Василь Шендеровський. На скрижалях науки. Київ: ВД «Простір», 2023. 336 с.

Ця праця повертає з забуття понад 200 імен учених, які з різних причин вимушені були залишити Україну й  працювали на розвиток інших держав. У праці акцентовано увагу на долі вчених, яких більшовицький режим затаврував «ворогами народу. Автор праці – Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук, професор.

Професор Василь Шендеровський представив книжку «На скрижалях науки» з супровідною лекцією «Внесок українських вчених у світову науку» в Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого (Київ, 14 березня 2024) та в Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 4 квітня 2024).

Про свою багаторічну працю на основі архівних матеріалів з аналізом літературних джерел розповідає автор – Василь Андрійович Шендеровський.

Працюючи свого часу над створенням радіопередач, а згодом над написанням (спершу) багатотомового видання книги «Нехай не гасне світ науки», я звернув увагу, що багато вчених було знищено слугами Кремля впродовж ХХ століття, їхні імена було вилучено з енциклопедичних довідників, як і їхні наукові праці. Частина української еліти змушена була емігрувати (кому це вдалося) і в чужих державах працювати на розвій науки. Окрім того, історія створення Української академії наук і доля перших дійсних членів заснованої у 1918 році академії також є недостатньо висвітленою в наукових джерелах. Це дало поштовх до підготовки двох масштабних експозиційних виставок: «Трагічні скрижалі української науки» (2015) і «Доля дванадцяти» (2018). Першу було приурочено до 80-річчя сумної дати знищення української еліти сталінською репресивною машиною у 1937 році, а другу – створено на вшанування 100-річчя заснування Української академії наук за часів гетьманування Павла Скоропадського. Адже імена та наукові доробки перших дійсних членів академії були замовчуваними (за винятком кількох з них, приміром, Володимира Вернадського, Миколи Василенка, Агатангела Кримського).

Першу виставку було представлено на 22 банерах, де подано коротку інформацію про майже сотню вчених, що зробили значний внесок у розвиток української і світової науки. Виставку презентовано в багатьох вищих навчальних закладах України, впродовж кількох років вона була розміщена на стінах Кабінету Міністрів України, у приміщенні товариства «Знання», в Малій академії наук, крім того, в електронному варіанті її представлено в багатьох країнах світу.

Як засвідчує діаспоровий історик Ярослав Падох, це вчені, які утворили і майже чудом пережили незвичайну добу в історії науки свого народу, добу величезного розвитку української науки в до болю короткому історичному десятиріччі 20-х років цього сторіччя, а водночас добу, жорстокість якої нагадує татарський погром Києва. Власне на основі нарисів про таких вчених наприкінці 2015 року за підтримки народного депутата Україна Степана Кубіва, голови Всеукраїнської правозахисної організації «Меморіал» ім. Василя Стуса, голови київської міської організації «Меморіалу» Романа Круцика і сприяння мистецького фонду ім. короля Данила було створено експозицію «Трагічні скрижалі української науки».

«Вона є ще одним підтвердженням, – сказав на її презентації у Вінницькому національному технічному університеті ректор професор Володимир Грабко, – того, який потужний інтелект має наша нація…, представлена на стендах інформація використовуватиметься під час навчання студентів, адже кожен із учених, про яких тут розповідається, був високим фахівцем в своїй галузі, розробки кожного з них стали значущим внеском у світову науку».

Матеріал є лише невеличкою даниною пам’яті вченим, знищеним кремлівською системою, і відображає становище української науки в умовах переслідувань під лозунгом боротьби з українським буржуазним націоналізмом.

На думку ректора Львівського національного університету ім. І. Франка, професора Володимира Мельника: «Сьогодні маємо унікальну нагоду розмірковувати над роллю українських учених світового рівня, які свого часу закладали підвалини фундаментальної науки. Багато сторінок історії нашої науки замовчували, здобутки українських учених применшували або й заперечували, чимало з вчених зазнали жорстоких репресій тоталітаризму. Скільки недописаних і невідомих сторінок історії науки зникли через загибель наших учених…» І далі: «…Історії окремих особистостей повинні стати для нас єдиним прикладом для наслідування».

Друга експозиція, на 15 банерах, лаконічно, але змістовно подає інформацію про перших дванадцятьох дійсних членів Української академії наук. Її також уже розміщено в багатьох навчальних закладах, у Малій академії наук, товаристві «Знання», академічних інститутах. На відкритті виставки у стінах закладу ректор Івано-Франківського національного університету нафти і газу, професор Євстахій Крижанівський сказав: «Втрачати стільки, скільки ми втратили, більше не можна! Не забезпечивши умови для розвитку, росту наших вітчизняних талантів, ми йдемо в нікуди… Держава, яка не хоче підтримувати свою науку, опиниться перед небезпекою опуститися на рівень країн третього світу. Ті дванадцятеро, про яких сьогодні згадуємо, знали це достеменно, й від того, чи зможе Україна у ХХІ столітті усвідомити уроки минувшини, залежить її майбутнє місце у світовій науковій спільноті…»

Розмірковуючи про створені експозиції, бачу їхню важливу роль у процесі духовного відродження України. Напевно, ніщо так не розширює наше пізнання природи і сутності людського життя, як близьке знайомство з великими постатями людства. Розвиток науки не може бути успішним без вивчення її історії, без вивчення творчого доробку окремих вчених, їхньої ролі в розвитку наукового знання. Тому в пізнавальному процесі важливу роль відіграють енциклопедичні видання, в яких висвітлено біографічні дані вчених і їхній внесок у розвиток світової науки і техніки. А оскільки більшість науковців, про яких йде мова в книгах «Нехай не гасне світ науки», музейних експозиціях «Трагічні скрижалі української науки» і «Доля дванадцяти», є малознаними й тривалий час замовчуваними в нашій вже незалежній Україні, то, на мою думку, стало доцільним написання такого довідника, який міститиме короткі відомості про життя і творчу діяльність видатних науковців. Про велику роль, яку відіграють видатні особистості в патріотичному вихованні наголошували неодноразово. Так, наприклад, патріарх Володимир (Романюк) стверджував, що «першими, хто повертає народу його культуру, його рідну мову, все, що протягом багатьох віків знищувалося і перебувало в гонінні, є українська інтелігенція і діячі культури…»

Окремий розділ довідника – відомості про вчених, нариси про яких вміщено у чотирьох томах книги «Нехай не гасне світ науки» і тих, що стали відомі в результаті подальших досліджень.

Зазначу, що у книзі використано довільний стиль подання матеріалу, однак іноді автор дотримувався відповідного для енциклопедичних видань стилю подання матеріалу. Окрім того, автор вважав за доцільне подати інформацію про місце поховання, про некрополі, де поховані ці вчені як на території України, так і в інших державах, щоб і цим також привернути увагу громадськості України до її правдивої історії, неоціненної культурної і духовної спадщини, вбачаючи у цьому один з аспектів сучасної національної пам’яті.

Справді, дуже влучно висловилася про це Людмила Дешко – праправнучка Василя Каразина по братові Іванові: «Дорогі нащадки! Вклонімося могилам наших предків, розчистимо їх від бруду та бур’янів, відновімо знищені хрести! Згадаймо, як любили вони, наші предки, свою (нашу) землю, що несли їхні високі душі людям. Може, це допоможе нам в сьогоденні, може озвуться наші серця, адже тече в наших жилах та сама кров і ті ж космічні промені пронизують нас, і той же генетичний код несемо ми в собі. І повірте, очистившись в такий економічно скрутний час від бруду непам’яті, ми станемо героями для своїх дітей, як наші предки стали героями для нас…».

Прекрасні слова для духовного заповіту нам.

Видання цього довідника «На скрижалях науки» фінансово підтримано щедрими пожертвами добродіїв в Україні і поза її межами. Вдячний долі, що і в наші складні часи все ж є доброчинці, і їм моя шана.

Висловлюю подяку також моїм колегам, друзям і багатьом знайомим та майже незнайомим мені людям, працівникам українських посольств у Латвії, Казахстані, Киргизії, Південно-Африканської Республіки, всім, хто більшою чи меншою мірою долучився до пошуку світлин могил вчених. Іноді це була складна пошукова робота, а в деяких випадках і небезпечна (адже в Україні триває війна, направлена на знищення українського народу). Вдячний усім цим людям і засвідчую їхні імена на сторінках довідника.

14 березня 2024 у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Такі події − це саме те, що важливо для зміцнення українського  культурного фронту.

Запрошені гості говорили про важливість збереження історичної пам’яті, про необхідність утвердження національної гордості українців за Україну і її досягнення в різних сферах. Крім того, наголошували, що у книзі подано інформацію про місця поховання та  некрополі як на території України, так і в інших державах.  Це повинно привернути увагу громадськості до історії, культурної і духовної спадщини.

Галина Дацюк − українська журналістка і громадська діячка, яка вела вечір, наголосила на важливості повернення імен вчених, які були викреслені з історії через політичні переслідування. Визнати їхній внесок у розвиток науки − наша спільна відповідальність і завдання.

Під час заходу автору книги вручили нагороду від Митрополита Київського і всієї України Епіфанія медаль «Хрест свободи», яку передав отець Юрій Борис, а також  медаль від Всеукраїнського об’єднання «Країна» «За відродження України», яку автору вручив  Надзвичайний і Повноважний посол України, голова Буковинського земляцтва Валерій Цибух.

На презентації виступили кілька співаків, зокрема народна артистка України, солістка Національної опери України Ірина Даць а також молоді талановиті студенти Національної музичної академії України Василь Михайлюк і Юрій Самуляк.

4 квітня у стінах Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника у Івано-Франківську відбулася презентація книги «На скрижалях науки». Під час презентації прочитав лекцію про українців, які змінили Світ.

Вдячний керівництву університету, завідувачу кафедри Ігореві Ліщинському і його колегам за організацію зустрічі, молодим артистам, виступи яких піднесли духовну ауру в аудиторії, колегам з Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу академіку НАНУ Євстахію Крижанівському, професору Василю Мойсишину і тим, які з поважних обставин не змогли бути.

Переконаний, що це не остання така зустріч в університеті на ниві популяризації досягнень українських вчених у світовій науці.

Буду радий, якщо моя праця сприятиме утвердженню гордості кожного українця, кожного громадянина України за українську землю, що дала людству стількох видатних вчених.

Василь Шендеровський, професор

НА СКРИЖАЛЯХ НАУКИ: презентація енциклопедичного довідника В. Шендеровського про українських учених

Запис Василь Шендеровський. «На скрижалях науки» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Праці й студіям Григорія Сковороди в Угорщині й Словаччині передувало навчання в Київо-Могилянській академії, в Глухівській співацькій школі й Придворній імператорській співацькій капелі в Санкт-Петербурзі

З 1734 по 1753 (з перервами) Григорій Сковорода навчався в Київо-Могилянській академії, де його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі.

Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

У 1742, з 2-го року класу філософії,  Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У серпні 1744 Григорій Сковорода повернувся в Київо-Могилянську академію й до 1745 далі вивчав філософію в Михайла Козачинського.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (українець сербського походження, жив у Переяславі) запропонував Г. С. Сковороді як людині високоосвіченій, професійному знавцеві чужих мов вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин для Російського імператорського двору». Токайську заготівельну комісію створено указом імператриці Анни Іванівни в 1733 р., і її очолив Ф. С. Вишневський, який ще з 1729 р. займався в Токаї закупівлею вин для імператорського двору. Навесні 1745 р. імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом уповноважила генерал-майора Ф. С. Вишневського безперебійно забезпечувати свій двір високоякісним токайським вином.

Тоді при дворах європейських володарів ще не пили ігристих вин – шампанського чи просекко, а вживали десертне токайське вино, виготовлене давнім місцевим способом з достиглого й прив’яленого на осонні білого винограду, який набирається цукристості в теплі осінні ночі.

Токайське вино – це історичний релікт прадавньої традиції виноробства південно-західних Українських теренів, що їх наприкінці ІХ ст. колонізували мадяри. Вишукане, благородне токайське вино, яке називали вином королів і королем вин, стало символом культури виноробства Центральної й Західної Європи, як херес – Південної Європи.

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів, Жовкву, Яворів, Радимно, Переворськ (Пшеворськ), Ряшів (Жешув), Кросно, Дуклю і Угорським трактом через Дуклянський перевал у Свидник, Пряшів, Кошиці, Шаторальяуйгель, Шарошпоток і в 20-х числах вересня прибула в Токай. Так Григорій Сковорода опинився у Священній Римській імперії германської нації, точніше, на теренах Словаччини й Угорщини, які входили до того наддержавного союзу.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Тиси з правим притоком – Бодрогом) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» (реґент) хору в православній церкві, яку очільник Токайської комісії ще тільки запланував збудували. Це засвідчує лист генерал-майора Ф. С. Вишневського до імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1745 р. з проханням відкрити в Токаї «маленьку церкву православну східну». Таку дерев’яну церковцю відкрили тільки наприкінці 1740-х років, а в 1790-х на її місці збудували кам’яну, яка стоїть досі. Тож Григорій Сковорода ніяк не міг бути ні реґентом, ні півчим, хоч як дехто й намагається зробити його навіть дяком. Український літературознавець, сковородинознавець Ю. Я. Барабаш (1931) у своїй праці «Дух животворить. Читаємо Сковороду» (2014) стверджує: «Найімовірнішим є інший перебіг подій. Познайомившись у Києві зі Сковородою, Вишневський відчув до нього інтерес і симпатію, зрозумів, що цей високоосвічений і допитливий «спудей» буде йому в поїздці дуже доречним. Довіру вселяв і той факт, допевне відомий генералу, що юнак устиг послужити при дворі, й відпущений зі служби з почестю й чином. …Одним словом, Сковороду, думаю, він узяв на особливих умовах – як довірену людину, напівсекретаря-напівкомпаньйона при главі місії; не виключений тут і відтінок меценатства».

У пам’ять про п’ятирічну працю Григорія Сковороди в Токаї, на будівлі кінця ХVІІІ століття – колишньої православної, а згодом української греко-католицької, церкви св. Миколая встановили 20 березня 1998 р. меморіальну дошку на кошти Товариства української культури в Угорщині й Товариства угорської культури на Закарпатті.

На барельєфі Григорій Сковорода зображений як мандрівець з кобзою, а збоку викарбувано його вислів «У моїй любій Гунґарії» українською й угорською мовами. Автор меморіальної дошки – українська художниця Вікторія Чернак.

Колишня греко-католицька церква св. Миколая в Токаї перебувала на балансі міської мерії як історично-архітектурна пам’ятка, й будівля потребувала реставрації внутрішнього приміщення і старовинного іконостасу.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, демонструючи свою прихильність до Росії, спеціальною урядовою постановою № 1564/2017 від 28 серпня 2017 р. виділив на потреби Угорської православної єпархії РПЦ 313,8 мільйонів форинтів (понад 1 мільйон євро) на купівлю в держави історико-архітектурної будівлі української греко-католицької церкви. Так греко-католицька церква опинилась у власності РПЦ.

У квітні-липні 2022 мені з дружиною Ольгою й донькою Наталею випала нагода побувати в Токаї й інших місцях праці, студій і мандрів Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Польщі.

Токайська церква стояла в ремонтних риштованнях, меморіальної дошки на будівлі не було. Сковородинської дошки не було і в середині церкви, там на стіні була прикріплена тільки гранітна плита, датована 2016 роком, з написом по-мадярськи й по-російськи: «В память генерал-майора Федора Степановича Вишневского, майора Антона Петровича Рарога и тех русских солдат, которые в период с 1733 года по 1798 год в качестве представителей Токайской комиссии по закупке вин для Российского императорского двора упокоились с миром на Токайской земле».

Не знали про місцезнаходження Сковородинської дошки і в Токайському музеї. Аж у Будапешті дізнався від керівництва Товариства української культури в Угорщині, що дошку самовільно зняли нові власники церкви – московські попи й відмовляються повертати її на місце. Та все-таки українська громадськість Угорщини домоглась законності – до 300-літнього ювілею Г. С. Сковороди меморіальну дошку на його честь встановили на тому самому місці.

У Токайському краї Григорій Сковорода почувався, як дома. «У моїй любій Унґарії волами молотять», – захоплено писав про український Токайський край Григорій Сковорода, бо так молотять і в багатій на хліб Центральній Україні. Тутешні українські люди займалися тим, що і його земляки: токайські хлібороби й винороби нагадували йому батькове хліборобство й виноробство. А лемківсько-бойківська говірка місцевого українського люду така ж рідна, як і полтавська.

Та й самі пейзажі давнього Токайського хліборобсько-виноградарського краю дуже подібні до пейзажів рідної Чорнущини: поросла виноградниками Токайська гора над Бодрогом дуже нагадувала Григорію колись порослу садами й виноградниками Горлову гору над Многою.

Як земляк Сковороди я пересвідчився в їх схожості, замилувавшись Токайською горою з берега річки, а зійшовши на гору, замилувався долиною. І люди в Токаї вітаються зі стрічними, як в українських селах, на жаль, тепер тільки по-мадярськи. Та в фізіономіях і психотипах токайців упізнаєш наших людей.

Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи.

Тодішня Священна римська імперія як об’єднання новітніх національних держав була прообразом нинішнього Європейського союзу й кардинально відрізнялася од Російської імперії, яка постала як колоніальна держава на загарбаних чужих землях, передусім Українських. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні у вільній країні, міг вільно переміщуватися по всій її території.

Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».

Ґрунтуючись на інформації М. Ковалинського, перший угорський біограф Г. Сковороди Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) розширив і конкретизував географію освітніх студій українського енциклопедиста, додавши Італію, Німеччину, Пруссію, Польщу.  

Григорій Сковорода відмінно володів німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною. Тож Український шукач істинних знань вільно спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині.

Базову освіту Григорій здобував у Київо-Могилянській академії, навчальний процес у якій був під контролем польських і руських релігійних інспекторів (згідно з угодою – трактатом про вічний мир 1686 р. між Річчю Посполитою і Московським царством).

Тож тамтешній подвійний ідеологічний гніт і підбір навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Київі, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів, що їх організовували католицькі й православні серцевивідці, спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню.

Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, Український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали у співбесідникові освіченість і вихованість.

За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади.

Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Польщу…

З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини.

Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.

У Шарошпотоцькому реформатському колеґіумі з 1650 до 1654 викладав великий чеський педагог, мислитель, латиномовний письменник Ян Амос Коменський (1592–1670) – видатний представник світової педагогіки й філософії. Коменський належав до реформатської громади Чеські брати або Моравські брати – протестантського руху, що виник у Чехії в ХV ст. як продовження традиції Гуситського революційного, антиватіканського руху.

У 1650 році князь Юрій Ракоці з Трансільванії запросив педагога Яна Коменського в Шарошпоток для організації освітньої реформи, ґарантуючи протестантському рухові Чеських братів заступництво й допомогу. Ян Коменський за згодою своєї громади, яку тоді очолював, прийняв запрошення і в Шарошпотоці зайнявся реорганізацією освіти згідно зі своїм педагогічним новаторством.

Тут педагог-реформатор узявся заснувати пансофічну школу – школу мудрості як універсального знання. У Шарошпотоці Я. Коменський написав працю «Пансофічна школа» (1651), провідна ідея якої – оживити викладання й пробудити в дітях зацікавлення знаннями. Так педагог заперечив панівну середньовічну схоластику й запровадив новаторський метод оживлення навчального процесу.

Прагнучи пробудити в дітях інтерес до занять, педагог широко використовував метод драматизації навчального матеріалу. Наприклад, на основі підручника «Відкриті двері мов» написав вісім шкільних п’єс, що склали його широковідому книгу «Школа-гра» (1656). І хоч тоді здійснити повністю ідею пансофічної школи в Шарошпотоці Коменському не вдалося, та великий педагог заклав реформатську освітню базу в Шарошпотоцькому колеґіумі: навчання тут велося за його освітньою системою й за його підручниками. А його новаторські ідеї реалізовано в ХХ ст.

У процесі запровадження освітнього новаторства протягом чотирьох років викладацької праці у Шарошпотоцькому колеґіумі Ян Коменський написав низку педагогічних праць, присвячених організації освіти й методам навчання, які виходили в друкарні колеґіуму. А також завершив новаторську педагогічну працю «Orbis sensualium pictus» («Світ у чуттєвих зображеннях»), яку вперше опублікували у 1658 латиною й німецькою в Нюрнберзі, а в 1659 – латиною й англійською в Лондоні.

Перший чеський переклад опубліковано в чотиримовному виданні 1685 (разом з латиною, німецькою та угорською мовами) у словацькому місті Левоча. Праця швидко поширилася в багатьох країнах Європи, зробивши справжній переворот в освіті.

То був перший в історії підручник, у якому запроваджено принцип наочності: ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб для полегшення дітям засвоєння навчального матеріалу в словесному викладі. Підручник витримав величезну кількість видань різними мовами, і його використовували в школах Європи для навчання рідної мови аж до кінця XIX ст.

Ще в попередні десятиліття, під час Тридцятилітньої католицько-протестантської війни 1618–1648 рр., Коменський видав посібник «Материнська школа» (1632), розрахований на освічених матерів, де навів перелік занять і знань, які дитина має засвоїти від народження до шести років. А протягом 1633–1638 рр. написав чотиритомну працю з загальної теорії навчання – «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно».

Суть його педагогічного методу: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

У Шарошпотоці Ян Коменський продовжив роботу над капітальною семитомною працею про реформування людського суспільства: «Загальна порада людському роду, і перш за все вченим і благочестивим володарям Європи, про виправлення людських справ». Над нею мислитель працював з 1643 до кінця життя, зосередивши основну увагу на вихованні й освіті громадян,  на подоланні людьми нелюдства, яке породжує ворожнечу й війни. В цілому Ян Коменський написав понад 250 педагогічних і філософських праць.

Педагогічні праці Яна Коменського заклали світоглядну основу всесвітньо відомого Шарошпотоцького реформатського колеґіуму, який по суті був академією. За довгу історію цього навчального закладу звідси вийшло багато видатних культурних і державних діячів Європи.

У середині ХХ ст. цей навчальний заклад називався Педагогічний коледж Коменського в Шарошпотоці, а в 1991 відновлено Реформатську теологічну академію Шарошпотоку з розширеним статутом університету. З 2000 тут діє також Педагогічний факультет імені Коменського як філія Університету міста Мішкольць.

У квітні–липні 2022 мені з дружиною й донькою випала нагода тричі побувати в Шарошпотоцькому освітньому центрі Яна Коменського: оглянути педагогічне й теологічне навчальні відділення, відвідати музей Реформатського колеґіуму в його історичній будівлі, ознайомитися з унікальною Великою бібліотекою.

Молодий український митець, педагог і філософ Григорій Сковорода слухав у Реформатському колеґіумі лекції з педагогіки, філософії, протестантського богослов’я, спілкувався з людьми, які славилися передовими знаннями. (Через те місцеві православні попи писали в свою церковну адміністрацію доноси на Сковороду, що він уникає контактів з ними й спілкується з протестантами).

У багатій бібліотеці колеґіуму, яка була на рівні з бібліотеками Віденського й Істрополітанського університетів, Г. Сковорода вивчав педагогічно-філософську спадщину Яна Коменського і став першим українським послідовником його новаторського педагогічно-філософського вчення.

Зокрема ідейно-методологічна основа «Світу в чуттєвих зображеннях» Коменського проявляється в педагогічному діалозі Сковороди «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу» (1761), проілюстрованому автором чуттєво-символічними зображеннями в манері гравюр Коменського й тогочасної європейської емблематики.

Цією працею Сковорода завершує цикл педагогічно-філософських діалогів про людське щастя. У своїх педагогічних працях і викладацькій практиці Григорій Сковорода, як і Ян Коменський, запроваджував базовий принцип природовідповідності навчання, який є основою української народної педагогіки й явився у Сковородиному вченні про «вроджену працю».

Недалеко від Токаю розташоване давнє українське місто Доброчин, мадяризоване на Дебрецен, де з 1538 р. діяв Дебреценський реформатський (кальвіністський) колеґіум. Григорій навідувався в той осередок новаторської протестантської освіти.

Г. Сковорода часто бував з Ф. Вишневським як перекладач у службових справах у давньому українському місті Кошиці, де відвідував тамтешній університет: слухав лекції й працював у багатій бібліотеці.

Часто бував Григорій Сковорода і в словацькому місті Братислава, що тоді звалось Пресбурґ. Тут український студент відвідував заняття з поетики у Євангелічному лютеранському ліцеї, де, допевне, спілкувався з видатним словацьким ученим-енциклопедистом, основоположником практичної освіти Матеєм Белом (1684–1749), зокрема, про ідею серця – справжнього осердя людини, в якому коріняться людська гідність і національна самосвідомість.

У Братиславі в історичній будівлі Євангелічного лютеранського ліцею по вулиці Панській, 26 тепер – Інститут мовознавства імені Людовита Штура.

На фасаді цієї будівлі стараннями чеського й словацького україніста Микулаша (Миколи) Неврлого (1916–2019) у 2002 р. встановлено пам’ятну дошку з барельєфним портретом Г. С. Сковороди з нагоди 280-ліття від народження. На пам’ятній дошці викарбувано словацькою й українською:

Významný ukrajinský humanistický filozof a básnik Hryhorij Skovoroda (1722-1794) bol niekedy v rokoch 1745-1750 v Bratislave. Pri prílezitosti 280 výrocia jeho narodenia

Видатний український філософ-гуманіст і поет Григорій Сковорода (1722–1794) відвідував у 1745–1750 роках Братиславу. З нагоди 280-рiччя його народження.

У Пресбурзі Г. Сковорода ознайомився також з містичними ідеями пієтизму, які поширилися з Німеччини, з університету в Галле, й побутували в середовищі місцевої лютеранської (реформатської, протестантської) громади. Лютеранський пієтизм зосереджував особливу, внутрішню увагу на особистій доброчесності людини й відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії.

За повідомленням М. Ковалинського, перейнятий ідеями пієтизму Г. Сковорода поїхав навчатися до університету в німецькому місті Галле, де був найпотужніший осередок пієтизму й де видатний німецький вчений-енциклопедист Христіан фон Вольф (1679–1754) упроваджував свою систему істинного знання, яке забезпечує уладування життя.

У Галле з 1690-х років діяв цілий комплекс Соціальних установ Франке, що їх започаткував Август Герман Франке (1663–1727) – німецький теолог і педагог, один з натхненників і подвижників пієтизму. На базі тих установ у 1694 р. засновано Галльський університет. На базі Галлсього університету й Віттенберзького університету, заснованого 1502 р., організовано в 1817 р. Галле-Віттенберзький університет імені Мартіна Лютера.

У Пресбурзі Григорій відвідував також Істрополітанський університет, який діяв тут з 1465 р. й був найстарішим на території Словаччини. Назва Істрополітанського університету походить від грецької назви Братислави – Istropolis, що означає Дунайське місто (Ister – Дунай, рolis – місто).

Університет заснував Матяш Корвін (1443–1490) – король Угорщини, Хорватії, Богемії, титулярний король Галичини й Ладимирії (Волині); легендарний король українського фольклору Закарпаття.

Бібліотека Корвіна в той час була чи не найбільшою на Європейському континенті, конкурувати з нею могла тільки бібліотека Ватикану. З Істрополітанського університету розпочалася історія вищої освіти в Словаччині.

З 1467 тут діяли  чотири факультети: богословський, філософський, юридичний, медичний. Освітня атмосфера в університеті була гуманістична й антисхоластична, великої уваги надавали природознавчим наукам, математиці, астрономії й медицині.

Григорій Сковорода відвідував також Трнавський університет, що в місті Трнава на заході Словаччини. Цей один з найстаріших вищих навчальних закладів Словаччини заснував у 1635 при Єзуїтському монастирі Петер Пазмань (1570–1637) – кардинал, католицький адміністратор у Словаччині, філософ, основоположник літератури живою угорською мовою.

Університет у Трнаві від початку мав лише богословський (теологічний) і філософський (гуманітарний) факультети. У 1667 почав діяти факультет права, а через 100 років, у 1769, відкрито факультет медицини.

У середині XVIII ст. університет у Трнаві набув широкої популярності, бо мав розкішну бібліотеку, наукові архіви, власні лабораторії, друкарню, ботанічний сад, передову астрономічну обсерваторію.

Провідну роль в освітньому процесі відігравали єзуїти. Після розпуску ордену єзуїтів у 1777 р., за наказом імператриці Марії-Терези, університет із Трнави перевели в Буду. А в 1784 університет переїхав на своє теперішнє місце в Пешт. Історичні Буда й Пешт, які розташовані на західному (правому) й східному (лівому) берегах Дунаю, об’єднані тепер в одне місто – Будапешт.

До 1921 університет називався Будапештським, потім перейменували на Університет Петера Пазманя, а в 1950 його назвали Будапештський університет ім. Лоранда Етвеша (на честь угорського фізика, просвітителя).

Не раз бував Григорій Сковорода у Пряшеві – центрі українського етнічного краю Пряшівщина. Відвідував Пряшівський Реформатський (євангелістський) колеґіум, який постав тут у 1666–1667 роках.

У 1654 р. в Пряшеві побував Ян Коменський, що відзначено пам’ятною дошкою з барельєфом великого педагога на історичній будівлі Пряшівського Реформатського колеґіуму.

У 2023 Українська громада Пряшіва зініціювала встановлення в центральній історичній частині міста меморіальної дошки на знак перебування тут Григорія Сковороди. На меморіальній дошці розміщено барельєф роботи українського скульптора Богдана Коржа з Ужгорода й текст: «У 1745 році місто Пряшів відвідав український філософ, поет, педагог Григорій Сковорода (1722–1794)».

У  січні 1749 в Токаї помер Федір Вишневський, і керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила. Це обмежило освітні плани Григорія Сковороди, і наступного року він вирішив повернутися в Україну.

8 вересня 1750 р. Григорій Сковорода виїхав з черговим транспортом Токайського вина (два вози, навантажені бочками) з Токаю до Київа таким маршрутом: Токай, Шарошпоток, Шаторальяуйгель, Кошиці, Пряшів, Свидник, Дуклянський перевал і сама Дукля, в якій вони проходили митний огляд.

Як місто Дукля відома з ХІV ст., а в середині XVI ст. тут, на торговому Угорському тракті, відкрито митницю. У 1588 р. король Сигізмунд ІІІ Ваза надав місту право складувати вино: «Усякі вина до шинків аби не возили іншими дорогами, а тільки шляхами на Ясліська, Дуклю і Риманув» (Універсал податей з 1589 р.).

З 1595 р. всі товари, які провозили через кордон, мали розмитнювати саме в Дуклі. З Угорщини везли переважно вино, коней, сухофрукти, сири й залізо, а туди везли сукно, пряжу, шкури, оселедці й мед. Торгівля Токайським вином стала основним заняттям юдеїв, які оселилися в Дуклі на межі XVI–XVII століть.

Далі шлях пролягав Лемківщиною на Кросно, Ряшів (Жешув), Ланьцут, Переворськ (Пшеворськ), Ярослав, Радимно. Потім – на Яворів, Жовкву, Львів, Яричів, Броди, Радзивилів, Кременець, Заслав, Шепетівка, Полонне, Чуднів, Бердичів, Вчорайше, Кам’янка, Попільня, Фастів, Васильків, Київ.

Згідно з рапортом від 7 жовтня 1750 р., на Васильківську митницю прибули два вози, з якими й повертався Григорій Сковорода з Угорщини: «…с города Токая на венские местечка, на Пряшев, на польские – на Решев, на Ланцут, на Приворск, на Ярославль, на Жолквы, на Броды, на Заслав, на Полонное, на Чюдное, на Каменец, на Хвастов».

Так з черговим транспортом вина Григорій прибув 10 жовтня 1750 до Київа, а звідти – до Чорнух, де поклонився могилам батька й матері.

«Повернувшись із чужих країв, наповнений вченістю, відомостями, знаннями, та з порожньою кишенею, в крайній нестачі всього найпотрібнішого, проживав він у своїх колишніх приятелів і знайомих», – засвідчує зі слів свого вчителя М. Ковалинський.

Загалом Григорій Сковорода прожив у країнах Священної Римської імперії германської нації п’ять років і набув нових знань, яких не мав і не міг мати в колоніальній Російській імперії. Як переконливо ствердив чеський і словацький україніст Микулаш (Микола) Неврлий: «Сковорода перший орієнтував Україну на Захід, не даремно ж його туди так вабило».

Наприкінці 1750 року Григорія Сковороду запросили на викладацьку роботу до Переяславського колеґіуму, де він почав викладати поетику по-новаторськи, згідно з осягнутим у власному освітньому досвіді розумінням поетичного мистецтва, що відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі догматичних засад піїтики.

Суть мистецтва поетики й нову методику її викладання Г. Сковорода описав у навчальному посібнику «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Та він змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом, який змушував педагога повернутись до викладання старим методом.

Попрацювавши в Переяславському колеґіумі, Григорій Сковорода восени 1751 повернувся до Київо-Могилянської академії й почав вивчати богословський курс у Георгія Кониського. У 1752–1753 навчальному році Григорій далі навчається в класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, узяв академічну відпустку й зайнявся вродженою педагогічною працею.

Вроджений педагог упроваджував своє педагогічне новаторство, набуте у європейських студіях, зокрема в працях Яна Амоса Коменського, у викладацькій праці в Переяславському й Харківському колеґіумах, у приватному вчителюванні та під час мандрівного життя серед рідного народу.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, його вродженою працею і єдиною професією була педагогіка: вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості.

 Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Праця й студії Григорія Сковороди в Угорщині, Словаччині, Австрії, Німеччині спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Сіверія й Болохівщина

Частина перша

Сіверія-Сіверщина й Болохівщина – природно-історичні, господарсько- звичаєві релікти прадавньої Української агрокультури. Давні хліборобські  поселення Сіверії й Болохівщини разом з Трипільськими городищами зберігають пам’ять про надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності по обох берегах Дніпра – на теренах цілої України.

Археологічний дієпис Сіверії-Сіверщини

Прадавня Сіверія розпросторювалася на теренах між Дніпром на Заході та Сіверським Донцем і Верхнім Доном на Сході, між верхів’ям Десни на Півночі та Кубанню на Півдні, тобто – на всьому Українському Лівобережжі.

Сіверія-Сіверщина багата на природні ресурси й різноманітні, рідкісної краси ландшафти, на історико-культурні пам’ятки. Геотектоніка Сіверщини зберігає пам’ять природи краю про ті геологічні епохи, коли вирувала динаміка формування неповторного образу нашої хлібородної землі, осяяної життєсійним Сонцем.

Археологічні відкриття свідчать, що в Сіверщині люди живуть з давньої кам’яної епохи палеоліту – найдавнішого періоду людського суспільства, пов’язаного з льодовиковою ерою.

Корінна Сіверська людність займалася мисливством, рибальством, збиральництвом, а перед VІ тисячоліттям до н. е. розвинула на Українському Лівобережжі хліборобство й скотарство.

Ось лише кілька основних явищ-артефактів, які засвідчують прадавню історію Сіверщини.

Український етнолог, антрополог, археолог Хведір Кіндратович Вовк (1847–1918), досліджуючи в 1908 р. Чернігівську губернію, розкопав у селі Мізин (тепер – Новгород-Сіверський р-н Чернігівської обл.) на правому березі Десни пізньопалеолітичну систему жител. У Мізинському комплексі мисливсько-збирацьких жител уперше в Світі виявлено цілий ансамбль найдавніших музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонтів. З їх бивнів виробляли також різноманітні статуетки, фігурки тварин, браслети, оздоблені геометричним орнаментом, жіночі прикраси з бивнів і намистини з черепашок та ін. Загальна площа житлово-виробничого комплексу – понад 1 000 квадратних метрів, вік – понад 20 000 років.

У 1950-х роках український археолог, історик Іван Гаврилович Шовкопляс (1921–1997) провів у Мізині великі розкопки й виявив городище VІ–V тис. до н. е.

У 1888–1894 український вчений-природознавець Володимир Іванович Вернадський (1863–1945), вивчаючи ґрунти Полтавщини, склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер – Лубенський р-н Полтавської обл.) на правому березі Удаю В. І. Вернадський відкрив пізньопалеолітичну систему жител і розпочав дослідження. У 1915 р. розкопки того пізньопалеолітичного поселення з округлими житлами діаметром близько 4-х метрів провів український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Вік Гінцівського пізньопалеолітичного поселення – понад 15 000 років, найцінніші артефакти – найдавніші календарі, серед них і хліборобський.

У 1927 р. український геолог, археолог Андрій Михайлович Вороний, небіж всесвітньовідомого українського математика Георгія Феодосійовича Вороного, відкрив у Приудайській Сіверщині, в селі Журавка (тепер – Прилуцький р-н Чернігівської обл.) на березі Удаю пізньопалеолітичну стоянку. Цей житлово-виробничий комплекс пізнього палеоліту досліджувала в 1927–1930 спеціальна експедиція Академії наук УРСР за участю А. М. Вороного (потім його репресували, заслали на Кольський півострів, де й загинув). Площа Журавського палеолітичного комплексу – близько 330 квадратних метрів, вік – понад 15 000 років.

У Приудайській Сіверщині збереглися гідроніми й топоніми – релікти агрокультури прадавньої індоєвропейської спільноти. Передусім це священна річка Удай (у ведичних діалектах означає – Небесна, Просвітлена, Священна вода), звивиста течія якої протягом майже 350 км породила унікальні, рідкісної краси пейзажі. Річка Удай є також у Північно-Західній Індії, у штаті Раджастхан (Країна раджів – царів), на березі тамтешнього Удаю стоїть місто Удайпур (Удайпіль), центр однойменної округи, а колись столиця однойменного князівства.

Там же дуже поширене чоловіче ім’я Удай. Лівою притокою Сіверського Удаю є Рудка (в іранських мовах – Річка), яка з південно-східного боку омиває гору; ця річка була природнім захистом давнього поселення Вар і городища Варин, і її тут називають Варвиця. На пологому лівобережжі Удаю, за його течією, по обидва боки давнього Вару й нинішньої Варви збереглися давні села Леляки й Журавка, а на крутому правобережжі – місто Ладан.

Назва села Леляки походить від птаха Лелеки, в образі якого являється Лель – юний дух любові, а назва села Журавка – від Журавля; обидва птахи були тотемами Сіверів. У іраномовних країнах також є села, названі іменами цих птахів-тотемів – Лаклакон і Турна. Назва поселення Ладан походить від Ладиної гори – святилища покровительки хліборобства й родинної любові Лади.

Центром унікального краю – Приудайської Сіверщини є Варва (історичні назви – Вар, Варин) – одне з найдавніших (близько V тис. до н. е.) хліборобських поселень Сіверії-Сіверщини на найвищій горі-терасі над Удаєм. Ця унікальна гора має потужний природний захист: з півночі й півдня захищена глибокими ярами й річкою, а з заходу – крутим схилом тераси, що спускаїться в долину Удаю.

В індоєвропейських мовах Вар – захищене Сонцем поселення на горі. Праіндоєвропейський корінь Вар зустрічається в назвах багатьох міст Євразії (Варна, Варшава, Пешвар у Пакистані на річці Бара…); а в Індії, на лівому березі Ґанґу розташоване місто Варанасі – священний центр індуїзму, буддизму, джайнізму. Гідроніми й топоніми нинішньої Варвинської землі зберігають живу пам’ять стародавньої Приудайської Сіверщини, а їх тотемні небесно-земні значення свідчить про переважно хліборобський характер господарювання місцевого люду.

У Х–ХІІІ ст. в період колонізації Приудайської Сіверщини грабіжницькою руссю на місці прадавнього хліборобського поселення Вар був руський замок Варин. Першу писемну згадку про Варин залишив руський князь Володимир Мономах, коли володів Черніговом (1078–1094), у своєму знаменитому «Повчанні дітям», де під 1086–1087 роками записав про битву з половцями:

«А потім з /братом/ Ростиславом-таки коло /города/ Варина вежі /їхні/ ми взяли».

Варин був одним з важливих фортифікаційних пунктів руської колонізації Сіверської землі, й коли в Сіверщину прийшли монголи, вони вщент зруйнували той руський замок. Тож про нього лишилася пам’ять у назві Замкова гора. Замкове городище має площу близько п’яти гектарів.

Активне господарсько-торгівельне життя в Приудайській Сіверщині почало відновлюватися ще при монголах, які запровадили замість непомірної руської данини невеликий натуральний податок, що становив десяту частину з доходів. У ХІV–ХV ст., коли Сіверщина увійшла до складу Великого князівства Литовського, з південного боку старого Варина збудували нове поселення, «новоселицю» – Варву під захистом найпотужнішої в цій місцевості Замкової гори.

Гора височіє на лівобережжі Удаю, з північного боку від нинішньої Варви, захищаючи селище од холодного північного вітру, за що й дістала народну назву – Холодниця. Віддавна через Холодницю навпростки пролягала крута, небезпечна дорога, а в ХХ ст. гору частково зрізали й дорогу заасфальтували.Грабіжницько-колонізаторська русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, якими чужинці мітили захоплену територію й контролювали її та в яких оберігали себе від корінного люду. А для корінного народу ті замки були ненависними спорудами чужинців-завойовників. Бо корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, а будував житла, плекав землю, вирощував хліб і жив од Трипільської пори на рідній землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

В околицях прадавнього городища Вар за променевою системою були розташовані курганні комплекси. Ще на початку ХХ ст. довкола Варви налічувалося понад 80 курганів.

Отакі унікальні пам’ятки життєдіяльності Сіверської людності в епоху палеоліту й неоліту та в епоху зародження й розвитку хліборобства збереглися в Приудайській Сіверщині.

Про давній розвиток хліборобства в Сіверії свідчать унікальні обсерваторні курганні комплекси, вік яких понад 7 000 років. Найбільше скупчення сіверських курганів досі простежується на великих просторах давньої Сіверії, зокрема на теренах нинішньої Чернігівщини.

Ці прадавні курганні комплекси помилково ототожнюють зі слідами кочових племен ІІ–І тисячоліть до н. е. або з пізнішими могилами Скіфських царів. Звичайно, в тих прадавніх курганах ховали своїх знатних людей і Скіфи, і Сармати, й інші кочовики, і навіть наші Козаки. У кочовиків, які перебували в постійному русі, не було життєвої потреби насипати ці мегалітичні земляні споруди. Ці курганні комплекси мали функціональну необхідність тільки для агрокультури.

Однією з таких споруд є комплекс прадавніх курганів та майданів кільцевої форми, який розташований на плато Безводівка, на вододілі річок Іченька й Безводівка, поблизу міста Ічня Прилуцького р-ну Чернігівської обл. Цей найбільший і найвідоміший курганний комплекс має назву Безводівський обсерваторний комплекс або Пригоризонтна обсерваторія Безводівка.

Земляні насипи цього комплексу зроблені не з поховальною метою, а для проведення спостережень за сходом і заходом Сонця й Місяця та за їх рухом упродовж року. Цей прадавній обсерваторний комплекс аналогічний британському Стоунгенджу, однак масштабніший за нього. Безводівських курганів колись було понад 40, та донині збереглося 26. Однак на полях ще можна розгледіти сліди розораних курганів.

За допомогою картографії ХІХ ст. й сучасної аерозйомки вдалося реконструювати систему Безводівського обсерваторного комплексу.

За підрахунками українського археолога, пам’яткоохоронця Дмитра Яковича Телєгіна (1919–2011), упродовж 5 000 років предки Українців насипали понад 100 000 курганів і створили своєрідний історико-культурний ландшафт на природній основі. На жаль, в Україні за останні 100 років 90% курганів знищено сільським господарством, гірничими розробками й археологічними розкопками.

Литовсько-американський археолог і антрополог Марія Ґімбутас (1921–1994)  у своїй Курганній гіпотезі поєднала факти археологічних і лінгвістичних досліджень для визначення місцезнаходження прабатьківщини Орійських народів – основоположників Праіндоєвропейської (Праорійської)  археологічної Курганно-аграрної культури та носіїв природно-космогонічного світогляду й Праіндоєвропейської мови. Курганна культура була сформована перед VІ тисячоліттям до н. е. в Причорноморських степах.

Згідно з Курганною гіпотезою, всі Причорноморські степи були прабатьківщиною Праіндоєвропейців. У Причорномор’ї, а також у Наддніпрянських просторах між Дунаєм і Доном відбувся синтез прийшлої зі Сходу скотарсько-пастушої й місцевої аграрної культур – зародилась Орійська господарська, культурно-світоглядна спільнота, яка розмовляла ведичними діалектами Праіндоєвропейської мови. На основі одного з таких діалектів розвинулася Сіверсько-Українська мова, що засвідчують лінгвістичні релікти, через які простежується спорідненість Сіверсько-Української з Санскритом, кодифікованим на основі 33-х ведичних діалектів.

М. Ґімбутас зробила висновок, що Праіндоєвропейська агрокультура зародилась в Українських теренах між нижніми течіями Дунаю й Дону на автохтонній доіндоєвропейській основі. Тож усім нам, спадкоємцям доіндоєвропейської й праіндоєвропейської агрокультури і носіям доіндоєвропейсько-праіндоєвропейської мовної спільності належить зберегти цю праматірну землю й відновити історично-культурну справедливість, показавши усьому Світові, що саме на традиційних засадах агрокультури нашої хлібородної землі має відбутися відродження базових господарсько-духовних, морально-світоглядних людських цінностей Орійських (хліборобських) народів. Та для цього передусім необхідно вберегти Українську землю од паразитарного визиску.

Наші предки тисячоліттями уладовували своє життя на природно-звичаєвій основі родо-племінним самоврядуванням – народовладдям. Цю прадавню морально-світоглядну основу життя корінної Української людності засвідчують артефакти нашого давнього культурного життя.

Лишається маловідомою як для свого масштабу унікальна пам’ятка Української історії – Більське городище на Полтавщині. Це найбільше городище ранньої залізної доби у Східній Європі площею близько 5 000 гектарів, що вп’ятеро перевищує площу свого сучасника – Вавилону, який вважають одним з найперших міст в історії людства в пору його найвищого розквіту в VІІ–VІ ст. до н. е.

Протяжність Більського городища з півночі на південь складає понад 11, 5 кілометрів, а з заходу на схід – понад 6, 5 кілометрів, а довжина валів сягає майже 34 кілометри. Городище складається з комплексу трьох укріплених поселень і розташоване в межиріччі Ворскли та Сухої Груні  на землях Котелевського й Зіньківського р-нів та довкола села Більськ Полтавського р-ну Полтавської обл., а північна частина городища доходить до Охтирського р-ну Сумської обл.

Містобудування Сіверщини базується на стійкій Українській будівельній традиції – на моделі сільського хліборобського поселення, забудованого концентричними колами з вічовим майданом у центрі, що простежується ще в Трипільських поселеннях.

Цей давній мегаполіс відомий за давньогрецьким істориком Геродотом (бл. 490–425 рр. до н. е.) як місто Гелон – столиця хліборобського народу Гелонів-Будинів. Більське городище  відносять до скіфського періоду (VІІ—ІV ст. до н. е.) – періоду активної скіфської колонізації Українських теренів.

Давньогрецькі джерела називали Скіфами (у латинській вимові – Скити) іраномовний кочовий скотарський народ із самоназвою Сколоти. Збірна назва всіх іраномовних кочових і напівкочових племен, які були поширені в Південному Приураллі й Центральній Азії, – Саки (від скіфського сака – олень).

Поряд з Більським городищем розташовані численні кургани: на початку XX ст. їх налічувалося понад 1 000, а донині збереглося близько 600. Цей чисельний комплекс курганів вважають одним з найбільших скіфських некрополів, хоч там є поховання різних періодів. Та найдавнішу основу їх становлять прадавні обсерваторні комплекси Сіверської агрокультури. Весь цей унікальний археологічний комплекс Більського городища з курганами розкинувся на площі 7 520 гектарів.

Уперше позначив розташування давнього городища довкола села Більськ французький інженер-фортифікатор, картограф Гійом Левассер де Боплан (1600–1685) на своїх Українських картах: Українська географічна карта (1639), Генеральна карта України (1648, 1660 ), Спеціальна карта України (1650).

Досліджувати почав Більське городище у 1906 р. російський археолог Василь Олексійович Городцов (1860–1945). Систематичні дослідження городища провадила з 1954 р. експедиція Харківського університету на чолі з українським археологом Борисом Андрійовичем Шрамком (1921–2912).  У 1992–2006 роках на Більському городищі працювала спільна українсько-німецька експедиція.

Нині стаціонарні розкопки на Більському городищі проводять Скіфська експедиція Харківського національного університету імені В. Н. Каразина під керівництвом українського археолога Ірини Борисівни Шрамко (1961) та фахівці Історико-культурного заповідника «Більськ», які організували на території Більського городища Археологічну школу для молоді.

Під час розкопок виявлені залишки одно- і двоповерхових дерев’яних жител, різноманітних присадибних споруд хліборобського призначення: погребів, зерносховищ, сушарень та майстерень ремісників: гончарів, ковалів, бронзоливарників, ювелірів. Є залишки споруд для астрономічних спостережень з артефактами хліборобських дорелігійних обрядів родючості.

Місцева людність займалася хліборобством, городництвом, скотарством, мисливством, іншими домашніми промислами й ремеслами. Про широкі торгівельні зв’язки місцевого люду з культурними центрами античного світу свідчать численні знахідки заморських виробів, зокрема, античного розписного посуду, амфор, скляних виробів.

Звичайно, про вік міста Гелон стало відомо передусім з історичних джерел періоду скіфсько-грецької колонізації. Одначе, Більське городище своїми артефактами свідчить про свою доскіфську давнину. Українська земля по обидва береги Дніпра зберігає глибинну пам’ять про культурне життя місцевого люду.

Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Сіверської й  Трипільської агрокультур є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником обох агрокультур є також їх потужна обороноздатність.

Від прадавньої пори культурного господарського життя корінного хліборобського народу на великих просторах Сіверії збереглися по всьому Українському Лівобережжю, особливо на теренах Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Луганщини, Донеччини, Запоріжчини, ранні житлово-господарські поселення, пізніші городища та унікальні обсерваторні курганні комплекси, які разом з Трипільськими городищами на Українському Правобережжі зберігають пам’ять про зародження й надзвичайно високий, системний розвиток корінної агрокультурної людності на теренах України по обох берегах Дніпра.

Українська земля – унікальна за багатством своїх прадавніх астро-археологічних пам’яток, тому нею як безцінним скарбом планети категорично не можна торгувати. 

Сіверія-Сіверщина – земля відважних, справедливих, справжніх людей

Прадавнє наймення нинішньої Сіверщини-Чернігівщини – Сіверія відродив у літературі й історії український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який любовно називав цим заповітним ім’ям свою материзну-батьківщину.

Сіверія – первинна назва Сіверщини за іменем її корінного народу – Сіври, Сівери. Самоназва Сіври, Сівери походить від імені прадавнього скотарсько-хліборобського народу Сувіри, який у VІІ–ІІ тис. до н. е. жив на Таманському півострові – в Країні Сувірів. Потім на землі Сувірів у І тис. до н. е. жив споріднений з Сувірами хліборобський народ Сінди, країна яких звалась Сіндика.

Сінди чинили збройний опір скіфській колонізації на півдні Сіверської землі, в Сіндиці, як Сівери – на півночі Сіверії, в якій Скіфи ніколи не владарювали. У ІV ст. до н. е. Сінди, виснажені війнами зі Скіфами, змушені були увійти до складу Боспорського царства.

Сувіри й Сінди є родичами Кімерів, Хетів і предками Черкесів, Черкасів (самоназва – Адиге). Через Сувірів і Сіндів Сіверці споріднені з Черкесами (Черкасами). Черкес (Черкас) і Козак мають одне значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ ст. Сіверців Центральної Наддніпрянщини, тобто Українців-Козаків, офіційно називали Черкасами й цим найменням позначали центральне Українське Лівобережжя на тогочасних географічних картах.

Отже, Сівери споріднені з давніми Сувірами, а назва їхньої країни Сіверія успадкувала назву Сувіри – Країни Сувірів.

Що означає самоназва народу Сувіри, а отже й Сіверів? У санскриті префікс Су надає основному слову вищого ступеня якості й перекладається як благородний, а вір походить від індоєвропейського вірос – чоловік, лицар. Отже, у санскриті Сувір означає – справжній чоловік, доблесний богатир, лицар.

Самонаймення Сівер зі значенням свій, родич, родовитий, лицар є синонімом етнічного самонаймення Орій, який теж має значення – свій, родовитий, благородний, лицар.

Морально-генеалогічний смисл етнічного самонаймення Сівер зберігся у рідковживаному давньосіверському соціонімі сівер – свій, родич, родовитий, а також у білоруському й загальнополіському сябер – свій, родич, товариш. Сябри – люди, пов’язані між собою родинними зв’язками, побратимством, товариською взаємодопомогою. У давньосіверському звичаєвому праві сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва.

Сябринне землеволодіння й господарювання було розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю віддавна і зберігалося й під протекторатом Великого князівства Литовського. У ХV–ХVІІ ст. Сіверів-Сіверців називали Севрюки або Севруки, що асоціювалося з сябрами. Тоді Українці називали Білорусів політонімом литвини, а тепер називають переважно соціонімом сябри.

Залишки сябринного господарювання (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст. А в другій половині ХІХ ст. на основі сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Реліктом сябринства й пам’яттю про Севруків лишилися білоруські й українські прізвища: Сябрук, Сяврук, Севрук, Севрик, Сявро, Сяврис, Севрукевич…

Свою хлібородну землю Сівери-Сіверці назвали – Сіверія, Сіверська земля. За природно-моральним світоглядом і космогонічною міфологією Сіверів, їхня хлібородна земля перебуває під захистом суворого й справедливого духа Північного Вітру й Сонця – Сівера, який благословляє та оберігає дбайливих господарів-хліборобів і карає недбальців.

Звідси морально-світоглядна суть самонаймення північноорійського хліборобського народу Сувіри–Сівери – Сівером благословенні дбайливі господарі-хлібороби й відважні воїни, суворі й справедливі, справжні люди та похідного від імені народу наймення його країни Сіверія – Сіверів країна, Сівером благословенна земля.

Аналогом давньоукраїнського Сівера в давньогрецькій міфології є Борей – дух Північного Вітру, син Астрея – духа Зоряного Неба й Еос – духа Уранішньої Зорі. За аналогією до Борея давні Греки називали Сіверів – Гіперборейці, а їхню країну – Гіперборея, що буквально означає – за Бореєм. Від архетипу Бор походить давньогрецька назва Дніпра – Борисфен.

Також давні Греки називали Сіверів – Кімери, Кімерійці (у грецькій вимові звук с передавали звуком к, а звук в – звуком м).

Давньоукраїнське міфологічне наймення Сівер має в санскриті аналога Ш’явар – Дух могутнього воїна в образі Чорного Тура. Прадавній архетип Чорного Тура, що символізує силу орійського воїнства, зберігся в назві міста-фортеці Тмуторокань (інша назва – Тамань), яке виникло в VІ ст. на місці давньої столиці народу Сувірів-Сіндів. У санскриті Тмуторокань прочитується – Чорного Тура місто (Степан Наливайко. Таємниці розкриває санскрит. К., 2000). Отже, саме в Тмуторокані (Тамані) була перша столиця Сувіри й Сіверії.

Походження сакрального наймення Сівер сягає зодіакальної епохи Тура (Бика), що почалася 6 000 років тому й тривала два тисячоліття. Реліктові сліди появи Сівера в образі Чорного Тура з зодіакальної епохи Тура, тобто зародження й розвитку скотарства й хліборобства на теренах Сіверії, простежуються в топонімах, гідронімах, етнонімічних найменнях.

Передусім, у назві пізнішої столиці Сіверії-Сіверщини – Чернігів, звідси й нова назва Сіверщини – Чернігівщина. Тотеми Сівер, Ш’явар (Чорний Тур) прочитуються також у назвах давньосіверського міста Севськ на річці Сев, яка впадає в ліву притоку Десни Нерусу (межа між Сіверами й руссю), а також у назві лівого притоку Десни – Сейму. Місто Севськ, річки Сев, Сейм зберігають у своїх назвах давньосіверські  релікти, пов’язані з Чорним Туром і чорною (вороною) водою.

Чорний Тур – тотем скотарсько-хліборобського народу Сіверів і їхньої країни Сіверія. Чорний Тур також знаменує переважно скотарський характер господарювання та бойовий, військовий дух.

Належність Сувірів-Сіверів до скотарсько-хліборобської етнокультурної спільноти Оріїв з потужною військовою верствою засвідчується також тим, що поряд із Сівером і Чорним Туром покровителем Сіверів був Перун – дух наймогутніших сил Неба й Землі, що являються в Блискавці й Громові. Аналогами сіверського й загальноукраїнського Перуна є хетський Дух Грому Перуе, литовський – Перкунас, індоорійський – Індра.

Наявність у світогляді Сіверів духів-покровителів воїнства свідчить про високу військову самоорганізованість і самозахищеність Сіверського аграрного суспільства.

Стосовно хліборобів існує стереотип їх миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Сіверське аграрне суспільство на Українському лівобережжі, як і Трипільське аграрне суспільство на Українському правобережжі, мали високий рівень озброєності й замозахищеності, що засвідчує знайдена в розкопах Сіверських і Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Сіверське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, самоврядну чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, воїни-захисники, ремісники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань. Переселенці з Сіверії до Ірану й Індії зберегли там орійську верствову структуру як систему чотирьох суспільних станів – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці). Варна в санскриті означає якість.

Функції господарської та захисної верств давнього Сіверського суспільства успадкував провідний стан, середній клас нового Українського суспільства – Козаки-селяни, які не відбували панської повинності й не визнавали панства, а керувалися товариською взаємодопомогою. Особливістю Козаків-селян, як і загалом Сіверців, невід’ємним їхнім атрибутом була особиста зброя.

Сіверці постійно мали при собі зброю – вдома, у полі за плугом, у подорожах, на ярмарках. Цю давню Сіверську традицію володіння особистою зброєю успадкували Козаки-воїни й Козаки-селяни, які убезпечували себе й забезпечували лад у суспільстві. Особиста зброя гарантує людині й суспільству волю.

Отже, Сіври, Сівери – самозахищений, вільний найдавніший в Українській історії корінний скотарсько-аграрний орійський народ з досконалою становою, чотириверствовою суспільною структурою, з розвиненою військовою самоорганізацією, який від часу закінчення останнього льодовикового періоду (понад 10 тисячоліть тому) своїми численними поколіннями обжив великий простір у міжріччі Дніпра й Дону.

Тож південний край Сіверії починався з Передкавказзя, з Тамані, з Країни Сувірів – Сувіри (згодом її назвали Сіндика), на півночі Сіверія сягала Полісся аж до витоків Десни й Сіверського Донця, західний край Сіверії проходим по Дніпру, а східною межею Сіверії були Сіверський Донець і нижня течія Дону. Давні греки називали Сіверській Донець і Нижній Дон – Танаїс і по Танаїсу традиційно проводили кордон між Європою й Азією. Тобто все за Танаїсом було Азією, і вся москворусь була в Азії. Та при розширенні москворуських колоніальних кордонів Петро І купив у європейських географів рішення про проведення демаркаційної лінії між Європою й Азією по Уральських горах та по річці Яїк (Урал), і таким способом з’явилась європейська Росія.

Увесь окультурений простір Сіверії називається в археології Дніпро-Донецькою культурно-історичною спільністю – основною за значенням і територією неолітичною культурою в Україні, найдавнішим базовим компонентом в етногенезі й становленні Сіверців, усього Українства й східних Слов’ян.

За сучасним датуванням радіовуглецевим методом, розвиток скотарсько-хліборобської сіверської, орійської культури припадає на 6 500–4 200 роки до н. е. В ареалі Дніпро-Донецької археологічної культури відкрито понад 200 поселень і 20 обсерваторних курганних комплексів, які свідчать про потужний, промисловий розвиток Сіверської агрокультури.

Геродот у своїй дев’ятикнижній «Історії» (450 р. до н. е.) назвав корінний хліборобський народ, який жив на теренах Сіверії, подвійним ім’ям – Гелони й Будини, відзначаючи його високу культуру. Ця подвійна назва хліборобського народу пов’язана з Сонцем, яке грецькою зветься Геліос. Тобто Гелони – це переклад місцевого етноніму Будини як Сонцяни, тобто – Просвітлені,  Пробуджені. Слушність такої трактовки підтверджує Геродотова назва столиці Гелонів-Будинів – Гелон, тобто – Сонячне місто. Та це вже факти пізнішої історії.

А давньоіндійський героїчний епос «Магабгарата», який описує події між 1 200 й 800 роками до н. е., зберігає пам’ять про Сувірів та про їхню країну – Саувіру, яка розташовувалася в Північно-Західній Індії (тепер територія Пакистану).

Починаючи з ІV тис. до н. е. частини Сувірів-хліборобів з переважаючою чисельністю скотарів і воїнів (для прохарчування й захисту в незвіданій, небезпечній дорозі) кількома хвилями переселялися в Іран та Індію, де започаткували розвиток тамтешніх агрокультур. Переселенці з Сіверії несли з собою в чужі землі традицію хліборобства й військового мистецтва та назви річок і поселень рідної землі й священні наймення праматеризни – Сувіра, Устраяна, Укхраяна, які закарбовані в давньоіранських і давньоіндійських текстах.

Відгінне скотарство в іранських та індійських землях мало давню традицію і, очевидно, скотарі перші проклали шляхи до Українських теренів і тут відкрили багату агрокультуру. Перелогове рільництво в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар, потребувало для відновлення родючості ґрунту багато худоби на випас та вдобрювання.

Тож споріднена індоєвропейська людність, яка одночасно зайнялась відновлюваним господарюванням – скотарством і рільництвом, від початку мала потребу в господарській взаємодії. Певно, саме східні індоєвропейські скотарі залучили західних орачів-рільників з хлібородних

Українських земель з багатовіковим аграрним досвідом до розорювання перелогів на Іранському нагір’ї та в північноіндійському П’ятиріччі. І Сіверія, й Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські орачі-хлібороби.     

В Індії живуть нащадки наших давніх орачів-хліборобів, які називають себе Орії. Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) в праці «Відкриття Індії»:

«Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово Орії походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Звідси моральна суть самонаймення Орії – благородні, родовиті. Орії (така питома українська вимова замість латинізованого й русифікованого арії) – не біологічно-расовий вид, а духовний тип, агрокультурна, морально-світоглядна світловизнавча спільнота, яка визнає Сонце джерелом життя на Землі, а явленого в його життєсійному сяйві духа світла Ора визнає покровителя орачів-хліборобів.

Переселенці з Сіверії, прибувши до Північної Індії, в П’ятиріччя (Пенджаб), потрапили в багаті природні умови й у занепале господарське й суспільне середовище. Для оживлення, уладування й покращення якості життя, Орії запровадили Орійську суспільну систему самоврядування з чотиристановою структурою верств – варн: вайш’ї (селяни), кшатрії (воїни-захисники), шудри (робітники), брагмани (відуни, знавці).

Орійські хлібороби й скотарі, які принесли господарський досвід, склали основу варни вайш’їв (селян), орійські воїни-захисники, які принесли військове вміння, склали основу варни кшатріїв, орійські ясновідці, які принесли заповітні усні знання-віди, склали основу варни брагманів, а місцева індійська людність склала наймасовішу варну шудрів – допоміжних робітників. Одначе, всім людям був доступ до всіх варн, тільки за умови набуття досвіду в певній господарській і суспільній сфері для покращення якості життя. Адже варна означає – якість.

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Сіверії й, напевно, з Трипілля, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину до духовного самовдосконалення.

Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), який наявний в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного строю. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів, воїнів-захисників і духовних подвижників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури.

Переселенці з Сіверії зберегли на нових землях пам’ять про праматірну хлібородну землю в її астральному найменні. Підтвердження цьому є в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті (Основне знання) та індо-орійській Ріґведі (Славенів знання), де закарбовано астральне наймення предківської землі Оріїв-хліборобів – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Ключовими в цій назві є корені Устра, Уштра, Укхра, що означають – Уранішня, Досвітня Зоря, вісниця Сонця.

Звідси повний переклад з авестійської й санскриту астрального наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Уранішньої Зорі країна. Цей орійський сонячний архетип зберігся і в астральному найменні Україна, від якого походить і самоназва хліборобського народу Українці – визнавці Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця.

Отже, астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну сутність світла Сонця, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна. Сонце – астральний символ агрокультури, що знаменує безвічну силу життєзароджуючого світла. І цей сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).

Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.).

Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру(1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й тому зветься Ранкова Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. А Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року:

«Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою».

А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта:

«Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі».

Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Основна частина корінного Орійського хліборобського народу Сувірів, яка зосталася (звідси їх внутрішня назва – останці) на матірній землі, стала відома під іменем – Сівери, Сіверці. Вони зберегли у своєму самонайменні світоглядну суть прадавньої назви рідної землі – Сіверія або Сіверська земля, яку благословляє, оберігає Дух Сонця й Вітру – Сівер.

Архаїчні наймення питомої землі й корінного народу успадкували наступні покоління хліборобів і зберегли їх у давніх синонімічних назвах: Сіверці – Чернігівці, Сіверщина – Чернігівщина.

Ось звідки витоки унікальної сіверсько-чернігівської хліборобської культурної традиції, військового мистецтва, лицарства, благородства, родовитості й красивої генетичної породи, званої в науці північно-іранським антропологічним типом. Ці благородні риси споріднюють Сіверців з нащадками спільних предків Оріїв – орачів-хліборобів і воїнів-оборонців: з Черкесами (Адигами), Памірцями та Орійцями-Сікхами Пенджабу.

Моральний світогляд і духовний тип Сіверів – благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі.

Особливий генотип і духовний тип людей агрокультури сформувався на природній господарсько-світоглядній основі енергопродуктивного рільництва. Базовим енергопродуктивним набутком Сіверського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій, глибокосмисловій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної епохи. У найменні жито явилася сама суть енергопродуктивної хліборобської праці й сонячно-земного світогляду хліборобів, які в плеканні жита плекають основу людського життя.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

У давньогрецьких історичних джерелах Сіврів-Сіверів ототожнювали з Кімрами-Кімерами-Кімерійцями. Кімри-Кімери-Кімерійці – перший народ на теренах України, відомий за власною назвою, яку донесли до нашого часу ассирійські клинописні тексти, давньогрецькі історичні й літературні джерела. Таке ототожнення невипадкове, бо з приходом Кімрів-Кімерів на початку ІХ ст. до н. е. на землю Сіверів ці два народи поєдналися в господарсько-військовому союзі. Сівери – це хліб, а Кімери – залізообробна технологія й військове мистецтво. З Кімерами пов’язували історичні терени Сіверів: Таманський півострів називали Кімерійським, і тут було поселення Кімерій.

Давньогрецький поет Гомер  назвав Кімерів «молокоїдами й найсправедливішим народом на Землі». Деякі українські мовознавці вважають запозиченнями з Кімерської мови такі Українські лексичні релікти: дбати, дбайливий, бачити, обачний, тривати, тривалий, жвавий. Тут не про запозичення з Кімерської мови слід говорити (все те лише здогади), а про спільну Сіверсько-Кімерську лексику, закорінену у Ведичній діалектній основі.

Культурні сліди Кімрів-Кімерів простежуються в Балтії й на Британських островах. Давня й нинішня самоназва Валлійців – Кімри, що Валлійською мовою означає – співвітчизники. Від самоназви народу Кімри походить і назва країни – Cymru (Кімру). А чужа назва Валлійці походить від германської назви Кельтського племені Вольків, що означає – іноземці. Германці називали Вольками всіх Кельтів. Кімри (Валлійці) називають свою країну з офіційною назвою Вельс традиційно по-свойому – Cymru (Кімру). Кімри за власною самоназвою і рідну мову називають Cymraeg (Кімрíйська). Правдоподібно, Кімери-Кімри опинились на Британських островах разом з Кельтами, які, як і Кімри, належали до індоєвропейців і розселялись по цілій Європі. Кімери-Кімри живуть у Британії з середини І тисячоліття до н. н., вони поріднилися з місцевою доіндоєвропейською людністю й відрізняються етнічно й мовно від суто Кельтських племен – Бритів і Скотів (Шотландців).

Коли в VII столітті до н. е. на Українські терени прийшли з Кавказу Скіфи, вони передусім захопили Кімерію. Під натиском Скіфів скотарсько-військова частина Кімерсько-Сіверської спільноти, власне Кімери, відійшла в Малу Азію, а також у Західну Європу, зокрема на Британські острови. а хліборобська частина, власне Сівери, лишилась на рідній землі. На південному краї Сіверської землі збройний опір скіфській колонізації чинили Сінди, а в лісостеповій – Сівери.

Колонізація Сіверії-Сіверщини

Після переселення частин скотарів-хліборобів з Сіверії на Схід їхніми шляхами у зворотний бік почали накочуватись у Сіверську землю хвилі туранських кочовиків – скотарів і військових грабіжників. З південно-східного боку степова Сіверія була відкрита кочовим хвилям, і тільки з північного заходу й північного сходу Сіверія захищена природніми бар’єрами – річками, болотами й лісами.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно Скіфи й Греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. Через те тогочасні давньогрецькі історичні джерела ототожнювали корінну хліборобську людність Українських земель зі Скіфами, які колонізували значну частину України, переважно степову.

У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами Скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні Сармати, які потіснили Скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою. Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму.

Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник. У середині ІІІ ст. н. е. Сарматів витіснили з Українських теренів Готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. Готів і Сарматів витурили з Українських теренів Гуни, після чого Сармати з’являються в Європі під назвою Алани.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальним пануванням в Українському агрокультурному світі поклали Гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів. Потужні хвилі того міґраційного цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню структуру Сіверських і Трипільських хліборобських поселень, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

У ІV–VІІІ ст. Сіверці входили в міжплемінне об’єднання Антів, що займало територію від Сіверського Донця до Прута (Пеньківська археологічна культура).

Корінна Українська людність по обидва береги Дніпра постійно зазнавала грабіжницьких нашесть протягом трьох останніх тисячоліть. То були голодні й ненаситні степові кочовики-грабіжники зі Сходу (туранці) й лісові кочовики з Заходу (германці). За Українську багату, хлібородну землю воювали між собою Скіфи й Вандали, Гуни й Готи, хозари й русь.

Зі Сходу слідами Сколотів-Скіфів, Сарматів, Гунів почали проникати в Сіверську землю ватаги кочових туранських грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. На Півдні діяла грабіжницько-торгівельна корпорація еллінізованих юдеїв – расія.

А з Заходу слідами Готів почали проникати в Українське Правобережжя ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з Готами й Гунами.

Туранські ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, расія з Півдня й рузі з Заходу грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром. А в VІІІ–ІХ ст. туранська русь заклала на Таманському півострові, на землях Сувірів, Сіндів, Сіверів грабіжницьку базу – Руський каганат. Звідти руські кагани, які згодом стали назватись руськими князями, почали активно колонізувати південні Сіверські й інші Українські землі.

З ІХ ст. винародовлений грабіжницький конґломерат русь, що складався зі степових грабіжників туранців – рашів, еллінізованих юдеїв – расія та кельтсько-германських грабіжників – рузі-русь, почав колонізувати Українські землі зі Сходу, Півдня й Заходу та обкладати хліборобів даниною. Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були Скіфи, Сармати й Готи.

Отже, раші–расія–рузі зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах. «…Не було народу, який сам себе називав руссю», – зробив науковий висновок білорусько-український археолог, історик Володимир Зенонович Завітневич (1853–1927).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-германського етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені химери. Отже, слово русь та похідні від нього – руські, русини мають смислове значення – винародовлені химери.

Назва русь не несе в собі жодної етнічної ознаки, це політонім на позначення владарюючого кагалу грабіжників – нелюдів. І руські, русини як підданці владарюючої русі – це також політоніми на позначення невільників – недолюдів. Тож для розрізнення народів і винародовлених химер належить писати етнічні наймення з великої літери, а політоніми – з малої.

З проникненням грабіжницької русі в Сіверщину й інші Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя), що в процесі колонізації переросла в епідемію соціального паразитства. Грабіжницька каста русі насаджувала на загарбаних землях відповідну владарюючу політичну структуру – паразитарно-злочинну корпорацію, яку П. Куліш назвав «державою в державі».

На тій паразитарно-злочинній доктрині держалися всі владарюючі колоніальні режими від княжого феодалізму до імперій царської й більшовицької та до нинішньої неоколоніальної, необільшовицької, клептократичної «держави в державі», декорованої під «українську незалежність».

Грабіжницька каста  русь як «осілий грабіжник» досягла зеніту могутності за «великого кагана Володимира» – хрестителя, який насадженням панівної християнської релігії остаточно заневолив своїх підданців, керуючись біблійною догмою «Всяка влада од бога», а насадженням церковних канонів зруйнував морально-світоглядну традицію природно-звичаєвого права й вічову систему народовладдя.

Відтоді політонім руський став синонімом православний, і обидва ті слова русь зробила політично-релігійними означеннями колонізованої нею й винародовленої маси. Відтоді ж православ’я стало руським імперським ідентифікатором для всіх колонізованих і охрещених руссю підданців.

Русь, ставши з кочового грабіжника осілим грабіжником на Українських землях, через свою малочисельність стала наймати у свої військові дружини інших чужинців, зокрема, варягів, що й спричинило до ототожнення русі з варягами.

Одначе, русь як винародовлений конґломерат не має нічого спільного ні з варягами (норманами), ні тим паче зі Слов’янами. Обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Максимович Бодянський (1808–1877): «Русі, як народу особливого, Нормандського, ніколи не було; русь також не Слов’яни».

Так постав «князівсько–дружинний режим» (М. Грушевський) руського грабіжницького владарювання на колонізованих Українських землях. Той паразитарний режим винародовлених ізгоїв-паразитів намагався облагородити себе належністю до штучної династії Рюриковичів, яку вигадали присяжні літописці. Одначе, генетичних виродків не рятує вигадана генеалогія.

Одначе, присяжні літописці, яких тримали при собі руські кагани, писали на їх замовлення потрібну їм фіктивну історію, яку починали з вигадки про запрошення Слов’янами варягів-русів на правління, а далі конструювали генеалогію каганських (княжих) династій та хроніки про їх владарювання. А на підставі тих замовних генеалогій і хронік імперські історики писали історію «Государства русского», а за тією схемою трактували й історію руської колонії – Малолрусії.

То була історія не життя Українського народу, а історія руських каганів – «собирателей земли русской», а насправді – загарбників земель неруських, бо грабіжницька русь ніколи не мала своєї землі.

Отже, русь – не народ, не люди, а грабіжницька химера, нелюди. Русь не поміняла своєї нелюдської суті за 1000 років колоніального владарювання над людьми, в чому ми пересвідчуємося під час нинішньої аґресії остаточно звироднілої русні на Українські землі. Безрідна химера русь і вся наплоджена виродками русня патологічно ненавиділа й ненавидить усіх родовитих людей, усі вільні народи на їхніх рідних землях. Ось звідки в тих нелюдів така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

До початку руської колонізації Українських земель Сівери, як і їхні північно-східні сусіди В’ятичі, жили громадським самоврядуванням – народовладдям за природно-звичаєвим, вічовим правом волі й не мали князів. Це зафіксовано в руському «Іпатіївському літописі» (1420-х рр.):

«…В’ятичі та інші погани, які живуть своїми звичаями й не дотримуються Закону божого, а діють самі незаконно, вважаючи самих себе законом».

Тобто, наші предки визнавали дорелігійний природно-моральний світогляд, жили за внутрішнім, моральним законом – по совісті та уладовували суспільне життя за вічовим законом волі, що є виявом етнічного духу.

Для Сіверців природна справедливість – вища за всі штучні закони. До XV століття Сіверці й В’ятичі зберігали свою сонцевизнавчу агрокультурну звичаєву традицію на основі точних природно-астрономічних знань, які отримували за допомогою курганних обсерваторних комплексів.

З Х ст. на самоврядній Сіверській землі під натиском русі сформувалося перше штучне адміністративне утворення – Чернігово–Сіверське князівство, яке обіймало терени сучасних Чернігівської й Сумської областей України, Гомельської й Могильовської областей Білорусі, Брянської, Курської, Орловської, Тульської, Калузької, частково Московської та Рязанської областей РФ.

Династія Чернігово-Сіверських князів Ольговичів протягом майже трьох століть вела боротьбу з галицько-волинськими Романовичами й київськими Мономаховичами за володіння землями Сіверщини. На північну й центральну частину Сіверщини зазіхали руські кагани з Київа, а на південну частину – на Таманський півострів посягали галицько-волинська русь і степові кочівники.

У Х ст. на південному краї Сіверії – Сувіри, на березі Керченської протоки, на місті давньої столиці народу Сіндів виникло місто-фортеця Тмуторокань, яке стало столицею Тмутороканського князівства. Традиційно Тмутороканню володіли Сіверські князі. Та через претендування на південну частину Сіверської землі галицькоруських і київоруських каганів вони не підтримали похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича 1185 р. на половців з наміром повернути Сіверській землі прапрадідівську Сувіру, звану на той час Тмутороканським князівством.

Руський літописець і згодом історики потрактували той похід як сепаратний похід сіверських князів. Ті трагічні події одразу було виспівано й описано в епічній поемі «Слово про Ігорів похід» – пам’ятці української мови, яка й після вихолощення руськими імперськими цензорами зберегла міфопоетичні скарби українського дохристиянського природно-космогонічного світогляду. (У 1792 р. кошовий отаман Антін Головатий (1744–1797) домігся переведення Запорозьких козаків на Тамань, що була на місці Тмуторокані, й з 1796 очолив там Чорноморське військо).

А частина Сіверських господарів, рятуючись од руської колонізації й данинного визиску шукала для порятунку вільні землі й знаходила прихисток на Поліссі, а через Полісся Сіверці потрапляли на вільну Болохівську землю. Сіверці й Болохівці мали давні родові, господарські й торгівельні зв’язки.

Грабіжницька русь, колонізувавши Українські хліборобські землі, узяла під свій контроль та обклала непомірною даниною всі торгівельні шляхи, головно трансконтинентальну торгівлю хлібом. Так само нинішня русня грабує Українське збіжжя та блокує Українську торгівлю хлібом.

Тож прихід у 1240 р. на колонізовані руссю Українські землі найдосконалішого на Євразійському континенті війська високоорганізованої, торгівельно-кочової Монгольської держави слід розглядати не як грабіжницьке нашестя кочовиків, а як цілеспрямовану торгівельно-економічну й ідеологічну експедицію проти фінансово-економічного й релігійно-ідеологічного гніту русі на колонізованих нею землях та для упередження руської військово-політичної експансії на всю Євразію.

Монголи ліквідували 300-літнє грабіжницько-данинне владарювання русі над східними Слов’янами, як Гуни ліквідували 1000-літнє грабіжницько-рабовласницьке владарювання Скіфів, Сарматів над хліборобами Північного Причорномор’я.

Монголи скасували непомірну, здирницьку данину руським каганам та запровадили проґресивну систему оподаткування – невеликий натуральний податок, що становив десятину од доходів. На звільнених од русі землях одразу оживилося господарювання, торгівля, й стало відновлюватися місцеве населення. По суті монголи встановили свою систему соціально-економічного захисту хліборобських народів, з якими вони віддавна вели життєво необхідну торгівлю.

З приходом монгольського війська русь зі своїми вірнопідданими одразу повтікала з Наддніпрянської України на Захід – у володіння західноруських каганів, на Галичину й за Карпати, та на Північ – на Залісся, у фіно-угрські й тюркські землі. Згодом з західноруських анклавів почалась в Україну, зокрема, в Сіверщину, ідеологічна експансія русинів-москвофілів, а з північноруських анклавів – військова експансія москворусів.

А Сіверщина, звільнившись од руської колонізації, залишалася країною чистого етнічного типу корінної людності.

На Заліссі москворуські феодали стали васалами золотоординських ханів і навперебій вислужувалися перед ними, стягуючи данину з підневільної місцевої людності. На східноукраїнських, Сіверських, землях стягувачем данини був баскак золотоординського хана татарин Ахметка, що відзначався особливою зажерливістю й жорстокістю.

А на західноукраїнських землях данину для хана стягував його васал – не менше зажерливий і жорстокий руський князь гілки Волинських Мономаховичів з вигаданої династії Рюриковичів Данило Романович, який після завоювання Галича став зватися Галицьким і зруйнував самоврядну Болохівську землю.

У виснаженій золотоординськими здирачами данини північних Сіверських землях украй занепало господарство, як і при руському данинному владарюванні, тож почався відтік Сіверської людності в Литву.

У середині XIV ст. почала швидко зростати «язичницька» Литовська держава. Литовські володарі взяли за основу розвитку військової сили принцип земельного правочину:

хто має землеволодіння, той зобов’язаний служити у війську; а хто відмовляв­ся од військової повинності, у того забирали землю.

Цей принцип поширювався на всі суспільні верстви – від князів до селян. Тож Литва на той час мала велике організоване військо. Так Гедимін (1316–1341), добре зміцнивши тили, завершив приєднання Білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання Українських земель.

Москворуси як колишні колонізатори Українських земель і нинішні васали золотоординців спробувала чинити аґресивний спротив звільненню Сіверщини од данинного  гніту. Вирішальну стратегічну роль у приєднанні Українських земель відіграв Гедимінів син – Ольгерд (1345–1377), який вольовим чином у 1362 р. чітко окреслив межі Великого князівства Литовського з Чернігово-Сіверщиною й Київом у його складі.

Того ж 1362 р. об’єднане військо Литовців, Українців, Білорусів розгромило золотоординців на річці Сині Води (притока Південного Бугу), поклавши початок повному звільненню Українських земель од золотоординсько-руського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. у межах Великого князівства Литовського опинилася вся Білорусія й частина Московії та Українські землі: Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Так Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Литва, приєднуючи Українські терени, «старини не рушила, а новини не вводила». Сіверська земля разом з іншими Українськими теренами була у складі Великого князівства Литовського до початку XVI ст.

А в 1500–1503 північну частину Сіверщини захопила Московія. Та з початком XVII ст. південно-західна половина її на півстоліття (до початку Хмельниччини) відійшла до Речі Посполитої, де знову об’єдналася з іншими Українськими землями.

У XIV–XVII ст. Сіверська земля охоплювала переважну частину нинішнього Українського Лівобережжя з північними теренами, які нині в складі РФ. У той період Сіверську людність називали Севрюки або Севруки.

«Севрюки заселяли майже все Українське Лівобережжя, за винятком південних суто степових районів, а також прилеглі області сучасної Росії. Їхня територія включала землі у верхів’ях Сіверського Донця і навіть верхнього Дону та річки Хопер, доходячи на північному сході до межиріччя верхньої Оки й Десни» (Василь Балушок. Сіверська земля – перша жертва «русского мира»).

Сіверці-Севрюки в основному займалися рільництвом, тваринництвом, садівництвом, різними ремеслами, зокрема, славилися своїми теслями-добродеревцями й гончарями, а особливо поширені в них були місцеві промисли: бортництво, мисливство, рибальство.

Севрюки – особлива за походженням етнокультурна спільнота східних Слов’ян, споконвічна корінна людність Сіверської землі, прямі нащадки Сіверів-Сіверців.

Унікальний Український генотип Сіверів-Сіверців сформувався з прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів. І на цій генетичній основі визріла унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. У XIV–XVII ст. Сіверці–Севрюки на Українському Лівобережжі становили собою окремий етнос, поряд з Правобережними Українцями, західну частину яких називали руснаками-русинами – колишніми підданцями київорусі, поряд з москворуськими підданцями слов’янського походження та Білорусами – литвинами.

На переконання українського археолога, історика Михайла Юліановича Брайчевського (1924–2001): «Сіверці мали стати четвертою східнослов’янською нацією, та їм не дали збутися три інші».

Севрюки-Сіверці найдовше зберігали свій генетично-етнокультурний тип і природно-звичаєве право на питомій землі, тоді як їхні сусіди зазнавали значних генетичних і етнокультурних деформацій. Тож, насправді, Сіверці були першою Східнослов’янською нацією.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2024
• «Український світ»

Запис Сіверія й Болохівщина. Частина перша спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Традиція Трипільської агрокультури – природно-правовий чинник відродження України

130-ліття відкриття Трипільської традиційної аграрної цивілізації

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 тисяч осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Природно-правова основа системи агрокультури

Кожен факт нашого минулого життя нам належить осмислювати з погляду його своєчасності – наскільки він є дієвим системним чинником нашого сьогодення.

Аналіз нинішніх культурних, економічних, соціально-правових, екологічних трансформацій в Україні показує, що наше суспільство  переживає  антисистемну, паразитарну руїну й потребує репродукування системної природно-правової основи з провідною дієвістю морально-світоглядних чинників природно-звичаєвого права.

Система – саморозвинна природна чи соціальна структура, яка саморозвивається з власного ресурсу життєвої енергії. Найпоказовішими системними феноменами є Природа й Культура. Природа – система саморозвитку земної біосфери в розмаїтті всіх продуктивних виявів життя; Культура – система саморозвитку людського світу в його індивідуальних і національних виявах на питомій природній основі.

Антисистема – несаморозвинне, паразитарне утворення, яке існує в системі за рахунок її життєвої енергії й підмінює собою систему. Тож люди часто не усвідомлюють тієї підміни й помилково називають паразитарний визиск системою. Ознакою антисистеми є її паразитство.

Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – дармоїд, нахлібник, що свідчить про появу соціального паразитства в середовищі агрокультури. Паразит – організм, який існує за рахунок іншого організму, що називається господарем, виробником продуктивної енергії життя.

У Природі показовим прикладом визиску паразитарною антисистемою продуктивної системи є проникнення паразитів у продуктивне середовище мурашника і руйнування його зсередини. Вчені-мірмекологи, які досліджують життя мурах, з’ясували, що здорові мурашники гинуть за лічені місяці без видимих зовні причин. Призвідцем загибелі мурашника виявився жук-паразит ламіхуза, що втричі менший за звичайну мураху.

Проникнувши в мурашник, ламіхуза виробляє своєрідний наркотик – ексудат, од якого в мурах виникає почуття ейфорії. Це спричиняє деґрадацію мурах і появу в мурашнику виродків, які не здатні ні до продовження роду, ні до спільної продуктивної діяльності. Так починається загибель мурашника. І хоч четверта частина мурах лишається непіддатливою до дії наркотика, вони не в змозі врятувати масу деґрадованих і звироднілих. Подібно як ламіхузи нищать мурашники, паразитарні антисистеми нищать народи й національні держави, застосовуючи глобальну наркоіндустрію.

Так антисистеми паразитують на системному саморозвиткові всього енергопродуктивного в Природі й соціумі. Соціальні антисистеми – це всі паразитарні політичні режими й чужинські анклави зі своїми релігіями й політичними ідеологіями. Саме в паразитарному середовищі антисистем і виникли релігії для омани й заневолення людей. Релігії як штучні психоконструкти соціальних паразитів з’явились близько шести тисячоліть тому, а за релігіями з’явились і політичні ідеології; обидві своїм наркотично-ейфорійним впливом уводять людей в оману, заневолюють і визискують.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію як парапсихологічне знаряддя маніпулювання масами сконструювали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи соціопатів-нелюдів для заневолення й визиску людей, передусім народів агрокультури, які з первовіку живуть на своїх питомих землях за природно-звичаєвим правом і моральним ясновідним світоглядом.

Тож для природного й морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення природно-звичаєвого права і дорелігійного морального ясновідного світогляду, адже мораль передує релігії (цю первовічну істину підтвердив прусський мислитель Іммануїл Кант).

У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. Мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. До аморального знелюднення призводить марновірство, особливо його аґресивний, фанатичний прояв – бузувірство. Хто вірить – того й дурять, хто бузувірствує – той стає нелюдом..

Релігійному запамороченню й знелюдненню протидіє моральність ясновідного світогляду. Ясновідання – безпосереднє осягнення істинного, дієвого знання в господарсько-духовному досвіді. Ясновідний світогляд як позачасовий феномен став провідним чинником продуктивної системи культури, зокрема агрокультури, яка зародилася понад 10 тисячоліть тому й удвічі давніша од релігії.

Разом з зародженням агрокультури зародилась і моногамна селянська родина – першоклітина етнічного єства, рушійна морально-суспільна сила агрокультури. Моногамна родина базується на сердечній взаємності, совісливості, взаємодопомозі. З уладованого родинного життя починається уладованість суспільного життя й зароджується, визріває збірна цілісність народу.

Соціальні антисистеми в паразитарній агонії руйнують родинні й етнічні світи оманою, зовнішньою аґресією, колонізацією й насадженням у масовій свідомості релігійних догм, ідеологічних доктрин. Проникаючи в життєве середовище енергопродуктивних систем, паразитарні антисистеми руйнують їхню структуру зсередини й підмінюють їх системний саморозвиток своїм антисистемним паразитарним визиском, подібно до ламіхуз у мурашнику.

Дуже багато Українського люду, як і людей інших аграрних культур на Землі, перебуваючи тривалий час під паразитарним визиском антисистем з їх релігійним і політико-ідеологічним гнітом, втратили волю до життя й системність власної життєдіяльності, природне сприйняття Світового Ладу й відчуття циклічного часоплину.

А через втрату волі духу та відчуття безкінечності життя в циклічному часоплині, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система і Всесвіт (Світова Всеєдність), люди втратили системність думання, культурного саморозвитку й самоорганізації суспільного життя та потрапили в пастку конечного лінійного часовиміру, в омані якого їх визискують паразити-нелюди.

Трагізм людства нинішньої епохи фінансової цивілізації в тому, що паразитарна меншість нелюдів жирує за рахунок поневолення й визиску продуктивної більшості людей, заражаючи й їх епідемією паразитства. Ці факти свідчать про існування двох паралельних реальностей – саморозвинного Світу й паразитарного антисвіту, несвіту. Світ еволюціонує з власного енергетичного ресурсу, а несвіт інволюціонує, паразитуючи на життєвому ресурсові Світу. Нинішнє людство існує в паралельних реальностях Світу й несвіту.

Усеєдиний циклічний процес саморозвитку на основі синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Еволюція (саморозвиток) відбувається в циклічному часоплині безвічного процесу синтезу, взаємообміну, взаємодії енергій Всесвіту. Циклічний часоплин тотожний пульсуванню безвічної енергії  Всеєдиного Життя.

Безвічність означає нескінченність високовібраційної, тонкоенергетичної основи, духовної суті Всеєдиного Життя, а вічність означає кінечність речовинного, грубоенергетичного, тлінного існування.

Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного Всеєдиного Життя й минає з часом. А безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще. Безвічне живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Виявом Безвічності Всеєдиного Життя є Циклічний часоплин.

Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний, лінійний, конечний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання, занепад). Інволюція (занепад) відбувається в лінійному, конечному вимірі часу.

Еволюційний саморозвиток продуктивних сутностей на Землі відбувається в циклічному часоплині й у вертикальній перспективі орієнтації на Сонце – джерело життєвої енергії. А інволюційна деґрадація паразитів відбувається в лінійному вимірі часу і в кінцевому проникненні в продуктивні сутності.

У людському світі продуктом еволюції є морально зрілі, енергопродуктивні люди, а наслідком інволюції є морально-соціальні виродки – паразити-соціопати, нелюди, яких здорові етнічні суспільства виганяють, і ті стають ізгоями.

Ознакою соціальних паразитів-нелюдів, як і всяких паразитів, є нездатність до енергопродуктивної життєдіяльності та схильність до аґресії й ошуканства. Соціальні паразити, керуючись потребами ненаситного бездушного організму, вигадали лукавим, тупим аморальним розсудком технології омани, брехні, психо-соціального насильства.

Ошуканство стало професією нелюдів, тож вони нав’язують людям аморалізмом свого нахабства власну непрофесійність і авторитаризм кваліфікованої підлості. Моральним людям дуже важко протидіяти аґресивній аморальності нелюдів, бо в моральних людей немає аґресії, нахабства, ошуканства, насильства – вони керуються совістю. А нелюди прикривають своє звиродніння релігійною догмою «Такими нас створив Бог», а соціальне паразитство – релігійно-політичною доктриною «Всяка влада од Бога».

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини чи релігійні культи – оманюють «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а суттю «кінця світу» є виродження людей у нелюдів. Поклоніння релігійним і політичним культам зупиняє саморозвиток у всесвітньому процесі еволюції та призводить до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Одурманені релігійно-політичними доктринами знетямлені маси впадають у марновірство й бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійно-політичні віросповідання, що підтверджують внутрішні міжконфесійні побоїща й глобальні релігійні війни, освячені найвищими ієрархами. Так у середньовіччі Ватикан освячував хрестові грабіжницькі походи в ісламські землі.

А зараз руська православна церква освячує геноцидну аґресію русні в Україну. Спільною ознакою релігійної й політичної аґресій є геноцид корінних аграрних народів, які не піддаються заневоленню.

Нинішня військова аґресія рашистів проти Українського народу має передусім релігійно-політичну мету – закабалення й геноцид невпокорених. У цілому це світоглядно-цивілізаційна війна – продовження багатовікової аґресії ізгоїв-грабіжників проти первовічних хліборобів, рабів-невільників проти вільних людей, страху проти відваги, безкультур’я проти культури, аморалізму проти моральності, нелюдства проти людяності.

Тож у цій війні марно сподіватись на мир, бо не може бути примирення людей з нелюдами, а має бути тільки перемога людей над нелюдами – остаточна ліквідація нелюдів і утвердження волею людського духу суспільного ладу й соціальної справедливості. Одначе соціальні паразити-нелюди, підступно апелюючи до моральності людей, закликають їх до примирення та об’єднання, аби приспати й упокорити волю духу.

Так владарююча в Україні антисистема соціального паразитства проповідуванням суспільного примирення-об’єднання намагається втримати в покорі вільнолюбний Український народ. Як може продуктивне людське єство примиритися, об’єднатися з паразитом? Це все одно, що відмовитись од власного життя й приректи себе на погибель. Об’єднатися зможуть тільки продуктивні сили системною взаємодопомогою, і  тоді спільно ліквідуємо антисистему паразитів.

Нині в Україні де-факто нема держави як системи суспільного управління – її поглинула антисистема паразитарної «держави в державі», якою керує кремлівський антисистемний паразитарний режим. У тій антисистемі злочинствують олігархи, корупціонери й холуї-прислужники – вся кремлівська резидентура й аґентура.

Прикриваючись непокараними корупцією й розкраданням, уся та високопосаджена резидентура й аґентура чинить економічну аґресію всередині України одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівського режиму. Знищити паразитарну антисистему в Україні й весь кремлівський антисистемний паразитарний режим можна тільки солідарними зусиллями продуктивних систем держав-партнерів.

Вже протягом шести тисячоліть, від часу появи соціальних паразитів, над системами саморозвинних суспільств тяжіють антисистеми соціального паразитства й релігійно-ідеологічного гноблення, що нав’язують суспільствам свої облудні, паразитарні релігійно-політичні доктрини примирення й упокорення. Антисистеми нібито змінюють одна одну, та незмінною лишається їх паразитарна антилюдська суть.

Своєю аґресивною аморальністю нікчемне скупчення паразитів-нелюдів переважає силу-силенну людей – заневолює, гнобить, нищить. Тож люди для свого порятунку й ліквідації паразитів-нелюдів повинні задіяти моральну волю національного духу, що є морально-правовим чинником справедливого життя й саморозвитку людського світу.

В Українській правосвідомості воля національного духу – фундаментальний принцип-закон, дієвий чинник традиційного природно-звичаєвого права. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче. Основоположник філософії Українського права Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) так визначив суть національного права:

«Право – явище національного духу. Де дух, там і воля. …Національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне. …Початком права є справедлива відплата». В Українській правосвідомості справедливість як воля народного духу вища за всі закони штучного права. Григорій Сковорода, стверджуючи принцип справедливості, постійно нагадував Українську народну мудрість: «Воля дужча за всяку неволю». Тож Український народ волею національного духу та справедливою відплатою неминуче здолає неволю й уладує своє життя, запровадивши систему справедливості.

Системна самовладованість, саморозвинність природного людського життя спонукує нас звернутися до тих природно-правових і морально-світоглядних засад традиції агрокультури, на яких протягом тисячоліть життєдіяв природно-моральний світогляд і природно-суспільний лад історичних суспільств на теренах України й самозароджувався, самоорганізовувався, саморозвивався Український народ в Українському світі – світі рідної культури.

Традиція (від лат. traditio – передавання культурних надбань з покоління в покоління) – це непроминуща, безвічна сутність саморозвинного, культурного людського життя. Образно й проникливо сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер (1860–1911): «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Кожному поколінню належить плекати й передавати життєсійний вогонь духу свого народу, світло традиції своєї рідної культури.

Нам належить осмислити суспільно значущі традиційні, базові надбання попередніх епох, зокрема Трипільської аграрної культури (назва походить від села Трипілля – місця типових археологічних знахідок), іменованої в давніх пам’ятках Оратта – Орачів земля.

До цих надбань належать передусім ясновідне дієве знання господарів-хліборобів, морально зріла суспільна самосвідомість і справедливий розподіл плодів високопродуктивної праці хліборобів, завдяки яким Трипільське аграрне суспільство забезпечувало свою потужну культурну дієздатність понад три тисячоліття поспіль.

Трипільська аграрна культура виникла не на голому місці й не занесена кимось стороннім, вона виросла, як і хлібородний чорнозем, протягом понад тритисячолітнього господарсько-духовного досвіду автохтонних неолітичних племен Буго-Дністровського басейну, які породили одну з перших у Євразії хліборобсько-скотарських культур (В. М. Даниленко. «Неоліт України»).

Саме тут з початку VII тисячоліття до н. е., за сприятливих природно-кліматичних умов та за наявності необхідної кількості постійного населення з належним фізично-інтелектуальним ресурсом, у процесі віднаходження нових природних ресурсів відбувається якісний перехід од привласнюючого господарства (мисливство, рибальство, збирацтво) до відтворюючого продуктивного господарства (рільництво, скотарство).

В Українських теренах на генетичній основі енеолітичної збирацької автохтонної доіндоєвропейської людності сформувалася хліборобська людність, яка разом з прийшлими протоіндоєвропейцями – скотарями й воїнами стала ґенеруючим осердям етногенезу корінного Українського народу й великої індоєвропейської спільноти.

Аграрне суспільство Трипільської епохи докладало колосальних зусиль для забезпечення своєї життєдіяльності в Природі протягом понад трьох тисячоліть культурного саморозвитку. Хліборобська людність породила й підтримувала свою аграрну культуру завдяки високій моральній зрілості, духовній довершеності й розвиненому розуму, які забезпечували ясновідне дієве знання й суспільну організованість, необхідні для розвитку продуктивної праці на питомій землі.

Традиційний лад життя хліборобської людності на Українських теренах зазнав змін під впливом міґраційних потоків скотарських племен і кінних номадів зі степового Сходу. У процесі етногенезу й господарської взаємодії виникли нові життєздатні спільноти, які освоїли металургію бронзи, «займалися скотарством, у якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. М. Даниленко. «Енеоліт України»). Та незважаючи на це, хліборобська людність України залишалася на своїй землі, нерозривно пов’язана з нею одвічним способом життя, й дожила до нинішньої пори. У процесі етнокультурного саморозвитку хліборобської людності визрів феноменальний Український духовно-господарський тип, що зберіг свої характерні риси від прадавнини до нинішнього часу.

Істинні вартості Трипільської епохи – не в змертвілих, віджилих речовинних залишках людської життєдіяльності, а в нетлінній морально-світоглядній основі енергопродуктивного хліборобського життя, в якому являється всеосяжність Світового Ладу й безвічність Усеєдиного Життя в його циклічному часоплині.

Речові пам’ятки, побутові й сакральні, які збереглися в землі, становлять лише незначну частку культурних набутків хліборобської людності. Вся матеріальна сфера давніх хліборобів слугувала духовним прагненням безсмертної душі жити й потребам продуктивного організму діяти для здійснення цілісної життєвої програми людини в системі Природа-Космос у нескінченному часоплині Життя.

Наші предки аграрії узгоджували своє життя з природно-космічним Сонячним циклом і нескінченним циклічним часоплином Усеєдиного Життя та безвічним моральним принципом Усеєдиного Ладу.

На природно-космічній ладовій основі питомої землі з провідництвом моральної волі духу корінного народу визрів Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд – Ладодіяння.

Хлібороби у праці на землі й у святкових обрядодіях Сонячного Кола уладовують своє життя з Природою й Космосом, включаються в природно-космічний енергообмін, а також підтримують цей енергообмін у взаємодії з Землею й Сонцем та у взаємодопомозі одне з одним. На основі взаємодопомоги – взаємообміну життєвою енергією зародилися Українська моногамна родина й збірна цілісність Українського народу та розвинувся ясновідний моральний світогляд хліборобів і визріла совість як мірило моральності людей агрокультури.

Моральним людям агрокультури не потрібні поклоніння ідолам-богам та віра в релігійні догми, аграрії самі в ясновідному досвіді осягають істинне знання – дієвий чинник справедливого життя. У природно-моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні природно-духовні енергетичні субстанційні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Християнська церква, насаджуючи в агрокультурному світі свої віросповідні догми, підмінила природно-духовні енергетичні субстанційні сутності й знання про них вірою в своїх «святих» (еґреґорів), аби паразитувати через них на енергії людського духу. Церква своїми святцями витіснила з ужитку й пам’яті хліборобів давній трипільський природно-астрономічний Сонячний календар та насадила замість природних, сонячних свят штучні, вигадані празники.

Від Трипільської епохи корінна людність Українських земель жила за Сонячним хліборобським календарем, який називали колодар – Кола-Сонця дар. Сонячний колодар – це природно-астрономічна система відліку часу за Сонцем. (Календар – пізніше запозичення, що походить від латинського calendarium – боргова книжка, і за своїм первинним комерційним змістом не відповідає системі природно-астрономічному відліку часу).

За Трипільським хліборобським сонячним колодарем циклічний відлік часу вели за хліборобськими літами від Установлення Ладу (Миру) на наших теренах у 5508 р. до н. е. Тож 2024 рік за Григоріанським чи Новоюліанським календарем – це 7532 літо від Установлення Ладу за Трипільським колодарем.

З підміною церквою давнього хліборобського літочислення за сонячними циклами–літами від Установлення Ладу за Трипільським колодарем християнським лінійним літочисленням «від Різдва Христового» за церковним календарем хлібороби втратили сонячну орієнтацію в циклічному часовимірі свого давнього життя на рідній землі й свою глибоку історичну пам’ять.

Про священну суть рідної Землі-Матері для Українців-хліборобів та про підміну наших рідних духів-покровителів чужими церковними святими проникливо написав Микола Гоголь: «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…».

Так релігійно-політичні підміни руйнували й піддавали забуттю первовічну природно-космогонічну, морально-світоглядну звичаєву традицію агрокультури. А це означає, що релігійно-політичні умовності виривали наше природне життя з безкінечного циклічного часоплину та загонили в штучні конечні обмеження лінійного часу.

Наші предки не мали релігії, не вірили в богів, не поклонялись релігійним культам і не справляли їм жертовних магічних ритуалів, що робили грабіжники. Хлібороби як люди праці жили за найточнішим природно-астрономічним Сонячним колодарем, відзначали трудові цикли свого життя святковими обрядодіями Сонячного Кола та підтримували тонкоенергетичний зв’язок з духами предків у нескінченному циклічному часоплині життя.

Тонку, високовібраційну енергію саморозвитку ґенерують продуктивною працею люди агрокультури з усеосяжним антропокосмічним світорозумінням у циклічному часоплині, в енергообміні Землі й Сонця. А речовинну енергію планети й продуктивну енергію людства марнують одержимі споживацтвом апологети техногенної й фінансової цивілізацій з антропоцентричним світосприйняттям у лінійному, площинному (векторному) часовимірі.

Циклічний час у своїй енергопродуктивності тотожний антропокосмізму. Лінійний час є мірило споживацько-прагматичної доктрини антропоцентризму. Антропокосмізм – моральний світогляд енергопродуктивної агрокультури, антропоцентризм – аморальна доктрина соціальних паразитів. Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, Світолад) – усеосяжне світорозуміння, засноване на моральній зрілості людини, на філософії світла й цілісності життя в щасті, що є суттю морально-світоглядної традиції агрокультури. Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Світобудови з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння, засноване на природно-космічних, морально-світоглядних засадах агрокультури, розвинув український учений-біолог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

Антропокосмічне вчення М. Г. Холодного й біосферно-ноосферна концепція українського вченого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського (1863–1945) про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й Усеєдиному моральному законові засновані на екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) українського вченого-енциклопедиста, основоположника «фізичної економіки» Сергія Андрійовича Подолинського (1850–1891), який теоретично розвинув морально-світоглядні, природно-правові засади Української агрокультурної традиції в книжці «Людська праця і її роля у розподілі енергії» (1880).

Згідно з екологічним вченням С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «першим екологом» і «науковим новатором», аграрії, нарощуючи зелене покриття планети, сприяють процесові фотосинтезу й загальній еволюції в біосфері. Тож тільки аграрії, які своєю працею підтримують біосферний процес акумуляції космічно-сонячної енергії в рослинних організмах, вирощують живу речовину, збагачують природну основу життя на Землі, є провідною суспільною силою й мають природно-моральне право владовувати суспільне життя.

Так і згідно з давньою Українською агрокультурною традицією, аграрії становлять провідну суспільну верству, бо вони своєю продуктивною працею нарощують основу земного життя й добробут громади.

Працю хлібороба підживлює Сонце – джерело «живої сили» земного життя. Тож Українці-хлібороби – це сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які своєю хлібородною, енергопродуктивною працею взаємодіють з енергіями Сонця й Землі, з Усеєдиним Ладом, Родом і Природою. Це засвідчила давня українська мудрість: «Хто хліб дбає, того Род кохає».

Підтверджує цю істину пам’ятка давньоіранської аграрної культури «Книга Просвітлення»: «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних». На морально-світоглядній основі агрокультури давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор VІІ ст. до н. е. Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу:

«Хто сіє хліб – той сіє справедливість» і здійснив світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

Хлібороби як Сонячні люди своєю гідною працею й справедливим життям у світоглядному єднанні з Сонцем і Всеєдиним Ладом ґенерують «живу силу» – світлу життєродну енергію Світу й просвітлюють морок несвіту. Тому темні нелюди-паразити так люто ненавидять і нещадно визискують сонячних людей – ґенераторів світлої сили агрокультури.

Німецький філософ, історіософ, культуролог Освальд Шпенглер (1880–1936) визначив хлібороба як «єдину природну людину».

В Українській агрокультурній традиції з первовіку хліборобство було головним, найблагороднішим заняттям. А вже в ХVІІІ ст. Григорій Сковорода занепокоєно запитує: «Чому нам таким негідним здається хліборобство, що всі його цураємося?» («Розмова звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). Саме тоді з закріпаченням хліборобів почалась імперська, релігійно-фінансова руйнація морально-світоглядної основи Української агрокультури.

Еволюція аграрної цивілізації та інволюція фінансової цивілізації

Традиційна аграрна цивілізація, тобто агрокультура – результат природно-духовної еволюції людства в процесі продуктивної праці на своїй питомій землі. У процесі агрокультурної еволюції зародилась моногамна родина, яка стала феноменальним породженням агрокультури. Моногамна родина – первинна соціальна клітина, першоклітина природно-духовної, морально-суспільної збірної цілісності народу. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігії – родина удвічі старша за релігію.

Мисливсько-збирацькі кочові спільноти не взаємодіяли з землею, а тільки брали й кочували полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя).

І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті хліборобства доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомій землі. Саме у взаємодопомозі й продуктивному енергообміні з рідною землею коріниться морально-суспільна сила моногамної хліборобської родини.

Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії чоловічої й жіночої сутностей, на їх уладованості з Родом, Природою і Всеєдиним Ладом та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з рідною землею.

Первородні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Життєзароджуючу сутність Рода осмислила Українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Усеєдиний Лад і самозароджені з його самородної субстанції Род-Батько й Природа-Мати як первинні сутності світу Української агрокультури є провідними чинниками визрівання Українського природно-космогонічного, морального, дорелігійного світогляду Ладодіяння та Українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоврядуванням і принципом суспільної справедливості, яка вища за всі закони штучного права.

Лад Українського світу заснований на цілісності своїх питомих природно-космічних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».

За Українським традиційним природно-звичаєвим правом, усі люди рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній Українській правосвідомості основоположний природний принцип рівності всіх людей у громаді – моральна воля. Тож традиційно в Українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє між усіма дітьми порівну своє віно – спадщину, нарощену з приданого.

Саме рівність дітей перед матір’ю в Українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності Українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш у літературних і наукових працях, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості Українців – людей агрокультури.

Наші предки хлібороби вшановували Всеєдиний Лад, Рода-Батька й Природу-Матір (Землю-Матір) плодами свого дбання на питомій землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є моральним мірилом гідного життя Українців-хліборобів.

Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім отримують від землі плоди свого дбання.

Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.

Соціальні паразити з’явились у багатих аграрних суспільствах з проникненням у них кочових грабіжників, які ставали осілими грабіжниками. Саме соціальні паразити занесли в аграрні суспільства свої релігійні культи як знаряддя заневолення людей. Завдяки релігійним культам соціальне паразитство аґресивно розросталося на набутках агрокультури.

Аграріям не потрібні були релігійні культи й вірування в надприродне, не було й страху перед невідомим, бо аграрії знали Природу, жили за її законами й мали ясний сонячний, природно-моральний світогляд і покладались на власні сили й працювали в енергообміні з Землю й Сонцем. А грабіжники сповідували культи уявних божеств для вимолювання в них удачі в грабунках: «Дай, боже!».

В Український світ теонім бог занесли грабіжники туранці-русь зі Сходу, калькуючи з пізньоіранського, турансько-скіфського бага – багач, багатство, майно, давець багатства, розпорядник майна, що у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгаґа – багач, давець багатства, розпорядник майна.

Туранці-русь почали насаджувати поняття бог у процесі колонізації Українських земель у скалькованому теонімові даж-бог– давець-бог тобто той, хто дає багатство (це подвійне ім’я божества, перекладне й чужинське, використовували для легшого призвичаєння місцевого люду до чужого культу, бо через калькування простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім).

Отже, бгаґа-бага-бог – багач, давець багатства, розпорядник майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, магічної, уявної істоти. Звідти й назва сповідників бога – божичі, раби божі та залежних від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Так бог став страшидлом людей та ідолом грабіжників, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби, що свідчить про узалежнення од надприродної, магічної, уявної істоти.

Через безвольність і страх люди приноровились до чужого бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності морального, дорелігійного  світогляду й природно-космогонічної міфології агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

З вихрещенням руссю колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість замість питомих морально-світоглядних життєродних сутностей: Лад, Род, Родиця чужого поняття бог колонізатори русь стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну догму – «всяка влада від Бога»: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Так бог став ідолом владарів-паразитів, які просять у нього задовольнити свої паразитарні потреби.

Русь як грабіжники й колонізатори використали матеріальний аспект бгаґа у своїх релігійно-політичних інтересах, пов’язавши його пізньоіранський варіант бага виключно з накопиченням багатства. А в індуїзмі бгаґа є кореневою основою Бгаґавана (буквально – Благословенний) – особистісного аспекту духа Крішни (звідси – Бгаґаван Крішна). Від цього наймення походить назва центральної частини давньоіндійського епосу Магабгарата – Бгаґавад-гіта (Благословенна пісня).

У прадавніх, не спотворених християнством, українських обрядових хліборобських піснях – щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного, щедрого розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

З насадженням юдо-християнської релігії осілі грабіжники нарекли всіх господарів-хліборобів, усіх селян, усі давні селянські, аграрні народи (Греки, Латиняни, Українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужим релігійним культам.

До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі його семантика розширилась аж до лайливих: поганий, поганець, погань. Згодом поширився термін язичництво, утворений від церковно-слов’янських: язик – народ, плем’я; язики – народи, в значенні чужинці. Церковно-слов’янські християнські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських: гой – народ, гоїм – народи, що означало чужинці.

Бо юдеї ідентифікують себе не за етнічною ознакою, а за належністю до кагалу (з івр. кагал – натовп, мир): юдеї – не народ, а корпорація кагалів, об’єднаних юдейською аврамічною релігією. Юдеї, а за ними й християни, називали гоїмами – язиками, чужинцями всі неюдейські народи, а язичництвом – усі дорелігійні світогляди, дорелігійну систему ясновідного знання, а також неаврамічні релігії. Від івритського гой – народ походить ізгой – вигнаний з народу, винародовлений.

Так вигнанці-ізгої, грабіжники-колонізатори з насадженням своєї релігії насадили паразитарний культ споживацтва. З моральної позиції здорового людського єства суть споживацького культу сформульовано просто і ясно: «Нажертись, виспатись, справити нужду і вдовольнити похіть».   

Паразитарне споживацтво не тільки експлуатує продуктивну працю, визискує і поглинає життєву енергію Природи й людей, а й заражає суспільство епідемією неробства. Споживацтво своїм патологічним неробством породжує аґресивне паразитство з його невтоленним бажанням владарювати, нагромаджувати багатство, упиватися розкішшю, що неминуче призводить до остаточної деґрадації – деґенерації

Ясний моральний світогляд агрокультури протистояв засиллю релігійних культів і деґрадаційних знарядь паразитства: магії, чаклунства, шарлатанства, гендлярства й надто лихварства. Лихварство руйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античної агрокультури. Стародавні римляни застерігали: «Лихвар гірший за вбивцю».

Проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства в античній агрокультурі український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919): «Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму.

Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі.

Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді» (М. І. Туган-Барановський. Політична економія. Курс популярний.1919).

Проти засилля лихварів античне суспільство застосовувало пряму демократію (грецьке δῆμοκράτία – народне управління, народна влада) та ліквідовувало владарювання над грецьким і латинським народами юдейських лихварських сімейств.

Така історія нескінченної боротьби греко-римського, а згодом цілого європейського, світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2 000-літньої історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта фінансового інтернаціоналу.

Відтак лихварство стало основою світових банківських тенет, які паразитують, збагачуються за рахунок відсотків – лихви (цьому протистоїть безвідсоткова ісламська банківська система). Нинішнє лихварство стало технологічно надпотужною банківською помпою антисистеми фінансової цивілізації, що перекачує всі людські життєві ресурси в клоаку «золотого тільця», а ошуканим людством маніпулює через знецінені паперові гроші.

Фінансова цивілізація як новітнє фіктивне породження заснована на вигаданому біблійному месіанізмі, що й спричиняє глобальні кризи. Пройнята облудою, шахрайством фіктивна фінансова цивілізація нехтує багатовіковими господарсько-духовними набутками, моральними принципами традиційної аграрної цивілізації – агрокультури й нав’язує догми абстрактно-абсурдної релігійно-фінансової етики. Це загрожує продуктивному життю людства – його енергію поглинає фінансова цивілізація через релігійно-фінансове ошуканство.

Фінансова цивілізація своїми маніпуляціями пригнічує природні еволюційні ритми морально-духовного саморозвитку людей у системі національних культур і поширює тотальну проґресуючу інволюційну аритмію деґрадації й деґенерації. Бо одержимі наживою існують заради накопичення грошей, замість того, щоб гроші працювали для розвитку людей.

Ще в 1861 р. український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у «Листах з хутора» виголосив інвективу фінансовим цивілізаторам – торгашам: «О, бодай вас, цивілізаторів! У вас усе тілько сбит і потрєблєніє на умі! І якби весь мир закипів торгом, то вам би й раю Божого не треба… Тим-то й не ймемо ми вам віри…».

Для ліквідації гніту морально-соціальних виродків – паразитів-соціопатів, нелюдів Українським людям передусім необхідно виробити в собі стійкий імунітет до ошуканства, аморальності, несправедливості, беззаконня, насильства паразитарного режиму – всього, що призводить до моральної деґрадації.

«Основна проблема України – це моральна деґрадація, а все інше – наслідки», – констатував український духовний діяч Любомир Гузар (1933–2017). Тож людям належить морально оздоровитись і очистити свій життєвий простір од політичного шахрайства й соціального паразитства. А для цього необхідна постійна гігієна свідомості й моральна зрілість суспільства на світоглядній основі питомої культури.

Хоч би скільки люди марновірили в минущу політику з облудними ідеологічними доктринами, вони неминуче повертаються до безвічних традиційних морально-світоглядних засад своєї культури. Істинно ствердив М. І. Туган-Барановський: «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно подбати про свою культуру – свій саморозвиток. А для цього належить звернутися до традиційних морально-світоглядних засад рідної культури.

Феноменальне породження агрокультури – власне культура

В агрокультурі зародилася власне культура – система саморозвитку людини, народу на природній основі питомої землі.

Поняття культура латинського походження: сulturа від слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство.

Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Сонячними циклами, за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця.

Староукраїнською Сонце іменується Коло. Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Українське Коло й латинське colo означають ладувати на землі. Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип Української культури.

За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі». Згідно з морально-світоглядною засадою Української культури, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко). Людина й народ культурно народжуються й саморозвиваються з першоджерела життєродної енергії Природи власною самостійною силою – волею духу, що є виявом безвічної енергії Всеєдиного Життя.

За Сковородою, першоджерелом безвічної енергії Життя є Природа: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». В цій формулі Природи розкривається й суть закону збереження енергії: енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише переходить з однієї форми в іншу. Цей усеєдиний закон відкрили ще античні філософи й запровадили поняття «жива сила», а на початку XIX ст. фізики запровадили поняття «енергія».

Людина в процесі культурного саморозвитку волею свого духу з власного ресурсу «живої сили» здійснює життєву програму своєї душі. Так і народ волею національного духу здійснює життєву програму своєї збірної душі.

На прадавній морально-світоглядній основі та «живій силі» питомої Природи й агрокультури корінний Український народ волею власного духу здійснив життєву програму своєї збірної душі – породив світ рідної культури, Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу Українства.

Осердям Українства є духовний тип моральної людини, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

Культура – система традиційних морально-світоглядних орієнтирів і процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в розмаїтті його національних самовиявів. Позанаціональних культур не буває. Культура – це система самоорганізації, саморозвитку передусім народу (нації), а вже на етнічній основі – й людства. Тож нація – це передусім культура.

Культура за своєю суттю – феноменальне явище національного духу. Цієї духовної суті етнічної культури позбавлена фінансова цивілізація, більше того – фінансова цивілізація знекультурює, винародовлює людство й підмінює національність космополітичною фінансовою професією.

Українська культура як система самоорганізації корінного народу на своїй питомій землі виявляється в реґіональному, субетнічному розмаїтті на традиційній агрокультурній основі, яка зближує її з іншими агрокультурами Світу.

Як система ціннісних морально-світоглядних орієнтирів культура забезпечувала й регулювала життєздатність корінного аграрного народу на теренах України протягом тисячоліть культурного життя в умовах первинної родоплемінної форми державності й навіть за умов бездержавності під натиском загарбників, васальної й колоніальної залежності та владарювання нинішньої паразитарно-кланової «держави в державі».

Що ж забезпечує стійкість системі Української культури? Передусім два базові чинники: загальнолюдський моральний принцип і кількатисячолітня звичаєва традиція агрокультури, на основі чого й визріли висока моральність і стійкий духовний тип корінного Українського народу з його етнореґіональними особливостями.

Феномен Української й Світової агрокультури

Первинним природним базисом агрокультури є родючий ґрунт. Ґрунт – це «четверте царство Природи», особливий феномен Природи й агрокультури, такий же самостійний, як мінерали, вода, повітря рослини, тварини, люди.

Первинний ґрунт виник одночасно з появою земного життя й, поступово взаємодіючи з суходільним рослинним покривом, просторово диференціювався залежно від поширення певних рослин.

Ґрунт як безцінне природно-історичне явище є продуктом людської діяльності. Ґрунт – живий організм. У пучці чорнозему містяться мільйони бактерій – цілий мікросвіт. Сантиметр ґрунту виростає за 300 років! А руйнують ґрунт у 300 разів швидше! Тож ґрунти мають свій вік, свою історію зародження, розвитку й занепаду.

Ґрунти разом з киснем і водою мають основоположне значення для життя флори, фауни й людини. Майже всю свою їжу люди отримують з культур, вирощених у ґрунті (крім їжі з океанів). Саме з ґрунту рослини, а через них і тваринні організми та люди отримують необхідні елементи мінерального живлення. Виконувати цю функцію ґрунт може завдяки унікальній особливості – родючості, тобто здатності забезпечувати рослини водою, елементами мінерального живлення й створювати сприятливі умови для їх життя.

Як функціональне тіло ґрунт впливає на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, хімічний склад поверхневих і підземних вод, на поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною і законсервованої в стабільних гумусних сполуках, на середовище життя і навіть на еволюцію багатьох організмів. Як зазначив англійський ґрунтознавець Е. А. Фіцпатрік у «Вступі до ґрунтознавства» (1986): «Ґрунт – основна речовина Всесвіту».

Ґрунт є одним з провідних чинників регулювання хімічного складу атмосфери й гідросфери. Жодна інша біосистема Землі не здатна підтримувати таку життєдіяльність ні за видовим різноманіттям, ні за біомасою. Функціональні зв’язки між ґрунтами й іншими складовими біосфери становлять основу ґрунтознавства, ландшафтознавства, біогеохімії й екології.

Ґрунт виконує в біосфері специфічні функції. Він є середовищем життя багатьох організмів. Завдяки фізичним і хімічним особливостям у ньому утворюється унікальний комплекс умов (температура, вологість, кислотність), який не може бути відтворений жодною іншою біосистемою. Тому представники багатьох біологічних видів можуть жити тільки в ґрунті.

Ґрунт є регулятором колообігу елементів у біосфері. У результаті процесу гумусоутворення в ґрунті консервуються великі запаси специфічних поживних гумусних речовин. Зміна гумусного стану ґрунтів, зокрема їх антропогенна дегуміфікація, призводить до порушення біогеохімічного циклу. Незамінність ґрунту в здійсненні біосферних функцій визначає його важливу роль у підтриманні життя на Землі. Ґрунт має також специфічну інформаційну функцію – за його специфікою можна робити висновки про особливості сформованого ним ландшафту. У ґрунті закодовано події минулих епох і виявляється потужний процес глобального функціонування ґрунтової оболонки планети.

Ґрунти майже всуціль покривають суходіл планети Земля (крім льодовиків Арктики, Антарктиди й високогір’їв), а також дно мілководдя на узбережжях морів, у річках, озерах і водосховищах, утворюючи ґрунтову оболонку, яку називають педосферою (від грецьк. πέδον – ґрунт і σφαίρα – куля) – ґрунтова оболонка Землі, за аналогією до інших земних оболонок – літосфери, гідросфери, геосфери, атмосфери.

Педосфера – верхня частина літосфери, верхній шар земної поверхні, де відбувається процес ґрунтоутворення. Звідси: педогенез – наука, яка вивчає процес ґрунтоутворення, а педологія – наука, яка вивчає ґрунт.

Знання про ґрунт як феномен Природи сягають глибокої неолітичної давнини й пов’язані з розвитком хліборобства. Родючий ґрунт є життєвим базисом людей уже понад 10 000 років, починаючи од відходу останнього льодовика. На основі хліборобського господарського досвіду склалось уявлення про ґрунт як особливий пухкий поверхневий шар землі, якому притаманна унікальна здатність – родючість. Знання про родючий ґрунт збагачувалися з розвитком хліборобства.

З появою власності на землю постала необхідність оцінювати ґрунти за їх якістю. Критерій якості закарбовано в давніх єгипетських папірусах, а юридично його оформлено у найпершому писемному законі царя Вавилону Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.) про воду й землю. Закон передбачав покарання за занедбання родючості ґрунту, який є основою добробуту людей.

Базові знання про ґрунти зібрано в давніх грецьких і римських джерелах. Перші систематизовані відомості про ґрунти подано в працях Аристотеля, Феофраста, Катона Старшого, Плінія Старшого, а географію ґрунтів описали давньогрецькі історики й географи Геродот і Страбон.

Про загальні властивості ґрунтів писали римські поети Вергілій і Лукрецій, а «батько медицини» Гіппократ вважав, що тілесне й духовне здоров’я людини залежить від якості повітря, води й ґрунту. В античну пору люди відчували й усвідомлювали себе частиною Природи, жили з нею в ладу й берегли її.

Зі зростанням населення використання ґрунту ставало дедалі інтенсивнішим, а споживацьке ставлення до землі спонукало до оцінювання ґрунтів та їх розподілу на групи за якістю. В епоху Відродження з розвитком наук з’явилися нові знання про ґрунти й постала агрономія.

Українці як давній хліборобський народ мають глибокі агрономічні знання на основі багатовікового агрономічного досвіду. З давніх-давен від батьків до дітей передавалися ті практичні знання й шана до землі-годувальниці – Українці традиційно вважають рідну Землю-Матір священною.

В Україні протягом тисячоліть розвитку питомої агрокультури корінна хліборобська людність, починаючи від перелогового рільництва в епоху енеоліту, коли поле після кількох урожаїв залишали років на 10 під пар для відновлення родючості ґрунту, виробила унікальні традиційні сівозміни: 8-пільну, 12-пільну, 16-пільну, 24-пільну й навіть 32-пільну. Така багаторічна система сівозміни формувалася протягом одного покоління роду й переходила у спадок.

Основоположниками Українського ґрунтознавства, зокрема  вчення про чорноземи, стали професори Харківського університету: геолог, природознавець Никифор Дмитрович Борисяк (1817–1882) та геолог, ґрунтознавець Іван Федорович Леваківський (1828–1893). У праці «Про чорнозем» (1851) Н. Д. Борисяк уперше явив науково обґрунтовану всеосяжну характеристику Українських чорноземів, їх профільно-морфологічні, мінералогічні, хімічні, географічні й агрономічні параметри.

Слідом за Українськими ґрунтознавцями унікальні Українські чорноземи вивчав російський природознавець, ґрунтознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії Василь Васильович Докучаєв (1846–1903), який розробив першу в Світі природно-історичну класифікацію ґрунтів і сформулював «закон зональності», що показує «найщільніший зв’язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами Природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини».

Вивчаючи в 1888–1894 роках чорноземи Полтавщини у ґрунтознавчій експедиції на замовлення Полтавського губернського земства, В. В. Докучаєв разом зі своїм учнем і колегою – В. І. Вернадським здійснили фізико-географічне дослідження Полтавської губернії, уклали карти її ґрунтів, а в самій Полтаві заснували природничо-історичний музей. На основі зібраних на Полтавщині зразків ґрунтів з відповідними картами, зображеннями розрізів, таблицями, діаграмами В. В. Докучаєв та В. І. Вернадський підготували колекцію ґрунтів для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р.

Ця колекція, яку представляв на виставці В. І. Вернадський, отримала «Золоту медаль», а В. В. Докучаєв як організатор отримав орден «За заслуги в землеробстві». З колекції В. В. Докучаєва й В. І. Вернадського еталонний кубометр Українського чорнозему як «цар ґрунтів», «чорноземний діамант» зберігається в Міжнародному бюро мір і ваг у Севрі – південно-західному передмісті Парижу.

В. І. Вернадський велику увагу приділяв вивченню Українського хлібородного ґрунту, та крім безпосереднього вивчення ґрунтів, вчений цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. А між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський відкрив палеолітичну стоянку XV–X тисячоліть до н. е. й розпочав дослідження пам’ятки.

А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував український історик, археолог, етнограф Вадим Михайлович Щербаківський (1876–1957). Найцінніші артефакти з тих поселень – найдавніші календарі, серед них і аграрний.

В. В. Докучаєв у власних наукових осягненнях, зокрема, в праці «Наші степи колись і тепер» (1892), використовував досвід Українських хліборобів, зокрема Українські народні назви топонімів, та набутки Українських учених-ґрунтознавців. В. В. Докучаєв став засновником генетичного ґрунтознавства, і йому належить перше у Світі визначення поняття «ґрунт»,  на основі якого базуються всі сучасні дефініції.

За висновком В. В. Докучаєва, Український чорнозем – один з найродючіших ґрунтів Світу. Такий багатий ґрунт сформувала багатопільна система сівозміни, яку Докучаєв відкрив в Україні. Підтверджують це найглибші (триметрові!) чорноземи, які залягають на теренах давньої Трипільської агрокультури.

А до того була культура прадавньої кам’яної епохи – палеоліту (від грец. παλαιός – давній і λίθος – камінь; цей найдавніший період людського суспільства тривав від 3 млн до 100–150 тис. років тому, а кінець датується Х тисячоліттям до н. е.) та нової кам’яної епохи – неоліту (від грец. νέος – новий і λίθος – камінь; новокам’яна епоха тривала від Х до початку ІІІ тисячоліття до н. е.).

Відкривачем тих культур став Валентин Миколайович Даниленко (1913–1982) – український археолог, історик, мовознавець, який відкрив унікальну палеолітичну пам’ятку Кам’яну Могилу – найдавнішу в Світі «кам’яну бібліотеку» (нині під загрозою знищення рашистами). В. М. Даниленко відкрив письмо крито-мікенського типу та досліджував клинописи періоду розквіту Трипільської культури (Оратти) й зародження Шумеру. У працях «Неоліт України» (1969), «Енеоліт України» (1974), «Кам’яна Могила» (1986), «Космогонія первісного суспільства» (1997), «Бронзова доба України» вчений простежив писемну традицію на теренах України за V–VІ тисячоліть до насадження християнством кирилиці.

Відкриття Трипільської агрокультури

Трипільська агрокультура чи Кукутеньська агрокультура, як її називають у Румунії, набула найбільшого розквіту в 5 500 – 2 500 роках до н. е. між Дніпром і Карпатами, Чорним морем, Дунаєм і Прип’яттю на теренах України, Молдови й Румунії. Загальна площа цієї агрокультури – понад 350 000 квадратних кілометрів, тут були найбільші за розміром поселення у Європі з кількістю мешканців понад 10 000 осіб. А загальна чисельність населення становила, за різними оцінками, до 2 000 000 осіб.

Агрокультурна спільність Трипілля-Кукутень належить до неоліту й раннього енеоліту (від лат. aeneus – мідний і грец. λίθος– камінь; мідно-кам’яна епоха, яка тривала на степових і лісостепових теренах України в ІV–ІІІ тисячоліттях до н. е.). Українська назва агрокультурної спільності походить від села Трипілля  на Київщині, а румунська – від села Кукутень Ясського повіту в Румунії, де наприкінці XIX століття було відкрито перші археологічні артефакти цієї культури.

Трипільську агрокультуру в Україні відкрив український педагог, археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка (1850–1914).

Офіційним роком відкриття Трипільської агрокультури в Україні вважається 1893, коли Вікентій Хвойка розкопав перше трипільське поселення на вулиці Кирилівській у Київі, яке датується V тисячоліттям до н. е. Загалом у Київі розкопано понад 15 поселень: на території Київо-Печерської лаври, у Ботанічному саду ім. академіка О. В. Фоміна, на вулиці Великій Житомирській і на житловому масиві Троєщина.

За висновками археологів, весь комплекс прадавньої забудови на території нинішньої Верхньої лаври – це фактично трипільське поселення, якому близько 5 000 років. Виходить, п’ятитисячолітнє хліборобське міське поселення на Київських пагорбах захопили християнські місіонери, прикриваючись пророцтвом апостола Андрія Первозваного про виникнення тут великого міста.

Отже, Київ як хліборобське поселення майже в чотири рази давніший од каганської (княжої) столиці, вік якої в 1 500 років умовно встановили в 1982. Певно, пов’язали ту дату з появою тут грабіжницької русі під проводом вождів-каганів, згодом названих князями. Корінні хлібороби обжили терени Київа за 5 500 років до появи тут русі й заселяли цю благодатну місцевість за моделлю трипільського традиційного містобудування. А унікальну міську структуру Київа визначали природні ландшафти, в які вписувались хліборобські поселення, подібно до хуторів.

Отой давній природообумовлений характер Київа зі своєю унікальною хутірською структурою зберігався до ХХ століття. Цю унікальну природообумовлену модель Українського традиційного містобудування необхідно визначити як базовий принцип стратегії розвитку Київа й інших міст України на основі збереження природних умов та історично-культурної традиції.

Восени 1897 Вікентій Хвойка розкопав кілька поселень зі знахідками, подібними до київських, в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині – село Трипілля Обухівського району Київської області) й представив свої знахідки у серпні 1899 на ХІ археологічному зїзді в Київі.

Кукутеньську агрокультуру в Румунії відкрив у 1884 році румунський археолог, фольклорист, етнограф Теодор (Федір) Бурада (1839–1923).

Трипільська й Кукутеньська археологічні культури належать до одного агрокультурного комплексу, й їх називають культурно-історичною спільністю або спільністю Трипілля-Кукутень чи Кукутень-Трипілля. Після епохального відкриття цього масштабного комплексу археологічної культури почало поглиблюватися наукове знання історії культури Євразійського континенту.

Трипільсько-Кукутеньська агрокультура належить до типу традиційних аграрних цивілізацій – найдавніших на Землі, які мали свої держави: Оратта, Шумер, Вавилон, Шан (у Китаї), Єгипет, Давня Греція, Давній Рим, імперії майя, ацтеків, інків. Пізніші цивілізації (індустріальна або техногенна, постіндустріальна або інформаційна, фінансова) – наддержавні породження.

Вже стає зрозуміло, що поняття «археологічна культура» умовно-схематично відображає тип археологічного матеріалу, та не дає цілісного уявлення про етногенез і природно-духовний тип тогочасної людності, про морально-світоглядні основи саморозвинної, самоврядної етнокультурної спільноти.

Якщо прийняти як вихідне твердження Володимира Вернадського: «Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті», то вияв Трипільської традиційної аграрної культури тим паче не є випадковий чи безвісний факт в Українському світі, а становить собою праоснову цієї чітко окресленої гео-етнічної, господарсько-духовної, історично-культурної реальності. Не є випадкове і відкриття та осмислення Вікентієм Хвойкою комплексу поселень, які дали назву культурі найдавніших хліборобів України.

Отже, на території України знаходиться центр виникнення й високого розвитку найдавнішої у Євразії й однієї з найдавніших на Землі традиційних аграрних цивілізацій. Незаперечним свідченням високого цивілізаційного розвитку Трипільської агрокультурної людності є наявність міст. Визначальним цивілізаційним чинником Трипільської археологічної культури є також її потужна обороноздатність.

Стосовно хліборобства існує стереотип його миролюбності, немілітарності, беззахисності. Насправді ж, Трипільське аграрне суспільство мало високий рівень озброєності, що засвідчує знайдена в розкопах Трипільських поселень велика кількість різноманітної кам’яної й металевої зброї.

Ось як описує Трипільську оборонну технологію український археолог, дослідник Трипільської культури Михайло Юрійович Відейко (1956): «Склалася дивна традиція описувати трипільців як народ мирний, не здатний себе захистити. Можливо, трипільці дійсно відчували відразу до насильства, були людьми виключно миролюбними, але за тисячолітню історію встигли розробити й виготовити величезну кількість зброї…

Можливо, відоме гасло «хочеш миру – готуйся до війни» виникло саме в ті далекі часи». …Вершиною конструкторської думки та енеолітичного зброярства можна вважати сокири-молоти з каменю та металеву зброю. Перші вироблялися 6 000 років тому на теренах України носіями трьох культур, остання – лише однією, трипільською… Володіючи монополією на виробництво найсучасніших (для V–IV тис. до н.е.) видів зброї, маючи чисельну перевагу над сусідами, трипільці в період енеоліту були на території України домінуючою військовою силою, що дало їм можливість заселити територію від Карпат до Дніпра» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

«Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутеньських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам’яні, так і металеві), ножі і кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків – за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу…

До речі, у цивілізованій Месопотамії, яка традиційно вважається винятково войовничим краєм, клинкова зброя з’явиться через кілька сотень років після Європи. Мабуть, нині варто таки визнати: Стара Європа сім–п’ять тисяч років тому інтенсивно і досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд “цивілізації Богині”» (М. Ю. Відейко. Україна: від Трипілля до антів. К., 2008).

Для хліборобів-трипільців рідна Земля-мати була священною сутністю, вони плекали її працею та оберігали збройно. Миролюбність і озброєність – дві базові складові Трипільського аграрного суспільства. Тож хлібороби однаково вправно володіли знаряддями праці та оборони. Здатність народу захищати себе й свою землю упереджує зовнішню аґресію, а беззахисність викликає аґресію.

Те, що хліборобська людність на Українських теренах зберігала своє стабільне життя протягом трьох тисячоліть, свідчить про високу суспільну самоорганізованість і потужну оборонну військову силу. «Тривалий час були поширені думки про постійний тиск на трипільців з боку аґресивного кочового населення степової смуги.

Однак детальніше вивчення археологічних даних показало, що думки про «аґресію зі сходу» виявилися перебільшенням. Відомий нам комплекс озброєння степовиків далекий від трипільського.

Уявлення про могутню «степову кінноту» виявилися необґрунтованими. Демографічний потенціал населення степової смуги не йшов у жодне порівняння з мобілізаційними можливостями трипільського населення лісостепу, оскільки лише одне поселення-протомісто могло виставити воїнів більше, ніж степові племена між Дніпро і Дунаєм разом узяті» (М. Ю. Відейко. Шляхами трипільського світу. К., 2007).

Ця фактографічна арґументація є вагомим обґрунтуванням традиційного цивілізаційного характеру етнокультурного феномену Трипільської археологічної культури як Праукраїнської традиційної аграрної цивілізації. Феноменальні досягнення Праукраїнської аграрної цивілізації досі, на жаль, належно не осмислені, й лишається багато нерозкритих таємниць. Тож нам належить розкривати ті таємниці й розвивати глибинне осягнення суті неолітичної традиційної аграрної цивілізації на теренах України.

Базовим енергопродуктивним набутком Трипільського й у цілому Українського рільництва є жито – основа життя хліборобів. У знаковій назві жито закодована сила і сенс життя. Назва цієї реліктової зернової рослини Давньоукраїнського хліборобства живе в Українській мові від енеолітичної, Трипільської епохи. У найменні жито явилася сама суть сонячно-земного світогляду хліборобів і сенс хліборобської праці, яка в плеканні цієї зернової культури плекає основу людського життя.

Трипільська епоха – це перший хліб як мірило всього подальшого Українського життя і перший метал, «спечений» за технологією хлібопечення, як знаковий елемент нової, індустріальної, цивілізації; це зародження цілісної календарної системи Сонячного Кола й природно-морального хліборобського світогляду; це започаткування агрономічних і астрономічних знань та знакової, ідеографічної сакральної системи збереження й передачі інформації; це запровадження звичаєвого права, заснованого на пріоритетності материнської первини як вияві життєродної суті Землі-Матері.

Земля-годувальниця була священною для трипільців-хліборобів. На цій морально-світоглядній засаді й на продуктивній життєдіяльності сформувався природоорієнтований спосіб життя, який нині називаємо екологічним.

Продуктивність орної землі підтримували системою багаторічної сівозміни, що засвідчують знахідки зерновиків – посуду для зберігання посівного матеріалу.

Чистоту життєвого простору підтримували періодичним (раз на півстоліття) спаленням старих поселень і рекультивацією землі та спорудженням нових поселень, що засвідчують археологічні розкопи. Живучи за законами Природи й морально-гігієнічними принципами, люди трипільської агрокультури не лишали за собою цивілізаційних смітників, якими загиджені нинішні села й міста в Україні.

Трипільська агрокультура мала надзвичайно міцні природно-екологічні, морально-світоглядні основи, оскільки вона зберігала свою життєву потугу майже три тисячоліття на величезному обширі від Дніпра до Карпат і від Чорного моря й Дунаю до Прип’яті. Праукраїнська традиційна агрокультура глибоко закорінена у дивовижну неолітичну епоху, яку ми ще не осягнули належним чином, хоч її прадавні релікти досі живуть у нашому світосприйнятті й побуті. Від Трипільської агрокультури дісталося в спадок Українським селянам розвинене хліборобство, унікальна культура якого мала у своєму арсеналі 8, 12, 16, 24 й 32-пільні сівозміни. На жаль, нині панує примітивна монокультурна схема, яка нещадно експлуатує, виснажує землю.

За даними палеоботаніки, в Україні від Трипільської епохи майже не змінилися первинні географічні й кліматичні умови. Безперечно, в цих стабільних природних умовах, у самоврядному й самозахисному культурному середовищі з ясним морально-світоглядним осердям та в циклічному оновленні хліборобських поселень сформувався стійкий природно-духовний тип трипільців-хліборобів як основа етногенезу корінної людності на теренах України в Трипільську епоху і в наступні історичні періоди.

З прадавніх автохтонів доіндоєвропейців – збирачів і перших хліборобів та прийшлих протоіндоєвропейців – скотарів і воїнів сформувалася унікальна етнокультурна цілісність корінного Українського народу. В Трипільську епоху в історії України, в пору найвищого розвитку агрокультури (VІ–ІІІ тисячоліття до н. е.) сформувався господарсько-духовний, морально-світоглядний базис Української культури в її універсальному сенсі.

Трипільське коріння Українців

З передвіку в Україні разом з хлібородним ґрунтом виростали хліборобські поселення – протоміста. Це засвідчено безліччю їхніх слідів, які повростали в товщу чорнозему на всьому великому просторі агрокультури Трипілля-Кукутень. Найбільші за площею хліборобські поселення-протоміста виявлено в географічному центрі України – Черкаській землі.

У 1964 р. військовий топограф Костянтин Шишкін (1930–?) здійснював над Черкащиною аерофотозйомку і в процесі аналізу знімків виявив темні концентричні кола й радіальні лінії. Того ж року К. Шишкін  і український археолог, краєзнавець Василь Автономович Стефанович (1887–1984) побували на виявлених з повітря слідах Трипільських поселень і зіставили зафіксовані на аерофотознімках плями з археологічними пам’ятками. Того ж року К. Шишкін опублікував у журналі «Археологія» наукову статтю «Про використання аерофотозйомки в археології», а до 1985 опублікував ще чотири статті, в яких засвідчив новаторство свого методу дослідження археологічних пам’яток за допомогою аерофотозйомки. У статті «З практики дешифрування аерофотознімків у археологічних цілях» (1973) пише про свої дослідження 100 000 квадратних кілометрів з метою створення археологічної карти України. Так військовий топограф здійснив відкриття протоміст Трипільської агрокультури. У 1971 р. український археолог Микола Михайлович Шмаглій (1931–1994) розпочав на Черкащині широкомасштабну дослідницьку роботу. Українські археологи обстежили й провели розкопки біля сіл Тальянки, Майданецьке, Легедзине та інших на території Тальнівського (тепер – Звенигородського) району.

Досі в археології вважали, що перші міста людства виникли близько 3800 року до н. е. в Месопотамії, на території сучасного Іраку. А відкриті на Тальнівщині дванадцять поселень-протоміст, точніше – міст-гігантів, датуються початком V тисячоліття до н. е. Найбільше з поселень-гігантів – Майданецьке, яке в науці називають «першим груповим поселенням в історії людства», мало до 3 000 будинків, розташованих за колоподібним планом, де проживало до 15 000 мешканців.

На підставі вивчення традиції Трипільського містобудування дослідник Валентин Станіславович Мойсеєнко (1950) зробив висновок: «У серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як держава-місто (ном, поліс тощо), вперше у світовій історії було випробувано на території сучасної України» («Трипільські протоміста і всесвітня цивілізація», 2003).

На основі Трипільських поселень виробилася стійка Українська будівельна традиція забудови сільського хліборобського поселення концентричними колами з вічовим майданом у центрі.

Хліборобські поселення як осередки постійного проживання мали довершену, владовану з Природою й Космосом циклічну структуру та стали прообразами нинішніх неурбанізованих екологічних поселень.

Залюднені поселення періодично оновлювали через гігієнічне спален­ня у зв’язку з переміщенням хліборобів на нові орні землі, а попередні рільничі простори полишали для природнього підживлення через випасання худоби.

Забудовані концентрич­ними колами трипільські сонячні поселення ставали осередками концентрації життєвої енергії й самозахисту хліборобських громад. Колоподібна структура трипільських поселень забезпечувала енергетичне долучення їх мешканців до владованості Сонячного Кола й справляла ладуючий вплив на весь життєвий простір хліборобів.

Щодо етнічної належності трипільців-хліборобів існу­ють різні думки. Та цілковиту слушність має першовідкривач Трипільської агрокультури Вікентій Хвойка, який прямими нащадками Трипільців назвав Українців: «Народ, якому належали описані пам’ятки, був не хто інший, як та гілка орійського племені, якій за всією справедливістю, належить ім’я протослов’ян і нащадки якої й донині населяють …край предків до цього часу» (з виступу на ХІ археологічному з’їзді в Київі у серпні 1899). Незважаючи на заперечення імперських опонентів, В. Хвойка переконливо стверджував: у Середній Наддніпрянщині «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ орійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і крім того вважаю його терен європейською прабатьківщиною» («До питання про слов’ян», 1902).

А глибокий знавець Української археології, історії, етнографії В. М. Щербаківський переконливо стверджує автохтонність Українців:

«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури в Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку Українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях Українського народу».

Протягом усієї довгої історії Української агрокультури простежується єдність господарсько-духовної традиції та етнокультурної цілісності корінної людності. Саме корінна Українська хліборобська людність і забезпечувала свою багатовікову культурно-історичну життєдіяльність на рідній землі.

Український народ формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних племен довкола морально-світоглядного осердя господарсько-духовної традиції автохтонів України – наших предків хліборобів у процесі тривалої енергопродуктивної взаємодії з питомою землею.

Трипільське агрокультурне суспільство не знало паразитарного елітаризму й поділу на класи панів і холопів, а мало продуктивну станову, чотириверствову структуру: господарі-хлібороби, ремісники, воїни-захисники і ясновідці – хранителі життєво необхідних знань.

Свої глибинні життєві знання Трипільці закарбовували знаковою системою – мальованими піктографічно-ідеографічними знаками на посуді, інших вжиткових і обрядових керамічних виробах. Ці нефонетичні мальовано-писемні знаки передають, на відміну від букви, не звук, а ціле слово й навіть поняття, подібно до ієрогліфів. Трипільські піктограми й ідеограми являють собою образотворчі композиції з образно-символічними значеннями. Ретельно дослідивши понад 700 зразків кераміки з Майданецького протоміста, український історик, археолог Тарас Михайлович Ткачук (1960) виявив близько 240 знаків, які в певних комбінаціях зберігають і передають життєво важливу інформацію. Дослідник Трипільської культури М. Ю. Відейко зробив узагальнюючий висновок: «Цілком можливо, що в даному випадку ми маємо справу з історичним феноменом – початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності! Можливо, саме так починалося виникнення єгипетської, китайської та інших відомих ієрогліфічних систем. Цікаво, що китайські дослідники виводять свою писемність зі знакової системи неолітичної культури Яншао, відомої своїм мальованим посудом, сучасниці Трипілля» («Давні хлібороби України. Трипільська культура // Цивілізації Давньої України», 2001).

Ця Трипільська знакова система збереження та обміну знаннями являлася цілісним інформаційним полем для внутрішнього користування Трипільського суспільства та для захисту втаємничених знань від чужинців.

У Трипільському суспільстві захисну функцію здійснювали воїни-захисники, які разом з господарями-хліборобами становили його середній клас. У новому Українському суспільстві цю захисну функцію успадкував основний стан – козаки-селяни, які також становили середній клас.

Проникливо охарактеризував козаків-селян Пантелеймон Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

А Тарас Шевченко наголосив на високій совісливості, моральності Українських селян-хліборобів: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних Українських хліборобів – козаків-селян.

Козаки-селяни були основним станом традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування – вічової волі, свої станові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію господарювання на своїй землі та освіти й культурного саморозвитку.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацькі-селянські діти, здобуваючи середню й вищу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. Козаки-селяни трималися в Лівобережній Україні, в основному в Сіверщині, аж до початку ХХ століття – до руйнівних революції, русько-більшовицької окупації, колективізації й голодоморів.

Тільки в нетривалий, зате продуктивний, період проголошеної Всеукраїнським з’їздом хліборобів Української Держави 1918 року стараннями родовитого сіверця Гетьмана Павла Петровича Скоропадського (1873–1945) відновили провідний суспільний стан традиційної верствової структури Українського народу і соціальну основу Української Держави – Українське козацтво. Водночас заборонили політизацію українського війська.

У господарському середовищі козаків-селян у Сіверщині старанням українського господаря-землевласника, громадського й культурно-освітнього діяча, основоположника кооперативного руху в Україні Григорія Павловича ґалаґана (1819–1888) зародилась Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоуправління Українців-хліборобів. Досвід наших мудрих козаків-селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України.

Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечує  спільне виробництво, реалізацію продукції й розподіл доходів, що є основою національної економіки. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і розподіл доходів од посередництва спекулянтів-паразитів і лихварів.

А кооперативне самоврядування є основою суспільного самоврядування. Саме це зараз необхідне для порятунку Українського села, Українського господарювання на своїй землі, національної економіки й системи самоврядування – Українського суспільного ладу.

Українська кооперація має своє глибоке коріння в Трипільській агрокультурі, яка досі живе в культурно-господарській традиції Українців. Ця традиція виявляється в особливостях господарювання, у народних звичаях і календарних обрядах Сонячного Кола, в моральних принципах, духовних заповітах та інших способах передавання духовно-господарського досвіду поколінь народу.

Народна традиція завдяки своїй тривкості безперервно прилучає покоління до першопочатків культурного життя, до морально-світоглядної основи, єднає людей однієї культури в національну спільноту. Суттю Української агрокультурної традиції є її ноосферно-біосферна, антропокосмічна визначеність абсолютними природно-космічними законами, природно-звичаєвим правом і морально-світоглядними принципами.

Нині у дослідженні Трипільської аграрної культури розпочинається новий рівень, пов’язаний з перенесенням акценту зі збору археологічних даних (при всьому незаперечному їх значенні) на концептуальне, морально-світоглядне осмислення цього феномену.

Настала пора вивчати нашу хліборобську спадщину не тільки в археологічному, а й в етногосподарському, етнокультурному, етнополітичному аспектах, адже історичний феномен Трипільської аграрної культури інтегрований багатьма своїми вимірами в сучасну культуру, економіку й державницьку політику України. Ця унікальна агрокультурна спадщина має стати вирішальним чинником відродження Самостійної Української Держави.

Україна – прадавнє світоглядне сонячно-агрокультурне наймення

З приводу давності України наведу проникливу думку грузинського літературознавця Отара Акакійовича Баканідзе (1929–2020) під час захисту в Київі своєї дисертації «Грузинсько-українські літературні взаємини» (1968). Отар Баканідзе вивчав грузинсько-українські літературні й культурні взаємини, починаючи з Х століття. Один з київських опонентів, будучи руської імперської орієнтації, зауважив грузинському вченому: «Ви пишете про українську літературу й культуру Х століття, а тоді, як відомо, українців і України ще не було, вони з’явились тільки в ХV столітті з давньоруської народності. Тож як це розуміти?». Отар Акакійович відповів чітко: «Україна була завжди, як Сонце й Земля, як Небо, повітря й вода! Це вам зрозуміло?». Ця ясна, впевнена відповідь не викликала більше ніяких запитань. Грузинський вчений розкрив передвічну, позачасову, безвічну суть України – країни агрокультури.

Згодом український сходознавець-індолог Степан Іванович Наливайко (1940), досліджуючи українсько-індійські етнічні, історичні, мовні, фольклорні, етнографічні й міфологічні зв’язки, підтвердив прадавність наймення Україна на основі індо-іранських Орійських пам’яток у монографіях: «Таємниці розкриває санскрит» (2000, 2001), «Індоарійські таємниці України» (2004), «Українська індоаріка» (2007), «Тисяча найновіших тлумачень давньоукраїнських назв, імен, прізвищ, термінів та понять (на індо-іранському матеріалі)» (2008), «Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну» (2009).

У прадавніх пам’ятках ведичного знання – іраноорійській Авесті й індоорійській Ріґведі непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячного, природно-космогонічного світогляду давньоорійської агрокультури. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі Країна. Досвітня Зоря, Денниця вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця.

Давньоорійський архетип Досвітньої Зорі – Устра-Уштра-Укхра зберігся в астральному найменні Україна. Устраяна-Уштраяна-Укхраяна з ведичних діалектів трансформувалися в нинішній Українській мові в Україну, де країна означає землю, терени, а У як головний смисловий елемент, світоглядне осердя означає небесну, астрально-сонячну сутність нашої прапредківської хлібородної землі. В цьому первинному світоглядному значенні Україна прочитується як Сонячного Осердя Країна.

Тож Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядному етнічному самонайменні Українці. Оці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, сонячному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астрально-сонячні, природні сутності.

Природно, що давній хліборобський народ свою обжиту в хліборобській праці рідну землю осмислював за своїм способом життя на ній під Сонцем і за відповідним сонячним світоглядом та найменував Україною й сам назвав себе за астрально-сонячним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі й Сонця. Астральні наймення Україна й Українці зберігають у собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі. Світоглядно Українці як визнавці світлої сили Сонця є Сонячними людьми, а за характером праці Українці-хлібороби – діти Землі й Неба. Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда. А ладує все в Українському світі, як і в цілому Білому Світі, Сонячне Осердя своїм Сонячним, Ладовим Колом. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до праці вдосвіта, на Зорі, до схід Сонця. І в своїх первовічних славенях, сповнених безвічної життєродної суті, Українці славлять Досвітню Зорю, Сонце й Землю-Матір, і в цій триєдності являється ціла небесно-земна Україна у своїй циклічній оновлюваності в Ладовому Колі Безвічності.

Давність сонячно-астрального, небесно-земного наймення Україна підтверджується давністю Української агрокультури Трипільської епохи, вік якої налічує понад 7 500 літ. Наші предки хлібороби від епохи Трипілля мали потужний потенціал для агрокультурної експансії на Схід, що й здійснювали давньоукраїнські Орії – орачі-хлібороби.

Суть агрокультурного феномену Оріїв-хліборобів вичерпно пояснив індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964) у праці «Відкриття Індії»: «Спрямування в бік сільського господарства надали прибульці – Орії, які послідовними хвилями прибували в Індію з Північного Заходу. Слово орій походить від кореня, що означає орати, і Орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям».

Прямими нащадками Оріїв – хліборобів, воїнів, ясновідців, які прибули до Індії з Українських теренів, є Джати-Сікхи – хлібороби, воїни й духовні подвижники, які збудували в Пенджабі потужну державу. В ХV ст. з хліборобів, воїнів і духовних подвижників Пенджабу визрів особливий етнос – Джати з практичним духовним вченням сикхізму, яке спрямовує людину на духовне самовдосконалення. Адже сікх мовою хінді означає – учень. Особливий природно-моральний світогляд сікхізму базується на морально-світоглядній традиції агрокультури. Світоглядна система сікхізму заперечує монотеїзм аврамічних релігій (юдаїзм, християнство, іслам) з персоніфікованими богами та відповідними культами, догматами й ритуалами, а також багатобожжя індуїзму.

Світоглядною суттю сікхізму є субстанція Ек (Один, Єдиний, Усеєдиний), що міститься в усьому, існує поза часом, поза народженням і смертю, не має страху та ворожості. Морально-світоглядний концепт сікхізму базується на благородстві й добродійності хліборобів і воїнів. Визначальною особливістю Джатів-Сікхів серед інших народів Індії є особиста зброя як атрибут національного вбрання. Цим Джати-Сікхи одразу асоціюються з нашими Козаками. Пенджабські Орії вже понад 5 000 років вирощують хліб для цілого Індостану.

Моральний світогляд і моральний тип благородних господарів-хліборобів і воїнів-захисників зародились і розвинулись у природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – благородство, добродіяння в плеканні рослин і всіх інших видів життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею й Сонцем.

Своєю енергопродуктивною працею на землі люди агрокультури самі виробляють усе необхідне для життя, взаємодіють з рідною землею і підтримують енергообмін Землі й Сонця. Основою морального життя аграріїв є взаємодія-взаємодопомога: хлібороби спершу дають питомій землі свою силу в праці, а потім отримують плоди свого дбання. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили. А грабіжники, кочові й осілі, лише споживають природні й людські ресурси та не мають моральної міри – вони нещадно оббирають Природу й людей, а за вдалі грабунки роблять подячні жертви своїм богам-ідолам – справляють магічно-релігійні ритуали.

Кочові грабіжники й осілі грабіжники-колонізатори, од скіфів, сарматів, готів і русі до більшовиків називали Українську хлібородну землю по-свойому: Скіфія, Сарматія, Русь, Малорусія, УССР, а нині необільшовики пропагують неоколоніальну назву – Україна-Русь. Та незмінним лишається астрально-сонячне наймення – Україна, визначене природно-космогонічним, сонячним світоглядом корінного народу, який обжив, виплекав і найменував рідну землю Україна й сам за її найменням самоназвався – Українці.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Визначний Український історик, правознавець, дипломат Сергій Павлович Шелухін (1864–1938) у праці «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів» (Прага, 1936) ґрунтовно дослідив походження рідного наймення Україна й появу чужорідної назви Русь: «Слов’янська назва одного з найбільших слов’янських народів і його території – Вкраїна, Україна, Українці – є давнішою за чужу, неслов’янську назву – Русь, що її були принесли Полянам у Київ завойовники кельти-руси. В праці «Звідкіля походить русь» ми навели докази, …що київські руси раніше називалися галатами (галли, кельти, в літоп. галичане). З бігом часу вони влилися в слов’янське населення Київщини, після чого ім’я руси стало для полян дублікатною політичною назвою, яка в міру завойовань ширилася по Вкраїні впродовж коло 400 років. Ще і в 944 р. літопис одріжняє русь від полян у війську кн. Ігоря. Галичина починає називатися Руссю в Іпат. літ. з ХІІІ ст., а Вкраїною вона звалася вже в 1189 р. Русь уже застала в Київі Українську слов’янську державу під назвою Поле. …Незважаючи на ріжні переіменовання, назва Україна уціліла як давній народній слов’янський витвір, психологічно зв’язаний з народом-творцем, з його історичною пам’яттю, культурою й традиціями, втіленими в саму назву Україна. …Межи назвами Україна і Русь чи Русія велика ріжниця матеріального і морального значіння. В назві Русь живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність, нікого не визволяла і накидала своє ім’я примученим слов’янам і іншим народам як політичне означення залежности від поработителя й пробування під ігом чужинців чи пануючої верстви з ними. Цілком і повна протилежність цьому назва Україна. Це ім’я ніколи не було іменем поработителя, ні зв’язаним з поработительством, а навпаки, Україна завше воювала й боролася за права та вольності, за волю, і саме це слово є символом волі й гаслом боротьби за визволення й волю».

С. П. Шелухін вивчав переважно європейські джерела й дослідив походження русі з кельтських племен, які прикочували в західноукраїнські землі в ІV ст. до н. е. То були переважно промислові клани, які спеціалізувались на виробництві заліза, вони оселились на Закарпатті й Галичині, бо східніше владарювали скіфи. З занепадом скіфського владарювання в Північному Причорномор’ї туди спрямовуються різні нові завойовники, зокрема змішані ватаги кельтсько-германських найманців. В англомовній літературі їх називають war bands – військові банди, а в античних джерелах вони відомі як бастарни (похідне від бастард – байстрюк), що точно передає суть того безрідного наброду. Кельтсько-германські бастарни вчиняли набіги на місцеву людність між Дністром і Дніпром, убивали чоловіків і привласнювали жінок, множачи байстрюків. Ті змішані з різних компонентів бастарни-байстрюки наймалися на службу до скіфів. За свідченнями античних авторів, на причорноморських теренах панували кельто-германо-скіфи, які контролювали місцеві природні ресурси, в основному хліборобство й хліботоргівлю. З того кельто-германо-скіфського симбіозу й виникла назва конґломерату племен – сколоти, що їх ототожнюють зі скіфами.

А в азійських джерелах простежується колонізація руссю Українських земель зі Сходу й Півдня.

Щодо походження назви русь існує багато різних джерел, та всі вони однозначно підтверджують неслов’янську, більше того, не етнічну, а нелюдську суть носіїв назви русь – деґрадовані вигнанці (ізгої) з різних етнічних середовищ.

Отже, нам, нинішнім Українцям, для самостійного державницького життя неминуче доведеться вивчити, засвоїти свій моральний, дорелігійний сонячний світогляд і свою доруську передісторію, починаючи від перших хліборобських громад до самоврядної вічової державності. І цей унікальний досвід предків має стати світоглядно-культурним базисом нашого справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі.

Колонізація України кочовими й осілими грабіжниками та фінансовим інтернаціоналом

Моральному способу життя корінного люду, господарів-хліборобів аґресивно протистоїть аморалізм грабіжників, колонізаторів і нахлібників-паразитів, які тільки беруть од землі й од людей і нічого не дають для підтримання життєродного енергообміну.

Першими колонізували Українські причорноморські землі в VІІ ст. до н. е. майже одночасно скіфи й греки. Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи сформували у Причорномор’ї могутню колоніальну державу – Велику Скіфію, яка проіснувала в розпорошеному вигляді до ІІІ ст. н. е. У ІІ ст. до н. е. зі Сходу слідами скіфів в Українські причорноморські землі прийшли так само іраномовні сармати, які потіснили скіфів і, захопивши провідну роль в управлінні скіфською колоніальною державою, стали скіфською елітою.

Згодом від сарматського елітаризму виводила себе польська шляхта й козацька старшина, й на цьому трималися їхні ідеологічні догмати сарматизму. Від сарматського gupān – худоби власник походить польське, а згодом і козацьке, станове означення пан з буквальним значенням – власник.

У середині ІІІ ст. н. е. сарматів витіснили з Українських теренів готи, які прийшли сюди з Заходу. А наприкінці ІV ст. готів і сарматів витурили з Українських теренів гуни, після чого сармати з’являються в Європі під назвою алани.

Загалом скіфське й сарматське колоніальне владарювання на Українських землях тривало майже 1 000 років. Тодішня колонізація була військово-торгівельним союзом грабіжників скіфів, сарматів і торгівців греків для вивозу з України хліба. Комерційно-фінансовими аґентами того союзу були еллінізовані в грецьких містах-колоніях юдеї расія – тодішні зернотрейдери, а колоніальними власниками хлібних ресурсів були скіфи. А ціну всього так званого скіфського золота складали праця Українського люду й Український хліб.

Кінець скіфському, сарматському й готському колоніальному владарюванню в Українському агрокультурному світі поклали гуни. Зі вторгнення племен гунів у Сарматію та в північну частину Римської імперії в 375 р. розпочався рух племен і народів Європи IV–VII ст. – Велике переселення народів.

Потужні хвилі того соціального цунамі накочувались одна за одною на хліборобський простір і руйнували самобутню урбаністичну структуру Трипільської традиційної аграрної цивілізації, та не зруйнували первовічного природного способу життя хліборобів.

Зі Сходу слідами саків-скіфів, сарматів, гунів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги кочових грабіжників туруджів-рашів, які генетично споріднені на туранській основі з усіма своїми попередниками, та як ізгої-грабіжники вони були набагато аґресивніші, жорстокіші й нахабніші за кочових скотарів. А з Заходу слідами готів почали проникати в Український агрокультурний світ ватаги військово-кочових грабіжників кельтсько-германського походження – рутені-руґі-рузі-русь, споріднені з готами й гунами.

Ізгої-грабіжники туруджі-раші зі Сходу вперше масово з’явилися на Північному Кавказі, Прикубанні, Приазов’ї в ІV–V ст. Протягом VІ–VІІІ ст. раші зі Сходу, рузі з Заходу й расія з Півдня грабували корінну хліборобську людність Українських земель, торгували полоненими людьми й награбованим добром, а з ІХ ст. почали колонізувати хліборобів та обкладати даниною.

Так кочові грабіжники раші–рузі-расія зі збірною назвою русь стали осілими грабіжниками – колонізаторами, як перед ними були скіфи, сармати й готи.

Отже, раші-рузі-расія зі збірною назвою русь – конґломерат ізгоїв-грабіжників. Слово русь не має етнічної етимології ні в Українській, ні в інших Слов’янських мовах.«…Не було народу, який сам себе називав руссю» (В. З. Завітневич).

Русь – позаетнічне збірне поняття на позначення безземельних, без етнокультурних ознак грабіжницько-кочових, військово-торгівельних угрупувань, які сформувалися з вигнанців-ізгоїв з туранського, юдейського й кельтсько-фризького етнотериторіальних середовищ. Ізгої (від івритського гой – народ) – вигнані з народу, винародовлені.

Тому владарюючі династії тримали при собі літописців, які писали на їх замовлення хроніки про владарювання тих династій та їх генеалогію, а на основі тих замовних хронік і генеалогій присяжні історики писали історію Русії, а за тією схемою трактували й історію Малолрусії. Насправді то була історія не Українського народу, а його загарбників-колонізаторів – русі.

Осілі грабіжники-колонізатори русь сформувалися зі злочинних угрупувань, з конґломерату винародовлених ізгоїв-химер без етнічного коріння й без рідної землі. Ось звідки в тих безрідних, винародовлених, безземельних ізгоїв-химер зі збірною назвою русь (нинішня назва – русня) така патологічна тяга до захоплення й плюндрування чужих земель та до винищення корінних народів.

Так грабіжницька, військово-торгівельна корпорація морально-соціальних виродків раші-расія-русь зі збірною назвою русь колонізувала весь Український агрокультурний простір і насадила своє колоніальне імперське владарювання, яке протягом цілого тисячоліття змінювало свої назви, та не змінило паразитарної суті.

Грабіжницька русь лишила сліди своєї колонізації у вигляді фортець, замків, у яких чужинці оберігали себе від корінного люду. А корінний хліборобський люд не споруджував фортець, замків, бо вирощував хліб і жив од Трипільської пори на своїй землі вільними, самоврядними громадами у своїх сільських поселеннях.

Реліктовим осередком Трипільської агрокультури лишалася до середини ХІІІ ст. Болохівська земля, яка розташовувалася на теренах південних просторів нинішніх Хмельницької, Вінницької, Житомирської, Тернопільської, східних частин Чернівецької та Івано-Франківської областей, тобто в межах Трипільських володінь. Болохівці зберігали давню трипільську традицію хліборобства й вічового самоврядування.

Зруйнував Болохівську агрокультуру своїми грабіжницькими нападами руський каган (князь) Данило з вигаданої династії рюриковичів, який після загарбання Галича став зватися Галицьким і служив Ватикану й Золотій орді. Той колонізатор не міг завоювати Болохівську землю, тож підпалами полів і лісів та руйнуванням гребель примушував болохівців покидати рідну землю.

З проникненням грабіжницько-торгівельного конґломерату русі в Українські землі почалась паразитарна інвазія (від лат. invasio – нашестя, напад), що в процесі колонізації переросла в тотальну епідемію соціального паразитства.

Ізгойна химера раші-расія-русь, зі збірною назвою русня, як усякий паразит-соціопат надзвичайно живуча. Живучість їй забезпечує аґресивне паразитство, завдяки чому русня як соціопатична епідемія масово поширюється у Світі.

Україна як перша колонія русі найдужче постраждала од паразитства: тут понад 1 000 років владарює паразитарний колоніальний режим, який подвійно гнобить, визискує корінний народ місцевими виродками. Нині Україна перебуває в стані, подібному до мурашника, зараженого й окупованого жуками-паразитами ламіхузами.

Після сімсотлітнього княжого владарювання русі Україна потрапила під трьохсотлітнє владарювання Московського царства й Руської імперії, а потім опинилась під русько-більшовицькою диктатурою й нинішнім неорусько-необільшовицьким паразитарним колоніальним режимом. Тільки зараз Український народ повстав проти тисячолітнього руського грабіжницького колоніального владарювання.

У цій Визвольній війні нинішні покоління Українців, як і всіх попередніх, проливають кров за свою волю й за рідну землю. Та попереду на нас чигає небезпека фінансової кабали, бо паразитарний режим уже запродав нашу землю фінансовим магнатам.

Українці вже пережили руську феодальну й імперську колонізацію, більшовицьку колективізацію, а тепер пожинаємо наслідки необільшовицької фінансової афери – злочинної прихватизації. Необільшовики-прихватизатори успадкували од більшовиків-пролетаризаторів готову методику пограбування, заневолення й визиску корінного хліборобського народу.

Ще перші європролетаризатори – проповідники комуністичного інтернаціоналу поставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях заявив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею:

«Селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш; а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі».

Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі проповідники погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язать». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістично-комуністичне першоджерело.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму і його проповідники Маркс і Енгельс склали інструкцію – «Маніфест комуністичної партії», перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи селян од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Ще на початку ХХ століття Українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу – Український середній клас (87% населення України), непідвладний колоніальному більшовицькому режимові.

Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів. Більшовицький режим не тільки знищив мільйони Українських селян, а й витравлював у живих волю, моральність, совісливість.

Тільки незначна частина Українського люду під тоталітарним гнітом зберегла в собі генотип і психотип господаря й не піддавалась тотальній деґрадації. Навіть під пресом насильницької колективізації Українські селяни зберігали традиційну гуртову взаємодопомогу й жили за давніми моральними звичаями – по совісті.

У 1960-х роках світові вчені сформували спеціальну наукову дисципліну – селянознавство. Цей новий науковий напрям виник на основі соціології, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотуна, Джеймса С. Скотта й ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».

Та наприкінці ХХ ст. соціальні паразити замінили стару доктрину релігійного месіанізму новітньою доктриною фінансово-політичного месіанізму. Нинішня торгашсько-споживацька доктрина фінансової цивілізації намагається знецінити «моральну економіку» агрокультури, знищити її морально-світоглядну основу й саме селянство – самостійну продуктивну силу людського світу.

Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Нині людство переживає найтяжчий визиск паразитарної фінансової цивілізації – епоху глобальної фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли соціальні паразити перетворюють життєві ресурси Природи й Людства з засобів розвитку народів і країн у самоціль збагачення новітнього «фінансового кагалу» – паразитарної еліти фінансового інтернаціоналу.

В Україні за три десятиліття оманливої незалежності сформувався з зарукою фінансового інтернаціоналу новітній паразитарний кагал магнатів, які заволоділи і землею, й надрами Українського народу. У Визвольній війні гинуть Українці-патріоти, а паразити-соціопати грабують і знелюднюють Україну.

Те, що в нас бездумно називають корупцією й розкраданням, насправді – економічна аґресія всередині України, яку веде одночасно з зовнішньою збройною аґресією кремлівський кагал руками своєї високопосадженої резидентури й аґентури. Моральні виродки-соціопати визискують і корінний народ, і його землю. Доки Українці воюють з руснею, довкола України відбуваються глобальні фінансові ігрища, а паразитарний кагал нищить Україну зсередини

Протягом останніх трьох десятиліть нещадної експлуатації Української землі аграрні магнати остаточно виснажили її. Українська земля виморена голодною втомою, бо нинішні владарюючі паразити нещадною експлуатацією знищили навіть трипільну сівозміну (трипілку), яку не донищили попередні владарі. Українська земля волає до свого народу врятувати життя їй і собі!

Українська земля потребує не ринку, а порятунку

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів. Найбільш освоєними ґрунтами є Українські чорноземи. Україна  має унікальний масив чорноземних ґрунтів, які становлять понад 25 % світового чорнозему.

Чорноземи складають основну площу сільськогосподарських угідь України – 67,7%. В Україні чорноземи збереглися в цілинному стані тільки в заповідниках «Михайлівська цілина» на Сумщині, «Хомутівський степ» у Донецькій, «Стрілецький степ» у Луганській і «Кам’яні могили» в Запорізькій областях (три останні перебувають нині під окупацією русні).

Україна з орною площею 33,5 млн га, що становить 56 % від загальної площі країни, посідає перше місце у світовому рейтингу розораності земель. За нинішньої експлуатації Українських ґрунтів як найродючіших у Світі Українці матимуть виснажені, спустошені землі. Інтенсифікація землеробства в Україні зумовлює високий рівень розораності, яка в 3–3,5 рази вища, ніж у країнах Західної Європи й США.

Згідно зі статистикою, нині в Україні розораність сільськогосподарських угідь сягнула в степу 82,8%, у лісостепу 85,4%, у Вінницькій, Кіровоградській, Тернопільській областях – 90%, а в окремих районах – 96%. У розвинутих країнах світу розораність сільськогосподарських угідь становить: у ФРН – 32%, у Великобританії – 18,5%, у США – 20%. Крім того, значні площі чорноземів виводяться з сільськогосподарського вжитку внаслідок добування корисних копалин, будівництва доріг, промислових об’єктів тощо.

Тривале землеробське використання Українських чорноземів призвело до значних змін їхньої структури, втрати гумусу, хімічно зв’язаної енергії в ньому й руйнування структури. Чорноземам завдають шкоди водна й вітрова ерозії, засолення, забруднення радіонуклідами, важкими металами тощо. Еродовані чорноземи становлять в Україні 24,9% від площі сільськогосподарських угідь.

Нині Український чорнозем перебуває на межі знищення – він виснажений голодом, бо природну органічну поживу замінили хімією – допінгом, наркотиком. Українська земля і вся Українська природа отруєні пестицидами, гербіцидами й іншими токсинами.

Так само й Український народ отруєний токсичною брехнею соціопатів. Як брехню соціопати зробили продуктом першої необхідності одурманеного люду, так і землю роблять товаром для продажу за мовчазної згоди знетямленого населення, яке саме губить природну основу свого життя. Знетямлені в процесі своєї деґрадації занапащають власним самогубним безкультур’ям давню Українську агрокультуру – спадщину сотень поколінь Українських хліборобів.

Природа ще може відродити нашу землю, скалічену паразитарним визиском. Для відродження Українських чорноземів необхідно принаймні половину Української ріллі залишити під пар на десяток років для оживлення її структури й відновлення природної родючості.

Й на цій природній основі можна поступово відродити систему наших традиційних сівозмін. Про перевагу багатопільної сівозміни нагадали Українцям Німці під час Другої світової, бо окупанти запланували відновлення 8-пільної сівозміни Українських чорноземів.

На глибоке переконання фахівців, при раціональному землекористуванні й місцевій переробці сільгосппродукції лише третина нинішніх орних земель забезпечить внутрішні потреби України й достатній для економіки експорт.

Відродивши наш унікальний земельний ресурс і раціональне господарювання, нашу традиційну морально-світоглядну, природно-правову основу життя ми забезпечимо в Україні достаток і справедливий суспільний лад.

Достатку й справедливості не забезпечать народові ні праві, ні ліві політики-клептократи, які тільки маніпулюють ошуканими людьми й грабують Україну. Національно-суспільну владованість і соціальну справедливість забезпечить сам собі Український народ своєю збірною цілісністю на становій єдності аграрної, промислової, військової, наукової верств, які разом являють собою енергопродуктивну суспільну силу.

Енергопродуктивну взаємодію верств Українського народу забезпечать традиційні суспільні чинники: кооперація і родинно-громадська взаємодопомога, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі моральним вихованням.

Основою морального виховання природно-духовного єства Української людини є виховання дитинного почуття до рідної Матері-Землі, яка народжує й живить неповторне Земне життя. Вихована в цьому моральному почутті Українська людина не запродуватиме рідну Матір-Землю, а плекатиме її як основу свого життя. Бо не можна продати природну основу свого людського єства й лишитись людиною.

Нелюдами, запроданцями рідного стають морально-соціальні виродки. Нашою землею заповзялися торгувати чужинці й їх слуги-запроданці, які становлять собою злочинний клептократичний режим. Той колоніальний, паразитарний режим запровадив антиконституційний продаж Української землі, який не припиняється навіть під час Визвольної антиколоніальної війни.

А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку, оздоровлення, відновлення своєї хлібородної, життєродної снаги. Український чорнозем як природно-історичний, агрокультурний феномен безцінний!

Що відбувається з нами – Українцями? У нашій історії була славна Трипільська цивілізація, а тепер настала ганебна терпільська смуга, що відділяє наше минуле од майбутнього. Ми потерпаємо від паразитів, які загрожують нашому життю. Паразитів необхідно нищити, а не плодити собі на погибель. Цю гігієну людям належить робити послідовно для підтримання життя на Землі.

Українцям неминуче належить звільнити свою землю од визиску паразитів-колонізаторів, відновити її хлібородну снагу та на традиційній природно-правовій, морально-світоглядній основі Трипільської агрокультурної спадщини здійснити свою Самостійну Українську Державу.

Аби здійснити СУД, Українському людові належить відновити свою волю й самостійність та об’єднатися в збірну цілісність Українського народу й відродити свій справедливий суспільний лад. Цього маємо досягти на основі всенародної мілітаризації за взірцем Трипільської традиційної аграрної цивілізації.

Олександр Сівер, дослідник історії України

Джерела:

• Наука і Суспільство, 1, 2024
• «Український Світ»

Запис 130-ліття відкриття Трипільської аграрної цивілізації спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Усеосяжний принцип життєвої мудрості українського генія

Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – геній українського духу: мислитель-енциклопедист, педагог-просвітитель, філософ-мудрець, поет, драматург, композитор, музикант, співець, духовний практик, цілитель, культурно-освітній подвижник.

Усеосяжний принцип життєвої мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч істинні осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття й осмислення необхідно підготуватися через самопізнання й моральну зрілість. Стан розуміння феномену Г. Сковороди нагадує сумне зізнання Миколи Гоголя про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (аналогічно звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковної (християнської) релігійності, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога-містика» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя). Більше того, деякі ентузіасти намагаються канонізувати Сковороду, хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство».

«Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця. Видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977) ясно аргументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця: «від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Сковорода не потребує церковної канонізації – святістю світла сповнені його істинне думання, справедливе діяння й правдиве письмо. Волею світлого духу сповнене все його бездоганно чесне життя. І все це давно морально схвалив його рідний народ.

Та поверхово й далі тлумачать неосяжний феномен Сковороди у «широкому» спектрі – від «православного монаха» й «богослова» до «масона», «космополіта», «хіпі», «гіпстера», «неформала» й «дауншифтера» (простака), намагаючись «перекодувати на сучасні формати». Тобто проектують себе на Сковороду хто від власного невігластва, хто від ідеологічної заангажованості, а хто й зі свідомим наміром спрофанувати мудреця і його просвітницьке морально-світоглядне вчення. І досі вільний дух мислителя-мудреця ловлять у тенета мирського недомислу й релігійної догматики, як ловили за життя.

Особливо нав’язливо марновірці накидають духовному подвижникові статус «богослова», «реформатора церкви», хоч Сковорода не ходив до церкви й категорично не сприймав церковної догматики та не прийняв церковного сану. Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі».

У відповідь – виклик: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому…!». Спокушали Сковороду й високими світськими посадами, все з тим же наміром – ізолювати його від людей. Харківський губернатор пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?»

У відповідь – сковородинське пряме: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль – і задоволений». Сковорода категорично не прийняв ні чиновницького стану, ні церковного сану.

Григорій Сковорода перший з видатних українських попередників і сучасників не змарнував своїх талантів і духовного подвижництва на служіння церкві, не піддався спокусі релігійної й світської влади та зберіг самостійність мудрого життя волею особистого духу.

«Воля дужча за всяку неволю» – провідний принцип мудрості Сковороди

Основоположна світоглядна позиція практичного вчення Григорія Сковороди: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина». Провідний моральний принцип життя Григорія Сковороди: «Воля дужча за всяку неволю». Разом вони в своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства.

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій.

Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури – системи самопізнання й морального, духовного життя людини. За Сковородою, культура – «друге», духовне «народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання.

Це Сковородине визначення культури стало основоположним принципом його культурософії – дієвої філософії, яку мудрець називав мудрістю: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…».

Поняття культурософія походить від латинських слів colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати й сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання та грецького σοφία – знання, мудрість.

Буквальне значення поняття культурософія – ладування, виховання мудрості, дієве знання, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури. Власне культура – це система самоорганізації, саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя. Культурософія як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Культурософія – система практичної філософії життя й стратегії культурного саморозвитку людини й народу.

Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істиного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого Сковородинства.

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Сковороди, який істинно жив серед свого народу – працював і не шукав вигоди, досягав успіху і не величався, став великим і не панував. У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Феномен Григорія Сковороди такий всеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина. Культура, в розумінні Сковороди, – це «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через пізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).  Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу.

Сковородине осягнення культури виявилося в його культурософії. Культурософія як принцип мудрості долає суперечності між змістом і формою в спекулятивній філософії й відкриває глибинність «філософії мудрого серця», яка осягає надтонку сферу духу, де споріднені, самоподібні сутності єднаються в неподільне ціле. Мудрість – не наука, що є системою понять і теоретичних знань. Мудрість – система дієвих знань, духовний досвід, моральне мірило істинності людського життя. Мудрість – духовне подвижництво.

Освітня система, педагогіка Сковороди

Культурософський принцип мудрості є основою філософсько-освітньої системи Г. Сковороди й природовідповідного, культуровідповідного морально-світоглядного руху Сковородинства. Цей життєвий принцип мудреця Сковороди був малозрозумілий його сучасникам і лишається малозрозумілий нинішнім поколінням, бо хоч мудрі культурософські осягнення Сковороди позачасові – безвічні, та для їх сприйняття необхідно підготуватися.

Передусім необхідно знати, що Григорій Сковорода звільнив українську філософію од панівної церковної догматики. До Сковороди вся так звана філософія зводилась до трактування положень теології. А Сковорода став першим філософом за самою суттю філософії-мудрості в українській культурі й усьому слов’янському світі.

І головне, що Сковорода не просто вільно філософствував, а як філософ-мудрець сам жив згідно зі своїм морально-світоглядним вченням: «Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки ясні, серце чисте, тоді все ясне, радісне, щасливе. Це і є філософія». Згідно з цією кордоцентричною концепцією Сковородинської філософії-мудрості, мірою всьому може бути тільки морально зріла людина: «А що ж таке людина? Хоч би що воно було: чи діло, чи дія, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулося в самій людині…  Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».  

Філософсько-духовна практика й педагогічна діяльність – дві найхарактерніші особливості феноменальної натури Григорія Савовича. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Григорія Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом у ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині, а Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку на природній основі.

Освітня система Сковороди вільна від догматики й авторитаризму. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.

Для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини. У практичному педагогічному вченні послідовника Г. С. Сковороди Костянтина Дмитровича Ушинського (1824–1870) провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…».

На цій моральній засаді послідовник Г. С. Сковороди Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) розвинув «сакральну педагогіку серця» – «виховну  систему, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного».

За П. Юркевичем: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі». Серце як «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів» породжує унікальність особистості – її духовний тип.

Проникливо з’ясував суть «духовного типу людини» визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна». Духовний тип корениться в серці людському. «Серце, – за Сковородою, – є Дух: Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради. Все інше – околиця».

«Духовний тип людини» визріває в процесі її морального виховання, моральної зрілості й є свідченням «другого, духовного, народження людини» – її культурності. Моральної зрілості людина досягає дотриманням уселюдського морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Філософія серця або кордоцентризм

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас як Сковородине «кільце вічності», до їх сприйняття й осягнення необхідно дозріти. Коло як центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові. За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). Тарас Шевченко (1814–1861) слідом за Григорієм Сковородою, своїм духовним учителем, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя. В любові – взаємності, взаємообміні надтонкою енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до світла безвічного Духу, до осягнення безвічної Істини.

Сковородине «кільце вічності» – це знак нескінченності, коло «безвічності» (саме це Шевченкове світоглядне поняття «безвічність» слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість «вічність», що означає кінечність тлінного). В безвічності Сковородиного «безпричинного початку, безпочаткової причини», яка  «сама від себе самої і завжди з собою є і буде» коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства й ведизму та даосизму. У Сковороди «безпричинний початок» (Усеєдиний) корелюється з  сингулярністю (від лат. singularis – єдиний) й точкою сингулярності – пунктом відліку нескінченної пульсації Всеєдиного Життя: з точки сингулярності розвивається й повертається в неї все суще у Світовій Всеєдності.

Сковородина «самоподібність» корелюється з фрактальною самоподібністю в нинішніх фрактальній фізиці й психології. А Сковородине «кільце вічності» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, в Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини. А ще Сковородине Коло знаменує нескінченність морально-світоглядного руху Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Морально-світоглядна основа Сковородинства – безвічна мудрість, яка народжується з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Слідом за Григорієм Сковородою культурософський підхід до життя виявляли Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруюче осердя української культурософії – філософія серця або кордоцентризм. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця»; «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця». Серцем людина відрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею, логос) від її речовинної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом.

І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються й такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування, серцю належить просвітлювати розум світлом своєї духовної суті. П. Юркевич наголошував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця, а вже потім розуміє розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. Звідси внутрішня доцільність самопізнання.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює програму своєї душі в «спорідненій праці», яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку на природній основі.

Духовні чинники національної культурософії

Українська культурософія – морально-духовна практика, де провідним чинником культурного саморозвитку людини є моральна воля її духу. Ця морально-вольова сутність розкривається в таких поняттях: у Данила Туптала – внутрішня людина з її індивідуальною долею; в Г. Сковороди – філософія мудрого серця; в М. Гоголя – філософія духовного персоналізму; в П. Куліша – хутірська філософія або філософія природи; в Т. Шевченка – щире серце; в П. Юркевича – філософія утаємниченого серця людини та сакральна педагогіка серця; в К. Ушинського – особиста воля людини, закорінена в серці.

До первинних дієвих чинників національної культурософії належать духовний тип людини, моральна воля національного духу, вселюдський моральний принцип, ідея справедливого суспільного ладу. Для морального світогляду української культурософії характерна ідея народу як інтегральної особистості, колективного суб’єкта. «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе», – цією ясною філософемою Г. Сковорода явив розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу та на цей виховний ідеал спрямовував свою педагогічну працю.

У вихованні гідного покоління народу педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) слідом за своїм духовним учителем основне завдання в вихованні нового покоління покладає на матерів: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу. П. Куліш означив український народ як «збірну особу» й провістив про необхідність його самоорганізації самостійною силою – волею національного духу для здійснення своєї національної ідеї – життєвої програми «збірної особи українського народу».

Слідом за П. Кулішем Іван Франко (1856–1916) поставив перед українською молоддю «величезну дійову задачу – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…».

Отже, нація – це передусім культура. Внутрішнім чинником культурної самоорганізації, саморозвитку, самореалізації людини й народу є воля духу – вияв моральної зрілості й мірило самостійної сили. Результатом моральної зрілості, культурного добору та мірилом духовного вивершення особистості й «збірної особи народу» є «духовний тип людини» (В. Б. Антонович) – незмінна внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці.

Культурософський моральний чинник культурно-суспільного саморозвитку закорінений у світоглядній традиції агрокультури. Все живе в Природі саморозвивається з безвічного ресурсу самостійної життєвої сили: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й таїни Життя» (Піфагор). У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі.

А свій культурний саморозвиток забезпечують самі люди самостійною життєвою силою й духовною взаємодією на дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи, які, за Сковородою, є основою владованого людського життя: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана алфавіт, або Буквар світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш.

Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство… Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський»).

Природа як морально-духовна основа земного життя. Ноосфера

Один з найвидатніших мислителів і письменників США Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) як основоположник трансценденталізму (від лат. transcendens – безмежний) – світогляду, закоріненого у ведичних знаннях і німецькому ідеалізмі, зокрема у філософії Іммануїла Канта, був визнавцем ідеї, що Природа є первинною, морально-духовною основою земного життя.

Р. Емерсон один з перших у західній культурі став цінувати Природу за її первинні, ідеальні, некомерційні вартості, на чому й ґрунтується природоохоронна філософія. На відміну од своїх сучасників, які вважали, що дику Природу необхідно покращувати, перетворювати, Р. Емерсон доводив, що вільна Природа завжди владована, довершена. Чим людина ближча до Природи, тим вона довершеніша й вільніша од вульгарно-матеріальних потреб. Природна людина здатна на духовне самовдосконалення й на інтуїтивне осягнення макрокосму через власний мікрокосм.

Великі українські вчені, філософи Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) і Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) теоретично розвинули природно-моральні засади агрокультурного світогляду в екологічних ученнях про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою) та ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.

Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю. Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральних засадах. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.

У середині ХХ ст. на основі концепції Всеєдності й на світоглядній засаді моральної відповідальності людини за свою діяльність у соціумі, Природі й Космосі видатний український біолог-мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953) розвинув світоглядну систему антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – світолад, уладований Всесвіт) – оновленого світорозуміння, заснованого на філософії життя, світла, радості, що є суттю світоглядної традиції культур аграрних народів і спрямовує до саморозвитку на моральній основі людський дух, розум і волю. За означенням М. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи».

Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – не центр світобудови, як в антропоцентризмі, а одна з невіддільних складових Природи, Космосу й Світової Всеєдності, яка через свою духовно-розумову дієвість стає свідомістю Природи і Всесвіту й несе моральну відповідальність за все, що вона робить на Землі й у Всесвіті: «Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі» (М. Холодний).

Наприкінці ХХ ст. визначний український фізик Анатолій Вадимович Свідзинський (1929) запропонував «синергетичну концепцію культури» як процесу самоорганізації, саморозвитку людства на природній основі в ноосферній перспективі.

В духовному спрямуванні свого культурного саморозвитку людський світ неодмінно сягає ноосфери. Цим культура як система саморозвитку людини з власного духовного ресурсу в ноосферній перспективі принципово відрізняється од цивілізації, яка обмежена антропосферою, а джерелом цивілізаційного прогресу є груба енергія речовини, яку видобувають руйнуванням природної основи земного життя. Антропоцентризм – аморальна ідеологія цивілізації, антропокосмізм – моральний світогляд культури.

Культурософія – життєва мудрість

Українська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, а особливо зі східними культурософськими традиціями, зокрема з духовною практикою дао­­сизму, йогізму, суфізму, де також головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння. Ця ознака культурософії зближує з Г. Сковородою інших національних духовних подвижників, зокрема сучасного турецького мислителя-педагога Фетхуллаха Ґюлена (1941), який явив світові культурософський принцип діа­­логу культур через «фільтри» національного духу», що забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра.

Згідно з культурософською концепцією родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральність як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, що передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».

Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».

Керуючись моральним імперативом, Г. Сковорода ставить самопізнання попереду релігійних обов’язків людини як їхню головну передумову. Моральна сила української культурософії Г. Сковороди та його послідовників справила визначальний вплив на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Саме зі вчення Г. С. Сковороди про всеєдність трьох світів його нащадок по матері Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) розвинув концепцію про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи українського народу».

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця П. Юркевича. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують духовний зв’язок поколінь, єднання народу в «збірну особу» й відкривають духовну перспективу життя.

«Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею»

Мудрець Сковорода чітко означує свою антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспану панством «недвижну масу» люду: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Хитрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп. …Мене ганьблять, нехай ганьблять; про мене кажуть, що я ношу свічку перед сліпими, але без очей не побачиш світоча; нехай кажуть; наді мною насміхаються, що я дзвонар для глухих, але глухому не до гудіння; нехай насміхаються; вони знають своє, а я знаю моє і виконую моє так, як я знаю, й моє прагнення мене урівноважує». В істинному знанні себе – несхибність мудреця в Істині, нездоланність його волі духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею».

Учитель Сковорода спонукав своїх вихованців та й усю «недвижну масу» «пробудитись од сну», уважно роздивитися реальний світ і навчитись розрізняти в ньому зовнішню й внутрішню сторони та виховати в собі духовно багату внутрішню, істинну людину з чистим серцем, світлою душею, ясною свідомістю й моральною волею духу.

З кола Сковородиних вихованців виросло багато людей подвижницького духу, які започаткували в Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух Сковородинства й зафондували будівництво першого в Лівобережній Україні світського вищого навчального закладу – Харківського університету (1805). На цій університетській базі Сковородинські морально-світоглядні засади розвинув у своїй філософсько-мовознавчій школі послідовник Г. С. Сковороди Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) – великий український вчений-енциклопедист, основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики. На основі Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, креативності, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння. 

Тож нині нагальною потребою є глибоке, цілісне осягнення феномену Григорія Сковороди й вивчення його всеосяжної спадщини та засвоєння суті живого вчення мудреця і впровадження в освітній процес Сковородинської філософсько-освітньої системи, заснованої на морально-світоглядних засадах культурософії. Тільки така системна моральна освіта здатна розбудити од летаргійного сну «недвижну масу», яку самотужки будив Сковорода: «Увесь мир спить… Спить глибоко, розпластавшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?…».

Глибоке знання рідного народу – основа пізнання Істини

Освітня позиція Сковороди ґрунтується на глибокій повазі до рідного народу: «Знання не повинне звужувати свій вплив лише на жерців науки, які жеруть і пересичуються, але повинні бути доступними всьому народові, увійти в народ і утвердитися в серці та душі всіх тих, хто повинен сказати правду: я також людина й мені все те, що людяне, не байдуже!». Мудрий вчитель навчає, що людям не вистачає найголовнішої науки – науки про людину та про шлях досягнення людьми щастя. Звідси морально-світоглядний принцип освітньої системи мудреця Сковороди: «Не життя для науки, а наука для життя».

Мудрець щиро ділився з правдивими людьми істинним знанням свого чистого серця й глибоко опечалений був засиллям закостенілих, мертводушних, яким не потрібне було знання Істини – вони вважали істинним те, з чого мали зиск. Захланні, егоїстичні, а також марновірні й безвольні особини і складають оту «недвижну масу», яку легко присипляють «наставники» й паразитують на тій пожиточній масі.

Тож мудрець уникав стосунків з тим миром, був незалежний од багатства й влади, і підсумував своє земне життя сумно-радісно – парадоксальною філософемою: «Мир ловив мене, та не впіймав». «Мир» – то зіпсований цивілізаторством соціум,  натовп, «недвижна маса». Той «мир» не «впіймав» ні Сковородиної Істини своїм приспаним, безтямним розумом, ні самого мудреця в тенета марновірства й захланності. Цією філософемою Г. Сковорода образно сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна й невігласів. Самостійне життя власною волею – основа духовного подвижництва.

Мудреці-подвижники, яких Сковорода назвав «синами віку», бачать далі за «синів дня», осягають Істину й живуть істинно протягом власного життя, а весь народ слідом за подвижниками доходить до осягнення Істини протягом життя поколінь. Наприклад, морально-соціальне вчення Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 до н. е.) набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років конфуціанство стало національною ідеологією Китаю. Тож і в українцях до 300-ліття свого Вчителя неминуче має визріти внутрішня потреба засвоїти й запровадити в життя морально-світоглядне вчення Сковороди – Сковородинство.

Суть засвоєння Сковородинства не тільки в тому, щоб збагнути його розумом, а головно в тому, щоб задіяти його моральний чинник у власне й суспільне життя.  Саме українське серце Сковороди визначало його моральний світогляд і український духовний тип, його самосвідомість і спосіб думання.

І хоч би якою мовою писав мислитель, старослов’янською, латинською чи грецькою, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія, й український тип мислення та правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю». Як свідчить учень і біограф Г. Сковороди М. Ковалинський, «він завжди любив свою природну мову й зрідка змушував себе спілкуватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма іншими». Зі своїми людьми мудрець спілкувався виключно живою рідною мовою (як, до речі, й М. Гоголь).

Сила Сковородиного духовного подвижництва в живій, дієвій мудрості рідного народу – питомому джерелі самого феномену Сковородинства. Ось як сам мислитель визначив джерельну основу своєї мудрості: «Не мої це думки, не я їх вигадав, бо Істина безначальна. Але люблю – тому й мої, люби – i будуть твої».

Внутрішнє прямування кожного з нас до Істини з провідництвом ідеї «Пізнай себе» неодмінно виросте в природовідповідний і культуровідповідний морально-світоглядний рух Сковородинства. Сковородинство – своєчасна стратегія культурно-суспільного саморозвитку людської особистості й «збірної особи українського народу». Як ствердив видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»».

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерело: Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Своєчасність життєвої мудрості Григорія Сковороди спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

17 жовтня 2023 року в Українському культурно-інформаційному просторі відбулася знаменна подія – 100-літній ювілей щомісячного науково-популярного і літературно-художнього ілюстрованого журналу “Наука і Суспільство”

Спочатку цей часопис виходив під назвою “Знаття”, потім – “Знання”, “Наука і Життя”… Під час Другої світової війни журнал “Знання” перестав виходити. У нинішню Всеукраїнську визвольну війну часопис “Наука і Суспільство” самовіддано працює на інформаційному фронті на нашу перемогу. В пору засилля електронних ЗМІ та масової аґресії ворожої пропаганди й продукування інтелектуальних вірусів людям для убезпечення й протидії необхідна правдива інформація.

Такою правдивою інформаційною поживою забезпечують людей її друковані носії – книжки й часописи, які є традиційним інформаційним базисом Української культури й яких катастрофічно не вистачає Українському суспільству.

“Наука і Суспільство” – єдиний друкований часопис, який зберіг професійний авторський колектив і згуртував широке коло читачів, зокрема постійних передплатників. Нині, в пору визвольної війни Українського народу від рашистської окупації, часопис “Наука і Суспільство” як флаґман інформаційного фронту потребує потужної державної підтримки для забезпечення якомога ширшого суспільного загалу дієвою інформацією та для підтримання національної безпеки Української держави.

Ювілейне зібрання відбулося в конференц-залі Товариства «Знання» України, яке є засновником часопису. У ювілейному заході взяли участь відомі українські вчені, педагоги, лікарі, письменники, журналісти, митці, культурні й громадські діячі.

Ювілейне зібрання натхненно провів Василь Григорович Кремень – академік НАПН та НАН України, президент Національної Академії педагогічних наук України й Товариства «Знання» України. Про історію часопису й свою наполегливу працю над його збереженням проникливо розповів головний редактор журналу «Наука і Суспільство» Дмитро Миколайович Єсипенко – кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України. Національна Академія педагогічних наук України відзначила подвижницьку працю Д. М. Єсипенка медаллю «Григорій Сковорода».

Редакція

А напередодні колеги привітали Дмитра Миколайовича зі славним 70-літтям

Вітання з ювілеєм Дмитрові Єсипенку – головному редакторові журналу «Наука і Суспільство»

Вітаємо шановного Дмитра Миколайовича Єсипенка зі славним 70-річчям!

Дорогий Дмитре Миколайовичу! Щиро поздоровляємо вас з 70-річним ювілеєм, зі 100-річчям редагованого вами журналу «Наука і суспільство»! Вітаємо вас як члена президії Товариства «Знання» України, заступника голови правління Товариства, багаторічного керівника «Українського центру духовної культури», кандидата філософських наук, заслуженого працівника культури України, відомого громадського діяча!

Високо цінуємо вашу активну діяльність щодо поширення наукових знань в Україні і за кордоном, присвячених історії і сьогоденню незалежної Вітчизни, розвитку її науки і культури, її мужній боротьбі проти агресора.

За поданням Товариства Національна академія педагогічних наук України нагородила вас медаллю «Григорій Сковорода».
Сердечно бажаємо вам миру, доброго здоров’я, намріяного щастя, снаги і наснаги, нових успіхів в ім’я зміцнення і захисту України, для Перемоги!

З повагою –

• Президент Товариства «Знання» України, президент НАПН України, академік НАН України академік НАПН України В. Г. Кремень
• Голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, професор, доктор філософських наук В. І. Кушерець
• Учений секретар Товариства «Знання» України, заслужений журналіст України В. Ф. Василашко.

16 жовтня 2023 року.

«Знаття» – «Знання» – «Наука і Життя» – «Наука і Суспільство»: роздуми з приводу 100-ліття праці на інформаційному полі

Рівно 100 років тому, 16 серпня 1923, вийшло у світ перше число журналу «Знаття» – науково-популярного видання для народу. До 1924 цей часопис виходив як щотижневий популярно-науковий і громадський журнал, а видавець його – господарська структура «Хозяйство Донбасса», яка видавала також свій відомчий однойменний журнал.

З 1924 – це вже двотижневий науково-популярний багатоілюстрований журнал «Знання», орган Народного комісаріату освіти УСРР (з приписом: «Повинен бути в кожному клубі, в кожному колбуді, в кожній школі»).

З 1951 – двомісячний журнал «Наука і Життя», орган Всесоюзного Товариства для поширення політичних та наукових знань.

З 1965 часопис виходить за нинішньою назвою «Наука і Суспільство» як орган Товариства «Знання» УРСР; з 1991 засновник  журналу – Всеукраїнська громадська організація Товариство «Знання» України, а видавець – Український Центр духовної культури.

За свій 100-літній вік часопис трансформувався від опіки центральним державним органом освіти до опіки громадською організацією та завжди виконував і нині виконує важливу суспільну функцію – забезпечує людей ґрунтовними знаннями з усіх сфер життя.  

Людина як духовно-біологічне породження потребує для повноцінного життя високоякісної біологічної й духовно-інтелектуальної поживи. Основа біологічної поживи для розвитку організму й інтелекту – білок. А для цілісного культурного розвитку і здійснення своєї життєвої програми, для забезпечення істинного думання й духовно-вольової діяльності потрібна відповідна добірна духовно-розумова пожива. Усе це разом складає єдине природно-духовне джерело живлення людини.

Тут і постає проблема забезпечення суспільства високоякісною біологічною й духовно-розумовою поживою та збереження загальнонаціонального природно-духовного потенціалу. За неякісний харчовий продукт виробника й реалізатора ще можна притягти до відповідальності. А за неякісний чи й шкідливий інформаційний продукт, який завдає шкоди духовному здоров’ю індивіда й суспільства, ніхто не несе відповідальності, бо розмито моральні критерії. І виходить: хто що споживає, той тим і є…

За однопартійного тоталітаризму діяли відповідні партійно-ідеологічні настанови й цензура згідно з панівною доктриною державного соціалізму. А нині весь життєвий простір заполонив багатопартійний неоліберальний тоталітаризм згідно з панівною доктриною фінансового утилітаризму.

На тлі масового поширення генномодифікованих харчових продуктів, які руйнують генетику людського організму, особливої шкоди завдає людині інфікована інтелектуальними вірусами інформаційна продукція, яка призводить до деґрадації у сфері людської моралі й національної культури.

А де ж наші незалежність і національна ідея? Українська незалежність – це незалежність владарюючого фінансового кагалу од Українського народу. В цьому сенсі Українці – найнезалежніші в Світі, бо все що чинить з нами клептократичний, компрадорський режим, від нас не залежить. А національна ідея «не спрацювала», бо вона ще витає в просторі нашого безладного буття як інтелектуальна абстракція.

А відтак не сформована в нас і національна ідеологія – система традиційних духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм, яка є джерелом і осердям життєвої сили нації в її самовідтворенні й культурно-державному саморозвитку. А як без конструктивної основи національної ідеології й стратегії розвитку народ збудує свою державу? Раз нема національної ідеології й стратегії, то нема й національної держави. Країна без власної ідеології – підконтрольна чужинцям територія. Коли народ не має власної ідеології й відповідної стратегії саморозвитку, над ним владарює колонізаторська ідеологія чужинців, яку насаджує компрадорська влада.

Національна ідея й національна ідеологія визначають стратегію розвитку нації й держави. Дієва триєдність ідеї, ідеології й стратегії забезпечує морально-соціальну зрілість людської особи й суспільства, і завдяки цій системоутворюючій триєдності суспільство спроможне подолати хаос антисистемності й створити систему власного ладу – національну державу.

Життєдіяльність суспільства, його психосоціальної системи добору, збереження й передачі духовно-інтелектуальної інформації в процесі формування національного інформаційно-енергетичного поля забезпечує національна культура – енергоінформаційна система суспільного єства, яка за своїми функціями подібна до вищої нервової системи людини.

А виробництво високоякісного культурно-інформаційного продукту для забезпечення повноцінного функціонування системи національної культури й культурно-соціального розвитку суспільства покликані здійснювати галузі культурної індустрії, якими має належним чином управляти галузевий центральний орган, керуючись національною ідеологією й стратегією.

Нинішня система управління культурною інфраструктурою не відповідає ціннісним орієнтирам національної культури й духовним запитам суспільства – прагненням людської душі жити, а обслуговує занижені прагматично-споживацькі потреби соціального організму. Утилітаризм як синдром глобалізму заполонив увесь український культурний простір, який виявився неготовим протидіяти глобальному квазікультурному імперіалізму.

У попередні десятиліття тоталітарна політика запроваджувала модель уніфікованої, усередненої квазікультури, нівелюючи унікальність національних культурних традицій, у результаті чого в радянському суспільстві виник химеризований соціальний прошарок («совок»), відірваний од джерельної основи національних культурних традицій, який тепер аґресивно насаджує в українському мовно-культурному просторі оту уніфіковану модель «русскоязычной общепонятности».

За роки ілюзорної незалежності майже нічого не змінилося на краще в мовно-культурному просторі України. А руйнація важливих культурних індустрій відбувалася не стихійно, а сплановано. Керований хаос через т. з. трансформаційні процеси паралізував систему традиційних цінностей Українців, а інформаційно-культурний простір України заполонив «русскоязычный» продукт (періодика, книжка, ТБ й радіо).

Завезені з Росії книжки заполонили книжковий ринок України більш як на 90 %, а «русскоязычные» ЗМІ – більш як на 80% нашого інформаційного простору. Така диспропорція набагато загрозливіша, як була за радянського часу, особливо в книговиданні й ЗМІ.

Такий результат імперської ідеології й геополітики Росії, де книговидання стало однією з найприбутковіших галузей, а Україна виявилась найбільшим імпортером російської ідеологічної продукції. Так російська імперська аґресія в інформаційній сфері підготувала передумови для військової аґресії.

Нині, в умовах війни, національний культурний процес, аби зберегти свою духовну сутність, має убезпечувати себе також і від глобальної квазікультури, в якій діють свої тенденції й механізми нівелювання національних культур, спрощення їх до стереотипів космополітичної, комерціалізованої ерзацкультури споживацтва. Аби протидіяти тій глобальній аґресії, необхідний державний ресурс і правовий регуляторний механізм забезпечення подальшого повноцінного функціонування національної культури як системи самоорганізації, самовідтворення й саморозвитку Українського народу в усій його неповторності.

Основним фінансовим джерелом реалізації культурної політики Української держави має бути державний бюджет для забезпечення належних щорічних надходжень на розвиток національного інформаційно-культурного простору. Держава також має ґарантувати юридичну базу для комбінованих фінансових надходжень від спонсорів, меценатів для утримування й розвитку культурної інфраструктури.

Першорядними дієвими чинниками виходу України з духовно-соціальної й економічно-політичної кризи та відродження цілісної системи національної культури є задіяння в суспільне життя національної ідеології й стратегії розвитку та триєдиної система національної економіки, в якій нерозривно поєднуються функції виробництва й реалізації продукції та розподілу результатів праці в інтересах цілого суспільства.

Система виготовлення й поширення українського культурно-інформаційного продукту виконує особливо важливу суспільну функцію, забезпечуючи національне єство духовно-інтелектуальною поживою для розвитку самосвідомості й волі духу, що своєю чергою спонукає до самовідтворення й саморозвитку нації.

Ці духовно-інтелектуальні й соціально-економічні чинники мають бути провідними в національній культурній політиці для оптимального й ефективного управлінні суспільством у системі справедливого суспільного ладу в Україні.

Ми думаємо й говоримо про культуру, а стурбовані невідповідною їй політикою. За професійним твердженням видатного українського вченого-економіста й державного діяча Михайла Івановича Туган-Барановського (1865–1919): «…Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тож для піднесення рівня політики людям передусім необхідно дбати про власну культуру – про свій саморозвиток. Значення поняття культура – розвиток, освіта. За Григорієм Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці».

Українці переживають нині тяжку ситуацію, тож на підмогу собі зобов’язані задіювати  сутнісні духовні сили тих, які попереду нас – безвічний досвід наших подвижників.

Як нам потрібні сьогодні: Григорій Сковорода з життєвими вченнями про «вроджену працю», «філософію мудрого серця» й «совість, як чистий кришталь»; Микола Гоголь з «духовним персоналізмом» і глибинним пробудженням національного духу та самосвідомості Українців, бо «Справжня національність перебуває в самому духові народу»; Пантелеймон Куліш з концептами «філософії природи», «збірної особи Українського народу» та його особистою самовідданою працею, яка не давала спати «ледачій інтеліґенції»; Іван Франко з «величезною, дійовою задачею» перед «українською інтелігенцією – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм».

Наші попередники на диво послідовні у своїх високих духовних спрямуваннях; тільки мало хто годен збагнути далекосяжність їхніх замірів, бо ледачим і знетямленим важко долати обмеження свого егоїзму й недомислу. Високі позачасові помисли подвижників неможливо виміряти куцими мірками лінійного часовиміру, а наснажені потужним духом їхні мудрі думки неможливо збагнути стуманілими прагматичними судженнями.

Джерело сили «збірної особи Українського народу» й запоруку суспільного ладу означив видатний український історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи». Тому й українська ідея в П. Куліша – не абстрактно-незбутня, як у «ледачої інтелігенції», а вивірена справедливою дієвістю його особистого життя й завжди своєчасна як необхідна передумова становлення нації й національної держави.

Бо «…суть у ділі й у правді діла, а не в стилі…», – вістував геній світового письменства з українським серцем Микола Васильович Гоголь (1809–1852) і застерігав: «…Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

Так М. Гоголь ще в 1846 застерігав земляків од «пролетаріатства», яке почало ширитися по Європі, і ще сподівався на нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути од себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й застигли в ній.

Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій, …ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

А тепер «озлілі партії» стали реальністю українського життя й членують українське суспільство на партійні групи й іменні секти бузувірів – безтямних прибічників політичних ошуканців і державних злочинців. А спотворене світобачення крізь «облудні призми всяких партій» навіюють людям не так традиційна партійна преса, як новітні глобальні електронні технології ошуканства.

В нинішніх умовах масового аґресивного засилля електронної дезінформації в людях ще живе потреба в правдивій друкованій інформації. Книговидання й періодика становлять традиційну основу інформаційної сфери України й належать до стратегічних пріоритетів держави у гуманітарній сфері та  є  важливою складовою культурної політики.

Національні книговидання й наукова періодика виконують основоположну функцію передусім у формуванні освітнього інформаційного простору й духовного зростання нового покоління Українського народу, в розвитку й утвердженні в усіх сферах українського життя державної мови як вирішального чинника єдності нації.

Специфіка видавничої справи полягає передусім у тому, що вона є невід’ємною складовою національної безпеки держави. Особливо важлива її роль у відродженні цілісної системи культури української нації, забезпеченні належного функціонування в суспільстві державної мови, в становленні й розвитку національного інформаційного простору.

Функціональні особливості книжки й періодики як одного з найвпливовіших засобів масової комунікації та її соціально-культурні й економічні завдання передбачають дієву державну підтримку видавничого процесу. Адже український культурно-інформаційний продукт – дієвий духовно-інтелектуальний чинник самовідтворення й саморозвитку нації та утвердження національної держави.

З цієї націєтворчо-державотворчої позиції повчальним є 100-літній історичний шлях знакового для стратегії культурно-соціального розвитку України часопису «Наука і Суспільство», який, незважаючи на проминущі політичні умови, послідовно здійснює свою науково-просвітницьку, культурно-державницьку місію.

А що означає так зване нинішнє роздержавлення ЗМІ й до чого воно призвело? «Роздержавлення преси» — одне з зобов’язань перед Радою Європи, які Україна взяла на себе ще 2005 року. Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» Верховна Рада ухвалила 24 грудня 2015 р., а чинності він набув 1 січня 2016.

На те, щоб вивести з числа засновників органи влади й перереєструватися, виданням дали три роки.  Медійна реформа начебто мала на меті обмежити прямий вплив публічних органів на друковані ЗМІ. Ось які оди співали «роздержавленню»:

«Ці видання виходили бюджетним коштом, часто не маючи жодної мотивації для пошуку інших способів отримання доходу. Вони також не мали мотивації для розвитку, вдосконалення й осучаснення, бо єдине, чого від них зазвичай вимагали засновники, – піар та висвітлення в позитивному ключі. Вони пишалися столітньою історією, але не мали майбутнього в сучасному світі. Реформа друкованих ЗМІ дає їм шанс перетворитися на фінансово незалежні видання, що самі визначатимуть свою редакційну політику та працюватимуть в інтересах читачів, а не чиновників або місцевих депутатів. Адже медіа не повинні служити владі».

Насправді, «незалежні ЗМІ» – така сама ілюзія, як і «незалежна Україна». Роздержавлення ЗМІ – це фактична їх приватизація на тлі приватизації України. І наслідки приватизації стратегічної інформаційної галузі такі самі пагубні для Української держави й цілого Українського суспільства, як приватизація стратегічних галузей економіки. Кому тепер служать роздержавлені медіа, відчуло все Українське суспільство.

Українську державу підмінила корумпована, паразитарна «держава в державі» (П. Куліш), а власником усенародного багатства став владарюючий в Україні клептократичний, компрадорський режим. А ЗМІ, які обслуговують той злочинний режим, – його рупори.

Владарюючий режим поділив ЗМІ на лояльні до себе (провладні) та на нелояльні (опозиційні). А рекламний ринок поділив журнали на споживацькі (глянцеві) та на культурно-просвітницькі, прирікши останні на самовиживання. Отже, фінансово унезалежнені од держави медіа стали фінансово залежні од плутократії. І як наслідок злочинної комерціалізації ЗМІ – наклади необхідних Українському суспільству культурно-просвітницьких видань упали з десятків і сотень тисяч до десятків і сотень примірників.

Через такі випробування зі значними втратами пройшов і журнал «Наука і Суспільство». З травня 2010 засновник (Товариство «Знання» України) надавав часткову фінансову підтримку часописові, а з лютого 2022 зовсім припинив фінансування.

Так, часопис «Наука і Суспільство» був приречений, як і інші українські періодичні видання. Та ці поодинокі ЗМІ зберігають свою самостійність завдяки самостійницькому ентузіазму їх очільників. Це реальне культурне подвижництво в умовах фінансової диктатури владарюючого клептократично-плутократичного режиму. На цьому подвижництві тримається й часопис Дмитра Миколайовича Єсипенка.

Д. М. Єсипенко, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України – головний редактор журналу «Наука і Суспільство» з квітня 2009 року. Та ще з квітня 2005 Дмитро Миколайович опікувався підготовкою і випуском журналу як шеф-редактор (редактор – Б. М. Гичко).

З  квітня 2005 по квітень 2010 підготовку й випуск журналу «Наука і Суспільство» власним коштом здійснював Український Центр духовної культури під керівництвом директора – Д. М. Єсипенка. Центр духовної культури, починаючи з кінця 1980-х, один з перших в Україні  розгорнув широку видавничу діяльність. Вийшли 100-тисячними накладами: «Українські казки», «Українські приказки», «Повір’я», «Українські пісні», «Українські балади», «Українські думи».

Видано 32 томи з серії «Український історичний роман», 13 книг із серії «Духовні скарби України», 4 томи з серії «Філософська спадщина України». Важливо зазначити, що всі ці видання здійснено за рахунок коштів трудового колективу, без залучення державного фінансування.

На цьому ж надійному принципові самофінансування тримається нині й часопис «Наука і Суспільство». На порозі 100-ліття журналу Дмитро Миколайович наголошує в програмній редакторській статті:

«У цей ювілейний для журналу рік, хоча він і означений війною, ми ще вище підіймаємо знамено борні за свободу і розвой Української держави, возвеличення людини праці, утвердження людського у людині. Сьогодні ці прості, на перший погляд, істини вимагають від усіх нас конкретних справ і дій, об’єднання трудового, наукового і творчого потенціалу, спрямування зусиль на здобуття перемог на кожній ділянці трудового і воєнного фронтів».

Як головний редактор «Науки і Суспільства» Д. М. Єсипенко згуртував на інформаційному полі часопису продуктивне авторське середовище й резонуюче з ним широке читацьке коло. Явним показником цієї духовно-інтелектуальної взаємодії є широка, як на сьогодні, й зростаюча мережа постійних передплатників.

Читачі цінують старання головного редактора й авторів часопису донести до суспільства глибокі, аналітичні роздуми про сьогодення; здійснити пізнавальні екскурси в історію освіти, науки, господарства й культурно-соціального розвитку України в цілому та показати внесок у наші суспільні надбання й утвердження національної традиції людей подвижницького духу, зокрема представників давніх українських родів; явити нинішні досягнення в усіх сферах життєдіяльності Українського світу, зокрема, задіяти ці здобутки в утвердження справедливого суспільного ладу в Українській державі.

Усі істинні здобутки культурно-просвітницької діяльності часопису в попередні десятиліття лишаються своєчасними нині, бо їх примножує самовідданою працею нинішня редакторсько-авторська спільнота, єднаючи покоління читачів потужним духом українського патріотизму.

Олександер Шокало, культурософ

Джерело: «Український світ»

Запис 100-ліття часопису «Наука і Суспільство» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

300-ліття від народження

Частина 2

(Скорочено)

300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) спонукає до глибокого й цілісного осягнення феномену українського генія: педагога-просвітника, філософа-мудреця, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, художника, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ офіційно визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А мудрець Григорій Сковорода ще понад два століття тому своїм українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові й утверджував Волю Українського Духу та заповів усім наступним поколінням Українців употужнювати дієвість Волі: «Воля дужча за всяку неволю!». Наскільки ж дозріли нинішні покоління до українського антиколоніального самоусвідомлення, власного дужого волевияву й самостійного повносилого життя?

Морально-світоглядна основа Сковородинства

Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, роду, народу. Світогляд Григорія Сковороди – це його світообраз, внутрішнє осягнення Світу з глибини свого серця та з морально-світоглядної традиційної основи рідної культури й власного самостійного життя.

Світообраз Г. С. Сковороди – цілісний мистецько-філософський образний світ митця й мислителя-енциклопедиста, заснований на його особистих морально-світоглядних засадах та на спільнокультурних архетипах-праобразах природно-космогонічного світогляду й глибинної самосвідомості Українського народу. Саме з цієї засадничої позиції можемо цілісно осягнути український феномен Григорія Сковороди.

Моральний образ Українського мудреця докладно описав його учень та біограф Михайло Ковалинський:

«Сковорода, тримаючись пристойності тієї особи, яку обрав він представляти на театрі життя, завжди сторонився знатних осіб, великих гуртів і чиновних знайомств: любив бути в малому колі невимушеного поводження з людьми відвертими; надавав перевагу щиросердному поводженню більше від усяких улесливих прийомів, у зібраннях займав завжди останнє місце, подалі від усіх і неохоче заходив у бесіду з незнайомими, крім простих людей»; «ділився останнім з убогими, мав набожність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

А ось який образ мандрівця Григорія Сковороди змалював у своєму юнацькому оповіданні «Майоре, майоре!» Ізмаїл Іванович Срезневський (1812–1880), згодом харківський професор, академік Петербурзької академії наук, визначний вчений-славіст:

«Сухий, блідий, довгий: губи пожовкли, немов потерлись;  очі блищать то гордістю академіка, то наївністю жебрака, то безвинною простодушністю дитини; хода й постать поважна, розмірена… А послухали б ви його. Почав він казати, – казати вміє й любить і каже інколи, як добрий українець; та зате вміє і поморочити й інших, і себе з ними і вченістю, й розумом, і побожністю… Та він є добрий, і чесний, і щирий».

Проникливо охарактеризував Український духовний тип Г. С. Сковороди його біограф Г. П. Данилевський – український письменник, історик, етнограф, публіцист, уродженець Слобідської України:

«Сковорода був людиною самостійною, вільнолюбною, з великою стійкістю моральних переконань, сміливий у викритті тодішніх місцевих зловживань. Незважаючи на свій містицизм і семінарський, кострубатий і нерідко неясний склад письма, Сковорода вмів, на практиці, у своєму чисто-стоїчному житті, стати цілком зрозумілою й цілком народною людиною в усій Україні того часу».

Відомий сковородинознавець, багаторічний хранитель фондів музею Г. С. Сковороди в Сковородинівці Дмитро Михайлович Дудко (1956–2014) прозірливо закликав:

«Треба самокритично визнати, що Григорія Сковороду, живу, мудру, веселу людину, добре таки «законсервували» вчені, ускладнивши його й без того непросту мову, його алегоричне упакування навколишнього світу. Треба звільнити Сковороду від зайвої академічності, штучної незрозумілості, зробити так, щоб він жив не лише в наукових бібліотеках та оживав на філософських читаннях, а, як і у свій час, заходив до кожної хати з мудрим словом, порадою, настановою. Згадаймо: китайський вчений і мудрець Конфуцій жив понад 2,5 тисячі літ тому, а й сьогодні він залишається другом і порадником кожного китайця. Як і мудрець Конфуцій, Сковорода, без перебільшення наш сучасник, наш співрозмовник на кожен день…».

Отже, Григорій Савович Сковорода – феноменальна, рідкісно цілісна особистість Українського духовного типу: чуйна, совісна людина щирого й веселого серця, потужної волі духу, мудрий знавець Істини, рішучий і відважний, прямий правдолюб і викривач неправди, вільний од багатства й влади, справедливий моральний суддя, нещадний до лукавства й кривди та непохитний у своїй ясновідній морально-світоглядній спрямованості до Істини. Український мудрець своїм вільним духом – своєчасний будитель волі в усіх поколіннях Українців.

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – свій Український духовний тип, як і Український генотип, Григорій Сковорода засвоїв у козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної Української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Хоч у своїх філософських трактатах Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт) і давньогрецьких і давньоримських філософів, одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Витоки Сковородиної філософії найчастіше вбачають в античній філософії та патристиці – філософському напрямі, заснованому так званими отцями церкви. Визначний україніст і сходознавець Андрій Петрович Ковалівський (1895–1969), нащадок славного роду Ковалівських, з яким значною мірою пов’язана доля Г. С. Сковороди, зокрема останні роки життя, які провів у їхньому домі й знайшов свій останній прихисток, наголошує, що «не можна виводити світогляд Сковороди лише з античної філософії та патристики, іґноруючи обставини його життя, суспільне середовище, в якому він творив, не з’ясовуючи чому, власне, мислитель користувався тим чи іншим готовим ідейним «знаряддям давніх письменників».

О. Я. Єфименко також наголошує на визначальному особистісному чинникові життєвої філософії мудреця: «Сковорода присвятив усе своє життя розвиткові власного філософського вчення та його поширенню, присвятив життя сповна й щиро: жодної риси в його житті не було такої, яку можна б вважати його приватною, не пов’язаною з його місією».

У своїй усеосяжній філософсько-освітній системі Григорій Сковорода поєднав ясновідний морально-світоглядний принцип української традиції, Піфагорів принцип кордоцентризму й природовідповідності, Сократів принцип моральної зрілості людини й культуровідповідності та дгармічну (ясновідну) духовну практику східних культур.

Сковорода – єдиний, крім Сократа й Піфагора, європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Український мудрець Сковорода, як давньогрецькі мудреці Піфагор і Сократ, не замикався в межах жодної філософської чи релігійної доктрини, а завдяки геніальній інтуїції – ясновіданню через власне самопізнання осягав Істину як сутність «безпричинного початку, безпочаткової причини» – Всеєдиного Ладу, Абсолюту чи Бога. Давні греки називали ту сутність – θεός (Теос), а давні римляни – Deus (Деус), і ті наймення відповідають давньоукраїнському найменню Дій – дієва сутність Ладу. Г. Сковорода згадує Дія в передмові до власного перекладу «Книжечки Плутархової про спокій душі»: «Ухилившись од Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його «Про спокій душевний», витлумачивши не зовнішню словодзвінкість, а саму силу й есенцію, ніби гроно в точилі видавив. …Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, та в нові міхи і вино нове влито». Давньогрецьке θεός  і давньоримське  Deus мають спільну етимологію з давньоукраїнським Дій.

Своє глибинне розуміння Дія як дієвої духовної сили Всеєдиного Ладу Сковорода пояснює так: «Увесь Світ складається з двох Природ: одна – видима, друга – невидима. Видима Природа називається Плодь, а невидима – Бог. Ся невидима Природа, чи Бог, усю Плодь проймає й утримує; скрізь і повсякчас був, є й буде. Наприклад, тіло людське видно, та Розуму, який проймає й утримує його, не видно. Через це у давніх Бог називався Всесвітній Розум. І Йому в них були різні наймення. Наприклад: Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна й ін.… А в християн найзначніші йому наймення такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина» («Початкові двері до християнської доброчесності»).

Від первинних природно-космічних сутностей θεός, Deus, Дій походять пізніші поняття теїзм – релігійне переконання в існування надприродної істоти, що створила Світ; теологія – догматичне віровчення про пізнання бога як надприродної істоти (модерні теологи змішують теологію з філософією, яка пізнає Істину).

Штучний теїзм породив свою протилежність атеїзм, які становлять антиномію – нерозв’язну суперечність. Теїзм як боговизнання й атеїзм як безбожництво взаємно заперечують один одного. Теїзм безглуздий у свому марновірстві. Так само й атеїзм безглуздий, бо неможливо заперечити те, чого немає.

Від θεός походить також пізніше поняттям теонім, яким стали позначати імена різних божеств.

Теонім бог в українській мові походить від пізньоіранського, туранського бага – багач, багатство, майно, розпорядник багатства, майна, що своєю чергою походить од божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – багач, давець багатства.

Поняття бог занесли в Український світ туранці-русь зі Сходу й почали впроваджувати його в процесі колонізації Українських земель з південних теренів у подвійному теонімові даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували для полегшеного призвичаєння). Отже, бгага-бага-бог – багач, давець багатства, майна. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти.

Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши морально-світоглядні сутності природно-космогонічного, дорелігійного світогляду української агрокультури. Передусім це життєродна тріада Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого енергетичного первеня, Рода (Ладо) – чоловічої, небесно-сонячної, життєзароджуючої сутності, Родиці-Природи (Лада) – жіночої, земної, життєродної сутності.

Для Сковороди Бог – не персоніфікований іконний образ юдо-християнства, «сущий на небесах», а принаявний в усьому «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад, Усепроймаючий, Усеосяжний Дух Життя.

У давньоукраїнському універсальному понятті Усеєдиний Лад, Усеєдиний чи просто Лад закорінений Сковородин Єдиний Первінь, який корелюється з фундаментальним поняттям античної філософії й математики – Єдиним, непізнаваною розумом Першосутністю, ототожнюваною зі Щастям. Концепцію Єдиного у вченні хенологія (грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників, нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом, європейської філософії.

За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності.

Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Це і є сутність Усеєдиного Ладу – самонародження з себе, проявлення в самоподібній безлічі й повернення до себе.

Поняття Лад у філософії перший запровадив «найбільший еллінський мудрець», математик Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя. …У Природі все ладується незмінними законами». Лад наявний у Космосі – уладованому Всесвіті й у земній Природі.

Піфагор розкрив Всеєдину первинну сутність Ладу, Природи й Роду людського:

«Всеєдиний – це число чисел, Він містить у собі все і сам перебуває в усьому».

За вченням Піфагора, Всеєдиний як «число чисел» містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиного як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким усе в Космосі пов’язане з числовими правилами й пропорціями, що є основою Космічного Ладу.

Той Космічний Лад Піфагор називав музикою сфер. Тобто Лад принаявний на фізичному й духовному рівнях Усеєдиного Життя та пов’язує в єдине ціле владованість космічної й земної, природно-культурної, сфер. Піфагор застосовував музику для очищення, уладування душі й практикував лікування музикою. Піфагор відкрив гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони їх уладованості.

За Піфагоровим вченням, усеєднаючим першопочатком усіх речей є числові співвідношення, які передають владованість, гармонію в Природі: «Суть усіх речей – числа». Тому, за Піфагором, основоположні принципи Світобудови можна описати математично. Кожна сфера уладованого Всесвіту означена певним числом і має притаманний лише їй звук, тож цілий Космос як уладований Всесвіт являє собою злагоджений світовий хор. Хоч Піфагор і вважав математику мистецтвом, а не наукою, він заклав арифметичну основу теорії чисел.

Піфагоровою теорією й символікою чисел незмінно цікавиться Сковорода, інтерпретуючи його вчення для обґрунтування суті власної світоглядно-пізнавальної системи – «Трисонячної єдності»:

«В центрі трикутника око. Альфа – всякій плоді передує. Омега – після всякої плоді лишається. Віта – рожденна і зникома середина, та за початком і кінцем вічна. Ся трійця є одиниця (Трисонячна єдність і Природа): Трисонячна єдність, недремне око» («Бесіда 2-а, названа Observatorium Specula (по-єврейськи – Сіон)»); «Піфагор, розкусивши емблемат трикутника й угледівши в ньому Істину, весело волає: «Осягнув! Осягнув!»; «А ще хто з Піфагором розкусив фігурний трикутник, що дає Істину, той бачить, як у ньому 3, 2 й 1 тотожні» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є еволюція – всеєдиний принцип розвитку всього живого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного.

Мудрець Піфагор застеріг од релігійної облуди:

«Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас»; «Навчіться пізнавати людей: пізнання людей доречніше й потрібніше, ніж пізнання богів. Залиш жерцям досліджувати єство богів, а ти займайся пізнанням людського серця. …Лад хай буде твоїм божеством! Безперестану дотримуйся його серцем».

А ось як Сковорода осмислює Світову Всеєдність, Усеєдиний Лад і Єдиного: «Погляньмо тепер на Всесвітній Світ сей… А я бачу в ньому Єдиний Первінь, так як єдиний центр і єдиний розумний циркуль у безлічі їх. …Отже, Світ у мирові то є вічність у тліні, життя в смерті, пробудження в сні, світло в темряві, в брехні Істина, у плачі радість, у відчаї сподівання. …І так завжди все йде в безкінечність. Увесь дієвий Первінь і мир сей, будучи тінню його, не має меж. Він завжди і скрізь при своєму Первені як тінь при яблуні. В тому тільки різниця, що дерево життя стоїть і вікує, а тінь маліє; то минає, то родиться, то зникає і є ніщо. Матерія безсмертна» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Усеосяжній морально-світоглядній сутності Всеєдиного Ладу – самородного, неперсоніфікованого, безвічного енергетичного первеня в українській дорелігійній світоглядній традиції, Сковородиному «єдиному началу», «єдиному центру», «дієвому началу» , що є «безпричинним початком, безпочатковою причиною», відповідають фундаментальні поняття античної філософії й математики Єдиний і Всесвітній Розум та новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття.

Відповідниками українському морально-світоглядному первеню Лад є ведичний – Дгарма (Універсальна основа Світоладу), давньоарабський – Дін (Лад, звичай), давньояпонський – Камі (Дух, Первінь життя), китайський – Дао (Всеєдиний моральний принцип), черкеський (адизький) – Тха (Всеєдиний, усепроймаючий дух), в античній і середньовічній натурфілософії – Ефір, Плазма, Квінтесенція (Найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт).

Сковорода, як і його античні попередники, базує свої істинні осягнення на морально-світоглядній, природно-космогонічній основі агрокультури, де все саморозвивається, самовладовується в спрямуванні до світла Істини, як до світла Сонця – першоджерела Життя: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце».

Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, чітко визначав первинні морально-світоглядні поняття, завдяки яким систематизував свої знання Людини й Світу. Сковорода, як Платон, Піфагор і Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», не тільки осягав Істину, а й жив істинно в єдності з Усеєдиним Ладом, Світовою Всеєдністю й Земною Природою.

Надійним свідченням того, що Г. С. Сковорода жив за одвічними законами Природи й давніми моральними звичаями свого народу та не додержувався віросповідних догм і церковних приписів, є архівні матеріали академіка І. І. Срезневського:

«Сковорода явно не додержувався ні постів, ні обрядів християнських, не ходив до церкви, а наостанку й не причастився, і, коли йому запропонували запричаститися, він не схотів, кажучи, що це не потрібно для нього» («Из «Украинской скарбницы» И. И. Срезневского», 1919).

На вмовляння запричаститись перед його відходом з цього світу мудрець відповів: «Не євхаристія єднає людину з Богом, а пізнання себе». Це нагадує дотримання характерницького звичаю: «Характерників ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-свойому».

Григорій Сковорода навіть формально не належав до християнства – тодішньої панівної імперської релігійної ідеології. За своїм моральним світоглядом і способом життя український мудрець був близький до духовних практик Сходу, зокрема, до буддизму, суттю якого є не віра людини в бога, а  її самопізнання й духовне самовдосконалення та здійснення життєвої програми своєї душі.

Ось як Григорій Сковорода розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не збулось у самій людині».

Сковорода, як східні й античні мудреці, за базовий початок бере пізнання людиною самої себе для пізнання Світу, а не бога. Засновник буддизму індійський духовний подвижник Сіддгартха Ґаутама, він же Будда Шак’я-Муні (VІ–V ст. до н. е.) так ствердив суть свого природно-морального вчення: «Центральною фігурою буддизму є не бог, а людська істота». Український природознавець-мислитель, засновник учень про біосферу й ноосферу Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) ствердив цю одвічну Істину: «Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості».

Григорій Сковорода жив за природними звичаями й морально-світоглядними принципами агрокультурного світогляду: прокидався вдосвіта – починав день з Досвітньою Зорею, яка вістує схід Сонця. Мудрець часто згадує вісницю Сонця – Досвітню Зорю в її давньоукраїнському найменні – Денниця. Зокрема, у своїй завершальній праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791), де «Бесідують Душа й Нетлінний Дух», Григорій Сковорода наводить новозавітну, християнську догму, зі слів апостола Юди, про «упалих ангелів»: «Ангели, які не додержалися свого Начала». «Зорі принадні: їм же морок пітьми держиться повік».

І одразу ж пояснює: «Ось упалі з небесної седмиці Лучіфери! Денниця по-римськи – Лучіфер, тобто Світлоносець, який день за собою веде. Бо Денниця є Сонцю Предтеча й Передвісник Дню. Глянь! Се прекрасна тобі Денниця! …Де ж твій День нам, люба наша Деннице? Дай нам!  Адже ти не принадна, в морок залюблена Зоря. Вже нам ніч мерзенна остогидла. …У давніх Свічкою, Лампадою і Оком Всесвіту називалося Сонце». Денниця з давньоукраїнської міфології відома ще як Досвітня Зірниця або Уранішня Зоря, а в давньоримській міфології схід Сонця вістують Лучіфер або Люцифер (лат. Lucifer – світлоносний: від lux – світло й fer – нести) та Венера (після заходу Сонця її називають Вечірньою Зорею).

Що ж сталося з одвічними світлоносними астральними сутностями дорелігійного ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури – давньоукраїнською Денницею та давньоримськими Лучіфером і Венерою?

Юдохристиянська релігія підмінила світлоносні природно-космогонічні астральні сутності дорелігійного ясновідного агрокультурного світогляду своїми уявно-штучними божествами – персонажами релігійного культу, бездушними окультними ідолами, персоніфікованими в образах месій, пророків, апостолів, святих мучеників. Так юдохристиянська релігійна ідеологія упослідила світлоносні природно-астральні сутності сонячного світогляду агрокультури, явлені в небесних світилах і їхніх образах-символах, та перемкнула їхню світлу силу на своїх паразитарних еґреґорів (від лат. grex – табун, натовп, скопище) – знаряддя психоінформаційного прив’язування, заневолення людей у релігіях.

У християнстві світлоносну Досвітню Зорю – вісницю Сонця стали трактувати за доктриною месіанства як символ божого вістування, одкровення, а Сонце підмінили Христом.  До того ж, головного персонажа християнської релігії – Христа скопійовано з Мітри – Духа Сонця й Світла зороастрійської міфології, а основні елементи й дату Різдва Христового скопійовано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування духа хліборобства Сатурна в пору Зимового Сонцестояння.

Христа ритуально розіп’яли й стали вважати принесеним у жертву Агнцем божим – жертовним ягням. Юдеї принесли в жертву Христа, як приносять у жертву ягня на свою Пасху-Песах, і тому Агнець божий (жертовне ягня) став символом Христа.

І відтоді одночасно юдеї справляють жертву Христову, а християни – воскресіння Христове. Дотримуючись того магічного пасхального ритуалу, християни стають безтямними, бо нібито славлячи воскресіння Христове, насправді справляють жертву Христову – моляться смерті. Отже, християни, безтямно наслідуючи юдеїв, моляться проти самих себе. У цьому – абсурдність жертовної магії християнських ритуалів і церемоніалів.

Юдаїзм і християнство започатковані на магії жертвопринесення. Першою жертвою юдейському богові Ягве, за Біблією, вважають сина Адама і Єви – скотаря Авеля, якого нібито вбив у двобої його рідний брат – хлібороб Каїн, убив ніби через заздрощі, що Авелеву жертву (ягня) дуже вподобав Ягве.

Так у Біблії з позиції скотарів-кочовиків юдеїв відображено протиборство кочовиків і хліборобів. Відтак виникли секти – авеліти й каїніти та почало ширитися сектантство. Тепер апологети авелітів приписують послідовникам каїнітів усі війни останніх тисячоліть і навіть майбутні глобальні катастрофи.

А Денницю – Вісницю Сонця з українського дорелігійного світогляду та Лучіфера-Люцифера – Світлоносця з римського дорелігійного світогляду юдохристиянська релігія своїми догматами оголосило «упалим ангелом» і зробила уособленням темних сил, символом антихриста. Юдохристиянська релігійна ідеологія представила світлоносних Денницю й Лучіфера-Люцифера як гордих, непокірних, тож «скинула» з Неба на Землю й заволоділа Небом і Землею.

Юдохристияни звалили весь свій аморалізм і все своє злочинство на Люцифера-Люципера, персоніфікувавши в ньому власне злобительство. Так морочний месіанський догмат аврамічної релігії аґресивних кочовиків спотворив ясновідний природно-космогонічний світогляд агрокультури. Так на підставі біблійних догм вигадано уявну, спотворену релігійну картину Світу.

Проте в українському народному світосприйнятті й міфопоетичній традиції Денниця живе в щоденній яві та в архетипному образі Досвітньої Зорі в народній пісенності, у філософії Григорія Сковороди й поезії Лесі Українки («Досвітні огні»), де Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність людей праці, хліборобських звичаїв та в цілому української агрокультури й самої України.

А в молдавсько-румунській пісенній традиції Люцифер живе в архетипному образі Лучафера – Духа-Світлоносця й у назві планети Венера. Безвічну духовну суть Лучафера-Світлоносця геніально передав у своїй вершинній поемі «Лучаферул» молдавський поет, класик румунської літератури Міхай Емінеску (1850–1889). Християнська ідеологія у своїй нещадній боротьбі з непідвладними їй світлоносними сутностями дійшла до остаточного викриття свого морочного аморалізму. Облудні християнські ідеологи придумали різні «диявольські секти» й навіть «Церкву Сатани», щоб відтінити нібито «темною силою Люцифера» нібито «світло Христового вчення».

У морально-світоглядній традиції агрокультури Денниця-Лучіфер – давній символ протиборства ясновідного сонячного світогляду з морочною юдохристиянською релігійною доктриною месіанства. А юдохристиянство  обізвало вісника Сонця Лучіфера-Люцифера «упалим ангелом», який не покорився юдохристиянському Богові мороку. Бо в аврамічних релігіях ангел як посланець Бога виконує його веління.

А в ясновідному світогляді ангел (давньогр. ἄγγελος – вісник) власною волею вістує Істину. Для Григорія Сковороди образ ангела – вияв доброї волі, ясновідної суті Ладу й провідник до щастя: «Ангел мій охоронець нині зі мною звеселяється пустинею. Я до неї народжений. Старість, бідність, угамованість, безпечність, незлостивість є мої в ній співжилиці. Я їх люблю, і вони мене», – так писав безмаєтний Г. С. Сковорода до свого знайомого, найбагатшого харківського купця А. Д. Карпова з Густинської пустині 19 лютого 1779 р. Мудрець Сковорода визнавав природні світлоносні сутності й дотримувався природних звичаєвих свят Сонячного Кола та не сприймав штучних релігійних ритуалів і церемоній.

Непорушними лишилися світлоносні астральні сутності ясновідного сонячно-космогонічного світогляду агрокультури в прадавніх пам’ятках ведичного знання – ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі. В Авесті Уранішня Зоря зветься Устра, в Ріґведі – Уштра, і від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Досвітньої Зорі Країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна. Давність сонячно-астрального імені Україна підтверджується давністю Української агрокультури, вік якої налічує понад 7 500 літ.

У контексті сонячно-астральної архетипності в морально-світоглядній основі агрокультури на особливу увагу заслуговує звернення українського духовного подвижника Сковороди до досвіду давньоіранського духовного подвижника й суспільного реформатора VІІ ст. до н. е. Зороастра (Заратустри) – засновника зороастризму й автора найпершої пам’ятки давньоіранської культури Авести (авестійське awastāg – основа, основне знання), що є однією з найдавніших ясновідних книг людства.

У філософському трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» зверненням до пісні-славеня Заратустри Сковорода обґрунтовує сонячне зображення світлоносної сутності Всеєдиного Ладу: «Сей Єдиний Первінь, як основу мудрості, любомудри в різних віках і народах зобразили різними фігурами й монументами, наприклад, колом, кулею, Сонцем, оком… За Сонцем – ранок, світло, день, вогонь, проміння, блискавка, сяйво… Зороастер зобразив Сонцем з сею піснею: «Почуй, Сонцесяйний, володарю всевидячого безвічного ока!». Заратустра сформулював моральний закон у триєдності «добродумання, добродіяння й доброслів’я», що став основою вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури Заратустра сформулював базовий принцип-закон природного права як основи справедливого суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню хліборобську мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає».

На цьому базисі природного права Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу: ліквідував владарювання паразитарної військово-грабіжницької касти друджів-рашів і їх оргістичного культу з кривавими жертвуваннями та узаконив як основу справедливого суспільного ладу моральність хліборобської праці й моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв і сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю й сіяти зерно».

До Зороастризму дуже близьке Піфагорійство, оскільки Піфагор глибоко перейнявся морально-світоглядними принципами Заратустри. З сонцевизнавчою морально-світоглядною основою вчень Заратустри й Піфагора про ототожнення Сонця з Єдиним (Усеєдиним) і про двоїстість Світу споріднене вчення Сковороди про Трисонячну єдність і дві природи.

На цій морально-світоглядній основі мудрець Сковорода в трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)» явив перспективу відродження ясновідного природно-космогонічного світогляду агрокультури й відновлення Ладу в «заселеному Світі» й справедливого суспільного ладу:

«…Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці».

З огляду на сонячно-космогонічний претекст давньоіранської Авести й давньоримської міфології, «той, хто супокоїться в Сонці», «хто сидить у Сонці», – це Вісник Сонцесяйного, Дух Сонця, Світлоносець-Люцифер, Досвітня Зоря, Денниця, Устра… Отже, пробуджений Дух Сонця пробудить осяйною силою свого світла життя на Землі.

Григорій Сковорода як визнавець одвічної Істини й позачасового, безвічного Істинного Знання звертався до їх першоджерельної основи й до осягнень своїх великих попередників, а як новатор осмислював давні знання з позиції їх своєчасної необхідності. Так народилась його «Трисонячна єдність» – образно-смисловий код Сковородинського світообразу й людинознавчо-світознавчої системи, яка поєднує «пізнання себе» й «пізнання Світу», «виховання серця», «філософія серця» й «друге, духовне, народження» у власній культурі, здійснення себе у «вродженій праці» й досягнення «радості серця – щастя».

Отже, в морально-світоглядній основі Сковородинства – базові концепти феномену українського мудреця, які відповідають світоглядним архетипам давньоорійської, античної й давньоукраїнської культурних традицій: «Трисонячна єдність» – Усеєдність, «Всесвітній Світ» – Світова Всеєдність і «Єдиний Первінь» – Усеєдиний Лад.

 «Трисонячна єдність» – Усеєдність

Основою «Трисонячної єдності» або Всеєдності у світоглядно-пізнавальній системі Григорія Сковороди є вчення про «три світи» й «дві природи» та концепт «єдиного начала», «єдиного центру», «дієвого начала». Найясніше, найповніше сутність власної морально-світоглядної системи як основи пізнання таїни Життя у Світовій Всеєдності мудрець Сковорода висвітлив у своїй підсумковій праці «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний» (1791): 

«Є три світи. Перший є всезагальний і заселений Світ, де все народжене проживає. Сей складається з незліченних світ світів і є Великий Світ. Інші два є часткові й малі світи. Перший мікрокосм, тобто – світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У заселеному будь-якому Світі Сонце є оком його, бо око є Сонцем. А як Сонце є голова Світу, то не дивно, що людина названа мікрокосмос, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, бо в ній зібрані небесних, земних і підземних плодей фігури, щоб вони були пам’ятками, які ведуть нашу думку в розуміння вічної Природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у барвах своїх. …Сонце є архітипос – архіобраз, тобто первинна й головна фігура, а її копії й віцефігури є незліченні й наповнюють усю Біблію».

А методологічним ключем до пізнання таїни Світобудови є вчення про «дві природи»: «Увесь Світ складається з двох природ: одна – видима, друга – невидима…». Третій, символічний світ, є посередником між Великим Світом і малим світом, і через нього «внутрішня людина» осмислює приховані смисли невидимої природи й осягає триєдність «Всесвітнього Світу». 

Мудрець Г. Сковорода своїм світоглядним концептом «Трисонячної єдності» орієнтує на світло Сонця духовний процес самопізнання – пізнання власного мікросвіту й через себе – осягнення суті макросвіту, тобто Істини Всеєдності: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце». А найвищий ступінь осягнення Істини мудрець назвав «октавою світла», яку він чув у духовно народженій, культурній людині.

Так мудрець Сковорода в самоподібності малого й великого світів осягнув самоподібність Всеєдності – самовладовану фрактальну цілісність Світової Всеєдності. Фрактал – математична множинність, яка має властивість самоподібності. Самоподібна безліч фрактальних сутностей є першоосновою Всеєдності – Всеєдиного Світу, Всесвіту. Фрактальний лад Всесвіту виявляється в самій Природі – в її органічних і мінеральних формах, земних і космічних.

Фрактальна самоподібність є ознакою Всеєдності мікросвіту й макросвіту. За Сковородою, Сонце є «первинна й головна фігура», «голова Світу», а за сучасною фрактальною астрофізикою Сонце є енергетична першосутність життя у Всесвіті, яке своєю життєсійною енергією зародило всю самоподібну безліч фрактальних першоелементів у Земній Природі від атома до живої клітини, з яких формуються всі організми – вся плодь.

Усі живі структури Світової Всеєдності самоорганізовуються на основі самостійної життєвої сили у своїй фрактальній самоподібності. За всеосяжним принципом самоподібної цілісності (фрактальності) Світової Всеєдності в найменшій часточці виявляється ціле, яке складається з самоподібної безлічі часток.

Ідею Всеєдності як самоподібної фрактальної цілісності сформулювали ще ранні античні мислителі: «В усьому є частина всього» (Анаксагор); «І з усього – одне, і з одного – все» (Геракліт). З осягненнями античних мислителів та з відкриттями в нинішніх фрактальній фізиці й психології корелюється Сковородина самоподібність трьох світів.

Внутрішня сутність макрокосмосу й мікрокосмосу однакова, бо є самоподібними породженнями Всеєдиного – безкінечного й безвічного першоджерела енергії Світової Всеєдності. Звідси Сковородин висновок, що достатньо пізнати мікрокосм – людину, і можна збагнути весь макрокосм – «Всесвітній Світ» як Світову Всеєдність.

Поняття макрокосмос і мікрокосмос зустрічаються вже в античних філософів і вчених, а згодом їх підхопила «філософія Природи» XVI ст., зокрема Парацельс (1493–1541) – знаменитий швейцарський лікар і натурфілософ. Парацельс уподібнював Світ до людського організму у великому масштабі, а людину вважав світом у маленькому масштабі.

Сковородинське морально-світоглядне вчення про три світи розвинув у своїй філософсько-мовознавчій, психолінгвістичній школі О. О. Потебня. Тільки коли Сковорода розрізняє триєдиний Світ на малий (людина-мікрокосмос), великий (макрокосмос) та символічний (Біблія), то Потебня розрізняє цю триєдність Усеєдиного Світу на  світ людини (я), навколишній світ (не-я) та світ символів (мова).

Тобто Потебня на місце Біблії, яка була для Сковороди «символічним (таємнообразним) світом», ставить українську міфопоетику й явище мови – способу життя людської особистої й національної самосвідомості. Єдність цих трьох світів людина осягає через себе – в самопізнанні й досягає єдності цих трьох світових сфер у собі завдяки самосвідомості.

Надзвичайно проникливо О. Потебня осягнув послідовність вияву думання, мови й мовлення (висловлення) у праці «Думка й мова», спростувавши цим логократичну біблійну міфологему «Спочатку було слово»:

«Людина мимовільно й несвідомо створює собі знаряддя розуміння, саме розбірливий звук і його внутрішню форму, на перший погляд незбагненно прості порівняно з важливістю того, що досягається завдяки їм».

Індивідуальну неповторну природу мислення О. Потебня розкрив через «існування в людині особливого роду асоціацій думки», а «мова виникає від асоціацій подібного роду й, навпаки, дає початок новим асоціаціям»: «Називання словом є зародження думки нової в розумінні її розвитку, в розумінні нового групування попереднього запасу думки під впливом нового враження чи нового запитання… Якщо воно (слово), як нам здається, служить засобом для повідомлення думки, то тільки тому, що воно викликає в слухачеві процес розвитку думки, аналогічний тому, який відбувався перед цим у мовцеві…  Говорити означає не передавати свою думку іншому, а тільки пробуджувати в іншому його власні думки…

Таким чином, у мові людина об’єктивує свою думку й, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою й піддавати опрацюванню цю думку». А коли людина повторює слово в слово думки іншої людини, вона перестає бути собою й стає тією іншою – імітує чуже думання, чуже життя, а не живе своїм. Так людина втрачає свою індивідуальну й національну ідентичність, від чого застерігає О. Потебня: «Денаціоналізація зводиться… на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння, на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». 

Згідно з природно-космогонічним світоглядом народів агрокультури, все живе в Білому Світі розвивається за законами Природи й Космосу, зберігаючи свою видову й індивідуальну неповторність. Бо Природа й Космос – саморозвинні системи, й усе живе в них саморозвивається з самородної енергетичної першосутності Всеєдиного Ладу.

У мікрокосмосі, як і в макрокосмосі, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення.

Природна формула дорелігійного, еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом енергії Всеєдиного Життя. А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив Бог» вигадали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо все є таким, яким його створив Бог.

Насправді, Світ саморозвивається, і в ньому саморозвивається все його розмаїття в самоподібній безлічі й Усеєдності. На цій еволюційній основі розвинув свої світоглядні концепти «Всесвітнього Світу» й «Трисонячної єдності» Григорій Сковорода. Саме зі Сковородинського світоглядного вчення про Всеєдність трьох світів (зовнішній світ – макрокосм, внутрішній світ людини – мікрокосм і символічний світ – міфокосм) мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; послідовник і двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по лінії брата Василя, з якої походила його мати) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку.

Для В. Соловйова Всеєдність – ідеальний лад Всесвіту, в якому гармонійно поєднані всі елементи й стихії життя:

«Я називаю істинною або позитивною таку Всеєдність, у якій одиничне не існує за рахунок усіх або на шкоду, а на користь усіх… Воістину, все до одного існують разом, відокремлене існування не є істинним… Істинна єдність зберігає та підсилює ці елементи, здійснюючись у них як повнота життя».

А основний недолік тогочасної європейської філософії В. Соловйов убачав у її крайній розсудливості, що призвело до руйнування світоглядної системи одвічної Всеєдності Всесвіту:

«Механістичне мислення є мисленням, яке зіставляє та комбінує».

Суть Всеєдності розкриває Сковородинська аксіома – «Істина безначальна». Морально-світоглядні концепти Г. Сковороди «Трисонячна єдність» і «Всесвітній Світ» поєднують у собі ідеї самоподібної цілісності Всесвіту й світу людської культури, бо джерело Всеєдиного Життя одне – Всеєдиний Лад як «безпричинний початок, безпочаткова причина». Світ людської культури – невіддільна жива частка Земної Природи і Світової Всеєдності, бо Всеєдність – це єдність Світу у внутрішній цілісності фрактальної самоподібної безлічі всіх його складових. Тільки зі світоглядної позиції Всеєдності відкривається істинне осягнення явищ Природи, Культури й Волі Духу.

На світоглядній засаді Всеєдності як «Трисонячної єдності» мудрець Григорій Сковорода сформулював триєдиний основоположний морально-світоглядний принцип істинного життя людини волею зрілого духу на природно-культурній основі: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Культура – друге, духовне, народження людини»; «Воля дужча за всяку неволю».

Тріада Природа, Культура, Воля як трисуття «Трисонячної єдності» у своїй внутрішній неподільній цілісності являють усеєдину суть феномену Сковородинства – цілісної морально-світоглядної системи духовно-суспільного подвижництва мудреця Сковороди.

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»

Своїм глибинним осягненням первинності Природи мудрець Григорій Сковорода ясно спростував релігійну догму про «створення богом Світу й людини». Витончено володіючи символічною мовою, мудрець образно описав появу біблійного «міра» й зробив однозначний висновок: у Біблії йдеться не про створення реального Світу, а про «зліплення» біблійного «міра», уявного «мірозданія» – «Книги Буття» юдейства:

«Біблія є маленький богообразний мір, або мірик. Світотворення стосується самої її, а не великого, плоддю заселеного Світу. Мойсей, заздрячи священикам єгипетським, зібрав в одне громаддя небесну й земну плодь і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив «Книгу Буття», тобто світотворення… Це заставило думати, що Світ створено 7000 років тому. Та заселений Світ стосується плоді. Ми в ньому, а він у нас живе. А мойсейський, символічний таємнообразний мір є книга. Вона нічим не стосується заселеного Світу…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець назвав Біблію як основу юдаїзму «міром», світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти. Сковорода не вивчав, не досліджував Біблію як теолог, а користувався її текстами як філософ, показуючи, як за релігійними догмами приховано істинне знання. І користується мудрець Сковорода загальновідомими тоді старозавітними образами значно частіше, ніж новозавітною риторикою, «бо Старий Заповіт, безумовно, надається до символічних тлумачень куди більше, аніж євангельська історія» (Л. В. Ушкалов). І звертається мудрець до біблійних символів не з віросповідною метою, а як до засобів вибудови власного пізнавального філософсько-містичного світообразу.    

Отже, Сковорода – не віруючий, а знаючий: він знав Істину й жив істинно, відкриваючи Істину людям. Тим паче, мудрець Сковорода не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються трактувати вражені месіанізмом.

Григорій Сковорода піддає критиці Біблію й біблійну доктрину «створення Світу», виходячи з того, що Біблія й біблійний «мір» є нагромадженням уявних, символічних, таємних образів, а «заселений Світ» є реальною дійсністю, що проявляється в тлінній матеріальній сфері й Природі вічній, тобто безвічній у часі й безкінечній у просторі. «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина.

Вона є мати прагнення. Прагнення є наснага, жадання й рух. Прагнення дужче за неволю… …Природа наснажує до справи й зміцнює в праці, роблячи працю приємною» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»); «Без Природи, як без пуття: чим далі похоплюєшся, тим безпутніше блукаєш. Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду» («Собака й Кобила»);  «Усе, перепинюване законами щасливої Природи, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. …Як же могла повстати сама проти свого закону щаслива Природа…?» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Сковородинська морально-світоглядна концепція Природи заперечує теологічно-телеологічну доктрину антропоцентризму й надзвичайно своєчасна з позиції антропокосмізму.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр), тобто людиноцентризму як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою». Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать Природу й людську культуру.

Натомість, згідно з морально-світоглядною системою антропокосмізму (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад), людина належить до самоподібної безлічі питомих складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

Антропокосмічне світорозуміння обґрунтував видатний український учений-біолог, філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953) на основі вчення В. І. Вернадського про біосферу й ноо­сферу, на концепції Всеєдності Г. С. Сковороди та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного: «Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки».

Антропокосмізм – це оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Антропоцентризм є аґресивним виявом прагматичного антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки. Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…»; «Багато хто, потоптавши Природу, вибирає для себе наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є втіха, а мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у вродженій праці» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»).

Природа, за Сковородою, є основою владованого людського життя, бо Природа сама владована, довершена, щаслива.

Все живе в Природі саморозвивається з ресурсу самостійної життєвої сили. У біосфері такий саморозвиток усього живого забезпечує природна синергія– взаємодія Сонця й Землі.

А люди забезпечують свій культурний саморозвиток і лад життя волею власного духу та міжособистою духовною взаємодією в дотриманні вселюдського морального принципу й незмінних законів Природи.

«Воля дужча за всяку неволю»

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – стан самостійності, самовладання  людини. Звідси провідна філософема життя мудреця: «Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду». Цією українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення українців і придушення волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств українського суспільства з позиції моральної зрілості й волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Джерело власної енергії Григорій Сковорода радив людям знаходити в самопізнанні, вродженій праці й культурного саморозвитку.

Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. Основне для людини – плекати самостійну силу, мірилом якої є воля духу.

В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу: «Де дух, там і воля» (Памфіл Юркевич). За українським природно-моральним правом, Воля – найвища цінність людського життя. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (од староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ.

Волю-закон приймають на вічовому зібранні всі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі. Воля як фундаментальний принцип-закон українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне.

Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста воля обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний гаразд. Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). В українській правосвідомості воля – фундаментальна правова категорія, дієвий моральний чинник українського традиційного права.

Отже, Воля – основоположний морально-правовий чинник української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя українського мудреця.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Волю») Григорій Сковорода нагадує про відібрані Російською імперією українські вольності й з глибини пам’яті будить у людях дух вільнолюбства .

Воля національного духу – джерело національного права, бо «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). А воля особистого духу людини є джерелом її культурно-соціального саморозвитку, й на цій індивідуальній основі розвивається національна культура.

«Культура – друге, духовне, народження людини»

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить» («Книжечка про читання священного писання…»).

Людина культурно народжується й саморозвивається з першоджерела саморухомої енергії Природи власною самостійною силою – волею духу.

Зазвичай, поняття культура пов’язують з латинським сulturа, що походить від латинських слів colo – ладувати на землі, плекати, вирощувати; та culto – ладувати, доглядати, плекати, вдосконалювати; тобто сulturа – ладування, доглядання, плекання, виховання, довершення. Давньоримський державний діяч і письменник Марк Порцій Катон Старший (234–149 до н. е.) у праці  «De agri cultura» («Про агрокультуру» – «Про землеробство») запровадив сільськогосподарський термін cultura agri – доглядання землі тобто землеробство, хліборобство. Згодом давньоримський державний діяч, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон (106–43 до н. е.) у трактаті «Тускуланські бесіди» запровадив філософський термін cultura animi – плекання, виховання душі. У давньоримському світогляді поняття сulturа означало – розвиток людського світу на природній основі.

Поняття культура закорінене і в давньоукраїнській архаїці, а саме в природно-моральному житті хліборобів за Колом-Сонцем – джерелом земного життя. Український агрокультурний, сонцевизнавчий світогляд споріднений з аналогічним греко-римським світоглядом, в основі якого – славлення Непереможного Сонця. Староукраїнською Сонце іменується Коло.

Коло знаменує рух Сонця по небозводу й річний уладований цикл праці хліборобів, циклічну нескінченність і владованість життя на Землі й в усьому Білому Світі (Сонячній системі). Коло-Сонце – космічне джерело хліборобства й центральний архетип української агрокультури. Так само й латинське colo означає ладувати на землі, вирощувати, плекати.

Тож культура має сонячну функціональність і є виявом світла людського духу. Культура – функція людського духу: індивідуальна культура – функція духу морально зрілої людської особистості, національна культура – функція духу морально зрілої збірної цілісності народу. Культура – не безвольний об’єкт-продукт, а явище національного духу – вольовий суб’єкт історії. Культура за своєю суттю суб’єктна. Чинником культури є внутрішня самостійна сила людини – воля духу людського єства. Культура функціонує завдяки вияву в кожній дії людини її духовної сутності. Функція культури в суспільстві подібна до функції центральної нервової системи в людському організмі.

Власне культура – це система моральної зрілості й духовного народження, самоорганізації й саморозвитку людини, народу й усього людського світу на природній основі, спосіб морального, духовного життя волею духу.

Вольову, дієву сутність культури як системи саморозвитку життя з внутрішнього енергетичного зародку образно розкриває апокрифічна мудрість: «Якщо яйце розбивають силою ззовні, життя припиняється. Якщо яйце розбивається силою зсередини, життя починається. Все велике завжди починається зсередини».

Своїм подвижницьким життям мудреця Григорій Сковорода виробив морально-світоглядні засади практичної філософії культури, методології мудрості – культурософії. Практичні культурософські напрацювання Сковороди стали основоположними для подальших здобутків у галузях філософії культури, філософії мови, лінгвофілософії, зокрема в психолінгвістиці О. Потебні. Сковородинська культурософія є вольовим, дієвим чинником усеосяжного феномену культури та базується на моральній зрілості людини й її істинному знанні.

Отже, базова ознака культурності людини – її моральна зрілість, що забезпечує дієвість у ній совісті, через яку проявляється всеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть Сковородинської культурософії й самого феномену Сковородинства.

Своє осягнення стратегічної суті культури через культурософію Сковорода явив у дієвій філософії-мудрості: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього…».

Поняття культурософія походить від латинського сulturа  – уладування, удосконалення, плекання, виховання, що бере початок з colo – ладувати на землі, вирощувати, плекати, та грецького σοφία – знання, мудрість. Буквальне значення поняття культурософія – дієве знання, самоладування, виховання мудрості, а системне значення – методологія мудрості, світоглядна система морально-духовної орієнтації для самопізнання й саморозвитку людини в системі культури.

Згідно зі світоглядною засадою української культурософії, як людина народжується вдруге, духовно й стає культурною особистістю, так і етнічна спільнота народжується вдруге й стає «збірною особою Українського народу» (П. Куліш), «суцільним культурним організмом нації» (І. Франко).

Визначальною морально-світоглядною сутністю української культури є Лад, як ведичної – Дгарма, давньоарабської – Дін, давньояпонської – Камі давньокитайської – Дао, черкеської (адизької) – Тха, античної й середньовічної – Ефір, Плазма, Квінтесенція. Різні народи по-свойому називають безвічну сутність Життя, явлену в світоглядних первенях національних культур, та суть усіх культур усеєдина: культура – динамічна система самозародження, саморозвитку, самоладування людського світу волею національного духу.

Культура – функція духу, вияв волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.

А спільним для всіх національних культур є вселюдський принцип моральної зрілості, життєвої мудрості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Звідси сутнісна ознака культурософії як життєвої мудрості – єдність істинного знання й вольового діяння.

Сковородинська культурософія у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу має багато спільного з давніми східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Хоч культурософія Г. Сковороди лишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління його послідовників.

Г. Сковорода власним істинним думанням і життям явив приклад істинного дієвого знання, спорідненого з традицією давньої ведичної культури, що є основою самопізнання, саморозвитку, взаєморозуміння і взаємодії людей на культурній основі.

Уся освітньо-філософська діяльність Григорія Сковороди перейнята надзвичайно своєчасним нині морально-світоглядним прагненням людини й народу жити своєю самостійною силою – волею власного духу. А для цього необхідно зберегти душу живою і серце чистим.

Первинність душі й серця: «Не тіло, а душа є людиною», «Голова в людині всьому – серце людське»

Григорій Сковорода називає душу «вічним двигуном», бо вона саморухома й спонукає до життєдіяльності весь організм. Звідси внутрішнє прагнення людини серцем пізнати свою душу – свою життєву програму й у її здійсненні досягти повноти відчуття життя – щастя, радості. Сковородинська «радість серця» – ознака здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена будь-яким ґанджем, не може бути радісною.

За Сковородою, все істинне відбувається передусім у серці людському й здійснюється за життєвою програмою людської душі: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…»; «Не тіло, а душа є людиною».

Цим Григорій Сковорода як філософ-мудрець зближується своєю життєвою мудрістю з античною мудрістю, ведизмом, буддизмом, даосизмом, йогою, суфізмом, і це свідчить, що він є мудрецем античного й східного типу.

Для українського мудреця давня культура – хранителька ясних смислів, явлених у позачасовому вимірі. У Сковороди, як в античних і східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Західні спекулятивні філософи, за винятком Канта, апелюють до прагматичного розуму, а мудреці апелюють  до моральної волі серця. Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею – совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства.

За Сковородою, серце – вмістище духу, тож серцем людина розрізняє внутрішнє й зовнішнє, духовний первінь думки (ідею) від її фізичної форми (слова), серцем осягає істинне знання. Різниця між словом і думкою, як між посудиною та її вмістом. І коли незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх», – застерігає Г. Сковорода. Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…».

Своєчасними лишаються такі застереження Сковороди:

«Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».

За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «Як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». Людині належить утверджувати Істину дієвістю Правди – так людина стверджує свою моральну зрілість.

Послідовник Г. С. Сковороди глибинний український педагог, філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) наголошував на первинності «пізнавального осердя людини», завдяки якому морально зріла людина осягає повноту життя як систему явищ, а вже потім усвідомлює розумом. За Юркевичем, мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, закоріненого в душі: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення у вродженій праці природно-духовної сутності людини.

У самопізнанні людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює життєву програму своєї душі у вродженій праці, яка забезпечує її ресурсом самостійної сили для істинного, щасливого життя в культурному саморозвитку з ресурсу власної самостійної сили.

Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце. Чистим серцем людина розрізняє живі й мертві душі, істинність та облудність. А хто не народився духовно, в того душа мертвіє, не розкрившись. Мотив «живої смерті» – один з основних у Сковородиному «Саду Божественних пісней» і разом з Гоголевими «Мертвими душами» лишається своєчасним застереженням для нинішнього соціуму.

Бо розум без моральної зрілості й волі духу в серці лишається темним і схильним впадати в марновірство, вважаючи істинним вигідне для нього, й так відбувається підміна істинного знання невіглаським псевдознанням, духовності – духівництвом, святості – святенництвом.

Цю морально-світоглядну життєву позицію стверджували слідом за Григорієм Сковородою Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Іван Франко. Генеруючим вольовим осердям життя цих українських духовних подвижників є «філософія серця» або кордоцентризм.

«Філософія серця» і «виховання серця»

Суттєвою ознакою Сковородинської, а відтак і всієї української філософії й педагогіки, є філософія серця або кордоцентризм. Суть філософії серця в тому, що в душевному, духовному житті людини серце є найглибшою сутністю й основою всіх душевних (психічних) переживань і пізнавальних процесів. За Сковородою, серце – вмістище духу: «Серце – головна людина в людині, все інше – околиця».

Серце очищається в милосерді, в лю­бові, й людина народжується «вдруге, духовно», через осягнення «заповітного, священного в собі». Хто народився в чистоті свого серця, той у культурному саморозвитку духом своїм сягає Всеєдності й Безвічності.

Українська філософія серця убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем дієвому знанні – ясновіданні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Філософія серця – сама мудрість, спосіб життя в істині й світоглядне осердя системи української культури. Філософія серця – не науковий метод, а життєвий принцип людини, завдяки якому вона осягає внутрішній сенс усіх способів пізнання й освоєння життя та досягає самоздійснення в культурному саморозвитку. По суті філософія серця – це дієва філософія культуророзвинного людського духу, практична філософія культури – культурософія або принцип життя в Істині.

Дві найхарактерніші особливості феномену Григорія Сковороди – філософсько-духовна практика й педагогічно-освітня діяльність. Філософія (система мудрості) й педагогіка (система самовиховання) Г. Сковороди взаємопов’язані внутрішнім, глибинним прагненням самопізнання й щасливого людського життя за моральним принципом життя в ладу з Природою й Світом.

Сковородинська філософія-мудрість – системний принцип просвітлення, пізнання Істини й мудрого життя в Істині: «…Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Сковородинська педагогіка – освітня система здобування істинного знання, досягнення моральної зрілості в самовихованні та пробудження волі до культурного саморозвитку. Сковородинська новаторська освітня система природного «виховання серця» – педагогіка серця, педагогікою моралі. Ця система виховання спрямовує до моральної зрілості й «другого, духовного, народження», що, за Г. Сковородою, є культурою людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях духу волі, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є вічне джерело волі. Ця воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду».

У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця:

«Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».

Видатний український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». Сакральна педагогіка серця як педагогіка моральності ґрунтується на природних засадах родинного виховання та є основою самопізнання й особистого волевияву дитини. За сакральною педагогікою серця, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея освітньої системи П. Юркевича – виховне навчання.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-виховну систему П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а волею духу через морально зрілий розум скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

У вихованні провідну роль П. Юркевич відводить серцю – «пізнавальному осердю людини» й осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі»; серце – «осердя духовного життя людини й джерело її моральних почуттів».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею зрілого духу.

Воля духу в людині забезпечує здійснення нею життєвої програми своєї душі. У фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути», і запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку волею особистого духу: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.

К. Ушинський, як і Г. Сковорода, у вихованні й навчанні дітей великого значення надавав музиці. З метою виховання серця та поглибленого і всебічного пізнання дитиною себе й Світу та гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», застосувавши знаки мови, математики й музики для глибокого осмислення Істини й цілісного осягнення Світу.

Цим основоположним принципам традиційної української педагогіки відповідає поширена у Світі педагогічна система італійського лікаря й педагога Марії Монтессорі (1870–1952), спрямована на розвиток природних інтересів на противагу формальним методам навчання. Провідний принцип методики Монтессорі – воля: вільний розвиток вроджених здібностей на основі самопізнання, вільне навчання й вільний вибір справи свого життя на основі «вільної праці», яка відповідає «вродженій праці» в Григорія Сковороди.

М. Монтессорі визначає дитину як «духовний ембріон», з потенціалу якого мають розвинутися вищі психічні, духовні функції, пов’язані з біологічним розвитком людини. У Г. Сковороди цей процес саморозвитку духовних функцій названо «другим, духовним, народженням людини» з «духовного зародку в серці», що є культурою людини.

Характерним для системи освіти Монтессорі є «космізм знань» – осягнення космічного плану життя, де кожна форма життя базується на розвитку попередніх форм, які разом становлять цілісну єдність, бо все у Всесвіті пов’язане одне з одним і має своє місце і свою функцію. Цей космічний план як цілісна єдність перегукується зі вченням Сковороди про Всеєдність.

Важливим елементом виховання в системі освіти Монтессорі є музика: «музика допомагає і зміцнює здатність до концентрації уваги, додає новий елемент до формування дитиною внутрішнього ладу і психічної рівноваги». Таку універсальну функцію музики у вихованні й розвитку дитини запровадили у своїх педагогічних системах Сковорода й Ушинський.

Основу методики Монтессорі становить повага до дитини, її волі й інтересів, бо кожна дитина – неповторна особистість, яка розвивається за своєю волею, а батькам і педагогам належить допомогти їй розкрити й розвинути свої здібності. Сенс методики Монтессорі полягає в самовихованні, самонавчанні та саморозвитку дитини. Тобто дитині належить розвиватися самостійно на основі самопізнання, а батькам і вихователям належить лише допомагати їй.

На виховних принципах самопізнання й волі духу українських педагогів Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича та італійського педагога Марії Монтессорі базується освітньо-виховна методика новітнього українського педагога, психолога Григорія Ващенка (1878–1967) – виховання волі й характеру як мети виховного ідеалу.

«Пізнай себе!» – «Шукай себе всередині себе»

Ця Сковородинська спонука до самозаглиблення й самопізнання є розкриттям Аполлонійського заклику «Пізнай самого себе!». Для першого афінського філософа-мудреця Сократа (469 до н. е. – 399 до н. е.) цей заклик означав – пізнати себе як моральну й суспільну особу.

Звідси Сократова філософія – моральний антропологізм, а філософування – підготовка до звільнення безсмертної душі од тлінної оболонки. Сократ на світловизнавчій аполлонійській основі самопізнання явив життєве вчення морального антропологізму, згідно з яким людині належить пізнати себе й визріти в моральну й суспільну особу, а суспільству належить забезпечити моральне визрівання й духовне народження людини: «У кожній людині – Сонце. Тільки дайте йому світити».

Як і Сократів моральний антропологізм, Сковородине глибинне антропологічно-антропокосмічне вчення стало основою його освітньої системи з осердям «філософії серця», що забезпечує цілісне духовно-фізичне життя людини в ладу з Природою й Космосом.

Деякі дослідники ототожнюють антропологізм Сковородинської філософії з антропоцентризмом, що суперечить морально-світоглядній суті життя й освітньо-філософського вчення Г. Сковороди.

Стосовно морально-світоглядного вчення як життєвої мудрості Григорія Сковороди доречно застосовувати Сократове поняття морального антропологізму.

Г. Сковорода, всупереч догматиці тогочасної академічної освіти, не сповідував антропоцентризму. У своєму морально-світоглядному вченні мислитель розглядав людину як органічну складову в системі Природи й Космосу, як мікросвіт у макросвіті. Й тому для пізнання Природи й Великого Світу людині належить передусім пізнати себе – свій внутрішній світ.

Свого часу пізньоантичний і ранньосередньовічний філософ, логік, математик, політик Северин Боецій (бл. 475/477 – бл. 524/526) наголосив на моральній відповідальності людини перед Великим Світом за незнання свого внутрішнього світу: «Незнання себе є частиною природи будь-якої живої істоти, окрім людини; для людини незнання себе є гріхом».

Умовою самопізнання є внутрішня зібраність, самозаглибленість, зосередженість на духовному прагненні душі жити, якому мають бути підпорядковані біологічні потреби організму бути. Так людина відкриває в собі знання самої себе – «внутрішню людину» й здійснює свою духовну сутність, програму своєї душі у вродженій праці, згідно зі своїм природним покликанням.  У самопізнанні людина осягає Істину, а вродженою працею забезпечує себе ресурсом самостійної сили для істинного життя в культурному саморозвитку.

Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного Ладу й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці. Звідси філософія серця Г. Сковороди, П. Юркевича й усього подальшого українського морально-світоглядного, духовного подвижництва.

У самопізнанні людина осягає Істину й досягає моральної зрілості, завдяки чому вона й живе в Істині – за моральним принципом, по совісті. А совість – це внутрішній моральний суддя в людині.

«…Совість, як чистий кришталь»

У надзвичайно популярній уже понад два століття Пісні 10-й «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода викриває й піддає моральному осуду захланних мирян, які безтямно дбають тільки про наживу, маєтки й чини і не думають про крайню межу свого існування. Протидіяти тій захланності безтямного миру здатна лише людина з чистою совістю: «Той, в кого совість, як чистий кришталь».

За Сковородою, совість – основа людської моральності, тож морально здоровими можуть бути лише люди з чистою совістю.

Совість як внутрішній моральний суддя в людині забезпечує їй духовно-розумову гігієну – убезпечує від інтоксикації розуму всякими інтелектуальними вірусами й релігійно-політичними догмами. Пристосовуючись до соціальних вигод та умовностей, інтоксикуючи незрілий розум релігійною догматикою, морально незрілі людські особини потрапляють у тенета марновірної надії й гублять совість і свою духовну сутність. Давньогрецький вчений-енциклопедист і фундатор філософської основи науки Арістотель (384–322 до н. е.) убезпечував людство од марновірної надії: «Надія – сон розуму».

Ще Піфагор застерігав од омани марновірства, яке знетямлює людей і позбавляє їх самосвідомості: «Безтямні надії, як безтямні провідники, ведуть до безтямних вчинків». Моральною засадою Піфагорійства став Піфагорів принцип рівності громадян за совісливістю – найвищою міркою моральної зрілості й духовної цінності людини: «Совість твоя хай буде єдиним твоїм божеством».

Морально-світоглядна основа Піфагорійства дуже непокоїла аморальних владоможців, і вони переслідували й винищували представників Піфагорійської школи. Від рук убивць загинув і сам Піфагор, а послідовники Піфагорійства як люди совісті й честі зазнавали гонінь протягом багатьох століть. Піфагорійці утверджували свої морально-світоглядні принципи, працюючи в усіх сферах суспільного життя.

До Піфагорійства близьке своїми морально-світоглядними принципами Сковородинство. Послідовники Піфагора й Сковороди дотримуються моральних принципів своїх учителів, незалежно від своїх соціальних статусів і сфери діяльності, зокрема остерігаються марнослав’я й шанолюбства. Піфагорійське й Сковородинське товаришування є гідними прикладами відданих, чесних, щирих стосунків між людьми. Звідси – критерій пошуку серед українського загалу морально зрілих, мудрих достойників Сковородинського духовного типу: совісних, прямих, вольових, відважних, справедливих людей культури.

І ознакою культурності людини є насамперед наявність у неї совісті –  третьої сигнальної системи (перша сигнальна система – рефлекси, інстинкти, відчуття; друга – свідомість, мислення, мова). Совість є суто людською моральною ознакою, внутрішнім моральним суддею в людині, що засвідчує її моральну зрілість і духовну взаємодію людей. Совість – сердечна вість од людини до людини, взаємне вістування людей про свої щирі наміри й відстоювання справедливості.

Функціонування в людині совісті як третьої сигнальної системи забезпечує розвинений епіфіз – шишкоподібна залоза в центрі головного мозку, центральний орган інтуїції та системи залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз). Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між духовною й фізичною сферами людського єства. Епіфіз є також органом телепатичної комунікації між людьми. Епіфіз – базовий орган самопізнання, відправний пункт, з якого людина може проникнути у свій внутрішній світ, у тонку сферу духу, що дозволяє побачити духовну сутність світу за фізичною оболонкою.

Людина безпосередньо сприймає Істину через епіфіз, який передає інформацію серцю, й потім пізнає, осягає істину серцем. Розумом людина здатна сприймати будь-що тільки на віру, тому незрілий розум спричинює до марновірства. Епіфіз як орган внутрішнього духовного зору забезпечує безпосереднє, інтуїтивне сприйняття людиною Істини й разом із серцем – пізнавальним центром людського єства, осердям волі духу просвітлює розум і формує самосвідомість людини.

Епіфіз як нейроендокринний орган у глибині мозку ґенерує волю людини до життя. Епіфіз живиться енергією Сонця й є найпотужнішим джерелом надтонкої життєвої енергії в людині. Од світла Сонця епіфіз виробляє серотонін – гормон життєвої сили, волі духу, щастя, а вночі виробляє гормон мелатонін, який проймає кожну клітину й захищає їхні ядра та оновлює, омолоджує все єство.

Ці сонячні гормони підвищують захисні сили людського єства, забезпечують його самовідродження, самооновлення. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу в людини просвітлюється свідомість, і вона набуває здатності ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Завдяки розвиткові морально-духовної функції епіфізу людина набуває здатності ясновідання.

Епіфіз – єдиний орган у людині, який розвивається протягом усього життя. Відсутність совісті свідчить про нерозвиненість, пригніченість функції епіфізу й відповідно – про моральну нерозвиненість гуманоїда, якого з позиції моральної зрілості люди називають недолюдком або нелюдом.

Совість – найхарактерніша ознака людяності, основа її духовного типу.

Осердям Українства є його духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: совісливість, добродіяння, взаємодопомога – моральні чесноти, які визрівають у людині в процесі плекання рослин і всього життя на Землі.

Духовний тип людини є моральним критерієм та визначальним осердям унікальності особистості. Духовний тип визріває в серці – осерді духовного життя людини й джерельній основі її моральних почуттів та волі духу. Саме в морально зрілому серці людському визріває особистий і національний дух: «Справжня національність перебуває в самому духові народу» (Микола Гоголь). Саме за глибинним критерієм морально зрілого серця й совісливості належить осмислювати й осягати українські феномени Сковороди й Гоголя, а не тлумачити їх за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Сковорода й Гоголь, пишучи по-руськи, стали неперевершеними виразниками Українського національного духу – Українського духовного типу.

Духовний тип людини – сукупність стабільних моральних чеснот (етос), внутрішня, духовна сутність особистості, що розвивається волею духу в серці людини. Проникливо з’ясував суть духовного типу людини визначний український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908):

«…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».

Духовний тип людини корениться в серці й визріває в процесі її морального виховання.

Найхарактерніша ознака Українського духовного типу – совість як визначальна моральна чеснота особистості. Завдяки совісті люди вістують одне одному своє заповітне й моральною волею цього внутрішнього судді владовують суспільне життя. Зрештою, совістю люди владовують своє життя з Усеєдиним Ладом і через енергетичний канал совісті бачить справедливе людське життя Всеєдність.

Григорій Савович Сковорода – український духовний тип совісного, щирого, доброчесного, вольового, правдолюбного, справедливого, самовладованого життєлюба, хоч і з тінню суму, печалі од невладованого мирського життя. Сум і печаль Сковороди – вияви його глибокої совісливості, і мудрець уособлює совість як головну ознаку моральної зрілості людини, що забезпечує їй життя в Істині.

«Істина безначальна», а «марновірство – покрив облудникам»; Правда й неправда; «Говорити Правду легко й просто»

Мудрець Григорій Сковорода знав, що «Істина безначальна», а істинне знання здобувається в самопізнанні й світоглядно-філософському осягненні життя людини у Світі. Тобто істинне знання – безпосередньо пізнана Істина. А сприйняте на віру знання – опосередковано отримана інформація з непевного джерела. Як правило віросповідне псевдознання належить до сфери теології – уявної картини Світу, що подається крізь призми різних релігійних доктрин, кожна з яких претендує на абсолютну істинність. Сприйняте на віру уявне псевдознання породжує марновірство, самооману, й людська особина потрапляє в залежність од сумнівного джерела того псевдознання.

Тобто сприйняте на віру знання придатне тільки для зовнішньої комунікації в межах певних конфесійних чи політичних середовищ і призводить до тотального марновірства, бузувірства, невігластва, деґрадації.

Бо зовнішнє псевдознання не спонукає до самопізнання й культурного саморозвитку, а заполонює непросвітлений, незрілий розум і через нього маніпулює людськими особинами й соціальною масою. А коли людина осягає знання у власному досвіді завдяки пізнавальній функції серця, вона просвітлює розум і зміцнює волю духу, що забезпечує їй самосвідомість і самостійне життя.

За Сковородою, пізнана в собі Істина стає особисто набутою Правдою, яка звільняє людину од страху незнання, марновірства й стає основою її моральної волі. Здійснена в житті Істина-Правда забезпечує справедливість життя.

Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню, взаємодії між людьми й стає дієвим моральним чинником їхнього внутрішнього синергічного єднання в збірній цілісності народу та досягнення суспільного ладу й душевного миру. Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці. Недарма в мудреця Сковороди Правду-Істину символізує вільна птаха. Правду каже й по правді живе вільна людина, а невільну змушують казати неправду, жити не по правді, й вона змушена потім виправдовуватись. Тому в мудреця Сковороди непохитна позиція: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Ця морально-світоглядна позиція Сковороди базується на правдолюбстві Українського народу, який і тримається на Білому Світі силою Правди. Та й сама Україна для Сковороди – останній на Землі острівець Правди в морі Кривди, про що він пише в притчі «Убогий Жайворонок»: «Ця землиця була часткою тієї сторони, де Правда, яка мандрувала між людьми, тікаючи од миру, що в злі лежить, провела останні дні свого перебування на Землі й мала останній відпочинок перед тим, як злетіти з краю долішнього в край горішній».

Істина-Правда мудреця Григорія Сковороди мала велику суспільну силу, що стверджує Олександра Єфименко: «Та, все-таки, міркування Сковороди слухали всі, слухали й ті, проти кого він спрямовував свою натхненну викривальну красномовність, наповнену їдкими сарказмами – і це велике підтвердження його видатної сили». Сила мудреця-подвижника Григорія Сковороди – в знанні Істини й несхибності в Правді, в нездоланності волі його духу: «Неправда гнобить і протидіє, та тим дужче бажання боротися з нею».

Особистому прагненню людини до пізнання Істини неминуче стають на заваді релігійні догми, які ловлять шукача Істини в тенета марновірства. Г. Сковорода викрив ошуканство догматів Біблії як основи юдо-християнського марновірства у трактаті «…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»:

«Вірне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід напустив незліченні й жахливі тьми-тьменні марновірства. З марновірства зродилися нісенітниці, суперечки, секти, міжусобні чвари й нечувані, ручні й словесні війни, дитинні жахи тощо. Нема злостивішого й жорстокішого за марновірство й нема зухвалішого, як оскаженіння, розпалене сліпим, але запопадливим до дурної вигадки запалом тоді, коли ся єхида, ставлячи безглузді й несусвітні брехні над милосердям і любов’ю й омертвивши почуття людинолюбства, занапащає свого брата, віддаючись душогубству, й цим гадає услужувати Богові. Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи безодні гірких вод, усю свою кулю земну покрив марновірством. Воно є не що інше, як безтямна, та буцім Богом утілювана й захищувана тяма. …Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марнотою… Нема шкідливішого, як те, що споруджено для головного добра, а зробилось розтлінним. І нема смертоноснішої для суспільства пошесті, як марновірство – покрив облудникам, машкара шахраям, мур дармоїдам, стрикачка й піджога недоумкуватим. …А в усіх цих нісенітницях вдаються до покровительки своєї Біблії, а вона з непокірливими розпусничає. Біблія є вигадка, й буйство боже не в тому, щоб вигадки нас навчала, а тільки у вигадці вкарбувала сліди й стежки, які ведуть плазуючий розум до найвищої Істини… І всяка думка ницо, як змій по землі плазує. Та є в ній око голубки, яка споглядає вище потопних вод на прекрасну іпостась Істини. Словом, уся та нечисть дихає Богом і вічністю, і дух божий носиться над усією тією калюжею й вигадкою. Я в цій книжечці являю спроби, яким чином можна увіходити в точний розум цих книг… «Спочатку було слово». Тобто: всієї Біблії слово створене на те, щоб вона була єдиним монументом початку. «Спочатку було слово». А щоб не було сумніву, що цей початок є не підлий, а високий, істинний і єдиний, для того всуціль написано: «І слово було до Бога». Коли ж вона зроблена до Бога і для Бога, тоді ця богодихаюча книга й сама стала Богом. «І Бог був слово», так як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт скарбом…».

Спільну таємно-темну сутність Біблії й біблійного світотворення, Бога й слова та їх алегоричне тлумачення Григорієм Сковородою чітко з’ясовує сковородинознавець С. Б. Кримський:

«Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загальнохристиянська богословська концепція. Адже християнство – релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи Природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв’язати Бога і Світ? Адже не можна сказати, що в основі Світу лежить особистість. Так з’явилося твердження, що Бог являє себе у слові, яке було від початку і яке затверджує Світ як текст Логосу. …Навряд чи можна погодитися з тими дослідниками, які вважають, що Сковорода зловживає темними алегоріями та символами. Так здається тільки з погляду сучасної людини. А для українського філософа ці символи були шляхом розкриття таїни буття. І тому він намагався усіма засобами абстрагуватися від матеріальної сфери Світу та предметності текстів і вдавався для цього до карколомних витівок» («Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди»).

Біблійне твердження про первинність слова й ототожнення слова з Богом стало аврамічною доктриною «віри в проповідницьке слово», на якій тримається вся канонічна церковна логократія (від давньогр. λόγος – слово і κράτος – влада), коли люди мусять приймати на віру все сказане їм з амвону. На тій же доктрині марновірства в словесну оману тримаються й політична логократія – словесна влада, керування соціальною масою через слово.

Християнство перервало в Україні дорелігійну духовну практику самопізнання й безпосереднього, ясновідного осягнення Істини, в процесі чого людина досягає моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

За нашим одвічним морально-світоглядним принципом, слову належить третьорядна функція – правдиве озвучення істинної думки й правдиве повідомлення про справедливу дію. Первинність думки й дії засвідчує українська народна мудрість: «Спершу думай, потім кажи», «Діло саме за себе скаже». Та облудними словами підмінено істинне думання й справедливе діяння, чим уведено людей в оману марновірства.

У філософському діалозі «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе» Г. Сковорода здирає ще одну ширму марновірства – релігійний церемоніал: «Скільки вже віків хитруєте в церемоніях, і який плід, крім самих розколів, марновірств і лицемірств. Нероби прикрилися цим листом у голизні своїй. Дурні заснували в тіні сій блаженство своє. Безголові ревнителі породили чвари розкольницькі…».

Оскільки мудрець Григорій Сковорода був вільний від облуди релігійного церемоніалу, він звільнив українську філософію од омани теологічної догматики й застосував для ясності думання свою мову з власним понятійним апаратом, використовуючи лексику інших мов та власні неологізми, бо в книжній українській мові філософсько-педагогічний понятійний апарат до нього не був розвинений. Разом з розвитком свого варіанту української образно-філософської мови Г. Сковорода відродив і давньоукраїнський традиційний, дорелігійний світогляд, споріднений з дорелігійними світоглядами давніх аграрних народів.

Тут доречно з’ясувати значення поняття релігія. В основі різних тлумачень поняття релігія – вчення давньоримського філософа, письменника й державника Марка Тулія  Цицерона (106–43 до н. е.) та ранньохристиянського латинського письменника Луція Цецилія Фірміана Лактанція (250–325).

Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронового терміну relegere – латинського дієслова, що означає йти назад, повертатися, споглядати, боятися й характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означає в’язати, зв’язувати, прив’язувати, тобто, за Лактацієм, релігія – зв’язок з Богом, служіння йому й покора. А засновником релігії як сукупності вірувань і віровчень Лактанцій вважав Нуму Помпілія (753–673 до н. е.) – напівлегендарного другого царя Стародавнього Риму, якому приписується проведення релігійної й календарної реформ.

Це тлумачення закріпилося в християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники іґнорують первинний сенс латинського слова religio та інтерпретують поняття релігія як набожність, святиня, культ, добросовісне ставлення до священного, релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, відновлення божественного зв’язку. Отже, хоч термін релігія й походить з латинської культури, та фактично набув християнського наповнення.

За первинним, істинним значенням, релігія (від лат. religare – в’язати, зв’язувати, прив’язувати, припинати, спутувати, залигувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми через незрілий розум, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Релігію вигадали близько трьох тисячоліть тому паразитарні асоціальні групи нелюдів для заневолення людей, передусім народів агрокультури, вік якої налічує понад 10 тисячоліть. Разом з зародженням агрокультури зародилася моногамна селянська родина, яка набагато давніша од релігії. Паразити-нелюди конструювали свої релігійні культи й доктрини з магічними ритуалами й церемоніалами на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів, вихолощуючи їх духовну суть і спотворюючи смисли для магічно-логократичного впливу на маси.

Паразити-нелюди використовували ті штучні релігійні культи й доктрини в легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та в освяченні свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу над людьми та в збагаченні на їх визискові. Відтоді суть усіх релігій лишається незмінна – розумово-психічне й фізичне визискування нелюдами людей і нагромадження незмірного багатства.

Відверто розкрив облудну суть усіх релігій великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт (1769–1821): «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих». Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Унаслідок аґресивного релігійного фанатизму – бузувірства безтямні натовпи винищують один одного за свої релігії, що підтверджують переважаючі в історії людства релігійні війни.

Релігія як абстрактна конструкція експлуатує в людині схильний до абстрагування розум, а через нього конкретні природні інстинкти й чуття, передусім страх, для маніпулювання безтямною масою. Конструктори релігійних догм своїми абстракціями намагаються трактувати природні інстинкти як релігійні інстинкти, що є безглуздям, бо релігійні марновірство й бузувірство люди набувають через власну безтямність під дією магічних релігійних ритуалів і церемоній. На магії тримаються всі релігійні культи.

Релікти дорелігійної епохи збереглися до початку ХХ століття в культурах народів природнього способу життя, які ще не зазнали нищівного релігійно-цивілізаційного впливу. Відомий англійський дослідник, основоположник теорії еволюції Чарлз Дарвін (1809–1882), глибоко вивчаючи життя мешканців Вогняної Землі, не знайшов у них ніяких слідів релігійних культів: «Ми не могли знайти у вогнеземельців навіть сліду віри в те, що ми назвали б божеством, не знайшли й сліду релігійних обрядів». Видатний український етнолог, знавець палеоліту й слов’янської етнографії, академік АН УРСР Петро Петрович Єфименко (1884–1969), син видатних істориків, етнологів, сковородинознавців Петра Савовича та Олександри Яківни Єфименків, досліджуючи тасманійців, винищених англійцями в ХІХ столітті, констатував, що в них не було жодних релігійних уявлень: «У їхній мові були відсутні будь-які релігійно-магічні поняття».

Видатний мандрівник, антрополог, етнолог, географ українського походження Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846–1888), глибоко вивчаючи психологію папуасів і меланезійців, дійшов важливого висновку про відсутність у них понять «бог», «ідол», бо в людей природнього способу життя немає підстав бачити богів та ідолів у життєво необхідних речах.

На початку ХХ століття німецький етнограф В. Фольц, досліджуючи на Суматрі племена кубу, які зберегли реліктову культурну традицію, не знайшов у них жодних слідів релігії, магії й марновірства, хоч як людина релігійна дуже намагався виявити в їхньому світосприйнятті уявлення про надприродну, страшну силу. Люди давньої культурної традиції бачили джерело істинного знання у силах і явищах Природи.

Це переконливо доводить, що істинне знання убезпечує людей од релігійного марновірства й страху перед уявними богами, ідолами. Коли людина володіє добутим у самопізнанні істинним знанням, вона володіє собою й власним життям. А хто не володіє істинним знанням, тим володіють соціальні паразити, прив’язавши бездумних і безвольних їх вірою у своїх ідолів, богів.

Нині, в епоху фінансової цивілізації, соціальні паразити вигадали нового бога фінансової релігії – Капітал, що успадкував захланність «золотого тельця». Нинішні сповідники фінансового ідола, соціальні паразити неоколоніального режиму почленували український соціум на релігійні конфесії й політичні партійні групи, а ще на секти політичних пройдисвітів-ошуканців, яким поклоняються безтямні бузувіри.

Всі ті нейролінгвістичні маніпуляції масовою свідомістю позбавляють людей самосвідомості й відбирають у них розум. А знетямлені особини гублять осягнуті попередніми поколіннями ясновідні знання й сформовану тисячоліттями збірну цілісність свого народу, втрачають зв’язки між поколіннями роду й єдність із питомою Природою і Всеєдиним Ладом та нехтують природну нерівну рівність перед їх безвічними принципами-законами.

В українській агрокультурі Сонце, Земля й характер праці на питомій землі одвіку ладують сонячно-природний ритм життя і визначають природовідповідний моральний світогляд хліборобів, який ґрунтується на взаємодопомозі людей між собою, на взаємодії з Природою й Усеєдиним Ладом.

Адже хлібороб спершу дає Природі свою силу в праці на рідній землі, а потім отримує плоди своєї праці. Супротивно ставляться до Природи й хліборобської праці аґресивні кочовики-грабіжники – вони відбирають плоди чужої праці й нищать чужу їм Природу. На тій супротивності паразитів-нахлібників до людей продуктивної праці тримаються їх насильницькі релігійні культи й паразитарні політичні режими. Український історик, народознавець Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934), вивчаючи звичаєві артефакти української агрокультури, визначив за ними цілісну природно-космогонічну календарну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного Кола та зруйнованих чужою релігійною ідеологією:

«Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий» (Михайло Грушевський. «Історія української літератури»).

Ось тому християнська церква й нарекла українців, як латинян і всіх народів агрокультури, поганами (від латин. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста), бо селяни мали свій ясновідний сонячний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили спротив насаджуваному зовні штучному, космополітичному християнству.

До ІV ст. християнська церква використовувала термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика того запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. А його значення походить від юдейського гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичниками – всі неаврамічні релігії. Самі ж юдеї – не народ, а корпорація сімей, об’єднаних юдейською аврамічною релігією.

З появою християнства як неоюдаїзму термін язичництво стали використовувати й щодо нехристиянських народних вірувань, закорінених у морально-світоглядній основі природно-духовної звичаєвої традиції.

Принципова різниця між сільською вірою, тобто народною звичаєвістю, та монотеїстичними авраамічними релігіями (юдаїзм, християнство, іслам, які пов’язуються з легендарним патріархом семітських племен Авраамом) полягає в тому, що народна звичаєвість сільської віри – це природний спосіб життя людей агрокультури на природно-духовній основі за моральним світоглядом з дотриманням внутрішньої волі духу – морального веління совісті; а релігія – то передусім дотримання догматів віри та зовнішніх ритуалів і церемоній для упокорення безвольної маси.

Світоглядну різницю між язичництвом і християнством проникливо розкриває сучасний український філософ, релігієзнавець Анатолій Миколайович Колодний (1937):

«Історія конфесійного життя України надто складна, колізійна, навіть трагедійна, оскільки від нього значною мірою залежало саме буття українського етносу. Але в тому, що ми, українці, немоноконфесійні, є одна з причин несформованості ще нашої національної ідентичності, а водночас і запорука нашого самозбереження. Бо ж якби ми свого часу стали повністю уніатами, то з часом були б полонізованими, а якщо б стали повністю православними, то були б вже омосковлені. Ще одне. Якби ми, українці, стали православними всеціло, то втратили б свою національну самобутність, а так, зберігши в позахрамовому житті, у своєму світобаченні, в побуті язичництво, ми в такий спосіб зберегли те, що й нині є окрасою нашою духовності, ознакою нашої ідентичності. Та й інакше бути не могло, бо ж язичництво і християнство – це різні картини світобачення. Язичництво – це картина природи і діяльності людини в ній, а християнство – це картина людини в її відносинах в соціумі. Відтак з приходом на наші терени християнства воно не могло замінити, витіснити повністю язичництво. Нашому народу потрібна була та релігія, яка опікується його повсякденням, а не та, яка обіцяє, образно скажу, журавля в небі, тобто, якесь райське блаженство в уявному потойбіччі. Тому українці залишилися у своєму житті й світобаченні язичниками». По суті вчений означує світоглядну особливість українців як пантеїзм, сонцевизнання чи ясновідання, умовно називаючи язичництвом, а серед умовно православних відзначає багато «невоцерковлених».

Григорій Сковорода належить до «невоцерковлених» і з цієї позиції дивиться на релігію як на приватну справу, а з позиції антиклерикалізму викриває релігію як імперську ідеологію.

Сковорода як мудрець-ясновідець у своїй радикальній критиці буквального розуміння Біблії розходиться не тільки з тогочасними, а й з нинішніми, філософами й богословами. Коли ті дослідники беруться вивчати «символічний світ» у світоглядній системі Григорія Сковороди, то як правило пишуть тільки про Біблію, оскільки філософ цитує її найчастіше. Та він широко, хоч і непрямо, цитує й античних авторів, зокрема, досократиків. Водночас усі Сковородинські тексти засвідчують, що в «символічному світі» українського мудреця значне місце належить нашій сонцевизнавчій, аграрній міфології.

Український мудрець з позиції чистого серця й на підставі безвічного «безпричинного початку, безпочаткової причини» – безпочатковості й безвічності Істини розрізняє ясновідну мудрість морального світогляду агрокультури та біблійну догматику аврамічних релігій:

«Не замикайте боговідання в тісноті палестинській. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і язиків, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й язичники тьма». Тут опосередковано філософ Сковорода ототожнює себе з волхвом – ясновідцем, мудрецем, цілителем, характерником та ідентифікує зі своїм рідним ясновідним народом – людьми агрокультури.

Український дорелігійний світогляд базується на безпосередньому, ясновідному осягненні Істини й усвідомленні первинної триєдності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Земної Природи та становить морально-світоглядну основу традиції української агрокультури. Для означення віку української морально-світоглядної традиції як ґенератора культурного розвитку мислитель Григорій Сковорода запровадив образне поняття – «тритисячолітня піч».

У процесі самопізнання людина звільняється од марновірства, осягає істинне знання й віднаходить свою вроджену працю, завдяки якій здійснює життєву програму своєї душі – своє покликання у Світі.

«Сродный труд» – «Вроджена праця»

Сковородине поняття «сродный труд» одні наводять в ориґіналі як неперекладне, інші перекладають як «споріднена праця», «зріднена праця» й навіть вільно інтерпретують як «творча праця». І в Сковородинську пору, й донині, сродный – це вроджений, властивий, природний, здібний чи годящий до чогось за своєю природою. Це підтверджує українська народна приказка: «До чого вродився, до того й згодився».

Отже, сродный труд, сродность належить передавати українською як вроджена праця, вродженість. Цей відповідник легко перевіряється на передачі назв двох ключових розділів Сковородиного філософського діалогу «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»: «Сродность к хлебопашеству» – «Вродженість до хліборобства» та «Сродность к воинству» – «Вродженість до воїнства».

Концепт «вродженої праці» разом з принципом «самопізнання» становлять основу Сковородинської педагогіки й цілої його освітньо-філософської системи.  Сковородине вчення про «вродженість» корелюється з Арістотелевою «рушійною причиною». Згідно зі Сковородинською освітньою системою, виховувати дитину необхідно на основі вродженості. Суть цього природного принципу виховання й освіти педагог розкрив у філософемі: «Сто вродженостей, сто знань». Вроджена праця, за Сковородою, є основою культурного саморозвитку людини з природних здібностей і власного життєвого ресурсу.

Вроджена праця – основа уладованого, самостійного життя людини й народу, бо на природних здібностях базується моральне, справедливе людське життя. У вродженій праці людина здійснює своє внутрішнє покликання – життєву програму своєї душі. «Відібрати од душі вроджене діяння – означає позбавити її живлення свого. Ся смерть є люта. Знаю, що щадиш тіло, та вбиваєш душу. Ся заміна є лиха. Не розумію, навіщо мати меча, якщо не рубати того, на що його викували. …Ранґ носити може всякий, та діло дійсно робить лише той, хто здібний. Діло й без ранґа є ділом, та ранґ без діла ніщо…». На глибоке переконання мудреця Григорія Сковороди:  «Святість життя – тільки в діяннях».

Людина щаслива у своїй вродженій праці, коли не вона для праці як засобу визиску чи нагромадження багатства, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в життєвій програмі її душі. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає її природним здібностям. Природне розуміється як внутрішня, глибинна сутність, притаманна світові Природи й людському світові Культури.

Коли праця відповідає цій глибинній сутності людини, вона забезпечує розвиток людської особистості й збірної цілісності народу, гарантує радість відчуття культурної цілісності за всієї різнорідності індивідуальних людських особливостей.

За спостереженнями дослідника Станіслава Романенка, який розглядає концепцію «вродженої праці» як вияв глибинного зв’язку подвижництва Г. Сковороди з Україною:

«Формування концепції «вродженої праці» було, на наш погляд, неможливим не лише в країнах Західної Європи, а також у власне російських краях імперії. На їх кріпосницькому ґрунті могли появитися і появилися О. Пугачов, О. Радіщев, але не міг вирости Г. Сковорода. Чи не тому мислитель не затримався в Петербурзі, а, розібравшись за два роки в ситуації, за першої нагоди повернувся додому. Водночас без перебування в Росії при царському дворі, без навчання в країнах Західної Європи Сковорода теж не зміг би вийти за межі глухівського чи конотопського хуторянства. … Формування концепції «вродженої праці» Г. Сковородою стало результатом унікального збігу багатьох обставин в Україні ХУІІІ ст. і було можливим лише в Україні того періоду. … Епоха Сковороди настала давно, вона триває і сьогодні. Її прояви не в суспільних потрясіннях, не в революціях та заколотах, а маловидимі – вони в зміні самої людини, у формуванні цілісної людини як особистості».

Як істинний вчитель рідного народу Григорій Сковорода запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у вродженій праці, тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини. За Сковородою, саме вроджена здібність людини до певної справи спонукає її до системної вродженої праці, до набуття в улюбленій праці особистого досвіду, що є основою істинного, дієвого знання.

Нині загальновідомо, що обдарованість од природи складає тільки до 10% у самоздійсненні людини, а понад 90% людина повинна забезпечити самостійно осягнутим знанням і наполегливою улюбленою працею. Але якщо немає вродженості, любові до справи, то ніяка праця, навіть найпрестижніша не матиме духовного сенсу: «Правда, що наука доводить до досконалості вродженість. Та якщо немає вродженості, то що може зробити наука? Наука є практика й звичка і є дочкою Природи. Може навчитись літати птаха – не черепаха» («Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»). На природній основі вроджених здібностей, властивостей людей Григорій Сковорода розвиває морально-соціальну концепцію «Нерівної всім рівності».   

«Нерівна всім рівність»

Мудрець Сковорода розумів рівність як однакову підпорядкованість різних за природою людей Усеєдиному Ладові (Богові), законам Природи і вселюдському моральному принципу та образно розкрив суть рівності у філософському діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар Світу»:

«Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над водограєм сей напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних рурок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, та в тому рівна з більшою, що рівно повна. І що дурніше, як рівна рівність, яку дурні марно наміряються запровадити в миру? Куди дурне все те, що суперечить щасливій Природі?..».

Для наочності мудрець зобразив принцип рівності на малюнку.

Послідовник Григорія Сковороди Олександр Потебня пояснює нерівну рівність як різноманітність: «І всесвітня історія, і Світовий Розум, і сама Природа – все являє нам, що все жило й усе живе в різноманітності, а не в одноманітності. Різноманітність у Природі – це її краса; різноманітність людського роду – це багатство талану людини; різноманітність порозуміння й розуму людського – це основа проґресу й культури» (так переповідає учень О. Потебні історик, етнограф Дмитро Яворницький).

Розвиваючи Сковородин концепт «нерівної рівності» у зв’язку з історією народів, Потебня заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»:

«Від оцієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. Він давно, з XVIII століття, у нас …ясно говорив, що народ – це недвижна маса (Сковорода). Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней» («Черновые заметки А. А. Потебни о Л. Н. Толстом и Достоевском»).

Важливо, що предтечею «послідовного націоналізму» О. О. Потебня вважав Г. С. Сковороду.

Своїм морально-світоглядним концептом «Нерівної всім рівності» мудрець Григорій Сковорода заперечив і християнську доктрину з її космополітичною рівністю-нівеляцією, й імперську колоніальну доктрину з рівністю-безправністю, й комуністичну доктрину з пролетарською зрівнялівкою в злиднях. А нині неоколоніальний паразитарний режим нав’язав Українському суспільству під облудою «Рівної всім незалежності» цинічну модель національної й соціальної безправності Українців та узаконеного беззаконня владарюючих паразитів – «Рівна всім нерівність».

«Нерівна всім рівність» – універсальна Сковородинська модель гармонійного суспільного життя в індивідуальному, національному й загальнолюдському вимірах.

Екзистенція людини й народу – «в народові пізнати себе»

Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі: «А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Г. Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії – дієвої філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість Сковородинської екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і спільна воля збірної цілісності народу.

Бо цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе». Цією філософемою Григорій Сковорода являє розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу. Згодом Пантелеймон Куліш означить таку моральну цілісність людей – «збірна особа Українського народу».

Григорій Сковорода народився, коли Україна вже була остаточно колонізована Російською імперією, яка й утвердилась на базі природних і людських ресурсів України. А 300-ліття подвижницького духу мудреця Сковороди в пору визвольної війни України від руського колоніалізму знаменує пробудження збірної Волі Духу Українського народу – нашої спільної життєвої сили й основи нашого споконвічного права на самостійне життя, бо: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич).

У 300-ліття Григорія Сковороди його духовне подвижництво нагадує про Волю – одвічне право Українського народу й знаменує пробудження нашого національного Духу. Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни, Світ визнав Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності та взявся допомагати Українцям у справедливій боротьбі за одвічну Волю. При цьому держави-союзники відокремлюють волелюбний Український народ од грошолюбного клептократичного режиму колоніальної адміністрації в Україні.

Лишилось Українцям відокремити себе й цілу Україну од клептократичного колоніального режиму, який паразитує на оборонній потузі народу й розкрадає союзницьку допомогу, та ліквідувати режим колоніальної адміністрації, поставленої руською колоніальною метрополією. Тільки ліквідувавши п’яту колону колонізаторів у середині України, ми переможемо армію колонізаторів на зовнішньому фронті.

Та є небезпека, що ворожі до Українців сили намагаються примирити нас з одвічним ворогом, аби таким способом тримати під контролем Дух Українського народу. Чому за всю довгу історію наших визвольних воєн жодна не завершилась перемогою? Причина всіх наших поразок – зрадництво владарюючого панства та всепрощенство й жалість до ворогів нашого марновірного громадянства.

У нашому минулому всі воєнні походи й звитяжні битви закінчувались нічим, бо їх не доводили до повної перемоги – не знищували ворога. Ворог, бачучи близькість поразки, просив перемир’я, а наші одразу погоджувались, бо за всієї відваги в боях їм не вистачало волі до перемог. Тож перемога неодмінно має бути за Волею народного Духу, адже за глибинною пам’яттю українців, явленою мудрецем Сковородою: «Воля дужча за всяку неволю!».

Мудрець Сковорода, дотримуючись Сократового принципу: «Секрет перемін полягає в зосередженні на розвитку нового, а не на боротьбі зі старим», і досі будить в Українцях прагнення жити власною Волею за своїм природно-моральним правом для остаточної перемоги Волі над неволею.

Мудрець Сковорода не дає прямих відповідей на соціальні питання для розв’язання суспільних проблем, а висвітлює їх з глибини й навчає людей знаходити першопричини явищ та за видимим бачити невидиму суть. Йому досі закидають, що він не підіймав народ на гайдамаччину. Григорій Сковорода не спонукав людей на безглузді жертви, а пробуджував у людях свідому збірну волю народу до самостійного життя. Сковорода – подвижник Волі духу, «лицар святої борні» (В. Шаян).

Усім своїм самостійним, істинним життям мудрець Сковорода утверджував волю духу української людини й власним вільним життям будив дух вільнолюбства в Українському народові.

Водночас Григорій Сковорода уболівав за зневажання української людини й моральної цілісності народу імперсько-церковним колоніальним режимом: «Знай, що ми цілої людини позбавлені…». Тож за такого антилюдського режиму особливої ваги набуває Сковородин морально-світоглядний заклик «Пізнай себе!». Згодом Сковородине уболівання за людину й заклик до пізнання себе ствердив Микола Гоголь:

«Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі Гоголь розвиває моральну настанову на самопізнання і самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами».

На Гоголевому моральному людинолюбстві наголошує Тарас Шевченко:

«Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь – істинний відун серця людського!».

Шевченко також виховався на Сковородиному моральному людинолюбстві. Від малечку захоплюючись піснями Григорія Сковороди з кобзарського репертуару, Тарас Шевченко згодом розвинув Сковородин морально-сатиричний осуд людських вад у морально-соціальний осуд колоніального режиму й підневільного йому люду, який дався упокорити себе нелюдам.

Порівняно з Шевченковим бунтарством, Сковородине моралізаторство на зовнішній позір спокійно-виважене. Та Сковорода жив своєю моральною волею і вчив цьому інших – у цьому істинність його вчительства, наставництва й сила його подвижництва.

«Щастя наше всередині нас»

У вступній лекції до щойно запровадженого 1766 року в Харківському колеґіумі курсу основ доброчесності Григорій Сковорода від щирого серця навчав студентів:

«Чи нині бажаєш бути щасливим? Не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не мандруй планетами, не волочись по палацах, не повзай по кулi земній, не блукай по Єрусалимах… За золото можеш купити село, якусь важку, та не необхідну, річ, а щастя як необхідна потреба безплатно скрізь і завжди дарується».

Суть подвижництва Г. Сковороди – не обмеження життя, не жертовність, а прагнення жити в Істин – в щасті, бо щастя як відчуття цілісності життя – найвище прагнення людської душі. Щастя – цілісність, тобто ціле з частин, повнота відчуття життя в єдності з людьми, Природою і Всеєдиним Ладом.

Природженість людини до щастя виявляється в прагненні людської душі жити вільним, самостійним, справедливим життям. Прагнення людей до справедливості, до щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії Г. Сковороди: «Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…».

Сковородине вчення про щастя людини стало підсумком життєвих досвідних шукань і ясновідних осягнень мудреця. Григорій Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі духу.

Духовний подвижник сам шукає, знаходить істинне, дієве знання, сам досягає щастя й особистим життєвим досвідом навчає цьому інших, зокрема, в «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті»:

«Шукаємо щастя по сторонах, по віках, за статтями, а воно є скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому, а воно біля нас шукає самих нас. Нема його ніде, тому що є всюди. Воно ж подібне до сонячного сяйва: відчини тільки вхід йому в душу твою…»; «Щастя ні від Небес, ні від Землі не залежить. …Щастя в серці, серце в любові, а любов у законі вічного. …Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий».

А ось досвідний шлях до щастя самого Г. Сковороди:

«Щастя наше є мир душевний, але мир сей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети… Щастя наше всередині нас… Нехай ніхто не сподівається щастя ні від високих наук, ні від поважних посад, ні від багатства. Немає його ніде. Воно залежить від серця, серце – від миру, мир – від знання, знання – від Бога. Тут кінець: не ходи далі»; «Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Та щасливіший той, хто вміє ним користуватися».

Щастя залежить од волі духу в людині: чим у людини дух вільніший, тим вона щасливіша. Бо воля духу визначає життя людини згідно з життєвою програмою її душі.

За Сковородою, щастя – це «веселість», що є виявом «здоров’я гармонійної душі». Мірилом людського щастя є «радість серця». А основа щастя – вільна вроджена праця і взаємність між людьми. Щастя – мірило згоди між людьми. За Сковородою, провідна ідея життя людського (національна ідея) – в щасті людини й народу, бо люди досягають цілковитого щастя в збірній цілісності народу: «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя. …Суспільство в любові. Любов у Бозі. Бог у суспільстві. Ось і коло вічності!».

«Серцю всякому своя любов»

Григорій Сковорода знайшов смисл життєвої мудрості в любові: «Голова всяка свой імієт смисл; Сердцу всякому своя любов…».

Любов – це воля духу в людині. У Всеєдиній Любові виявляється воля Всеєдиного Духу, що його Сковорода називає Богом і ознаменовує «колом вічності» цю всеосяжну Любов, яка є «початок, середина і кінець, альфа і омега».

Темою духовної й тілесної любові Григорія Сковороди переймаються вже кілька поколінь вчених і письменників, які вивчають життя й духовну спадщину мудреця.

Феномен любові у світогляді й житті Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і феномен самого мудреця. Мудрець означує любов’ю першоджерело щасливого життя:  «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

У зрілому віці Григорій Сковорода пережив сильне взаємне почуття любові-кохання, і те переживання позначилося на всьому його подальшому житті. З 1764 по 1768, на час перерви у викладацькій роботі в Харківському колеґіумі, Григорій мандрував Слобідщиною й у 1765 примандрував до Валківських хуторів. Цей період життя Григорія Сковороди, який пов’язаний з таємничою історією його кохання, описав 23-літній Ізмаїл Срезневський в оповіданні «Майоре, майоре!», опублікованому в журналі «Московский наблюдатель» 1836 р. Григорій оселився в старого пасічника Семена Салка й лікував людей, заживши слави дивного цілителя, бо не брав плати.

Вилікував Григорій Савович і відставного майора Павла Леонтійовича, який жив удівцем зі своєю дочкою, яку односельці шанобливо звали Оленою Павлівною за її дбайливість і вроду. Григорій заприятелював з майором, своїм однолітком, а допитливій Олені став за вчителя, якого вона покохала. Майор надумав одружити Григорія на Олені, та той делікатно противився батьковим умовлянням, міркуючи: «Я люблю її, бажаю їй щастя… І ні з якою не одружусь, не тільки з Оленою Павлівною… Якщо мені не судилося щастя, пошукаю спокою».

Та коли, за наполяганням майора, дійшло до вінчання, Григорій залишив Валки, назавжди попрощавшись з Оленою. Невдовзі Олена вдало вийшла заміж у Харків, і на її вінчанні був і Григорій. Професор Харківського університету А. П. Ковалівський, нащадок Ковалівських, у яких доживав віку Г. С. Сковорода, у 1929 р. провів наукове дослідження на Валківщині, ретельно перевіряючи факти і обставини, які лягли в основу оповідання І. Срезневського.

Свої висновки вчений виклав у ґрунтовній вступній статті до власного українського перекладу оповідання «Майоре, майоре!», виданого в Харкові 1930 р. Вчений з’ясував, що нареченою Григорія Сковороди могла бути Олена Сухомлин – донька валківського поміщика й попечителя місцевого храму…

Після тих глибоких переживань Г. Сковорода чітко розмежовував кохання як фізіологічну любов і «вічну любов вічних душ», тим самим явивши власний «феномен любові».

За Сковородою, «вічна любов вічних душ» є істинна любов:

«…Хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними речами… Міцна і вічна любов виникає зі спорідненості вічних душ…»; «Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: «Від тебе початок, у тобі ж і кінець», – пише Григорій Сковорода в листі до Михайла Ковалинського.

У своєму учневі й молодшому товаришеві Михайлові Ковалинському Григорій Сковорода побачив себе молодого, знайшов друге своє «Я». Духовна взаємність мудреця й учня надихала до праці, а ще сприяла Сковороді глибше пізнати себе, життя миру й Світу:

«Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?»; «Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?»; «Мистецтво в усіх священних таїнах інструментів не варте півшага без любові»; «Усе минає, а любов після всього зостається».

Взаємна радість – вияв сили безвічної любові. Саме в любові починається і в любові завершується, й знову починається «коло вічності» – символ нескінченності, безвічності життя.

«Коло вічності» – «вічного вічність»

Для означення позачасовості, безвічності любові як «невичерпного джерела» нескінченного, безвічного життя і його символу – «кола вічності» Григорій Сковорода вводить нове поняття – «вічного вічність». Цей Сковородин світоглядний неологізм відповідає Шевченковому неологізмові «безвічність».

Тарас Шевченко уперше явив в українській культурі світоглядне поняття «безвічність» і в дусі Григорія Сковороди, свого духовного вчителя, відкрив у любові безвічну сутність чистого людського життя: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У любові – взаємності, взаємообміні високовібраційною енергією життя – люди послідовно розвиваються, зростають в істинному житті своєю духовною сутністю до безвічності Всеєдиного Ладу. Сковородине «коло вічності» – це знак безкінечності, коло «безвічності» (саме цим Шевченковим світоглядним поняттям слід означувати безкінечність духовної суті Життя замість «вічність», що означає кінечність).

У Сковородиному «колі вічності» – «вічного вічності» виявляється самоподібність і безвічність Світової Всеєдності й Усеєдиного Ладу. Григорій Сковорода символічно зображує «коло вічності» у вигляді Сонячного кола. «Коло вічності» – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди і знаменує безкінечність життя – безвічність зрілого людського духу, безвічність любові.

Мудрець спонукав людей у пізнанні себе обирати свій істинний життєвий шлях – свою самопотрібність. Ось як Г. Сковорода осмислює самопотрібність життя у Всеєдиному Ладові: «Самопотрібність – повсюдна й вічна. Всеєдиний і премудрість одвічні. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде» («Коло. Дружня розмова про душевний мир»). За Сковородою, безвічність Усеєдиного Ладу – це «вічного вічність», а сам Усеєдиний Лад – це «безпричинний початок, безпочаткова причина», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде».

У цій Ладовій основі коріниться абсолютна типологічна схожість Сковородинства, ведизму й даосизму. Сковородинські світоглядні поняття «безпричинний початок» і «безпочаткова причина» корелюються з традиційним українським Усеєдиним Ладом, з античним Єдиним, ведичним Дгармою, давньокитайським Дао та з сучасним науковим поняттям синґулярність (від лат. singularis – єдиний) у філософії, космології, біології, математиці.

Точка синґулярності – пункт відліку нескінченної пульсації енергії Всеєдиного Життя: з точки синґулярності розвивається й повертається в неї все існуюче у Світовій Всеєдності. Цей процес взаємопереходу енергії називається квантовим переходом – самочинним дискретним переходом енергії квантової системи з одного стану в інший. Розгортання й згортання енергії часопростору через точку синґулярності символізує солярно-світородний знак – Коло.

Точка синґулярності асоціюється зі Сковородиною точкою оживлення, точкою переходу в безсмертя: «…Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з нутра прийняте од Бога зерно вічності. …Отже, змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»).

Мудрець Сковорода сприймає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та самоподібним і самопотрібним у Всеєдиному Ладові. У Сковородиному природно-космогонічному, пантеїстичному світосприйнятті Бог – Єдиний Первінь, Усеєдиний Лад, тобто Природа, а людина як частина Природи має Лад у серці й сама є часткою Всеєдиного Ладу, з якого Природа породжує всю Плодь.

Виявом Всеєдності й Безвічності є циклічне пульсування часу. Циклічний часоплин ґенерує енергію Всеєдиного Життя, тому циклічний час і енергія тотожні. Всесвіт як Світова Всеєдність має у своїй основі циклічний часоплин енергії Всеєдиного Життя, тому все існуюче в ньому періодично оновлюється й самовідроджується. Циклічний часоплин як фундаментальний чинник Життя виявляється в природних циклах, визначених обертанням Землі довкола Сонця.

На Сонячних циклах і циклічному часоплині заснована самовідновлювана продуктивна аграрна культура й морально-світоглядна основа цілісного світосприйняття, мислення, природного життя й культурного саморозвитку. Люди агрокультури сприймають циклічний часоплин як нескінченну колоподібну пульсацію. Звідси коло – символ позачасовості, Безвічності.

Циклічний часоплин має сонячно-біологічну основу й є ґенератором енергії життя, а лінійний час за своєю умовністю антиприродний і деґенерує життєву енергію. Тому сприйняття часу циклічним виявляється в продуктивному способі життя, а сприйняття часу лінійним виявляється в паразитарному існуванні, й носії тих різних орієнтирів – антагоністи.

Циклічність часу відповідає сонячно-земним циклам, і завдяки цьому людина в енергетичній взаємодії з Природою й Сонцем, у культурному саморозвитку владовує своє життя з життям Всесвіту. А лінійність часу позбавляє людину природно-сонячної взаємодії й владованості зі Всесвітом та заводить у сліпий кут паразитування, деґрадації, деґенерації. Лінійність часу руйнує цілісність життя, що його забезпечує циклічний часоплин. Життя в циклічному часоплині забезпечує енергетичну взаємодію людей в екологічній, антропокосмічній цілісності зі Світовою Всеєдністю.

Дуже багато українських людей, як і інших аграрних людей на Землі втратили в релігійних запамороченнях і цивілізаційних блуканнях відчуття циклічного часоплину, за яким незмінно живе Земна Природа, Сонячна система й Світова Всеєдність. Світогляд і свідомість людей агрокультури заполонило лінійне (векторне) сприйняття часу, за яким існували історичні грабіжницько-кочові асоціальні групи, прив’язані до лінійного переміщення в земному просторі, а нині владарюють паразитарні корпорації й колоніальні режими фінансової цивілізації, що експлуатують невідновлювані природні ресурси й продуктивну працю людей, в основному аграріїв.

Тож погляньмо на циклічний час і лінійний час нашого земного життя зі Сковородиного погляду «вічного вічності», тобто Безвічності. Як у земному житті людини виявляється безвічна сутність Усеєдиного Життя? Циклічний час – лише динаміка пульсування в нас Безвічності. Циклічний час є виявом Безвічності, тож безвічне завжди своєчасне. І сутність часу нашого власного життя – в ритмі, темпі й силі струмування крізь нас безвічної, всепроймаючої енергії Всеєдиного Життя.

Позбавлений струмування енергії Безвічності лінійний час у тримірному просторі обмежує, вкорочує людське життя. Гайнуючи свій безцінний час, безтямні гайнують усе своє життя: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване». Надзвичайно проникливо й ясно Г. Сковорода розкрив безцінність часу життя й безтямність його марнування в Пісні 23-й «О дражайше жизни время»:

О дражайше жизни время,
Коль тебя мы не щадим!
Коль так, как излишне бремя,
Всюду мещем, не глядим!
Будто прожитый час возвратится назад,
Будто ріки до своих повернутся ключей…

Мислитель Сковорода глибинно переймався перебігом часу людського життя: «З усіх утрат втрата часу найтяжча». Це застереження Г. С. Сковороди підтвердив і молодший його сучасник німецький мислитель Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749–1832): «Часу нам вистачало б для справ, якби ми його не марнували».

Здійснена у справах, у вродженій праці життєва програма людської душі лишається своєю енергією в Безвічності. Так особистий дух мудреця Сковороди життєдіє у світі Української культури своєю безвічною енергією. Бо істинні осягнення чистого серця, явлені волею духу в світі культури, непідвладні проминущому мирського існуванню в паралельному несвіті фінансової цивілізації. Морально-світоглядні мотивації мудреця Сковороди незмінно спонукають до життя в Істині.

Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й безкінечно принаявні в нас, як Сковородине «коло вічності» – «вічного вічність», що символізує циклічність і безкінечність життя в безвічності Всеєдиного Ладу, ознаменованого життєсійною ясністю Сонця.

А ще в Сковороди є образ Змія, скрученого в кільце, де голова означає початок, а хвіст – кінець. Скручений у кільце Змій є знаком Біблії й нібито символізує поєднання початку й кінця. Насправді, у Сковороди біблійний Змій символізує антиномію – нерозв’язну суперечність, бо Змій як ненажерний земний плазун замірився на життєсійний первінь, на небесне світило – Сонце.

Тож у завершальному діалозі «…Потоп зміїний» мудрець Сковорода називає все своїми іменами: «…Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій» та підсумовує: «…той, хто супокоїться в Сонці» (нездоланний життєсійний струмінь світла Істини) неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Усе живе в Білому Світі, в Природі має свою життєву програму – свою душу. А людина має, крім програми-душі, ще й внутрішній духовний зір, самосвідомість у серці – «осерді душевного й духовного життя», яке є  «вмістище всіх пізнавальних дій душі» (Памфіл Юркевич). Серце є житлом Усеєдиного Духу (Ладу) в людині. Доки людина живе в Природі – в Білому (Явному) Світі, Усеєдиний Лад духовно присутній у неї в серці.

Коли після здійснення людиною життєвої програми своєї душі й завершення земного, природного циклу життя відмирає тіло, енергія духу з серця людського переходить в інший вимір – у Безвічність. Збережена, виплекана в серці людському духовна присутність Всеєдиного Ладу повертається до свого тонкоенергетичного першоджерела – безвічної сутності Всеєдиного Життя. Так людина далі живе своєю тонкоенергетичною суттю в Безвічності і Всеєдності.

Про безвічну сутність Усеєдиного Життя вістував на початку нової ери великий філософ-мудрець греко-римського світу Аполлоній Тіянський (3 до н. е. – 97 н. е): «Немає смерті будь-чого, крім зовнішності, й немає народження будь-чого, крім зовнішньої подоби. Те, що переходить з Субстанції (Безвічності) в Природу, видиться народженим, і те, що переходить з Природи в Субстанцію (Безвічність), видиться, подібним чином, померлим. Хоч насправді нічого не народжується й нічого не зникає, а лише спершу стає очевидним і потім незримим. Один стан виникає через стислість енергії, другий – через її пливкість; та це завжди одне й те саме, що розрізняється тільки рухом і спокоєм». Отже, Аполлоній означив Безвічність як Субстанцію.

У ХVІІІ ст. Григорій Сковорода означив безвічну сутність життя як Істину:

«Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її». У ХХ ст. ідею безвічної сутності життя проникливо висловив український природознавець-мислитель Володимир Вернадський: «У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі». А український біолог-мислитель Микола Холодний порівняв істинне людське життя з життєсійним променем Світла: «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки». Осягнення Вернадського й Холодного перегукуються з самурайською мудрістю: «Воїстину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».

Ясновідні осягнення Аполлонієм і Сковородою, наукові ствердження Вернадським і Холодним та самурайською мудрістю безвічної сутності життя, Істини, особистої самосвідомості й безсмертної душі підтверджує сучасна фрактальна психологія, яка розкриває життєвий ресурс людини через доглибинні основи індивідуального й соцієтального психофракталів.

Тож найважливіше завдання в житті людини – пізнати неповторну програму своєї душі, здійснити її волею особистого духу та усвідомити своє місце в Природі й Світовій Всеєдності. Звідси й необхідність моральної зрілості людей, їхньої духовної самореалізації та моральної відповідальності за всі свої думки й діяння. Досягнувши моральної зрілості, людина виходить на шлях духовної самореалізації – духовного подвижництва в перспективі безвічного життя Духу в циклічній безкінечності, безвічності Усеєдиного Життя. Циклічну безкінечність безвічного Життя Сковорода означує образно – «коло вічності» або «вічного вічність».

Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» корелюється з прадавніми архетипами української світоглядної традиції – Колом-Сонцем, Родовим Колом і знаменує циклічну безкінечність, безвічність Усеєдиного Життя у Світовій Всеєдності, Природі й людському світі, а також внутрішній світ людини й зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини.

А ще Сковородине «коло вічності» як «вічного вічність» знаменує позачасовість морально-світоглядного феномену Сковородинства – життя в Істині власною моральною волею. Істинно ствердив своєчасність цього українського феномену сковородинознавець і сковородинець Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до «Сковородинства»». Бо «духова історія» народу – циклічна й нескінченна, а Сковородинство моральною дієвістю Волі Українського Духу – безвічне.

Своєчасність і дієвість безвічної мудрості Сковородинства

Безвічна мудрість як морально-світоглядна праоснова Сковородинства осягається-народжується в чистому серці з безвічної Істини – «безпричинного початку, безпочаткової причини».

Григорій Сковорода відродив давньоукраїнський ясновідний (сонячний), дорелігійний (ведичний) світогляд, суть якого – в первинності Всеєдиного Ладу, Світової Всеєдності й Природи та в єдності з ними морально зрілих, духовно народжених людей культури. Цей ясновідний моральний світогляд як джерело істинного, реального знання виявляється в античній міфології, в природно-космогонічній ведичній системі знання. Натомість релігійна віра підмінює реальне знання віртуальним псевдознанням, відриває од природної основи й прив’язує до уявного бога, що обертається для опанованих марновірством і бузувірством порушенням морально-світоглядної основи та розладом психіки й свідомості.

За Сковородою, основа марновірства й бузувірства – Біблія, яку філософ ототожнює зі Змієм: «Мойсей поміж іншими фігурами позичив у єгипетських священиків і образ Змія, що зображує божу премудрість.

«Змій же був наймудріший…». А коли одна фігура, то й уся Біблія є Змій. Підносить його Мойсей угору, щоб не вмер Ізраїль. …Отже, Біблія є Змій, хоч одноголовий, хоч семиголовий, а розтопче йому голову той, хто супокоїться в Сонці. Найобраніша з фігур фігура – Сонце, є і мати, і діва, що випромінює з лона прийняте од Бога зерно вічності. «Той зітре твою голову». Отже, Змій лишиться самим підніжком того, хто сидить у Сонці. Тоді все оживляється, а мерці здіймаються до точки своєї» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Мудрець підтвердив це і в діалозі «…Потоп зміїний»: «…Нема труднішого, як провидіти вічність заляпаному грязюкою окові. …Тепер уже не криючись скажу, що Біблія є і Бог, і Змій».

І на завершення своєї підсумкової праці Григорій Сковорода розкриває морочну суть месіанської юдо-християнської релігії, що її уособлює персоніфікований Бог, а натомість утверджує ясний сонячний світогляд: «Пріч одступай, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло заводить, Світло заводить, Радість родить. Пріч одступай, пріч! Потопна ніч!».

У Сковороди «…той, хто супокоїться в Сонці» – нездоланний життєсійний струмінь світла Істини, який неминуче скине з Неба на Землю біблійного Змія, «розтопче йому голову» й звільнить Світ од «печальної ночі» марновірства.

Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Цю Сковородину світоглядну позицію підтвердив П. Куліш: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).

Христове розп’яття – ключовий еґреґор, ідол християн, перед яким уклякають безтямні маси марновірців з даремною надією на друге пришестя спасителя, бо моляться вони на його мертву плоть. Той мертвий символ віри – безперечне свідчення, що християнство – релігія смерті. У новітній історії перший застеріг людей од смертоносного впливу християнства український мудрець Григорій Сковорода.

«Сковорода – це з’явище всесвітнє», – так глобально охарактеризував феномен українського мудреця його послідовник, визначний філософ, теолог, санскритолог, один із засновників Української Вільної Академії Наук та перший президент її Європейської президії Володимир Петрович Шаян (1908–1974). І далі обґрунтував своє осягнення духовного подвижництва Сковороди в праці «Григорій Сковорода. Лицар святої борні»:

«Дух Українського народу у довгій низці своїх втілень буде черпати свою бойову міць із сили величавої перемоги над Змієм лицаря святої борні – Сковороди. …Світ містика – це його світ іншого виміру… У випадку Сковороди Біблія є тільки літературним претекстом, щоб розвинути свою думку… Сковорода ще не здає собі справи з механізму своєї символічної інтерпретації Біблії. Це він вкладає у неї свій зміст, свій світогляд, свою віру. Аж у «Зміїному Потопі» він розкриє цей механізм: «Жуй, пережовуй, аж вийде на твоє…». … Це Змій, що заливає Землю потоками своєї брехливості… Історія вселюдської думки потвердить повністю Сковородину оцінку Біблії. Вона є правильна. Сьогодні зачинаємо розуміти історичне джерело суперечностей об’єктивно існуючих у Біблії. Після конкретного висвітлення історичного підкладу цих суперечностей зможемо вповні оцінити велич духа Сковороди. Тим більше героїчно зарисується нам його постать, коли глянути на неї крізь призму його власного століття; коли взяти на увагу цей величезний всеподавляючий авторитет, який мала християнська Біблія в духовому житті цілої Європи. Таке саме центральне місце займала Біблія в духовому житті України в часі її поневолення… Але тим більше значення має для історії повна і остаточна перемога Сковороди над Змієм Біблії. Відірвавши цього Змія від Землі, перемагає його в довгій і завзятій борні, щоб вкінці перевісити його собі через плече. Змій вже не має сили спинювати українського духа в поході на вершини його світового призначення, але підноситься разом з ним як видимий символ перемоги орійського духа. Твори Сковороди – це важливий документ борні цього духа за своє очищення і самоусвідомлення».

Так у борні Сковородинського духу визріло всеукраїнське суспільне зрушення – Сковородинство. Суть феномену Сковородинства закорінена в самопізнанні, моральній зрілості, життєвій мудрості й дієвій філософії культури – культурософії. Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи теологічних канонів, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не піймав».

Г. С. Сковорода як філософ-мудрець і духовний подвижник звільнив українську філософію од теологічної догматики,  відродив традиційну морально-світоглядну основу української культури, як педагог-новатор започаткував освітню систему виховання серця, як мислитель-енциклопедист провістив сучасні знання про «безпричинний початок і безпочаткову причину» – безвічне першоджерело Всеєдиного Життя, про самоподібну багатомірність Світової Всеєдності й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну морально-світоглядну систему його істинного знання й подвижницького життя в дієвості філософії-мудрості – Сковородинства.

Осягнуте в самопізнанні істинне знання забезпечує людині й збірній цілісності Українського народу самостійність думання й самостійність життя. Істинне знання відкривається в ясності самопізнання й стає основою взаєморозуміння між людьми, що забезпечує суспільне самоврядування й саморозвиток. Саморозвиток людини й народу можливий тільки дієвістю волі духу на основі істинного знання, добутого в самопізнанні – в цьому суть духовного подвижництва.

Духовне подвижництво є суттю Українського феномену Григорія Сковороди – провідника Духу та співця Волі – Жайворонка-Мудреця. Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ Української культури, як сама Істина. Духовне подвижництво мудреця Сковороди є дієвим чинником системи Сковородинства – своєчасної морально-світоглядної стратегії культурно-соціального саморозвитку Української людини й «збірної особи Українського народу».

Своєчасність і стратегічна суть Сковородинства – громадянського зрушення мудреця Сковороди і його послідовників – найповніше розкривається в умовах русько-української війни. У своє 300-ліття, у воєнний час, український феномен Григорія Сковороди найпроникливіше розкриває свій особливий суспільний сенс. І не тільки тому, що в ніч з 6 на 7 травня 2022 рашистські аґресори знищили і останній земний прихисток подвижника Сковороди – дім Ковалівських, де виріс Каразин, і університет Каразина в Харкові. Так само під час ІІ Світової війни німецькі нацисти сплюндрували заповідну садибу Ковалівських – з будинку зробили конюшню, а в парку вирубали багато дерев.

Останні три століття української історії під гнітом руського імперіалізму з повним правом можна назвати епохою Сковородинства – епохою протестного духовного зрушення, започаткованого мудрецем Сковородою та організованого його послідовниками. Цей історичний період означений і подвижницьким життям мудреця в тогочасному миру, і позачасовою дієвістю його подвижницького духу, який живе в його послідовниках і стає своєчасним для всіх подальших поколінь Українців. Якраз Сковородинство як система подвижництва є провідною дієвою силою духу Українського феномену Григорія Сковороди.

Григорій Сковорода з’явився на Світ, коли Україну вже остаточно колонізувала Російська імперія й на його очах донищувала залишки автономії. Одначе Григорій народився й виріс у вільній козацькій селянській родині. Саме козацька селянська родина – одвічна твердиня самостійного українського життя й духовного типу народу. З козацьких селянських родин у Сіверщині зародилася основна козацько-селянська верства традиційного Українського суспільства.

Це феноменальне суспільне явище проникливо охарактеризував історіософ П. О. Куліш у «Повісті про Український народ»: «Козаки-селяни утворюють численний стан і відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення». Козаки-селяни становили основну верству, провідний середній клас традиційного Українського суспільства: вони зберігали давню традицію самоврядування, вічової волі, свої верствові права (вольності), моральні звичаї, чистоту етнічного типу й традицію культури та господарювання на своїй питомій землі.

Працьовитість, совісливість, сердечність – характерні моральні ознаки козаків-селян, які не визнавали й не терпіли панського зверхництва, а шанували добродійність, звідси традиційне козацько-селянське звертання до людини – добродій. А козацько-селянські діти, здобуваючи високу освіту, становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу Українського народу.

Проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян-хліборобів Тарас Шевченко: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу вільних українських козаків-селян-хліборобів. Саме на цьому наголошував академік Д. І. Багалій: «Батько Г. С. Сковороди належав до того громадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, не пережив жаху та деморалізації кріпацтва…».

Особливий генотип і духовний тип вільних українських селян, їхній моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Визначальна риса людей агрокультури – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя. Моральна сила людей  агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу питомій землі, а вже потім отримують од неї плоди своєї праці.

Цілісність української козацько-селянської верстви трималася завдяки давній традиції вічового самоврядування й моральній звичаєвості. У морально-звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу:

«Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними. Вмирають у букві, але оживають у духові. Тьмяніють тимчасово, вмирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, аби в наймогутнішому світлі розлитися од них по цілому Світу…», – стверджував з глибоким знанням української традиції Микола Гоголь, нащадок давнього козацького роду.

Цю постійну передачу безвічної морально-звичаєвої традиції в людському світі здійснюють обрані – подвижники національного духу.

Понад 300 літ Українці гибіли в колоніальній імперській неволі. І вільний подвижницький дух Сковороди будив у приспаної панством «недвижної маси» своїх сучасників і досі будить у знетямленої маси нинішніх поколінь волю особистого й національного духу.

І ось у 300-ліття Сковороди почалась усенародна визвольна війна Українців од руського колоніалізму під духовним провідництвом свого великого мудреця-подвижника:

«Воля дужча всяку неволю».

Григорій Сковорода – єдиний зі своїх видатних попередників і сучасників не подався служити Російській імперії та її церковній ідеології. Як от Ф. Прокопович, богослов, очільник київської «вченої дружини», ректор Київо-Могилянської академії, єзуїт, який став ідеологічним радником царя Петра, допоміг йому утвердитись на імператорському троні й колонізувати Україну, перший проголосив Петра І у вірнопідданській промові «императором всероссийским» (перед тим вірнопіддано проголошував Мазепу «спадкоємцем Володимира Великого») та сформулював колонізаторську доктрину Російської імперії: «Мощь и непобедимость России – в необъятности ее просторов». Ф. Прокопович як ідеолог абсолютизму написав і запровадив «Духовниый регламент», згідно з яким верховним главою церкви став імператор, а верховним органом імперської релігійної ідеології став «Святейший Правительствующий Синод», яким фактично керував Прокопович.

Відтоді «русская церковь вела Россию к величию и мощи». Надалі імперську релігійну доктрину РПЦ утверджували всі руські імператори, більшовицький вождь Сталін і нині утверджують необільшовицькі ідеологи «русского мира».

В основі того «миросотворения» – доктрина «сотворения мира» в «юдейських писаннях» («старий завіт»). Як Мойсей близько 2 500 років тому «зліпив» біблійний «мір», так руська більшовицька секта методологів, «нових масонів», наприкінці 1990-х років сконструювала доктрину «русского мира». Стратегічна мета доктрини «русского мира» – повернення Руської імперії в історію.

Однак це неможливо, доки існує Україна як держава, навіть як декларативна, тому Україну не відпускають з колоніальної залежності. Досі в колонії й метрополії політична й церковна влада пов’язані збагаченням на пограбуванні й заневоленні людей. Так руський церковно-імперський тоталітаризм за три століття свого паразитарного владарювання на Українських землях насадив колоніальний злочинний режим, де владарюючі нелюди перетворили людей на безтямну «недвижну масу».

І основна суспільна маса навіть не розуміє, що вона в колоніальній неволі, бо підданці за ціле тисячоліття стали ідентифікувати себе за своїми поневолювачами – називають себе руссю, русами чи руськими. Ідентифікація підневільної маси за поневолювачами – це крайній ступінь деґрадації й виродження. Відтак, над підневільними владарюють злочинці: «Як покару за громадянську пасивність люди отримують злочинну владу» (Платон).

Початок епохи Сковородинства припав на пору остаточної колонізації України, коли Русія почала утверджуватись як «Россійская имперія» за рахунок природних і людських ресурсів України: імперський режим у 1764 ліквідував Гетьманщину, у 1765 скасував полковий козацький устрій на улюбленій Сковородою Слобідщині, у 1768–1769 на Правобережній Україні імперська диверсійна пропаґанда інспірувала провокативне повстання «коліївщину» для виявлення й знищення залишків протестної козацько-селянської частини українського суспільства, у 1775 остаточно зруйнував Запорозьку Січ, а в 1783–1790 остаточно закріпачив імператорським указом українських селян, яких перед тим уже закріпачила козацька старшина на службі в Російської імперії.

А в 300-ліття Сковородинської епохи, ознаменованої Волею духу українського подвижника, настає кінець «мощи и непобедимости России», бо Українці звільняються од 1000-літнього руського колоніального гніту. Саме до цього спонукав покоління Українців вільний, подвижницький дух Григорія Сковороди. Віками відроджувалась і визрівала в нашому народові воля національного духу.

Григорій Сковорода як духовний подвижник належить, за його власним визначенням, до «синів віку», тому він своєчасний нині, тоді як вірнопіддані колоніальній імперії попередники й сучасники лишились «синами дня» – в минулому. «Невже ти не чув, що сини віку мудріші од синів дня?» – так Сковорода пояснив різницю між подвижниками та пристосуванцями й колаборантами.

Григорій Сковорода як філософ-мудрець і мислитель-стратег власним подвижництвом започаткував Сковородинство – стратегію відродження України з провідництвом Волі Українського Духу. Сковорода як учитель, наставник і провідник явив Українцям стратегічну програму духовно-соціального визволення та побудови самостійної, самоврядної республіки на засаді справедливого суспільного ладу:

«Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В ній не має бути ворогування й рабства… Закони – гуманні, мудрі. Велике братерство, спілка співдружності людей, об’єднаних за покликанням і за стремлінням – ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви. …Коли не зможу нічим любій вітчизні прислужитись, в усякому разі з усієї сили намагатимусь ніколи ні в чому не шкодити».

Філософ Дмитро Донцов (1883–1973) у своїй останній праці «Дух животворить. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» потужно означив морально-суспільну позицію Сковородиного духовного подвижництва:

«Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах «ослів у львиних шкурах», як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі «вождів» – бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого – грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, – трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! …Де нема сродности, там всі категорії – політичні, мистецькі, пресові, церковні – зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки… Коли у їх проводирі убралися оті «осли у львиній шкурі», про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд Світ… Вони увірували в матерію, в силу гроша… Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії…».

З цієї Сковородиної морально-суспільної позиції Донцов ствердив власну інтегральну стратегію національного визволення: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Адже Воля Духу – основа національного права й суспільного самоврядування.

Вільні держави Світу тільки зараз офіційно визнали Дух Українського народу дієвою реальністю сучасності. А український мудрець Григорій Савович Сковорода своїм подвижництвом утверджував наш національний дух ще понад два століття тому й започаткував суспільне зрушення – Сковородинство.

Провідна, дієва суть Сковородинства як своєчасної стратегії культурно-соціального саморозвитку України – відновити Українським людям власну волю й самостійність і єдиною волею «збірної особи Українського народу» відродити свій справедливий суспільний лад, свою систему саморозвитку, самоврядування, самооборони – Самостійну Україну.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 12, 2022; Наука і Суспільство, 6, 2023
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Український феномен Григорія Сковороди – Жайворонка-Мудреця. 300-ліття від народження. Частина 2 спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства

До 300-ліття філософа-мудреця

Сковородинство – життєва мудрість і дієва філософія культури

Наближається 300-ліття від народження Григорія Савовича Сковороди (1722–1794) – генія українського духу: філософа-мудреця, педагога-просвітителя, мислителя-енциклопедиста, поета, драматурга, перекладача, композитора, музиканта, співця, духовного практика, цілителя, культурно-освітнього подвижника.

Григорій Сковорода став першим вільним філософом-мудрецем і педагогом-просвітителем у новітній українській культурі й усьому слов’янському світі, явивши систему своєї філософії-мудрості в морально-світоглядному вченні Сковородинства.

Як філософ-мудрець Г. Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики. До Сковороди вітчизняна філософія була релігійною й зводилась до трактування положень теології, яка віросповідними догмами тяжіла над вільним людським пізнанням. А Сковорода став в українській культурі першим філософом за самою суттю філософії-мудрості, яку визначив так:

«Філософія або мудрість спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам…» (Цитати зі Сковороди подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Як педагог-просвітитель Г. Сковорода явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на природно-космогонічному світогляді давньоукраїнської агрокультурної традиції.

Як мислитель-енциклопедист Г. Сковорода провістив сучасні знання про багатомірність Світобудови й квантовий перехід, що підтверджено астрофізикою та ядерною фізикою. Усі ці осягнення генія українського духу становлять цілісну культурософську систему його життєвої мудрості – Сковородинства, що є  своєчасною стратегією культурно-соціального саморозвитку людської особистості, народу й людства.

Мудрець-просвітитель Григорій Сковорода сформулював основоположний морально-світоглядний триєдиний принцип істинного життя людини на природній основі, власною волею, в щасті й душевному ладу: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Воля дужча за всяку неволю»; «Культура – друге, духовне, народження людини».

Тріада Природи, Волі, Культури у своїй внутрішній неподільній цілісності являють суть морально-світоглядного феномену Сковородинства – самопізнання, життєвої мудрості, дієвої філософії культури (культурософії).

Сковородинство як феноменальне морально-світоглядне явище Українського світу неможливо цілісно осягнути ні з погляду релігійної догматики чи канонів релігієзнавства, ні з погляду філософських доктрин чи наукових теорій. Тобто неможливо виміряти його мирськими мірками, про що сказав сам мудрець: «Мир ловив мене, та не впіймав». Феномен Григорія Сковороди такий усеосяжний, як і цілий світ української культури, як сама Істина.

Сковородинство як усеосяжний морально-світоглядний феномен української культури дається цілісному осягненню з ясної морально-світоглядної позиції культурософії – методології самопізнання й досягнення мудрості, дієвої філософії культури, тобто з позиції самої культури.

За Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через самопізнання й саморозвиток у здійсненні нею «заповітного, священного в собі». Мудрець підтверджує це в «Книжечці про читання священного писання…»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Григорій Сковорода як композитор-мислитель відчував у духовному «народженні людини» «октаву світла». Отже, культура – вияв світла людського духу. Звідси морально-світоглядне завдання культурософської освіти – «дати життя нашому духові» й підтримувати вільний культурний саморозвиток особистості на природно-моральній основі. Звідси, за визначенням Г. Сковороди, дієва функція культурософії як філософії-мудрості, філософії культури – «дати життя нашому духові».

Мудреця Сковороду, людину вроджених духовних здібностей і набутих енциклопедичних знань, за життя владоможці обзивали «диваком», «старцем», а церковники – «протестантом», «сектантом», приписуючи йому авторство духоборської «Сповіді віри», та «розбещувачем народу» (так само звинувачували Сократа). Церковна влада й поліція завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

У ХХ столітті комуністичні ідеологи називали мудреця «матеріалістом», «атеїстом», а в нинішню пору засилля церковщини, що прийшла на зміну світській (комуністичній) релігійності, Сковороду стали трактувати як «теолога» й навіть «пророка» (підміна філософа-просвітителя).

Більше того, деякі ентузіасти-бузувіри намагаються канонізувати Сковороду – вловити його вільний дух; хоч церковні ортодокси знову згадують про його «сектантство» й «масонство». «Сектантство» й «масонство», як і церковна ієрархія, були чужі, одворотні вільному духові мудреця.

Ясно арґументував абсурдність релігійних посягань на вільний дух мудреця видатний український учений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський (1894–1977): «Від сектантів Сковороду відділяло шукання теоретичної та життєво-етичної, а не релігійної правди, – він почував себе філософом, а не пророком або реформатором».

Г. Сковорода як істинний філософ не створив канонічної філософської течії чи школи, що дало підстави опонентам називати його «філософом без системи». Сковородинська філософія – це спосіб істинного думання й справедливого життя.

Хоч у своїх філософських писаннях Сковорода часто цитує Біблію (Старий Заповіт), одначе його філософські осягнення гармоніюють з ідеями досократиків, зокрема філософа Природи – Геракліта (540–480 до н. е.). Через близькість Г. Сковороди й досократиків Д. Чижевський назвав мудреця не «українським Сократом», а «українським досократиком».

Сковорода – єдиний після «найбільшого еллінського мудреця», математика Піфагора (570–497 до н. е.) й першого афінського філософа-мудреця Сократа (469–399 до н. е.) європейський мудрець, який не просто вільно філософствував, а жив згідно зі своїм цілісним морально-світоглядним ученням у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Сковорода, як і Піфагор та Сократ, не досліджував «єство богів», а займався «пізнанням людського серця», допомагав «другому, духовному, народженню» людей у самопізнанні та спонукав їх здійснити життєві програми своїх душ на своїх істинних життєвих шляхах і зазнати щастя в єднанні з народом, Природою й Усеєдиним Ладом.

Лад у традиційному природно-космогонічному, ясновідному світогляді українців – безвічний і безособовий самородний первінь, усепроймаюча і всеосяжна тонкоенергетична першооснова Всеєдиного Життя, першоджерело самозародження й саморозвитку сутностей життєзароджуючого Рода й життєродної Природи, з парної єдності яких народжується все живе. Морально-світоглядна ясновідна основа духовного подвижництва Сковороди закорінена в прадавній традиції української культури і є виявом його родової спадковості й унікального особистого духовного типу.

Сковорода – філософ-мудрець античного й східного типу, що зближує його життєву мудрість з античною мудрістю, даосизмом, йогою, буддизмом, суфізмом. У Сковороди, як і в східних мудреців, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як у західних мислителів. Згідно з кордоцентричною концепцією Сковородиної філософії-мудрості, мірою моральної зрілості людини є чисте серце: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…».

Саме первинність і духовна воля серця з його внутрішнім суддею совістю є морально-світоглядним осердям Сковородинства. А дієвим морально-світоглядним чинником Сковородинства є культурософія.

Культурософія (від лат. сulturа  – виховання, саморозвиток та грецьк. σοφία – мудрість; буквально – виховання мудрості) як суть усеосяжного феномену культури є результатом осягнення істинного, реального, цілісного знання. Аби бути культурною людиною, мало знати Істину, необхідно справедливо жити згідно з істинним знанням – у цьому моральна суть культурософії.

Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Ознака культурності людини – наявність у неї совісті як третьої сигнальної системи, через яку діє усеєдиний моральний принцип у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Культурософія – система осягнення Істини й мудрого життя в Істині та культурного саморозвитку людини й народу. Культурософія – практична філософія культури.

Культурософія Г. Сковороди – це методологія самопізнання й досягнення мудрості, це дієва філософія культури як «другого, духовного, народження людини». Сковородина культурософія як дієва філософія культури у своїй спрямованості на внутрішню людину з її волею духу в серці має багато спільного зі східними культурософськими традиціями й новітніми західноєвропейськими культурософськими школами – філософією життя, екзистенціалізмом, де головною в людині є її внутрішня, духовна сутність. Зарубіжні культурософські школи пов’язані з іменами І. Канта, Й. Гамана, А. Мюллера, В. Дільтея, С. К’єр­кеґора, К.-Ґ. Юнґа, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммеля, А. Берґсона, О. Шпенґлера, К. Ясперса, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра. (Докладно про це у моїй статті: Культурософія // Енциклопедія Сучасної України. Том 16. – К., 2016. – О. Ш.).

Згідно з культурософською концепцією великого прусського мислителя, родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724–1804), найпотужнішим чинником культури є моральна воля як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя, яка передує релігії: «Народ сам себе просвітить, якщо надати йому моральну волю». А причину людського неповноліття Кант убачає «… не в браку розуму, а в браку волі й мужності користуватися власним розумом без керівництва з боку когось іншого. Sapere aude! – май волю користуватися власним розумом! – таким є девіз Просвітництва».

Важливість цієї культурософської думки Канта в тому, що філософ розглядає Просвітництво не як засіб формування свідомості чи, тим більше, маніпуляції свідомістю, а як засіб її прояснення й цим самим «визволення від чужого керівництва».

Моральність – усеосяжний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка забезпечує зовнішні атрибути ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином реґламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи людину.

Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула істинне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом.

Екзистенційну ідею Г. Сковороди й І. Канта розвинув найбільший український мислитель ХІХ століття Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874): «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність» (Цитати з Юркевича подаю у власному перекладі. – О. Ш.).

Керуючись морально-світоглядним імперативом, Сковорода, Кант і Юркевич ставлять самопізнання й мудрість попереду релігійних обов’язків людини як головну передумову її вільного культурного саморозвитку та здійснення життєвої програми своєї неповторної душі. Григорій Сковорода перший в українській і загальноєвропейській філософії розкрив внутрішню, екзистенційну, сутність людини – здійснення нею життєвої програми своєї душі:

«А що таке людина? Хоч би що воно було: чи дія, чи діло, чи слово – все те марнота, якщо воно не здійснилося в самій людині».

Цілковитого здійснення життєвої програми в культурному саморозвитку людина досягає тільки у взаємодії зі своїм народом:

«Кожен повинен пізнати свій народ і в народові пізнати себе».

Цією філософемою Сковорода дає нам ключ розуміння уладованої єдності частин у цілому – морально зрілих людей у збірній цілісності народу.

Єдність морально зрілих людей у збірній цілісності народу є виявом Всеєдності. Модулем Всеєдності є серце, яким людина пізнає себе й осягає Світ. Для Сковороди самопізнання – це внутрішнє, містичне пізнання в собі Істини як суті Абсолюту, Всеєдиного й послідовна духовна практика для життя в Істині з Усеєдиним у серці.

За Григорієм Сковородою, пізнана в собі Істина-Правда, стає особистим набутком людини й звільняє її од марновірства. Істина-Правда, навіть коли вона гірка, сприяє порозумінню між людьми й стає моральним чинником внутрішнього синергічного єднання їх у збірній цілісності народу та досягнення душевного й суспільного ладу. За Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю». Дієвість Істини-Правди забезпечує моральна воля людського духу в серці.

Хоч українська культурософія Г. Сковороди і його послідовників залишалася малозрозумілою для сучасників, бо значно випередила свій час, однак справила великий вплив на подальші покоління філософів, зокрема на Л. Толстого, В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, В. Зеньковського та ін. Зокрема, зі світоглядного вчення Г. Сковороди про Всеєдність, суттю якого є ідея єдності трьох світів: макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (людини) й символічної реальності, яка єднає в собі великий і малий світи, Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900; двоюрідний правнук Г. С. Сковороди по материнській лінії та його послідовник) розвинув власне вчення про Всеєдність як першопочаток і кінцеву мету світового розвитку: «Воістину все і Всеєдиний існують разом, відокремлене існування не є істинним…». На цій підставі російську філософію ХІХ–ХХ ст., яка розвивалася під впливом Г. Сковороди й В. Соловйова, називають філософією Всеєдності.

Великий слов’янський письменник-мислитель, просвітитель Лев Миколайович Толстой (1828–1910), для якого не існувало авторитетів, вважав себе послідовником Г. С. Сковороди й зазнав його потужного морально-світоглядного впливу.

На засаді особистої моральної стійкості Л. Толстой ставив перед суспільством вимогу просвіти й звільнення од невігластва, в якому тримає людей владарююча паразитарна еліта:

«Сила владарів тримається на невігластві народу, і вони знають це й тому завжди боротимуться проти просвіти. Пора нам зрозуміти це».

Свій просвітницький рух – Толстовство Л. Толстой заснував на морально-світоглядній засаді Сковородинства. Лев Толстой наголошував на своїй морально-світоглядній спорідненості з Григорієм Сковородою:

«Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які чудові й твори!».

Родовід і життєвий шлях

Григорій Савович Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в козацькій родині в родовому хуторі Харсіки, що входив до сотенного села Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва (нині – смт. Чорнухи Полтавської обл.). Оскільки в Харсіках не було церкви, то хрестили хлопчика в Чорнухах, про що записано в тамтешній церковній метричній книзі, й на тій підставі стали вважати, що народився в Чорнухах.

Батько Савка (Сава) походив із давнього сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних провідників-наставників; займався хліборобством і виноробством. Від батька в Григорія вроджена здатність ясновідання: надзвичайно розвинена інтуїція, внутрішнє чуття, духовне бачення, завдяки чому в ньому відкрилося ясне бачення минулого, нинішнього й майбутнього. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дев’ять років). Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені.

Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало основою Сковородиного вільнолюбства.

Після закінчення чотирикласної сільської школи, де вчитель-дяк навчав українською мовою, Григорій Сковорода вступив у 1734 р. (в деяких дослідженнях вказується 1738 р.) до Київо-Могилянської академії, до підготовчого класу – фари й навчався в Академії з перервами до 1753 р.

Київо-Могилянська академія в той час була вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України й користувалася популярністю в православних сусідів. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнаки-чужинці – з Молдови, Болгарії, Сербії, Румунії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики.

Крім обов’язкових дисциплін Г. Сковорода опанував німецьку й польську мови, досконало знав латину, грецьку й давньоєврейську. Він читав в ориґіналі й добре знав твори Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Сенеки, Марка Аврелія, Цицерона, Горація і Вергілія.

Його улюбленими занят­тями були музика й поезія, а також спів в ака­демічній капелі. Тут він «написав духовні концерти, поклавши деякі псалми на музику… Понад церковну, він написав багато пісень у віршах і сам грав на скрип­ці, флейттравері, бандурі й гуслах – приємно й зі смаком» (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

До грудня 1741 Г. Сковорода послідовно закінчив фару, інфиму, граматику і синтаксиму, поетику й риторику.

У 1742, з 2-го року класу філософії, Григорія Сковороду за виняткові музичні здібності забирають спершу в Глухівську співацьку школу, а потім у Придворну імператорську співацьку капелу в Санкт-Петербурзі. Там він здобув високопрофесійну музичну освіту зі званням «придвор­ного уставщика», який поєднував функції соліста в хорі, вчителя співу й дириґента.

У 1745 генерал-майор Федір Степанович Вишневський (серб за походженням, який жив у Переяславі), запропонував Григорієві Сковороді як людині добре обізнаній у музиці й чужих мовах, вирушити разом з ним до Угорщини, в місто Токай, для праці в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору».

Наприкінці літа 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Київа через Львів і Дуклянський перевал у землі Священної Римської імперії, точніше, на терени Словаччини й Угорщини.

У Токаї (давня українська назва – Стоки, бо стоїть на місці стікання Бодрогу й Тиси) Г. Сковорода працював перекладачем у Ф. Вишневського, а по штату був проведений як «уставщик» церковного хору в місцевій православній церкві, тож інколи керував хором.

Працюючи перекладачем, подорожує разом з генералом по містах Священної римської імперії. Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, Г. Сковорода спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг мати на батьківщині. А ще пізнавав життя людей у тих країнах.

Михайло Ковалинський у життєписі Григорія Сковороди так описав цю нагоду для спраглого до освіти юнака:

«Коло наук, що викладалося в Києві, було для нього недостатнє. Він забажав побачити чужі краї. Незабаром і трапилася нагода для цього, й він скористався нею з радістю. Від [царського] двору відряджений до Угорщини в токайські сади генерал-майор Вишневський, який для тамтешньої греко-російської церкви хотів мати церковників, здібних до служби й співу. Сковорода, відомий музичними здібностями, голосом, бажанням побувати в чужих краях, знаннями деяких мов, рекомендований був Вишневському похвально й зачислений ним під [свою] опіку».

Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода сам здійснив за сприяння голови Комісії Ф. Вишневського поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї.

Повернувшись у жовтні 1750 з закордонного відрядження, Г. Сковорода  працював викладачем піїтики у Переяславському колегіумі, де написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся). Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад поетики.

Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ.

Сковорода відповів, що розуміється на поезії й знає свій предмет та не збирається змінювати свого навчального посібника, бо написав його відповідно до природи мистецтва поезії й дає учням нове, зрозуміле їм поняття про неї. А до відповіді додав латинське прислів’я:

«Alia res sceptrum, alia plectrum» («Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка»).

Пихатий єпископ розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковороди явив свій вільний дух і основні риси свого характеру – принциповість і непоступливість у своїй правоті.

Восени 1751 Г. Сковорода повернувся до Києво-Могилянської академії, де продовжив навчання. у класі богослов’я, вивчаючи давньоєврейську, грецьку та латинську мови, проте повного курсу не закінчив.

Не бажаючи приймати священицького сану, що було обов’язковим по закінченню академії як ідеологічного навчального закладу Російської імперії, Григорій удав із себе несамовитого, оскільки інакше уникнути висвячення було неможливо, і взяв академічну відпустку.

Григорія як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської академії, рекомендував домашнім учителем бунчуковому товаришу Степанові Томарі в с. Коврай Переяславського полку (тепер – с. Коврай Золотоніського р-ну Черкаської обл.).

Тут Г. Сковорода від 1753 до 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина С. Томари – Василя (згодом щирого шанувальника свого вчителя) різним наукам, розробив і вперше застосував свою ориґінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський:

«Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

У Ковраї Григорій Сковорода уперше вільно розкрив свої вроджені таланти педагога й поета: започаткував новаторську освітньо-виховну систему й   написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісней».

Сковородинська освітня система перегукується з реформаторською освітньою системою великого чеського педагога, мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670). Педагогічні праці видатного представника світової педагогіки й філософії Г. Сковорода вивчав у бібліотеці Шарошпотоцького реформаторського колеґіуму, куди він приходив пішки з Токаю.

Суть свого педагогічного методу Коменський сформулював у фундаментальній праці «Велика дидактика», яку назвав «Великим мистецтвом навчати всіх усьому коротко, приємно, ґрунтовно»: «ті, які вчать, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху». У цій науковій праці педагог виробив базовий принцип природовідповідності навчання: «Формування людини найлегше відбувається в ранньому віці. Воно лише в цьому віці й може відбуватися».

Свою новаторську освітню систему Г. Сковорода застосовував у приватному вчителюванні й надалі в Харківському колеґіумі, а також поширював свої педагогічні ідеї під час мандрівного життя в усіх верствах рідного народу.

У 1759–1769 (з перервами) Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі поетику, грецьку мову, синтаксис, основи доброчестя й катехізис (настанова). Читаючи основи доброчестя, він написав курс своїх лекцій «Початкові двері до християнського доброчестя» (1766; оновив у 1780). Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили релігійним догмам, що викликало обурення в церковних наглядачів.

З особливою жорстокістю переслідував Григорія Сковороду Білгородський єпископ Порфирій Крайський, жандарм у рясі, імперський агент, пияк і грошолюбець, після смерті якого в його «убогом келейном имении» не виявилося жодної книжки, зате було десять мішків золотих і срібних грошей та безліч усякого іншого багатства.

Його наступником став єпископ Самуїл Миславський, однокурсник Григорія Сковороди по академії, єзуїт, вірнопідданий слуга престолу, душитель усього українського й лютий гонитель філософа, який цензуруючи навчання, обурився, що Сковорода, будучи світською людиною, навчає учнів доброчестя й катехізису.

Свого часу Білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запропонував Сковороді прийняти духовний сан, чернецтво, на що той відказав:

«Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво – в житті несутяжному».

В тодішніх навчальних закладах було засилля ченців-фарисеїв і зовсім мало вчителів. Там не було місця совісті, ясному розуму й знанню.

Ось як описує український етнолог, історик і педагог Олександра Яківна Єфименко (1848–1918) в праці «Філософ з народу» (1894) переполох, що його викликали в Харківському колегіумі Сковородині «Початкові двері…»:

«Рукопис поширювався між читачами та викликав бурхливі незадоволення й докори. Сковороді запропонували диспут для захисту його положень, і, знаючи його натхненно навальне красномовство й цілковиту відразу до будь-яких вивертів думки й слова, не важко уявити собі, як він захищався. І як результат, він не тільки був усунутий від викладання, а й змушений залишити Харків».

У 1769 році Григорій Сковорода покинув Харків і останні 25 років життя був позбавлений своєї спорідненої педагогічної праці в навчальних закладах, тому поширював своє вчення життєвої мудрості в мандрах серед народу. Церковна влада й поліція вели за Сковородою таємне стеження, й він зазнавав постійного релігійно-жандармського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися.

Дух великого вчитель-мудрець відійшов у Безвічність 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в будинку добродія Андрія Івановича Ковалівського в селі Вільшанська Іванівка (нині – с. Сковородинівка Богодухівського р-ну) на Харківщині, де й похований. Незадовго до смерті, як розповідають, Сковороду вмовляли причаститися, та мудрець одказав:

«Не євхаристія єднає людину з Усеєдиним, а пізнання себе».

Мудрий Григорій Савович попросив не ставити на могилі хреста, а на надмогильному камені викарбувати:

«Мір ловил меня, но не поймал».

Цією філософемою мудрець Григорій Сковорода символічно підсумував своє життя й сформулював принцип автаркії – свою самодостатність, самостійність, незалежність од майна і владарів.

Цей мудрий вислів цитують спрощено у хибному перекладі: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ у Сковороди не може ловити людину, бо людина як мікрокосм, малий світ – невід’ємна частина макрокосму, великого Світу. Навпаки, людина у пізнанні себе й Світу пізнає Істину й досягає «радості серця» – щастя.

Сковорода розрізняє в написанні: Мир як Внутрішній Світ – «Душевний Мир», душевний лад і як Зовнішній Світ – Космос, Усеєдиний Лад та мір як соціум, історію – «древній мір». Староукраїнське мір (мир) означає: мирське життя, хрещений люд, соціум. Мудрець Сковорода виявився невловним саме для мирських і церковних тенет.

Мудрець Сковорода лишився вільним од церковної й мирської ієрархії: не прийняв кар’єрних пропозицій церковної й світської влади, відкинув будь-який примус, не визнав церковних ритуалів, надав перевагу особистій духовній волі.

Провідною діяльністю Г. С. Сковороди, якою він займався все життя, єдиною професією була педагогіка (вчитель музики, поетики, граматики, іноземних мов, філософії, а головне – життєвої мудрості).

«Єдиний офіційний стан, з яким він ідейно мирився, був педагогічний; але за кожної спроби влаштуватися, він обов’язково наштовхувався на підводне каміння», – так охарактеризувала вроджене педагогічне покликання мудреця Сковороди й труднощі в його здійсненні О. Я. Єфименко.

За життя Сковороди владоможці не давали йому навчати молоде покоління, та мудрець скрізь і повсякчас лишається істинним педагогом – моральним учителем для всіх поколінь і всіх верств українського народу.

Григорій Сковорода змушений був покинути викладацьку працю в Харківському колеґіумі й 25 років провадив мандрівну просвітницьку діяльність під таємним наглядом поліції й церковників. Просвітницьке подвижництво Григорія Сковороди проникливо охарактеризував Іван Франко:

«…Покинув місце казенного вчителя молодежі, щоб бути відтепер виключно вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності».

З тих «вибраних одиниць» невдовзі виріс у Слобідській Україні морально-світоглядний суспільний рух – Сковородинство. Основу того руху становили учні й послідовники Г. С. Сковороди. Стараннями Сковородиного вихованця, великого українського вченого-енциклопедиста й просвітника Василя Назаровича Каразина (1773–1842) та за організованої ним фінансової підтримки (зібрано величезні на той час кошти – понад 500 тис рублів) перейнятого Сковородинським моральним світоглядом громадянства Слобідщини відкрито перший в Україні світський вищий навчальний заклад і один з найстарших у Східній Європі – Харківський університет (1805).

На основі цього Слобідського освітнього осередку виросли дві світові школи: Сковородинська філософсько-освітня й Потебнянська психолінгвістична.

Педагогічно-філософський доробок

Своє морально-світоглядне життєве вчення мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Педагогічно-філософський доробок Г. Сковороди складається з філософських трактатів, діалогів, основні з яких: «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа Книга Асхань про пізнання самого себе», «Діалог, або Розмова про давній мир», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар Світу», «Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний»; навчальних посібників «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» та «Початкові двері до християнського доброчестя».

Літературний доробок: поетична збірка «Сад божественних пісней», збірка байок у прозі «Байки Харківські» та переклади з античних і неолатинських поетів.

За життя Г. Сковороди не вийшов друком жодний його твір, їх поширювали в рукописах сам автор і його прихильники.

Сковорода дуже любив свої рукописи й, передаючи власноручні списки близьким людям, забороняв їх друкувати, вважаючи тексти частиною свого життя, для розуміння якого знання текстів замало – необхідно знати природу самого життя.

Тож мудрець розкривав суть свого життєвого вчення в безпосередньому діалогічному спілкуванні, подібному до безпосереднього осягнення Істини в самозаглибленні. Таким чином, Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної церковної догматики й став першим вільним філософом-мудрецем у новітній українській культурі.

До композиторського доробку належать духовні концерти, псалми, херувимська, яку співають на літургії, канти, ліричні пісні. У київський та петербурзький періоди Сковорода-композитор виявив себе, головним чином, як автор кантів і культових творів – служб, концертів, псалмів.

А працюючи вчителем у селі Коврай, він пише суто світські пісні, які увійшли до збірки «Сад божественних пісень». Особливої популярності серед народу набули:

«Всякому городу нрав і права» (Пісня 10-та), «О діброво, о зелена!» (Пісня 12-та), «Гей, поля, поля зелені» (Пісня 13-та), «Ой ти пташко-жовтобоко» (Пісня 18-та).

Співець сам виконував свої філософсько-сатиричні канти й лірико-філософські пісні, акомпануючи на скрипці, кобзі, бандурі, сопілці й флейті (удосконалена ним сопілка), що свідчить про його великий цілісний талант поета, композитора, музиканта й співака.

Свої поезії-пісні, співзвучні з народною пісенністю, поет-композитор характеризує так:

«Правда, пісня наша майже зовсім сільська й написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що за всієї простонародності й простоти, вона щира, чиста й безпосередня».

Музикою Сковороди глибоко перейнявся його учень і перший біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807):

«Вона сповнена гармонії простої, але величної, проникливої, чарівної, ніжної…».

Вплив поетично-музичної творчості Григорія Сковороди на розвиток української пісенності надзвичайно великий. Г. Сковорода розпросторив тематику й образність української пісенності, розвинув поетичну й музичну мову з прадавніх народнопісенних джерел.

Тут і глибокі, філософські роздуми про суспільство, про сили, що над ним тяжіють, тут і гумор, і їдка сатира, якою поет викриває вади мирського життя (соціуму). Г. Сковорода започаткував в Україні новий музичний жанр побутової сольної пісні з інструментальним супроводом (пісня-романс), розширив тематичні межі лірики ХVІІІ ст. та збагатив музично-поетичну творчість новими образами й мотивами, близькими українському народові. Пісні, написані для народу, залишилися в народній пам’яті з іменем Сковороди й надихали людей на гідне життя.

Сковородину пісенну поезію поширювали мандрівні народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони рознесли Сковородинські пісні по всій Україні й цей свій репертуар називали «Сковорода». Від народних співців з пам’яті «списував Сковороду» Тарас Шевченко.

Освітня система Григорія Сковороди

Освітня система Г. Сковороди вільна від схоластики, догматики й авторитаризму, які панували в Києво-Могилянської академії. Допомогли молодому українському педагогові-мислителю звільнитись од схоластично-догматичного тягаря старої академічної науки студії у реформаторських начальних закладах європейських міст, зокрема педагогічна система Яна Коменського. Головне спрямування Сковородинської освітньої системи – розвиток людиною своїх природних здібностей через самопізнання та самоздійснення в «спорідненій праці». «Споріднена праця» самого Сковороди – вчительство як цілісний вияв його моральності: мудрець учив, як жив і жив, як учив.  Сковорода-педагог учив учнів не догмам, а навчав учитися жити – готував до самостійного життя.

Здолавши догматизм і схоластику навчання в Києво-Могилянській академії, Григорій зберіг природню чистоту серця і ясність думання та почав упроваджувати осягнуті у власному духовному досвіді ясновідні знання у своїй педагогічній практиці. Педагог Сковорода почав запроваджувати замість схоластичного навчання на основі церковної догматики свою концепцію освіти на культурософській основі.

Одначе освітні нововведення Сковороди суперечили теологічним канонам, і він змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у Переяславському й Харківському колегіумах, не бажаючи коритися консервативному, догматичному режимові навчання.

Своє морально-світоглядне життєве вчення, природовідповідне й пройняте ідеями реформаторства, мудрець Сковорода викладав усно й письмово: в бесідах і оповідях, у численних діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присвятах.

Філософсько-освітнє вчення Г. Сковороди своєчасне для подолання замкнутості, егоїзму, безкультурності морально незрілих особин та відродження культури людської особистості й системи національної культури. А також для протидії антикультурним загрозам тоталітарних режимів фінансової цивілізації. Культурний саморозвиток має безвічну духовну мету, а цивілізаційний проґрес виявляється в межах проминущих матеріальних, технологічних засобів, суспільних формацій і соціально-політичних тенденцій.

Нині людство переживає кризу фінансової цивілізації – епоху глобального економізму, фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів культурного саморозвитку народів на самоціль збагачення паразитарних утворень.

Заневолені люди втратили здатність суспільного самоуправління на основі природного права й віддали владу над собою засліпленим жадобою збагачення лихварям, чиє щастя – гроші. Торг і споживацтво тяжіють над природно-духовним прагненням людської душі жити в істинному щасті, перекриваючи духовну перспективу самореалізації людини в системі питомої культури.

Суть морально-світоглядних ініціатив Сковороди можна сформулювати так: аби звільнити свій розум від усіх перепон, що заважають духовному й соціальному розвиткові, люди зобов’язані дотримуватися світоглядної основи національної культури та вселюдського морального принципу.

Морально-світоглядній життєвій позиції духовного подвижника Г. Сковороди цілковито відповідає позиція сучасного уругвайського політика, президента Уругваю Хосе Мухики (1935), який зажив слави «найчеснішого й найбіднішого президента у Світі»:

«Або людина щаслива з малим статком, не обтяжуючи себе постійною шуканиною, бо її щастя – всередині неї, або вона ніколи не буде щаслива. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Я ощадливий і стриманий, але не бідний. Моє визначення бідних – це ті, яким потрібно занадто багато, бо вони ніколи не вдовольняться. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання потреб. Коли того зростання немає, це трагедія. Ми придумали гору надмірних потреб, ми повинні постійно купувати й викидати. Коли я щось купую або коли ви щось купуєте, ми ж платимо не грошима, ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були потратити на заробляння тих грошей. Але життя неможливо купити, його можна тільки потратити. І сумно тратити життя, втрачаючи свою волю. Ми пожертвували старими нематеріальними духами на користь єдиного Бога Ринку. Він керує нашою економікою, політикою, нашими звичками й нашими життями, відповідає за наші кредитні картки й курси валют і створює ілюзію щастя».

Суть свого морального світогляду Хосе Мухика визначив так:

«Я не маю релігії, я вшановую Природу».

Ця світоглядна позиція дивовижно перегукується з пантеїзмом Григорія Сковороди:

«Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Сковорода й Мухика – люди подвижницького духу, вони присвятили своє життя справедливості й щастю людей.

За українським природно-звичаєвим правом, справедливість – гарантія людського щастя й суспільного ладу: «Початком права є справедлива відплата» (П. Юркевич).

Спільним для всіх національних культур є всеєдиний принцип моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення та прагнення людей до справедливості й щастя.

Щастя – морально-світоглядний орієнтир життєвої філософії (культурософії) Г. Сковороди:

«Щастя наше всередині нас… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух поради…».

Сковорода розглядає щастя як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини, як стан самостійності – волі. Мірилом людського щастя є радість життя. Щастя – мірило згоди між людьми й ознака збірної цілісності народу:

«Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загальною. Се є істинне життя».

В ідеї щастя Сковорода розкрив ясну мету духовного призначення людини й народу – жити в Істині й Ладу.

За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Як істинний вчитель він запропонував просте й мудре розв’язання проблеми самоздійснення людини й досягнення нею щастя, зокрема через реалізацію природної обдарованості у «спорідненій праці», тобто в улюбленій праці, яка є засобом самопізнання й самоздійснення людини в щасті як частини в цілому.

В ідеї щастя Григорій Сковорода поєднав особисту мету життя людини в її природно-духовному покликанні й колективне культурне здійснення збірної цілісності народу. Їх єдність становить суть національної ідеї – життєвої програми збірної цілісності народу, яка є суттю, основою суспільного ладу.

Тому будь-яка держава – це лише спосіб соціальної організації, суспільного ладування й забезпечення культурного саморозвитку нації. Тобто держава – не мета в собі, не самоціль, а засіб здійснення спільної мети – гармонійного, щасливого поєднання індивідуальної життєвої програми людської душі й збірної життєвої програми народу в спільному культурному саморозвитку.

Григорій Сковорода як мудрець українського духовного типу започаткував не тільки нову епоху в українській культурі, а й нову епоху культурного розвитку в європейській історії, явивши в життя конструктивні ідеї культурософії як практичної філософії культури та екзистенції людини й народу. Особливість української екзистенційної концепції в тому, що в ній передбачається як власна воля людської особистості, так і цілісна воля «збірної особи Українського народу» (П. Куліш).

Нині нагальною необхідністю є розвиток Сковородинської культурософії й відновлення в системі культури підсистеми національної педагогіки, заснованої на моральності й духовності сакральної педагогіки серця глибинного українського педагога й філософа П. Д. Юркевича.

«Сакральну педагогіку серця» як філософсько-педагогічну концепцію свого антропологічного вчення П. Юркевич розвинув  на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Серцем людина розрізняє матеріальну множинність та духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі, а зрілим розумом скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі. П. Юркевич відводить провідну роль серцю як осердю духовного життя людини: «…У серці зачинається й зароджується рішучість людини на ті чи ті вчинки; …воно є вмістище волі та її жадань. Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі».

За П. Юркевичем, мистецтво виховання, полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». А цього можна досягнути лише в моральній зрілості – просвітленим, мудрим серцем і моральною волею. Отже, як філософія серця є філософією моралі, так і педагогіка серця є педагогікою моралі.

«Сакральна педагогіка серця» П. Юркевича – «Виховна  система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до заповітного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного».

Провідною в педагогіці П. Юркевича стала культурософська ідея сакральності навчання, суть якої полягає не просто в навчанні учнів релігійних обрядів і канонів, а в формуванні морально-світоглядного сприйняття «Істини, добра й досконалості»:

«…Не завжди потрібне навчання релігійності, але завжди потрібна сакральність навчання. До всього зразкового, істинного й доброго слід ставитися духовно, як до заповітного. …Навчання справляє найсильнішу виховну дію тоді, коли воно чітко накреслює у свідомості й серці вихованця правильні морально-духовні переконання».

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини.

Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд. Найвищою характеристикою людини є її моральна зрілість. Серце морально зрілої людини осягає істинне, духовне, заповітне знання. І це внутрішнє знання серця є дієвим, життєвим, практичним культурософським знанням або мудрістю.

Згідно з принципом культурософії, для культурного саморозвитку людині мало знати й розуміти. Необхідно виховати волю – духовне осердя характеру, яка є ознакою моральної зрілості людини та її самосвідомості й вольової дієвості. Морально-світоглядні засади культурософії забезпечують також дієвість збірної волі народу, єднання народу в «збірну особу», духовний зв’язок поколінь і відкривають духовну перспективу життя.

Для сучасників Григорій Сковорода був «мандрованою академією», а Михайло Ковалинський назвав свого вчителя «громадянином всесвітнім». Справді, Сковорода – всесвітній мудрець з українським серцем, бо отримав основу освіти з родинної сердечності в рідній батьківсько-материнській школі. І хоч би якою мовою писав мислитель філософські трактати: грецькою, латинською, церковнослов’янською, російською, він думав рідною, про що свідчать і українська мовна стихія в його поезії та український тип мислення й правопис у його писаннях, бо «писав для свого краю».

Морально-світоглядну основу своєї рідкісно цілісної особистості – совісного, вольового, правдолюбного, гармонійного життєлюба Григорій Сковорода засвоїв з самого малечку в козацькій родині – від батька й матері. Завдяки родинній сердечності мудрець зберіг до глибокої старості свою дитинну щирість сприйняття людей і Світу. Власна мудрість і педагогіка Г. Сковороди виросли з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури.

Освітня система Г. Сковороди ґрунтується на традиції української родинної освіти, де провідна виховна функція належить батькові й матері. Великий педагог наголошує на двох родинних чеснотах батька й матері:

«Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо виховати».

Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.

Г. Сковорода як педагог-просвітитель явив морально-світоглядне природовідповідне й культуровідповідне вчення, засноване на давньоукраїнській і давньогрецькій агрокультурних традиціях. У власному житті й освітній діяльності Григорій Сковорода керувався виховною традицією української родинної школи, спорідненої з Сократовою майєвтикою, та безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!».

На цих культурософських морально-світоглядних засадах освітньої системи Сковороди базуються Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе» (ініціатор і автор Концепції та Положення О. А. Шокало). Сковородинські навчання започатковано 5 жовтня 2017 р., у Всесвітній день вчителя, й відтоді вони проводяться повсякчас по всій Україні, в українських освітніх закладах за кордоном, зокрема в країнах, де бував Г. С. Сковорода (Австрія, Італія, Німеччина, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія).

Освітні нововведення Григорія Сковороди, що їх тоді побивала теологічна догматика, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, новаторської діяльності, взаєморозуміння і взаємодії. 

За Сковородинською морально-світоглядною концепцією культури, людина прагне щастя й душевного ладу. Бо душа як життєва програма людини за своєю природою прагне ладу з довколишнім Світом, оскільки лише в єднанні з ним людина сповнюється щастя, мірилом повноти якого є радість.

Аби досягти радості щастя, людині необхідно пізнати себе й здійснити програму своєї душі в спорідненій праці. А необхідна умова цього – зберігати моральну чистоту серця, совість, справедливість і відмовлятися од мирської облуди, що пожирає душу заздрістю й жадібністю. Мудрець проникливо розкрив морально-світоглядні принципи істинного життя в трактатах: «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (Товариська розмова про душевний лад)» та «Кільце. Дружня розмова про душевний лад».

Мудрець Сковорода досі лишається непрочитаним, неосягнутим Вчителем свого народу. Григорій Сковорода чітко розрізняє в суспільстві «людей» і «нелюдів» («панів»), «народ» і «недвижну масу», «синів віку» й «синів дня». Сам мудрець-подвижник належить до «синів віку», які бачать далі за «синів дня», бо знають Правду-Істину й будять нею «недвижну масу», приспаного панством люду.

Для вияву волі власного духу людині необхідно морально визріти й народитися вдруге, духовно, у власній культурності. Тож, за Григорієм Сковородою, саме універсальна сутність «культури» як «другого, духовного, народження людини» становить морально-світоглядну основу взаєморозуміння і взаємодії, ладу між людьми – представниками однієї культури й різних національних культур.

Сковородинство як життєва мудрість і дієва філософія культури – своєчасна стратегія моральної зрілості й культурно-соціального саморозвитку людської особистості та «збірної особи Українського народу» (П. Куліш) волею власного духу. Своєчасність Сковородинства підтвердив український мислитель Д. І. Чижевський: «Українська духова історія все, як зачарована, повертається до Сковородинства».

Моральна суть Сковородинства розкривається в культурно-освітньому подвижництві мудреця Г. Сковороди, який істинно жив серед свого народу й за проникливою характеристикою М. Ковалинського:

«ділився останнім з убогими, мав духовність без марновірства, вченість без величання, поводження без лестощів».

Ця характеристика цілковито відповідає вселюдському принципові духовного подвижництва, сформульованому давньокитайським мудрецем Лао Цзи (579–499 рр. до н. е.):

«працювати й не шукати вигоди, досягти успіху і не величатися, стати великим і не панувати».

У цьому національна й світова велич подвижника українського духу Григорія Сковороди – вселюдського мудреця з українським серцем.

Олександер Андрійович Шокало,
культурософ,  ініціатор і автор Концепції
Всеукраїнських Сковородинських навчань «Пізнай себе»

Джерела:

• Наука і Суспільство, 01, 2022
• Науково-освітній портал «Григорій Савович Сковорода»

Запис Своєчасність морально-світоглядного руху Сковородинства спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Володимир Іванович Вернадський – ґеніальний український вчений-енциклопедист: природознавець, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, генетичної мінералогії, фундатор вчень про біосферу, ноосферу й космізм; мислитель-подвижник, організатор науки, громадський діяч. Засновник і перший президент Української Академії наук, фундатор Національної бібліотеки при Академії (нині – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), організатор системи вищої освіти.

Володимир Вернадський збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямів сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах, вніс значний вклад у формування в Україні національної системи науки й вищої освіти.

Родовід і родинне виховання

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня, за новим стилем) 1863 р. в Санкт-Петербурзі, в українській родині нащадків знатних козацьких родів. В. І. Вернадський так засвідчив свій родовід: «Батько і мати мої були кияни. В обох родинах жили національні українські традиції».

Батько, Іван Васильович Вернадський (1821–1884) – нащадок запорозького козака Івана Никифоровича Вернацького, був знаним економістом, очолював кафедру політекономії в Київському університеті св. Володимира, а згодом – у Московському університеті.

Мати, Ганна Петрівна (1837–1898), походила з українського козацько-старшинського роду Константиновичів, небога Миколи Івановича Гулака (1821–1899) – видатного математика, історика, філософа. Працювала викладачем музики. Ось як Володимир згадував про матір: «Мати, дуже музична, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українські пісні; лунали вдома і хорові співи. Це була яскрава особистість, пристрасна, розумна, добра жінка, до всього ж – дуже обдарована».

Володимир прожив дитинство в Україні, мешкаючи з родиною в Харкові й Полтаві протягом 1868–1876 років. Ріс у родинній атмосфері відданості українській національній традиції, отримав сердечне материнське й громадянське батьківське виховання, про що написав у спогадах: «Батько розказував історію України зовсім не так, як її викладали в гімназії. Він часто згадував, що Петербург побудували на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Івана Мазепи). Повернувшись до Петербургу, я постарався ознайомитися з українською літературою. У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і таке інше».

Велике потрясіння пережили батько й син Вернадські після підписання російським імператором Олександром ІІ у німецькому містечку Емс у травні 1876 р. таємного указу про повну заборону українського письменства й витіснення української мови з культурної сфери. Той указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863-го. 15-річний Володимир занотував у щоденнику від 29 березня 1878: «Страшенно пригноблюють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книжки моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. У Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають».

Протягом цілого життя Володимир Вернадський багато їздив у наукові експедиції й відрядження і завжди мав із собою томик Шевченкового «Кобзаря». Про захоплення Шевченковою поезією В. Вернадський пише в листі дружині Наталі Вернадській у Полтаву з Москви: «…Читав я Шевченка й дуже хочу, щоб ти прочитала в маленькому виданні закордонному його вірш: Минають дні, минають ночі (стор. 13) – знаменитий! Це один з найкращих, що мені доводилося читати» (2 березня 1892 р.). В. Вернадський згадує про закордонне видання «Кобзаря», що його видав 1878 р. в Женеві М. Драгоманов у друкарні «Громади».

Упорядкував Женевського «Кобзаря» й написав передмову видатний антрополог, етнолог Ф. Вовк. То було перше мініатюрне видання «Кобзаря» форматом 85х55 мм, обсягом 128 сторінок, накладом 1000 прим. Видали кишенькового «Кобзаря» для зручності нелегального перевезення через кордон, оскільки Емський указ 1876 р. забороняв завозити «в пределы Империи без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошур издаваемых за границею на малороссийском наречии». Женевського «Кобзаря» масово завезли в Україну, і його нецензурована поезія набула великого суспільного резонансу.

Освіта й науковий шлях

З 1873 Володимир Вернадський навчався в Харківській, а потім у Петербурзькій гімназіях. У 1885 закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де його наставником у галузі мінералогії й кристалографії був професор Василь Докучаєв. Після закінчення університету В. Вернадський працював хранителем мінералогічного кабінету Петербурзького університетів. У 1988–1890 стажувався в Італії, Франції, Німеччині.

З 1890 В. Вернадський – приват-доцент Московського університету, в 1891 захистив магістерську дисертацію в Петербурзькому університеті й став завідувачем кафедри в Московському університеті, в 1892–1911 завідував мінералогічним кабінетом Московського університету, у 1897 захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті, з 1898 – професор Московського університету по кафедрі мінералогії.

У 1908 В. Вернадського обрали академіком Петербурзької Академії наук з мінералогії. З 1908 періодично працює в закордонних наукових мінералогічних і радіологічних центрах у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Греції, Чехії, Польщі та читає там лекції;  організовує радієві експедиції з вивчення радіоактивних мінералів у Центральній Азії, на Уралі, Кавказі, в Україні.

У 1911 пішов з Московського університету в знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної просвіти. У 1913 взяв участь у ХІІ Міжнародному геологічному конґресі в Оттаві та побував у мінералогічних центрах Канади й США.

З 1914 – директор Геологічного і мінералогічного музею, з 1915 – організатор і голова Комісії з вивчення природних виробничих сил Росії, в 1917 обрали головою сільськогосподарського вченого комітету Міністерства землеробства.

З 1918 – засновник і перший президент Української Академії наук та Наукової бібліотеки при Академії, з 1920 – ректор Таврійського університету. Організатор і керівник Радієвого інституту (з 1921), Біогеохімічної лабораторії (з 1928 р., тепер – Інститут геохімії й аналітичної геохімії ім. В. І. Вернадського РАН).

У 1922–1926 академік В. І. Вернадський читав лекції в Сорбонні й видав там французькою свої праці «Геохімія» (1924) та «Біосфера» (1926), у яких виклав основи свого вчення про ноосферу. Одночасно з В. Вернадським концепцію ноосфери розробляли спільно французькі вчені-католики, слухачі його лекцій: філософ, біолог, палеонтолог Тейяр де Шарден та філософ, математик Едуар Ле Руа, який у 1927 і ввів поняття ноосфера в науковий обіг. Одначе в їхньому розумінні, в основі ноосфери лежить божественна воля, а не закони Природи, як у концепції В. Вернадського. Отже В. Вернадський запозичив у французів сам термін для позначення ним власного розумінням ноосфери як сфери дієвого вияву закоріненого в серці морального думання людини, що породжує «енергію людської культури», «культурну біогеохімічну енергію», синергію природно-космічної й соціально-розумової енергій, передусім наукової думки, що є головним чинником перетворення біосфери в ноосферу. Уперше В. Вернадський використав термін ноосфера у листі до молодшого колеги, українського геолога Бориса Личкова від 7 вересня 1936 з Карлсбада: «Я приймаю ідею Ле Руа про ноосферу. Він розвинув глибше мою біосферу». А в листі до сина Георгія від 6 жовтня 1936 з Лондона наголосив на своєму пріоритеті: «Я приймаю введене Ле Руа поняття  – ноосфери – тобто сфери розуму – наслідком історичного процесу величезного геологічного значення: ми живемо у психозойську еру (Шухард), що виявилася в ноосферу. Ле Руа (1927) розвинув логічно моє уявлення про біосферу – але думаю, що я надрукував раніше, про що Тейяр і він ще думали»).

До 1924 р. В. І. Вернадський працював у Парижі в лабораторії двічі Нобелівського лауреата з фізики Марії Склодовської-Кюрі (1867–1934), де досліджував радіоактивні мінерали. За її рекомендацією очолив лабораторію фізики у Варшаві й зайнявся медичною радіологією, викладав у Карловому університеті у Празі, а також провадив велику науково-організаційну роботу,  здобувши європейського визнання вченого-енциклопедиста й глибокого мислителя.

Академік В. І. Вернадський працював у складі Міжнародної Комісії з визначення віку порід радіоактивним методом (1937), а також інших чисельних науково-дослідних комісій (з вивчення ізотопів, вічної мерзлоти, мінеральних вод, важкої води, історії науки та ін.). Володимир Вернадський – почесний академік Паризької, Чеської й низки інших академій та учасник наукових товариств, зокрема Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українського наукового товариства (УНТ) в Київі, Полтавського товариства «Просвіта».

Навесні 1939 В. І. Вернадський востаннє приїхав у близький його серцю Київ на запрошення АН УРСР для роботи у двох наукових конференціях. Тут він зустрівся зі своїм «дорогим другом» і «соратником» по УАН академіком А. Ю. Кримським, якого забрав з Москви до Київа разом з його великою, дорогоцінною бібліотекою, що перейшла до УАН.

За висловом Вернадського, його пов’язувала з Кримським «любов до України», відколи вони познайомились у 1904 р. в Москві. Зустрівся В. І. Вернадський зі ще одним своїм «дорогим другом» професором М. Г. Холодним, з яким вони розробляли близькі наукові ідеї. У 1944 р. М. Холодний опублікував свою підсумкову працю «Думки дарвініста про природу й людину» і надіслав В. Вернадському, який читав її незадовго до смерті.

В одному зі своїх останніх листів до свого побратима Агатангела Кримського Володимир Вернадський писав:

«Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок – один-єдиний підсумок: наукова творча праця й вільна культурна діяльність заради України й рідної мови, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, які мені приємні, узяв найактивнішу, до певної міри, провідну участь в обох напрямках. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами».

З початком німецько-радянської війни обидва українські вчені-подвижники опинилися в Казахстані.

А. Ю. Кримського 20 липня 1941 р. арештували чекісти в його родинному будинку в Звенигородці на Черкащині й разом з іншими представниками української інтелігенції вивезли в товарних вагонах до Казахстану, де він і загинув. Є кілька версій його смерті.

За однією з них, 70-літній Агатангел Юхимович помер у кустанайській лікарні, сумнозвісній своїм суворим режимом. Проте досі невідоме місце його поховання. Можливо, всесвітньо відомий вчений так і не доїхав до Кустанаю й загинув дорогою в арештантському вагоні. Офіційною датою смерті А. Ю. Кримського вважається 25 січня 1942 року. У 1960 році його реабілітували.

В. І. Вернадського з дружиною Наталею Єгорівною в групі інших академіків 16 липня 1941 р. вивезли на станцію Борове біля Кокчетаву. Там учений працював над підсумком усіх своїх роздумів про розвиток природознавства за останні триста років. Йому організаційно й морально допомагала дружина. Та Наталя Єгорівна раптово захворіла й померла 3 лютого 1943 р.

Володимир Іванович тяжко переживав втрату дружини й знаходив розраду в напруженій роботі. В останні місяці перебування в Боровому він написав спогади про перший рік діяльності Української Академії наук, а також знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу», де явив своє розуміння природно-історичного процесу, суттю якого є перехід біосфери в ноосферу. 12 березня В. І. Вернадському виповнилось 80 років.

За все життя великий вчений удостоївся од влади єдиної державної нагороди – ордену Трудового Червоного Прапора й Сталінської премії 1-го ступеня. Половину преміальної суми, яка становила 200 000 рублів, В. І. Вернадський розпорядився передати на потреби оборони, а другу половину майже всю розподілив на допомогу своїм друзям, знайомим і їхнім родинам, зокрема родині М. Грушевського та своєму найближчому помічникові по УАН Б. Л. Личкову – геологові, першому директорові Українського геологічного комітету в структурі УАН, який відбував 10-річний термін за сфальсифікованою «справою славістів».

Також йому інкримінували участь у вигаданій контрреволюційній партії, одним з керівників якої нібито був В. І. Вернадський, та Б. Л. Личков рішуче відмовився давати свідчення проти вчителя. Завдяки безперервним клопотаннями Вернадського Личков отримав можливість з 1942 р. вийти з табору на поселення та працювати за фахом. Б. Л. Личков – один з перших біографів В. І. Вернадського та перший популяризатор його біосферно-ноосферного вчення.

У другій половині 1943 В. І. Вернадський повернувся в Москву. Готував до друку перший том своєї головної праці «Хімічна будова біосфери Землі та її довкілля», розробив проект будівництва інституту на базі свого улюбленого дітища – Біогеохімічної лабораторії (інститут за проектом Вернадського збудували в 1947, нині – Інститут геохімії та аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського). Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 р. в Москві, де й похований на Новодівичому кладовищі.

Син і дочка В. І. Вернадського еміґрували ще у 20-х роках. Георгій (1887–1973) – історик, викладав у Єльському, Гарвардському, Колумбійському, Чиказькому університетах. Ніна (1898–1986) – лікар-психіатр, навчалась у Петрограді й Празі, працювала в США, заміжня за археологом М. П. Толлем. Ніна була батьковою улюбленицею й помічницею, досконало володіла рідною українською мовою й спілкувалася нею з батьком, знала народні звичаї, фольклор, зберігала родові перекази й традиції.

У науковому доробку академіка В. І. Вернадського понад 400 опублікованих праць, частина публікацій з’явилася через багато років після смерті, а ще сотні праць зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання. Біосферно-ноосферне вчення Володимира Вернадського набуло світового визнання як морально-світоглядна й наукова основа для збереження життя на Землі.

Наукове подвижництво

Академік В. І. Вернадський – фундатор цілого спектру нових напрямків у науці про Землю й наукових шкіл (геохімії, біогеохімії, радіогеохімії та ін.). Дуже велику увагу В. І. Вернадський приділяв вивченню води. Вчений наголошував, що вода займає особливе місце в історії Землі, оскільки немає жодного природного утворення, яке могло б зрівнятися з водою щодо впливу на перебіг основних геологічних процесів і земного життя в цілому.

В. Вернадський підтримував думку швейцарського фізіолога й філософа Р. Дюбуа, що «життя – це одухотворена вода». За Вернадським, природна вода породжує і проймає все життя на Землі; вода може існувати й постійно оновлюватись у земній корі без впливу живого, але життя на Землі без води неможливе.

У результаті вивчення різновидів вод як сукупності мінералів у Природі В. Вернадський опублікував першу частину унікальної монографії «Історія природних вод» (1933). Тут природодослідник уперше розробив класифікацію природної води, виділивши 485 різновидів мінералів групи вод.

На думку В. І. Вернадського, протягом усієї геологічної історії Землі спостерігається найміцніший зв’язок між водою і життям, бо вода є однією з основних умов виникнення й існування життя.

Так само великої уваги В. Вернадський приділяв вивченню хлібородного ґрунту. Свої перші наукові дослідження ґрунтів студент В. Вернадський розпочав під керівництвом свого вчителя професора В. В. Докучаєва (1846–1903) – видатного природознавця, основоположника наукового генетичного ґрунтознавства й зональної агрономії. У 1888–1894 роках В. Докучаєв керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії. У складі ґрунтознавчої експедиції під керівництвом свого вчителя-колеги В. Вернадський вивчав ґрунти Полтавщини. Крім безпосереднього вивчення ґрунтів, В. Вернадський цікавився питанням геологічної будови місцевості й за час експедиції склав карту розташування стародавніх могил-курганів, розкиданих по степу. Між селами Духове й Гінці (тепер Лубенський р-н Полтавської обл.) В. І. Вернадський знайшов палеолітичну стоянку X–XV тисячоліть і розпочав дослідження пам’ятки. А в 1915 р. розкопки палеолітичних жител організував археолог В. М. Щербаківський. Найцінніші артефакти з цих поселень – найдавніші місячні календарі.

З Полтавщиною пов’язана значна частина життя й діяльності В. І. Вернадського. Протягом майже 30 років, починаючи з 1889, Володимир Іванович щоліта жив з родиною в Полтаві, звідки походив козацько-старшинський рід його дружини – Наталії Єгорівни Старицької (1862–1943). Одружився з Натусею Старицькою в 1886 й прожив, за його словами, «душа в душу і думка в думку» майже 56 щасливих років. У 1887 в них народився син Георгій, а в 1898 – донька Ніна.

З 1913 р. родина Вернадських мешкала у власному літньому будинку в лісовому урочищі Бутова Кобила (гора) біля Шишаків на Полтавщині.

Саме тут, улітку 1915 р. В. І. Вернадський написав ґрунтовну аналітичну працю «Українське питання і російське суспільство», яка набуває нині особливої своєчасності:

«Сутність українського питання полягає в тому, що український народ розвинувся у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких сусідів обернути його в простий етнографічний матеріал для посилення панівної народності залишалися й залишаються безуспішними». Своїм провісницьким висновком великий український мислитель-подвижник ствердив давнє, ще юнацьке, внутрішнє переконання, занотоване в щоденнику: «…потрібно розрізняти – українське, руське, великоросійське…».

Руські більшовики понищили, спалили багату бібліотеку В. І. Вернадського й весь будинок на Бутовій Кобилі.

Після більшовицького перевороту Україна зазнала аґресії як руських більшовиків, так і руських монархістів. У той руїнницький час академік Володимир Вернадський переїздить з Росії в Україну на запрошення гетьмана Української Держави Павла Скоропадського для організації системи науки й вищої освіти в Україні. У Київі В. І. Вернадський, який на той час уже мав світове визнання, очолив Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук і її Статуту, а також комісію з заснування Національної бібліотеки при Академії та з питань організації вищої школи.

Наукові знання й організаційний досвід академіка В. І. Вернадського особливо потужно розкрилися при створенні УАН, що він сам засвідчив:

«Мені здається, тут я в ученому світі можу зараз зробити потрібне… для України, а головне – для науки…».

В. Вернадський запросив до співпраці над створенням УАН М. Грушевського, враховуючи його досвід наукової й організаційної роботи, і навіть вважав, що першим президентом Академії має стати М. Грушевський. Та М. Грушевський категорично відмовився від роботи над створенням УАН, і не тільки як партійний противник (соціаліст) гетьманського уряду й універсальної наукової концепції В. Вернадського, а й певною мірою через заздрість, що він за свого головування в Центральній Раді не створив Академії.

Наукові інтереси М. Грушевського обмежувалися народницьким, підколоніальним світоглядом, він вважав, що для задоволення суто гуманітарних українознавчих інтересів достатньо Наукового товариства ім. Шевченка у Львові й Українського наукового товариства в Київі, й у цьому намагався переконати В. Вернадського.

Академік Вернадський арґументував, що НТШ «зовсім не було пристосоване до роботи в інших галузях – математиці, природознавстві, прикладних науках». А народник-соціаліст Грушевський відповідав, що «зараз нема в достатній кількості вчених спеціалістів українців за межами українознавства».

В. Вернадський дотримувався базової, державницької наукової позиції, спрямованої на перспективу розвитку Української нації:

«Важливо створити потужні центри для вивчення Українського народу, його історії, його мови, природи України. Безперечно, треба вести ці дослідження не за національним принципом, а в найширшому загальнолюдському масштабі. Дуже швидко на перший план вийдуть місцеві сили».

І В. І. Вернадський як подвижник науки зібрав у Київ необхідні для налагодження роботи УАН українські наукові сили з різних галузей знання. Над створенням Української Академії наук працювали видатні українські вчені, зокрема, з Київа: біолог, зоолог, медик М. Ф. Кащенко; економіст, соціолог М. І. Туган-Барановський; геолог, географ П. А. Тутковський: правознавець, соціолог Б. О. Кістяківський; правознавець, соціальний філософ Є. В. Спекторський; хімік О. В. Сперанський; історик мистецтва Г. Г. Павлуцький та інші вчені; з Харкова: історик, краєзнавець Д. І. Багалій; а також з-поза меж України: з Москви – сходознавець, мовознавець, історик А. Ю. Кримський; з Петрограда – основоположник теоретичної механіки С. П. Тимошенко; з Ростова-на-Дону – санскритолог, мовознавець-україніст Є. К. Тимченко.

Як керівник Комісії з розробки стратегії УАН В. І. Вернадський сформулював національне й державне стратегічні завдання Академії:

«На першому місці насамперед має бути створений добре упоряджений відділ української мови, літератури й історії, а також такі відділи інститутів, що пов’язані з практично важливими для держави інтересами… Державне значення Академії здійснюватиметься тим впливом, який вона матиме на підвищення продуктивних сил країни й людини в Україні. Чим ширше, вільніше та глибше буде в Академії наук оце вивчення, тим сильніше зросте її національна важливість».

Вчений подвижник В. І. Вернадський покладав великі сподівання на українську академічну науку в будівництві Української держави:

«Я вірю у велику майбутність і України, й Української академії наук. …Адже Академія наук – не просте товариство без інститутів (як застаріла щодо організації Паризька, яка, до речі, теж змінюється) – наша Академія наук є об’єднання державних наукових установ: бібліотека, архів, геологічні й географічні карти, національний музей, інститути для експериментальних та гуманітарних наук, які мають бути забезпечені достатніми коштами…».

15 серпня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд, а 14 листопада гетьман підписав Закон про заснування Української Академії наук, а також Закон про Статут, штати УАН (140 співробітників) і її установ (бібліотека, інститути, комітети, комісії, кабінети). Згідно з Законом, структура академії мала три відділи: Історично-філологічний, Фізико-математичний, Соціальних наук, а перший склад академіків становив 12 осіб.

На перших спільних зборах академіки таємним голосуванням одноголосно обрали головою-президентом УАН В. І. Вернадського, і це обрання затвердив гетьман П. П. Скоропадський своїм указом від 30 листопада 1918 р. Віце-президентом УАН обрали Д. І. Багалія, а неодмінним секретарем – А. Ю Кримського. Одразу після обрання В. І. Вернадського президентом УАН, він написав заяву про вихід з Конституційно-демократичної партії (кадетів), де був з 1905, і оприлюднив це в пресі, наголосивши, що президент Академії наук має бути позапартійним, як і наука є позапартійною.

Протягом 1918–1919 вчений-подвижник віддає всі сили, наукові знання й організаторський досвід на творення базису української науки й вищої освіти: заснував Національну бібліотеку при УАН, очолив Комісію з вивчення природних багатств України. На посаді президента УАН В. І. Вернадський, крім організаційної роботи, безперервно вів експериментальні наукові дослідження.

Після доповіді на засіданні фізико-математичного відділу в листопаді 1918 про значення живої речовини в геохімії В. Вернадський організував першу в світі Біогеохімічну лабораторію в селі Старосілля на лівому березі Дніпра, навпроти Вишгорода, за 20 км від Київа. Тут вчений працював у 1918, 1919, зокрема, убезпечуючись од фізичної загрози з боку і соціал-демократів, і чекістів, а згодом приїздив у літні експедиції. (Старосілля – стародавнє село, від ІХ ст., з унікальними пам’ятками багатьох археологічних культур, починаючи з 6 500 р. до н. е.

У 1964 село затопили водами Київського водосховища). Про результати роботи в Біогеохімічній лабораторії занотував у щоденнику:

«Я зараз же почав створювати собі експериментальну базу з геохімії та біогеохімії, над якими після мого приїзду до Київа я весь час неухильно працював. …Це було початком Біогеохімічної лабораторії та експериментальної роботи з біогеохімії. Тут робота проходила у воєнних умовах, і все ж ми одержували результати».

У 1918–1919 рр. академік В. Вернадський підготував і прочитав дев’ять лекцій з геохімії в Київському університеті. А в 1922–1926 рр., читаючи лекції в Сорбонні, В. Вернадський доповідав про свої результати роботи з біогеохімії в Україні й наголосив:

«Це був перший виступ Української Академії наук на міжнародній академічній арені».

Після захоплення Київа 14 грудня 1918 р. соціал-демократами Директорії та зречення влади гетьманом Павлом Скоропадським М. Грушевський намагався ліквідувати Українську Академію наук і створити свою. Та академіки повстали проти руйнації УАН, і Директорія не підтримала авантюру Грушевського.

Коли після Директорії на початку лютого 1919 Київ удруге захопили більшовики, вони не заперечили проти УАН і навіть виділили приміщення, в якому нині Президія НАНУ, але змусили поміняти назву академічної Бібліотеки з Національної на Всенародню та проводили злочинні чекістські спецоперації проти вчених.

У період денікінської окупації Київа, яка тривала з кінця серпня до середини грудня 1919, коли Українська Академія наук виявилась під загрозою ліквідації, академік В. І. Вернадський у середині вересня перший раз поїхав у Ростов-на-Дону в ставку головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії генерала А. І. Денікіна й домігся збереження УАН.

А коли в кінці грудня більшовики втретє захопили Київ і стало зрозуміло, що в хаосі політичної боротьби до Академії наук нема діла, а обіцяні Денікіним кошти на збереження майна Академії й наукові дослідження не надходять, президент УАН В. І. Вернадський заради збереження Академії вдруге їде до Ростова-на-Дону в ставку Денікіна, залишивши справи на неодмінного секретаря УАН академіка А. Ю. Кримського.

Доки їхав, різко змінилась військово-політична ситуація, денікінці відступали й лінія фронту переміщувалась, тож назад дороги не було. 21 січня 1920 р. В. І. Вернадський останнім пароплавом з Новоросійська прибув у Крим, де на той час опинились дружина, донька й син з невісткою.

Виснажений у дорозі Володимир Іванович захворів на сипний тиф і два місяці перебував на межі життя й смерті. Після одужання вчений прийняв пропозицію ректора Таврійського університету Р. І. Гельвіга й став до професорської праці в першому в Криму вищому навчальному закладі, до створення якого у 1918 р. мав безпосереднє відношення. Тим часом, вчений зі світовим визнанням отримав запрошення з Англії, де йому забезпечували всі умови для наукової праці.

Та раптово на початку жовтня 1920 р. раптово помер Р. І. Гельвіг, і вчена рада Таврійського університету обирає ректором В. І. Вернадського. Від поїздки до Англії довелось відмовитись, а син Георгій з невісткою Ніною еміґрували. Стараннями ректора В. І. Вернадського Таврійський університет у Сімферополі лишався єдиним вільним університетом на всій території колишньої Російської імперії, оскільки йому вдалося повністю реалізувати принцип автономії, до якого завжди прагнули університети.

Та в листопаді 1920 Крим захопили більшовики, і їх військово-революційний режим постановив ліквідувати Таврійський університет і організувати новий – Кримський університет імені М. Фрунзе. Ректор і переважна більшість професорів не прийняли більшовицької реформи, тому в лютому 1921 більшовики відправили опальних ректора й професорів з родинами під посиленою охороною чекістів в арештантському до Москви.

Зустрівшись тут з колегами, В. І. Вернадський їде до Петрограду, де активно береться до роботи в Російській Академії наук, зокрема ініціює створення Комісії з історії науки, філософії й техніки та Радієвого інституту й стає першим його директором.

Ще з Сімферополя В. І. Вернадський писав до А. Ю. Кримського в Київ:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу! Дуже радий я був получити вістку з Академії. На жаль, я не можу зараз вернутись до Київа; після тифу я не можу їхати в таких неможливих обставинах, в яких ходять залізниці. Приїду, коли потепліє або буде можливість їхати більш по-людськи. Я телеграфував Вам та кілька разів писав, але досі не получив ніякої відповіді. Як мої рукописи? …Чи вони існують? …Де і в якім стані знаходиться весь зібраний мною і моїми співробітниками матеріал по виучуванню живого вещества, дуже цінний? Як взагалі становище Академії? …Як Словник біографічний та Словник живої мови? …Пишіть мені. Дошліть усі видання Академії… Мій привіт усім академікам. Ва В. Вернадський» (2 січня 1920 р.).

І другий лист із Сімферополя:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, Пишу мабуть вже п’ятий або шостий раз і досі не мав від Вас ніякої вісточки. Як з моїми рукописами? Чи вони існують, чи ні? …моя мінералогія та біохімія? Тут важко, не знаю, чи краще у Вас. Як праця в Академії? …Взагалі напишіть мені про Академію та Бібліотеку. Усякі дрібниці мені дорогі та милі. Над чим Ви працюєте? Як Словник живої мови? Дуже важко не мати звісток, коли здається це було б можливо, бо Київ і Крим не відрізані одне від одного. Як я писав Вам, я не можу зараз приїхати до Київа, бо сили мої не ті, як раніше, і я бажаю почекати до весни. Хочу попереду проїхати до Петрограда і побачити, чи не можу там закінчити мою працю про живе вещество, чи ні. У Київі це неможливо, бо бібліотека не досить для цієї мети багата. Прошу передати мій привіт академікам. Ваш В. Вернадський» (21 січня 1921 р.).

А далі два листи з Петрограда:

«Дорогий Агафангеле Євфимовичу, …Українська Академія наук, як Ви добре знаєте, дорога мені, і я думаю, що вона буде мати велике значення в розвитку української культури. Коли я не хочу зараз вертатися до Київа – то те тільки через мою наукову працю. Я зовсім не зможу скінчити її у Київі. Дуже важко працювати і тут у Петрограді – бібліотеки, хоч і великі, та я і тут не можу знайти потрібну мені новійшу літературу або стару італійську літературу. …Буду дуже радий, коли Ви мені напишете листа.

Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки (вона тепер студентка Воєнно-Медицинської Академії) та часом рідко від кого-небудь з українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового товариства, де я був обраний головою – але вона розпалась, бо усі роз’їхались.

Досилайте до мене усі видання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як з словниками української мови? Я получив усі мої рукописи, тільки немає літографованого 1-го тома моєї «Мінералогії» (М., 1910) з моїми записами та помітками. Коли можливо, пришліть – мабуть і інші рукописи та старі №№ газет …, що хороняться у моїй шафі, або у столі. Бувайте здорові. Пишіть і держіть мене в курсі стану Академії. Ваш В. Вернадський» (23 квітня 1921 р.).

Цього ж дня В. Вернадський посилає А. Кримському, неодмінному секретареві УАН «офіційну приписку», оскільки той писав: «…пока Вы не пришлете непреклонного отказа (приїхати), продолжаем считать Вас за президента»:

«Високошановний Агафангеле Євфимовичу, У Петрограді я получив копію Вашого листа від 31.ХІІ.1920 (ориґінал до мене не дійшов), з котрого побачив, що я мушу дослати офіціального листа про неможливість для мене приїхати до Київа. На мій великий жаль, наукова праця над геохімією та живою матерією не дозволяє мені працювати у Київі, де я не маю можливості мати необхідну мені літературу… Тільки у Петрограді я зможу знайти ліпші обставини з цього погляду для моєї праці. При таких обставинах я прошу увільнити мене з усяких адміністративних доручень Академії у Київі, але я би бажав не поривати з Українською Академією наук, дорогою та близькою моєму духовному настрою. Був би радий робити усі доручення Академії тут, у Петрограді, та взагалі усюди, де мені доведеться проживати. Ваш В. Вернадський».

Наукова арґументація вченого про неможливість продовжувати свою першовідкривацьку працю за відсутності джерельної бази в Київі переконлива. Проте невисловленою лишається й інша причина: В. Вернадський зазнав загрози життю від чекістів у Київі й Сімферополі за свою українську національну й антибільшовицьку позицію, за що його й депортували в Москву. І в Петрограді чекісти не лишили вченого в спокої: 14 липня 1921 р. чекісти заарештували В. І. Вернадського, а в квартирі влаштували трус, обурившись величезною кількість книжок.

Вченого запроторили до слідчої в’язниці ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия), і на першому допиті В. Вернадський збагнув, що його намагаються звинуватити в шпигунстві. Академіка врятували з в’язниці колеги: президент РАН О. П. Карпінський та неодмінний секретар С. Ф. Ольденбург, які надіслали термінові телеграми Леніну й Луначарському.

В Україні більшовицька ВУЧК безчинствувала з патологічною люттю: вишукувала й винищувала національних вчених, культурно-освітніх діячів, передусім тих, які працювали під час Центральної Ради, Української Держави й Директорії. Ще за другої більшовицької окупації Київа на початку лютого 1919 р. жертвами чекістського терору стали співзасновники УАН В. П. Науменко й О. В. Сперанський, яких не врятувало заступництво президента В. І. Вернадського.

Влітку 1919 чекісти вбили співзасновника Української Академії образотворчого мистецтва О. О. Мурашка. Заарештованих у 1919 академіків УАН С. О. Єфремова та П. Я. Стебницького відпустили, на клопотання президента Академії, та в 1929 С. О. Єфремова засудили на 10 років.

Аґенти ВУЧК пильно стежили й за президентом УВАН В. І. Вернадським. Тож вчений змушений був на певний час виїхати з Київа в село Старосілля й працювати там у Біогеохімічній лабораторії на Дніпровській біологічній станції.

У 1921 р. українські академіки обрали президентом УАН (тоді вже ВУАН) історика М. П. Василенка (1866–1935). Та більшовицький уряд України так і не затвердив визначного вченого на тій посаді. А в квітні 1924 р. за сфабрикованою справою «Київського обласного центру дій», першого політичного процесу в Україні, М. П. Василенка засудили до 10 років позбавлення волі. Та під тиском наукової громадськості вирок переглянули й наприкінці 1924 р. вченого звільнили, але через тяжкий нервовий зрив він більше не зміг працювати.

У 1918 р. М. П. Василенко як міністр освіти й мистецтв Української Держави запросив В. І. Вернадського до створення системи вищої освіти в Україні. Академік В. Вернадський у своїй концепції вищої школи прагнув до демократичної моделі організації вищої освіти, що передбачала широку автономію внутрішнього життя та самостійність закладів, формування бази широкої загальної освіти разом з вузькопрофесійною підготовкою, прагнення до посилення наукового змісту навчання, виховання майбутніх професійних кадрів.

У травні 1928 р. академік В. І. Вернадський приїхав до Київа для участі в виборах президента ВУАН, а насправді хотів побачитися зі своїм другом – М. П. Василенком, колишнім соратником по розбудові науки й освіти Української Держави.

Вони зустрілися востаннє: Володимир Іванович побачив Миколу Прокоповича старим, змученим тяжкою нервовою недугою. В. І. Вернадський у листуванні з М. П. Василенком зворушливо писав про спільну працю зі створення Української Академії наук, Національної бібліотеки й системи національної освіти й про свою любов до України:

«Ви знаєте, яка дорога мені Україна і як глибоко українське відродження проникає до всього мого національного та особистого світогляду, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя брати в цьому участь».

Володимир Вернадський як українець за походженням і за духовним типом усеосяжно любив Україну.

Українську Академію наук (з 1921 – ВУАН) далі будували на засадах, що їх розробив В. І. Вернадський, головними серед яких було створення мережі академічних наукових інститутів. Хоч багато сподівань великого вченого не збулося, та Українська Академія наук у цілому утвердилася згідно з універсальною концепцією В. І. Вернадського.

Науково-організаційна діяльність В. І. Вернадського в Україні припала на час великих випробувань: з одного боку, руські вчені звинувачували колеґу, що він допомагає творити українську «націоналістичну» інституцію, обзиваючи його «упертый хохол», а з другого боку, українські чиновники саботували його наукові ініціативи. У щоденнику за 5. VII. 1918 вчений занотував, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, та обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці, балакають і нічого не роблять».

І нині в Україні корумповані, злочинні урядовці саботують розвиток науки. суспільних і державних інституцій, що призводить до суспільно-державної неспроможності цілого народу. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом узаконеного беззаконня й зради владарюючим кагалом національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не здійснює функції суспільного самоуправління за відсутності державного управління.

Тим часом владарюючий режим паразитарної «держави в державі» провадить прикриту декорацією «незалежності» ліквідацію основ національної державності. А слуги того злочинного режиму – корупціонери й мародери, одержимі шаленою тягою до посад, до наживи, позбавлені совісті й морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів, лишаються безкарні, бо пов’язані злочинною круговою порукою.

Режим паразитарної «держави в державі» виконує функції колоніальної адміністрації, і якщо йому не вдається втримати Україну в тенетах руського колоніалізму, він руйнує зсередини інститути суспільного управління, стратегічну наукову основу країни, розкрадає фінанси й нищить продуктивні сили…

Геній Володимира Вернадського переживав подібне на початку ХХ століття і відкрив джерело сили для ліквідації соціальних потворств:

«…Життя росте, та занепадають (тимчасово) форми суспільної діяльності: треба йти до безвічних джерел сили і незалежних від бюрократичної й державної машини питань знання, філософії, мистецтва, і з позиції цих вселюдських основ знищувати ту плісняву й гниль, яка тепер усе захоплює».

Особистість академіка Володимира Вернадського серед подвижників української й світової науки займає особливе місце. Для його діяльності характерні широта інтересів, розв’язання кардинальних проблем, наукове передбачення.

Наука ХХІ століття розвивається під впливом ідей В. Вернадського, і його природничо-моральне вчення є ключовим у розв’язанні кризових ситуацій, що виникають у стосунках людини й Природи.

В Україні наукову спадщину геніального вченого активно досліджують і розвивають його ідеї. У 1988 р. в АН України створено Комісію з розробки наукової спадщини В. І. Вернадського, яка займається організацією, координацією та дослідженням наукового доробку вченого, розвитком та популяризацією його ідей, пошуком та публікацією рукописної спадщини.

До 150-річчя від народження вченого НАН України випустила у світ ювілейну серію в 10 томах «Вибрані наукові праці академіка В. І. Вернадського» (2011), а в 2018 вийшов двотомник «В. І. Вернадський і Україна: з листування». Опубліковані праці переконливо свідчать про своєчасність ідей вченого і про неповторність його яскравої особистості.

Одну з найсвоєчасніших ідей український вчений-природознавець, мислитель В. І. Вернадський явив у вченні про ноо­сферу – тонкоенергетичне інформаційне поле, духовно-розумовий вияв культурного саморозвитку народів.

Вчення про ноо­сферу базується на природно-моральній основі українського традиційного агрокультурного світогляду та на екологічно-економічній теорії С. А. Подолинського, якого В. І. Вернадський назвав «науковим новатором» і «першим екологом».

Сергій Андрійович Подолинський (1850–1891) – великий український вчений-енциклопедист: фізик, математик, економіст, філософ, доктор медицини з правом лікарської практики, політик, громадський діяч, основоположник «фізичної економіки» й один з основоположників ноосферного космізму.

С. Подолинський теоретично розвинув природно-моральні засади українського традиційного агрокультурного світогляду в екологічному вченні про природообумовлений космогенний і економічний розвиток суспільства, про біо­сферну діяльність аграрія (енергопродуктивна взаємодія людини з Природою).

Наукові праці С. Подолинського, й передусім «Людська праця і її роль у розподілі енергії» (1880), заклали основи ориґінальної теорії праці як моральної категорії, що розглядається з позиції природних процесів і перегукується з морально-світоглядним вченням Г. Сковороди про первинність Природи і споріднену працю.

В. І. Вернадський і його предтеча С. А. Подолинський як етнічні українці, які виросли й сформувалися в українському природно-культурному середовищі, відродили традиційну морально-світоглядну основу української агрокультури й тим самим визначили перспективу ноосферного розвитку людства на питомій природній основі. Ноосфера (від давньогрецьк. νοῦς – розум і σφαῖρα – сфера, дослівно – сфера розуму) – сфера взаємодії людства з Природою, Космосом і Світовою Всеєдністю.

Є всі підстави вважати концепцію ноосфери В. Вернадського явищем української культури й соціально-філософської думки як вияв української ментальності й українського агрокультурного морального світогляду, в основі яких – енергетичний взаємообмін хліборобів з питомою землею.

Ноосферне вчення В. Вернадського зосереджується не на технологічно-прагматичному, а на природно-духовному сприйнятті Всеєдиного Життя й осягненні Світової Всеєдності як живого організму, що властиве світосприйняттю українців-хліборобів, зорієнтованих на органічно-моральну єдність людини з рідною Природою, з питомою Землею.

Ноосферу як новий еволюційний стан біосфери формує вільний розвиток людської свідомості на природно-моральній основі. Через природно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе сама Природа.

В. Вернадський стверджував, що людство в процесі саморозвитку стає новою потужною «геологічною силою», своєю думкою й працею змінюючи зовнішній вигляд планети. Відповідно, людство для свого збереження повинне буде взяти на себе моральну відповідальність за розвиток біосфери, яка перетворюється в ноосферу; а це потребує від людства відповідної соціальної організації та нової, екологічної й водночас моральної свідомості.

В. Вернадський фокусує увагу на функції людини в переході біосфери в ноосферу:

«…Існування людини є функцією біосфери. …Створення ноосфери з біосфери є природне явище, глибше й потужніше у своїй основі, ніж людська історія».

Вчений наголошує, що через біосферно-ноосферну свідомість людини усвідомлює себе земна Природа у Світовій Всеєдності:

«Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості. …Кожен вияв особистості не є випадковий чи безвісний факт у Всесвіті. …Людина осягає Світ, коли розуміє своє місце у Світі»; «…Діяльність людини стала могутньою геологічною силою, яку необхідно підпорядкувати моральному законові», – підсумовує Володимир Вернадський у 1944 р.

На переконання Володимира Вернадського, «історія людського суспільства – це не тільки і навіть не стільки історія воєн, змін династій, палацових переворотів тощо, чим нерідко обмежується історіографія.

Це передусім історія освоєння людиною планети. У цьому контексті історію розвитку людства належною мірою ще не досліджено і, більш того, не написано» (В. І. Онопрієнко. Динаміка зростання дослідницьких інтересів В. І. Вернадського). Суть історії людського суспільства розкривається через його ставлення до Природи.

Ноосферну концепцію В. І. Вернадського про необхідність підпорядкування людської діяльності законам Природи й моральному законові розвинув в антропокосмічному вченні його «дорогий друг» – видатний український ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, мислитель Микола Григорович Холодний (1882–1953).

У 1947 р. М. Г. Холодний завершив природничо-філософську працю «Думки натураліста про природу й людину» (допрацьований варіант опублікованої в 1944 – «Думки дарвініста про природу й людину»), в якій обґрунтував морально-світоглядну систему антропокосмізму на базі вчення про біосферу й ноо­сферу, на основі концепції Всеєдності та на природно-моральній засаді агрокультурного світогляду з моральною відповідальністю людини за свою діяльність у людському світі, Природі й Космосі.

Антропокосмізм (від грецьк. ἄνθρωπος – людина й κόσμος – уладований Всесвіт, світолад) – оновлене світорозуміння, засноване на філософії світла, життя, щастя, що є суттю морально-світоглядної традиції культур аграрних народів.

Згідно з антропокосмічним світорозумінням, людина – одна з розмаїтої безлічі взаємопоєднаних складових Природи і Вссесвіту, яка через свою духовно-вольову дієвість і розумове владарювання несе моральну відповідальність за все, що вона чинить на Землі й у Всесвіті, а не є центром Всесвіту з аморальною вседозволеністю, як в антропоцентризмі.

За доктриною антропоцентризму (від грец. ανθρωπος – людина і лат. centrum – центр) як різновиду телеології (все має визначену мету), людина є центром Всесвіту й метою всього, що в ньому відбувається, оскільки її «створив Бог за своїм образом і подобою».

Нині догматом «божого визначення» прикриваються соціальні паразити, які нищать людський світ і Природу. Антропоцентризм у природокористуванні веде до хибної практики поділу об’єктів Природи на категорії корисних та шкідливих, до тотального винищення живого в Природі, яке не має комерційного значення й не є предметом наживи.

Антропоцентризм є аґресивним виявом антропологізму – світогляду, який розглядає всі явища Природи, суспільства й мислення залежно від властивостей і потреб людини. Антропоцентричні гуманоїди (від лат. humanoides – людиноподібний) поводяться як біоценотичні аґресори, які не вживаються в природне середовище, не співіснують, не взаємодіють з Природою, а нестримно змінюють її, пристосовуючи до власних потреб, руйнуючи сталі трофічні, топічні чи будь-які інші зв’язки.

Саме від такої антропоцентричної аґресії проти Природи застерігав Г. Сковорода: «…Повстати проти царства її законів – це нещасне, величезне зухвальство…».

За антропокосмічним означенням М. Г. Холодного:

«Людина перебуває не над Природою, а всередині Природи. …Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі».

Таке всеосяжне антропокосмічне означення сенсу людського життя й свідомості М. Холодним цілком відповідає ноосферному їх означенню В. Вернадським:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість»; «Свідомість є третьою (після матерії та енергії) складовою частиною світобудови, третьою сферою її вияву, яку ми повинні брати до уваги. …Невидима, але найдієвіша й наймогутніша енергія свідомості». Це формулювання визначає енергетичний перехід біосфери в ноосферу і є ключовим моментом у біосферно-ноосферному вченні В. Вернадського.

Досліджуючи явище живої речовини як сукупності живих організмів, вчений показав, що жива речовина є носієм і продуцентом біогеохімічної енергії, яка переходить у «культурну біогеохімічну енергію» ноосфери – в «енергію людської культури». Розуміння В. Вернадським енергогенеруючої суті ноосфери відповідає розумінню Г. Сковородою енергогенеруючої суті культури. За Г. Сковородою, «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, відкриття нею «заповітного, священного в собі»: «Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить».

У біосферній концепції культури В. Вернадського також провідним чинником є дух, що кличе до подвижницької праці, про яку вчений-подвижник пише в щоденнику:

«Я чітко став усвідомлювати, що мені судилося сказати людству нове у тому вченні про живу речовину, яке я створюю, і що це є моє покликання, мій обов’язок, покладений на мене, який я мушу втілювати у життя – як пророк, що відчуває всередині себе голос, який закликає його до діяльності.

Я відчув у собі демона Сократа. Зараз я усвідомлюю, що це вчення може зробити такий же вплив, як книга Дарвіна, і в такому разі я, анітрохи не змінюючись у своїй суті, потрапляю в перші ряди світових вчених. Яке все випадкове і умовне. Цікаво, що усвідомлення того, що у своїй роботі над живою речовиною я створив нове вчення, і що воно представляє іншу сторону – інший аспект – еволюційного вчення, стало мені зрозумілим тільки після моєї хвороби, тепер» (березень 1920).  

У вченні про живу речовину головною є ідея будови життя. В. І. Вернадський лаконічно висловив ідею безвічної сутності життя:

«У житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, хоч би якої різноманітної форми вона набувала…, все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість… є частина того безвічного, що складає суть живої речовини, одним з виявів якої є ми. …Для нас головне питання не про божество, а про безсмертя людської особистості»; «Тоді стане неминучим пантеїстичне уявлення про Природу, таке рідне нашому розумові й серцю…Адже пантеїзм усюди, в мові, в природному плині думки, у світі казок, легенд – це джерело живої віри…».

Пантеїстичний світогляд Володимира сформувався ще в дитинстві під впливом батька, який мав визначальний вплив на духовний розвиток і освіту сина.

Про раннє прилучення до таїни сутності життя В. Вернадський занотував у щоденнику. «У молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страхові, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають поживу логічному мисленню».

Безперечно, геній мав надзвичайний природжений дар безпосереднього осягнення Істини, який проявився в ранньому віці й являвся протягом життя, допомагаючи йому здобувати знання.

Великий український природознавець-мислитель В. І. Вернадський, пояснюючи походження точного знання й наукового світогляду, наголошував на їх першоджерельній основі, що коріниться в первинності духовного досвіду:

«Деякі частини навіть сучасного наукового світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки – вони увійшли в науку ззовні: … з філософії, …з мистецтва. Отак, загальне й давнє прагнення наукового світогляду виразити все в числах, шукання скрізь простих числових відношень проникло в науку з найдавнішого мистецтва – з музики.

Виходячи з неї, числові пошуки проникли шляхом духовного натхнення в найдавніші наукові системи. …Перші сліди впливу нашого музичного ладу ми бачимо вже в деяких славенях Ріґведи, в яких числові співвідношення світового ладу перебувають у певній аналогії з музикою, з піснею.

Відомо, як далеко в глибину віків сягає володіння прекрасно налаштованими музичними інструментами; ймовірно, ще раніше зароджується пісня, музична закономірна обробка людського голосу. …швидко розвивався й закорінювався музичний лад.

Дуже скоро й ясно були вловлені в ньому прості числові співвідношення. Через Піфагора й піфагорійців концепція музики проникла в науку й надовго охопила її. Відтоді шукання ладу (в широкому розумінні), шукання числових співвідношень є основним елементом наукової роботи».

Як великий український мислитель-мудрець Г. С. Сковорода не визнавав філософію за науку, а користувався філософською мудрістю як методом осягнення морально-світоглядної суті Всеєдиного Життя в усіх його виявах, так само й великий український вчений-енциклопедист академік В. І. Вернадський не визнавав філософію за науку, що зумовлено його методологічним підходом природознавця, пантеїстичний світогляд якого формується через осмислення емпіричного природознавчого матеріалу, подальший його опис, аналіз та синтез.

На початку 80-х років ХІХ ст. В. Вернадський писав:

«Якщо залишити в стороні логіку та психологію, то що залишається для того, щоб зробити з філософії науку? Філософія є спосіб та метод. Її значення в рухові науки – це, окрім логіки, критика основних понять, які повсюдно і невідворотно входять в дані нашої науки. Це є оцінка достовірності знання. Але де ж тут «наука»?».

Як філософ-мудрець Григорій Сковорода звільнив українську філософію й світогляд од панівної релігійної догматики й схоластики, так і вчений-природодослідник В. Вернадський стояв на захисті наукового знання від політико-ідеологічних посягань спекулятивної філософії.

У праці «Наукова думка як планетне явище» (1938) розкриває той протиприрод­ний стан, що в ньому опинилась вітчизняна наукова праця під гнітом офіційної матеріалістичної філософії, яка стала ідеологією більшовицького тоталітаризму, працюючи на «минущі соціальні, державні уявлення, що грубою си­лою охороняють себе від можливих сумнівів у їх неодмінності»:

«Наука в соціальному житті різко відрізняється від філософії й релігії тим, що вона по суті єдина, однакова для всіх часів, соціа­льних середовищ і державних утворень… Але в нашій країні… наукова думка перебуває в становищі, яке заважає правильній її науковій праці. В цьому випадку наша наукова думка стикається з обов’язковою філософською думкою… історичний досвід не був урахований офіційними філософами нашої країни, і вони при всій своїй прямолінійності й недостатній науковій грамотності увійшли в різке зіткнення з науковою думкою й працею… Наші філософи-діалектики на цю галузь наукового знання не повинні були робити замаху для своєї ж користі. Бо тут їхня спроба на­перед приречена на невдачу. Вони тут борються з наукою на її одвічному ґрунті».

Великий український мислитель-енциклопедист, культурно-освітній діяч П. О. Куліш (1819–1897), розвиваючи свою історіософську концепцію «національної й соціальної динаміки», яка «підлягає такому ж незмінному законові, як і променистість речовини», ще в 1862 р. у «Зазивному листі до української інтелігенції» наголосив:

«Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичню темряву, через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не обпіралась на єдину философию, достойну свого імени, на философию природовідання».

Проникливо підсумувала наукові здобутки генія В. І. Вернадського дослідниця його рукописної спадщини, визначний український історик, архівіст О. М. Апанович (1919–2000):

«… Наука для нього була метою, змістом і сенсом життя. Наука стала і об’єктом його наукових досліджень. Вернадський охарактеризував внутрішню суть науки, вивчав шляхи й етапи розвитку наукової думки в різні епохи на різних континентах, розкрив провідну, перетворюючу роль науки у сучасності й майбутньому Землі…».

В. І. Вернадський у процесі наукових осягнень і подвижницької праці переконався, що наука почала відігравати особливу, провідну роль у людському суспільстві:

«Немає нічого у Світі сильнішого за вільну наукову думку! …Дія – це характерна риса наукової думки. Наукова думка, творчість, знання йдуть у гущі життя, з яким вони безперервно пов’язані. І самим існуванням вони пробуджують у середовищі життя активні прояви, які самі собою є не тільки розповсюджувачами наукового знання, а й створюють незліченні форми його проявлення… Тепер думка – сила, і ніщо не зупинить її… Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і відважність розуму».

Олександер Шокало,
культурософ

Джерела:

• Наука і Суспільство, 2, 2023
• «Український світ»

Запис 160-ліття В. І. Вернадського: «Я вірю у велику майбутність України…» спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.

Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії

 «Чим більше зроблено, тим ширше треба розгортати працю»
Ю. Ю. Вороний

Юрій Вороний – видатний український хірург, професор, вчений, який працював над проблемою пригоєння тканин та органів і 3 квітня 1933 року в Харкові, в клініці Всеукраїнського інституту невідкладної хірургії та переливання крові уперше в Світі пересадив хворому нирку, взяту від трупа.

Науковець довів можливість у клінічних умовах пересаджувати не тільки шматочки тканин, а цілі органи живій людині, спростувавши теорію про так звану трупну отруту. З Юрія Вороного почався новий етап у розвитку світової клінічної трансплантології.

Юрію Вороному належить подвійний пріоритет – першої клінічної пересадки нирки та першого використання в клініці трансплантації кадаверної нирки. Цей пріоритет був уперше визнаний на Всесвітньому конґресі трансплантологів у 1966 році, уже після того, як Крістіан Бернард пересадив серце.

Юрій Вороний маловідомий в Україні, бо довго зазнавав переслідувань, доносів, терору, заборон оперувати за участь у бою під Крутами та за перебування на окупованій території.

Юрій Юрійович Вороний (за метрикою Георгій Георгійович) народився 22 серпня 1895 р. в містечку Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський р-н Чернігівської обл.) у родині професора математики Варшавського університету Георгія Феодосійовича Вороного.

Георгій Вороний – всесвітньо відомий учений, що разом з німецьким математиком Германом Мінковським заклав основи нової науки – геометрії чисел. Побудовані вченим математичні об’єкти, названі «діаграмами Вороного», широко використовуються в багатьох актуальних напрямках науки, зокрема, в  комп’ютерній графіці, геометричному моделюванні, розпізнаванні образів, створенні штучного інтелекту, конструюванні роботів, побудові географічних інформаційних систем, картографії, мікробіології, радіаційній фізиці, фізичній хімії, астрономії, астрофізиці, кристалографії, медицині, археології, антропології тощо.

Династія Вороних походить з давнього й знатного козацького роду.

Родина успішно складається й розвивається лише тоді, коли береже свою Природу,  пам’ять Роду й родові традиції.

Бо Рід – це природно-духовна сила, яка формує людину. Нуртуюча в жилах кров, моральні якості предків, набуті ними й передані нам у дар. Цей дар можна розвинути або занедбати.

Богів нав’язують нам зовнішні сили – завойовники, владарі, кожен у своїх інтересах і заради  власної вигоди.

А Рід це внутрішня сила, яка живе у генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не віддамо.

Отоді, козацькому роду не буде переводу.

Олександер Шокало,
дослідник роду Вороних, культурософ

 Марина Ворона-Косенко,
онука Юрія Юрійовича Вороного, лінгвіст

Джерело: Наука і Суспільство, 1, 2023

Запис Юрій Юрійович Вороний на скрижалях історії спершу з'явиться на Журнал Наука і суспільство.