гострій критиці І. Франко в статті «Поза межами можливого» (1900).

Іван Франко  завважив, що втілення в життя «ідеалу національної самостійності» поки-що лежить «поза межами можливого», та водночас наголосив на неминучості його здійснення: «…тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки… Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього…».

Та в 1903 РУП почала губити «свій ідеал» і відходити від самостійницьких позицій та дрейфувати до соціал-демократії й зрештою розкололась на дві групи: менша група на початку 1905 злилася з руськими соціал-демократами в складі РСДРП, а більша, серед очільників якої був С. Петлюра, наприкінці 1905 стала називати себе УСДРП.

Після відходу більшості членів РУП від самостійницьких принципів Миколи Міхновського він розірвав з РУП, що стало для нього тяжким моральним ударом. Про це згадував в еміґрації український громадський і політичний діяч Сергій Шемет (1875–1957):

«Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціялістичному iнтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціялістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік».

Після болісного розриву з РУП Микола Міхновський на початку 1902 зініціював створення суто націоналістичної Української народної партії (УНП), яка об’єднала прихильників боротьби за створення незалежної національної держави. М. Міхновський написав маніфест нової партії – «Десять заповідей УНП» (1903), а також інші самостійницькі програмні документи – «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії» (1904) і «Програму УНП» (1906).

У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії» Микола Міхновський викрив антиукраїнську політику руських лібералів і соціал-демократів, які успадкували імперську владу:

«…вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «проґресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання».

Ще в 1897 Іван Франко у праці «Соціалізм і соціал-демократизм» викрив «соціал-демократичні конструкції будуччини» й застеріг від запрограмованого руськими соціал-демократами «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою».

І. Франко дійшов висновку, що «марксистські ідеї, під покришкою соціал-демократизму, для українства гірші, ніж навіть руське самодержавіє», бо «коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає їх від праці на рідному ґрунті».

Будучи однодумцем з І. Франком, М. Міхновський розгорнув на самостійницькій програмній базі УНП широку ідеологічно-просвітницьку діяльність серед українського люду: заснував перший на Наддніпрянщині україномовний журнал «Хлібороб», публікував статті в журналах «Слобожанщина», «Запоріжжя», «Сніп», «Самостійна Україна», видав книжку «Справа української інтелігенції».

Після революційних подій 1905 р. став активніше займатися адвокатською практикою.  У 1907 р. на відомому Лубенському процесі двох українських діячів братів Володимира й Сергія Шеметів звинуватили в організації «Лубенської республіки» й засудили до страти, та завдяки професійності адвоката Миколи Міхновського їх виправдали й звільнили.

«Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів після 1905 року, особливо в таких, в яких уряд, порушуючи основи права і справедливості, користувався судом як знаряддям помсти. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти…», – згадував Сергій Шемет.

У 1909 р. адвокат М. І. Міхновський виголосив резонансну промову на гучному харківському процесі в справі Олексія Кириловича Алчевського (1835–1901), українського промисловця, громадського діяча, мецената, якого юдейські банкіри й імперський режим довели до банкрутства й позбавили життя. Микола Міхновський переважно безкоштовно захищав громадських діячів та учасників селянських заворушень, за що його прозвали «Адвокат голодранців».

Подвижник Української самостійності

Під час Першої світової війни Миколу Міхновського мобілізували в царську армію. Служив у Київському військовому суді військовим юристом у званні поручника (лейтенант). Один з перших почав домагатися формування Українських збройних сил.

Після Лютневої революції 1917 М. Міхновський зосередився на організації Української армії, оскільки діяльність УНП обмежувалась інтересами аполітичної української інтелігенції. Про плани Миколи Міхновського згадував в еміґрації його соратник Варфоломій Євтимович:

«Перше завдання – це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо розвинути шалену агітацію серед війська – на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини. В разі спротиву – а він буде напевно – будемо творити частини, не питаючись».

У березні 1917 Микола Міхновський зініціював скликання в Київі І Всеукраїнського військового з’їзду для організації національних збройних сил. На зїзді, який проходив з 18 по 21 травня 1917 за участю близько 900 делегатів, які представляли інтереси понад півтора мільйона військових українців, утворили Український генеральний військовий комітет (УГВК) для координації українського військового руху та українізації військових частин колишньої імперської армії й флоту.

М. Міхновський працював у президії з’їзду, і його обрали до складу УГВК. З ініціативи Міхновського було сформовано 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького. М. Міхновський також заснував Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, і від полуботківців він увійшов до складу Центральної Ради.

Та його принциповій позиції за проголошення самостійності України й перебрання всієї повноти влади виборними органами за підтримки Українського війська противилася соціалістична більшість ЦР. Соціалісти категорично виступали проти створення Української армії, вважаючи, що в разі потреби народ сам організує «народну міліцію».

Тож серед очільників Центральної Ради посилювалась недовіра до М. Міхновського, популярність якого серед військових зростала дуже швидко. М. Міхновського фактично позбавили можливості впливати на вироблення військової стратегії, тому він вийшов зі складу Українського генерального військового комітету, очолюваного Петлюрою.

Проте в червні 1917 р. самостійники сформували військову частину – 2-й Український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка. Та Центральна Рада не визнала полк, а УГВК розпорядився припинити постачання полкові продовольства, обмундирування й зброї.

У 1917 намагання Миколи Міхновського організувати національний рух за участю військових для становлення самостійної Української національної держави наштовхнулось на лютий спротив М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри.

Пихатий Грушевський убачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями», недалекий Петлюра звинувачував його в «обмеженості й вузькості поглядів», а космополітичний і честолюбний Винниченко глузував із самостійницьких прагнень Міхновського й водночас патологічно заздрив популярності «президента» Грушевського й «головного отамана» Петлюри (бо всі газети писали про «петлюрівців», а про «винниченківців» ніхто й не чув).

Дріб’язкові інтриги й серйозні конфлікти за владу між лідерами Центральної Ради й Директорії призвели до краху УНР, яка від автономії в складі Російської республіки (з 7.11.1917, після більшовицького перевороту) трансформувалася в незалежну державу (з 22.01.1918, з початком більшовицько-української війни).

Вся безтямна конкуренція пихатої, честолюбної, недалекої еліти за владу закінчилась більшовицькою окупацією України. І вся та недолуга, ущербна політична еліта з амбіціями «батьків нації» люто ненавиділа високого професіонала М. І. Міхновського за його стратегічне мислення й заслужений авторитет в Українців.

Владарююча еліта вбачала в його ідеалі Самостійної України та в ідеї самоврядування загрозу для власних політичних кар’єр і політичної доктрини державного соціалізму. У програмах урядових партій Центральної Ради (соціал-революціонерів і соціал-демократів) не було й згадки про Самостійну Україну. Грушевський, Петлюра й Винниченко розглядали Україну лише як автономію в складі Росії. Відтак усі троє ставилися до М. Міхновського і його самостійницької позиції вороже.

Особливо аґресивним до самостійницької позиції Миколи Міхновського був більшовик В. Винниченко, який ще до 1917 вважав «самостійництво тією ідеєю, яка виходила… з мрій, емоцій її прихильників, а не з об’єктивної можливості й необхідності… Комбінація основних чинників соціяльно-політичного життя України не вимагає незалежности», а ідеалом української демократії є «федерація Російської республіки і участь в ній України як рівного з іншими державами тіла».

Підступний більшовицький аґент Винниченко проголосив антиукраїнську доктрину злочинного пацифізму: «Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі…». Той злочинний пацифізм демагога Винниченка призвів до роззброєння, демотивації й деморалізації півторамільйонного Українського війська…

17–19 липня 1917 р. 2-й Український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка й Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка здійснили організований народний виступ проти антивійськової, антидержавної політики ЦР та з метою проголосити самостійність України. У виступі полуботківців узяли участь понад 10 000 українських вояків і переважна більшість киян.

Та соціалістично-автономістська Центральна Рада й відданий Тимчасовому урядові Росії Київський військовий округ жорстоко придушили той народний виступ. Миколу Міхновського, за наказом Винниченка й Петлюри, заарештували й під конвоєм відправили на Румунський фронт. Так безвольні лідери ЦР усунули з Київа свого конкурента, бо вони надіялись досягти української автономії політичним шляхом. Усіх учасників виступу також спровадили на фронт або запроторили у військові в’язниці.

Злочинна антиукраїнська суть Центральної Ради під орудою орієнтованого на Русію М. Грушевського підтверджується таким показовим фактом. Коли в 1917 українські військові влаштували маніфестацію перед будинком М. Грушевського й свою самостійницьку позиції стверджували гаслом: «Слава Україні!», то М. Грушевський з ґанку відповідав українцям: «Хай живе демократична Росія».

В усіх тих грушевських-винниченків-петлюр, які своєю безликістю являли колективну безвідповідальність перед Українським народом запроданої Русії малоруської еліти, не було ні тями, ні волі духу дослухалися до порад М. І. Міхновського про організацію Української армії. А їх марновірство в руських однопартійців – лібералів, соціал-демократів і  більшовиків призвело до більшовицького терору, колективізації, Голодоморів, які знищили понад третину Українського народу.

Проникливо визначив причини народної трагедії в боротьбі за Самостійну Україну Сергій Шемет: «Справжньою нашою національною траґедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках яких під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіми своїми силами цьому відродженню противилися».

Восени 1917, після більшовицького перевороту в Росії, Микола Міхновський повернувся з фронту на Полтавщину і заснував Українську демократично-хліборобську партію (УДХП) – єдину серед українських партій, яка сповідує несоціалістичну ідею. М. Міхновський як ідеолог Української самостійності виступав з гострою критикою половинчастої політики Центральної Ради, а згодом політики Директорії УНР за її намагання встановити в Україні режим соціалістичного терору. Згадаймо Франкове застереження проти «державного соціалізму», який під вивіскою «народної держави» стане «величезною народною тюрмою».

На той час М. Міхновському заімпонував монархічний принцип організації державної влади в Україні. 29 квітня 1918 р. в Київі Всеукраїнський з’їзд  хліборобів, у роботі якого взяли участь 6500 делегатів з усієї України, проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським і закликав його «врятувати країну від хаосу і беззаконня».

Українська демократично-хліборобська партія активно сприяла очоленню Гетьманом державної влади в Україні, тож демократи-хлібороби рекомендували М. І. Міхновського на посаду міністра внутрішніх справ. Проте його стосунки з Гетьманом виявилися непростими.

Гетьман Павло Петрович Скоропадський серйозно розглядав кандидатуру видатного правника Миколи Івановича Міхновського на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського й визнання ним приватної власності на землю. Пам’ятав Павло Скоропадський і те, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі з його оточення, кого він просив дати характеристику Миколі Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на посаду прем’єр-міністра, бо, мовляв, той за кілька днів порозгонить увесь уряд. П. Скоропадський, який «у Міхновському нічого поганого не бачив», не міг зрозуміти, чому до М. Міхновського в урядовців таке майже одностайне негативне ставлення.

Зрештою, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду бунчужного товариша – свого особистого радника. Микола Міхновський відмовився од тієї пропозиції й разом з УДХП став в опозицію до гетьманського режиму, та водночас партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.

Микола Міхновський доклав чимало зусиль, аби трансформувати політику Гетьманату в справді Українську владу. Він був автором низки документів з критикою бездіяльності уряду, які подав безпосередньо Гетьманові, а також входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.

Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. А коли почався заколот і розгорнулася боротьба між республіканським та гетьманським військами, М. Міхновський виступив за примирення сторін, утворення коаліційного Українського кабінету при збереженні Гетьманату.

М. Міхновський написав пропозицію, і з тим документом українська делегація на чолі з підполковником Сергієм Шеметом вирушила до командування експедиційних військ Антанти в Одесу. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін.

Та більшовицький резидент у ЦР і УНР В. Винниченко наприкінці літа очолив так званий Український національний союз, опозиційний до визнаної 30-ма державами Української Держави, і спільно з більшовиками став готувати державний переворот. Сформована таємно з представників соціалістичних партій у середині листопада 1918 р. диктаторська Директорія на чолі з більшовиком Винниченком, який патологічно ненавидів Скоропадського, проголосила себе верховною владою і в своїй відозві до населення вимагала «знищити дощенту» гетьманську владу (таке зобов’язання взяв Винниченко перед Леніним). І Петлюра в Білій Церкві видав Універсал до народу з закликом до повстання.

Так 14 грудня 1918 р. завершився в Київі вчинений диктатурою Директорії соціал-більшовицький переворот (за схемою більшовицького перевороту в Петрограді), який знищив Українську Державу, чим підготував некеровану територію цілої України для здачі диктатурі більшовиків.

Микола Міхновський зі своєю пропозицією утворення коаліційного Українського уряду для порятунку України від соціал-більшовизму поїхав у січні 1919 до Харкова, де перебувало найбоєздатніше формування Армії УНР – Запорозький корпус, яким командував полковник Петро Федорович Болбочан (1883–1919) – видатний український військовий діяч. М. І. Міхновський за дорученням УДХП мав зустрітися з командувачем Запорозького корпусу для вироблення спільної стратегії порятунку України.

Та 22 січня 1919 р. соціал-більшовицька диктаторська Директорія усунула П. Ф. Болбочана від командування Запорозьким корпусом, і його заарештували за наказом більшовицького аґента сотника О. Волоха, який згодом вчинив кілька військових провокацій, украв державну скарбницю й утік до більшовиків.

26 січня 1919 р. в Києві полковник Петро Болбочан оприлюднив свого знаменитого листа, в якому виклав суть тогочасних українських проблем, що перейшли і в сьогодення:

«Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині в несамостійному, продажному політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство! Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. (Звідти йде нинішнє виправдання патологічного злодійства: «Краще вкрасти самим, ніж віддати ворогам».

Патологізм у тому, що чиновники мародерять свою країну). Все те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало бюджет Української Держави, готуючись до здачі України руським більшовикам.

Так свого часу хвалений ними Мазепа здав Україну руському цареві, а сам утік, прихопивши з собою весь державний скарб. Непокаране злочинство повторюється в більших масштабах.

Повторення «бюджетного» злодійства в ХХ ст. арґументовано з’ясував український історик Павло Павлович Гай-Нижник (1971):

«Те, що ми називаємо корупцією, а не дрібними зловживаннями, почалося в період Директорії, після семи з половиною місяців гетьманату Скоропадського, коли були накопичені великі кошти в бюджеті, коли гроші з’явилися на іноземних рахунках. Тоді вже було, в яку кишеню сунути руку. …Проблема в тому, що у нас модно романтизувати історію. А потім ми шкодуємо, що історія нас нічого не вчить. Для того, щоб ми зробили правильні висновки з історії, нам потрібно знати не тільки геройські й позитивні речі, а й ганебні речі. Тому що ці ганебні речі поховали українську державність. Після цього були репресії та Голодомор. А всього цього могло і не бути».

Корупцію в УНР, а відтак і в «незалежній» Україні, започаткував диктаторський режим Директорії на чолі з більшовиком Винниченком, який за передачу соціалістові Петлюрі 10 лютого 1919 р. головування в Директорії узяв «відкат» у 20 млн гривень і невдовзі, «обтрушуючи з себе всякий порох політики», втік за кордон, «у своє справжнє, єдине діло – літературу»…

Там по гарячих слідах подій Винниченко написав книжку спогадів про трагічно кінчену Українську революцію під цинічною назвою «Відродження нації». Аморалізм того «талановитого письменника» й політичного афериста найпроникливіше характеризує Сковородина філософема: «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим»… Далі Винниченко насолоджувався життям зі своєю Розалією Ліфшиць на Лазурному Березі (Приморські Альпи), на  віллі, купленій за Петлюрин «відкат»… І чекісти не турбували свого резидента…

Та перед тим резидент Винниченко домігся арешту й страти полковника Петра Болбочана після його переможного походу в Крим.

22 квітня 1918 р. сформована з частин Запорозького корпусу Кримська група військ під командуванням підполковника на генеральській посаді Петра Болбочана здійснила блискавичну спецоперацію й звільнила Крим од більшовиків.

Саме завдяки тріумфальній перемозі українського війська під командою Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту. Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918-го всі здобутки українського війська в Криму було втрачено.

Ще будучи головою Директорії, більшовицький резидент Винниченко домагався арешту й страти професійного українського військового, вбачаючи в ньому перешкоду для союзу з більшовицькою Росією. І хоч слідство й не виявило підстав для звинувачення П. Болбочана, та більшовики й соціалісти розгорнули брудну кампанію його цькування в пресі.

У червні полковника Петра Болбочана звинуватили в намаганні захопити владу, й військово-польовий суд за наказом соціаліста Петлюри, який боявся військового авторитету П. Болбочана, виніс йому смертний вирок. 28 червня 1919 вирок виконали на залізничній станції біля села Балин (нині Хмельницької обл.), де й поховали видатного українського військового подвижника. Невивчена історія повторюється через століття…

Протестуючи проти незаконного судового вироку Петрові Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР і Відні з серйозною морально-правовою мотивацією: «такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору».

Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…

Микола Міхновський також тяжко пережив розправу недолугих, злочинних політиканів над видатним військовим діячем Петром Болбочаном, який був останньою надією подвижника Самостійної України.

Важко перехворівши тифом і майже відійшовши од військово-політичної діяльності, М. Міхновський на початку 1920 виїхав у Новоросійськ. Сергій Шемет згадував, що Микола Міхновський, остаточно виснажений відсутністю підтримки своєї державницької стратегії в Україні, збирався еміґрувати й просив друга дізнатися про можливість облаштування за кордоном:

«Я поспішив вислати дозвіл на візу, а становище еміґрації описав так, як сам собі уявляв. Картина вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист – цінний по своєму основному мотиву. Не бринить в ньому надія на краще. От так і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам’ятає».

Після безуспішного намагання еміґрувати М. Міхновський переїхав на Кубань, де активно зайнявся освітою козацького краю: викладав українську мову на вчительських курсах, завідував Педагогічним технікумом (їх на Кубані було 12) і викладав там українську мову й літературу, історію України, історію й теорію кооперації, завідував кабінетом українознавства, керував літературним гуртком. Завдяки М. Міхновському педтехнікум став базовим осередком українства на Кубані.

Навесні 1924 М. І. Міхновський повернувся до Київа й оселився в садибі свого друга Володимира Михайловича Шемета (1873–1933), українського громадського й політичного діяча, співзасновника УНП. Ось як описав тогочасний стан Миколи Міхновського його молодший військовий соратник, підполковник Армії УНР і колега по педтехнікуму Микола Данилович Марченко (1895–?):

«У перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої, але дуже скоро почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося в його голосі. Тут, у серці України, до якого він так поривався, він побачив навколо себе не таких людей, яких сподівався побачити. Ворожі до українства численні елементи й свої ж таки «обивателі-малороси», скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотисте тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії».

Невдовзі чекісти заарештували М. Міхновського й піддали тортурам. Після виходу з чекістської катівні Микола Міхновський прожив недовго – 3 травня 1924 р., його знайшли повішеним у садку садиби Шеметів на Жилянській. На переконання близьких до М. Міхновського людей самогубство інсценували самі чекісти, які звели зі Світу великого подвижника Української самостійності.

Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939), український громадсько-політичний і державний діяч, академік ВУАН констатує у щоденнику за 5 травня 1924 р.:

«Повісився Мик. Міхновський. Тижнів зо два тому його арештовано на вулиці, подержано добу й випущено. З того часу він усе нервувався й нарешті не видержав. Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити».

А в записові за 7 травня С. Єфремов розмірковував:

«Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вгадують на щось загадкове, що притрапилося з ним в зв’язку з арештом і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що усі ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитись він не може, не то втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимогли з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути… А може й «манія переслідування» на нервовому ґрунті. Таємницю оцю заніс він із собою в могилу».

Самого С. Єфремова більшовики засудили в 1930 за сфабрикованим звинуваченням до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією спершу в Ярославському політізоляторі, а далі в Володимирській тюрмі, де він і загинув у 1939.

Могилу Миколи Івановича Міхновського на Байковому кладовищі в Київі знайшли аж у 2007 р. А у 2008 р. над центральною алеєю навпроти поховання, бо біля самої могили, затиснутої пізнішими похованнями, місця не було, встановили перший пам’ятник видатному подвижникові Української самостійності з ініціативи й за кошти Міжреґіональної академії управління персоналом. Працюючи на той час у МАУП, я був учасником пошуків могили, планування і встановлення пам’ятника.

У травні 2017 бронзове погруддя Миколи Міхновського вкрали з постаменту. 8 вересня 2018 пам’ятник заново відкрили з гранітним погруддям. Та 22 вересня вандали знову сплюндрували пам’ятник: на гранітному погрудді М. Міхновського відбили частини голови – носа, вуса. Звичайно ж, поліція не знайшла злочинців.

Списувати другий факт вандалізму на мисливців за кольоровим металом безглуздо, бо сам характер плюндрування свідчить про більшовицько-чекістську патологічну ненависть до ідеолога Самостійної України.

Пам’ять безвічна

М. І. Міхновський сформулював основні принципи Українського націоналізму як ідеології, яка поєднує цінності особистості й нації, волю індивіда й громади і яка спрямована на утвердження Українцями культурної самобутності та здобуття Україною державної самостійності.

Головні ідеї й засадничі положення М. Міхновський виклав у програмах РУП та УНП, а також у низці інших статей і звернень. У програмній праці «Самостійна Україна» мислитель виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, обґрунтував правові підстави для державної незалежності України, а оскільки це право знехтуване Російською імперією, то чинною має бути воля національного духу – боротьба за державну самостійність.

У програмних документах УНП М. І. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму та обґрунтував неминучість постання самостійної Української держави:

«Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу. Ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»; «Як головний арґумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого… Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітність російської нації? Коли б навіть це було доведено, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля»; «Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення ідеалу. Ми розуміємо, що боротьба буде довга і люта. Що ворог безпощадний і дужий. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо»; «І доки хоч на однім клапті Української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління Українців йтимуть на війну. І ця війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування…».

Суть морально-правового імперативу М. Міхновського «Україна для Українців» – це  право українців жити власною волею на своїй рідній землі – історичній Батьківщині. Обґрунтовуючи право Українців на державну самостійність, М. Міхновський обстоював право інших націй на самовизначення.

Вважав, що загальнолюдське не суперечить національному, оскільки людство складається з націй, і найбільшою цінністю людства є його культурна різноманітність. Правник-мислитель піддавав гострій критиці ліберальні та соціал-демократичні ідеології за національний нігілізм.

М. Міхновський бачив основну причину нещасть своєї нації в зраді інтелігенцією інтересів народу та в недостатності серед широкого загалу Українців здорового націоналізму – людської гідності, самоповаги, що пробуджує до історичного життя всі народи і є перспективою розвитку людства. Бо «націоналізм – всесвітня сила», яка породжує взаємодопомогу й альтруїзм серед поневолених націй та звільняє нації од духовного, економічного й політичного рабства.

Українцям передусім необхідно звільнитись од догм русько-більшовицької історіографії, дегероїзувати облудну історію та повернути з забуття істинних героїв – подвижників Українського духу та Самостійної Української держави, насамперед Миколу Міхновського, якого вбили чекісти, й Петра Болбочана, якого вбили більшовик Винниченко й соціаліст Петлюра.

Надзвичайно своєчасне переконання державника М. Міхновського, що Українській державі життєво необхідні власні збройні сили для захисту од військової аґресії руських колонізаторів.

Сьогодні воїни Збройних Сил України вшановують М. І. Міхновського як батька-засновника Українського війська.

Стратегічно обґрунтована М. І. Міхновським Самостійна Україна – це питома система саморозвитку, самоврядування, самозахисту Українців, система справедливого суспільного ладу.

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 4, 2023 
• «Український світ»

Запис 150-ліття Миколи Міхновського: «Доки хоч на однім клапті Української території пануватиме чужинець, …доти всі покоління українців йтимуть на війну» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.