Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – геніальний Український поет-мислитель і художник-академік. Геніальність Шевченка цілковито відповідає Кантовому критерію: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися». Силою свого геніального поетичного таланту Т. Шевченко здобув найвище всенародне визнання Поета-Співця – Великого Кобзаря й сягнув духовних верховин Української та вселюдської культур.

Тараса Шевченка називають основоположником нової Української літератури й літературної мови, новатором у сфері офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі поезії, драматургії, прози, живопису й ґравюри. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу, синтезував тисячолітні набутки рідної культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний Співець успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу, про що мовив сам: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Тож за свій короткий вік Український ґеній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини, явивши своє осягнення в провідницьких філософемах: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм …»; «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля!»; «Встане Правда! Встане Воля!..».

Родовід і життєвий шлях

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Київської губернії (тепер – Звенигородського р-ну Черкаської обл.) в родині покріпачених селян Григорія Івановича й Катерини Якимівни, хоч батько й мати походили з вільних козацьких родин. Батьків рід веде свій початок од запорозького козака Андрія, материн рід походить з Бойківщини. Тарас був третьою дитиною після сестри Катерини й брата Микити.

У 1816 родина Шевченків переїхала в сусідню Кирилівку, тут народилися сестри Ярина, Марія й брат Йосип. Рано Тарас залишився сиротою: мати померла, коли йому було дев’ять років, а на одинадцятому році помер батько. Зазнав гіркого сирітства з жорстокою мачухою, яка вижила пасинка з дому.

З 1822 Тарас навчався грамоти в сільського дяка Совгиря. Сиротою наймитував у рідного дядька Павла й сільських дяків, був поводирем у сліпих кобзарів, учився малярства у сільських малярів. З 1828 служив козачком у поміщика П. Енгельгардта й жив у м. Вільно (тепер – Вільнюс), а з 1831 – в Петербурзі. З 1832 чотири роки навчався у майстра декоративного живопису В. Ширяєва, згідно з контрактом Енгельгардта з Ширяєвим.

У 1836 познайомився з учнем Академії мистецтв, земляком І. Сошенком, а через нього – з Є. Гребінкою, М. Гоголем, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, К. Брюлловим, які взяли дієву участь у його звільненні з кріпацтва. Вирішальна ініціатива у звільненні Тараса Шевченка належить Миколі Гоголю. Діставши вільну 22 квітня 1838, Т. Шевченко вступив до Академії мистецтв у майстерню К. Брюллова, яку закінчив у 1844.

У 1840 в Петербурзі вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» накладом 1 000 примірників. До першого видання «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».

З 1838 заохочував художника Шевченка до поетичної творчості поет Гребінка, який був у захваті від його поезій та обіцяв видати їх. 1839 з України до Петербурґу приїхав земляк і гімназійний товариш Євгена Гребінки поміщик з Полтавщини Петро Мартос.

Гребінка познайомив Мартоса з Шевченком і його поезією та попросив грошей на видання. Так 1840 явився у світ Шевченків «Кобзар», що згодом у повному обсязі свого поетичного багатства приніс Українському поетові світову славу.

Навесні 1843 приїхав в Україну, відвідав рідні місця й історичні пам’ятки. Навесні 1845 знову приїхав в Україну з наміром залишитися в Київі. Працював у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1847 Т. Шевченка затвердили на посаді вчителя рисування в Київському університеті.

5 квітня 1847 Т. Шевченка заарештували в справі Кирило-Мефодіївського братства, хоч формально він, як і П. Куліш, не належав до нього, і заслали в солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

У 1848 як художника увели до складу Аральської експедиції. Незважаючи на заборону, Т. Шевченко писав поетичні твори й повісті, вів щоденник, написав цикл малярських творів. У 1850 за доносом про порушення царської заборони Т. Шевченка ув’язнили в Орській фортеці, згодом перевезли у віддалене Новопетровське укріплення (тепер – Форт Шевченка).

Після клопотань друзів Т. Шевченка звільнили з заслання у 1857. Повернувшись до Петербурґу в 1858, митець натхненно працював у поезії, живопису й офорті. У 1859 Т. Шевченко дістав дозвіл поїхати в Україну. На Батьківщині його знову заарештували й вислали до Петербурґу.

У 1860 в С. Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша вийшло третє й останнє прижиттєве видання Шевченкового «Кобзаря», надруковане коштом відомого українського цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка, який виділив для друку 1100 рублів. «Кобзар» вийшов накладом 6050 прим., з портретом Тараса Шевченка. «Кобзар» 1860 значно повніший, порівняно з попередніми, й містить 17 поетичних творів.

У 1859 році Т. Шевченкові за серію офортів присвоїли звання «академік ґравірування» Імператорської Академії мистецтв, а диплом «за підписом президента» й завірений печаткою видали 31 жовтня 1860 р. В ухвалі Ради Академії мистецтв зазначено: «Відомо, що як сама ця робота, так і особливо уживаний художником спосіб гравірування, удостоїв йому почесне звання академіка»». Т. Шевченко став першим академіком з гравірування в Російській імперії.

Помер Тарас Григорович Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. 13 березня поховали спочатку на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 перепоховали, згідно з заповітом, на Чернечій (тепер – Тарасовій) горі біля Канева.

Спадщина

Тарас Шевченко – поет, прозаїк, драматург, художник (ґравер, живописець, скульптор), філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог.

Творча спадщина Тараса Шевченка: поезії, які увійшли до зібрання «Кобзар», драми й повісті, щоденник, живописні й графічні твори, «Буквар» (укладений для початкового навчання українською мовою в недільних школах).

У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце належить поетичному збірнику «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі. Всього Шевченко написав 237 віршів та поем, з них 235 по-українськи й 2 по-руськи.

Деякі з віршів мають по кілька варіантів, дуже відмінних один від одного й тому вони вважаються окремими творами. Шевченкова драматургія й проза складає 11 творів: 2 п’єси й 9 повістей, написаних по-руськи. Велику світоглядно-біографічну цінність має його «Щоденник» («Журнал» або «Дневник»), також писаний по-руськи.

Тарас Шевченко – новатор у мистецтві офорту, автор живописних і графічних творів: збереглося 835, а понад 278 втрачено.

Титанічна сила національного феномену Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу.

Т. Шевченко як воістину народний митець-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік Український духовний подвижник устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини і виявив це у ясновідній поемі-посланні  «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845).

Т. Шевченко сягнув верховин Української та вселюдської культур як ґеніальний поет-мислитель і художник-академік. Силою цих природних талантів у цілісності з безвічною, загальнолюдською моральною суттю слова він здобув найвище всенародне визнання духовного подвижника, Поета-Співця – Великого Кобзаря.

Тарас Шевченко – один з найсовісніших, найправдивіших поетів у Світі. Його чесна, неегоїстична поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на Світі.

Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у великосвітському середовищі. Т. Шевченко цілковито уособив високу совісливість, моральність Української людини.

Так, як Тарас любить рідну Україну, можна любити тільки рідну неньку. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається поет до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну духовну сутність історичного життя свого народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

Пісенність Шевченкової поезії

Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній Українській народній співочій традиції, що є виявом ясновідності й волелюбності Українців; у мелодійно-смисловій досконалості Української мови, яка є всеосяжним кодом національної самосвідомості, світогляду, культури. В Українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят Сонячного кола та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику.

Всі ці визначальні особливості Української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам проникливо співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим митець-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «…Коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали.

Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. …Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873): «…Заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі Українських пісень».

За переказами сучасників: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним пісенним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, явлені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища Української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього Українського музичного мистецтва.

У поетичному мистецтві Т. Шевченка й Українській пісенній традиції виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття Українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи Української мови й звуковисотної системи Української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.

У мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та уладування ними свого природно-культурного життєвого середовища.

А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі народного духу. Витончене музичне почуття властиве Українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування.

Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу.

Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духов­ної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності народного духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом Правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.

Українська світловизнавча звичаєва пісенність сповнена глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом.

А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з джерелом Усеєдиного Життя й Усеєдиним Ладом. За глибинним відчуттям українського дириґента-шевченкознавця П. І. Муравського: «Спів дає відчуття волі». Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені Українського хорового співу, став потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело волі народного духу, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкривається її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо – серцем.

Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції Української пісенної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури.

Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибокі внутрішні асоціації. Шевченкова поетика ґрунтується на тонкій ладовій основі Української народної пісенності, що зближує його поетичне світосприйняття з музичним світовідчуттям народу. Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється в природній ритміці й вільній інтонації. Інтонаційна воля, явлена в природному ладовому інтонуванні, забезпечує мелодійність Шевченкової поезії, тому вона легко надається музичній інтерпретації.

Шевченків поетично-пісенний феномен в усьому своєму розмаїтті представлений у Комплексному нотно-звуковому виданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Комплексне видання складають:

1) Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше найповніше, систематизоване нотне видання, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки;

2) Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше систематизоване, масштабне звукове видання, яке записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Аудіовидання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників, його обсяг – три музичні альбоми (по три CD в кожному);

3) «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране» – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Цю унікальну працю здійснив протягом 2014–2023 років творчий колектив Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря», за моєї ініціативи й керівництва.

Пісенний «Кобзар» – результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014).

У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Шевченків поетично-пісенний феномен – рідкісне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень.

Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, скажімо, близько 150 варіантів «Заповіту». А є по кілька хорових пісень на основі одного поетичного твору, скажімо, п’ять – на текст «І мертвим, і живим…», по три – на тексти «Гайдамаки» й «Тополя». У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1315–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Хоч в ісламі й тлумачать гафіза як мусульманина, який знає напам’ять весь текст Корану і вміє роз’яснювати його, одначе феномен народних співців – гафізів, як і народних мудреців – суфіїв, набагато давніший за іслам і сягає прадавньої Орійської (Зороастрійської) традиції ясновідання й збереження істинного знання. Іслам лише привласнив ті давньоорійські феномени, як і інші духовні досягнення Зороастризму.

Гафізову ліричну поезію співають Таджики, Перси, Афганці, а Кобзареву – Українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в Українській культурі.

Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Кобзар і Гафіз мають однозначні сутності – народні співці, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду, провісники правди й справедливості. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у Світі.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Ясновідна духовна практика в безпосередньому пізнанні Істини передує релігійному догматизму й марновірству, що перекривають шлях пізнання Істини.

Такою ясновідною здатністю наділені Українські народні співці – кобзарі. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів  гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки, в казахів і киргизів акини  – народні поети-співці; в узбеків і туркменів бахши – народні співці, оповідачі; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті втаємничені знання.

З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і воля народу відроджується з могили, де поховано духовного подвижника. В Українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко).

Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні лихого. Могили-гори як сонячні вершини та знаки пам’яті насипали в Українських землях з давніх давен та оберігали як найбільші святині.

Тому для українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людським знанням і пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі…».

У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора, де справляли сонячні обрядодії та ховали славних предків, символізує вивершену родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до Безвічності.

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, моральна сила якого в триєдності істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. В Україні з давніх-давен утаємничених співців священних піснеспівів називають кобзарями.

Співці-кобзарі як мудреці-подвижники, носії істинних знань і моральної волі одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях Істини нещадною Правдою. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя.

Тож Українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці Правди й Волі.

Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Саме від своїх народних учителів кобзарський поводир Тарас з пам’яті «списував Сковороду». Ці народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники розносили Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода».

Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Тараса Шевченка визнають основоположником нової Української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві поезії.

Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.

Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в Українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову Українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок з утаємниченими співцями України – кобзарями.

Тарас і сам вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Протягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям.

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем.

На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо!  як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння аморальною, безтямною школою своєчасне досі…

Тому Шевченко так високо поцінував Кулішеву «Граматку» (1857): «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову».

Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих Українців рідною мовою в безплатних недільних школах. Шевченкові «Кобзар» і «Буквар» сповнені моральної суті ясновідного знання.

Тож поетичний феномен і просвітництво Тараса Шевченка необхідно розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції Української культури, реліктовим явищем якої є кобзарство. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши свою поетичну збірку «Кобзар».

Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості Українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені чужим месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії.

Але ж поетична умовність – не ознака релігійності світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності – вивищення «обраного народу» над іншими.

У проникливій, мудрій сатирі «Саул» (13.10.1860 р.) Шевченко нагадує про найдавніші сільськогосподарські культури Китаю, Єгипту, Індії, Межиріччя й України та на цьому широкому історичному тлі розкриває появу грабіжників, завойовників і релігійної влади магів, жерців, попів, князів, царів, паразитарна суть якої однакова в різні часи і в різних країнах. До біблійних переказів про перших юдейських царів Т. Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати догму божественного походження царської влади.

Згідно з біблійною версією походження царської влади, юдеї самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла замінити теократичну владу жерців на жорсткішу владу царя для ефективнішого здійснення державою військових функцій. Першим царем Ізраїльсько-юдейського царства, яке виникло в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. унаслідок об’єднання юдейських племен, очолюваних жерцями, став пастух Саул.

Самуїл здійснив магічний обряд «помазання» на царську владу спершу Саула, а потім його зятя Давида. На підставі тієї легенди, Давидові нащадки теж вважалися «помазаниками божими» – «богообраними». Саме з біблійної догми й магічного обряду «помазання єлеєм» царя на владу утвердилася доктрина «богообраності» царської влади в юдеїв, а потім і в християн. Правдиво розкривши  походження паразитарної влади, яка породжує рабство, Т. Шевченко зробив застережний висновок:

Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!

Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про неповторність народних культур і національних держав Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803): «Не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».

У зв’язку з історією народів і неповторністю їхніх культур своєчасним є Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності». Розвиваючи цей Сковородин концепт, Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. …Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».

Кожному народові належить жити самостійно у світі власної культури й у власній державі, що їх він породжує збірною волею національного духу. А явителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.

Феномен Співця-ясновідця Тараса Шевченка – явище питомої Української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував Українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник волі народного духу, Правди, справедливості нещадно викриває облудність служителів усяких релігійних і політичних культів, гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його паразитування на Українському народові.

А також засуджує марновірство й богобоязливу покірність безвольного, знетямленого люду та будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії.

Месії й пророки проповідують чужу сваволю, а Шевченко як народний співець є подвижником волі народного духу, правди й справедливості людської. В традиції Української культури провідниками національного духу з первовіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу.

А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.

Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-Співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення Українських людей до волі, яке вони плекають у духовній глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких чужих догм і свого недомислу.

Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути «нечистим розумом», затуманеним марновірством, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор».

Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому Світі, та їх так мало: «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей подвижницького духу – людей волі стало ще менше…

Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В Українському світогляді Воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові чужої сваволі.

В Українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник Українського традиційного природно-звичаєвого права й принцип-закон справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини та збірної цілісності народу. Волю-закон в Україні приймали на всенародному віче всі й виконував кожен.

Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії Волі, особистої людської гідності й взаємоповаги Українців у громаді та чіткого відмежування своїх людей од чужих нелюдів – захланних панів, паразитів-нахлібників, чужинців-загарбників: «То пани, а ми люди».

Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості Українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.

Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».

Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції Українців стосовно паразитарного панства:

А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).

Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).

Тут воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. Шевченко в «Кобзарі» нагадує нам про волю 249 разів.

Наші звичаєві козацькі звертання брате, товаришу засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.

Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав П. Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи «українських панів»: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти то збиваєш нас із прямої дороги!».

Чуже Українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися в Україні з Галичини унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан (власник) дісталося од їхніх колонізаторів-панів – Сарматів, од яких вони успадкували й сарматську експансію щодо Українців. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі власники-вельможі.

Від польського панства й руського дворянства завелося в Україні «своє» панство й дворянство – полонізована й русифікована паразитарна еліта, яка разом з чужинцями визискувала Український люд. Нещадно висміяв украй звиродніле од неробства й паразитства «українське» панство Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843) у сатиричному романі «Пан Халявський» і повісті «Конотопська відьма». А Тарас Шевченко вирік історичний присуд остаточно виродженим покручам – нащадкам продажної козацької старшини, яка проміняла волю на рабську службу Московії й Польщі заради панування над своїм же людом:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Так от як кров свою лили
…
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

І ось «нарожденне» нині деґенеративне панство так само, як і його звироднілі предки-покручі, претендує на звання національної еліти, хоч насправді є аморальною, соціопатичною потолоччю, яка своїм нелюдством паскудить людське ім’я, знетямлює, заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити нещадною правдою й справедливо покарати пануючих нелюдів за людським правом. Адже право починається зі справедливої покари…

Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим людством. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводить до деґрадації націй і розпаду національних держав. Сумну нинішню інволюційну реальність можна здолати тільки взаємодопомогою людей та справедливою покарою нелюдів.

У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і мислитель уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, соціально-правову й поетично-пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства.

Кореневу, реліктову заглибленість кобзарської народнопісенної традиції в рідну праукраїнську основу визначив польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були Українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу.

Виявами моральної зрілості й волі подвижницького духу людей агрокультури є совісливість, чистота, ясновідність. Ці характерні моральні риси Українського духовного типу наш народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу.

Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців Української народної поезії, один із зачинателів Української фольклористики грузинський і український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) зробив важливий висновок: в українській народній поезії «…видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають по цей час, як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від жадібності народів, що їх оточують. …Український автор без сумніву не читав Іліади й не чув про Гомера; та закони Природи загальні й незмінні.

Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, але перебуває в подібному стані».

Безвічність небесно-земної суті України в Шевченковому світообразі

Класик світової літератури зі старовинного Українського роду Бунянських Іван Олексійович Бунін (1870–1953) надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну сутність Українського хліборобського народу й Української народної пісенності, явлених у феномені кобзарства: «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». «… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім».

Це Шевченко, – абсолютно геніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни в Світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, – якась вневременность.

Це мене захоплює найдужче». Так проникливо-зворушливо написав про Шевченка й Україну залюблений у них Бунін у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок письменника про її історичне життя.

Іван Бунін щиро зізнавався, що протягом 30 років мандрівного життя в Україні «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Україна стала для Буніна єдиним місцем на Землі, де він знайшов душевний лад і «вневременность» – позачасовість.

Світовий письменник, наснажений духом Українських народних легенд і пісень, Кобзарського співу й Шевченкової поезії, прозірливо характеризує Тараса Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, Українських народних пісень і легенд, які зберігають позачасову сутність Українського життя. До речі, з понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів Світу Іван Бунін найпроникливіше передав його глибинний ясновідний смисл по-руськи.

Оту ледь уловиму «вневременность» – позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності корінного Українського народу.

Безвічність у відчуттях і свідомості людини становить світоглядну основу традиції прадавньої Української агрокультури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини.

Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо циклічний часоплин є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі, ритмі й силі струмування крізь нас Безвічної енергії Всеєдиного Життя й Безвічного світла Всеєдиної Істини. Безвічне джерело гармонії Всеєдиного Життя – в його Ладовій основі, в безвічній Любові.

За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У взаємній любові відбувається взаємообмін життєвою енергією, і в синергії люблячі люди примножують свою життєву силу та розвиваються своєю духовною сутністю до осягнення Істини й життя в Істині для здійснення свого безвічного покликання в Білому Світі й Світовій Всеєдності.

Саме це Шевченкове світоглядне поняття безвічність слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість вічність, що означає кінечність тлінного. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного життя й минає з часом. Безвічне не має вікових меж – позачасове, непроминуще.

Тарас Шевченко незмінно являє глибинне і всеосяжне світоглядне поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя наприкінці свого земного шляху:

І славу святую —
Молодую, безвічную…
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід Небом… («Чи не покинуть нам, небого», 1861)

Безвічність віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь духовної сутності життя та являється нам через реліктову музику й поезію.

Сам Тарас Шевченко проніс у серці тонке відчуття безвічності й уповні явив цю духовну сутність життя у власній пісенній поезії.

Водночас геній вивищує над усім проминущим безвічну сутність людської гідності, моральної волі Українців як людей агрокультури й так проникливо характеризує свій народ: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці Тарас Шевченко означив безвічну сутність духовного типу Українських селян-хліборобів.

Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, засвоїв глибини пам’яті й силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Всеосяжна безвічна сутність морального світогляду, самосвідомості, культури Українського народу є джерельною духовною основою прадавньої співочої традиції Українців і пісенної Шевченкової поезії, в яких виявляється воля духу, гідність і глибинна історична пам’ять давнього народу.

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали од Сонця своєї рідної, Осонценої землі – України.

Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Антонович Кошиць (1875–1940): «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.

Цю безвічну сутність світла Сонця зберігає в собі астральне наймення Україна, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, зафіксованій в іраноорійській Авесті (Основне знання) та індоорійській Ріґведі (Славенів знання). Отже, сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Наймення Устраяна, Уштраяна, Укхраяна походять від Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Денниця, яка вістує схід Сонця – астрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й відповідно зветься Вранішня (Досвітня) Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «Зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Безвічність і справедливість є скрізь і в усьому, що сповнене життєсійної сили Сонця й життєродної снаги Землі та моральної волі духу – життєвої сили людини. Реальність оспіваної Шевченком безвічної суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків – просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також з нами й попереду нас.

І Тарас Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо незмінно своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Тараса Шевченка серед рідного люду його земляк Олександр Кошиць: «Пам’ять і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…».

Шевченків ясновідний, світловизнавчий дух безвічно присутній у Білому Світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях морально зрілих поколінь Українського народу. Це і є моральним підтвердженням безвічності волі народного духу  –  дужості волі Українців, волі, яка долає неволю. «Воля дужча за всяку неволю», – ствердив Український мудрець Григорій Сковорода.

Тільки ті перебувають духом своїм у Безвічності, хто народився духовно у власній культурі. Адже, за Сковородою: «Культура – друге, духовне, народження людини». Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.

У Шевченковому світообразі найповніше виявились Український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Тож і сповнені безвічної ясновідної, світлоносної суті Українська народна міфопоетична пісенність і Шевченкова пісенна поезія є найвищими критеріями істинності для всієї Української культури – системи самоорганізації й саморозвитку людини й народу. Бо тільки наповнене світлом Істини, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею, в якій являється тонке відчуття природного музичного ладу, що єднає людину з Усеєдиним Ладом і безвічним джерелом Усеєдиного Життя.

Отже, безвічність України – в безвічності волі народного духу.

Своєчасність безвічної Шевченкової поезії

У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в  поетично-пісенному феномені Кобзаря?

Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні – несуть у собі , позачасову духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурно-соціального саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під руським колоніальним гнітом, а профанація Істини, облудність імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері “узаконеного беззаконня”, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль, і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей служити нелюдам, безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ярим світлом Правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя.

Секрет своєчасності ясновідної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й «збірної особи народу».

Тож Шевченко надзвичайно гостро уболіває за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):

Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…

Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):

Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.

Шевченків поетичний світ неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми. Та профанатори робили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великого поета й відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, знелюднити й винародовити.

Шевченко саркастично викриває нелюдство російського колоніалізму, який знелюднює людей і винародовлює народи:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! («Кавказ», 1845)

І той сарказм лишився своєчасним для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу руського колоніалізму під камуфляжом блюзнірсько-аґресивного православно-чекістського «русского мира» – рашизму, який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, від Балтійського моря до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».

Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну суть людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

Коли людина збулась у другому, духовному, народженні, вона лишається людиною навіки.

Шевченко – один з найлюдяніших, найправдивіших поетів у Світі. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчяться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені.

Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом.

Шевченко правдивістю застерігає людей од марновірства, омани та викриває безсердечних недолюдів і нелюдів:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

Отакий справедливий присуд чекає недолюдів, що загубили в собі людське й вироджуються в нелюдів. Та цей нещадний моральний вирок недолюдам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові наснажену волею духу ясновідну поезію серця.

Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім Правди.

За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна Шевченкова правдивість – од великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю»  – рідної України, яку він любить як рідну матір.

Велике синівське почуття любові Тараса до материзни пригнічене тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.
(«Н. Маркевичу», 1841).

І якої то сили любов треба було мати від народження, аби пронести її нерозтраченою через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в ній свою волю – волю Українського духу!

Своєчасність небесно-земної суті Шевченкової України

Шевченкова Україна – «Світ ясний, Світ вольний…».

Усьому чужому, проминущому Шевченко протиставляє безвічну сутність рідної України – «Світу ясного»:

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
(«Світе ясний!», 1860).

Шевченкова світоглядно-суспільна програма – отямити людей Правдою, просвітлити їхній розум і розбудити совість, волю духу та гуртом очистити свій «Світ ясний» од чужого релігійного мороку й мотлоху, від «облудних призм усяких партій» (М. Гоголь), політичного ошуканства й паразитарного визиску.

Понад 300 років Українці гибіли в неволі москворуської імперії, понад 70 років більшовики визискували Український люд у темниці державного соціалізму й ошукували оманою «світлого майбутнього», а останні 33 роки необільшовики заколисували ошуканих оманою «незалежної України» – присипляли остаточно. А під ширмою тієї «незалежницької» омани неоколоніальний режим узурпував владу в Україні, розікрав усі народні багатства й готувався тріумфально передати обкрадену країну кремлівському необільшовицькому кагалу на пожертву відновлюваної руської імперії. Так почалася окупаційна аґресія русні, яка розбудила Українців од «незалежницької» летаргії в огні війни. Ще 175 років тому Шевченко своїм ясновіданням передбачив трагічний наслідок 400-літнього заневолення й присипляння України:

          Мені однаково, чи буде
          Той син молитися, чи ні…
          Та не однаково мені,
          Як Україну злії люди
          Присплять, лукаві, і в огні
          Її, окраденую, збудять…
          Ох, не однаково мені.
         («Мені однаково, чи буду…», 1847)

Великий Кобзар спонукає Українців пробудити в собі волю і звільнитись од чужинської омани й неволі та зберегти Україну всією силою любові до рідного й справедливо покарати чужинців:

         …А щоб збудить
         Хиренну волю, треба миром,
         Громадою обух сталить,
         Та добре вигострить сокиру,
         Та й заходиться вже будить.
         А то проспить собі небога
         До суду Божого страшного!
         А панство буде колихать,
         Храми, палати муровать…
         (« Я не нездужаю, нівроку…», 1858).

Так, як Тарас Шевченко любить Україну та вболіває за неї, можна любити тільки матір. Тарас мало зазнав материнської любові, тож його нерозкрите дитинне почуття до рідної неньки з усією силою виявилося в любові до рідної землі – України.

В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком коло рідної хати. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій пісенній поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого Українського народу про щасливе життя на рідній землі.

Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ визнавав тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях.

Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації Українців. Зрештою садок – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.

Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних заповітних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.

Т. Шевченко разом з М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї рідної землі й свого рідного народу. Саме вони повернули своїй материзні первовічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині.

Та подвижники повернули Українському народові його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного Українця історичне питання:

Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного.

Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї неподільної рідної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.

Шевченкова Україна – не глобалістичний «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний космополітичний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому Світі.

Та щоб осягнути безвічну сутність цієї Правди, необхідно звільнитися од мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі героїв і неславі антигероїв, лицарів і підлих боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками Правди як Тарас Шевченко…

Віддавна Україна являє себе як образ світу людської культури, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили й власною правдою – саморозвивається, самовладовується й самозахищає себе, бо:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами.

Шевченкова Україна – його ясновідний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине чистим серцем і просвітленим розумом.

Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася Світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в його любові до рідного смуток і тугу. Тож любов, совісливість, правдивість і  добродійність – провідні риси Шевченкової особистості й найвищі ознаки його людяності.

Такою Шевченкова Україна була з первовіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Українського роду послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу.

І це є непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія їхнього «другого, духовного, народження» у власній культурності й справедливого, щасливого життя під Сонцем,

…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
(«О люди! люди небораки!», 1860)

Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Та, за Шевченком, Сонце водночас – і щедра життєсійна, й нещадна караюча сила.

Саме в сердечній любові Шевченка до рідної України й рідного народу, в його нещадній справедливості заради Правди й Волі людської – сила Шевченкового ясновідного світогляду й поетичного таланту.

Шевченко – один з ясновідних, справедливих поетів Світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для всіх поколінь Українців та людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень.

Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духов­ного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні осяяння Співця-Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності Українського духу.

Волею безвічного Українського духу сповнені пісенна поезія Тараса Шевченка й живописні образи рідної землі. І Шевченків безвічний дух повсякчас являє нам заповітні первені істинного людського життя: «Велике щастя бути вольним чоловіком…»,  «Світ широкий, Воля…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля», «Встане Правда! встане Воля!..». Тож нам належить збірною волею національного духу відновити свій справедливий суспільний лад і утвердити в Українському світі свою Правду й Волю.

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ

© О. А. Шокало

Джеерело: Наука і Суспільство, 03, 2024

Запис 210-ліття Тараса Шевченка: «Встане Правда! Встане Воля!..» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Микола Васильович Гоголь (1809–1852) – ґеніальний український письменник-мислитель, історик, народознавець, фольклорист. Микола Гоголь як класик світової літератури з українським серцем відкрив Світові Україну: з неповторною художньою силою зообразив рідний народ з його самобутнім характером, явив волю національного духу та моральну чистоту Українців, показав героїчну історію й високу культуру, любов до рідної землі й лад родинного життя, замилування красою й тонке почуття гумору.

Гоголь як український подвижник відродив у своєму народові історичну пам’ять і національну самосвідомість. М. Гоголь як найбільший романтик «української школи» в російській літературі першої половини XIX ст. став основоположником реалізму в українській і російській літературах. Твори М. Гоголя справили визначальний вплив на розвиток українського й світового письменства, театру, мистецтва, української національної самосвідомості й культури в цілому

Родовід

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 в селі Великі Сорочинці (тепер – Миргородського р-ну Полтавської обл.) в родині письменника Василя Панасовича Гоголя. Батьки вели свій рід від козацьких гетьманів і старшин ХVІІ–ХVІІІ ст. Дитинство минуло в с. Василівка (тепер – с. Гоголеве Шишацького р-ну Полтавської обл.) у маєтку батьків. У 1818–1819 рр. навчався в Полтавському повітовому училищі, у 1821–1828 рр. – у Ніжинській Гімназії вищих наук.

У 1828 р. переїхав до Петербургу, де служив урядовцем і водночас навчався в Академії мистецтв. У 1832–1833 рр. жив на Полтавщині. У 1834–1835 рр. – ад’юнкт-професор історії Петербурзького університету. З 1836 р. до 1848 р. жив у Німеччині, Швейцарії, Парижі, Римі. Повернувшись у Росію, жив в Одесі, Петербурзі й Москві. Запланував будівництво своєї оселі у Василівці. Помер 21 лютого (4 березня) 1852 р. в Москві, де й похований у Даниловому монастирі, а в 1952 р. перепохований на Новодівичому кладовищі.

Спадщина

Аналізуючи мову й стиль творів Миколи Гоголя, дослідники переконливо довели, що, створюючи свої шедеври російською, глибоко національний митець думав по-українському, використовував виключно національні фольклорно-поетичні засоби. Для Гоголя рідна українська мова – «мова душі», «наша», тому письменник сатирично висміював тих, які «цураються мови своєї», соромляться своєї нації, спотворюють старовинні прізвища. У статті «Кілька слів про Пушкіна» М. Гоголь пише:

«… Поет навіть може бути й тоді національний, коли описує зовсім чужий світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли почуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це почувають і говорять вони самі».

У всіх своїх творах Микола Гоголь дивився на історію «козацької нації», життя всієї Російської імперії очима українця Рудого Панька, тобто рідного народу. Своїми «малоросійськими повістями» – «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2 чч., 1831–1832) – М. Гоголь прославився як видатний український письменник.

Етапною в історії театру стала його п’єса «Ревізор», а вершиною творчості – поема «Мертві душі». В них Микола Гоголь нещадно викрив бюрократичний апарат імперської Росії, кріпосницько-поміщицьку верхівку, беззаконня чиновників, хабарництво. У 1842 р. вийшло друком чотиритомне видання творів М. Гоголя, яке здобуло йому світову славу. Досі Гоголеву драматургію ставлять найчастіше в театрах світу.

З юних років Микола Гоголь вивчав, конспектуючи, всю доступну йому історичну літературу про Україну – друковану, рукописну, усні перекази. Київо-руську державу характеризував як імперію, яка складалася з різних держав-князівств що вели між собою постійні родові чвари й феодальні війни; зв’язки південних і північних князівств остаточно розірвав прихід монголо-татар у 1240 р.

Відтоді Русь локалізувалася на Півночі – в землях фіно-угорських і тюркських народів, а Україна звільнялася від руської колонізації й залишалася країною чистих східних слов’ян: об’єднань слов’янських племен – сіверян, в’ятичів, радимичів та окремих племен – древлян, дулібів (волинян, бужан), тиверців, уличів, дреговичів, кривичів.

Причину відсутності української держави в наступні століття М. Гоголь пояснював географічним чинником, відсутністю хоча б з однієї сторони природного кордону. М. Гоголь домагався, щоб українські історики визначили та обґрунтували місце України у світовій історії. Та найбільше його цікавила державотворча історія – історія Запорізької Січі, Хмельниччина, Доба Руїни, Мазепи, скасування Гетьманщини, а також полонізація й русифікація України.

З 1833 року М.  Гоголь почав готувати фундаментальну історію України «в шести малих або чотирьох великих томах», про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому приятелю – видатному українському історику, етнографу М. Максимовичу: «Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили». А в 1834 р. в № 24 «Северной вчелы» з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано «Уривок з історії Малоросії» з означенням «Том 1. Книга 1. Глава 1.» як вступ до історії.

Та оскільки вся перша частина цілком перероблена, то цей текст надалі публікувався як окрема стаття під назвою «Погляд на укладання Малоросії». Терміни Росія й Малоросія М. Гоголь використовує стосовно політичних реалій, тобто щодо метрополії й колонії, а найменням Україна означує природно-історичний, етнокультурний феномен рідного народу, характер якого суттєво визначили природні умови питомої землі й продуктивна праця на ній. За Гоголем, руські, росіяни – продукт змішування й винародовлення різних народів у процесі колонізації русами фіно-угорських, тюркських та інших земель, а українці – продукт саморозвитку одвічних автохтонів України на своїй рідній землі в ладу з прибульцями, які живуть за законами цієї землі.

Гоголь з глибинною генетичною пам’яттю нащадка давнього українського роду й ясним моральним світоглядом зміг осягнути незбагненну для інших історичну й новочасну українську й руську реальність. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь українського історичного дерева, у який уїлася Русь як паразитарний наріст омели. Описуючи жахливий, руйнівний безлад, хаос і тотальну роз’єднуючу, нищівну ненависть, які охопили все підневільне населення й які спричинили своїми міжусобними родовими чварами й феодальними війнами руські князі на колонізованих ними землях перед приходом монголо-татар, Гоголь проникливо характеризує той час як «жахливо-нікчемний»: «Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне існування, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни». Ця Гоголева застережна характеристика своєчасна до нині.

Зі святого служіння Гоголя «єдиній, бідній Україні» й правдивому мистецтву слова починається новий літературний період в українському й російському письменстві – Гоголівський період. Завдяки літературному подвижництву Гоголя Світ дізнався про Україну як про природно-історичний, етнокультурний феномен, відмінний од імперської Росії.

У творчості великого письменника  постають у своїх реальних сутностях Україна й Росія. «Гоголь не був великоросом…Літературний вплив Гоголя був колосальний… Наш великий реаліст, Гоголь, дав своїм учням, пізнішим оповідачам, незабутній урок – користуватися реалізмом для вищих цілей, зберігаючи в той же час його аналітичні якості й дотримуючись властивої йому правдивості в зображенні життя», – писав великий мислитель, вчений-енциклопедист, правнук українського гетьмана Івана Сулими по материній лінії Петро Олексійович Кропоткін (1842–1921; називав себе – Скіф). «Тараса Бульбу» П. Кропоткін найменував «перлиною серед повістей Гоголя з українського життя».

До нас дійшли різні статті, замітки, конспекти, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел він не зміг би. У своєму найулюбленішому творі «Тарас Бульба», через півстоліття після знищення Запорозької Січі, М. Гоголь на матеріалі свого гетьмансько-старшинського роду розкрив героїчні сторінки боротьби козацької нації з її ворогами. Мислитель проводив думку, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька маса, раби сусідніх держав. У своїй програмній статті «Роздуми Мазепи» (1834–1835) М.

Гоголь уперше в українській історіографії XIX ст. чітко й однозначно заявив, що наша «волелюбна нація», така «відмінна од росіян», мала свою «самобутню державу» з демократичним козацьким ладом і «далі хотіла жити» у своїй суверенній державі. Тим часом в умовах «рабської, деспотичної» колоніальної Російської імперії українській нації «загрожувала втрата національності», повна асиміляція й жорстоке кріпацтво. Тому Микола Гоголь бачив єдиний вихід – Україна має «відокремитись» од Росії й «проголосити свою незалежність». За умов колоніально-самодержавної дійсності Росії М. Гоголь готував ґрунт для державного відродження України.

Духовний подвиг Миколи Гоголя

«Я не знаю вищого подвигу, як подати руку знеможеному духом».
Микола Гоголь

«Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо;
а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».
Пантелеймон Куліш

«Жоден політик світу,  ані жоден політичний письменник
не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».
Василь Розанов

 «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі твір Усеєдиної любові до нас», – провістив Микола Гоголь понад півтори сотні літ тому. Саме чистота люблячого людського серця є суттю Гоголевого життя й творчості – його цілісного світообразу. Згадаймо в Тараса Шевченка: «Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

У Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості української людини. Любов як витончене чуття й вияв глибинної свідомості людини та моральна воля чистого серця є провідним дієвим чинником у системі традиційних духовно-моральних цінностей українців. Саме любов серця пробуджує в людській душі прагнення до вищого й ідеального, що закладено в її життєвій програмі, яку й належить людині здійснити. Практичним духовно-моральним українським вченням є кордоцентризм – філософія серця.

Суть її – в безвічному істинному знанні, яке людина осягає в особистій духовній практиці чистим серцем і яке живе в глибинній свідомості, непідвладне догмам «ледачого розуму», «недомислу» (П. Куліш). Істинне, дієве знання серця породжує правдиву реальність людського життя. Сакральна сутність чистого серця піддається профанації «недомислу», надто нині, коли люди зосереджуються переважно на зовнішніх, тілесно-речових потребах, а затуманений невіглаською пихою нестямний розум нехтує духовною первиною серця, сповненого моральної волі до життя.

Ще в середині ХІХ століття М. Гоголь загострив увагу на погордливості прагматичного розуму, який витісняє з людини любов серця й моральну волю. І така погордлива людина втрачає духовний орієнтир: «Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили».

Нехтуючи Всеєдиним моральним законом, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя. Тому Гоголь провістив шлях спасіння людства через духовне самовдосконалення, самовідродження людини й відверто розкрив першопричину марнотності захланного людського існування та застеріг своїх сучасників, нагадавши їм одвічну істину: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного».

 А на початку 20-х років ХХ століття український більшовик Володимир Винниченко змушений був жорстко констатувати незворотне: «… Ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо».

У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні  приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування релігійних догм, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти – панівної касти, яка паразитує на  єстві нації.

Не забувають новоявлені «вожді нації» видобувати зиск і з мертвих душ. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: «Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке». Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці живих і мертвих душ.

Ще в 1846 році, тільки-но на європейському обрії виник привид комунізму, Микола Гоголь розгледів ознаки політичного безумства в людському світі, знетямленому невіглаством, марновірством, захланністю, ненавистю, і з невтримної внутрішньої потреби прилучення людей до Всеєдиної Любові він спробував відкрити їм істину й дати надійну моральну опору. Геній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення лишаються для більшості недосяжними й нині.

Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». 

Геній глянув своїм проникливим поглядом на Європу й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу й застеріг: ще півтори сотні років тому: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

 На тлі «патріотичних волань», які заполонювали російське суспільство, Гоголь розкрив «жахи Росії»: «Уже сварки і лайки почалися не за якісь суттєві права, не через особисту ненависть, – ні, не чуттєві пристрасті, а вже пристрасті розуму почалися: вже ворогують особисто через відмінність думок, через суперечності в світі уявному.  Вже утворилися цілі партії, які одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків ще не мали – і вже одна одну ненавидять.  … – уже самісінька злість запанувала замість розуму.  … Диявол виступив уже без маски у світ.  … Що означають ці дивні влади, що утворилися поза законними – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишилися збоку? 

Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що виходить знизу, – і весь світ це бачить, і, як зачарований, не сміє ворухнутися?  Що за страшна насмішка над людством! …».

«У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири М. Гоголя закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який із покоління в покоління затято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі.

У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю й самопоміччю. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в  історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя і з подвижницької долі його духовних обранців, зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям істину та обстоювати їхнє природне право, що він і справджував цілим своїм життям.

Ще в 1827 році юний Микола писав з Ніжина своєму дядькові П. Косяровському: «Неправосуддя – найбільше у світі нещастя, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра». Так, сповнений глибокого бажання бути «істинно корисним для людства» в боротьбі з «неправосуддям і гнітом», дев’ятнадцятирічний Гоголь приїхав до столиці Російської імперії. То був початок 1829 року.

Після року марних спроб улаштуватися на службу та після нестерпно нудної роботи в державних установах (аби уникнути чиновницької рутини, юнак часто міняв роботу) Гоголь зайнявся літературною творчістю, яка вабила його й раніше і тепер стала справжнім покликанням. Він береться змагатися з «неправосуддям і гнітом» словом, сповненим духовних осяянь та нещадної іронії.

«Я вирішив зібрати все погане, яке тільки я знав, і за одним разом над ним посміятися», – написав М. Гоголь В. Жуковському з приводу виникнення «Ревізора» й висловив своє святе ставлення до мистецтва слова: «Не моя справа вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що перш ніж розуміти значення й мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно має бути святе. І чи не від часу цієї першої зустрічі нашої воно вже стало головним і першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалося, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні службовим життям громадянина, і що словесне поле є також  служба».

Микола Гоголь зазнав глибоких пристрастей, пройшов випробування всіма спокусами земними, й нещадна життєва реальність не зламала його впевненості в можливості людського духу. Звідси Гоголів моральний максималізм стосовно людини – глибока ніжність і сувора вимогливість.

Звідси Гоголеве неприйняття фатичних стосунків між людьми – формального, холодного ставлення людей одне до одного й державної системи до людини. Звідси Гоголеве ствердження Сковородиного «пізнай себе»: «Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі він розвиває моральну настанову на самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами». Цю Сковородинську й Гоголівську школу продовжує Лев Толстой: «Усі думають про те, щоб змінити світ, але ніхто не думає про те, щоб змінити самого себе».

Зі святого служіння Гоголя мистецтву слова починається новий літературний період, названий – Гоголівським

Кожен українець, кожен слов’янин, і не тільки, знає, хто такий Тарас Бульба, без огляду на те, якою мовою Микола Гоголь написав свою епічну поему. Люди у світі знають, що Бульба – козак, українець, який стоїть на сторожі правди й волі, на сторожі звичаєвого закону й честі свого роду і народу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!».

Водночас із натхненною працею над своїм найулюбленішим твором – повістю «Тарас Бульба» (1834–1835), де воскрешено дух козацької волі, української державницької традиції, Микола Гоголь інтенсивно трудиться над тисячолітньою історією України («Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил») і створює низку фундаментальних праць з української історіософії та історіографії, зокрема – надзвичайно важливу статтю «Роздуми Мазепи», в якій чітко висловлює свою позицію українського патріота-державника.

В цей же період М. Гоголь пише з Петербургу до Москви М. Максимовичу: «Киньте справді Кацапію, та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити й наступного року гайнути звідси. Дурні ми, далебі, як подумати гарненько! Навіщо й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо! в Київ…». Про свою заповітну мрію покинути імперську столицю й повернутися до Києва пише він і О. Пушкіну: «Я захоплююсь наперед, коли уявлю, як закипить праця моя в Києві. Там я вивантажу з-під спуду багато речей, із яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України й Півдня Росії…».

І ось у «Мертвих душах» проривається в Гоголя містичний запит до  Русі: «Русь! чого ж  ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, спрямувало на мене сповнені сподівання очі?..». І він отримує такий же містичний відгук: «І грізно охопив мене могутній простір, страшною силою позначившись у глибині моїй; неприродною могуттю освітились мої очі: ой! яка  осяйна, дивовижна, незнайома землі далина! Русь!..».

Хто з самих росіян спромігся на таке? Тільки Гоголь із внутрішньою впевненістю у своє високе покликання, з глибинною генетичною пам’яттю нащадка українського роду зміг осягнути Русь як незбагненну для інших історично-географічну реалію. Геній Гоголя бачив рідну Україну як прадавній корінь, на який прищепилась Русь, а Росію розглядав як паразитарний наріст омели на українському історичному дереві.

Ймовірно, саме в такому історіософському сприйнятті Гоголем України й Русі прихована розгадка його утаємниченої натури, спрощено трактованої як «двоїста». Українські й російські письменники вчились на Гоголеві, а потім закидали йому  двоєдушність – то рефлектувала їхня обмеженість.

У Гоголя одна програма душі української – у ній розкрився його могутній особистий дух, яким він поєднався з Усеєдиним духом. Микола Гоголь уособив український духовний тип із визначальною психологічною рисою інтровертивності – самозаглиблення у свій внутрішній світ і осягнення через себе світ душі свого народу. Тому геній був і лишається для багатьох малозрозумілою, таємничою, ускладненою особистістю.

Та Гоголь не такий складний, як глибинний. Його ускладнили й українські, й російські дослідники, які не осягали генія ірраціональною мудрістю серця, а намагалися пізнати раціональністю розуму, обумовлюючи висновки етнічною чи політичною доцільністю. Оскільки переважну частину свого короткого віку М. Гоголь змушений був жити в чужому середовищі, він часто вдавався до містифікацій, аби вберегти глибинну сутність духу особи у втаємниченому українському серці.

А зі своїми земляками Гоголь був щирий, відвертий, радісний. Сердечна приязнь єднала Миколу Гоголя з близькими земляками-сіверцями – Осипом Бодянським і Пантелеймоном Кулішем, характерно, що вони спілкувалися між собою на чужині виключно рідною мовою.

Гоголь постає як надзвичайно цілісна, морально зріла особистість, з огляду на етичний максималізм, що закорінений у світоглядній основі рідного народу, в українському духовному типові. Звідси його моральна вимога до тогочасного суспільства, основу якого становили українці й росіяни: «скласти собою щось найдосконаліше в людстві».

З позиції високої етичної вимоги Гоголь розглядає феномен Пушкіна й ставить перед Росією завдання досягнути рівня свого духовного подвижника: «Пушкін є явище надзвичайне й, можливо, єдине явище російського духу: це російська людина в її розвитку, в якому вона, можливо, з’явиться через двісті років».

З такої високої позиції національного етосу ми зобов’язані розглядати й самого Гоголя як феноменальне явище українського духу в контексті з іншими нашими духовними подвижниками та ставити перед собою завдання досягти у своєму розвитку хоч би розуміння їх.

Моральна практика «мудрого серця» філософії духу Г. Сковороди, вчення про «внутрішню людину» Д. Туптала, християнський персоналізм М. Гоголя з його моральним принципом особистого прилучення чистосердної людини до Всеєдиної любові, такі ж принципи «чистого серця» у філософії природи або хутірській філософії П. Куліша та в світогляді Т. Шевченка, «філософія утаємниченого серця» П. Юркевича являють сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної духовної, морально-психологічної передумови становлення нації й суспільного ладу – національної держави.

Проникливо охарактеризував сутність духовного типу  видатний історіософ Володимир Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зовнішні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця». Саме чистота серця людського є суттю Гоголевого християнського персоналізму, явленого в «Роздумах про Божественну літургію»: у просвітленому серці живе Святий дух – Усеєдина істина, і її треба утвердити праведними діями (це усуває на зовнішній план ритуальний, канонічний аспект християнства, за що Гоголь і зазнав згубних нападів офіційної російської церкви, яка звинуватила його в протестантизмі). «Справжня національність – у серці людському» – ось глибинне одкровення Миколи Гоголя. Саме за глибинним духовним критерієм серця належить осмислювати український феномен Гоголя, а не тлумачити його за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Гоголь, пишучи по-російськи, став неперевершеним виразником українського духовного типу й національного духу.

Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності: «Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки». І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, заживши ще за життя загальноросійської й загальноєвропейської слави, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають В. та О. Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки:

«Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих «Ревізором» – і втік за кордон, незадоволений». А ось як описує це очевидець – професор і цензор Олександр Нікітенко: «Комедія Гоголя« Ревізор» наробила багато шуму.  Її безперестанку дають – майже через день.  Государ був на першому поданні, плескав і багато сміявся.  … Государ навіть велів міністрам їхати дивитися «Ревізора». … Гоголь дійсно зробив важливу справу. Враження, зроблене його комедією, багато додає до тих вражень, які нагромаджуються в умах від існуючого у нас порядку речей».

Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим гнітом мертводушного імперського владарювання над волелюбною живою людською душею.

Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з «Вечорниць…», і глибоко переживав поверхове розуміння нею «Мертвих душ» та «Вибраних місць…». А щодо сприйняття Гоголя читацьким загалом як сміхотворця, можна відповісти його ж словами:

«На світлий, щирий сміх здатна тільки глибока, добра душа».

Судження про нього так званої еліти Гоголя взагалі не цікавило, бо він вважав її деґенеративно-мертводушною: «У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво» (з листа до матері). «Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика», – так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков.

Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови – широковживаної російської, хоч і чужої для нього. Ще в 1829 р., заглибившись у створення «Вечорниць на хуторі біля Диканьки», він пише матері: «Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою». Тією «іноземною мовою» була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи.

Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства. Тож ми маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, й його «іноземній мові» – робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі свою рідну Україну.

Ясна духовно-соціальна зорієнтованість Гоголя та інших подвижників стала причиною цькування й таврування їх імперським офіціозом, з одного боку, та вульгарними матеріалістами, нігілістами й екстремістами, з другого. М. Гоголя передчасно звели в могилу за участю церковників-фанатиків, які жахалися його духовних прозрінь; довели до загибелі Гоголевого земляка, його літературного попередника, основоположника російської романістики В. Наріжного та найбільшого нашого мислителя ХІХ століття П. Юркевича; заборонили писати й укоротили віку Т. Шевченкові; П. Кулішеві палили його хутірські статки й наклади книжок «Повість про Український народ» та «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія».

Але Гоголь потерпав найдужче: як за життя фальшиві російські патріоти сприймали його за ворога, «наклепника Росії», так нині фальшиві українські патріоти сприймають за «малороса», відступника, мало не ворога України. Причину сповненого зоологічної злоби неприйняття генія супротивними таборами вбачаю в їхньому глухому невігластві, в безкультурності, в партійно-ідеологічній зашореності, що суперечить його українському духовному типові, чистому серцю, сповненому Істини і Всеєдиної любові до людини.

Свого часу видатний російський мислитель В. Розанов писав з приводу хамських нападок на О. Пушкіна: «Аби «заперечити» Пушкіна – треба розуму багато. Можливо, й ніякого не вистачить… Як же зробити? Зустріти його тупим рилом. Захрюкати. Царя слова не можна пересилити словом, а хрюканням можна» («Апокаліпсис нашого часу»). Сказане цілковито відповідає й ситуації з Гоголем.

Із російського боку найбрутальнішими критиками М. Гоголя були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (Американець), які відзначалися патологічною ненавистю до української природи генія. Толстой-Американець – дуелянт і гульвіса, відомий своєю аморальністю й наклепами на Пушкіна та безцеремонним розумом, вирік Гоголю дуже серйозний присуд: «Самый страшный человек для России – это Гоголь. Декабристы по сравнению с ним – детский лепет. Гоголь – вот кого нужно заковать в кандалы и пожизненно заслать в Сибирь».

А з українського боку М. Гоголь зазнав найбільше нападок за користування «мовою імперії», за «малоросійство», «відступництво від свого національного первородства», «духовну капітуляцію перед панівною нацією».

І досі дехто з українських позірних інтелігентів стверджує, що Гоголь писав російською, бо не знав добре української. Всі ті рефлексії виходять від зовнішнього сприйняття українського феномену Гоголя. Геній думав рідною, українською, а думки свої викладав на письмі чужою, російською, сподіваючись, що так його почує більше люду й передусім ті, до яких він апелював з приводу «неправосуддя й гніту», з приводу відповідальності за моральне здоров’я суспільства всієї Російської імперії.

До честі українців, ті заполітизовані та запримітизовані рефлексії не є показником правдивого сприйняття й осмислення творчості Миколи Гоголя зрілим читацьким загалом і науковцями. Для прикладу наведу проникливу думку В’ячеслава Заїкина з праці «З історії католицької ідеї в Східній Україні», опублікованої 1930 року у Львові: «…Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-російськи. Але мимо того, вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно зауважив уже М. Драгоманів, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-російськи – Гоголь думав по-українському). 

В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на пробудження української національної свідомости на Великій Україні, як М. Гоголь». Авторитетно засвідчує це фактом з власного життєвого досвіду Сергій Єфремов у статті «Між двома душами»: «Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».  

Як контрастують ці ґрунтовні висновки В. Заїкина та свідчення С. Єфремова із звинуваченнями опонентів М. Гоголя, які, судячи з усього, не позбавлені патології заздрощів, попри радикалізм та ідеологічне підґрунтя їхніх писань.

А тим часом з’являються новітні критики-опоненти й навіть судді з числа «вождів нації», які звинувачують Гоголя, що в нього немає української національної державницької ідеї. Кілька років тому мав гостру дискусію з одним із таких «вождів», який затято не бажав не тільки сприймати Гоголя як українця, а й бачити в його творчості цінність для України. І як аргумент уперто повторював тезу: «У Гоголя немає української державницької ідеї!». Я спитав, чи він як поет має цю ідею і чи мають цю ідею ті, які називають себе українськими політиками?

Так і не дочекавшись відповіді, зробив висновок, що він сам не знає, що каже, а передусім не знає Гоголя. Сам Гоголь це передбачав: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе». Сподіваюся, що поет-політик змінив свою думку про генія, можливо, прочитавши його програмну державницьку статтю «Роздуми Мазепи», яка лише останніми роками набула широкого розголосу.

Гоголь як великий українець – етнічний і духовний, всесвітньо відомий епічний поет-мислитель, який думав по-українськи, а писав по-російськи, класик української й російської літератур, історик, народознавець, педагог пробуджував і пробуджує самосвідомість не тільки українців… М. Чернишевський зізнався в «Нарисах гоголівського періоду»: «Гоголеві зобов’язана наша література… самостійністю… Він пробудив у нас свідомість про нас самих». 

А російський літературний критик і письменник радянської пори Олександр Воронський у книжці «Гоголь» наголошує: «Д. І. Овсянико-Куликовський визначив Гоголя як загальноросійського письменника на українській основі; треба, одначе, визнати, що цей загальноросійський письменник не знав добре ні російської граматики, ні російського синтаксису… Доводилося винаходити власну граматику і власний синтаксис. Гоголь так і робив. Він видумував звороти, поєднання речень, вирази.

До певної міри він міг про себе сказати, що одного разу сказав мені Маяковський: «Навіщо я служитиму російській мові: нехай вона краще служить мені». …Мова Гоголя – мова заклинань. Можливо ніхто з письменників не вірив так у магічну, всемогутню дію слова, як вірив у це Гоголь. Він вірив, що словами можна пройняти й переродити будь-яку людину; вважав, що його слово наділене особливою силою, даною йому зверху. У слові – спасіння від вад і гріхів…». Наприкінці Воронський привертає увагу до найстрашнішого образу в творчості Гоголя – це Кривавий бандурист із однойменної глави з незакінченої повісті «Гетьман», що її він писав у 24 роки. «Гоголь був тим кривавим бандуристом-поетом, з очима, що надто багато бачили… За це з нього живцем здерли шкіру», – так завершив О. Воронський свою проникливу книжку, яка вийшла 1934 р. в серії «ЖЗЛ» і весь наклад якої було знищено…

Особисто-творче життя Миколи Гоголя оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом вдавався до містифікацій, оберігаючи себе таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо – від приставлених серцевивідців. Та часом у листах до близьких людей він вдається до глибинної сповідальності:

«…Мої твори – то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі». «…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, а мене доля до свого завертає так рідко, що тільки серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, – стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив.

Коли ще я підступав до «Тараса Бульби» та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, утверджувалась думка, що й я українець, що й мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну…Втім, не дражнитиму Вас. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, – це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва» (22 квітня 1846 р., Рим).

Принагідно завважу, що прадавнє самонаймення українців (етнонім) хохол і давнє родове прізвище Гоголь мають спільну сонячну етимологію: давня форма коколь (буквально – син Сонця) означає просвітлений, духовно вивершений, світлоносний, а ознакою цього є чуб на маківці голови, що його носили духовно народжені, просвітлені люди. Чуб на маківці голови знаменує в орійських народів сьому чакру, розкриття якої забезпечує єднання через Сонце з Усеєдиним. Відповідниками українському сакральному найменню є вірменське – кокол, турецьке – кокюль, монголо-тюркське – хохол. У штучній руській (російській) мові монголо-тюркське запозичення стало екзонімом (сторонньою назвою) українців і набуло в масовій імперській свідомості зневажливого значення.

Розвиваючи тему спротиву української волі імперським амбіціям, Микола Гоголь порівнює досвід Тараса Шевченка з власним досвідом і провіщає визначальну силу народного духу в уладуванні національного життя:

«…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде сам Бог. А я за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі своїм слабким здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць…

Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі…Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі оці незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…?

Що це за страшний глум над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, а нечутно, сама собою, з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння генія, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального поета-мислителя й духовного подвижника. Його практичне вчення –  життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал – служіння вищій красі, ладові, правді на основі духовного досвіду свого народу.

Провідна ідея його подвижницького життя – просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і самопоміч.

Чужина навчила витонченого митця бути обачним, утаємниченим. В унісон Гоголевій моральній настанові: «Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже» виповів свою й Куліш: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації».

Правдивості Гоголевого слова, його морально-мистецькому принципу: «Поводитися зі словом треба чесно» цілковито відповідає наукова позиція основоположника гоголезнавства Пантелеймона Куліша: «…Художницької слави Гоголевої я не знищив». Так означив особисту відповідальність за Гоголеву літературну спадщину П. Куліш – автор шести біографічних праць про М. Гоголя, текстолог і видавець першого посмертного повного зібрання творів земляка в шести томах «Сочинения и письма Н. В. Гоголя» (1857). П. Куліш чи не перший осмислив українську національно-культурну своєрідність художнього мислення М. Гоголя: «якби М. Гоголь не був українцем, то не створив би нічого подібного».

Водночас П. Куліш, наголошуючи на силі таланту М. Гоголя, був переконаний, що він як україномовний письменник не мав би великого впливу на своїх співвітчизників, не кажучи вже про російське суспільство. Написаними по-російськи творами про Україну М. Гоголь показав «з одного боку, своєму рідному племені, що у нього є і було прекрасного, а з іншого – відкрив для великоросіян самобутній та поетичний народ, відомий їм досі лише за карикатурами»; «з часів Гоголя погляд великоросів на натуру малоросіянина змінився: відчули в цій натурі здібності розуму і серця незвичайні, вражаючі; побачили, що народ, посеред якого з’явилася така людина, живе сильним життям…».

Ці Кулішеві висновки підтверджує М. Драгоманов: «Не було нікого, хто б так будив громадську увагу до Малоросії», до «нашої України, як каже Гоголь, хто б змалював деякі боки життя українського». На переконання Куліша, Гоголь «відкрив» Україну не тільки росіянам, а головно своїм землякам, пробуджуючи їх до культурного й політичного відродження: «Він перший відкрив в українській старовині щось величне, він перший надав характеру стародавнього козака широких вимірів, він перший заговорив про поетичну сторону зниклого вже нашого минулого».

Своїми проникливими осягненнями морально-світоглядних засад Гоголевого світообразу Куліш і Драгоманов спростовують поверхові судження квазіпатріотів про національне зрадництво Гоголя. Своє глибинне усвідомлення національності Микола Гоголь висловив лаконічною формулою: «Справжня національність перебуває в самому духові народу». У відродженні рідного народу Куліш розглядає духовне подвижництво Гоголя як основу для подальшої праці нинішніх і прийдешніх поколінь українців: «Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо; а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».

Сам М. Гоголь високо цінував талант П. Куліша: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…»; «…Найдужче мене втамували твори Куліша. Судячи з уривків з двох романів, які я прочитав, у ньому всі ознаки таланту великої руки, я дуже хотів би мати відомості про нього самого, про автора, тим більше, що про нього майже не говорять. Якщо Бог збереже його, то йому належатиме важливе місце в нашій літературі». Гоголь має на увазі історичні романи Куліша «Михайло Чернишенко» й «Чорна рада», і ця його зацікавленість свідчить, що їх зближує історія рідної України.

Витоки історіософії Гоголя й Куліша – в живій українській народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і народних піснях. М. Гоголь проникливо розглядає українські народні пісні як джерело історичних знань: «Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істиною, яка розкриває все життя народу. …Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя». Для П. Куліша українські народні пісні є «прамати історії, а отже й філософії»; «ці пісні, сповнені любов’ю до рідного краю, тугою про його злигодні й войовничим запалом, …не давали людям забути свою стародавню волю і вселяли спочування до всіх замірів і заповзять козацьких».

Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до того численного стану козаків, які, за визначенням Куліша, «відрізняються від інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Багато спільного в обох земляків від самого народження. Ось свідчення  Гоголя: «Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість у руках і грудях…». Микола років до трьох не говорив.

А ось як оповідає про свою появу на білий світ Куліш: «Пантелеймон був сьомий чи восьмий. З попередників його, братів і сестер, живий зоставсь тільки брат, Тимофій, да й той умер малолітком. Пантелеймон родивсь дуже хирявим, ледві живим; годів зо два й не говорив, а почавши говорити, протягував слова, наче співав».

Обидва рано залишились напівсиротами: Микола – без батька, Пантелеймон – без матері. Та обидва мали гідне родинне виховання, що розвинуло їхнє природжене благородство, таланти й сформувало міцну основу моральності. Гоголевій морально-виховній вимозі самовдосконалення людини вторував його молодший побратим Куліш: аби відродитися, ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять нове покоління нації…

Микола Гоголь як цілісна особистість поєднує воєдино розвиток у собі художнього таланту й морально-духовне самовдосконалення. В його українській натурі з дитинства виявлялася потреба самовдосконалення, прагнення до кращого, духовно довершенішого життя. У періоди найвищих мистецьких досягнень Гоголь найгостріше відчував печаль, тугу за духовною довершеністю.

Ось як проникливо обґрунтовує П. Куліш ясновідне прагнення М. Гоголя до духовного саморозвитку: «З цих двох начал – ясновідання земного життя й прагнення до кращого життя – розвивається вся історія життєвого шляху Гоголя».

Отже, самовдосконалення людини є тією морально-світоглядною основою, на якій ґрунтуються правдиве слово літератури й науки та справедливе діло нової політики, які повинні стояти на сторожі людської культури. Про це так сьогоденно провістив П. Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції»: «Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останнім часом необачна Моск­ва, сталося через політичну темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпиралась на єдину философію, достойну свого імени, на философію природовідання. Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй і безмірний космос у величезних і найменших творивах Божих дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання українсь­кої національности і духовної волі». 

Духовна воля розвивається з серця людського й стає спрямовуючим осердям культурного розвитку людини й нації як збірної особи. А сама культура – це система самовідтворення, саморозвитку нації, й тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики. «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив учений-економіст і державний діяч Михайло Туган-Барановський.

У принципових судженнях П. Куліша й М. Туган-Барановського виявляється фундаментальна основа українського світогляду. І це допомагає також осягнути духовно-соціальну суть творчості М. Гоголя, що її розкрив парадоксальним способом філософ Василь Розанов: «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

Микола Гоголь правдою слова й діла застерігає від омертвіння людські душі та будить духовну волю нації – джерело права й суспільного ладу. Це те посутнє, що зробив Гоголь своїм мистецтвом слова для мистецтва управляти державою і що викликало й викликає таку нестямну неприязнь у псевдоеліти. Сам геній плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні з Усеєдиним: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним».

Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш – ці четверо духовних подвижників найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу» та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності.

Секрет життєвості Сковородиного, Гоголевого, Шевченкового й Кулішевого слова – в їхньому високому духовному ідеалізмі й глибинній правдивості. Сковорода, Гоголь, Шевченко й Куліш провіщають своєму народові й людству правду та являють світові моральну волю українського духу. Правда й моральна воля звільняють людину від облуди й виводить на Шлях життя в Істині.

Олександер ШОКАЛО,
культурософ
01.04.2023

Джерело: «Український світ»

Пам’ятники Миколі Гоголю

Запис 214-ліття Миколи Гоголя – світообраз українського генія в нинішній реальності спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Роман Васильович Андріяшик (1933–2000) – видатний український епічний романіст, драматург, публіцист-мислитель з неповторною художньою стилістикою письма. Його доробок тематично й художньо діалогізує з творами прозаїків «втраченого покоління» (Е.-М. Ремарк, Е. Хемінґуей, Ф. С. Фіцджеральд), які викривали причини й наслідки двох останніх світових воєн. Р. Андріяшик як майстер історичного роману орієнтувався і на світові взірці цього жанру, й на українську епічну традицію та розвинув ідейно-психологічну основу сучасної української романістики у світовому контексті.

«Люди зі страху» (1966), «Додому нема вороття» (1976) та «Сад без листопаду» (1980) – найдовершеніші психологічні романи автора, які становлять триптих, де він історіософськи осмислює життя українців на рідній землі в постійних межових ситуаціях між війнами й кордонами та під тотальним гнітом чужинців і страху.

Творчість Романа Андріяшика зазнала ідеологічного осуду тоталітарного режиму, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друкуватися. Ізоляція письменника тривала з 1968 до 1976, та й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою. У 1993 вийшла друга редакція роману «Сторонець», за який Р. Андріяшик удостоїний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1998).

Народився Роман Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського повіту Тернопільського воєводства Польської республіки (тепер – Чортківського р-ну Тернопільської обл.) в селянській родині. Після закінчення середньої школи навчався в 1951–1954 на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. У 1954 мобілізували до армії, після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом.

У 1954 студента Р. Андріяшика мобілізували до армії. У 1956 перебував в Угорщині в складі радянського окупаційного війська, яке придушувало антикомуністичне повстання мадярського народу. Пережите позначалося потім на всьому його подальшому житті й проявлялося в творчості…

Після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом. У 1964 закінчив заочне відділення факультету журналістики Львівського університету.

Друкуватися почав у 1957. В 1968–1976 – на творчій роботі, в 1976–1978 – науковий редактор УРЕ ім. М. Бажана, в 1978–1993 – старший редактор, завідувач редакції прози видавництва «Український письменник».

У велику літературу Роман Андріяшик увійшов як цілком зрілий письменник романом «Люди зі страху» (1966), де явив «нове трактування війни – не як вияв героїзму, а як абсурдний, антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духовного нищення, що не лише нівелює людську індивідуальність і на генетичному рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває моральні сили народу, його духовну спромогу» (Л. Тарнашинська). У романі відтворено події Першої світової війни, трагічну долю українців, які в складі двох ворогуючих армій (австрійської і російської) змушені були воювати одні з одними.

Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1969) й «Полтва» (1969; другий варіант цього роману вийшов під назвою «Думна дорога», 1982). Символічною є сама назва твору: «Полтва» – замурована в бетонний колектор річка, що тече під Львовом. Та люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки.

Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу поневоленого життя, пригніченого беззаконням. Роман «Полтва» став промовистим викриттям тоталітаризму, за автор зазнав ідеологічних гонінь. Ці романи стали віхами осягнень письменницком долі рідної землі, шлях до визволення якої виявився трагедійно надважким і за всіх дотеперішніх геополітичних розкладів здавався навіть неможливим.

Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989, 1993).

У романі «Кровна справа» письменник художньо осмислює дійсність як складну, багатозначну, варіативну, та моральною основою її завжди залишаються для нього людський дух і людська гідність.

Роман «Сад без листопаду» завершує триптих антимілітарної, антинасильницької тематики, яку письменник потужно розкрив у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття». Тут автор викриває руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», яка прирікає людей на ядерне опромінення.

У романі «Сторонець» Роман Андріяшик явив глибокий художній образ Юрія Федьковича, який спершу був офіцером цісарської армії й німецькомовним поетом. А на рідній землі, в Сторонці, куди Юрій повернувся після військової служби, йому долею судилося стати українським письменником.

Це історичний роман про повернення Юрія Федьковича до себе й до рідного дому – до Українського світу, а водночас це доля всього українства на його довгій дорозі до національного відродження й самоусвідомлення.

Роман Андріяшик перший увів в українську літературу психологічний роман з усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. Р. Андріяшик усією своєю епічною творчістю явив масштабний психоаналіз української людини ХХ століття, пригніченої тоталітарним насильством і страхом смерті. Зазнаючи на собі тотального ідеологічного гніту, письменник зізнавався: «Я вмію втікати сам. Та лишень до історії»…

Та утікав не «лишень до історії», а й до сьогодення, шукаючи в ньому однодумців. Найчастіше натрапляв на компанії охочих випити й погомоніти з майстром, серед яких були й щирі слухачі, й лукаві «стукачі», «серцевивідці».

Вже під час «перестройки» Романа Андріяшика запросив до КДБ УРСР головний куратор дисидентів, завів в окрему кімнату, поклав перед ним на стіл товстелезну архівну справу й сказав:

«Ознайомтеся, Романе Васильовичу зі своєю справою, а як завершите, натиснете оцю кнопку – покличете мене».

Роман Васильович розгорнув справу й побачив донос на себе, перегорнув ще кілька сторінок – такі самі доноси близьких до нього знайомців, з якими за чаркою вів одверті розмови. Від побаченого стало погано. Він натиснув кнопку – зайшов здивований куратор: «Так швидко?».

Роман Васильович через силу відповів:

«Так усе ж ясно. Хоч додому відпустите зібратися?».

Той усміхнувся:

«Ви мене неправильно зрозуміли. Тепер інший час, і ми не садимо. А це для інформації, аби знали, хто поряд з вами».

Далі повідомив, що настає нова пора, і його досвід історичного письменника знадобиться для експертизи архівів, які скоро почнуть відкривати. Звичайно ж, письменника не залучали до експертизи архівів, а відчуття огиди од побаченого в справі ще довго мучило його. Отакі прийоми застосовували чекісти до неблагонадійних…

Під час пожежі в батьківській хаті Р. Андріяшика в Королівці згоріли рукописи завершеного роману про Василя Стефаника «Камінний хрест» і незакінченого роману про Івана Франка «Мойсей». Письменник мав епохальний задум написати зо 20 історичних романів під умовною назвою «Сто літ». Суть свого задуму Р. Андріяшик розкрив історіософським осягненням, істинність якого підтверджує нинішня реальність: «Наше століття – це доба безперервних воєн, оголошених і неоголошених».

У передостанньому творі – драмі «В кінці престолу», опублікованій у часописі «Українські проблеми» (1994, № 4-5), Роман Андріяшик показав імперський апокаліпсис на межі тисячоліть і викрив замінованість не тільки території України, а й людських душ.

З приводу появи цієї драми я запросив Романа Васильовича на інтерв’ю до редакції журналу «Український Світ», який очолюю з 1991 р. Інтерв’ю вели  разом з новелістом і кіносценаристом Василем Портяком. Інтерв’ю опубліковано в № 4-6 журналу за 1996 рік під назвою «На полі крови».

Ось як пояснив письменник свій задум, закодований у назві драми:

«В кінці престолу гріх лютує. Тому у фіналі п’єси й зібрані всі: злочинці, генерали, генсек, який наче б хотів щось поправити й «ненароком» розвалив імперію… А щодо замінованих і готових до вибуху дамб на Дніпрі… Це, між іншим, дуже серйозна проблема.

Дніпровський каскад справді увесь заміновано, а хто знає, де та «чорна кнопка, ткнувши в яку, можна вмах затопити пів-України? І нікого це не турбує! Як не цікавить роль московських «спеців» у проведенні так званого експерименту, який призвів до атомної катастрофи. …нас єднає наша земля. І, попри протистояння, …єднає пам’ять крови. У нас кожен дім на крові…

Це змушує нас державно пробудитися. Сама історія вже втомилася чекати…».  

З цього інтерв’ю й почалася наша з Романом Васильовичем співпраця, яка тривала до його відходу з цього Світу. Письменник був тоді у важкому фізичному, моральному й фінансовому стані, його рідко друкували. Я тоді працював головою Секретаріату в Товаристві «Україна–Світ», головою якого був Іван Драч. Якось Іван Федорович прийшов дуже стурбований і розказав про свою розмову з Романом Васильовичем.

«Треба рятувати цього великого письменника», – підсумував Іван Драч і доручив мені готувати документи для подання Романа Андріяшика на Шевченківську премію. Всю паперову частину вели ми з Василем Портяком, а організаційною зайнявся Іван Драч. І нарешті голова Шевченківського комітету Володимир Яворівський повідомив, що журі одноголосно проголосувало за Романа Андріяшика.

Роман Васильович ожив… Мене завжди вражала ясність його думання за будь-яких умов…

Товариство «Україна–Світ» видавало тоді тижневик «Український форум». Як головний редактор тижневика я запропонував Романові Васильовичу друкуватися в нас з регулярною виплатою гонорару. Останні прижиттєві публікації Романа Андріяшика послідовно з’являлися в «Українському форумі» протягом 1999–2000 років. Це були проникливо-мудрі, по-громадянськи відважні публіцистично-філософські роздуми, які публікували циклами з продовженнями з числа в число: «Вікопомний чи сумбурний сон календаря.

До 60-річчя возз’єднання земель», «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії. Глобальні фетиші, розколи і привиди дикого поля», «Психологічний перетин закону неминучости. Держава. Офіри. Обрії. Парадокси». Остання за часом подача циклу з’явилася в числі 17-18 за 10 травня 2000 р. з позначкою «Продовження в подальших числах».

Я зазвичай очікував, що Роман Васильович принесе нову подачу, і ми обміркуємо тему наступної. Однак, він приніс початок роману, про який мені вже розповідав: «Олесю, оце ті «Три хрести»… Прочитайте, будь ласка, і може, почнемо друкувати в газеті. Хай хоч так іде в люди. Я принесу ще, разом з продовженням «Психологічного перетину…». Та незабаром Роман Васильович потрапив до лікарні… Довго одужував… Потім знову лікарня. З неї він уже не вийшов…

9 листопада 2000 р. відбули сороковини і почали публікувати останній Андріяшиків роман «Три хрести». Публікували з 7 грудня 2000 до 30 вересня 2001 р. в 30 числах «Українського форуму». Дочитуючи роман, відчуваєш – автор ще мав би працювати над його завершенням. І над завершенням теми війни…

У 2000 році у липневому, серпневому й вересневому числах журналу «Визвольний шлях» опубліковано дуже особистісні нотатки Р. Андріяшика «Диво орхідеї. Календар долі». А ще лишаються неопубліковані щоденники…

Роман Андріяшик планував і нові твори, про що свідчать його останні короткі фрази-начерки. А підсумував усе, що він створив, відвертим зізнанням: «Усе, що я написав, я написав у нещадно глузливому історичному ключі. На жаль, цього ніхто так і не помітив… Перейняті своєю (і чужою) трагічною історією, українці цілком всерйоз стали переживати і страх, і сирітство, і бездомів’я, і бруд Полтви, і сад без листопаду, і… кровну справу, і сторонець, і сім брам, сім вітрів…, й… кінець престолу…, ніщо не відкинувши, жалюгідно не відмовившись! (Як від чужої нікчемної культури, далеко гіршої мови…)».

Завершуючи цикл публікацій «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії…», Р. Андріяшик з болем пише про колоніальну залежність України: «…в Україні вп’ятеро чисельніша міліція, ніж армія… Околиця – це околиця. Команди подаються мовою Путіна і Чародєєва, київські дзвіниці омиває Москва-ріка, а Вкраїна схилилася до застиглого Дніпра, як зламана свічка».

А роздумами «На полі крови» підтверджує той колоніальний стан і нагадує українцям про нашу самостійну силу: «Погляньте на нашу армію – голодна, роздягнена…Кажуть, «бо держава бідна». Та не бідна вона, її просто немає. Якраз держави нам тільки й бракує. В нас усе є. Українець – це господар, який обробляє землю, вирощує сади, плекає міцну родину, з певними духовними, історичними засадами. І є земля, яка не дає нам пропасти своєю геомагнітною енергією. Щось тут є від Космосу, під цим небом не може все дощенту зникнути, якщо за тисячі років втрималося».

Підсумком усього людинознавчого, глибинного письма Р. Андріяшика є його історіософська теза: «Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому». У світообразі цього епічного романіста минуле, нинішнє й майбутнє України становлять єдине ціле…

У 2001 Держкомінформ України запропонував мені підготувати до видання однотомник вибраних творів Романа Андріяшика, куди мав увійти й незавершений роман «Три хрести». Я підготував проспект видання, та офіційно не міг бути упорядником, бо на той час уже завідував у Держкомінформі книговидавничою справою, тож лише сприяв виходу цієї книжки у світ.

Офіційним упорядником став молодший товариш Романа Андріяшика письменник В’ячеслав Медвідь. Допомогу в здійсненні цього видання надали дружини – Ольга Андріяшик і Зінаїда Андріяшик.

У 2004 за Державною програмою випуску соціально значущих видань у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшов 1077-сторінковий том «Вибраного» Романа Андріяшика, де зібрано романи: «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сторонець» і «Три хрести».

Та ще чекає на перевидання й видання його романістика, драматургія, публіцистика, нотатки, щоденники.

Уже в заголовках романів, драм, публіцистики Р. Андріяшика закодоване епічне мислення великого майстра українського письменства, глибинна суть проблем людського життя, історизм персонажів… На історичній суті своїх персонажів митець наголошує в нотатнику: «Мій персонаж – історична людина. Дивно, але ніхто з наших розумників-критиків цього не побачив»…

Відійшов Роман Васильович Андріяшик духом своїм у засвіти 2 жовтня 2000 року в Києві. Прах його похований на Байковому кладовищі (ділянка 49а).

У житті літописця епохи непоєднуваними були суспільна й родинна сфери, що лишається в його рідних болючим спогадом…

Найменша донька Романа Андріяшика Оксана до болю проникливо написала в прощальному слові про батька: «Він залежав лише від Світу. Сім’я не могла тут бути бастіоном добрих традицій, дім не міг бути фортецею особистості. Та й без цього був слабким, прапором віку була самота. Погрожувала сліпа безвихідь, а в серці – десятки готових книжок… Сьогодення генія епохи вже прочитано, але на написаних фразах постане життя майбутнього вже випереджене у часі Творця. Прийдуть нові покоління з новими творами, але не повториться більше та глибинність і безодня фраз. …«Живи життя, і прощай» – викарбовано втомленою рукою на останньому аркуші паперу».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 90-ліття Романа Андріяшика: «Живи життя…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

300-ліття від народження

Частина 2

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя?

Морально-світоглядна основа Сковородинства

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, роду, народу. Світогляд Григорія Сковороди – це його світообраз, внутрішнє осягнення Світу з глибини свого серця та з морально-світоглядної традиційної основи рідної культури й власного самостійного життя.

Світообраз Г. С. Сковороди – цілісний мистецько-філософський образний світ митця й мислителя-енциклопедиста, заснований на його особистих морально-світоглядних засадах та на спільнокультурних архетипах-праобразах природно-космогонічного світогляду й глибинної самосвідомості Українського народу. Саме з цієї засадничої позиції можемо цілісно осягнути український феномен Григорія Сковороди.

Моральний образ Українського мудреця докладно описав його учень та біограф Михайло Ковалинський:

«Сковорода, тримаючись пристойності тієї особи, яку обрав він представляти на театрі життя, завжди сторонився знатних осіб, великих гуртів і чиновних знайомств: любив бути в малому колі невимушеного поводження з людьми відвертими; надавав перевагу щиросердному поводженню більше від усяких улесливих прийомів, у зібраннях займав завжди останнє місце, подалі від усіх і неохоче заходив у бесіду з незнайомими, крім простих людей»; «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

А ось який образ мандрівця Григорія Сковороди змалював у своєму юнацькому оповіданні «Майоре, майоре!» Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880), згодом харківський професор, академік Петербурзької академії наук, визначний вчений-славіст:

«Сухий, блідий, довгий: губи пожовкли, немов потерлись;  очі блищать то гордістю академіка, то наївністю жебрака, то безвинною простодушністю дитини; хода й постать поважна, розмірена… А послухали б ви його. Почав він казати, – казати вміє й любить і каже інколи, як добрий українець; та зате вміє і поморочити й інших, і себе з ними і вченістю, й розумом, і побожністю… Та він є добрий, і чесний, і щирий».

Проникливо охарактеризував Український духовний тип Г. С. Сковороди його біограф Г. П. Данилевський – український письменник, історик, етнограф, публіцист, уродженець Слобідської України:

«Сковорода був людиною самостійною, вільнолюбною, з великою стійкістю моральних переконань, сміливий у викритті тодішніх місцевих зловживань. Незважаючи на свій містицизм і семінарський, кострубатий і нерідко неясний склад письма, Сковорода вмів, на практиці, у своєму чисто-стоїчному житті, стати цілком зрозумілою й цілком народною людиною в усій Україні того часу».

Відомий сковородинознавець, багаторічний хранитель фондів музею Г. С. Сковороди в Сковородинівці Дмитро Михайлович Дудко (1956–2014) прозірливо закликав:

«Треба самокритично визнати, що Григорія Сковороду, живу, мудру, веселу людину, добре таки «законсервували» вчені, ускладнивши його й без того непросту мову, його алегоричне упакування навколишнього світу. Треба звільнити Сковороду від зайвої академічності, штучної незрозумілості, зробити так, щоб він жив не лише в наукових бібліотеках та оживав на філософських читаннях, а, як і у свій час, заходив до кожної хати з мудрим словом, порадою, настановою. Згадаймо: китайський вчений і мудрець Конфуцій жив понад 2,5 тисячі літ тому, а й сьогодні він залишається другом і порадником кожного китайця. Як і мудрець Конфуцій, Сковорода, без перебільшення наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день…».

Отже, Григорій Савович Сковорода – феноменальна, рідкісно цілісна особистість Українського духовного типу: чуйна, совісна людина щирого й веселого серця, потужної волі духу, мудрий знавець Істини, рішучий і відважний, прямий правдолюб і викривач неправди, вільний од багатства й влади, справедливий моральний суддя, нещадний до лукавства й кривди та непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній спрямованості до Істини. Український мудрець своїм вільним духом – своєчасний будитель волі в усіх поколіннях Українців.

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – свій Український духовний тип, як і Український генотип, Григорій Сковорода засвоїв у козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної Української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Хоч у своїх філософських трактатах Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт) і давньогрецьких і давньоримських філософів, одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969), нащадок славного роду Ковалівських, з яким значною мірою пов’язана доля Г. С. Сковороди, зокрема останні роки життя, які провів у їхньому домі й знайшов свій останній прихисток, наголошує, що «не можна виводити світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, іґноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель користувався тим чи іншим готовим ідейним «знаряддям давніх письменників».

О. Я. Єфименко також наголошує на визначальному особистісному чинникові життєвої філософії мудреця: «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією».

У своїй усеосяжній філософсько-освітній системі Григорій Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур.

Сковорода – єдиний, крім Сократа й Піфагора, європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Український мудрець Сковорода, як давньогрецькі мудреці Піфагор і Сократ, не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Всеєдиного Ладу, Абсолюту чи Бога. Давні греки називали ту сутність – θεός (Теос), а давні римляни – Deus (Деус), і ті наймення відповідають давньоукраїнському найменню Дій – дієва сутність Ладу. Г. Сковорода згадує Дія в передмові до власного перекладу «Книжечки Плутархової про спокій душі»: «Ухилившись од Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його «Про спокій душевний», витлумачивши не зовнішню словодзвінкість, а саму силу й есенцію, ніби гроно в точилі видавив. …Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, та в нові міхи і вино нове влито». Давньогрецьке θεός  і давньоримське  Deus мають спільну етимологію з давньоукраїнським Дій.

Своє глибинне розуміння Дія як дієвої духовної сили Всеєдиного Ладу Сковорода пояснює так: «Увесь Світ складається з двох Природ: одна – видима, друга – невидима. Видима Природа називається Плодь, а невидима – Бог. Ся невидима Природа, чи Бог, усю Плодь проймає й утримує; скрізь і повсякчас був, є й буде. Наприклад, тіло людське видно, та Розуму, який проймає й утримує його, не видно. Через це у давніх Бог називався Всесвітній Розум. І Йому в них були різні наймення. Наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін.… А в християн найзначніші йому наймення такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина» («Початкові двері до християнської доброчесності»).

Від первинних природно-космічних сутностей θεός, Deus, Дій походять пізніші поняття теїзм – релігійне переконання в існування надприродної істоти, що створила Світ; теологія – догматичне віровчення про пізнання бога як надприродної істоти (модерні теологи змішують теологію з філософією, яка пізнає Істину).

Штучний теїзм породив свою протилежність атеїзм, які становлять антиномію – нерозв’язну суперечність. Теїзм як боговизнання й атеїзм як безбожництво взаємно заперечують один одного. Теїзм безглуздий у свому марновірстві. Так само й атеїзм безглуздий, бо неможливо заперечити те, чого немає.

Від θεός походить також пізніше поняттям теонім, яким стали позначати імена різних божеств.

Теонім бог в українській мові походить від пізньоіранського, туранського бага – багач, багатство, майно, розпорядник багатства, майна, що своєю чергою походить од божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – багач, давець багатства.

Поняття бог занесли в Український світ туранці-русь зі Сходу й почали впроваджувати його в процесі колонізації Українських земель з південних теренів у подвійному теонімові даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували для полегшеного призвичаєння). Отже, бгага-бага-бог – багач, давець багатства, майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти.

Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши морально-світоглядні сутності природно-космогонічного, дорелігійного світогляду української агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ юдо-християнства, «сущий на небесах», а принаявний в усьому «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад, Усепроймаючий, Усеосяжний Дух Життя.

У давньоукраїнському універсальному понятті Усеєдиний Лад, Усеєдиний чи просто Лад закорінений Сковородин Єдиний Первінь, який корелюється з фундаментальним поняттям античної філософії й математики – Єдиним, непізнаваною розумом Першосутністю, ототожнюваною зі Щастям. Концепцію Єдиного у вченні хенологія (грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників, нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом, європейської філософії.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності.

Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Це і є сутність Усеєдиного Ладу – самонародження з себе, проявлення в самоподібній безлічі й повернення до себе.

Поняття Лад у філософії перший запровадив «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя. …У Природі все ладується незмінними законами». Лад наявний у Космосі – уладованому Всесвіті й у земній Природі.

Піфагор розкрив Всеєдину первинну сутність Ладу, Природи й Роду людського:

«Всеєдиний – це число чисел, Він містить у собі все і сам перебуває в усьому».

За вченням Піфагора, Всеєдиний як «число чисел» містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиного як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким усе в Космосі пов’язане з числовими правилами й пропорціями, що є основою Космічного Ладу.

Той Космічний Лад Піфагор називав музикою сфер. Тобто Лад принаявний на фізичному й духовному рівнях Усеєдиного Життя та пов’язує в єдине ціле владованість космічної й земної, природно-культурної, сфер. Піфагор застосовував музику для очищення, уладування душі й практикував лікування музикою. Піфагор відкрив гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони їх уладованості.

За Піфагоровим вченням, усеєднаючим першопочатком усіх речей є числові співвідношення, які передають владованість, гармонію в Природі: «Суть усіх речей – числа». Тому, за Піфагором, основоположні принципи Світобудови можна описати математично. Кожна сфера уладованого Всесвіту означена певним числом і має притаманний лише їй звук, тож цілий Космос як уладований Всесвіт являє собою злагоджений світовий хор. Хоч Піфагор і вважав математику мистецтвом, а не наукою, він заклав арифметичну основу теорії чисел.

Піфагоровою теорією й символікою чисел незмінно цікавиться Сковорода, інтерпретуючи його вчення для обґрунтування суті власної світоглядно-пізнавальної системи – «Трисонячної єдності»:

«В центрі трикутника око. Альфа – всякій плоді передує. Омега – після всякої плоді лишається. Віта – рожденна і зникома середина, та за початком і кінцем вічна. Ся трійця є одиниця (Трисонячна єдність і Природа): Трисонячна єдність, недремне око» («Бесіда 2-а, названа Observatorium Specula (по-єврейськи – Сіон)»); «Піфагор, розкусивши емблемат трикутника й угледівши в ньому Істину, весело волає: «Осягнув! Осягнув!»; «А ще хто з Піфагором розкусив фігурний трикутник, що дає Істину, той бачить, як у ньому 3, 2 й 1 тотожні» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є еволюція – всеєдиний принцип розвитку всього живого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

Мудрець Піфагор застеріг од релігійної облуди:

«Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас»; «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів. Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм божеством! Безперестану дотримуйся його серцем».

А ось як Сковорода осмислює Світову Всеєдність, Усеєдиний Лад і Єдиного: «Погляньмо тепер на Всесвітній Світ сей… А я бачу в ньому Єдиний Первінь, так як єдиний центр і єдиний розумний циркуль у безлічі їх. …Отже, Світ у мирові то є вічність у тліні, життя в смерті, пробудження в сні, світло в темряві, в брехні Істина, у плачі радість, у відчаї сподівання. …І так завжди все йде в безкінечність. Увесь дієвий Первінь і мир сей, будучи тінню його, не має меж. Він завжди і скрізь при своєму Первені як тінь при яблуні. В тому тільки різниця, що дерево життя стоїть і вікує, а тінь маліє; то минає, то родиться, то зникає і є ніщо. Матерія безсмертна» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Усеосяжній морально-світоглядній сутності Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого, безвічного енергетичного первеня в українській дорелігійній світоглядній традиції, Сковородиному «єдиному началу», «єдиному центру», «дієвому началу» , що є «безпричинним початком, безпочатковою причиною», відповідають фундаментальні поняття античної філософії й математики Єдиний і Всесвітній Розум та новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття.

Відповідниками українському морально-світоглядному первеню Лад є ведичний – Дгарма (Універсальна основа Світоладу), давньоарабський – Дін (Лад, звичай), давньояпонський – Камі (Дух, Первінь життя), китайський – Дао (Всеєдиний моральний принцип), черкеський (адизький) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух), в античній і середньовічній натурфілософії – Ефір, Плазма, Квінтесенція (Найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт).

Сковорода, як і його античні попередники, базує свої істинні осягнення на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі агрокультури, де все саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Істини, як до світла Сонця – першоджерела Життя: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, чітко визначав первинні морально-світоглядні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно в єдності з Усеєдиним Ладом, Світовою Всеєдністю й Земною Природою.

Надійним свідченням того, що Г. С. Сковорода жив за одвічними законами Природи й давніми моральними звичаями свого народу та не додержувався віросповідних догм і церковних приписів, є архівні матеріали академіка І. І. Срезневського:

«Сковорода явно не додержувався ні постів, ні обрядів християнських, не ходив до церкви, а наостанку й не причастився, і, коли йому запропонували запричаститися, він не схотів, кажучи, що це не потрібно для нього» («Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского», 1919).

На вмовляння запричаститись перед його відходом з цього світу мудрець відповів: «Не євхаристія єднає людину з Богом, а пізнання себе». Це нагадує дотримання характерницького звичаю: «Характерників ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-свойому».

Григорій Сковорода навіть формально не належав до християнства – тодішньої панівної імперської релігійної ідеології. За своїм моральним світоглядом і способом життя український мудрець був близький до духовних практик Сходу, зокрема, до буддизму, суттю якого є не віра людини в бога, а  її самопізнання й духовне самовдосконалення та здійснення життєвої програми своєї душі.

Ось як Григорій Сковорода розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині».

Сковорода, як східні й античні мудреці, за базовий початок бере пізнання людиною самої себе для пізнання Світу, а не бога. Засновник буддизму індійський духовний подвижник Сіддгартха Ґаутама, він же Будда Шак’я-Муні (VІ–V ст. до н. е.) так ствердив суть свого природно-морального вчення: «Центральною фігурою буддизму є не бог, а людська істота». Український природознавець-мислитель, засновник учень про біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) ствердив цю одвічну Істину: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості».

Григорій Сковорода жив за природними звичаями й морально-світоглядними принципами агрокультурного світогляду: прокидався вдосвіта – починав день з Досвітньою Зорею, яка вістує схід Сонця. Мудрець часто згадує вісницю Сонця – Досвітню Зорю в її давньоукраїнському найменні – Денниця. Зокрема, у своїй завершальній праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791), де «Бесідують Душа й Нетлінний Дух», Григорій Сковорода наводить новозавітну, християнську догму, зі слів апостола Юди, про «упалих ангелів»: «Ангели, які не додержалися свого Начала». «Зорі принадні: їм же морок пітьми держиться повік».

І одразу ж пояснює: «Ось упалі з небесної седмиці Лучіфери! Денниця по-римськи – Лучіфер, тобто Світлоносець, який день за собою веде. Бо Денниця є Сонцю Предтеча й Передвісник Дню. Глянь! Се прекрасна тобі Денниця! …Де ж твій День нам, люба наша Деннице? Дай нам!  Адже ти не принадна, в морок залюблена Зоря. Вже нам ніч мерзенна остогидла. …У давніх Свічкою, Лампадою і Оком Всесвіту називалося Сонце». Денниця з давньоукраїнської міфології відома ще як Досвітня Зірниця або Уранішня Зоря, а в давньоримській міфології схід Сонця вістують Лучіфер або Люцифер (лат. Lucifer – світлоносний: від lux – світло й fer – нести) та Венера (після заходу Сонця її називають Вечірньою Зорею).

Що ж сталося з одвічними світлоносними астральними сутностями дорелігійного ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури – давньоукраїнською Денницею та давньоримськими Лучіфером і Венерою?

Юдохристиянська релігія підмінила світлоносні природно-космогонічні астральні сутності дорелігійного ясновідного агрокультурного світогляду своїми уявно-штучними божествами – персонажами релігійного культу, бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів, святих мучеників. Так юдохристиянська релігійна ідеологія упослідила світлоносні природно-астральні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних світилах і їхніх образах-символах, та перемкнула їхню світлу силу на своїх паразитарних еґреґорів (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей у релігіях.

У християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати за доктриною месіанства як символ божого вістування, одкровення, а Сонце підмінили Христом.  До того ж, головного персонажа християнської релігії – Христа скопійовано з Мітри – Духа Сонця й Світла зороастрійської міфології, а основні елементи й дату Різдва Христового скопійовано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування духа хліборобства Сатурна в пору Зимового Сонцестояння.

Христа ритуально розіп’яли й стали вважати принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому Агнець божий (жертовне ягня) став символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального ритуалу, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову – моляться смерті. Отже, християни, безтямно наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. У цьому – абсурдність жертовної магії християнських ритуалів і церемоніалів.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби через заздрощі, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве.

Так у Біблії з позиції скотарів-кочовиків юдеїв відображено протиборство кочовиків і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи.

А Денницю – Вісницю Сонця з українського дорелігійного світогляду та Лучіфера-Люцифера – Світлоносця з римського дорелігійного світогляду юдохристиянська релігія своїми догматами оголосило «упалим ангелом» і зробила уособленням темних сил, символом антихриста. Юдохристиянська релігійна ідеологія представила світлоносних Денницю й Лучіфера-Люцифера як гордих, непокірних, тож «скинула» з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею.

Юдохристияни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера-Люципера, персоніфікувавши в ньому власне злобительство. Так морочний месіанський догмат аврамічної релігії аґресивних кочовиків спотворив ясновідний природно-космогонічний світогляд агрокультури. Так на підставі біблійних догм вигадано уявну, спотворену релігійну картину Світу.

Проте в українському народному світосприйнятті й міфопоетичній традиції Денниця живе в щоденній яві та в архетипному образі Досвітньої Зорі в народній пісенності, у філософії Григорія Сковороди й поезії Лесі Українки («Досвітні огні»), де Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність людей праці, хліборобських звичаїв та в цілому української агрокультури й самої України.

А в молдавсько-румунській пісенній традиції Люцифер живе в архетипному образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця геніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» молдавський поет, класик румунської літератури Міхай Емінеску (1850–1889). Християнська ідеологія у своїй нещадній боротьбі з непідвладними їй світлоносними сутностями дійшла до остаточного викриття свого морочного аморалізму. Облудні християнські ідеологи придумали різні «диявольські секти» й навіть «Церкву Сатани», щоб відтінити нібито «темною силою Люцифера» нібито «світло Христового вчення».

У морально-світоглядній традиції агрокультури Денниця-Лучіфер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду з морочною юдохристиянською релігійною доктриною месіанства. А юдохристиянство  обізвало вісника Сонця Лучіфера-Люцифера «упалим ангелом», який не покорився юдохристиянському Богові мороку. Бо в аврамічних релігіях ангел як посланець Бога виконує його веління.

А в ясновідному світогляді ангел (давньогр. ἄγγελος – вісник) власною волею вістує Істину. Для Григорія Сковороди образ ангела – вияв доброї волі, ясновідної суті Ладу й провідник до щастя: «Ангел мій охоронець нині зі мною звеселяється пустинею. Я до неї народжений. Старість, бідність, угамованість, безпечність, незлостивість є мої в ній співжилиці. Я їх люблю, і вони мене», – так писав безмаєтний Г. С. Сковорода до свого знайомого, найбагатшого харківського купця А. Д. Карпова з Густинської пустині 19 лютого 1779 р. Мудрець Сковорода визнавав природні світлоносні сутності й дотримувався природних звичаєвих свят Сонячного Кола та не сприймав штучних релігійних ритуалів і церемоній.

Непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі Країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Давність сонячно-астрального імені Україна підтверджується давністю Української агрокультури, вік якої налічує понад 7 500 літ.

У контексті сонячно-астральної архетипності в морально-світоглядній основі агрокультури на особливу увагу заслуговує звернення українського духовного подвижника Сковороди до досвіду давньоіранського духовного подвижника й суспільного реформатора VІІ ст. до н. е. Зороастра (Заратустри) – засновника зороастризму й автора найпершої пам’ятки давньоіранської культури Авести (авестійське awastāg – основа, основне знання), що є однією з найдавніших ясновідних книг людства.

У філософському трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» зверненням до пісні-славеня Заратустри Сковорода обґрунтовує сонячне зображення світлоносної сутності Всеєдиного Ладу: «Сей Єдиний Первінь, як основу мудрості, любомудри в різних віках і народах зобразили різними фігурами й монументами, наприклад, колом, кулею, Сонцем, оком… За Сонцем – ранок, світло, день, вогонь, проміння, блискавка, сяйво… Зороастер зобразив Сонцем з сею піснею: «Почуй, Сонцесяйний, володарю всевидячого безвічного ока!». Заратустра сформулював моральний закон у триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я», що став основою вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню хліборобську мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає».

На цьому базисі природного права Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

До Зороастризму дуже близьке Піфагорійство, оскільки Піфагор глибоко перейнявся морально-світоглядними принципами Заратустри. З сонцевизнавчою морально-світоглядною основою вчень Заратустри й Піфагора про ототожнення Сонця з Єдиним (Усеєдиним) і про двоїстість Світу споріднене вчення Сковороди про Трисонячну єдність і дві природи.

На цій морально-світоглядній основі мудрець Сковорода в трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» явив перспективу відродження ясновідного природно-космогонічного світогляду агрокультури й відновлення Ладу в «заселеному Світі» й справедливого суспільного ладу:

«…Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці».

З огляду на сонячно-космогонічний претекст давньоіранської Авести й давньоримської міфології, «той, хто супокоїться в Сонці», «хто сидить у Сонці», – це Вісник Сонцесяйного, Дух Сонця, Світлоносець-Люцифер, Досвітня Зоря, Денниця, Устра… Отже, пробуджений Дух Сонця пробудить осяйною силою свого світла життя на Землі.

Григорій Сковорода як визнавець одвічної Істини й позачасового, безвічного Істинного Знання звертався до їх першоджерельної основи й до осягнень своїх великих попередників, а як новатор осмислював давні знання з позиції їх своєчасної необхідності. Так народилась його «Трисонячна єдність» – образно-смисловий код Сковородинського світообразу й людинознавчо-світознавчої системи, яка поєднує «пізнання себе» й «пізнання Світу», «виховання серця», «філософія серця» й «друге, духовне, народження» у власній культурі, здійснення себе у «вродженій праці» й досягнення «радості серця – щастя».

Отже, в морально-світоглядній основі Сковородинства – базові концепти феномену українського мудреця, які відповідають світоглядним архетипам давньоорійської, античної й давньоукраїнської культурних традицій: «Трисонячна єдність» – Усеєдність, «Всесвітній Світ» – Світова Всеєдність і «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад.

 «Трисонячна єдність» – Усеєдність

Основою «Трисонячної єдності» або Всеєдності у світоглядно-пізнавальній системі Григорія Сковороди є вчення про «три світи» й «дві природи» та концепт «єдиного начала», «єдиного центру», «дієвого начала». Найясніше, найповніше сутність власної морально-світоглядної системи як основи пізнання таїни Життя у Світовій Всеєдності мудрець Сковорода висвітлив у своїй підсумковій праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791): 

«Є три світи. Перший є всезагальний і заселений Світ, де все народжене проживає. Сей складається з незліченних світ світів і є Великий Світ. Інші два є часткові й малі світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У заселеному будь-якому Світі Сонце є оком його, бо око є Сонцем. А як Сонце є голова Світу, то не дивно, що людина названа мікрокосмос, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, бо в ній зібрані небесних, земних і підземних плодей фігури, щоб вони були пам’ятками, які ведуть нашу думку в розуміння вічної Природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у барвах своїх. …Сонце є архітипос – архіобраз, тобто первинна й головна фігура, а її копії й віцефігури є незліченні й наповнюють усю Біблію».

А методологічним ключем до пізнання таїни Світобудови є вчення про «дві природи»: «Увесь Світ складається з двох природ: одна – видима, друга – невидима…». Третій, символічний світ, є посередником між Великим Світом і малим світом, і через нього «внутрішня людина» осмислює приховані смисли невидимої природи й осягає триєдність «Всесвітнього Світу». 

Мудрець Г. Сковорода своїм світоглядним концептом «Трисонячної єдності» орієнтує на світло Сонця духовний процес самопізнання – пізнання власного мікросвіту й через себе – осягнення суті макросвіту, тобто Істини Всеєдності: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». А найвищий ступінь осягнення Істини мудрець назвав «октавою світла», яку він чув у духовно народженій, культурній людині.

Так мудрець Сковорода в самоподібності малого й великого світів осягнув самоподібність Всеєдності – самовладовану фрактальну цілісність Світової Всеєдності. Фрактал – математична множинність, яка має властивість самоподібності. Самоподібна безліч фрактальних сутностей є першоосновою Всеєдності – Всеєдиного Світу, Всесвіту. Фрактальний лад Всесвіту виявляється в самій Природі – в її органічних і мінеральних формах, земних і космічних.

Фрактальна самоподібність є ознакою Всеєдності мікросвіту й макросвіту. За Сковородою, Сонце є «первинна й головна фігура», «голова Світу», а за сучасною фрактальною астрофізикою Сонце є енергетична першосутність життя у Всесвіті, яке своєю життєсійною енергією зародило всю самоподібну безліч фрактальних першоелементів у Земній Природі від атома до живої клітини, з яких формуються всі організми – вся плодь.

Усі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили у своїй фрактальній самоподібності. За всеосяжним принципом самоподібної цілісності (фрактальності) Світової Всеєдності в найменшій часточці виявляється ціле, яке складається з самоподібної безлічі часток.

Ідею Всеєдності як самоподібної фрактальної цілісності сформулювали ще ранні античні мислителі: «В усьому є частина всього» (Анаксагор); «І з усього – одне, і з одного – все» (Геракліт). З осягненнями античних мислителів та з відкриттями в нинішніх фрактальній фізиці й психології корелюється Сковородина самоподібність трьох світів.

Внутрішня сутність макрокосмосу й мікрокосмосу однакова, бо є самоподібними породженнями Всеєдиного – безкінечного й безвічного першоджерела енергії Світової Всеєдності. Звідси Сковородин висновок, що достатньо пізнати мікрокосм – людину, і можна збагнути весь макрокосм – «Всесвітній Світ» як Світову Всеєдність.

Поняття макрокосмос і мікрокосмос зустрічаються вже в античних філософів і вчених, а згодом їх підхопила «філософія Природи» XVI ст., зокрема Парацельс (1493–1541) – знаменитий швейцарський лікар і натурфілософ. Парацельс уподібнював Світ до людського організму у великому масштабі, а людину вважав світом у маленькому масштабі.

Сковородинське морально-світоглядне вчення про три світи розвинув у своїй філософсько-мовознавчій, психолінгвістичній школі О. О. Потебня. Тільки коли Сковорода розрізняє триєдиний Світ на малий (людина-мікрокосмос), великий (макрокосмос) та символічний (Біблія), то Потебня розрізняє цю триєдність Усеєдиного Світу на  світ людини (я), навколишній світ (не-я) та світ символів (мова).

Тобто Потебня на місце Біблії, яка була для Сковороди «символічним (таємнообразним) світом», ставить українську міфопоетику й явище мови – способу життя людської особистої й національної самосвідомості. Єдність цих трьох світів людина осягає через себе – в самопізнанні й досягає єдності цих трьох світових сфер у собі завдяки самосвідомості.

Надзвичайно проникливо О. Потебня осягнув послідовність вияву думання, мови й мовлення (висловлення) у праці «Думка й мова», спростувавши цим логократичну біблійну міфологему «Спочатку було слово»:

«Людина мимовільно й несвідомо створює собі знаряддя розуміння, саме розбірливий звук і його внутрішню форму, на перший погляд незбагненно прості порівняно з важливістю того, що досягається завдяки їм».

Індивідуальну неповторну природу мислення О. Потебня розкрив через «існування в людині особливого роду асоціацій думки», а «мова виникає від асоціацій подібного роду й, навпаки, дає початок новим асоціаціям»: «Називання словом є зародження думки нової в розумінні її розвитку, в розумінні нового групування попереднього запасу думки під впливом нового враження чи нового запитання… Якщо воно (слово), як нам здається, служить засобом для повідомлення думки, то тільки тому, що воно викликає в слухачеві процес розвитку думки, аналогічний тому, який відбувався перед цим у мовцеві…  Говорити означає не передавати свою думку іншому, а тільки пробуджувати в іншому його власні думки…

Таким чином, у мові людина об’єктивує свою думку й, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою й піддавати опрацюванню цю думку». А коли людина повторює слово в слово думки іншої людини, вона перестає бути собою й стає тією іншою – імітує чуже думання, чуже життя, а не живе своїм. Так людина втрачає свою індивідуальну й національну ідентичність, від чого застерігає О. Потебня: «Денаціоналізація зводиться… на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння, на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом народів агрокультури, все живе в Білому Світі розвивається за законами Природи й Космосу, зберігаючи свою видову й індивідуальну неповторність. Бо Природа й Космос – саморозвинні системи, й усе живе в них саморозвивається з самородної енергетичної першосутності Всеєдиного Ладу.

У мікрокосмосі, як і в макрокосмосі, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення.

Природна формула дорелігійного, еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом енергії Всеєдиного Життя. А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив Бог» вигадали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо все є таким, яким його створив Бог.

Насправді, Світ саморозвивається, і в ньому саморозвивається все його розмаїття в самоподібній безлічі й Усеєдності. На цій еволюційній основі розвинув свої світоглядні концепти «Всесвітнього Світу» й «Трисонячної єдності» Григорій Сковорода. Саме зі Сковородинського світоглядного вчення про Всеєдність трьох світів (зовнішній світ – макрокосм, внутрішній світ людини – мікрокосм і символічний світ – міфокосм) мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; послідовник і двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по лінії брата Василя, з якої походила його мати) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Для В. Соловйова Всеєдність – ідеальний лад Всесвіту, в якому гармонійно поєднані всі елементи й стихії життя:

«Я називаю істинною або позитивною таку Всеєдність, у якій одиничне не існує за рахунок усіх або на шкоду, а на користь усіх… Воістину, все до одного існують разом, відокремлене існування не є істинним… Істинна єдність зберігає та підсилює ці елементи, здійснюючись у них як повнота життя».

А основний недолік тогочасної європейської філософії В. Соловйов убачав у її крайній розсудливості, що призвело до руйнування світоглядної системи одвічної Всеєдності Всесвіту:

«Механістичне мислення є мисленням, яке зіставляє та комбінує».

Суть Всеєдності розкриває Сковородинська аксіома – «Істина безначальна». Морально-світоглядні концепти Г. Сковороди «Трисонячна єдність» і «Всесвітній Світ» поєднують у собі ідеї самоподібної цілісності Всесвіту й світу людської культури, бо джерело Всеєдиного Життя одне – Всеєдиний Лад як «безпричинний початок, безпочаткова причина». Світ людської культури – невіддільна жива частка Земної Природи і Світової Всеєдності, бо Всеєдність – це єдність Світу у внутрішній цілісності фрактальної самоподібної безлічі всіх його складових. Тільки зі світоглядної позиції Всеєдності відкривається істинне осягнення явищ Природи, Культури й Волі Духу.

На світоглядній засаді Всеєдності як «Трисонячної єдності» мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини волею зрілого духу на природно-культурній основі: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Культура – друге, духовне, народження людини»; «Воля дужча за всяку неволю».

Тріада Природа, Культура, Воля як трисуття «Трисонячної єдності» у своїй внутрішній неподільній цілісності являють усеєдину суть феномену Сковородинства – цілісної морально-світоглядної системи духовно-суспільного подвижництва мудреця Сковороди.

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»

Своїм глибинним осягненням первинності Природи мудрець Григорій Сковорода ясно спростував релігійну догму про «створення богом Світу й людини». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного «міра» й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Світу, а про «зліплення» біблійного «міра», уявного «мірозданія» – «Книги Буття» юдейства:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Світотворення стосується самої її, а не великого, плоддю заселеного Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесну й земну плодь і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Та заселений Світ стосується плоді. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона нічим не стосується заселеного Світу…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець назвав Біблію як основу юдаїзму «міром», світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти. Сковорода не вивчав, не досліджував Біблію як теолог, а користувався її текстами як філософ, показуючи, як за релігійними догмами приховано істинне знання. І користується мудрець Сковорода загальновідомими тоді старозавітними образами значно частіше, ніж новозавітною риторикою, «бо Старий Заповіт, безумовно, надається до символічних тлумачень куди більше, аніж євангельська історія» (Л. В. Ушкалов). І звертається мудрець до біблійних символів не з віросповідною метою, а як до засобів вибудови власного пізнавального філософсько-містичного світообразу.    

Отже, Сковорода – не віруючий, а знаючий: він знав Істину й жив істинно, відкриваючи Істину людям. Тим паче, мудрець Сковорода не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються трактувати вражені месіанізмом.

Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину «створення Світу», виходячи з того, що Біблія й біблійний «мір» є нагромадженням уявних, символічних, таємних образів, а «заселений Світ» є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.

Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Сковородинська морально-світоглядна концепція Природи заперечує теологічно-телеологічну доктрину антропоцентризму й надзвичайно своєчасна з позиції антропокосмізму.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр), тобто людиноцентризму як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать Природу й людську культуру.

Натомість, згідно з морально-світоглядною системою антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад), людина належить до самоподібної безлічі питомих складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння обґрунтував видатний український учений-біолог, філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953) на основі вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноо­сферу, на концепції Всеєдності Г. С. Сковороди та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки».

Антропокосмізм – це оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Антропоцентризм є аґресивним виявом прагматичного антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…»; «Багато хто, потоптавши Природу, вибирає для себе наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є втіха, а мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у вродженій праці» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»).

Природа, за Сковородою, є основою владованого людського життя, бо Природа сама владована, довершена, щаслива.

Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія– взаємодія Сонця й Землі.

А люди забезпечують свій культурний саморозвиток і лад життя волею власного духу та міжособистою духовною взаємодією в дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи.

«Воля дужча за всяку неволю»

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання  людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». Цією українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств українського суспільства з позиції моральної зрілості й волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Джерело власної енергії Григорій Сковорода радив людям знаходити в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку.

Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є воля духу.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). За українським природно-моральним правом, Воля – найвища цінність людського життя. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (од староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ.

Волю-закон приймають на вічовому зібранні всі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне.

Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий моральний чинник українського традиційного права.

Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя українського мудреця.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Волю») Григорій Сковорода нагадує про відібрані Російською імперією українські вольності й з глибини пам’яті будить у людях дух вільнолюбства .

Воля національного духу – джерело національного права, бо «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). А воля особистого духу людини є джерелом її культурно-соціального саморозвитку, й на цій індивідуальній основі розвивається національна культура.

«Культура – друге, духовне, народження людини»

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі.

Власне культура – це система моральної зрілості й духовного народження, самоорганізації й саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя волею духу.

Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».

Своїм подвижницьким життям мудреця Григорій Сковорода виробив морально-світоглядні засади практичної філософії культури, методології мудрості – культурософії. Практичні культурософські напрацювання Сковороди стали основоположними для подальших здобутків у галузях філософії культури, філософії мови, лінгвофілософії, зокрема в психолінгвістиці О. Потебні. Сковородинська культурософія є вольовим, дієвим чинником усеосяжного феномену культури та базується на моральній зрілості людини й її істинному знанні.

Отже, базова ознака культурності людини – її моральна зрілість, що забезпечує дієвість у ній совісті, через яку проявляється всеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого феномену Сковородинства.

Своє осягнення стратегічної суті культури через культурософію Сковорода явив у дієвій філософії-мудрості: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього…».

Поняття культурософія походить від латинського сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання, що бере початок з colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – дієве знання, самоладування, виховання мудрості, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури.

Згідно зі світоглядною засадою української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко).

Визначальною морально-світоглядною сутністю української культури є Лад, як ведичної – Дгарма, давньоарабської – Дін, давньояпонської – Камі давньокитайської – Дао, черкеської (адизької) – Тха, античної й середньовічної – Ефір, Плазма, Квінтесенція. Різні народи по-свойому називають безвічну сутність Життя, явлену в світоглядних первенях національних культур, та суть усіх культур усеєдина: культура – динамічна система самозародження, саморозвитку, самоладування людського світу волею національного духу.

Культура – функція духу, вияв волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.

А спільним для всіх національних культур є вселюдський принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння.

Сковородинська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Хоч культурософія Г. Сковороди лишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління його послідовників.

Г. Сковорода власним істинним думанням і життям явив приклад істинного дієвого знання, спорідненого з традицією давньої ведичної культури, що є основою самопізнання, саморозвитку, взаєморозуміння і взаємодії людей на культурній основі.

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасним нині морально-світоглядним прагненням людини й народу жити своєю самостійною силою – волею власного духу. А для цього необхідно зберегти душу живою і серце чистим.

Первинність душі й серця: «Не тіло, а душа є людиною», «Голова в людині всьому – серце людське»

Григорій Сковорода називає душу «вічним двигуном», бо вона саморухома й спонукає до життєдіяльності весь організм. Звідси внутрішнє прагнення людини серцем пізнати свою душу – свою життєву програму й у її здійсненні досягти повноти відчуття життя – щастя, радості. Сковородинська «радість серця» – ознака здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким ґанджем, не може бути радісною.

За Сковородою, все істинне відбувається передусім у серці людському й здійснюється за життєвою програмою людської душі: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…»; «Не тіло, а душа є людиною».

Цим Григорій Сковорода як філософ-мудрець зближується своєю життєвою мудрістю з античною мудрістю, ведизмом, буддизмом, даосизмом, йогою, суфізмом, і це свідчить, що він є мудрецем античного й східного типу.

Для українського мудреця давня культура – хранителька ясних смислів, явлених у позачасовому вимірі. У Сковороди, як в античних і східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Західні спекулятивні філософи, за винятком Канта, апелюють до прагматичного розуму, а мудреці апелюють  до моральної волі серця. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства.

За Сковородою, серце – вмістище духу, тож серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею) від її фізичної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються такі застереження Сковороди:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «Як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». Людині належить утверджувати Істину дієвістю Правди – так людина стверджує свою моральну зрілість.

Послідовник Г. С. Сковороди глибинний український педагог, філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) наголошував на первинності «пізнавального осердя людини», завдяки якому морально зріла людина осягає повноту життя як систему явищ, а вже потім усвідомлює розумом. За Юркевичем, мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, закоріненого в душі: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення у вродженій праці природно-духовної сутності людини.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює життєву програму своєї душі у вродженій праці, яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку з ресурсу власної самостійної сили.

Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородиному «Саду Божественних пісней» і разом з Гоголевими «Мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.

Бо розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильним впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

Цю морально-світоглядну життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруючим вольовим осердям життя цих українських духовних подвижників є «філософія серця» або кордоцентризм.

«Філософія серця» і «виховання серця»

Суттєвою ознакою Сковородинської, а відтак і всієї української філософії й педагогіки, є філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця».

Серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі». Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності.

Українська філософія серця убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем дієвому знанні – ясновіданні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Філософія серця – сама мудрість, спосіб життя в істині й світоглядне осердя системи української культури. Філософія серця – не науковий метод, а життєвий принцип людини, завдяки якому вона осягає внутрішній сенс усіх способів пізнання й освоєння життя та досягає самоздійснення в культурному саморозвитку. По суті філософія серця – це дієва філософія культуророзвинного людського духу, практична філософія культури – культурософія або принцип життя в Істині.

Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Сковороди – філософсько-духовна практика й педагогічно-освітня діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом життя в ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія-мудрість – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині: «…Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця:

«Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».

Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-виховну систему П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а волею духу через морально зрілий розум скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

У вихованні провідну роль П. Юркевич відводить серцю – «пізнавальному осердю людини» й осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі»; серце – «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею зрілого духу.

Воля духу в людині забезпечує здійснення нею життєвої програми своєї душі. У фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути», і запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку волею особистого духу: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, як і Г. Сковорода, у вихованні й навчанні дітей великого значення надавав музиці. З метою виховання серця та поглибленого і всебічного пізнання дитиною себе й Світу та гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», застосувавши знаки мови, математики й музики для глибокого осмислення Істини й цілісного осягнення Світу.

Цим основоположним принципам традиційної української педагогіки відповідає поширена у Світі педагогічна система італійського лікаря й педагога Марії Монтессорі (1870–1952), спрямована на розвиток природних інтересів на противагу формальним методам навчання. Провідний принцип методики Монтессорі – воля: вільний розвиток вроджених здібностей на основі самопізнання, вільне навчання й вільний вибір справи свого життя на основі «вільної праці», яка відповідає «вродженій праці» в Григорія Сковороди.

М. Монтессорі визначає дитину як «духовний ембріон», з потенціалу якого мають розвинутися вищі психічні, духовні функції, пов’язані з біологічним розвитком людини. У Г. Сковороди цей процес саморозвитку духовних функцій названо «другим, духовним, народженням людини» з «духовного зародку в серці», що є культурою людини.

Характерним для системи освіти Монтессорі є «космізм знань» – осягнення космічного плану життя, де кожна форма життя базується на розвитку попередніх форм, які разом становлять цілісну єдність, бо все у Всесвіті пов’язане одне з одним і має своє місце і свою функцію. Цей космічний план як цілісна єдність перегукується зі вченням Сковороди про Всеєдність.

Важливим елементом виховання в системі освіти Монтессорі є музика: «музика допомагає і зміцнює здатність до концентрації уваги, додає новий елемент до формування дитиною внутрішнього ладу і психічної рівноваги». Таку універсальну функцію музики у вихованні й розвитку дитини запровадили у своїх педагогічних системах Сковорода й Ушинський.

Основу методики Монтессорі становить повага до дитини, її волі й інтересів, бо кожна дитина – неповторна особистість, яка розвивається за своєю волею, а батькам і педагогам належить допомогти їй розкрити й розвинути свої здібності. Сенс методики Монтессорі полягає в самовихованні, самонавчанні та саморозвитку дитини. Тобто дитині належить розвиватися самостійно на основі самопізнання, а батькам і вихователям належить лише допомагати їй.

На виховних принципах самопізнання й волі духу українських педагогів Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича та італійського педагога Марії Монтессорі базується освітньо-виховна методика новітнього українського педагога, психолога Григорія Ващенка (1878–1967) – виховання волі й характеру як мети виховного ідеалу.

«Пізнай себе!» – «Шукай себе всередині себе»

Ця Сковородинська спонука до самозаглиблення й самопізнання є розкриттям Аполлонійського заклику «Пізнай самого себе!». Для першого афінського філософа-мудреця Сократа (469 до н. е. – 399 до н. е.) цей заклик означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Звідси Сократова філософія – моральний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Сократ на світловизнавчій аполлонійській основі самопізнання явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити».

Як і Сократів моральний антропологізм, Сковородине глибинне антропологічно-антропокосмічне вчення стало основою його освітньої системи з осердям «філософії серця», що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини в ладу з Природою й Космосом.

Деякі дослідники ототожнюють антропологізм Сковородинської філософії з антропоцентризмом, що суперечить морально-світоглядній суті життя й освітньо-філософського вчення Г. Сковороди.

Стосовно морально-світоглядного вчення як життєвої мудрості Григорія Сковороди доречно застосовувати Сократове поняття морального антропологізму.

Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні мислитель розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й Великого Світу людині належить передусім пізнати себе – свій внутрішній світ.

Свого часу пізньоантичний і ранньосередньовічний філософ, логік, математик, політик Северин Боецій (бл. 475/477 – бл. 524/526) наголосив на моральній відповідальності людини перед Великим Світом за незнання свого внутрішнього світу: «Незнання себе є частиною природи будь-якої живої істоти, окрім людини; для людини незнання себе є гріхом».

Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою духовну сутність, програму своєї душі у вродженій праці, згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а вродженою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного Ладу й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси філософія серця Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського морально-світоглядного, духовного подвижництва.

У самопізнанні людина осягає Істину й досягає моральної зрілості, завдяки чому вона й живе в Істині – за моральним принципом, по совісті. А совість – це внутрішній моральний суддя в людині.

«…Совість, як чистий кришталь»

У надзвичайно популярній уже понад два століття Пісні 10-й «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода викриває й піддає моральному осуду захланних мирян, які безтямно дбають тільки про наживу, маєтки й чини і не думають про крайню межу свого існування. Протидіяти тій захланності безтямного миру здатна лише людина з чистою совістю: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

За Сковородою, совість – основа людської моральності, тож морально здоровими можуть бути лише люди з чистою совістю.

Совість як внутрішній моральний суддя в людині забезпечує їй духовно-розумову гігієну – убезпечує від інтоксикації розуму всякими інтелектуальними вірусами й релігійно-політичними догмами. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей, інтоксикуючи незрілий розум релігійною догматикою, морально незрілі людські особини потрапляють у тенета марновірної надії й гублять совість і свою духовну сутність. Давньогрецький вчений-енциклопедист і фундатор філософської основи науки Арістотель (384–322 до н. е.) убезпечував людство од марновірної надії: «Надія – сон розуму».

Ще Піфагор застерігав од омани марновірства, яке знетямлює людей і позбавляє їх самосвідомості: «Безтямні надії, як безтямні провідники, ведуть до безтямних вчинків». Моральною засадою Піфагорійства став Піфагорів принцип рівності громадян за совісливістю – найвищою міркою моральної зрілості й духовної цінності людини: «Совість твоя хай буде єдиним твоїм божеством».

Морально-світоглядна основа Піфагорійства дуже непокоїла аморальних владоможців, і вони переслідували й винищували представників Піфагорійської школи. Від рук убивць загинув і сам Піфагор, а послідовники Піфагорійства як люди совісті й честі зазнавали гонінь протягом багатьох століть. Піфагорійці утверджували свої морально-світоглядні принципи, працюючи в усіх сферах суспільного життя.

До Піфагорійства близьке своїми морально-світоглядними принципами Сковородинство. Послідовники Піфагора й Сковороди дотримуються моральних принципів своїх учителів, незалежно від своїх соціальних статусів і сфери діяльності, зокрема остерігаються марнослав’я й шанолюбства. Піфагорійське й Сковородинське товаришування є гідними прикладами відданих, чесних, щирих стосунків між людьми. Звідси – критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей культури.

І ознакою культурності людини є насамперед наявність у неї совісті –  третьої сигнальної системи (перша сигнальна система – рефлекси, інстинкти, відчуття; друга – свідомість, мислення, мова). Совість є суто людською моральною ознакою, внутрішнім моральним суддею в людині, що засвідчує її моральну зрілість і духовну взаємодію людей. Совість – сердечна вість од людини до людини, взаємне вістування людей про свої щирі наміри й відстоювання справедливості.

Функціонування в людині совісті як третьої сигнальної системи забезпечує розвинений епіфіз – шишкоподібна залоза в центрі головного мозку, центральний орган інтуїції та системи залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз). Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Епіфіз є також органом телепатичної комунікації між людьми. Епіфіз – базовий орган самопізнання, відправний пункт, з якого людина може проникнути у свій внутрішній світ, у тонку сферу духу, що дозволяє побачити духовну сутність світу за фізичною оболонкою.

Людина безпосередньо сприймає Істину через епіфіз, який передає інформацію серцю, й потім пізнає, осягає істину серцем. Розумом людина здатна сприймати будь-що тільки на віру, тому незрілий розум спричинює до марновірства. Епіфіз як орган внутрішнього духовного зору забезпечує безпосереднє, інтуїтивне сприйняття людиною Істини й разом із серцем – пізнавальним центром людського єства, осердям волі духу просвітлює розум і формує самосвідомість людини.

Епіфіз як нейроендокринний орган у глибині мозку ґенерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін – гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство.

Ці сонячні гормони підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу в людини просвітлюється свідомість, і вона набуває здатності ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання.

Епіфіз – єдиний орган у людині, який розвивається протягом усього життя. Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно – про моральну нерозвиненість гуманоїда, якого з позиції моральної зрілості люди називають недолюдком або нелюдом.

Совість – найхарактерніша ознака людяності, основа її духовного типу.

Осердям Українства є його духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: совісливість, добродіяння, взаємодопомога – моральні чесноти, які визрівають у людині в процесі плекання рослин і всього життя на Землі.

Духовний тип людини є моральним критерієм та визначальним осердям унікальності особистості. Духовний тип визріває в серці – осерді духовного життя людини й джерельній основі її моральних почуттів та волі духу. Саме в морально зрілому серці людському визріває особистий і національний дух: «Справжня національність перебуває в самому духові народу» (Микола Гоголь). Саме за глибинним критерієм морально зрілого серця й совісливості належить осмислювати й осягати українські феномени Сковороди й Гоголя, а не тлумачити їх за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Сковорода й Гоголь, пишучи по-руськи, стали неперевершеними виразниками Українського національного духу – Українського духовного типу.

Духовний тип людини – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини. Проникливо з’ясував суть духовного типу людини визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908):

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини корениться в серці й визріває в процесі її морального виховання.

Найхарактерніша ознака Українського духовного типу – совість як визначальна моральна чеснота особистості. Завдяки совісті люди вістують одне одному своє заповітне й моральною волею цього внутрішнього судді владовують суспільне життя. Зрештою, совістю люди владовують своє життя з Усеєдиним Ладом і через енергетичний канал совісті бачить справедливе людське життя Всеєдність.

Григорій Савович Сковорода – український духовний тип совісного, щирого, доброчесного, вольового, правдолюбного, справедливого, самовладованого життєлюба, хоч і з тінню суму, печалі од невладованого мирського життя. Сум і печаль Сковороди – вияви його глибокої совісливості, і мудрець уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини, що забезпечує їй життя в Істині.

«Істина безначальна», а «марновірство – покрив облудникам»; Правда й неправда; «Говорити Правду легко й просто»

Мудрець Григорій Сковорода знав, що «Істина безначальна», а істинне знання здобувається в самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людини у Світі. Тобто істинне знання – безпосередньо пізнана Істина. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людська особина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання.

Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації.

Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до самопізнання й культурного саморозвитку, а заполонює непросвітлений, незрілий розум і через нього маніпулює людськими особинами й соціальною масою. А коли людина осягає знання у власному досвіді завдяки пізнавальній функції серця, вона просвітлює розум і зміцнює волю духу, що забезпечує їй самосвідомість і самостійне життя.

За Сковородою, пізнана в собі Істина стає особисто набутою Правдою, яка звільняє людину од страху незнання, марновірства й стає основою її моральної волі. Здійснена в житті Істина-Правда забезпечує справедливість життя.

Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню, взаємодії між людьми й стає дієвим моральним чинником їхнього внутрішнього синергічного єднання в збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці. Недарма в мудреця Сковороди Правду-Істину символізує вільна птаха. Правду каже й по правді живе вільна людина, а невільну змушують казати неправду, жити не по правді, й вона змушена потім виправдовуватись. Тому в мудреця Сковороди непохитна позиція: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Ця морально-світоглядна позиція Сковороди базується на правдолюбстві Українського народу, який і тримається на Білому Світі силою Правди. Та й сама Україна для Сковороди – останній на Землі острівець Правди в морі Кривди, про що він пише в притчі «Убогий Жайворонок»: «Ця землиця була часткою тієї сторони, де Правда, яка мандрувала між людьми, тікаючи од миру, що в злі лежить, провела останні дні свого перебування на Землі й мала останній відпочинок перед тим, як злетіти з краю долішнього в край горішній».

Істина-Правда мудреця Григорія Сковороди мала велику суспільну силу, що стверджує Олександра Єфименко: «Та, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили». Сила мудреця-подвижника Григорія Сковороди – в знанні Істини й несхибності в Правді, в нездоланності волі його духу: «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею».

Особистому прагненню людини до пізнання Істини неминуче стають на заваді релігійні догми, які ловлять шукача Істини в тенета марновірства. Г. Сковорода викрив ошуканство догматів Біблії як основи юдо-християнського марновірства у трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»:

«Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ся єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над милосердям і любов’ю й омертвивши почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… «Спочатку було слово». Тобто: всієї Біблії слово створене на те, щоб вона була єдиним монументом початку. «Спочатку було слово». А щоб не було сумніву, що цей початок є не підлий, а високий, істинний і єдиний, для того всуціль написано: «І слово було до Бога». Коли ж вона зроблена до Бога і для Бога, тоді ця богодихаюча книга й сама стала Богом. «І Бог був слово», так як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт скарбом…».

Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Григорієм Сковородою чітко з’ясовує сковородинознавець С. Б. Кримський:

«Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує Світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери Світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди»).

Біблійне твердження про первинність слова й ототожнення слова з Богом стало аврамічною доктриною «віри в проповідницьке слово», на якій тримається вся канонічна церковна логократія (від давньогр. λόγος – слово і κράτος – влада), коли люди мусять приймати на віру все сказане їм з амвону. На тій же доктрині марновірства в словесну оману тримаються й політична логократія – словесна влада, керування соціальною масою через слово.

Християнство перервало в Україні дорелігійну духовну практику самопізнання й безпосереднього, ясновідного осягнення Істини, в процесі чого людина досягає моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

За нашим одвічним морально-світоглядним принципом, слову належить третьорядна функція – правдиве озвучення істинної думки й правдиве повідомлення про справедливу дію. Первинність думки й дії засвідчує українська народна мудрість: «Спершу думай, потім кажи», «Діло саме за себе скаже». Та облудними словами підмінено істинне думання й справедливе діяння, чим уведено людей в оману марновірства.

У філософському діалозі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г. Сковорода здирає ще одну ширму марновірства – релігійний церемоніал: «Скільки вже віків хитруєте в церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірств. Нероби прикрилися цим листом у голизні своїй. Дурні заснували в тіні сій блаженство своє. Безголові ревнителі породили чвари розкольницькі…».

Оскільки мудрець Григорій Сковорода був вільний від облуди релігійного церемоніалу, він звільнив українську філософію од омани теологічної догматики й застосував для ясності думання свою мову з власним понятійним апаратом, використовуючи лексику інших мов та власні неологізми, бо в книжній українській мові філософсько-педагогічний понятійний апарат до нього не був розвинений. Разом з розвитком свого варіанту української образно-філософської мови Г. Сковорода відродив і давньоукраїнський традиційний, дорелігійний світогляд, споріднений з дорелігійними світоглядами давніх аграрних народів.

Тут доречно з’ясувати значення поняття релігія. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа, письменника й державника Марка Тулія  Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325).

Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто, за Лактацієм, релігія – зв’язок з Богом, служіння йому й покора. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ.

Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської культури, та фактично набув християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – в’язати, зв’язувати, прив’язувати, припинати, спутувати, залигувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію вигадали близько трьох тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи нелюдів для заневолення людей, передусім народів агрокультури, вік якої налічує понад 10 тисячоліть. Разом з зародженням агрокультури зародилася моногамна селянська родина, яка набагато давніша од релігії. Паразити-нелюди конструювали свої релігійні культи й доктрини з магічними ритуалами й церемоніалами на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи смисли для магічно-логократичного впливу на маси.

Паразити-нелюди використовували ті штучні релігійні культи й доктрини в легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та в освяченні свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу над людьми та в збагаченні на їх визискові. Відтоді суть усіх релігій лишається незмінна – розумово-психічне й фізичне визискування нелюдами людей і нагромадження незмірного багатства.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих». Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Унаслідок аґресивного релігійного фанатизму – бузувірства безтямні натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують переважаючі в історії людства релігійні війни.

Релігія як абстрактна конструкція експлуатує в людині схильний до абстрагування розум, а через нього конкретні природні інстинкти й чуття, передусім страх, для маніпулювання безтямною масою. Конструктори релігійних догм своїми абстракціями намагаються трактувати природні інстинкти як релігійні інстинкти, що є безглуздям, бо релігійні марновірство й бузувірство люди набувають через власну безтямність під дією магічних релігійних ритуалів і церемоній. На магії тримаються всі релігійні культи.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного впливу. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів: «Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів». Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів, сковородинознавців Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття».

Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч як людина релігійна дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про надприродну, страшну силу. Люди давньої культурної традиції бачили джерело істинного знання у силах і явищах Природи.

Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами. Коли людина володіє добутим у самопізнанні істинним знанням, вона володіє собою й власним життям. А хто не володіє істинним знанням, тим володіють соціальні паразити, прив’язавши бездумних і безвольних їх вірою у своїх ідолів, богів.

Нині, в епоху фінансової цивілізації, соціальні паразити вигадали нового бога фінансової релігії – Капітал, що успадкував захланність «золотого тельця». Нинішні сповідники фінансового ідола, соціальні паразити неоколоніального режиму почленували український соціум на релігійні конфесії й політичні партійні групи, а ще на секти політичних пройдисвітів-ошуканців, яким поклоняються безтямні бузувіри.

Всі ті нейролінгвістичні маніпуляції масовою свідомістю позбавляють людей самосвідомості й відбирають у них розум. А знетямлені особини гублять осягнуті попередніми поколіннями ясновідні знання й сформовану тисячоліттями збірну цілісність свого народу, втрачають зв’язки між поколіннями роду й єдність із питомою Природою і Всеєдиним Ладом та нехтують природну нерівну рівність перед їх безвічними принципами-законами.

В українській агрокультурі Сонце, Земля й характер праці на питомій землі одвіку ладують сонячно-природний ритм життя і визначають природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на взаємодопомозі людей між собою, на взаємодії з Природою й Усеєдиним Ладом.

Адже хлібороб спершу дає Природі свою силу в праці на рідній землі, а потім отримує плоди своєї праці. Супротивно ставляться до Природи й хліборобської праці аґресивні кочовики-грабіжники – вони відбирають плоди чужої праці й нищать чужу їм Природу. На тій супротивності паразитів-нахлібників до людей продуктивної праці тримаються їх насильницькі релігійні культи й паразитарні політичні режими. Український історик, народознавець Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934), вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола та зруйнованих чужою релігійною ідеологією:

«Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий» (Михайло Грушевський. «Історія української літератури»).

Ось тому християнська церква й нарекла українців, як латинян і всіх народів агрокультури, поганами (від латин. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста), бо селяни мали свій ясновідний сонячний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили спротив насаджуваному зовні штучному, космополітичному християнству.

До ІV ст. християнська церква використовувала термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика того запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. А його значення походить від юдейського гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичниками – всі неаврамічні релігії. Самі ж юдеї – не народ, а корпорація сімей, об’єднаних юдейською аврамічною релігією.

З появою християнства як неоюдаїзму термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції.

Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та монотеїстичними авраамічними релігіями (юдаїзм, християнство, іслам, які пов’язуються з легендарним патріархом семітських племен Авраамом) полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній основі за моральним світоглядом з дотриманням внутрішньої волі духу – морального веління совісті; а релігія – то передусім дотримання догматів віри та зовнішніх ритуалів і церемоній для упокорення безвольної маси.

Світоглядну різницю між язичництвом і християнством проникливо розкриває сучасний український філософ, релігієзнавець Анатолій Миколайович Колодний (1937):

«Історія конфесійного життя України надто складна, колізійна, навіть трагедійна, оскільки від нього значною мірою залежало саме буття українського етносу. Але в тому, що ми, українці, немоноконфесійні, є одна з причин несформованості ще нашої національної ідентичності, а водночас і запорука нашого самозбереження. Бо ж якби ми свого часу стали повністю уніатами, то з часом були б полонізованими, а якщо б стали повністю православними, то були б вже омосковлені. Ще одне. Якби ми, українці, стали православними всеціло, то втратили б свою національну самобутність, а так, зберігши в позахрамовому житті, у своєму світобаченні, в побуті язичництво, ми в такий спосіб зберегли те, що й нині є окрасою нашою духовності, ознакою нашої ідентичності. Та й інакше бути не могло, бо ж язичництво і християнство – це різні картини світобачення. Язичництво – це картина природи і діяльності людини в ній, а християнство – це картина людини в її відносинах в соціумі. Відтак з приходом на наші терени християнства воно не могло замінити, витіснити повністю язичництво. Нашому народу потрібна була та релігія, яка опікується його повсякденням, а не та, яка обіцяє, образно скажу, журавля в небі, тобто, якесь райське блаженство в уявному потойбіччі. Тому українці залишилися у своєму житті й світобаченні язичниками». По суті вчений означує світоглядну особливість українців як пантеїзм, сонцевизнання чи ясновідання, умовно називаючи язичництвом, а серед умовно православних відзначає багато «невоцерковлених».

Григорій Сковорода належить до «невоцерковлених» і з цієї позиції дивиться на релігію як на приватну справу, а з позиції антиклерикалізму викриває релігію як імперську ідеологію.

Сковорода як мудрець-ясновідець у своїй радикальній критиці буквального розуміння Біблії розходиться не тільки з тогочасними, а й з нинішніми, філософами й богословами. Коли ті дослідники беруться вивчати «символічний світ» у світоглядній системі Григорія Сковороди, то як правило пишуть тільки про Біблію, оскільки філософ цитує її найчастіше. Та він широко, хоч і непрямо, цитує й античних авторів, зокрема, досократиків. Водночас усі Сковородинські тексти засвідчують, що в «символічному світі» українського мудреця значне місце належить нашій сонцевизнавчій, аграрній міфології.

Український мудрець з позиції чистого серця й на підставі безвічного «безпричинного початку, безпочаткової причини» – безпочатковості й безвічності Істини розрізняє ясновідну мудрість морального світогляду агрокультури та біблійну догматику аврамічних релігій:

«Не замикайте боговідання в тісноті палестинській. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і язиків, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й язичники тьма». Тут опосередковано філософ Сковорода ототожнює себе з волхвом – ясновідцем, мудрецем, цілителем, характерником та ідентифікує зі своїм рідним ясновідним народом – людьми агрокультури.

Український дорелігійний світогляд базується на безпосередньому, ясновідному осягненні Істини й усвідомленні первинної триєдності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Земної Природи та становить морально-світоглядну основу традиції української агрокультури. Для означення віку української морально-світоглядної традиції як ґенератора культурного розвитку мислитель Григорій Сковорода запровадив образне поняття – «тритисячолітня піч».

У процесі самопізнання людина звільняється од марновірства, осягає істинне знання й віднаходить свою вроджену працю, завдяки якій здійснює життєву програму своєї душі – своє покликання у Світі.

«Сродный труд» – «Вроджена праця»

Сковородине поняття «сродный труд» одні наводять в ориґіналі як неперекладне, інші перекладають як «споріднена праця», «зріднена праця» й навіть вільно інтерпретують як «творча праця». І в Сковородинську пору, й донині, сродный – це вроджений, властивий, природний, здібний чи годящий до чогось за своєю природою. Це підтверджує українська народна приказка: «До чого вродився, до того й згодився».

Отже, сродный труд, сродность належить передавати українською як вроджена праця, вродженість. Цей відповідник легко перевіряється на передачі назв двох ключових розділів Сковородиного філософського діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»: «Сродность к хлебопашеству» – «Вродженість до хліборобства» та «Сродность к воинству» – «Вродженість до воїнства».

Концепт «вродженої праці» разом з принципом «самопізнання» становлять основу Сковородинської педагогіки й цілої його освітньо-філософської системи.  Сковородине вчення про «вродженість» корелюється з Арістотелевою «рушійною причиною». Згідно зі Сковородинською освітньою системою, виховувати дитину необхідно на основі вродженості. Суть цього природного принципу виховання й освіти педагог розкрив у філософемі: «Сто вродженостей, сто знань». Вроджена праця, за Сковородою, є основою культурного саморозвитку людини з природних здібностей і власного життєвого ресурсу.

Вроджена праця – основа уладованого, самостійного життя людини й народу, бо на природних здібностях базується моральне, справедливе людське життя. У вродженій праці людина здійснює своє внутрішнє покликання – життєву програму своєї душі. «Відібрати од душі вроджене діяння – означає позбавити її живлення свого. Ся смерть є люта. Знаю, що щадиш тіло, та вбиваєш душу. Ся заміна є лиха. Не розумію, навіщо мати меча, якщо не рубати того, на що його викували. …Ранґ носити може всякий, та діло дійсно робить лише той, хто здібний. Діло й без ранґа є ділом, та ранґ без діла ніщо…». На глибоке переконання мудреця Григорія Сковороди:  «Святість життя – тільки в діяннях».

Людина щаслива у своїй вродженій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури.

Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

За спостереженнями дослідника Станіслава Романенка, який розглядає концепцію «вродженої праці» як вияв глибинного зв’язку подвижництва Г. Сковороди з Україною:

«Формування концепції «вродженої праці» було, на наш погляд, неможливим не лише в країнах Західної Європи, а також у власне російських краях імперії. На їх кріпосницькому ґрунті могли появитися і появилися О. Пугачов, О. Радіщев, але не міг вирости Г. Сковорода. Чи не тому мислитель не затримався в Петербурзі, а, розібравшись за два роки в ситуації, за першої нагоди повернувся додому. Водночас без перебування в Росії при царському дворі, без навчання в країнах Західної Європи Сковорода теж не зміг би вийти за межі глухівського чи конотопського хуторянства. … Формування концепції «вродженої праці» Г. Сковородою стало результатом унікального збігу багатьох обставин в Україні ХУІІІ ст. і було можливим лише в Україні того періоду. … Епоха Сковороди настала давно, вона триває і сьогодні. Її прояви не в суспільних потрясіннях, не в революціях та заколотах, а маловидимі – вони в зміні самої людини, у формуванні цілісної людини як особистості».

Як істинний вчитель рідного народу Григорій Сковорода запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у вродженій праці, тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини. За Сковородою, саме вроджена здібність людини до певної справи спонукає її до системної вродженої праці, до набуття в улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання.

Нині загальновідомо, що обдарованість од природи складає тільки до 10% у самоздійсненні людини, а понад 90% людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою улюбленою працею. Але якщо немає вродженості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша не матиме духовного сенсу: «Правда, що наука доводить до досконалості вродженість. Та якщо немає вродженості, то що може зробити наука? Наука є практика й звичка і є дочкою Природи. Може навчитись літати птаха – не черепаха» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). На природній основі вроджених здібностей, властивостей людей Григорій Сковорода розвиває морально-соціальну концепцію «Нерівної всім рівності».   

«Нерівна всім рівність»

Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові (Богові), законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»:

«Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що рівно повна. І що дурніше, як рівна рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Куди дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..».

Для наочності мудрець зобразив принцип рівності на малюнку.

Послідовник Григорія Сковороди Олександр Потебня пояснює нерівну рівність як різноманітність: «І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури» (так переповідає учень О. Потебні історик, етнограф Дмитро Яворницький).

Розвиваючи Сковородин концепт «нерівної рівності» у зв’язку з історією народів, Потебня заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»:

«Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней» («Черновые заметки А. А. Потебни о Л. Н. Толстом и Достоевском»).

Важливо, що предтечею «послідовного націоналізму» О. О. Потебня вважав Г. С. Сковороду.

Своїм морально-світоглядним концептом «Нерівної всім рівності» мудрець Григорій Сковорода заперечив і християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, й імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю, й комуністичну доктрину з пролетарською зрівнялівкою в злиднях. А нині неоколоніальний паразитарний режим нав’язав Українському суспільству під облудою «Рівної всім незалежності» цинічну модель національної й соціальної безправності Українців та узаконеного беззаконня владарюючих паразитів – «Рівна всім нерівність».

«Нерівна всім рівність» – універсальна Сковородинська модель гармонійного суспільного життя в індивідуальному, національному й загальнолюдському вимірах.

Екзистенція людини й народу – «в народові пізнати себе»

Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Г. Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородинської екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і спільна воля збірної цілісності народу.

Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Григорій Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Згодом Пантелеймон Куліш означить таку моральну цілісність людей – «збірна особа Українського народу».

Григорій Сковорода народився, коли Україна вже була остаточно колонізована Російською імперією, яка й утвердилась на базі природних і людських ресурсів України. А 300-ліття подвижницького духу мудреця Сковороди в пору визвольної війни України від руського колоніалізму знаменує пробудження збірної Волі Духу Українського народу – нашої спільної життєвої сили й основи нашого споконвічного права на самостійне життя, бо: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич).

У 300-ліття Григорія Сковороди його духовне подвижництво нагадує про Волю – одвічне право Українського народу й знаменує пробудження нашого національного Духу. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності та взявся допомагати Українцям у справедливій боротьбі за одвічну Волю. При цьому держави-союзники відокремлюють волелюбний Український народ од грошолюбного клептократичного режиму колоніальної адміністрації в Україні.

Лишилось Українцям відокремити себе й цілу Україну од клептократичного колоніального режиму, який паразитує на оборонній потузі народу й розкрадає союзницьку допомогу, та ліквідувати режим колоніальної адміністрації, поставленої руською колоніальною метрополією. Тільки ліквідувавши п’яту колону колонізаторів у середині України, ми переможемо армію колонізаторів на зовнішньому фронті.

Та є небезпека, що ворожі до Українців сили намагаються примирити нас з одвічним ворогом, аби таким способом тримати під контролем Дух Українського народу. Чому за всю довгу історію наших визвольних воєн жодна не завершилась перемогою? Причина всіх наших поразок – зрадництво владарюючого панства та всепрощенство й жалість до ворогів нашого марновірного громадянства.

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачучи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за Волею народного Духу, адже за глибинною пам’яттю українців, явленою мудрецем Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю!».

Мудрець Сковорода, дотримуючись Сократового принципу: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим», і досі будить в Українцях прагнення жити власною Волею за своїм природно-моральним правом для остаточної перемоги Волі над неволею.

Мудрець Сковорода не дає прямих відповідей на соціальні питання для розв’язання суспільних проблем, а висвітлює їх з глибини й навчає людей знаходити першопричини явищ та за видимим бачити невидиму суть. Йому досі закидають, що він не підіймав народ на гайдамаччину. Григорій Сковорода не спонукав людей на безглузді жертви, а пробуджував у людях свідому збірну волю народу до самостійного життя. Сковорода – подвижник Волі духу, «лицар святої борні» (В. Шаян).

Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував волю духу української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в Українському народові.

Водночас Григорій Сковорода уболівав за зневажання української людини й моральної цілісності народу імперсько-церковним колоніальним режимом: «Знай, що ми цілої людини позбавлені…». Тож за такого антилюдського режиму особливої ваги набуває Сковородин морально-світоглядний заклик «Пізнай себе!». Згодом Сковородине уболівання за людину й заклик до пізнання себе ствердив Микола Гоголь:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі Гоголь розвиває моральну настанову на самопізнання і самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами».

На Гоголевому моральному людинолюбстві наголошує Тарас Шевченко:

«Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

Шевченко також виховався на Сковородиному моральному людинолюбстві. Від малечку захоплюючись піснями Григорія Сковороди з кобзарського репертуару, Тарас Шевченко згодом розвинув Сковородин морально-сатиричний осуд людських вад у морально-соціальний осуд колоніального режиму й підневільного йому люду, який дався упокорити себе нелюдам.

Порівняно з Шевченковим бунтарством, Сковородине моралізаторство на зовнішній позір спокійно-виважене. Та Сковорода жив своєю моральною волею і вчив цьому інших – у цьому істинність його вчительства, наставництва й сила його подвижництва.

«Щастя наше всередині нас»

У вступній лекції до щойно запровадженого 1766 року в Харківському колеґіумі курсу основ доброчесності Григорій Сковорода від щирого серця навчав студентів:

«Чи нині бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочись по палацах, не повзай по кулi земній, не блукай по Єрусалимах… За золото можеш купити село, якусь важку, та не необхідну, річ, а щастя як необхідна потреба безплатно скрізь і завжди дарується».

Суть подвижництва Г. Сковороди – не обмеження життя, не жертовність, а прагнення жити в Істин – в щасті, бо щастя як відчуття цілісності життя – найвище прагнення людської душі. Щастя – цілісність, тобто ціле з частин, повнота відчуття життя в єдності з людьми, Природою і Всеєдиним Ладом.

Природженість людини до щастя виявляється в прагненні людської душі жити вільним, самостійним, справедливим життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди: «Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…».

Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень мудреця. Григорій Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі духу.

Духовний подвижник сам шукає, знаходить істинне, дієве знання, сам досягає щастя й особистим життєвим досвідом навчає цьому інших, зокрема, в «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»:

«Шукаємо щастя по сторонах, по віках, за статтями, а воно є скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому, а воно біля нас шукає самих нас. Нема його ніде, тому що є всюди. Воно ж подібне до сонячного сяйва: відчини тільки вхід йому в душу твою…»; «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного. …Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий».

А ось досвідний шлях до щастя самого Г. Сковороди:

«Щастя наше є мир душевний, але мир сей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети… Щастя наше всередині нас… Нехай ніхто не сподівається щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від багатства. Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру, мир – від знання, знання – від Бога. Тут кінець: не ходи далі»; «Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Та щасливіший той, хто вміє ним користуватися».

Щастя залежить од волі духу в людині: чим у людини дух вільніший, тим вона щасливіша. Бо воля духу визначає життя людини згідно з життєвою програмою її душі.

За Сковородою, щастя – це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є «радість серця». А основа щастя – вільна вроджена праця і взаємність між людьми. Щастя – мірило згоди між людьми. За Сковородою, провідна ідея життя людського (національна ідея) – в щасті людини й народу, бо люди досягають цілковитого щастя в збірній цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя. …Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і коло вічності!».

«Серцю всякому своя любов»

Григорій Сковорода знайшов смисл життєвої мудрості в любові: «Голова всяка свой імієт смисл; Сердцу всякому своя любов…».

Любов – це воля духу в людині. У Всеєдиній Любові виявляється воля Всеєдиного Духу, що його Сковорода називає Богом і ознаменовує «колом вічності» цю всеосяжну Любов, яка є «початок, середина і кінець, альфа і омега».

Темою духовної й тілесної любові Григорія Сковороди переймаються вже кілька поколінь вчених і письменників, які вивчають життя й духовну спадщину мудреця.

Феномен любові у світогляді й житті Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і феномен самого мудреця. Мудрець означує любов’ю першоджерело щасливого життя:  «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

У зрілому віці Григорій Сковорода пережив сильне взаємне почуття любові-кохання, і те переживання позначилося на всьому його подальшому житті. З 1764 по 1768, на час перерви у викладацькій роботі в Харківському колеґіумі, Григорій мандрував Слобідщиною й у 1765 примандрував до Валківських хуторів. Цей період життя Григорія Сковороди, який пов’язаний з таємничою історією його кохання, описав 23-літній Ізмаїл Срезневський в оповіданні «Майоре, майоре!», опублікованому в журналі «Московский наблюдатель» 1836 р. Григорій оселився в старого пасічника Семена Салка й лікував людей, заживши слави дивного цілителя, бо не брав плати.

Вилікував Григорій Савович і відставного майора Павла Леонтійовича, який жив удівцем зі своєю дочкою, яку односельці шанобливо звали Оленою Павлівною за її дбайливість і вроду. Григорій заприятелював з майором, своїм однолітком, а допитливій Олені став за вчителя, якого вона покохала. Майор надумав одружити Григорія на Олені, та той делікатно противився батьковим умовлянням, міркуючи: «Я люблю її, бажаю їй щастя… І ні з якою не одружусь, не тільки з Оленою Павлівною… Якщо мені не судилося щастя, пошукаю спокою».

Та коли, за наполяганням майора, дійшло до вінчання, Григорій залишив Валки, назавжди попрощавшись з Оленою. Невдовзі Олена вдало вийшла заміж у Харків, і на її вінчанні був і Григорій. Професор Харківського університету А. П. Ковалівський, нащадок Ковалівських, у яких доживав віку Г. С. Сковорода, у 1929 р. провів наукове дослідження на Валківщині, ретельно перевіряючи факти і обставини, які лягли в основу оповідання І. Срезневського.

Свої висновки вчений виклав у ґрунтовній вступній статті до власного українського перекладу оповідання «Майоре, майоре!», виданого в Харкові 1930 р. Вчений з’ясував, що нареченою Григорія Сковороди могла бути Олена Сухомлин – донька валківського поміщика й попечителя місцевого храму…

Після тих глибоких переживань Г. Сковорода чітко розмежовував кохання як фізіологічну любов і «вічну любов вічних душ», тим самим явивши власний «феномен любові».

За Сковородою, «вічна любов вічних душ» є істинна любов:

«…Хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами… Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ…»; «Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: «Від тебе початок, у тобі ж і кінець», – пише Григорій Сковорода в листі до Михайла Ковалинського.

У своєму учневі й молодшому товаришеві Михайлові Ковалинському Григорій Сковорода побачив себе молодого, знайшов друге своє «Я». Духовна взаємність мудреця й учня надихала до праці, а ще сприяла Сковороді глибше пізнати себе, життя миру й Світу:

«Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?»; «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?»; «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові»; «Усе минає, а любов після всього зостається».

Взаємна радість – вияв сили безвічної любові. Саме в любові починається і в любові завершується, й знову починається «коло вічності» – символ нескінченності, безвічності життя.

«Коло вічності» – «вічного вічність»

Для означення позачасовості, безвічності любові як «невичерпного джерела» нескінченного, безвічного життя і його символу – «кола вічності» Григорій Сковорода вводить нове поняття – «вічного вічність». Цей Сковородин світоглядний неологізм відповідає Шевченковому неологізмові «безвічність».

Тарас Шевченко уперше явив в українській культурі світоглядне поняття «безвічність» і в дусі Григорія Сковороди, свого духовного вчителя, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У любові – взаємності, взаємообміні високовібраційною енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до безвічності Всеєдиного Ладу. Сковородине «коло вічності» – це знак безкінечності, коло «безвічності» (саме цим Шевченковим світоглядним поняттям слід означувати безкінечність духовної суті Життя замість «вічність», що означає кінечність).

У Сковородиному «колі вічності» – «вічного вічності» виявляється самоподібність і безвічність Світової Всеєдності й Усеєдиного Ладу. Григорій Сковорода символічно зображує «коло вічності» у вигляді Сонячного кола. «Коло вічності» – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди і знаменує безкінечність життя – безвічність зрілого людського духу, безвічність любові.

Мудрець спонукав людей у пізнанні себе обирати свій істинний життєвий шлях – свою самопотрібність. Ось як Г. Сковорода осмислює самопотрібність життя у Всеєдиному Ладові: «Самопотрібність – повсюдна й вічна. Всеєдиний і премудрість одвічні. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде» («Коло. Дружня розмова про душевний мир»). За Сковородою, безвічність Усеєдиного Ладу – це «вічного вічність», а сам Усеєдиний Лад – це «безпричинний початок, безпочаткова причина», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде».

У цій Ладовій основі коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства, ведизму й даосизму. Сковородинські світоглядні поняття «безпричинний початок» і «безпочаткова причина» корелюються з традиційним українським Усеєдиним Ладом, з античним Єдиним, ведичним Дгармою, давньокитайським Дао та з сучасним науковим поняттям синґулярність (від лат. singularis – єдиний) у філософії, космології, біології, математиці.

Точка синґулярності – пункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки синґулярності розвивається й повертається в неї все існуюче у Світовій Всеєдності. Цей процес взаємопереходу енергії називається квантовим переходом – самочинним дискретним переходом енергії квантової системи з одного стану в інший. Розгортання й згортання енергії часопростору через точку синґулярності символізує солярно-світородний знак – Коло.

Точка синґулярності асоціюється зі Сковородиною точкою оживлення, точкою переходу в безсмертя: «…Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. …Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець Сковорода сприймає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та самоподібним і самопотрібним у Всеєдиному Ладові. У Сковородиному природно-космогонічному, пантеїстичному світосприйнятті Бог – Єдиний Первінь, Усеєдиний Лад, тобто Природа, а людина як частина Природи має Лад у серці й сама є часткою Всеєдиного Ладу, з якого Природа породжує всю Плодь.

Виявом Всеєдності й Безвічності є циклічне пульсування часу. Циклічний часоплин ґенерує енергію Всеєдиного Життя, тому циклічний час і енергія тотожні. Всесвіт як Світова Всеєдність має у своїй основі циклічний часоплин енергії Всеєдиного Життя, тому все існуюче в ньому періодично оновлюється й самовідроджується. Циклічний часоплин як фундаментальний чинник Життя виявляється в природних циклах, визначених обертанням Землі довкола Сонця.

На Сонячних циклах і циклічному часоплині заснована самовідновлювана продуктивна аграрна культура й морально-світоглядна основа цілісного світосприйняття, мислення, природного життя й культурного саморозвитку. Люди агрокультури сприймають циклічний часоплин як нескінченну колоподібну пульсацію. Звідси коло – символ позачасовості, Безвічності.

Циклічний часоплин має сонячно-біологічну основу й є ґенератором енергії життя, а лінійний час за своєю умовністю антиприродний і деґенерує життєву енергію. Тому сприйняття часу циклічним виявляється в продуктивному способі життя, а сприйняття часу лінійним виявляється в паразитарному існуванні, й носії тих різних орієнтирів – антагоністи.

Циклічність часу відповідає сонячно-земним циклам, і завдяки цьому людина в енергетичній взаємодії з Природою й Сонцем, у культурному саморозвитку владовує своє життя з життям Всесвіту. А лінійність часу позбавляє людину природно-сонячної взаємодії й владованості зі Всесвітом та заводить у сліпий кут паразитування, деґрадації, деґенерації. Лінійність часу руйнує цілісність життя, що його забезпечує циклічний часоплин. Життя в циклічному часоплині забезпечує енергетичну взаємодію людей в екологічній, антропокосмічній цілісності зі Світовою Всеєдністю.

Дуже багато українських людей, як і інших аграрних людей на Землі втратили в релігійних запамороченнях і цивілізаційних блуканнях відчуття циклічного часоплину, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система й Світова Всеєдність. Світогляд і свідомість людей агрокультури заполонило лінійне (векторне) сприйняття часу, за яким існували історичні грабіжницько-кочові асоціальні групи, прив’язані до лінійного переміщення в земному просторі, а нині владарюють паразитарні корпорації й колоніальні режими фінансової цивілізації, що експлуатують невідновлювані природні ресурси й продуктивну працю людей, в основному аграріїв.

Тож погляньмо на циклічний час і лінійний час нашого земного життя зі Сковородиного погляду «вічного вічності», тобто Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Циклічний час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Циклічний час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя.

Позбавлений струмування енергії Безвічності лінійний час у тримірному просторі обмежує, вкорочує людське життя. Гайнуючи свій безцінний час, безтямні гайнують усе своє життя: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване». Надзвичайно проникливо й ясно Г. Сковорода розкрив безцінність часу життя й безтямність його марнування в Пісні 23-й «О дражайше жизни время»:

О дражайше жизни время,
Коль тебя мы не щадим!
Коль так, как излишне бремя,
Всюду мещем, не глядим!
Будто прожитый час возвратится назад,
Будто ріки до своих повернутся ключей…

Мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували».

Здійснена у справах, у вродженій праці життєва програма людської душі лишається своєю енергією в Безвічності. Так особистий дух мудреця Сковороди життєдіє у світі Української культури своєю безвічною енергією. Бо істинні осягнення чистого серця, явлені волею духу в світі культури, непідвладні проминущому мирського існуванню в паралельному несвіті фінансової цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно спонукають до життя в Істині.

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й безкінечно принаявні в нас, як Сковородине «коло вічності» – «вічного вічність», що символізує циклічність і безкінечність життя в безвічності Всеєдиного Ладу, ознаменованого життєсійною ясністю Сонця.

А ще в Сковороди є образ Змія, скрученого в кільце, де голова означає початок, а хвіст – кінець. Скручений у кільце Змій є знаком Біблії й нібито символізує поєднання початку й кінця. Насправді, у Сковороди біблійний Змій символізує антиномію – нерозв’язну суперечність, бо Змій як ненажерний земний плазун замірився на життєсійний первінь, на небесне світило – Сонце.

Тож у завершальному діалозі «…Потоп зміїний» мудрець Сковорода називає все своїми іменами: «…Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій» та підсумовує: «…той, хто супокоїться в Сонці» (нездоланний життєсійний струмінь світла Істини) неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Усе живе в Білому Світі, в Природі має свою життєву програму – свою душу. А людина має, крім програми-душі, ще й внутрішній духовний зір, самосвідомість у серці – «осерді душевного й духовного життя», яке є  «вмістище всіх пізнавальних дій душі» (Памфіл Юркевич). Серце є житлом Усеєдиного Духу (Ладу) в людині. Доки людина живе в Природі – в Білому (Явному) Світі, Усеєдиний Лад духовно присутній у неї в серці.

Коли після здійснення людиною життєвої програми своєї душі й завершення земного, природного циклу життя відмирає тіло, енергія духу з серця людського переходить в інший вимір – у Безвічність. Збережена, виплекана в серці людському духовна присутність Всеєдиного Ладу повертається до свого тонкоенергетичного першоджерела – безвічної сутності Всеєдиного Життя. Так людина далі живе своєю тонкоенергетичною суттю в Безвічності і Всеєдності.

Про безвічну сутність Усеєдиного Життя вістував на початку нової ери великий філософ-мудрець греко-римського світу Аполлоній Тіянський (3 до н. е. – 97 н. е): «Немає смерті будь-чого, крім зовнішності, й немає народження будь-чого, крім зовнішньої подоби. Те, що переходить з Субстанції (Безвічності) в Природу, видиться народженим, і те, що переходить з Природи в Субстанцію (Безвічність), видиться, подібним чином, померлим. Хоч насправді нічого не народжується й нічого не зникає, а лише спершу стає очевидним і потім незримим. Один стан виникає через стислість енергії, другий – через її пливкість; та це завжди одне й те саме, що розрізняється тільки рухом і спокоєм». Отже, Аполлоній означив Безвічність як Субстанцію.

У ХVІІІ ст. Григорій Сковорода означив безвічну сутність життя як Істину:

«Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». У ХХ ст. ідею безвічної сутності життя проникливо висловив український природознавець-мислитель Володимир Вернадський: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі». А український біолог-мислитель Микола Холодний порівняв істинне людське життя з життєсійним променем Світла: «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки». Осягнення Вернадського й Холодного перегукуються з самурайською мудрістю: «Воїстину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Ясновідні осягнення Аполлонієм і Сковородою, наукові ствердження Вернадським і Холодним та самурайською мудрістю безвічної сутності життя, Істини, особистої самосвідомості й безсмертної душі підтверджує сучасна фрактальна психологія, яка розкриває життєвий ресурс людини через доглибинні основи індивідуального й соцієтального психофракталів.

Тож найважливіше завдання в житті людини – пізнати неповторну програму своєї душі, здійснити її волею особистого духу та усвідомити своє місце в Природі й Світовій Всеєдності. Звідси й необхідність моральної зрілості людей, їхньої духовної самореалізації та моральної відповідальності за всі свої думки й діяння. Досягнувши моральної зрілості, людина виходить на шлях духовної самореалізації – духовного подвижництва в перспективі безвічного життя Духу в циклічній безкінечності, безвічності Усеєдиного Життя. Циклічну безкінечність безвічного Життя Сковорода означує образно – «коло вічності» або «вічного вічність».

Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну безкінечність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

А ще Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» знаменує позачасовість морально-світоглядного феномену Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Істинно ствердив своєчасність цього українського феномену сковородинознавець і сковородинець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського Духу – безвічне.

Своєчасність і дієвість безвічної мудрості Сковородинства

Безвічна мудрість як морально-світоглядна праоснова Сковородинства осягається-народжується в чистому серці з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Григорій Сковорода відродив давньоукраїнський ясновідний (сонячний), дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Природи та в єдності з ними морально зрілих, духовно народжених людей культури. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання віртуальним псевдознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для опанованих марновірством і бузувірством порушенням морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.

За Сковородою, основа марновірства й бузувірства – Біблія, яку філософ ототожнює зі Змієм: «Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ Змія, що зображує божу премудрість.

«Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є Змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Мудрець підтвердив це і в діалозі «…Потоп зміїний»: «…Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій».

І на завершення своєї підсумкової праці Григорій Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!».

У Сковороди «…той, хто супокоїться в Сонці» – нездоланний життєсійний струмінь світла Істини, який неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).

Христове розп’яття – ключовий еґреґор, ідол християн, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з даремною надією на друге пришестя спасителя, бо моляться вони на його мертву плоть. Той мертвий символ віри – безперечне свідчення, що християнство – релігія смерті. У новітній історії перший застеріг людей од смертоносного впливу християнства український мудрець Григорій Сковорода.

«Сковорода – це з’явище всесвітнє», – так глобально охарактеризував феномен українського мудреця його послідовник, визначний філософ, теолог, санскритолог, один із засновників Української Вільної Академії Наук та перший президент її Європейської президії Володимир Петрович Шаян (1908–1974). І далі обґрунтував своє осягнення духовного подвижництва Сковороди в праці «Григорій Сковорода. Лицар святої борні»:

«Дух Українського народу у довгій низці своїх втілень буде черпати свою бойову міць із сили величавої перемоги над Змієм лицаря святої борні – Сковороди. …Світ містика – це його світ іншого виміру… У випадку Сковороди Біблія є тільки літературним претекстом, щоб розвинути свою думку… Сковорода ще не здає собі справи з механізму своєї символічної інтерпретації Біблії. Це він вкладає у неї свій зміст, свій світогляд, свою віру. Аж у «Зміїному Потопі» він розкриє цей механізм: «Жуй, пережовуй, аж вийде на твоє…». … Це Змій, що заливає Землю потоками своєї брехливості… Історія вселюдської думки потвердить повністю Сковородину оцінку Біблії. Вона є правильна. Сьогодні зачинаємо розуміти історичне джерело суперечностей об’єктивно існуючих у Біблії. Після конкретного висвітлення історичного підкладу цих суперечностей зможемо вповні оцінити велич духа Сковороди. Тим більше героїчно зарисується нам його постать, коли глянути на неї крізь призму його власного століття; коли взяти на увагу цей величезний всеподавляючий авторитет, який мала християнська Біблія в духовому житті цілої Європи. Таке саме центральне місце займала Біблія в духовому житті України в часі її поневолення… Але тим більше значення має для історії повна і остаточна перемога Сковороди над Змієм Біблії. Відірвавши цього Змія від Землі, перемагає його в довгій і завзятій борні, щоб вкінці перевісити його собі через плече. Змій вже не має сили спинювати українського духа в поході на вершини його світового призначення, але підноситься разом з ним як видимий символ перемоги орійського духа. Твори Сковороди – це важливий документ борні цього духа за своє очищення і самоусвідомлення».

Так у борні Сковородинського духу визріло всеукраїнське суспільне зрушення – Сковородинство. Суть феномену Сковородинства закорінена в самопізнанні, моральній зрілості, життєвій мудрості й дієвій філософії культури – культурософії. Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи теологічних канонів, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не піймав».

Г. С. Сковорода як філософ-мудрець і духовний подвижник звільнив українську філософію од теологічної догматики,  відродив традиційну морально-світоглядну основу української культури, як педагог-новатор започаткував освітню систему виховання серця, як мислитель-енциклопедист провістив сучасні знання про «безпричинний початок і безпочаткову причину» – безвічне першоджерело Всеєдиного Життя, про самоподібну багатомірність Світової Всеєдності й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну морально-світоглядну систему його істинного знання й подвижницького життя в дієвості філософії-мудрості – Сковородинства.

Осягнуте в самопізнанні істинне знання забезпечує людині й збірній цілісності Українського народу самостійність думання й самостійність життя. Істинне знання відкривається в ясності самопізнання й стає основою взаєморозуміння між людьми, що забезпечує суспільне самоврядування й саморозвиток. Саморозвиток людини й народу можливий тільки дієвістю волі духу на основі істинного знання, добутого в самопізнанні – в цьому суть духовного подвижництва.

Духовне подвижництво є суттю Українського феномену Григорія Сковороди – провідника Духу та співця Волі – Жайворонка-Мудреця. Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ Української культури, як сама Істина. Духовне подвижництво мудреця Сковороди є дієвим чинником системи Сковородинства – своєчасної морально-світоглядної стратегії культурно-соціального саморозвитку Української людини й «збірної особи Українського народу».

Своєчасність і стратегічна суть Сковородинства – громадянського зрушення мудреця Сковороди і його послідовників – найповніше розкривається в умовах русько-української війни. У своє 300-ліття, у воєнний час, український феномен Григорія Сковороди найпроникливіше розкриває свій особливий суспільний сенс. І не тільки тому, що в ніч з 6 на 7 травня 2022 рашистські аґресори знищили і останній земний прихисток подвижника Сковороди – дім Ковалівських, де виріс Каразин, і університет Каразина в Харкові. Так само під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідну садибу Ковалівських – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

Останні три століття української історії під гнітом руського імперіалізму з повним правом можна назвати епохою Сковородинства – епохою протестного духовного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу, який живе в його послідовниках і стає своєчасним для всіх подальших поколінь Українців. Якраз Сковородинство як система подвижництва є провідною дієвою силою духу Українського феномену Григорія Сковороди.

Григорій Сковорода з’явився на Світ, коли Україну вже остаточно колонізувала Російська імперія й на його очах донищувала залишки автономії. Одначе Григорій народився й виріс у вільній козацькій селянській родині. Саме козацька селянська родина – одвічна твердиня самостійного українського життя й духовного типу народу. З козацьких селянських родин у Сіверщині зародилася основна козацько-селянська верства традиційного Українського суспільства.

Це феноменальне суспільне явище проникливо охарактеризував історіософ П. О. Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству, провідний середній клас традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу.

Проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних українських козаків-селян-хліборобів. Саме на цьому наголошував академік Д. І. Багалій: «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва…».

Особливий генотип і духовний тип вільних українських селян, їхній моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя. Моральна сила людей  агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу питомій землі, а вже потім отримують од неї плоди своєї праці.

Цілісність української козацько-селянської верстви трималася завдяки давній традиції вічового самоврядування й моральній звичаєвості. У морально-звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу:

«Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися од них по цілому Світу…», – стверджував з глибоким знанням української традиції Микола Гоголь, нащадок давнього козацького роду.

Цю постійну передачу безвічної морально-звичаєвої традиції в людському світі здійснюють обрані – подвижники національного духу.

Понад 300 літ Українці гибіли в колоніальній імперській неволі. І вільний подвижницький дух Сковороди будив у приспаної панством «недвижної маси» своїх сучасників і досі будить у знетямленої маси нинішніх поколінь волю особистого й національного духу.

І ось у 300-ліття Сковороди почалась усенародна визвольна війна Українців од руського колоніалізму під духовним провідництвом свого великого мудреця-подвижника:

«Воля дужча всяку неволю».

Григорій Сковорода – єдиний зі своїх видатних попередників і сучасників не подався служити Російській імперії та її церковній ідеології. Як от Ф. Прокопович, богослов, очільник київської «вченої дружини», ректор Київо-Могилянської академії, єзуїт, який став ідеологічним радником царя Петра, допоміг йому утвердитись на імператорському троні й колонізувати Україну, перший проголосив Петра І у вірнопідданській промові «императором всероссийским» (перед тим вірнопіддано проголошував Мазепу «спадкоємцем Володимира Великого») та сформулював колонізаторську доктрину Російської імперії: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов». Ф. Прокопович як ідеолог абсолютизму написав і запровадив «Духовниый регламент», згідно з яким верховним главою церкви став імператор, а верховним органом імперської релігійної ідеології став «Святейший Правительствующий Синод», яким фактично керував Прокопович.

Відтоді «русская церковь вела Россию к величию и мощи». Надалі імперську релігійну доктрину РПЦ утверджували всі руські імператори, більшовицький вождь Сталін і нині утверджують необільшовицькі ідеологи «русского мира».

В основі того «миросотворения» – доктрина «сотворения мира» в «юдейських писаннях» («старий завіт»). Як Мойсей близько 2 500 років тому «зліпив» біблійний «мір», так руська більшовицька секта методологів, «нових масонів», наприкінці 1990-х років сконструювала доктрину «русского мира». Стратегічна мета доктрини «русского мира» – повернення Руської імперії в історію.

Однак це неможливо, доки існує Україна як держава, навіть як декларативна, тому Україну не відпускають з колоніальної залежності. Досі в колонії й метрополії політична й церковна влада пов’язані збагаченням на пограбуванні й заневоленні людей. Так руський церковно-імперський тоталітаризм за три століття свого паразитарного владарювання на Українських землях насадив колоніальний злочинний режим, де владарюючі нелюди перетворили людей на безтямну «недвижну масу».

І основна суспільна маса навіть не розуміє, що вона в колоніальній неволі, бо підданці за ціле тисячоліття стали ідентифікувати себе за своїми поневолювачами – називають себе руссю, русами чи руськими. Ідентифікація підневільної маси за поневолювачами – це крайній ступінь деґрадації й виродження. Відтак, над підневільними владарюють злочинці: «Як покару за громадянську пасивність люди отримують злочинну владу» (Платон).

Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли Русія почала утверджуватись як «Россійская имперія» за рахунок природних і людських ресурсів України: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину, у 1765 скасував полковий козацький устрій на улюбленій Сковородою Слобідщині, у 1768–1769 на Правобережній Україні імперська диверсійна пропаґанда інспірувала провокативне повстання «коліївщину» для виявлення й знищення залишків протестної козацько-селянської частини українського суспільства, у 1775 остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в Російської імперії.

А в 300-ліття Сковородинської епохи, ознаменованої Волею духу українського подвижника, настає кінець «мощи и непобедимости России», бо Українці звільняються од 1000-літнього руського колоніального гніту. Саме до цього спонукав покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди. Віками відроджувалась і визрівала в нашому народові воля національного духу.

Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Невже ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між подвижниками та пристосуванцями й колаборантами.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство – стратегію відродження України з провідництвом Волі Українського Духу. Сковорода як учитель, наставник і провідник явив Українцям стратегічну програму духовно-соціального визволення та побудови самостійної, самоврядної республіки на засаді справедливого суспільного ладу:

«Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В ній не має бути ворогування й рабства… Закони – гуманні, мудрі. Велике братерство, спілка співдружності людей, об’єднаних за покликанням і за стремлінням – ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви. …Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити».

Філософ Дмитро Донцов (1883–1973) у своїй останній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» потужно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва:

«Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…».

З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля Духу – основа національного права й суспільного самоврядування.

Вільні держави Світу тільки зараз офіційно визнали Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А український мудрець Григорій Савович Сковорода своїм подвижництвом утверджував наш національний дух ще понад два століття тому й започаткував суспільне зрушення – Сковородинство.

Провідна, дієва суть Сковородинства як своєчасної стратегії культурно-соціального саморозвитку України – відновити Українським людям власну волю й самостійність і єдиною волею «збірної особи Українського народу» відродити свій справедливий суспільний лад, свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони – Самостійну Україну.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2022; Наука і Суспільство, 6, 2023
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 2 спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

300-ліття від народження

Частина 1

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя? 

Родовід

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в потомственній козацькій родині. Свою появу на світ Г. Сковорода засвідчив у віршованому початку листа, написаного латиною й датованого «22 листопада 1763 року, вночі», до свого учня й товариша М. Ковалинського:

«Колись у цю ніч привела мене мати на світ. Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя…». А далі коментує: «Мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, ніби щойно народжена дитина одразу ж починає плакати тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться їй перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.). Ця автобіографічна згадка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Г. С. Сковороди.

А щодо місця народження існують дві версії. За однією, «Григорій, сын Савы, Сковорода родился в Малой Россіи, Кіевскаго наместничества, Лубенской округи, в селі Чернухах, в 1722 году» (М. Ковалинський. Жизнь Григорія Сковороди). Однак записів про народження Григорія Сковороди у метрич­них книгах Воскресенської, Миколаївської й Покровської церков Чорнух немає.

Тільки в метричній книзі Воскресенської церкви є запис від 1 січня (за старим стилем) 1733 р. про народження меншого Григоріївого брата Василя: «Крестил младенца Василия от родителей законновенчанных Савы Сковороды и жены его Пелагеи». За другою версією, Григорій народився в хуторі Харсіки.

Обидві версії не суперечать одна одній. Бо у XVIII ст. до сотенного села Чорнухи Лубенської округи Київського намісництва (нині – смт Чорнухи Лубенського р-ну Полтавської обл.) входило кілька хутірських поселень: Харсіки, Ковалі, Бондарі, Сухоносівка, Харсіки відомі з 1635 р. як хутір Харсенки. З 1666 р. хутір Харсенки був у складі Чорнуської козацької сотні Лубенського полку, тож мешканців його приписували до Чорнух і записи про них вели в метричних і сповідних книгах чорнуських церков, бо в Харсенках церкви не було.

У податковому реєстрі 1750–1756 рр. Харсенки (Харсіки) записано як підварок – те саме, що фільварок, маєток або хутір. У 1772–1775 рр. у Харсіках збудували Преображенську церкву. У сповідних відомостях тієї церкви за 1776 р. є згадка про родину Клима Васильовича Сковороди, ймовірного родича Григорія Савовича, оскільки прізвище рідкісне.

У Клима був син Степан, про що свідчить архівний документ за 1772 р. – подання від Степана Сковороди на отримання паспорта на ім’я Степана Сковороди та його батька Клима Сковороди для проїзду до Санкт-Петербурґу.

Раніше помилково вважали Степана Сковороду братом Григорія Сковороди. Насправді, у Григорія був один брат – Василь, менший на 11 років, про народження якого свідчить запис у метричній книзі Воскресенської церкви Чорнух, бо в Харсіках церкви ще не було. Вісімнадцятирічний Василь Сковорода, син Сави з Чорнух, значиться також у списках студентів гімназії у Бреслау (нині – Вроцлав) за 1751 р.

Досі нез’ясованим лишаалося походження прізвища Сковорода. Деякі ентузіасти популяризують легенду, за якою предків Григорія Савовича виводять з прикордоння Дикого Поля, де вони начебто були розвідниками-провідниками, які добре знали місцевість і могли провести військо якнайшвидше й найкоротшим шляхом. Тож їх називали скороводами, й з того бойового фаху нібито виникло прізвище – Скоровод, Скоровода.

А далі, мовляв, для милозвучності вимови помінялися місцями склади «во» й «ро» і вийшло – Сковорода. Надуманість того філологічного тлумачення очевидна. До того ж, в історичних джерелах і словниках не зафіксовано не тільки «бойового фаху», а й самого слова – скоровод. Є ще й містичне тлумачення скоровода як духовного провідника.

Ключ до етимології родового прізвища Сковорода слід шукати у світообразі самого мудреця – в образній системі його поетичних і філософських текстів. З провідним Сковородиним мотивом Волі органічно пов’язаний ключовий, тотемний образ птаха – Жайворонка, глибокий символічний смисл якого закодований у байках «Жайворонки» та «Соловейко, Жайворонок і Дрозд», а головно у притчі «Убогий Жайворонок», що має особливе символічне значення в житті мудреця й виводить на етимологію його родового прізвища.

У байках і притчі найповніше виявилась українська мовна стихія та питома народнопоетична образність, передусім у написанні Жайворонок за українською народною вимовою.

Давньоукраїнська назва жайворонка – сковронок перегукується з польським skowronek (сковронек) і словацьким škovránok (шковранок). Так через реліктове наймення Сковородиного птаха-тотема – сковрона-жайворона знаходимо архетипний ключ до тотемного походження прізвища українського мудреця.

Цей образно-смисловий ряд підводить до висновку, що етимологія родового прізвища Сковорода своїм корінням сягає в давню українську й спільнослов’янську тотемну основу: сковрон-жайворон-шковран, сковронок-жайворонок-шковранок – вільний, степовий співучий птах, вісник Сонця, Весни, оновлення Природи. В українській свідомості Григорій Сковорода закоренився як вільний співець і народний мудрець, як вісник світла Істини й оновлення українського життя. Притча «Убогий Жайворонок» символізує убоге та вільне життя самого Сковрона-Жайворона-Сковороди. Показово, що птаха Жайворонка звати Сабаш, і це ім’я означає те саме, що й самонаймення Сковороди – Варсава, тобто син Волі, син Природи.

У Сковородиному світообразі Птаха є ключовим символом Волі й Істини. У своїй улюбленій притчі про Пустельника й Птаху, якою починається філософський трактат «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», мудрець Сковорода явив алегоричний образ Птахи-Істини: в нескінченній ловитві Птахи показав нескінченну ловитву незглибимої суті безвічної Істини.

Український мудрець Сковорода-Сковрон-Шковран-Жайворон своїм тотемним родовим прізвищем і своїм міфо-поетичним символічним мисленням явив глибинну закоріненість у давньоукраїнську й спільнослов’янську етнокультурну традицію, вік якої означив образним поняттям – «тритисячолітня піч».

Від староукраїнської назви жайворона – сковрон походять українські прізвища Сковрон і Сковорода, від польських назв жайворона – skowron, skowronek походять польські прізвища Skowron, Skowronek, а від словацької назви жайворона – škovrán походить словацьке прізвище Škovrán, яке має відповідників в українських прізвищах Шковран і Шковорода.

В Україні прізвище Сковрон так само рідкісне, як і Сковорода: 108 носіїв Сковороди (найчастіше зустрічається на Волині) й 247 носіїв Сковрона (найчастіше зустрічається на Бойківщині). Ще рідкісніше прізвище Шковорода (15 носіїв на Волині), а прізвище Шковран поодиноке в Україні. З етимологічного жайворонкового гнізда найпоширенішим в Україні є прізвище Жайворонок (854 носії переважно в центральних і південних областях), менше поширені Жайворонко (180 носіїв переважно в східних областях) та Жайворон (165 носіїв переважно в північних областях).

Прізвище Сково­рода, як показало вивчення історичних документів, над­звичайно рідкісне, а його носії мешкали в родовому Сковородиному хуторі Харсіки (зрідка в сусідніх хуторах) до початку ХХ століття, останні представники роду жили тут ще в 1950-х; тепер зустрічається в сусідній Пирятинщині.

Батько Савка (Сава) Леонтійович походив зі старовинного сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних наставників; займався хліборобством і виноробством. А один з перших біографів Г. Сковороди, харківський філософ, композитор, теоретик музики, мінералог, уродженець Пешта Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) у своїй праці «Сковорода – український філософ» (1817) стверджував, що Сава Сковорода був священиком.

Про це не згадує ні сам Григорій Савович, ні його найближчий учень і товариш, перший і найбільше знаючий біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807), просвітницький діяч і генерал-майор.

Хоч на той час у сільських парафіях України священики були виборні, й селяни могли обрати собі душпастирем освіченого й шанованого ними односельця. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дванадцять років, і батько ще встиг спорядити сина на навчання в Київо-Могилянську академію).

Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені. Черкеси – загальна назва адизького субетносу. Черкес, черкас (самоназва – адиге) походить від кир – степ і кас – людина і означає – степова людина; подібну етимологію має козак (від кас, кос – людина і ак – ясний, вільний) – людина волі.

Тобто черкес і козак мають спільне смислове значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ століттях Українців-Козаків офіційно називали Черкасами, а центральну Україну на тогочасних географічних картах позначали – Черкаси. Згодом стала відома кавказька Черкесія, в яку запрошував Григорія Сковороду його перший учень, дипломат Василь Томара, і це невипадково. Володимир Олександрович Сологуб (1813–1882), граф з давнього українсько-литовського роду, мемуарист, прозаїк, драматург, послідовник природної школи М. В. Гоголя, так проникливо охарактеризував Черкесів: «Черкеси, перші аристократи у Світі; тип їхній дивовижний».

Під час визвольної боротьби на Кубані з-під Російської імперії та більшовиків у 1917–1921 рр. у складі українського козацького війська Черкеським полком командував полковник Султан Клич-Ґерей, нащадок черкеської династії Ґереїв, з якої походив і черкесько-український козацький рід Шанґереїв.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – аристократами, вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало генетичною основою Сковородиної волелюбності й духовного подвижництва.

На спадковій волелюбності й прагненні до освіти Григорія наголошував український історик, сковородинознавець, академік Д. І. Багалій (1857–1932) у ґрунтовній праці «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (1926):

«Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами як велика економічна й політична сила (середняки)… Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані. Це, між иншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у ХVІІ ст. був дуже великий потяг до освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським, видно, що в ріжних полках Лівобічної України в половині ХVІІІ ст. була сила народніх шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, що тоді стояло близько до козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах. Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потребували письменности».

Виховання й освіта

Григорія виховували батько й мати за староукраїнською системою традиційного родинного виховання – козацької педагогіки. Згодом на основі виховання в родинній батьківсько-материнській школі педагог Григорій Сковорода розвинув свою новаторську освітню систему природного «виховання серця».

Восени 1730 семирічного Григорія віддали до сільської школи, де вчитель-дяк навчав дітей українською мовою. Хлопець виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики. На розвиток природжених здібностей глибоке враження справляли рідні краєвиди, народні звичаї й традиції, пісні й думи кобзарів, лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, передусім на сопілці, сам складав і награвав мелодії.

Біля села Чорнухи й хутора Харсіки у давнину пролягав чумацький шлях. За переказами, на Горловій горі, що височіла над шляхом, малий Грицько Сковорода любив зустрічати чумаків, які поверталися з Криму, з поїздок по сіль, і їхнім знаком був голос сопілки. Хтось із чумаків і подарував майбутньому музикантові й поетові сопілку та навчив грати. З тих пір Григорій Сковорода все життя був зі своїм улюбленим музичним інструментом.

Після закінчення в 1734 повного початкового навчання в чотирикласній сільській школі Григорій одразу вступив до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії (з перервами) до 1753 року.

Київо-Могилянська академія, яку засновано 1632 р., на той час була вищим релігійним навчальним закладом Наддніпрянської України. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років.

Чотири перші роки (підготовчий – фара, три молодші – інфіма, граматика, синтаксис) поглиблено вивчали українську, польську, старослов’янську, німецьку, латинську, давньогрецьку й давньогебрейську мови. Особливу увагу приділяли класичним грецькій і римській літературам. У двох середніх класах – поетики й риторики – навчали складати вірші, вивчали загальні правила віршування. У двох старших класах протягом шести років викладали філософію та богослов’я.

Крім обов’язкових дисциплін, Григорій Сковорода вивчав античну літературу: читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація, Вергілія.

Улюбленими занят­тями Григорія були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. В Академії Г. Сковорода «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Жизнь Григорія Сковороди).

На початку 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі, де здібний музика й співак провчився і пропрацював до серпня 1744 року.

В імператорській співацькій капелі Григорій Сковорода здобув високопрофесійну академічну музичну освіту зі званням уставника, який поєднував функції дириґента, художнього керівника і вчителя співу, а також удосконалив своє композиторське мистецтво, свідченням чого стали його надзвичайно популярні в Україні пісні, канти, духовні концерти й восьмиголосний партесний розспів – «Херувимська».

У серпні 1744 Григорій Сковорода повернувся в Київо-Могилянську академію й до 1745 далі вивчав філософію в Михайла Козачинського.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високо освіченій, професійному знавцеві музики й чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з закупівлі вин для Російського імператорського двору». Тоді при дворах європейських володарів ще не пили ігристих вин – шампанського чи просекко, а вживали десертне токайське вино, виготовлене давнім місцевим способом з достиглого й прив’яленого на осонні цукристого винограду.

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимне, Пшеворськ, Жешув, Кросно, Дуклю і Венґерським трактом через Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії германської нації, точніше, на терени Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правою притокою – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) церковного хору в місцевій православній церкві, яку ще тільки будували.

У пам’ять про п’ятирічну працю Григорія Сковороди в Токаї на будівлі ХVІІІ століття – колишньої української греко-католицької церкви св. Миколая встановили 20 березня 1998 р. меморіальну дошку на кошти Товариства української культури в Угорщині й Товариства угорської культури на Закарпатті.

На дошці Григорій Сковорода зображений як мандрівець з кобзою, а збоку викарбувано його вислів «У моїй любій Гунґарії…» українською й угорською мовами. Автор меморіальної дошки – українська художниця Вікторія Чернак.

Колишня греко-католицька церква св. Миколая в Токаї перебувала на балансі міської мерії як історично-архітектурна пам’ятка, й будівля потребувала реставрації внутрішнього приміщення і старовинного іконостасу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, демонструючи свою прихильність до Росії, спеціальною урядовою постановою № 1564/2017 від 28 серпня 2017 р. виділив на потреби Угорської православної єпархії РПЦ 313,8 мільйонів форинтів (понад 1 мільйон євро) на купівлю історико-архітектурної будівлі колишнього українського греко-католицького храму.

У травні-червні 2022 мені випала нагода побувати в Токаї й інших місцях праці, студій і мандрів Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Польщі.

Токайська церква стояла в ремонтних риштованнях, меморіальної дошки на будівлі не було. Сковородинської дошки не було і в середині церкви, там на стіні була прикріплена тільки гранітна плита, датована 2016 роком: «В память генерал-майора Федора Степановича Вишневского, майора Антона Петровича Рарога и тех русских солдат, которые в период с 1733 года по 1798 год в качестве представителей Токайской комиссии по закупке вин для Российского императорского двора упокоились с миром на Токайской земле». Не знали про місцезнаходження Сковородинської дошки і в Токайському музеї. Аж у Будапешті дізнався від керівництва Товариства української культури в Угорщині, що дошку самовільно зняли нові власники церкви – московські попи й відмовляються повертати її на місце. Та все-таки українська громадськість Угорщини домоглась законності – до 300-літнього ювілею Г. С. Сковороди меморіальну дошку на його честь встановили на тому самому місці.

У Токайському краї Григорій Сковорода почувався, як дома. «У моїй любій Гунґарії волами молотять», – захоплено писав про український Токайський край Григорій Сковорода, бо так молотять і в багатій на хліб Центральній Україні. Тутешні українські люди займалися тим, що і його земляки: токайські хлібороби й винороби нагадували йому батькове хліборобство й виноробство.

А лемківсько-бойківська говірка місцевого українського люду така ж рідна, як і полтавська. Та й самі пейзажі давнього Токайського хліборобсько-виноградарського краю дуже подібні до пейзажів рідної Чорнущини: поросла виноградниками Токайська гора над Бодрогом дуже нагадувала Григорію колись порослу садами й виноградниками Горлову гору над Многою.

Як земляк Сковороди я пересвідчився в їх схожості, замилувавшись Токайською горою з берега річки, а зійшовши на гору, замилувався долиною. І люди в Токаї вітаються зі стрічними, як в українських селах, на жаль, тепер тільки по-мадярськи. Та в фізіономіях і психотипах токайців упізнаєш наших людей.

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні, міг вільно переміщуватися по всій території тодішнього «євросоюзу».

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном:

«Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, український шукач знань спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині. У Київо-Могилянській академії Григорій здобував базову освіту, але підбір тамтешніх навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань:

«Обсяг наук, що викладалися в Києві, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський.

Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню. Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали в співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цьому немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Німеччину й Польщу.

З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини, де формувалась ідеологічна база в боротьбі з Габсбурзькою монархією, яка з 1526 володіла Чехією й Угорщиною.

Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.

У Шарошпотоцькому Реформатському колеґіумі з 1650 до 1654 викладав великий чеський педагог, мислитель, латиномовний письменник Ян Амос Коменський (1592–1670) – видатний представник світової педагогіки й філософії. Коменський належав до реформатської громади Чеські брати або Моравські брати – протестантського руху, що виник у Чехії в ХV ст. як продовження традиції Гуситського революційного, антиватіканського руху.

У 1650 князь Юрій Ракоці з Трансільванії запросив педагога Яна Коменського в Шарошпоток для організації освітньої реформи, ґарантуючи протестантському рухові Чеських братів заступництво й допомогу. Ян Коменський за згодою своєї громади, яку тоді очолював, прийняв запрошення і в Шарошпотоці зайнявся реорганізацією освіти згідно зі своїм педагогічним новаторством. Тут педагог-реформатор узявся заснувати пансофічну школу – школу мудрості як універсального знання.

У Шарошпотоці Я. Коменський написав працю «Пансофічна школа» (1651), провідна ідея якої – оживити викладання й пробудити в дітях зацікавлення знаннями. Так педагог заперечив панівну середньовічну схоластику й запровадив новаторський метод оживлення навчального процесу. Прагнучи пробудити в дітях інтерес до занять, педагог широко використовував метод драматизації навчального матеріалу.

Наприклад, на основі підручника «Відкриті двері мов» написав вісім шкільних п’єс, що склали його широковідому книгу «Школа-гра» (1656). І хоч тоді здійснити повністю ідею пансофічної школи в Шарошпотоці Коменському не вдалося, та великий педагог заклав реформатську освітню базу в Шарошпотоцькому колеґіумі: навчання тут велося за його освітньою системою й за його підручниками. А його новаторські ідеї реалізовано в ХХ ст.

У процесі запровадження освітнього новаторства протягом чотирьох років викладацької праці у Шарошпотоцькому колеґіумі Ян Коменський написав низку педагогічних праць, присвячених організації освіти й методам навчання, які виходили в друкарні колеґіуму. А також завершив новаторську педагогічну працю «Orbis sensualium pictus» («Світ у чуттєвих зображеннях»), яку вперше опублікували у 1658 латиною й німецькою в Нюрнберзі, а в 1659 – латиною й англійською в Лондоні.

Перший чеський переклад опубліковано в чотиримовному виданні 1685 (разом з латиною, німецькою та угорською мовами) у словацькому місті Левоча. Праця швидко поширилася в багатьох країнах Європи, зробивши справжній переворот в освіті. То був перший в історії підручник, у якому запроваджено принцип наочності: ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб для полегшення дітям засвоєння навчального матеріалу в словесному викладі. Підручник витримав величезну кількість видань різними мовами, і його використовували в школах Європи для навчання рідної мови аж до кінця XIX ст.

Ще в попередні десятиліття, під час Тридцятилітньої католицько-протестантської війни 1618–1648 рр., Коменський видав посібник «Материнська школа» (1632), розрахований на освічених матерів, де навів перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років.

А протягом 1633–1638 рр. написав чотиритомну працю з загальної теорії навчання – «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно». Суть його педагогічного методу: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху».

У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

У Шарошпотоці Ян Коменський продовжив роботу над капітальною семитомною працею про реформування людського суспільства: «Загальна порада людському роду, і передусім вченим і доброчесним володарям Європи, про виправлення людських діянь». Над нею мислитель працював з 1643 до кінця життя, зосередивши основну увагу на вихованні й освіті громадян,  на подоланні людьми нелюдства, яке породжує ворожнечу й війни. В цілому Ян Коменський написав понад 250 педагогічних і філософських праць.

Педагогічні праці Яна Коменського заклали світоглядну основу всесвітньо відомого Шарошпотоцького Реформатського колеґіуму, який по суті був академією й центром боротьби з Габсбурзькою монархією. За довгу історію цього навчального закладу звідси вийшло багато видатних культурних і державних діячів Європи. У середині ХХ ст. цей навчальний заклад називався Педагогічний коледж Коменського в Шарошпотоці, а в 1991 відновлено Реформатську теологічну академію Шарошпотоку з розширеним статутом університету. З 2000 тут діє також Педагогічний факультет імені Коменського як філія Університету міста Мішкольць.

У травні–червні 2022 мені випала нагода тричі побувати в Шарошпотоцькому освітньому центрі Яна Коменського: оглянути педагогічне й теологічне навчальні відділення, відвідати музей Реформатського колеґіуму в його першій будівлі, ознайомитися з унікальною Великою бібліотекою.

Молодий український митець, педагог і філософ Григорій Сковорода слухав у Реформатському колеґіумі лекції з педагогіки, філософії, протестантського богослов’я, спілкувався з людьми, які славилися передовими знаннями. (Через те місцеві православні попи писали на Сковороду доноси в свою церковну адміністрацію, що він уникає контактів з ними й спілкується з протестантами).

А в багатій бібліотеці колеґіуму, яка була на рівні з бібліотеками Віденського й Істрополітанського університетів, Г. Сковорода вивчав педагогічно-філософську спадщину Яна Коменського і став першим українським послідовником його новаторського педагогічно-філософського вчення.

Зокрема ідейно-методологічна основа «Світу в чуттєвих зображеннях» Коменського проявляється в педагогічному діалозі Сковороди «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1761), проілюстрованому автором чуттєво-символічними зображеннями в манері гравюр Коменського й тогочасної європейської емблематики. Цією працею Сковорода завершує цикл педагогічно-філософських діалогів про людське щастя. У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про «вроджену працю».

У словацькому місті Братислава, що на той час звалось Пресбурґ, Григорій Сковорода відвідував заняття з поетики у Євангелічному лютеранському ліцеї. Тут він міг спілкуватися з видатним словацьким ученим-енциклопедистом, основоположником практичної освіти Матеєм Белом (1684–1749), зокрема, про ідею серця – справжнього осердя людини та національну самосвідомість і гідність.

У Пресбурзі Г. Сковорода ознайомився також з містичними ідеями пієтизму, які поширилися з Німеччини, з університету в Галле, й побутували в середовищі місцевої лютеранської (реформатської, протестантської) громади. Лютеранський пієтизм зосереджував особливу, внутрішню увагу на особистій доброчесності людини й відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії. За повідомленням М. Ковалинського, перейнятий ідеями пієтизму Г. Сковорода поїхав навчатися до університету в німецькому місті Галле, де був найпотужніший осередок пієтизму й де видатний німецький вчений-енциклопедист Христіан фон Вольф (1679–1754) упроваджував свою систему істинного знання, яке забезпечує уладування життя.

У Пресбурзі Григорій відвідував також Істрополітанський університет, який діяв тут з 1465 р. й був найстарішим на території Словаччини. Університет заснував Матяш Корвін (1443–1490) – король Угорщини, Хорватії, Богемії, титулярний король Галичини й Ладимирії (Волині); легендарний король українського фольклору Закарпаття. Бібліотека Корвіна в той час була чи не найбільшою на Європейському континенті, конкурувати з нею могла тільки бібліотека Ватикану.

Тож королівський двір притягував до себе освічених людей – гуманістів, митців, філософів з усієї Європи. З Істрополітанського університету розпочалася історія вищої освіти в Словаччині. З 1467 тут діяли  чотири факультети: богословський, філософський, юридичний, медичний. Освітня атмосфера в університеті була гуманістична й антисхоластична, великої уваги надавали природознавчим наукам, математиці, астрономії й медицині.

Назва Істрополітанського університету походить від грецької назви Братислави – Istropolis, що означає Дунайське місто (Ister – Дунай, Polis – місто). В його історичній будівлі по вулиці Панській, 26 тепер – Інститут мовознавства імені Людовита Штура. На фасаді цієї будівлі стараннями чеського й словацького україніста Микулаша (Миколи) Неврлого (1916–2019) у 2002 р. встановлено пам’ятну дошку з барельєфним портретом Г. С. Сковороди з нагоди 280-ліття від народження. На пам’ятній дошці викарбувано словацькою й українською:

Významný ukrajinský humanistický filozof a básnik Hryhorij Skovoroda (1722-1794) bol niekedy v rokoch 1745-1750 v Bratislave. Pri prílezitosti 280 výrocia jeho narodenia.
Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722–1794) відвідував у 1745–1750 роках Братиславу. З нагоди 280-рiччя його народження.

Григорій Сковорода відвідував також Трнавський університет, що в місті Трнава на заході Словаччини. Цей один з найстаріших вищих навчальних закладів Словаччини заснував у 1635 при Єзуїтському монастирі Петер Пазмань (1570–1637) – кардинал, католицький адміністратор у Словаччині, філософ, основоположник літератури живою угорською мовою.

Університет у Трнаві від початку мав лише теологічний (богословський) і філософський факультети. У 1667 почав діяти факультет права, а через 100 років, у 1769, відкрито факультет медицини.

У середині XVIII ст. університет у Трнаві набув широкої популярності, бо мав розкішну бібліотеку, наукові архіви, власні лабораторії, друкарню, ботанічний сад, передову астрономічну обсерваторію. У 1777, за наказом імператриці Марії-Терези, університет із Трнави перевели в Буду, а в 1784 університет переїхав на своє теперішнє місце в Пешт. Історичні Буда й Пешт, які розташовані на західному (правому) й східному (лівому) берегах Дунаю, об’єднані тепер в одне місто – Будапешт.

Не раз бував Григорій Сковорода у Пряшеві – центрі українського етнічного краю Пряшівщина. Відвідував Пряшівський Реформатський (євангелістський) колеґіум, який постав тут у 1666–1667 роках.

У 1654 р. в Пряшеві побував Ян Коменський, що відзначено пам’ятною дошкою з барельєфом великого педагога на історичній будівлі Пряшівського Реформатського колеґіуму.

Загалом Григорій Сковорода прожив за кордоном п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в Російській імперії.

У січні 1749 в Токаї помер Федір Вишневський, і керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Це обмежило освітні плани Григорія Сковороди, і наступного року він вирішив повернутися в Україну. З черговим транспортом вина 10 жовтня 1750 Григорій прибув до Київа, а звідти – до Чорнух, де поклонився могилам батька й матері.

«Повернувшись із чужих країв, наповнений вченістю, відомостями, знаннями, та з порожньою кишенею, в крайній нестачі всього найпотрібнішого, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих», – засвідчує зі слів свого вчителя М. Ковалинський.

Наприкінці 1750 Григорія Сковороду запросили на викладацьку роботу до Переяславського колеґіуму, де він почав викладати поетику по-новаторськи, згідно з осягнутим у власному освітньому досвіді в європейських студіях розумінням поетичного мистецтва, що відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі догматичних засад піїтики. «Сковорода, маючи ґрунтовні й широкі знання в науках, аніж які тоді були в провінційних училищах, написав міркування про поезію й порадник до її мистецтва таким новим способом, що єпископу здалося дивним і невідповідним колишньому старовинному звичаю» (М. Ковалинський). Молодий педагог змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом, який змушував новатора повернутись до викладання старим методом. Тож Сковороді не дали можливості впроваджувати набуте за кордоном новаторство в українську освіту.

Недовго попрацювавши в Переяславському колеґіумі, Григорій Сковорода восени 1751 повернувся до Київо-Могилянської академії й почав вивчати богословський курс у Георгія Кониського.

У 1752–1753 навчальному році Григорій далі навчається в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив. Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, узяв академічну відпустку й зайнявся педагогічною працею.

Педагогічна праця й освітньо-філософська система Григорія Сковороди

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, його вродженою працею і єдиною професією була педагогіка: вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості.

Вроджений педагог упроваджував своє педагогічне новаторство, набуте у європейських студіях, зокрема в працях Яна Амоса Коменського, у викладацькій праці в Переяславському й Харківському колеґіумах, у приватному вчителюванні та під час мандрівного життя серед рідного народу.

Працюючи викладачем поетики у Переяславському колеґіумі, Г. Сковорода написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся), де виповів суть мистецтва поетики й нову методику її викладання. Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад піїтики.

Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ. За переказом М. Ковалинського:

«Сковорода відповів, що він покладається на суд усіх знавців у тому, що міркування його про поезію і керівництво, написане ним, є правильне і засноване на природі цього мистецтва. При цьому в поясненні додав латинське прислів’я: Alia res sceptrum, alia plectrum, тобто: Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка».

Пихатий єпископ, «перевернувши своє незнання в його непослух», розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковорода пройшов перше випробування моральної міцності й професійності, явивши волю свого духу, відданість Істині та основні риси характеру – принциповість і непоступливість неправді у своїй правоті.

Навесні 1753 покровитель Київо-Могилянської академії, митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Тимофій Щербацький (Тихін Іванович Щербак; 1698–1767) рекомендував Григорія Сковороду як найкращого студента домашнім учителем своєму приятелеві, бунчуковому товаришу з грецького роду Стефанові Васильовичу Томарі (1719–1794) в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).

У приватному вчителюванні в селі Коврай Г. Сковорода впроваджував протягом 1753–1759 рр. свою новаторську освітню систему виховання серця – виховував і навчав різним наукам «розбалуваного матір’ю» сина Степана Томари – Василька. Саме у Ковраї Г. Сковорода вперше застосував базовий принцип природовідповідності навчання, вироблений Яном Коменським:

«Природа ніколи не використовує непридатного. Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися. …Ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху. …Потрібно запалювати у дітей бажання вчитися».

Григорій Сковорода розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає його біограф М. Ковалинський:

«Сковорода почав більше плекати серце свого юного вихованця і, розглядаючи його природні схильності, тільки допомагати природі у викохуванні легким, ніжним, невідчутним спрямуванням, а не передчасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

Про уважне й вимогливе ставлення вчителя до обдарованого від природи вихованця свідчить латиномовний вірш Григорія Сковороди «На день народження Василя Томари (хлопчика 12 років)» (цитую в перекладі Миколи Зерова):

Першим ти пагонцем, хлопче, на світ од батьків народився,
Перший чеснотою скрізь, перший і славою будь,
Перший і розумом сильним, і перший тим даром природним…
Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся,
I не з наймення лише, будь і ділами Василь.

Ім’я Василь має грецьке коріння й походить од βασιλεύς – цар, тож учитель, перед завершенням початкового освітньо-виховного циклу, акцентує на закладеній в імені життєвій програмі вихованця.

Василь Стефанович Томара (1746–1819) став відомим дипломатом, сенатором і вдячно згадував свого першого вчителя в колі спільних знайомих. Протягом усіх років удячний учень листується з учителем, потребуючи його підтримки, поради, та зізнається в високій повазі до наставника:

«Любий мій учителю Григорію Савовичу! Листа Вашого …отримав я, з рівним любові й серця прив’язанням моїм до Вас. Згадаєш Ти, поважний друже мій, твого Василя, на вигляд може й не нещасного, та внутрішньо більше маю потребу в пораді, ніж коли був з Тобою. О, якби надихнув Тебе Господь пожити зі мною! Якби Ти мене один раз вислухав, дізнався, то не нарадувався б своїм вихованцем. Чи даремно я Тебе прагнув? Якщо ні, то зроби ласку й відпиши до мене, яким чином міг би я Тебе побачити, спрагло любий мій Сковорода? Прощай і не пошкодуй ще один раз у житті уділити частку Твого часу й спокою давньому учневі Твоєму – Василеві Томарі» (6 березня 1788 р.).

Коврайський період життя Григорія Сковороди виявився дуже плідним у становленні його педагогічно-філософської й поетично-музичної систем. Як стверджує учень і товариш Г. Сковороди М. Ковалинський у життєписові свого вчителя: Сковорода тоді цілковито «віддався любомудрості, тобто шуканню Істини», одначе, «шукав Істину не розумуванням, а ділом».

У Ковраї Сковороду надихала рідна природа, україномовна стихія й народна пісенність: як поет він написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней» (1753–1785), як композитор поклав свої пісні на музику, й після його власного виконання вони розходились по Україні в кобзарському репертуарі «Сковорода».

А як музичний педагог Сковорода організував за участю селянських дітей-пастушків квартет сопілкарів, який злагоджено виконував народні мелодії; з коврайською молоддю Григорій організував сільську капелу, яка співала колядки й щедрівки та розучила пісні на його вірші й мелодії.

Тут мудрець жив серед близьких йому селян і переймався їхніми тривогами, бо Російська імперія почала ліквідовувати залишки Української автономії й закріпачувати Український народ. Тут Г. Сковорода написав свій знаменитий вірш «De Libertate» («Про Волю»), нагадавши заневоленим нащадкам вільних козаків про колишні вольності – так будив у свого народу дух Волі.

У 1759 Григорія Сковороду запросив до Харківського колеґіуму викладати поетику щойно призначений на єпископа Бєлгородського і Обоянського Іосаф Миткевич (світське ім’я – Іван Миткевич; 1720–1763). Миткевич очолив єпархію після Йоасафа Бєлгородського (світське ім’я – Яким Андрійович Горленко; 1705–1754) – українського освітнього й релігійного діяча, письменника, який багато уваги приділяв розвиткові освіти в Слобідській Україні, особливо дбав про Харківський колеґіум.

Новий єпископ продовжив освітні реформи свого попередника й для підвищення рівня освіти слобідського духовенства зобов’язував усіх духовних осіб віддавати своїх дітей на навчання в Харківський колеґіум. Тож єпископ Іосаф Миткевич покладав на Григорія Сковороду великі освітні сподівання й, цінуючи його таланти і знання, вбачав у ньому майбутнього ректора Харківського колеґіуму.

По закінченню навчального року єпископ запропонував викладачеві поетики прийняти чернечий сан. Одначе викладач Сковорода відмовився од чернечого постригу й покинув колеґіум. За синодальною інструкцією, викладачами духовних освітніх закладів могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Цивільний Сковорода був чужим серед чернечої викладацької касти.

У 1761, на прохання родичів студента Харківського колеґіуму Михайла Ковалинського, Григорій Сковорода повернувся до колеґіуму й до 1764 викладав там грецьку мову і синтаксис. За той час довкола Сковороди сформувалося ціле товариство з його кращих учнів і їхніх родичів. Однак церковні наглядачі змушують викладача-вільнодумця знову покинути колеґіум.

У 1766, за наполяганням Харківського губернатора Євдокима Олексійовича Щербініна (1728–1783), Г. С. Сковорода повернувся до Харківського колеґіуму викладати катехізис та щойно запроваджений курс основ доброчесності. Викладаючи основи доброчесності, Сковорода написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766; оновив у 1780), за яким навчав молодь не релігійним догмам «Закону Божого», а пізнавати в собі власну духовну сутність.

Освітні нововведення Григорія Сковороди мали природний, морально-світоглядний характер і ламали релігійні канони, тож клерикали вчинили гоніння на цивільного педагога. Ось як описує історик, народознавець Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) у праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колеґіумі Сковородині «Початкові двері…»:

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».

Сковороду звинуватили у підриві основ церкви й держави.

Григорій Сковорода як людина глибинного знання, волі й совісті відверто виявляв непоступливість у своїй істинній позиції. Освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів. Йому поставили умову: або приймає чернецтво, або йде з колеґіуму. Звичайно, вільний педагог вибрав волю. У тодішніх навчальних закладах було засилля жандармів у рясах, імперських аґентів, ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Коли викладачі Харківського колеґіуму, сановиті церковники, нарікали на учнів, що ті задають «дерзновенные вопросы», то Григорій Сковорода, єдиний викладач без церковного сану, відповідав обуреним наглядачам у рясах:

«Чем больше дарование, тем больше дерзновенных мыслей» («Чим більший талант, тим більше відважних думок»).

Освітня система Сковороди вільна од схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Київо-Могилянській академії й інших навчальних закладах Російської імперії, які всі були релігійними. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної теологічної науки студії у реформатських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система чеха Яна Коменського.

У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про вроджену працю.

Головне спрямування Сковородинської педагогіки – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення у вродженій праці. Вроджена праця самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив. Провідний педагогічний принцип вчителя Сковороди – «Навчаю тих, хто бажає знати».

Проникливо охарактеризувала вроджене педагогічне покликання Г. С. Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко: «Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння».

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й мирської влади, відкинув будь-який примус, не ходив до церкви й не визнавав церковних ритуалів і церемоній, жив моральною волею зрілого особистого духу. Сковорода зберіг рідкісну на той час цілісність особистості й моральну принциповість.

Проникливо визначив суспільну місію мудреця відомий сковородинознавець Леонід Махновець (1919–1993):

«Історія суспільної думки в Україні ХVІІІ ст. свідчить, що Сковорода справді був єдиною людиною, яка розвивала такий великий комплекс ідей, що входили в непримиренну суперечність з панівними ідеями гнобительсько-експлуататорського суспільного ладу і начисто заперечували їх».

Освітнє новаторство педагога Сковороди суперечило теологічним канонам тодішнього навчання, і педагог-новатор змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах, не бажаючи підкорятися консервативному, догматичному режимові викладання.

Григорій Сковорода, звинувачений у підриві основ церкви й держави, покинув Харків у 1769 й 25 років під таємним наглядом поліції й церковників провадив мандрівну подвижницьку діяльність – поширював своє вчення життєвої мудрості серед рідного народу.

«Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності», – так проникливо охарактеризував просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди Іван Франко.

З тих «вибраних одиниць» виросли люди подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядне суспільне зрушення – Сковородинство. Основу того подвижницького зрушення становили Сковородині вихованці, духовні наступники й послідовники.

Головним рушієм Сковородинства став вихованець, духовний наступник і послідовник Григорія Савовича Сковороди Василь Назарович Каразин (1773–1842). В. Н. Каразин – нащадок грецького роду Караджи (по батькові) та українського козацького роду Ковалівських (по матері), геніальний український вчений-енциклопедист, винахідник, великий вільнодумець і культурно-освітній діяч, ініціатор-засновник Міністерства народної просвіти в Російській імперії.

Організаційно-фінансовими стараннями В. Н. Каразина та за фінансової підтримки закликаного ним свідомого Українського слобідського й майже всього лівобережного громадянства (зібрано величезні на той час кошти – близько 600 тис рублів) відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).

Моральний світогляд В. Н. Каразина визрівав у процесі тривалого особистого спілкування з Г. С. Сковородою в домі вітчима А. І. Ковалівського, а також у процесі засвоєння його педагогічних і філософських праць. Десятилітній Василь Каразин оселився з матірю Варварою Яківною й меншим братом Іваном, після смерті батька – Назара Олександровича, в маєтку вдівця Андрія Івановича Ковалівського, материного родича, в селі Вільшанська Іванівка (нині – Сковородинівка).

У Андрія Івановича від першого шлюбу був син – Петро Андрійович Ковалівський, а в сусідньому селі Ярошівка жив брат – Петро Іванович Ковалівський. Мандрівний мудрець Григорій Савович часто й подовгу зупинявся в родині Ковалівських, де його глибоко поважали й виділили йому для мешкання й праці окрему «кімнатку» (так назвав своє житло сам мудрець).

У Ковалівських Сковорода прожив останні чотири роки свого віку. Григорій Савович називав Андрія Івановича «першим і останнім другом» своїм, а Варвару Яківну «поважав усією душею» як «розумну і доброчесну жінку». Петро Іванович і Петро Андрійович Ковалівські стали найдієвішими помічниками Василя Назаровича у заснуванні Харківського університету. Менший на сім років Василів брат Іван вивчився на ботаніка, заснував один з найстаріших в Україні дендропарків – Краснокутський. Освітнє новаторство, що його започаткував у Харківському колеґіумі педагог-просвітник Григорій Сковорода, закономірно завершилось відкриттям Харківського університету – першого Українського університету, бо його заснували на теренах Слобідської України саме Українці – учні й однодумці Сковороди.

Василь Назарович зберіг на все життя пам’ять про близьке знайомство й спілкування з Григорієм Савовичем і дуже тепло згадував свого вчителя: «В особі Сковороди ми під українською свиткою і під українським чубом мали свого Піфагора, Орігена і Лейбніца». Каразин планував написати біографію Сковороди, та, на жаль, не встиг здійснити свого задуму через передчасну смерть. Василь Назарович Каразин усвідомлював себе Українцем та ідентифікував себе з Україною, у своїх статтях і листах дуже часто пише: «Україна», «український».

На науково-освітній базі Харківського університету розвинув Сковородинські морально-світоглядні засади у своїй філософсько-мовознавчій школі духовний наступник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в українському й усьому слов’янському мовознавстві, зокрема лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли три українські школи світового рівня:

Сковородинська філософсько-освітня, Каразинська природничо-аграрна й Потебнянська психолінгвістична.

Філософсько-освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної педагогіки, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька й матері: благо народити й благо навчити».

Новаторська освітня система Г. С. Сковороди виросла з традиційної української родинної школи – козацької педагогіки, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформатськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» чеського педагога-мислителя Яна Коменського.

Г. С. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції й традиціях античних культур та на педагогічному новаторстві європейської Реформації, започаткованому чехом Яном Коменським.

За педагогічною системою Я. Коменського, весь цикл виховання й освіти людини розподіляється на чотири періоди по шість років кожен: Материнська школа (для дитинства до 6 років); Школа рідної мови, елементарна школа (для отроцтва до 12 років); Латинська школа (для юнацтва до 18 років); Академія (для зрілого віку до 24 років). У кожному періоді людина проходить взаємопов’язані ступені пізнання: Чуттєве пізнання; Узагальнення, абстракція – наукове знання; Осмислення, перевірка практикою – мудрість.

Процес пізнання починається з відчуттів, бо немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях. Наступний ступінь пізнання – розумове опрацювання матеріалу, отриманого з відчуттів, коли розум аналізує й узагальнює. Знання стають справжніми, корисними, коли проходять перевірку практикою й виростають у мудрість. Отже, метою пізнання, науки є мудрість. Так Ян Коменський органічно поєднав у своїй освітній системі науку й мудрість з метою їх практичного застосування в житті.

Так і Григорій Сковорода навчає здобувати знання з позиції їх практичної життєвої цінності: «Знання не повинні звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, а повинні бути доступні всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!».

Сковорода спрямовує свої освітні зусилля на просвітлення рідного народу істинним знанням. Мудрець звільнив світоглядну основу української педагогіки й філософії од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням.

А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу:

«Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Суть філософського знання розкривається в самій назві філософія – любов до мудрості. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань про якийсь конкретний предмет. Мудрість – це система практичних знань про саму суть життя, це мірило життя.

Мудрість заснована не на зовнішніх даних науки, а на внутрішньому життєвому досвіді. Мудрість – це не позичене чи надумане знання, а осягнуте в особистому досвіді й перевірене досвідом.

Мудрість – це істинне знання, явлене в істинному житті. Римський філософ Луцій Анней Сенека (молодший; 4 до н.е. – 65) так сформулював моральну основу світогляду й життя мудреця:

«Перший обов’язок мудрого і перша ознака мудрості – не допускати розбіжності між словом і ділом і бути завжди самим собою»; «Філософія (любов до мудрості) вчить діяти, а не говорити. Вона вимагає від кожного жити за її законами, щоб життя не розходилося зі словами».

Час людського життя – швидкоплинний і проминущий, а духовна суть його – безвічна. Оцю безвічну суть життя і осягає філософія й виводить людину на шлях життя в Істині. Тому філософія-мудрість – це найнадійніший спосіб осягнення таїни життя й збереження його суті.

Філософське осягнення – це цілісність дієвих знань і моральних цінностей. Філософське осягнення осмислює теоретично-практичну сутність життя. Теоретичний аспект філософії осмислює природну й соціокультурну реальність життя. Практичний аспект філософії формує волю й забезпечує здійснення людиною життєвої програми своєї душі, осягнутої в самопізнанні.

Для Сковороди філософія-мудрість – саме життя, а не якась абстракція чи самодостатня теорія. Бо мудрець жив за цілісним принципом одвічної людської моралі-мудрості, який сьогодні забуто, й рідко хто з людей намагається жити по Сковородинськи. А Григорій Сковорода на своєму земному шляху здійснив цілісне життя у власній філософії-мудрості, керуючись уселюдським моральним принципом.

Основою філософії-мудрості є мораль як внутрішня, духовна категорія. А етика як зовнішня, наукова категорія є основою науки, що є системою понять і теоретичних знань. Теоретичні знання, як правило, самодостатні й позбавлені життєвої дієвості. А мудрість – це система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Звідси базовий морально-світоглядний принцип мудрості в освітній системі Сковороди:

«Не життя для науки, а наука для життя».

Мудрий учитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Тож згідно з базовим морально-світоглядним принципом освітньої системи Сковороди, наука не повинна бути самоціллю, а зобов’язана працювати для покращення життя.

В цьому ж світоглядному сенсі проникливо визначив суть науки (етики) й мудрості (моралі) великий прусський мислитель-мудрець, родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724–1804):

«Наука – це організовані знання, мудрість – це організоване життя».

Наука апелює до прагматичного розуму, а мудрість апелює до совісті – морального судді в серці. Дієвим чинником мудрості є моральна воля – первинна сутність людського життя, яка, за Кантом, передує релігії.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і педагог уперше в українській культурі чітко окреслив з моральної позиції мудрості мету виховання й освіти: формування внутрішнього світу особистості та пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, аби вона мала змогу плідно реалізувати їх у самостійному житті моральною волею особистого духу на основі вродженої праці.

Освітнє новаторство Григорія Сковороди, що його тоді побивала церковна догматика, цілковито відповідає нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння і взаємодії.

На морально-світоглядних засадах освітньої системи Г. Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе», які з моєї ініціативи й за моєю концепцією запровадило Міністерство освіти і науки України 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді Навчання проводяться повсякчас у системі української освіти в Україні й українських навчальних закладах за кордоном.

Навчання сприяють поглибленому вивченню й засвоєнню багатої, універсальної спадщини феноменального українського педагога-просвітника й філософа-мудреця, її популяризації в Україні й Світі.

Мандроване життя просвітника й духовного подвижника

Через нестерпний гніт церковної ідеології й імперської адміністрації Григорій Сковорода змушений був залишити офіційну освітню працю та обрав зовсім новий і незнаний до того спосіб життя – вільні просвітницькі мандри.

То був дуже небезпечний протестний вибір найосвіченішої людини в Російській імперії. І те мандроване вільне й небезпечне життя мудреця тривало чверть століття. Імперські служби й церковна влада завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-поліцейського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. Мандроване життя мудреця було сповнене небезпек, пригод, оповите легендами. Слава про мудреця ширилася по всій Слобідській Україні й далі, і кожний, бідний чи багатий, хотів побачити й почути цього незвичайного чоловіка.

«Народний учитель, у свиті простого чоловіка, він був доступний кожному, хто мав у ньому потребу», – так ясно охарактеризував освітянське подвижництво козацького мудреця Г. С. Сковороди Орест Маркович Новицький (1806–1884), український філософ, автор фундаментальної праці «Поступовий розвиток давніх філософських учень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань».

Залишивши колеґіум, Григорій Сковорода спершу оселився за 10 верст од Харкова, на березі Лопані, на пасіці в Гужвинському лісі, що належав відставному підпрапорному Василеві Земборському, батькові одного з учнів педагога в Харківському колеґіумі. Тут, серед заповідної природи, мудрець відсторонився од кишла імперських аґентів і ченців-фарисеїв та почав писати філософські байки, які склали збірку «Байки Харківські» – першу в українській літературі. Тут же філософ написав свій перший філософський діалог «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Усі свої філософські праці Г. Сковорода написав протягом 25-літнього мандрівного життя.

І надалі мудрець Григорій Сковорода змушений був переховуватися в лісових сторожках, на пасіках, зупинятись у приятелів. У 70-х роках він часто зупинявся в містечку Бабаї у свого учня по Харківському колеґіуму – священика Якова Правицького, в чиєму будинку написав другу половину своїх тридцяти «Байок Харківських». Яків Правицький збирав, переписував і зберігав майже всі праці свого вчителя й товариша.

Мудрець-мандрівець обходив усю Слобідську Україну й зупинявся, крім Бабаїв, у Валках, Ізюмі, Куп’янську, Липці, Моначинівці, Охтирці; бував у селі Гусинка, в родині нащадка козацького старшинського роду Олексія Сошальського. Провідував Г. Сковорода й своїх приятелів по Київо-Могилянській академії у Сумському, Охтирському, Святогірському, Озерянському, Курязькому монастирях.

Часто бував Григорій Савович в Острогозьку, в полковницькому роду Тев’яшових, де користувався багатою колекцією рідкісних книг і манускриптів, а своїм приятелям Степанові Івановичу й Володимирові Степановичу Тев’яшовим присвячував філософські праці. У 1788–1790 Г. С. Сковорода жив у Великому Бурлуці, в нащадка знатного козацького роду Якова Михайловича Донця-Захаржевського, якому також по-дружньому присвячував свої філософські праці.

Згодом власником маєтку Захаржевських став поміщик О. І. Задонський, а в 1919 в розграбованому старовинному маєтку знайшли дерев’яні «книги волхвів» або «Велесову книгу» – зібрання давніх історико-міфологічних текстів. Ймовірно, з «книгами волхвів» був ознайомлений і Сковорода.

Про особливе ставлення Григорія Сковороди до Слобідської України свідчить Михайло Ковалинський:

«Україні надавав він перевагу над Малоросією за повітря і води. Ріки майже всі цвітуть у Малоросії, через шо й повітря має гнилість. Він зазвичай називав Малоросію матір’ю тому, що народився там, а Україну тіткою за проживанням його в ній і за любов до неї».

Про любов мудреця до України й рідного народу згадує у своїх «Спогадах» мемуарист Федір Петрович Луб’яновський (1777–1869), який зустрічався з Г. С. Сковородою в останні роки його життя:

«Не було в нього ніякого майна: що на ньому, те було його… Не мав він і постійного місця проживання. Старий, вище середнього зросту, в сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці з палицею в руках; за мовою справжній Українець. Здався він мені стомленим і замисленим. Він волів жити в селянському середовищі; любив переходити зі слободи в слободу, з села в село, з хутора в хутір; скрізь і всі його зустрічали й проводжали до зустрічі з любов’ю; в усіх був він свій. Не нажив він ані золота, ані срібла; та не заради того і приймав його народ під свої стріхи… Господар дому, куди він входив, передусім придивлявся, чи не треба було щось полагодити, почистити, перемінити в його одежі й взутті: все те негайно й робили. Мешканці, особливо тих слобід і хуторів, де він частіше й довше залишався, любили його, мов рідного. Він віддавав їм усе, що мав: не золото й срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгоди, неправду, нетверезість, недобросовісність – тішився, що праця його мандрівного життя не зовсім була марною».

Мандроване життя Григорія Сковороди Слобідською Україною припало на час докорінних змін у її суспільно-політичному житті – скасування козацького устрою. У 1765 імперський колоніальний режим ліквідував автономію самоврядних Слобідських козацьких полків, які існували в 1651–1765 роках, і на їх місці створив Слобідсько-Українську губернію – адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії.

Перша Слобідська Українська губернія проіснувала до 1780, коли замість неї створили Харківське намісництво, а в 1797 Слобідську Українську губернію відновили, й ця друга проіснувала до 1835, коли її перейменували на Харківську губернію.

Протягом 25-річного мандрованого життя серед рідного народу мудрець Григорій Сковорода виробив систему особистого спротиву руській колонізації українського культурного простору та стратегічні морально-світоглядні засади українського подвижництва для пробудження Волі Духу в людині й народові, нагадуючи про традиційну українську вольность – право самоврядування, зокрема поезією «De Libertate» («Про Волю»).

Саме через стратегію духовного подвижництва цілісно розкривається морально-світоглядна суть українського феномену мудреця Григорія Сковороди, який істинно жив серед свого народу, не шукаючи особистої вигоди.

Моральний спосіб життя українського подвижника Григорія Сковороди цілковито відповідає вселюдському принципу духовного подвижництва, що його сформулював давньокитайський мудрець Лао Цзи (Старий Вчитель; справжнє ім’я – Лі Ер; 604–531 рр. до н. е.): «працювати й не шукати вигоди, досягати успіху і не величатися, стати великим і не панувати».

За такими самими моральними критеріями характеризує свого вчителя Григорія Сковороду його учень і біограф Михайло Ковалинський: «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

У цій достеменній морально-світоглядній характеристиці цілковито розкривається національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем. Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість та істинне думання, його волю та справедливу дієвість.

Українське серце мудреця Сковороди живило його велику любов до рідного народу, до рідної України. Ця сердечна, «виняткова любов» українця Сковороди до рідного надзвичайно вразила швейцарця Жана Верне, який під впливом Григорія Сковороди став відомим українським педагогом, письменником і журналістом Іваном Пилиповичем Вернетом (1760–1825) і наслідував стиль життя мудреця.

Та під час першої зустрічі Вернета зі Сковородою «виняткова любов» українського мудреця до рідного народу навіть спричинила їхню суперечку, про що згодом написав Вернет:

«Ця виняткова любов була причиною моєї з ним суперечки й незгоди під час першого побачення; вона позбавила мене задоволення познайомитися з ним ближче, наскільки я того бажав. …Діоген з усіх народів Греції вважав за людей самих тільки спартанців; Сковорода найбільше любив українців…».

Своє морально-світоглядне освітньо-життєве вчення, засноване на концептах «вродженої праці» й «філософії серця», природовідповідне й пройняте духом протестантизму, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Дослідниця Олександра Єфименко завважує, що мандрований мудрець Григорій Сковорода своєю освіченістю й талантом співця природно вписався в козацьке середовище українського соціуму, бо «давня Вкраїна – дуже проста й демократична за устроєм – завжди дивилася на освіту буденно, не вважаючи її привілеєм якогось стану або чину, тому поширення різної мудрості, як шкільної, так і житейської, на кшталт піших мандрувань старців і кобзарів, мандрованих дяків…було звичайнісінькою справою».

Тож мудрість і співи вченого козака Григорія Савовича сільський козацький люд сприймав з його вуст як свої, й вони ставали улюбленими народними думками й піснями. Мудрець заохочував людей долучатися до джерельної основи безвічної мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».

Мудрець Сковорода щиро ділиться з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений засиллям захланних, закостенілих, мертводушних, яким не потрібне знання Істини – вони вважають істинним те, з чого мають зиск.

Захланні невігласи вимірюють цінність життя маєтностями й владарюванням, а не знають його істинної, духовної суті – справжньої цінності. Захланні паразити не хочуть знати, а хочуть тільки мати, володіти, споживати. А марновірний, безвольний мир стає для паразитів пожиточною масою – тією «недвижною масою», яку легко присипляють і визискують наставники-пастухи і всяке панство.

Моральний світогляд мудреця Сковороди базується на морально-світоглядній основі традиційного українського агрокультурного суспільства. Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості українського традиційного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа, які є означеннями соціальної нерівності.

Чужі соціоніми пан і гаспадін з’явилися в Українському світі з колонізаційними навалами скіфів, сарматів, русі-туранців і походять од скіфсько-сарматсько-туранського gupān, gaupana – власник худоби; звідти ж, од туранського бага – багач, давець багатства, походить і чужий нам теонім бог та звертання до нього з корисливою молитвою «Дай, боже!». Під деморалізуючим впливом біблійної релігійно-політичної догми «всяка влада від бога» заневолена маса стала ототожнювати пана з богом у виразі «пан бог». Та водночас виникло й народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!». Пани гнітили людську Волю, гнобили Правду й нищили Справедливість.

Мудрець стривожений безтямністю миру перед лукавим панством: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…» («Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний»). Сковорода відверто виявляє свою антиелітарну позицію духовного подвижника й будить «недвижну масу» приспаного панством люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини вилупилися білі пани? Мудрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; та кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, та без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, та глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує».

Мудрець Сковорода лишився вільний од багатства й влади, од стосунків з аморальним, захланним панством і марновірним, безтямним миром та підсумував своє земне життя сумно-радісною філософемою: «Мір ловил меня, но не поймал». Саме цей знаковий підсумок свого життя Григорій Савович попросив викарбувати на могильному камені й не ставити на могилі хреста.

Який же смисл закодував мудрець у цій філософемі? Нині цей заповітний мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, але не спіймав». Сковородин «Світ ясний», «цілий Світ» не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, «цілого Світу», що його мудрець ототожнює зі щастям-цілістю: «О щастіє, наш ясний Світ, О щастіє, мой Світ ясний!».

Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя. Сковорода розрізняє в написанні мир, мыр – внутрішній світ («маленькій мыр», «душевный мир») і Всесвіт або Всеосяжний Світ («Великій Мыр», «Всемирный Мир») та мір – біблійна історія («древній мір»), марновірний соціум, тобто антисвіт.  Староукраїнське мір (новоукраїнське – мир) означає: мирське життя, хрещений мир, соціальна маса. Тож заповітну філософему мудреця Сковороди належить передавати сучасною українською: «Мир ловив мене, та не піймав». Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет миру – антисвіту.

Чітким поняттям «мір» мудрець Сковорода означив тогочасний тоталітарний соціально-політичний режим і гнітючу атмосферу підневільної імперської маси. «Мір» – зіпсований гнобленням, марновірством і захланністю соціум, натовп, «недвижна маса». Той церковно-поліцейський «мір» своїми тенетами марно ловив українського мудреця Григорія Сковороду.

Той «мір» не «піймав» ні Сковородиної Істини своїм марновірним, приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Уся та токсично-гримуча суміш руського релігійного бузувірства й імперсько-колонізаторської аґресивності зветься тепер «русскій мір». Нинішній рашистський «русскій мір» – такий самий, як і 300 років тому, аґресивний паразитарний антисвіт, антисистема винародовлення, релігійного бузувірства, безкультур’я, що руйнує, нищить саморозвинні системи етнічних культур – етнічні світи, поглинаючи їхні життєві ресурси й заневолюючи людей.

Глибинно-ясною філософемою мудрець Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна, владарів, церковників і невігласів. Самостійне життя морально зрілої, мудрої людини власною волею – основа духовного подвижництва.

Дух великого подвижника, вчителя-мудреця відійшов у Безвічність 29 жовтня (за новим стилем – 9 листопада) 1794 року в садибі добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Іванівка (тепер – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де Г. С. Сковорода жив останні чотири роки. А прах мудреця поховали, як він і просив, у тому місці, яке сам обрав для свого останнього прихистку.

На могилі, як і заповів мудрець Сковорода, не поставили хреста.

Останній прихисток Григорія Сковороди на підгірку під липою, неподалік від його улюбленого дуба, не зберігся. У 1814 р. на вимогу нової власниці маєтку, яка придбала його в Ковалівських, домовину перенесли в інше місце – подалі від панського будинку, за яр, за межі парку, і перепоховали біля родинної каплиці Ковалівських. До того ж, над новою могилою вчинили церковний обряд «знешкодження заложного мерця», адже мудрець Сковорода перед смертю не сповідався.

Існує кілька версій, чому його прах перепоховали. Згідно з однієї, марновірна поміщиця не схотіла бачити серед парку могилу «якогось старця». Інша версія пояснює перенесення поховання за яр близькістю до родинної каплиці Ковалівських. Третя версія посилається на забобони селян, які лякалися привидів від могили без хреста…

Біля могили пантеїста Григорія Сковороди виріс клен. Його не раз намагалися спиляти. Та всіх, хто те робив, спостигало нещастя…

Після смерті плоті Григорія Сковороди продовжилося життя його духу та почалось нове життя мудреця у спогадах сучасників, у переказах і легендах. А ще започаткували в Україні вшанування народного генія і збереження світлої пам’яті про нього.

У 1874 поміщик Жилінський встановив на могилі Г. С. Сковороди мармурову могильну плиту з заповітним написом: «Міръ ловилъ меня, но не поймалъ». А в 1894 навколо могили поставили чавунну огорожу.

У 1922 р., з ініціативи академіка Дмитра Багалія, будинок, у якому останні роки жив Григорій Сковорода, а також парк і всю прилеглу територію оголосили заповідником. У 1962 р. в колишньому будинку Ковалівських відкрили музей Г. С. Сковороди на громадських засадах. А в 1972 р. Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди став державним закладом (з 2008 – Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди).

Музейне зібрання донині налічувало кілька тисяч експонатів, частина з яких – унікальна. Найцінніші: англійський срібний годинник XVIII ст. з дарчим написом «От Григорія Варсавы Сковороды чрез Стефана Гречину» (годинник зберігався в Чернігівському історичному музеї й переданий у 1972 р.); скрипка, на якій грав Григорій Сковорода у будинку Якова Правицького в Бабаях; копії інших Сковородинських артефактів, зокрема, його незмінних супутниць у мандрах – власноруч виготовлених патериць, ориґінали яких згоріли в Харківському історичному музеї під час пожежі 1943 р.

Під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідник у Сковородинівці – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

Перед початком російської аґресії Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди завершив ремонт усіх своїх приміщень за власні кошти.

З початком аґресії почалися масовані обстрілів Харківської області, зокрема її прикордонної території, до якої належить Сковородинівка. 6 травня 2022 р. о 23 годині в дах Національного літературно-меморіального музею Г. С. Сковороди влучила ракета російських окупантів, і музей загорівся. Вогонь охопив усі приміщення, площа загоряння становила 280 квадратних метрів. Пожежу в музеї загасили тільки о восьмій ранку 7 травня.

Усе приміщення музею вигоріло, проте колекція постраждала не дуже – найцінніші експонати завчасно перемістили в безпечне місце.

А ось що лишилось від самої історично-культурної пам’ятки після рашистського ракетного обстрілу й пожежі.

Літературна, педагогічна, філософська, композиторська спадщина

Літературно-педагогічно-філософський доробок Григорія Сковороди: поетична збірка «Сад божественних пісней» та інші поезії, збірка байок у прозі «Байки Харківські», драматичні діалоги, педагогічні праці, філософські діалоги й трактати, переклади з античних і неолатинських поетів, листи, філологічні нотатки.

Тривалий час Григорій Сковорода був знаменитий передусім своїм мандрівним життям і просвітництвом.  За життя Г. Сковороди не вийшла друком жодна його поезія, байка, педагогічна чи філософська праця, бо прискіплива церковна цензура вважала їх «противными Священному Писанию и оскорбительными для монашества». Тексти Сковороди поширювалися в авторських рукописах і в списках його сподвижників.

Завзято розповсюджували поетично-пісенний доробок Г. Сковороди мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Ці народні співці рознесли Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» кобзарський поводир Тарас Шевченко. Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Проникливо розкриває велич мудреця Г. С. Сковороди відомий український філософ, культуролог Сергій Борисович Кримський (1930–2010): «Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найориґінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії… Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. … Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав «синами», «дочками», «дітьми», але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М. Ковалинським. За життя Г. Сковороди друком не вийшла жодна його книга. …Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контексті життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди», 2012).

Перші публікації текстів Григорія Сковороди з’явилися тільки після його смерті під суворим церковним цензуруванням. І першим видавцем став український історик, бібліограф Михайло Іванович Антоновський (1759–1816), який походив з козацького роду з Борзни. У 1798 р. він видав у Санкт-Петербурзі 225-сторінкову книжку «Библіотека духовная», більшу частину якої займав текст під заголовком: «Дружескія беседы о познаніи самого себе». Це скорочений церковним цензором варіант першого філософського діалогу Григорія Сковороди «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (1769, 1771). Одначе, імені автора в цьому виданні не названо. Повністю під ім’ям Г. Сковороди цей діалог вийшов лише у 1861 р., одразу після ліберальних реформ і послаблення церковної цензури. Уперше з зазначенням авторства Г. Сковороди опубліковано його педагогічний трактат «Начальная дверь ко христіанскому добронравію, Написана в 1766 году, для молодого шляхетства Харковской губерніи, а обновлена в 1780 году. Твореніе Г. Сковороды» у 1806 р. в Санкт-Петербурзі в журналі «Сіонской Вестник». І аж під кінець 30-х років ХІХ ст. в московських видавництвах, під церковною цензурою, виходять пісні, байки та філософські діалоги й трактати Г. Сковороди, які мали знаменні відгуки в пресі.

Сковородинська мова

Часто виникають суперечки серед лінґвістів щодо мови писань Григорія Сковороди. Пісні, байки, вірші Г. Сковорода писав українською книжною мовою, наближеною до народної, а також давньогрецькою й латиною; філософські діалоги, трактати й педагогічні праці писав власною мозаїкою з української, церковнослов’янської й руської мов, бо його новаторство виривалося з тогочасного церковно-схоластичного стилю; листувався зі своїми товаришами й знайомими латиною й руською.

Та хоч би якими різними мовами писав мислитель: давньогрецькою, латиною, церковнослов’янською чи руською, він думав рідною, про що свідчать у його писаннях і українська мовна стихія, і український тип мислення, українська стилістика й правопис, бо «писав для свого краю». Про це свідчить учень, товариш та біограф Г. Сковороди М. Ковалинський: «Він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». З близькими людьми Г. Сковорода спілкувався виключно живою рідною мовою. А тією мовою, якою писав, він не розмовляв.

Проникливо проаналізувала феномен Сковородинської мови літературознавець, професор кафедри україністики Бухарестського університету Маґдалина Андріївна Ласло-Куцюк (1928–2010): «Сковорода писав свої твори в часи, коли нова українська мова ще не мала усталеної літературної норми; він навчався в академії, коли навіть забороняли викладання іншою мовою ніж латиною або російською, тому орієнтувався на російську літературну мову XVІІІ-го століття, бо такою спілкувались вчені люди, яким адресував свої твори, хоч сам либонь розмовляв мовою, якої навчився від своїх батьків, звичайних селян-козаків з Полтавщини».

А писав Григорій Сковорода свої педагогічні й філософські праці як високоосвічений граматик за тогочасними правописними нормами, на які значною мірою впливала тогочасна академічна традиція; листувався за тогочасною традицією офіційного мовлення. А його пісні й байки сповнені народнопісенною й народнорозмовною стихією. Мова всіх писань Сковороди забарвлена староукраїнською бароковою лексикою з украпленнями грецької, латинської, церковнослов’янської й руської.

А її фонетична система суто українська, природня. Тому для безпосереднього сприйняття Сковородиних текстів їх необхідно читати з українським фонетичним ключем, зокрема замість церковнослов’янської літери ѣ (ять) слід вимовляти український природній звук і. (Тут доречно зауважити про бездумне називання Григорія Сковороди по-батькові Савич, що є калькою з руського – Саввич. До речі, сам Григорій підписувався – Григорій Савин, тобто Савин син.  Отже, по-українськи – Григорій Савович).

Мову Григорія Савовича Сковороди належить характеризувати не за формальними лексичними ознаками й не за належністю до певної зовнішньої соціальної сфери комунікації, а за її внутрішньою пізнавально-освітньою функціональністю. Мова Г. Сковороди – це передусім засіб пізнання себе, свого народу й Світу, це ключ до істинного знання. За Сковородою, мова – «найдавніше з надбань людини»; «Мова все тіло скеровує і всьому голова є» («Наркіс»).

Для істинного сприйняття Сковородиного природно-морального світогляду й особливої, з індивідуальним стилем, мови мудреця та осягнення суті його писань не можна застосовувати підхід зовнішньої комунікації. Тексти Г. Сковороди належить читати у внутрішньому зосередженні, й тоді відкриється розуміння його задуму і взаєморозуміння з ним.

Мова Г. Сковороди не теоретична з умоглядними, абстрактними поняттями, а образна й понятійно конкретна та дієва глибиною думання. Це означає, що мудрець шукав Істину не теоретичним розумуванням, а власною моральною дієвістю. Бо мудрець Сковорода все пізнає не байдужим розумом, а щирим серцем, і адресує свої осягнення не темному розуму, а чистому серцю. Дієвість мови Г. Сковороди – у її правдивості, істинності, а її смисл – у спрямованості на самопізнання й саморозвиток.

Мова Г. Сковороди – це мова ясних образних понять і глибоких смислів, це вияв морально-світоглядної основи української культури. Саме з погляду ясних образних понять і глибоких смислів необхідно розглядати мову педагогічних і філософських праць, поезій, байок і листів Григорія Сковороди. Мова глибоких, утаємничених текстів мудреця спрямована на самопізнання й саморозвиток людини.

Характерна ознака всіх текстів Григорія Сковороди – їх історична й соціальна реалістичність і психологічна точність. В основі їх змісту: конкретні факти, реальні події життя, певні суспільні чи особисті обставини. Будучи глибоко символічними за змістом і містичними за формою, Сковородині твори є не тільки документами його епохи, а й морально-світоглядними орієнтирами для сучасності. Бо за фактами часоплину проявляється непроминуща духовна суть життя і його дієві чинники. Це означає, що мудрець шукав Істину не розумуванням, а дієвістю.

Ось приклад своєчасності й дієвості Сковородинської поезії:

Кто сердцем чист і душею,
Не нужна тому броня,
Не нужен і шлем на шею,
Не нужна єму война…
Сей свят град бомб не боїтся,
Ні клеветничіїх стріл,
І хитрих мін не страшится,
Всігда ціл і не горіл.
(Піснь 20-а зі збірки «Сад божественних пісней»)

Усе Сковородине письмо сповнене символічними образами й афоризмами. Афоризми Г. Сковороди – невичерпне джерело знань і життєвої мудрості. Великий український філософ-мудрець кілька століть тому явив істини, які своєчасні нині:

Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце.
З видимого пізнавай невидиме.
Не розум від книг, а книги від розуму створились.
Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.
Природа є вічне джерело волі.
Воля дужча за всяку неволю.

Поетично-філософське мислення Григорія Сковороди образно-символічне, що є особливою характеристикою його внутрішнього світу, в якому утаємничується Істина. У символічній формі являється глибинний сенс мікро- та макросвіту. Крім образної поетично-філософської символіки, Г. Сковорода розвинув цілісну систему емблематичних малюнків, яку подає в діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу». А також дав визначення провідних філософсько-педагогічно-музичних понять: музики як «філософії педагогіки» та філософії як «найдосконалішої музики».

Музика – «філософія педагогіки», філософія – «найдосконаліша музика»

Григорій Сковорода транслював свою поезію, педагогіку й філософію через усне слово й музику, а заняття в класі починав з гри на флейті. Сковорода як педагог-музикант налаштовував музикою учнів на внутрішнє сприйняття знань і як філософ-композитор відчував у «духовному народженні людини» «октаву світла». Постійною супутницею мандрівного філософа була удосконалена ним флейта – флейтравер.

Про музичний талант і композиторську спадщину Г. Сковороди згадує М. Ковалинський: «Він написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику, а також і вірші, які співали під час літургії й музика яких сповнена гармонії простої, та урочистої, що проймає, заполонює, зворушує. Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейтравері, бандурі й гуслах приємно й зі смаком».

Особливу функцію в музично-поетичному світі Григорія Сковороди виконувала улюблена з дитинства сопілка. Граючи на сопілці, митець складав мелодії своїх пісень і розвивав внутрішнє сприйняття розмаїття в Природі. Сучасники зазначали, що Сковорода грав на сопілці так досконало, що міг передавати голоси співочих птахів.

До композиторського доробку Г. Сковороди належать канти, ліричні пісні, духовні концерти, псалми, «Херувимська», яку співають на літургії. Восьмиголосний партесний розспів «Херувимська» засвідчив новаторство й виняткову композиторську майстерність Г. Сковороди та став одним з найориґінальніших здобутків композиторського мислення ХVІІІ ст. ще до народження М. Березовського, Д. Бортнянського й А. Веделя, які теж написали свої варіанти цього літургійного розспіву.

Г. Сковорода як композитор поклав на музику частину поезій своєї збірки «Сад божественних пісней». Г. Сковорода як співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті, що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака. А після його власного виконання канти й пісні розходились по Україні в кобзарському репертуарі «Сковорода».

За життя Сковороди носіями української прадавньої цілісної міфо-поетичної свідомості були народні співці – кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу. Надзвичайно проникливо визначив духовно-вольовий феномен кобзарства, яке уособлювало собою небесно-земну, космогонічно-природну сутність світогляду Українського народу, геній слов’янства Іван Олексійович Бунін (1870–1953): «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Таким, подібним до співця-кобзаря, феноменальним мандрівним співцем-мудрецем був і Григорій Савович Сковорода, який уособлював своїм подвижництвом нероздільну небесно-земну сутність рідного народу й так розглядав себе в космічній проекції: «Цей мандрівець ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

За висновками дослідників, пісні Григорія Сковороди виконували не лише народні співці, а й хорові колективи, зокрема, хор «малолітніх півчих», яким керував наприкінці XVIII століття великий український композитор Артемій Лук’янович Ведель (1767–1808).

Поширювалася співана поезія Григорія Сковороди й серед українського духовенства. Філософ Василь Миколайович Карпов (1798–1867), випускник Київської духовної академії й професор Петербурзької духовної академії, писав у листі до біографа Г. С. Сковороди Григорія Петровича Данилевського (1829–1890), відповідаючи на його питання з цього приводу: «Живучи в Київі, я мав нагоду чути наспіви, які приписували Сковороді. Та ці наспіви не введені до церковного вжитку, а вживаються келійно, у приватних, звичайних зібраннях київського духовенства, яке любить заповітну старовину». Це згодом підтвердила й історик, народознавець О. Я. Єфименко: «…«сковородинські» наспіви духовних пісень відомі в Україні й сьогодні поміж місцевим духовенством».

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор Сковорода характеризує так: «Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, та я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня». Григорій Сковорода визначив українську народну пісенність як «неопалимий» скарб з «тритисячолітньої печі» української культури, тим самим означивши вік нашої культурної традиції.

На цих глибинних пісенних реліктах прадавньої української культури й базується мова утаємничених текстів Г. Сковороди: педагогічних праць, філософських діалогів і трактатів, поезій, байок, листів. Сковородина мова поезій-пісень та байок максимально наближена до образної народнопісенної, народнорозмовної, а мова філософсько-педагогічних текстів має складну понятійну базу для передачі глибинного процесу думання.

Композитор-мислитель і музикант-педагог Григорій Сковорода чув у духовно народженій, культурній людині «октаву світла», чим означив прилучення до Світлої Сили – Першоджерела Життя й найвищий ступінь осягнення Істини. Мудрець розглядав «заповітне» як світло Істини, осягнутої людиною в самопізнанні: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». Проявлена в людині її духовна сутність – «октава світла» є виявом всепроймаючої, всеосяжної, вселадуючої надтонкої Світлої Сили – джерела Всеєдиного Життя, що являється через Сонце. «Октава світла» символізує виповнення людського серця світлом Істини, що виявляється в досконалості, гармонійності, уладованості, співзвуччі й подібності просвітлених людей. Г. Сковорода означив «октавою світла» звучання мелодії Космічного Ладу в людському житті. Мудрець відчував у музиці вселадуючу, цілющу силу: «Музика – це великі ліки в скорботі, втіха в печалі, забава в щасті».

Саме життя педагога-музиканта-мудреця Григорія Сковороди – правдиве й дієве життя вчителя, духовного цілителя й подвижника.

Подвижництво – суть українського феномену мудреця Сковороди

Михайло Іванович Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу виховання й освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі.

Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939), історик літератури, академік УАН охарактеризував енциклопедиста Г. С. Сковороду лаконічно: «Досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет».

А тогочасні владоможці обзивали мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, і він зазнавав постійного церковно-поліцейського стеження й гоніння, тож мудрець змушений був ставати невловним для «міра» в мандрах.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом». А в нинішню пору засилля церковної, християнської неорелігійності, що прийшла на зміну партійній, комуністичній релігійності, заповзяті неорелігійні активісти стали трактувати Сковороду як «теолога-містика» й навіть «месію» чи «пророка», підмінюючи власними містифікаціями його духовне, освітнє подвижництво.

В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності, вивищення «обраного народу» над іншими.

У ясновідному моральному світогляді народів агрокультури відсутні месіанізм і богообраність, а провідним дієвим, усеоб’єднуючим внутрішнім чинником життя народу є духовне подвижництво, яке базується на ясновіданні (не плутати з ясновидінням – елементом релігійної магії, надприродною здатністю розпізнавати на відстані явища фізичного плану).

Ясновідання – дорелігійна морально-світоглядна система осягнення цілісного, дієвого знання, яка пов’язана з глибинними процесами психіки, душі. Пізнавальна практика ясновідання – безпосереднє, інтуїтивно-містичне осягнення Істини серцем як пізнавальним і моральним осердям людського єства. Ясновідання засноване на принципові моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. За цими моральними критеріями, Григорій Сковорода – типовий мудрець-ясновідець і, за його ж визначенням – «Справжня Людина»: «Бо Справжня Людина має Справжнє Око. Оскільки воно за Видимістю добачає Первину і на Ній спочиває…» («Наркіс»).

Проте релігійні марновірці особливо нав’язливо накидають мудрецеві-ясновідцеві статус «богослова», «реформатора церкви», «сектанта» й навіть «масона», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не приймав релігійної догматики й церковних ритуалів і церемоніалу. «сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця Сковороди.

Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист, сковородинознавець Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Григорій Сковорода ставився до релігії з її магічними культами й зовнішніми ритуалами однозначно неприйнятно: мудрець жив не за релігійними приписами й віросповідними догмами, а за одвічними дорелігійними морально-світоглядними принципами. А звертання Сковороди до Біблії – це не ознака його релігійності, а ознака пізнавального методу: мислитель не проповідує біблійні догми, а розкриває через біблійний символізм приховані реальні смисли.

Г. Сковорода часто цитує Біблію (в основному Старий, а не Новий Заповіт) як символічний текст («символічний світ Біблії») не з теологічною метою, а для філософсько-символічного відокремлення правди од неправди та з’ясування Істини. Мудрець використовував біблійні тексти як ідеологічне прикриття свого вільнодумства.

Сковородине цитування Біблії в умовах засилля християнської релігійної ідеології нагадує цитування радянськими філософами класиків марксизму як ідеологічної основи комуністичної світської релігії. Григорій Сковорода, будучи педагогом-новатором і вільним філософом, не мав священицького сану, а це все одно, що за комуністичного режиму бути безпартійним педагогом. Філософам за комуністичного режиму для написання праць необхідно було обставити свої думки цитуванням класиків марксизму. А філософ Сковорода обставляв і захищав свої думки цитуванням Біблії.

Відомий сковородинознавець, філософ Володимир Францович Ерн (1882–1917) у своїй монографії «Григорій Саввич Сковорода. Жизнь и ученіе» (1912) заперечив належність праць філософа до богослов’я й ствердив, що теологія – це оболонка його праць, а насправді Сковорода – чисто світський письменник.

Це підтверджує й літературознавець Маґдалина Андріївна Ласло-Куцюк: «На наш погляд, за життя Сковороду переслідували, а після смерті замовчували, тому що еволюція його поглядів вела до все більшого віддалення від традиційного православ’я, точніше кажучи від офіційних позицій церкви. На жаль, саме цей процес віддалення, визрівання власних богословських ідей досі не розглядався, незважаючи на те, що в Сковородинознавстві в наш час працює багато людей.

Представникам церкви, які в теології добре розбираються, не на руку це робити, а літературознавці до цієї проблематики не підготовлені. …Якщо 100 років твори Сковороди пролежали в рукописі, то до цього спричинилась, мабуть, і церква. Православна церква єретиків не спалювала, тим більше в XVIII–XIX століттях.

Просто їх замовчувала. Однак, його популярність була надто великою, щоб вже зовсім його заховати. Отож, відсутність друкованих джерел давала можливість приписувати йому те, що він ніколи не проповідував, цитувати неіснуючі твори і приближувати його якось до офіційно визнаного».

Та нині деякі неохристиянські ентузіасти намагаються зробити з філософа-мудреця Сковороди теолога й навіть канонізувати. Мудрець не потребує церковної канонізації – святістю світла Істини сповнені його думання, справедливе діяння й правдиве письмо, що ствердив сам мудрець: «Святість життя – тільки в діяннях». Моральною волею духу сповнене все його чесне, совісне життя.

І все це давно морально схвалив його рідний народ. Та профани й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «гіпі», «гіпстера», «фрика», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». А є й зовсім несамовиті, які представляють себе реінкарнацією Сковороди.

Тобто проектують себе на мудреця Сковороду хто від власного невігластва, хто від релігійно-ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати морально-світоглядну основу його життєвого вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця невігласи ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

А ще через спрощене сприйняття й хибне тлумачення відомого вислову «Міръ ловилъ меня, но не поймалъ» як «Світ ловив мене, але не спіймав» Сковороду тлумачать як анахорета, пустельника. самітника, який тікав од людей і од Світу. Насправді Григорій Сковорода цією філософемою означив не втечу од людей і Світу, а свою невловність в імперські політично-церковні тенета антисвіту.

Так само й Микола Гоголь був невловний для політичних тенет і мирського недомислу: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на мирському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним». Український геній Микола Гоголь плекав свій особистий дух не в публічному гаморі, а в заповітному єднанні серцем з Усеєдиним.

Гоголя зближують зі Сковородою містичне самозаглиблення в пізнанні Істини та подвижницький аскетизм. Для обох українських подвижників властивий духовний персоналізм, що виявляється в їхньому зацікавленні реформатськими течіями, зокрема протестантським (лютеранським) пієтизмом, який особливого значення надає особистій доброчесності, чого людина досягає моральною зрілістю.

Основи доброчесності Г. Сковорода виклав у курсі своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766), а М. Гоголь – у книжці «Вибрані місця з листування з друзями» (1846). Саме ці морально-світоглядні основи обох українських подвижників викликали аґресивну реакцію імперських ідеологів. Бо імперська ідеологія мертводушною деморалізацією людської маси формує вірнопідданий соціум.

А Сковородин мотив «живої смерті» як один з провідних у «Саду Божественних пісней» та Гоголеві «Мертві душі» застерігали тоді од засилля мертводушного аморалізму й лишаються своєчасним застереженням нинішньому соціуму: «Да смерть страстям и злым сластям. Живу тебі мой Світ» (Піснь 1-я. «Боится народ сойти гнить во гроб», 1757). Бо одержимий страхом темний розум легко впадає в марновірство й стає мертводушним знаряддям нелюдів.

І той безтямний соціум розцінює духовне подвижництво як жертовність – відмову од радощів земного життя в ім’я чогось позаземного. Та для духовних подвижників аскеза, усамітнення – це природне прагнення морально зрілої людини, керованої волею особистого духу в серці, бути сам на сам зі Світом, заглибившись у себе й зосередившись на Істині.

Усамітнення українських духовних подвижників – не втеча од суспільства, а самозосередження на Істині з метою зміцнення самостійної моральної сили й волі духу та досягнення внутрішнього ладу серця, душі й розуму для подальшого поширення ладуючої духовно-інтелектуальної енергії в суспільному середовищі, завдяки чому й виростає збірна цілісність народу.

Подвижники впливають на суспільну свідомість не безпосередньо, а опосередковано: прямуючи шляхом духовного просвітлення, моральної зрілості, вони власним прикладом пробуджують у людях совість і внутрішню моральну волю, спонукаючи їх до самостійного духовного досвіду, моральної зрілості й здійснення високого покликання в суспільстві.

Морально-світоглядне життєве подвижництво Сковороди й Гоголя було малозрозуміле їхнім сучасникам і лишається малозрозуміле нинішнім поколінням. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе». Хоч істинні осягнення мудреців позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Морально зрілим було близьке оточення мудреця, яке визрівало під його духовним впливом.

Ознайомившись зі значним колом товаришів, приятелів і знайомих Г. С. Сковороди, розуміємо, що педагог-мудрець не лишився самітним блукачем у пустелі – у нього було багато щирих товаришів, однодумців і послідовників серед різних верств тогочасного українського суспільства. Григорій Сковорода завжди знаходив підтримку й прихисток у близьких йому щирих людей.

Духовне усамітнення мудреця-подвижника Григорія Сковороди є ознакою великої моральної сили особистості, підтвердженням права на власний індивідуальний моральний шлях.

Коли харківський губернатор Є. О. Щербінін запропонував Г. С. Сковороді зайнятися «поважною справою»: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось знаного стану?», то отримав од мудреця пряму відповідь: «Високоповажний добродію! Світ подібний до театру. Аби представити на театрі гру з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Дійову особу на театрі хвалять не за знатність ролі, а за вдалу гру. Я довго міркував про це і після багатьох випробувань себе побачив, що не можу представити на театрі світу ніякої особи вдало, крім незначної, простої, безпечної, усамітненої: я сю роль вибрав, узяв і задоволений».

Григорій Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану й лишився вільним мудрецем, утверджуючи особистим життям моральну волю Української людини й Українського народу.

Г. С. Сковорода став першим вільним педагогом-просвітителем і філософом-мудрецем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі. Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх вроджених талантів і подвижницького духу на проповідування церковних догматів, на служіння імперії та її ідеології, не піддався спокусі релігійної й мирської влади та зберіг самостійність мудрого, справедливого життя волею особистого духу.

Г. Сковорода як істинний вільний філософ-мудрець не створив ніякої канонічної філософської групи чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». У Григорія Сковороди своя феноменальна система філософії-мудрості як способу життя – морально-світоглядна система життя в Істині в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Ця система справедливого життя в Істині за морально-світоглядним вченням мудреця Григорія Сковороди дістала найменування – Сковородинство.

Осягаючи український феномен мудреця-подвижника Григорія Сковороди і його морально-світоглядне дієве вчення – Сковородинство, з’ясовуємо  фундаментальні ціннісні чинники цього феноменального явища в їх життєвій цілісності.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 11, 2022
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 1 спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Український природно-космогонічний світогляд і звичаєва традиція Сонячного, Ладового Кола

Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора потужної дієвості Світлої Сили й Ладу

Осіннє рівнодення – 23 (у високосний рік – 22) вересня – знаменує астрономічний початок Осені. У 2022 році Осіннє рівнодення настало 23 вересня о 04:04 за Київським часом. У цей день Сонце сходить точно на Сході й заходить точно на Заході.

В Осіннє рівнодення відзначаємо третє велике свято Сонячного Кола – Літопровідець або Сіменник. Літопровідець-Сіменник знаменує поворот Сонця з Літа на Осінь у Сонячному, Ладовому Колі.

Українці з передвіку Сонце називають Коло або Ладо: «Божеством наших праотец було Світле Сонечко. Звали єго Ладо…» (Юрій Федькович. Колядки старовіцькі). А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу називають Сонячний біг або Ладове коло. Чотири сезонні яви Сонця в Ладовому колі складають цілий Сонячний цикл – Літо.

В агрокультурі сама Природа й характер людської праці на землі поділяють Сонячний цикл (Літо) на два великі життєві періоди – весняно-літній і осінньо-зимовий, що їх розмежовують Весняне й Осіннє рівнодення.

З Весняного рівнодення починається весняно-літній період Сонячного циклу (Літа),  його перша половина й починається відлік Новоліття – Нового Літа. Звідси традиційне в агрокультурі літочислення за літами, а не за роками. Українці з передвіку відлік часу ведуть за літами, починаючи з весен, звідси – однолітки й ровесники.

А з Осіннього рівнодення починається осінньо-зимовий період Сонячного Кола –   друга половина Новоліття, відлік якого завершує Зима. За погодою Осіннього рівнодення визначають погоду Осені й Зими.

Тож свята Весняного й Осіннього рівнодень – Великдень і Літопровідець (Сіменник, Сімен) – однаково значущі у світогляді, звичаєвій традиції й господарсько-духовному житті людей агрокультури.

Про безконечність, безвічність Життя в Природі оповідає український поет Анатолій Качан:

Осіннє рівнодення      

Вже де-не-де наш сад підняв
На рівнодення жовті стяги.
Та ось із клена лист упав –
І Світ утратив  р і в н О в а г у .

Упав листок іще один –
І почалась під небозводом
Пора осінніх перемін,
Калейдоскоп подій в Природі.

Тепер у нашій стороні
Все нижче Сонце пропливає,
Бо Рік на дні-корочуни
Свої колеса повертає.

Споконвіків о цій порі
Опісля Свята рівнодення
В жовтогарячі кольори
Фарбує Осінь все зелене.

А десь у грудні листя те,
Поля, долини опустілі
Зима снігами замете
І чорні ночі стануть білі.

Аж після свята Коляди,
Коли заколядують діти,
Поверне Сонце, як завжди,
На молоду Весну і Літо.

Знов привітають снігурі
Наш сад із Сонцеповоротом,
І знов відчинить Рік старий
Новому Рокові ворота.

Літопровідець-Сіменник – знамення дієвості Світлої Сили, Ладу й безконечності Життя

Осіннє рівнодення – пора зрілості Світлої Сили й очищення од усякої нечисті, пора підбиття підсумків, досягнення душевного урівноваження й наведення Ладу в житті.

В пору Весняного рівнодення починають сіяти насіння, а в пору Осіннього рівнодення завершують збирати врожай і відбирають з кращого насіння сіменний запас для весняного посіву. Звідси й назва Сіменник, Сімен – велике свято Врожаю й Сімені, що знаменує силу безконечності, безвічності Життя.

А від палеоліту – кам’яної доби, найдавнішої пори людського суспільства – збереглося наймення Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця. Сіморгл як дух Осіннього Сонця зберігає в сімені Дух Життя в довгий осінньо-зимовий період.

У новітню пору палеолітичний Сіморгл і агрокультурний Сіменник стали означувати духа Осіннього Сонця, що знаменує і пригасання сили Небесного Світила й завмирання Земної Природи, і приготування хліборобів до зимування: заготовляння на зиму земних плодів і збереження для весняного засіву насіння-сімені. Тож сакральне наймення Сіменник – знамення потужної сили життєродного сімені.

З українським великим святом Врожаю й Сімені – Сіменником-Сіменем асоціюється кельтське велике свято врожаю – Самайн (Samhain), що означає кінець Літа. Звідси ірландська назва місяця листопада – Samhain. У кельтській агрокультурі хліборобський рік також поділяється на два періоди: світлий – літній і темний – зимовий. Зимовий період починається з початком листопада, коли закінчується збір урожаю. Отже, Самайн, як і Сімен, знаменує кінець літнього періоду хліборобського року й початок зимового. Атрибутом Самайна є гарбуз як символ Сонця й нескінченності життя.

Сам Самайн відзначали в ніч з 31 жовтня на 1 листопада при свічках, а святкували три дні перед цим і три дні після. Обрядодії Самайна як традиційного хліборобського свята всіх народів Британських островів супроводжувалися багаттями, що символізують очищення, прилучення до джерела світлої сили й спілкування з духами предків. Незважаючи на свою давню природно-космогонічну світоглядну сутність, Самайн зберігся і в новітню християнську пору.

Парадоксально, але глибинну закоріненість хліборобських свят в агрокультурну традицію використала католицька церква в християнізації Європи: через два століття після початку християнізації Британських островів Папа Римський Григорій І у 601 році звелів своїм місіонерам замість викорінення дохристиянських свят перетворювати їх у християнські. Так Самайн підмінили Днем усіх святих, який відзначають 1 листопада.

Про аналогічну підміну православною церквою в українців, як і в усіх слов’ян, дорелігійних хліборобських звичаїв християнськими релігійними ритуалами з насадженням культів «святих» писав Микола Гоголь у «Замітках з фольклору»:

«…Слов’яни виховані на хліборобстві, а з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Українці ще називають сіменником дерево, яке лишають на розплід після прорубування лісу. В українському природно-космогонічному світогляді Дереву належить центральне місце між Землею й Небом, між Водою й Сонцем.

Дерева, як і інші рослини, були першими живими істотами на Землі. Звідси в українській міфології первинні образи Верби як Світородного Дерева та Дуба як символа могутності й довголіття, що знаменує єднання поколінь роду й народу. Дерева в українському природно-космогонічному світогляді символізують Світове Дерево, яке єднає Землю і Світову Всеєдність.

Дерева як автотрофні організми забезпечують разом з іншими рослинами умови життя для всього існуючого на Землі. Наші предки знали це, й для них ліси й гаї були священними. Аби зрубати для власних потреб зріле дерево, просили дозволу в нього та благословення в небесного Рода й земної Природи.

Виявом життєзароджуючої сили небесного Рода-Батька є чотири яви його життєсійного світила – Сонця. Тому Рода в образі Кола-Сонця українці-хлібороби вшановують обрядовим хлібом – Колачем. А виявом життєродної сили Земної Природи-Матері є священні дерева, яких ушановували наші предки.

З передвіку Українці-хлібороби не знали ідольства, його занесли в світ нашої культури кочівники-грабіжники русь. Хліборобові не потрібні уявні ідоли, боги й поклоніння їм – хлібороб покладається на власну силу та сил Природи, передусім на реальну взаємодію з енергією Землі й Сонця. Звідси – ясний природно-космогонічний світогляд хліборобів, людей продуктивної агрокультури.

Ідолів, богів придумали кочовики-грабіжники для поклоніння їм, для випрошування удачі в грабунках і збагаченні. Звідси – релігійне марновірство й бузувірство паразитів, насаджувачів аґресивної грабіжницької антикультури. Так з’явилися на українських теренах дерев’яні й кам’яні ідоли, яких потім колонізатори русь замінили християнським ідолом – розп’яттям.

А далі владарюючі паразити змусили заневолений люд поклонятися своєму уявному богові й земним божествам – князям, царям, вождям, диктаторам. Повелителі-паразити підмінили реальні життєві сили Рода й Природи, Сонця й Землі уявними образами-ідолами, через поклоніння яким марновірний люд став віддавати повелителям-паразитам плоди своєї праці та силу свого розуму й духу.

У пору владарювання чужого ідольства марновірні люди втратили живий зв’язок через Сонце й Землю з первинними рідними сутностями Життя – Родом і Природою та стали поклонятися мертвим ідолам.

Одним з таких ідолів-еґреґорів став Світовид або Світовит, якого спершу уявляли як образ Рода, а далі про Рода забули зовсім, як, зрештою, забули й про Світовида. Згодом дослідники стали трактувати Світовида як сонячне божество, приписуючи мертвому ідолові живу сутність Рода, нібито Світовид єднає минуле, нинішнє й майбутнє, видиме й невидиме. Так чужі релігійні уявлення деформували автентичний природно-космогонічний, дорелігійний світогляд української агрокультури.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

Ясновідний моральний, дорелігійний світогляд і природно-космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і зорями. В природно-космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі.

В природно-космогонічному світогляді все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності.

Природно-космогонічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі дорелігійна морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як морально-світоглядна система цілісного, дієвого знання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Істинне, дієве ясновідне знання здатні осягнути тільки морально зрілі люди.

В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту).

З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада).

Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи.

Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Ладу, Рода й Природи.

Відповідниками українському Ладові є аналогічні морально-світоглядні первені в таких світоглядних системах народів агрокультури: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолютний духовний первінь, Основа всього існуючого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, Лад усього сущого), Дгарма (Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип, Шлях просвітлення, Істина, Моральний обов’язок); в авестійській  (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, Усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, Кодекс природних законів); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, Метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); у давньоарабській – Дін (Лад, Звичай, Справедлива відплата); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум); у давньокитайській – даоський морально-світоглядний первінь Дао (Всеєдиний самородний першопочаток життя,  Всеєдиний безвічний моральний принцип, Шлях морального вдосконалення).

Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві.

Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

Всеосяжній світоглядній сутності Ладу – Всеєдиного відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

Різні народи по-свойому називають Лад (Усеєдиний) як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя.

Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна Ладу як безвічного джерела енергії Життя й передвічної, дорелігійної морально-світоглядної основи духовно-господарських традицій національних культур.

У культурософському розумінні, Лад – Усеєдине самородне першоджерело, основа Всеєдиного Життя та Всепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього існуючого у Світовій Всеєдності. Лад як Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту є також Усеєдиний моральний принцип людського світу – Шлях життя в Істині.

Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все енергопродуктивне у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – вияв сутності Ладу, духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок.

По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Бог – це число чисел», це Всеєдиний, який містить у собі все і сам перебуває в усьому.

Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (від грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії  нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне Єдине.

Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий Світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого Світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності у Всеєдності.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені».

Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот.

Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує взаємодія позитивної енергії Сонця та ядра Землі.

В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку.

За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі».

Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927):

«Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні, самоеволюціонуючі системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що в науці зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання).

Сучасні фізичні знання підтверджують безвічну Істину, що в циклічному процесі саморозвитку Світової Всеєдності – Цілого Всесвіту енергія переходить в матерію й навпаки, бо енергія й матерія взаємопов’язані пульсацією Всеєдиного Життя й циклічністю його саморозвитку. В процесі самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності вібрація енергії Всеєдиного Життя проходить різні стадії: від тонкої, високовібраційної, невідчутної форми до грубої, низьковібраційної, відчутної на дотик.

Тобто в процесі переходу енергії в матерію ми не відчуваємо її хвильових коливань, а відчуваємо її речовинну форму. І навпаки: коли спалюємо матерію, вона переходить в енергію тепла чи електрики, й ми відчуваємо тепло й бачимо світло. Енергетичну сутність Всесвіту чітко пояснив  великий слов’янсько-американський фізик і винахідник Нікола Тесла (1856–1943): «Якщо ви хочете збагнути секрети Всесвіту, мисліть поняттями енергії, частоти й вібрації». 

Першоджерелом енергії Всесвіту є Всеєдиний Лад як самородна, самоеволюціонуюча всеосяжна субстанція Всеєдиного Життя. Субстанція Всеєдиного Ладу ґенерує високовібраційну енергію Життя з єдиною частотою пульсації життєродних ритмів усього існуючого у Світовій Всеєдності. Високовібраційна енергія Всеєдиного Ладу є джерелом саморозвитку Всесвіту, Природи й світу людської культури та виявляється в їхній самоладованості.

Культурний саморозвиток людини, народу й людства самоладується волею людського духу. Самоладованість людського світу як природно-культурний саморозвиток, як вияв волі духу та самосвідомості відбувається циклічно – від самозародження й саморозвитку до згасання й самовідродження.

Та коли внутрішня енергія Ладу в людині, її воля духу занепадає, тоді деґрадують фізична й духовна складові людського єства, припиняється його саморозвиток і починається незворотний процес інволюції – виродження.

Нині людство в усіх етнічних виявах не виконує своєї життєвої програми в Земній Природі й Світовій Всеєдності – не визріло (за незначними культурно-історичними винятками) до самоорганізованого природно-соціального виду, подібно до бджіл і мурах, а стало паразитом у Природі, нищівним для неї вірусом – нелюдством.

Тому життєродна Природа й запускає біологічний механізм фагоцитозу (від грец.  фάγος – пожирач і  κύτος – оболонка, клітина) –самоочищення й ліквідовує нелюдство як вірус, як основний паразитарний вид на Землі (сам людський організм уже більш як на половину складається з його власних паразитів).

Якщо паразитарне знелюднення триватиме й далі, то місце основного виду на Землі займуть найбільш самоорганізовані й продуктивні види – бджоли й мурахи (мурахи як найпоширеніший вид живуть скрізь, крім Антарктиди, й своєю масою зрівнялися з масою людства).

А поки що людям є можливість повчитися у бджіл і мурах, як організувати своє продуктивне життя в Природі за її одвічними біологічними законами й за соціальним принципом взаємодопомоги у триєдності спеціалізації, комунікації, кооперації, що забезпечать нам самоорганізацію й саморозвиток. За цим принципом мільйони років живуть бджоли й мурахи – найбільше соціально організовані істоти на Землі.

Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки.

На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в Земному Світі, як і у Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя.

А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив бог» видумали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які видумали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу».

І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі.

Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи.

І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневій основі споріднених понять: зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. На всеосяжному принципові Ладу, життєзароджуючій сназі Рода й законах Природи засноване Життя. Життєзароджуючу сутність Рода виповідає українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода-Ладо (Сонця) й Родиці-Лади (Землі-Природи). Життєзароджуючий Род-Ладо і життєродна Родиця-Лада – Батько й Мати всього живого в Білому Світі.

Небесно-космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя людське залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури. А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя.

Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого.

Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Землі, Сонця, Сонячної системи, всіх космічних тіл, галактик, всесвітів – у фрактальній самоподібній безлічі всіх складових Світової Всеєдності.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «Кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні, осягненні Істини й житі в Істині. У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах.

А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя.

У природно-космогонічному світогляді Українців як народу агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні циклічні системи, й усе живе в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в самоладованості з Ладом, Родом і Природою в безвічному циклічному часоплині.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб як плід людської праці на землі став виявом моральної суті хліборобства: хлібороби спершу дають землі свою силу в праці на ній, а потім отримують плід свого дбання – хліб. Хліб одвіку є мірилом гідного життя Українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують хлібом як плодом свого дбання самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням на українських теренах юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) – антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), тобто Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

В Український світ поняття бог занесли туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – давець багатства, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у штучному теонімові Даж-бог – Давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові.

Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного світогляду й природно–космогонічної міфології агрокультури.

З вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род-Ладо, Родиця-Лада (Природа, Земля-Мати) чужого поняття бог колонізатори-русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Бог став ідолом споживачів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої споживацькі потреби.

Споживацтво як паразитарне явище не продукує енергії, не плекає жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби.

Споживацтво неминуче породжує неробство, паразитизм, що зрештою призводить паразитів до остаточної деґрадації. Споживацтво породжує асоціальне явище панство – владарювання паразитів, а також релігію – ширму для паразитуючого панства. Пани або гаспада як соціальні паразити вигадали релігію для «освячення» свого асоціального, паразитарного статусу догмою «всяка влада від Бога» й прикривають свій аморалізм релігійними ритуалами – показною вірою в релігійні догми й ідолів та примушують до марновірства заневолений люд. Так колонізатори-русь нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан-бог, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».

Чужі соціоніми пан, гаспадін, як і теоніми бог, даж-бог, пан-бог, проникли в Український світ з колонізаційними навалами туранських кочових конгломератів: скіфів, сарматів, русі, а також сарматизованих поляків (полян). Соціоніми пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān, що в свою чергу походить од турано-іранського gaupāna – власник худоби, владар.

Експансіоністську, імперську політику загарбників туранців-скіфів і туранців-сарматів перейняли туранці-русь і сарматизовані поляки (поляни) та нав’язали соціоніми гаспадін і пан, а також теонім бог у формах даж-бог і пан-бог завойованій корінній аграрній людності українських та інших східнослов’янських земель.

Чужі соціально-релігійні поняття даж-бог і пан-бог витіснили з нашого життя морально-світоглядні сутності: Лад, Род, Родиця (Природа). У гібридних виразах даж-бог і пан-бог ототожнено чужі релігійні й соціальні поняття та запроваджено їх у вжиток і в масову свідомість заневоленої людності. Це факт тотальної релігійно-політичної колонізації та владарювання соціального паразитства.

Отже, соціальне паразитство, уособлюване реальним панством і гасподством, а також релігія, уособлювана уявним богом, є знаряддями колонізації кочовиками-грабіжниками корінних енергопродуктивних народів і їхніх питомих земель. Соціальне паразитство породжує тотальне споживацтво й на базі енергопродуктивних культур насаджує паразитарні цивілізації та їх магічно-ідеологічні знаряддя заневолення – релігії.

Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію як парапсихологічне знаряддя заневолення людей сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – мозковим розумом, який є приймачем готових зовнішніх думок, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, що є функціональними ознаками розвиненого епіфізу й чистого серця, які ґенерують волю духу та ясне, моральне думання.

Через це гуманоїди належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх мозково-розумові здібності. Усі ті ознаки нелюдів-гуманоїдів є визначальними прикметами паразитарного панства, яке визискує людей, одурманюючи релігією.

Релігію використовують паразитарні асоціальні групи для заневолення людей, для владарювання над підневільним людом та канонізації своїх паразитарних політичних режимів. Протягом тисячоліть паразитарна суть усіх релігій лишається незмінна. Облудну суть усіх релігій, вигаданих паразитарним панством, відверто розкрив великий французький державний діяч і полководець, основоположник сучасної французької держави Наполеон І Бонапарт (1769–1821):

«Релігія – це те, що втримує бідних від убивства багатих. …Якби мені треба було вибрати релігію – моїм богом було б Сонце як всеосяжний давець життя».

Релігія паралізує людей страхом і маніпулює масами, доводячи їх до безтямної схильності чинити те, що їм велять.

Масовий релігійний психоз паралізує в людях волю, відбирає пам’ять і самосвідомість, зупиняє розвиток. За рівнем самосвідомості можна визначити рівень розвитку людини. А за прив’язаністю до певних богів, ідолів, догматів можна визначити рівень деморалізації, деґрадації. До наймасовішого релігійного психозу призвело магічно-ритуального розіп’яття юдеями свого месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою видуманого Христа богом.

Переконливо з’ясовує суть поняття бог доктор фізико-математичних наук С. П. Капиця (1928–2012), відповідаючи на питання «Чи є бог?»: «Тут у мене розходження з церковниками полягає ось у чому: вони вважають, що бог видумав людину, а я вважаю, що людина видумала бога. Така моя відповідь на це питання. Після цього все стає на свої місця».

Ще Публій Вергілій Марон (70–19 до н. е), найвидатніший поет стародавнього Риму, автор національного римського епосу «Енеїда» ясно ствердив: «Обираючи богів, ми обираємо свою долю». Тобто, обираючи видуманих для них богів, кумирів, ідолів, ошукані марновірці програмують своє існування в залежності од тих богів, кумирів, ідолів. І хоч би яким богам, кумирам, ідолам, хоч би яким культам поклонялись марновірці, вони будуть залигані – прив’язані, припнуті до об’єктів своїх поклонінь (у цьому й суть будь-якої релігії) та віддаватимуть своїм ошуканцям плоди своєї праці, марнуватимуть свою життєву енергію – занапащатимуть своє неповторне життя.

Від релігійної облуди застерігав давньогрецький математик і мудрець, законодавець усього людського роду Піфагор (570 до н. е. – 495 до н. е.): «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас».

Від часу появи релігій їх облудна, паразитарна суть лишається незмінна. Опиняючись під впливом релігійного марновірства, окремі люди й етнокультурні спільноти розділяються на узалежнені богами й культами, керовані зовні, безвольні масові конфесійні угрупування та деґрадують.

Саморозвиваючись на основі істинного знання в системі питомої культури, люди єднаються власною моральною волею в саморозвинні етнокультурні спільноти – в збірні цілісності народів. Отже, культура – єднання людей на засаді істинного знання й моральної волі для саморозвитку; а релігія – роз’єднання людей за богами та їх культами для визиску їхньої життєвої енергії соціальними паразитами.

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людину за самою її моральною суттю – людина, недолюдок, нелюд.

Релігія пристосовується до моралі й трансформується залежно від соціально-політичних ситуацій. На зміну одним конфесіям виникають інші, а церковну релігійність заміщає світська релігійність. Так більшовики замість юдаїзму, християнства, ісламу насадили комуністичну релігійність із поклонінням культу її вождів на тлі «Морального кодексу будівника комунізму».

Тепер на зміну комуністичній релігії повернуто масову церковну релігійність. Ніхто не вірив у комуністичну ідеологію й не вірить у юдохристиянські догмати, крім звихнутих на них бузувірів (фанатиків).

А люди в масі своїй прикидаються віруючими й за інерцією беруть участь у масових релігійних ритуалах. Зрештою, релігійність і зводиться до масового виконання ритуалів, що є засобом маніпуляції натовпом. А керовані релігійними бузувірами безтямні натовпи марновірців винищують один одного за свої релігії, що підтверджують релігійні війни: хрестові походи на ісламський світ і комуністичний терор проти християнського й ісламського світів. Усяка релігійність від юдаїзму до комунізму тримається на марновірстві.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»): «З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим». За Сковородою, основа марновірства – Біблія: «Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. Біблія є маленький богообразний світ, або світик. Світ божий стосується самої її, а не великого, істотами обжитого Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесні й земні істоти й, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Але обжитий Світ стосується до істот. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний світ є книга. Вона ні в чому не стосується обжитого Світу…».

Коли проаналізувати релігійну доктрину юдеїв, то їх світ – не всеосяжна природна Всеєдність, а штучний, видуманий компіляторами Біблії «світик», у якому «богостворені» й «богообрані» гуманоїди-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і примушують безтямних марновірців до поклоніння своєму богові – творцеві штучного юдейського світу.

Наведу Сковородине викриття марновірства в трактаті «Образ Алківіадський» («Ізраїльський змій»):

«З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ця єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над доброчинством і любов’ю й позбувшись почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. …І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як бузувірське марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим».

Насправді, людей, як і все живе в Земному Світі, ніхто не створював – усе породила Природа, життєродна сутність якої явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці; і все живе саморозвивається, самовідновлюється – еволюціонує разом з Земним Світом і Світовою Всеєдністю з самородного первеня Ладу життєзароджуючою снагою Рода й життєродною силою Природи. Цей усеосяжний енергетично-природний принцип самозародження й саморозвитку Життя ясно визначив Г. Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Первинними космічно-природними безособовими сутностями морального світогляду давніх українців є Род-Ладо-Батько, життєзароджуюча енергія якого виявляється у світлі Сонця й моральному законові самородного всеосяжного первеня Ладу, а також Родиця-Лада-Мати, життєродна енергія якої виявляється в силі земної Природи. Життєзароджуюча сутність Рода-Батька й життєродна сутність Природи-Родиці-Матері становлять собою парну першооснову первинних явищ земного життя й відповідних споріднених понять: зародок, зародження, народження, родина, родичі, рід, народ. У людському житті виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу для взаємообміну життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові.

У родинних, родових світах, які є основними складовими цілісного етнічного світу, Род-Батько й Природа-Мати є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права й вічового самоврядного ладу та суспільного принципу справедливості.

Адже в українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою, як і всі діти в родині рівні перед батьком і матір’ю та поєднані взаємною любов’ю.

Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. А коли колонізатори русь нав’язали українцям юдо-християнську релігію з караючим богом та канонізували вірою в нього свій паразитарний режим і культ своїх владарів, то зруйнували природно-моральний світогляд української агрокультури, звичаєвість Сонячного Кола й традиційну українську правосвідомість із вічовим принципом Волі й суспільного самовладування на моральній засаді Ладу, а замість принципу взаємної життєродної любові й рівності дітей у родині перед батьком і матір’ю та рівності всіх людей перед Родом і Природою насадили ієрархічну доктрину месіанізму з караючим богом на Небі та його намісниками на Землі – владарями.

Звичаєвість Сонячного Ладового Кола

Виявом життєзароджуючої енергії Рода в Білому Світі є чотири сезонні яви Сонця в Ладовому Колі, які складають цілий Сонячний цикл – Літо. Род у чотирьох природних явах Сонця знаменує життєсійність енергії Всеєдиного Життя та боротьбу всепереможного сонячного світла з мороком і є заступником хліборобів-сонцевизнавців.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом та питомою космоміфологією, сезонні духи Сонця: Ярило, Купало, Сіморгл, Коляда та дух нескінченності Сонячної сили – Хорс є синами Рода-Батька й Родиці-Природи-Матері, які породжують усе живе в Білому Світі.

Чотирма визначальними віхами святково-трудового Сонячного колодаря є сезонні яви Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник, Сімен або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

Сіморгл як один з чотирьох явів Сонця є хранителем коріння й сімені, сходів і молодих паростків. Сіморгл – Дух Життя, який сполучає Літо й Зиму та світові сфери, а його символом є полум’я свічки – жива частка незгасного життєсійного Сонця.

У свято Сіменника-Сімена хлібороби дякують Родові-Сонцю-Батькові й Природі-Землі-Матері за родючість і пригощають одне одного плодами своєї праці на Землі, що їх надбали за Весну й Літо.

Від святкових родинних, родових зібрань-гостин на славу Рода походить давньоукраїнська назва Літопровідця – Родогощ. Полабські слов’яни бодричі (ободрити, ререги) називали духа Сонця й родючості – Родогост, а його явами вважали коня й сокола-ререга. Давньоукраїнське Родогощ – торжество світлої сили Рода в збірній силі родин, родів, народу. Родогощ як свято Родового Кола духовно єднає родину, рід, народ і всіх людей, які вшановують життєзароджуючу світлу силу Рода-Батька й життєсійне світло Сонця. Світла сила Життя пульсує також у збірному найменні Літопровідця – Сіморгл, у якому поєднано снагу сімені Рода-Батька й життєсійну силу Духа Сонця – Ора, який принаявний в українському світогляді ще з пори палеоліту. Значення імені Сіморгл – Сім’я Духа Сонця Ора або Сім’я Сонця.

Завершальні в календарно-обрядовому циклі звичаєвої традиції української агрокультури – жнивні обряди. Це свято врожаю, достатку, що завершує весняно-літній трудовий цикл життя хлібороба і присвячений батькам, які дарують дітям плоди свого дбання в господі й у полі. Вони мають кілька етапів: зажинки, жнива і обжинки. Кожен із цих етапів супроводжувався певними обрядово-ритуальними дійствами з відповідними хоровими піснями. Так, зажинкові величання співали на честь першого зжатого снопа. У період кількатижневої важкої праці на полі у жнива під час роботи обрядів не було; лише увечері, повертаючись зі жнив, молодь співала пісні. Найурочистішими були обжинки з зав’язуванням бороди, яку залишали в полі у вигляді пучка збіжжя як пам’ять про предків роду – духів-покровителів достатку в земному житті, з плетенням вінків зі збіжжя та польових квітів.

Віддавна в Україні в пору Осіннього рівнодення водночас зі вшановуванням духа хліборобства й достатку Сіменника-Сімена як джерела життя живі вшановують небіжчиків – поминають душі рідних і вшановують духи предків.

У Японії Осіннє рівнодення – державне свято, в яке поминають, згадують предків. Святкування супроводжується проведенням поминальних церемоній на честь покійних родичів.

Сіморгла віншують осінніми хоровими співами довкола живого вогню свічки. Звідси обрядове дійство – Свято Свічки, вогонь якої знаменує світло й тепло Сонця. Цей обряд віддавна звуть ще Свіччине Весілля або Женіння Сіменника (Сімена). Після осіннього рівнодення припинялися роботи в полі й гуляння на вулиці та починалися роботи вдома й вечорниці по хатах.

Суть давнього звичаю виповідає Микола Гоголь: «Женити Сімена означає в Києві з 1 вересня працювати при свічках. І якщо до того часу не встигають вижати хліб, то сімена з колосків повисипаються на землю. «Сіменів день – сімена геть», – мовить приказка».

З насадженням християнства замість давнього звичаєвого свята Сіменника або Сімена Літопровідця церква стала вшановувати свого святого – Симеона Стовпника. Празник Симеона або Семена приурочений до початку Нового року за старозавітним, юдейським календарем (1 вересня за юліанським, 14 за григоріанським календарями), звідти й ведеться відлік років «від створення Світу».

Та крім релігійних доктрин світотворення були й політичні. Так, літочислення, що велося в слов’янських літописах і налічувало 6900 літ від «сотворення миру», означало не створення Світу взагалі, а підписання акту перемир’я у давній великій війні між народами білої раси й Китаєм. А російський цар Петро І одразу скоротив слов’янський календар на 5200 років, запровадивши в 1700 році західноєвропейське літочислення «від Різдва Христового».

Отже, спершу наше питоме весняне Новоліття було підмінено чужим осіннім Новоріччям. А потім руський цар Петро І з 1 січня 1700 р. запровадив зимове Новоріччя, і відлік років стали вести за юліанським календарем «від Різдва Христового» («нашої ери»). А з 1 січня 1918 р. декретом РНК здійснено перехід на григоріанський календар (новий стиль), і 14 січня стало старим Новим роком.

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю передвічну природньо-звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безмежного циклічного часоплину та загонили в штучні обмеження лінійного часу.

Одначе космічно-природні закони й Сонячне, Ладове Коло непорушні. Непорушний і заснований на них природньо-звичаєвий циклічний Колодар (календар). Під нашаруваннями чужих церковних празників, якими замінили хліборобські свята, збереглися наші давні звичаєві Сонячні свята. Хоч на всі природні явища церква наклала свої догми, а всі сонячні свята підмінила церковними ритуалами, з-під тих релігійних нашарувань проявляється наша передвічна звичаєва традиція.

Так традиційне хліборобське свято врожаю – Обжинки церква назвала Першою Пречистою або Успінням Богородиці (28 серпня). А за тиждень до Осіннього рівнодення, починаючи з 14 вересня, справляють Весілля Свічки – очищають себе й свій життєвий простір, готуючись до оновлення, зміцнення життєвої сили у свято Сімена-Літопровідця. Церква назвала це традиційне хліборобське свято Другою Пречистою або Різдвом Богородиці (21 вересня).

До Сімена-Літопровідця, перейменованого в Пречисту, старалися зібрати садовину: «Прийшла Пречиста – на деревах чисто». Через три тижні після Сімена-Літопровідця – Покрова (в церковному календарі – Покров Богородиці або Третя Пречиста). Після Покрови починається пора весіль – зародження нових родин: «Покрова накриває траву листом, землю снігом, воду льодом, а дівчат – шлюбним вінцем».

У цю пору, коли завершено важку господарську роботу, збираються віча, де ухвалюють Волю – закон життя та обирають нових очільників сільських громад і козацьких кошів (звідси Покрова – козацьке свято). Хоч козаки жили за природним правом, однак у них були церковні комісари, які примушували до релігійних ритуалів. А в релігії все зводиться до одного: віриш чи не віриш, а ритуали виконуй. Тож релігійність козаків дуже перебільшена.

Українська сонцевизнавча аграрна культура й наші передвічні звичаєві свята Ладового Кола передують релігійним культам і ґрунтуються на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі навколо Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людської особистості й збірної цілісності народу.

Джерельною основою духовно-культурного саморозвитку Українського народу є самородний Усеєдиний Лад, життєзароджуючий Небесний Род і життєродна Земна Природа. Про це нагадують природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола. Ці природні звичаєві свята своєю світоглядною ясністю пробуджують волю духу та поєднують у єдину цілісність Безвічного Життя минуле, нинішнє й майбутнє людей, чого немає в штучних релігіях, які тримаються на уявних морочних культах.

Природа – реальність, у якій і завдяки якій люди живуть і розвиваються. Релігія – вигадка паразитів, якою вони маніпулюють марновірцями, поглинаючи їхню життєву енергію. Релігія вже давно перестала ганьбити давні природно-моральні звичаї, бо нездатна побороти їх, тому підмінює їхню автентичну національно-культурну суть своїми штучними ритуалами, виконання яких обов’язкове для сповідників релігії, навіть якщо ті не вірять у релігійні догми. У людському єстві релігії нема від самої природи. Релігію з її людиноподібними ідолами прищеплюють у голову – вакцинують. У кого розум темний, той упада в марновірство, у кого розум просвітлений, ясний, того ніякі релігії не беруть.

У сонячних святах являється ясність живої Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розширення свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її єднання з Усеєдиним Ладом.

Сонячні свята – це широко відчинені двері з Землі до Неба, відкриті енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.

Сонячне, Ладове Коло – вияв циклічного оновлення Земного Життя й нескінченності Всеєдиного Життя.

Безвічна моральна сила Життя струмує в нашій прадавній звичаєвості. Моральна сила людей  агрокультури – у нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання: 

Ой нивонько, нивонько,
Верни нашу силоньку.
Як ми тя зажинали.
То ми силоньку мали,
Тепер ми марнесенькі,
Як лебідь білесенькі.

Жниварську працю в полі завершують плетенням вінка з колосся, калини й квітів; обжинковий вінок символізує Ладове Коло й знаменує Безвічність Життя:

Кінець нивоньці, кінець,
Мальовані одвірки,
Будемо плести вінець,
Зробим сьогодні обжинки
То з жита, то з барвінку.
Світи, Місяцю, з гори
На хорошую дівку,
Щоб було видно дорогу…

Ідучи з поля, женці співають величальної господареві жнив: 

Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо,
А ще буде веселій,
Як положити на столі.
Маяло житечко, маяло,
Поки на полі стояло,
Та не буде маяти,
Як буде на столі лежати.
Ой одчини, господарю, новий двір,
Несем тобі вінчика на вибір…
Ой на небі ясний Місяць з Зорою,
Вийди, вийди, хазяїне, з жоною!
Ой на небі ясний Місяць з Зірками,
Вийди, вийди, хазяїне, з дітками!

Женці беруть з господаря обрядовий викуп за обжинковий вінок:

Ой вижали житечко в добрий час,
А тепер, господарю, частуй нас!
Ой як будеш, господарю, частувати,
То не буде житечко вилягати.
А як будеш, господарю, поїти,
Буде тобі житечко родити.

З нового врожаю випікають обрядовий обжинковий коровай і звертаються до Лади – духа Землі-Матері:

– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
– Єсть на нім Зорка і Місяць ясненький.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім райськії пташеньки.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім житнєє колосся.
– Ладо моя, Ладо моя, що є на тім короваї?
–  Єсть на нім вишні й черешні…

Завершує обжинковий цикл обрядове дійство Весілля Свічки або Женіння Сіменника-Сімена – Літопровідця:

Вже в покоси сиві одяглась Земля,
Свічечці-царівні справим весілля.
Просимо вас, ґазди і ґаздині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Одягнемо Свічку в шати княгині,
Бо Весілля Свічки святкуємо нині.
Сватаємо Свічку у Святого Сонця,
Щоб світило вічно воно у віконце.
Одягнемо Свічку за старим звичаєм,
Одягнемо Свічку в весільний віночок,
Щоб світила вічно темненької ночі.
Наша Свічка нині як царівна красна,
У вашій хатині хай вона не згасне.

Живий вогонь обрядової Свічки присутній в усіх звичаєвих дійствах Сонячного, Ладового Кола як знак-символ Сонця – життєсійного джерела світла й тепла.

Осіннє рівнодення – пора  зрілості Світлої Сили, тому в цю пору починаються сприятливі дні для справедливої діяльності людини. В Осіннє рівнодення планетарно-космічна енергія дуже потужна, тож необхідно до всього, що робимо цього дня, ставитися з пильною увагою й великою відповідальністю. Це пора рішучих і результативних дій для покращити якості нашого життя.

Дотримуючись Сонячних ритмів і законів Природи, шануючи духів предків, зберігаючи родову пам’ять, ми ладуємось у духовне Родове Коло, де стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів і мороку марновірства. Як першоджерелом агрокультури є світло Сонця в поєднанні з людською працею на землі, так першоджерелом гідного людського життя є світло Істини, явлене в дієвій волі людського духу.

© О. Сівер

Джерела:

• Наука і Суспільство, 09/10, 2021; 11/12, 2021
• «Український світ»

Запис Осіннє рівнодення – Літопровідець-Сіменник, пора дієвості Сили й Ладу спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Родина – результат природно-духовної еволюції людства й первинна соціальна клітина, модуль єднання людей в органічну збірну цілісність. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігій. Первинними людськими сутностями родинного життя є чисте почуття й воля духу в серці, ясний природно-моральний світогляд і осягнуте безпосередньо в особистому духовному досвіді істинне знання.

Саме триєдність цих людських сутностей на основі взаємодопомоги, взаємообміну життєвою енергією визначають самовладоване внутрішньою волею життя родини, роду й народу в системі питомої культури.

Релігії як неприродні, вторинні конструкти запроваджені для зовнішнього управління людьми – маніпулювання масовою свідомістю людських спільнот через поклоніння релігійним культам, насадженим соціальними паразитами.

Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя). І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті аграрних суспільств доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомих землях та забезпечує природно-духовну, морально-світоглядну основу збірної цілісності народу.

Історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) означив цю природно-духовну, морально-світоглядну, етнокультурну цілісність Українців – «збірна особа Українського народу».

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії, уладованості чоловічої й жіночої первин з Родом і Природою та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з питомою землею. Моральна сила моногамної хліборобської родини – в нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання. Плекаючи рослини, хлібороби плекають основу життя на Землі – в цьому суть моральності агрокультури.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

В земному Світі все енергопродуктивне зароджується й розвивається за триєдиним законом Природи: взаємообмін енергією, нарощування життєвої енергії й продовження життя в усіх формах, видах й родах. Людський вид як частина багатовидової різноманітності всього живого на Землі, живучи за цим основним законом Природи у низьковібраційній сфері речовинних виявів, розвивається також у перспективі високовібраційних виявів свого духу – породжує на основі Природи власну культуру.

Моногамними родинами живуть і деякі види тварин, птахів, та тільки людська моногамна родина, розвиваючись у духовній перспективі, стає клітиною-зародком суспільного організму, який розвивається на основі законів Природи моральною волею свого духу та самосвідомості.

Чоловіча й жіноча первини в моногамній родині взаємодіють, взаємообмінюються енергією за принципом синергії двох протилежних зарядів у живій клітині – породжують «непарну симетрію» (В. І. Вернадський), народжують енергію нової клітини, нового індивідуального життя. Всеєдиний закон непарної симетрії – основа саморозвитку всього живого з ресурсу власної енергії.

Дві життєродні первини у взаємообміні енергіями народжують нову живу сутність, у якій являється дихання Всеєдиного Життя; і за цим принципом народжується все у Світовій Всеєдності. Дві людські первини у взаємності й взаємообміні природною й духовною енергіями народжують третю людську сутність, у якій принаявні життєродна енергія Природи й духовний зародок, з якого ще має народитись морально зріла людина у власній культурі. За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». Культура – субстанційна, ладова основа людського світу.

Безвічна морально-світоглядна основа української родини

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.

В українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному  світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Всесвіту. Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту.

З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи.

Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину.

Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві.

Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь,  основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього сущого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи.

Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Всепроймаюча життєва енергія самородного Ладу виявляється в парній взаємодії життєдайних сил Рода й Природи: Род – Батько, а Природа – Мати всього живого. Згідно з нашим первинним природно-космогонічним агрокультурним світоглядом, зароджена з самородного Ладу й наснажена життєзароджуючим Родом життєродна Природа народжує все живе в Білому Світі в усьому розмаїтті його виявів.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Природи, Рода й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.):

«Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя».

Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794):

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

Знаком Рода є Коло-Родовик, що символізує Безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності:

«Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

Отже, суть Сковородиного «кільця вічності» – в безсмерті, безвічності зрілого людського духу. Г. С. Сковорода символічно зображує «кільце вічності» у вигляді кола. Коло – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди. Коло знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові.

У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах. А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину.

Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя. Безвічність в українському житті проникливо відчув і осягнув геній слов’янства Іван Олексійович Бунін (1870–1953), назвавши історичні пісні й легенди про українське минуле та Шевченкову поезію «вневременностью» – позачасовістю, безвічністю.

А ось як осмислив ледь уловиму позачасовість духовної суті істинного людського життя у всеосяжному понятті безвічність український геній Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) наприкінці свого земного шляху: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести…».

У Сковородиному «безпричинному початку, безпочатковій причині», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде», у Шевченковій «любові безвічній» виявляється типологічна схожість Усеєдиного Ладу з самородним первенем, усеосяжною основою Світоладу в ведизмі й даосизмі.

Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського ясновідного світогляду. Безвічність у відчуттях і свідомості становить світоглядну основу традиції української культури й визначає перспективу культурного саморозвитку людини й народу. Безвічність, позачасовість – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічне завжди своєчасне, бо виявом Безвічності є нескінченно повторюваний циклічний часоплин. Безвічність означає нескінченність духовної суті Життя.

Дух морально зрілої людини за суттю своєю безвічний. Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас, як Сковородине «кільце вічності».

Мудрець Г. С. Сковорода вважає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та подібним до Всесвітнього Розуму – Всеєдиного. Згідно з природно-космогонічним світоглядом, усе суще у Всесвіті складає Всеєдине Ціле. Зримим виявом Всеєдності є Земля і Небо – неподільні складові Світобудови. Неподільність Землі й Неба уособлюють люди агрокультури, які своєю працею на питомій землі взаємодіють із Землею й Небом, підтримуючи їх енергетичний взаємообмін.

Неподільну небесно-земну сутність рідного хліборобського народу уособив своїм подвижництвом мудрець Григорій Сковорода, осмислюючи своє земне життя в космічній проекції:

«Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається».

Надзвичайно проникливо визначив небесно-земну сутність українського хліборобського народу через феномен кобзарства Іван Бунін:

«Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…».

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва й прадавньої традиції безпосеред­ньої, безписемної передачі істинного, дієвого знання, що забезпечує єдність земного й небесного та прилучення до безвічного через життя в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього. Кобзарі – носії родової пам’яті, яка єднає покоління роду, хранителі ясновідного, істинного знання, яке єднає людей із Землею й Небом, Родом і Природою.

Життєдайні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Усезароджуючу сутність Рода осмислила українська народна мудрість:

«Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і зароджені з його субстанції Род-Батько й Природа-Мати як основоположні сутності світу української агрокультури є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоладуванням і принципом суспільної справедливості. В українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою.

Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. Традиційно в українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє своє віно (спадщина, надбана з приданого) між усіма дітьми порівну.

Саме рівність дітей перед матір’ю в українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на Землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є мірилом гідного життя українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.

Та понад тисячу років тому, з насадженням юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) –антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), як і Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували.

Теонім Бог у слов’янські мови занесли турано-руси, запозичивши пізньоіранське Бага – давець багатства, що у свою чергу походить від індуїстського божества нижчого рівня Бгага – давець пожитків. Зайди-поневолювачі нав’язують корінним людям чужих богів для їх упокорення марновірством заради власного зиску.

Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби («Дай, Боже!»). Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.

Та морально визрілих у середовищі родового духу, культурних, самостійних людей не оплутати тенетами марновірства. Люди сильні збірною волею родового духу. Цю родову силу можна або занедбати, або розвинути.

Лад Українського Світу заснований на цілісності своїх питомих природно-моральних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови.

Стародавній «Волховник» застерігає:

«Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

Звичай – принцип самовладування родом і народом свого самостійного життя волею власного духу.

Мова – система функціонування людської душі й самосвідомості. Саме через мову як функцію самосвідомості людина являє свою найвищу, духовну необхідність – жити власною волею.

Мова – всеосяжний код національного світогляду, самосвідомості та культури як системи саморозвитку людини й збірної цілісності народу, потужний чинник суспільно-політичної самостійності й національної безпеки.

Мова в останню чергу – засіб комунікації, зовнішнього спілкування, а в першу чергу – функція самосвідомості, вияв внутрішньої сутності людини.

Крім повсякчасної комунікативної функції в національному інформаційному просторі, рідна мова здійснює духовний зв’язок між поколіннями народу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього, забезпечуючи безперервність культурного саморозвитку збірної цілісності народу. Духовну функцію мови цілісно осягнув основоположник народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1870):

«Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. …будучи найповнішим і найвірнішим літописом усього духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисячі поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв».

Нинішня комунікація спрощує, примітивізує мову, і мова втрачає свою системність функціонування національної самосвідомості, суть світоглядного коду національної культури. Як наслідок – забутий спосіб глибинно-асоціативного думання, втрачена пам’ять.

Нині українцям нав’язують комунікаційний спосіб примітивізації мови через підміну української російською. З західного боку це робить американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи українцям «представити світові власну культуру» стандартизованою в Україні гібридною «українською російською мовою», тобто колонізаторською мовою, в якій не живе душа й самосвідомість корінного народу.

А з північно-східного боку цю підступну гібридну русифікацію впроваджує резидентура «русского мира» в президентському офісі, лукаво закликаючи українців «позбавити Росію монополії на російську мову» і провести її «демонополізацію» через «кодифікацію російської мови» в Україні. Все це – гібридна необільшовицька ідеологічна диверсія для нав’язування Україні новоімперських доктрин: «Єдина країна – Единая страна» та «единый русскій народ».

Родина, рід успішно єднаються й розвиваються лише в рідномовному середовищі, коли бережуть самосвідомість, пам’ять, традицію свого роду й плекають волю родового духу. Родовий дух живе у наших серцях, у наших генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не втратимо.

Високовібраційна (духовна) життєзароджуюча енергія Рода-Всеєдиного проявляється у видимих хвилях життєсійного світла Сонця й невидимих імпульсах-квантах інформаційного поля. А низьковібраційна (матеріальна) життєродна енергія Родиці-Природи являється в життєвій силі Землі-Матері.

Українці навіть на підсвідомому рівні єднаються через нескінченне циклічне пульсування всеосяжної енергії Всеєдиного Життя з Усеєдиним Ладом і питомими духовно-природними сутностями – Родом–Батьком і Природою-Матір’ю, підтримують волю свого збірного духу та лад свого життя.

Первинні життєві сутності Рода-Батька й Природи-Матері в їхній парній цілісності становлять кореневу основу в споріднених поняттях: зародок, родина, рід, народ, родичі, рідня, родовід, ріднизна, порода, врода… Наша питома морально-світоглядна основа є джерелом нашої життєвої волі й збірної цілісності.

Людська родина зароджується у Всеєдиній Любові. Зародження родини – основне покликання людини в Білому Світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама любов випробовується родинним життям.

Любов – джерело сили й ладу в родині й суспільстві

Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. А з любові в процесі моральної зрілості народжується людина: вперше – біологічно і вдруге – духовно. Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародку в серці. Оце «друге, духовне, народження» людини і є її власною культурою. Так визначив духовну суть культури Г. С. Сковорода. Так із людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А збірні особи народів складають планетарну спільноту – людство.

В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини – виявом її моральної зрілості, культурності, дієвої волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов – кохання.

Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому відбувається глибинний взаємообмін життєвою енергією між чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного, там немає місця марновірству й ревнощам.

У народній мудрості багатьох етнічних культур знаходимо таку формулу цього глибинного відчуття:

«Любов – це коли чоловік і жінка дивляться не одне на одного, а в одному напрямі».

У люблячих людей відкривається внутрішній зір і вони бачать спільний життєвий шлях – Шлях Ладу.

Любов – не зовнішній прояв емоцій, любов – це внутрішня сила почуття, спільна частота вібрації, взаємообмін життєвими енергіями. Любов – це і є Шлях Ладу.

Любов – універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєродною енергією між чоловіком і жінкою, між людьми й Родом-Батьком та Природою-Матір’ю, між людьми в збірній цілісності народу для посилення взаємодії в культурно-соціальному саморозвитку.

Для підтримання в собі бінарного космічного балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією любові, й це дає відчуття щастя, радості:

«Усяка радість у цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки собі» (Далай Лама).

Взаємна радість – вияв сили любові:

«Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. …Усе минає, а любов зостається після всього» (Григорій Сковорода); «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі породження Всеєдиної Любові» (Микола Гоголь).

Згідно з мораль­но-правовим принципом української звичаєвої традиції: «Любов дає лад усьому».

У системі традиційних моральних цінностей українців любов – уселадуюча сила життя. В любові людина пізнає себе й здійснює життєву програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди досягають ладу в особистому й суспільному житті.

«Чоловік і жінка – найкраща в Світі спілка», – так український народ охарактеризував засновану на любові родину – життєродну клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць родинного духу – запорука єдності й духовної міці збірної особи народу.

Згадаймо наш класичний досвід:

«Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона».

Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові, родина є головним правочином суспільного життя. «Любов сама творить закон життя» – цю істину українці здавна сповідують як провідний принцип природно-звичаєвого права, завдяки чому народ і живе на Білому Світі всупереч штучним законам.

Бо любов як воля духу – найвище право людини. У любові люди живуть духовним покликанням – породжують і розвивають світ культури, незважаючи на цинізм владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї родини.

Втрата духовного орієнтиру й сили любові призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли в подружжі занепадає дух любові, люди гублять волю до життя. А ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської гідності, самоповаги і взаємоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух. Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи – стає знаряддям чужої сили.

Нині українське суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові, морального розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не народжують дітей (таких нині до 20 %) або не люблять своїх дітей, стають мертводушними.

Суспільство, яке не народжує й не виховує своїх нових поколінь, прирікає себе на виродження. Батьки зобов’язані виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками – зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність батьків і дітей – вияв священного сердечного почуття, що забезпечує єдність родини, роду й збірної особи народу.

Коли народ занепав у нелюбові й розбраті, надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині. Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину, що зароджуючи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи дітей, кожна родина виховує нове покоління свого народу.

Особиста мета й загальне призначення людини в родині й суспільстві

В родинному житті поєднується особиста мета й загальне призначення людини.

Досягнення людиною особистої мети передбачає дії в скінченному вимірі одного покоління. По суті – це здійснення людиною життєвої програми власної душі. Особиста мета – самореалізація людини в часі й просторі свого неповторного індивідуального життя. Всеосяжно осмислив суть людського життя український біолог і філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953):

«Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Люди досягають повторюваності й спадкоємності свідомостей, окремі спалахи світла яких зливалися «в один потужний, безперервний світловий потік», підтриманням духовних зв’язків між поколіннями родини, роду й народу. Осягнення М. Г. Холодного перегукується з самурайською мудрістю:

«Воістину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Призначення людського життя на Землі набуває сенсу в циклічній змінюваності поколінь у нескінченній циклічності часоплину й передбачає виконання обов’язку, покладеного на кожне покоління родини, роду, народу в історичних циклах життя цілого людства. Людина виконує своє особисте й історичне призначення, поєднуючи у власному нинішньому житті досвід минулого життя своїх предків і визначаючи перспективу майбутнього життя своїх нащадків.

Всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення люди подвижницького духу. Духом подвижництва бувають сповнені родини й покоління родів. Подвижництво українських родів – особлива тема.

Своєї особистої мети – самореалізації, здійснення програми власної душі подвижники досягають дотриманням природного права та морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Своє історичне призначення подвижники здійснюють дотриманням первинного морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу – забезпеченням єдності поколінь родини й роду, єдності родин і родів у збірній особі народу, єдності з рідною землею й Світовою Всеєдністю.

Суттю морально-світоглядного принципу є всеоб’єднуюче глибинне чуття серця – Любов. У Всеєдиній Любові через особистий духовний досвід ми серцем осягаємо Всеєдину Істину, яка являється в ясному істинному знанні.

Тому духовний досвід осягнення істинного знання звемо – осяяння, ясновідання. Ясновідання – безпосереднє, інтуїтивне (через самопізнання й просвітлення серця) осягнення Істини як сутності Всеєдиного Ладу. Ясновідання розвивається на дотриманні морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу в триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення.

Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку.

Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю.

Система ясновідання – істинного, дієвого знання заснована на пізнавальній здатності чистого серця й істиновизнавчій волі просвітленого розуму і цим принципово відрізняється од релігії, що тримається на вірі запамороченого розуму в персоніфікованого Творця. Все, що сприймається на віру – облуда, яка лежить на поверхні й використовується для омани, для профанації істинного знання, яке за своєю духовною суттю – надрелігійне.

Істинне знання приховане від профанного сприйняття, і його надрелігійну (надкультову) сутність здатне осягнути тільки чисте серце та просвітлений його ясновідним чуттям розум. Штучні релігійні культи для утвердження своїх догматів у масовій свідомості використовують первинні сакральні знання, профануючи їх примітивними вигадками й понижуючи рівень людського мислення.

Бо догмати релігійних культів тримаються не на ясновідному знанні серця й просвітленого розуму, а на марновірстві запамороченого недомислу. Нечистий, непросвітлений розум потрапляє в цілковиту марновірну залежність від догм релігійних культів, які цілеспрямовано містифікують, профанують істинне знання для заволодіння людською свідомістю.

Але волею духу в чистому серці люди самостійно, в особистому духовному досвіді безпосередньо осягають Істину й живуть в Істині, долаючи облуду й ошуканство служителів релігійних культів, які намагаються монополізувати джерело Всеєдиної Істини. І навіть у тотальному середовищі штучних релігій крізь їх догми пробивається силою вільного подвижницького духу в людському серці світло Істини.

Для осягнення Істини потрібні факти, а не уявлення. Факти – стійка основа системи істинних знань про життя Людини й Світу. А уявлення – хистка підстава антисистеми релігійних вірувань. Світ і Людина зароджуються й розвиваються з самородної високовібраційною субстанції Всеєдиного Життя в енергетичній взаємодії життєродних чоловічої й жіночої первин. Релігійну догму про творення Світу й Людини персоніфікованим творцем вигадали для омани й приховування істинного, дієвого знання.

Істинне, дієве знання людина осягає не через прийняття на віру або через запам’ятовування величезного масиву усних чи писаних текстів, а через самопізнання й особистий життєвий досвід та завдяки засвоєнню всеосяжних формул-модулів ясновідної морально-світоглядної основи пізнання Людини й Світу, напрацьованих попередніми поколіннями рідного народу й інших народів. З Аполлонійського поклику «Пізнай самого себе!» український мудрець Г. С. Сковорода вивів усеосяжну формулу:

«Пізнай самого себе і ти пізнаєш Світ» з морально-світоглядним ключем: «Шукай себе всередині себе».

На морально-світоглядній засаді ясновідання розвинулася система самопізнання і вдосконалення духовних сил людини, виховання душі – cultura animi, за Цицероном, а за Сковородою – «друге духовне, народження людини», що власне і є людською культурою.

Ця глибоко особистісна духовна практика осяяння, ясновідання заявляє про себе як знання серця – мудрість. Дух ясновідання в серці – джерело волі, а просвітлений розум – інструмент волі.

За філософією серця українського мислителя Памфіла Даниловича Юркевича (1826–1874), чисте серце породжує, надихає, а просвітлений розум здійснює; серце є основою неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей:

«Взагалі люди мають не розум, а сякий-такий розум. А розум властивий самому Всеєдиному».

Через волю духу в чистому серці морально зрілої, духовно народженої людини виявляється моральний закон Усеєдиного Ладу. Внутрішнім ладом і волею духу свого єства людина забезпечує здійснення життєвої програми своєї душі.

Воля духу в серці програмує й забезпечує ладову, моральну орієнтацію душі, а ясний розум системно управляє здійсненням життєвої програми душі. За принципом Усеєдиного Ладу, моральним ладодіянням через вияв волі духу – самостійної життєвої сили люди самоорганізовують світ своєї культури в усіх його індивідуальних і етнічних виявах у життєродній взаємодії Неба й Землі, Рода й Природи.

І саме в серці людському зосереджуються духовно-вольовий і морально-дієвий чинники, які забезпечують моральну зрілість людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, що є необхідною умовою її «другого, духовного, народження» у власній культурності.

В системі істинного, дієвого знання, що є основою системи культури, людина поєднує особисту мету свого неповторного життя й своє загальне призначення – зароджує й розвиває особисту й етнічну культуру.

Первинна культурність – це внутрішня об’єднавча самоорганізація людської особистості й збірної особи народу власною волею духу для гідного самостійного життя. А вторинна релігійність – зовнішнє об’єднання чужою сваволею соціальної маси для володіння нею.

Дієвість природно-морального світогляду як ладодіяння – це здатність людей прийняти новонароджену людину в Білому Світі, поєднати люблячих людей у життєродну родину й провести віджилу людину на Той Світ, зберігаючи при цьому безперервну спадкоємність поколінь. Ось як вістує про це наша народна мудрість: «Людина буває дивна тричі: коли народжується, одружується і вмирає». І все те відбувається в родинному світі.

В родинному світі поєднуються лінійний (скінченний) і циклічний (безвічний) виміри життя людської особистості й збірної особи народу. Поняття родина, рід, народ містять у собі породжуючий та об’єднавчий смисли первинних життєродних сутностей – Рода й Природи. Людині в особистому й родинному житті належить осягнути лінійний і циклічний часоплини життя рідного народу.

Циклічний часоплин – вияв Безвічності Всеєдиного Життя, а відтинки лінійного часу – свідчення минущості вічного, скінченного земного існування.

Поєднання скінченного й безвічного рівнів життя досягається завдяки дотриманню природного права й морального принципу, що їх являє воля індивідуального й національного духу, а також завдяки дотриманню звичаєвої традиції та обрядодій Сонячного циклу. Все це забезпечує зв’язки між поколіннями, з рідною землею, зі Світовою Всеєдністю, що виявляється в цілковитому самоздійсненні людської особистості й збірної особи народу.

Всі ці життєво необхідні дієві знання скінченного й нескінченного рівнів Усеєдиного Життя поєднані в чітку морально-світоглядну систему з відповідними рівнями – ясновіданням і ладодіянням.

Завдяки морально-світоглядній системі істинного знання й справедливого діяння людина здійснює життєву програми своєї душі у вікових межах особистого життя та у сферах життя родини, роду й народу.

Людина, пройшовши через друге, духовне, народження у власній культурності, поєднує у своєму житті всі три сфери життя етнічного світу: здійснює програму своєї душі за моральним принципом Усеєдиного Ладу – живе справедливо, по правді; береже світлу пам’ять духів предків, які перебувають на Тім Світі й через пам’ять живих принаявні й у Білому Світі; плекає в духовному подвижництві морально-правову основу Білого Світу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього та досягає ясновідання й ладодіяння.

Ясновідання – знання Істини й морально-світоглядна система осягнення циклічності змін поколінь родини, роду й народу та забезпечення зв’язків між ними. Тут індивідуальне людське життя виходить за власні межі й через родинні зв’язки єднається з предками й нащадками в одному родоводі, а роди єднаються в збірну особу народу.

Ладодіяння – життя в Істині й система справедливої життєдіяльності людини, родини, роду й народу на скінченному й безвічному рівнях життя за законами Природи й моральним принципом Усеєдиного Ладу.

Народ як збірна особа самоорганізовується, саморозвивається не з окремих соціальних особин, а з природно-духовних цілісностей – родин і родів. Родина, рід, народ мають у своїй життєвій основі джерельну енергію всеосяжних сутностей– Рода й Природи.

Родина як першоклітина етнічного єства має постійно сповнюватися безвічної духовної сутності й бути чистим середовищем визрівання вільного людського духу – головним осередком осягнення людиною Істини й життя в Істині. Родина за всяких обставин повинна бути плеканицею моральної зрілості людини, непідвладної жодним стороннім впливам.

Родинне моральне виховання – основа сакральної педагогіки серця

Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові в самовихованні, в саморозвитку. Якщо в серці немає любові, там не живе дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти – мені, я – тобі.

Суперечності між українською родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ сторонніх впливів. Аґресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ.

Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір неприродної сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу інституту родини.

Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина – та, що родить, а не сім’я – та, що сіменить.

Знову постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях сердечність почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати – підготувати її до духовного самонародження й саморозвитку.

В традиційних українських родинах вихованням дітей займаються разом з батьками й матерями дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини батьків і матерів з дітьми та дідусів і бабусів з онуками забезпечують безперервний зв’язок поколінь роду.

Одначе нині в преважній масі українського суспільства традиційна основа родинного життя й морального виховання порушена. До такого занепаду родинного життя й виховання призводять багато різних деструктивних чинників: від соціальних (масова трудова міґрація через руйнацію українського народного господарства) до релігійних (аґресивне засилля деструктивних культів через руйнацію традиційної світоглядної основи).

Нині основні зусилля батьків і матерів, дідусів і бабусів та педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти природних інстинктів, чистоти сердець і ясності розуму, плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу.

А вже на основі виховання має відбуватися й освіта, й навчання з урахуванням природжених здібностей дитини. Тільки вихована людина здатна цілеспрямовано навчатися, бо в процесі виховання виявляються її таланти й життєва програма її душі.

Родинне виховання – основа виховної освіти й дієвої самореалізації людини на основі істинних знань. Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи української етнопедагогіки. Первинність родинного виховання відстоював у своїх педагогічних працях П. О. Куліш:

«Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати».

Родинне виховання – запорука моральної зрілості людини та основа зародження нею власної здорової родини. У процесі виховання в здоровій родині людина виявляє моральну волю й розкриває в собі джерело внутрішньої самостійної сили. І тоді вже ніяка стороння сваволя не годна здолати волі духу – самостійної сили, що становить основу гідного людського життя.

Зважаючи на духовно-біологічну сутність людини, завдання виховання полягає в розкритті через сакральну педагогіку серця життєвої програми людської душі, її духовного осердя для другого народження й духовного вивершення особистості

Сакральна педагогіка серця – виховна система глибинного українського педагога П. Д. Юркевича: «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Найвищим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в чистому серці (Г. Сковорода), її саморозвиток силою моральної волі й визрівання духовного типу.

Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття особистої життєвої сили – волі духу. Результатом морального виховання в сакральній педагогіці серця є духовний тип людини – стійка внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці. Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіограф, народознавець

Володимир Антонович:

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини визріває в родинному моральному вихованні й проявляється як дух подвижництва в поколіннях родів. Культурні подвижники являють своїм життям морально-світоглядні орієнтири духовного типу людини і всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення. Дух подвижництва українських родів – особлива тема, яка потребує глибокого висвітлення й популяризації.

У родинному моральному вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки й діти своїми почуттями й думками породжують навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові.

Подальше завдання батьків – допомогти пробудити це джерело енергії всередині дитини, забезпечити умови для розкриття позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене енергетикою взаємоповаги, взаємної любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність.

Для дитини любов батьків – життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитини. Смисл життя батька й матері, дідуся й бабусі – спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей і онуків.

Український педагог-мудрець Г. С. Сковорода наголосив на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.

Виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка – потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства – і ми матимемо нове суспільство. Особливу суспільну місію в вихованні молодого покоління покладав на матерів П. О. Куліш:

«…Передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».

В українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник:

«Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».

Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки взяв за основу морально-вольового виховного методу в системі своєї нової педагогіки й народної школи К. Д. Ушинський: «педагогіка – мистецтво, а не наука виховання». Він бачив педагогіку «першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина».

Звідси заповіт великого педагога – «виховати наших дітей кращими за нас». А провідною морально-світоглядною засадою педагога є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. … Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

Морально-вольовій засаді педагогіки К. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича:

«Де дух, там і воля».

Такий базовий морально-вольовий принцип української етнопедагогіки з виховання характеру й волі духу людини для пробудження збірної волі й оновлення народу. Оздоровлення, оновлення цілого етнічного організму, всього українського суспільства необхідно починати з клітинного рівня – з оздоровлення, оновлення дитини в родині.

Для цього передусім має бути оздоровлена, оновлена сама родина – живильне середовище духовно-розумового, психо-фізичного й культурно-соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює родинну й родову традицію, національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, моральне визрівання, культурний саморозвиток і освіту гідної людини.

Оздоровити, оновити родину – життєродну клітину збірної особи народу спроможні тільки морально зрілі батько й мати, дідусь і бабуся силою любові своїх чистих сердець, злагодою високих прагнень своїх споріднених душ і волею духу.

В родинному середовищі виховується духовний тип людини та визріває почуття її особистої, родової й етнічної гідності, що поєднує в собі самоповагу й повагу до інших людей; визріває дух взаємодопомоги та почуття збірної цілісності народу.

Цей шлях оздоровлення й оновлення, моральної зрілості й самоладування багатьом може видатися мало реальним за нинішнього занепаду суспільної моралі й руйнації системи виховної освіти, за нинішнього керованого хаосу й засилля соціального паразитства. Та це єдиний Шлях Ладу, і тільки так людина, родина, рід і «збірна особа Українського народу» можуть досягти оздоровлення, самооновлення, саморозвитку й гідного життя.

На необхідності дотримання морально-світоглядної основи Ладу в житті людських родин, народів і цілого людства наголошує канадський психолог-клініцист Джордан Бернт Пітерсон (1962): «…Ми не можемо сприймати Світ без моральної ієрархії – це доводять психологія й біологія і знають навіть атеїсти. Ми потребуємо Ладу. Без Ладу настає етичний, моральний вакуум. Абсолютний релятивізм. Хаос».

Родинний лад – морально-правова основа самовладованості народу

На ладовій основі родинних взаємності й взаємодопомоги базується самовладованість збірної цілісності народу. Взаємообмін життєвою енергією у взаємності й взаємодопомозі являє синергічній ефект, коли людські знання, вміння і взаємні зусилля посилюються у взаємодії й породжують відкриту етнічну культурно-соціальну систему, здатну саморозвиватися, самоладуватися й долати деструктивний зовнішній хаос закритих паразитарних соціальних систем, які тяжіють до інволюції, деґрадації й перешкоджають саморозвитку енергопродуктивних етнокультурних систем.

Синергізм (від грецьк. συνεργία – співпраця) – це не проста сума дій окремих чинників (1+1=2), а ефект посилення їх дій взаємодопомогою (1+1=3). Синергія як співпраця у взаємодопомозі – результат ефективної взаємодії двох або більше чинників, який характеризується тим, що енергія їх спільної дії у взаємодопомозі суттєво перевершує результати дій кожного окремого компонента.

У взаємодопомозі самоорганізовується цілісна відкрита система, здатна саморозвиватися на власному енергетичному ресурсі. Так у синергічній взаємодії з родин самозароджується, саморозвивається збірна цілісність народу.

Внутрішня сила родинної й етнічної самоорганізованості – в волі духу людського, у взаємоповазі й взаємодопомозі. Саме взаємна повага одне до одного, а не толерантність (терпимість), взаємна допомога, а не взаємні суперечності, визначають силу синергічної взаємодії. Люди у взаємоповазі й взаємодопомозі єднаються в родини, в збірні особи народів, а з самобутніх відкритих етнокультурних систем виростає складна відкрита система людства в його різноманітній самоподібності.

На особистісній збірності самоподібного людства наголосив французький математик і філософ Блез Паскаль (1623–1662):

«Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів».

Родинна, родова й етнічна збірність людства – це вияв цілісності самоподібної безлічі всього живого в Природі, що саморозвивається в єдиному енергетичному полі й у взаємообміні енергією досягає родової цілісності й видового розмаїття.

А все, що випадає з системного процесу енергообміну, взаємодії, деґрадує й стає знеособленим, різнорідним конгломератом, пожиточною масою для закритих паразитарних антисистем, здобиччю для мертводушних нелюдів-паразитів – руйнівників життя.

Коли в народові порушено внутрішню збірність душі, серця й розуму, коли люди втратили любов і совість, а з незгод виникають чвари, міжусобиці й громадянські війни і ллється рідна кров, коли нелюди вивищуються над людьми й наживаються на їхній праці, а люди животіють у злиднях, то збірної цілісності народу вже нема – існує тільки заневолена етнічна маса, якою орудують нелюди-паразити. Коли люди – це культурне породження еволюції, саморозвитку, то нелюди – послід інволюції, деґрадації.

Нині в нас основною комплексною проблема, яка породжує інші, є деструктуризація суспільства, депрофесіоналізація, деморалізація людей, знелюднення України й загарбання її природних ресурсів. Для відволікання суспільства од розв’язання справжніх соціальних проблем руйнівне нелюдство поширює модерні способи розпалювання громадянських міжусобиць,  зокрема, релігійно-політичний антагонізм, фемінізм, ґендеризм, сексизм і сексменшизм тощо.

На  межі ХХ–ХХІ століть хвилі масованого фемінізму пішли на спад, і їм на зміну почали розкручувати смерч ґендеризму – політизованої квазітеорії, спрямованої на руйнування природно-моральної родинно-родової основи людського суспільства й запровадження «нових соціальних стандартів», заснованих на нівелюванні природних особливостей чоловіків і жінок, на зміні людської психіки й фізіології.

Ґендеризм спрямовано на руйнування цілісності людського світу в життєродній єдності чоловічої й жіночої первин – на викорінення людини й людства в цілому. Для нівеляції генетичного й духовного типів корінних народів запроваджують модерну технологію геноміки – спекулювання на аналізах ДНК й гаплогрупах.

А ще під прикриттям коронавірусного карантину запроваджується глобальне маніпулювання людством для перетворення самостійних, вільних людей на заляканих, покірних виконавців чужої сваволі… Зрештою, все те ошуканство спрямоване на відволікання колосальної життєвої енергії людей од їхнього соціально-культурного саморозвитку.

В аномальних умовах релігійно-політичного й демоліберального ошуканства, узаконеного беззаконня й керованого безладу віковий тягар збереження етнічного генофонду, духовного типу людини й морально-світоглядної основи культури лягає на людські родини, які виживають завдяки дотриманню загальнолюдських принципів моральності, совісті.

За всіх деструктивних зовнішніх впливів у людині, доки вона живе, лишається природне внутрішнє прагнення до повноти життя. Тому, коли людина не реалізує себе в природженій діяльності, в родині, вона вдається до заміщення, компенсації пригнічених природних функцій організму й духовних прагнень душі інтелектуальною імітацією (псевдосоціальні рухи, антагоністичні політичні клоновані організації й релігійні деструктивні культи), що виявляється в гіпертрофованому ентузіазмі обтяжених психосоціальними комплексами певних марґінальних груп нездорового суспільства.

Руйнівна діяльність псевдосоціальних рухів, політичних партій і релігійних деструктивних культів спрямована як на масовий розкол суспільства, так і на нищення внутрішньої, клітинної першооснови суспільства – родини.

Деструктивні культи втягують у свої тенета цілі родини або окремих людей, вириваючи їх із родинного середовища, і дух родинного життя занепадає. Все те – імітація боротьби за щастя, виснажливе марнування життєвої енергії.

Суспільне єство розокремлене на блукаючі атоми, і в ньому немає енергетичного ресурсу, аби зібрати себе докупи й навести в собі лад. Суспільна енергія розпорошується через відсутність результату од ілюзорних національно-соціальних прагнень, од марних збурень і «розводок» на «майданах». Тільки спільна синергічна взаємодія досягає відповідного результату й відновлює суспільну енергію.

Синергічна взаємодопомога – ось основний принцип ґенерування енергії збірної волі національного духу, об яку розбиваються всякі паразитарні заміри. Воля національного духу боронить, стверджує сама себе, долаючи безволля деґрадованих недолюдків та аґресивність украй звироднілих нелюдів.

Синергічного волевияву люди зможуть досягти через виховання в родині моральної волі й совісті. Саме цього нам нині й не вистачає.

Моральна воля й совість – дві всеперемагаючі сили людської моральності над аморалізмом нелюдства. Коли в людях діють моральна воля й совість, люди звільняються од узаконеного беззаконня й усього несправедливого в житті. Саме завдяки совісті – внутрішньому моральному судді в людині й моральній взаємності – люди самоорганізовуються в збірну цілісність народу й самовладовують свій питомий суспільний лад – національну державу.

Традиційний тип української родо-племінної державності – народовладдя, про яке залишив правове свідчення пізньоантичний візантійський історик Прокопій Кесарійський (500–565):

«Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…».

Проте в українській офіційній історіографії насаджено колоніальну догму, що українці, як і всі слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності до приходу русів, які й створили Київську державу. При цьому замовчують традиційну родо-племінну форму державності з правочином народовладдя – усенародним вічем.

Усенародне віче (од старослов’янського віт – рада) одностайним волевиявом приймає волю – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права. Воля як фундаментальний моральний закон діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини. Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Питома родо-племінна державність із вічовим правом на Українських землях набула високого культурно-соціального розвитку задовго до появи колонізаторів русів, які насадили імперське, монархічне владарювання на чолі з каганами (князями).

Щодо суті держави, то вона може бути національною, наднаціональною й безнаціональною.

Національну державу як систему суспільної самоорганізації й саморозвитку породжує сам народ волею національного духу як свій справедливий суспільний лад із власного життєвого ресурсу й на моральній основі природно-звичаєвого права.

Наднаціональну державу – імперію й імперський соціальний конгломерат формує владарюючий клас (політична еліта) своїми ідеологічно-бюрократичними механізмами. Імперська ідеологія й колоніальна адміністрація клонує своє винародовлене підневільне суспільство й маніпулює його масовою свідомістю для утвердження своєї аґресивної політики.

Безнаціональна держава як антисистема визиску – це «держава в державі» (П. Куліш), паразитарно-корупційна корпорація, злочинне плутократичне угрупування під декорацією «національної незалежності». А належні до злочинних плутократичних угрупувань не мають національних ознак, вони належать до винародовленого менеджменту Фінансового інтернаціоналу.

Національна держава самоорганізовується на морально-світоглядній основі національної культури, на базі національного права – явища національного духу.

На правовій засаді волі національного духу обґрунтовує українську філософію держави й права П. Д. Юркевич у праці «Філософія права»:

«Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. …Початком права є справедлива відплата».

Розглядаючи право як «явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди», П. Д. Юркевич обґрунтовує надзвичайно своєчасні нині основоположні принципи національного права, які забезпечують єдність народу й основу національної держави:

«…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й духи поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли зовнішньою організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), а коли самі організовуємося взаємністю, то дух народу творить державу (грецька політея). …Держава має моральну суть, як і людина…».

Це коли «дух народу виявляється в його законах через моральність влади». А коли влада аморальна, то й закони її є аморальним узаконеним беззаконням. І запозичені закони працюють на суспільні інтереси лише тоді, коли вписуються в контекст морально-духовної й суспільно-політичної традиції нації.

Справедливе суспільство може збутися тільки завдяки власній культурно-соціальній самореалізації та волі національного духу – джерела права. На цій правовій основі відбувається самоорганізація родин, громад, місцеве самоврядування, які стають показниками суспільної дієвості людей. Особливо бракує громадської самоорганізованості на селі, яке опинилося перед загрозою втрати нашого найціннішого національного природно-морального ресурсу – землі, людей і традиції агрокультури.

Для самоорганізації справедливого суспільства і його культурно-соціального саморозвитку необхідна стратегія, заснована на національній ідеї – програмі збірної душі народу, яка забезпечить людям самореалізацію в чотирьох сферах життєдіяльності: родина, освіта, праця, життєвий простір.

Суттю цієї стратегії є ідеологія забезпечення цілісності й самостійної сили українського народу на духовно-соціально-правових засадах саморозвитку справедливого суспільства й заснування ним питомого суспільного ладу – правової Української національної держави.

Сутнісною ознакою формування справедливого суспільства є його самоорганізованість внутрішньою волею для саморозвитку, всупереч різним формам і способам об’єднання зовнішньою сваволею для паразитарного визиску.

Зберегти природно-моральну правову основу життя й забезпечити суспільний лад в Україні можливо тільки на нашій традиційній засаді родинної, родової, громадської взаємодопомоги, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі, виплекавши родинним моральним вихованням.

Моральне й фізичне здоров’я родини та її духовна міць – основа цілісності й життєвої сили народу. Родина – первинний духовно-соціальний модуль суспільства. Саме на забезпеченні саморозвитку первинної, родинної основи суспільства необхідно базувати стратегію культурно-соціального саморозвитку Українського народу.

«Збірна особа Українського народу» здатна боронити й стверджувати сама себе в культурно-соціальному саморозвитку тільки виплеканими в родинному середовищі взаємодопомогою й волею національного духу, що є джерельною основою нашого питомого права.

 © О. А. Шокало

Олександер ШОКАЛО, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 09/10, 2020
  
• «Український світ»

На заголовній ілюстрації – дві частини триптиху Федора Кричевського “Життя”: “Любов” і “Сім’я” (1927).

Запис Родина – першоклітина збірної цілісності народу спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

У Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини 22 січня, напередодні дня народження поета, відбулась презентація унікального видання – «Павло Тичина. Сковорода. Симфонія», яке вийшло у Державному спеціалізованому видавництві «Мистецтво».

Представляли видання: упорядник текстів і приміток, автор переднього слова тичинознавець Сергій Анастасійович Гальченко та головний редактор видавництва «Мистецтво» Ніна Дмитрівна Прибєга.

Поема-симфонія «Сковорода» – масштабний ліро-епічний, літературно-філософський твір, над яким Павло Тичина працював від 1918 до кінця 1950-х років, проникливо вивчаючи духовну спадщину Григорія Сковороди. Перший варіант поеми-симфонії поет опублікував наприкінці 1922 в газеті «Вісті» та в середині 1923 у журналі «Шлях мистецтва».

У презентованому виданні подано перші чотири завершені розділи симфонії та 15 незавершених, які не були опубліковані за життя поета. Симфонія походить від грецького συμφονία, що означає – співзвучність, злагоджене звучання, злагодженість.

Це жанрове симфонічне означення поетичного твору має глибинний смисл, бо саме в музичній співзвучності, злагодженості виявляється спорідненість душ двох Українських феноменів – поетів, композиторів, музикантів, співців, мислителів, сповідників ладу, гармонії в людському житті.

«Гармонія неіз’яснима», – сказав Павло Григорович про Григорія Савовича у своїй симфонії.

Справді, Сковорода й Тичина досі лишаються неіз’яснимими – найзагадковішими, неосягнутими досі Українськими феноменами, які прагнули до гармонії. В Україні про Сковороду й Тичину знають усі, та суть цих геніальних явищ Української культури знає мало хто.

Обидва – витончені поети й музиканти. Обидва зазнавали ідеологічного гніту: Сковорода – в пору закріпачення Українців Російською імперією, Тичина – в пору нищення Українців більшовицькою імперією.

Обидва не протестували відкрито, не закликали народу до бунту, а внутрішньо будили й підтримували в людях волю духу: Сковорода – флейтравером, Тичина – кларнетом. Сковородин флейтравер (удосконалена ним флейта) дуже подібний до Тичининого кларнета. Музика для обох була невидимою зовні внутрішньою духовно-енергетичною опорою.

А для зовнішнього захисту вони обрали формальну декларативність письма: Сковорода оперував біблійними цитатами (до речі, неточними, з пам’яті), Тичина – комуністичними гаслами, які були тоді на слуху. Усе те не свідчило про їхню віру в доктрини юдо-християнства й комунізму.

Сковорода не був богословом – він шукав «теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди» (Д. Чижевський).

До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка панувала над людським пізнанням. А Сковорода став в Українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив як моральну дієву силу – волю духу.

Так само й Тичина не був комуністичним ідеологом, а був витонченим митцем.

То був їхній іронічний захист і навіть рятівний панцир сарказму. І це не дуалізм душі й розуму – це трепетна, ірраціональна душа в захисному панцирі раціонального розуму. Тими іронічно-саркастичними виголошеннями вербальних атрибуцій панівного офіціозу обидва митці-мислителі оберігали первинної чистоти осердя своїх внутрішніх світів, сповнених світла Істини. В цьому сила їхньої геніальності.

«Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода). Джерелом наснаги для обох, для їхніх світообразів було Сонце, й вони лишалися пантеїстами – сонцевизнавцями. Сковорода – «той, хто супокоїться в Сонці» й зрештою світлом побиває змія мороку. («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Тичина – той сонячний кларнетист, у якому «сміялося Сонце у тузі», та «Сонце завжди перемагає», – стверджує Тичина передвічну Істину в «Сонячних кларнетах»..

Для обох митців-мислителів Сонце – першоджерело Українського життя й джерело сили його відродження. Обидва ґенерують людям духовне світло для уладованого, щасливого життя.

«А Сонце розкреслилось… А Сонце скрізь у всі кінці…», – так вивершує Тичина симфонію «Сковорода».

Аби пізнати Тичину, необхідно пізнати Сковороду, і навпаки, аби пізнати Сковороду, необхідно пізнати Тичину.

Обидва, будучи м’якими, делікатними в ставленні до людей, вони ставали категоричними, непримиренними до проявів нелюдства. Така характерна ознака духовного типу Української людини, яка моральною волею стверджує в житті справедливість.

Олександер Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Сковорода й Тичина

Павло Тичина. СКОВОРОДА. Симфонія

Запис Сковорода й Тичина – два найзагадковіші, неосягнуті досі Українські феномени спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

153-ліття Лесі Українки

Феномен Лесі Українки неможливо пояснити звичними формальними означеннями про студіювання наук в університетах чи академіях, бо вона не ходила навіть до початкової школи. Звідки ж такий надзвичайний рівень вихованості й освіченості, на основі яких розвинулися її високий поетичний талант і глибинне мислення?

Джерело Лесиного саморозвитку, мистецької довершеності й культурного подвижництва – в її чистому українському серці, високообдарованій душі й ясному розумі та в морально-світоглядному осерді родинного виховання.

Родове коріння й родинна традиція

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) – одна з найсвітліших постатей в українській культурі. Багатогранний талант Лесі Українки потужно виявився в різних жанрах: у ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці, художньому перекладі, фольклористиці, літературній критиці.

Народилась Леся 25 лютого 1871 р. в м. Звягель на Волині (тепер Житомирська обл. у дворянській родині Петра Антоновича Косача (1842–1909) – правника, освітянина, мецената, громадського діяча, учасника «Старої громади», дійсного члена Київського відділу Географічного товариства та Ольги Петрівни Драгоманової-Косач (1849–1930; літературний псевдонім – Олена Пчілка) – письменниці, публіцистки, першої жінки журналістки, перекладачки, фольклориста й етнографа, яку в 1925 обрано членом-кореспондентом ВУАН.

По чоловічій лінії батьків рід Косачів походив з Герцеґовини й належав до козацької старшини з Чернігівщини, а материн рід Драгоманових походив з Греції й також належав до козацької старшини з Полтавщини. Обидва роди стали носіями українського духовного типу й хранителями традиції української культури.

У питомому культурному середовищі родини Косачів, у щирій атмосфері ніжної батькової любові й материної вимогливості виросли шестеро дітей, які отримали в родині виховання й початкову освіту, й на цій основі розвинулися як визначні особистості.

Михайло Косач (1869–1903) – фізик, математик і метеоролог за освітою, письменник, перекладач, громадський діяч; завідувач кафедри фізичної географії та метеорології Харківського університету.

Після Михайла народилась Леся.

Ольга Косач-Кривинюк (1877–1945) – лікарка за освітою, письменниця, перекладачка, етнограф, бібліограф, педагог, просвітянка; зберегла родинний архів та склала літопис-хронологію життя й творчості Лесі Українки.

Оксана Косач-Шимановська (1882–1975) – фізик, математик і музикант за освітою, педагог, перекладачка.

Микола (1884–1937) – інженер-агроном за освітою, просвітянин, громадський діяч.

Ізидора Косач-Борисова (1888–1980) – агроном за освітою, педагог, перекладачка, мемуаристка, культурна діячка, член-кореспондент УВАН; у 1937–1940 була репресована.

Діти різною мірою успадкували од батька лагідність, здібність до математики й схильність до іронії та спокійну наполегливість, а від матері – працездатність і соціальну активність та принципову твердість.

У Лесі з батьком були особливо сердечні взаємини від самого її народження, а з матір’ю були складні стосунки. Після народження Лесі мати поїхала на води «лікувати нерви», а доглядом за немовлям зайнявся батько, бо не змогли знайти годувальницю. Ту складну ситуацію описала сестра Ольга: «Леся почала сильно слабувати… Врешті, батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесі, бо боявся, що інакше вона загине.

Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а й зовсім одужала та поправилася». За спогадами Ольги, батько для Лесі «ніколи не жалував нічого, – ні сили, ні коштів, – аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало. Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров’я». Леся завжди найтепліше згадувала своє дитинство, проведене з батьком у Колодяжному.

За спогадами сестри Ольги, Леся й батько були дуже близькими й мали багато спільного, Леся в усьому була дуже подібна до батька: «такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність», «однаково були лагідні та добрі безмежно», «надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі», «однаково делікатні у відносинах з людьми»; «Вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідности»; «Для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови».

Родина Косачів жила в Новограді-Волинському, Луцьку, в селі Колодяжне під Ковелем. А з середини 80-х років Косачі мешкали в Києві.

Через туберкульоз кісток, а згодом і ниркову недугу Леся навчалася вдома – від батька й матері та в приватних учителів, і здобула ґрунтовну освіту. Досконало оволоділа французьку, німецьку, англійську, італійську, давньогрецьку, латину, болгарську, польську, білоруську, російську, вивчала грузинську, іспанську, шведську. А рідна мова для Лесі Українки була її глибинним думанням і поетичним диханням: «Поетична мова – це найприродніша мова».

Тодішній руський колоніальний режим гнітив природні потреби освіти рідною мовою й культурного розвитку українців. Тож виховне навчання українських дітей відбувалось у родинах на традиційних засадах етнопедагогіки. Так Лесина мати Ольга Петрівна отримала початкову освіту в родині, глибоко засвоївши рідну мову та знання народних пісень, казок, обрядів і звичаїв.

Своєчасною лишається освітня позиція Лесиної матері Ольги Петрівни, заявлена нею в одній з наукових статей: «Багато перешкод, що маємо яко наслідок нашого давнього рабства під тягарем обскурантизму або й хоч культури, та деспотичної, що вгашала нашого національного духа, не давала нам розвивати як слід нашу багату, могутню мову». Тому вона відважилась на ризик – зовсім ізолювала дітей од руськомовної школи й самостійно організувала їм початкову освіту.

Мати створила своїм дітям удома український мікросвіт, сповнений живодайністю рідного мовлення й думання та моральністю українських народних звичаїв. У цьому питомому світі діти набували базових знань на основі своєї культурної традиції та вивчали інші мови й пізнавали інші культури.

Лесин батько постійно запрошував на літо до Колодяжного близькі родини з дітьми, тим самим забезпечуючи дітям належні умови для спілкування й повноцінного гуртового розвитку. Леся Українка наголошувала на необхідності раннього громадського розвитку дітей для виховання в народу відчуття збірної цілісності: «У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує».

Для виховання дітей на традиції національної культури зовсім не було відповідних зовнішніх умов. Передусім не було українськомовних підручників. Тож Ольга Петрівна сама писала для своїх дітей навчальну літературу рідною мовою й перекладала українською взірцеві твори іноземної літератури. Так у своїй родині, у вихованні дітей за власною методикою Ольга Петрівна виявляла педагогічний хист і по суті заклала наукові основи материнської школи на давній традиції школи родинного виховання в українській народній педагогіці.

Які ж особливості материнської школи Ольги Косач – Олени Пчілки? Найменша її донька Ісидора так описала виховні принципи своєї матері: «Олена Пчілка була ворогом муштрування дітей, надуживання дорослих примусом, наказом у стосунках з дітьми, говорячи завжди, що така суворість дорослих з дітьми «пригашає» дух. Так Олена Пчілка уміла сполучати у відносинах з членами своєї родини ніжність, жартівливість і пестощі з неухильним виконанням обов’язків.

І тому, коли вчила когось зі своїх дітей чогось (рідної чи чужої мови тощо), то ставила великі вимоги, а водночас за різні дитячі пустощі й провини не карала». Ольга Петрівна виховувала своїх дітей на основі моральних принципів – справедливо, не вдаючись до покарань, і цим сприяла самовихованню в них особистої волі й моральної відповідальності.

Найдужче непокоїла Ольгу Косач шкільна наука, бо русифікована школа могла звести нанівець усі її старання в національно-культурному вихованні дітей. Про це Ольга Петрівна зізналась в «Автобіографії»:

«Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує».

Олена Пчілка зробила материнську школу родинним навчально-виховним базисом подальшої освіти й саморозвитку дітей. Школа родинного виховання, з провідним чинником материнської школи, стала основою саморозвитку поетичного таланту, самостійного мислення й волі духу Лесі Українки.

У родинному вихованні Косачів задіяно морально-світоглядні принципи української народної педагогіки. На цих принципах ґрунтуються освітньо-виховні завдання, які поставив перед своїм народом великий подвижник українського відродження Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «Освіта – перше діло для культурного розвитку народу. І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».

Лесин світогляд сформувався в рідномовному середовищі на традиції української культури, що жила в родині й рідному народові. Особливий вплив на формування Лесиного доброзичливо-вольового характеру й на розвиток вроджених здібностей мав батько, на розвиток письменницького таланту мали також вплив художньо-естетичні вподобання матері та ідейні погляди дядька по матері – Михайла Драгоманова (1841–1895), українського історика, філософа, економіста, основоположника громадівського соціалізму.

Як громадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», заснований на давньоукраїнській соціальній традиції громадського, вічового самоврядування, він піддає критиці руське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського суспільно-політичного життя. І. Франко чітко означив громадівську позицію М. Драгоманова:

«У своїх листах, як і в статтях, до соціялізму й соціялістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі. Навпаки, він нераз остерігав молодих, гарячих соціялістів не надто діймати віри соціял-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости» (М. П. Драгоманов. Документи і матеріали. Львів, 2001, № 321, с. 576).

У статті «В десяті роковини смерти Михайла Драгоманова» (1905) І. Франко підтвердив цю позицію: «Се й була причина, задля якої він не любив соціял-демократів, хоч сам був щирим соціялістом. Він не любив їх головно за їх жидівську догматичність та певність себе в мальованні будущого соціялістичного раю і за те, що вони, маючи нібито в руках рецепту на все людське лихо, з погордою дивилися на всі инші партії і всі инші змагання, що не вміщувалися в рамки їх партії. Се була, на його думку, прикривка для духового лінивства, пережовування все одних чужих думок, річ дуже небезпечна для культурного розвою всіх людей» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Покажчик купюр. К., 2009, с. 189).

Писати поезію Леся почала в дев’ятилітньому віці. Дебютувала у львівському журналі «Зоря» (1884) поезіями «Конвалія» й «Сафо», підписавшись псевдонімом Леся Українка. Цей псевдонім підказала їй мати, й він мав родову основу:

Лесею стали називали Ларису в родині (спочатку дівчинку звали Лосею, й те ім’я їй не подобалося, тож п’ятилітньою вона перейменувала себе на Лесю й написала про це восени 1876 родині Драгоманових: «Мене перезвали на Лесю»); Українцем називав себе Михайло Драгоманов в еміґрації.

З переїздом Косачів до Києва й початком живого спілкування з родинами Лисенків і Старицьких юна поетеса стала співзасновницею київського літературного гуртка української молоді «Плеяда».

Коли в 1889 р. цензурний комітет заборонив учасникам «Плеяди» видання трьох збірок української поезії, Леся, на прохання свого брата Михайла, склала список 60 авторів зі 106-ма творами світової літератури для перекладу українською мовою. Сама взяла участь у перекладі «Книги пісень» Генріха Гейне (книжка вийшла 1892 р. у Львові).

Потім вийшли збірки ориґінальних поезій Лесі Українки: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Протягом 10 років написала понад сотню поезій, з яких надруковано було тільки половину.

Леся Українка написала понад 20 драматичних творів у руслі тем і образів світової літератури, однак створила свій ориґінальний вид – драматичну поему («Одержима», «На руїнах», «Кассандра», «Бояриня», «Оргія» та інші). До найзначніших драм Лесі Українки належать «Камінний господар» і «Лісова пісня», де провідним мотивом є одвічне прагнення людини до волі й справедливості, до щастя й радості.

В літературній спадщині Лесі Українки виокремлюється художня проза: оповідання з сільського життя, драматичні повісті «Жаль» і «Приязнь» та незакінчена психологічна повість про арабську жінку.

Через заборону в Російській імперії видавати українську літературу Лесині твори друкували переважно в Австро-Угорщині, й вони не були доступні широкій читацькій спільноті в Наддніпрянській Україні, тому поетеса казала про себе як про «почитаєму, але не читому».

Леся Українка розпросторювала обрії української літератури за межі побутового письма: звертаючись до античної історії, писала про необхідність волі рідному народові; звертаючись до української міфології й фольклору як до першоджерела письменства, відкривала глибинні рівні осягнення таїн внутрішнього світу людської душі й цілої Світобудови:

«Міфологія, фольклор – звідти ростуть ноги у всієї літератури».

Особливе місце у творчості Лесі Українки відведено східній тематиці. За прикладом матері, Леся була вчителькою своєї меншої сестри Ольги. Готуючись до вивчення історії, Леся попросила свого дядька Михайла Драгоманова порадити джерела для складання підручника з давньої історії східних народів. М. Драгоманов ретельно дібрав історичну літературу німецькою й французькою мовами, додав докладні методичні поради до компонування підручника й надіслав Лесі. У 1890–1891 роках у Колодяжному Леся написала підручник «Стародавня історія східних народів», по якому і вчилися менша сестра Ольга й інші сестри й брат. У 1918 р. в Катеринославі Ольга Косач-Кривинюк видала цю працю з власною передмовою, де зазначила:

«Не задовго перед своєю смертію Леся Українка дозволила надрукувати «Стародавню історію», але конче хтіла переглянути її і виправити перед друком. Тяжка недуга не дала їй зробити сього і «Стародавня історія» друкується тепер так, як вона була написана одразу, – без жадних змін і поправок». Праця є цінним світоглядним джерелом осягнення Лесею Українкою праісторії народів Сходу і взагалі всесвітньої історії й загальноісторичного процесу.

Написана з талановитим педагогічним підходом ця праця стала першим українським підручником про життя, звичаї, культуру народів Стародавнього Сходу. Це історичне дослідження стало базовим для розробки східної тематики в поезії й драматургії Лесі Українки, а інтерпретація українською мовою давньосхідних міфопоетичних джерел спонукала до подальшої перекладацької праці. Леся Українка стала першою і єдиною жінкою в українській культурі, яка своїм перекладацьким мистецтвом сягнула таїн найвидатніших пам’яток людства: Авести, Ріґведи, Бгаґавад-Ґіти, Джатак, Законів Ману, а також давньоєгипетської обрядової поезії.

У квітні 1907 р., проживаючи в Ялті, Леся Українка написала невелику за розміром, та надзвичайно глибоку за психологізмом драматичну поему «Айша та Мохаммед» про відсутність внутрішньої, духовної взаємності між Пророком і його молодою дружиною, з якою він одружився після смерті незабутньої і єдиної Хадизи.

Лесина «Айша та Мохаммед» стала своєрідним продовженням Кулішевої поеми «Магомет і Хадиза», де оспівано взаємну любов Пророка і Хадизи, яка була його єдиною дружиною до самої своєї смерті. Леся Українка дуже добре знала всю літературну спадщину Пантелеймона Куліша, адже з її ранніх літ Куліш був їй за «поетичного вчителя».

Леся Українка підтримувала творчі взаємини з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Володимиром Гнатюком, Михайлом Павликом, Осипом Маковеєм, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Іваном Трушем, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Гнатом Хоткевичем, Агатангелом Кримським, який глибоко закохався в неї.

Про своє велике почуття до своєї однолітки Лесі Українки Агатангел Кримський згадував у зрілому віці: «В молодих літах пристрасно закохався я в українську дівчину, багато обдаровану, високоталановиту українську письменницю; то була дівчина несказанної краси; вродливішої від неї я ніколи не зустрічав; але ж любов мою зневажено нею було». Леся шанобливо називала Агатангела «шановний побратим».

Через ту нещасливу любов Агатангел залишився неодружений. Сердечні пережи­ван­ня А. Кримського наскрізно проймають Частину першу (1898–1901) його поетичного зібрання «Пальмове гілля». Протягом багатьох років обоє поетів звірялися одне одному в своїх творчих задумах і до останнього дня життя Лесі Українки «були близькими друзями».

Справді, Леся – «дівчина несказанної краси», ідеал української вроди. Пересвідчитись можна, подивившись на її фотопортрет, зроблений 1901 року в Чернівцях.

Цей фотопортрет, найвдаліший з 18 інших, найдужче подобався самій Лесі та її рідним, бо тут вона зображена без пафосу й пишноти, яких не любила. За свідченнями її найближчих, тут Леся – найподібніша на себе. Лесин чоловік Климент Квітка зазначив у спогадах: «Скромний вираз на тій карточці без порівняння ближчий до властивого Лесі виразу.

Можу засвідчити, що й сама Леся находила сей знімок подібнішим, хоча находила, що на ньому вираз занадто вже смиренний: «Baranek Boży», – казала вона, жартуючи про тую карточку». Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова написала в 1963 році: «Це фото, що сама Леся і всі близькі її вважали за найкраще». На цій світлині найточніше відображено рідкісну Лесину вроду з заглибленим у себе проникливим поглядом ясних очей, інші характерні риси, що в них проявляється внутрішній світ надзвичайної особистості.

Через тяжку хворобу Леся Українка змушена була часто виїздити на лікування за кордон: до Австро-Угорщини, Болгарії, Німеччини, Італії, Чехії, Швейцарії, Єгипту, і їй було нестерпно повертатися в «тюремне життя» Російської імперії. Про це Леся писала М. Павликові з Болгарії в 1895 р.: «…я вже одвикла тримати свою думку в кайданах… Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості.

Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце». У 1903 році Леся вирішує змінити російське підданство на австро-угорське: «Готова б хоч в абіссінське горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріше за національне нещастя)».

Тобто це не був вихід з фатального становища: зміна одного імперського підданства на інше не звільняло українську людину від колоніальної залежності. Зрештою, Леся облишила той намір через загострення хвороби.

Померла 1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі. Похована в Києві на Байковому (старому) кладовищі. Згідно з бажанням Лесі Українки, її похорон відбувся без участі духовенства.

«Над всіх старшин найстарша Правда»

Провідні чинники подвижництва Лесі Українки – правда, відвага, воля, й вони становлять основу морально-світоглядного осердя її особистості. Потужна енергія особистісного духовного осердя наснажує всі сфери її цілісного життєво-мистецького світу високою напругою почування й думання.

Леся – надзвичайно талановита в усьому: в письменстві, музиці, співі, мисленні, пізнанні себе й Світу… Про Лесин унікальний музичний талант лишила спогади сестра Ольга: «Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків – віртуозів. Грала так найчастіше вечорами, без світла, в темряві, коли не дуже хто слухав, свої імпровізації, власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше.

Це була наче не музика, а розмова». Сама Леся зізналась: «Мені часом здається, що з мене вийшов би значно кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Лесин музичний талант дуже високо поцінував Микола Лисенко: «Якби не Лесині покалічені пальчики, вона стала б великою піаністкою Світу».

Іван Франко парадоксально точно охарактеризував тендітну Лесю: «Єдиний мужчина в українському письменстві». Справді, Леся Українка, як і її мати – Олена Пчілка, була надзвичайно мужньою, відважною, вольовою – духовно сильною жінкою.

А ось як характеризує свою життєву волю сама Леся: «Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту».

Леся Українка цікавилася тодішніми ідейними рухами, однак не належала до жодного з них, тим паче до партій. Незважаючи на особисті стосунки з «другом моїх ідей», пропагандистом марксизму, соціал-демократом Сергієм Мержинським (1870–1901), Леся Українка піддавала критиці соціал-демократів за їхнє захоплення «казарменим соціалізмом» та іґнорування прав народів розвиватися власною волею.

Українська мислителька з відразою поставилась до Марксового «Капіталу»: «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».

Леся Українка абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», та передбачила страшне більшовицько-пролетарське революційне руїнництво. Більшовицька ідеологія поєднувала в собі елементи старозавітної й новозавітної доктрин: з одного боку, проповідувала справедливу й жорстоку помсту за соціальну кривду, а з іншого, експлуатувала новоза­вітні марновірні надії на вселюдську рівність і братерство.

Вся Лесина жива рідня зазнала від більшовиків переслідувань і репресій за «буржуазний націоналізм», а з мертвої Лесі Українки більшовицька пропаганда намагалася зробити революціонерку-соціалістку й інтернаціоналістку, зокрема, поезію «Досвітні огні» (1892) тлумачили як «полум’яний заклик до революції», обізвавши поетесу «співачкою досвітніх огнів».

Насправді, Леся Українка в цій символічній поезії з позиції свого міфопоетичного світовідчуття нагадує про світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та про світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі». Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта – «Коли ще зоря не заграла». Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність хліборобських звичаїв, української агрокультури й самої України.

Зверталася Леся Українка й до біблійних сюжетів, хоч це аж ніяк не означає, що вона сповідувала хри­стиянську доктрину. У своїх творах на старозавітні й новозавітні теми вона переосмислювала чужоземні образи й сюжети в контексті проблем українського життя – давно минулого й сучасного їй. Давні біблійні мотиви поетеса свідомо використовує для означення проблем сучасної дійсності. Українську поетесу передусім турбувала проблема пробудження са­мосвідомості людей та звільнення від релігійної й політичної омани та заневолення.

Промовляючи від імені людей, Леся Українка розкриває величезну прірву між народом і його облудними проводирями. Особливо своєчасними є міркування поетеси про те, що самі проводирі не завжди знають шлях, яким ведуть за собою людей манівцями, або оманою заманюють людей у віру. Так мислителька порушує ще складнішу й не менш своєчасну проблему віри у пророків, а отже, й віри в Господа.

Леся Українка виявила причину несприйняття звичайною людиною головної заповіді Христа – любові до всіх. Ця трудність полягає в духові протесту, осуду й ненависті, що спалахує в кожній живій людській душі при зіткненні з виявами будь-якого зла, неправди, облуди, мороку невігластва й бузувірства. Отже, проповідники й апологети рабської релігії християнства таврували незбутніми християнськими догмами вільну людську душу та ще й звинувачували людей у нездатності прийняти покору й страх перед караючим Богом та підпорядкувати свою волю його жорстокій сваволі, а також покоритися месії, пророкам, проповідникам.

І таке цілковите самозречення людиною самої себе цинічно називають християнською любов’ю, що суперечить суті самої любові – взаємності, взаємообміну життєвими енергіями. Жодна релігія, крім християнства, не ставила перед людиною такого психопатологічного завдання – добровільно зректися ясновідної волі свого духу та пригнітити її у власному марновірстві жорстокою сваволею уявного Бога.

За таку наругу над собою, за самозаневолення й духовне зубожіння, за марновірство й страх перед Богом християни удостоїлись називатися після юдеїв «новими богообраними»:

…тепер Господь нових обранців має.
Обранець Божий той, хто вбогий духом,
а вірою багатий, хто найбільше
боїться Господа («Якби я знав, що їм нема рятунку…»).

У філософській, антиклерикальній драматичній поемі «Руфін і Прісцілла» (1911) Леся Українка гостро викриває християнство як предтечу комуністично-пролетарської ідеології за рабське заневолення, озлидніння, пролетаризацію людей праці: «…Ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує. …Мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні.

Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму синові Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія Всесвітня на Небі й на Землі. …Христос дав не саму любов, а меч. …Вступили в тую секту, мертводухе християнство… Щоб цяя секта зосталась для самих рабів…, бо для самих рабів вона корисна. …Ваша церква не дбає про закон. Вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон. …Що з раба звичаїв вимагати? Аби корився та глядів роботи…».

Натомість автентичні морально-світоглядні системи всіх народів спонукають людину до саморозвитку й духовної зрілості – до проявлення у волі особистого духу волі Всеєдиного Ладу.

Подвижниця української культури чітко означила світоглядне спрямування своєї діяльності як культурно-національне. У листі до свого дядька М. П. Драгоманова Леся Українка ствердила: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»» (1891).

А головною для Лесі була літературна праця. Вся її творчість розвивалася стрімко й не знала жодних спадів і зламів. Потужний художньо-емоційний струмінь її письма органічно поєднував глибокі душевні переживання з соціальними й національними мотивами. Все життя Леся Українка відстоювала право рідного народу на самостійний культурно-соціальний розвиток і самобутній історичний шлях.

Разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою, з яким була в шлюбі останні шість років життя, працювала над записуванням українського фольклору.. Климент Васильович Квітка (1880–1953) – правник і музикознавець-фольклорист, заступник міністра юстиції УНР, професор Московської консерваторії; у 1934–1936 був репресований. К. Квітка розробив комплексну державну систему музично-фольклорно-народознавчої освіти, яка охоплює збирання, дослідження, фондування, навчання й популяризацію народної музики.

Починаючи з 1898 р., з часу їхнього знайомства, Климент записав з голосу Лесі близько 200 народних пісень, які вона співала до останніх днів свого життя, й видав у двотомнику «Мелодії з голосу Лесі Українки» (1917). Чимало народних пісень записав з голосу Лесі М. Лисенко.

У 1908 Леся Українка й К. Квітка за власні кошти організували фольклорно-етнографічну експедицію музикознавця-фольклориста, композитора Філарета Михайловича Колесси (1871–1947) на Полтавщину для запису на фонограф українського героїчного епосу.

В тій експедиції здійснено одні з перших унікальних аудіозаписів кобзарів і лірників. Записані від кобзарів і лірників Полтавщини думи, доповнені фонографічними записами О. Сластьона з Полтавщини та Лесі Українки й К. Квітки з Полтавщини і Харківщини, ви­­йшли в транскрипціях Ф. Колесси у двотомній праці «Мелодії українських народних дум» (К., 1910, 1913).

Своє покликання Леся Українка вбачала у подвижницькій праці для духовного й соціального визволення та самостійного життя свого народу. Відстоюючи право народу на незалежний, самобутній розвиток, виняткову роль відводить національній самосвідомості. Завдяки провідній силі національної самосвідомості люди мають згуртуватися в збірну цілісність самостійного народу.

Позбавлене самосвідомості й самостійності людське життя стає примітивним існуванням «невільничої душі»: «Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид». Звикання до кайданів руського колоніалізму, до рабства стало небезпечним симптомом остаточного заневолення українського суспільства.

До заневолення народ спонукала так звана еліта. Славолюбний В. Винниченко, потішений тим, що його перекладають руською й ставлять у руських театрах, погрожував перейти в руське письменство, бо там оцінять його талант краще. Леся Українка піддала це жорсткій критиці й назвала продажністю. Той процес деґрадації, винародовлення почався з руської колонізації України, й Леся Українка чітко діагностувала ту історично-соціальну недугу українства: «Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція».

Категорично не приймала Леся підступної політики примирення з поневолювачами: «Москалі кажуть: «Худой мир лучше доброй ссоры», але я вважаю якраз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись». Подвижниця застерігала українське суспільство від підступного примиренства й саморуїнного малоросійства та будила до самостійного життя – суспільного самоврядування волею національного духу.

Ідея національної волі взаємозв’язана з ідеєю соціального визволення. Леся наголошує на взаємообумовленості соціального й національного, матеріального й морального чинників у здобутті народом повноцінної незалежності: «Матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності

Ключовими цінностями для Лесі Українки є Воля й Правда. Проблему людської Волі й Правди подвижниця осмислює в контексті національного звільнення й соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана». Адже Волю національного духу, що є джерелом національного права, народ здійснює у своїй соціокультурній цілісності й у внутрішньому співвідношенні Волі й Правди в самій людині.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, що його приймають усі й виконує кожен. Воля – дієвий моральний чинник традиційного природно-звичаєвого права. А право починається зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Так взаємодією Волі й Правди люди утверджують Справедливість у житті. Воля, Правда й Справедливість становлять триєдину цілісність Совісті – моральної сутності людини й народу.

Аморальність заневолюючої догми «пан і раб», яку нав’язує своїм вірянам християнство, розкриває Леся Українка у драматичній поемі «В катакомбах», написаній 1905 р. з присвятою «шановному побратимові А. Кримському». В листі до А. Кримського від 27 січня 1906 р. Леся Українка ясно виповіла ідею поеми: «… От і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі колись стануть слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами?

Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи, і т. ін. … Не дарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством».

Провідниками-оборонцями Волі, Правди й Справедливості свого народу в усі віки ставали українські духовні подвижники. Такою подвижницею Волі українського національного духу стала Леся Українка.

На справедливі застереження П. Куліша: «…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої Правди…» та «Правда з Неправдою ходять поміж миром обняв­шись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати» Леся Українка озивається болісним викриттям причини омани: «Ту брехню, що справдиться, всі Правдою зовуть». Де всі брешуть, там Правди не треба. І коли люди перестають розрізняти Правду й брехню та, звикнувши до брехні, приймають брехню за Правду, вони впадають у безпросвітну самооману.

Від самоомани будить ясновідний подвижницький дух Івана Франка й спонукає до діяння в ім’я Правди: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства».

За Григорієм Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю».

За Лесею Українкою, у Правді – моральна сила людей: «Над всіх старшин найстарша Правда». А Воля духу – нескорима природна сила: «Ну, як-таки, щоб Воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!».

Силою Правди й Волі людина й народ звільняються від облуди, омани й виходять на шлях життя в Істині.

На сторожі Правди й Волі несхибно стояли Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, В. Стефаник і Леся Українка.

Будучи правдивою й глибоко національною духом у своєму українському серці, Леся Українка ствердила власні національні та вселюдські моральні принципи Правди, Волі й Справедливості, які становлять моральну основу співжиття народів. Знайшовши поетичні, символічні форми виявлення духовної суті життя свого народу, Леся Українка стала зрозумілою й людству. Її поезії, драматичні поеми й прозу перекладено на всі основні мови Світу.

А Лесина поезія «Мій шлях» (1890) стала символічним виявом її світогляду, мистецького світообразу й цілого її подвижницького життєвого шляху:

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала…
…Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

І Леся Українка співала пісню Волі духу до останнього свого подиху…

Олександер ШОКАЛО, культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 01/02, 2021
• «Український світ»

Запис 153-ліття Лесі Українки: «Над всіх старшин найстарша правда» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Іван Франко в нинішніх українських реаліях
167-ліття від народження

 Довершилась України кривда стара, –
Нам пора для України жить.

Іван Франко

Цей провіденційний заклик Івана Франка відомий усім українцям. І він має стати засадничою парадигмою нової епохи нашого життя волею національного духу в синергії громадської взаємодопомоги. Ми повинні Правдою змити «кривду стару» й оновити своє життя. Правда є священною духовною зброєю і гіркими ліками. У Правді живе спасенна Істина.

Іван Франко (1856–1916) – український митець і вчений-енциклопедист, один з найбільших провісників спасенної Правди для свого народу: Правди-гіркоти, Правди-Істини й Правди-зброї. Франка за життя одні побожно любили, інші боялись, а ще інші ненавиділи (така доля геніїв). Коли Франків дух перейшов у інший вимір, люди стали менше знати його через замовчування Правди, яку він відкривав їм. Найсокровенніші Франкові праці прирікали на забуття, інші піддавали ідеологічному кривотлумаченню.

Пригадую, в 1977 році випускниця-заочниця філологічного факультету  Київського державного університету захищала дипломну роботу за працею Івана Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи»,  яку порівнювала зі статтею Леніна «Партійна організація і партійна література». Озвучуючи настанови свого керівника, «звихнутого» на «логіці Ленінського трактату», вона в захваті добалакалась до того, що Франко написав свою працю під впливом Ленінської статті.

Студенти й викладачі ніяково позирали одне на одного й мовчки слухали далі. А далі не витримав письменник, літературознавець, професор Микола Сиротюк і ввічливо спитав у дипломниці:

«Скажіть, будь ласка, в якому році написав свою статтю Ленін?».

«У 1905», – швидко відповіла та. «А Франко в якому році написав свою працю?». Дипломниця з несподіванки задумалась, а тоді принишкло промовила: «У 1878». «Так про що ж тоді стільки говорити?!» – підсумував професор. І молода аудиторія враз полегшено звільнилася од того туману. Отакий ефект Правди.

У пору тотального гніту більшовицької ідеології І. Франка трактували як натхненного партійними ідеями «Вічного революцьонера», Великого Каменяра.

Бо інакше ж як мали пояснити появу його поетичного циклу «Думи пролетарія» (1876–1886) тодішні біографи, які писали, що «й сам термін «пролетарій» вперше був введений в українську літературу Франком, бо й сам письменник зазнав долі пролетаря». Згодом такий підхід названо вульгарним соціологізмом.

Хай то було тоді, за партійного тоталітаризму. Але тепер, коли в нібито незалежному, демократичному, багатопартійному (точніше – демоліберальному) українському суспільстві скасували тоталітарно-партійну ідеологію (хоч і не спромоглися ще на українську державницьку), в освоєнні феномену Івана Франка – мислителя й митця світового рівня запанувала німа пауза.

Тим часом, творча спадщина генія Франка не вивчена й на половину, а налічує вона понад п’ять тисяч літературних творів та наукових праць загальним обсягом понад 100 томів. Понад 40 років Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений – літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, філософ і економіст, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог.

Більшість текстів Франко написав українською мовою, а також вільно писав польською, німецькою, болгарською, чеською, російською та перекладав з 14 мов. Він один з перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. За життя Франка вийшло понад 220 книжок і брошур, у тому числі понад 60 збірок оригінальних і перекладних творів різних жанрів.

Хоч потужний духовно-інтелектуальний потенціал Франка, його правда, його ідеї, зокрема ідея культурної, духовної єдності нації, надзвичайно своєчасні, але в час ілюзорно-позірної незалежності їх не задіюють у фондування національної державницької ідеології та в українське державотворення.

Національну державницьку ідеологію можливо витворити, тільки осягнувши національну ідею – конкретну дієву сутність, першопочаток, основу й мету культурного життя суспільства.

Національна ідея – це життєва програма культурного саморозвитку неповторної збірної цілісності народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею. А національна ідеологія – вчення про національну й державницьку ідеї, світоглядна система традиційних духовно-соціально-правових програмних орієнтирів, яка забезпечує націєтворення й державотворення на основі культурного саморозвитку людини й народу.

Перший про неминучість консолідації «збірної особи Українського народу» на основі культурного розвитку провістив митець-мислитель, історіософ Пантелеймон Куліш (1819–1897).

А Іван Франко поставив програмне ідейне завдання:

«Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй…».

Які стислі й потужні визначення нації:

«збірна особа народу» і «суцільний культурний організм»! Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується, за Григорієм Сковородою, «вдруге, духовно» у власній культурності завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку за вродженою програмою своєї душі, орієнтованою на духовний ідеал. У здійсненні життєвої програми збірної душі народу – суть національної ідеї.

Національна ідея у Франковому розумінні – не лише світогляд і рідна мова у їх первинності, а головно воля національного духу, морально-соціальна справедливість у суспільному житті й економічна самостійність народу. Це і є визначальні прикмети української національної ідеї.

Національну ідею у нас уже вкрай забалакали й сприймають її як абстракцію. А національна ідея – конкретна дієва сутність, першопочаток, основа й мета культурного життя суспільства. Національна ідея – це життєва програма культурного саморозвитку неповторної збірної цілісності народу, нації з власних первенів самостійною силою й моральною волею.

Кожен народ має свою життєву програму. Осмислення І. Франком національної ідеї та ідеології відкриває перспективу українського націєтворення й державотворення, орієнтованого на культурний саморозвиток на основі суспільного ідеалу.

Проте багатогранна Франкова спадщина зараз малодоступна не тільки широкому загалові, а й фахівцям, які безпосередньо працюють у сфері культурно-соціального розвитку – в освіті, економіці, політиці й прагнуть знати Правду й «Правді служити». Адже навіть те, що було опубліковане в строго цензурованих 20-томному зібранні творів у 50-х роках та в 50-томному у 80-х роках ХХ століття, охоплює тільки половину Франкової спадщини й лишається малодоступним через обмежені наклади.

Нарешті до 150-річчя від народження І. Франка вийшли 51–54 додаткові томи, один довідковий том та покажчик купюр до Зібрання творів у 50-ти томах, куди увійшли вилучені (переважно з ідеологічних міркувань) частини текстів і подаються коментарі до купюр.

Одначе це ще далеко не охоплює всієї безцінної Франкової спадщини, не задіює в сьогодення його націєтворчого й державотворчого потенціалу. Світу ще не побачили його найсокровенніші праці, які лежать в архівних сховищах. Парадокс, але цензурні купюри й замовчування Франкової спадщини тодішньою ідеологічною й нинішньою безідеологічною владою в Україні мають одну причину – намагання приховати Правду.

Франкова Правда

Що ж то за Правду приховувано за замовчуванням та за поверховим тлумаченням енциклопедично багатющої творчо-наукової спадщини Франка? Хто й досі притлумлює та не дає вивільнитись титанічній духовній потузі національного генія, натхненного Істиною й духом волі до боротьби за Правду й справедливість, за щастя  свого народу на рідній землі?

Що стає на заваді Правді: ніяковість, страх, прислужницька запопадливість? На ці питання дає відповіді сам Франко. Тільки вдумаймося в них із заувагою, що його світогляд еволюціонував од раціоналізму й позитивізму до ірраціональних засад.

Звернімося спершу до читаного й перечитаного і погляньмо на нього не втупленими в минуле очима, а з погляду сьогодення в перспективу безвічності, позачасовості, де ладує тільки Істина, а все інше, що має короткочасну вартість, минає разом з обставинами й умовами, які його спричинюють і від впливу яких звільняється  свідомість прозрілої людини. Бо Франків дух не в минулому, він попереду нас і розкриває нам очі на нинішнє безщасне існування й будить до гідного життя, яке ми самі повинні вибороти, орієнтуючись на свій суспільний ідеал.

Поетична збірка «З вершин і низин» (1887), яка напругою своєю сягає рівня Шевченкового «Кобзаря», розпочинається гімном «Вічний революцьонер», що разом із «Каменярем» став символічним найменням Франка.

Хоч нині ці символи в їх колишньому пролетарському тлумаченні й сприймаються до певної міри як анахронізми, але за своєю непроминущою духовною сутністю вони далеко за межами догм примітивної революційної ідеології:

Вічний революцьонер –
Дух, наука, думка, воля, –
Не уступить пітьмі поля…

Франків «вічний революцьонер» – це дух особи, що незмінно спонукає людину до вищих сфер пізнання, до світла, до гідного життя.

Чи не найпроникливіше розкрив І. Франко своєю Правдою низини людської захланності й вершини устремління людського духу в циклі «Думи пролетарія» з цієї збірки. Найлютіше роздратування викликали в «народовської» та «москвофільської» клерикальної інтелігенції рядки, спрямовані проти «основ» і «стовпів» галицького суспільства:

Ллєсь темнота, не ясний світ…

(«На суді»)

Під пнем перегнилим в болоті гнилому
Вертяться, клубляться дрібні черв’яки…
… сни свої черви складали в системи
З заключенням: там є найліпше, як є;
Читали промови, співали поеми
Про гарне, щасливе в болоті життє.

А коли  … дійснеє сонце вказалось з-за мгли:

На Сонце те глянули черви й померли
І, мручи, убійчеє світло кляли.

(«Ідеалісти»)

Іван Франко викривав русофільство-москвофільство жорстко й нещадно. Ще 1882 р. у своїй знаменитій праці «Поза межами можливого» Іван Франко безсумнівно визначив:

«Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію… Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Боротьба з русофільством-москвофільством стала однією з показових ознак Франкової боротьби за природні права українського народу. У статті «Українські народовці й радикали», опублікованій  у польській газеті «Kurjer Lwowski» за 1891 р., Франко наголошував, що русофільство-москвофільство в суті своїй вороже ідеї самостійної України й українському національному розвитку в Галичині. Одурманені русофільською пропагандою українці західного реґіону були переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками, тож називали себе «русинами».

Іван Франко перший з 1893 року замість штучних термінів «русин», «руський» став уживати питомі поняття «українець», «український».

У замітці «Дещо про польсько-українські відносини» Іван Франко робить безапеляційний висновок:

«Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». А в статті «Одвертий лист до гал/ицької/ української молодежі» (1905) виклав програмні засади боротьби з москвофільством: «…Боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться «автономно» гоїти гнилі рани, завдані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. «черти осідлості» та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівських розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення».

Це застереження надзвичайно своєчасне нині – в пору рашистської аґресії та геополітичних ігрищ «інтернаціонального капіталу» довкола України.

Протягом усього свого життя-боротьби Іван Франко застерігав що, українці бачили досі мільйони прикладів, як знущався над людьми й націями руський колонізаторський абсолютизм, озброєний імперськими доктринами – «православіе, самодержавіе, народность», що означає тотальне «обрусеніе»:

«Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі».

Ще в середині ХІХ ст. Російська імперія створила й потужно фінансувала нарівні з військовими видатками русофільські (москвофільські) організації на Галичині, Буковині й Закарпатті.

Куратором тієї імперської спецоперації став ідеолог русофільства історик М. Погодін, який обґрунтував імперську тріаду «православіе, самодержавіе, народность» як «столпостену» колонізаторської русі. А основними агентами русофільства (москвофільства) стали православні попи, завдяки чиїй активності й фінансовій аґресії русофіли-москвофіли заволоділи українськими культурно-освітніми установами.

Галицькі фарисеї (заражені русофільством народовці) влаштували Франкові тотальну обструкцію: не обрали до Наукового товариства імені Т. Шевченка, не допустили до професорської посади на кафедрі історії української літератури й мови Львівського університету, усували від редагування провідних українських газет і журналів, що змусило його десять років (1886–1896) працювати в редакціях польських журналів і газет.

Але він використовував і чужомовні видання для провіщування Правди. Тільки в 1899 р. І. Франко завдяки підтримці М. Грушевського (хоч і той свого часу перешкоджав Франкові, наче приставлений до генія страж) стає дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка й цілком віддається науковій праці.

Смішний сей світ. Неробів горсть мала
Себе вважає світом, паном всеї
Землі і ціллю всього, що на світі! – констатує  Франко з мудрим сумом.

 Смішний він і досі цей світ, де владарює псевдоеліта, яка уособлює національне безчестя, національну ганьбу. Вона панує на українській землі й «любить» її за той зиск, який дістає, спродуючи національне багатство, спроваджуючи на заробітки в чужину український люд, «любить» за українське сало й горілку – за все, що можна продати з вигодою. І що більша вигода, то більша «любов».

Владна каста «неробів», відмежована від народу тією особливою «патріотичною любов’ю» до «неньки», не любить тільки української правди, української душі, українського серця. Хіба не про це сказав Шевченко: «Ви любите на братові шкуру, а не душу!»? Так само реально в сьогоднішньому дні відлунює Франкова інвектива «Сідоглавому»:

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, –
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала…
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

 Те, що нині переживає українська душа в контексті глобального світового абсурду, нагадує «біль, тугу й боротьбу», що її з геніальною проникливістю передав І. Франко в збірці поезій «Зів’яле листя» (1896), де його глибоко особисті душевні переживання невіддільні від високого устремління духу. І коли М. Коцюбинський одразу сприйняв у «Зів’ялому листі» «надзвичайну світлу силу», то галицька фарисейсько-аристократична псевдоеліта не сприйняла його поетичних одкровень і звинуватила Франка в декадентстві, що викликало в нього справедливе обурення:

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Франкові душевні муки формально вписувалися в контекст тогочасних кризових явищ, душевного розладу європейської поезії, що на них відбилися тотальні переживання епохи згасання культури як сутності людського життя, та в них промовляло передусім глибоке чисте серце сина України, яке сприймало всі болі людські й несло в собі пломінь світла й волі до життя.

Вслухаймося в його поетичні шедеври, які стали народними піснями:

«Безмежнеє поле в сніжному завою», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дубочку, кучерявий», «Ой жалю, мій жалю».

Яка глибина почуттів і висота духу народного ясніє в них!

А є поезії, сповнені містичного переживання, що споріднює їх з перською суфійською лірикою («Не знаю, що мене до тебе тягне», «За що, красавице, я так тебе люблю», «Що щастя? Це ж ілюзія»).

Перед нами відкриваються нові, не пізнані ще рівні осягнень І. Франка. Підтвердження його пильного зацікавлення духовною практикою й поезією суфізму, зокрема Гафізом і Сааді, знаходимо в листуванні з А. Кримським у 1890–1896 роках. Кримський назвав суфізм явищем глибоко демократичним, бо згідно з суфійськими принципами найостанніший злидар з його безсмертною душею такий же великий, як і сам володар. Суфій означає – просвітлений, чистий.

Суфії як рушії культурного саморозвитку несуть духовне світло іншим, просвітлюють і вчать просвітлюватися Всеєдиною Любов’ю в чистому серці. Коли в месіанських релігіях, які є ідеологіями паразитарних політичних систем, панує марновірство й страх перед Богом, а відповідно й перед земними владарями, то в суфізмі ладує ясновідне, духовне знання й найвища сутність життя – любов.

У суфійській поезії в образах чуттєвої любові являються глибинні духовні осягнення. Суфії сповідують ірраціональне осягнення Істини й єднання з Усеєдиним (Абсолютом) у процесі «другого, духовного, народження» у власній культурі (Г. Сковорода), через просвітлення серця всепроймаючою силою Всеєдиної Любові. З цього погляду смерть ліричного героя «Зів’ялого листя» сприймається як містична сутність – його духовне народження.

Світоглядний ключ до «сєї збірки ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття» (І. Франко) й до всієї драми Франкових шукань у контексті тогочасного українського суспільного життя прочитується в оцих рядках:

Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там, у серденьку на дні,
Відмалечку лелію.
…За неї смерть собі зроблю,
За неї одурію.

Чисте серце і дух, що живе в ньому, – ось спонука Франкових шукань і вболівань в інтимній і суспільній сферах. Ірраціональне осягнення Істини  чистим серцем є суттю вчення й духовної практики суфізму, суттю «філософії мудрого серця» Г. Сковороди, «філософії персоналізму» М. Гоголя, «філософії природи» П. Куліша та «філософії утаємниченого серця людини» П. Юркевича.

Провідний моральний принцип суфізму й української звичаєвості – сердечність і взаємодопомога людей – послідовно сповідував у своїй творчій, теоретичній і суспільній праці І. Франко. Сердечність і взаємодопомога є головною психо-соціальною ознакою українського духовного типу, нашою світоглядною засадою, моральною основою українства.

Франко осягає «мовою серця» всі вияви людського життя: від глибоко особистого драматизму до народних тривог і злигоднів. Усе в нього сповнене прагненням Істини, Правди: і особистий життєвий шлях, і громадянська позиція, і літературні твори, і наукові дослідження феноменальних явищ національної культури та пекучих соціально-економічних проблем. Серед першорядних провісників Правди Франко потужно прорікає її рідному народові й людству.

Франкове «зів’яле листя», Стефаникові «кленові листки», «викинуті українці» Олени Пчілки – споріднені образи нашої трагічної недолі.

«Га, така наша доля. Розсипаємося, як кленове листя…», – печалився І. Франко у 1907 році з приводу масового від’їзду українців за океан. Відтоді минуло сто років, а все нові еміґраційні хвилі викидають наш люд на чужину. І досі українці покидають свій рідний Український світ, знесилені й зневолені, опадаючи зів’ялим листям з дерева національного життя, чи то відлітаючи на чужину, чи передчасно лягаючи в рідну землю.

І надзвичайно своєчасним лишається Франків імператив:

«Волаємо ми ще раз до всіх, хто може у цій справі щось сказати або порадити. Шукайте головні причини еміґрації й усувайте їх!».

Воля українського духу

Переживши глибокі почуття й ідейні захоплення – перегорівши-перехворівши жагою до коханої жінки, запалом до соціалізму, очистивши серце й употужнивши дух, Франко стає на шлях радикалізму – невідступної боротьби з «можними світу сього», які чинили «всякий утиск, усякий визиск і всяку облуду» («Семітизм і антисемітизм у Галичині», 1887), з їхніми прислужниками, з «народними провідниками», які рядилися й досі рядяться в «батьки нації», прикриваючи свої шкурні інтереси партійно-клановими ідейками, відстороненими від прагнень народу до гідного життя.

Заснувавши в 1890 р. разом із М. Павликом, під визначальним впливом М. Драгоманова, першу українську політичну партію – Русько-українську радикальну партію, І. Франко був до 1898 р. першим її головою.

Одначе він не став партійним догматиком чи функціонером. У 1899 Франко публічно заявив:

«Я почуваюся насамперед українцем, а потім радикалом».

Хто з нинішніх партстатистів спроможеться на таку радикальну заяву? Списочні партійці, від радикалів до лібералів, сидять у нинішньому одіозному парламенті на проплачених олігархами місцях і озвучують розписані їм монологи з політичного шоу. І куди ж приведуть вони Україну своїм «парламентарним шахрайством»?

Остаточне виродження репрезентативної демократії, яка ще не встигла й розвинутися, відбулося через відсутність в Україні національної стратегії розвитку й державницької ідеології. А  демократії за участю, яка виявляється в безпосередній причетності суспільства до державних справ – у перебиранні громадськістю владних повноважень, ми тільки вчимося.

Збірна цілісність українського суспільства може розвинутися тільки на моральних засадах взаємодопомоги, що є суттю традиційного громадівського життя українців.

У статті «Радикали й жиди» («Громадський голос», № 22, 01.10.1898) Іван Франко проникливо розкриває суть українського радикалізму:

«Радикали кличуть і гуртують народ. Не против жидів, а против жидівського дармоїдства і визиску, против жидівської бути і збиткування. Та ні, не против самого жидівського дармоїдства, але против усякого дармоїдства і визиску, обрізаного й необрізаного, хрещеного й нехрещеного, против усякої бути і збиткування, чи вони ходять у халаті, чи в мундирі, чи в реверенді. І виступаючи против жидів, радикали вміють добре розрізнити і знають, що той жидівський лапсердак з пейсами в халаті з цибуляним запахом є далеко меншим ворогом хлопа, ніж той цивілізований, уфрантований і уракрований жидівський фінансист, мільйонер, спекулянт та гуртівник, що обертає мільйонами, ходить попідруки з графами та міністрами, якому з любим усміхом стискають руку біскупи та митрополити! Проти тих великих п’явок виступають радикали найсильніше. Вони б’ють на державні й громадські порядки, що позволяють тим п’явкам поживитися і запевняють їм не тільки повну безкарність, але в додатку ще всякі почесті, пошану і ордени» (цитовано за виданням: Р. Горак, Я. Гнатів. Іван Франко. Книга 7. Протистояння. – Львів, 2006, с. 407).

У передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1898) Франко застерігає від партійного догматизму й «парламентарного шахрайства»:

«Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всього людського майбутнього, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої будуччини» (цей текст не ввійшов до 50-томного видання).

У статті «Огляд української літератури за 1906 рік» І. Франко проаналізував видання українських соціал-демократів:

«Є ще одна глибока хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, – вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи, трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів» (Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Львів, 2002, с. 172).

Так і філософ, історик, громадсько-політичний діяч Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», заснований на давньоукраїнській соціальній традиції громадського, вічового самоврядування, він піддає критиці руське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського суспільно-політичного життя.

І. Франко чітко означив громадівську позицію М. Драгоманова: «У своїх листах, як і в статтях, до соціялізму й соціялістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі.

Навпаки, він нераз остерігав молодих, гарячих соціялістів не надто діймати віри соціял-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости» (М. П. Драгоманов. Документи і матеріали. Львів, 2001, № 321, с. 576).

У статті «В десяті роковини смерти Михайла Драгоманова» (1905) І. Франко підтвердив цю позицію: «Се й була причина, задля якої він не любив соціял-демократів, хоч сам був щирим соціялістом. Він не любив їх головно за їх жидівську догматичність та певність себе в мальованні будущого соціялістичного раю і за те, що вони, маючи нібито в руках рецепту на все людське лихо, з погордою дивилися на всі инші партії і всі инші змагання, що не вміщувалися в рамки їх партії.

Се була, на його думку, прикривка для духового лінивства, пережовування все одних чужих думок, річ дуже небезпечна для культурного розвою всіх людей» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Покажчик купюр. К., 2009, с. 189).

І свою власну позицію Франко висловив так само однозначно: «За кожною з партій – соціялістичною, ліберальною, я бачу хитрий писок жида» (Нескорена нація, 1998, ч. 5–6). Згадаймо також Гоголеве застереження про «облудні призми всяких партій» і «пролетаріатство».

Микола Гоголь (1809–1852) у публіцистичних «Вибраних місцях з листування з друзями» ще на початку 1947 (за рік до виходу в світ Маніфесту комуністичної партії – першого програмного документу європейського  комуністичного руху, який проголосив невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату) перший забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі:

«Що означає, що вже керують світом геть усякі швачки, кравці й ремісники…?».

Гоголь внутрішнім зором проникливо бачить у європейському «пролетаріатстві» початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу:

«…Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває досі на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому зачарованому колі пізнань, яке накреслили журнали у вигляді скороспілих висновків, необачних свідчень, поданих крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є. …У Європі заварюється тепер усюди таке сум’яття, що не допоможе жоден людський засіб, коли воно викриється… Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують судженнями й думками розумних людей, і газетний листок, що його всі визнають брехливим, стає нечутливим законодавцем для людини, яка не поважає його! Що означають усі ті незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх накреслює нечиста сила, що шириться знизу, – і весь світ це бачить, і, як зачарований, не сміє ворухнутися? Що за страшна наруга над людством…! …У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре й розумно».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу:

«Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться в Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

За зовні ідейними партійними ширмами приховуються меркантильні корпоративні інтереси дармоїдів, що їх вони домагаються економічними важелями: податками, митом, іншими засобами визиску й збагачення.

На тверде переконання Франка, соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими й фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. А в знаменитій праці «Поза межами можливого» (1882) Франко різко поставив питання про «економічний прогрес» і «соціальний супокій», що є «найкраща гарантія для п’явок – виссати їх жертви»:

«…Великі соціальні п’явки, нассавшись хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися…».

Він домагався повної рівноправності – «проти насилля верховодців, проти несправедливої майоризації та визискування».